© Christoph Ransmayr, Die Letzte Welt, 1988
© О.Логвиненко (переклад з німецької), 1992
Джерело: К.Рансмайр. Останній світ. К.: Основи, 1994. 208 с.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
I II III IV V VI VII VIII IX X XI XII XIII XIV XV
Ураган був пташиною зграєю десь у нічній високості; білою зграєю, що з клекотом підлітала все ближче, ближче і раптом виявлялася гребенем страшного валу, який наскакував на судно. Ураган був зойками й риданням у темному трюмі й кислуватим смородом блювотини. Він був собакою, що сказився й перегриз одному з матросів сухожилля. Рана одразу взялася пінястим шумовинням. Ураган - то була подорож до Томів.
Котта цілими днями никав судном, залазив у найдальші куточки, намагався втекти від розпуки, заснути чи бодай поринути в непритомний стан; але ні в Егейському морі, ні в Чорному заснути не вдавалося. І щоразу, коли після знемоги відроджувалася надія, він затикав вуха воском, зав'язував очі синім вовняним шарфом, лягав і починав лічити власні вдихи й видихи. Однак убивчі хвилі знов підіймали його, підіймали судно, високо над солоною піною підіймали цілий світ, мить затримували на вису, а тоді опускали й світ, і шхуну, й виснаженого Котту назад на морську рівнину, повертали до нічниць і страхів. Ніхто на кораблі не спав.
Сімнадцять днів потерпав Котта на борту "Трівії". І коли одного квітневого ранку нарешті зійшов на берег і рушив молом, гладенько вилизаним прибійними хвилями, в бік порослих мохом міських мурів під крутим узбережжям, - то ним так хитнуло, що двоє моряків, засміявшись, підхопили його під руки й поклали на купу порваних снастей перед портовою управою. Там Котта й лежав - серед смороду риби та смоли, силкуючись угамувати море, яке все ще бурхало в ньому. А на молу качалися запліснявілі помаранчі, що їх вивантажили з "Трівії", - спогад про італійські сади.
Було холодно; день починався без сонця. Чорне море мляво набігало на мис Томи й розбивалося на рифах або [5] з гуркотом ударяло в скелі, що стрімко здіймалися з води. Де-не-де хвилі викидали на берег кригу, обліплену сміттям та пташиним послідом. Котта заціпеніло лежав на снастях і навіть рукою не ворухнув, коли чийсь худоребрий мул заходився жувати полу його пальта. Згодом море в ньому почало помалу, хвиля по хвилі, заспокоюватись, і він заснув. Подорож нарешті завершилася.
Томи, глуха глушина. Край світу. Залізне місто. Крім линваря Лікаона, в якого Котта винайняв неопалювану, обвішану яскравими гобеленами мансарду, на прибульця тут майже ніхто не звернув уваги. Аж згодом і без неодмінних у таких випадках прикрас за Коттою пішла чутка, яка в інші часи, певно, дала б привід для ворожих випадів: отой чужий чоловік, що стояв, мерзнучи, під аркадою, списуючи собі на зупинці розклад руху автобусів, і на диво терпляче зносив гавкіт собак, - той чужий чоловік приїхав із самого Рима. Однак Рим у ці дні був набагато далі, ніж звичайно. Бо в Томах люди забули про світ - вони святкували кінець дворічної зими. Вдень на вуличках гриміли духові оркестри, а вночі лунали співи учасників карнавалу - селян, шукачів бурштину, свинопасів, які поприходили з розкиданих довкола хуторів та з найвіддаленіших гірських долин. Линвар, що й у мороз бігав босий і тільки в особливих випадках стромляв посірілі свої ноги в черевики й походжав, порипуючи, в тиші власного будинку, - в ці дні був узутий. На темних, вимощених сланцем подвір'ях серед терасних полів за містом люди пекли солодкий хліб із шафраном та ваніллю. Гірськими стежками вздовж крутого узбережжя тяглися процесії. Настала відлига. Уперше за два роки рінисті осипи сповзали з-під хмар униз уже без снігу.
З дев'яноста міських будинків уже тоді багато які стояли порожні; вони занепадали й зникали під виткими рослинами та мохом. Цілі квартали, здавалось, помалу знов оберталися в узбережні гори. І все ж крутими вуличками так само стелився дим від печей ливарів, які постачали місто сяким-таким залізом - єдиним, чого тут ніколи не бракувало.
У Томах були залізні двері, залізні віконниці, огорожі, фігурки на фронтонах, а також місточок через бистрий струмок, що ділив Томи на дві нерівні частини. І все це пожирав солоний вітер, усе пожирала іржа. Місто мало колір іржі.
У будинках невтомно клопоталися жінки; вони рано старіли й завжди були одягнені в чорне. А в штольнях [6] високо над містом на гірських схилах працювали закурені, виснажені рудокопи. Той, хто виходив у море на риболовлю, проклинав безрибні води, а хто обробляв латку землі - гризунів та шкідників, мороз і каміння. Тим, кому вночі не спалось, іноді ввижалося, ніби вони чують, як десь виють вовки. Томи були такі самі глухі, такі самі старі й безнадійні, як і сотні інших містечок на узбережжі, й Котту дивувало, що в цьому закутні, однаково пригніченому морем і горами, скутому давніми звичаями, змученому холодом, злиднями й важкою працею, взагалі могла статися подія, про яку точилися розмови в затишних салонах та кав'ярнях європейських метрополій.
Ота чутка з Томів, яка потім настирно привела сюди Котту і яка, нема сумніву, ще покличе в дорогу й інших, застала його за пустою розмовою серед бегоній та олеандрів на скляній веранді будинку на віа Анастасіо в Римі. Картини залізного міста, задимлених вуличок, пророслих зеленню руїн та нагромаджень криги - все це того вітряного вечора стало неабияким обрамленням звістці, що без таких прикрас видалася б, мабуть, надто сухою й малоймовірною. Згодом ця чутка почала розтікатися, мов дощова вода спадистою вулицею, розгалужуватись, бігла вже кількома річищами, а там, де не знали таких слів, як Томи, Назон чи Трахіла, зупинялася й усихала.
Так чутка змінювалась, обростала новими подробицями чи пригасала, а часом її навіть спростовували. Але вона залишалася тільки коконом для однієї короткої фрази, в якій ховалася така собі лялечка, й ніхто не знав, що з тої лялечки ще вилупиться. Ця фраза була: "Помер Назон".
Відповіді на перші Коттині запитання в Томах були плутані й нерідко являли собою, по суті, лише спогади про все, що колись здавалося тут чужим і дивним. Назон?.. Це не той причинний, який час від часу з'являвся в місті з цілим букетом вудлищ і навіть у хуртовину сидів на скелях У полотняній одежині? А вечорами пиячив у винаря, рипав на гармоньці й до пізньої ночі галасував...
Назон... Та це ж отой ліліпут, що кожного серпня приїздив фургоном до міста й, коли наставали сутінки, стрекочучи проектором, показував на задній стіні будинку різника Терея кінофільми про любов. А між сеансами продавав емальований посуд, кровоспинний галуновий камінь і турецький мед; під грім його гучномовців так вили собаки!
Назон... Аж за тиждень після приїзду до Томів Котта випадково почув спогади, які його зацікавили. Терей, [7] різник, що міг перекричати навіть ревіння бугая, коли накидав йому на очі шкіряну пов'язку, навіки позбавляючи його світла, і Феме, вдова бакалійника, - вона завжди чіпляла до полиць своєї крамниці гірлянди жалкої кропиви, щоб її син Батт, хворий на падучу, не хапав загорнене в червоний папір мило, викладені пірамідами консерви та слоїки з гірчицею... І коли цей малолітній епілептик жалив собі пальці об ті гірлянди, то заходився таким несамовитим криком, що люди в сусідніх будинках хряпали віконницями... Крім Терея й Феме була ще й Арахна, глухоніма ткаля, яка все розуміла по губах і у відповідь кивала або хитала головою. Отож ці троє добре пригадували: Назон був римлянин, вигнанець, поет, що жив зі своїм слугою-греком у Трахілі, покинутому виселку за чотири чи п'ять годин ходи на північ від міста. Одного дощового дня, коли Котта стояв у напівтемній крамниці Феме, її малолітній синок епілептик квапливо повторив кілька разів ім'я, яке перед тим згадала була мати: Публій Овідій Назон.
Атож, Назон, римлянин. Чи він ще живий? А як ні, то де його поховали? Ох, та невже ж є такий закон, що зобов'язує дбати про якогось там римлянина, котрий пропав у Трахілі? Закон, за яким мусиш складати звіт, коли один чужинець розпитує, де розшукати іншого чужинця. Кому вже доля судила жити на цьому узбережжі, той живе й помирає тишком-нишком, серед каміння, як ото мокриця. Кінець кінцем Котта збагнув одне: тут, на краю світу, люди вельми неохоче заводять балачки з тими, хто прибув із Рима. Мовчав навіть Лікаон, линвар. Отож у листі, який за кілька місяців надійшов на віа Анастасіо, були слова: "Мені не довіряють".
І ось одного дня наприкінці квітня Котта вирушив до Трахіли. На березі, всипаному мушлями, що рипіли під ногами, він наздогнав процесію; прочани благали рудних жил і спокійного моря. Процесія підхопила Котту, і він мусив трохи пройти з нею; кількох прочан Котта впізнав навіть під личинами, що спотворювали обличчя. Був серед них і линвар Лікаон. Потім Котта звернув убік і побрався оброслою полином і терном звивистою стежкою вгору. Коли згодом на хвилю спинився серед скель і поглянув униз, процесія вже мала вигляд нерівної вервечки безвиразних істот. Німотно посувалися люди берегом; над головами в них тріпотіли крихітні прапорці, крихітним здавався й балдахін над візком, якого тяг і підштовхував той чорний гурт. Рвучкий вітер відносив убік співи прочан, [8] заклинання й передзвін цимбалів. Там, унизу, мешканці Томів намагалися помиритись із божеством, що було до них немилостиве. В густому серпанку люди зливалися з берегом. Нарешті Котта зостався сам. Він перейшов на той бік гірського звору, кілька разів послизнувся на злежаному снігу під стрімкими скелями. Далеко внизу мріло ніби застигле море. Тут колись ходив Назон. Це була Назонова стежка.
Тут, у зворі, було видно не далі як на крок; стежка здіймалася так круто, що місцями Котта мусив дертися навкарачки. І раптом він побачив перед собою кам'яного собаку - грубо витесану подобу без задніх лап. Важко дихаючи, Котта випростався. Він стояв серед руїн.
Трахіла. Ці розвалені мури з вапняку, еркерні вікна, з яких тепер витикалося соснове гілля, ці наїжачені сланцеві й очеретяні покрівлі, що позападали в чорні від сажі кухні, спальні й світлиці, розчахнуті портики, крізь які тепер пропливав тільки час... Колись тут було, певно, п'ять чи шість будинків, хліви, повітки...
І серед цієї здичавілої пустки бовваніли, наче надгробки, кам'яні пам'ятники - десятки конусоподібних монументів, найвищі з яких сягали людського зросту, а найменші ледве діставали Котті до колін. Угорі на кожному з них тріпотіли прапорці - різнобарвні клаптики з покраяного та подертого на стяжки одягу. Підійшовши до одного з менших пам'ятників, Котта побачив на всіх клаптиках якісь слова; всі прапорці були обписані. Він легенько потяг до себе одну блідо-рожеву вицвілу стяжку. Вона була обв'язана навколо конуса так, що, коли Котта взяв її в руки, щоб прочитати слова на ній, конус розпався. Каміння покотилося з підірваних сосновим корінням східців, а Котта прочитав: "Нікому не зостається його подоба".
Цівка піску, що потекла була вслід за камінцями, зупинилася. Знову стало тихо. І тоді посеред цієї пустки Котта побачив уцілілий дах, на якому сиділи галки, і побачив між руїнами будинок. Котта рушив до нього і ще здалеку почав кричати. Він вигукував імена - своє й Назонове, кричав, що приїхав з Рима, приїхав аж сюди, кричав знов і знов...
Але довкола стояла тиша...
Ворота внутрішнього подвір'я були тільки прихилені. Котта штовхнув їх і ту ж мить, мовби злякавшись чогось, так і завмер із випростаною рукою: там, у світлому кутку подвір'я, на холоді гір, серед решток снігу та замерзлих [9] калюж, сумирно стояла собі зелена шовковиця; стовбур її був побілений вапном - щоб не точили шкідники, а сніг під деревом аж посинів од падалишніх ягід.
Мов боягуз, що в темряві починає зі страху висвистувати й співати, Котта знов заходився гукати Назона, а потім, підбадьорюючи себе, перетнув подвір'я, пройшов під аркою і нарешті опинився в поетовому домі. Всі двері стояли навстіж. У кімнатах не було жодної душі.
На невеликих вікнах погойдувалися лляні фіранки і в міру того, як їх то надимав, то попускав рвучкий вітер, одкривали вид на густий садок і молочно-білу далечінь унизу. Десь там, під тією білизною, було море. З-за свого столу Назон бачив море. Вогнище було холодне. Серед закіптюжених горнят, склянок та сухарів снували вервечки мурашок. На полицях, стільцях, на ліжку - повсюди лежав шар дрібнесенького білого піску, що сипався зі стелі та стін і порипував під ногами.
Котта обійшов увесь кам'яний будинок раз, потім удруге, втретє, оглянув вологі плями на потинькованих стінах, римський міський краєвид під склом у чорній дерев'яній рамці, провів рукою по корінцях книжок і прочитав уголос їхні назви, проте кликати більше нікого не став, а знову рушив до сходів, що вели на горішній поверх. У руці він усе ще неуважно тримав полотняного прапорця, аж поки його нарешті вихопив у нього протяг і тут-таки жбурнув на підлогу. Котта нахилився за прапорцем і раптом просто перед собою вздрів людське обличчя. У сутінках під сходами сидів, підібгавши коліна, старий чоловік. Він показав на прапорець і промовив до Котти, що так і стояв, затамувавши дух:
- Однеси назад.
Котта відчув, як в грудях у нього закалатало серце.
- Назон... - почав був він, затинаючись.
Старий хутко підхопив з підлоги прапорця, зібгав його, кинув Котті межи очі й захихотів:
- Назон - то Назон, а Піфагор - це Піфагор. Минула добра година після того, як Котта знайшов
Піфагора, а той усе ще сидів там-таки, під сходами. Марно намагався заговорити Котта до старого, вкотре звертаючись до нього з тими самими запитаннями. Піфагор, Назонів слуга, не хотів нічого чути, хоч іноді квапливо й тихенько починав розмовляти сам із собою, обізвав Котту стервоїдом, що живиться трупами власних родичів і забиває найвірніших своїх слуг. Потім знов захихотів, примовк, [10] далі завів балачки спочатку, але вже про інше, заходивсь обкладати прокльонами якогось диктатора з островів Егейського моря, який щось там витворяв із козами, а після того сам, власноручно, вкорочував їм віку. Згодом Піфагор став привітнішим, навіть плеснув у долоні й захоплено розповів про диво переселення душ; він і сам, мовляв, уже пожив у подобі саламандри, гармаша й свинарки; а кілька років довелося бути й безокою дитиною, поки те нечестиве тільце зрештою зірвалося зі скелі й утопилось у морі.
Котта вже й не намагався перебити старого, тільки мовчав та слухав. Піфагор жив у своєму світі, й шляху до того світу, здавалося, немає. Аж згодом, коли слуга почав примовкати й надовго западала тиша, Котта озвався знову - спершу поблажливо, як ото розмовляють із недоумкуватими, лише для того, аби, може, все ж таки викликати в нього довіру. Та зрештою Котта збагнув: розповідає він тільки для того, щоб цій плутаній балаканині під сходами протиставити лад і здоровий глузд знайомого йому світу, протиставити Рим парадоксові отої шовковиці в снігу за вікном, кам'яним пам'ятникам у глушині, трахілській пустці.
Він розповідав слузі про шторми, пережиті в морі, й про те, як сумно було в останні дні перед дорогою, говорив про гіркуватий присмак диких помаранчів у Сульмонських гаях і все далі заглиблювався в минуле, поки зрештою знов опинився біля пожежі, яку дев'ять років тому побачив у Назоновому будинку на п'яцца дель Моро. З балкона кімнати, в якій зачинився Назон, курився дим. З відчинених вікон летів, наче сніг, попіл, а в передпокої, серед спакованих речел та зайчиків, що їх кидало на мармурову підлогу надвечірнє сонце, сиділа й плакала жінка. То був останній Назонів день у Римі.
Як ото смерть іноді відчиняє найнеприступніші двері і впускає не тільки родичів та друзів, а й тих, хто жалобу вдягає з обов'язку, впускає навіть просто цікавих чи й зовсім байдужих людей, так і в ті дні двері до будинку на п'яцца дель Моро, схованого за кипарисами та крислатими соснами, нагло розчахнула звістка про те, що Назон мусить їхати у вигнання. І хоч страхополохів це лихо налякало й вони воліли не показуватися в тому домі, на сходах і в салоні стояв натовп, і атмосфера тут панувала похоронна. Люди приходили, прощалися і знову йшли собі, а з ними приходили й ішли продавці лотерейних квитків, жебраки та вуличні хлопці, що пропонували букети лаванд, а самі [11] тим часом крали зі столів келихи та столове срібло. Але на це ніхто вже не зважав.
Тільки після тривалих умовлянь Назон - блідий, із чорними від сажі руками - відчинив тоді двері своєї робочої кімнати. Синій килим на підлозі був геть устелений попелом, наче снігом; на столі, інкрустована деревом поверхня якого від жару потріскалась лусочками й поскручувалася, протяг гортав стоси обвуглених паперів; на полицях та в нішах дотлівали зв'язані в паки зошити й книжки. А одна купа все ще тліла. Назон, як видно, пройшов із вогнем повз папери так, як ото церковний служка обходить із запаленою свічкою канделябри; власні рукописи й нотатки поет попідпалював просто там, де в кращі часи складав їх вельми дбайливо. Сам Назон був живий-здоровий, а його праця обернулася на попіл.
Піфагор сидів, поклавши голову на коліна, і того, про що розповідав Котта, здавалося, не чув і не розумів. А Котта підтяг табурета ближче до сутіні під сходами, сів і почав мовчки чекати, поки слуга підведе очі.
Звичайно, пожежа на п'яцца дель Моро поглинула тільки рукописи Назона. Ті його елегії та притчі, які доти були опубліковані й зажили слави або хули, на той час уже давно лежали в сховищах державних бібліотек, у домівках шанувальників та в архівах цензури. А одна газета в Падуї, яку конфіскували ще в день її виходу, в своєму коментарі навіть твердила, що Назон попідпалював усе лише на знак протесту проти заборони його книжок та вигнання з Рима.
Однак люди тлумачили цю подію по-різному. Палити книжки? То він зробив так зі злості й розпачу, здорового глузду в його вчинку немає. Розважливий крок? Просто він збагнув, у чому полягає суть цензури, і сам знищив те, що було невдале чи двозначне. Застрахував себе. Зробив признання. Надумав завести людей в оману. І таке інше.
І все ж це спалення, попри всі припущення й підозри, залишилося такою самою загадкою, як і причина Назонового вигнання. Влада мовчала або ж одбувалася відмовками. Та коли минуло кілька років і один із рукописів - доти всі вважали, що він уже давно в чиїхось надійних руках - безслідно зник, у Римі почали помалу здогадуватись: пожежа на п'яцца дель Моро - то був не розпач і не протест. То було справді знищення. [12]
Ліліпут Кипарис приїхав в обідню пору. Він з'явився на набережній вулиці з хмари куряви - із першої ще холодної куряви в цьому році. Запряжений двома буланими фургон котивсь, як і багато років доти, уздовж моря, а Кипарис, безладно цьвохкаючи над головою батогом, без угаву викрикував у бік міста імена кіногероїв та героїнь. У такий спосіб ліліпут ще здалеку повідомляв про втіху, страждання, смуток і всілякі пристрасті в тих кінофільмах, які він показуватиме наступні вечори на побіленій вапном облупленій стіні Тереєвоі різниці. Одне слово, Кипарис, кіномеханік, приїхав. Але була ще весна. У винаревому погрібку, біля розпеченого ковальського горна, у бакалійній крамниці Феме чи десь у напівтемному складі - повсюди в місті люди кидали роботу, підходили до дверей або прочиняли вікна й збентежено дивилися на хмару куряви, що поволі сунула вулицями. Кіномеханік. Це вперше Кипарис приїхав до Томів не в серпні, а напровесні.
Як і всі роки доти, за фургоном стомлено тюпав на довгому налигачі худенький олень. Ліліпут завжди показував його по селах на узбережжі й називав королівською твариною своєї батьківщини, що, за його словами, лежала десь у підніжжі Кавказьких гір. Кипарис примушував оленя танцювати дибки під деренчливу маршову музику, а після цього фокуса часто нахиляв до себе важку голову оленя, щось шепотів йому на вухо своєю дивною, лагідною мовою і щороку продавав у селах скинуті оленячі роги тому, хто найбільше платив, - якомусь любителеві трофеїв, для кого ті роги потім ставали спогадом і свідченням непогамованих мисливських пристрастей. Бо в непрохідних тернистих лісах узбережжя не водилося жодного Оленя.
На майдані перед крамницею Феме навколо Кипарисового фургона вже збиралися старі люди, нероби, кілька сірих облич із процесії на березі, замурзані, полохливі діти. [13]
Батт, крамарчин син, обнюхував боки в коней, від яких ішла пара, й пальцями стирав з їхніх ніздрів піну. "І чого це Кипарис так рано? - з подивом питали люди в гурті, поки кіномеханік розпрягав буланих. - Чом не в серпні, як завжди? А попони, а так гарно розмальований фургон, а оздоблена мідними бляшками та цвяшками збруя - все вже інше, нове? Таке все гарне..."
Кипарис підвів напоїти коней до кам'яного жолоба, з якого злетіло кілька лисок, і сипнув оленеві каштанів та пригорщу сухих трояндових бруньок. Пораючись, він, як завжди, не переставав безтурботно базікати тоном, який для мешканців залізного міста був незвичний і чужий: мовляв, такому чоловікові, як він, Кипарис, пори року - не закон, і він не збирається ждати літа, щоб приїхати. Навпаки, хай літо саме здоганяє його, Кипариса. Бо де з'являється Кипарис, там завжди настає серпень. І ліліпут засміявся. А збрую він, мовляв, заробив за три кіносеанси на ярмарку у Візантії; цій збруї ціни немає. Там-таки один художник, що розмальовує куліси в театрі, оздобив фургон сценою смерті грецького мисливця Актеона, недоумка, що просто безглуздо пустився духу в зубах власних собак. І ота темно-червона фарба, розбризкана на складках парусини, і яскраві плями - все це Актеонова кров. І Кипарис знов засміявся.
Отаким чи десь таким знали ліліпута більшість людей у Томах. Він завжди не просто розмовляв, а розповідав усілякі історії, байдуже про що йшлося - про те, звідки й куди їде, чи про хитру механіку чорного матового проектора, схованого в оббитому тканиною ящику, - стрекотливої машинерії, в яку Кипарис закладав цілі людські долі й переводив їх у світ рухів, у життя. І щороку під ліліпутовими руками на Тереєвій стіні поставав світ, який мешканцям залізного міста видавався таким далеким від їхнього власного світу, таким чарівним і недосяжним, що потім, коли Кипарис знову зникав у безміру часу, вони ще цілими тижнями все тлумачили та переповідали фільми, які відмерехтіли, згасли й знову спалахнуть на облупленій стіні аж за рік.
Кипарис любив своїх глядачів. Коли після тривалих приготувань проектор нарешті показував збільшений до величезних розмірів образ кіногероя й стіна різниці ставала ніби вікном у праліси та пустелі, ліліпут нишком сидів у темряві й спостерігав за обличчями людей. їхні міни у синіх відблисках іноді нагадували йому про глибокі й [14] нездійсненні власні бажання й прагнення. Кипарис, який, навіть ставши навшпиньки, міг зазирнути в очі лише згорбленому каліці або комусь поставленому навколішки і якому дворняга здавався здоровенним телям, - у такі хвилини Кипарис уявляв себе високим струнким чоловіком, величним і шляхетним. Йому хотілося піднестись над рештою людей. І Кипарис, що побачив більше міст і проїхав своєю парою більше боліт та пустель, ніж будь-який томський торговець спроможний був собі уявити, - в такі хвилини Кипарис тужив за земними глибинами й за надхмарними висотами, за постійним місцем під незмінним небом. Бувало, під час сеансу він, замріявшись, засинав, і йому снилися дерева - кедри, тополі й кипариси, снилося, що його груба, зморшкувата шкіра вкрилася мохом. Нігті на ногах у нього раптом відпадали, а самі його криві ноги пускали коріння, яке швидко росло, міцніло, ставало цупкішим і починало все глибше й глибше зв'язувати його з тим місцем, де він стояв. А навколо серця в нього залягали захисні кільця років. Він ріс.
І коли потім Кипарис, прокинувшись від деренчання спорожнілої бобіни чи шурхоту порваної стрічки, підхоплювався, то в ногах у нього ще тихенько порипувала деревина, а в руках погойдувалася крона, в якій заплутавсь вітер. У ці бентежні хвилини пробудження, коли ліліпут Кипарис іще відчував у ногах прохолоду й радощі землі, а руками вже хапався за бобіни, крильчасті гайки та лампи, його сповнювало щастя.
У Томах були тільки дві великі будівлі: різниця та похмура, зведена з піщаникових блоків церква, неф якої прикрашали вологі вінки з паперових квіток, укриті пліснявою картини, якісь вивихнені, немовби в страшних муках застиглі лики святих та залізна постать Спасителя. Взимку постать була така холодна, що в парафіян, які з розпачу цілували їй ноги, іноді навіть губи приставали до металу. Якщо не рахувати різниці й цієї церкви, то в Томах не було жодної зали, жодного приміщення, яке вмістило б Кипарисових глядачів, не кажучи вже про його величезні живі картини.
Отож увечері цього на диво лагідного квітневого дня, в пору, коли можна було сподіватися й крижаного урагану з північного сходу, який шарпає віконниці й бряжчить склом навіть у глибині самих будинків, мешканці Томів сиділи просто неба на дерев'яних лавах за різницею й чекали початку першої з тих драм, що їх Кипарис розхвалював [15] від самого полудня. З гучномовця, прикрученого дротом серед гілля на сосні, долинав стрекіт цикад. Глядачі сиділи тісно одне побіля одного; багато з них позакутувалися в ковдри з кінського волосу, і пара з їхніх вуст вихоплювалася білими, як узимку, хмарками. Але навколо проектора, як і літніми вечорами в минулі роки, несамовито пурхали метелики, і коли котрийсь із них, торкнувшись гарячого скла, падав мертвий, то здіймалася кучерява цівочка диму, й крамарці Феме здавалося, ніби в бездонній порожнечі неба вона бачить літнє сузір'я. Та ось на Тереєвій стіні спалахнуло світло. Настав, отже, серпень.
Око проектора неквапно, ніби знічев'я, ковзнуло вглиб краєвиду, пройшлося понад пінієвими борами, пасмом чорних пагорбів, дахів, далі - понад довгими гребенями прибою, обігнуло звивистий берег, пірнуло в густу тінь алеї, а тоді знов повернулося до палацу, що стояв серед ночі, немовби яскраво освітлене прогулянкове судно. Склепіння, аркади, під'їзди, висячі садки. Потім око стало придивлятися пильніше й спокійно оглянуло пілястр та карнизи на фасаді; раптом далеко збоку на мить невиразно проступило вузеньке вікно. І око, так наче його потяг до себе магніт, метнулося до того вікна й на хвилю затрималось на обличчі якогось молодика в тьмяно освітленій кімнатці, а тоді на його вустах, і вуста ці промовили: "Я піду". Тепер око опустилося нижче й попливло вбік - туди, де стояла, прихилившись по одвірка, жінка. Вона прошепотіла: "Не йди". Батт, побачивши в її очах сльози, застогнав. Феме пригорнула сина й, поклавши йому на лоб долоню, заспокоїла його. У садку навколо палацу надривалися цикади, гілки на цитринах аж угиналися від плодів. Але тепло від залізних чанів-грілок, що стояли за різницею, помалу просякало запахом крові та гною. Ті зажурені чоловік і жінка на Тереєвій схіні були, певно, видатні люди. Феме двічі перепитала, як їх звуть, хоч імена їхні вже давно пролунали крізь сичання та потріскування гучномовця: її звали Алкіона, його - Кеїк. І прощалися вони так ніжно, так тужно, як на узбережжі залізного міста не прощалися ще жоден чоловік і жодна жінка.
Але чого він од неї йде, глядачі ніяк не могли збагнути; вони все бурчали і невдоволено озиралися на кіномеханіка. Люди бачили, як закокані обіймаються й довго так стоять, бачили їх на побіленій стіні в сякій-такій одежі, а потім і без нічого, зле розуміли тільки те, що страждання в тій обвішаній килимами кімнатці нестерпні. Та потім глядачі [16] схилилися на бік Алкіони - вони просто не в змозі були збагнути, що хтось може знехтувати своє кохання.
Кеїк, володар того палацу, огорнених ніччю земель і сторожових вогнів, що палали за палісадами й у дворах, говорив, мабуть, про глибоке сум'яття в своїй душі, про сподівання на щасливе пророцтво, про паломництво в Дельфи... А може, про якийсь військовий похід? Ні, він говорив про неминучу подорож морем. А потім Кеїк пішов. Решта вже не мала значення.
Коли звістка про те, що Кеїк відпливає, вихопилася з тісних кімнат та коридорів на подвір'я, про це заговорили вголос. П'яні конюхи почали ганятися за жінками, яким напередодні підливали до супу та гарячого глінтвейну кінський збудник, гадаючи тепер, що завдяки цьому любовному трунку нарешті пірвуть у темряві те, що вдень із їхніх рук вислизало. Згори, з фортечних мурів, долинав регіт чатників, які гасили передчуття небезпеки спраглими ковтками пекучої сивухи із сулії, передаючи її з рук у руки. В одній свинарні опівночі спалахнула пожежа, але в палаці про це навіть не чули; вогонь погасили самі свинарі. Всі придворні стали уникати свого володаря, його законів і приписів, так наче він уже давно відплив і пропав безвісти.
Цієї серпневої ночі допізна світило сяйво Кеїкової влади, вистачало вже самого відблиску цього сяйва, щоб зберегти будову його владарювання. Варта мовчки стояла на чатах, а слуги мовчки виконували накази. Та ось ця будова захиталася й почала розвалюватись, так наче на кожному палісаді, на кожнім укріпленні й мурі вже проклюнувся здогад, що цього разу володар вирушає з дому назавжди.
А Кеїк, здавалося, вже не мав сили втішати дружину. "Місяців півтора, може, два",- сонно прошепотів він і сховав обличчя на плечі в Алкіони. Мовляв, кілька тижнів, і він повернеться додому щасливий, радісний, живий-здоровий. І заплакана Алкіона кивнула головою.
Немов пір'їнка, граційно здіймалась і опускалася на мерехтливій воді у чаші гавані чорна бригантина; на поруччі горіли смолоскипи, в трюмі часом побрязкували ланцюгами поснулі тварини. Кеїк знеможено спав в обіймах дружини.
Сцену цього мирного спокою Терей голосно прокоментував непристойним жартом, але ніхто його не підтримав, не засміявся. Та ніхто й не закликав помовчати, коли він заходився на все горло навчати нещасних уму-розуму. [17] Терей був чоловік запальний і не терпів, коли йому перечили. Люди бачили: він цього дня - а то був день забою - багато годин працював у кривавій піні струмка. В мілкій протічній воді Терей розбивав тваринам голови. Тої миті, коли його довбня з тріском опускалася межи очі спутаній худобині, решта звуків на світі ставали такими нікчемними, що навіть дзюрчання струмка на хвилю, здавалося, змовкало і оберталося в тишу. Наприкінці такого дня, коли Терей, з голови до ніг обляпаний кров'ю, накладав на вантажну машину старанно розібрані туші, а собаки на березі гризлися за рештки тельбухів, різник бував дуже стомлений, знервований та лютий, і всі його уникали. Цього вечора поруч із Тереєм сиділа, захоплена сценою прощання, і Прокна, його дружина - гладка, бліда жінка. Іноді різник на кілька днів зникав із міста, і не було великої таємниці в тому, що тоді він зраджував Прокну з якоюсь повією - вона жила десь у горах, і її голос чув раз тільки один вівчар. Лише Прокна, здавалося, ні про що не здогадувалася. Страждаючи, зле не ремствуючи, вона супроводжувала чоловіка в цьому ненависному їй житті й робила все, що Терей від неї вимагав. Від чоловіка Прокну захищало тільки одне - чимдалі гладкіше тіло, ота пропахчена всілякими мазями та оліями гора жиру, в якій ця колись тендітна жінка, здавалося, помалу зникала. Терей бив її часто, мовчки й без люті, як бив приведену йому на забій худобу, - так, ніби кожен удар мав служити лиш одному: заглушити в ній жалюгідні рештки волі, а також відразу, яку ця жінка відчувала до нього. Того самого дня, коли Терей із Прокною справляли весілля, в Томах бачили лихий знак: на гребені їхнього даху нерухомо, нікого не боячись, сидів здоровенний пугач - провісник біди, птах, що всім молодятам пророкує безрадісне майбутнє.
Нарешті Терей замовк. Алкіона лежала поруч із заснулим чоловіком, ніби заклякла. Вона чатувала з розплющеними очима й не важилася навіть поворухнутись, щоб Кеїк не прокинувся, не зітхнув і вві сні не відвернувсь од неї. Тепер вона була на самоті зі своїми страхами. І Кипарисів проектор показував усі ті страхи, які Алкіона сама весь вечір довго заклинала, намагаючись умовити Кеїка зостатися чи бодай узяти її з собою, щоб вона загинула разом із ним. В уяві Алкіони поставало нічне море й немов захаращене руїнами небо; хвилі і хмари з гуркотом громадилися в одноманітний сірий хаос, що з кожним її подихом [18] дибився горами й провалювався в безодню. Потім крутими схилами з сичанням поповзли спінені лавини. Алкіона бачила обважнілі від дощу, пошматовані вітрила, на диво виразно бачила кожен шов, кожнісіньку ниточку на парусині. Нечутно переламалася щогла. Потім через сходні в пітьму середньої палуби з гуркотом ринув стрімкий потік - так навально, як на каскадах струмка в Томах. Водяні струмені, завтовшки як дерево, вдарили крізь люки всередину приреченого судна, а порив вітру підкинув високо над ним альбатроса, обламав йому крила й жбурнув цей кавалок м'яса та пір'я у воду. Коли в спалаху блискавки на мить знов показався обрій, його доти спокійна, плавна лінія була позублена гребенями хвиль, наче полотно пилки. Над тими зубцями тепер курилося вже інше, чорне небо, воно шалено наближалось і нарешті зімкнулося над усім, що з самого початку не належало до моря. Судно затонуло, А все, що перед цим опинилося за бортом чи ще намагалося врятуватись, ринуло спіралями вслід за судном углиб, у морську безодню - спершу повільно, а тоді все швидше й швидше. Насамкінець у вирах та водовертях закручувався вже тільки пісок із дна.
Дивитися на це було страшенно смішно. Глядачі на дерев'яних лавах знали, що таке шторм на Чорному морі, й, поки тривала катастрофа, вже давно збагнули: оті картинки на Тереєвій стіні - всього лиш примітивний обман, а сам океан - насправді, либонь, не що інше, як тепленька, збурена в діжці вода, і затонуле судно навряд чи більше за іграшку. Хоч у Томах такі фокуси люди вже бачили і в сі "і будні протягом року часто мріяли про ці спокусливі розваги, однак те, що Кипарис показував цього вечора, можна було перевірити, бо це, зрештою, нагадувало їхнє життя, їхні біди на березі й у морі... І навіть недоумкуватий Батт зрозумів, що в тих сценах шторму нема нічого справдешнього. Ламалися іграшкові щогли, рвались іграшкові вітрила, та й сам ураган здіймало, певно, звичайнісіньке вітряне колесо, схоже на вентилятор, яким ліліпут охолоджував перегріті лампи в своєму проекторі. Торік Тереїв син Ітіс покалічив собі пальця, стромивши його в цей хурчливий вітрячок, і лопаті розбризкали хлопцеву кров дрібнесенькими крапельками по всій ліліпутовій машинці.
Назрівала криза. Коли ліліпут збагнув, що його драма ось-ось утратить усю глибину й силу, він посилив музику та гуркіт шторму і так заглушив грубі насмішки глядачів. [19]
Аж тепер серед розбурханого виру на екрані Алкіона побачила свого коханого. Кеїк плив, ухопившись за колоду, сам серед спінених хвиль. У чубі в нього вилискували водорості, на плечах виднілися морські анемони та мушлі; він простяг до Алкіони закривавлену руку й розтулив рота, силкуючись щось закричати, але з рота не вихопилося жодного звуку. Натомість закричала Алкіона. Закричала й прокинулась. І побачила, що Кеїк, спокійно, глибоко дихаючи, спить поруч. Однак це її не втішило.
Другого ранку в гавані спроквола маяли прапори. Перед трапом бригантини Кеїк і Алкіона мовчки зупинилися. Потім Кеїк почав сходити на борт, раз по раз оглядаючись на цьому недовгому крутому шляху, а тоді все ж таки став, сперся на поруччя й довго стояв. Тим часом бригантина почала вибиратися з густого лісу щогл та рей, що стогнали й зітхали, у відкрите море і невдовзі зникла з очей. Від цієї хвилини на різниковій стіні все відбувалося так, як Алкіоні й приснилося, тільки ще похмуріше.
Ввечері третього після відплиття дня здійнявсь отой шторм з Алкіониного сну. Кеїкові супутники докладали неймовірних зусиль, щоб уникнути трагічного кінця, впадаючи в розпач, викидали за борт усе, що можна було, і нарешті здійснили жертвопринесення. Але судно вже являло собою, по суті, гору уламків і невблаганно тонуло. Один з матросів вирішив випередити те, що неминуче мало трапитись, скочив за борт і втонув, ставши першою жертвою. Решта його товаришів боролися за життя ще годину чи й довше, а тоді також загинули. Кінець кінцем Кеїк зостався сам - так, як Алкіоні й привиділося; вчепившись за колоду, він хрипко кашляв і шепотів її ім'я - останню свою надію. Тепер Кеїк збагнув, що його щастя - не в Дельфах і не в святинях, а в Алкіониних обіймах. О, тепер він на крилах полетів би до коханої дружини, на ту землю, по якій вона ступала, на суходіл!.. Потім хвилі зімкнулись і над ним. На колоді зосталися тільки плями крові, що їх скоро змила вода, та кілька клаптиків шкіри; потім на колоду посідали морські птахи і склювали й ці рештки. І ось море заспокоїлось.
На майданчику за Тереєвою різницею похолоднішало. В чорних кронах дерев, у лабіринті міських вуличок і в кутих оздобах клубочився туман, який щовечора підіймався від берега, а вночі осідав інеєм. На Кипарисовому фургоні замерехтіли перші крижані іскринки. У чанах-грілках уже ледве-ледве жевріло - до них нічого більше [20] не підкидали. Глядачі знали, скільки звичайно тривають Кипарисові драми, вже здогадувалися, що й ця добігає кінця, і починали висловлювати вголос свої припущення щодо того, чим усе скінчиться. Ліліпут змирився з поразкою і притишив звук.
Алкіонин сон збувся; але вдова так само сиділа з двома подругами серед лаврових та трояндових кущів на терасі палацу й шила сукню - вона хотіла вбратися в неї на свято, коли повернеться Кеїк. У думках Алкіона вже давно завершила цю роботу, сплітала гірлянди, бачила, як Кеїк підіймається узвозом, підходить до неї, розкриває обійми...
- Потонув! - вигукнув Батт і зареготав, радий, що саме він, він дізнався про таку важливу новину раніше за ту красуню на стіні, раніше за решту людей. - Потонув! Він же потонув!
Щодня вранці, ополудні й увечері Алкіона йшла, бігла на берег, до болю в очах удивлялася в мерехтливу далечінь і не вірила у власний сон. Але надія її повільно, як і саме життя, згасала. А потім у гавані одного дня причалила іспанська галера, вона підібрала в морі п'ятьох потерпільців. Наче фурія, кинулась Алкіона крізь натовп на пристані; ридаючи ридма, вона розштовхувала всіх, хто опинявся в неї на дорозі, так ніби ще можна було щось урятувати там, де сталася катастрофа. Обличчя в тих п'ятьох моряків були обпечені сонцем і роз'їдені сіллю, губи вицвілі, а плечі такі зранені, що нещасних навіть не змогли вдягти, і їх тільки обгорнули світлими полотняними накидками, крізь які помалу сочилася сукровиця. Двадцять три дні, розповідали люди на пристані, цих п'ятьох носило на залитому хвилями плоту, весь той час вони майже нічого не їли й тільки двічі, як пускалася злива, пили воду. Похитуючись на ногах, не відповідаючи на жоден оклик, бідолахи рушили крізь натовп. Один із врятованих, мабуть, стратився розуму: він то заходився реготом, то по-собачому скавучав, то скидав догори руки й падав на бруківку. Його ставили на ноги й вели далі. І раптом Алкіоні здалося, що в його обдертому, спотвореному обличчі вона впізнала риси свого чоловіка; серед тих наривів та рубців горіли Кеїкові очі. Алкіона кинулася нещасному на груди, почула, як він застогнав, і нарешті побачила, що перед нею не Кеїк, а образ смерті. П'ятеро потерпільців були зовсім чужі, нетутешні люди. Про Кеїкову бригантину вони нічого не знали, не пам'ятали жодної іншої катастрофи, крім своєї.
До палацу Алкіона вже не повернулась. Вона залишилася [21] ближче до моря, до прибою й до надії, що течія, може, зласкавиться й винесе їй до ніг бодай Кеїкове тіло. У ці дні її слуги перенесли хатнє начиння, одяг та кошики з хлібом, в'яленим м'ясом і плодами до печери, вхід у яку був між височенними, ніби вежі, обліпленими чаїним та пеліканячим пір'ям скелями. Виконавши востаннє волю своєї господині, слуги розійшлися хто куди. Алкіона зосталася з однією служницею, своєю подругою, в темній печері, тоді як на узбережжі влада того, що пропав безвісти, геть занепала. П'яні конюхи тинялися на пристані та ринках в одязі Кеїка, наслідуючи його руки й голос, і жбурляли пляшками та камінням у його статую. В залах та аркадах палацу бешкетували злидарі. Коні, свині, голуби, павичі і навіть кімнатні собачки повтікали з відчинених кліток, хлівів та загорож і розбіглися в бур'янах. А тих тварин, що лишалися, люди порозкрадали чи позабивали.
Алкіона нічого цього не помічала, не бачила. Вона сиділа при вході до печери або на березі, невидющими очима дивилася в далечінь, а то раптом схоплювалася на ноги й бігла мілководдям уздовж гребенів припливу й плакала, і задихалась, поки служниця наздоганяла і обіймала несамовиту свою господиню, яка вже не чула ні вмовлянь, ні слів розради. Потім сиве море спокійно слалося до ніг двох жінок, а небо над цим сивим морем іноді робилося високим і страшним, а тоді знов нагло опускалося вниз і зависало над водою - холодне, непроглуне. Так настала зима.
Декотрі глядачі - з нетерплячки чи тому, що так швидко похолоднішало, - повставали зі складаних лавок і грілися довкола погаслих чанів-грілок: притупували ногами, ляскали себе руками по плечах. Коли це молодиця в передньому ряді як зойкне! То виявилась Прозерпіна - жінки в залізному місті шепотіли межи собою, що вона бігає за всіма чоловіками. Феме, прикривши долонею рота, бувало, казала комусь у крамниці, що ця молодичка виставляє себе напоказ перед торговцями худобою, як корова, а перед шукачами бурштину - як коштовний камінь. А хіба Прозерпіна, мовляв, не пряла очима отому римлянинові?! А вона ж уже кілька років заручена з Дітом, германцем, якого на це узбережжя закинула вже забута війна; в Томах його називали не інакше, як "багатій", бо він двічі на рік одержував морською поштою гроші з інвалідського фонду. Але найстрашніша хвороба, на яку страждав Діт-германець, була туга за маршами та фрісландськими лісами. Про Фрісландію він частенько розповідав, [22] коли стриг овець. Умів стригти й чуби та бороди, зашивати рани, варив усілякі мазі й продавав зеленкувату цілющу наливку - про цю наливку Діт казав, нібито вона походить із картезіанських монастирів у Швейцарії. А коли всі його засоби виявлялися марними й не допомагали хворому, Діт ховав небіжчика й ставив на могилі надгробок.
Цього вечора Прозерпіна була лиха на свого нареченого й сиділа далеко від нього; вона й досі притискала до губів долоню й некліпно дивилася крізь прогалину в тумані, що поволі пропливав повз Тереєву стіну, на довгий білий риф неподалік від берега. Там лежало Кеїкове тіло, і його вже ледве діставали легенькі хвилі.
Алкіона, що, як і всі дні доти, сиділа на березі, мовби прокинулася від зляканого Прозерпіниного зойку, підвела голову й теж уздріла мертве тіло. Як же близько й виразно в її уяві раптом постало Кеїкове обличчя, кожнісінька його риса, кожнісінька міна! Чи ж схоже ще на прибитий до берега труп те зображення, яке вона носила в медальйоні на грудях? Не тямлячи себе, Алкіона підвелась і несамовито кинулася в бік скель, до того рифу. Нарешті їй є куди бігти! Вона перескакувала з каменя на камінь, прослизала крізь розколини в брилах, просто-таки летіла над узбережними бескидами. Але потім те пасмо туману закрило стіну, і стало погано видно. На мить глядачі стратили з очей охоплену розпачем жінку, а наступної миті побачили вже тільки птаха-зимородка, який шугнув понад скелями. Тріпочучи крильми, він завис над хвилями прибою, а потім, граційно змахнувши кілька разів, підлетів до трупа й сів на його розкльовані стерв'ятниками груди. Кеїк. Довкола його склеплених очей виступала сіль, а в кутиках рота - піна. Здавалося, зимородок пестить крильми обдерте й подовбане дзьобами обличчя, щоки, чоло. І раптом з цією знівеченою подобою щось сталося, раптом збляк на ній ліловий колір і чорнота тління, від брудної піни, в чубі залишився тільки вінчик із легеньких пір'їн та білих, свіжих пушинок, і очі-перлини розплющились. Потім над морською поверхнею, пойнятою легеньким бризом, підвелася гарненька голова з дзьобом і, рвучко обертаючись, наче аж здивовано роззирнулася навкруги; невеличке, вкрите пір'ям тільце, б'ючи крильми, випросталось і струснуло з себе солону піну, воду й струпи на ранах. І глядачі, які бачили вже не труп і не вбиту горем жінку, а двійко зимородків, що злітали над морем, усе зрозуміли; [23] дехто навіть з полегкістю засміявся й почав плескати в долоні. А на стіні вже з'являлися й зникали слова. Імена акторів, композиторів, художників. І також висловлена комусь подяка. Потім Кипарис почув, як заторохтіли бобіни, й потягся рукою до кнопок. Тереєва стіна погасла. В Томах стояла ніч. Із моря віяв колючий вітер і відносив угору, аж на гірські схили, собачий гавкіт, гомін із винарні та розмови глядачів, що поверталися додому. Аж у густих чагарях край стежки на Трахілу вітер, здавалося, губив рештки звуків залізного міста й ставав шумливим і легким.
У той час, як на Тереєвій стіні ще бушував шторм і різницю омивали хвилі прибою, Котта високо в горах марно намагався засвітити світло. У поетовому будинку панувала темрява. Кіптявий гніт у гасовій лампі, що погойдувалася на мідному ланцюжку над вогнищем, після кожної Коттиної спроби тривожно спалахував, тільки на мить осявав кімнату і вперто гаснув. Обидва чоловіки знов повклякали, мов нічна сторожа, хто де був: чорна Коттина постать, обриси якої ледь вимальовувалися на тлі вікна, і Піфагорова - нерухома й невидима в тепер уже непроглядній пітьмі під кам'яними сходами. Присутність Назонового слуги час від часу виказував тільки ядушний клекіт його дихання. Обидва мовчали. Вони сиділи так уже цілу годину, і Котта в цьому мовчанні й цій застиглості, у цьому повному самозаглибленні зрештою помітив єдино можливу в такому гірському закутні форму буття; згодом трахілська тиша навіть видалася йому достатньо глибокою, щоб поглинути гомін решти світу й заглушити гуркіт каміння у високогірних ущелинах, падіння мурів і дерев, стугін мануфактур у поневолених провінціях. А також голоси - незліченні голоси люті, ніжності й страху. І цокання куль із слонової кості на більярдних столах у гральних салонах на п'яцца дель Моро також... [24]
Тут, у горах, світ німував, і саме тут Котта згадав про нього. Як ото, буває, з дна копанки підіймаються повітряні бульбашки, так і з глибини його свідомості випливали картини, зринали із забуття і, випірнувши нарешті на поверхню, знов оберталися в ніщо: картини, що, з'являючись, одразу прибирали чітких обрисів, так ніби лише холод у цих горах, трахілські руїни та присутність божевільного старця саме й були потрібні для того, щоб ці картини спливли на пам'ять. Те, про що Котта кілька годин тому розповідав слузі й у чому присягався, тепер і без слів нечутно ставало історією. І все ж складалося враження, ніби Піфагор, хоч Котта й мовчав, так само слухає, ніби якийсь вихор підхоплює один по одному ці німі спогади й несе їх у пітьму під кам'яними сходами. Так постали й розтанули розкоші Рима, червневе сонце у вікнах палаців, колихкі тіні кипарисів на стінах Назонового будинку, вікна якого тепер були забиті дошками; далі - потоки машин у вечірньому місті, що тяглися під платанами на бульварах, немовби вервечки лискучих комах.
Піфагорове дихання перейшло в тривалий, задушливий кашель, а кашель - у тишу. Потім на Котту посунула тінь згорбленого чоловіка. Піфагорова тінь. Просидівши неприступно кілька годин під сходами, слуга нарешті заспокоївся, підійшов до римлянина, обережно поклав йому на плече руку й прошепотів:
- Чого ти хочеш?
На мить Котта відчув ту панічну безпорадність, яка охоплювала його щоразу, коли нічне небо над Сульмоною прокреслював короткий розпечений слід метеора і, за звичаєм забобонних людей, треба було, поки зірка не погасне, встигнути задумати бажання. І ось тепер відблиск метеора знов повернув його до будинку на п'яцца дель Моро. Там горіли Назонові книжки - власне, в полум'ї рукописів горіла одна-єдина книжка. Вже сама її назва була в столиці імператора Августа зухвальством і підбурюванням - у Римі, де кожна споруда - то монумент владі, що підтверджує її могутність, непорушність і вічність. Ту книжку Назон назвав "Метаморфозами", тобто "Перетвореннями", і за це мусив відбувати спокуту на Чорному морі. Котта ніби бачив, як горить книжка, і знову відчув протяг, що гортав тоді припалені сторінки.
Нарешті Котта обернувся до Піфагорової тіні й відповів:
- Книжку. [25]
Книжку? Тінь, так наче її раптом піддали анафемі, відсахнулась. Потім у кімнаті спалахнуло світло. Назонів слуга стояв тепер, схилившись над вогнищем; лампа, яку він щойно засвітив кількома спритними рухами, мляво хитнулася й відійшла на місце. На стінах закорчилися тіні.
Атож, книжку. А він довго її писав, ту спалену книжку? Чотири роки? П'ять? Виходить, Котта прибув ще з тих часів, коли в римських літературних гуртках та в додатках до великих газет це була тема не менш загадкова, ніж невичерпна, коли про "Перетворення" там знов і знов говорили як про Назонів задум. Назон, ходили чутки, у цілковитій тиші працює над своїм головним твором. Тоді у найзнаменитіших театрах імперії, та й у провінційних також, з успіхом ішла його трагедія. Назонові книжки у вітринах книгарень лежали цілими пірамідами, з них викладали мозаїки, і їх увінчував великий його портрет, навіть повії у столичних будинках розпусти прибирали собі імена з його еротичних віршів, видрукуваних високими тиражами. Любовні листи людей із вищого світу нерідко теж являли собою не що інше, як переписані його чудовні елегії. Але згодом Назонове ім'я почали згадувати, коли мова заходила про скандали, про вікна в сад, бенкети, розкоші та всілякі пригоди можновладців... Назон, безперечно, став знаменитістю. Та що таке, зрештою, знаменитий поет? Досить було Назонові десь у шинку в передмісті підсісти до ремісників чи відійти на годину-дві від Рима й заговорити під каштанами сільського майдану з торговцями худобою або в оливковому гаю - з селянами, як одразу ставало очевидно, що його ім'я там уже ніхто не знає і навіть ніколи не чув. Що таке невеличке коло добірних шанувальників поезії супроти величезних мас людей, які в цирку, на стадіоні чи на трибунах уздовж бігових доріжок у захваті кричать до хрипоти в горлі? Назонова слава сяяла тільки там, де було чогось варте друковане слово, і відразу меркла там, де хоч один бігун на довгі дистанції виборював, важко хекаючи, перемогу на гаровій доріжці чи акробат переходив високо напнутою линвою через ущелину вулиці. Оплески в театрі були досить скромним, жалюгідним шумком навіть проти шурхоту одягу десятків тисяч вірнопідданих, що підхоплювалися з місць, коли імператор ступав під свій балдахін у Колізеї. Назон, певно, розумів, що овації в Колізеї - то для поезії недосяжна міра похвали, й усе ж таки іноді він, схоже, піддавався спокусі зазнати саме такого тріумфу і тоді цілими днями блукав [26] поблизу великих стадіонів, сідав там у затінку під парасолем і слухав, як наростає і спадає захоплене людське ревище. Те, що він, зрештою, прагнув сам постати перед людськими масами, і було, мабуть, однією з причин його нещастя. Бо на всі оті вірнопідданські вигуки й захоплене ревище на стадіонах мала право тільки одна людина: Август, імператор, герой світу.
- Книжку... - проказав Піфагор і тицьнув у бік Котти кочережкою, якою щойно підсунув назад у піддувало порожнього ящика на попіл. - Він хоче нашу книжку!
Але яким же моторним виявився цей дідуган! Засвітив світло, розпалив вогонь, позачиняв вікна, налив у кам'яну чашу води й знову, вештаючись, тихенько забубонів сам до себе:
- Ти ба, чого захотів! Дамо йому цибулину, дамо хліба, води, щоб помив руки... Хоче книжку? Може, він хоче пити? Вікна теж позачиняємо...
Котта був чемний гість. Мерзлякувато зіщулившись, він нишком сидів у ще холодній кімнаті, - хоч у вогнищі вже й потріскували дрова, - потім, стримано кивнувши, прийняв од Піфагора цибулину та окраєць чорного хліба, повну карафку оцту й слухняно підвівся, коли старий нарешті взяв цю карафку в одну руку, а ліхтаря в другу, штовхнув ногою двері й кивнув римлянинові головою, щоб ішов за ним.
Довга смужка світла з Назонових дверей упала на торішній сніг у дворі й на мить вихопила з темряви шовковицю, з якої вітер пострушував ягоди і вони порозбігалися на цьому вічному снігу, немов чорні жуки. А потім пелена хмар розступилася, ніби настав час відкрити очам римського гостя те, що так часто мав змогу бачити Назон зі своїм слугою і що, певно, втішало вигнанця й воднораз нагадувало йому про його самотність: нічне небо над трахілськими руїнами, сузір'я Ліри, Дракона та Корони і порубцьований місяць, який викотився із-за гірського хребта й так освітив дві ялини на виступі високої скелі, що вони здавалися величезними ножицями.
- Місяць,- мовив Піфагор, не підводячи погляду від видовбаних у скелі східців, що збігали з двору в садок, до глухих заростей під Назоновими вікнами.
- Місяць,- повторив Котта так непевно, ніби оце щойно опанував перше слово з Піфагорової мови. - Luna.
Котта йшов, спотикаючись, услід за старим і відчував, як кущі все ближче підступають до стежки, як уже починають [27] хльоскати по обличчі - спершу листя, потім і гілки. Чи це, часом, не папороть, не оті здоровенні віяла, які він бачив у здичавілих оливкових гаях на Сіцілії та в Калабрії? Кінець кінцем зарості за ним і над ним зімкнулися. Слуга з ліхтарем був десь попереду.
- Чого став, ходімо! - почув Котта.
Пополудні він бачив тут із Назонових вікон лише густий садок, тільки зарості, такі собі невиразні темно-зелені куліси, за якими синє море в імлистій глибині позаду скоріше вгадувалося, ніж проступало насправді. Але тепер... Гущавина ніби проковтнула Назонів будинок, гори, навіть місячне сяйво і тепер, здавалось, неохоче розступається тільки перед слугою та світлом його ліхтаря.
Нарешті Піфагор спинився й неквапно повів ліхтарем у темряві довкола себе; вони завершили свій короткий шлях і тепер стояли посеред невеликої, майже суціль закритої вгорі заростями галявини, де всяка зелень наче позасихала. Кущі по краях цього темно-зеленого шатра зійшлися немовби зумисне для того, щоб заступити прохід. Котта стояв у світлі ліхтаря, навсібіч роззирався і бачив тільки власну тінь на живоплоті, але вже не міг угадати, звідки саме вони потрапили на цю галявину. Тим часом Піфагор виписав ліхтарем довкруг себе коло, і в тремкому світлі Котта уздрів камені, гранітні та сланцеві плити, менгіри, колони, а також здоровенні необроблені брили; одні з них стояли, інші попадали й уже повгрузали глибоко в землю, немовби їх висіяла на цій галявині чиясь могутня рука, і повкривалися лишайником та мохом,- одне слово, такий собі занедбаний сад скульптур чи цвинтар. Але ні, то був не лишайник і не мох, а сотні, тисячі невеличких слимаків, що поналазили один на одного, позлипалися, вкривши ці камені в багатьох місцях довгастими лискучими подушечками.
Піфагор походжав поміж кам'яних колон, ніби поміж людей чи могил, спинявся й бурмотів незрозумілі слова, на інший камінь лише кидав побіжний погляд, кивав головою якомусь монументові, а тоді поставив карафку з оцтом на землю, поклав руку на купу слимаків, згріб долонею те слизьке сплетіння й рушив далі. Котті вже підступала до горла нудота. Вони були в Назоновому садку. Згодом Піфагор ступив до одного з похмурих, вищих за людський зріст мегалітів і, ніби мимохідь, хлюпнув оцтом на клубок слимаків.
І ту ж мить тишу на галявині розітнув тоненький, багатоголосий милозвучний писк, що нагадував далеке, [28] ледве чутне бриніння Еолової арфи. І Котта збагнув, що це - голос жаху, болю й умирання слимаків... І він побачив, як у тому в'язкому, мокрому клубку з тілець та щупальців хапливо заворушилося життя, заворушилася смерть. Від пекучої кислоти слимаки корчилися, звивались і разом із передсмертним писком випускали цілі клубки піни - невеличкі лискучі бульбашки, що утворювали справжні грона. Потім умирущі слимаки почали опадати - вони осувалися, сповзали, хутко поспішали в обіймах один одного вниз, очищаючи камінь. І тоді на одному такому звільненому від життя п'ятачку проступило слово ВОГОНЬ. Котта збагнув, що на камені викарбувано якийсь напис, а слуга знай нищив слимаків далі. Тишу сповнював тихий, тоненький спів болю. Піфагор переходив з карафкою від каменя до каменя, виважено, мовби за планом, поливав оцтом скопища слимаків, і на оголених поверхнях з'являлися все нові й нові слова та речення. Декотрі з них було важко прочитати, окремі літери виявилися завтовшки як палець, а чи й рука, так наче їх довбав різьбяр-початківець.
Тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять обтесаних колон нарахував зрештою Котта й на кожній прочитував слова - то "вогонь", то "гнів", то "труд", то "ймення", то "залізо". Він уже здогадувався, що перед ним - викарбуваний на п'ятнадцятьох менгірах напис, якесь послання на граніті й базальті під покривалом із слимаків. А потім уже Піфагор мовчки стояв і дивився, як гість із Рима, взявши в нього ліхтаря, обходить камені, чимдалі поквапніше й нетерплячіше, намагаючись збагнути зміст слів і зв'язок між ними; і на кожнім камені був уривок речення.
Котта розшифровував і шепотів слова так, ніби вчився читати; потім заходився вже сам, власноруч розгрібати слимаків там, де, на його думку, мали стояти слова. Він сточував усе, що з'являлося перед його очима, знов і знов перевіряв зв'язки, міняв зміст і починав свою гру по-іншому, заново, поки йому кінець кінцем здалося, що всі можливості скласти й пов'язати окремі уривки в одне ціле вичерпано. І тоді Котта прочитав:
ОСЬ І ЗАВЕРШЕНО ТРУД
НІ ВОГОНЬ НІ ЗАЛІЗО
НІ ЗЛОБНА ДАВНІСТЬ
НЕ ВЛАДНІ НАД НИМ
АНІ ГНІВ РУЙНІВНИЙ ГРОМОВЕРЖЦЯ
ХАЙ НАДЛЕТИТЬ НЕМИНУЧИЙ
ТОЙ ДЕНЬ ЩО ЗА ПРАВОМ ОДВІЧНИМ
ТІЛО БЕРЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ ЛИШ НИКЛЕ
МОЄ ІСНУВАННЯ В ДЕНЬ ЦЕЙ ЄСТВА СВОГО
КРАЩОЮ ЧАСТКОЮ ЗВИВШИСЬ НАД СВІТОМ
ЗЛИНУ ДО ЗІР І НІЩО НЕ СХИТНЕ НЕ ЗАТРЕ
МОГО ЙМЕННЯ*
* Тут і далі цитати з "Метаморфоз" подано в перекладі Андрія Содомори. Публій Овідій Назон. "Метаморфози". К., "Дніпро", 1985). [29]
Котта знав тільки одного чоловіка в світі, здатного на таке пророцтво, і все ж він гукнув у темряву до слуги:
- Хто це написав?
Піфагор стояв там, куди ще сягало світло ліхтаря, і зішкрібав сухою гіллячкою рештки слимаків із глибоко викарбуваного слова "ось". Сказав він те, що й мав сказати,- ім'я свого господаря.
Але де ж сам Назон? Чи він іще живий? Може, ховається десь у цій глушині?
- Немає,- тільки й відповів Піфагор. - Його немає. Що означало оте "немає"? "Немає" означало, що одного ранку Овідій Назон, як завжди, устав, одчинив вікно, а тоді вирубав сокирою у великому кам'яному жолобі в дворі кригу й набрав глек води; "немає" означало, що одного зимового ранку все було, як завжди,- Овідій Назон вирушив у гори, але назад не повернувся. Скільки ж часу минуло від того ранку, від тієї зими? Рік? Два? І чи його, Назона, хтось шукав? Але у відповідь на ці запитання Піфагор тільки стенав плечима й мовчав. А чистеньке "ось" уже проступило на менгірі, ніби щойно викарбуване. Задоволений Піфагор покинув гіллячку, відступив на крок і замилувався своєю роботою. "ОСЬ І ЗАВЕРШЕНО ТРУД". Завершено. У Римі були відомі тільки окремі уривки. Прагнучи тріумфу й слави, Назон вимагав од шанувальників уваги і схвалення не лише своїх закінчених творінь, а й намірів та ще не записаних фантазій. Отож у столичних літературних колах зрештою звикли до того, що в переповнених, задушливих залах поет принагідно читав усілякі проби зі своїх ще не дописаних "Перетворень", ніколи не розкриваючи їхнього загального задуму. Вслід за [30] цими читаннями щоразу, як і слід було сподіватися, зринали припущення, протести й інші ознаки зацікавленого, нетерплячого, ба навіть побожного очікування, і Назон, здавалося, тішився ними як особливою формою похвали. На публічних виступах він сидів, здебільшого низько схилившись над своїми помережаними дрібними каракулями аркушами, й говорив без жестів, без пафосу й так тихо, що слухачі мусили напружувати слух. А коли робив паузу, раптом западала глибока, німа тиша. В такій тиші наприкінці виступу Назон майже пошепки дякував слухачам і сходив з підвищення, ніколи не відповідаючи на запитання й не звертаючи на них уваги. Ця його неуважлива манера навдивовиж суперечила тій щирості й великодушності, з, якою він писав і читав про кохання, війну і навіть про творчі муки. Складалося враження, ніби все, що Овідій Назон був здатний сказати й написати, він помалу переніс у царину своєї поетичної творчості, у віршовану форму або в довершену прозу і якби раптом опинивсь у світі буденної мови, говірки, криків, кострубатих речень і фраз, то навіки замовкнув би.
Читаючи на своїх виступах уривки з "Метаморфоз", Назон щоразу зосереджував увагу на окремих персонажах і краєвидах, на людях, що перевтілювалися в тварин, і на тваринах, що оберталися в камінь, описував пустелі й праліси, літні парки й бойовища; але дуже рідко читав він перед слухачами завершені епізоди й цілі історії, хоч його творча уява здавалася невичерпною: в нього діяли видатні герої й кати, закуті в кайдани й принижені, люди жорстокі й лагідні, родоводи яких сягали крізь царства тварин,- вони говорили людською мовою і на щось ремствували, казкові істоти й забуті божества... Але отого величезного склепіння, в яке Назон один по одному вбирав свої уривки, слухачі не розуміли. Що ж писав Назон - роман, збірку малої прози, віршовану історію природи чи альбом міфів та легенд про перевтілення й сновидіння? Про це він мовчав і навіть не заперечував, не відкидав жодного припущення чи здогаду, ні на що не натякав і в такий спосіб підтримував дедалі більший ажіотаж навколо майбутньої своєї книжки, яку вже тоді називали головним його творінням, хоч ніхто ніколи не бачив більше, ніж кілька густо списаних аркушів, і не чув нічого, крім отих публічних читань.
Та коли балачки починали влягатись, Назон сам розворушував інтерес до своєї особи новим прилюдним виступом. [31] Усі нитки цієї сплетеної з припущень та сподівань мережі завжди вели до нього - до того, хто оповивав свою роботу численними загадками й таємницями, і так не тільки підіймав ціну схованої за ними правди, а й оберігав цю правду від будь-якої критики й контролю. "Перетворення"... Тільки назва цього твору, попри всі пересуди, ні в кого не викликала сумніву,- назва, що кінець кінцем спричинила до того фатального припущення, нібито Назон пише основний роман римського суспільства, роман, у якому впізнають себе багато шанованих і маєтних громадян з їхніми потаємними пристрастями, діловими зв'язками й химерними звичками; усіх їх Назон нібито замаскував, викрив і віддав на поталу людським язикам.
І хоч цю підозру спочатку не підтверджувало жодне публічне читання, ніхто не мав сумніву: поет, якого так часто приводили на вечірки у вишукане товариство й запрошували до стількох домів, знає це суспільство, його салони й погрібці досить добре й цілком здатний написати такий роман. І річ не в тому, що Овідій Назон цей роман справді писав чи не писав, а в тому, що багатьом раптом стало очевидно, аж страшно: написати його поет може. Це й було однією з причин того, чому Назонові почали не довіряти в Римі, уникати його і зрештою ненавидіти. Але Назонова зірка ще довго здавалася недоторканною і сходила над небосхилом навіть тоді, коли в багатьох домах йому вже відверто виказували неприязнь. А після одного скандалу його слава сягнула навіть найширших народних верств, і поетове ім'я стало з'являтись у жирних газетних заголовках, як ім'я одного із знаменитих атлетів чи кінозірок.
Той скандал спалахнув задушливого вересневого вечора, коли на невеличкій столичній сцені показували прем'єру його комедії. П'єса - власне, низка не пов'язаних одна з одною картин - називалася "Мідас" і, згідно з афішами дирекції театру, розвішаними на деревах великих бульварів, являла собою ще один фрагмент із того загадкового, ще не завершеного Назонового твору; йшлося в ній про одного безтямно закоханого в музику генуезького судновласника, в якого від шаленої жадоби до грошей оберталося в золото все, до чого він торкався. Спершу то була тільки рінь на алеї в саду, ліпні троянди та пшеничний сніп, але помалу-малу в того чоловіка почали застигати мисливські собаки, фрукти, які він брав у руки, вода, що в ній хотів скупатись, і нарешті люди, яких пробував пестити, яким подавав руку чи яких бив. Насамкінець нещасний Мідас, [32] брудний, схудлий на тріску, вже сидів серед золотої пустелі, довкола нього тьмяно поблискували скульптури людей, яких він колись любив, і в цьому металевому світі судновласник виголошував гучний монолог, що являв собою не тільки прокляття грошам, а й гостре висміювання всіх тих, хто прагнув грошей.
У цьому монолозі, що його публіка раз у раз перебивала оплесками та сміхом, пролунали нарешті й приховані за паліндромами та акрофонічними перестановками імена відомих у всьому місті голів наглядових рад, депутатів та суддів... А судновласника кінець кінцем було звільнено від прокляття й урятовано від голодної смерті в обмін на іншу, вже не таку сувору кару: вуха в нього видовжилися, заросли шерстю, а голос зробився тремким і жалісним, як у віслюка. Так він і пішов зі сцени. Глядачі від утіхи аж горлали й кидали на кін оксамитові подушечки та квіти. Цього вечора, а також два наступні вечори всі квитки до театру було розпродано, а повітря в залі від парфумів та поту численних глядачів стояло таке важке, що білетери й під час вистави мусили розбризкувати в проходах ялиновий екстракт із пузатих пляшечок.
Але четвертого вечора загін кінної поліції, озброєної залізними кийками й довгими канчуками, не дав глядачам увійти до театру, а акторам - вийти з нього; багатьох акторів та глядачів було покалічено, і вони ще довго лежали, сходячи кров'ю та стогнучи, у своїх золотавих костюмах і святковому вбранні на сходах перед театром та під колонадою, поки їх нарешті позабирали. Один лігурійський сенатор, що володів у Генуї та Трапані судноверфями, любив вальси і мав, як стало відомо згодом, у своїй сіцілійській літній резиденції величезний духовий оркестр, наказав заборонити ту комедію.
У відповідь на обурення громадськості й насамперед на протести в газетах, що нібито безперешкодно поминули цензуру, сенатор виправдав заборону й застосування кінної поліції у двох довгих промовах, їх надрукували листівками й понаклеювали на театральні афіші.
Назон замовчав і це. Скандал досяг кульмінації аж тоді, коли якось рано-вранці невдовзі по тому на березі великого, зарослого очеретом ставка під Римом знайшли одного з сенаторових охоронців - у ланцюгах, суглоби на руках та ногах потрощені, і сам чоловік був у такому безтямному стані, що минуло цілих десять днів, а він усе ще не міг не тільки щось пояснити, ба навіть сказати жодного слова. [33] У відповідь на всі розпитування лише вкрай нажахано, тупо дивився на людей. До бідолахи так уже й не повернувся ні глузд, ні мова, отож коли інтерес до нього трохи спав, його відвезли до одного закритого закладу, де він і помер. І хоч обурення, викликане забороною комедії, та біду, що сталася з тим охоронцем, попри численні інтриги, так і не пощастило пов'язати, але спогад про того каліку з очерету й посвист залізних кийків на скодах перед театром все ж таки залишився пов'язаним із комедією, а відтак і з Овідієм Назоном. Що ж це кінець кінцем за поезія, що це за творчість, коли вона призводить до такого насильства?!
Своє мовчання Назон порушив один-однісінький раз, повідомивши в денній газеті, що образ Мідаса в тепер уже сплюндрованому театрі було до невпізнання спотворено; пишучи ту низку картин, він, мовляв, мав на увазі не якогось конкретного судновласника, не реальну особу, а тільки одного грецького царя, що й став утіленням жадоби й безглуздого прагнення до багатства. Він, Овідій Назон, мовляв, ніколи й на гадці не мав так примітивно зображувати римську дійсність, тому заборона може стосуватися не особисто автора, а лише хибного тлумачення його речі... Та позаяк доти Назон жодних пояснень до своїх творів не давав, то й це сприйняли як вияв обережності й особливої уваги на нього не звернули. І все ж таки скандал обернувся цілком несподіваними наслідками й для нього самого, поета,- тепер його ім'я вже знали навіть продавці лотерейних квитків, торговці рибою та лимонадом, міняйла і зовсім неписьменні люди. Отож Назон уже не чинив перешкод подальшому розвитку подій. Він став, отже, популярним.
Тепер поет бував у різних колах, його ім'я почало з'являтися в бульварних газетах. Як придворного блазня чи нечестиву оздобу в списку присутніх на бенкеті його запрошували вже навіть до тих домів, де книжки навряд чи й водилися, зате стояли мармурові статуї, були посрібнені водограйчики та ягуари в клітках, а двері відчинялись і зачинялися самі. У таких будинках жило не просто вишукане товариство, а можновладці, жили родини, чиї розкоші за втиканими битим склом мурами, огорожами з колючого дроту й під охороною собак та снайперів були відблиском сяйва самого імператора. І ось в одному з таких домів якось уже пізно вночі під схвальні оплески та сміх пишно вбраної п'яної компанії, у мерехтливих спалахах [34] фейєрверка хтось висунув пропозицію дати й цьому поетові, цьому сульмонському баламутові виступити з привітальним словом на відкритті нового стадіону; бо, мовляв, у призначеного міським сенатом промовця - принаймні так було сказано в повідомленні, яке цієї ночі тільки на хвилину урвало розваги,- надвечір стався крововилив.
Саме цій несподіваній смерті, гулянці в саду й одностайній (це траплялося дуже рідко) згоді декотрих запрошених сюди вельмож Назон, зрештою, і завдячував дорученням, яке він дістав другого дня вранці, за сорок годин до відкриття стадіону; доручення, яке не дало йому змоги сказати ні "так", ні "ні"; Назонові залишилося тільки послухатись. Отже, Публій Овідій Назон виступить восьмим із загалом одинадцятьох чоловік і скаже про велич і значення нового стадіону - одне слово, виголосить десятихвилинну промову перед двомастами тисячами римлян у тому кам'яному овалі. А в його центрі сидітиме найвеличніший із величних - імператор Август - і сам надаватиме мікрофон кожному з тих одинадцятьох.
Зведений із вапняку та мармурових брил стадіон, що постав на осушеній коштом численних жертв болотяній місцевості в південній долині Тібру, мав називатися "Сім притулків" - таке видіння явилось уві сні імператорові й така була його непохитна воля. З цих мочарів віками здіймалися тільки рої малярійних комарів, а в небі тут панували стерв'ятники - вони кружляли над дохлими козами та вівцями, а часом і над трупами пастухів, жителів цих боліт, що ненароком оступалися з викладених із жердин хідників, і їх засмоктувала трясовина. Стадіон "Сім притулків" став вінцем епохального осушувального проекту, що в роки земляних робіт уславився як найбільший імператорів дарунок Римові.
У цьому велетенському кам'яному казані, де в ніч відкриття двісті тисяч людей на команду цілого загону церемоніймейстерів піднесли над головами потрушені різнобарвним порохом запалені смолоскипи, утворивши вогненний орнамент, під грім військових духових оркестрів, що вишикувалися на гаревих доріжках у парадному каре, серед цієї небаченої краси, в якій населення Рима на очах в імператора обернулося в осяйний, розбурханий суцільний візерунок, почався Назонів шлях до жахливої самотності, його шлях на Чорне море. Бо на знак імператора, якому після сьомої промови вже, здавалося, стало нудно і який нарешті й восьмому промовцеві кивнув головою з такої [35] далечини, що поет не розгледів в Августовому образі, крім глибокої блідості, ні очей, ні обличчя... - отож після того байдужого кивка головою Назон ступив цієї ночі до цілого букета блискучих мікрофонів і одним цим кроком залишив позад себе всю Римську імперію; він не виголосив - забув виголосити! - неодмінного і найголовнішого в світі привітання, забув схилити коліно перед сенаторами, генералами, навіть перед самим імператором під балдахіном, забув про самого себе і про своє щастя, підійшов, не зробивши найменшого поклону, до мікрофонів і сказав тільки:
- Громадяни Рима!
Назон, як завжди, говорив тихо, але цього разу його високі й страшні слова, тисячократ підсилені гучномовцями, гриміли в оксамитово-чорній, усіяній вогнями та зорями чаші стадіону, пролітали над ложами, балюстрадами, парапетами й мурами, здіймалися далі кам'яними каскадами, нарешті вихоплювалися високо вгору, кудись у безмежжя, а тоді, спотворені металічними хвилями, ринули вниз. Під балдахінами двору вмить змовкло перешіптування, балачки, і запала тиша, яка на хвилину скувала всі рухи, навіть переморгування та похитування віял із павиного пір'я. Імператор і той сидів, одкинувшись назад під захистом своєї охорони й невидющими очима дивився на вогняний візерунок; здавалося, Август оглух, здавалося, він просто не розуміє, що Овідій Назон, ота невеличка, нахилена вперед постать отам удалині, щойно переступив через найперший закон імперії - відмовився скласти шану йому, самому Августові! Ба навіть більше. Назон, доти мовби сам скутий отим жахом, кінець кінцем підніс голос і почав проклинати страшну моровицю, чуму, яка шаленіла в Саронській затоці, на острові Егіна, розповів про посуху одного літа, коли, як перша ознака великого лиха, курними полями поповзли мільйони гадюк, а за ними потягся отруйний сморід, сказав про волів і коней, що просто в запрягу чи в плузі раптом падали й здихали і погоничі навіть не встигали їх випрягти; розповів про мешканців міст, у яких смерть виходила з тіла чорними жовнами...
Потім небо потемніло й пустився дощ; та це була тільки тепла, смердюча вода, що розносила чуму далі. Весь край облягла важка млявість і втома; сотні, тисячі людей раптово ставали жертвами мору, заточувалися й падали на землю поряд із худобою, вже вкритою роями мух; марно [36] намагалися мешканці Егіни остудити на скелях свої гарячі тіла, марно припадали чолом до крижаних брил...
- Але годі було остудити цей жар,- казав Назон. - Від пропасниці нагрівалися навіть скелі, вся земля. Тепер із хатин вилізали смертельно хворі люди, як ті плазуни з тріщин та нір у землі, і щось белькотіли від спраги, й рачкували вслід за плазунами до джерел, річок та ставків, і лягали на мілководді й починали пити. Але марно. Чумну спрагу могла погамувати тільки смерть. Отож ті, що пили, помирали, і води річок та ставків тьмяніли.
А в кого ще лишалося хоч трохи сили, - розповідав Назон, - той із співчуття вбивав свого ближнього, а тоді накладав руки й на себе - вганяв собі в груди ножа, стромляв голову в зашморг, кидався сторчма з вапнякової скелі вниз або замість ліків ковтав наостанок товчений кришталь чи скло. Острів вимирав. Невдовзі вже не було де ховати мерців, не вистачало дерев у лісах, щоб спалювати трупи, не зосталося рук, які втримали б лопату чи смолоскипа. Над трупами людей та тварин клопоталися тільки мухи; від їхніх роїськ увесь острів аж гудів і переливався під хмарами в морі смарагдово-зеленим і синім мерехтінням.
На схилах гори Орос,- вів далі Назон,- простяглося не бачене доти кладовище. Там помирали ті, що втратили останню надію і від спекоти та смороду намагалися втекти з низин у гори. Більшість мерців лежали в затінку під дубом - єдиним деревом на всю околицю; тому дубові було стільки ж років, скільки найстарішим деревам на острові, і він стояв міцний, як фортеця. По наростах та тріщинах на його корі, по мохові та лишайниках мерехтливими потоками заворушилися полчища мурашок, незліченні комахи, від яких дерево аж почорніло й прибрало такого вигляду, наче складалося з мільйонів і мільйонів лискучих лусочок.
І коли на Егіні завмер стогін останніх людей, полчища мурашок покинули свого дуба й потекли, немовби вода в зливу, стовбуром униз, розгалужуючись на тому кладовищі багатьма рукавами й захоплюючи всі порожні місця, відвойовуючи в мух, попри їхню чисельну перевагу, очні западини, роззявлені роти, черева, вуха й неглибокі западини, що позалишалися там, де були чумні бубони. Чимдалі тугішими потоками тяглися вони, збираючись у порожнинах, збиваючись у м'язи, очі, язики й серця, і зрештою утворювали собою - там, де колись були зотлілі [37] частини тіла,- те, чого бракувало, утворювали руки й ноги, самі ставали руками й ногами, а насамкінець почали формувати й риси облич, надаючи їм того чи того виразу й міміки; потім зі своїх же приречених на відмирання ротиків вони стали випльовувати білий слиз, який на тих скульптурах із їхньої маси застигав у людську шкіру, і так робилися цілком новим видом на острові - народом, що зачався під знаком мурашок. Цей народ мовчки підводився, юрбами покидав схили Ороса й надалі пересувався також тільки юрбами; він був слухняний, ніколи не мав запитань і вирушав за своїми новими володарями, що були того самого походження, до нових звитяг і нових лихоліть, пускався, не ремствуючи, альпійськими льодовиками, морями й пустелями, йшов у війни, загарбницькі походи й навіть у вогонь; це був невибагливий, міцний народ, що ставав армією трударів, коли треба було копати рови, розбирати кам'яні мури чи зводити мости; в дні боротьби він ставав військом, після поразки мирився з рабством, у часи перемоги діставав владу й, пройшовши крізь усі перевтілення, все ж таки не втрачав, на відміну від решти видів, здатності коритися.
Саме тим, чим для блага Егіни був отой мурашиний дуб,- сказав у букет мікрофонів на завершення своєї промови Овідій Назон,- буде для блага Риму тепер і в майбутньому ось ця наша споруда на болотах, стадіон "Сім притулків" - місцем перевтілення й відродження, кам'яним казаном, у якому із сотень тисяч переселених, знедолених і вірнопідданих громадян варитиметься народ, такий самий схильний до перевтілень і витривалий, як і отой новий вид на Егіні, і такий самий нездоланний.
Назон замовк, але нічого не сталося. На промовця не націлилась жодна гвинтівка, не піднявся жоден кийок венеційської гвардії; зброя і погляди двору залишались опущені. А вогняний візерунок в овалі стадіону горлав і плескав у долоні з таким самим захватом, як і після попередніх промов,- може, тому, що при імператорові було вільно тільки все схвалювати й підтримувати, а може, й через те, що поет згадав про міць і нездоланність.. Та ось стадіон відгримів, і Назон спокійно відійшов до решти промовців - знов до статистів. Нічого не ставалося. Бо Август лежав у важких своїх, розкішних шатах під балдахіном і, похропуючи, спав, а худорлявий чоловічок, учитель гімнастики з Абруцців, пергаментним віялом, покропленим евкаліптовою олією, відганяв від нього мух. [38]
Отож цієї ночі Назон разом з усіма промовцями дістав від імператора подяку - оздоблену сріблом збрую - і, згідно з церемонійними приписами, неквапно зійшов сходами на гареву доріжку. Там імператорський конюший узяв у нього та решти десятьох збрую, загнуздав одинадцять білих коней і передав їх промовцям, яким довелося сісти верхи. Сидячи незграбно в сідлах, одинадцятеро обдарованих самим імператором промовців у парадному блиску, брязкітливою вервечкою пройшли повз придворні личини та смолоскипи простолюду, погойдуючись, немов метрономи, що відбивають такт, і нарешті виїхали північною брамою стадіону в нічний Рим.
Може, колись, у хвилини мрій Назон саме так і уявляв свій тріумф: верхи в сідлі, на очах у всіх можновладців Рима, перед імператором, отак, ступа за ступою, під захоплені вигуки ста, ні - двохсот тисяч радісних людей... Може, куліси цієї святкової ночі й справді знаменували собою здійснення нестримних фантазій, в омріяні картини яких Овідій Назон - принаймні так йому здавалося - незворушно тепер уступив. Але вступати в омріяну картину й цієї ночі означало тільки одне: перетинати межу так, як ото дресирована тварина стрибає крізь охоплений полум'ям обруч і аж по другий бік вогняного кола помічає, що й там стоїть наглядач із гарапником. Одне слово, імператор хропів. Обличчя в придворних були білі, як крейда, погляди позастигали від люті. Простолюд горлав, аж надривався. Але цей захват був усього лиш приписом і не стосувався ні поета, ні решти промовців. Що ж, Назон був на коні. Одначе хто в ті хвилини спостерігав поета зблизька, той бачив побілілі кісточки на його кулаках, бачив, з яким зусиллям він тримається в сідлі, а після одного граційното, танцювального руку коня він, замість утішатися тріумфом, ледве не опинився на гаревій доріжці.
Другого ранку небо над кипарисами й крислатими соснами п'яцца дель Моро затьмарила величезна голубина зграя, і Мемнон, ефіопець, що мешкав у нічліжці - він тоді саме очкував дику вишню й підстригав живопліт у садку біля Назонового будинку,- витлумачив ту зграю як щасливу прикмету. Але на його балачки ніхто не звертав уваги; для цього ефіопа всі птахи - шпаки, гайвороння, горобці - були посланцями щастя. Насправді в тій голубиній зграї, тінь від якої пропливла над поетовим будинком, садком, над цілим кварталом, уже вгадувався колір Чорного моря. [39]
На стадіоні того ранку три сотні арештантів із в'язниці Трініта де Монті підмітали сміття після святкової ночі; під лайкою та бичами наглядачів вони збирали недогорілі смолоскипи, порожні пляшки, череп'я та обсмалені гільзи від бенгальських вогнів - спогад про згаслі Сатурнові сонця, осяйні віяла та зоряні снопи. Найсміливіші в'язні обвішувалися порваними гірляндами й напихали кишені недоїдками яловичини, тоді як боязкіші зішкрібали шкребачками та дротяними щітками бруд на мармурових трибунах. Згодом вимощеними з колод хідниками столиці потяглася довга низка візків із сміттям.
А в імператорському дворі того ранку запрацював вельми складний і майже невидимий механізм; це була система нашіптувань, позначок у ділових паперах, вказівок і рекомендацій. Однією з багатьох функцій цього механізму було поступово доводити до відома Августа те, що він уночі, та, зрештою, і в іншу пору доби, не почув, не побачив чи просто проспав. Назонова промова саме й належала до такого матеріалу, з якого апарат щоранку починав складати й тлумачити своєму верховному володареві картину дійсності.
Що ж до промовця під восьмим номером на святі з нагоди відкриття стадіону, то апарат не тільки не забув про те, що Назон не засвідчив своєї вірнопідданості, не схилив коліно й не виказав покори; апарат пригадав усе, чим Овідій Назон узагалі привертав до себе уьагу протягом останніх років,- його поезії й зачіски, морські подорожі, зміни житла і захоплені вигуки глядачів десь у театрі, а також цензурні заборони. У пам'яті апарату зберігалися дослівні тексти елегій та летючок, одна саркастична комедія, згадка про віслючі вуха судновласника, а насамперед - зухвала назва одного твору. Казали, нібито твір той і досі не опубліковано тільки через те, що жоден видавець не важиться пускати в світ невдалу річ, у якій поет намагається зганьбити і образити Рим. Ішлося про "Метаморфози". І той учорашній восьмий промовець, отой довгоносий із Сульмони, говорили придворні на зарослій півниками та плакучими вербами стежці серед водограїв, - отой Овідій Назон... та він же, на додачу до всього, ще й давав частенько притулок повіям, атож, повіям у своїй віллі на п'яцца дель Моро, хоч імператор Август у посланнях до імперії безнастанно закликає народ берегти священні узи сім'ї й додержувати добропорядності...
На стадіоні "Сім притулків" Назон уперше й востаннє [40] в житті звернувся до народу, до отого страшного, ладного на все юрбища. Та вже наступного дня після виступу з'ясувалося, що та промова розворушила тільки чутливий, багатоголосий і бездоганно налагоджений державний апарат. Вона розворушила одного секретаря, звичайного референта, який, простуючи довгою анфіладою кімнат і в запалі розмахуючи руками, змальовував комусь картину на острові Егіна з його мерцями; ще вразила промова начальника однієї інстанції, що відразу підготував щоденну свою доповідну й передав її далі. Поетові слова зворушили чийсь голос у телефонній трубці, що говорив про вірші та гімни як про памфлети, та ще кількох кур'єрів - вони приносили пошту, листи, які один дуже заклопотаний генерал у цивільному прочитав нібито тільки через те, що перед вихідним номером стояло ім'я восьмого промовця. І в кабінетах дуже скоро збагнули: якщо тепер, після скандалу з притчею про чуму та мурашок, знищити це ім'я, то власну кар'єру буде, певно, забезпечено...
Але ворушивсь апарат, звісно, досить мляво, байдужно й без отої люті, що прозирала на обличчях у придворних. Зате, на відміну від люті, яку можна стримати й угамувати, апарат ні стримати, ні вгамувати не можна було. Отож у ці дні інформація про поета Публія Овідія Назона, підкріплена відповідними паперами, почала помалу торувати собі річище, вимиваючи з бюрократичних каналів поблажливість та симпатію, і піднялася нарешті, мов загачена вода, аж до краю греблі - до порога імператорської приймальні. Там усі повідомлення, коментарі та припущення завирували, запінились, і через поріг перелилася й вихлюпнула на суходіл така собі легенька хвилька. Це був висновок: "Перетворення" - то писанина ворога Риму; образа імперії; свідчення того, що чоловік заплутався; але це - водночас і доказ того, який підлий і невдячний промовець, котрого запросили на відкриття "Сімох притулків" і тим вшанували як справжнього аристократа.
Август нерухомо сидів на кам'яній лаві край вікна і спостерігав, як в обнесеній палісадом калюжі у внутрішньому дворі купається й викачується, жодним звуком не виказуючи своєї втіхи, носоріг - подарунок від протектора Суматри. Рудуваті волоклюї, пташки, які звичайно бігають туди-сюди по спинах у тварин і живуть із того, що видзьобують із складок на їхній задубілій шкурі всіляких шкідливих комах, тепер із пронизливим криком пурхали під брудним дощем. Імператор не відвів погляду від [41] цієї картини навіть тоді, коли до покою ввійшов вістун і на знак знервованого секретаря почав доповідати.
Чи траплялось імператорові читати Назонові елегії? Елегії? Допотопна тварина за вікном рухалася так спритно, що Август дивився на неї, мов заворожений. Носоріг викидав високо вгору цілі фонтани багнюки, прокреслював рогом у м'якому ґрунті глибокі борозни, півкола та звивисті лінії. Хто має владу й силу, той книжок не читає. Як і про все, що діялось у світі, там, по той бік баговиння, так і про книжки імператор довідувався з коротких, узагальнених донесень підданих. Коли Август міг знати про те, як триває десь далеко каральна експедиція чи будівництво греблі й при цьому не стомлювати собі очей видовищем цілих хмаровищ куряви, ланцюгів та риштовань, то наскільки ж легше було покласти імператорові до ніг зміст усіх бібліотек, йому навіть не довелося б гортати жодної книжки! Але хто міг уходити до Августових покоїв, той і сам мав досить влади й сили, щоб тримати між собою і світом цілу армію донощиків та нашіптувачів; хто стояв близько до наймогутнішого, тому не треба було відчути сіцілійську лавину чи неапольський попільний дощ спершу на власній шкурі, щоб знати про пекло вулкана більше, ніж його жертва. Ні, в імператорському палаці ніхто не читав елегій. Книжки тут були чимось таким самим далеким, як і світ.
Багнюка, якою носоріг обляпував себе двічі-тричі на день, тільки ненадовго захищала його від ґедзів та мух. Коли цей шар підсихав на сонці, тріскався й коржами відпадав зі шкіри, тоді комахи, здавалося, ще з більшою люттю накидалися на оголені місця й іноді доводили нещасного носорога до такого шаленства, що він раптом кидався наосліп куди попало й топтав, шматував усе підряд, аби лиш почухатися об колоди палісаду чи об стовбури дерев край багнища. Звір робив це з такою силою, ніби хотів скинути з себе не тільки мух та іншу нечисть, а й саме своє могутнє тіло. Тож колоди в палісаді й кора на деревах були в багатьох місцях обчухрані, а деревина така гладенька, наче відшліфований камінь.
Та годі вже. Жодного більше слова. Не цього ранку. Не тут, біля вікна. Може, згодом. Іди собі. Щезни.
Нічого не кажучи, самим тільки різким, коротким порухом руки, що здавався не багато енергійнішим, ніж той, яким звичайно відганяють надокучливу муху, Август урвав доповідача й, немовби забувши про все на світі, знов задивився на носорога. Один лиш мимовільний порух Його [42] руки. Руки Самого. Але цього було досить. Двір не ждав завершених фраз чи готових рішень. У судових інстанціях, у кабінетах та в архівних сховищах тепер мав вагу знак, а те, чого в ньому бракувало, щоб ухвалити остаточне рішення, не важко було додумати. Погано служив Римові той, хто різкий порух Його правиці не вмів витлумачити як ознаку великого невдоволення чи навіть більше - гніву.
Як ото образ поета і зміст його творів, що, зазнавши змін і перетворень, проклав собі шлях нагору, так тепер і імператорів жест чи, власне, глибоко вкарбований у пам'ять спогад про мимовільний порух Його правиці почав торувати шлях через донощиків та нашіптувачів назад, униз, не уникаючи тих самих законів, деформацій і перекручень. "Ув'язнення,- сказав один у конференц-залі й потягся рукою до карафки з водою. - У Трініта де Монті. Три роки щонайменше. А може, й чотири". - "Виправний табір,- прошепотів інший. - Кастельвстрано. На Сіцілію, до різьбярів на камені". Але трапилась помилка: той жест означав, певна річ, не що інше, як заборону на один рік писати; позбавлення додаткових пільг; а, може, всього лиш заборону до осені подорожувати. По суті, таке собі застереження.
Як уже не раз бувало з виконанням наказів, тлумачити й запроваджувати в життя волю імператора, який у цьому й інших таких дрібних випадках особливого зацікавлення не виявляв, і тепер було покладено на підданих. Один порух руки... Цей жест передавали далі, і він посувався згори вниз, від інстанції до інстанції дуже й дуже повільно. Апарат розглядав усі тлумачення й пояснення досить ретельно. Поет більш не виступав прилюдно. Двір мовчав.
Назонів білий кінь гуляв собі без сідла та збруї в саду всього лиш як прикраса маєтку на п'яцца дель Моро. Про поетову промову на стадіоні "Сім притулків" усі вже, здавалося, майже забули, Та ось імператорів жест нарешті досяг того рівня внизу, де будь-який вирок не просто ухвалювали, а й виконували, де двері в камерах таки замикалися на замки, а рік ув'язнення означав не просто термін, а відтинок людського життя. Одне слово, десь глибоко внизу, вже зовсім поряд із справжнім життям, кінець кінцем знайшовся один начальник,- було це незадовго до обідньої перерви,- який при двох свідках продиктував байдужому писареві, що жест імператорової руки означав: "Геть! Геть з-перед моїх очей!" Але геть з-перед імператорових очей - це геть на край світу. А край світу був у Томах. [43]
Отже, написи на каменях прочитано. На чистих, ще лискучих від оцту й слимачого слизу поверхнях мерехтіли відблиски ліхтаря. Аж тепер Котта відчув, як холодно і який він стомлений. На поетів сад упав нічний приморозок. На листі дерев і кущів, навіть на віялах папороті виростали колючки, голки й цілі щітки з інею. Піфагор присів навпочіпки перед одним із менгірів без напису і, здавалося, п лишив цей здичавілий куточок цілком на римського гостя. Обличчя в слуги повивали пасма й густі клубки пари з рота. Поки Котта, все ще вичитуючи написи, блукав серед каменів, Піфагор знов почав тихенько, монотонно й невиразно щось бубоніти в темряві, і складалося враження, ніби його слова спадають на довколишній світ, наче паморозь. Потім старий, не перестаючи говорити, байдуже взяв із Коттиної руки ліхтаря й рушив попереду до зеленої стіни край галяви. Під ногами в них хрустіли й порипували опалі й уже примерзлі до землі слимаки. Йти в такий мороз по цих трупах було однаково, що ступати по битому склі. З цього хрускоту й порипування Назонів слуга й римлянин пірнули в густу зелень.
Котта поспішав услід за старим крізь лабіринт стовбурів та гілок і був надто стомлений, щоб іще й затулятися від хльостких кущів. Нарешті він, слухаючи ту невгамовну балаканину,- на скронях у нього від дошкульних ударів віття уже повиступала кров, - піднявся кам'яними сходами в двір, що білів у місячному сяйві. Вітер трохи вщух. Листя на шовковиці бриніло, наче залізне. Поетів будинок тепер являв собою всього лиш тінь на тлі величезної тьмяної гори, на якій ще світили латки снігового покривала двох зимових років. Ця невелика тінь прийняла їх до себе. Та потім уже й Назонів дім почав так затято впиратися чужинцеві, як щойно впиралася гущавина в саду: не встиг [44] Котта переступити вслід за слугою через поріг, як його зачепив за пальто гачок у стіні, потім по коліні вдарило топорище прихиленої до стіни сокири, так що він аж скорчився від болю, а коли Піфагор кинув на тьмавий жар у вогнищі поліняку, межи очі римлянинові сипонув цілий сніп темно-червоних іскор і обсмалив йому брови та чуба. Слуга спостерігав усі ці прикрощі, що одна за одною падали на голову гостя, і не переставав говорити; згодом показав коцюбкою на лігво між двома стелажами книжкових полиць у закіптюженому кутку кімнати, на перем'яту ковдру з кінського волосу, що тхнула сажею і смальцем, та збиту овчину, а тоді підійшов до крутих сходів, які вели на горішній поверх, і надовго зупинився на першому східці, дивлячись угору, немовби хотів іще раз зважити, чи варто збиратися на силі і так високо та важко дертись. Котта дивився на Піфагора, що завмер у цій позі - нахилений уперед, тримаючи над головою ліхтаря й усе ще не зважуючись ступити перший крок, - і раптом уявив собі цього чоловіка якоюсь давньою-предавньою, не по-людському старою істотою, що підійшла до останньої життєвої межі й ужахнулась. Важко хекаючи, зле не перестаючи говорити, немовби без цього бубоніння він не може й дихнути, Піфагор нарешті рушив нагору, в чорному отворі ляди озирнувся через плече, погасив ліхтаря і зник, гупаючи в пітьмі за балками горішнього поверху; та навіть коли вже стихли і його кроки, згори ще долинала, неначе далеке дзюрчання, його розмова з самим собою. Стояла вже глибока ніч.
У темряві, ледь освітленій крізь поодинокі щілини повним місяцем та відблисками вогнища, Котта дістався навпомацки до лігва, опустився в сморід смальцю, кіптяви та шкур і, ще не встигнувши натягти на плечі ковдру з кінськото волосу, провалився в сон. Крізь заґратоване слюдяне віконце в дверцятах вогнища на заснулого римлянина ще довго зорів присок, усе глибше й глибше ховаючись у попіл, аж поки доїв і останнє річне кільце поліна, і нарешті запала, помалу холонучи, німа темінь. Згодом, поки кімнату заповнював холод, - пара з Коттиних вуст тим часом оберталася на шибках у невеличкі крижані пальми, вишукані праліси, трояндові кущі й будяки,- надвірні двері рипнули й відчинилися. Морозяне повітря навально, лавиною повалувало до лігва й збудило римлянина. Пітьма розступилась, і в дивному сріблястому сяйві Котта побачив як через поріг переступила якась потороча - незграбно закутаний у хутряну накидку пастух; [45] замість голови в нього була блискуча, завбільшки з людський череп, ґуля, що нагадувала гроно спіненого слизу подохлих від оцту слимаків. Але те, що вилискувало в пастуха на плечах, з нестерпним писком надималося й лускало, були не клуби піни й не пухирі, ні. То були очі - десятки, сотні очей. На плечах у пастуха лежав немовби клубок вій, повік, слізників та очних яблук, на яких іскрилось і заломлювалося сріблясте сяйво. Той клубок поглядав, роззиравсь, витріщався на всі боки,- голова, всіяна очима-зорями, приваблива й жаска воднораз.
Потороча нечутно підійшла до вогнища й, не зважаючи на сонного Котту, всілася на підлогу, ніби коло багаття. Котта відчув, як його охоплює страх, відчув глухий, протяглий крик, що заповнював йому горло, носову й лобову порожнину, примушував тремтіти голову й нарешті вихопився ревом із рота й носа водночас. Це було коров'яче ревіння.
Заціпенівши від власного голосу, Котта знов опустився на волосяну ковдру й лежав скарлючений, так наче в нього переламані руки й ноги. Немилосердно, жорстоко обступав його світ. Пастухів череп мерехтів тепер, мов одне ціле, складене з незліченних граней око або лискуча мушина голова. Але жодне з багатьох тих очей начебто не помічало чоловіка, що лежав, скорчений і по-коров'ячому мукаючи, на лігві. А пастух, сидячи біля холодної плити, почав сіпати налигач, що тягся крізь незачинені двері кудись у ніч; він усе торгав, сіпав, доки на білках численних його очей від напруги понабігали тонесенькі, мов волосина, й рясні прожилки, а в дверях стала корова - біла як сніг корова на тлі осяяних місяцем гір. Та марно пастух силкувався - корова цього стійла боялась. Вона важко зляглася на порозі Назонового будинку і, втупившись у куток, де спав чоловік, почала відригувати й жувати жуйку. І раптом корова завмерла й нашорошила вуха. Тепер уже й Котта почув музику. Щойно йому здавалося, ніби оте низьке гучання, яке то наростало, то стихало,- завивання вітру. Але це були звуки повільної мелодії, що линула над кам'яними просторами десь іздалеку, може, навіть із одного з високогірних зворів. Ця ніжна музика нагадала Котті колискові пісні в Сульмоні, ласки й дух розпашілого тіла, якусь давно забуту таємницю. Що ж то грало? Фагот? Флейта?
Всіяна зорями голова не зводила очей із білої корови й уже почала безтямно погойдуватися в лад мелодії та поглядати повз корову крізь відчинені двері на гори, так ніби [46] й вона тепер щось пригадала - можливо, слова жартівливої пісні про почвару; музика її зворушила, на очі їй набігли сльози й закапали на хутряну накидку. Але те далеке гучання навіювало не тільки давно забуті картини й почування, а й ще більшою мірою - неймовірну втому; кожен погляд під цю мелодію викликав ще глибшу втому. У пастуха вже поопускалися всі повіки, і сон накрив сотні очей, як ото чаїна тінь накриває зграйку рибок, і вони стрімко пірнають на глибину, а їхня луска востаннє зблискує сріблом. І тепер там, де щойно блимали, видивлялись одне над одним очі, лежали самі опущені повіки; зате в іншому місці на тій голові зблискували разки чорних зіниць, і все довкола ворушилося, кліпало, прокидалось і боролося зі сновидіннями, аж поки сон таки брав своє й помалу гасив одну по одній зірки, і нові відблиски вже ніде не спалахували. Пастух тепер просто снив своєю коровою, а римлянин - пастухом, і місяць та гори були тільки маревом, а тоді музика раптом урвалась, і перед Назоновими дверима постала тінь, ковзнула через поріг, схопила на підлозі сокиру й підскочила до сонної поторочі. І вдарила.
Від важкої сокири очі в пастуха обсипалися, мов луска з рибини, й покотилися дощаною підлогою, наче краплі ртуті, в куток. Зоряна голова луснула. З відкритої рани зацебеніла кров і почала змивати геть одне по одному очі; зникали сітчатки, слізники, вії. І коли корова, забризкана кров'ю свого пастуха, підвелася й висмикнула налигача з безвільної руки забитого, тінь уже давно без жодного звуку вислизнула надвір, у ніч. А Котта закричав удруге. До нього знов повернувся голос, його римський голос. Але сон йому снився далі. Він бачив, як заворушилися дошки на підлозі, бачив нестругані, прибиті цвяхами грубі обаполи, схожі на довге пташине пір'я, бачив підлогу в Назоновому будинку, що нагадувала розпущене віяло павича. І бачив, як опалі з пастухової голови очі пристають до павичевого хвоста й беруться пухнастими вінчиками. Коли вже не зосталося жодної пір'їни без ока, павич із шурхотом згорнув своє віяло і з жалібним криком щез у нічній пітьмі.
Нарешті римлянин прокинувся. Він розгублено випроставсь і позирнув довкола. В Тракілі вже сірів світанок. Ба ні, то ще світив місяць. Од вітру одна віконниця відчинилася. Крізь крижані візерунки на шибках було видно тільки місяць. Залізні завіси на віконниці рипіли павичевим голосом, а на горішньому поверсі все ще бубонів [47] Назонів слуга. Так монотонно голосять і сульмонські жінки над марами з потонулими нирцями, які пірнають по губки і яких привозять з узбережжя в залютованих цинкових домовинах; так лебедять в Італії голосільниці довкруг обкладених квітами й обставлених свічками марів. І Котті раптом здалося, ніби те незрозуміле мурмотіння, яке безперервно долинало з горішнього поверху, стосується його самого. То було голосіння по ньому. А оце лігво - мари.
Котту знову мало не здолав був сон, ще одне видіння, але він нарешті підхопився, згріб своє пальто й черевики так, ніби мусив негайно втікати, і поквапно вдягся. Цієї ж таки ночі він повернеться до Томів. Ще до ранку покине божевільного слугу й Назонів дім, поки ця страшна трахілська пустка, ця руїна не збила його з пуття, не затягла в свої тенета, щоб уже ніколи не відпустити. У цьому занедбаному, всіма забутому куточку в горах Томи здавалися чимось далеким і світлим, місцем людей і затишку - єдиним місцем, де можна сховатися від сну, примар і самоти.
Місяць світив ще високо; стежку, якою Котта прийшов сюди вчора, не важко було знайти й при місячному сяйві. Отож Котта, не попрощавшись із Піфагором, покинув поетів дім і причинив за собою двері - так само обережно, як і відчинив їх пополудні, коли прийшов до Трахіли. Він хутко перетнув обійстя, шаснув поміж кам'яних монументів - вони помахали йому вслід своїми ніким не читаними прапорцями,- розбив до крові гомілку об віконну раму, що валялася впоперек стежки, і відчув, як йому з кожним кроком дихається вільніше, й отой добре відомий страх, що так часто поймав його, коли він опинявся вночі у чужому місці, все ж таки відступає. Нарешті трахілські руїни лишилися позаду.
Спускатися на узбережжя було куди важче, ніж підійматись угору. Всю дорогу Котту ні на хвилину не полишали сумніви й підозри. Невже це та сама купа каміння - отам у густій тіні під виступом скелі, яку він поминув учора пополудні? Чи не йшов він усе ж отим косогором, що біліє при місяці отам далі? А що то видніє попереду - та сама ущелина, яку він уже бачив, чи тільки провалля в глибоку й чорну ніч? Декотрі місця здавалися Котті зовсім незнайомими, він подумав, що заблукав, і зрештою вже ладен був пересидіти десь у ніші під скелею до ранку. Та потім на латці торішнього снігу йому трапився слід - [48] відбитки власних черевиків, і він дійшов по них аж туди, де починався спадистий схил. Тут Котта заспокоївся: далеко внизу, на ледь збриженій неозорій поверхні Чорного моря виднілася місячна доріжка, а там, де ця світляна смуга впиралася в темне узбережжя, мерехтіло кілька золотавих іскор. То були вогні залізного міста.
Коли Котта спустився звивистою стежкою до того місця на березі, де йому трапилася була процесія попільних облич, до його вуха раптом долинув якийсь дивний звук - так наче хтось біг босоніж бруківкою. На думку Котті спав линвар Лікаон з його величезними босими ступнями, і ту ж мить збоку виросла постать чоловіка, що, перестрибуючи з однієї сланцевої плити на іншу, нахилившись уперед, щоб не впасти, важко хекаючи, підіймався схилом угору. Лікаон! У цьому чоловікові Котта справді впізнав свого господаря. Босоніж, за плечима - місяць уповні, той біг по лискучому сланці, що, мов величезний полуплений дах, нависав над утвореним льодовиками звором. Лікаон поспішав у гори.
Наляканий, але заразом і з полегкістю від того, що впізнав знайому людину, Котта гукнув свого господаря. Але той навіть не повернув у його бік голови. Лікаон пробіг повз нього й подався далі. Чого він так женеться оцим крутим схилом?.. Аж високо вгорі, там, звідки Котта побачив був вогні залізного міста, линвар зупинився й перевів дух; він сапав так, наче намагався вдихнути в себе все широченне нічне небо. Нарешті важко виштовхнув із легень повітря, і цей звук нагадав вовче виття. Потім линвар знов обернувся до гір і побрався кам'яним жолобом далі. Коли він перетнув кар у білому світлі зір, Котті здалося, ніби з роззявленого рота в линваря скрапує спіненими клубками слина. Немовби охоплений якоюсь страшною люттю, Лікаон дерся осипом дедалі вище й вище, нічого перед собою не бачачи й ні на мить не спиняючись, а тоді раптом спіткнувсь і, схоже, на весь зріст простягся. Але те, що сталося потім, дуже нагадувало Котті його кошмарні трахілські сни: линвар не зірвався, навіть не впав, а сам кинувся з розгону на каміння, після чого не підхопився знову на ноги, а чимдуж побіг навкарачки все вище, все глибше в ніч.
Тепер Котта чув тільки, як котиться й сиплеться з-під Лікаонових ніг каміння та кричать сполохані галки. Цієї хвилини в спогадах Котти постав той день, коли він прибув до залізного міста, його перші години в домі линваря. [49] Лікаон зажадав тоді, щоб Котта сплатив за кімнату на місяць наперед - досить незначну суму як для людини, що приїхала з Рима,- а тоді байдуже кинув гроші у чавунну, всю в широких іржавих смугах шафу під стіною в майстерні. Куті важкими сталевими штабами дверцята тієї шафи линвар ледве відчинив, а коли підійшов римлянин, поквапився їх причинити. Але Котті досить було одного короткого погляду, щоб помітити, який дивний гармидер панує в тій шафі без полиць. Там валялися згорнене клубками реміння, почорнілі срібні ложки й виделки, зіжмакані паперові гроші й конверти, розсипані дрібняки і навіть військовий пістолет. А на самому споді лежала груба, побита міллю шкура; линвар зберігав її, певно, на згадку про полювання з хортами десятки років тому,- трофей пам'ятної пригоди, від якої не зосталося нічого, крім цієї шкури, разка нафталінових кульок та прохолодного, маслянистого запаху зброї в кобурі. Ця шкура - тепер, на залитому місячним сяйвом гребені гори вона мінилася на Лікаонових плечах тим самим тьмяним лиском, що й тоді в шафі - була вовча; Котта здогадався про це ще в день свого приїзду. Він утер рукавами пальта піт на скронях - так поквапно, ніби його щойно забризкав гарячою слиною хижак,- і кинувся бігти.
Не добираючи дороги, Котта стрибками біг крутим схилом униз до моря, а довкола з шурхотом текли цілі потоки ріні та піску. Аж коли він майже добіг уже до берега, то збагнув, що втікав, власне, тією самою стежкою, якою щойно дерся вгору Лікаон,- вовчою стежкою.
Нарешті під ногами зарипіли мушлі. Кісточки на ногах у Котти були побиті до крові й пекли вогнем; важко сапаючи, він стояв край води. Море було спокійне. З гір більше не долинав жоден звук. На калюжах, що позалишалися вздовж берега після припливу, блищала помережана чаїними лапами крига. Місяць уже зайшов. Але залізне місто, що наближалося до знесиленого Котти все повільніше, ніби вагаючись, і зрештою, здавалося, почало навіть віддалятися, спокою не обіцяло. В Томах яскраво горіли ліхтарі. Невдовзі до Котти знов долинула та сама духова музика, яку він чув минулими ночами, горлання, литаври й бубонці; десь гупали у віконниці й ворота п'яні. На вуличках Томів ще тривало гуляння - люди святкували завершення двох сніжних років; залізне місто захмеліло від полегкості й грубих утіх, які на цьому узбережжі полишали по собі більші спустошення, ніж зимові бурі, крига й [50] каменепади. Напередодні масниці в Томах була карнавальна ніч. Мерехтливі разки та іскри, що здалеку здавалися вогнями людського затишку, тепер виявилися звичайними багаттями та смолоскипами в безтямному, крикливому глухому закутні.
Вимитим водою рівчаком Котта підійшов ближче до молу, що вже не витримував ударів прибою й давно обернувся в цій бухті залізного міста на звичайнісіньку купу руїн, такий собі хвилеріз, і почув, як десь поряд на камінні лопотять босі ноги. Він роззирнувся, сподіваючись побачити Лікаонову вовчу шкуру, але на здоровенній брилі молу вздрів дві майже голі постаті. На обмерзлому камені, серед поспіхом скиненої одежі качалося двоє людей; вони хапались, немовби тонучи, одне за одного, щось шепотіли й стогнали від насолоди, і пара від їхніх розпашілих тіл здавалася на холоді блідим веселковим ореолом. Це була Прокна, гладка й хвороблива різничиха, а в обіймах її білих рук щось без угаву белькотів худий чоловічок - Діт, цілитель із Німеччини. Тут, на молу, на постаменті величезної кам'яної брили Тереєва дружина і змучений тугою за фрісландськими лісами Прозерпінин наречений являли собою немовби пам'ятник тому, що в цю весняну пору творилося ночами у занедбаних вуличках та на спадистих майданах залізного міста. Там з усіх будинків вибігали виряджені в карнавальні костюми люди, щоб, поки не настав світанок, до знемоги натішитися свободою веселої ночі. Кожне оберталося на свою протилежність. Ливарі ставали панами, а рибалки - китайськими воїнами; кто цілий рік щовечора горлав у винаревому погрібку непристойні пісні, той тепер п'яно мовчав, ніби язика проковтнув; хто доти здебільшого мовчав, той без угаву репетував; а хто цілий рік зі страху перед побоями гнув спину та ховав голову в плечі, той тепер бив сам, у горілчаному чаду безкарно лупцював батогом чи палицею всіх, хто не встигав утекти. Кожне ставало тим, ким цілий рік мріяло стати, бодай на часинку. Це була одна з останніх таких годин свободи в році, година, коли Діт-германець пестив на холодному камені гладке різничишине тіло й звивався між її грудей та складок жиру, так ніби прагнув дістати, навіть визволити з цього схрону ніжне єство, що сховалося від жорстокого світу й Тереєвої ненависті глибоко у власний жир. Кому ж іще, як не цьому меланхолійному чоловікові, якого пощадила війна, могла віддатися Прокна такої чарівної ночі, кого ж іще могла обійняти, як не [51] змученого тугою самітника, що поховає таїну їхнього раювання у своїх ступках на мазь і в пам'яті так само надійно, як вона у своєму жирі та в страху перед Тереєвим гнівом? Отож ці двоє і притискались одне до одного, і Діт шепотів коханій нечувані, непристойні слова на вухо й у коси, що пахли ще тими ніжними парфумами, які він добував із крихітних квіточок пурпурового моху та з власних солоних сліз. Під портовим муром Котта спіткнувся, і тоненький Прокнин крик, у якому вона нарешті дала волю своїй насолоді, раптово урвався. Германець також ураз став наче камінь, що його обоє зігрівали своїми гарячими тілами. Прокна з Дітом застигли, нагадуючи тепер скульптуру насолоди й жаху, а засоромлений Котта обережно, тримаючись ближче до муру, непомічений рушив далі, аж до освітленого смолоскипами майдану перед портовою управою.
І тут він попався в руки ватаги п'яних гуляк, прибраних у шкури з бичачими рогами; личини обступили його зусібіч, і, коли Котта спробував чкурнути в яскраво освітлену круту вуличку, вони з галасом затягли його знов у свою гущу, викрикували якісь заклинання й про щось питали в нього мовою, якої він не розумів. А потім чиясь рука, справжня лапа, схопила Котту за чуба, друга хутко піймала його за шию, а ще дві стисли, мов лещатами, йому голову, силоміць розвели зуби й під вигуки та регіт ватаги влили з баклаги до рота горілку - холодну як лід, пекучу горілку, від якої римлянинові аж дух забило. Марно намагався Котта ухилитись від лютих ударів та штурханів, що сипалися на нього з усіх боків; він хапав ротом повітря, кашляв, ковтав горілку, відчуваючи між зубами холодну бляшану шийку баклаги, й бачив, як над рогатими головами мучителів пливе всіяне зорями небо. Потім лапи розтислись, і Котта впав у калюжу якогось мазуту, а чужі чоботи й важенні черевики загримотіли не знати куди. Томи, залізне місто, де він ось уже стільки днів розшукував Назона, де марно намагався заговорити з небалакучими, замкненими людьми,- це місто нарешті таки взялося за нього. Минуло кілька хвилин, і Котта - серце в нього ледве не вискакувало з грудей, - важко дихаючи, підвівся. Він був п'яний. Хитаючись, рушив через майдан і вже не обминав гурти блазнів, одні з яких кидалися смолоскипами чи порожніми пляшками, а інші дибцяли, як він, куди очі світять. Брудний, захмелілий, в одежі, від якої зосталося саме дрантя, тепер Котта теж став одним із блазнів. У [52] завулку, що вів поміж облуплених фасадів та почорнілих садиб до линваревого будинку, Котта потрапив у найбільшу карнавальну процесію цієї ночі. У довгій вервечці тут ішли гноми, живі камені, люди-птахи, на віслюках їхали верхівці, розмахували зброєю вояки, яких супроводжував духовий оркестр; він уже геть збився з такту й гримів без усякого ладу. У кінці стрімкого звивистого шляху через місто багато хто з переодягнених п'яних людей тепер уже ледве плентав, і коли хтось із них спотикався, падав і вже не міг підвестись, оркестр із гріхом пополам грав туш. Надходив світанок. Котта потерпав, що процесія знов потягне його на берег, і він, хоч і захмелілий, з усіх сил намагався проштовхатися крізь ці руки, плечі та ноги й вибратись на волю. Але підступитися хоч трохи ближче до линваревого будинку йому ніяк не щастило, він просто тупцяв на місці. А повз нього все йшли і йшли личини. Генерал із широкими, викроєними із свинячих вух еполетами тримав у панцерних кулаках кінці двох мотузків, і коли смикав за них, крильця на його шоломі тріпотіли й подзенькували. Здоровенна, оббризкана червоною фарбою жінка з тулубом із дерева та соломи раз по раз підкидала високо вгору тоненькими ручками, що росли в неї з подолу, картонну голову і з несамовитим вереском ловила її. Єпископ безнастанно благословляв себе самого. . Чоловічий статевий член штовхав поперед себе два надуті пузирі, так наче то були сім'яні яєчка. За ним ішов чоловік, згинаючись під вагою почепленого на живіт лотка, на якому стояв електричний агрегат - укритий селітрою акумулятор; до нього була підключена гірлянда електричних лампочок, обвита навколо шиї чоловіка. Далі бруківкою гуркотів пофарбований у біле волячий віз, і в передку ледве тримався, вимахуючи підпаленим батогом, візник. То був Терей. Атож, у цьому візникові, прикрашеному клаптиками сухозлітки та хромованими скалками, Котта впізнав міського різника. На голові в Терея стояла, прив'язана ремінцями, пташина клітка, і крізь її ґратки висівались білі сніжинки. У наповненій дрібним пухом клітці сиділи два пацюки; від люті й страху перед підпаленим батогом вони просто шаленіли, раз у раз наскакували на ґратки й розсипали навколо різникової голови пух. І ось тої миті, коли хтось упав і музики саме зібралися вдарити йому туш, коли широкий віз примусив Котту притиснутися до стіни будинку і було чути лише цьвохкання батога, шарудіння та тоненький писк пацюків, які боролися не на [53] життя, а на смерть, він почав усвідомлювати, що саме мала символізувати ця процесія розпусних персонажів в останню годину карнавальної ночі. Терей у своєму карикатурному костюмі нагадував понівечені часом барельєфи на фасадах римських храмів, міністерств та палаців зображення бога сонця на вогняній колісниці... Різник хотів бути Фебом. Пастухи з гірських долин, ливарі й рудокопи залізного міста в цю годину мавпували розкоші римського неба. Перший з-поміж богів ніс міськими вуличками на лотку акумулятора; світіння вольфрамових ниток у вакуумі електричних лампочок втілювало Юпітерову велич і його блискавиці. Генерал, що, мов причинний, усе смикав за мотузки,- то був безсмертний бог війни, а червона жінка - забризкана кров'ю Медея, що зарізала рідного меншого брата, четвертувала трупика, а відтятою головою, отим закривавленим чубатим м'ячем, пожбурила в узбережні стрімчаки. Атож, це була Медея, заголовна постать Назонової трагедії, яку в усіх театрах імперії приймали з оваціями й тріумфом і яка принесла своєму творцеві славу; Медея, закривавлене, набите ганчір'ям і соломою опудало, що плентало, похитуючись, у процесії блазнів.
Затиснений з усіх боків цими живими римськими барельєфами та скульптурами, п'яний Котта помалу посувався до линваревого будинку. Все виразніше поставали перед ним образи з крихкого каменю в метрополії. Але хто отой горбатий чоловік із бляшаним судном на голові?.. А отой, що в чорній ряднині, з цитрою під пахвою, - Орфей?
Ця процесія являла собою, звісно, лише тьмяний відблиск тих міфів, у яких вирувала, виснажуючись, римська уява, поки її під владою імператора Августа було перевтілено в усвідомлення обов'язку, послушенства та конституційної вірності і обернено на здоровий глузд. Все це були тільки жалюгідні рештки врочистого ходу, і все ж таки навіть п'яний римлянин бачив, що карнавальна ніч відбиває давній образ Риму, його богів і героїв, про діяння й подвиги яких в імператоровій столиці, схоже, навіть забули. А хіба то не Назон своїми елегіями, притчами -й драмами знов розворушив забуте і нагадав захирілому до рівня звичайної держави Римові про оті давні, непогамовні пристрасті? Назон, поезії якого в царстві канцелярій, комендатур та магістратів кінець кінцем було оголошено переконливим доказом збляклої уяви, хворобливими картинами світу, що стоїть на краю загибелі. [54]
Тепер п'яний римлянин горлав уже разом з личинами, що перли йому назустріч, горлав так, ніби його подерте пальто, обчухрані руки й подряпане обличчя - всього-на-всього карнавальний костюм. А хіба ця блазенська процесія не була ще одним доказом того, що мешканці залізного міста мали з вигнанцем куди тісніші взаємини, ніж признавалися про цс підозрілому чужинцеві, може, навіть римському шпигові? Доказом того, що Назон узяв образи своєї поезії з собою у вигнання, і навіть тут, де його спіткало лихо, не замовк, а розповідав свої притчі далі. Бо хіба різник додумався б сам у цій глушині перебратися на бога сонця, а своїх волів зробити вогняними кіньми? Як отой допотопний носоріг в імператоровім саду, так і в Томах ще здавалося живим те, що в столиці й решті великих міст імперії вже відійшло в минуле застигло в пам'ятниках та музейних експонатах, обернулося на кам'яні барельєфи, кінні статуї і фризи у храмах, що позаростали мохом.
Облишивши римлянина, юрбище блазнів поволі, але невтомно, мов зграя лемінгів, посунуло далі до моря. Тільки поодинокі гульвіси ще видибали, хитаючись, із вуличок і плентали вслід за гуртом. Котта стомлено, навпомацки пробирався попід муром навколо линваревого саду. Зненацька один із тих останніх гульвіс заступив йому дорогу, та, побачивши, що його жертва - римлянин, поквапився звернути вбік. Але тепер Котта вже сам міцно схопив блазня; ця постать, яка, здавалось, ось-ось розпливеться в нього перед очима, яка спробувала будь-що вирватись і втекти, ця голова з величезним гачкуватим носом нагадувала зображення, що його один заможний і сміливий Назонів шанувальник замовив викарбувати й роздав найближчим друзям поета, коли того вигнали з Рима,- такий собі медальйон на згадку. Члени того таємничого гуртка, в якому й після вислання Назона і далі читали його заборонені твори, стенограми його промов і, мов святині, коштовні уривки з "Метаморфоз", записані під час його виступів,- отож ці останні невстрашимі шанувальники показували ті срібні медальйони господарям помешкань, де вони таємно сходилися, як знак невинної змови, що не завдавала шкоди імператорській владі, не допомагала вигнанцеві й підтримувала серед його друзів ілюзію того, ніби вони - прихильники вельми небезпечної, але важливої справи. Зображення на медальйоні передавало навдивовиж великий ніс нещасного поета з якоюсь майже глузливою [55] точністю - ніс такої разючої форми, що завдяки йому поета ще раніше, в безхмарніші роки його життя почали називати - часом з любов'ю, а часом і з іронією - тим прізвиськом. "Назоном" його кликали друзі, "Назоном" його обзивали вороги. "Назонові" були адресовані й оті нашвидкоруч нашкрябані короткі цидулки, що їх залишали йому друзі в більярдному салоні на п'яцца дель Моро чи біля воріт його будинку, коли салон був порожній, а ворота зачинені. І оця голова, що тепер уперто відверталась од Котти, не бажаючи показувати свого обличчя, якраз і мала такий здоровенний ніс, який із жодним іншим не сплутаєш,- картонний ніс на гумовій зав'язці. І коли Котта грубо схопив за голову незнайомця, що відбивався руками й ногами, гумова зав'язка луснула, й римлянин несподівано побачив перед собою на смерть переляканого Батта, сина власниці бакалійної крамниці. Заверещавши, мов недорізане порося, недоумкуватий епілептик нарешті вирвався з Коттиних рук покинув свого картонного носа й зник у темряві.
Травень приніс синє небо й шторми. Теплий вітер, просякнутий запахом оцту й жовтецю, злизував на калюжах рештки криги, видував із вуличок пасма диму й гнав берегом рвані гірлянди, паперові квітки та масні клапті від кольорових ліхтариків. Після смиренних хресних ходів та виснажливої карнавальної ночі мешканці Томів повернулися кожне до своєї роботи - хто в гори, хто до копальні, хто на всіяне камінням поле, хто до кувадла чи в море.
Старі й недужі, які остерігалися холоду і яких досі тримала при житті сама надія на те, що сніг усе ж таки колись розтане, нарешті з полегкістю відітхнули. У цій безмежній полегкості, в умиротворенні й супокоії багатьох спостигла смерть. За перший тиждень після того, як вітер повернув з півдня, Діт-германець викопав три ями, за [56] другий - чотири й вивершив могили своїми вишуканими кам'яними надгробками.
У бухті залізного міста аж до глибоких сутінків навіть крізь гуркіт прибою було чути голоси птахів, що поверталися з вирію, в будинках лунали заупокійні молитви, стукали молотки трунарів, а на різниці ревіла худоба. Всі ворота й вікна в Томах стояли навстіж. Цілими днями над плющем у садках тріпотіла виварена білизна, а на пласких узбережних скелях провітрювалися килими. Була весна.
Котта лежав у лихоманці серед яскравих гобеленів своєї мансарди. Температуру він схопив гарячої карнавальної ночі в Томах чи, може, отої холодної ночі в Трахілі й тепер у маренні боровся в картинами та образами, що сходили із зітканих Арахною килимів і накидались на нього. Ніхто його не доглядав. Щоразу, коли починало світати, жар спадав, і Котта засинав мало не до самого вечора. А коли очі його нарешті проясніли, він побачив у себе в ногах линваря з бляшаним кухлем води й скибкою пухкого білого хліба. Котта напився, поїв і завважив, що господар знов ходить босоніж; він подивився на його побиті ноги, давно не зрізувані нігті й засумнівався в тому, що зберегла власна пам'ять. Невже оці руки й ноги старого чоловіка тієї ночі були лапами? Вовчими лапами?
У ті дні, коли температура в пожильця ще не зовсім спала, линвар був, як завжди, небалакучий. Та коли сили остаточно повернулися до Котти і одного ранку - була саме п'ятниця - він зійшов крученими сходами вниз, то вперше побачив на господаревому обличчі усмішку. Лікаон сидів на дзиґлику й висмикував зі старої линви клоччя. Він був у майстерні не сам. Поряд на підлозі стояла навколішки вбрана в чорне жінка і змивала з дощок рідким милом та щіткою дивний візерунок, що нагадав Котті сліди від брудних чи закривавлених вовчих лап.
- Вовки,- мовив Котта. - Я бачив у горах вовків. Лікаон пом'яв у долоні линву, що вилискувала сріблом, але нічого не сказав.
Жінка в чорному покинула мити підлогу, випростала спину й глянула на Котту. Вона була ще молода. Котта мимоволі позадкував. її правильної форми обличчя було суціль укрите шолудями - білими пластівцями відмерлої і полущеної шкіри, так наче жінка вмочила обличчя, а заразом і руки в крейду, і крейда аж тепер почала просихати, лущитись і відставати.
- Вовки? - прошепотіла вона. - У горах? [57]
Линва вислизнула в Лікаона з рук і гучно ляснула на підлогу. Він, крекнувши нахилився по неї, так ніби не чув ні Коттиного голосу, ні жінчиного шепотіння.
- Вовки,- кивнув головою Котта і звернувся до незнайомки: - А ти хто? - і, не дочекавшись відповіді, спитав у господаря: - Хто вона?
Стоячи навколішки, жінка приклала долоню до губів, немовби сама себе застерігала, і луска посипалася, ніби сніжинки, їй на груди. Вона втупилася в Котту й проказала:
- А ти хто? - Потім кивнула в бік Лікаона й тоном, яким щойно говорив Котта, запитала в линваря: - Хто вона?
Лікаон усміхнувся.
Спантеличений, присоромлений, відчуваючи себе жертвою якоїсь гри, що в неї вже сотні разів бавилися мешканці цього дому, Котта безпорадно повів розмову далі.
- Вона в тебе працює? - запитав він у Лікаона, який на нього навіть не глянув. - Як її звати? - А тоді сам відрекомендувався жінці в чорному так, наче вона була несповна розуму, - тицьнув пальцем собі в груди й сказав: - Котта.
- Котта,- повторила жінка, не зводячи з нього очей. - Вона в тебе працює? Як її звати?
- Ехо,- озвався нарешті линвар. - її звуть Ехо. Вона в мене прибирає.
- Прибирає,- повторила Ехо й знову низько схилилася над підлогою. - В мене прибирає.
Ехо не знала, як вона опинилася в місті. Кілька років тому її ціле літо вважали далекою родичкою чи годованкою глухонімої ткалі Арахни, бо Ехо допомагала їй у господарстві й так терпляче зносила переміни в настрої хворої на подагру старої ткалі, що сусіди тільки дивувалися. З крамниці Феме спершу пішла чутка, нібито ота тиха служниця приїхала з Трої,- вона, мовляв, нешлюбна дочка одного з Арахниних братів, і та взяла її до себе хатньою робітницею. Але за літо в крамниці Феме виникла інша версія: начебто Ехо прибилася до міста з гуртом точильників із Колхіди; та ні, казав дехто, її привіз із собою кіномеханік Кипарис - ту легковажну дівку покинув якийсь власник картин.
- Троя? - питали в Ехо люди. - Ти з Трої?
- З Трої,- відгукувалась Ехо з тим незворушним [58] спокоєм, з яким згодом казала і "з Колхіди", і "з Петари", і "з Тетеї"...
Зрештою в Томах дійшли висновку, що Арахна просто дала тій недоумкуватій притулок. Та потім, коли настала осінь, ткаля звинуватила служницю, що та в неї нібито щось украла, й вигнала її з дому, а одній сусідці натякнула, що насправді Ехо ніяка їй не родичка і не годованка,- то, мовляв, зовсім чужа дівка, приблуда.
Ехо зосталась у залізному місті й до кінця листопада ночувала просто неба, а потім, коли настала зима й почалися бурани, знайшла притулок у руїні під виступом скелі - у вцілілій темній кімнаті, стіни якої було складено наполовину з породи, - одне слово, радше печера, ніж людське житло. У тій вогкій, німій оселі, де Ехо відтоді й мешкала, вона іноді цілими днями лежала колодою, страждаючи від страшного головного болю, що трохи попускав тільки в прохолодних сутінках цієї руїни. Та ще більших страждань завдавала їй недуга, яку не гоїли ні сутінки, ні тиша: її мучила власна шкіра, на якій бракувало захисного верхнього шару, епідермісу, і яка через це була така вразлива, що один-однісінький сонячний промінь чи порив курного вітру залишав на ній сліди; навіть від м'якого світла й духмяного весняного повітря шкіра в цієї нещасної лущилася й осипалась пластівцями з тіла.
Аж перегодя Котта довідався, що страждань Ехо постійно завдавала тільки частина шкіри - вкрита лускою чимала овальна латка, яка поволі кочувала її струнким тілом, острівець щільних пластівців, що висипали на обличчі, шиї, плечах та руках, з часом пересувалися на груди й на живіт. І коли ця пляма нарешті сходила, зникала під одягом, тоді Ехо ставала на тиждень чи й цілий місяць спокусливо чарівною жінкою, шкіра в неї була бездоганно чиста. Та згодом луска знов поверталася на її вид, і тоді не тільки кожен доторк, але нерідко навіть пильний погляд викликав в Ехо нестерпний біль, від неї відвертались, її уникали навіть ті, хто любив.
А любив Ехо,- хоч, правда, й потай,- багато хто на узбережжі. І пастухи, й ливарі часом під покриттям темряви навідувались до печери, щоб в обіймах Ехо, далеко від своїх черствих, змучених дружин обернутися в немовлят, володарів чи звірів. Коханці знали, що завдяки непроникній мовчазності Ехо їм не загрожують ні докори, ні ганьба, і за це серед каміння та сміття в руїні залишали [59] їй хто бурштин, хто шкуру, хто в'ялену рибину чи горня смальцю.
До линваря Ехо приходила вряди-годи й тільки для того, щоб підмести, помити підлогу та прибрати в майстерні те, що Лікаон уже називав мотлохом. Щоразу це було щось інше: то линвареві раптом ставало огидним усе, що росло в будинку, і Ехо мусила зішкрібати з каміння мох, виривати плющ та траву й навіть викидати на смітник чи й на вулицю жоржини та орхідеї. А то, бувало, господар не міг далі терпіти в домі іржу, і Ехо доводилося начищати наждаком усі ґратки, дверні завіси, інструменти та залізні оздоби й покривати безбарвним лаком їхню блискучу поверхню, що від вологого морського повітря невдовзі знову тьмяніла.
Зате пилюка дуже рідко завдавала Лікаонові клопоту. Наче прудкі звірята, на підлозі в линварні й усьому будинку перекочувалися волохаті клубочки пороху, втикані скіпками, скалками, волосинами та клоччям... Втілюючи безликий, кінечний стан світу, порох лежав також на шпульках, дірчастих плитах, гарделях, вірьовках, шпагаті й линвах, здіймався від найменшого протягу, часом зблискував, мов коштовність, у скісних сонячних променях, а тоді, меланхолійно кружляючи, знов осідав хмарками на Лікаонову самотність.
Ехо приходила до Лікаона, коли той по неї когось посилав. Нічого не питаючи, вона слухняно повторювала розпорядження, викидала надвір усе, що їй наказували викинути, й вимивала та начищала те, що треба було зберегти. Від тої п'ятниці, як лихоманка в Котти минула і він побачив у вранішньому світлі вдягнену в чорне жінку, що колінкувала на підлозі в линварні, залізне місто видавалося йому вже не таким холодним і осоружним. Образ Ехо, врода якої проступала з-під білих пластівців на тілі, не лише пробудив у ньому спогади про неквапні, лагідні руки й ніжні ласки римлянок; здавалося, вже завдяки очам Ехо, її погляду й граційним рухам Рим знову став йому ближчим.
Того ранку, коли Котта оклигав, Ехо прибрала і в його мансарді - помила с