Головна < Історія літератури <    
Українська банерна мережа

Мар'яна Прокопович
Середньовіччя Умберто Еко
(2006)


© Мар'яна Прокопович, 2006

Джерело: Умберто Еко. Ім'я рози. Харків, Фоліо, 2006

Скануваня і коректура Aerius, Diodor (ae-lib.org.ua)


 

«Але ж це просто історія крадіжок і порахунків між не надто чеснотливими монахами!»

«Навколо якоїсь забороненої книги, Адсо, навколо забороненої книги».

        Умберто Еко. Ім'я рози

 

«Може, до мене щось не доходить, але я ніяк не второпаю, чому цьому добродієві знадобилося аж тридцять сторінок, щоб описати, як він перевертається з боку на бік у ліжку, перед тим, як заснути». Такими словами майже століття тому редактор французького видавництва Оллендорф відмовив Марселеві Прусту в публікації його роману «На Сванову сторону». На щастя, романові Умберто Еко «Ім'я рози» випав на долю далеко кращий видавничий дебют. Але перша сотня сторінок роману з їх неспішним ритмом середньовічної хроніки, вичерпною оповіддю про історичні події, богословськими дискусіями, детальним описом монастиря і порталу церкви - нелегке випробування для читача. Автор свідомо пішов на це - за його власними словами, «якщо хтось хоче ввійти в монастир і прожити в ньому сім днів, він мусить пристосуватися до його ритмів» (Нотатки на марґінесі «Ім'я рози»).

Про роман ім'я рози написано вже дуже багато, а це небачена річ для такого відносно недавнього твору. Коло його шанувальників напрочуд широке - це аматори детективного жанру і трилерів, професори літератури та історії, ентузіасти постмодерністської літератури, математики, лінгвісти і багато інших. Важко знайти інший сучасний твір, який мав би таких різноманітних читачів. Хтось сприймає його як історичний детектив, хтось бачить у ньому окультний роман під знаком Апокаліпси. Іншим він здається критикою середньовічного світогляду з погляду сучасності, семіотичною відповіддю на питання про універсали у формі roman a clef(1). Одне слово, скільки читачів має цей роман - стільки й тлумачень. Адже, як говорить сам Еко, роман - це машина для генерування інтерпретацій. [З]

(1) Роман з ключем (фр.): роман, в якому під виглядом дійових осіб описано відомих людей, не називаючи їх прямо.

Важко сказати, хто такий Умберто Еко насамперед - славетний письменник, видатний філософ, учений-семіотик, публіцист, який пише на актуальні теми, чи ретельний дослідник явищ масової культури. Усі ці іпостасі органічно поєднуються в ньому, підживлюючи одне одного і творячи гармонійне ціле.

Умберто Еко народився 5 січня 1932 року у невеликому містечку Алессандрія, що у П'ємонті. П'ємонтійцям притаманне загострене відчуття незалежності, їм властива радше флегматична вдача французів, ніж бурхлива пристрасність італійців. Еко часто згадує своє п'ємонтійське походження як джерело свого унікального темпераменту: «Деякі риси залишаються основою мого світогляду: скептицизм і відраза до риторики. Ніколи не перебільшувати, ніколи не виголошувати пишномовних фраз».

Його батько, Джуліо Еко, бухгалтер і ветеран трьох війн, походив з сім'ї, де було тринадцятеро дітей. Еко полюбляє розповідати, що дідусь його був знайдою і своє прізвище «Еко» - акронім від ex caelis oblatus, тобто «даний небесами» - одержав завдяки «винахідливості муніципального службовця». З любов'ю згадує Умберто також свою бабусю і твердить, що своє уподобання до абсурдного він великою мірою запозичив від неї.

Коли вибухнула Друга світова війна, Еко з матір'ю перебралися в невелике п'ємонтійське село в горах. Там Еко мав нагоду спостерігати за перестрілками між фашистами та партизанами і шкодував, що замолодий, аби брати в них участь. Згодом ці спогади лягли в основу напівбіографічних епізодів у другому його романі, «Маятник Фуко», та роману «Таємничий пломінь королеви Лоани».

Оскільки батько вважав, що він має стати правником, після закінчення класичного ліцею Умберто вступив до Туринського університету. Однак, як це бувало з багатьма великими письменниками, він покинув правничі студії і проти волі батька зайнявся середньовічною філософією та літературою. Свою дипломну роботу, захищену 1954 року, він присвятив Томі Аквінському. Отже, інтерес молодого науковця до проблематики середньовіччя окреслився з самого початку його кар'єри. Хоч згодом його наукові інтереси дуже розширилися, він знов і знов повертається до цієї теми. Ця доба, сповнена потужної культурної енергії, прихованої під жорсткими стереотипними культурними кодами, для Еко набула вартості метафори не менш складної сучасної реальності, яку він завжди вважав найважливішим об'єктом досліджень. А питання інтерпретації тексту, поставлене святим Томою, [4] привело Еко до семіотики, теорії знаків та інтерпретації, яка стала центром його зацікавлень. Його науковим керівником був відомий італійський філософ Луїджі Парейзон, який значною мірою вплинув на уявлення Еко про інтерпретацію та естетику.

Закінчивши університет, Умберто входить у світ журналістики - обіймає посаду редактора культурних програм в італійській державній телерадіокомпанії РАІ у Мілані. Це дало йому чудову нагоду досліджувати сучасну культуру очима мас-медій. Саме тоді починають з'являтися статті та нариси, які потім увійдуть у «Відкритий твір».

Перша книжка Еко вийшла 1956 року - це була його дипломна праця, доповнена і розширена: «Питання естетики у св. Томи» (Il problema estetico in San Tommaso). Того ж самого року він починає читати лекції у рідному університеті. З 1959 року працює головним редактором публіцистики у великому міланському видавництві Бомпіані; цю посаду він обійматиме до 1975 року, а тісні стосунки з видавництвом підтримуватиме ціле життя. У тому ж 1959 році він публікує свою другу книжку, «Розвиток середньовічної естетики» (Sviluppo dell'estetica medievale), яка була важливою не лише тому, що утвердила Еко як одного з видатних мислителів у царині середньовічних студій, але й тому, що врешті остаточно переконала його батька, що Умберто зробив-таки слушний вибір.

У вересні 1962 року він одружується з Ренатою Рамґе, німецькою художницею-графіком, і того ж року починається новий етап його академічної кар'єри - його дедалі частіше запрошують читати лекції в університетах. 1964 року Еко перебирається в Мілан і працює викладачем, а через рік його обирають професором кафедри візуальної комунікації у Флоренції. У 1966 році він займає посаду професора кафедри семіотики в Міланській політехніці і того ж року публікує працю «Поетики Джойса» (Le poetiche di Joyce).

Водночас з академічною діяльністю, яка згодом приведе його в найпрестижніші університети Європи та Америки, він співпрацює з цілою низкою періодичних видань. Він був спів-засновником часописів «Маркатре» (1961) та «Квіндічі» (1967), з 1971 року редагував часопис «Версус», був членом редколегії цілого ряду інших часописів.

Ще в 1959 році Еко почав дописувати до часопису «Іль Веррі», присвяченого авангардним ідеям та мовним експериментам, де вів рубрику під назвою «Мінімальний щоденник». У цій рубриці він зі смаком пародіював ті самі ідеї, що їх цілком серйозно [5] пропагував часопис. Тут вперше дістав повний вираз його іконоборчий дух і поцінування сміху як способу пізнання дійсності. Чимало дописів з цієї рубрики вийшли друком 1963 року книжкою під назвою «Мінімальний щоденник» (Diario minima).

У ці роки Еко почав серйозно розвивати свої ідеї про «відкритий» текст та семіотику, пишучи цілий ряд есеїв на цю тему, а 1962 року опублікував свою працю «Відкритий твір» (Opera aperta). Тут він розважає про загальні проблеми культури, а зокрема про візуальну комунікацію, використовуючи як матеріал телевізійні репортажі. Основна ідея цієї праці полягає в погляді на мистецький твір як на неоднозначне повідомлення - оз-начник, який має багато означуваних. Саме поняття «відкритий твір» передбачає можливість багатьох паралельних інтерпретацій, на противагу «закритому творові», який може мати лише одну інтерпретацію.

У цей же період він бере участь у діяльності «Групи 63». Це був гурт молодих італійських письменників-аванґардистів, які ставили собі за мету переосмислення дійсності, що сприймалася як сукупність уламків, котру потрібно упорядкувати, надавши їй форми мистецького твору. До цього гурту увійшли такі письменники, як Джорджо Манґанеллі, Еліо Пальярані, Едоардо Санґвінетті, Нанні Баллестріні. Захопившись новітніми течіями в культурі, від феноменології до структуралізму, вони шукають і знаходять нові способи вираження, більш придатні для відтворення цієї складної дійсності: розмитий синтаксис, обірвані фрази, відмова від кодифікованого стилю. Тут Еко проявив свій неабиякий хист як теоретик літератури. «Група 63» проіснувала до 1968 року*, але з багатьма учасниками Еко й пізніше підтримує дружні стосунки.

У наступні роки міцно утверджується його репутація як відомого культурного оглядача. Його есеї з'являються у цілій низці періодичних видань, серед яких «Іль Джорно», «Стампа», «Корр'єре делла Сера», «Репуббліка», «Еспрессо» та «Маніфес-то». Викладаючи в Міланському університеті, він почав систематизувати свої теоретичні міркування з семіотики і 1968 року опублікував текст, цілковито присвячений цій темі: «Відсутня структура» (La struttura assente). Ця праця, яку згодом він повністю перепише і 1976 року видасть англійською мовою під назвою «Теорія семіотики» (A Theory of Semiotics), задала тон напрямкові його досліджень. Саме тоді його цікавість до середньовічної естетики остаточно трансформувалася в інтерес до культурних цінностей та літератури загалом. [6]

У 1975 році він обійняв посаду професора семіотики у найстаршому європейському університеті - Болонському, де працює й досі. Тут його теорії набрали своєї остаточної форми, і впродовж 70-х років він опублікував кілька книжок з семіотики. У 1974 році Еко організував перший конгрес Міжнародної асоціації семіотичних досліджень, і під час завершальної промови підсумував суть цієї дисципліни, твердячи, що семіотика є «критичний погляд на предмети інших наук». У 1979 році Еко підготував до друку збірку есеїв під назвою «Семіотичний ландшафт», в основі яких лежали доповіді на цьому конгресі. В цьому ж році виходить ще один його важливий твір, «Lector in fabula», де в центрі уваги автора - зв'язок між автором та читачем, який досліджується на прикладі масової літератури.

Хоч він і перейняв чимало елементів структуралістської теорії Клода Леві-Строса та Романа Якобсона і теорії структурної лінгвістики Фердинанда де Соссюра, Еко значною мірою відходить від них. У своїх працях «Відкритий твір» та «Lector in fabula» він критикує погляд, що значення породжується структурою, і показує, як читач здійснює інтерпретативну співпрацю з твором, доповнюючи текст «можливими світами» і «фреймами», щоб довершити його значення.

Впродовж 60-х та 70-х років вийшла ціла низка його наукових і науково-популярних творів, присвячених масовій культурі, серед яких варто згадати «Апокаліптики та інтегровані» (Apocalittici є integrati, 1964) та «Масовий супермен» (Il superuomo di massa, 1976).

Наприкінці 70-х років Еко мав уже заслужену репутацію провідного науковця-семіотика. Та ніхто не сподівався того різкого повороту в його кар'єрі, який стався наприкінці цього десятиліття - Еко виступив у новій для себе ролі романіста, опублікувавши 1980 року роман «Ім'я рози» (Il nome della rosa), який майже відразу викликав шквал схвальних відгуків і широкий ентузіазм. Цей твір був заздалегідь уміло прорекламований, але реальний успіх перевершив усі сподівання видавців - спершу видавництво збиралося продати лише 30 000 примірників, а натомість продало десятки мільйонів. Кримінальна інтрига, поміщена у середньовічний монастир, помережана філософськими розважаннями та іронічними натяками на сучасний нам світ забезпечила інтерес до роману масового читача. Кожен знаходить У ньому щось для себе: і той, хто шукає лише розваги, не намагаючись надто напружуватись, і той, хто прагне інтелектуального збагачення. [7]

Дев'ять років ця книжка трималася на першому місці в «гарячій двадцятці тижня». У 1981 році Еко стає лауреатом відразу двох найпрестижніших італійських літературних премій - Стрега і В'яредджо. Завдяки популярності «Ім'я рози» помітно збільшується число студентів, що записуються на відділення історії середньовіччя. Дуже швидко роман перекладають багатьма мовами. На досить великий період він заполонив навіть північноамериканський книжковий ринок, що дуже рідко вдається європейському письменникові. Раніше добре відомий лише в академічних колах, Умберто Еко раптом стає світовою знаменитістю. Він і досі зостається чи не найвідомішим з сучасних італійських письменників.

Вражений успіхом свого роману, Еко несподівано для себе опинився в центрі уваги міжнародної громадськості та мас-медій, це було для нього захопливим пережиттям, але водночас він відчув, що популярність значно сковує його свободу. Невдовзі після публікації роману французький кінорежисер Жан-Жак Анно почав знімати фільм за мотивами «Ім'я рози», і це ще більше привернуло увагу світової громадськості до Еко - хоч він сам і дистанціювався від цього фільму, який вийшов у 1986 році («Це робота Жана-Жака, а не моя»).

Еко далі провадив, як звикле, свої академічні дослідження, але його почало переслідувати одне невідступне питання. «Відразу після написання «Ім'я рози» я став питати себе: був це винятковий епізод у моєму житті, чи я спроможний написати ще один роман?» Попри свою складність і глибину, роман «Ім'я рози» не вичерпав всіх образів та ідей, які Еко вважав придатними до втілення в художньому творі, і він почав писати знову. Назва нового роману з'явилася легко - велике враження на Еко справив побачений ще 1952 року маятник Фуко. Опублікований 1988 року, «Маятник Фуко» (Il pendolo di Foucault) знов приніс авторові великий успіх, утвердивши Еко серед найвизначніших романістів світу.

Дія «Маятника Фуко» розгортається у світі, де факти непомітно змішуються з вигадкою, де таємні товариства накреслюють правдивий хід людської історії, а окультний світ тайкома здійснює підривний вплив на реальність. Запозичивши структуру роману з Кабали, Еко використовує цілу низку найрізноманітніших елементів, сплітаючи їх у тканину, в якій зіставляється і протиставляється сучасність і давнина, чудесне і наукове. Комп'ютер, символ новітньої технології, пережовує стародавні магічні формули. З цим переплітаються ремінісценції, ідилічні [8] спогади з дитинства, від яких тягнуться ниточки до цілком вже дорослого пошуку ідентичності. Гостра постмодерна іронія пронизує густе плетиво подеколи готичних сцен. Текст штовхає читача у карколомну подорож століттями історії людської думки, і він ледь встигає помічати ідеї, які миготять обабіч цього його шляху. Еко присмачує цю свою езотеричну оповідь герметичними філософіями, таємними абетками, шифрами, системами символів; через своїх персонажів він досліджує їх, порівнює, де-конструює, відкидає, а тоді знов підбирає, оживляє і використовує для своїх рефлексій.

І попри його твердження, що писати більше романів він не планує, 1994 року з'явився наступний роман, «Острів напередодні» (L'isola delgiomoprima).

Якщо стиль «Ім'я рози» відображає туманну незбагненність присмерку середньовіччя, а «Маятник Фуко» постає як параноїдальна гра нашого фрагментованого постмодерного часу, оповідь третього роману Еко виблискує численними оздобами, мов барокова споруда сімнадцятого століття.

«Острів напередодні» - це історія чоловіка на ім'я Роберто, дещо ексцентричного італійця, який після кораблетрощі опиняється на якомусь загадковому кораблі. Це покинуте людьми судно, «Дафна», стоїть на якорі поблизу острова незвичайної краси, розташованого «напередодні», тобто за 180 меридіаном, але Роберто не може до нього добратися. Боячись сонця, удень він ховається в нетрях цього дивного корабля, досліджує його і пише мелодраматичні любовні листи до своєї Дами. Під час своїх химерних марень він окидає поглядом все своє життя - дитинство в Італії, облогу Казале, паризькі салони, в яких він виховувався, - життя, до якого він палко прагне повернутися. Але воно втрачене. Та, на щастя для Роберта, на кораблі є все, щоб не вмерти від голоду і нудьги. І на його нещастя, корабель не такий безлюдний, як він спершу гадав. Хто той незнайомець, той Інший, який годує тварин і читає щоденник Роберта, поки той спить? Може, це Ферранте, його уявний брат і лихе альтер-еґо? Чи це ще одна страчена душа у пошуках остаточної таємниці? І взагалі, чому цей корабель покинули люди? Які чудеса криються на острові?

У романі застосовано подібний прийом, що і в «Ім'ї рози»: анонімний оповідач відтворює історію на основі щоденника, залишеного Робертом. На відміну від «Ім'я рози», тут Еко не декларує наміру вірно відтворити оригінальний рукопис. Він вільно переказує знайдений текст, коментуючи події, а іноді [9] критикуючи й оцінюючи вчинки Роберта. Це сповнює роман непроминальним присмаком іронічного гумору.

«Острів напередодні», хоч більш грайливий та легковажний, ніж попередні романи, так само щільно наповнений незвичайними образами та захопливими ідеями. Еко знову робить свій твір трибуною для філософських ідей і дає нам змогу свіжим оком споглядати дивовижі і божевілля минулого, проектуючи їх на сучасність. Він витягає на світ Божий забуті поняття і спростовані сучасною наукою теорії середини XVII століття - часу, коли Галілей лиш недавно помер, а Ньютон був ще дитиною, - надаючи їм певного авторитету, зіставляючи їх з метафізикою та релігією, а подеколи змішуючи разом.

Третій роман Еко - це ще одна блискуча наративна спроба, оповідь про ту запаморочливу добу, коли наука і розум розлучалися з магією та забобонами, коли в політиці та релігії нуртували нові течії, а в дзеркалах паризьких салонів вже можна було побачити передвістя Просвітництва і революції.

Пишучи романи, Еко не облишає наукової і публіцистичної творчості. У 80-ті та 90-ті роки з'являються такі збірки, як «Сім років бажання» (Sette anni di desiderio, 1983), «Семіотика і філософія мови» (Semiotica e la filosofia del linguaggio, 1984), «Другий мінімальний щоденник» (Il secondo diario minimo, 1992), «Інтерпретація та надінтерпретація» {Interpretation and Overinterpretation, 1992), «Шість прогулянок лісами художньої літератури» (Sei passeggiate nei boschi narrativi, 1994, цикл лекцій, прочитаний в Гарварді в 1993 році), «П'ять есеїв на тему моралі» (Cinque scritti morali, 1997), «Кант і качкодзьоб» (Kant є I'ornitorinco, 1997), «Між брехнею та іронією» (Tra menzogna e ігопіа, 1998), «Нотатки на сірниковій коробці» (La bustina di Minerva, 1999) і багато інших. Насправді між науковою, публіцистичною і художньою творчістю Умберто Еко ніякого розриву немає, ті самі ідеї мігрують з монографії в есей, а з есею - в роман і навпаки, змінюючи свою форму, зіштовхуючись у несподіваних зіставленнях, породжуючи нові ідеї, даючи поживу для нових теорій.

У четвертому своєму романі, «Бавдоліно» (Baudolino, 2000) Умберто Еко повертається до середньовіччя, але цього разу це XII століття. Тут автор ховається за особою головного героя, Бавдоліно, легендарного засновника міста Алессандрія. У сповненій пригод історії свого альтер-еґо автор дає вираз ігровому, блазенському аспектові своєї особистості. Як і Еко, Бавдоліно володіє багатьма мовами, має пристрасть до історії та політики, кохається в оповідях, уміє тішитися доброю трапезою і свій ідеалізм вгамовує фантастичним почуттям гумору. У романі панує [10] атмосфера фантазійних веселощів, які передаються читачеві, попри те, що книжка кишить кривавими сценами, описами воєнних кампаній, крадіжок, пожеж та інших сумних видовищ. Бавдоліно - невиправний фантазер і брехун з гострим язиком і золотим серцем. «Світ засуджує брехунів, які брешуть про речі низькі, і прославляє поетів, які обманюють лише про речі високі», - каже один із персонажів.

Названий на честь «єдиного святого, який не вчинив жодного чуда», Бавдоліно обдарований багатою уявою, йому часто ввижаються то єдинороги, то святі, то німецькі імператори. З дитячого віку Бавдоліно відкриває, що ці його візи дивовижно впливають на людей - і на забобонних селян, і на великих мужів, які шукають підтвердження своїх вірувань. Якось він випадково зустрічає Фрідріха І Барбароссу, імператора Священної Римської імперії, і завдяки вигаданій на місці побрехеньці входить до нього в ласку. Покинувши батька, молодий Бавдоліно стає названим сином і радником імператора. Раз за разом його сміливі вигадки стають імператорові в пригоді, і невдовзі він стає довіреним придворним, здобуває освіту в Парижі. Снуючи між Парижем та різними місцями перебування імператора, Бавдоліно бере участь у цілій низці політичних та церковних дебатів, імперських церемоній та воєнних кампаній.

«Бавдоліно» - це ще одна історія, яку можна прочитувати різноманітними способами. Спершу читач з недовірою ставиться до побрехеньок Бавдоліно, одначе потім розуміє, що, даючи волю фантазії, ми провіщаємо краще майбутнє. А якщо воно не поспішає настати, то що ж - почекаймо ще більшого вигадника, сподіваючись, що він не забариться.

У 2004 році видавництво Бомпіані опублікувало п'ятий, і поки що останній роман Умберто Еко - «Таємничий пломінь королеви Лоани» (La misteriosa fiamma delta regina Loana), з підзаголовком «Ілюстрований роман». Головний його герой, міланський букініст Джамбаттіста Бодоні на прізвисько «Ямбо» внаслідок нещасливого випадку втрачає пам'ять. Але він не пам'ятає тільки свого особистого життя - не пригадує свого імені, не впізнає дружину та доньок. А вся «книжна» його пам'ять залишається - він чудово пам'ятає все, прочитане колись в книжках. Невипадково ім'я і прізвище його збігається з іменем відомого італійського друкаря XVIII століття. У пошуках утраченого часу Ямбо їде в будинок, де провів дитинство. Комікси, щоденники, газети й афіші розповідають йому і читачам про те, що означало зростати за режиму Муссоліні. Через кілька днів з ним трапляється ще одне нещастя - він впадає в кому, сповнену дедалі [11] дивовижніших галюцинацій. Цей напівбіографічний роман сповнений ностальгією за юністю.

З початком нового тисячоліття з'являються друком кілька збірок есеїстики Умберто Еко, серед яких варто згадати книжку есеїв «Сказати майже те ж саме: досвід перекладу» (Dire quasi la stessa cosa: esperienze di traduzione, 2003). Це воістину унікальна книжка, адже її автор виступає тут водночас у багатьох ролях - філософа, семіотика, теоретика перекладу, перекладача-практика і автора, твори якого широко перекладаються і який тісно співпрацює зі своїми перекладачами. Остання на цей час його книжка - «Кроком рака» (A passo di gambero, 2006) - це збірка статтей та есеїв на актуальні політичні теми, які з'явилися в періодичних виданнях за останні роки.

Умберто Еко далі займає посаду професора в Болонському університеті і веде рубрику La bustina di Minerva в тижневику «Еспрессо». Він далі випалює за день кілька пачок сигарет, працює допізна, звик розважати гостей і досліджувати будь-яку околицю, в яку потрапляє. Йому властиві бурхливі жести, він часто вигукує під час дискусій. Сам Еко описує себе як багатобарвну особистість, яка «розпочинає багато речей водночас, а потім об'єднує їх, творячи між ними безперервні пов'язання... Коли я не займаюся багатьма речами нараз, я розгублююсь».

* * *

Ідея роману «Ім'я рози» зродилася дуже просто: «Я почав писати в березні 1978 року під спонукою певної зародкової ідеї: мені захотілось отруїти монаха». Повитягавши свої нотатники, вирізки, статті, які він збирав з 1952 року, Еко почав писати роман з робочою назвою «Вбивство в абатстві». Але невдовзі він вирішив, що така назва сконцентрує увагу на детективному аспекті роману, а він хотів написати твір, який можна читати як відкритий текст - повний загадок, складний і відкритий до кількох рівнів інтерпретації. Наступною робочою назвою була «Адсо з Мелька», але врешті рядок з середньовічної поеми, яким завершується роман, дав поетичнішу назву - «Ім'я рози». Це задовольнило Еко, оскільки він вважає, що «роза є символічною фігурою, яка має стільки значень, що тепер вже не знати, чи якесь значення в неї взагалі залишилось». Попри таке просте пояснення, шанувальники «Ім'я рози» досі не втомлюються висувати нові припущення, інтерпретації, а то й просто фантазії з приводу назви роману. Цікаво, що слово «роза» зустрічається в романі лише один раз, у цьому кінцевому гекзаметрі. [12]

«Ім'я рози» - це захопливе плетиво найрізноманітніших елементів, які утворюють єдине органічне ціле. Це немов дивовижна гра, де філософські розважання, богословські дебати, наукові дискусії блискуче взаємодіють на історичній сцені; це драма, де складний сюжет, замаскований під детективну історію, втягує читача у складні і динамічні стосунки з розмаїтими персонажами.

Спершу Еко хотів помістити дію своєї детективної історії в сучасне середовище; та його інтерес до середньовіччя розсудив інакше. Термін «середні віки» з'явився в добу Відродження для позначення «темних» часів, своєрідного «тунелю» між величчю античної культури та пишнотою і багатством ренесансної доби. Відтак протягом довгого часу біч-о-біч існували два стереотипні уявлення про середньовіччя - як про період тотального занепаду і запустіння, грубих звичаїв і неуцтва з одного боку, і як про ідилічну добу палкої віри і куртуазного кохання, - з другого. Обидва ці стереотипи розглядали цю добу як щось далеке, давно минуле, від чого не залишилося й сліду. Однак XX століття, зокрема завдяки працям теоретиків школи Анналів Марка Блока, Люсьєна Февра, Жака Ле Ґоффа, переосмислило цю епоху. Середньовіччя постає як ключ до розуміння сьогоднішніх наших проблем, як місце зародження багатьох суспільних і культурних явищ сучасного світу. Саме в такому ключі підходить до цієї епохи автор роману «Ім'я рози», який вважає середні віки «дитинством» західної цивілізації, «до якого нам слід вертатися, щоб відродити нашу пам'ять».

Еко не просто описує чотирнадцяте століття, він кидає читача в саму його гущу, його текст немов воскрешає навколо приголомшеного читача середньовічний світ. Читач знайомиться з історичними особами, які жили в той час, - Бернардом Ґі, Убертином з Казане, Михаїлом з Чезени. Перед ним простягається широка панорама історичних подій, релігійних і суспільних рухів. Вправності у цьому авторові не позичати. Адже він сам зізнається: «Сучасний світ мені відомий тільки з телевізійного екрану, а середньовіччя я знаю безпосередньо». Тому описано цей світ не «ззовні», не очима сучасної нам людини, а зсередини - автор намагався вести оповідь так, як міг справді писати про це бенедиктинець XIV століття. Текст рясніє латинськими висловами, посиланнями на авторитети, явними і прихованими Цитатами з найрізноманітніших авторів. До цього непомітно домішано цитати з сучасних авторів та алюзії на набагато пізніші від середньовіччя, а іноді й сучасні нам культурні реалії. Усе це разом складає майстерний візерунок твору. [13]

Роман починається вступом від «автора». Еко використовує давній літературний прийом - він «зрікається» авторства, передаючи його через низку посередників німецькому ченцеві XIV століття на ім'я Адсо з Мелька. Відтак слово переходить до цього гіпотетичного автора, який на схилку свого життя оповідає дивовижну історію, яку йому трапилось пережити замолоду. Топос фіктивного авторства використовували немало інших письменників, зокрема Сервантес та Мандзоні, які прагнули таким чином надати своїй оповіді більшої правдоподібності. А тут цей прийом має насамперед на меті показати, як «кожна історія зроджується з іншої історії».

Та Адсо не є головним героєм твору, в центрі роману - Адсів учитель і ментор, англійський францисканець Вільям з Баскервіля. Вже самими іменами головних героїв автор немов підморгує читачеві, який, звісно ж, упізнав у Вільямові знаменитого детектива Шерлока Голмса - бо ж Вільям схожий на нього навіть зовнішністю, темпераментом та звичками. В Адсові ж неважко впізнати його вірного соратника доктора Ватсона.

Дія в романі розгортається на тлі, характерному для жанру Готичного роману. Неприступний монастир, понура махиня Вежі, недоступна і таємнича бібліотека у вигляді лабіринту, моторошні смерті монахів, жаска подорож через оссарій, оповідь про привид Адельма, що з'являється на цвинтарі, - усе це сприяє створенню атмосфери напруженого очікування, тривоги і страху, типової для готичного роману. Чимало ключових подій стаються вночі або в густому тумані, посеред монахів, які затято оберігають свої похмурі секрети. Ще однією вказівкою на готичний жанр є ім'я першого загиблого ченця, Адельма з Отранто, в якому вчувається алюзія на один із перших готичних романів, «Замок Отранто» Гораса Волпола.

На початку оповіді Вільям і його відданий учень прибувають в бенедиктинський монастир на півночі Італії. Тут має відбутися важлива зустріч, і Вільямовим завданням є приготувати умови для безперешкодного її проведення. Та на заваді стає трагічна подія, що сталася в монастирі, - смерть одного з молодих ченців. З'ясувати її причини абат доручає Вільямові. Розслідуючи гіпотетичне вбивство, Вільям з Адсом занурюються у заплутаний лабіринт підступних інтриг, політичних махінацій, затаєного невдоволення, напружених конфліктів, потаємних пороків та абсурдних забобонів, якими сповнене життя монахів. У міру розгортання історії напруження наростає, гине ще один монах, потім ще, і ще. Отже, перед нами - детективний роман з елементами готики. [14]

Однак у міру розгортання сюжету виявляється, що ця детективна історія трохи дивна - попри блискучий розум і бездоганну логіку, Вільям завжди приходить запізно, таємнича книга вислизає йому з-перед самого носа, запобігти новим смертям йому не вдається, і навіть хід загадкових подій він відтворює лише завдяки помилці - хибному припущенню про те, що низка смертей повторює ритм книги Одкровення Йоана Богослова. Ба більше - врятувати книгу Арістотеля він теж неспроможний, і разом з нею гине вся чудова бібліотека і старовинне абатство. Автор немов іронізує над нашим сподіванням торжества розуму і справедливості, спонукаючи шукати пояснення на інших інтерпретативних рівнях роману.

Нишпорячи всюди, Вільям натрапляє на слід якоїсь таємничої Книги, і відчуває, що все крутиться саме навколо неї. Наприкінці виявляється, що це втрачена напівміфічна книга Арістотеля, друга частина його «Поетики», де він утверджує сміх як важливий спосіб ставлення до дійсності. Дехто, мабуть, здивується - чому стільки пристрастей навколо якоїсь книги?

Це переносить нас у філософський пласт роману. Річ у тім, що твори Арістотеля відіграли вирішальну роль в ту переломну добу. Впродовж раннього середньовіччя християнське богослов'я черпало переважно з платонізму, а Арістотель з його логікою і натурфілософією здавався надто приземленим і матеріалістичним для тлумачення основ християнської віри. Середньовічний світогляд великою мірою ґрунтувався на вченні Августина, який твердив що першорядним об'єктом пізнання є лише Бог, і лише через Нього можна пізнавати все інше. Арістотель же пропонував вивчати світ незалежно від Бога, не визнавав створення світу в часі та особистого безсмертя і твердив, що філософ повинен змагати до щастя в земному житті. Не заперечуючи загалом існування Бога, він вказував інший, кружний шлях до Нього, через пізнання навколишнього світу. Тому Церква з недовірою ставилася до його вчення. Одначе починаючи з XII століття арістотелізм в західноєвропейській думці починає поступово витісняти платонізм. Це зумовлене не лише дедалі ширшим ознайомленням західноєвропейських інтелектуалів зі спадщиною Арістотеля, переважно через їх арабські переклади, а й насамперед внутрішнім імпульсом до глибшого вивчення природи і навколишнього світу. Вивчення спадщини Арістотеля помалу ставало основою університетської освіти. Щоб мінімалізувати негативні наслідки арістотелізму для християнського богослов'я і використати натомість позитивні його аспекти, видатний представник схоластики і систематизатор богослов'я Тома з Аквіна [15] проводить розмежування між цариною віри і цариною вивчення природи, що відтак привело до відокремлення філософії від богослов'я.

Цей світоглядний перелом означав кардинальну зміну вектора ціннісних орієнтацій - «з небес на землю», за влучним висловом Жака Ле Ґоффа. Дві системи цінностей, які змагалися між собою в ту добу, символічно показані на початку «Ім'я рози»: наближаючись до абатства, середньовічна людина Адсо задирає голову догори, зачудовано милуючись обрисами Вежі і символічно тлумачачи її пропорції, тоді як людина нового часу Вільям дивиться собі під ноги, помічаючи сліди коня, зламані галузки і волосини з кінської гриви в кущах, чим допомагає ближнім в цілком земній і буденній справі - знайти коня. Середньовічні люди були настільки заглиблені у споглядання божества, кожен у доступний йому спосіб, що цілком нехтували земним світом, а це, як не парадоксально, висушувало корені християнської віри, в основі якої лежить любов не лише до Бога, а й до ближнього і до створеного Богом світу. Утвердження нового світогляду, який переносив людську увагу на навколишній світ, відбулося і завдяки святому Францискові, який проповідував радісну прославу Бога у його створіннях. Тому не дивно, що нова людина Вільям - не лише філософ-арістотелік, а й чернець-францисканець.

Ще одним важливим філософським питанням тієї доби був так званий спір про універсали. Чи універсали, тобто ідеї, існують об'єктивно, а чи є лиш плодом людського ума? Дві крайні течії, реалізм і номіналізм, відповідали на це питання по-різному. З погляду реалізму ідеї - єдина об'єктивна реальність, тому предметом вивчення може бути лише загальне в об'єкті, адже воно становить його субстанцію, натомість випадковими, акцидентальними ознаками можна цілковито знехтувати. Пізнати загальне означає пізнати все. Номіналізм же захищає часткове, індивідуальне, твердячи, що загальне - це лише абстракція, штучний конструкт, створений людським умом, який не охоплює всієї повноти природи в об'єкті. Крайній вияв реалізму, авторитарний ультрареалізм, характерний для Августина та Ансельма, твердить, що людський розум неспроможний пізнати ці ідеї, виходячи з досвіду. Істину наперед дано нам через одкровення і традиційні авторитети, тому пізнання полягає не в дослідженні навколишнього світу, а у вивченні авторитетних джерел, в яких вже все давно сказано.

Цей погляд виражений у постаті ідеологічного супротивника Вільяма, Хорхе з Бургоса: він вболіває через те, що нова доба [16] «щосили шукає - словом і ділом, у містах і в замках, у величавих університетах і в кафедральних церквах - нових дописок до слів істини, перекручуючи смисл цієї істини, яка вже й так багата всіма можливими схоліями і потребує лиш відважного захисту, а не глупого помноження». Хорхе, який уособлює середньовічний світогляд, так завзято ховає книгу Арістотеля від інших, бо вона виправдовує сміх, а сміх, який сіє сумнів, - це загроза авторитетам. Він боїться, що, розвінчавши авторитети, сміх знищить самі підвалини, на яких спочиває світ середньовіччя. Цікаво, що абатство разом з чудовою бібліотекою, яке теж уособлює середньовіччя, гине саме від руки свого ревного оборонця, який є прямим призвідником пожежі.

Натомість Вільям, послідовник номіналіста Оккама, відмовляється беззастережно приймати авторитети і шукає істину, спостерігаючи за навколишнім світом. Номіналістично звучать і останні слова роману, цитата з середньовічної поеми Бернарда з Клюні, яка дала назву романові: «Stat rosa pristina nomine, nomina nuda tenemus - вчорашня роза зостається в імені, голі маємо ймена». Але Вільям усвідомлює, що теж став на непевний шлях, адже номіналізм, доведений до свого логічного завершення, провадить не лише до втрати віри в Бога, а й до зневіри у пізнанні істини, показуючи, що будь-який видимий лад у світі є лише конструктом людського розуму. Вільям не може не визнати, що перед ним неминуче встає ще одна дилема: номіналізм неспроможний примирити абсолютну індивідуальність реальності з універсальністю науки, в яку він палко вірить. Не зостається нічого іншого, як перестати ставити метафізичні питання і задовольнитися наукою як засобом вирішення утилітарних завдань. «Єдиною істиною є навчитися звільнятися від нездорової пристрасті до істини», сумно говорить він в кінці роману, і радить своєму учневі: «Бійся, Адсо, пророків і тих, хто готовий померти за істину, бо зазвичай вони чинять так, що багато інших помирають разом з ними, часто ще до них, а іноді й замість них».

Чи можна сказати, що роман однозначно виносить вирок середньовіччю, звеличуючи натомість модерні часи? Навряд. Роман просякнутий ностальгією за багатьма прекрасними речами, які воно породило, - монастирською книжною культурою, схоластичними диспутами, мистецькими звершеннями, глибоким символізмом, пристрасною вірою. З другого боку, символічним є те, що всі починання Вільяма з Баскервіля, людини «модерної», від дорученої йому політичної місії до намагань погасити пожежу в бібліотеці, зазнали повного краху. [17]

Хоч у самому кінці роману «з причини надміру чеснот верх беруть пекельні сили», усе ж цей текст не залишає після себе ані песимістичного враження, ані екзистенціального розпачу. Вільям - як і його альтер-еґо Умберто Еко - по-справжньому любить людей, і навіть коли його охоплює гнів через їх неуцтво, він завжди ставиться до життя та людей з гумором, розумінням і почуттям міри.

Наукова, художня та публіцистична творчість Умберто Еко вже почасти знайома українському читачеві, насамперед завдяки українським перекладам його творів - роману «Маятник Фуко», збірки наукових статтей «Роль читача» та цілої низки публіцистичних нарисів. Український переклад «Ім'я рози» - наступний крок в ознайомленні української читацької авдиторії з тими «можливими світами», що їх так блискуче вибудовує цей воістину дивовижний майстер інтелектуальної прози.

Мар'яна ПРОКОПОВИЧ

 


© Aerius, 2007