Рамаяна
(Прозовий переказ Премчанда)
[скорочено]
Переклад С. Наливайка


© С.Наливайко (переклад з гінді), 1979

Джерело: Фесенко В.І. Зарубіжна література (Част. 1). К.: Навчальна книга, 2004. 175 с. - С.: 24-46.

Сканування і коректура: Diodor (ae-lib.org.ua), 2005


Зміст

НАРОДЖЕННЯ РАМИ

ВИГНАННЯ 

ПРИТУЛОК

ВИКРАДЕННЯ СІТИ

РАВАНА І СІТА

ПОШУКИ СІТИ

РАМА ПОВЕРТАЄ СУГРІВІ ЦАРСТВО

ХАНУМАН

МІСТ

ВЕЛИКА БИТВА

ПОДВИГ ХАНУМАНА

 


 

 

НАРОДЖЕННЯ РАМИ

Серед численних річок, що беруть початок на півночі Індії в піднебесних Гімалаях і впадають у священний Ганг, є одна невеличка - Сараю. На її березі стоїть тепер маленьке селище Айодг'я. Та це тільки нині воно непримітне селище, а кілька тисяч років тому тут було найбільше місто в Індії, столиця славних царів сонячної династії, що з неї вийшли такі мудрі і відважні правителі, як щедрий і добросердий Харішчандра, захисник і покровитель бідних Рагху, сміливий і відважний Бгагіратха. З цього давнього і славного роду походив і Дашаратха, цар Кошали, що її столицею була Айодг'я.

Тоді в Айодг'ї процвітали науки й мистецтва. З усіх усюд з'їжджалися до неї купці, щоб придбати товари, якими далеко-далеко славилася Айодг'я. Містом слалися широкі вулиці, завжди багатолюдні і гомінкі, обабіч них красувалися, милуючи око, розкішні, казкової краси палаци. І яких тільки вершників не бачили столичні вулиці - на конях, на верблюдах, на слонах, - яких тільки подорожніх не вітало гостинне й щедре місто! Скрізь було вдосталь шкіл, їдалень, вабили до себе театри, де городяни дивилися цікаві вистави. Все місто потопало в зелені - стільки в ньому буяло садів, парків, гаїв, кожен міг зайти у будь-який сад поласувати смачними, соковитими й рідкісними плодами. Високі і міцні мури захищали місто від ворожої навали, а посеред столиці височіла й фортеця з бійницями, оточена глибоким, завжди вщерть повним водою ровом.

Айодг'я славилась освітою, не просто було тут знайти бодай одного неписьменного. Гостинні, чесні, миролюбні, освічені і щирі душею були її мешканці. Не велося неправедних, нечесних судів. Поля щедро родили, і люди не знали голоду. У кожній оселі тримали корів, отож всілякого молочного харчу вистачало. Селяни були заможні, податками їх не обтяжували. Про розбій чи крадіжки ніхто й не чув, не чули й про хвороби, як ото чума чи холера. Добрий і справедливий цар Дашаратха ревно дбав про свій народ.

Якось поїхав Дашаратха на полювання. Помалу приострожуючи коня, добувся він берега невеликої річки, що ховалася в лісових хащах. У тому лісі жив сліпий мудрець Андгак зі своєю дружиною, теж сліпою. І саме тоді, коли цар Дашаратха стояв на березі, дослухаючись, чи не затупоче поблизу яка звірина, юний син сліпих відлюдників на ім'я Шраван спустився до річки, щоб набрати в глек води. Зачувши плюскіт, цар Дашаратха подумав, що то, певно, купається дикий слон. Швидко вклав цар на тятиву зачаровану стрілу, натягнув лука й пустив її у той бік, звідки чулося плюскотіння. Стріла влучила прямо в груди юнакові, і він, голосно зойкнувши, упав на землю. Стривожений Дашаратха заквапився на стогін і побачив юнака зі стрілою в грудях. І тоді цар Дашаратха зрозумів, що він накоїв. Безмежний жаль і каяття охопили його. Бачачи розпач незнайомого мисливця, юнак через силу спробував утішити його:

- Не побивайтеся, тепер уже нічим не зарадиш. Певно, так мені судилося, що мушу вмерти. Мої батьки невидющі, вони живуть он у тій хижці неподалік. Зробіть ласку, віднесіть мене до них.

З цими словами юнак помер.

Цар Дашаратха взяв на руки тіло юнака, приніс до хижки й повідомив сліпим відлюдникам сумну звістку.

Невтішно заголосили нещасні старі батьки, почувши про несподівану й безглузду загибель своєї єдиної надії. А як не стало вже сліз, невимовний гнів на царя Даша-ратху охопив їх. Вони обсипали його пекучими докорами, а наостанок грізно провістили, що як вони оце помирають від незмірної туги за втраченою дитиною, так колись помре й він. Мовили так сліпі відлюдники й померли. А безмежно засмучений цар рушив до свого палацу.

Довго не мав цар Дашаратха дітей. Гірко сумував він з того, нишком плакали всі три його дружини: старша - Каушалья, середня - Сумітра і наймолодша - Кайкеї. І тоді цар сказав: «Краще померти в тузі, втративши сина, аніж зовсім не мати дітей...» Незабаром усі три дружини подарували цареві чотирьох синів: Каушалья - Раму, Сумітра - близнят Лакшману й Шатругхну, а наймолодша Кайкеї - Бгарату. Тільки Рама народився на день раніше.

Велика радість прийшла в царство Дашаратхи. Не вмовкали величальні співи: народ тішився з такої щасливої події. А сам цар на радощах роздарував силу-силенну золота й срібла. Царський палац пишався тепер, мов свіжий квітник, у ньому знову поселились щастя і веселий сміх. Очі, доти повиті тугою і смутком, знову ожили й заблищали.

Минав час. Царевичі росли; і ось уже мудрець Васіштха взявся виховувати й навчати їх. Усі четверо швидко опанували науки. А що вже володіти луком, метати списа, боротися, то в цьому вони не знали собі рівних. Та їм навіть на думку не спадало хизуватися. Всім серцем шанували царевичі предківські звичаї, поважали старших і ніколи й словом не кривдили нижчого чи слабшого від себе. Були вони гарні на вроду, дужі, ще й до всього добрі та лагідні вдачею. Ось чому всі їх любили і в один голос казали, що брати примножать славу свого давнього й знаменитого роду. І всі четверо так любили один одного, що кожен з радістю віддав би за брата життя. Та все ж найбільша приязнь постала між Рамою і Лакшманою, між Шатругхною і Бгаратою.

Цар Дашаратха не міг натішитися синами.

 

 

ВИГНАННЯ 

Кілька років цар Дашаратха спокійно і щасливо правив своєю країною. Та невблаганна старість усе більше давалася взнаки. Не було вже в царя колишнього завзяття й снаги. І Дашаратха став потроху залучати до державних справ царевича Раму.

Минуло небагато часу, і Дашаратха був царем уже тільки про людське око. Чи не всі державні справи провадив за нього Рама. Справедливий і мудрий, хоч і молодий, він здобув невдовзі палку прихильність у країні. І от якось цар Дашаратха скликав у тронну залу своїх радників, а також найзнатніших і найшанованіших людей столиці й мовив до них:

- Не рік і не два прослужив я вам вірою і правдою, завжди намагався правити віддано і справедливо. А тепер я хочу передати царство під руку своєму синові

Рамі - він уже доріс для цього! А я хотів би стати пустельником і решту днів своїх провести в праведних думках. Ось для чого я зібрав вас тут... Виберімо добру пору й коронуймо царевича Раму на царство...

І ось царські астрологи визначили сприятливе розміщення зірок на небі. Місто прибралося до свята: будинки прикрасили гірляндами із. Запашного зілля й свіжих квітів, по базарах затріпотіли різнобарвні прапорці, загримотіли барабани, по-святковому вбраний люд висипав на вулиці.

У наймолодшої дружини царя - Кайкеї - була стара служниця Мантхра, потворна й горбата. Вона гляділа Кайкеї ще змалку, супроводила її після весілля до палацу царя Дашаратхи та так і лишилася при ній. Кайкеї дуже вірила старій служниці і цінувала її. Якраз перед коронуванням Рами Мантхра вийшла з палацу цариці Кайкеї і подалась до міста у якійсь своїй справі. Помітивши на вулицях незвичайний рух і пожвавлення, вона не витримала і спитала у якогось чоловіка:

- Що це тут діється?

- То ти й не знаєш, що діється у столиці? - здивувався той. - ... Завтра ж царевич Рама сходить на царський престол!

Новина приголомшила стару служницю. Заздрощі охопили її душу: адже вона так хотіла, щоб на трон сів син Кайкеї Бгарата! Кайкеї стала б царевою матір'ю, то й вона, Мантхра, була б тоді не остання в царстві. Робила б що заманеться, повладарювала б досхочу. Потанцювали б тоді в неї і царицині служниці, і цареві слуги! Убралась би вся в прикраси, що люди на вулицях тільки охали б: «Гляньте! Гляньте мерщій! Он іде незрівнянна Мантхра!»А хай би хто назвав її горбатою, ото б уже позбиткувалася над ним! Зігнала б усі свої образи й кривди. І ось маєш: не буде Кайкеї царською матір'ю!..

Забувши, куди й чого йшла, Мантхра метнулася до палацу, забігла в царицині покої і захекано гукнула:

- Велика царице, чи ви чули? Раму завтра вінчають на царство!

Досі три цариці жили в дружбі й злагоді, жодна й трохи не заздрила іншій. Каушалья наче рідного сина любила Бгарату, і Кайкеї так само любила Раму. До того ж Рама був найстарший із царевичів, отож він-таки й мав сісти на трон. І Кайкеї радо сказала служниці:

- Ти перша принесла мені цю новину, за це дарую тобі золоте намисто. Ось візьми!

Та замість узяти царицин подарунок і щиро подякувати, Мантхра розпачливо забила себе по голові кулаками:

- V царице! Ик би радо прийняла я подарунок, коли б трон займав твій Бгарата. Та за таку новину не обдаровувати треба, а гірко плакати! Ви ж і на макове зерня не дбаєте про своє славне ім'я, про свою гідність...

Довго не вгавала стара. І взяли тоді царицю сумніви. Що, коли Рама, ставши царем, вижене її сина під три вітри? Або захоче вкоротити йому віку? Чи посміє тоді хто зупинити злочинну руку?

...І ось Кайкеї обізвалась до служниці:

- Мантхро, не бери до серця, чого я тобі наговорила зопалу. Чи ж знала я, що мені й моєму синові готують таке лихо, плетуть підступні тенета? Я собі й гадки не мала. А тепер мені спала з очей полуда, я збагнула, що воно і як. Але тепер запізно, вже нічого не вдієш. Завтра вранці Рама вже сяде на трон.

- Е ні, - заперечила Мантхра, - ще й як можна зарадити, треба тільки трохи жіночих хитрощів. Зараз я вас навчу, що і як зробити, щоб вийшло на ваше. Але самі погляньте, яка підступність: вибрали для коронування саме той день, коли царевич Бгарата поїхав у гості до діда. Ну що ж, гаразд. Боги наділили вас неземною вродою, і ви до того ж найлюбіша царева дружина. Стривайте, а ви наче казали, ніби цар Дашара-тха колись пообіцяв виконати двоє ваших бажань? Чи ви вже й забули про них?

- Ай справді! - зраділа цариця Кайкеї. - Було таке...

- Ну от бачите, - втішно мовила стара служниця, - як усе добре виходить. А тепер треба зробити ось що: йдіть у кімнату гніву й не виходьте доти, поки цар сам не прийде. Познімайте з себе які є прикраси й коштовності й викиньте геть. Скиньте й царські шати, а натомість натягніть на себе якесь дрантя, розпустіть волосся й ляжте на голу землю. Коли цар побачить вас такою, то неодмінно злякається й кинеться розпитувати, що скоїлось. Отоді й нагадайте йому про свої двоє бажань і скажіть, що саме настав час їх виконати. Перше бажання: на трон замість Рами сяде Бгарата. А друге - щоб Раму вислали на чотирнадцять років зі столиці в глухий ліс. А в царя Дашаратхи слово тверде, він як пообіцяє, то вже зробить. Отак ви, матінко моя люба, доможетеся свого!

Цар Дашаратха, прибувши ввечері до палацу Кайкеї, застиг вражений: палац тонув у темряві, ніде не було чути ні музики, ні співів, скрізь тихо, безлюдно, наче все вимерло. Цар тривожно запитав якусь служницю:

- А чого це у вас тут не світиться? І все якесь сумне й невеселе, наче когось поховали. Ти не знаєш часом, де цариця Кайкеї? Чи вона, бува, не занедужала?

- Велика цариця заборонила розваги та співи й усамітнилася в кімнаті гніву, - пояснила та.

Цар Дашаратха дивом дивувався: що з царицею? Невже їй щось наговорили? А може, скоїлось якесь лихо? Занепокоєний, увійшов він у кімнату гніву: Кайкеї в лахмітті, без прикрас, лежала просто на підлозі й гірко ридала.

Цар Дашаратха дуже любив свою наймолодшу і найвродливішу дружину, тому не на жарт налякався.

- Велика царице, що з тобою? Чи не захворіла ти? Кажи мерщій, а то я збожеволію. Що сталося? Тебе хтось скривдив? Хто посмів не послухатися тебе? Хто щось зробив усупереч твоїй волі? Ти тільки скажи, і я так покараю винуватця, що він довіку пам'ятатиме.

Кайкеї втерла сльози, що рясно котилися з очей...

- А ви забули, як одного разу повернулися з битви поранений, а я виходжувала вас? Саме тоді пообіцяли ви сповнити двоє моїх бажань.

- Я пам'ятаю, - мовив Дашаратха. - Справді, було таке. Я пообіцяв тобі здійснити двоє твоїх бажань, але ж ти сама відмовилась, сказала, що ніяких бажань у тебе немає, а коли будуть, то ти сама скажеш.

- От-от, - підхопила Кайкеї. - Оце ж і настав час виконати мої бажання!

- Присягаюся своїм диханням і душею, що готовий на все! - палко запевнив дружину цар. - Навіть якщо ти загадаєш віддати тобі моє життя, то я не вагатимусь і миті: вирву своє серце й покладу до твоїх ніг.

Цариця Кайкеї понурила погляд і твердо сказала:

- Тоді слухайте! Перше моє бажання, щоб замість Рами на трон сів мій син Бгарата. А друге - вишліть царевича Раму на чотирнадцять років у лісові хащі, щоб його й близько не було біля столиці. Нехай він стане відлюдником.

- 0 безсердечна Кайкеї! - аж застогнав Дашаратха. - Що ж це ти надумала? Невже тобі зовсім не шкода мене, свого чоловіка? Невже ти не знаєш, що Рама - світло моїх очей, зміст мого життя?

Цар був такий блідий, наче його вкусила отруйна змія...

- Кайкеї, я ніколи не обдурював тебе, - мало не плачучи, благав цар Дашаратха... - Але ж успадкувати трон - то право найстаршого сина. Навіть якщо я погоджусь і зведу на трон Бгарату, ти певна, що він схвалить це? Та нізащо в світі не схвалить і не погодиться на таке. Рама й Бгарата - одна душа, одне серце, одна плоть!.. Уявляєш, до чого може призвести твоя впертість? Чи розумієш ти, що можеш нерозважно погубити наш славний і давній рід?

Кайкеї в нестямі замахала кулаками перед царевим обличчям...

- Не кличте лиха на голову мого Бгарати. Він буде царем Айодг'ї, ви виконаєте моє бажання. А вже решта не ваш клопіт...

Цар Дашаратха зрозумів, що марно й сподіватися умовити наймолодшу дружину. З важким серцем він почав міркувати, що ж його робити. Всі його найкращі і найвищі прагнення і поривання димом здиміли...

Цар Дашаратха поринув у глибоку задуму, а Кайкеї нетерпляче й ущипливо кинула:

- Чого ж тут іще думати? Скажіть, що не дотримаєте свого слова - та й по всьому!

На очі цареві навернулися сльози, і він сумно, але твердо мовив:

- Царице, ти можеш не сумніватися, від свого слова я не відступлюся. Я приймаю обидві твої умови. Ти гарна вродою, але чорна душею. Ну що ж, нехай щастить тобі в твоєму царюванні. Прости мене, любий мій Рамо! Твій батько, що малим колихав тебе на своїх руках, попався у тенета підступної жінки й підносить над тобою гострого меча. Але ж зрозумій, синку, що це робиться заради честі нашого славного й давнього роду.

Промовив це Дашаратха і впав на землю непритомний.

А цариця Кайкеї вже бачила себе царевою матір'ю, славною на всю Айодг'ю. Вранці вона пошле по Бгарату. Хвала богам, усе обертається якнайкраще! Коли б швидше її любий Бгарата сів на престол і сам став правити країною!

Цар Дашаратха, опритомнівши, качався по землі й розпачливо стогнав: «О великі боги!» Тільки ці три слова вихоплювалися з його зболілих грудей.

Так минула ніч. А вранці, щойно розвидніло, царедворці, найславніші й найшанованіші люди столиці, вчені й мудреці з усієї країни стали сходитися до палацу на свято коронування нового царя. Запалав вогонь на жертовнику, жерці проказували молитви. Всі дивилися на двері, звідки мав вийти цар Дашаратха. Але той не з'являвся. «Чого ж він бариться?» - дивувався кожен. Може, просто не встиг убратися в царські шати? Але ж ні, того не може бути, бо їхній цар завжди встає разом із сонцем. І ніхто з палацу не виходить. Рама вже теж прибув і чекає.

Радість і гордість цвіли в душі цариці Каушальї. У палаці вже залунав величальний спів, біля дверей озвалися барабани. А царя все не було. •

І от мудрець Васіштха, бачачи, що пора починати урочисту церемонію, послав царевого радника Сумант-ру до палацу сказати Дашаратсі, що все вже готове.

Сумантра прийшов у палац Кайкеї і побачив, що цар лежить і голосно стогне, а цариця стоїть на порозі кімнати гніву. Сумантра шанобливо вклонився їй:

- Мудрець Васіштха і всі царські піддані вже чекають на царя.

- Цар на радощах не міг заснути цілісіньку ніч, - відповіла йому Кайкеї. - А оце зовсім недавно трохи задрімав. Будь ласкавий, Сумантро, поклич сюди Раму. Цар хоче щось йому сказати.

Сумантра відчув недобре. Він мерщій подався до Рами. Той, не гаючись, прийшов і, ставши перед батьком, чемно й шанобливо вклонився йому:

- Ви мене кликали, батьку?

Цар Дашаратха тільки звів на сина невидющий погляд і важко зітхнув: в очах його блищали сльози. А Рама подумав, чи не він якось завдав батькові прикрощів.

- Матусю, - звернувся він до Кайкеї, - чого батько тільки дивиться на мене й слова не промовить? Може, я чимось завинив перед ним, і він гнівається на мене?

- Ні, синку, - лагідно відповіла Кайкеї, - нічим ти перед ним не завинив, і він не гнівається на тебе. Як же йому гніватись на тебе, коли він тебе нестямно любить? Він просто хоче щось тобі сказати, але, певно, побоюється, що скривдить тебе, образить. Отож він ніяк не наважиться. Мабуть, скажу я тобі все сама. Бачиш, цар Дашаратха пообіцяв мені колись сповнити моїх двоє бажань, і сьогодні настав цей час. Обидва ті бажання стосуються тебе. Якщо ти ладен їх вислухати й виконати, я скажу їх тобі. Чи згоден ти?

Рама, не вагаючись, запевнив її:

- Шановна матусю, мій обов'язок - коритися батьківським наказам. І ніщо в світі не змусить мене знехтувати цим обов'язком.

- Отак і мусять чинити справжні, шанобливі сини, - похвалила Раму Кайкеї. - Тож слухай. Сьогодні великий цар вирішив, що на царський трон сядеш не ти, а твій брат Бгарата. А ти на чотирнадцять років підеш на вигнання, станеш відлюдником і житимеш у лісових хащах. Сам він не годен сказати тобі про це, і я передаю тобі його волю. А тепер вирішуй: чи приймеш ти цей батьків наказ, чи ні? Тільки знай: якщо зламаєш ти батькову царську волю, то ганьба впаде на весь ваш давній і славний рід. Люди почнуть говорити, що цар Дашаратха не дотримав слова, і зневага стане його тінню. Отож добре подумай і аж тоді вирішуй.

Рама якусь мить мовчав, вражений цим батьковим наказом. Хто б сподівався, що все так обернеться'

Він здогадався, що тут сталося, і несамохіть похилив голову. Але одразу підвів її і твердо мовив:

- Матусю, не турбуйтеся, я виконаю волю батька, хоч би що чекало на мене в майбутньому. Сьогодні ж я залишу столицю. А ви не баріться й пошліть гінця по Бгарату. Мене нітрохи не гнівить, що замість мене на трон сяде мій брат. А тепер я хотів би попрощатися зі своєю матір'ю і дружиною.

З цими словами Рама схилився до ніг батькові, шанобливо вклонився Кайкеї і вийшов з царських покоїв. Цар Дашаратха від горя не міг вимовити й слова. Та й що він мав казати? Йому тільки здавалося, що з нього краплина по краплині виходить життя. Як би хотілося нещасному старому припасти до ніг синові й зупинити його...

Цар Дашаратха наче знетямився. Він хотів кинутися навздогін за Рамою, зупинити його, але не мав снаги. Цілу ніч він метався в гарячці і на ранок так змінився й схуд, наче невигойна хвороба роками не давала йому підвестися з ліжка.

Тим часом звістка про вигнання Рами прокотилася по всій Айодг'ї. Тисячі людей зібралися перед царським палацом. І коли з його воріт у злиденному лахмітті вийшли Рама, Лакшмана і Сіта1, весь люд умився гіркими сльозами.

Всі простягали до них руки і благали: «Куди ж ви, не йдіть, ми підемо до цариці Кайкеї і впадемо їй у ноги. Вимолимо, виблагаємо в царя, щоб він передумав. Не йдіть. О горе нам! Хто ж тепер поспівчуває нам, кому тепер ми виповімо своє лихо, хто нас вислухає і порадить, коли ви покидаєте нас?»

Рама почав заспокоювати людей:

- У горі й нещасті потрібні мужність і твердість, і я прошу вас: не занепадайте духом, будьте стійкими! Не бійтеся, що я вас забуду, я завжди й скрізь пам'ятатиму про свій народ...

Коли цар Дашаратха отямився, то покликав до себе свого першого радника Сумантру й звелів йому будь-що завернути Раму, Сіту й Лакшману.

Колісниця для вигнанців уже стояла запряжена. Рама допоміг сісти Сіті, тоді й самі брати сіли... Людський натовп хитнувся й потік за колісницею. І хоч як умовляв Рама, люди все йшли за ними. Надвечір колісниця опинилася на березі річки Тамаси. Аж там люди послухалися Рами, попрощалися з вигнанцями й повернули назад.

А в Айодг'ї було невесело, здавалося, місто от-от западеться в землю. Ще вчора столиця мерехтіла тисячами вогнів, а тепер тонула в мороці. Там, де вранці вирувала радість і лунав величальний спів, тепер чулося голосіння. Крамниці стояли зачинені. Де сходилося хоч двоє людей, у них тільки й мови було, що про це лихо, і всі захоплювалися Рамою, хвалили його. Оце-то син! Усього зрікся, аби виконати батькову волю. Не те що інші, що не вважать батькові і в дрібному. А Лак-шмана - чим не брат? Але найбільше всі хвалили Сіту. Бо чоловікові не дивина терпіти злигодні та невигоди. А тут квола, малосила жінка без вагання йде за чоловіком у дикі хащі, де нога людська не ступала. Правду кажуть, що тільки в лиху годину пізнаєш сгіравжню людину.

Сум і туга огорнули й палаци двох старших цариць.

 

 

ПРИТУЛОК

Подорожні вирушили туди, де вдалині виднілася смужка синього лісу. До вечора вони дійшли до нього і заглибилися в гущавину. Так вони йшли день за днем, ночували на деревах або в печерах, аж доки прийшли до вбогої хижки, з якої їм назустріч вийшов старезний дід.

Старий схилив у привітанні голову і промовив:

- Я чекав на вас, Рамо, Лакшмано. Заходь і ти, Сіто. Це був знаменитий самітник, який багато літ прожив у глухому лісі, харчуючись лише плодами дерев та корінням трав і розмірковуючи над змістом життя і призначенням людини у світі.

- Боги доручили мені розповісти тобі про твоє призначення, о кращий із царевичів, мужу прекраснішої з жінок! - продовжив самітник. - Нехай тобі стане відомо, що до твоєї появи на світ були часи, коли вся країна дуже сумувала. Причиною цього суму був Рава-на - цар злобливих і непримиренних демонів-ракша-сів. Уночі ракшаси виходять з темних лісів і творять на землі зло. Так було завжди, і люди рідко виходили з дому ночами. Одне лише рятувало від демонів - як і люди, вони були смертними, і з ними можна було боротися. Та ось багато років тому серед ракшасів народилися два брати - Равана і Кумбкахарни. І не було демонів лютіших за них. Навіть боги дивувалися силі і могутності братів. Якось боги вирішили їх випробувати і наказали знищити злих духів, пересунути сім гір і поглибити чотирнадцять морів. Все виконали Равана і Кумбкахарни. Тоді боги сповістили, що в нагороду вони можуть просити, що завгодно.

«Я не боюсь нікого з людей, - промовив Равана, - тому прошу одного: нехай мені ніколи не загрожує смерть від рук богів».

«А я взагалі нікого не боюсь, - позіхаючи, сказав Кумбкахарни, - мені б лише спати та їсти вдосталь!»

Боги погодилися, і з тих часів немає на світі сили, здатної подолати Равану. Його брата боги винагородили вічним сном, а прокидається він лише раз на п'ять років, щоб досхочу наїстися.

Обидва брати живуть на острові в океані. І з того часу нікому нема порятунку од лютого і ненажерливого Равани; він ганяє по землі й скрізь сіє смерть і жах. Навіть могутні боги не можуть захистити людей від злого демона.

Тоді боги зібралися на раду, щоб вирішити, як втихомирити безжалісного ракшаса. Вони згадали, що демон, прохаючи для себе божественний дар, забув про смерть від руки людини. Боги вирішили, що настав час народитися героєві, який врятував би світ від лютого Равани. І тоді в Айодг'ї народився ти, Рамо. Я виконав волю богів...

- Так ось для якого подвигу ти народився, брате! - вигукнув здивований Лакшмана.

- В лісі дуже небезпечно: тут живуть хижі звірі й люті ракшаси. Тому я подарую тобі чарівні стріли. -

І з цими словами старий простягнув Рамі три стріли.

- Дві з них - прості, а ось ця, з алмазним наконечником, призначена для вирішального бою з Раваною. Бережи її! - Й самітник попрощався з Рамою.

 

 

ВИКРАДЕННЯ СІТИ

Минув час, і звістка про те, що на березі лісової річки живе жінка-красуня, яку пильно стережуть від будь-якого зла два брати-царевичі, долетіла до острова в океані, де жили люті ракшаси Равана і Кумбкахарни. Острів називався Ланка, і саме там була столиця царства ракшасів.

Равана покликав до себе слугу, який умів перекидатися будь-якою твариною, і вони рушили до заповітного місця.

- На півночі, в лісі, живе жінка, яку я хочу викрасти, - пояснював Равана слузі. - Однак її ніколи не залишають саму, а тому тобі треба перекинутися прекрасним оленем і бігати навколо лісової хижки доти, доки за тобою не поженуться. Я ж сховаюся, а як тільки воїни підуть, викраду красуню.

І ось Равана зі слугою опинилися в густому лісі. Просто перед ними, на зеленій галявині, біля маленької хижки вродлива жінка перебирала в горщику зерно. Саме до неї Равана послав прекрасного оленя.

- Рамо, Лакшмано! - гукнула Сіта.- Погляньте, яка чудова тварина. Як мені хочеться, щоб цей олень став ручним і жив з нами.

- Я добуду його для тебе! - з усмішкою промовив добрий Рама і ступив до оленя. Але спритний олень тільки майнув у кущах і зник.

- Залишайся із Сітою, - наказав братові Рама і, прихопивши стріли, рушив за твариною. Та у Равани на цей випадок була готова хитрість.

Коли олень завів Раму далеко від хижки, підступний Равана, що сидів у кущах, голосом Рами почав кликати на допомогу:

- О Сіто, о Лакшмано!

Рама теж почув той крик і одразу зрозумів, що його хочуть перехитрити. Він пустив стрілу в оленя, і за хвилину на землі конав жахливий з вигляду, кривобокий ракшас. На поклик переляканої Сіти Лакшмана поспішив на допомогу братові.

- Нас обдурено! - вигукнув Рама.- Мерщій назад, до Сіти! Глянь, ким був прекрасний олень...

Одного погляду досить було Лакшмані, щоб усе зрозуміти. Брати бігли з усіх сил. Струмок - вони вмить перескочили його... Галявина - промайнули, як вітер... Ось і хижка... Але перед нею... нікого. Рама прочинив двері - всередині порожньо... Сіта зникла.

 

 

РАВАНА І СІТА

А біля хижки сталося ось що... Доки Рама полював на оленя, Равана перекинувся бродячим жебраком і став у кущах.

- О Сіто, о Лакшмано! - долинув крик з лісу.

І, як ви вже знаєте, тієї ж миті Лакшмана кинувся на допомогу братові. Тоді Равана вийшов зі свого схову. Сіта, трохи здивована його появою, схилилася в шанобливому поклоні:

- Будь нашим гостем, добрий чоловіче,- сказала вона.- Зараз повернуться з лісу мій чоловік і його брат, вони теж радітимуть тобі.

Равана подякував, але, як тільки Сіта наблизилася до нього, він схопив її на руки, кинувся до своєї колісниці, схованої в кущах, і через кілька хвилин вони вже линули над лісом - колісниця та була чарівна.

- Хто ти? Що тобі треба? - вигукнула до смерті налякана Сіта.

- Хто я? - перепитав ракшас і вмить набув свого звичного вигляду. Сіта впізнала лютого демона і, непритомна, впала йому на руки.

Наче сяюча хмарина, летіла небом колісниця. Двадцятирукий Равана повертався на Ланку. Вітер обвіяв лице Сіти, і вона отямилася. Внизу виднілися зелені гори. «О Рамо, - подумала засмучена Сіта. - Як подати тобі знак, як сповістити, що мене викрав лютий ракшас?»

Раптом вона помітила, що на вершині однієї гори стоять люди. Гора наблизилась, і Сіта зрозуміла, що помилилася, то були не люди, а мавпи. «Які дивні мавпи, - подумала Сіта. - Вони, як люди, тримають у руках зброю. Може, це невідомий мені народ. Що, як я залишу їм знак, в який бік понесла мене колісниця Равани?..» І тоді Сіта відірвала від своєї одежі шматок шовку і непомітно кинула його вниз. Як тільки колісниця зникла з очей, мавпи підняли клаптик і понесли його своєму цареві.

Істоти, які так здивували Сіту, справді не були простими мавпами. Це було могутнє плем'я особливих

мавп, які мало чим поступалися людям. Правив тим плем'ям мавпячий цар Сугріва, і йому підкорялися усі звірі, окрім хижих тигрів і добрих слонів. Але саме тоді, коли колісниця Равани пролітала над царством Сугріви, у його володіннях не все було гаразд. Владу підступно захопив брат Сугріви, і справжній цар з вірними підданими змушений був переховуватися в лісах. Саме його воїни підняли із землі шовкову вістку, послану Сітою Рамі.

 

 

ПОШУКИ СІТИ

Рама і Лакшмана, вражені тим, що сталося, безсило стояли біля хижки; Першим отямився Лакшмана:

- Час іде! Швидше рушаймо на пошуки!

- Але куди? - з болем у голосі промовив Рама. - Сіту викрав хтось із злих ракшасів. Тільки вони та світлі боги можуть літати над землею, не зачіпаючи її. Ходімо, ми будемо питати усіх, хто нам зустрінеться. Хтось, напевно, бачив того, хто викрав мою дружину.

Довго йшли Рама і Лакшмана непрохідними джунглями, їх мучили спека, голод і спрага, вони перепливали ріки і продиралися крізь колючі хащі. Нарешті настала пора дощів. Щоб сховатися од безупинних потоків води, які, здавалося, намірилися затопити усю землю, брати повернули в гори. Там, у глибокій печері, вони мали намір перечекати зливи. Біля підніжжя тієї гори, до якої прийшли брати, вони побачили озброєних мавп.

- Це не прості мавпи, - сказав Рама. - Чи ти бачив коли, щоб мавпа тримала в руках зброю?

І справді, одна з них йшла просто на Раму.

- Вітаю тебе, чудесний незнайомцю! - поштиво звернувся Рама до незвичайного зустрічного.

-Хто ти?

- Мене звуть Хануман, я слуга Сугріви - мавпячого царя,- відповів воїн.- Він переховується на вершині Цієї гори разом з вірними підданими. Ми - вигнанці з рідного краю.

І Хануман розповів братам-царевичам історію Сугріви.

- Я був би радий допомогти вашому цареві, - відказав Рама, вислухавши все уважно. - Але злі ракшаси викрали мою дружину, і мій перший обов'язок - знайти її.

- Ми дуже поспішаємо,- додав Лакшмана.

Хануман розпитав Раму про все, що з ним сталося, і начебто зрадів.

- Почекайте мене тут,- сказав він.- Я маю для вас вістку.

Здивовані брати на якийсь час залишилися самі. Та довго чекати їм не довелося. Хануман повернувся разом із Сугрівою і придворними. Цар поволі витягнув з кишені шовковий клаптик і сказав:

- Мій слуга розповів вашу історію. Цей клапоть упав з колісниці, яка не так давно пролітала над нашою горою. Чи не впізнаєте ви його?

- Це тканина з її сукні! - голосно вигукнув Рама. - Куди летіла та колісниця?

- Вона прямувала на південь, у бік Ланки, - відповів Сугріва. - І здається нам, що то була колісниця самого Равани...

- Я мушу визволити дружину з ганебного полону, - урочисто промовив Рама. - Та спочатку в подяку за радісну звістку я допоможу тобі повернути твоє царство.

- А потім я піду з тобою війною проти ракшасів, - відказав Сугріва.

 

 

РАМА ПОВЕРТАЄ СУГРІВІ ЦАРСТВО

Довго йшли Рама і Лакшмана за мавпами, доки досяг-ли країни, з якої жорстокий брат вигнав Сугріву. Нарешті у сутінках перед подорожніми засяяли вогні палацу. Війська цілу ніч готувалися до вирішальної битви. На світанку Хануман підійшов до міської брами і вигукнув:

- Мешканці міста! Ми повернулись, щоб звільнити вас від жорстокого правителя. Радійте! Сугріва тут - він викликає свого віроломного брата на битву!

Не встиг Хануман промовити це, як загуркотіли ворота і з міста вийшов брат Сугріви. На узліссі на нього вже чекав справжній цар мавп. Бій був тривалим і жорстоким. Та ось брат Сугріви вдав, ніби його поранено, опустив меч і застогнав. Сугріва також зупинився. Тоді підступний супротивник одним стрибком збив його з ніг і, коли Сугріва випустив з рук зброю, підняв над ним гострий меч...

Та не встиг меч опуститися на Сугріву, як просвистіла стріла Рами і навиліт пробила груди царя-самозванця. Так Рама повернув Сугріві царство і придбав могутнього спільника. У царя мавп знову були тисячі підданих, сильних і сміливих, готових за першим його покликом виступити на бій. Та перш ніж рушити військом на Ланку, Рама хотів дізнатися, де схована Сіта і яке військо має Равана. Про це він і сказав Сугріві.

- Нелегка це справа, - відповів цар мавп. - В океані, на шляху до Ланки, живе жахливе страховисько, якому доручено оберігати острів. Перемогти його неможливо, а от перехитрити можна. І зробити це здатен лише один слуга серед моїх підданих - Хануман. Знай, що його матір'ю була мавпа, але батьком - сам бог Вітру. Коли Хануман народився, батько наділив його чудесною здатністю - умінням літати. І ще він навчив сина зменшувати і збільшувати за бажанням розміри свого тіла, так, як сам Вітер збільшує і зменшує хмари... Нам дуже важливо перехитрити страховисько ще й тому, що воно, за велінням богів, змушене буде назавжди покинути океан, якщо пропустить на Ланку без відома ракшасів хоча б одну живу істоту. Тоді й нам шлях на острів відкрито.

- Я проберусь у столицю Равани, може, навіть побачу Сіту, - сказав Хануман Рамі. - Але чи повірить вона, що мене прислав Рама?

Тоді Рама зняв з руки перстень і простягнув його мавпі.

 

 

ХАНУМАН

У дорогу Хануман рушив у супроводі невеликого загону. За кілька днів мавпи були на березі океану.

- Як ми дістанемося острова? - спитали мавпи. - У нас нема човна.

- Навіть якби він у нас був, ракшаси помітили б його і потопили! - додала інша мавпа.

Але Хануман навіть не слухав ці розмови. Він підійшов до води, простягнув руки в той бік, де знаходився острів, і раптом почав рости. Він виріс завбільшки з гору, присів, підстрибнув над землею і... полетів над океаном. Рудою хмарою мчав Хануман небом, але з дна океану йому назустріч піднімалося жахливе страховисько.

- Нещасний! - загуділо страховисько. - Я присягнув богам, що ніхто з чужих не потрапить на Ланку! - Страховисько вперло голову в хмару і розкрило пащеку. Хануман знав, як перехитрити його.

- Нехай буде так, як ти хочеш! - промовив він. Тієї ж миті Хануман почав швидко зменшуватися. Коли він став завбільшки з ластівку, то залетів до пащеки страховиська, облетів її і випурхнув.

- Не гнівайся, о могутній! - крикнув Хануман. - Ти не порушив даної богам присяги: я не минув твоєї пащі. Прощавай!

І він помчав далі, збільшуючись у розмірах, а присоромлене страховисько опустилося на дно, щоб назавжди покинути ті води.

Коли вдалині з'явився острів Ланка, Хануман знову зменшився до розмірів кішки і опустився на пагорбі, з якого добре було видно столицю ракшасів. При заході сонця хитра мавпа пробралася за міську браму і попрямувала до палацу.

У палаці всі спали. Чатувала лише сторожа, але ніхто не міг навіть подумати, що невелика тваринка, схожа на кота, з'явилася в палаці для того, аби нашкодити цареві Равані. Хануман кілька разів обійшов усі покої, але Сіти ніде не було. Одного разу він навіть потрапив у спальню до Равани та нікого, крім сплячого демона з десятьма головами, там не побачив. Тоді Хануман вийшов до палацового саду. І саме там він зустрів прекрасну молоду жінку, оточену потворними ракшасами. Жінка сумно схилила голову і тихо зітхала.

«Це вона! - враз здогадався Хануман. - Але як мені заговорити з нею, щоб не помітили ракшаси?»

Після недовгих роздумів мавпа вирішила вилізти на найближче до Сіти дерево і звідти кинути їй перстень Рами. Так вона і зробила.

Коли перстень впав Сіті на коліна, жінка мало не скрикнула. її врятувало лише те, що потомлені за день ракшаси дрімали. Сіта одразу впізнала перстень чоловіка і почала шукати очима того, хто кинув той перстень. Вона побачила Ханумана. Мавпа зробила знак, і Сіта встала, начебто для того, щоб трохи розім'яти ноги. Був пізній вечір, ракшаси дуже хотіли спати, і тому ніхто не пішов за жінкою. Сіті й Хануману вдалося про все непомітно домовитися.

Та коли Хануман вже замірився покинути сад, одна зі служниць побачила його на дереві та здійняла страшенний галас. Сторожа, що прибігла на той крик, почала кидати в Ханумана списами, стріляти з луків, а потім вирішила спалити непроханого гостя. Один з охоронців кинув у мавпу жевріючі вуглини, і хвіст Ханумана загорівся.

«Ви хочете спалити мене? - подумала відважна мавпа. - Дивіться, щоб вам самим не згоріти». Вона мерщій кинулася на дах палацу Равани, і за кілька хвилин покрівля запалала в кількох місцях. Невдовзі вогонь перекинувся на інші будівлі, і врешті палала вже вся столиця. Ракшасам було не до того, щоб ловити чи вбивати мавпу - вони кинулися гасити пожежу.

А Хануман тим часом умочив свій хвіст у воду, піднявся в небо і полетів назад. Він добрався до табору Рами і Сугріви та розповів усе, що бачив.

- Тепер можна виступати проти Равани війною! - проголосив Рама, вислухавши Ханумана.

- Можна виступати! - луною відгукнувся Лакш-мана.

- Моє військо готове! - урочисто промовив Сугріва. Наступного дня добре озброєне військо мавпячого

царя рушило туди, звідки здійснив свій дивовижний політ син Вітру.

 

 

МІСТ

Військо Сугріви було таким численним, що земля двигтіла там, де воно проходило. Хмари пилюки закрили сонце, перелякані птахи змовкли в лісах. Нарешті передові загони досягли берега океану.

- Я пропоную будувати човни, - сказав Сугріва.

- Але ж у нас тисячі й тисячі воїнів, - заперечив Лакшмана. - Скільки ж човнів нам доведеться збудувати, щоб усіх переправити на Ланку? Ми змушені поспішати. Я пропоную збудувати міст!

- Чудова думка! - вигукнув Рама, однак мудрий Хануман тільки похитав головою.

Тисячі мавп за наказом свого правителя цілісінький день корчували дерева, відбивали від прибережних скель велетенські шматки і кидали все це у воду. А коли настала ніч, усі побачили, що після дня роботи на поверхні океану нічого не зосталося.

- Підступна стихіє! - вигукнув Рама. - Непокірний Океане! Ти заважаєш мені? Завтра на світанку я випалю тебе вогняними стрілами, і наше військо перейде на Ланку сушею!

З цими словами Рама загорнувся у плащ, ліг на пісок і заснув. І приснився йому предивний сон, ніби сам бог Океану прийшов до нього і промовив:

«О Рамо, переможцю ворогів і приятелю перемоги! Колись, дуже давно, наші предки були великими друзями. Легенда каже навіть, що в наших жилах тече одна кров. Забудь про своє божевільне рішення випалити океан. Зробімо так. У твоєму війську є мавпи, які вміють майстерно плести гілки. Іншим під силу скласти з каменів гору. Як тільки зійде сонце, нехай вони вийдуть на берег моря і розпочнуть роботу. Я обіцяю: тепер мої води підтримають міст, і він постане швидше, ніж сонце поверне на захід».

На цьому сон закінчився, і Рама прокинувся. Він підійшов до моря й кинув камінь. І сталося диво -

камінь не потонув, він плавав на поверхні води. Тоді мавпи з радісними вигуками почали кидати у воду стовбури дерев, сплітати їхні гілки, а зверху сипати каміння. Прямий, як спис, націлений просто у груди Ланки, міст виростав на очах. Коли він був готовий, багатотисячне військо кинулось до нього.

 

 

ВЕЛИКА БИТВА

Дві армії - тисячі ракшасів на чолі з Раваною та десятки тисяч мавп під проводом Сугріви - стояли одна проти одної. А на небі бог смерті Яма і тисячору-ка богиня війни Калі розсунули хмари й нетерпляче чекали, коли почнеться битва.

І битва почалась. Щільною лавою рушили мавпи на стіни Ланки. Та дорогу їм заступили воїни Равани. Гуркіт пролунав над землею: тисячі щитів зіткнулися, тисячі списів вдарили в панцирі, сотні тисяч стріл зі свистом полетіли у повітря.

Жовтий потік мавп налетів на чорну стіну ракшасів. Задзвеніли мечі. Наче розлючені слони, кинулись воїни один на одного. Якщо падав полководець і його загін залишався без ватажка, на місце загиблого враз ставав інший, і воїни знову сповнювались відвагою.

Попереду билися Рама і Лакшмана. Вони спрямовували на ракшасів хмари стріл, і демони падали, як скошена трава. Ось порушився стрій воїнів Равани, і мавпи радісно загукали:

- Ракшаси відступають!

Тоді Равана, розлючений до краю, вирішив покликати на поміч свого брата Кумбкахарни. Гінці царя ракшасів миттю кинулись у гори, де в одній з печер уже п'ять років спав брат Равани.

Коли демони наблизились до печери, вони раптом побачили, що трава при вході аж пригинається до землі. Могутній вітер виривався з печери, втихаючи тільки на якусь мить, щоб потім знову вирватися на волю. Тримаючись за стіни, посланці Равани ввійшли вглиб печери. І тут їх чекало видовище, від якого кров холола у жилах. Посеред величезного залу, склепіння якого зникало у пітьмі, лежав велетень, а довкола нього стояли полумиски із засмаженою дичиною та бочки з вином.

- Що це - слон, подібний до людини, чи людина, схожа на слона? - питали один одного перелякані насмерть слуги Равани.

Та нічого не вдієш - наказ царя ракшасів треба виконувати, і демони змушені були розбудити Кумбкахарни.

Спочатку вони лоскотали його ніздрі списами, потім встромляли у п'яти стріли. Та велетень і не думав прокидатися. Тоді гінці почали кричати і бити в барабани так, що, здавалося, завалиться стеля печери. Нарешті привели молодого слона і пустили його бігати по животі Кумбкахарни. Нічого! Та коли посланці вже вирішили йти геть, велетень раптом позіхнув, потягнувся і відкрив одне око. О диво! Всі стали як вкопані.

Насправді ж нічого дивного не відбулося. Просто скінчилися п'ять років сну, і Кумбкахарни прокинувся, щоб поїсти! Він був дуже здивований, коли побачив, скільки незнайомців мовчки стоять навколо нього.

- Чого вам тут треба?! - заревів ракшас.

- О великий і непереможний Кумбкахарни, - несміливо озвався один з демонів. - Ми прийшли за велінням твого брата Равани. Страшна біда спіткала Ланку. Могутні воїни Рама та Лакшмана із сотнями тисяч жовтих мавп напали на нас.

Кумбкахарни був жорстоким і лютим ракшасом. Йому не хотілося полишати своєї печери, але ж тоді завойовники можуть прийти сюди і порушити його спокій!

- Ведіть мене до Равани! - заревів ракшас. - Я знищу зухвальців, які посміли потривожити мого брата!

... В одній руці велетень ніс спис, змочений отрутою змії. Залізні лати гриміли на ньому, земля вгиналася, а ріки виходили з берегів під його кроками.

Раптом небо прорізала вогняна стріла: небесний камінь, пущений богами, пролетів над Ланкою і впав у море.

- Це погана прикмета! Дуже погана! - загомоніли ракшаси. Та Кумбкахарни не звертав уваги на прикмети. Криками радості зустріло його військо Равани.

- Я не бачу твоїх ворогів, брате, - мовив Кумбкахарни до царя ракшасів. - Де ті зухвалі брати?

І тут з табору Рами вийшов Лакшмана. Він ніс у руках зброю. Розпочався бій.

Першим вдарив ракшас, та Лакшмана відбив удар. Велетень кинув у царевича списа, але той лише зачепив руку Лакшмани.

- Погано прицілюєшся, демоне! - вигукнув царевич.- А тепер стережись!

Він хотів кинути в Кумбкахарни каменем, але чомусь не зміг цього зробити. Сили раптом покинули  Лакшману , ноги його підкосилися, і він непритомний упав на траву.

Радісний крик ракшасів пролунав над полем битви. Спис був змащений отрутою змії! Навіть малої подряпини вистачило, аби здолати противника.

Перемога! Перемога!

А в цей час Рама виносить з поля непритомного Лак-шману.

Яке горе для царевича Рами! Яке горе!

 

 

ПОДВИГ ХАНУМАНА

Уражений списом ракшаса, Лакшмана лежав на землі. Очі його були заплющені, а дихання пораненого було таким слабким, що доводилося низько схилятися, щоб почути його.

- О Лакшмано, брате мій! - побивався над умираючим Рама. - Чому я не вийшов проти Кумбкахарни замість тебе? Як мені жити без тебе, мій найперший друже?

Усі найкращі лікарі, яких лише можна було знайти в окрузі, прийшли до Рами. Та вони скрушно хитали головами, не в силах допомогти. І тільки один, найстарший серед них, промовив:

- Я знаю, як можна врятувати Лакшману. На північному кордоні Індії, в Гімалаях, там, де земля торкається неба, є гора. На вершині цієї гори росте багато трав. Цю гору легко впізнати - вона стоїть окремо від інших. Трави, що ростуть на ній, - цілющі. Однією з них можна вигнати отруту з тіла воїна. Однак поспішайте: людина, вражена отруєним списом, помирає до схід сонця. Вам залишилося лише півдня!

- Півдня? Хіба це мало? - вигукнув добрий Хану-ман. Він миттю злетів у повітря і через кілька хвилин перетворився на маленьку цятку вдалині. Однак Гімалаї так далеко від Ланки, що навіть Хануман не скоро дістався туди.

Уже вечоріло, коли він знайшов гору. А ще ж треба відшукати цілющу траву!

- На це в мене просто немає часу! - мовив Хануман сам до себе.

І тоді він піднявся на увесь зріст і почав неймовірно швидко збільшуватися. За мить мавпа стала такою, як дві гори. Вона охопила руками гору з цілющими травами, вирвала її з землі і, тримаючи немов дитину в своїх обіймах, злетіла у повітря...

Тисячі мавп пильно ВДИВЛЯЮТЬСЯ в нечю. шите, тая зараз з'явиться Хануман, який несе Лакшмані рятівну траву? Минають безцінні хвилини, та небо порожнє. Ось уже рожева смужка сонця, що сходить, з'явилася на горизонті. Невже все втрачено? Невже великий воїн - мужній Лакшмана - загине?!

І раптом світла тінь мигнула на темному небі. Земля затремтіла од вітру, і велетенська мавпа, тримаючи в руках цілу гору, обережно опустилась з нею біля табору.

- Поспішайте! - коротко вигукнув Хануман. Тоді старий лікар, який півжиття прожив у лісах,

видерся на гору і на її вершині знайшов цілющу траву, потрібну Лакшмані.

На очах вражених воїнів рана на руці царевича почала затягатися, синява збігла з його лиця, і він глибоко вдихнув повітря.

- Хвала богам! - вигукнув Рама. - Мій брат житиме!

[Рама з Лакшманою та мавпами виграли бій і визволили Сіту.]

...Рама повернувся в Айодг'ю. Старий раджа на той час помер, і державою правив син Кайкеї. Та ні він, ні інші брати Рами й хвилини не вагалися, віддаючи престол старшому братові. Його коронували на царство.

Багато років Рама з Сітою жили і правили країною. І не було правителя справедливішого і милосерднішого за Раму.

 


© Diodor, 2005