Секст Проперцій
Елегії
Переклад А.Содомори, М.Зерова, М.Борецького, Ю.Кузьми, Ю.Мушака


© Propertius

© А. Содомора (І, 1; І, 2; І, 5; І, 22; ІІ, 19; ІІІ, 10), 1975; М.Зеров (І, 3; І, 14; ІІІ, 2; ІІІ, 21), 1966; Ю.Кузьма (ІІ, 12; ІV, 11) 1975, 1988; М.Борецький (І, 19), 1975; Ю.Мушак (ІІІ, 1), 1987

Джерело: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С.: 143-156.

Сканування і коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Про Проперція

 

Книга І

    1. Кінтія

    2. Кінтія

    3. Кінтії

    5. До заздрісника

    14. Туллові

    19. Кінтії

    22. Про самого себе

Книга ІІ

    12. Про самого себе

    19. Прощання

Книга ІІІ

    1. Про свою поезію

    2. Пам'ятник

    10. День уродин

    21. Втеча

Книга IV

    11. Втеча

 


 

 

ПРО ПРОПЕРЦІЯ

Секст Проперцій (народився приблизно в 49, помер у 15 р. до н. є.) -видатний представник римської елегійної поезії, походженням з містечка Асізіума (тепер - Ассізі), в Умбрії, з заможної родини, яка матеріально потерпіла в 41 р. після проведеної тріумвірами земельної конфіскації. Проте, ця шкода не завадила Проперцієві здобути в Римі блискучу освіту і згодом оселитися там, віддаючись виключно заняттям поезією. Перша книга його любовних елегій у 26 р. привернула до себе увагу Мецената, який залучив Проперція до свого літературного гуртка, де поет зблизився з Овідіем і рядом інших поетів, став одним з панегіристів імператора Августа і прихильником автора «Енеїди» Вергілія.

Чотири книги елегій Проперція присвячені здебільшого любовній тематиці. Героїнею його елегій є Цінтія (Кінфія) - світська заміжня жінка, видатна своєю освітою, але розбещена й марнотратна. Палкість, з якою Проперцій говорить про своє кохання, змушувала здавна вбачати в Цінтії реальну особу - Гостію, онуку Гостія, епічного поета, про якого згадує Ціцерон. Перипетії цього кохання, яке завдавало поетові багато мук, переказані поетом з емоційною напруженістю і психологічною глибиною, що змушує згадувати Катулла. Гете сказав, що читання Проперція «зробило зрушення» в його природі: певною мірою великий німецький поет ішов за Проперціем у своїх «Римських елегіях».

Поруч з простим, витонченим і зрозумілим Тібуллом, Проперцій, далеко палкіший і глибший поет, може інколи здатися темним і важкуватим. Його характерна риса - прихильність до міфологічної вченості, яка виявляє в ньому учня славетних представників грецької елегії епохи еллінізму - Каллімаха і Філета. Про них, як про свої зразки, Проперцій каже неодноразово. Почасти під їх впливом, почасти під впливом Мецената, в своїх пізніших елегіях Проперцій переходить до поетичної обробки національно-державних римських міфів та історичних легенд, ідучи назустріч націоналістично-реставраційній політиці Августа і випереджаючи задум, який після нього розробляв Овідій у незакінченій поемі про римський календар - у «Фастах». Начитаність, любов до археології, до образотворчих мистецтв, риторична виучка - все це дало Проперцієві славу вченого поета, «римського Каллімаха».

 О.Білецький

 


 

 

КНИГА І

 

1. КІНТІЯ

Блиском очей своїх Кінтія вперше мене полонила,

    Бідного: досі ж бо я пристрастей жодних не знав.

Погляд свій, гордий колись, додолу тепер опускаю:

    Шию мою до землі тисне ногою Амур.

Це через нього, зухвальця, цнотливих красунь зневажаю,

    Це через нього свій вік марно, бездумно гублю.

Ось уже цілий рік той шал мене мучить, одначе,

    Й досі ніхто із богів ласки мені не явив.

Міланіон Іасіду сувору зм'якшив колись, Тулле,

    Тим, що на подвиги йшов, хоч би які, без вагань.

То в Парфенійських печерах, нестямний, блукав і з кудлатим

    Звіром, що в дебрах живе, зустрічі сміло шукав.

То, коли києм Гілей уразив його, в горах Аркадських,

    Болісним стогоном він гомін далекий будив.

Тим і схилив собі діву прудку: в любові благання,

    Подвиги й добрі діла - мають вагу немалу.

Тільки для мене Амур якийсь млявий, якийсь безпорадний:

    Навіть дороги забув, звичні дороги свої.

Ви, що стягаючи місяць, дурманите й, димом повиті,

    Над вівтарем вершите свій чарівницький обряд,

Зруште моєї велительки серце, на вид її гожий

    Блідість ще більшу нашліть, ніж на моєму лиці.

Ось і повірю тоді, що колхідським закляттям ви здатні

    Рікам і зорям нічним волити волю свою.

Ви ж не повчайте запізно того, хто схибнувся вже, друзі -

    Хворому серцем тепер ліків шукайте мерщій:

Сміло я й ніж перетерплю, й біль припікання, аби лиш

    Гнів, накипілий в душі, вільно я вилити міг.

Мчіть мене, мчіть крізь далекі краї, крізь моря, щоб на світі

    Жодна з жінок не могла шляху мого віднайти.

Ті ж, кому радо сприяє Амур - залишайтесь: хай завжди

    Тиха, взаємна любов радістю сповнює вас.

Тільки мене, що не ніч - то гіркістю труїть Венера,

    Й марно мене без кінця мучить і мучить Амур.

Бійтеся лиха цього: до своєї любові хай кожен

    Горнеться кожного дня, вірно хай служить лиш їй.

Горе ж тому, хто зневажить цю раду: з яким каяттям він

    Кожне те слово моє ще пригадає в свій час.

 

 

2. КІНТІЯ

Що дає, мила, ця зачіска пишна, ці складки, що ними

    Коська тканина тонка плеще круг стану твого,

Нащо той запах оронтської мірри в волосі, навіщо

    З тим чужоземним добром наче й себе продаєш?

Придбаним, штучним товаром природну красу свою губиш,

    Не дозволяючи їй сяйвом пробитись своїм.

Вроді твоїй аж ніяк не залежить на тому мистецтві,

    Вір мені: голий Амур любить красу без прикрас.

Глянь, які барви на кожному кроці земля розсипає, [145]

    Як розростається, глянь, хоч і неплеканий плющ.

Чи не стрункіше й арбут в ущелинах диких зростає,

    Чи не грайливіше мчить річка в природнім руслі?

Берег, природним камінням оздоблений, очі милує,

    Співом природним своїм пташка чарує наш слух.

Кастора не убраннями Левкіппова Феба скорила,

    Поллукс-герой не тому до Гілаїри спішив.

І не тому поміж пристрасним Фебом на батьківській річці

    Й Ідом Евена дочка гнів запалила колись.

Гіпподемія не штучністю вабила мужа-фригійця,

    Не за підроблений блиск повіз чужий її мчав.

Ні! Не у відблисках перлів - цвіли вони барвами тими,

    Що на полотнах своїх ще Апеллес повторяв.

Не упадають такі за коханцем на кожному кроці:

    Вроду дівочу свою скромністю множать вони.

Я не боюсь, що в очах твоїх видамся гіршим, ніж інші:

    Дівчина в шані й красі, навіть як любить один.

Ти - в першу чергу: тобі ж Калліопа дала аонійську

    Ліру до рук; тебе Феб гордої пісні навчив.

Ти й у словах найсолодша, і все, що миле Венері,

    Як і Мінерві, те все - ти поєднала в собі.

Тим і до віку мені найдорожчою будеш, як тільки

    Стане бридкою тобі розкіш нікчемно-марна.

 

 

3. КІНТІЇ

Мовби царівна кноссійська, як човен Тесея відчалив,

    Сонна зосталась сама на узбережжі глухім;

Мов Андромеда, Цефеєва кров, у дрімоту запала,

    Скоро відкуто її від неподатливих скель;

Чи то, натомлена смертно нестямним кружінням танечним,

    Млосно фракійка там спить на апідонських лугах -

Так уявилась мені, супокоєм якимсь оповита,

    Кінтія (біле чоло в плетиві зламаних рук),

Як повертав я додому, обтяжений Вакхом, і слуги

    В сірий світанок несли факели димні свої.

Ще не до краю сп'янілий, не всі почуття загубивши,

    Спершись на ложе м'яке, хочу край неї лягти;

І хоч подвійним огнем спонукали мене безнастанно

    Звідси Амур, а там Вакх - дужі обидва боги,

Щоб підступив я і руки простяг і, лагідно обнявши,

    На мармуровім чолі ніжний цілунок поклав -

Втім не наважився я потривожити сон господині,

    Бо вже не раз зазнавав вибухів гніву її.

То лиш в'язався до неї очима нестямними - ніби

    Аргус до рогів чудних доні Інаха Іо.

Тільки й надумався я, що знімати вінки свої в'ялі

    І у гірлянди з квіток скроні вбирати твої,

Та порозкудлані кучері в зачіску знов укладати

    І у долоні тобі яблука класти важкі.

Тільки ж невдячному сну подарунки мої діставались

    І, не втримавшись в руках, круто котилися з перс.

Іноді груди кохані в зітханні легкому здіймались,

    І забобонним сумним мучився я почуттям,

Що у нічниці важкій її марище зле непокоїть

    Чи, може, нелюб лихий силує серце її.

Поки світило нічне, перейшовши по вікнах помалу,

    Сяйвом, що в досвітній млі ще не хотіло згасать,

Променем пізнім очей не розплющило їй невпокійно [147]

    І не сказала мені, спершись на лікоть, вона:

"От коли лихо тебе привело до постелі моєї?

    Інша коханка, либонь, двері замкнула тобі?

Довгої ночі моєї ти марно години розтратив

    І повернувся без сил з першим аж сяєвом дня.

Сам ти, безсовісний, сам заробив на ці ночі самотні,

    Що через тебе всякчас мушу висиджувать я.

Прядивом я намагаюсь дрімоту важку розігнати,

    Втомлена брала до рук ліру Орфея дзвінку;

Плакала потім, що ти на недолю мене прирікаєш,

    В інший попавши полон і призабувши мене.

Поки солодким крилом не укрив мене сон легковійний

    І на скорботу важку пільги мені не подав".

 

 

5. ДО ЗАЗДРІСНИКА

Годі вже, заздрісний, злобні слова нам услід посилати,

    Годі! Дозволь нам іти в парі по стежці одній.

Що ти затіяв, безумне,- моїм заразитися болем?

    Прагнеш пізнати й собі горе безмежне моє?

Рвешся в огонь ще незвіданий, квапишся з трав фессалійських

    Жовто-зелений напій швидше до губ піднести?

Дівчина ця - не як інші, хисткі та блудливі: образиш:

    Тут же й звідаєш гнів, гордий, тяжкий її гнів.

Навіть якщо посприяє бажанням твоїм випадково,-

    Скільки-то - навіть тоді - матимеш, бідний, турбот!

Сон відбере тобі й зір затуманить вона, яка може

    Гнути собі під ярмо й диких, суворих мужів.

Скільки разів на поріг ти мій станеш, погорджений нею,

    Разом з гіркими слізьми гнівні слова проковтнеш.

Сумно ридаючи, ти затремтиш, на чолі спохмурнілім

    Страх борозну прокладе, вже незгладиму нічим.

Схочеш поскаржитись - слова не вимовиш і, жалюгідний,

    Не спом'янеш і того, звідки ти й хто ти такий.

Ось і пізнаєш ти, що значить бути рабом у моєї

    Кінтії, що це таке - бути вигнанцем її.

Вже й моя блідість тебе не здивує, не будеш питати, [146]

    Що це зі мною, що я - геть усім тілом ізсох.

Хай благородний ти, знатність в любові - тобі не підмога:

    Що для Амура, скажи, прадідів зліпки старі?

Хай завиниш перед нею хоч трохи, а як заплямує

    Тут же лихий поговір славне те ймення твоє!

Вже ж не мені, хоч благатимеш, біль твій тоді гамувати:

    Сам я від болю свого ліків ніяк не знайду.

Здружені горем в любові однаковій, знаю, обнявшись,

    Врешті, взаємно слізьми зросимо груди собі.

То ж не випитуй мене, Галле, на що моя Кінтія здатна:

    Той, який кличе її, - сам покарає себе.

 

 

14. ТУЛЛОВІ

Хай у легкій насолоді над жовтими хвилями Тибру

    Вина лесбійські міцні п'єш ти із чар дорогих

Та поглядаєш довкола, як бистрі човни пропливають,

    Як вантажеві плоти важко на лямах ідуть,

Як садове верховіття густе підіймається струнко

    Вгору - немовби ліси, що прикрашають Кавказ:

Все те не може, проте, дорівнятись утіхам кохання.

    Знай, не зважає Амур навіть на цінні скарби.

Чи супокою нічного приділить мені моя люба,

    Чи насолоді віддасть довгий і радісний день -

Що мені справжній Пакто (він пливе під дахами моїми!),

    Що мені перлів разки, зібрані в дальніх морях!

Втіхи сердечні мої підносять мене над царями.

    Хай же тривають вони, поки живу і люблю.

Що за утіха скарби, як Амур неприхильний до мене!

    Як непривітно зорять очі Кіприди грізні!

Владна зламати вона велетенську потугу героїв

    І найтвердішим серцям ладна завдати жалю,

І не страшиться вона на пороги ступить аравійські,

    І на багрець укривал сміливо важить вона.

Як вона, Тулле, коханця на ложі розкішному мучить,

    То кольоровість тканин - не порятунок йому.

Дай мені усміх її золотий - і зневажливо гляну

    Я на могутність царів і на коштовні скарби.

 

 

19. ДО КІНТІЇ

Я не боюся уже, моя Кінтіє, манів печальних,

    Ні, не турбує мене мій похоронний вогонь.

Тільки боюсь, щоб твого не позбавила смерть нас кохання -

    Це мене більше страшить, ніж та могила сама.

Ні, не для того грайливий Амур мені в очі заглянув, [148]

    Щоб від кохання мій прах й пристрастей звільненим був.

Бо ж і герой Філакід не забув свою милу дружину

    У підземеллі, яке світла не бачило ще,

А фессалійською тінню, бо прагнув руками примари

    Щастя торкнутись свого, в батьківський дім свій прийшов.

Там, ким не був би я, скажуть про мене: він тінь її вірна,

    І переступить межу смерті велика любов.

Хай навіть зійдуться там героїнь найпрекрасніші хори,

    Що дав аргівським мужам гордої Трої кінець,

Жодна із них нам миліша від тебе не стане ніколи,

    Хай справедлива Земля в цьому поможе мені.

Хоч би тобі до глибокої старості смерть забарилась,

    Все ж будуть нашим сльозам кості твої дорогі.

О, щоб і ти так могла над моїм побиватися прахом -

    Смерть би гіркою мені більш не здавалась тоді.

Кінтіє, як я боюся, аби від моєї могили

    Геть силоміць не відвів несправедливий Амур,

Щоб він не змусив тебе осушити гірких сліз потоки:

    Вперті погрози не раз вірність ламають дівчат.

Отже, давай, поки можна, кохатись і весело жити,

    Завжди й тривала любов вмить пролітає в житті!

 

 

22. ПРО СЕБЕ САМОГО

Хто я і звідки мій рід, які в мене, Тулле, пенати -

    Часто питаєш мене, приязнь бо зріднює нас.

Ти про Перузію чув, що могилою стала вітчизні

    В ті незабутньо-важкі для Італійських земель

Дні, коли гнів до кровавих усобиць запалював римлян.

    (Ти ж особливий в мені, земле Етрурії, біль

Ятриш: це ти мого родича й жменькою праху не вкрила.

    Ти для останків його місця, на жаль, не знайшла).

Знай же, найближча до неї мене породила країна -

    Умбрія, та, що до гір плідні поля простягла.

 

 

КНИГА ІІ

 

12. ПРО СЕБЕ САМОГО

Ким би не був той митець, що Амура хлоп'ям змалював нам,

    Чи не признаєш, що мав він небуденний талант?

Перший же він зрозумів, що в закоханих розуму мало,

    В легкій любовній грі гине багато добра.

І не даремно теж крила легенькі Амурові дав він,

    Так щоб в серця до людей все залітати він зміг.

Отже, тому-то і кидає нами все з хвилі на хвилю,

    І безупинні вітри з місця на місце женуть.

В бога ж усе, як годиться: в руках його загнуті стріли,

    А із плечей, із обох критський звиса сагайдак.

Ранить зненацька він нас, поки встигнем його розпізнати, [149]

    І від тих ран навісних ліків ніяких нема.

В серці моїм його стріли, у серці й він сам поселився,

    Тільки напевне раніш крила свої загубив.

Бо і не думає він уже з серця мого вилітати,

    Вічно у мене в крові війни жорстокі веде.

Серце моє ти зв'ялив, і приємно тобі в ньому жити?

    Сорому трохи хоч май, стріли на інших скеруй,

Краще отруту свою випробовуй на зовсім невинних,

    Це ж не мене мучиш ти, тільки мою бідну тінь.

Зовсім замучиш її, хто ж тоді прославлять тебе буде?

    Муза ж свавільна моя славу створила тобі.

Хто ж оспіває дівочу красу, її чорнії очі,

    Пальчики й ніжку прудку хто оспіває тоді?

 

 

19. ПРОЩАННЯ

Хоч проти волі моєї відходиш, Кінтіє, з Рима,-

    Рад я, що житимеш ти, хоч і без мене, в селі.

Там, серед чистих полів, спокусник улесливим словом

    Не перешкодить, щоб ти, Кінтіє, честь берегла.

Там під вікном твоїм бійки не зчинять уже серед ночі,

    Закликом, сонну, тебе вже не стурбує ніхто.

Будеш сама й споглядатимеш, Кінтіє, гори самітні,

    Вбогі поля рільника й мляву його череду.

Ось і видовища всі. Ніщо тебе не спокусить:

    Навіть і храму нема - ти ж бо грішила й у нім.

Буде там віл тягнути в ярмі своє рало покірно,

    Будуть під гострим серпом падати кучері лоз.

Там у капличку відлюдну ти зрідка носитимеш ладан,

    Хай лиш на вівтар сільський козлик жертовний впаде.

Ось і вплетешся тоді, голонога, в коло танечне,

    Лиш би нікому з чужих там не приглянулась ти.

Я ж полюванням займусь. Венері обіт занедбавши,

    Радо Діані тепер буду складати дари.

Дикого звіра ловитиму, вішати буду на сосни

    Роги й пускати з смича псів роз'ярілих своїх.

Правда, не зважусь піти на рудого велетня лева,

    На кабана в гущині кроком не вийду легким.

Зваги моєї хай стане на те, щоб зайців полювати,

    З лука пускати стрілу птиці прудкій навздогін

Там, де Клітумна гаї, де в їх тіні, звиваючись, річка

    Сніжно білих биків хвилею мити спішить.

Щоб не задумала ти, кожен раз пригадай, що до тебе

    Я через декілька днів, Кінтіє мила, прийду.

Ні осамотнений ліс, ні струмінь блукач, який з верху,

    Вкритого мохом, біжить, не заважають мені.

Кінтіє, ймення твого на всякі лади повторяти, -

    Лиш би ніхто не чинив зла поза очі мені. [150]

 

 

КНИГА ІІІ

 

1. ПРО СВОЮ ПОЕЗІЮ

Тіне співця Каллімаха, святине косійця Філета,

    Вас я благаю, впустіть нині й мене у свій гай,

Чистого жрець джерела, я тут перший з усіх виступаю,

    В оргії римські і я грецький впровадив танок.

Тільки скажіть, у якій ви печері пісню співали?

    Стежку до неї вкажіть і джерело, де п'єте.

Знатись не хочу я з тим, хто б затримував Феба при зброї,-

    Ніжний, блискучий, тонкий, вже хай снується мій вірш.

Він і прославить мене, до висот понадхмарних підніме,

    Муза, вдячна мені, справить квітучий тріумф.

Разом зі мною на повозі стануть маленькі Амури,

    А за колесами вслід юрби поетів помчать.

Хочете, видно, мене обігнать, поводи попустивши? -

    Марно! Ця стежка до муз, щоб розминутись,- вузька.

Численні з них твою славу в літописи впишуть, мій Риме,

    Вкажуть, що бактрів земля - межі майбутні твої.

В мирне дозвілля втішайсь цим творінням муз геліконських,

    Я ж їхню пісню у Рим шляхом відлюдним доніс.

Музи, подайте поетові вашому ніжний віночок:

    Пишний епічний вінець - не для мого це чола.

Що за життя мого заздрісний люд відбере в мене підло,

    Те після смерті мені Слава подвійно віддасть.

То ж у потомстві не раз і росте, й ваги набуває,

    З уст переходить до уст слава того, хто помер.

Хто б знав про кріпость, яку зруйнував колись кінь дерев'яний,

    Чи про героя, який з ріками став на двобій,-

Із Сімоентом із Іди й Юпітера сином Скамандром?

    Хто б знав про те, як Ахілл Гектора труп волочив?

Про Деіфоба й Гелена, Полідаманта й Паріса,

    Про боягуза того, певно, й не знав би їх край.

Рідко б згадали б тебе, Іліоне, й тебе, величава

    Троє, яку зруйнував двічі етейський півбог.

Знав це Гомер і піснею вславив сумну твою долю

    Й бачив у пісні своїй славу, все більшу в віках.

Так і мене прославлятиме Рим в поколіннях майбутніх;

    Після багаття цей день сам я віщую собі.

Нині на звичну дорогу звертаю я знов свою пісню,

    Може, й прихилить вона дівчину смутком своїм.

 

 

2. ПАМ'ЯТНИК

Кажуть, Орфею, що ти звірів зачаровував співом

    І зупиняв течію диких фракійських струмків;

Скелі з гірських верховин, порушені струнами ліри,

    Йшли у долину до Фів - скласти там підмурок стін;

Навіть на голос твоїх, Поліфеме, пісень Галатея [151]

    Гнала з блакитних глибин коней до Етни морських,

Тож не здивуймо і ми, що, надиханий Вакхом і Фебом,

    Натовпи ніжних дівчат спів зачаровує мій.

Вбога оселя моя; там не знайдеш колон Тенарійських,

    Ні сволоків костяних, ні золочених склепінь;

Сад мій, малий і звичайний, не рівня гаям Феакійським:

    Штучних нема там печер, ні водограїв дзвінких,-

Музи, проте, не тікають від мене, читач мій зо мною,

    І Калліопі самій хори мої до душі.

Дівчино, щастя твоє, що прославлена ти в моїй книзі,

    Кожна бо пісня моя - пам'ятник вроді твоїй!

Бо ж піраміди царів, що до зір досягають високих,

    Зевса Елейського храм - образ небесних висот -

І незрівнянна краса надмогильного дому Мавзола

    Мають зазнать на собі смерті суровий закон.

Дощ та палючий вогонь підточать їх славу всесвітню;

    Роки ударять на них - порохом стануть вони,

Та не загине вовік та слава, що геній придбає,

    Подвигів духу вовік сяє нетлінна краса.

 

 

10. ДЕНЬ УРОДИН

Що мені скажуть - гадав я - Камени, що край мого ложа

    Стали, тільки-но схід зарожевівсь у вікні.

День уродин звіщають моєї коханої й тричі,

    Щастя віщуючи їй, б'ють у долоні вони.

День цей без хмар хай мине, хай вітри в піднебессі зависнуть,

    Хвиля, забувши свій гнів, пестить хай берег сухий.

Хай у цю днину не бачу сумних; навіть камінь Ніоби

    Хай затамує в цей день сльози пекучі свої.

Хай алкіони спічнуть жалібні, нехай Філомела,

    Ітіса мати, в піснях горя свого не снує.

Ти, що родилась при добрих знаменнях, прокинься вже, мила,

    Стань і ласкавим богам шану віддати спіши.

Сон свій розвій при джерельній воді; на блискучім волоссі

    Пальцем довкола чола виклади карби собі.

Шати вдягни, що Проперція в них ти звабила вперше,

    Красно вінком прибери милу голівку свою.

Потім благай, щоб ця врода твоя не зів'яла, щоб завжди

    Я перед нею, мов раб, голову низько хилив.

Ладан запалиш тоді на вівтарі, квітами вбранім,

    В теплому сяйві вогнів цілий твій дім заблищить.

Ось тоді й сядем за стіл; за келихом ніч хай спливає,

    Ніздрі хай нам солодить запахом ніжним шафран.

Танці нічні супроводячи, флейта дзвінка нехай хрипне,

    Хай не вгаває потік слів легковажних твоїх. [152]

Милі забави хай геть одганяють невдячну сонливість,

    Хай аж сусідні доми чують веселий наш гам.

Кинемо гральні кістки - й нам доля покаже, кого з нас

    Крильцями хлопчик Амур нині дошкульніше б'є.

З дзвоном осушених келихів північ загляне, й Венера,

    Наша богиня, почне свій таємничий обряд.

Вірні їй, в спальні ми знов одсвяткуємо свято щорічне

    Й так проведем до межі день цей уродин твоїх.

 

 

21. ВТЕЧА

В подорож я до Афін, до учених Афін вирушаю,

    Хай від любові та путь визволить душу мою.

В любої тут на очах невпинно вона виростала:

    Щедру поживу собі - муку - Ерот постачав.

Все перепробував я, щоб од серця його одігнати,

    Та ізусюди мене бог невблаганний тіснив.

Засіб тут буде єдиний, о Кінтіє: землю змінити.

    Зникне далеко з очей, зникне і з серця любов.

Гей, товариство веселе, женім корабель на простори,

    Весла легкі раз у раз в темну пускаймо глибінь.

В добру годину напнімо вітрила на щоглі високій;

    Чуєте: віє на нас вітер уже ходовий.

Вежі столичні, прощайте! І ви, мої друзі недавні,

    І - невблаганна, черства - діво моя,, прощавай!

Поколихають мене Адріатики води суворі,-

    Буду благати не раз я бурепінних богів;

А як блакить іонійська мій човен домчить до Лехею,

    Там, на спокійній воді, білі вітрила впадуть;

Трохи зостанеться ще суходолом себе потрудити,

    Де розмежовує Істм води блакитних морів.

А наостанку Пірей привітає нас берегом славним,

    І довгоруким шляхом підемо ми до Афін.

Там я віддамся душею Платоновій дивній науці,

    Там завітаю в твої, о Епікуре, сади;

Там я до мови візьмусь, що дзвеніла, як меч, в Демосфена,

    Дотепом, сіллю була в творах, Менандре, твоїх.

Там живописці славетні мистецтвом мене причарують,

    Славні різьбярські дива очі мої прикують...

Так пропливатимуть роки: і час і віддалення наше

    Вигоять серце трудне, болі нестерпні твої.

А як судилася смерть,- не від муки любовної згину:

    Гідно - без туги й бажань - стріну останній я день. [153]

 

 

КНИГА IV

 

11. ВТЕЧА

Годі вже, Павле, могилу мою все тривожить сльозами:

    Жодні благання твої чорних не зрушать воріт.

Хто в підземелля спустився, хто смерті піддався законам,

    Брами сталеві йому вже не дадуть вороття.

Може, благання почув би володар підземного царства.

    Сльози твої все одно скелі поглинуть глухі.

Просьби зворушать всевишніх, та гроші узяв перевізник,

    Й двері закрились бліді, вже на багатті лежу.

Сурми скорботно ридали, коли смолоскип похоронний

    Знизу підклали і з мар впала моя голова.

Що ж помогло мені те, що Павло був моїм чоловіком,

    Славні тріумфи дідів, доказ великих чеснот?

Доля не стала для мене жорстокою менше і ось я -

    Попелу жменька, яку можеш рукою зібрать.

Ох, ви, проклятії ночі, болото в'язке і калюжі,

    Води, що стали кругом, ноги зв'язали мені.

Хоч передчасно прийшла я сюди, та прийшла безневинно,

    Тож нехай тіні моїй ласку проявлять боги.

Може, судити мене Еак справедливий засяде,

    Хай захищає мене, кості нещасні мої.

Хай засідають при ньому брати на Міноєвім кріслі,

    Площу заповнить гучну строга юрба Евменід.

Камінь, Сізіфе, лиши, Іксіонове коло, спинися,

    Спраглий Тантал нехай п'є воду, що вічно тіка.

Цербер нахабний сьогодні хай тіням покійних дасть спокій,

    Зсунувшись впаде ланцюг і нерухомо лежить.

Я захищатимусь: може, неправду скажу, то тоді вже

    Плечі хай давить мені урна сестер Данаїд.

Може, трофеї дідів можуть внукам прикрасою бути,

    То нумантійців моїх згадує Африка вся.

З ними зрівняти я можу і матері рід Лабонійський:

    Почестю двох цих родів дім мій прикрашений був.

Потім я жінкою стала і, знявши прикраси дівочі,

    Жінки пов'язку нову стала я гордо носить.

Павле, тебе лиш кохала й до смерті була тобі вірна,

    Напис на гробі моїм всім хай про це розповість.

Свідком мені тіні предків, шанованих, Риме, тобою,

    Славне імення яких Африку всю потрясло.

Свідком і муж, який знищив Персеєве царство могутнє,

    Хоч той хваливсь, що Ахілл доблесний - предок його.

Що не порушила я ніколи законів цензури,

    Сорому не принесла жодного нашій сім'ї.

Славних дідівських трофеїв ніколи ганьбою не вкрила,

    Гідною часткою я славного дому була.

Роки мене не змінили, від закиду всякого вільна,

    Чиста в подружжі жила, чиста в могилу лягла. [154]

Кровних законів держатись мені повеліла природа,

    Краще прожити життя навіть суддя не звелить.

Тож, як би строго мене не судили табличками з урни,

    Сорому не принесе всім вам присутність моя.

Клавдіє, навіть тобі, найвірнішій служниці Кібели,

    Тій, що канатом одна статую зрушить змогла.

Й також тобі, жрице Вести, що вогнище згасле богині

    Одягом білим своїм знов запалити змогла.

Матінко рідна моя, не зазнала образ ти від мене,

    Тільки лиш долю мою ти побажала б змінить.

Мати за мною ридає, жалобою вкрилося місто,

    Цезаря сльози також - захист останкам моїм.

Сам він сказав, що я гідна дочці його бути сестрою,

    Бачимо, що і боги плакати можуть слізьми.

Я заслужила, одначе, на шану і одяг почесний,

    Зараз я в смерті руках, дім мій, однак, не пустий.

Павле і Лепіде милий - відрада моя і по смерті,

    В ваших обіймах, сини, спокій я вічний знайшла.

Двічі доводилось брата побачити в кріслі курульнім,

    Саме він консулом став в час, коли вмерла сестра.

Донечко, ти вже будь гідною цензорських почестей батька,

    Матір наслідуй свою: мужа люби одного.

Рід мій піддержать нащадки, у човен спокійно вступаю,

    Думка про милих внучат скрашує смертний мій час.

Це ж бо для жінки тріумф превеликий, коли по заслугах

    Слава оточить довкіл вогнище смертне її.

Павле, тобі доручаю дітей, що від нас народились,

    Вічна турбота про них в попелі навіть живе.

Батько, ти мусиш, одначе, і матір'ю зараз їм бути,

    Хай же відраду вони знайдуть в обіймах твоїх.

В горі втішатимеш їх, приголуб, поцілуй і за матір,

    Сам вже нестимеш тепер цілий сімейний тягар.

Смуток огорне тебе, нехай діти цього не побачать,

    Прийдуть, осушуй сльозу, з радістю їх зустрічай.

Досить вже, Павле, тобі у розпуці проводити ночі,

    Знай, що я часто тобі буду з'являтись у сні.

Потайки, може, колись до мого заговориш портрета,

    Мовчки хвилину постій, ніби на відповідь ждеш.

- Згодом, можливо, появиться ложе нове в нашій спальні.

    Мачуха займе тоді місце подружнє моє.

Батькову подругу, діти, хваліть і привітними будьте,

    Чемності вашій вона ласкою теж відповість.

Матір не дуже хваліть ви, таке порівняння зі мною

    Може сприйняти вона, ніби образу свою.

Батько, якщо збереже тільки пам'ять про тінь мою бідну

    Й почесті гідні віддасть тлінним останкам моїм,

Зараз же вчіться, як в старості втіхою бути для нього, [155]

    Всякі турботи ви геть завжди від нього женіть.

Вік ваш хай Доля продовжить роками, віднятими в мене:

    Павле, хай старість твою діти зігріють мої.

Доля щадила мене: я ніколи жалоби не знала,

    Всі мої діти прийшли, щоб хоронити мене.

Мову свою я скінчила, встаньте, заплакані свідки,

    Вдячна земля мені дасть плату за чесне життя.

Небо для чесних відкрите: я гідно туди піднімуся

    Й швидко зустрінуся там з тінями предків моїх.

 


© Aerius, 2004