Артюр Рембо
Останні вірші
Переклад Всеволода Ткаченка, Петра та Романа Осадчуків .


© A. Rimbaud, 1872.

© В.Ткаченко, П. та Р. Осадчук, (переклад з французької), 1995.

Джерело: А.Рембо. П'яний корабель. К.: Дніпро, 1995. 224 с. - С.: 100-111.

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

І. Спогад. Переклали Петро Осадчук та Роман Осадчук

II. «О серцю, що для нас...». Переклав Всеволод Ткаченко

III. Мішель і Христина. Переклали Петро Осадчук та Роман Осадчук

IV. Сльоза. Переклав Всеволод Ткаченко

V. Чорносмородинна ріка. Переклав Всеволод Ткаченко

VI. Комедія спраги. Переклали Петро Осадчук та Роман Осадчук

        1. Предки

        2. Привид

        3. Приятелі

        4. Мрія злидаря

        5. Підсумок

VII. Світанкова добра думка. Переклав Всеволод Ткаченко

 


 

 

І. СПОГАД

 

І

Вода іскриться, як в сльозах дитячі очі,

Тіла жіночі атакують білизною;

В шовках знамен юрма, в лілеях під стіною

Засліплюють на чатах діви непорочні;

 

Забави янголів...- Ні... золота лавина:

Залиті сонцем руки, рухи, мокрі трави;

І синя тінь моста під небом величавим

Прикрила пагорби, як ширма невловима.

 

II

О, ці паруючі в накрапах сонця плити!

Вода, що золотом притомленим плюскоче,

І верби, ніби сукні вицвілі дівочі,

В яких весілля птиць дзвенять несамовито.

 

Жовтава, як повіка, за луїдор чистіша,

Лілея світиться,- це друг, моя дружина,-

До люстра ревнощів позиркує, причинна,

Зате в обіймах сонця опиниться скоріше.

 

ІІІ

 

Мадам тримається занадто прямо - й квіти

Витоптує, йдучи спогорда ближнім полем,

Де труд синам її віддячив сивим болем,

Де причаїлись в зелені квітучій діти

 

Й читають книжку, до чудних пригод охочі;

На жаль, він зник, як зграя янголів, за гори.

Жона - за ним чимдуж, її лице прозоре

І прохолодне. Муж подався світ за очі.

 

IV

Скорботні руки трав, пожухлі і безсилі!

Квітневий місяць тоне у святому лоні.

Покинуті човни, прекрасні й безборонні,

В серпневі вечори примножать запах гнилі.

 

О, як той плач тремтить край замкової вежі!

Тремтять верхи тополь, без вітру бездиханні.

Рибалка на човні завмер у сподіванні

Уздріти полиск вод чи рух на узбережжі.

 

V

Забава хмурих вод чи безталань напасті

- І човен причаївся, і сили недолугі! -

Ні першу квітку взять, ні взяти квітку другу,

Ні жовту, ні оту, як води попелясті.

 

В пилюці верби сплять, мов крилля соколине,

Немає в чагарях ні квітки, ні бутона.

Човен на ланцюгу - не плине і не тоне,

Але ж які внизу засмоктують глибини!

 

 

II

 

* * *

 

О серцю, що для нас кривава й вогняна

Габа, і шереги убивств і веремій,

І пекло, що своїм риданням поглина

Закон і лад, і над руїнами борвій,

 

І мста? Ніщо!.. Все ж нам потрібні мста й прокльон.

Сенати, королі, буржуї, пропадіть!

І геть історію, порядок, владу й гніт.

Це наше все. Кров! Кров! І золотий вогонь!

 

Все віддамо для мсти, терору та війни,

Мій розуме! Якщо ми обпеклися: зась

Таким республікам! Імперій, чужини,

Колонізаторів і військ доволі з нас!

 

Хто вихори вогню роздмухає кругом?

Що? Ми та ті, кого тепер звемо братами?

До нас, романтики! Вдоволені, ми з вами

Не матимемо як займатися трудом.

 

Європа, Азія, Америка - все згинь!

Караючи, змете похід наш маршовий

Міста і села! Нас чекатиме загин!

Вулкани вибухнуть. І Океан німий...

 

О друзі! Чорні ці незнаємі напевно

Брати нам! Кроком руш! Вперед! Туди, де бунт!

О лихо, - трепет свій відчув я, земле древня!

На мене і на вас обвалюється ґрунт!

 

Даремно! Я ще тут, я завжди буду тут!

 

 

III. МІШЕЛЬ І ХРИСТИНА

От чортівня! Втікає сонце окаянне,

Вступає чорна тінь в його ясні сліди.

Гроза крізь верболіз пре на старі майдани,

Рокоче грізно брук потоками води.

 

Сто білих агнеців, як вої ідилічні,

Над акведуками біжать в поля, в ліси,

Біжать із вереском над вересом одвічним,

Покриті полум'ям шаленої грози.

 

Кудлатий пес і пастор в сірім балахоні,

В пітьмі настрахані вогнями блискавиць,

Метаються з отарою по оболоні,

Готові впасти перед небом ниць.

 

Я тут, мій Боже! А душа в твоїй оселі,

Вона між хмар пройшла в небесну оболонь,

Сама злетіла на вогненній каруселі,

Немовби рейками промчала сто Солонь.

 

Ось тисяча вовків, і скільки ж зерен диких

Посадить в день грози черниця молода.

В старій Європі збурить тупоти і крики,

Поб'є зелену прорість не одна орда.

 

Коли проллється місяць на розлогі ланди,

Коли копита вдарять по сипких пісках,

Під чорним небом знову бризнуть кров'ю банди

І знов посіють, як пісок, тваринний страх.

 

Чи я діждусь тих днів, ясних і барвінкових,

Коли побачу рай закоханих сердець?

Лежить ягня пасхальне біля ніг Христових,

Мішель з Христиною,- ідилії кінець.

 

 

IV. СЛЬОЗА

Оподаль від птахів, черід, селянок,

В оточенні ліщинових кущів,

Які надвечір оповив серпанок,

Присівши серед вересу, я пив.

 

То що ж я пив на березі Уази,

Що міг я з фляги плоскої тягти?

Нахмуривсь небосхил, замовкли в'язи.

Пив потогонний сік я золотий.

 

Я вивіскою шинку став лихою.

Відтак на небо надійшла гроза.

Були посеред ночі голубої

Стовпи, озера, чорний край, вокзал.

 

Пісок таки наситився водою.

І град в калюжі падав із хмарин.

Хіба ж мене не розбирала спрага,

Мов шукача скарбів або перлин?

Травень 1872

 

 

V. ЧОРНОСМОРОДИННА РІКА

Тече Чорносмородинна ріка

        Незнано по долині.

А понад нею галич гомінка,

        Як згуки янголині.

І з шумом у верхів'я сосняка

        Пірнає вітровіння.

 

Усе біжить, а з ним і таїна

        Відвіданих фортець,

І давніх сіл, і парків долина,

        Й чутно насамкінець,

Як вщухла рицарська війна.

        Але цілющий вітерець!

 

Нехай у просвіт гляне пішохід:

        Хоробрим стане він.

Ласкаві ворони, яких шле вслід

        Господь з усіх сторін,

Хмільну та хитру глитайню женіть,

        Солдати височин!

Травень 1872

 

 

VI. КОМЕДІЯ СПРАГИ

 

1. Предки

        Ми - твої предки, рідня

        До судного дня.

 

        Грає в барилах вино,

        Сонцем нічним пашить.

        Богом тобі дано

        Хміль прохолодний пить.

        Збурює сили з глибин

        Спраглий вина ковток.

 

Я. - Я віднайду спочин

        В хвилях дикунських річок.

 

        Ми - твої предки, діди,-

        Верби, поглянь, край води -

        Замку сторожа стоїть!

        Ступи за вологу стіну

        І там, у льохах століть,

        Корчагу знайдеш не одну.

 

Я. - Ступлю за фортечний рів -

        Піду напувать корів.

 

        Ми твої предки, рідня,

        Налий серед білого дня

        Наливок із наших сулій!

        Там кава, там кожну мить

        Чайник для тебе кипить,

        Тобі - щонайліпший напій,

        І з букетами квітів ми

        До тебе йдемо із пітьми.

 

Я. - Все б осушив до дна -

        Як сатана.

 

2. Привид

        Нумо, вічні Ундини,

        Збурте сині глибини,

        Венеро, сестро блакиті,

        Яви свої форми налиті!

 

        В норвезьких снігах євреї,

        Тримайтесь дороги своєї,

        Далеких країв вигнанці,

        Море малюйте вранці!

 

Я. - Не хочу хмільних напоїв,

        Не спрагну чар-зілля в чарі.

        Скільки б чудес не накоїв,

        Лише на дорогу примарі.

 

        Отямся ж, о батьку хрещений

        Тієї страшної спраги,

        Що смокче, як гідра, з мене

        І душу, і решти відваги.

 

3. Приятелі

        Глянь, хвилі-відчайдухи

        Женуть вино на пляж.

        Глянь, мчать струмки сивухи,

        Гірський розмивши кряж.

        Ми, друзі, не промажем -

        Потрафим в нашу ціль!

 

Я. - Доволі цих пейзажів!

        І, врешті, що є хміль?

        Врятуюсь від загулу

        І від земних щедрот,

        Набравши в рот намулу

        Поміж старих колод.

 

4. Мрія злидаря

        Колись я проберусь

        В містечко старовинне,

        Знайду пивничку винну

        І тихо там нап'юсь,

        І в тишині загину.

 

        А збудуся недуг

        Й добуду грошенята,

        Подамся мандрувати.

        Ген-ген за виднокруг

        Поманить доля клята.

        - Ех! Мрія злидаря

        Лиш додає осмути.

        Ніколи не прибути

        Мені до корчмаря

        В зелений світ забутий.

 

5. Підсумок

І голуби, причаєні в полях,

І звірина, що в глупу ніч біжить,

Птах водяний і тихий свійський птах,

Метелик теж - всіх мучить спрага пить.

 

Розтанути б в захмарній далині...

- О, щастя прохолодної краси! -

В росі фіалок зникнуть навесні,

Коли зоря зволожує ліси.

 

 

VII. СВІТАНКОВА ДОБРА ДУМКА

О четвертій влітку - благодать!

Ще продовжується сон кохання,

Видихає на гаї світання

                Пахощі вечірніх свят.

 

Де сіяє сонце Гесперід,

На величній гомінкій будові

Вже заметушивсь теслярський рід,

                Засукавши рукави байкові.

 

Теслярі у моховій пустелі

Зводять пишні вигини склепінь,

Де всміхнуться розкішшю оселі

                У фальшиву далечінь.

 

О Венеро! Для Робітників,

Підданих владики Вавілону,

Любих кинь своїх чоловіків,

                Що в душі несуть корону.

 

О Владарко Пастухів!

Дай вина хильнути теслям гідним,

Щоб вони не вибились із сил,

                Доки в море не ввійдуть опівдні.

Травень 1872

 


© Aerius, 2004


Купить трубы в Житомире