Артюр Рембо
Осяяння
Переклад Юрія Покальчука, Михайла Москаленко, Всеволода Ткаченка


© A. Rimbaud.

© Ю.Покальчук, В.Ткаченко, М.Москаленко (переклад з французької), 1995.

Джерело: А.Рембо. П'яний корабель. К.: Дніпро, 1995. 224 с. - С.: 112-165.

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

І. Після Потопу. Переклав Юрій Покальчук

II. Дитинство. Переклав Юрій Покальчук

III. Казка. Переклав Юрій Покальчук

IV. Парад. Переклав Юрій Покальчук

V. Античне. Переклав Юрій Покальчук

VI. Being Beauteous. Переклав Юрій Покальчук

VII. Життя. Переклав Юрій Покальчук

VIII. Від'їзд. Переклав Юрій Покальчук 

IX. Королівське панування. Переклав Юрій Покальчук

X. До розуму. Переклав Юрій Покальчук

XI. Ранок сп'яніння. Переклав Юрій Покальчук

XII. Фрази. Переклав Юрій Покальчук

XIII. Простолюд. Переклав Юрій Покальчук

XIV. Мости. Переклав Юрій Покальчук

XV. Місто. Переклав Михайло Москаленко

XVI. Вибоїни. Переклав Юрій Покальчук

XVII. Міста («Це міста!..»). Переклав Юрій Покальчук

XVIII. Бродяги. Переклав Михайло Москаленко

XIX. Міста («Офіційний Акрополь...»). Переклав Юрій Покальчук

XX. Чування. Переклав Михайло Москаленко 

XXI. Містичне. Переклав Михайло Москаленко

XXII. Зоряниця. Переклав Всеволод Ткаченко

XXIII. Квіти. Переклав Всеволод Ткаченко

XXIV. Вульгарний ноктюрн. Переклав Михайло Москаленко

XXV. Морське. Переклав Всеволод Ткаченко

XXVI. Зимове свято. Переклав Юрій Покальчук

XXVII. Розпач. Переклав Михайло Москаленко

XXVIII. Метрополітен. Переклав Михайло Москаленко

XXIX. Варварське. Переклав Михайло Москаленко

XXX. Високий мис. Переклав Всеволод Ткаченко

XXXI. Сцени. Переклав Михайло Москаленко

XXXII. Історичний вечір. Переклав Михайло Москаленко

XXXIII. Рух. Переклав Всеволод Ткаченко

XXXIV. Bottom. Переклав Юрій Покальчук

XXXV. Г. Переклав Юрій Покальчук

XXXVI. Побожність. Переклав Юрій Покальчук

XXXVII. Демократія. Переклав Юрій Покальчук

XXXVIII. Fairy. Переклав Всеволод Ткаченко

XXXIX. Війна. Переклав Юрій Покальчук

XL. Геній. Переклав Юрій Покальчук

XLI. Юність. Переклав Юрій Покальчук

        І. Неділя

        II. Сонет

        ІІІ. Двадцять років

        IV. «Ти все ще...»

XLII. Продаж. Переклав Юрій Покальчук 

 


 

 

І. ПІСЛЯ ПОТОПУ

Щойно опала ідея Потопу,

Заєць зупинився серед конюшини і тремтячих дзвіночків і помолився до райдуги крізь павутиння.

О, яке дорогоцінне каміння ховалось, які квіти розплющили очі. На широкій заболоченій вулиці почали ставити прилавки, тягнути човни до моря, що височило вгорі, як на гравюрах.

Потекла кров, у Синьої Бороди,- і на бойнях,- у цирках, де печать Бога зблідила вікна. Кров і молоко потекли.

Бобри узялись за будування. «Мазаграни» димували у кав'ярнях.

У великому будинку з численними вікнами, який ще будувався, діти, одягнені в жалобне, розглядали чудові малюнки.

Клацнули двері,- і на сільській площі хлопчик простягнув руки, охопивши флюгери і півнів, під блискучим весняним дощем.

Мадам*** встановила фортепіано в Альпах. Відправляли месу і перші причастя у сотнях тисяч соборних олтарів.

Каравани рушили. І Чудовий Готель збудовано серед хаосу льодів і полярної ночі.

Відтоді Місяць чув, як скиглять шакали в тим'янових пустелях,- і еклоги в сабо буркочуть у садку. Потім, у фіолетовому, набубнявілому бруньками гаю, сказала мені Еухаріс, що це - весна.

Розлийся, ставок,- Піно, котись на мости і над лісами,- чорні «окривала і органи,- громи й блискавки,- підносьтесь і розкочуйтесь;- Води й печалі, підносьтесь і поверніть Потопи.

Тому що відтоді, як вони пощезли,- о, затаєне коштовне каміння, о, квіти розкриті! - як нудно! і Королева, Чаклунка, яка розпалює жар у горщику землі, ніколи не захоче розповісти нам те, що знає і що нам не відоме.

 

 

II. ДИТИНСТВО

 

І

Цей ідол з чорними очима і жовтою шерстю, без предків, без двору,- благородніший за казку, мексиканську чи фламандську; його володіння - блакить і зухвала зелень - розливається на пляжах, що їх хвилі без кораблів нарекли жахливими назвами - грецькими, слов'янськими, кельтськими.

На узліссі - виснені квіти дзвонять, розквітають, світять - дівчина з жовтогарячими устами схрестила коліна у світлому потопі, що прискає з лугів; голизна, яку затіняють, протинають і огортають веселка, рослини, море.

Жінки, що кружляють на близьких приморських терасах, дитинні й велетенські, прекрасні й чорні у сіро-зеленій тіні, скарби, що постали на жирній землі гаїв і відталих садочків - молоді матері та дорослі сестри з очима, в яких - далекі мандри, султанші й принцеси з тиранічною ходою й одежею, маленькі чужинки і лагідні нещасні люди.

Що за нудота - година «коханого тіла» і «коханого серця»!

 

II

Це вона, маленька померла, за кущами троянд.- Молода мама по смерті сходить з перону.- Карета двоюрідного брата скрипить на піску.- Маленький брат (він в Індії!) там, перед заходом сонця, на луці гвоздик.- Старі, що їх поховали випростаними під насипом, на якому ростуть левкої.

Рій золотого листя огортає будинок генерала. Вони - серед полудня.- Червоним шляхом їдуть до порожньої корчми. Замок продається, зірвано жалюзі.- Священик забере ключі від церкви.- Навколо парку спорожнілі помешкання сторожів. Паркан такий високий, що видно тільки шумкі верховіття. Зрештою, там нема на що й дивитись.

Луки простираються до сіл - без півнів, без ковадел. Шлюз піднято. О хрести й млини пустки, острови й жорна!

Дзижчали магічні квіти. Схили його колисали. Проходили казково граційні звірі. Хмари збирались над відкритим морем, утвореним із вічності гарячих сліз.

 

ІІІ

Є в лісі птах, його спів затримує вас і змушує червоніти. -

Є годинник, який не дзвонить.

Є вибоїна з гніздом білих звіряток.

Є собор, який запалає, й озеро, яке підіймається.

Є маленький візок, що, покинутий у гаю або ж заквітчаний стрічками, котиться по стежці.

Є трупа маленьких акторів у костюмах, що з'являються на дорозі перед стіною лісу.

Є, нарешті, й такі, що тебе проганяють, коли спраглий ти і голодний.

 

IV

Я святий, я молюсь на терасі - наче мирна тварина, що пасеться - ген аж до Палестинського моря.

Я вчений у темному кріслі. Гілля і дощ стукають у вікно бібліотеки.

Я пішохід на великій дорозі в карликовому лісі; гомін шлюзів притлумлює мої кроки. Довго вдивляюсь у меланхолійне прання золотого заходу сонця.

Я міг би бути дитиною, покинутою серед молу, що тягнеться у відкрите море, малим служником в алеї, кінець якої дотикається неба.

Стежки круті. Пагорби вкриваються дроком. Повітря нерухоме. Як далеко птахи й джерела! Ще далі може бути тільки кінець світу.

 

V

Нехай нарешті винаймуть для мене ту домовину, побілену вапном з опуклими цементовими жилами - глибоко під землею.

Спираюсь об стіл, лампа яскраво освітлює газети, які я, по-дурному, перечитую, ці непотрібні книжки.

Високо над моїм підземним салоном вкорінюються будинки, збираються хмари. Грязюка червона або чорна. Місто потворне, ніч безконечна!

Трохи нижче - водостоки. По боках - нічого, крім густини земної. Може, провалля блакиті, колодязі вогню? Може, на цих площинах зустрічаються місяці й комети, моря й казки?

В гіркі хвилини я уявляю собі сапфірові та металеві кулі. Я господар тиші. Чому щось схоже на віддушину замаячило в кутку склепіння?

 

 

III. КАЗКА

Один Принц був роздратований тим, що йому доводиться присвятити себе тільки вдосконаленню вульгарної великодушності. Він передбачав дивовижні перевороти в коханні і вважав, що його жінки спроможні на більше, аніж на догідливість, прикрашену небом і розкошами. Він хотів бачити правду, найголовніші години бажання і втіхи. Було це короткозорістю віри чи ні, але так він хотів. Так або інакше, але він мав доволі велику людську владу.

Усі жінки, що пізнали його, були вбиті. Яка руїна в саду краси! Під шаблею вони благословляли його. Він не вимагав, аби привели нових.- Жінки з'являлись знову.

Він убив усіх, хто супроводжував його, після полювання чи після бенкетів.- Але за ним знову йшли слідом.

Він розважався вбивством чудових звірів. Підпалював палаци. Кидався на людей і рубав їх на частини.- Натовп', золоті дахи, чудові звірі однак існували.

Чи можна насолоджуватись нищенням і в жорстокості черпати нові сили! Народ не нарікав. Жоден не наполіг на своєму.

Якось увечері він гордо гарцював на коні. Перед ним з'явився Геній, неймовірно, навіть ганебно гарний. З його обличчя й усієї постави променилась обіцянка кохання, різноманітного і складного! щастя невимовного, навіть нестерпного! Принц і Геній зникли, мабуть, у первинному здоров'ї. Чи ж могли обоє вони не померти від цього? Разом вони і померли.

Але Принц упокоївся у своєму палаці, сягнувши звичайного віку. Принц був Генієм. Геній був Принцом.

Нашому бажанню бракує музики розуму.

 

 

IV. ПАРАД

Міцно збудовані пройдисвіти. Багато з них експлуатували ваші світи. Без потреби і не поспішаючи виявити на ділі свої блискучі здібності і свою досвідченість у розумінні вашої душі. Які зрілі чоловіки! Очі повиті дурманом, як літня ніч, червоні, чорні, трикольорові, сталеві, що пронизані золотом зірок; обличчя деформовані, свинцеві, бліді, запалені; грайливе хрипіння голосів! Жорстокий поступ покидьків.- Тут є і кілька молодих,- як дивились би вони на Херувима? - наділених страшними голосами і деякими небезпечними вміннями. їх посилають до міста заробляти задом, розодягнених з бридким розкошем.

О, найнесамовитіший Рай розлюченої гримаси! Не зрівнятися з вашими Факірами і з іншою сценічною буфонадою. В імпровізованих костюмах із присмаком поганої мрії вони грають сумні народні пісні, трагедії волоцюг і напівбогів духовніших, аніж історія чи релігія будь-коли були. Китайці, Готтентоти, цигани, дурники, гієни, Молохи, старі недоумки, зловісні демони, вони поєднують простонародні материнські ігри з тваринною ніжністю і тваринними позами. Вони могли б виконувати нові п'єси і пісеньки «шляхетних дівчат». Майстри-шахраї, вони перетворюють місцевість і людей, використовуючи гіпнотичне комедіантство. Очі палають, кров співає, кістки видовжуються, течуть сльози і червоні струмочки. їхнє жартування, а чи їхній терор продовжується хвилину або ж цілими місяцями. Один лиш я володію ключем до цього варварського параду.

 

 

V АНТИЧНЕ

Вдячний сину Пана! На чолі у тебе вінок з квітів і ягід, твої очі грайливі - дві коштовні кулі. Заплямовані коричневою винною гущею, вгинаються твої щоки. Виблискують твої ікла. Груди твої нагадують дзвінку цитру, а поміж твоїх світлих рук кружляє подзвін. Твоє серце б'ється якраз у лоні, де заснула подвійна стать. Прогуляйся серед ночі, похитуючи стегном, тим другим стегном і лівою ногою.

 

 

VI BEING BEAUTEOUS*

* Прекрасна істота (англ.).

Перед снігом Втілення Краси високе на зріст. Посвисти смерті і кола глухої музики змушують підводитись, збільшуватись і тремтіти як привид це обожнюване тіло; багряні і чорні рани спалахують на чудовій плоті. Власні кольори життя прориваються, танцюють, вивільняючись довкола Видіння, яке ще в риштуваннях. І тремтіння підносяться і гудуть, і несамовитий смак цих дій виповнюється смертельними посвистами і хрипучою музикою, які світ, що лишився далеко позаду нас, жбурляє на нашу матір краси,- вона відступає, вона підіймається. О! Наші кістки вдостоїлись нового закоханого тіла.

 

* * *

О, попелясте обличчя, горда грива, кришталеві руки! Гармата, на яку я повинен упасти крізь бойовища дерев і легенького вітру.

 

 

VII. ЖИТТЯ

 

І

О велетенські алеї святої землі, тераси храму! Що зробили з брахманом, який розтлумачив мені Прислів'я? Зрештою, звідти я навіть бачу старих жінок. Я пригадую години срібла й сонця на ріках, руку рівнини у мене на плечі і наші пестощі серед пряних полів.- Громохкий лет пурпурових голубів навколо моєї думки.- Вигнаний сюди, я мав сцену, де міг грати драматичні шедеври з усіх літератур. Я покажу вам нечувані багатства. Я оглядаю історію скарбів, які ви знайшли. Я бачу подовження. Моя мудрість така ж погорджувана, як і хаос. Що таке моє небуття поряд із подивом, який вас чекає?

 

II

Я винахідник, та заслуги мої зовсім інші, ніж у всіх моїх попередників; я ніби музикант, який знайшов щось схоже на ключ від кохання. Тепер, немов вельможа в убогому селі під суворим небом, я намагаюся зворушити себе спогадами про жебрацьке дитинство, учнівство та мандри босоніж, про суперечки, п'яти-шестиразове вдівство, кілька весіль, де міцна моя голова не дозволила мені сягнути до рівня товаришів. Я не жалкую за колишньою часткою своєї божественної радості: суворе повітря цього убогого села дуже дієво живить мій жахливий скептицизм. Але ж оскільки цей скептицизм не може бути пущений у хід, і я зрештою поринаю в новий неспокій - здається, що я стану дуже лихим шаленцем.

 

III

На горищі, де я був замкнений у дванадцять років, я пізнав світ і прославив людську комедію. У підвалі я вивчив історію. На одному з нічних свят у північному місті я зустрів усіх жінок стародавніх художників. У старому переході в Парижі мене вчили класичних наук. У чудовій оселі, оточеній цілим Сходом, я довершив свою велику справу і здійснив свій знаменитий відступ. Я розмішував свою кров. Мій обов'язок вже з мене знято. Не треба більше над цим замислюватись. Я насправді вийшов з домовини, і геть усякі доручення.

 

 

VIII. ВІД'ЇЗД

Багато бачив я. Видіння зринали під кожним небом.

Мав я всього багато. Гомони міст увечері, і під сонцем, і завжди.

Багато я пізнав. Зупинки життя.- О Гомони й Видіння!

Від'їзд у нове почуття й новий шум.

 

 

IX. КОРОЛІВСЬКЕ ПАНУВАННЯ

Одного чудового ранку серед дуже лагідних людей надзвичайні чоловік і жінка кричали на громадській площі: «Друзі мої, я хочу, щоб вона була королевою!», «Я хочу бути королевою!» Вона сміялась і тремтіла. Він оповідав друзям про відкриття, про кінець випробування. Обоє мліли в обіймах одне одного.

Насправді королем і королевою були вони протягом цілого ранку, коли кармінові фарби піднялись над будинками, і протягом усього полудня, коли віддалялись вони в напрямку пальмових садів.

 

 

X. ДО РОЗУМУ

Один удар твого пальця по барабану вивільнює всі звуки і починає нову гармонію.

Один твій крок - і підіймаються нові люди і рухаються вперед.

Твоя голова відвернулась: нове кохання! Твоя голова повернулась: - нове кохання!

«Зміни наші долі, зрешети знегоди, починаючи з часу»,- співають тобі діти. «Підійми байдуже де сутність нашого щастя і наших жадань»,- просять тебе.

Ти прийшов із вічності і відходитимеш звідусіль.

 

 

XI. РАНОК СП'ЯНІННЯ

О моя Заможність! О моя Краса! Жахливі фанфари, від яких я ні на крок! Феєрічна диба! «Ура» на честь небувалої справи і на честь першого разу! Це почалось під сміх дітвори, так це й закінчиться. Ця отрута залишиться в усіх наших венах навіть тоді, коли замовкнуть фанфари, і ми віддамося прадавнім дисгармоніям. О, тепер ми гідні усіх цих тортур! з'єднаймо гарячково цю надлюдську обіцянку, яку дали нашому тілу і нашій народженій душі: цю обіцянку, це шаленство! Елегантність, знання, насильство! Нам обіцяли закопати в темінь дерево добра і зла, прогнати тиранічну шляхетність, щоби ми привели із собою наше дуже чисте кохання. Це почалося з деякої відворотності і закінчується,- ми ж бо не могли оволодіти полем цієї вічності,- це закінчуєтся безладною втечею усіх парфумів.

Сміх дітей, делікатність рабів, суворість незайманниць, жах постатей і предметів звідси, благословенні - ви знаєте - за спогад про це чування. Це почалося з усякої бридоти, і ось це закінчується ангелами полум'я і льоду.

Маленьке чування із сп'яніння, святе! хоч би навіть за машкару, яку ти нам подарувало. Ми стверджуємо тебе, метод! Ми не забудемо, що ти вчора прославляв усіх, хто був нашого віку. Ми віримо в отруту. Ми вміємо віддавати свої життя всі повністю, щоденно.

Настав час Убивць.

 

 

XII. ФРАЗИ

Коли для наших чотирьох зачудованих очей світ уміститься в один єдиний чорний ліс,- в узбережжя для двох вірних один одному дітей,- у музичну скриньку для світлого нашого почуття,- я знайду тебе.

Нехай би тут не лишилося нічого, крім самотнього старого, спокійного і гарного посеред «неймовірного розкошу»,- і я при твоїх колінах.

Якби я сповнив усі ваші спогади,- якби я спромігся навіть стати нею і зв'язати вас,- я задушив би вас.

Коли ми дуже міцні,- кому відступити? Коли ми дуже веселі,- хто зіб'є насмішника? Коли ми дуже люті,- що з нами поробиш?

Прикрашайтесь, танцюйте, смійтесь! Я ніколи не міг би жбурнути Кохання за вікно.

- Подруго моя, жебрачко, потворна дитино! Як же тебе не обходять усі жалюгідні й усі витівки і мої клопоти. Хай би лишались з нами й ти, і твій неможливий голос! О, твій голос! Єдина втіха серед усього цього нікчемного розпачу.

* * *

Імлистий липневий ранок. Смак попелу носиться в повітрі. Запах дерева, що пріє в печі;- перемоклі квіти,- безлад прогулянок,- мжичка на полях,- а чому б іще й не іграшки, і не фіміами?

* * *

Я натягнув мотузки від дзвіниці до дзвіниці, гірлянди з вікна до вікна, золоті ланцюги від зірки до зірки. І танцюю.

* * *

Високий став парує незупинно. Що це за чарівниця підводиться на білому заході? Що це за фіолетове листя має випасти?

* * *

Коли громадські фонди витрачаються на братерських святкуваннях, б'є у хмарах дзвін з рожевого вогню.

* * *

Відсвічуючи присмак туші, чорна пилюка легенько падає на моє безсоння.- Зменшую полум'я лампи, падаю в ліжко і повертаюсь до тіні, я бачу вас, мої дівчатка! мої королеви!

 

 

XIII. ПРОСТОЛЮД

О, цей теплий ранок у лютому! Південний вітер недоречно розбудив наші спогади про безглузду вбогість, про нашу злиденну молодість.

Анріка мала бавовняну спідницю в білі й коричневі квадрати - такі носили, певно, в минулому столітті,- чепчик зі стрічками і шовкову хустку. Було це сумніше від жалоби. Ми їздили за місто. День був хмарний, південний вітер приносив до нас усі недобрі запахи зі спустошених садів та посохлих лук.

Мою жінку це, здається, не мучило так, як мене. В калюжі, що залишилась від повені минулого місяця, на досить крутій стежці, вона показала мені маленьких рибок.

Місто зі своїм димом і відгомоном справ довго йшло за нами по дорогах. О інший світ, житла, благословенні небом, і тіні дерев! Південний вітер нагадав мені сумні випадки з мого дитинству, розпач влітку, страшенну кількість сили і знання, які доля завжди віддаляла від мене. Ні! Не проводитимемо літо в цьому негостинному краї, де ми завжди будемо не більш, ніж заручені сироти. Я хочу, щоб ця загрубіла рука вже не тягла за собою дорогого образу.

 

 

XIV. МОСТИ

Сіре кришталеве небо. Дивовижне мереживо мостів - простих, кругових, похилих чи опертих під кутом на інші: мережива, що поновлюються щоразу в інших блискучих звивинах каналу, але всі такі видовжені й легкі, що береги, де повно округлих дахів, зменшуються і зникають. Деякі мости обтяжені ще й халупами. Інші підтримують щогли, світлофори, ажурне поруччя. Мінорні акорди перехрещуються і тривають, струни сягають берегів. Видно червону куртку, можливо, ще якусь одіж та музичні інструменти. Чи це народні пісеньки, чи уривки світських концертів, а чи відголосся гімнів? Вода - сіра й синя, широка, як морська затока.- Білий промінь з небесних висот знищує всю цю комедію.

 

 

XV. МІСТО

Я - скороминущий і не надто вимогливий мешканець столиці, яку вважають модерною, тому що жодного смаку не помітно ні в меблях, ані в зовнішньому вигляді будинків, ані в самому плануванні міста. Ви тут не знайдете й сліду пам'яті про забобони. Мораль і мова зведені до найпростіших висловів - нарешті! Оці мільйони людей, які не мають жодної потреби знатись між собою, зробили все таким однаковим - освіту, працю, старість,- що вже й сама тривалість їхнього життя повинна бути в декілька разів коротшою, ніж та, яку засвідчує безумна статистика народів континенту. Отак з вікна я помічаю новітніх привидів, що сунуть крізь загуслі й вічні вугляні дими,- наш затінок і наша літня ніч! - нові Ерінії перед моїм котеджем, який став мені вітчизною і навіть серцем, адже все тут надто схоже: Смерть без плачів, наша діяльна дочка й служниця, зневірена Любов і миловидний Злочин, що плаче серед вуличного бруду.

 

 

XVI. ВИБОЇНИ

Праворуч літня зоряниця будить листя, тумани і шурхоти того куточку парку, а ліворуч - узгір'я ховають у своїй фіолетовій тіні тисячі прудких слідів на вологій дорозі. Крокують чередою дива. Та й справді: вози, наповнені дерев'яними позолоченими звірятами, мачтами і барвистими вітрилами, у широкому галопі везуть їх двадцять плямистих коней, і діти, і люди на найдавніших звірах - двадцять колісниць, оздоблених знаменами і квітами, як стародавні, а чи казкові карети, прив'язані одна до одної, повні дітей, одягнутих для заміської прогулянки.- Так само і труни під балдахіном ночі підносять свої ебенові султани, і їх тягнуть великі сині і чорні шкапи.

 

 

XVII. МІСТА

Це міста! Це народ, для якого піднялися ці Алегани і Лівани марень. Вбиральні з дерева й кришталю, що рухаються на видимих шинах і блоках. Стародавні кратери, перепоясані колосами і пальмами з міді, мелодійно ревуть серед вогнів. Свята кохання звучать на каналах, підвішених над вбиральнями. Погоня дзвоників звучить у пересмиках вулиць. З'єднання велетенських співаків відповідно одягнутих і з прапорами яскравими, як світло на верхівках. На платформах, підвішених у проваллі, Роланди трублять про свою відвагу. На кладках понад проваллями і на дахах корчем палюче небо прикрашує прапорами мачти. Занепади апофеозу досягають полів на узвишшях, де серафічні кентавреси крутяться поміж лавинами. Понад вершинами найвищих гребенів море збурене вічним народженням Венери, заряджене орфеонічними флотами, шелестом перлин і дорогоцінних мушлів - море затемнюється часом у смертельних блисках. На схилах буркотять жнива квітів, великих, як наше знаряддя і покоси. Кортежі Маб у червоних і опалових шатах виринають із ущелин. Нагорі олені, ноги яких вгрузають у каскади та ожину, ссуть Діану. Вакханки з передмістя хлипають, а місяць горить і виє. Венера зазирає до печер ковалів і пустельників. Групи дзвіниць виспівують ідеї народів. З палаців, будованих з кістки, долітає незнана музика. Всі легенди поширюються, і лети спускаються на містечка. Грозовий Рай тоне. А дикуни танцем безупинно святкують своє свято ночі. І о якійсь годині запустився я в рух багдадського бульвару, де товариства співали радість новій праці, кружляючи серед широкого вітру, не в силі уникнути казкового марева гір, куди слід було б ще повернутись.

Чия добра рука, яка гарна година поверне мені той край, звідки походять мої сни і мої найслабіші відрухи?

 

 

XVIII. БРОДЯГИ

Жалюгідний брат! Скільки страшних безсонь я пережив через нього! «Я не досить ревно хапався за цю справу. Я глузував з його каліцтва. Це через мене ми мали б повернутися у рабство, у вигнання». Він у мені вбачав аж надто дивну нездалість і незайманість, наводив тривожні докази.

Я ж, потішаючись, відповідав цьому диявольському доктору, а потім підходив до вікна. І за селом, де сунули оркестри рідкісної музики, витворював фантоми розкошів близької ночі.

По цих розвагах, що дають якесь непевне очищення, я простягався на сіннику. І мало не щоночі, ледве я засинав, одразу вставав убогий брат,- вуста криваві, очі видерті,- таким він марився собі самому! - і тяг мене до зали, і волав про власний сон, про горе ідіота.

Я свого часу й справді з усією щирістю зобов'язався відродити його до первісного стану сина Сонця, і ми блукали, запиваючи сухар шляхів вином печер, і я нетерпеливився знайти місцину й формулу.

 

 

XIX. МІСТА

Офіційний Акрополь підкреслює найколосальніші помисли новочасного варварства. Неможливо передати тьмяне світло дня, що його сіє незмінно сіре небо, імперський виблиск будівель і вічний сніг землі. Було відтворено із винятковою схильністю до величі всі класичні дива архітектури. Я присутній на виставах малярства в залах, у двадцять разів більших за Хемптон-Корт. Що за картини! Норвезький Навуходоносор наказав збудувати сходи міністерств; підлеглі, яких я міг побачити, вже тепер пихатіші від інших, і я здригався при вигляді охоронців цих колосів та урядовців будівництва. Скупчення будинків, що творять замкнуті площі, тераси і двори, витіснили візників. Парки - зразок первісної природи, яку обробило чудове мистецтво. У горішній дільниці є загадкові частини: морська затока без кораблів простирає скатертину з блакитного скла поміж набережними, де височать велетенські ліхтарні. Короткий міст веде просто до потайного ходу під склепінням Сент-Шапель. Це склепіння - сталева мистецька конструкція з поперечником близько п'ятнадцяти тисяч футів.

З певних місць на мідних містках для пішоходів, з площадок, зі сходів, які огинають зали й колони, мені здавалося, що я можу судити про глибину міста! Це диво, якого я не міг зрозуміти: на якому рівні всі інші дільниці - вище чи нижче від Акрополя? Для чужоземця наших днів це річ неможлива. Торгова дільниця - це округла площа в одному стилі з арочними галереями. Не видно крамниць, але сніг на бруківці стоптаний; якісь набоби, такі ж рідкісні тут, як перехожі в неділю вранці у Лондоні, простують до діамантового диліжансу. Кілька тахт, оббитих червоним оксамитом; подають льодяні напої, ціна яких - між восьмистами і вісьмома тисячами рупій. На думку відшукати театри на цій площі кажу собі, що і в крамницях має бути досить понурих драм. Думаю, що є і поліція, але закони тут, мабуть, такі дивні, що годі мені уявити місцевих авантюристів.

Передмістя, таке ж елегантне, як гарна паризька вулиця, осяяне штучним світлом, елемент демократичний налічує кількасот душ. 1 тут будинки не тягнуться в ряд, передмістя дивовижно губиться серед поля, у «Графстві», що виповнює вічний захід лісів і чудових насаджень, де здичавілі дворяни полюють на свої хроніки в робленому світлі.

 

 

XX. ЧУВАННЯ

 

І

Це погідний спокій, не гарячка і не знемога на ложі або на луці.

Це друг, не жагучий, не кволий. Це друг.

Це кохана, не мучителька і не мучениця. Кохана.

Повітря й світ, яких не слід шукати. Життя.

- Так це було воно?

- І мріяння холоне.

 

ІІ

Світло вертається до дерева будівлі. З обох боків приміщення - якісь декорації, гармонійно сходяться склепіння. Мур перед тим, хто у чуванні,- психологічна послідовність окреслених фризів, атмосферних поясів, геологічних зсувів.- Раптова і разюча візія чуттєвих композицій з істотами найрозмаїтіших характерів і всіх подоб.

 

ІІІ

Лампади й килими чування гомонять, мов хвилі уночі, вздовж корабля, навколо нижніх палуб.

Море чування - наче груди Амелії.

Гобелени аж до середини стіни, хащі смарагдово забарвлених мережив, куди злетіли горлиці чування.

Дошка чорного каміна, найреальніші сонця над пляжами, о колодязі магій! Лише обрис досвіту, цього разу.

 

 

XXI. МІСТИЧНЕ

На гребені схилу ангели розмаяли всю вовну своїх одінь серед сталевих і смарагдових трав.

Сполум'янілі луки злинають аж до вершини пагорба. Ліворуч чорнозем гребеня геть витоптано ходою битв і вбивств, і всі зловісні гуркоти прокочуються вниз. За кручею, праворуч,- лінія Сходів і прогресів.

І в той же час, як верх картини - суцільна й гомінлива круговерть ревучих морських мушель і людських ночей.

Розквітла ніжність зірок і неба, і всього іншого, мов кошик, котиться на схил, просто на нас, лягаючи внизу квітучою безоднею блакиті.

 

XXII. ЗОРЯНИЦЯ

Я обійняв літню зоряницю.

Ніщо не зрушилось іще на чолах палаців. Вода була стояча. Табори тіней не полишали лісових доріг. Я йшов, пробуджуючи живі і теплі подихи, і перезиралися самоцвіти, і безшумно здіймалися крила.

Все почалося з однієї квітки, котра на стежці, залитій прохолодним і тьмавим сяйвом, сказала мені своє ім'я.

Я посміхався до білявого водоспаду, що шаленів серед сосен: на посрібленій вершині я впізнав богиню.

Тоді, одне по одному, я підняв вітрила. Серед алеї, змахуючи руками. На рівнині, де я виказав її півневі. До старого міста вона тікала серед бань і дзвонів - і я наздоганяв її, немов жебрак, по мармурових набережних.

На шляху, коло лаврового гаю, вона впала мені в обійми разом зі своїми складеними вітрилами, і я злегка відчув її величезне тіло.

Пробудження настало ополудні.

 

 

XXIII. КВІТИ

Із золотавого приступця,- серед шовкових мотузочок, сивого флеру, зеленого оксамиту та кришталевих дисків, що темніють, мов мідь на осонні,- я бачу розквітлу наперстянку на килимі, помережаному сріблом, вічками та волоссям.

Жовті золоті монети, розкидані по агату, стовпи із червоного дерева, що підтримують смарагдове склепіння, жмутки білого єдвабу і тонке рубінове пруття оточили троянду.

Немов божества з великими блакитними очима та сніговими формами, море і небо ваблять на мармурові тераси буйні, свіжі троянди.

 

 

XXIV. ВУЛЬГАРНИЙ НОКТЮРН

Єдиний подих робить оперні проломи в суцільності перегород, змітає опори погризених дахів, стирає обриси домашніх вогнищ, затемнює просвітки вікон.

Пройшовши вздовж виноградинка, ногою спершись об ринву, я заліз у глибину карети, про давність якої свідчили опуклі шиби, круглясті боки й вигнуті сидіння. Самотні дроги мого сну, пастуша хатка мого безглуздя, карета завертає на газон великої і ледь помітної дороги: і в тріснутому правому віконці, угорі, кружляють тьмяні місячні обличчя, листя, груди. Густа блакить і зелень затоплюють весь краєвид. А розпрягатись - біля плями гравію.

- Чи будуть тут кликати свистом грозу, і всі Содоми, всі Солими, і диких звірів, і військові з'єднання (і візники, і звірі зі. сновидь - чи знов озвуться вони під найзадушливішими деревами, або занурити мене по самі очі в шовкове джерело).

- Чи будуть посилати нас, одшмаганих, крізь струмені плескучих вод і вилитих напоїв, під гавкотню бульдожу...

- Єдиний подих стирає обриси домашніх вогнищ.

 

 

XXV. МОРСЬКЕ

Колісниці зі срібла й міді -

Носи кораблів зі сталі й срібла -

Збивають піну,-

Підіймають коріння чагарників.

Потоки пустищ

Та нескінченні вибої відпливів

Розбігаються колонами на захід

До стовпів лісу,

До дерев'яних упорів дамби,

Чиї кути чіпляють коловороти світла.

 

 

XXVI. ЗИМОВЕ СВЯТО

Дзвенить водоспад за хижами комічної опери. В садах і алеях поблизу Меандра ракети фейєрверків - та сама зелень і червінь заходу сонця. Німфи Горація із зачісками Першої Імперії,- Сибірські Хороводи, китаянки Буше.

 

 

XXVII. РОЗПАЧ

Чи можливо, щоб Вона примирила мене з незмінним крахом усіх задумів, щоб легкий кінець увінчав роки вбогого животіння, щоб єдиний день тріумфу приспав нам сором за нашу фатальну безпорадність?

(О пальмові віті! О діаманти! Кохання, сило! Вищі за всяку радість і всяку славу! В усіх подобах, скрізь,- демон, Бог,- Молодість оцього створіння: я!)

Щоб випадковість наукової феєрії і рухи за суспільне братерство були леліяні як поступове відродження первісної щирості?..

Але Вампір, що робить нас покірними, велить, аби ми тішилися тим, що вона нам лишає, а ні, то бути нам іще кумеднішими.

Качатися від ран у виснажливому повітрі та в морі; від мук - у тиші вбивчих вод і вбивчого повітря; від сміхотливих тортур - у їхній жорстокій буряній тиші.

 

 

XXVIII. МЕТРОПОЛІТЕН

З індигової ущелини до Оссіанових морів, серед рожевого й жовтогарячого піску, омитого виновим небом, щойно поставши, переплелися кришталеві бульвари, умить заселені родинами убогого юнацтва, що купує собі харчі у зеленярів. Ніяких розкошів.- Місто!

Від асфальтової пустелі,- безладно, разом зі скатертинами імли, жахливими громаддями у небі, яке провисло, і відступає, і суне вниз, утворене з найлихо-віснішого диму, що лише й може породити жалобний Океан,- тікають каски, колеса, баркаси, кінські крупи.- Битва!

Зведи-но голову: аркоподібний дерев'яний міст; останні з городів Самарії; розмальовані маски під ліхтарем, що його так шмагає холодна ніч; юродива ундина у тріскотливім платті внизу, біля ріки; світлясті черепи на тлі горіхової барви та інші фантасмагорії - село.

Дороги, лямовані ґратами й мурами, що ледве стримують весь тиск своїх гаїв, жахітні квіти, що їх назвати б сестрицями й серцями, проклятий нескінченний Дамаск,- владарства феєричних аристократій - над-рейнських, японських та гуаранійських, ще й досі здатних сприймати музику далеких предків,- і також корчми, які ніколи не відчиняться,- і також принцеси, і, якщо ти ще не до краю змучений, також і зоряна наука - небо.

В той ранок, коли стався ваш двобій із Нею посеред сніжних спалахів, оці зелені губи, льоди, і чорні прапори, і сині промені, і пурпурові аромати сонця полюсів - твоя потуга.

 

 

XXIX. ВАРВАРСЬКЕ

Згодом, як минулися дні й пори року, і країни, й істоти,-

Прапор, немов кровоточиве м'ясо над шовком морів і полярних квіток (але їх не існує).

Коли відкладено вбік колишні фанфари героїзму - вони ще й досі врізаються нам у мозки та серця,- далеко від колишніх вбивць -

О! Прапор, немов кровоточиве м'ясо над шовком морів і полярних квіток (але їх не існує).

Розкіш!

Багаття, що ринуть зливою під шквалом інею, о Розкіш! - Вогні з дощами діамантового вітру, що їх пожбурено з серця землі: воно заради нас незмінно й повсякчасно стає вугіллям.- О світ!

(Далеко від давніх прихистків і давніх попелищ, які так само чутні й так само відчутні)

Багаття й шумовиння. Музика, кружеляння прірв і зіткнення крижин із зорями.

О Розкіш, о світ, о музика! І там - спливають обриси, піт, і волосся, й очі. І сльози - білі, кипучі - о Розкіш! - і жіночий голос, що долинув із глибини вулканів та арктичних печер.

Прапор...

 

 

XXX. ВИСОКИЙ МИС

Золотий світанок і тремтливий вечір застають наш бриг на просторі саме перед тією областю, що разом з околицями утворює високий мис, широкий як Епір, або Пелопоннес, або як великий японський острів, або як Аравія! Храми, осяяні відродженими вченнями, неосяжні краєвиди новітніх берегових укріплень; дюни, славні гарячими квітками і вакханаліями; великі карфагенські канали і набережні хисткої Венеції; повільне виверження Етни, барвисті й водянисті розколини льодовиків; пральні, обсаджені німецькими тополями; схили дивних парків, де спустилося віття японських дерев; і округлі фасади «Отель-Руайялів» чи «Гранд-Отелів» у Скарборо чи Брукліні; їхні поїзди сновигають навколо будов цього Готелю, що одібрані з-поміж найвитонченіших і найвеличніших споруд Італії, Америки та Азії,- їхні вікна й тераси, затоплені нині світлом, питвом та щедрим бризом, відкриті духові мандрівників і благородних людей,- вони протягом дня дають змогу всім тарантелам узбережжя, і навіть ритурнелям долин, уславлених мистецтвом, чудово окрасити фасади Палацу Високого мису.

 

 

XXXI. СЦЕНИ

Акорди стародавньої Комедії бринять, і вона ділиться на сонм Ідилій.

Бульвари риштувань.

Довгий дерев'яний пірс від краю і до краю кам'янистої галявини, де зграя дикунів блукає серед обшарпаних дерев.

У коридорах чорного флеру, слідом за людьми, які гуляють із ліхтарями та листов'ям.

Птахи містерій і таємниць враз падають на цегляний понтон - його похитує архіпелаг, що повен човнами глядачів.

Ліричні сцени під флейту й барабан схиляються у нішах під стелями, навкруг модерних клубних салонів або зал стародавнього Сходу.

Феєрія спливає, маневруючи у верхніх ярусах амфітеатру, який вінчає лісова гущавина, або тремтить, відлунюючи задля беотійців, у затінку дерев, що колихаються над межами полів.

Комічна опера розділена на нашій сцені, на перехресті десяти перегород, що протинають вогнесяйний ярус.

 

 

XXXII. ІСТОРИЧНИЙ ВЕЧІР

Якогось вечора, наприклад, коли трапиться наївний турист, далекий від наших економічних жахів, митцева рука оживляє клавесин зелених лук; грають у карти в глибині ставів,- у дзеркалі, що викликає спомини про королев і фавориток; там і святі жінки, й вітрила, і нитки гармонії, і легендарні хроматизми при заході сонця.

Він здригається, коли проходять орди та мисливські лови. Комедія спадає краплями на підмостки газону. І ніяковість кволих та убогих - на цьому дурному тлі!

Німеччина у рабському своєму мріянні будує риштування вгору, аж до місяців; прадавні заколоти постають у центрі Небесної Імперії; по кам'яних сидіннях і сходинах маленький світ, безбарвний і плаский,- і Захід, і Африка,- буде творити сам себе. А потім - балет давно відомих морів, ночей, нічого не варта хімія й немислимі мелодії.

Та сама буржуазна магія повсюди, куди б не віз нас диліжанс! Елементарний фізик відчуває: більше неможливо коритися цій особистій атмосфері, туманові фізичних докорів сумління; констатувати їх - це вже нещастя.

Ні! Година лазні, вкрадених морів, підземних спалахів, планети, несеної геть, і послідовних вини-щень,- несхибні факти, без жодного лихого заміру звістовані і Біблією, й Норнами,- все надаватиметься для спостереження розумної істоти.- Одначе це аж ніяк не буде наслідком легенди!

 

 

XXXIII. РУХ

Звивистий рух по кручах водоспадів, 

Вир біля ахтерштевня, 

Швидкість нахилу, 

Величезний перебіг потоків

Ведуть крізь нечуване світло 

Та крізь новизну хімічну 

Мандрівників, оточених смерчами 

Долин і течій.

 

Це - завойовники світу,

Шукачі власної хімічної долі;

Спорт і затишок подорожують разом із ними;

Вони везуть на цьому кораблі

Просвіту народів, верств і звірів,

Спокій і запаморочення

До зливи світла,

До жахливих вечорів навчання.

Тому що із розмови серед приладь і крові,

 

Квітів, вогню, коштовностей,

Із неспокійних рахунків на цьому

Кораблі, що втікає,

Видно їхній дивовижний учбовий склад,

Що суне, мов гребля, по той бік

Гідравлічного рушійного шляху,

Їх самих, загнаних у гармонійний екстаз

Та героїзм відкриття.

Серед найдивовижніших атмосферних явищ

Молода пара усамітнилась у ковчезі

(Хіба це давня дикість, якій пробачають?),

І влаштовується, і співає.

 

 

XXXIV. BOTTOM*

* Bottom (англ.) - дно, підніжжя, сутність, основа. Боттом - персонаж з шекспірівської комедії «Сон в літню ніч». Перша назва цього твору - «Метаморфози». (Прим. перекл.)

Хоч реальність була надто тернистою для могутнього характеру мого - опинився я все ж у Дами,- великим, сіро-блакитним птахом, підлітаючи до різьбленої стелі й волочачи крило поміж вечірніх тіней.

Біля підніжжя балдахіна, що підтримував її омріяні коштовності і пишноти її тіла, я був великим ведмедем із фіолетовими яснами, з шерстю, посивілою від переживань, з очима, втопленими в кришталь і срібло консолі.

Все стало тінню і акваріумом полум'я. Вранці - на світанку войовничого червня,- і я, осел, побіг через поля, голосячи й розвіюючи свою кривду, допоки сабі-нянки з передмість не кинулися мені на груди.

 

 

XXXV. Г

Усі потворності змушують Гортензію до жорстоких жестів. її самотність - це еротична механіка, її втома - це динаміка кохання. Під наглядом дитинства була вона протягом багатьох епох зажерливою гігієною рас. її ворота відчинені для бідняків. Там моральність істот сьогодення втрачається в її пристрасті чи в її дії. О, страшне тремтіння недосвідчених коханців на скривавленій землі і у світлистих вирах! Знайдіть Гортензію.

 

 

XXXVI. ПОБОЖНІСТЬ

Моїй сестрі Луїзі Ванан з Ворингема:- її синій очіпок повернутий до Північного моря.- За тих, хто зазнав корабельної катастрофи.

Моїй сестрі Леоні Обуа з Ашбі. Бау - літня трава, дзизкуча і смердюча.- За матерів і дітей, хворих на пропасницю.

Лулу - демонові, який зберіг смак до капличок епохи Подруг і своєї недовершеної освіти. За чоловіків! До мадам ***.

Підліткові, яким я був. Старому святому, відлюдникові чи місіонерові.

Глуздові бідних. І дуже високому духовенству.

Також усякому культові у такому місті, де культ гідний пам'яті, й серед таких подій, що доводиться їм піддатись відповідно до натхненностей миті чи до наших власних поважних пороків.

Цього вечора Цірцето високих льодів, масній, як риба, і лискучій, як десять місяців червоних ночей (її серце - амбра і трут),- за мою єдину молитву, мовчазну, як ці північні краї, що випереджає хоробрість, несамовитішу, ніж цей полярний хаос.

За будь-яку ціну й у всіх виглядах, навіть у метафізичних подорожах.- Але не зараз.

 

 

XXXVII. ДЕМОКРАТІЯ

«Прапор рушає у мерзотний краєвид, і наша говірка стишує барабан.

У містах ми вигодовуємо найцинічнішу проституцію. Ми знищимо логічно замислені повстання.

У пряній й розмореній країні! - на службу до найпотворніших промислових чи військових експлуатацій.

До побачення там, байдуже де. Добровільні рекрути, ми набудемо жорстокої філософії: невігласи в науці, заради комфорту - в друзки; хай здохне прийдешній світ. Це справжній шлях. Вперед, кроком руш!»

 

 

XXXVIII. FAIRY

Для Єлени змовилися орнаментальні соки під непорочною тінню і байдужі смуги світла серед зоряної тиші. Гавані любощів і охлялих пахощів довірили літню спеку німим птахам, а належну знемогу - безцінному жалобному човну.

Потім настала миттєвість для пісні жінок лісорубів під шум водоспаду у звалищі лісу, для дзеленчання в долинах дзвінків худоби та криків степів.

Для Єлениного дитинства тремтіли хутра, й тіні, і груди біднячок, і легенди небес.

А її очі й танок, як і досі, дужчі коштовного блиску, холодних впливів та втіхи від неповторних прикрас і часу.

 

 

XXXIX. ВІЙНА

Дитиною коли був я, певні небеса загострили моє бачення: усі характери відбились на моєму обличчі. Феномени зрушились.- Тепер вічне відхилення миттєвостей і математична нескінченність гонять мене цим світом, де я звідав усіх громадських успіхів, де мене поважає химерне дитинство і величезні пристрасті.- Я марю Війною, тому що зобов'язаний, чи тому, що змушений, чи за цілком непередбаченою логікою.

Це так само просто, як музична фраза.

 

 

XL. ГЕНІЙ

Він - це зваба і сьогодення, бо це він відчинив будинок для пінявих зим і літнього шуму, він очистив їжу й напої, в ньому чарівність краєвидів, що біжать повз, і надлюдська насолода зупинок. Він - це зваба і завтрашній день, міць і кохання, чиє проходження, стоячи посеред люті і прикрощів, бачимо у буремному небі, у прапорах екстазу.

Він - це кохання, міра досконала і відкрита наново, розум блискучий і непередбачуваний і вічність: кохана машина із згубними якостями. Ми всі настрахані його податливістю і нашою власною: о радість відчуття власного здоров'я, поривання наших сил, егоїстична зваба і пристрасть до нього, того, хто любить нас усе нескінченне своє життя...

І ми, ми закликаємо його, і він вирушає в мандри... І коли Обожнювання відходить, звучить його обіцянка, звучить: «Геть ці упередження, ці перестарілі тіла, ці родини і ці поняття віку. Це ж бо вся ця епоха пропадає!»

Він не піде геть, не спуститься до нас із неба, не здійснить спокути за лють жінок і за веселощі чоловіків і за весь цей гріх: тому що це не факт, він є, і його кохають.

О його подихи, його голови, його перебіги; жахлива швидкість у вдосконалюванні форм і дії.

О плодовитість глузду і безмір всесвіту!

Його тіло! Омріяне визволення, руйнування граційності у схрещенні з новим насильством!

Його з'ява, його з'ява! всі прадавні коліновклоніння і прикрощі підносяться при ньому.

Світло його дня! зникнення усіх звучних і мінливих страждань у музиці значно сильнішій.

Його крок! зрушення ще могутніші, ніж прадавні навали.

О він і ми! гордість значно добріша, аніж втрачені милосердя.

О світ, і світла пісня нових знегод!

Він знав нас усіх і всіх нас любив. Збережімо цю зимову ніч, від мису до мису, від безладного полюса до замку, від натовпу до піщаного берега, від поглядів до поглядів, сил і почуттів, кличемо його і дивимось на нього, і його відштовхуємо, і під морськими приливами, і над сніговими пустелями йтимемо за з'явами його, за його подихами, його тілом, його світлом.

 

 

XLI. ЮНІСТЬ

 

І. НЕДІЛЯ

Геть розрахунки, неухильне зниження неба, і прихід спогадів і сенс ритмів заповнюють приміщення, голову і царство духу.

- Кінь тікає через заміський моріжок, уздовж городніх культур і смуг дерев, пробитий вугільною чумою. Десь у світі нещасна жінка з драми зітхає після неймовірних розлук. Розбійники знемагають після бурі, сп'яніння й поранень. Малі діти задихаються від проклять на берегах річок.

Вернімось до навчання в шумі ненаситної праці, який накопичується і підіймається в масах.

 

ІІ. СОНЕТ

Чоловік звичайної будови,- чи плоть не була отим плодом, що висів у саду, о дитинні дні! а тіло - скарбом для марнотратства; любити - це небезпека чи сила Психеї? Земля мала плодоносні схили, що народжували князів і митців, а поводження і раса штовхали нас до злочинів і печалей: світ - ваша доля і ваша небезпека. Але тепер з цією працею покінчено, ти, твої розрахунки, ти, твої нетерпіння,- це ваш танець, і тільки, і ваш голос, не закріплені, не напружені, хоч і з подвійним значенням вигадки й успіху розуму, в людськості братерській і стриманій для всесвіту без образів - сила і право відображають танок і голос, тільки зараз оцінені.

 

ІІІ. ДВАДЦЯТЬ РОКІВ

У вигнанні повчальні голоси... Гірко вгамована фізична наївність... Адажіо. О, нескінченний егоїзм підлітка, старанність оптимізму: як світ був наповнений квітами того літа! Зовнішності і форми, що вмирають... Хор, аби заспокоїти неспроможність і відсутність! Хор скляних нічних мелодій... Справді, нерви таки незабаром не витримають.

 

IV

Ти все ще піддаєшся спокусі святого Антонія. Стрибок куцої старанності, судоми хлоп'ячої гордості, страта сил і страх. Але ти вкладаєшся у цю роботу: усі гармонійні й архітектурні можливості будуть кружляти довкола твого крісла. Створіння досконалі й непередбачені пропонуватимуть себе твоїм дослідам. Твою довколишність мрійливо заливатиме цікавість давнього натовпу і бездіяльних розкошів. Твоя пам'ять і твої почуття будуть годувати лише твій творчий імпульс. Але ж зі світом, коли ти підеш геть, що станеться з ним? В кожному випадку, нічого подібного до того, як він виглядає тепер.

 

 

XLII. ПРОДАЖ

На продаж усе, чого не продали Іудеї, чого не випробували вельможі та злочинці, чого не спізнало прокляте кохання і пекельна добропорядність мас - щось, чого ані час, ані наука не відкриє.

Зреконструйовані Голоси; братерське збудження енергій всіх хорів та оркестрів, їх негайне застосування, єдина можливість, щоб вивільнити наші помисли.

На продаж Тіла без ціни, поза всякою расою, поза цілим світом, поза якоюсь статтю і походженням! Багатства прискають з кожного кроку. Продаж діамантів без контролю!

На продаж анархію для мас! безкарне заспокоєння для вишуканих аматорів, жорстока смерть для вірних і коханців!

На продаж залюднення і міграції, спорт, чарівні видовиська і досконалий комфорт, галас, рух і прийдешнє, яке вони створюють!

На продаж застосування малюнків і вистриби нечуваних мелодій. Відкриття і не підозрювані поняття, і нагальність посідання.

Порух безсексовий і нескінченний до невидимих насолод, до нечуваних розкошів,- і його таємниці, що подивовують усякий гріх,- і його разюча радість для натовпу.

На продаж Тіла, голоси, багатство величезне і незаперечне, те, що ніколи не продається. Продавці не закінчили продаж! Подорожні, не поспішайте відмовлятися від купівлі!

 


© Aerius, 2004


нові меблі для вашого дому Люкс-меблі