Галина Леонтіївна Рубанова, Володимир Андрійович Моторний
Історія зарубіжної літератури середніх віків
(1982)

Навчальний посібник написаний відповідно до програми «Історія зарубіжної літератури, частина II» і призначений для студентів університетів, його мета - подати конкретно-історичний аналіз процесу розвитку літератури Італії, Німеччини і Нідерландів, Франції, Іспанії, Англії та слов'янських країн періоду середньовіччя і Відродження, тобто в хронологічних межах від V до початку XVII століття. Певна частина викладу має оглядовий і тому переважно інформаційний характер, в деталізованому висвітленні подається лише творчість найвидатніших письменників - Данте, Боккаччо, Рабле, Сервантеса, Шекспіра та ін.

Готуючи посібник до перевидання, автори з вдячністю врахували суттєві зауваження, висловлені в критиці з приводу першої його редакції, використали наукові дослідження останніх років та досвід книги «История зарубежной литературы», створеної колективом провідних радянських вчених академіками М. П. Алексєєвим, В. М. Жирмунським, професорами С. С. Мокульським, С. О. Смир-новим. Автори вважали за необхідне додати нову главу - «Література Відродження в слов'янських країнах», прагнули поглибити ідейно-художній аналіз творів найвидатніших письменників. Для більшої інтенсивності сприйняття й активізації самостійної роботи студентів внесено ілюстрації, синхроністичні таблиці, контрольні питання, зразки тем курсових робіт та наукових доповідей.

Посібник підготовлений авторським колективом кафедри зарубіжних літератур Львівського ордена Леніна державного університету ім. Івана Франка. Розділ «Література середніх віків», за винятком огляду «Південнослов'янський героїчний епос», написала Г. Л. Рубанова. Розділ «Література доби Відродження», крім глави про слов'янські літератури, підготувала М. С. Шаповалова. Автор огляду «Південнослов'янський героїчний епос» і глави «Слов'янські літератури доби Відродження» - В. А. Моторний.

Вступ

Література середніх віків та Відродження - важливий етап у розвитку світової культури. Література ця дає уявлення про буття західноєвропейських народів у добу феодалізму, тобто в період від V ст. до англійської буржуазної революції 1640-1660 pp. Офіційною датою переходу від рабовласницької формації до феодальної вважається 476 р. н. є.- рік падіння Західної Римської імперії. Але процес перетворення античної і варварської Європи у середньовічну, феодальну був довгим, складним, не позбавленим драматизму. Вже в перші століття нашої ери почався економічний занепад рабовласницького Риму, особливо помітний у західних частинах імперії. Рабство стало гальмом для розвитку виробничих сил. Вже тоді паростки феодалізму почали зароджуватися і в римському суспільстві, і в сусідніх народів, які переживали розклад первіснообщинних відносин. Суперечності рабовласницького ладу зумовили повстання пригнічених верств римського суспільства - рабів, колонів, міського плебсу. Величезна рабовласницька держава поступово занепадала, розвалювалась її економіка, зменшувалась військова могутність. Європа стала ареною грандіозних битв і перемін. Починається масове пересування варварських племен, яке прийнято називати великим переселенням народів (IV-VI ст.). У пошуках вільних земель і здобичі знімаються з місця германські та інші племена. Варвари вторгаються в ненависну Римську імперію, яка протягом століть засилала свої легіони на землі багатьох племен і народів, вбивала, захоплювала в неволю, нещадно експлуатувала маси людей. У союзі з пригніченими верствами імперії варвари знищили цю велетенську рабовласницьку машину. На руїнах Римської імперії складалось нове суспільство, в якому вже не було місця рабству і родовому ладу. В період середньовіччя відбулися корінні зміни в етнічних угрупованнях і державних утвореннях. Племена зливалися в народності, з яких згодом почали формуватися сучасні нації. Замість примітивних [11] варварських держав повставали великі централізовані держави.

Марксистсько-ленінська наука вказує на гострі суперечності феодального ладу (жорстока кріпосницька система, безправність трудящих мас, слабкий розвиток науки та ін.), але водночас відзначає, що порівняно з античним рабовласницьким ладом середні віки були кроком уперед у поступальному розвитку суспільства. Процес утвердження феодального ладу був для свого часу прогресивним, історично необхідним. Становлення феодалізму, його зрілість і занепад у різних народів відбувалися неодночасно і мали свої історично-суспільні особливості. Складність і суперечність цієї середньовічної епохи знайшли відображення в її культурі.

В історії західноєвропейського мистецтва розрізняють власне епоху середніх віків і добу Відродження. У розділі літератури середніх віків розглядаються літературні явища двох історичних періодів:

1) раннє середньовіччя (V-XI ст.) - період розкладу родового ладу та формування феодальних відносин;

2) класичне середньовіччя (кінець XI-XV ст.) - період розвинутого феодалізму.

1. Література періоду розкладу родового ладу і становлення феодалізму

Перехід від рабовласницької формації до феодальної супроводжувався занепадом культури. Надбання античного світу були значною мірою знищені. Особливо потерпіли міста - центри стародавньої цивілізації. Варвари, не знаючи у себе на батьківщині міст, остерігалися селитися в них, грабували, руйнували їх, розтягаючи мармур і каміння на воєнні укріплення і поселення. З занепадом міст занепадає й освіта, рівень знань на деякий час катастрофічно падає. Дальший розвиток культури гальмується загальною розрухою, слабкістю економічних і культурних зв'язків. Але поступово формується нова європейська економіка, більш складна і продуктивна, зростає рівень нової середньовічної культури, яка створювала вже нову картину світу. В ній не все було «темним», знайшлось там місце і радості, і повазі до людини, і потягу до зображення оточуючого світу. Середньовіччя відкинуло [12] гармонійний ідеал античності, але воно відкрило в людині багатство і глибину, палкість душевних поривань. Література цього періоду створювалася в основному молодими народами кельтського, германського, романського і слов'янського походження. Основну роль в її розвитку відіграли народна творчість, античність і християнство.

Головним джерелом літератури кожного народу є усна народна творчість. Найдавнішим видом народної поезії були трудові пісні. Вони виникли на основі ритмічних вигуків, які полегшували людям виконання різних трудових процесів. З трудових пісень з'явились обрядові, в яких за допомогою міміки і жестів відтворювались важливі аспекти життя общини - вдале полювання, добрий урожай, перемога над ворогом тощо. Рано виникають і календарні пісенно-ігрові дійства, присвячені, наприклад, довгожданій весні, яка приходить на зміну важкому зимовому періоду. Згідно з теорією «первісного хорового синкретизму», створеною академіком О. М. Веселовським, на початку поетичного розвитку елементи лірики, епосу і драми існували в складному «синкретичному» вигляді. У період розквіту первіснообщинного ладу пісня-танець невіддільна від міми і рухів. З відокремленням особистості від родового колективу починається розділ поетичних жанрів. Пісня відділяється від обряду; заспівувач - від хору, він стає співцем, а з часом - професійним поетом. Спочатку з'являється ліро-епічна пісня (на матеріалі міфологічних уявлень чи історичних переказів про легендарних предків), потім - лірична (хорова і сольна); пізніше - драма (народно-обрядова і культова).

Народна творчість, яка лягла в основу середньовічної літератури, багато століть розвивалась в усній традиції. В ній ще довго відбивалися обряди, вірування, звичаї язичницької доби. Церква, вороже і зневажливо ставлячись до всього, що йшло від давніх, дохристиянських часів, всіляко перешкоджала створенню, виконанню і запису народних пісень, сказань, байок, приказок; забороняла вона і язичницькі обряди, танці, народні драматичні дійства. В церковних та королівських указах народні пісні та ігри називалися «диявольськими сороміцькими піснями» та «бісівськими ігрищами». Про розвиток народних жанрів можна судити тільки на основі збережених пам'яток, народних обрядів, з непрямих джерел: уривків творів, що потрапили до латинських хронік, до пізніших літературних [13] записів, а також методом типологічного порівняння з творчістю інших народів, оскільки у фольклорі різних народів світу проявляється типологічна подібність на однакових ступенях розвитку.

Великий вплив на всі аспекти життя середньовічної Європи мало християнство, що виникло в І ст. н. є. у Римській імперії як релігія пригноблених мас, але поступово перетворилося в офіційну релігію Римської імперії (IV ст.). Церква почала називатися католицькою (тобто вселенською), а римський єпископ - папою, «намісником Христа на землі». Пізніше християнство стає державною релігією та ідеологічною основою феодалізму, церква виступає «як найбільш загальний синтез і найбільш загальна санкція існуючого феодального ладу» (1). Володіючи величезними земельними угіддями і багатствами, вона підтримувала владу королів і великих землевласників-феодалів, активно сприяла соціальному і духовному закріпаченню мільйонів людей. Протягом століть церква наполегливо проводить ідею теократії, тобто претендує на контроль життя європейських країн з боку папського Риму. Вона керує духовним життям всього феодального суспільства, визначає шляхи розвитку науки, освіти, мистецтва, ставлячи їх на службу догмам християнства. Будучи довгий час єдиним освіченим прошарком, духовенство зосередило в своїх руках монополію на освіту принаймні до XII-XIII ст. Ф. Енгельс писав: «Середньовіччя розвинулось на зовсім примітивній основі. Воно стерло з лиця землі стародавню цивілізацію, стародавню філософію, політику і юриспруденцію, щоб почати в усьому з самого початку. Єдине, що воно взяло від загиблого стародавнього світу, було християнство і кілька напівзруйнованих міст, які втратили всю свою колишню цивілізацію. В результаті, як це буває на всіх ранніх ступенях розвитку, монополія на інтелектуальну освіту дісталась попам, і сама освіта набрала тим самим переважно богословського характеру» (2).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Tвори, т. 7, с. 343.

(2) Там же.

Уже в IV-V ст. «отці церкви» Ієронім та Августин земному світогляду античних часів протиставили аскетичну доктрину, згідно з якою людина, її життя, весь земний світ є втіленням гріха і зла. Релігійний аскетизм став однією з рис середньовічного офіційного світогляду. Церква проповідує покору церковним та світським властям, зневагу до земних благ, обіцяючи за це винагороду в потойбічному світі. Поширенню впливу церкви значною мірою сприяла мовна «строкатість» раннього середньовіччя, [14] яка стояла на перешкоді економічним і культурним зв'язкам між народами. Церква ж мала одну мову - латинь, що посилювало церковну організацію, сприяло встановленню і зміцненню зв'язків між духовенством у різних частинах Європи. З метою збагачення і розв'язання соціальних протиріч церква з кінця XI-XIII ст. стала організатором хрестових походів на Близький Схід, Балкани та ін. Офіційно проголошувалося, що метою цих походів є спасіння «гробу господнього», насправді - грабування багатих країн Сходу і поширення впливу християнства.

Панівним напрямом середньовічної філософії була схоластика. Тісно пов'язана з богослов'ям, вона відкидала досвідне знання і намагалася із церковних догматів зробити конкретні висновки щодо дійсності, природи і життя людини. Починаючи приблизно з XI ст., схоластика панує в шкільній освіті, що відривало школу від вивчення оточуючої дійсності. Догматичне бесплідне розумування, ідеалістичні Сперечання та релігійно-філософські диспути, які проводили схоласти, не мали будь-якого практичного значення. Поступово зростаючий опір церковній ідеології приводить до виникнення всередині схоластики нових, передових учень (Р. Бекон, У. Оккам та ін.), що зумовило в XIV-XV ст. занепад цього напряму. Але схоластичний метод мислення зберігався ще довго. Навіть після появи перших університетів (XII ст.) офіційна наука ще довго залишалась «служницею богослов'я».

Проте у процесі поглиблення протиріч феодального суспільства розвивалась і стихійно-матеріалістична народна свідомість. Пануючій феодально-церковній ідеології протистояли народна культура, залишки язичницьких традицій та різні єретичні вчення. Єресями називали богословські віровчення, спрямовані проти офіційної релігії та церкви. Могутні міські та селянські рухи, в яких відбивалось глибоке незадоволення народних мас феодально-церковним гнітом, часто набували форму єресей. Так, у найбільш поширених єресях катарів та вальденсів (друга половина XII-XIII ст.) *, які охопили ряд європейських країн, звучить вимога рівності, засудження церковної ієрархії та несправедливості феодального порядку. Ф. Енгельс зазначав: «Революційна опозиція феодалізмові проходить через усе середньовіччя. Вона виступає, відповідно до умов часу, то у вигляді містики, то у вигляді відкритої єресі, то у вигляді збройного повстання» (1).[15]

* У Південній Франції катарів і вальденсів називали альбігойцями - місто Альба було центром розповсюдження єресі.

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 7, с. 344.

Католицька церква проводила жорстоку боротьбу з єретичними ідеями та їх послідовниками. Наприкінці XII ст. було створено інквізицію* - особливий церковний суд, методами якого були шпигунство, катування, залякування. Звичайно єретиків спалювали на вогнищах. Так церква протягом століть чинила розправу з передовими мислителями і вченими, яких вона підозрювала у незгоді з католицькими канонами.

Незважаючи на диктат церкви і панування релігійного світогляду, в епоху середньовіччя поряд із аскетичними настроями та думками про потойбічний світ парадоксально співіснували жадоба до радощів життя, потяг до знань і вільнодумство. Для народного світогляду цієї доби характерне взаємопроникнення серйозного (трагічного) і смішного (комічного). Офіційній феодально-церковній ідеології та культурі простистояла життєстверджуюча народна творчість з різноманітними формами сміхової культури. Від життєвих негод і суворого церковного нагляду народ знаходить віддушину в різних розважальних обрядово-видовищних та словесних сміхових творах, різних видах фамільярно-площадної мови (1).

Релігійним заборонам народ протиставляв жадобу світської музики, пісень, танців, розважальних видовищ. Протягом століть дуже популярними були виступи мімів, жонглерів, шутів, карликів. Надзвичайно живучими виявились комічні жанри середньовічного театру - соті, фарси. Офіційним феодально-церковним святам народ протиставляв безтурботні веселощі таких народних обрядів, як «святкування травня» з обранням королеви або короля весни, з піснями та хороводними танцями, а також багатоденні народно-святкові карнавальні звеселяння під час масниці, великих ярмарок; всілякі «свята дурнів», «свята ослів» тощо. Під час цих свят трагічні сторони буття та боязнь небесної кари відступали перед свободою, радощами карнавальної стихії, вони давали людям розрядку, заспокоєння, звільняли від почуття приниженості та страху.

* Лат. inquisitio - розлук, розслідування.

(1) Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса.- М.: Худож. литература, 1965.

Християнський світогляд складався в боротьбі з античним світосприйняттям і язичницькою релігією варварів. Але церква була неспроможна відразу викорінити язичницькі традиції родового суспільства і відмовитись від досягнень античного світу, їй довелося, особливо на перших порах, спиратися на досвід античності, засвоювати і навіть розповсюджувати [16] його. Духовенство використовувало в своїх цілях авторитет античної науки, філософії, мистецтва. По-своєму коментуючи уривки з текстів античних авторів, воно намагалося підтвердити ними «істинність» християнського вчення. Так, були використані філософські системи Арістотеля і Платона, твори Вергілія, Овідія, Ювенала та ін. Піклуючись про релігійне виховання своєї пастви, прагнучи зберегти грамотні й освічені кадри духівництва, церква змушена була певною мірою наслідувати досвід античної освіти. Від римських шкіл вона перейняла граматику, риторику, діалектику (логіку), геометрію (включаючи географію), арифметику, астрономію і музику, трактуючи їх у потрібному їй дусі. Від Стародавнього Риму середньовіччя запозичило також латинську мову. Таким чином, у процесі становлення середньовічна культура багато в чому опиралася на надбання античності. Більше того, з розвитком літератури, мистецтва Європа все частіше звертатиметься до багатогранної культури античного світу.

Своєрідність і складність буття європейських народів відбилися у самобутніх жанрах середньовічної літератури. Однак пам'яток, цих свідчень художнього генія і мудрості народної, збереглося небагато, оскільки народна творчість протягом століть розвивалась в усній традиції. Значна частина того, що було зафіксовано письмово, в добу майже загальної неписьменності, релігійного фанатизму, феодальних воєн, пожеж, тотальних, епідемій, безслідно зникла. Те, що збереглося, має виняткову цінність для вивчення європейської культури.

Література середніх віків створювалась мовами місцевих народностей та латинською мовою.

1.1. Кельтський епос

Значну роль у розвитку матеріальної культури Західної Європи відіграли кельти - одна з найдавніших етнографічних груп континенту. В V-IV ст. до н. є. кельти займали значну частину Європи, але під натиском германців, римлян вони частково перебрались на Британські острови, де підкорили собі тубільне населення. В V ст. н. є. почалось масове вторгнення на Британські острови англів та саксів. Кельтське населення було частково знищене, частково [17] витіснене в Ірландію та гірську Шотландію або змішувалось з завойовниками. Частина кельтів повернулась на континент і зайняла Арморіку, теперішню французьку Бретань. Основним центром кельтської цивілізації в середні віки була Ірландія. Проте в її культурі, у тому вигляді, в якому вона відбилася в епосі, не все було одвічно кельтським. У ній закріпилися певні риси культури тих племен, що населяли Британські острови й Ірландію перед кельтами і перебували на більш архаїчному ступені розвитку, наприклад пікти з їхніми залишками матріархату, з кам'яним знаряддям й дивними переказами. Набіги вікінгів (VIII-X ст.) на Ірландію зумовили певний скандінавський вплив на її культуру; помітні в ній також не дуже значні елементи християнства та античності.

Все це не могло позбавити культуру кельтів самобутності, визначеної всім укладом їхнього життя. В Ірландії довго зберігався родовий лад і його духовна атмосфера; общинна власність на землю, влада старійшин роду, міфологічні уявлення про богів, віра в духів, які нібито жили в камінні, рослинах, у воді. Природа сприймалася кельтами одухотвореною, сповненою таємниць і загадок.

Звичаї були грубими і жорстокими. Кельтські вожді постійно воювали поміж собою, займались грабіжництвом, викраданням худоби, яка дуже високо цінувалась і була мірилом вартості. Під час піратських набігів на узбережжя Англії та Шотландії кельти брали в рабство місцевих жителів. До VIII ст. воювали в кельтів не тільки чоловіки, а й жінки.

Стійкість пережитків родового укладу в Ірландії зумовлювалась різними причинами. По-перше, незначним впливом християнства, яке було тут прийняте в V ст. Проповідниками спочатку були тільки чужинці, а невдовзі й місцеві жерці, які терпимо ставились до народних вірувань і місцевих традицій. По-друге, феодальні порядки запроваджували в Ірландії завойовники, тому до них ще дуже довго ставились вороже, оберігаючи свою родову общину. «Найдавніші з кельтських законів, що досі збереглися, показують нам рід ще повним життя; в Ірландії він, принаймні інстинктивно, живе в свідомості народу ще й тепер...» - писав Ф. Енгельс(1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 126.

Ірландський епос створювався в період з II по XII ст. на основі родових місцевих переказів. Спочатку охоронцями поетичних переказів були старійшини роду. Згодом до літературної творчості стали [18] причетні друїди (жерці-заклиначі), а також барди і філіди. Барди - це поети, співці, музиканти. Школи бардів існували в Ірландії до XVIII ст., в них на громадські кошти навчалась частина населення. Філіди були законознавцями, вченими і радниками при княжих дворах; водночас вони були оповідачами, поетами і авторами міфологічних і героїчних сказань. Мабуть, при дворах, у середовищі філідів і зародився тип ірландської саги. Від філідів цей епічний матеріал перейшов до народних співців і став загальним надбанням, глибоко усвідомленим і з любов'ю сприйнятим ірландським народом. Епічні сказання ірландців - скели - деякими рисами подібні до ісландських саг, тому їх також почали називати сагами. Відомо близько 280 ірландських саг, рукописи, що збереглися, належать до XI-XII ст. У сагах відбилися особливості як доби їх виникнення, так і тієї епохи, коли вони були записані. Але архаїчна основа переважає: саги відтворюють побут, вірування і уявлення ще язичницької Ірландії. Якщо героїчний епос багатьох народів був переважно віршований, то ірландські саги з самого початку складалися прозою. Щоправда, пізніше в них у найбільш напружених патетичних місцях робилися віршовані вставки, які драматизують, пожвавлюють і прикрашають розповідь. Саги дуже різноманітні за змістом. В героїчних сагах основна увага зосереджена на зображенні військової доблесті героя, в ній розповідається про битви, походи, змагання. Досить багато місця в них займає фантастика.

Не позбавлені героїки й фантастичні (або романтичні) саги, але переважає в них фантастика. Герої цих саг частіше спілкуються з фантастичними істотами. Ірландський епос насичений міфологією. Прийняття християнства не викорінило «язичницьких» уявлень. У сагах знаходимо образи старих міфологічних богів (світла, ремесла, мудрості тощо), але частіше - напівбогів, це сіди - прекрасні, вічно молоді та мудрі жінки і чоловіки маленького росту, які проживають десь за морем або під землею, проводячи час в іграх, розвагах, любові; лагідні та великодушні, вони разом з тим можуть жорстоко відомстити людям за причинене їм зло. Значне місце в фантастичних сагах займає тема мореплавства, яка відкриває простір для художнього домислу та уяви. В ірландських сагах, на відміну від інших європейських ранніх епосів, чимало уваги приділяється жінці та любовним почуттям. Тема кохання [19] в них часто поєднується з трагічною ситуацією, в яку потрапляють герої.

Найдавнішими сагами ірландського епосу є саги уладського циклу, що виникли на півночі Ірландії при дворі уладських королів в ті часи, коли Улад був однією з найбільших і наймогутніших частин Ірландії. Збереглося більше ста текстів. Спочатку головним героєм творів був король уладів Конхобар, згодом основна увага переноситься на його племінника - молодого, непереможного богатиря Кухуліна. Хроніки відносять життя Конхобара і Кухуліна до початку нашої ери. Таким чином, частково ці саги історично достовірні. Очевидно, королі і воєначальники, воїни, які відзначались своєю доблестю, ставали героями народних переказів.

Кожна із саг циклу є завершеним твором, і водночас вони становлять єдність, розгортаючи на фоні родового побуту фантастично-яскраву і життєво складну долю Кухуліна. Він - син бога світла й ремесла Луга та сестри короля уладів Конхобара. В семирічному віці, одержавши зброю, Кухулін став непереможним воїном. Краса і відвага юнака так хвилювали серця дівчат і жінок, що "мужі Ірландії вирішили якнайшвидше одружити його. Батько красуні Емер («Сватання Емер»), не бажаючи розлучатися з дочкою, поставив перед женихом важкі умови. Виконуючи їх, Кухулін побував у Шотландії, у королеви Скатах, де оволодівав секретами військового мистецтва. Тут він переміг богатирку Айфе, вона народила йому сина. У майбутньому Кухулін вб'є його на поєдинку - батько і син при зустрічі не пізнають один одного (це дуже поширений мотив в народно-героїчному епосі Заходу і Сходу).

Значне місце у поетичній біографії Кухуліна займає сага «Хвороба Кухуліна», в якій розповідається про любов Кухуліна до фантастичної істоти - сіди Фанд. Сага відзначається тонким психологізмом; в ній передані суперечливі почуття, що мучать Кухуліна - подружня вірність і пристрасне кохання до чарівної Фанд. Фантастична сіда постає в образі юної жінки з ніжним серцем; вона сама відмовляється від коханого, зрозумівши, що в Емер є права на Кухуліна і що вона гідна бути дружиною героя.

Про. події, важливі для всього племені, розповідається в монументальній сазі «Викрадення бика із Куалнге». У ній особливо виразно проявилась глибоко народна основа героїчного образу Кухуліна. На уладів напали злі й жорстокі вороги на чолі [20] з могутньою королевою Медб (причиною війни була відмова продати їм бика). Улади-чоловіки у той час були уражені магічною хворобою, і тільки Кухулін (здоровий завдяки божественному походженню) став на кордоні біля броду на захист країни. Протягом трьох місяців, без сну, в незліченних боях самовіддано захищав він Улад. В одному з епізодів саги з великим драматизмом змальовано поєдинок двох богатирів. Кухулін і Фердіад, як представники ворогуючих племен, змушені вийти на смертельний двобій, але вони - побратими, в юності разом навчались ратній справі. Вдень вони б'ються, а вночі Кухулін посилає Фердіаду ліки від ран, а Фердіад постачає Кухуліна смачними напоями та їжею. Перемігши Фердіада, Кухулін плаче над його тілом, нарікаючи на тих, хто змусив побратимів узятися за «скорботну справу».

Велична сага «Смерть Кухуліна» присвячена героїчній загибелі богатиря. В ній особливо підкреслюється патріотизм народного героя. Вороги знову напали на Улад. Вони знають, що вбити Кухуліна можна тільки його власним списом, тому погрожують ганьбити його рід у «злих піснях», якщо він не віддасть їм своєї зброї. Кухулін віддає спис і гине. Тяжко поранений, він прив'язав себе перед смертю до високого каменя, щоб померти стоячи.

Тематична єдність цього великого циклу зумовлена й тим, що всі саги пройнято ідеєю захисту рідного краю, вірою в те, що народ здатний витримати всілякі випробування. Кухулін героїзований передусім як захисник племені від ворожих йому сил. У його образі втілений героїчний та етичний ідеал усієї стародавньої Ірландії. Народному герою властиві незламна міць, військова доблесть, почуття високого патріотизму; він вірний слову, друзям, законам гостинності, чуйний до чужої біди. Сам Кухулін так характеризує свої вчинки: «Гордий я в могутності й доблесті своїй і здатний охороняти рубежі країни від зовнішніх ворогів. Я - захист кожного бідняка, я - бойовий вал усякого міцного воїна. Я даю задоволення скривдженому і караю провини сильного». Все це нагадує риси ідеальної рицарської етики періоду розквіту феодалізму і свідчить про те, що вищі ідеали середніх віків формувалися в народному середовищі і генетично були ідеалами народними.

Героїзація та ідеалізація образу Кухуліна досягається прийомами архаїчного епосу (фантастична [21] гіперболізація, казково-міфологічні риси тощо). Кухулін зображений як людина, яку сама природа виділила серед інших: сім зіниць було в королівських очах його, по сім пальців на кожній руці та нозі. Особливо прекрасним здавався одноплемінникам Кухулін у стані бойового запалу. Від ярості він дивно роздувався, над головою його з'являлись блискавки. Одно око западало в нього вглиб голови так, що цапля не могла би його дістати, а друге викочувалося назовні, як казан, в якому варять теля. Уладські жінки, закохані в Кухуліна, добровільно осліпляли одне око.

Саги уладського циклу, завдяки високим поетичним властивостям, стали взірцем для інших кельтських циклів. Яскрава фантастика поєднується в них з конкретністю картини варварської жорстокості, з душевною тонкістю і психологічною глибиною у зображенні інтимних почуттів і людських пристрастей. Стиль саг чіткий, ясний і водночас прикрашений пишномовними метафорами, епітетами, алегоричними образами.

Важливою частиною ірландського епосу є цикл Фінна, який складається з саг, створених у племені феніїв. Саги цього циклу мають ускладнений сюжет, в якому тісно сплелися героїка і фантастика. Головним героєм їх є король Фіни, у нього був син Ойсин (Оссіан), який складав пісні. У другій половині XVIII ст. з посиленням інтересу до народної творчості, сюжетами окремих саг та ім'ям Оссіана скористався шотландець Джеме Макферсон, який створив і видав підробку - збірку «Пісні Оссіана». І хоч літературну містифікацію було викрито, «Пісні» користувались великим успіхом і пожвавили інтерес до творчості кельтів, а також до старовинних творів, що сприяло розвитку романтичної поезії. «Пісні Оссіана» викликали захоплення Карамзіна, Пушкіна, Жуковського.

Кельтські саги вплинули також на розвиток західноєвропейського рицарського роману (XII- XIII ст.). Так, історія красуні Грайне (сага «Переслідування Діармайда і Грайне»), з якою одружився старий король Фіни, її любов до племінника короля - Діармайда, втеча юної пари і довгі поневіряння нагадують сюжет рицарського роману «Трістан та Ізольда». В цьому романі використано й деякі сюжетні мотиви і деталі з саг «Вигнання синів Уснеха» і «Повість про Байле Доброї Слави». [22]

1.2. Германський героїчний епос. Відображення його в древньонімецькій та англосаксонській літературі

На початку нашої ери у германців панував ще первіснообщинний лад. Вони заселяли велику територію між Рейном і Ельбою та між Північним морем і Середнім Дунаєм. Праці Юлія Цезаря, Таціта та інші античні джерела свідчать, що германці займались скотарством, мисливством, знали вони і землеробство, часто здійснювали набіги на володіння Римської імперії. Жили германці родовими общинами, верховна влада належала народному зібранню. З часом родовий лад перетворився в лад «військової демократії» (Ф. Енгельс). Ватажком племені був вождь, який опирався на військову дружину. Князь та дружина збагачувались за рахунок нападів на сусідні племена, а також перебуваючи на службі в римських військах. Пізніше влада стала спадковою, а з королівських дружин згодом склалось феодальне дворянство.

За свідченням Таціта, германці мали свою міфологію - пісні про походження богів та людей, бойові пісні, присвячені богу війни, подвигам героя та ін. Відомо також, що германці знали рунічну писемність. Рунами, які нагадували грецькі та латинські літери, вони робили короткі записи на камінні, деревах, зброї тощо (певно, рунам надавали також магічного значення). Жодних документів, творів, записаних рунами, не збереглося.

В епоху великого переселення народів (IV- VI ст.) германці розмітались майже по всій Західній Європі. Доля їх склалась по-різному. Одні загинули у війнах з різними племенами і народами, другі асимілювалися з місцевим населенням. З племен, що залишились на території сучасної Німеччини, склалась німецька нація. Особливості історичного розвитку германських племен відбилися в народно-героїчному епосі, в якому виділяють два періоди (1). Перший період пов'язаний з добою великого переселення народів, з розпадом у германців патріархально-родового ладу і широкою переселенською і військово-колоніальною експансією. У той час на руїнах Римської імперії створювались нові варварські держави. «Це був своєрідний «героїчний вік», який став «епічним часом» в епосі германських народів» (2). Другий період представлений німецьким епосом епохи розквіту феодалізму (3).

(1) Жирмунский В. М. Германский героический зпос в трудах Андреаса Хойслера.- В кн.: Хойслер А. Германский героический эпос и сказание о Нибелунгах. М.: Иностр. литература, 1960.

(2) Мелетинский Е. М. «Эдда» и ранние форми эпоса.-М.: Наука, 1968, с. 6.

(3) Див.: розділ «Німецький героїчний епос».

Збереглась незначна кількість пам'яток древньогерманського [23] епосу. Це, наприклад, уривок «Пісні про Хільдебранта» (VIII ст.), поема «Беовульф» (близько 700 p.), уривки епосу про Вальтера Аквітанського («Вальдере», X-XI ст.) та про битву в замку Фінна («Фіннсбург»).

Древньогерманська епічна традиція збереглася також і набула самостійного розвитку в Скандінавських країнах, особливо в Ісландії (збірник «Едда» та ін.). При відновленні сюжетів давніх епічних сказань (древньогерманських і скандінавських) додатковим джерелом є ісландські саги про давні часи (прозові перекази), а також латинські хроніки середньовічних істориків (гота Іордана, франка Григорія Турського, лангобарда Павла Діакона, саксонця Відукінда і особливо датчанина Саксона Граматика), які в своїх творах переказували героїчні пісні та сказання (1).

Усі пам'ятки германського епосу, які збереглися, тією чи іншою мірою пов'язані з подіями епохи великого переселення народів. Однак у результаті різних причин історична основа в них дуже видозмінена. Це пояснюється тим, що на тій стадії, коли виникав епос германців, в їх свідомості дійсний факт і вимисел ще не відокремлювалися. Крім того, в усній пісенній творчості історичні події, факти, особи поетично переосмислювалися і героїзувалися. Опираючись на історичні події, епос створював свою поетичну історію, яка « народній пам'яті сприймалась як достовірна картина героїчного минулого. Слід також брати до уваги, що пам'ятки ці виникли в добу язичництва, а письмову форму набули вже після прийняття християнства, а отже, при запису підлягали обробці вже в дусі християнської ідеології.

(1) Жирмунский В. М. Германский героический зпос в трудах Андреаса Хойслера.- В. кн.: Хойслер А. Германский героический зпос и сказание о Нибелунгах, с. 5-6.

Так, сюжетна основа багатьох пам'яток народів германського походження пов'язана з подіями V ст. Відомо, що в 437 р. гунни зруйнували державу бургундів на Рейні, і тоді ж загинув їхній король Гундікарій з усім королівським родом. Але в епосі Гунтер (Гундікарій) та його родичі, військо зустріли смерть при інших обставинах - король гуннів Аттіла (в дійсності він не брав участі в битві 437 p.), зізвав усіх бургундів до себе для того, щоб присвоїти їхні скарби. Кровопролитні зіткнення германців з гуннами послужили історичною основою того, що в епосі взагалі часто фігурує ім'я короля Аттіли (Етцеля), в скандінавських пам'ятках - Атні. Цікаво, що в піснях «Едди» Атні виступає як жорстокий і підступний правитель, а в німецькому [24] епосі - як добрий і справедливий. Певно, король гуннів не раз був союзником германців у набігах на Римську імперію. Відомо також, що Аттіла помер у 453 р. на ложі своєї дружини - германської полонянки Ільдіко (скорочено від Хільда, в епосі - Крімхільда). Цей факт теж знайде широке відображення в епосі. До історичних сказань про загибель бургундів та про смерть Аттіли дуже рано приєднується франкське сказання про Зігфріда, який не має історичного прототипу, і, напевно, є породженням казок про богатирів. Цей епічний матеріал покладений в основу багатьох пам'яток різних часів та жанрів*.

* Найбільш відомими з них є «Едда», «Едда» Сноррі, «Сага про Волсунгів», «Пісня про Нібелунгів» та ін.

У древньогерманському епосі відтворено буття вищого ступеня варварства: бойові виїзди, битви, чвари між родичами, здобування скарбів, викрадення нареченої тощо. В епосі оспівуються сила героя, його хоробрість, рішучість, його бойова зброя. Значна увага приділяється темі родової помсти, згідно з законами якої члени роду зобов'язані були мстити за вбивство і кривди, які завдали їхнім родичам. Значне місце в епосі відводиться скарбам, коштовностям, які були символом влади, могутності, щасливої вдачі. Однак в уявленні германців золото було і причиною трагічної долі, розбрату, кривавих чвар і смерті.

Творцем й виконавцем пісні був дружинний співець, наділений поетичним даром воїн. Свою пісню він виконував звичайно під час бенкету в колі вождя і дружинників. Обмеженість у часі змушувала співця вибирати найбільш ефектний епізод якоїсь події, оспівувати якусь особу. Характерними ознаками пісні є завершеність епічного сюжету, лаконізм, емоційна піднесеність. У пісні невелика кількість дійових осіб, значну частину займає драматичний діалог. Для германської пісні властивий тонічний алітераційний вірш, обумовлений особливостями наголосу в германських мовах. Розповідалась вона речитативом під акомпанемент арфи.

З часом дружинний співець став професіональним співцем, поетом. В західних германців він називався скопом, на скандінавській півночі - скальдом. Співці вшановувалися почестями і щедро винагороджувалися правителями. Пісні дружинних співців швидко ставали надбанням народу і продовжували жити в усній традиції, що дозволяє по праву відносити їх до народної творчості.

Єдиним збереженим зразком героїчної пісні континентальних германців є уривок з «Пісні про [25] Хільдебранта», записаний на сторінках латинського богословського рукопису кінця VIII-IX ст. У ньому розповідається про двобій батька з сином. Це закінчений епізод, але передбачається, що слухачам з інших поетичних джерел відомо те, що передувало цій події і що відбудеться після неї. В основі пісні лежить трансформована в народній пам'яті історична подія. Відомо, що в 476 р. начальник варварської дружини германець Одоакр скинув останнього римського імператора і захопив владу. Але в 493 р. його переміг король остготів Теодоріх (в німецькому героїчному епосі - Дітріх Бернський). В «Пісні» ці події і відношення між персонажами перекручені, в ній розповідається, що якраз Отахр (Одоакр) вигнав короля Дітріха; разом із ним з Італії тікає і Хільдебрант - начальник його дружини, залишивши в рідному краї жінку і малого сина Хадубранта.

Тридцять років провів Хільдебрант на службі у короля гуннів Аттіли і тепер повертається на батьківщину на чолі війська. На кордоні він зустрічається з сином*, який виїхав з своєю дружиною назустріч ворогам. Старий Хільдебрант знає, що перед ним його син, і намагається уникнути кровопролиття. Але Хадубрант, прагнучи подвигів і слави, рветься до бою. Він не визнає у старому гунні батька (давно чув про його смерть) і називає Хільдебранта боягузом, що було для воїна найгіршою образою і робило зіткнення неминучим. Драматизм цієї історії посилюється конфліктом між обов'язком воїна і батьківським почуттям.

Горе мені, всевладний боже! (сказав Хільдебрант) горе іде!

.....................................................................................

І у скількох небезпеках смерть мене не спіткала!

Нині ж власний син мене звалить сокирою,

Вб'є своєю рукою, або сам я його вбивцею стану.

Хільдебрант приймає виклик сина. На цьому текст уривається. Звичайно такий двобій закінчується перемогою батька або примиренням.

Пісня відтворює суворий дух і суперечливу мораль того часу: поряд із відданістю правителю, особистою відвагою, гордістю героям властиві хитрість, підступність. «Пісня про Хільдебранта» набула напевно широкої популярності, про що свідчать пізніші обробки цього сюжету.

* Ситуація типова для народно-героїчного епосу (наприклад, билина «Богатирі на заставі. Бій Іллі Муромця з сином» та ін.).

Англосаксонська «Поема про Беовульфа». У середині V ст. германські племена англів, саксів, ютів вторглися на Британські острови і в запеклій боротьбі з місцевими кельтами (яка тривала близько [26] двох століть) захопили більшу частину їх території. З V по X ст. в англосаксів відбулися важливі зміни суспільно-політичного і культурного характеру.

Розклад родового ладу і поглиблення процесів феодалізації привели до класового розшарування англосаксонського середовища. Посилення централізації королівської влади і відносно рання християнізація сприяли зміцненню державної єдності. Збережені пам'ятки рунічної писемності (та інші джерела) свідчать про багатство пісенної традиції англосаксів: піснями супроводжувались трудові процеси, весільні обряди і похорони; пісні виконувались під час військових походів. Гласомани (спів-ці-музиканти народного типу) і скопи (професійні дружинні співці) користувались в них великою повагою.

Найбільш ранньою пам'яткою стародавнього германського епосу є англосаксонська «Поема про Беовульфа». Рукопис відноситься приблизно до 1000 p., але аналіз тексту показує, що дана редакція склалась на рубежі VII-VIII ст. Поема налічує 3000 віршів, розпадається на дві частини. Починається вона вступом, в якому розповідається про легендарного родоначальника датських королів Скільда Скефінга. його правнук - король Данії Хротгар побудував для своїх дружинників розкішну палату «Хеорот» (що означає «Оленяча палата»), названу так через те, що її крівлю прикрашали позолочені роги оленя. Та недовго розважались дружинники короля. Кожної ночі почало з'являтися люте чудовисько Грендель, яке пожирало воїнів. На допомогу датчанам прийшов хоробрий витязь Беовульф з племені геатів. Він смертельно поранив Гренделя, за що його мати мститься дружинникам. Тоді Беовульф спускається у страшенну морську глибину, житло Гренделів, і чудодійним мечем розправляється з кровожерливою матір'ю поверженого чудовиська. Нагороджений вдячними датчанами, Беовульф повертається на батьківщину і здійснює ще немало подвигів. 50 років він щасливо править геатами. Але на його землі нападає вогненний дракон. Старий король вбиває його і сам гине від отруйного зуба дракона. Над прахом Беовульфа насипають високий могильний пагорб, разом з ним закопують і коштовності з печери дракона. Дванадцять кращих воїнів віддають останні почесті доблесному і мудрому вождю.

Особливістю поеми є докладність описів і численні відступи (це епічний прийом «поширення»): [27] детальне змалювання боїв, розповіді героя про свої подвиги, авторські ремінісценції тощо. «Беовульф» насичений фольклорно-казковими і міфологічними образами і мотивами (дивовижне дитинство Скільда, надприродна сила Беовульфа, бої героїв з велетнями, чудовиськами, драконом та ін.). Але ці казкові мотиви і образи перероблені вже відповідно до принципів героїчного епосу. Фантастичні подвиги Беовульфа розгортаються на історично достовірному фоні буття германських племен, подвиги і героїчна смерть героя зв'язані з захистом народу, з племінними, загальнонародними інтересами.

«Беовульфу» присвячена величезна кількість наукових досліджень, однак загальноприйнятої концепції нема. До цього часу ведуться дискусії про процес становлення поеми, місце її виникнення, авторство. Висловлена була навіть думка, що «Беовульф» є скандінавською поемою, перекладеною англосакською мовою. Це, очевидно, зумовлене тим, що відображений у поемі історичний матеріал пов'язаний з історією скандінавських племен - данів, шведів, геатів. Немало місця в ній відведено розповіді і про датських королів, імена деяких з них по звучанню схожі з іменами, зафіксованими в хроніках Григорія Турського і Саксона Граматика. Але ця концепція прийнята не була. Редакція, яку донесли до нас століття, за сюжетом і поетичною формою - пам'ятка англосакської словесності. Вважають, що джерела «Беовульфа» сягають загальногерманських язичницьких часів. Стародавні пісні і сказання (які могли бути першоосновою «Беовульфа») засвоєні англосаксами ще до переселення на Британські острови. Цей епічний фонд пройшов поетапну обробку і в умовах англосаксонського воєнно-аристократичного середовища значно відійшов від першооснови.

Не встановилась єдина думка і щодо авторства. Поема є продуктом імпровізації співця? Чи книжним епосом, результатом усвідомленої поетичної творчості? Питання ускладнюється тим, що рукопис поеми відноситься до епохи переходу усної творчості до письмової літератури, коли народні сказителі і професійні поети користувались одними і тими ж прийомами оповіді. На сучасному етапі дослідження вважають, що автор «Поеми про Беовульфа» був, очевидно, кліриком, який добре знав латинську поезію, язичницькі сказання, а також був знайомий з творами античних авторів, особливо з «Енеїдою» Вергілія. Літературна довершеність [28] поеми свідчить про його професійну майстерність. Релігійно-ідеологічна атмосфера поеми суперечлива. В VII-VIII ст. англосаксонське суспільство вже було християнським, однак воно не відмовилось і від язичницьких уявлень. З одного боку, «Беовульфу» властиве християнське світосприйняття. Так, у поемі часто згадується ім'я бога, і окремі події мотивуються його втручанням, виявляється знайомство автора з біблійними сюжетами, засуджується язичництво короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні язичницькі уявлення і вірування. В тексті часто трапляються посилання на долю, віра в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов'язком воїна. Поема відбиває також підвищений інтерес людей того часу до слави, здобичі, до нагород. У ній розповідається, як правителі обдаровують своїх дружинників і скопа перстенями, дорогою зброєю. В уяві оповідача і слухачів золото, скарби наділені владою і роковою силою, стають причиною чвар і ворожнечі. Це все ще германські уявлення дохристиянського періоду. Таким чином, у поемі спостерігається нашарування християнського світогляду на язичницькі уявлення.

Спроби встановити історичний прототип Беовульфа виявились безрезультатними. Очевидно, це збірний образ ідеального воїна і правителя. Характерною рисою епоса якраз і є зображення маловідомої історичної, а то і зовсім вигаданої особи, що дає великий простір для вираження через цей образ народних дум та сподівань.

1.3. Древньоскандінавська література

Особливе місце в середньовічній культурі займає література скандінавських народів, які свого часу не ввійшли в орбіту античної цивілізації і великого переселення народів. На території Швеції, Норвегії, Данії впродовж першого тисячоліття зберігався общинно-родовий лад, існувала велика патріархальна сім'я. Характер буття скандінавців нагадував устрій континентальних германців перед падінням Римської імперії. Вожаки племен і племенних союзів - конунги* - вибирались з племінної знаті і оточували себе бойовими дружинами з молодих воїнів. Під командою вождя будувались бойові кораблі, готувалась зброя: бойові сокири, списи, мечі, луки, щити. Конунг розпоряджався і військовою [29] здобиччю - обдаровував племінну знать, дружинників. Полонених продавали або перетворювали на рабів. Родова знать тримала у своїх руках і релігійні справи, вона відала обрядами, жертвопринесенням, що також збільшувало її вплив і могутність. Усі вільні землероби - бонди - користувались однаковими правами. Важливі справи вирішувались на загальному зібранні усіх вільних - тінзі. Однак фактично на тінзі верховодили знать і багаті бонди. Скандінавці займались землеробством, скотарством, хоча сувора природа часто ставила під загрозу урожай і корм для тварин. Важливою підмогою у господарстві було рибальство, китобійний промисел. Вони здавна підтримували торговельні зв'язки з іншими європейськими народами; молоді люди часто займались піратством, що не засуджувалось. Гориста, сильно пересічена місцевість, густі ліси визначали характер поселень. Скандінавці жили хуторами, які захищали людей і худобу від незгод північного клімату. Довгі зимові вечори проводили біля домашнього вогнища, слухаючи різні життєві історії, а також легенди про богів, героїв, які нерідко сягали корінням в загальногерманські часи. Тут довго користувалися древньогерманськими рунами, яким надавали магічного значення.

* Конунг (сканд.) - спочатку військовий вождь племені, пізніше король.

На рубежі VIII-IX ст. починається бурхлива . масова експансія скандінавців, яка продовжувалась майже три століття і отримала назву епоха вікінгів*. В русло переселення, колонізації, захоплення чужих земель і грабувань утягувалися все нові покоління норвежців, шведів, датчан. В цю добу відбулись глибокі зрушення в усіх сферах матеріального і духовного життя скандінавської півночі: поклала вона також відбиток і на ті народи, що стикалися з вікінгами. Вважають, що є немало причин, які примусили скандінавців порвати зі звичним традиційним укладом і сміливо ринутись назустріч невідомості. Безсумнівно, важливу роль відіграла необхідність в нових землях, можливість розширити торговельні зв'язки і політичний вплив, сприяли цьому і розклад родового ладу і небажання родової знаті примиритися з посиленням влади конунгів, губити свої вільності та привілеї. Крім того, скандінавців приваблювала можливість поживитися за рахунок беззахисної перед ними Європи, яку в той період роздирали феодальні чвари і міжусобиці. Але є і така думка, що значну роль в цій «раптовості» масового появлення скандінавців в Європі (і не тільки в Європі), їх войовничу непримиренність потрібно пояснювати [30] також і «внутрішніми стимулами» (1). Зіткнення з Європою (яка йшла по шляху феодалізації і християнізації), усвідомлення контрасту між «своїм» способом життя (і мислення) і «чужим», передчуття загрози звичному «своєму» укладу з боку «чужого світу» породили серед скандінавців занепокоєння, страх і прагнення підкорити собі ці «чужі» сили, що і проявилось в неприборканій енергії, войовничості та героїчному пафосі. Вважають, що епоха вікінгів збігається з високим розквітом мистецтва скандінавців (особливо в Ісландії) і визначає характер деяких його сторін. Так в образотворчому мистецтві відродився «звіриний стиль» (або «тератологічний») - потяг до зображення страхітливих звірів, чудовиськ, хижаків (світ уявлявся неперервним зіткненням незрозумілих, ворогуючих сил). У літературі цим настроям відповідає розквіт поезії скальдів, з її складною символікою та словесними емблемами.

(1) Гуревич А. Я. Начало эпохи викингов: Скандинавский сборник, XII.- Таллин, 1967, с. 128-147.

* Спочатку слово вікінг означало морський набіг, пізніше - воїн-моряк.

Географія експансії вікінгів досить широка. Датчани і норвежці безчинствували головним чином у Західній Європі, наводячи жах на населення північного узбережжя Франції, Балтики, Британських островів. У Європі їх називали «норманами», тобто «північними людьми». У 911 р. частина північної Франції фактично опинилася під владою нормандського герцога (вона й до сьогодні зветься Нормандією). Експансія на схід мала дещо інший характер. Шведські купці-воїни добре знали шлях із Фінської затоки до Дніпра і Чорного моря, а також по Волзі до Каспію у візантійські, арабські, хазарські володіння, багаті на дорогоцінні метали, тканини, посуд. Вони охоче вступали в дружини слов'янських князів і на службу до візантійських імператорів. На Русі їх називали варягами. При потребі слов'яни відбивали варязькі вторгнення і нерідко проганяли їх за море.

Шторми Північної Атлантики не лякали вікінгів, на стійких дерев'яних човнах, орієнтуючись по сонцю і зірках, вони здійснювали далекі океанські переходи. Близько 870 р. норвежці відкрили Ісландію й дали острову назву Island - країна льодів. Наприкінці X ст. ісландці дістались до Гренландії і близько 1000 р. (майже за п'ять століть до Колумба) вступили на береги Північної Америки. Скандінавські племена не брали участі у великому переселенні народів, але пересування скандінавів та спосіб їх буття в «епоху вікінгів» були подібними до континентальних германців в добу, яка передувала падінню Римської імперії. [31]

Особливо важливе значення для історії культури скандінавських народів мало освоєння Ісландії (870-930). Спочатку в Ісландію переселилась частина норвезької знаті та вільних селян, незадоволених посиленням королівської влади та феодальних відносин. Віддаленість цього закинутого на край світу острова, добре захищеного від зовнішніх воєнних нападів, наявність вільних земель сприяли створенню тут суспільства, в якому довго зберігаються архаїчні риси докласового, родового ладу та його ідеології. Ісландське суспільство складалось з вільних общинників - бондів. З родової знаті вибирали старійшин - годі, які одночасно були жерцями та суддями. З 930 р. верховним органом правління в Ісландії став «альтинг» - всеісландські народні збори, які відіграли важливу роль в ісландському суспільстві. «На альтинг приїжджали, щоб добитись правди та справедливості, обмінятись новинами, обміркувати поточні події. На альтинг збирались як на народне свято. На ньому знайомились, укладали торгові угоди і влаштовували шлюби, знайомились з законами і судовою процедурою, змагалися в іграх, слухали розповіді про подорожі... розповідали саги, декламували вірші. Альтинг вважають колискою ісландської літератури і порівнюють його роль у житті ісландського суспільства з роллю столичного міста, в якому зосереджене культурне життя країни і розквіт якого зумовлює розквіт культури народу» (1).

(1) Стеблин-Каменский М. И. Культура Ислан-дии.- М.: Наука, 1967, с. 25.

У 1000 р. на альтингу за мирною угодою між язичниками і християнами офіційною вірою було визнано християнство. Але християнська релігія не справила помітного впливу на суспільний і духовний уклад ісландців. Християнство ще два століття мирно співіснувало з язичництвом і перемогло його більше в сфері офіціальних обрядів, ніж у сфері переконань. Місцеві клірики з повагою ставились до рідної старовини і своїми записами усної народної творчості сприяли увіковіченню поетичних пам'яток язичництва.

У середині XII ст. зі зростанням майнової і соціальної нерівності, зміцненням родової знаті (хьовдінгів) в Ісландії посилились внутрішні розбрати. Могутні хьовдінги у своїй жадобі багатства і влади нехтували моральними принципами та законами доби ісландського «народоправства». В 1262 р. Ісландія втратила свою незалежність, підпавши під владу норвезьких королів, які здавна мріяли про підкорення цього багатого острова. [32]

У період незалежності (870-1262) в Ісландії була створена багата і свого роду унікальна література. В ній іноді важко розмежувати народну творчість та усвідомлене, індивідуальне авторство, сиву старовину і сучасність, варварську жорстокість і вишукану манірність. У той час коли в Європі вже загинула язичницька культура, тут, у далекому північному краї, зберігалась і створювалась література, яка багато в чому відтворила звичаї, вірування та народно-епічну традицію германо-скандінавської язичницької старовини. Та разом з тим, порівняно з кельтським епосом, пам'ятки скандінавської словесності відбивають вищий ступінь художньої свідомості.

Древньоскандінавська література складається з пісень «Едди» (еддична поезія), поезії скальдів і прозових творів - саг.

Еддична поезія. Збірка «Старша Едда» складена в другій половині XIII ст., але це, певно, список з дещо старішого рукопису, про який нічого невідомо. Аналіз мови і стилю свідчить про те, що до збірки ввійшли тексти IX-XII ст. Знайдено збірку у XVII ст., коли в Данії, Швеції пробудився інтерес до забутої старовини. Тоді ж збірка одержала назву «Едда», за аналогією з книгою ісландця Сноррі Стурлусона (1179-1241). З метою розрізнення поетичну збірку прийнято називати «Еддою Старшою», а книгу Сноррі - «Еддою Молодшою» (або «Прозаїчною Еддою»). Значення слова «Едда» не з'ясоване. У текстах «Старшої Едди» вчені виявляють складні нашарування, пов'язані з загально-скандінавськими і загальногерманськими епохами, а також незначний вплив християнства. Але дискусія про походження, місце, час виникнення цих текстів не закінчена. В збірку входять 29 пісень, пісні ці анонімні. За змістом їх поділяють на міфологічні , (10 текстів) та героїчні (19). Є тут і проза, яка І зв'язує, роз'яснює і доповнює зміст пісень.

Вважають, що міфологічні пісні остаточно склалися в епоху вікінгів (IX-XI), а отже, відтворили уявлення пізнього скандінавського язичництва. Більшість героїчних пісень «Старшої Едди» сюжетно пов'язана з давньою епічною поезією континентальних германців.

Міфологічні пісні тематично різноманітні. В них відбито уявлення скандінавів про походження богів світу, людей. Складались вони під впливом особливостей буття народів скандінавської півночі, які [33] протягом століть жили в умовах суворої природи, знаходячи притулок у відокремленій садибі. Певно, тому в їхній міфології світ, де живуть люди, називається Мідгард (дослівно - «садиба, яка стоїть посередині»). Мідгард оточений Утгардом, «тим, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби». Це світ велетнів, чудовиськ, які уособлюють руйнівні сили природи, хаос, ворожий і богам, і людям. Над світом людей височить Асгард, пристановище богів-асів. З'єднує ці два світи міст-райдуга. Після смерті і боги і люди потрапляють у підземне царство мертвих - Ніфльхейм, де править велетень - невблаганна Хьоль. Землю оточує океан, в якому звивається кільцем світовий змій. В надрах землі ховаються карлики - альби - вправні ковалі, володарі незліченних скарбів.

У «Старшій Едді» відображені відносини та світосприйняття скандінавів доби розкладу родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги - це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані більш могутніми, спритними, знайомими з магією.

Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан - у західних германців). Одін, бог війни, робить своїх улюбленців сильними і непереможними. Дочки Одіна, войовничі діви-валькірії, відносять полеглих героїв до Валгалли («чертог мертвих»), де вони змагаються в боях, а потім весело бенкетують з Одіном. Він - бог мудрості, покровитель поетів і сам поет. Сила його слова підкорює всіх. Мужній і стійкий, він здобув «мед поезії», віддав в заклад око, щоб стати мудрим, пожертвував своїм життям заради знань.

Дружина Одіна - богиня Фрігг - вважалася покровителькою шлюбів, втіленням родючості, богинею кохання.

Великою пошаною в скандінавів, як і Одін, користувався бог блискавки і грому рудобородий Тор (у західних германців - Донар). Тор наділений рисами простого селянина - скандінава, що століттями мужньо боровся з суворою природою. Озброєний кам'яним молотом, дуже сильний, добрий, але запальний Тор завжди готовий вступити у двобій зі злом. У колісниці, запряженій козлами, рудобородий бог часто прямує на схід, де б'ється з велетнями, боротьба з якими - запорука життя богів та людей. Ворог зла і несправедливості, Тор захищає [34] від чар, хвороб, біди. В епоху вікінгів його вважали також богом родючості. У давній Ісландії про простодушного Тора складено багато побутових гумористичних оповідок.

Втіленням руйнівних сил, чвар у скандінавській міфології був Локі. Енгельс вбачав у ньому риси Мефістофеля. Локі розумний, але злий жартівник. Він підступно занапастив світлого бога Бальдра, що стало передвістям загибелі богів.

Найвизначнішою пам'яткою язичницької міфології є пісня «Віщування Вйольви»*, в якій виражені ідеї боротьби між Добром і Злом та ідея спокутування зла. Розбуджена Одіном зі смертельного сну Вйольва розгортає грандіозну картину створення світу, його загибелі та відродження. Спочатку з безодні народився велетень Імір, потім з'явились боги. Вони вбили Іміра і з тіла його утворили світ: м'ясо стало землею, кров - морями і ріками, кістки - горами... Люди були створені з ясеня і верби. Самі боги трудились і забавлялись на зелених луках Ідавйолля. Але в світі поширюється зло, боги порушують свої клятви, вбивають світлого Бальдра. Це порушує мир серед богів і людей. На землі настають страшні часи:

В чварах кривавих брат губить брата;

Кровні родичі одне одного ріжуть;

Множиться зло, повен підлості світ,

Вік сокир, вік мечів, вік щитів розсічених,

Хуртовинний вік, вівчий вік - перед кончиною світу...

Починається всесвітня катастрофа. З цепу зривається вовк-чудовисько Фенрір, піднімається в океані світовий змій, на кораблі мерців припливає Локі; з ними повелитель вогню Суртр, підземний велетень. Фенрір пожирає Одіна, Змій перемагає Тора. В полум'ї пожежі гине все живе. Проте в «Пісні» трагізм не доходить до почуття приреченості. Пророцтво Вйольви завершується прозрінням, що знову постане «з моря земля зелена», повернеться Бальдр, «заколосяться хліби без посіву». Світ знову здобуде життя, тепло, рух. Запанує мир, добро, щастя.

* Вйольва-чаклунка, віщунка.

Більшість учених вважають, що «Віщування Вйольви» виникло в Ісландії в другій половині X ст. У пісні помітні різні нашарування. Міфологічні уявлення, що лежать в основі пісні, зв'язані з первісним, язичницьким мисленням, але систематизація їх відбулася пізніше і зазнала впливу християнства. Звідси ідея вини і спокутування, засудження жадоби золота, християнський погляд на жінку як на першопричину усіх бід. [35]

Суворий драматизм, властивий більшості міфологічних пісень, пояснюють різними факторами. Дехто з дослідників причини його вбачає в географічному факторі - скандінавам століттями доводилось вести непримиренну боротьбу з північною природою. Більш переконливою є думка, що скандінавська міфологія створювалась на вищому ступені розпаду родового ладу, це зумовило трагічне відчуття - руйнування, неминучості загибелі існуючого світопорядку. Беруть до уваги і той факт, що в скандінавській міфології богів і людей зв'язує спільна доля - вони смертні. Очевидно, тому в міфологічних піснях Едди нема такої світло-оптимістичної атмосфери, яка властива міфам Стародавньої Греції.

З ім'ям Бальдра («Сни Бальдра») в ісландській міфології пов'язані добро, мудрість, краса. Це єдиний бог, про якого відоме тільки хороше. Одна з пісень розповідає, як Бальдру Доброму почали снитися «погані сни» («Сни Бальдра»), що провіщало йому загибель, його мати, богиня Фрігг, взяла клятву у вогню і води, заліза й інших металів, каміння, рослин, хвороб, тварин, птахів і змій, що вони не чинитимуть зла її синові. Повіривши в безпеку свого улюбленця, боги вирішили влаштувати забаву. Вони поставили Бальдра на полі тінга (де не можна було вбивати) й почали кидати в нього списи, каміння, стріли, рубати його мечем, але він залишався невразливим, і це розважало присутніх. Ці веселощі не сподобались Локі, і він вирішив на зло всім згубити Бальдра. В образі жінки з'явився він до Фрігг і вивідав, що всі речі дали «клятву», тільки пагінець омели (який видався богині надто молодим для клятви) тепер небезпечний для Бальдра. Локі знайшов омелу і вручив її сліпому Хьоду, братові Бальдра, запевнивши його, що той образить Бальдра, коли не кине у брата цей прут. Сліпий метнув пагінець, і Бальдр упав мертвим. Так сталося найбільше нещастя для богів і людей. Цей міф має сюжетну схожість з міфами багатьох народів про смерть та воскресіння божества, в яких відобразилось первісне уявлення про зміну пір року як про боротьбу світлих і темних сил.

До найбільш пізніх пісень міфологічної групи належить пісня «Словесна чвара Локі», яка, за висловом Енгельса, «відображає той час, коли віра в старі міфи була цілком втрачена; це - сатира на богів зовсім в дусі Лукіана» (1). Локі, з'явившись непрошеним на бенкет до морського велетня, зухвало ганьбить усіх присутніх, безжалісно нагадуючи [36] богам про їхні гріхи й провини. Особливо дістається богиням, кожну з. них Локі висміює за розпусту. Боги теж погрожують йому ганьбою, та Локі не боїться їхнього викриття і сам цинічно вихваляється своїми провинами. Ця пісня нагадує старовинний жанр народної поезії - лайливі, паплюжні пісні, які були в багатьох народів. Призначення їх - висміяти суперника чи ворога.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твври, т. 21, с. 40.

Героїчні пісні «Старшої Едди» відтворюють давній ступінь розвитку епічної поезії. Більшість цих пісень виникло на матеріалі героїчних сюжетів, що склалися у континентальних германців (готів, франків, бургундців) ще в епоху великого переселення (про загибель Нібелунгів, сказання про Зігфріда та ін.). Ці пісні у свій час (певно в VI-VII ст.) проникли в Норвегію, а пізніше - в Ісландію, де зазнали місцевої поетичної обробки. У зміст старих переказів були введені нові персонажі, зроблені психологічні поглиблення. Імена набули скандінавського звучання: Зігфрід перетворився на Сігурда, Гунтер - на Гунара, Крімхільда - в Гудрун, Атілла - в Атлі та ін.

Героїчні пісні «Едди» виникали в різні часи. Декілька пісень можуть бути прикладами героїчної пісні ще часів великого переселення («Стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі»). Поряд з ними існують нові, вже скандінавської форми пісні, але різного ступеня давності, й тому в них проявився різний світогляд. В найдавніших піснях відбито пережитки матріархату, коли кровні зв'язки панували над іншими зв'язками. Так, Гудрун («Друга пісня про Гудрун») вбиває своїх синів і чоловіка Атлі - це помста за вбивство чоловіком її братів. У німецькому ж варіанті цього сюжету («Пісня про Нібелунгів», 1200 p.), який остаточно оформився в умовах феодалізму, навпаки, Крімхільда (Гудрун) підступно вбиває своїх братів, помщаючись за смерть чоловіка.

У пізніших текстах Едди значимою стає тема кохання. їй присвячений ісландський сюжет про зустріч Брюнхільди і Сігурда, про почуття, що спалахнуло між ними («Уривок з пісні Сігурда»). Цей ісландський варіант психологічно пояснює ненависть Брюнхільди до Сігурда і бажання йому смерті, за те що він, не бажаючи цього, зрадив її і одружився з Гудрун. Тоді як у німецькій «Пісні про Нібелунгів» не зовсім зрозуміло, чому так ображена Брюнхільда.

Характерно, що в еддичній поезії жінка виступає [37] нарівні з чоловіком, не поступаючись йому ні в мужності, ні в рішучості. Саме її характер і вчинки найчастіше зумовлюють весь хід подій, особливо в здійсненні помсти, яка вважалась вищим обов'язком людини. Головна тема героїчних пісень - мужність людини перед лицем невблаганної долі. Герой знає, що чекає його, але, не вагаючись, йде на зустріч неминучості. За тогочасним уявленням, найвище благо - це слава про подвиги і честь, тільки вони залишаються у пам'яті людей.

Однією з найстаріших пісень «Старшої Едди» є «Слово про Вйолунда». За змістом «Слово» споріднене з міфологічними і героїчними піснями, в ньому якби переплелися дві сюжетні лінії. Початок пов'язаний з казкою про дівчат-лебідок, які завжди покидають тих, хто посягає на їх волю. Коваль-чарівник Вйолунд узяв за дружину лебідку-валькірію, але не зумів її втримати. Покинутий дружиною, він сумує і сподівається на її повернення. Далі розповідається, що конунг Нітуд разом зі своїми воїнами проник в дім коваля, забрав його бойовий меч і, зв'язавши сплячого господаря, полонив його. Бажаючи втримати у себе вмілого майстра, конунг наказав підрізати сухожилля на ногах у коваля і тримати його на безлюдному острові, де той куватиме для конунга дорогоцінні витвори. Та Вйолунд жорстоко відплатив конунгу. Він убив його синів і на саморобних крилах покинув острів. Волелюбний пафос пісні полягає у переконанні, що немає таких сил, які могли б несправедливо поневолити людину.

Еддичний вірш, як і пам'ятки західногерманської поезії («Пісня про Хільдебранта» та «Беовульф»), заснований на алітерації. «Старша Едда» має народно-поетичну основу. В ній присутні елементи фольклорно-епічного стилю (постійні епітети, повтори, паралелізми; нерозчленованість епічного і ліричного начал). В «Едді» відбито свідомість людей ще докласового родового ладу; в ній панує вільнолюбний, героїчний дух епохи вікінгів. Пісні «Едди» мають величезне історико-культурне значення.

Поезія скальдів. В Норвегії та Ісландії протягом XI-XIII ст. дуже популярною була поезія скальдів - один з найоригінальніших видів творчості в усій світовій літературі. Мистецтво складання віршів було популярним. їх створювали чоловіки і жінки, знатні особи і бонди, імпровізували на бенкетах, на тинзі, в зимові вечори на посиденьках, під час переїздів по морю. Скальди - дружинні співці та придворні поети - користувались великим авторитетом. [38] Вони були довіреними особами правителів, до них звертались за порадою у важливих справах. У бенкетному залі поети займали місце на почесній лаві, одягалися в дорогі й пишні шати. Збереглося біля 350 імен скальдів. Багато їх перебувало на службі у шведських або датських конунгів, частину з них доля закинула в Англію, Іспанію, Візантію, на Русь.

Поезія скальдів була актуальною, зверненою до сучасників. Ісландські скальди прославились як неперевершені майстри складання похвальних пісень - панегіриків, які називались драпами (дослівно - «бойова пісня»). В драпах скальди оспівували бойові подвиги конунга і його дружини, мудрість і силу правителя. Вважалось, що така пісня приносить славу, вдачу. Тому скальдів щедро одарювали і старались привернути до двору. Складали вони також і лайливі пісні про ворогів та недругів. Цих пісень боялися; вірили, що погане слово могло накликати біду. Подяка, визнання, а головне - матеріальна нагорода приймались скальдами як належне. Вважалось, що нагорода, одержана від могутньої і знатної людини, зв'язувала співця зі славою, щастям багатої людини. Тому скальди охоче брали (і навіть вимагали) нагороду за пісню - золоту каблучку, дорогу зброю, кольчугу та ін. Взагалі ставлення скандінавців (як і давніх германців) до золота, коштовного каміння, чужоземних монет, дорогого посуду, зброї було особливим - вони вірили, що подібне багатство живить «душу роду», приносить людині та його роду славу, вдачу. Тому вікінги, оберігаючи свої багатства, часто закопували їх у землю, скидали у трясовину, в морську глибочінь.

Поезія скальдів є усвідомленою творчістю, звідси - пафос самоусвідомлення її творців і навіть почуття переваги над іншими. Вважалось, що поетичний дар - це «дар Одіна». Разом з тим поетична творчість сприймалась як ремесло, як уміння щось добре робити. Цим пояснюється уподібнення процесу творчості до праці, коли треба «стругати», «ткати», «в'язати» тощо.

Поезія скальдів відзначається складністю метричної форми і вишуканістю поетичної мови. Скальди створили складну систему поетичних синонімів- так звані хейті, і метафоричних, умовних поетичних перифраз - кеннінгів, якими замінювались найбільш вживані у віршах поняття. Наприклад, замість слова сонце вживалось його хейті - коло, світило тощо. Пишними та красномовними [39] були кеннінги. Наприклад, замість слова воїн вживали махач меча, дерево битви, кущ шолому; корабель - це кінь моря, олень моря, бик води; жінка - сосна наряду, липа золота та ін. Особливо витіюватими були п'яти-семичисленні кеннінги. Так, один із кеннінгів слова чоловік звучить - марнотратник бурштину холодного лугу кабана Винблінді. Такі вирази вимагають спеціальної розшифровки.

Поезія скальдів була насичена кеннінгами і хейті. Завдяки їм вона ставала пишномовною, таємничою, урочистою, що дуже подобалось сучасникам. Ось уривок з вірша: «Місяць брів одягнутий в біле сосни наряду, блиснув на мене по-соколиному з ясного неба брів, але блиск місяця повік богині золотих перснів з того часу заповідає нещастя мені і богині перснів». Це означає: «жінка в білому кинула на мене соколиний погляд, і від того часу ми обоє нещасливі».

У період розквіту поезії скальдів у ній відбились свободолюбство та героїка епохи вікінгів. Це барвистий світ кораблів, що мчать під червоними вітрилами назустріч славі та багатству; світ конунгів, котрі щедро обдаровують скальдів, дружину. Часто тут прославляють бога Одіна, покровителя поетів. Є тут же місце і для воронів, вовків, вічних супутників смерті.

Поезія скальдів - винятково цінне джерело для розуміння суспільного життя і психології народів скандінавської півночі.

Видатним скальдом був Егіль Скалагримссон (X ст.) - знатний, свавільний та охочий до багатства вікінг. Замолоду він розбійничав на Балтиці, служив воєначальником у англійського короля, ворогував з норвезьким королем Еріком Кривава Сокира і вбив його сина. Випадково потрапивши у руки свого лютого ворога, Егіль відкупився від смерті похвальною піснею «Викуп за голову», яку написав у ніч перед стратою, його бурхливе життя, типове . для епохи вікінгів, описане в родовій «Сазі про Егіля». На схилі літ він жив в Ісландії. Особисте горе, втрата близьких не змінили його характеру - він залишився зухвалим, жадібним до чужого добра, мужнім у боротьбі з незгодами. У знаменитій поминальній пісні «Пам'ять сина», яку Егіль написав, коли втопився його улюблений син Бодвар, старий поет погрожує помстою велетню морів, нарікає на самого Одіна за те, що той забув стару дружбу і відсахнувся від поета. І тепер єдина втіха в його самотності - вміння складати вірші. Знаменитий [40]cкальд дожив до глибокої старості. Перед смертю Егель переховав свої коштовності в болоті, і, щоб ніхто не зрадив таємниці скарбу, вбив рабів, які допомагали йому.

Видатним ісландським поетом, ученим і політичним діячем був Сноррі Стурлусон (1178-1241). Він виходець зі знатного роду, володів великими земельними наділами і займав почесне становище в ісландському суспільстві. Втягнутий у політичну боротьбу між родовою ісландською знаттю і норвезьким королем Хаконом, Сноррі був убитий за наказом короля.

Вірші поета не збереглися, своєю славою він зобов'язаний знаменитій «Хеймскрінглі» («Земне коло») - сазі про норвезьких королів і «Молодшій Едді», яка має велике історико-літературне і пізнавальне значення. Трактат «Молодша Едда» складається з чотирьох частин: «Пролог», «Видіння Гюльві» *, «Мова поезії», «Перелік розмірів», які різняться за змістом і за формою. В «Пролозі» відчувається вплив латинської книжності, що не типове для ісландської усної традиції. Викликає сумнів, чи належить ця частина Сноррі. Найбільш монолітною за змістом є «Видіння Гюльви», в якій представлено художньо опрацьований огляд язичницьких міфів і різні відомості про богів. Розділ «Мова поезії» містить перекази міфологічних сюжетів та героїчні оповіді, зокрема сказання про Ніфлунгів (Нібелунгів). Тексти міфів і оповідей потрібні автору для пояснення походження кеннінгів і хейті. Остання частина - «Перелік розмірів» - присвячена метриці, тобто опису розмірів і строф, а також стилістичних прийомів, які виробилися скальдами впродовж століть.

* Первісно Гюльві - морський велетень.

«Молодша Едда», написана в період занепаду поезії скальдів, за задумом автора, повинна була стати посібником для молодих поетів і відродити мистецтво скальдів. «Едда» Сноррі разом зі «Старшою Еддою» є унікальним джерелом відомостей про язичництво германських народів.

Саги. Ісландці створили також багату прозаїчну літературу, так звані саги (ісланд. saga - те, про що розповідають). Складались саги з X по XIV ст., запис та письмова обробка їх почались з другої половини XII ст. Початок письмовій обробці саг поклали ісландські клірики - творці історичних праць. Серед них особливе місце займають «Книга про ісландців» (близько 1130) Арі Торгільссона, яка являє собою коротку історію Ісландії, та «Книга [41] про заняття землі» (початок XIII ст.), яка вміщувала список перших переселенців та запис про важливі події з життя кожного роду.

Ісландські саги надзвичайно різноманітні за змістом. Багато саг історико-побутового змісту, в них розповідається про подорожі у різні країни. Так, «Сага про Ейрика Рудого» містить цікаві відомості про відкриття Гренландії та Північної Америки. В деяких сагах говориться про походи вікінгів у Стародавню Русь, яку скандінави називали Гардарікою - країною міст і казкових багатств, дивовижних звірів. «Сага Олафа Трюгвасона» дає цінний матеріал про Київську Русь і князя Володимира, зображеного мудрим і освіченим правителем. Цікавими є звістки про Новгород: «У Холмграді (Новгороді) мир був настільки святенним, так строго там слідкували за загальним спокоєм, що кожен, хто вбив без суду людину, карався смертю». «Сага Олафа Святого» - це розповідь про династичні зв'язки королів скандінавських країн з Київською Руссю. З історією норвезького королівства нас знайомлять «королівські саги». Найзнаменитіша з них, «Хеймскрингла» («Коло земне»), створена Сноррі Стурлусоном на основі усних переказів та письмових історичних джерел.

Саги напівісторичного і легендарного характеру називались «сагами давноминулих часів», фантастичні за змістом - «брехливими сагами», або «бабусиними казками». В ці часи виникали також прозаїчні переробки пісень героїчного епосу. Так, «Сага про Вйолсунгів» - це переказ змісту героїчних пісень «Старшої Едди» про Сігурда і Нібелунгів.

Найбільш самобутніми і цінними у пізнавальному відношенні є родові саги, або їх ще називають «саги про ісландців» (їх близько 60). У них відображено побут, вірування, суспільні відносини скандінавів епохи вікінгів. Родові саги виникли з усних переказів про перших переселенців та родових сімейних переказів, які передавались з покоління в покоління. З них поступово складалась історія роду з розгорнутою біографією одного чи кількох її представників. Родові саги охоплюють значний фактичний матеріал і велику кількість персонажів.

Питання про походження родових саг, їх жанрову своєрідність, авторство давно цікавить учених. Протягом довгого часу в Європі (особливо в Ісландії) сагу вважали майже історичним документом. Цьому сприяла достовірність фактів, відбитих у родових сагах. Так, географія родових саг збігається [42] з географією Ісландії. Назви рік, долин, гір, гейзерів, озер, навіть хуторів, які фігурують у сагах, . збереглися до сьогодні. Виступають тут персонажі, чиї імена містяться в списках перших переселенців в Ісландію й інших джерелах. Змальовані події - історично зафіксовані. Ісландці, які слухали, як і ті, що пізніше почали читати саги, були впевнені аж до останніх часів в історичній достовірності зображених подій і фактів. Проте сучасне літературознавство вважає сагу художнім вимислом і відносить до галузі літературної творчості (1). Сага - це художній твір, створений на основі історично достовірного матеріалу. Спочатку сага існувала в усній традиції, потім пройшла через письмову та літературну обробку. В процесі запису, очевидно, зазнала певних змін уже в дусі XIII ст. (коли й було, записано більшість родових саг). Саги про ісландців анонімні. Вони створені людьми, які, напевно, не вважали свою розповідь вимислом, вони вірили в те, що розповідали. У ті далекі часи в ісландській мові і не було слів автор, писати, письменник.

(1) Див. праці М. І. Стеблін-Каменського та ін.

Головна тема родових саг - родові чвари, помста, що роздирали ісландців у «вік саг». Вольниця епохи вікінгів виховувала цілі покоління людей суперечливої моралі. Мужні та волелюбні, вони разом з тим пишались силою, підступністю, мстивістю. Надзвичайно розвинуте почуття власної гідності, незалежності перепліталось у них з жадобою багатства та жорстоким свавіллям. У житті людей того часу, чоловіків і жінок, велике місце займало поняття «честі» - особистої і родової. Помста за зневажання особи і вбивство вважалась найвищим обов'язком усього роду і кожного його члена. Помста часто розгорталась у цілий ряд кривавих подій, від яких страждало багато невинних людей. Так, у знаменитій «Сазі про Ньяля» розповідається про мудрого законодавця Ньяля, що став жертвою сліпої помсти. Разом з ним загинули його сини, внук, дружина. Месником за них став зять Ньяля, який чудом врятувався з палаючого будинку. «Сага про Ньяля» - найбільша із родових саг. Виникла вона, очевидно, наприкінці XIII ст., про її популярність свідчать численні списки. В сазі згадується понад сімсот власних імен, більше чотирьохсот географічних назв. Це дає великий простір для вивчення основної проблеми - правда і вимисел у сагах про ісландців.

Сагам властивий об'єктивний, стриманий тон розповіді, безхитрісне, тверезе викладення фактів, подій, [43] учинків. Автор ніби розчинився в розповіді; його нема (його героями керує сама доля, в яку так вірили германці та скандінави). Характеристика дійових осіб поступово складається з вражень про їх поведінку та вчинки. Детальний опис відомостей про родословні, родинні зв'язки, опис місцевості та ін. збільшують ступінь «достовірності» цих докладних розповідей. На відміну від стилю кельтських саг та поезії скальдів, мова родових саг бідна на художні прийоми. В ній відсутні метафори, порівняння, нема в сагах і елемента фантастики. Правда, трапляються прояви «дивовижного» (віщі сни, привиди, заклинання тощо), але це побутові забобони, характерні для первіснообщинного ладу. У родових сагах нема опису почуттів героїв, заглиблення в їхній внутрішній світ. Ми можемо судити чи здогадуватись про них лише на підставі фактів, через дію. Так, в «Сазі про Егіла» нема мови про глибину батьківського горя Егіла, коли втопився Бодвар,- силу його страждань видно з того, що під час поховання сина Егіл так зітхнув, що на ньому потріскав не лише вузький одяг, а й панчохи. Але повідомлено про це у звичайному, стриманому тоні. Разом з тим саги надзвичайно драматичні за змістом. Як правило, це розповідь про вузлові моменти життя людини, про трагічний збіг обставин, коли життя кількох людей сплітається в кривавий вузол. І хоч герой знає (за віщими снами), що загине, він, перемагаючи страх, думаючи про славу, мужньо виходить назустріч неминучій долі. Наявність у сагах трагічної ситуації - конфлікту - зумовлює винятковий драматизм цих стриманих за стилем, докладних оповідань. Драматична напруженість посилюється віршованими вставками - віршами скальдів, яких у сагах чимало.

Древньоісландська література відіграла винятково велику роль в розвитку культури всіх скандінавських народів. Сюжетні мотиви, поетику, вольнолюбний пафос саг наслідують відомі скандінавські письменники XIX-XX ст. Е. Тегнер. А. Еленшлегер, Б. Бьорнсон, Г. Ібсен, X. Лакснесс.

1.4. Література латинською мовою

Довгий час, поки не зміцніли національні мови і не було створено писемності європейських народів, латинська мова була міжнародною мовою, мовою церкви, вищої адміністрації, державно-правових документів, освіти і частково літератури. За свою тисячолітню [44] історію середньовічна латинська писемність виробила велику кількість різноманітних родів і жанрів. Пам'ятки цієї писемності, яким властиві риси художніх творів, а також художні твори справили значний вплив на зародження і розвиток нових європейських літератур. На основі латини виникли романські мови.

Світська література латинською мовою певною мірою продовжувала традиції класичного античного періоду. Початок середньовіччя представлений багатьма значними поетами і прозаїками, в творчості яких відбилась складна боротьба між античним світосприйняттям, що зникало, і християнським світоглядом, який утверджувався. Найвидатнішою постаттю цього періоду був Боетій (близько 480-525) - поет, прозаїк і, головне, філософ, вихований на традиціях античності. Великим авторитетом користувався його твір «Про розраду філософією», під впливом алегоричних образів якого створювались знаменитий «Роман про Троянду» (XIII ст.), «Бенкет» Данте та ін. Відомим латинським поетом був і Венанцій Фортунат (близько 530-600), чия творчість вплинула на багатьох середньовічних поетів.

Наприкінці VI ст. разом із занепадом шкільної справи і освіти починається спад у розвитку латинської писемності. Наступні два століття були «темними віками» для культури Центральної Європи. Лише на окраїнах (в Іспанії, Ірландії, Англії) ще зберігались окремі культурні осередки. Для нового культурного піднесення необхідно було з'єднати всі розрізнені елементи в єдиний центр. Це стало можливим з посиленням франкської держави Каролінгів (VIII-IX), особливо за Карла Великого (768- 814). Нове культурне пожвавлення і водночас оновлення латинської писемності пов'язане з так званим Каролінгським Відродженням. Величезна феодальна держава Карла Великого трималась силою зброї. Намагаючись створити централізоване державне управління за типом Римської імперії, Карл був зацікавлений у підготовці освічених кадрів церковної і світської адміністрації. Це спонукало Карла до культурно-освітніх реформ. Та й сам він був для свого часу людиною незаурядною, цінував ученість і піклувався про виховання освіченого покоління з франкського середовища. За часи його правління було відкрито багато церковних шкіл, до яких, крім молодих монахів і кліриків, намагались залучати дітей мирян. В Ахені, столиці Карла, для дітей короля [45] і його сановників було відкрито придворну школу, до якої запрошувались найкращі вчені і педагоги того часу. За наказом Карла у спеціальних майстернях - скрепторіях - переписувались і розмножувались античні рукописи, вивезені з Італії. На державну службу до себе він запрошував з усіх кінців Європи відомих своєю вченістю й талантами духовних та світських осіб - учених, письменників, будівельників, дипломатів та ін. Так, деякий час в Ахені жили відомий учений з Північної Італії Павло Діакон, автор знаменитої «Історії лангобардів»; талановитий педагог, автор підручників англосакс Алкуїн; прекрасний знавець латинської мови франк Егінхард, який написав цікавий у багатьох відношеннях «Життєпис Карла Великого».

Державною мовою і мовою культури в різноплеменній імперії Карла Великого була латинь. Для поновлення латинської писемності багато зробили вчені-поети. При дворі Карла з учених, найкращих учнів, сановників було створене своєрідне об'єднання вчених, поетів, любителів поезії, відоме під назвою «Академія Карла Великого». Тут читались лекції, обговорювались богословські питання, тлумачились твори різних авторів; на диспутах змагались у вченості та дотепності, на банкетах - у вишуканих компліментарних віршах славили Карла, його походи і перемоги, його родину, придворний побут, розваги та ін. Але в цій придворній поезії іноді проявляються й зовсім інші мотиви: напади на пороки духовенства, злих правителів тощо. Деякі твори позначені справжнім ліризмом, особливо вірші, присвячені друзям, зображенню природи; в деяких помітна близькість до фольклорних джерел (наприклад, «Сперечання Весни з Зимою» Алкіїна). Вчені-поети широко використовували класичні латинські метри, строфи, жанри, наслідували стиль античних письменників, особливо Вергілія, Пруденція. Незважаючи на звернення до античності, вчена поезія Каролінгського Відродження за духом своїм залишалась середньовічною і вузькопридворною. Ідеалом двору й академії було поєднання досконалих античних форм з «істинністю» християнського вчення. Ця поезія позбавлена значних соціальних проблем, героїки, чуттєво-здорового ставлення до життя, що характерне для античності часів її розквіту. Каро-лінгське Відродження не можна порівнювати і з широтою європейського Відродження XIV-XVI ст., У даному випадку можна говорити лише про певне культурне піднесення. І все ж на загальному фоні [46] ранньої середньовічної епохи Каролінгське Відродження залишило помітний слід: добре впорядковану школу - базу для майбутніх університетів, поліпшене латинське письмо, що сприяло збереженню і розмноженню античних рукописів. Через кілька століть, у добу Відродження, Європа знайомитиметься з античними пам'ятками здебільшого за списками, зробленими в скрепторіях за часів Карла Великого. Після його смерті придворну «Академію» розігнали, і Ахен перестав бути культурним центром європейського значення. Латинська культура знайшла притулок у монастирях, які в IX ст. переживали піднесення, були багаті, добре укріплені і не боялися незгод цієї нелегкої доби.

Поступово на базі народної культури (романської і германської) та досвіду книжкової латинської культури зароджуються французька і німецька літератури (1).

(1) Памятники средневековой латинской литературы IV-IX веков.- М.: Наука, 1970, с. 224, 233.

Однією зі значних середньовічних пам'яток є поема «Вальтарій», приклад створення книжкового латинського епосу на матеріалі народних сказань. Більшість дослідників вважає, що поема виникла в середині IX ст. і автор її належить до «третього покоління» поетів каролінгського Відродження. Ім'я його, можливо, Геральд (так він називає себе в тексті). Цікавим є генезис цього твору. Поема виникла на основі древньогерманського фольклору доби великого переселення народів, але зміст героїчної пісні (оригінал чи вже латинський запис) був переказаний вергіліанськими віршами. Стилістична гармонія цього твору, в якому з'єдналися такі несумісні зміст і форма, свідчить про поетичну обдарованість невідомого автора.

Зміст поеми такий: заложник короля гуннів Аттіли Вальтер Аквітанський утікає з полону на батьківщину разом з нареченою Хільдегундою. На кордоні, в горах, їх зустрічає король франків Гунтер з дружиною - він вимагає віддати йому скарб Аттіли, який втікачі захопили з собою, а також Хільдегунду. Обурений Вальтер перемагає Гунтера в дванадцяти поєдинках, він змушений битися і з другом дитинства Хагеном, васалом Гунтера. Але все закінчується торжеством миру і дружби. Поема «Вальтарій» (як і «Беовульф») має сліди християнізації (герой хреститься, молиться тощо), але загалом в поемі панує клімат древньогерманського епосу. В ній відтворено дух епохи великого переселення народів: криваві зіткнення з гуннами, жорстокі поєдинки, інтерес до золота, скарбів тощо. Вальтер, [47] як це властиво епічному герою, розраховує тільки на свою фізичну силу і зброю. Герой традиційно хоробрий, стриманий, обережний, не позбавлений благородства (наприклад, Вальтер пропонує Гунтеру мир перед боєм). За змістом поема є видатною пам'яткою германського ранньосередньовічного епосу; цікава вона і в плані дослідження трансформації германських епічних сказань.

Латинські хроніки. Спочатку середньовічна історіографія наслідувала традиції античних авторів, які намагалися не тільки показати хід історії, а й дійти його причин. Але вже у VI ст. помічається перехід до середньовічної хроніки з її механічною констатацією фактів.

Найбільш значними історичними працями раннього середньовіччя є «Історія готів» Іордана (VI ст.), «Історія франків» Григорія Турського (VI ст.), «Церковна історія народу англів» Беди Високоповажного (VIII ст.), «Історія датчан» Саксона Граматика (XII ст.) та ін. Оскільки в середні віки не існувало чіткого розмежування між істиною та вимислом, то в історіографії тих часів значне місце посідає легендарний елемент. Розповідаючи про історичне минуле свого народу або про сучасні їм події, середньовічні історики часто переказували героїчні пісні та усні поетичні сказання. Більшість цих творів має літературну цінність. Історичні праці служили сюжетним джерелом для багатьох творів середньовіччя і доби Відродження.

Клерикальна література розвивалась протягом багатьох століть латинською мовою та народними мовами. Своєю тематикою вона тісно пов'язана з християнською вірою та церквою, однак у ній відбились не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі» з їхнім протестом проти феодально-церковного утиску, які проникали до неї через низове духовенство.

Клерикальна література виникла ще в надрах Римської імперії. У ранній християнській літературі знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям. Перші християнські автори, з одного боку, спирались на досвід античності, залежали від її досягнень і вже вироблених форм, а з другого - намагались позбутися цього впливу виробити свою систему поетичних образів і манеру викладу. Перед ними стояло складне завдання: викорінити зі свідомості новонавернених християн язичницькі уявлення й утвердити християнське вчення про створення світу, про безсмертя [48] душі та неминучість розплати за земні гріхи в потойбічному світі. На зміну античним епічним поемам з їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли поеми, які розробляли біблійські сюжети. Одночасно з ними складалися житія святих - короткі сказання про мучеників за віру, про монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітним катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від багатих і знатних батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, «чудеса» біля гробу святого і, врешті, похвальне слово йому. Найбільш популярним на Заході було «Житіє святого Олексія», в якому найвиразніше проявилася аскетична доктрина. Поступово жанр житій урізноманітнювався, збагачувався новими деталями (включаючи патріотичний і політичний аспекти), захоплював описами далеких подорожей, подвигів, чудес і навіть гумором. Пізніше виникли легенди. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії святих; з часом - пов'язані з релігійним культом притчі про тварин, рослини тощо. Наприклад, притчі про льва, який безжалісно мордував язичників, але віддано служив християнам-пустельникам. З середини XII ст. з'являється велика кількість народних легенд про Богоматір, в яких розповідається про любов і співчуття Мадонни до простих людей. Популярною була французька віршована легенда «Жонглер Богоматері» (XIII ст.). Відома в Європі збірка «Золота легенда» Іакова де Ворагіне (XIII ст.) стала джерелом сюжетів для епосу, лірики, драми.

Поширеним жанром були видіння, в яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. «Ясновидець», якому уві сні з'являлись картини загробного життя, зустрічав у раю чи в пеклі своїх сучасників і чув «голос з неба», який провіщав, що чекає кожного за його вчинки. Це вселяло в принижених і знедолених надію, що їхні утискувачі будуть покарані. Видіння дозволяли також пропагувати різні погляди і думки, виступати проти політичних і особистих ворогів. Ця особливість виявилась дуже живучою, вона була засвоєна і вагантами, і представниками куртуазної та міської літератур (наприклад, «Роман про Троянду», «Видіння про Петра-Орача»), знайшовши довершений вираз у «Божественній комедії» Данте. [49]

Поширеними були також різні твори морально-дидактичного характеру з релігійною і світською тематикою: проповіді, повчання, молитви, притчі, байки та ін. Одночасно із епічними жанрами розвивалась і клерикальна лірика (гімни, пісні, віршовані молитви тощо), а також церковна драма. Вони увібрали в себе ряд фольклорних прийомів, виробили свої сюжетні схеми, поетичні образи, стиль.

В клерикальній літературі, крім релігійної тематики, відбилися народні звичаї, побут, сподівання, а також властиве людині одвічне прагнення до зображення оточуючого світу.

Розглядаючи писемність цього напряму, слід згадати про літературну діяльність Ієроніма і Августина. Ієронім (близько 340-420) добре знав і цінував античність; він перший відкрив для Заходу літературний характер багатьох текстів Біблії; сам був автором популярних житій і легенд, використаних згодом Г. Флобером, А. Франсом, Л. Толстим, М. Лєсковим та ін. Визначним письменником цієї доби дослідники вважають Августина (354-430). Він автор знаменитої «Сповіді», яка викликала багато наслідувань (Абеляр, Данте, Петрарка, Паскаль, Руссо, Л. Толстой).

2. Література розвинутого феодалізму

Процес становлення феодальних відносин у більшості країн Західної Європи завершився наприкінці XI ст. Почалась доба зрілого феодалізму. Європейське суспільство розділилось на два антагоністичні класи - землевласників-феодалів і залежне від них селянство. Феодальна держава складалась із замкнутих помість-феодів, які були основною клітиною феодального суспільства. Маломаєтні рицарі та рицарі-однощитники були васалами багатших баронів, а ті, в свою чергу, залежними від могутньої феодальної знаті - герцогів, графів, безпосередніх васалів короля - верховного сюзерена, номінального правителя держави. Така ж ієрархія характерна і для духовенства, де главою був папа. Селяни, які до X ст. втратили всі свободи, були остаточно прикріплені до землі і своєю працею утримували все суспільство, несли тягар податків під час війн.

Економічна стабілізація, ріст виробництва, поширення міжнародних зв'язків, торгівлі сприяли розвитку європейської культури. Література цього періоду, порівняно з ранньосередньовічною, більш [50] різноманітна за змістом і жанрами. Вона представлена значною кількістю народних пам'яток і творів, які ширше і глибше відображають побут, ідеї, мораль свого часу. Народна творчість продовжує розвиватися в усній формі, оскільки народ майже до кінця середньовіччя не мав доступу до писемності. У цю добу розквітає народно-героїчний епос, в якому відбилися загальнонародні інтереси та сподівання. Погляди привілейованого феодального класу відтворені в рицарській літературі; духовенства та церкви - в клерикальній літературі (яка як окремий напрям існувала до XII-XIII ст.). З розвитком міст у XII ст. виникає міська (бюргерська) література, демократична за своїм характером і близька до народної творчості. Незважаючи на соціальні розмежування, всі ці напрями розвивались не ізольовано, а впливаючи один на одного і взаємно збагачуючись. Народна творчість, як і раніше, живить писемну літературу різних напрямів своїми жанрами, сюжетами, художніми засобами.

Носіями, виконавцями, а значною мірою й авторами обробок народної поезії були професійні співці-потішні, які відіграли велику роль у формуванні європейських літератур. У Франції їх називали жонглерами, в Німеччині - шпільманами, в Іспанії - хугларами. Вони дещо нагадують російських скоморохів. Народні співці-потішні вели свій родовід з давніх часів. У Стародавньому Римі та його провінціях було чимало мандрівних акторів, яких називали мімами, або гістріонами. Вони подорожували дорогами імперії і розважали глядачів своїм примітивним репертуаром: показували дресированих тварин, акробатичні номери, розігрували комічні сценки побутового змісту. Міми з часом змішалися з місцевими дружинними і народними співцями-потішниками. Таким чином виникли жонглери, шпільмани, хуглари.

У Франції поняття «жонглер» з'явилось не раніше VIII ст. В основному це були бідні, бездомні люди, які і в спеку, і в холод мандрували пішки чи в кибитках по шляхах середньовічної Європи. Жонглер був одночасно співцем-музикантом (вірші виконувались під акомпанемент народного інструмента) і різноманітним актором. «Ти повинен грати на різних інструментах, крутити на двох ножах м'ячі, перекидувати їх з одного леза на друге; показувати маріонеток; стрибати через чотири обручі; придбати собі рижу приставну бороду і відповідний костюм, щоб... лякати дурнів; привчати собаку стояти на [51] задніх лапах; знати мистецтво вожака мавп, викликати сміх глядачів забавним зображенням людських слабостей; бігати і скакати по линві, протягнутій від одної башти до іншої...»,- так повчає жонглера один трубадур*.

* Трубадур - середньовічний поет, представник рицарської лірики.

Світська влада і церква, які вороже ставились до мирських розваг, жорстоко переслідували жонглерів, їх проклинали в проповідях, називаючи «паламарями сатани», відлучали від церкви, забороняли хоронити на кладовищах. Незважаючи на таку позицію властей, народні співці користувались великою популярністю. Жонглери виступали на перехрестях великих доріг, у містах, селах. Вони - неодмінні учасники ярмарок, народних та релігійних свят. Під час війн народні співці піднімали дух війська бойовими піснями перед боєм. Виступали вони і при королівських дворах, в замках сеньйорів і навіть у палацах єпископів. Мандруючи шляхами середньовічної Європи, жонглери збирали і розповсюджували новини, звістки про різні події. Завдяки їм стародавні пісні та сказання поширювались із країни в країну.

Мистецтво жонглерів тісно пов'язане з народною творчістю і звернене головним чином до народної аудиторії. Однак частина жонглерів залишалась служити при дворах, виконуючи інколи відповідальні адміністративні чи дипломатичні доручення своїх сюзеренів. Стикаючись із різними колами середньовічного суспільства, вони відбивали в своїх творах також і риси феодально-аристократичного світогляду.

Зі всіх жанрів середньовічної народної поезії найкраще зберігся героїчний епос. Зародився епос в умовах первіснообщинного ладу і остаточно оформився на ранніх етапах рабовласницького і феодального суспільства. Дослідники вважають, що в усіх народів світу епос виникає за подібних соціально-історичних умов і виявляє типологічну спорідненість у проблематиці та поетиці (жанрові ознаки, тематика, ідейний зміст, типовість образів, стиль тощо). Відомі дві форми народного епосу - пісня та епопея. Творцями і носіями епосу в Західній Європі спочатку були дружинні співці, які теж брали участь у подіях, битвах, походах, що оспівували у своїх піснях. З розпадом дружин носіями героїчного епосу стали професійні співці, на Заході - жонглери, хуглари, шпільмани. В їх середовищі і виникли широкі розгорнуті форми - поеми (епопеї). Пісня і поема мають однакові принципи побудови [52] сюжету: протиставлення героя і його суперника, зачини і кінцівки, розгорнуті описові моменти, триразові повтори, поширені діалоги тощо. Епосу притаманна стійка система художніх засобів - ти-пічні ситуації, гіперболізація, постійні епітети; традиційний в епосі також урочистий стиль, який надає серйозності та величавості оспівуваним подіям. Традиційною схемою розповіді про богатиря є оповідь про чудесне народження героя, про перший його бойовий виїзд, братання богатирів, хвала бойовому коню, зброї, подвиги перед весіллям тощо.

На ранніх ступенях розвитку епос зв'язаний з міфологією, але поступово він звільняється від міфологічних уявлень. Предметом зображення в ньому стає історія народу, боротьба за племенну, народну єдність. «Епос - це історія в народній пам'яті в упередженій ідеалізації, але його упередженість поетична» (О. М. Веселовський) (1).

Епос створювався в епоху племінних міжусобиць, у період створення державності та боротьби з чужоземними нашестями. Це й визначило характер його головного героя. Центральним персонажем героїчного епосу всіх народів є воїн-богатир. Роланд чи Ілля Муромець, Сід, Марко Королевич чи Давид Сасунський - народний герой завжди виступає як захисник рідної землі від чужоземної навали, як борець за єдність народу і противник сваволі феодалів. Народна фантазія наділяє героя незвичайною силою, мужністю і доблестю, в яких якби втілена міць цілого народу. Героями епосу часто виступають представники панівної верхівки (правителі, знать), але це не суперечить його народній суті. Доречно нагадати слова Гегеля про те, що народ у своїй поезії зображував героями знать не тому, що віддавав перевагу знатним особам, а «з намагання дати зображення повної свободи в бажаннях і діях, яка реалізується в уявленнях про царювання»(2).

(1) Веселовский А. Н. Новейшие исследования о французском зпосе.- ЖМПН, 1885, апр., с. 260.

(2) Гегель. Сочинения, т. 12.-М., 1938, с. 195.

Таким чином, важливою рисою ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично переосмислена з точки зору народної ідеології. Класичний героїчний епос виражає загальнонародні інтереси, він відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні національної свідомості кожного народу.

Народно-героїчний епос епохи зрілого феодалізму дійшов до нас у записаному, частково в літературно опрацьованому вигляді.

Одним із найбільш складних у літературознавстві є питання про авторство в рамках народно-героїчного епосу. На сучасному етапі більшість дослідників [53] дотримується думки, що епос є принципово анонімним. Сама історія розвитку епосу ніби зумовила його «безавторство». Пісні, перекази, які виникали ще в добу великого переселення, відразу ставали надбанням народу. Передача цього матеріалу наступним поколінням в усній традиції сприяла сприйняттю його як продукту колективної творчості. В добу раннього середньовіччя епічний твір належав усім; кожний співець міг виконувати його і довільно змінювати. Таке ставлення до епосу збереглося і в період створення розгорнутих поем. Більшість жонглерів, шпільманів, хугларів були неписьменними. Вони на слух вивчали відомий уже епічний матеріал, додаючи до нього щось своє. Поетична переробка добре відомих масовому слухачеві пісень, сказань, поем ні жонглером, ні його слухачами як самостійна творчість не оцінювалась.

Разом з тим таку поетичну працю не можна сприймати як механічне відтворення відомих уже народних сюжетів та прийомів. Жонглери здебільшого були людьми обдарованими, вони швидко сприймали нові віяння. Для кожного покоління традиційні сюжети, очевидно, були основою для створення нових варіантів уже в дусі ідеології іншої доби. Дійсно талановитий співець робив свій внесок у вже існуючий загальнонародний поетичний фонд. Видатний радянський медієвіст В. М. Жирмунський назвав це «індивідуальною творчістю в рамках колективної традиції» (1).

(1) Смирнов А. А. Из истории западноевропейской литературьі.- М.; Л.: Худож. литература, 1965, с. 73.

2.1. Французький героїчний епос

На території сучасної Франції з давніх часів жили галли, племена кельтської групи. У І ст. до н. є. галлів підкорили римляни. Під впливом римської культури почалася швидка романізація Галлії: введення латинської мови, римської державно-адміністративної системи, практики римських шкіл, римського права, звичаїв тощо. Протягом V ст. на галло-римлян нападали войовничі франки і змішувалися з ними, приймаючи їхню вищу культуру і мову. В середині IX ст., після розпаду імперії Карла Великого, за Верденським договором (843) відокремлюється держава «західних франків» - основа майбутньої Франції. За словами Енгельса, Франція - це «осереддя феодалізму в середні віки...»(1). Чіткішим, різноманітнішим і досконалішим був тут і літературний процес.[54]

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 21, с. 246.

Французький епос зберігся у вигляді поем (їх близько 100), в записах XII-XIV ст., обсягом від 1000 до 20 000 віршів. Поеми, які дійшли до нас, відомі під загальною назвою «шансон де жест» (франц. chansons de geste), що означає «пісні про діяння». Більшість поем написана десятискладовим силабічним віршем; вірші складалися в строфи з різною кількістю рядків, така строфа називалась тирадою. Рими спочатку не було, існувало лише співзвуччя голосних (асонанс). Поема декламувалась співучим голосом під акомпанемент маленької арфи або віоли, примітивної скрипки. Якщо поема була велика, то жонглер виконував її протягом кількох днів.

За змістом французькі поеми поділяються на три цикли («жести»).

Королівський цикл. Центральною фігурою в цій жесті є король Франції. Це збірний образ ідеального короля, символ народної правди і справедливості, оплот країни в боротьбі з іноземними «нехристами» і феодальним свавіллям. У цих поемах звичайно зображувався Карл Великий, який в народній пам'яті заслонив усіх інших французьких правителів.

Цикл Гарена де Монглана. В жесті прославляється ідеальний васал, який вірно служить слабкому королю і врятовує державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Цикл Доона де Майанса (або феодальний цикл). У ньому розповідається про своєкорисливі феодальні чвари, які не завжди осуджуються.

Вершиною французького національного епосу є поема «Пісня про Роланда» (королівський цикл). Поема збереглась у декількох записах; найкращий з них, так званий оксфордський рукопис, належить до 1170 р. Сюжет поеми має історичну основу. В 778 р. Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря вторгся в Іспанію. Похід був невдалим. Карл захопив декілька міст, обложив Сарагосу, але змушений був повернутися на батьківщину. В Ронсевальському межигір'ї Піренеїв на вузькій гірській дорозі, серед густих лісів ар'єргард французів був розбитий місцевими басками, які зненацька напали на французький загін, роздратовані проходженням через їх села і поля чужого війська. Розправитися з басками не вдалося: під покровом ночі вони розсіялися в горах. Про цей драматичний для французів випадок коротко повідомляє історик Егінхард в «Життєписі Карла Великого» (IX ст.), [55] зазначаючи, що в бою серед інших знатних осіб загинув «Хруотланд, маркграф Бретані». В народній творчості ці історичні факти та події переплелися з поетичною видумкою, отримали іншу інтерпретацію та забарвлення.

«Пісня про Роланда» починається оспівуванням перемоги Карла Великого в Іспанії. Сім років воює славний Карл з сарацинами. Він завоював усі іспанські міста, крім Сарагоси, де сарацинський цар Марсілій радиться зі своїми знатними васалами, як йому позбутися франків. Найстарший з них пропонує Марсілію брехливо поклястися Карлу у вічній дружбі та пообіцяти, якщо франки виведуть військо, самому прийняти християнство та охрестити всіх підданих. У відповідь на сарацинську пропозицію Карл за порадою свого небожа рицаря Роланда посилає до Марсілія знатного феодала Ганелона, вітчима Роланда. Спесивий Ганелон готовий виконати це доручення, але, запідозривши пасинка в намірі погубити його, вибухає гнівом і вирішує за всяку ціну помститися Роланду. Уклавши зрадницький договір з Марсілієм, Ганелон умовляє Карла повернутися на батьківщину. Франки, повіривши облудним запевненням, покидають Іспанію. За порадою Ганелона, Карл доручає Роланду прикривати тил французького війська. В горах, у Ронсевальській ущелині, на двадцятитисячний ар'єргард франків, очолений Роландом, нападає стотисячне військо Марсілія. Починається жорстока битва, в якій гине героїчний французький загін. Почувши заклик Роланда, Карл поспішає на допомогу. Франки вщент розбивають ворогів і піддають хрещенню сто тисяч невірних. Поема закінчується стратою зрадника Ганелона.

У змісті поеми відбилися важливі сторони життя Західної Європи VIII-XI ст. Французькі королі довгий час вели боротьбу з арабо-мавританською експансією, яка загрожувала Європі. Ці війни сприяли формуванню патріотичної свідомості і разом з тим розцінювались як «богоугодна справа», викорінення «язичництва». До того ж наприкінці XI ст. під впливом духовенства рицарство почало збиратись у хрестовий похід у Палестину. В такому патріотичному і релігійному настрої постає народно-героїчний зміст «Пісні про Роланда». В поемі відбилися протиріччя, типові для феодальних відносин X-XI ст. Історично прогресивна тенденція до об'єднання і централізації влади наштовхувалася на феодальну анархію і сепаратизм. У цій історичній обстановці [56] народний епос про Карла Великого набував нового суспільного значення, збагачувався новими, потрібними для ідеології того часу мотивами і деталями. Так, типовий для того часу військовий випадок (зіткнення з басками, до того ж - християнами) народна свідомість перетворила в епосі в картину грандіозної битви всього французького війська з маврами-загарбниками та усім мусульманським світом. Пафос подвигу в ім'я національної незалежності батьківщини протиставлений феодальному егоїзмові та зрадництву. Ця патріотична ідея засудження феодального свавілля споріднює старофранцузьку «Пісню про Роланда» з пам'яткою древньоруської літератури кінця XII ст. «Словом о полку Ігоревім», в якій також звучить пристрасний заклик до князів припинити чвари і об'єднатися для відсічі грізній навалі кочівників.

Ця народна патріотична ідея з найбільшою повнотою розкривається в образі Роланда. Відважний рицар, він усією душею відданий своєму сеньйору - королю і «милій Франції». Наказ Карла прикрити відхід армії Роланд сприймає не тільки як обов'язок, а й як почесне доручення в ім'я інтересів батьківщини. І він не шкодує сил, щоб виконати його гідно. Жага доблесного подвигу, віра в правоту франків і молоде завзяття не дозволяють йому просити допомоги в бою. Під час нерівної битви в Ронсевалі друг Роланда Олів'єр тричі благає Роланда засурмити в чудодійний ріг Оліфант, щоб закликати Карла на допомогу, і тричі одержує відмову. Роланд сприймає цю пораду як визнання слабкості, не гідної рицаря. Краще смерть у бою, ніж безчестя. Так гинуть Роланд, дванадцять перів і весь доблесний загін. Автор захоплений безрозсудною відвагою Роланда і разом з тим протиставляє йому мудру передбачливість Олів'єра: «Роланд хоробрий, Олів'єр розумний». І все ж нерозсудливість Олів'єра, а саме подвиг Роланда в ім'я Франції вкрили славою ім'я героя і французьке військо. Духом героїчної людяності сповнені сцени прощання Роланда з товаришами, його думи про мертвих і живих, про короля і Францію, про долю своєї бойової зброї. Тут повністю розкривається доблесть і духовна краса народного героя:

Мій добрий меч, о Дюрандале вірний,

Коли я вмру, ти більше не потрібний!

А скільки битв з тобою виграв я,

А скільки царств завоював тобою

Для імператора з сідою бородою!

Ти не потрапиш в руки боягузам,- [57]

Тобою володів такий васал,

Яких не зна вже Франція-краса!

Роланд почув себе в обіймах смерті - Смертельний холод в голові і серці. Лягає під ялину ниць Роланд, Притис до серця меч і Оліфант, Він ліг обличчям до країни маврів, Щоб Карл сказав своїй дружині славній, Що граф Роланд умер - та переміг(1). Самовідданому патріотизмові Роланда та його друзів, для яких інтереси Франції дорожчі за життя, протиставлений знатний феодал Ганелон - втілення феодального егоїзму та анархії, його зрадництво не випадкове, це типовий приклад феодальної непокірності. Заради особистих інтересів Ганелон зраджує свого короля і батьківщину, що призвело до загибелі десятків тисяч співвітчизників. Це пагубне для країни свавілля феодалів суворо засуджується автором, який для свого часу, безумовно, був людиною передовою, розумів необхідність державної єдності. Він пов'язує васальну вірність королю з ідеєю служіння батьківщині. В проголошенні патріотичної ідеї і полягає висока народність поеми та її глибокий громадянський смисл.

(1) Цит. за: Західноєвропейська література. Хрестоматія для VIII-X класів середньої школи. /Склав проф. О. І. Білецький.- К.: Рад. школа, 1941, с. 20.

У поемі відображена боротьба французів з арабськими завойовниками, які у VIII ст. захопили Піренейський півострів і загрожували Франції. Ця боротьба набувала релігійної форми і ототожнювалася з подвигом в ім'я християнської віри. Тому франки в поемі виконують особливу, «божественну» місію, а численні небесні знамення, релігійні заклики, молитви надихають їх на боротьбу з «поганцями». Постійно підкреслюється «небесна» підтримка, яку бог і святі дають франкам. Так, на прохання франків бог продовжив день, щоб до заходу сонця Карл помстився за смерть Роланда та його загону, самого короля від смертельної рани вмить зцілює архангел Гавриїл. Автор приділяє також увагу образу архієпископа Турпіна. В середньовічній літературі часто зустрічаються воїни у рясі, які однаково добре володіють і «божим словом», і мечем. Образ цей не позбавлений гумористичного забарвлення. Так, архієпископ читає настанови своїй пастві: «Той і гроша не вартий, хто є боягузом. Нехай іде собі в монастир».

Християнський світ у поемі очолює Карл Великий, образ якого поданий гіперболічно й ідеалізовано. Це типовий для народного епосу образ правителя - сивобородого, мудрого, справедливого, його епічна ласкавість поєднується з суворістю [58] і невблаганністю до ворогів і зрадників. У поемі Карлу 200 років, хоч під час походу 778 р. йому було тільки 36 років і він не був ще імператором. Очевидно, старість у народній свідомості асоціювалася зі зрілою розсудливістю, мудрістю - рисами, необхідними для правителя народу. До того ж у народній пам'яті Карл Великий залишився як правитель, який не знав військових поразок та невдач.

Крім головних персонажів (Роланд, Карл, Ганелон, Марсілій), у поемі відчутна присутність величезної кількості воїнів, французьких і сарацинських. Усі вони віддані своєму правителю і своїй вірі. І хоча «нехристам» приписують багато вад (брехливість, віроломство, жорстокість), у бою вони гідні противники. їхня військова майстерність надає ще більшої ваги перемозі французів.

«Пісня про Роланда» містить відомості про озброєння рицаря XI-XII ст., про військову тактику і тогочасні звичаї. Так, золото, коштовне каміння прикрашають зброю воїна та збрую коня - бойового товариша рицаря. Не тільки кінь, а й меч, бойовий ріг, персоніфіковані - мають свої імена. Так, меч Роланда називається Дюренталь (твердий), ріжок- Оліфант (гучний).

Другорядне місце в поемі займають жіночі образи: любовно-побутова тематика не відповідає суворому героїзмові «Пісні». І все ж Брамімонда (дружина Марсілія) та Альда (наречена Роланда) справляють велике враження душевною стійкістю та вірністю серця. Брамімонда оплакує' розгром війська і смерть чоловіка. Ніжна Альда не в силах перенести навіть звістки про загибель Роланда; вона відкидає турботу Карла про її майбутнє і зі словами, що не хоче жити після смерті Роланда, вмирає.

Змальовує автор і природу, на фоні якої відбуваються події. Середньовіччя любить яскраві барви: синє море, кораблі під червоними вітрилами, білі та жовті прапорці на списах воїнів, зелений колір трави, ковили, плодових дерев... Природа в «Пісні» співзвучна настроям героїв та характеру подій. У суворих тонах описана природа Ронсеваля, де розігрується трагедія: тут високі хребти, бездонні провалля і похмурі скелі. Жахлива картина бурі, смерчу є пророцтвом загибелі Роланда.

«Пісня про Роланда» написана старофранцузьким віршем з характерним для нього асонансом. У поемі проявились основні риси й особливості билинно-епічного стилю. Широта охоплення подій поєднується з повільністю та наочністю викладу. [59]

Для посилення драматизму використані спеціальні епічні прийоми: повторні тиради (повторення змісту майже слово в слово в строфах, що стоять поруч); трикратні повтори - тричі просить Олів'єр покликати Карла, тричі відмовляє Роланд, тричі намагається Роланд розбити Дюрендаля тощо. Поемі властиві характерні для епосу постійні епітети (Франція - «люба» «прекрасна»,Карл - «сивобородий», трава - «зелена», васал - «добрий» та ін.). Про близькість поеми до народної поезії свідчать також епічні плачі (плач Роланда над тілами товаришів, плач Карла над убитим Роландом) та ін.

Тематика героїчного епосу (прославлення героїчного подвигу) зумовлювала монументалізм стилю, ідеалізацію, перебільшення та елемент чудесного. Особливо це помітно в описах битв, які вражають своєю масовістю та жорстокими кровопролиттями. Так, в бою у вузькій ущелині зустрілися дві величезні армії. Сила, витривалість витязів у поемі напівфантастичні. Богатирська міць Роланда настільки велика, що навіть смертельно поранений він наганяє страх на все вороже військо. Така гіперболізація сили й хоробрості героя та відповідно жорстокості ворогів є традиційним фольклорним засобом.

Загалом поема відзначається композиційною завершеністю, стрункістю і лаконізмом. Головні персонажі окреслені за чіткою схемою. Монолітність і благородна простота стилю, урочисто піднесений тон розповіді відповідають високому патріотизму твору. «Пісня про Роланда» - гідний пам'ятник героїчному подвигу в ім'я батьківщини. Показовим є ріст популярності поеми в роки боротьби з фашизмом.

Французький героїчний епос пройшов довгий шлях розвитку, в якому, напевно, було декілька етапів. Спочатку виникали короткі ліро-епічні пісні (кантелени) і перекази про події, які хвилювали їхніх учасників чи свідків. Творцями епосу на ранньому етапі могли бути знатні дружинники- і бійці, народні піснярі й оповідачі. Пісні та перекази були дуже популярними в народі, вони ставали загальним поетичним надбанням, яке в усній традиції передавалось з покоління в покоління. В умовах народної поетичної естафети історична фактична основа поступово стиралась і замінювалась поетичними узагальненнями і символами, в яких знайшли відображення головні риси світогляду народу на даному історичному етапі. В період остаточного завершення феодальної структури народний епос [60] зазнав суттєвих змін. На основі попередніх досягнень (пісні, сказання тощо) виникали ґрунтовні епічні розповіді - поеми.

Питання про те, як створювалася поема, цікавить дослідників уже майже 200 років. Па початку XIX ст. французький учений Г. Паріс та його однодумці («традиціоналісти») висловили думку, що на певному етапі розвитку народного епосу носії його, піснярі-оповідачі, з окремих пісень-кантилен . (довільно вибраних) механічно складали текст поеми (це - теорія редакційного зведення, або «чоток») . Подальші дослідження довели неспроможність цієї теорії, і наприкінці XIX ст. вона зазнала краху. В XX ст. перевага була дана теорії «індивідуального авторства». Творець її, французький учений і письменник Ж. Бедьє, виступав за виявлення особи автора і фактично перекреслював народне минуле епосу. На сучасному етапі прийнята концепція, згідно з якою поема народно-героїчного епосу виникла на основі давньої пісні, шляхом її сюжетного ускладнення, «розбухання» (збільшення кількості сцен, епізодів, картин, дійових осіб, поглиблення психологічного трактування і т. ін.). Однак слід зазначити, що останнім часом увагу вчених все більше привертає теорія «неотрадиціоналістів», розроблена видатним іспанським медієвістом Р. Менендесом Підалем. На його думку, епічний жанр виникає в той час, коли історія й поезія у свідомості людей ще не відокремлені; за допомогою пісні, вірша народна пам'ять фіксує історичні події, факти дійсності. На основі досліджень різних варіантів поеми про Роланда вчений дійшов висновку, що героїчна поема народжувалася одночасно з історичними подіями, про які йдеться в поемі (тобто минувши пісенний етап); це правдива поетична розповідь сучасника, «жива поетична історія». Але з бігом часу первісний (початковий) текст в освоєнні «передавачів» зазнає різного роду сюжетних переробок, що могло призвести до значної сюжетної трансформації і перекручення історичного факту.

Французький епос відзначається виключною сюжетною різноманітністю: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем, на підставі чого його можна назвати поетичною історією Франції. Протягом сторіч героїчний народний епос був величезною ідеологічною силою, що формувала політичний і моральний світогляд народу. [61]

2.2. Іспанський героїчний епос

Історія Іспанії має важливе значення для розуміння своєрідності іспанської культури. З найдавніших часів Піренейський півострів населяли ібери, на яких нападали (і змішувалися з ними) фінікійці, греки, кельти, карфагеняни. У III-II ст. до н. є. півострів завоювали римляни. Місцеве населення було романізоване, всюди вводилась латина. З II-IV ст. відбувається християнізація Іспанії. На початку V ст. сюди вторгаються германські племена (свеви, алани, вандали); в середині століття весь півострів підкорюють вестготи. Але поступово германці зливаються з іберо-римським населенням, яке знаходилось на більш високому рівні культури.

У 711 р. починається нова навала в Іспанію- сюди вторгаються африканські маври й араби. Мусульмани захопили майже всю територію, і тільки на півночі, в горах, утворилось незалежне королівство Астурія, яке тут же повстало проти завойовників. Розпочалась тривала боротьба місцевого населення з мавро-арабським пануванням. З XI ст. у цій боротьбі значну роль відіграла нова іспанська країна Кастілія. Процес відвоювання іспанцями своєї території називається реконкіста. Особливо успішною вона була в XI-XIII ст. Хоч реконкістою керувала феодальна знать, головною силою в ній було міське населення, селяни і дрібне рицарство. Завдяки патріотичному ентузіазмові і самовідданості народу Іспанія під кінець XV ст. повністю звільнилася від іноземного панування. У процесі реконкісти склалась іспанська держава, сформувався народний характер.

На розвиток іспанської культури раннього середньовіччя великий вплив мали античність та християнство. Велику роль у житті Іспанії відіграла також розвинута на той час арабська культура. Зокрема, вона послабила вплив католицької церкви, яка була неспроможною здійснити сильний натиск на розумове життя країни, як це було у сусідній Франції та в деяких інших європейських країнах.

Ранньосередньовічна народна поезія не збереглась, оскільки іспанське духовенство вважало її не гідною запису. Перші пам'ятки іспанською мовою (акти, збірки законів та ін.) належать до IX-X ст. Судячи з пам'яток, що збереглися, в іспанській народній поезії до XIV ст. домінував героїчний епос(1), творцями і носіями якого були хуглари.

(1) Смирнов А. А. Средневековая литература Испании.- Л.: Наука, 1969. С. 33.

Центральною постаттю іспанського героїчного [62] епосу є Сід, якого народ любовно називав «мій Сід», додаючи - «у добрий час народжений». Це особа історична. Руй (Родріго) Діас де Бівар (близько 1043-1099 pp.) належав до кастільської знаті й був начальником військ у короля Кастілії Санчо II. За військову доблесть він отримав прізвисько Кампеадор (ратоборець, войовник). Маври, які боялися і водночас поважали іспанського полководця, називали його Сідом, що по-арабськи означає «пан». Після загибелі Санчо II його брат Альфонс VI незлюбив Сіда і за намовами придворних вигнав з країни. Спочатку Сід з дружиною перебував на службі то в іспанських, то в мавританських правителів, але, відвоювавши в маврів багату область Валенсію, став самостійним і помирився з Альфонсом. Руй Діас був видатним діячем реконкісти, він і звільнив від маврів значну частину Іспанії. Особисті риси Сіда - твердий характер, розсудливість, демократизм, талант полководця і державного діяча - сприяли його популярності серед народу. Він по праву вважається національним героєм Іспанії-

Певно, народ ще за життя Сіда оспівував його подвиги та перемоги. Але з великого епічного матеріалу про Руй Діаса збереглися тільки близька до історичних фактів поема «Пісня про Сіда», поема «Родріго» (XIV ст.), що розповідає про молодість героя (у ній значне місце посідає вимисел) та великі цикли романсів XIV-XVI ст.

«Пісня про Сіда» - перлина іспанської культури*. Створена в XII ст.,вона дійшла до нас у списку 1307 р. в неповному і частково перекрученому вигляді. Поема складається з 3735 віршів і має три частини. Окремі деталі в змісті, зокрема географія твору, дають вченим підставу стверджувати, що «Пісня» створена в південно-східній частині Кастілії, яка у XII ст. була центром народної поетичної творчості.

* Іспанський героїчний епос отримав всебічне висвітлення в працях видатного сучасного іспанського медієвіста Р. Менендеса Підаля.

Початок першої частини («Вигнання») загублений. Про причину сварки Сіда з королем Альфонсом відомо з інших іспанських джерел. Починається список з вигнання Сіда. Обливаючись гарячими сльозами, Сід прощається з рідним домом, з дружиною і малолітніми дочками, яких він мусить залишити під захистом монастиря, і за суворим наказом короля під страхом смерті їде на чужину. Довідавшись про вигнання Сіда, до нього сходяться «люди усякого роду, звідусіль»: селяни, ремісники, збіднілі рицарі, всі готові виступити на боротьбу [63] з ненависними маврами. Спочатку важко доводиться Сіду. Він заглиблюється в мусульманські землі і з часом здобуває немало перемог. Не раз велика здобич потрапляє до його рук. Частину її Сід добровільно відправляє королю Альфонсу, бажаючи примирення з ним в ім'я спільної боротьби з маврами.

Зміст другої частини «Заміжжя доньок Сіда» становить розповідь про те, як Сід, здобувши велике місто Валенсію, посилає королю 100 добірних коней. Король готовий помиритися зі своїм тепер могутнім васалом і дозволяє йому взяти до себе дружину і дочок. Знатні інфанти де Карріон, спокусившись багатством Сіда, вирішили одружитися з його дочками. Сам король виступає в ролі свата, вважаючи цей шлюб великою честю для Сіда. Неохоче погоджується Сід на заміжжя дочок, не до душі йому знатні женихи. Але він не хоче відмовити королю, до якого, забувши минулі образи, ставить

Галина Леонтіївна Рубанова, Володимир Андрійович Моторний Історія зарубіжної літератури середніх віків (1982)

Зміст

Від авторів