© Шота Руставелі
© М.Бажан (переклад), 1983.
Джерело: Руставелі, Шота. Витязь в тигровій шкурі. К.: Дніпро, 1983. 248 с.
OCR & Spellcheck: SK (ae-lib.org.ua), 2004
Про Ростевана, арабського царя
Як цар аравійський побачив витязя в тигровій шкурі
Грамота Автанділа до його підданців
Про те, як Автанділ шукав Таріела
Таріелова розповідь про себе, коли він уперше оповідав Автанділові
Про кохання Таріела, коли він уперше закохався
Перший лист, якого Нестан-Дареджан написала своєму коханому
Перший лист, якого Таріел надіслав до своєї коханої
Лист Таріела хатавам, що до них він надіслав гінця
Лист, якого цар хатавський написав у відповідь Таріелові, та скликання Таріелом війська
Лист Таріела до царя індійського, коли він подолав хатавів
Лист Нестан-Дареджан до її коханого
Плач Таріела та його шаленство
Лист Таріела у відповідь своїй коханій
Син Хварезмші прибуває до Індії на весілля, але Таріел його вбиває
Таріел одержує звістку, що Нестан-Дареджан зникла
Як Таріел зустрів Нурадіна-Фрідона на березі моря
Таріелова допомога Фрідону та їхня перемога над ворогами
Як Фрідон повідомив Таріела про Нестан-Дареджан
Про поворот Автанділа до Аравії після того, як він знайшов Таріела та розлучився з ним
Як Автанділ питав царя Ростевана, і про те, що говорив вазір
Розмова Автанділа з Шермадіном, коли він таємно від'їздив
Заповіт Автанділа цареві Ростевану, коли він таємно від'їздив
Автанділова молитва та його таємний від'їзд
Цар Ростеван довідується про таємний від'їзд Автанділа
Як Автанділ таємно від'їхав і вдруге зустрівся з Таріелом
Автанділові шукання Таріела, його плач та стогін
Як Автанділ знайшов Таріела, що забив лева й тигрицю
Таріелове оповідання Автанділу про те, як він забив лева й тигрицю
Як Таріел і Автанділ рушили до печери та як вони побачили Асмат
Як пішов Автанділ до Фріона, що з ним він був зустрівся в Мулгазанзарі
Автанділове прибуття до Фрідона після того, як він розлучився з Таріелом
Від'їзд Автанділа з Фрідонового царства на розшуки Нестан-Дареджан
Приїзд Автанділа до Гуланшаро, коли він причалив до морського берега
Прихід Автанділа до Фатьми, приймання його та її радість
Фатьма закохується в Автанділа, пише й надсилає йому листа
Любовний лист, що його Фатьма написала до Автанділа
Лист Автанділа до Фатьми на відповідь
Тут - убивство Автанділом Чашнагіра та його двох вартових
Фатьма оповідає Автанділу про пригоди Нестан-Дареджан
Як Фатьма привела Нестан-Дареджан до себе й оповіла про неї Усенові
Усен повідомляє царя про Нестан-Дареджан
Фатьма оповідає Автанділу про те, як каджі взяли Нестан-Дареджан в полон
Лист, писаний від Фатьми до Нестан-Дареджан
Лист, писаний від Нестан-Дареджан до Фатьми
Лист Нестан-Дареджан до її коханого
Лист Автанділа, писаний до Фрідона
Від'їзд Автанділа з Гуланшаро та його зустріч з Таріелом
Від'їзд Таріела та Автанділа до Фрідона
Нарада Фрідона, Автанділа і Таріела про те, як здобути Каджетську фортецю
Здобуття Каджетської фортеці та визволення Нестан-Дареджан
Розлука Таріела з царем Морів та прибуття його до Фрідонового царства
Весілля Таріела та Нестан-Дареджан, що його влаштував Фрідон
Таріел знову іде до печери та бачить скарби
Тут - весілля Автанділа і Тінатін, що його влаштував цар арабів
Таріел дізнається про смерть індійського царя
Таріел прибуває до Індії та перемагає хатавів
Весілля Таріела та Нестан-Дареджан
Пояснення деяких слів, термінів, власних імен та географічних назв
Той, що силою своєю сотворив будову світу,
Вклав у всі живі створіння душу, з духом неба злиту,-
Він нам, людям, дав цю землю, многобарвну, повну цвіту,
Дав царям свою подобу, величаву й гордовиту.
Ти, єдиний боже, твориш в світі образ тіл усіх;
Дай же сил, щоб я у битві з сатаною не знеміг,
Сповни прагненням міджнура до останніх днів моїх,
І, коли прийду до тебе, полегши тяжкий мій гріх!
Лева владного, що гідно носить спис, і меч, і щит,
І Тамар, царицю-сонце, світлий лал її ланит,-
Чи посмію їх вславляти, чи складу пісенний спит?
Як солодкий мед вкушати, так вдивлятись в їхній вид!
Про Тамар тепер співаймо, лиймо ключ кривавих сліз;
Я колись виборні оди їй на славу вже приніс,-
Гішер плес я взяв чорнилом, а комиш калямом стис,
В серце тих, що спів мій чують, пісня влучить, наче спис.
їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені,
Славословити волосся, вії славити рясні,
Лали вуст, зубів кристали, щільно зімкнуті й тісні.
Може й олов'яний молот бити камені міцні!
Прагну я для свого твору вміння, серця й слів добірних.
Дай, мій розуме, для мене сил, цим намірам покірних,
Щоб явити Таріелу поміч в злигоднях незмірних,
Славить трьох героїв сяйних, мов раби ті,- в дружбі вірних.
О, приходьте! Таріела всі оплачмо, як один!
Де зродився той, що був би Таріелу рівний він?
Я, Руствелі, вірш складаю, в груди зранений на скін,
І устенну давню повість я нижу в разок перлин.
Я, Руствелі, збожеволів, побиваючись за тою,
Що підвладне їй вояцтво, військо, ладнане до бою,
Знемагаю і ніколи ран любовних не загою,-
Хай землі дасть на могилу чи цілющого напою! [24]
Цю стару іранську повість, що й в картвельській мові квітне,
Передавану з рук в руки, наче перло те самітне,
Я знайшов і віршем виклав - діло виконав помітне,
І від гордої красуні жду на схвалення привітне.
Хоч і сліплять очі любі, прагну бачити їх знову:
Серце, що міджнуром стало, на землі не знайде схову.
Я молю: врятуй хоч душу, плоть спаливши буйнокрову!
Де на славу трьох героїв взяти сили віршу й слову?
Хай всі люди поважають долю, кожному надану:
Працівник хай знає працю, войовник - відвагу бранну;
Хай пізнає шал кохання, хто обрав собі кохану,-
Хай його шанують люди, хай він їм являє шану.
Царством мудрості одвіку віршування зветься гоже,
Людям корисно у вірші зачувати слово боже,
Бо тоді в їх душах радість неодмінно переможе.
Тим вірш добрий, що він стисло викласть мову довгу може.
Для коня найкраща проба - довгий, безупинний шлях,
Для грача у м'яч є спитом пильний зір і влучний змах,
Для поета - вірш просторий, де б він мав розгін в словах.
Якщо сила слів змаліла і, ослабши, вірш зачах,-
Придивіться до поета в мить, як вірш у нього зблідне
І почне тоді кульгати річ картвельська, слово рідне,-
Він відступить для розгону і уміння явить гідне:
Вправно діючи чоганом, діло завершить побідне.
Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне,
Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне,
Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне,
Хоч, немов той мул, ґвалтує: «Ти найкраща, власна пісне!»
Є такі, але й інакших знаю віршників багато,
Що не годні слів добрати із разючого булата.
Це - мисливці недолугі. їх стріла, легка й щербата,
Непридатна бити звіра, поціляє в звіренята.
Треті є іще відмінні: не бракує їм кебети
Прикрашати співом сварку, гулі, гульбища й бенкети,-
Досить з них, якщо їм скажуть: «Склав співаннячко дзвінке ти».
Лиш в значних, величних творах визначаються поети.
Той - поет, що труд свій творчий береже, мов дань велику,
Щоб даниною такою тішить діву сонцелику,
Дум своїх вславлять владику і кохать її довіку,
Тільки їй одній віддати мови звучної музику.[25]
Знайте всі: одну красуню славлю я пісенним хором,-
Це для мене честь велика, не потала і не сором;
В ній - моє життя, в жорстокій, з гнівним, як в пантери, зором;
Я ім'я її вславляю, перлом вквітчую прозорим.
Славлю я любов високу, душ піднесених потугу,
Що її не вкласти в слово, в нашу мову недолугу.
Дар небес - таке кохання, неземне стремління духу,-
Хто до нього прагне, мусить знести горе, злидні й тугу.
Мудрецям незрозуміла почуття такого суть,-
Всі слова для нього кволі, і не всім його відчуть;
Це - не хтиве перелюбство, вгрузле в плотську каламуть,
Це - любов, яку коханці за зразок собі беруть.
По-арабському шаленець і міджнур - слівце одне,
Бо і справді шаленіє, хто глибин чуття сягне.
Є такі, що дух їх лине в поривання неземне,
Інший має ницу вдачу - він красунь не промине.
Хто міджнуром є, той в серці повен красоти ясної,
І душа його ясніє в мудрості та супокої,
Діє він так щедро й палко, як поводяться герої.
Не кохає той, хто зрікся бути вдачі отакої.
Незбагненна таємниця є в міджнуровім коханні,
І до нього не рівняти любодійництва погані;
Хіть - одне, кохання - інше, поміж них безодні й хлані,-
їх не плутайте, вслухайтесь в ці поради, мною дані!
Вірним є міджнур в коханні - хтиві він ганьбить пороки;
Бувши з милою в розлуці, відчуває біль глибокий,
Бо віддав сповна все серце їй, хоч гнівній, хоч жорстокій.
Я ганьблю любов бездушну, де є тільки скоки-цмоки.
Отакі діла, коханці, ви коханням не зовіть:
Нині - ця, а взавтра - інша, теж покинута за мить,-
Це похоже на хлопчачу, не приборкану ще хіть.
Тільки той, хто зрікся світу, вміє щиро полюбить.
Знак найвищої любові - почуття свої таїти,
Вічно згадуючи любу, повсякчас відлюдно жити,
У розлуці з нею мліти, пломеніти і горіти;
Хоч би й гнівалась кохана,- їй годити і служити.
Заховати тайну серця треба від найближчих навіть,-
Можна стогоном жальливим честь коханої знеславить.
Ні, закоханий нікому почуття свого не явить,
Через неї він палає, та вогонь за радість править.[26]
Хто всім плеще про кохання - чи довіри годен зроду?
Він, нашкодивши коханій, діє і собі на шкоду,-
Чим себе зрятує, чутку сам пустивши між народу?
Ні, міджнур коханій діє не на зло, а на догоду.
Удає людина часом, мов укохану голубить,-
Чом же він ганьбить коханку, а, бува, й про неї трубить?
Хай нелюбу зневажає, та навіщо глумом губить?
Більш, як душу, більш, як серце, злий злостиве слово любиті
За коханою тужити - це міджнурові не встид;
Хай самотній він блукає, наче світ йому огид,
Хай, розставшись з нею, мріє про її сліпучий вид,
Та палкі чуття міджнура людям виявлять не слід.
Ростеван був цар арабів,- з ласки бога владував,
Щедрий, скромний, величавий, проводир звитяжних лав,
Сам - звитяжець незрівнянний, охоронець людських прав,
Милосердий, справедливий, ще й речисто промовляв.
Цар, не мавши сина, доньці віддавав усю любов.
І вона над світом сяла, з сонцем зрівняна немов.
Хто її узрів - цей погляд душу й розум в тих зборов;
Щоб їй славу скласти, треба сто сот тисяч мудрих мов.
Тінатін - її наймення хай відоме буде всім!
Як вона зросла, то сонце світлом тьмарила своїм.
Володар величний скликав всіх вазірів в пишний дім,
Посадив їх поруч себе і сказав привітно їм.
Мовив так: «На спільну раду ви прийшли; питаю вас:
От, коли троянда в'яне,- чи в саду нема прикрас,
Чи отам не розцвітає юна квітка в той же час?
Ніч безмісячна надходить, сонця блиск уже пригас.
Вік марчіє мій. А старість - це найтяжча із недуг.
Не сьогодні вмру я - взавтра. Світу так вершиться круг.
Як блищати може сяйво, що іде уже за пруг?
Хай дочка, ясніша сонця, царствує над всім навкруг!»
Відрекли вазіри: «Царю! Про літа свої старі
Нащо ви згадали? Втішна нам троянда й в тій порі,
Як прив'яне. Запашніше розцвіта вона вгорі.
Навіть з місяцем ущербним чи змагатися зорі?
Не кажи так, володарю! Не зав'яв троянди цвіт,
Всіх чужих порад мудріший навіть хибний твій одвіт,
Але слухатись покірно звикли ми багато літ:
Передай же трон красуні, що осяла сонцем світ.
З ласки бога буде править, хоч і діва ще, цариця;
Вміння й мудрість є у неї - нам лестити не годиться,
Бо ділами, як промінням, вже засяла сонцелиця.
В лева рівні левенята - чи самець то, чи самиця».[28]
Автанділ спаспет був славний, амір-спасалара син,
З кипарисом рівен зростом, був як сонце й місяць він:
Підборіддя ще не вкрила мужня прорість волосин,
Та його вбивали стріли - довгі вії Тінатін!
Він свою любов міджнура у душі таїти звик;
Як її не бачив довго, то в'ялив троянди щік,
А як бачив - рану серця пломінь непогасний пік.
Годне співчуття кохання, що разить людей навік!
Автанділ зрадів, почувши владаря свого ухвалу
Передать дочці державу, і надумав так помалу:
Буду бачити частіше лик просвітлого кристалу,-
Може, знову оживлю я щік своїх троянду в'ялу!»
Воля владаря арабів рознеслась по всій країні:
«Віддаю над вами владу я дочці своїй єдиній,-
Хай вона зоріє сонцем кожній, що прийде, людині.
Всі до нас збирайтесь, будьмо Тінатін вславляти нині!»
Йдуть араби. Рушив війська здвиг, не бачений ще доти.
Автанділ - воєначальник тьмочисленної кінноти -
І Сограт - вазір найближчий, що ділив з царем турботи,
Встановили трон коштовний дивовижної пишноти.
Батько сам перед народом Тінатін веде до трону,
Садовить і власноручно царську подає корону,
Берло віддає, вдягає в одяг з пурпуру й віссону.
Світлосяйні очі діви сяють людям крізь запону.
Відступили і вклонились всі, що тут зібрались, люди;
їй на славу линуть кличі, линуть співи звідусюди,
І солодкі звуки сурем, і кімвалів перегуди.
Тільки діва плаче, хилить крила ворона на груди.
Недостойна - так вважає - в руки взять державу й владу,
І бринять по щоках сльози, мов струмки в трояндах саду.
Цар навчає: «Завше батька молоде зміняє чадо -
Цей закон ствердивши нині, відчуваю я відраду.
Не ридай же, доню, слухай, що тобі скажу сьогодні:
Ти - цариця аравійська, взявши берла верховодні,
Прийняла під владну руку царство й натовпи народні,-
Будь же скромна та розважна, справи звершуй благородні!
Блиск на гній і на троянди сонце рівно ллє в просторі -
Хай же рівно знають ласку сильні й кволі, дужі й хворі.
Щедрість зв'яже непокірних, а покірні й так в покорі,-
Будь же щедра! Відпливають й знов вертають води в морі.[ЗО]
Кипарис - краса Едему, щедрість - владарів оздоба.
Перед щедрим тихнуть чвари, поникає ворохоба.
їсти й пити - в цьому користь; бути скнарим - не подоба.
Що сховав - згубив навіки, що роздав - твоє до гроба».
Донька вислухала мудро слово батька неоцінне,
Щоб у пам'яті лишити назавжди вчення незмінне.
Веселиться цар, гуляє і вино кружляє пінне,-
Тінатін затьмила сонце, сонце ж стало тінатінне.
Скарбника старого кличе, їй відомого давно,
І велить: «Розкрий скарбниці, з них зірви моє клейно,
Принеси сюди багатства, що цариці їх дано».
Він несе, й вона дарами роздає своє майно.
Що з дитячих літ збиралось - зникло протягом доби.
Збагатіли і шляхетні, і звичайний люд з юрби.
Потім каже скарбникові: «Що отець казав - зроби!
Роздаруймо до останку нагромаджені скарби!»
Наказала: «Все, що маю, всі скарбниці відчини!
Ти же, вірний мій стайничий, добрих коней прижени!»
Роздавала всім багатства, коней цілі табуни;
Ті скарби хапало військо, наче здобич од війни.
Мов розбійники, тягали, що було, з її скарбниць,
Румаків добірних брали, аравійських кобилиць.
Як метіль, що з неба віє,- так щедроти слала ниць,
Без дарунків не лишила ні мужчин, ні молодиць.
Перший день минув бенкету - ріки трунків, гори страв.
Пишну учту влаштували для усіх вояцьких лав;
Тільки, голову схиливши, цар чомусь засумував.
«Він чому смутний? Що сталось?» - шепіт в залі пролунав.
З місць почесних над юрбою Автанділа сяє зір -
Там сидить, за лева дужчий, війська славний проводир.
Поруч нього коло столу сів Сограт, старий вазір,-
Кажуть: «Що царя турбує? Що смутить душевний мир?»
Кажуть: «Видно, зародились у царя похмурі думи,
Не могли ж його смутити ці п'янкі, бенкетні шуми?»
Автанділ сказав: «Сограте! Запитаймо привід стуми,
Пожартуймо з ним і, може, жартом звіємо журбу ми».
Встав Сограт, вазір владики, й Автанділ, прекрасний тілом;
Келих сповнивши по вінця, перед владарем змарнілим,
Посміхаючись поштиво, коліньми стають на килим,
І вазір тоді промовив проречистим словом смілим:[31]
«Зажурився ти, владарю, мисль твою журба зборола.
Правий ти! Скарби пропали, у скарбниці - пустка гола,-
Все дочка пороздавала, милостива й світлочола.
Нащо горе скликав? Ліпше не давав би їй престола!»
Посміхнувшись, цар прослухав слово радника завзяте,
Дивувався, як наваживсь він царю таке сказати.
І озвався тихим словом: «Ти гаразд зробив, Сограте,
Та збрехав би той, хто скаже, що скупий я на витрати.
Ні, смутить не те, вазіре. Я журюся з мислі тої,
Що минула юність, чую кроки старості лихої,
Та в усій моїй країні не зродились ще герої,
Котрі вивчились би в мене діла - справи бойової.
Доручив клейноди царські я дочці своїй в наділ,
Бо господь не дав нам сина, що навчився б ратних діл,-
Так, як я, м'яча жбурляти, бити з лука градом стріл.
Перейняв у мене дещо, може, тільки Автанділ».
Витязь вислухав, що мовив цар вазіреві тому,
Похилившись, посміхнувся - личить посмішка йому;
Блиск його зубів сліпучих всюди розвіває тьму.
Цар питає: «Чом смієшся? Засоромився чому?»
Знов питає: «Чи кумедним ти вважаєш мій одчай?»
Витязь мовив шанобливо: «Я скажу, та слово дай,
Що з мого завзяття, царю, не розсердишся украй,-
Не вважай це за зухвальство і мене не погубляй».
Цар сказав: «З образи навіть не ображусь, втишу гнів!»
Тінатін іменням клявся, найпрекраснішої з дів.
Автанділ тоді озвався: «Сміло я заговорив:
Скромний будь, не вихваляйся, добрим луком - поготів!
Автанділ - твій раб, та з лука він не гірш за тебе б'є,
Тож давай змагатись, царю,- військо виборне твоє
Буде свідком поєдинку. Чи на це догода є?
Хай суддею у змаганні нам мисливський лук стає».
«Що ж, приймаєм виклик. Герці ми не раз уже вели.
Не зрікайся ж слів - провірим влучність нашої стріли.
Треба, щоб за свідків герцю кращі витязі були.
Хай покаже поле ловів, хто з нас заживе хвали!»
Автанділ свою дав згоду. Склали договір двобою,
Залунав і сміх, і співи, жартували між собою
І погодились, заклавшись, з постановою такою,
Що ходитиме без шапки переможений днів троє.[32]
Цар сказав: «Дванадцять ловчих будуть їздити за нами,
Полюватиму на звіра я з дванадцятьма рабами,
Шермадін же твій - з тобою, не бракує в нього тями.
Хай обчислять нашу здобич, бродять хащами й полями».
Ловчим мовив: «їдьте в поле на світанку ще, як темно,
Виганяйте всяких звірів, походжайте недаремно.
Ви ж на герць ідіть дивитись,- війську цар промовив чемно,-
Учті - край. Бенкетували з вами весело й приємно».
Рано-вранці їде витязь, осяйніший за лілеї.
Вуст палкі рубіни грають, пломенить багрець киреї,
Золотий серпанок в'ється, кінь басує на алеї,
І царя він просить вийти із хоромини своєї.
Цар, узброєння вдягнувши, радо виїздить на лови.
Облягли мисливці поле, мов його взяли в закови.
Сурми грають урочисто. їдуть вершники в діброви,
Вкупі б'ють, стріляють з луків - це закладу їх умови.
Цар звелів: «Дванадцять ловчих,- всі слідом за мною сміло,
Пружні луки приношайте, подавайте добрі стріли,
Стежте пильно і зважайте, скільки звіра ми забили».
От з усіх просторів звірі табунами повалили.
Позбігалися, в тлумище позбиравшись незугарне,
Кози, олені, і тури, й високострибучі сарни.
їх ганяв слуга й владика - о видовище прегарне! -
Ось невтомні руки й луки, і стріла не йде намарне.
Сонця промені затьмарив копитами збитий порох,
Звіра били, кров точили по долинах неозорих...
І приносили їм слуги купи стріл метких та скорих.
Здобич зранена валялась по лісах, по темних зворах.
Гнавши звіра перед себе, перемчали поля схили,
Забивали, плюндрували, бога правого гнівили,
Аж поля темніли багро, кров'ю звірів червоніли.
«Він - як дерево Едему» - люди звали Автанділа.
Проскакали довге поле, проминули кручі й строми -
Струменить за полем річка, протікає в скель проломи.
Звір сховався в нетрі темні, в непролазні буреломи.
Два суперники спинились, щоб спочинути з утоми.
Сміючись, пишався кожен: «Тільки я стріляв путяще!»
Дружньо, мило жартували, коні йшли напризволяще,
Тут раби їх наздогнали, перебравшись через хащі.
Цар велів їм: «Мовте правду, хто із нас мисливець кращий?»[33]
І раби озвались: «Кажем правду з вашого наказу:
Він вас, царю, переважив. Не вважайте за образу,
Пощадіть,- та вам до нього не рівнятись цього разу.
Автанділ, як влучив звіра, так і клав його відразу.
Сто раз двадцять вбито звірів - скажем це ми і не змилим,
Та за вас на двадцять більше впало перед Автанділом,
Бо ні разу він не схибив, бив тварину кожним стрілом,
Ваших стріл знайшли ж багато на землі, укритих пилом».
Цар сприйняв цю вість, неначе хтось здолав його у шахи,
Щиросердо він втішався з Автанділа переваги,-
Так троянду соловейко любить в час палкої спраги,
Як любив владар ласкавий учня, повного відваги.
З басунів зійшли мисливці, в холодку лягли на трави.
Мов колосся, тьмочисленні позбирались війська лави,
І прийшло дванадцять ловчих - з найбравіших кожен бравий,
Поглядають на бескеди, на ріку, на тихі плави.
Раптом бачать: невідомий витязь сів край річки й плаче,
Коло нього на повідді чорний кінь стоїть терпляче;
Умереживши всю зброю, перло світиться гаряче.
На троянди щік упали сльози, паморозь неначе.
Витязь, голову убравши в тигрову смугасту шкуру,
Вкривши шкурою такою ж кремезну свою статуру,
Канчука-залізов'яза у руці затиснув хмуро.
Бачать, хочуть роздивитись - шлють гінцем до нього джуру.
Джура-раб іде до левня, що продовжував ридати,-
Грізний з вигляду, він плакав, похилив чоло на шати;
Кришталевий дощ зрошає вій густих рясні агати.
Раб прийшов, та він і слова не схотів рабу сказати.
Раб не в силі слова змовить. Ляк його проймає й душить.
Він, жахнувшись, поглядає, та цареві вірно служить,
Тож підходить ближче й каже: «Цар воліє...» Не зворушить
Ані клич, ні слово левня - він ридає, ревно тужить.
І не чує, і не бачить він з-за слізної полуди,
І на те він не зважає, що гукають зайшлі люди,
Дивно схлипує, зітхає, мов огонь запав у груди;
Кров змішалася із слізьми, і криваві ринуть пруди.
Розум левня, мислі й мрії прагнуть іншого десь краю!
Знов цареве повеління раб проказує з одчаю,
Та його не чує витязь, тільки плаче та ридає,-
Кетяг цих троянд прекрасних квітки уст не розкриває.
Так одвіту й не діждавши, повернувся раб до стану.
«Він мене не хоче слухать,- раб промовив Ростевану.-
Я гадаю: ваша ласка не потрібна тому пану,
Що сліпить, неначе сонце,- я, мабуть, незрячий стану».
Цар, здивований і гнівний, люті в серці не стаїв
І гукнув до вірних ловчих, до дванадцяти рабів:
«Бойову беріте зброю в руки, звиклі до боїв,-
Приведіть сюди того ви, що у березі там сів».[35]
Ловчі рушили. Бряжчала зброя їх завзятих лав,-
Лиш тоді очуняв витязь, що ховався між купав;
Він навколо озирнувся, військо зором пронизав,
Тільки змовив: «Горе, горе!», більш нічого не сказав.
Втер рукою журні очі,- і сльоза з очей зника.
На собі меча поправив, підтягнув сагайдака
І, повіддя взявши в руки, верхи сів на румака.
ТІ То йому погрози рабські, клич раба-войовника?
Щоб схопити левня, військо обступило навкруги.
Лихо, що він з ними скоїв! їх жаліли б вороги -
Розбивав лоби лобами, бив і нищив до ноги,
Канчуком навпіл панахав, повен гнівної снаги.
Цар, розгнівавшись, вояцтву каже гнатись навздогін,
Витязь їде, на гонитву не погляне навіть він;
Хто ж його доскочив, жити не лишився ні один.
Ростевану горе - слати вояків своїх на скін.
І тоді за ним помчали Автанділ і Ростеван,-
Він же гордо їхав далі, коливався юний стан,
Гнався кінь, Мерані чорний, і встелявся сяйвом лан.
Витязь бачив, що женеться цар за ним, щоб взяти в бран.
Наближався цар до нього у гоньбі несамовитій,-
Він тоді, коня хльоснувши, зник з очей тієї ж миті,
Наче в прірву провалився чи в небесній щез блакиті,
Годі й сліду розшукати на дорозі, пилом вкритій!
Довго стежили, шукали, але згинув навіть слід,-
Тільки див отак зникає, духів безтілесних рід.
Хто поранений був - мився, по мерцях ридав нарід;
Цар сказав: «Нам бог зміняє час утіх порою бід.
Завершив він лютим горем мій веселий, щасний вік,
Обернув на тугу радість, на журбу мене прирік
І до смерті серце зранив - де, який шукати лік?
Хай святиться божа воля і віднині, і навік!»
Більш не кликав полювати, а зітхання тужні множив,
Скакуна на шлях додому повернув і підострожив.
Ловчі луки поховали, клич їх звірів не тривожив;
Хтось казав: «Владар наш правий!», хтось же тихо святобожив.
Цар ввійшов, смутний, похмурий, до найдальшого покою
І пустив лиш Автанділа, наче сина, за собою.
Люди вийшли із хоромів занімілою юрбою.
Змовкла арфа, і кімвали не бринять дзвінкою грою.[36]
Тінатін, коли дізналась про події таємничі,
Підійшла, край входу стала - сонцем сяли світлі вічі,-
В скарбника спитала: «Спить він чи й не засне після стрічі?»
Той відмовив: «Тужить сильно, аж змінився на обличчі.
Автанділ там з ним, до себе не пустив нікого з нас,
Він чудного левня бачив, світ очей йому загас».
Тінатін же відповіла: «Входити туди не час.
Як мене спитає, скажеш, що приходила якраз».
Цар гукнув, коли від серця трохи туга одлягла:
«Де моя перлина й радість, втіха й сяєво чола?»
Відповів скарбник: «Недавно тут була, бліда, як мла,
Та про ваш одчай почула і, смутна, назад пішла».
Цар звелів: «Ідіть покличте, бо я в тузі згину доти!
їй скажіть: чом не приходиш? Чом не втишуєш скорботи?
О життя єдине батька, звесели ж печаль його ти!
Він розкаже про причину, що породжує турботи!»
Волі батьківській скорившись, Тінатін до батька йде,-
Наче місяць повновидий, сяє чоло молоде.
Цар її цілує ніжно і ласкаву річ веде:
«Нащо ждала, щоб покликав? Пропадала досі де?»
Діва мовить: «Ваша туга і з небес змете світила.
Як дізнається людина, що журба вас охопила,-
Чи насмілиться й поглянуть, хоч була б яка пресміла?
Я гадала: ніж тужити, ліпше зважить все до діла».
Він сказав: «Моя дитино, затужив я дуже сам,
Але ти - моя розрада, втіха змореним очам,
Вигляд твій загоїть смуток, він лікує, мов бальзам.
Я повім причину туги - ти причину цю затям.
Стрів я лицаря чудного, вояка ще юних літ,-
Зір його, як промінь, слався на похмурий краєвид;
Я не знаю, чом той витязь плакав так, ридав навзрид,
Та розгнівавсь, бо вітати нас він не схотів як слід.
Як мене побачив, скочив на коня й погнався чвалом.
Я звелів його схопити - він поклав все військо валом;
Не звітав мене по-людськи; як диявол, щез провалом.
Чи з людиною я стрівся, може,- з марищем несталим?
Бог дари свої солодкі обернув на сумовиті,
Я забув про дні веселі, світлий час, щасливі миті;
Все мені - тягар пекучий, все мені - жалі неситі,
І ніщо мене не втішить, скільки житиму на світі». [38]
Відказала діва: «Сміло я тобі промовлю, тато,-
Нащо ремствуєш на бога і на долю так затято?
Скаржишся в журбі на того, що нам щастя дав багато,
Той не вчинить зла, хто діє завше добре, мудро й свято.
Ось така моя порада: ти - владика всіх владик
І твої безмежні землі, їх не зміряти й за рік.
Надішли ж збирати вісті ти гінців у кожен бік,
Скоро знатимеш: чи привид стрівся вам, чи чоловік.
Як людиною був лицар, що мандрує по землі,-
Десь його таки ж побачать: в місті, в полі, на селі.
А як ні - то був диявол, що лукавства чинить злі.
Так покинь же вболівання, кинь же смутки та жалі!»
Кличе цар гінців і каже йти в держави кожен край, їм велить:
«Пильнуй невпинно і часу не зволікай,-
Все зроби, щоб одшукався той мандрований силай.
Де не зможеш буть - листовно там наказа надсилай».
Посланці пішли, ходили, цілий рік бродили скрізь,
Виглядали, обшукали шир долин, нагірну вись,
Та ніхто його не бачив, мов сховався він кудись.
Марно змучившись, додому спохмурніло подались.
Повіщають: «Обходили ми простори всіх безмеж,
Не знайшли того тужливця, марно змучились од стеж,
І нема людей на світі, що його стрівали б теж.
Ми тобі не прислужились. Може, інших дій вживеш?»
Цар промовив: «Правду каже любій доні серце віще:
То нечистий дух, диявол, що, як ворог, світом рище,
Появив свою оману і жалю завдав мені ще.
Та тепер я кину смуток,- побиватися навіщо?»
Так сказав. Розваги й втіхи стали знову панувати,
Звідусіль збирались блазні, співаки та акробати.
Цар дари роздав народу, всіх покликав у палати.
Де такий іще владує цар і щедрий, і багатий?
Автанділ, у спочивальні сівши пізньої години,
Веселиться і співає, арфи звук солодкий лине.
Раптом входить, мову мовить негр, прислужник
Тінатіни: «Зве стрункіша за алое вас до себе на гостини».
Найжаданніше віщують юнаку слова оті,-
Він вдягає ліпші шати, різнобарвні й золоті,
Щоб свою троянду вперше споглядать на самоті.
Радість - любу зустрічати, зір втопити в красоті! [39]
Автанділ іде гордливо, голови не хилить вниз -
Він побачить ту, що в нього стільки виточила сліз.
Наче блискавка, чудова красота дівочих рис,
Хоч сидить вона похмура, смуток серце їй затис.
Тінатін прекрасні перса горностай укрив пухкий,
А чоло сповив серпанку найпрозоріший сувій.
Протинають кожне серце стріли довгих чорних вій,
І вгорнули шию коси, мов ланцюг блискучих змій.
З-під багряного серпанку, з-під перлового вінця
Поглядає сумно діва і вітає молодця.
Ніжно просить Автанділа сісти поруч на стільця.
Повен радощів великих, став лицем він до лиця.
«Я німію, вас жахнувшись,- він сказав, схилившись долі,-
Як зустрівся з сонцем місяць - гасне він на видноколі;
Я тепер боюсь за себе, мислі всі мої в неволі.
Ви скажіть - що вас турбує, чим зцілити ваші болі?»
Почала поважно діва річ виборну і гарячу,
Мовить: «Я тебе уперше коло себе зблизька бачу,
Тож здивуєшся, почувши справу цю, мені болячу,
Та скажу тобі про хворість, що красу від неї трачу.
Пригадай, як з Ростеваном ви на лови йшли юрбою,-
Там чудний скорботний витязь вам зустрівся над рікою.
Розповідь про це зачувши, я позбулась супокою,-
Обдивись бодай всю землю, та знайди його, герою!
Хоч не змовив ти до мене досі й слова у розмові,
Але знаю: через мене ти палаєш од любові,
Градом сліз побивши щоки, серце змивши шалом крові.
Ти - любові світлий бранець, ти - в любовному закові.
І тебе служити змусять дві причини безсумнівні:
Ти, по-перше, смілий витязь. Де іще тобі є рівні?
А, по-друге, ти міджнур мій, відданий своїй царівні.
Так іди шукати левня, починай же мандри дивні!
Зробиш це - і ще міцніше я тебе любити стану,
Бо звільниш мене від муки, згониш демонську оману.
Дай моїй душі надію, як фіалоньку духмяну,
І вертай, мов лев, до мене обійнять свою кохану!
Скрізь шукай його три роки, ввесь цьому віддавшись ділу.
Відшукаєш - переможцем повертай розважить милу,
Не знайдеш - зустріли, значить, ви тоді нечисту силу;
Пригорнеш свою троянду не зів'ялу й не змарнілу. [40]
Дам я клятву: як тим часом з іншим стану я у парі,
Будь то навіть сонце в плоті, що зійшло б до мене в чарі,-
Хай мене позбавлять раю, віддадуть пекельній карі,
Хай уб'є твоє кохання, хай згорю в твоїм пожарі!»
Витязь мовив: «Ти, як сонце, сяєш крізь агати-вії!
Що тобі сказати маю? Що промовити посмію?
Я чекав на смерть, натомість ти дала життя й надії.
Наче раб слухняний, рушу в мандри, в розшуки і в дії».
Витязь мовив ще: «О сонце, бога сонячне створіння,-
Ти сузір'я всі скоряєш словом владного веління.
Недостойний я такого, щедро сланого, проміння.
Світить сяєво ласкаве на троянд моїх цвітіння».
Поклялися обопільно і свою ствердили віру,-
їхні душі звеселіли, почали розмову щиру.
Серце змучене юнацьке лиш тепер зазнало миру.
З губ, як біла блискавиця, сміх блискоче потаймиру.
Сіли поруч, милувались, все забувши в ці хвилини,
І очей агати стрілись, і знизались уст рубіни.
Він сказав: «На тебе глянуть - божевілля для людини.
Твій вогонь палає, серце ж попеліє від огнини».
Він пішов, нестерпні муки відчуваючи в розстанні,
Оглядавсь назад безумно, погляд кинувши останній.
Квітку щік, лиця кристали росять сльози ненастанні.
Серце з серцем поріднилось - поклялися у коханні.
Шепотів: «В розлуці рано на троянду ляже тлін.
Мов рубін, допіру сяяв - став жовтіший за бурштин.
У розлуці ж довгій, дальній, що робитиму один?
Це - закон, щоб для коханки йшов коханий на загин».
Ліг на ложе, слізьми росить він обличчя осяйне,
Плаче, хилиться, тріпоче - так тополю вітер гне;
Задрімає, в сні побачить, що кохана промайне,-
Затремтить з тяжкої муки, тужно й голосно гукне.
Став ревнивий у розлуці, людям він не довіря,-
Впали сльози на троянди, на лице богатиря.
Він прокинувсь, тільки в небі змеркла ранішня зоря,-
Одягнувся і поїхав, щоб побачити царя.
До царя послав еджіба, найвірнішого із слуг:
«До моєї мови, царю, приверни ласкаво слух -
Вся земля тобі покірна, владен меч твій, владен дух;
Понесу я вість про тебе по державах всіх навкруг. [41]
Недругів б'ючи у битвах, я пройду крізь гони й гони,
Тінатін прославлю всюди, всі здолаю перепони,
Звеселю покірних, знищу невпокорених загони,
Присилатиму дарунки, часто слатиму поклони».
Цар потішився цим дуже і звелів йому ректи:
«Леву личить не зрікатись воєн, бранної мети,-
Дух твій мужній вимагає сам такої тяготи.
Вирушай же, хоч і тяжко, що від нас відходиш ти!»
Увійшов, вклонився витязь і сказав ось так йому:
«Похвалу царя надмірну я покірливо сприйму.
Може, бог мені осяє дальньої дороги тьму,-
Знов тоді я, з волі бога, ваші ноги обійму!»
Пригорнути Автанділа цар простер старечі руки -
Обіймає щиро вчитель учня, гідного науки.
Витязь встав, пішов із зали. Був цей день їм -
днем розлуки. Ростеван, сумирний, мудрий, гірко плакав од розпуки.
Витязь вирушив сміливо у незнану даль шляхів,
їхав двадцять день, з'єднавши з млою ночі світло днів;
Вищих повелінь скрижалі всесвіт перед ним розкрив.
Тінатін згадавши, серцем витязь палко пломенів.
Він в маєток свій приїхав - йде назустріч люду здвиг,
І несуть йому дарунки натовпи вельмож значних;
Хто побачив Автанділа - радість сяяла для тих,-
Та, збираючись в мандрівку, він баритися не міг.
Володів він містом дужим. Між узгір був той осад,
Кам'яна, міцна твердиня проти вражих чвар і звад.
Автанділ там веселився, полював три дні підряд,
Та й покликав Шермадіна, щоб спитать його порад.
Вже раніш про Шермадіна наша повість річ вела,-
З паном раб зростав укупі, знав усі його діла,
Та не знав іще, що витязь од любовних мук пала,-
Лиш тепер йому розкрита тайна владаря була.
Витязь мовив: «Шермадіне, це мені й сказати встид,-
Ти ж бо вірником найближчим був мені багато літ,
А проте не знав нічого, що тяжкий терпів я гніт.
Нині ж з волі володарки знов мені розкрився світ!
В Тінатін я закохався, і коханням був забитий,
І з нарцисів ллялись сльози на троянд померзлі квіти.
Тільки зараз таємниці не схотів я затаїти,
Бо її слова впоїли щастям дух мій сумовитий.[42]
Так вона мені звеліла: «Юнака, що десь ізник,
Розшукай, і, як вернешся,- стану я твоя навік.
Будеш ти, ніхто інакше,- мій коханий чоловік!»
Слово це на рани серця полилось мов справжній лік.
Так, по-перше, владареві появлю я службу сталу,
Бо коритися цареві личить вірному васалу,
А, по-друге, ця красуня серце визволить од палу,-
Випроби зламать не можуть мужа волю витривалу.
Поміж всіх панів і хлопів ми з тобою - ближчі друзі,
Тож послухай же, благаю, радцю мій в усякій тузі:
Доки буду я блукати - будь за владаря в окрузі,
Бо твоїй лиш довіряю я і мудрості, й потузі.
Над підданцями, над військом ти правуй, твердий і чулий,
Шли таких гінців до двору, щоб почути все сягнули,
Шли дарунки їм коштовні, шли за мене їм цидули,
Щоб відсутності моєї владарі і не відчули!
Будь такий, як я, завзятий і до ловів, і до бою,
Жди мене три роки, тайну зберігаючи святою!
Як вернуся,- цвіт алое ще засяє красотою,
Не вернусь,- тужи невтішно, вболівай і плач за мною.
Лиш тоді печальну звістку владареві надішліть.
Про мою пишіть загибель, про мою останню мить;
Напишіть: його недоля - доля людських всіх порідь,-
І скарби роздайте бідним: срібло, золото і мідь.
Послужи іще ревніше, як буття кінчу я бренне,-
Не забудь про мене зразу, про моє життя шалене,
Все зроби, як я благаю, помолись тоді за мене,
Пригадай дитинство наше, по-хлопчачи навіжене!»
Шермадін почув цю мову - душу геть журба роздерла,
Із очей гарячі сльози заструміли, наче перла. Він сказав:
«Ідеш - і радість у моєму серці вмерла. Ти не спинишся,
та нащо дав мені владарські берла?
Чи я зможу замість тебе владувати непохитно?
Чи маєтками твоїми зможу правити пожитно?
Хай земля б мене приспала, ніж тебе пустить самітно,-
Тож візьми мене з собою мандрувати кругосвітно».
Витязь відповів: «Послухай річ мою без лжі і кпини:
Як блукає десь коханець,- прагне він до самотини.
Без труда не дістаються людям дорогі перлини.
Спис нехай простромить груди віроламної людини! [43]
Хто, крім тебе, ще оцінить пристрасть, в мене забуялу?
Хто! крім тебе, може дати раду і наказ васалу?
Зміцнюй тверджі прикордонні, стримуй ворогів навалу.
Добрий бог - мене, можливо, не віддасть він на поталу.
Нарівні біда потрапить і одну людину, й сотні.
Оборонять сили неба - не страшні путі самотні.
Не вернусь я за три роки,- вдягнеш одяги скорботні,
Дам указа, що над краєм ти владуєш відсьогодні».
Склав листа: «Мої підданці, добрі радці, вірні учні,
З нами в справах одностайні, з нами в битвах нерозлучні,
Наших слів ви - вірні тіні, наших дум ви - слуги влучні,
Прочитайте ж, всі зібравшись, письмена ці власноручні.
Хай почують всі, що пише охоронець супокою:
Ось пишу слова напутні я вам власною рукою,-
На короткий час рушаю, знехтувавши тут гульбою,
Склавши клопіт про поживу лиш на лука з тятивою.
Пильні справи кличуть. Отже, з батьківщини я відходжу
І в своїх самітних мандрах цілий рік пробути можу,
А тому я всіх благаю, хлопа, воїна й вельможу:
Доки я вернуся, будьте царству за міцну сторожу.
Над усім народом владу я лишаю Шермадіну
Доти, докіль не вернуся, чи десь в мандрах не загину.
Хай він сяє наче сонце, щоб ваш цвіт не відав тліну,
Хай, як віск, розтопить чвару, непокори й зла причину.
Вам відомо, що його я шанував, як сина й брата,-
Він стає за Автанділа понад вами владувати.
Загримить до бою сполох - буде він, як я, завзятий.
Не вернуся ж - плачте ревно, одягніть жалобні шати».
Склавши так в листі пораду, ніжномовну і сувору,
Взявши черес, повний злота, закінчив роботу спору
І сказав: «Я верхи сяду лиш на полі коло бору,
Де війська мої збирались». Тої ж миті рушив з двору.
Він звелів: «Ідіть од мене, не дозволю йти нікому!»
І лишився самотою, відпустивши всіх додому,
Повернув коня й погнався по чагарнику густому.
Тінатін згадає тільки - порина душа в судому.
Геть од війська віддалився, мчав крізь поле й оболоні.
Хто з людей його здоліє наздогнати у погоні?
Чи береженого богом наженуть мечі та коні?
Лиш тяжку журбу за нею ніс, як рану, він у лоні. [45]
Закінчивши лови, пана почали шукати люди,
Та ніде не відшукали одчайдушного заблуди.
Засмутилося вояцтво, туга сповнила їм груди,-
Обходили, обшукали кінно й пішо всі усюди.
«Як не ти - кого ще, леве, настановить бог над нами?»
Скрізь питали, скрізь шукали, пошалівши від нестями,-
Не дізнались, де він їхав та якими сторонами,
І все військо, зажурившись, заливалося сльозами.
Шермадін, вельмож зібравши, Автанділове послання
Прочитав, як то веліла воля владаря остання.
Це почувши, всі стогнали від великого страждання,
Побивалися невтішно, помарніли від ридання.
Всі сказали: «Світ без нього видається за оману.
Тільки ти прийняти годен честь намісницького сану.
Визнаєм, слухняні й вірні, владу ми, тобі надану!»
І йому, слузі й васалу, всі вклонились, наче пану.
Мудрий Езрос в «Діоносі» свідчить так про людські долі:
«Годні жалощів троянди, вкриті інеєм, схололі».
Годен жалощів і витязь, поставніший від тополі,
Що вітчизну залишає, самотою їде в полі.
Автанділ промчав те поле за чотири перегони,
В край чужий в'їздить, минає він Аравії кордони;
З Тінатін розставшись, в тузі серце витязя холоне:
«Був би з нею - не ридав би, на життя б не слав прокльони».
Вкрив засніжену троянду завірюхи дикий шал.
Часом він аж смерті прагнув і, виймаючи кинджал,
Говорив: «Цей світ встромляє в серце сотні лютих жал.
Занедбав я у печалі арфу, ліру і кімвал».
І його троянда в'яла, вже ясних не знавши днів.
Серцю мовив: «Будь терпляче!» - так себе і бадьорив;
Безліч міст чужих проїхав, бачив безліч всяких див,
З ким стрівався по дорозі - з тими дружньо говорив.
Він ридав,- і геть у море сльози ллялись звідсіля;
Був кулак - за узголов'я, ложем - камінь та земля.
Мовив: «Люба, я до тебе серцем лину іздаля,
Бо мене і смерть за тебе не страшить, а звеселя».
Він по всій землі проїхав, край одвідав не один,
Звідав всі шляхи під небом до чудних чужих країн,
Та про зниклого тужливця не почув ніде новин.
Без трьох місяців три роки вже пробув у мандрах він.
Він побачив край суворий, край страшного здичавіння.
Місяць їхав там, не стрівши ані жодного створіння.
І Рамін та Віса навіть не страждали так з тужіння,-
Все ж до любої своєї цілоденно слав моління.
Він добрався до верхівлі височезних диких гір,-
Перед ним розкрились доли, на сім день ходьби завшир.
Під горою бігла річка, між бескед крутивши вир,
І з обох боків до неї підступив похмурий бір. [47]
Сівши там, лічив він, скільки день до строку вже пройшло,-
Зо два місяці лишилось. Тож смутив своє чоло.
«Раптом все змарніє діло!» - страшно й здумати було.
Хто родитись вдруге може? Хто добром оберне зло?
Зупинивсь і думу думав він, страждаючи з одчаю:
«Повертати? Та невже я стільки років марно згаю?
Чим красуню сонцелику я порадувати маю,
Якщо зниклого тужливця так ніде й не розшукаю?
Не вернуся,- скільки мушу змарнувати днів і літ,
Щоб побачити бодай би дивного тужливця слід?
Строк кінчиться,- і сльозами Шермадін заллє свій вид,
До царя піде і скаже, що покинув я цей світ.
Як просив я, він розкаже, що кінець прийшов мені,-
Гірко це їм буде чути, прийдуть їм тужливі дні.
Як тоді живим вернути з мандрувань по чужині?»
Плачучи, він так міркує, думи зважує сумні.
«Справедливості твоєї чом я, боже, не зазнаю?
Чом в нічев'я обертаєш блуканину цю безкраю?
Радість вигнавши із серця, дав гніздитись там одчаю.
Не посохнути ніколи сліз невпинному ручаю!»
Він сказав: «Найкраща рада - це терпіння ненастанне.
Геть загибель передчасну! - тож і серце хай не в'яне.
Я без бога не здолаю діло виконать жадане.
Те, що має бути,- буде; що судилося - те стане».
Він сказав: «Померти ліпше, як життя в ганьбі тягти!
Повернувшись з мандрів, стрінеш Тінатін прекрасну ти,-
Що відкажеш, як спитає, чом його не зміг знайти?»
В думах цих пішов над лісом крізь дрягву й очерети.
«Я зустрів усе живуще, всі країни перейшов,
Та ніде не бачив левня навіть сліду підошов;
Правду кажуть, що не витязь - див тоді нас поборов!
Годі плакати даремно, марно лити сльози й кров!»
Автанділ до гір лісистих перебрався крізь потік,
їхав чвалом і вслухався у тужливий шум осик.
Він зморився, бездоріжжям не один блукавши рік,
І вже вкрила чорна прорість кришталеве поле щік.
Він рішив назад вертати, й сльози стигли на обличчі
Витязь крикнув: «Стійте, люди! Ви вертаєте з розбою?»
Відповіли: «Заспокойся! Зжальсь над долею лихою!
Поможи нам,- не поможеш, то проймися й ти журбою,
Сівши з нами, заридавши і зарісши бородою».
Автанділу розповіли - і слова їх мчали в леті,-
Про своє життя, про лихо і дістали рани де ті:
«Ми утрьох брати. І кожен - володар на рівній треті
Міста дужого й значного в славних землях, в Хатаеті.
Чули ми, що добрі лови в цих місцях. Тож підготовчі
Закінчивши справи, вийшли, а за нами - військо й ловчі.
Місяць нищили тут зграї і оленячі, і вовчі,
На полях, на скелях, в пущі наточили крові й жовчі.
Ми, брати, в ділах ловецьких всіх стрільців перемогли,
Стали втрьох тоді змагатись і сваритись почали.
«Так, як я, ніхто не вміє слати бистрої стріли!» -
Кожен з нас пишався. Правди ж розпізнати не могли.
От сьогодні, відіславши ловчих з ворохами шкір,
Ми собі сказали: «Нумо, кінчимо в змаганні спір.
Тут лишившись, позмагаймось, в кого ліпший стріл та зір!
Будем бить не те, що вкажуть, а як сам наскочить звір».
Трьох лишили зброєносців, щоб слугу мав кожен брат,
Решті ж - війську та мисливцям - наказали йти назад.
Полювали по узгір'ях, на полях, між круч і гряд,
Жоден птах од нас не скрився, звіра клали взапопад.
Раптом тут з'явився витязь. Вид його вгорнула мла,
Кінь під ним - Мерані чорний, перло блискало сідла;
Шкуру тигрову накинув він на плечі й круг чола.
Жодна мрія отакої красоти ще не сягла. [49]
Ми дивилися і сліпли, тільки зір його сяйне,
І казали: «Як не з неба,- значить, сонце він земне»,
І схотіли захопити те видіння осяйне,-
От і стогнемо віднині, долю кожен з нас клене.
Я, найстарший, того левня попросив мені віддать,
Похвалив коня середній, румакову масть і стать,
Захотів лише молодший в герці лицаря здолать,-
Так погодившись, до нього ми наблизились на п'ядь.
Губи левня, як троянди, прикрашали блиск алмазу,-
Він в замисленості гордій нас оглянув, і відразу
Ми в очах його узріли і зневагу, і відразу.
Вчувши крик, провів рукою по бичу-залізов'язу.
Наймолодшого пустили, най би сам устряв до січі.
Той, на витязя помчавши, «Стій-но! Стій-но!» -
крикнув двічі. За меча не взявся витязь. Ми спинились на узбіччі.
Раптом - бич упав на брата, кров скипіла на обличчі.
Брату голову розкраяв канчука єдиним змахом,
Повалив у прах зухвальця, кров його змішавши з прахом,
Кинув долі, наче трупа, нам, завмерлим бідолахам;
Сам же, гордий і суворий, вільно далі їхав шляхом.
Тихо, повагом поїхав у тигринім убранні...
«Он, поглянь,- неначе сонце, витязь їде на коні!» -
Показали Автанділу подорожники сумні:
Там виднівся чорний огир проти сонця вдалині.
Снігом сліз уже не крилась Автанділова щока -
Недарма забрали мандри стільки сил в мандрівника!
Бо коли людина знайде те, чого вона шука,-
Забувається все горе, туга гоїться тяжка.
Він сказав: «Братове! В мандрах я по різних землях був,
Того витязя шукавши, батьківщину занебув,-
Лиш од вас почув я звістку, що ніде досіль не чув!
Хай вам дасть господь ласкавий, щоб ваш розпач проминув.
Бог втолив мені сьогодні всі бажання і труди,-
Хай і вашому ж він брату дасть рятунок із біди!»
Показавши свій притулок, їм сказав: «Ідіть туди,
І самі спочиньте, й брата покладіте край води».
Це сказавши, витязь рушив, залишив понурий люд.
Мчав конем, летів, неначе сокіл, звільнений від пут.
Як назустріч сонцю місяць, вгору гнався він отут,
Пригасало в нього в грудях полум'я скорбот і смут. [50]
їдучи, майбутню зустріч він обдумував помалу:
«Може слово нерозважне лиш піддать шаленцю шалу!
Мудрий мусить в кожній справі обмірковувать ухвалу,
Не втрачати супокою, постанову мати сталу.
Шаленіючи в нестямі, розлютившись божевільно,
Він нікого не пускає підійти до себе щільно,
Тож і наша зустріч боєм закінчиться неухильно,-
Хтось із нас тоді поляже». Отже, він ховався пильно
І казав: «Невже даремно я терпів такі тортури?
Пристановище на світі єсть у кожної натури,-
Хай же десь до свого схову скаче витязь цей похмурий,
Та знайду я шлях до нього крізь які завгодно мури...»
Так блукали манівцями, мандрували дві доби,
Заморились, зголодніли, потомилися з ходьби,
Без угаву й відпочинку йшли на гори та горби,
На поля з очей ронили сльози розпачу й журби.
Вдень ішли й прийшли надвечір до крутих стрімких бескед.
В них були печери, в прірві ж поринала річка в лет,
Над рікою став стіною тьмочисленний очерет,
І дерева височезні нахилялися вперед.
Перебрівши річку, витязь простував крізь верболіз.
Автанділ, коня припнувши, сам на дерево поліз
І, з найвищої гілляки пильно глянувши униз,
Бачив: витязь до печери йшов, ллючи потоки сліз.
Лицар, вбраний в шкуру тигра, чагарі рясні продер.
В чорне хутро заповита, вийшла дівчина з печер,
Гірко плачучи, спинилась, стогін на вустах завмер.
Підійшов до неї витязь, пригорнув її тепер.
Він сказав: «Асмато, сестро! Всі мости упали в море!
Не змогли знайти ми тої, що за неї терпим горе!»
Бив себе у груди й слізьми вкрив лице своє прозоре,
Обіймав зомлілу діву, мов дитя кохане й хворе.
На собі волосся рвали, аж стемніла темінь гаю.
Обіймалися обоє, пригорталися без краю.
Не було риданням їхнім ні спочинку, ні розмаю.
Автанділ здаля дивився й дивувався з їх одчаю.
Діва першою притихла, вгамувавши в серці біль.
Завела коня в печеру, внісши трав туди й пахіль;
Зброю лицаря забрала, знявши з нього без зусиль,
А тоді ввійшли в печеру й не виходили звідтіль. [51]
Як дізнатись Автанділу, що їм душу так пекло?
Вийшла діва, вбрана в хутро, вже як зовсім розсвіло,
Привела коня й серпанком втерла огирю чоло,
Внесла тихо, щоб не брязнуть, зброю витязя й сідло.
Витязь той, напевне, довго не затримувавсь ніде.
Плаче дівчина й руками б'є у лоно молоде,
Бо прощається вже витязь, на коня сідать іде.
Спохмурніло, стуманіло личко дівчини бліде.
Автанділ дививсь на левня, на красу просвітних рис,-
В нього гарні чорні вуса, бородою ж не заріс.
Автанділ чув пах алое, що вітрець йому приніс.
Для красуня вбити лева, як для лева - вбити кіз.
Лицар рушив звідти. Слалась перед ним стара дорога,
Де за хащами долина починалася розлога.
Автанділ дививсь на левня, заховавшись якомога,
І казав: «Чудесно справу розв'язала ласка бога.
Чи господь ласкавий міг би ліпшу ще створить нагоду?
Полоню я діву й змушу все життя їх з віку, з роду
Розказати, а натомість і свою повім пригоду.
Так і битви з ним уникну, й подолаю перешкоду».
Злізши з дерева, коня він одв'язав і з'їхав з кручі
До печери. Навстіж двері розчинилися рипучі,
Звідти виринула діва, сльози ронячи пекучі,
Бо гадала, що вернувся той красунь, кристал сліпучий.
Як узріла незнайомця, заметалась, скільки сил,
І побігла, щоб сховатись десь поміж дерев і брил.
Та схопив, немов куріпку, тую діву Автанділ,
Тільки лементом дівочим залунав охресний діл.
Але діва не скорилась,- люттю зір її пала.
Затремтіла, мов куріпка в гострих пазурах орла,
Все якогось Таріела звала, руки простягла.
Автанділ уклінно клявся, що не вчинить діві зла.
«Я - людина, син Адама,- він казав їй,- помовчи!
Бачив я бліді фіалки і троянду у плачі,
Розкажи мені про того, з хутром тигра на плечі.
Лиха я не заподію! Не виснажуйсь кричачи».
Діва мовила розважно, хоч і сліз ще є сліди:
«Як шаленець ти - отямся, не шалений - відійди!
Просиш розказать причину горя нашого й біди?
Ні, на розповідь одверту не надійся і не жди». [52]
Так сказала: «Нащо, левню, ці благання шлеш мені?
Є діла, що їх не спише і перо, й слова земні. «Розкажи»
- ти раз промовиш, відповім сто раз я:
«Ні!» Ліпший сміх, ніж плач, та нині я волію дні сумні».
«Ти не знаєш, діво, скільки я зазнав пригод і бід,
Як я, витязя шукавши, обійшов даремно світ.
От знайшов тебе! І хоч би я тобі навіки збрид,
Не пущу, аж доки правди не розкажеш ти як слід».
Діва мовить: «Де ти взявся? Хто ж бо я і хто ж бо ти?
Відійшло від мене сонце і не може помогти!
Відповім тобі я просто - нащо мову цю тягти? -
Що б не діяв ти зі мною, не доб'єшся до мети!»
Знову він її благає, зарошає слізьми вії,
Та, нічого не добившись, знемагає в безнадії.
Очі враз стають криваві, серце прагне злої дії,-
Він схопив ЇЇ за коси і ножа притис до шиї.
Крикнув їй: «Тебе звільнити? Відпустить тебе у пущу?
О, невже ти прирікаєш на печаль мене ще дужчу?
Я до тебе й не торкнуся, як розкажеш правду сущу,
А як ні,- хай бог карає, та я вб'ю тебе, вмирущу!»
«Ти обрав поганий засіб тайну звідати чудову:
Як не вб'єш мене,- так само далі житиму я знову,
І тоді навіщо маю довірять твоєму слову?
А заб'єш,- як розпитаєш ти померлу, безголову?»
Знову каже: «Звідки й хто ти? Наша бесіда пуста!
Мій живий язик ніколи тайн не викриє спроста!
Вбить мене тебе я змушу - воля це моя і мста.
Розірви ж мене, як нищать непотрібного листа.
Я померти не боюся, хай приходить смерть хутчій,-
Висхнуть сліз тоді потоки, зникне біль тоді тяжкий;
Я ціную світ не більше, аніж висівок одвій!
Як тобі сказати правду? Хто ти, витязю, такий?»
Сам собі промовив витязь: «Не доб'юся так нічого.
Мушу вигадать і вдатись я до засобу нового».
Він її пустив і, сівши, знов ридав, стогнав убого, їй казав:
«Тебе образив - як же жити після цього?»
Хмура дівчина сиділа, безвідрадна і журлива.
Автанділ ридав, не змігши розгадати цього дива;
У саду з троянд рожевих сліз рясних бриніла злива.
Раптом, жаль відчувши в серці, заридала гірко й діва. [53]
Жаль їй витязя сумного, сліз затримати несила,
Хоч і словом не озвалась,- як чужа з чужим, сиділа.
Він примітив, що майнула в серці діви мисль несміла,
І, упавши на коліна, так сказав їй: «Діво мила!
Знаю - ти мені не віриш, хоч тут в розпачі загину:
Я для тебе - зайда, здатний на образу і на кпину.
Я молю тебе: довірся хоч на мить мені єдину,
Адже сказано, що треба сім разів прощать провину.
Заслужив своїм безглуздям я твоє чуття вороже,
Але пожалій міджнура, на кохання зглянься гоже.
Звідки ждать мені помоги, хто, крім тебе, допоможе?
Душу я віддам - людина дати більшого не може».
Тільки дівчина зачула, що він каже про кохання,
То помножився стократно плач її, тяжкі зітхання,-
Не всміхнулась, застогнала, аж здригалася з ридання.
Зглянувсь бог на Автанділа і втолив його бажання.
Думав він: «Від слів любовних як бліднішають рум'янці!
Видно, змушує хтось плакать, завдає жалю цій бранці».
І промовив: «Навіть смерті не лякаються коханці.
До міджнурів, люба сестро, мають жаль і злі поганці.
Я, міджнур, любові бранець, мусив мук тяжких зазнати,
Бо мені звеліла люба йти і витязя шукати;
Там, де був я, навіть хмара не посміє пролітати,-
Вас знайшов аж тут, і можеш врятувать мене одна ти!
Образ витязя навіки сповнив душу сумовиту;
Через нього став шаленцем і сумний блукав по світу.
Тож склади свій вирок, діво: чи звільни мене від гніту,
Давши жить, чи вбий, прирікши на журбу несамовиту!»
І приємніші, ніж перші, він почув слова дівиці:
«Ти знайшов найліпший засіб допитатись таємниці.
Спершу тільки лють збудили у душі загрози ниці,
Та тепер здобув ти друга і сестру над всі сестриці.
Вірно ти зробив, так палко заклинаючи любов'ю,-
їй я вірю, не піддавшись ні грозьбі, ні краснослов'ю.
Дам розраду і пораду я твоєму безголов'ю,
Послужу тобі я ревно і життям своїм, і кров'ю.
Пам'ятай же: як моєї ти послухаєш поради,-
З тим, кого хотів зустріти, тут зустрінешся ти радо;
Не послухаєш - не стрінеш, скільки б сліз не лив з досади,
Прокленеш життя, загинеш од нестерпної надсади». [54]
Витязь мовив: «Давню байку пригадав я зненароку:
Два якихось чоловіки вкупі йшли, піддавши кроку,
Та один із них зненацька у криницю впав глибоку.
Другий бідкався і плакав, бігав з того, з цього боку.
Він гукав до ями: «Друже, залишайся тут, пожди,-
Побіжу я по мотузку, щоб тебе тягти з води!»
Здивувавсь тоді і крикнув хлопець, що зазнав біди:
«Як же я не буду ждати? Звідси ж я втечу куди?»
От і ти тримаєш, сестро, рятівничий мотузок:
Я нічого не подію без твоїх указівок,-
Ти - бальзам од божевілля, так порадь же дальший крок!
Хто б став голову здорову в полотна вгортать шматок?»
Мовить дівчина: «Мені це міркування до вподоби!
Ти - достойний, добрий витязь, в цьому сумнівався хто би?
Тяжко змучившись, знемігши, як од лютої хвороби,
Ти знайшов, нарешті, левня незрівнянної подоби.
Докладніш тобі про нього не повість ніхто в природі,-
Якщо сам він не розкаже, то й повірить іншим годі!
Почекай, щоб він вернувся, і спитай при цій нагоді;
Жди,- нехай троянд не миють сліз потоки повноводі.
Я скажу, якщо почути хочеш наші імена ти:
Таріел - так зветься витязь, в шалі змушений страждати,
А мене, вогнем пойняту, ти Асмат повинен звати,-
Не один, а сотні зойків починають серце рвати.
Більш нічого не промовлю, хоч з тобою й однодумці:
Він блукає і полює, і буяє шал в безумці.
Ми живем отим, що з ловів принесе в мисливській сумці,-
І не знать, чи скоро прийде, чи баритись мав на думці.
Прошу я: зажди на нього, не відходь звідсіль нікуди.
Може, я його вблагаю, як додому він прибуде.
Може, жаль і милосердя западе до нього в груди,-
Втішиш ти тоді кохану, все почувши без облуди».
Витязь дівчини послухав, з нею мисль свою погодив.
Раптом шум вони почули: хтось крізь річку перебродив,-
То, засяявши, як місяць, Таріел на гору сходив.
Заховались вдвох - не в силі Автанділ стаїти подив.
Діва мовила: «До тебе бог являє ласку скору,-
Заховайся ж до печери, щоб не бачив він знадвору,
Бо іще ніхто й ніколи не чинив йому відпору.
Може, якось вмилостивлю душу витязя сувору». [55]
Тільки, вбігши до печери, Автанділ у тьмі зника,-
Таріел уже підходить, відкидає канчука,
Обіймає діву, плаче, сльози ллються, як ріка;
Автанділ же поглядає на обох із тайника.
Кришталевий лик тужливця зжовкнув з туги, як бурштин.
Стисши діву, вбрану в чорне, побивався довго він.
Зброю дівчина забрала, а коню дала спочин. Змовкли.
Вії, наче леза, перетнули слізний плин.
Автанділ, немов той бранець, крізь щілину поглядав,
Діва килим з шкури тигра простелила, щоб сідав,-
Долі сів журливий витязь, і ще дужче застогнав,
І кривавими сльозами заволожив свій рукав.
Стала діва розкладати тихе вогнище з гілок,
Бо гадала, що шаленець з'їсть печеного шматок,-
Подала найліпший кусень без прожилля, без кісток,
Але виплюнув, не з'ївши,- сил забракло й на ковток.
Він схилився, задрімавши, та прокинувся за мить,
Раптом скочив, гучно скрикнув, мов злякавсь яких страхіть,
І забивсь грудьми об камінь, аж по тілу кров струмить.
Геть роздряпавши обличчя, діва в розпачі сидить.
Мовить так: «Скажи, що сталось? Спам'ятайся, схаменись!»
Витязь каже: «Пригадав я, як давно іще колись
Стрів царя якогось з військом, що виходило з узлісь.
Полював він, і мисливці по долинах мчали скрізь.
Спалахнув я, бо людину тяжко бачити для мене.
Не схотів я з ним зустрітись, серце жалував палене,
Одвернувсь од них, поблідши; між гілля сховавсь зелене.
Розсвіло б - від них пішов би, та зухвальство їх шалене...»
В десять тисяч раз сильніші сльози діва ронить знову,
Мовить: «Тільки звіра бачиш, як на мандри йдеш в діброву.
Людську ти забув розвагу, людську ти забув розмову,
їй же цим не допоможеш, згубиш юність повнокрову.
Перейшов ти гори й доли до межі, до виднокруга
І невже не міг нікого ти обрать собі за друга?
З ним в супроводі блукав би,- може, менша б стала туга.
Вмре вона, як ти загинеш. В чім тоді твоя заслуга?»
Каже він: «Цю раду, сестро, дух твій щирий підказав,
Та ніхто нікому ліків од душевних ран не дав.
Ні, ще той не народився, хто мені б за брата став!
Радість - вмерти, дух звільнити від земних турбот і справ. [56]
Не створив господь людини, що була б така, як я,
Хоч і прагну я зустріти друга, брата, силая!
Гніт тяжкий мій поділити зважиться душа чия?
Тільки ти єдина, сестро, люба вірниця моя».
Діва так тоді сказала: «Зглянься на пораду щиру
І повір мені - дай боже - як премудрому вазіру.
Не втаю того, що сталось, що поверне нас до миру.
Може той загинуть марно, хто загається надміру».
Відповів: «Кажи ясніше! Що це за пересторога?
Як створить собі людину можу я без волі бога?
Хоче бог мене карати - що ж зарадить тут тривога?
Дійсно, став я диким звіром, сам себе довів до цього».
Діва вимовила: «Доки не складеш ти клятви, доти
Не введу сюди людини, котра з власної охоти
І піде з тобою, й зможе поділити всі турботи.
Поклянись, що не зачепиш, не заб'єш мечем його ти!»
Відповів він: «Я зрадію, як з таким зустрінусь мужем,
І клянусь найменням любим та своїм коханням дужим
Що я зла йому не вдію, що ми злюбимось і здружим,
Наші долі спільно зв'яжем, міць подвоїм і спотужим!»
Діва йде привести левня, що в печері занімів:
Щоб розвіяти тривогу, шепотить: «Затихнув гнів»,
І веде вперед за руку - зір його з-під чорних брів
Висявав і, наче сонце, Таріела засліпив.
Таріел назустріч звівся, повен подиву й тривог.
Наче сонце й місяць разом, сяяли вони удвох;
Перед ними і алое - лиш нікчемний, сірий мох.
До семи планет небесних прирівняю їх обох!
Один одного не знали, та зустрілись, наче любі,
І розкрилися троянди - їх уста прозорозубі;
Цілувались, пригортались і ридали в тузі-згубі,
Сльози сяяли на віях, на агатовому рубі.
Витязь руку Автанділа міцно стиснув у долоні.
Проливали, сівши вкупі, сльози чисті та солоні.
Лиш Асмат ласкавим словом стала їм на перепоні:
«Не вбивайтеся, розвійте тьму на сонячному лоні!»
Сльози, наче іній, зникли з Таріелової квітки,
І сказав він Автанділу: «Хто ти? Йдеш куди і звідки?
Розкажи, не крийся - тайни тільки вдвох ми будем свідки.
Леле, навіть смерть од мене відцуралась навпослідки!» [57]
Автанділ відмовив красно словом гарним, як єдваб:
«Таріеле! Леве дужий, повний милості й приваб!
У державі Аравійській мій маєток. Я - араб.
Я палаю від любові, що й забить мене могла б.
Єсть дочка в мого владики,- палко я її кохаю,
Та тепер вона царює над народом мого краю.
Хоч про мене і не чув ти, але ми стрічались, знаю,-
Пригадай, як ти понищив царську рать, що вийшла з гаю.
Ми тебе уз річки стріли - ти, сумний, сидів один.
Мій владар тебе покликав. Був сердитий дуже він,
Бо не йшов ти. Ми погнались за тобою навздогін.
І тоді збагрив ти кров'ю шир земний на кілька гін.
Не мечем, а канчучищем сік лоби та шоломи;
Раптом зник з очей безслідно, як погнався цар з людьми.
Не знайшли ми навіть сліду,- щез, немов примара тьми.
Вкрай тоді розлютувавшись, розгубилися всі ми.
Цар печалився, примхливий,- примхи ж є у всіх владик,-
Та тебе ніхто не бачив ні зблизька, ні віддалік.
І тоді мене послала розшукати, де ти зник,
Діва, як ефір, тендітна, осяйна, як сонця лик.
Повеліла: «Розшукай-но сонцерівного хоч слід.
Я тоді втолю бажання, стрінеш ласку ти й привіт!»
Наказала сліз потоки проливати троє літ.
Дивно, як в розлуці з нею я дивлюсь іще на світ!
Не знайшов я анікого, щоб тебе він де зустрів,
Тільки от недавно здибав трьох зухвальців, трьох братів,
Що одного з них ти зранив, канчуком своїм побив,
І мені свою пригоду старший брат їх розповів».
Таріел згадав, як військо знищив він колись в бою,
І промовив: «Давню справу пригадав я, не втаю,-
Ти і твій владар зі мною здибались в гірськім краю,
Плакав я тоді, згадавши погубительку свою.
Що в нас спільне? Що ви хтіли? Чи в якій завадив справі?
Я ридав, а ви втішались, жартували на галяві,
І мене в полон забрати наказали рабській лаві,
Так забрали замість мене слуг своїх тіла криваві.
Я, побачивши, що їде сам владар на подвиг бранний,-
Пожалів твого владику, гнів спинивши невблаганний,
І з очей я ваших згинув, наче привид той туманний,
Бо за мить став невидимцем кінь мій дивний, незрівнянний. [58]
Швидше, ніж моргнути оком, можу я з очей зникати,
Як, бува, мене обляжуть прикрі люди - супостати;
Ще ніхто, крім трьох тих турків, не посмів на мене стати,
Та й вони за їх зухвальство дочекалися відплати.
А тепер - ваша! Вітаю добросердий твій прихід,
В тебе стан - як в кипариса, як у сонця - сяйний вид,
Зазнавав і ти багато злиднів, і скорбот, і бід,
Та й нещасному на бога покладать надію слід!»
Автанділ сказав: «Ти годен сам хвали від мудреця,-
Не заслужена ще мною щедра похвала оця!
Ти ж бо - сонця світлий образ, грієш душі та серця;
Навіть сльози не змінили красоти твого лиця!
Змусив ти мене забути найдорожче у житті,
Я зрікаюсь їй служити, наші сходяться путі.
Залишитися з тобою нині маю на меті;
Адже яхонт є дешевший за емалі золоті».
Таріел сказав: «Я в тебе дружнє й вірне серце бачу,
Але як тебе відзначу за любов твою гарячу?
Є закон: хто став міджнуром, цінить той міджнура вдачу.
Якщо ти кохану кинеш, чим тобі за це віддячу?
Вірний службі господині, ти пішов мене шукать,-
От знайшов - бог милосердий до появлених завзять.
Як я зможу розказати, чом по світу став блукать?
Адже серце лиш від згадки спалахне, мов жар багать».
Таріел в розпуці змовкнув, блиск його лиця загас,
До Асмат тоді промовив: «Коло мене ти весь час
І хіба моїх не знаєш невигойних ран та враз?
Знову цей плачущий витязь повергає серце в сказ.
Те шукать, чого Всевишній не створив ще,- марний труд!
У вогні рождене серце через це палає тут. Путь скінчилась.
Я - в тенетах і не видеруся з пут. Що я маю замість втіхи?
Ветху бурку й сіна жмут!
Бог, в єдинім сонці явлен, гнівний в карі, щедрий в дарі,
Дав дві милості сьогодні, на благання зглянувсь ярі:
Через мене щастя створить він закоханій цій парі,
А мені дасть спопеліти у роздмуханім пожарі!
Як свої чуття комусь ти віддаєш, мов брату й другу,
То повинен ради нього йти на смерть і на наругу.
Бог одну людину губить, та зате рятує другу.
Хай хоч що зі мною буде - про свою повім я тугу. [59]
Ти, Асмат, іди до мене, принеси води з собою:
Може, вмлію, то на груди бризни чистою водою;
Може, трупом упаду я,- плач невтішно наді мною,
Відпочину, як в колисці, під землею сировою!»
Сів на землю, розстебнувшись, оголивши груди й плечі.
Був, як сонце в темних хмарах; очі згасли молодечі,
Зуби зціпив, рота стиснув і не міг почати речі;
Раптом скрикнув він, і сльози полились в нестримній течі.
Голосив: «Моя кохана! Через тебе загибаю!
О моє життя, надіє, ясна втіхо, мій розмаю!
Хто зрубав тебе, не знаю, деревино пишна раю!
Чом в огні не спопеліло серце, спалене до краю?!»
«Слухай пильно та уважно сповідання пресумне
Про діла, що, їх згадавши, мій язик життя клене.
Ні, вона не дасть розради, звівши з розуму мене,
Не затихнуть сліз потоки, біль і розпач не мине!
Знають всі про сім індійських королів. З них кожен - пан,
Та на шість держав владує лиш могутній Фарсадан,
Дух сміливий, серце щедре, сонця лик і лева стан,
Володар над королями, над військами - отаман.
Мій отець царем став сьомим, ворогів повергши в прах.
Звали батька Саріданом,- знав немало він звитяг
І, як хто йому перечив, він на тих наводив жах;
Полював, гуляв, не відав злої долі бідолах.
Він ненавидів самотність, що його годилась сану,
І рішив: «Я маю землю, в битвах з ворогами дану,
Маю, від турбот звільнившись, втіху, пишність і пошану,-
Передам тягар весь влади самодержцю Фарсадану».
Шле посла до Фарсадана, так сказати наставля:
«Ти - владар. Тобі індійська покорилася земля!
Хочу я тобі віддати владу й серце короля -
Хай мою до тебе вірність всесвіт вічно прославля».
Фарсадан зрадів, почувши, що принесла вість оця,
Відповів: «Я, цар країни, славлю господа-творця,
Що прийшов ти, з нами рівний, до такого рішенця.
Тож іди! Тебе звеличу, наче брата і вітця!»
Дав йому під владу царство; Сарідан став - амірбар,
Отаман всіх отаманів, пишний амір-спасалар;
Правував в своєму царстві, що його дістав у дар,
Лиш без кесарської влади, в інших справах - владний цар.
Був за рівного мій батько в пана нашого ясного,-
Цар пишався: «Хто ще має амірбара отакого?»
Вкупі бились, полювали, суд вершили право й строго.
Як нема на мене схожих, так не схожий я на нього. [61]
Спадкоємця не придбала вінценосна світла пара -
Те журило їх, та й військо засмутила ця покара.
Будь же проклята година, як родивсь я в амірбара!
Цар, мов батько, хтів зробити з мене пана-добродара.
І мене царське подружжя, як свою, взяло дитину,
І виховували з мене владаря на всю країну,
Мудреців вони зібрали, щоб навчать царського чину.
Я змужнів - став левом дужим, стан підніс, мов тополину.
Ствердь, Асмат, що я по правді те минуле розповів!
Років п'ять од роду мавши, вже трояндою процвів;
Міг, жартуючи, вбивати левів, наче горобців.
Фарсадан вже не смутився, що своїх не мав синів.
Ти, Асмат, мій вірний свідку, знаєш років течію!
Наче сонце на світанку, я красу являв свою;
Хто мене побачив, мовив: «Де він зріс? Чи не в раю?»
Я тепер - лиш тінь від того, це з одчаєм визнаю.
Мав п'ять років, як цариця понесла дитину в лоні...»
Змовив це й зомлів. Змочила враз Асмат і груди, й скроні;
Очутившись, він промовив: «І вони дождались доні!
Стан її тоді вже сяяв, наче в сонячній запоні.
Скласти їй хвалу достойну я не в силі і не в хисті.
Фарсадан препишно з трону об'явив ці добрі вісті;
Всі царі прийшли, принісши подарунки урочисті,
А вони скарби всім людям роздавали в стольнім місті.
їм листи вітальні слали з цеї щасної нагоди,
Скрізь по Індії про доньку сповістили скороходи,
Не вщухали у столиці співи, учти, хороводи,-
Радість місяця і сонця, радість неба і природи!
Ми виховувались вкупі - я й дочка царева мила;
Був мов ясний промінь сонця блиск її лиця і тіла.
Нас однаково кохали - цар, жона його похила.
Я скажу, як звать красуню, що мене вогнем спалила!..»
Знову він зомлів, простерши тіло змучене на тверді,-
Автанділ над ним заплакав в співчутті, в журбі одвертій.
Таріел зітхнув, як діва груди збризнула роздерті, І сказав:
«Почуй, хоч справді день цей - день моєї смерті.
Звали дівчину прекрасну йменням Нестан-Дареджан.
Як минуло їй сім років,- вже розцвів дівочий стан,
Вже вона красою сяла, наче сонце крізь туман.
Хоч було б з алмазу серце, та в розлуці вмре від ран! [62]
Підросла красуня, з мене ж вийшов лицар і моцар.
Спадкоємицю престолу став виховувати цар,
Я ж до батька повернувся - був гравець і бенкетар,
Грав, гуляв, ходив на левів - бив, ловив їх, як товар.
Збудував палац для доні цар, щедротний як завжди,-
Виклав стіни з безоару, а навкруг зростив сади,
А в садах з фонтанів ринув струм рожевої води.
Діва, що мене спалила, жити увійшла сюди.
Завше пахощі там пахнуть і лунає арфи гра,-
То сидить у вежі діва, то на сад свій позира,
І Давар, з країв каджетських удова, царя сестра,
Доглядає та навчає діву мудрості й добра.
Оксамитові запони вкрили башту аж униз,
Щоб ніхто із нас не бачив кришталевих юних рис,-
Лиш Асмат і дві служниці мали вхід до тих завіс;
Там вона зростала, наче гаваонський кипарис.
Так і жив п'ятнадцять років я, мов рідний син, з царем,-
Завше разом пробуваєм, вкупі день і ніч живем.
Став я з вигляду як сонце; стан мій виплекав Едем,
Заживав я слави в грищах, в герцях з луком та з м'ячем.
Влучно бив стрілою звіра,- як поцілив, так і клав;
З піль вернувшись, на майдани йшов, охочий до забав,
Вдома в мене шум бенкетний ні на хвилю не вгавав;
Та рубінно-кришталевий лик моє життя забрав!
Нагло вмер старий мій батько, бо для всіх день смерті дан.
Припинив усі забави, втіхи кинув Фарсадан.
Як про смерть його дізнався, то зрадів ворожий стан.
Радість - ворогу, скорбота - для тутешніх поселян.
Був я цілий рік в жалобі, вбитий злигоднями враз;
Денно й нічно сумувавши, побивався повсякчас.
І прийшли двірські вельможі, принесли царський наказ:
«Таріеле, більш жалоби не носи, послухай нас.
Ми сумуєм теж, що згинув воєвода мужніх лав».
Цар просив жалобу зняти, сто скарбів мені давав,
Віддавав мені всю владу, що колись мій батько мав:
«Станеш нашим амірбаром, носієм владарських прав».
Я палав огненно. Спогад роз'ятрив душевну рану,
Та двірські зняли жалобу, на мій схудлий стан убрану;
Того ж дня царі індійські, гідно їх царського сану,
Влаштували пишну учту, щоб мені явити шану. [64]
Сівши поруч, потішали дух мій ласкою і чаром:
«Як отець, таким же станеш ти звитяжцем незабаром».
Замінить отця, жахнувшись, я перечив їм, та даром,
Бо скоритися їм мусив, мусив стати амірбаром.
Що тобі іще повісти? Розповів я давню справу.
Тяжко згадувать колишнє, відживлять минулу славу!
Світ мінливий, світ несталий нам являє суть лукаву,-
Іскри, викресані світом, палять душу без угаву!»
Плачучи, казав він далі про своїх страждань причину:
«Якось вдвох з царем із ловів ми вертались. В ту хвилину
Він сказав: «Давай поглянем на дочку мою єдину».
Ти дивуєшся, напевне, що від згадки я не гину?
Я побачив сад прекрасний, гарне місце насолоди;
Птаство там співало краще, ніж сирени, повні вроди,
У фонтанах мерехтіли запашні рожеві води.
Оксамитові запони затуляли щільно входи.
Понад муром ізумрудним підіймалися тополі.
Коло башти з безоару цар з коня зійшов поволі,
Ми ввійшли туди, ступивши на єдваби, слані долі.
Це тоді, нещасна душе, в тебе влучив спис недолі!
Цар сказав: «Кількох дураджі їй за мною понесіть!»
Я поніс, царя послухав. Це - горіння перша мить.
Це тоді зваливсь на мене гніт нестерпних лихоліть.
Тільки спис алмазний може серце з каменю пробить!
Цар не хтів, щоб хтось побачив сонцерівну до пори,-
Знав я це й спинився, він же звів запону догори І ввійшов.
Я їх розмову чув здаля: «Мої дари,- Цар сказав,-
Асмат, негайно в амірбара забери».
Враз Асмат переді мною розгорнула шовк завіс,-
Я побачив діву. Влучив в серце й розум гострий спис!
Я віддав Асмат дураджі, сам же яре серце стис.
З того дня палаю вічно у горнилі мук та сліз!
Нині ж блиск, що сонце тьмарив, закотивсь для мене, зник!..»
Витязь, спогадів не знісши, заросив сльозами лик,- З ним
Асмат також ридала, і лунав тужливий крик, Лемент діви:
«Руки левня стали кволі, як в калік!»
Таріел отямивсь трохи лиш в Асматиних руках,-
Довго й слова не промовив, серце біль йому розчах:
Сів, і ремствував, і плакав, і ронив сльозу на прах:
«Навіть спогад про красуню - о, який великий жах! [66]
Хто з дарів життя радіє, той пізнає з ранніх пір
Світу плинного зрадливість і душевний втратить мир.
Славлю мудрих я, що сміло йдуть життю навперекір.
Так мою ж послухай повість і словам моїм повір!
Я не зміг, оддавши птицю, залишити тих світлиць,
Бо згубив і силу, й розум,- і зомлів, упавши ниць...
Я почув сумні ридання, як мені вернулась міць,
І побачив коло себе тлум блідих тривожних лиць.
Я лежав на гарнім ложі, в світлій залі, як в раю.
Цар в риданні наді мною скруху виявляв свою,-
Він закликав мулл і слово дав якомусь горлаю,
Що чаклунству Вельзевула хворість приписав мою.
Як побачив цар, що очі я розплющив,- підійшов,
Обійняв, сказав: «Мій сину, хоч єдине слово змов!»
Я, неначе божевільний, занімів, стерявся знов
І зомлів я, бо на серці закипіла чорна кров.
Біля ложа никли мукри та муліми пресумні
І читали всі корана тихим голосом мені,
Щоб прогнати з мене біса. Розвели вони бредні!
Я лежав три дні в нестямі, як в незгасному вогні.
Лікарі теж дивувались: «Це якась чудна недуга,-
Ми безсилі. Видно, левня потайна зборола туга».
Я метався, і бриніла річ безтямна, недолуга,
А царициними слізьми море б сповнилось до пруга!
Так три дні лежав я тілом, що живе, хоча й не диха,
А коли очуняв,- зразу пригадав причину лиха!
І стогнав: «Ой, що зі мною? Геть життя! Хай згине втіха!»
Дарувать мені терпіння я благав у бога стиха.
Так його молив я: «Зглянься на благання ревні, боже!
Дай терпіння, дай наснаги, щоб оце покинуть ложе,-
Тут моє перебування таємницю викрить може!
Без твоєї допомоги вкрай моя душа знеможе!»
Я підвівся... Сповістили владаря: «Ось він підвівся!»
Зразу кинулась цариця, що змарніла від журби вся,
Вбіг і цар - він, це почувши, так зрадів, аж розгубився.
Змовкли всі. І сам владика богу вдячно помолився.
Цар присів побіля мене. Я зміцнів, поївши трохи, І сказав:
«Мій пане, серце вже звільнилось од знемоги,-
Прагну глянути на річку, на поля, на перелоги».
Підвели нам коней. Сіли і притиснули остроги. [67]
І помчали проз майдани до ріки на кручу-строму.
Я схотів назад вертати. Цар провів мене додому,
І пішов я, чувши в серці ще нестерпнішу судому.
«Що ти робиш, люта доле?!» - у плачі казав тяжкому.
Мовби цвіт шафрану, жовкли і кристали, і агати,
Десять тисяч лез пекучих стали серце розтинати.
Воротар нараз покликав скарбника мого з кімнати.
Здивувавсь я: «Хто це може нам новини приношати?»
То Асматин раб з'явився. «Що за справи невгамовні?» -
Я спитав. Слуга, ввійшовши, дав листа. Слова любовні
Я читав і дивувався, хоч не виявив це зовні,
Не гадав, що в неї мислі потайним коханням повні!
Був я вражений шалено, що збудив її кохання,
Що вона змогла про нього написати без вагання.
Треба діві відповісти, щоб не вразило мовчання,-
І на відповідь одразу склав достойне я послання.
Серце дуже пломеніло. Сумно день минав по днині,-
До царя я не приходив, сам сидів у самотині,
І з'являлися до мене тільки лікарі єдині.
За борги земні я мусив так розплачуватись нині!
Впали присмерки на душу. Лікарі не мали сили
Запримітити у серці тайне полум'я. Рішили,
Що то винна кров. Звеліли кров мені пустити з жили; Я
дозволив, бо ці болі справжні муки б затаїли.
Кров пустивши з жил, на ложі тіло я простяг бліде.
Раптом мій слуга до мене з повідомленням іде:
«Там прийшов слуга Асматин». Я гукнув: «Та де ж він, де?»
Я питав себе, я думав: «Тайна ця куди веде?»
Раб подав листа. Уважно я читав цидулку.
В ній Було писано, що діва прагне зустрічі хутчій.
Відповів: «Признач годину - я прийду на заклик твій.
Поспішай, не сумнівайся в нетерплячості моїй».
Написав я, та й подумав: «В серці сумнів не загас.
Честь царя і амірбара для індійців - мов алмаз;
Перше, ніж мій гріх засудять - справу зважать сотні раз,
Але їм дізнатись правду,- гірше від усіх образ».
Тут доклали, що до мене від царя прибув гонець.
Цар питав, чи кров пустили, чи на світі я житець.
Відповів: «Од кровопуску сходить хворість нанівець.
Я прийду до тебе зараз. Ти ласкавий, як отець!» [68]
Як прийшов я, цар промовив: «Годі, кинь хвороби ці!»
Посадив мене він верхи; ловчий сокіл - на руці.
Вдвох помчали,- никнуть з ляку і дураджі, і зайці.
Полювали; справа й зліва бігли з криками стрільці.
Повернувши з полювання, пишну учту справив цар;
Не спинявся спів арфісток, кришталевий дзенькіт чар.
Цар роздав найкращі в світі самоцвіти всім у дар,-
Був збагачений дарами щедро кожен бенкетар.
Я терзався, бо не вщухли думи - болі осоружні:
Лиш її згадаю - в серці клекотять огні потужні.
«Як алое - ти!» - навколо чую вигуки я дружні,
П'ю, гуляю, щоб сховати горе тайне, мислі тужні.
Прошептав мені скарбничий, щоб слова не чулись далі:
«Дивна жінка хоче бачить амірбара на відгалі,-
Видно, вродою чудесна, хоч лице у сповивалі».
Я сказав: «Гаразд. Нехай же у моїй чекає залі».
Я підвівся. Всі присутні хтіли рушити за мною, їм гукнув:
«Я ще вернуся! Не шкодуйте ж ви напою!»
Раб край входу став на варті, і ввійшов я до покою,
Тремтячи, щоб мимоволі не укритися ганьбою.
Я ввійшов. Вона вклонилась і промовила покірно:
«Буде хай благословенна та, що їй слугую вірно».
«Хто вклоняється коханцю? - здивувався я надмірно,-
Всім закоханим годиться вестись гідно і сумирно».
Так сказала: «Пломенію я від сорому й відчаю,
Адже ти гадаєш, певне, що я любощів шукаю,-
На твою чесноту й скромність всі надії покладаю
І я вірю, недостойна, в милість господа безкраю.
Наказала господиня йти до тебе у палати
І звеліла, щоб од мене сам почув такі слова ти:
їй подобатися може лиш сміливий та завзятий,-
Хай же лист тобі промовить, хто звелів оце сказати».
Взяв послання від тієї, що в огнистім ореолі;
Пише промінь сонця: «Леве! Хай затихнуть рани й болі!
Я - твоя. Не побивайся! Закликати смерть доволі,
Бо ненавиджу я душі і знесилені, і кволі.
Жалюгідна млість кохання - це хіба краса кохань?
Ні, для милої своєї ліпше ти звитяжцем стань,-
Люд з країни Хатаеті зрікся нам платити дань,
Ми не можем більш терпіти їх злодумних зазіхань.
Мисль про щасний шлюб з тобою я плекала ще раніш,
Та ніяк тебе зустріти не могла. Тому три дні ж
Бачу раптом я: шалений, в паланкіні ти сидиш.
Я тоді про все дізналась. Годі суму, жаль облиш!
Слухай: істину я мовлю, добру раду подаю:
Вирушай ти на хатавів, будь звитяжцем у бою,-
Ліпше це, аніж сльозами квітку зрошувать свою.
Глянь: як сонце, обернула на зорю я млу твою».
Ще Асмат щось говорила, не соромлячись мене,
Та про себе що повісти? Радість хто мою збагне?
Серце билося, тремтіло: то завмре, то спалахне.
Зарубінившись, обличчя стало мов кришталь ясне.
Я в листа її вдивлявся і такий уклав одвіт:
«О мій місяцю, над сонце сяє твій сліпучий вид!
Бог не дасть, щоб заподіяв я тобі гризот і бід.
Я - вві сні. Я ще не вірю, що живу та бачу світ».
До Асмат я змовив: «Слова не складу я більш уміло,-
Перекажеш їй: ти сходиш наді мною, як світило,
Що розвіяло мій безум і мерця знов оживило.
Що звелиш - зроблю. Інакше називай брехливим сміло.
Відповіла: «Діва радить отаку нам поведінку:
Щоб підозри ані в кого не збудити й на хвилинку,
Маєш з нею зустрічатись, вдаючи, що ти, як жінку,
Полюбив мене. Не вдайся ж до незваженого вчинку!»
Я затямив цю пораду, це веління мудре й вчасне
Діви тої, що уз неї, застидавшись, сонце гасне,-
Поруч неї видається тьмою ночі світло ясне.
Вперше я почув од діви слово ніжне та прекрасне.
Дати чашу самоцвітів в дар Асмат таїв я гадку.
«Ні,- вона сказала,- маю я добра цього вдостатку».
Узяла найменший перстень, злотом саджену печатку:
«Безліч є скарбів у мене, та ось це візьму на згадку».
Діва йде. В моєму серці не стримлять списи прокляті,
Світло ллється у в'язницю, жар схолонув на багатті.
Вийшов я і між вояцтва появився знов на святі;
Залунала радість. Друзям я роздав дари багаті.
Надіслав я до хатавів з посланцем свого листа:
«Дужий дух царя індійців воля зміцнює свята,-
Ситить він в підданцях голод, тішить вірні він міста,
Хто ж не хоче покоритись - жде на тих безжальна мста.
Царю й брате! Не завдайте нам досади і образ:
Приїздіть сюди негайно, як вам каже цей наказ.
Ви не прийдете - прибудем ми, не криючись, до вас,-
Ліпше ж вам не скуштувати крові власної в той час!»
Я послав гінця. На серці до останку зникнув гніт,-
Веселився бучно в залі, а зі мною - весь нарід.
Все, чого хотів і прагнув, дав тоді минучий світ,
Нині ж - розуму позбавив так, що й звірам я огид.
Я втекти хотів з бенкету, але згодом запал втих,
І сидів я коло столу між однолітків своїх,
Але пристрасть так палила, що позбавився я втіх,
Кляв свою мінливу долю, знову сум мене обліг.
Згодом, від царя вернувшись, я ввійшов до спочивальні;
Сівши там, про неї думав, риси згадував кристальні
І, листа надії мавши, проганяв думки печальні.
Тут слуга ввійшов до мене, справи маючи нагальні.
Від Асмат прибув прислужник, щоб послання передати,-
Там писалось, що я мушу йти до неї у палати.
Радість млу мою осяла, всі розпались пута й грати,-
Я пішов, раба узявши, та чи міг з ним розмовляти?
В сад ввіходжу, де стобарвно грають квіти та озерця.
Сміючись, Асмат виходить, розчиняє саду дверця,
Мовить: «Вийняла хоробро я колючку з твого серця,-
Глянь піди, як розцвітає брость трояндова тепер ця!»
Розсуває діва тихо пишний килим між колон.
Весь в рубінах з Бадахшану, там стоїть чудовий трон,
Де вона сидить, вгорнувшись в ніжно витканий віссон.
Очі, наче чорні плеса, сяють з-під тонких запон. [72]
Я стояв. Вона мовчала; сяяв зір з-під чорних брів.
До Асмат щось проказала,- я не чув розмови дів,
Та почув Асматин шепіт: «Йди! Немає в неї слів!»
Це сказала, і відразу я увесь запломенів.
Відійшов за двері зали,- йшла Асмат за мною теж.
Я сказав: «О доле, нащо ти надію подаєш,
Нащо зцілюєш, як знову бачу тільки зло твоє ж!
Серце мукою розстання вже сплюндроване без меж».
Лиш Асмат мене втішала ніжним словом, чулим зором,
Говорила: «Хай ця зустріч не стає тобі докором,
Двері радості розкрий же, не вгортайся знову горем!
Діва стримана і горда - їй до тебе змовить сором».
Я сказав: «Мене зцілити можеш ти, о сестро й нене!
Можеш частими звістками втішить полум'я шалене,
Бо послання безнастанні згоять серце тороплене.
Що від неї ще почуєш - не ховай того від мене».
Сів я верхи, і поїхав, і заплакав крадькома;
Увійшов до спочивальні - сил нема і сну нема.
Рис кристали та рубіни синя синизна пройма.
Став бридкий мені світанок, полюбилась ночі тьма.
Посланці із Хатаеті повернулись накінець -
Слово горде і Зухвале нам приніс од них гонець:
«Ми самі - не боягузи, не хистка в нас міць фортець.
Вашого царя не знаєм. Що його нам рішенець?»
«Я - Рамаз, я - цар, складаю Таріелу це послання:
Прочитавши, що ти пишеш, я відчув лиш дивування,-
Ти мені, царю народів, смієш слати вимагання!
Щоб така до нас цидула була писана остання!»
Я відразу воєводам наказав війська збирать,-
За небесні зорі більша зібралась індійська рать;
Звідусіль ішли до мене люди, сповнені завзять,-
Вкрило військо доли й гори, поля й лугу кожну п'ядь.
Не барились, поспішали, всі прийшли, хто тільки міг;
Я тоді, владнавши військо, вояків оглянув здвиг,
І мене потішив добрий лад загонів, коней біг,
Звага воїнів, моторність, хваразмійська зброя їх.
Розгорнув я царський прапор, наш червоно-чорний стяг,
Наказавши війську вранці готуватись до звитяг;
Сам же плакав і себе я звав нетягою з нетяг:
«Свого сонця не узрівши, як верстатиму я шлях?»
Як прийшов додому - гірше став тужити й сумувати,
Сльози ринули як річка, що порвала всі загати.
«Доле! - так лементував я,- о, яка ж бо нетривка ти!
Я, безумний, мав троянду, та не міг її зірвати!»
Увійшов слуга. Мені він, левню тужному й сумному,
Від Асмат дає послання, і вона в листі отому
Пише так: «Жадане сонце зве тебе до свого дому.
Тож приходь. Хай буде радість серцю журному твойому!»
Я зрадів. Як тільки згасло сяйво присмерку бліде,
Увійшов у сад, нікого не зустрівши там ніде;
Та ось знову, як і вперше,- сміючись, Асмат іде
І ласкаво каже: «Леве! Місяць твій на тебе жде».
Я пішов. Переді мною - дім з колонами кружганку;
Місяць ллє у сад проміння, осяваючи альтанку,
Де сидить вона, сховавшись в зеленавому серпанку.
Вид її прегарний вкинув юне серце в лихоманку. [74]
Вгамувавши трохи серце, я ввійшов і став на килим;
Підвелась, як вежа, радість; сяв лицем я заяснілим.
Сонцелика заховалась в подушки обличчям милим,
Та звелась і вмить метнула в мене поглядом несмілим.
Так промовила: «Сідати попроси, Асмат, його ти».
Коло славної, як сонце, я на подушку навпроти
Сів і втішився душею, що кляла недолю доти.
Я дивуюсь, що, згадавши, ще живу, як всі істоти!
Змовила: «Ти побивався, що і слова, як то слід,
Не зрекла й іти звеліла. В'янув ти, мов пільний цвіт,
Гірко плакав - на нарцисах бачу й досі сліз я слід,
Але перед амірбаром мушу знати сан і стид.
Жінці перед чоловіком личить стриманою буть,
Та приховувати горе - це найтяжчий біль, мабуть;
В мене посміх на обличчі, та мене жалі печуть,-
Я прислужницю просила розказати правди суть.
Одне одного ми знаєм. І того я не втаю,
Що лише тобі належу,- кличу в свідки честь мою
І страшну велику клятву на потвердження даю:
Якщо зраджу - хай позбавить бог мене відрад в раю!
На хатавів осоружних вирушай походом сміло,-
Дасть господь, і ти повернеш, закінчивши славне діло.
Що робить мені без тебе, щоб розстання це не вбило?
Забери ж у мене серце, а своє мені дай ціло!»
«Хто в цім світі,- я промовив,- мав іще таку кохану? -
Тож я з подивом сприймаю ласку господа неждану.
Промінь твій наповнив серце, тьму розвіявши й оману.
Хай земля мене накриє - буть твоїм не перестану!»
Над священними книжками я поклявся вкупі з нею.
Присяглась вона, що вічно буде милою моєю:
«Як до когось, окрім тебе, привернуся я душею,
Хай тоді мене скарає бог десницею своєю».
Ще якусь часину любо ми провадили розмову,
Запашні плоди вкушали, слово мовили по слову;
Згодом мусив я розстатись, плачучи невтішно знову,
Та беріг в своєму серці я красу її чудову.
Важко серцю залишати цей кристал-рубін-берил.
Світ для мене поновився, я п'янів од щастя й сил;
Думав я, що це для мене сонцем сяє небосхил,
Але ось в розлуці серце стало як з гранітних брил! [75]
Рано-вранці наказав я: «Грайте в сурми, сурмачі!»
Шикувалось військо в лави, забряжчали їх мечі.
Лев, я рушив на хатавів, безупинно вдень, вночі,
По невтоптаній дорозі, по безпуттю ідучи.
Межі Індії минувши, я все далі військо вів.
Тут мене гонець Рамаза, хатавійський раб, зустрів
І приніс мені він звістку, щоб утишити мій гнів:
«Навіть цап індійський може наших вигубить вовків».
Я одержав од Рамаза тьму дарунків дорогих. Він благав:
«Ти нас не знищуй, не губи ти нас усіх,-
Присягаємось покірно нести гніт твоїх кормиг,
Віддаєм усі багатства, і себе, й дітей своїх.
Перед вами завинивши, каяття знесем плоди,
Але зглянься, ради бога, не приводь полків сюди,
Не віддай нас на поталу, божу кару відведи -
Віддамо тобі без бою ми фортеці й городи».
Всіх вазірів я прикликав, щоб цій справі дати лад.
Там сказали: «Ти - ще юний, наших слухайся порад;
Ми терпіли їх підступність не один вже рік підряд,-
Щоб тебе вони не вбили, стережися їхніх зрад!
Отже, йди до них, з собою взявши витязів загін,
Всі ж війська хай пробувають поблизу за кілька гін.
Як побачиш щиросердість - їх звільни від всіх провин,
Непокірних же не жалуй, засуди їх на загин».
Рада ця мені припала до вподоби. Я притьма Сповістив його:
«Рамазе! Сперечатися дарма.
Бо життя миліше смерті, наша ж сила все лама!
Я до тебе йду без війська, лиш з бійцями кількома».
Взявши триста добрих воїв, з ними я вперед пішов,
Військо ззаду залишивши у гущавині дібров. Я просив:
«Ідіть за мною по дорогах тих же знов,
Щоб змогли мені на поміч ви примчати стрімголов».
За три дні прибув до мене знов од хана раб-носій.
В дар приніс він пишний одяг, золотих тканин сувій.
Цар просив: «Я хочу бачить гордий, мужній образ твій
І для зустрічі готую дар такий же дорогий».
Він казав ще більше: «Правду я кажу - покинь невіру,
Сам тебе зустріти вийду, бо нудьгую вже надміру».
Я сказав: «Ій-богу, зважу на твою я волю щиру,-
Наче батько з сином, стріньмось, повні ласки та сумиру». [76]
Далі їхавши, я знову на узліссі коло бору
Стрів послів. Вони вклонились, виявляючи покору,
В дар мені пригнали коней в золотій рясі убору
І мені казали: «Справді, цар наш прагне твого зору».
Він звелів переказати: «Я до тебе серцем лину,
З свого виїхавши дому, взавтра вранці вас зустріну».
В повстяних шатрах-наметах я отаборив дружину
І вітав послів привітно, давши місце для спочину.
Видно, жодне добре діло не лишиться без відплати,-
Тож один з послів до мене попідкрався, щоб сказати:
«Я - боржник перед тобою. Хочу борг тобі віддати,
Зрятувать тебе від лиха, від біди, а може, й страти.
Твого батька вихованцем був я в роки молодії.
Все скажу тобі про зраду, що готують лиходії,-
Тяжко бачить левня мертвим, цвіт троянди - в безнадії!
Пильно слухай, що повім я, обміркуй всі дальші дії.
Люди ці готують зраду - їм не вір і май на оці,
Що сто тисяч війська тайно на одному стало боці,
А на другім - тридцять тисяч заховалось, повних моці.
Щоб потали не зазнати, будь розважний в кожнім кроці.
Любо цар тебе зустріне, ненаглядного для всіх;
Доки слухатимеш радо їхні лестощі та сміх,-
Рушать, димом гасло давши, їх війська з усіх доріг.
Стали б тисячі до бою - ти б їх сам не переміг!»
Був я вдячний цій людині і сказав ласкаво: «Знай,-
Як узавтра не загину, нагороди дожидай!
Щоб посли про це не знали,- йди до них, відпочивай.
Як про тебе я забуду,- сам знедолію нехай!»
Не повідав я нікому про діла ці потайні,-
Те, що має бути, буде; всі ж поради тут одні:
Я послав гінця до війська, що було десь вдалині,
І велів: «Крізь гори й доли помогти ідіть мені!»
Вранці я послів прикликав, щоб царю сказали люди:
«Вирушай же,- поспішаю на твої упасти груди!»
Ще півдня ішов походом, не жахнувшись зради-зблуди,
Бо від волі провидіння не сховаєшся нікуди.
Я зійшов на гору й глянув: пилом обрії сповиті.
Я подумав: «Розкидає цар Рамаз на мене сіті,
Та мій спис і меч мій гострий їх прониже тої ж миті».
І тоді сказав я війську про їх наміри неситі: [77]
«Браття, зраду нам готує думка тих людей лукава,
Та нехай від цього сила ваших рук не стане млява.
Жде на тих, що вмруть за князя, в небесах і рай, і слава,
Меч при боці в нас не марно - вирушаймо ж на хатава!»
Гордо, гучно наказав я готувати зброю й лати.
Ми наплічники й кольчуги одягли на світлі шати,-
Грізно виладнавши військо, я вперед звелів рушати;
В день отой меча мойого скуштували супостати!
Ми підходили. Узрівши, що до бою ми готові,
Цар прислав гінця й загрози у такому виклав слові:
«Я ознаки зради бачу, несподівані й раптові,-
Прикро нам, що, взявши зброю, видно, прагнете ви крові».
Наказав я відповісти: «Знаю все про намір лютий,
Та який не був би певний задум твій - йому не бути!
За звичаєм войовницьким починай же цю війну ти,-
Я в руках меча тримаю, щоб мечем тебе здобути!»
Посланець поїхав. Більше посланців до нас не слали
І військам своїм до бою гасло димом подавали.
Вийшли з засідки їх лави, з двох боків нас обступали,
Але, дякуючи богу, не злякались ми навали.
Взяв я, хмурий, меч у джури, стиснув ратище рукою,
Рвався битися з ордою, рвався стати враз до бою,
І вперед крізь гони рушив я порвистою ходою,
Та хатави, ставши в лави, не втрачали супокою.
Підступив я. їхнє військо гомоніло: «Божевільний!»
Мавши силу нездоланну, я напав на шерег іцільний.
Спис пробив коня й зламався,- бий же, мече мій всесильний,
Я хвалю того, хто ревно клав тебе на брус точильний!
Я накинувся, мов яструб на куріпок зграю дику.
Клав я гори коней, люду, натворив головосіку,-
Той блохою водяною закрутивсь, той впав без крику.
Врятуватися не дав я з перших лав ні чоловіку!
Облягли мене юрбою. Встряг у бій я до загину,-
Вдарю раз - ніхто не встане, не спинити крові плину;
Розсічу кого - той пада, мов сакви, коню на спину;
Де з'явлюся - всі тікають, і мені немає впину.
Вже смеркало, як зо скелі закричала їх сторожа:
«Не баріться! Утікайте! Нас карає сила божа!
Пил страшний встає над степом, наче чорна огорожа,-
Мчить вояцтва десять тисяч, нас понищить рать ворожа!» [78]
То мої війська з'явились, що були позаду нас:
Поспішали денно й нічно, прочитавши мій наказ.
їх долини не вміщали, перед ними день загас.
Підступали - грали сурми, гуркотів їх тулумбас.
Як побачили підмогу, стали бігти вороги,
Ми слідом за ними гнались крізь боїща, крізь луги.
Я з коня Рамаза скинув, запалавши від снаги.
Ми в полон всю рать забрали, не рубали до ноги.
Верхівці вперед летіли, і від них ніхто не втік,-
Переможених хапали, клали долі, мов калік.
За свої безсонні ночі мав одплату войовник.
Бранці, зранені і цілі,- здійняли і плач, і крик.
Злізли з коней ми на полі, спочиваючи побідно.
Я був зранений у руку,- хтось мечем улучив, видно.
Вояки мої круг мене позбиралися привітно,
Не могли і слів добрати, щоб мене вітати гідно.
І зазнав тоді від війська я великої пошани,
Бо мене благословляли всі бійці, всі людські стани.
Вчителі мої колишні, посивілі отамани,
Дивувалися, узрівши від меча мойого рани.
Вояків я слав по здобич,- заживали тут добра ми:
Поверталися багаті,- ворог никнув од нестями.
Хто моєї прагнув крові,- їхню кров я лив річками;
Брав міста, не воювавши; розчиняв без бою брами.
Я сказав Рамазу: «Знаю, що ладен ти знов на звади,-
Так виправдуйся ж, мій бранцю, щоб зазнать собі пощади:
Поруйнуй свої фортеці, передай свої осади,
Бо інакше не пробачу я тобі твоєї зради».
Відповів Рамаз: «Не маю я ні сили, ні підмоги.
Дай мені мого вельможу, щоб його без остороги
До своїх фортець послав я сповістити їх залоги,-
Все владарство, все, що маю, покладу тобі під ноги».
Я вельможу дав. Вояцтву ж наказав за ним рушати,
І до мене з міст хатавських позбиралися магнати;
В них забрав фортеці й змусив про війну пожалкувати,-
Слів бракує оповісти, скарб який то був багатий!
А тоді вступив препишно до хатавських я країв,-
Віддали мені у руки всі ключі від всіх скарбів;
Я звелів, щоб люд тамтешній супокійно й мирно жив, їм сказав:
«Я - ваше сонце, вас жалів і не спалив!» [79]
Розчинивши всі скарбниці, обдивившись кожну з них
Там знайшов такі багатства, що й злічити б їх не зміг
Раптом вгледів дивний одяг і вуаль з тканин чудних -
Хтів би ти хоч назву знати, якби сам побачив їх!
Не збагнув я, хто тканину, диво дивне те, зіткав -
Хто побачив,- дивувався, божим чудом називав
Не лежав у ній в основі ні шарлат, ні злотоглав
tа міцна була, мов кута, наче хтось загартував.
Діві сяйній, випромінній я відклав цей одяг в дар
А царю в дарунок вибрав з найдобірніших отар
Сотні мулів та верблюдів, щоб потішений був цар
I послав цареві звістку про закінчення всіх чвар
Склав листа я: «Царю! Щастя вам судилось на роду:
Хтіли зрадити хатави, та потрапили в біду.
Хоч я трохи запізнився сповістить вас до ладу,
Але хан - в полоні; бранців цілі юрби вам веду».
Все владнавши, не барився я в хатавських тих краях,-
Сплюндрував державу їхню, взяв скарби, лишивши жах.
Нам верблюдів бракувало,- я волами здобич тяг:
Там здобув і честь, і славу, все, що мав лише в думках.
Владаря хатавів бранцем я забрав у табір свій.
Нас у Індії зустрінув вихователь дорогий,-
Переказувати сором, як він славив подвиг мій,
Як пестив мою він руку та в м'який вгортав сувій.
На майдані розіп'яли нам шатри з тканин ясних,
Щоб мене міг вільно бачить тьмочисленний людський здвиг.
Запросив владар на учту і мене, й бійців моїх;
Сівши поруч, подивлявся іі надивитися не міг.
Цілу ніч бенкетували, розлягався гук пісень,
І пішли з майдану в місто, як уже зайнявся день.
Цар звелів: «Сюди збирайте вояків з усіх рушень
І хатавів полонених покажіть мені лишень!»
Я привів царя Рамаза бранцем, хоч і без кайданів.
Наче хлопця-шалапута, цар його негнівно ганив,
Я також сказав щось добре про привідцю бусурманів,
Бо який би справжній лицар бранців здоланих поганив?
Мій владар вітав хатава, бувши мужем незлобливим,
Мав із ним розмову довгу, не запалюючись гнівом;
І, мене зустрівши вранці, мовив словом співчутливим:
«Чи пробачиш ти хатаву, що злочинцем був зрадливим?»
Я сказав: «І грішні знають ласку господа гарячу,-
Тож на ваше милосердя я надій своїх не трачу».
Цар тоді Рамазу мовив: «Знай, що я тебе пробачу,
Але хай не чую більше про твою лукаву вдачу!» [81]
Цар наш взяв великий викуп з супротивника свойого,
Сотні сотень хатаурі, паки шовку дорогого,
А тоді, царя вдягнувши і весь почет коло нього,
Відпустив усіх, простивши, не караючи нікого.
Бив хатав низькі поклони, виявляв покору й смуту,
Говорив: «Мене за зраду засудив бог на покуту;
Якщо знову завиню я - на загибель годен люту!»
І пішов, свого народу взявши всю юрбу розкуту.
Вже смеркало, як до мене посланець ввійшов без стуку,-
Цар велів: «Терпів з тобою я три місяці розлуку,
Дичини не їв відтоді, не давав роботи луку.
Хоч і час тобі спочити, та приходь, розвій докуку».
Як прийшов я до палацу, там хортів побачив зграю,
Соколи ловецькі рвались з двору ринути до гаю.
Цар в усім риштунку тьмарив вроду сонячну безкраю,-
Він радів, що я, прийшовши, перед ним красою сяю.
Так, щоб я не чув, дружині слово він сказав таємне:
«Любо бачити обличчя Таріела мужнє й чемне,-
Він осяє кожне серце, хоч було б сліпе і темне.
Вдоволи ж моє прохання і нагальне, й недаремне.
Не порадившись з тобою, я одну замислив справу:
Знаєш ти, що нашій діві віддамо свою державу,-
Хай сьогодні ж всі побачать райський цвіт, дочку хупаву.
Вийди з нею вдвох назустріч всім на радість, нам на славу!»
Полювали ми завзято й на долині, й на горі;
Соколів несли за нами і хортів вели псарі,
Але скоро ми лишили ті ліси та чагарі,
Стали грать в м'яча, та втіху цар спинив на другій грі.
Люд, мене схотівши бачить, сповнив місто і майдан.
Переможець, я вдягнувся у гаптований жупан,-
Мов бліда троянда - гарний, проїздив між поселян.
Це не лжа - один мій вигляд наробив з людей очман!
Знайдена в хатавських сховах, дивна тканка, мов змія,
Голову мою вгорнула. Сяяла краса моя!
Цар мене завів до зали, де була його сім'я.
Як побачив сонцерівний блиск її,- здригнувся я!
Діва сонячна вдяглася в шовк злотисто-жовтих шат,
Ззаду ж неї тлум хадумів шикувався в жвавий ряд. [82]
Блиск її наповнив площі, і доми, й квартали, й сад;
Між троянд її обличчя цвів разок перлин-близнят.
Я тримав ще на пов'язці руку, зранену хатавом.
Трон покинувши, цариця підійшла до нас небавом,
Втішила щоку-троянду поцілунком преласкавим,
Прорекла: «Завдав ти гідно кари недругам лукавим».
Поруч себе посадили на шарлати, на шиття,
Поблизу ж сиділо сонце, що пече мої чуття.
Ми дивилися й мовчали, наче з млості-забуття.
Як од неї зір одводив,-- я ненавидів життя.
Почалася пишна учта, що була достойна їх.
Зір людський не бачив досі учт розкішних отаких!
Кожен келих - бірюзовий чи з рубінів дорогих.
Царедворці й прості люди - всяк напитися тут міг.
Сидячи отам, я в щасті дух свій радісний підніс,-
З нею ми переглядались; я шалене серце стис,
Щоб сховатися від людства, від сторонніх, від гульвіс.
Що миліше є на світі за видіння любих рис?
Клич - «Замовкніть!». Вщухли співи. Тишина лежить німа.
Цар сказав: «О Таріеле, в нас для тебе й слів нема!
Ми - в блаженстві, наш же ворог тільки скніє крадькома.
Хто тебе побачив,- справді, запишався недарма!
Личить нині, щоб одежу мав дарунком ти від нас,
Але ми не знімем з тебе шат оцих і цих прикрас,
Бо для тебе, променистий, сто скарбниць я в дар припас:
Не соромся ж,- все, що схочеш, можеш брати з них всякчас».
Цар веселий сів, і дужче учта знову загула,
Спів лунав, бриніла арфа, ліра пісню затягла.
Відійшла цариця звідси, як на землю впала мла,
Та до краю сну, до смерку, тут гульня весела йшла.
Не могли ми більше пити із подвійних пугарів.
Я, ввійшовши до покою, наче розум загубив,-
Бо відчув любові бранець пристрасті вогненний звив;
Погляд любої згадавши, і радів, і пломенів.
Увійшов слуга і мовив він, до мене ідучи:
«Вас якась питає жінка, вся сховавшись в опанчі».
Все відразу зрозумівши, я підвівся, тремтячи,-
І Асмат побачив раптом, що прийшла оце вночі. [83]
Стрівши вісницю від тої, що за неї гину,- зблід
І вітальним поцілунком до її припав ланит,
Взяв за руку, коло себе посадив, як то і слід,
Змовив: «Чи тебе прислала не вона, алое цвіт?
Говори ж лише про неї, а про інше і не смій!»
Відповіла: «Правду мовлю, вір же істині святій:
Ви побачились сьогодні, і подобався ти їй.
Віднести листа до тебе наказала якмерщій».
Пише та, що осяває зором обрії земні:
«Зріла я твоєї вроди самоцвіти осяйні,-
Ти прегарний був, примчавши після бою на коні.
О, судилось проливати ріки сліз рясних мені!
Бог дав мову, щоб хвалила я тебе безперестання.
Та без сил німію й гину, бо вбива мене розстання.
Віддаю тобі я, леве, сад з троянд, його зростання.
І клянуся: лиш до тебе лине мисль моя остання.
Я не буду сліз точити, щоб не стурбувалась мати,
Та й тобі кажу я: годі на душі журбу тримати,-
Всіх людей чаруєш владно красотою недарма ти!
Ти вуаль вдягав недавно - цю вуаль я хочу мати.
Надішли мені дарунком дивовижні тканки ті,
З радістю на мене глянеш у чудовім сповитті;
Я ж тобі даю обручку,- поважай чуття святі,
Хай ця ніч для тебе буде найзнаменніша в житті!..»
Тут, мов дикий лемент звіра, Таріелів зойк луна,-
Каже він: «Ось цю обручку із руки зняла вона!»
І кладе собі на руку - незліченна їй ціна! -
І, до вуст її притисши, в непритомність порина.
Так лежить він нерухомо, як в труні лежать мерці;
В двох місцях на грудях видно закривавлені синці,
Та й в Асмат вже кров стікає по роздряпаній щоці,-
Левня збризкує водою, що дзюркоче, як в ріці.
Вид зомлілого тужливця збільшив тугу в Автанділа,
А від сліз Асмат поволі продовбалась скеля-брила.
Він очуняв, бо водою діва полум'я згасила, І сказав:
«Живу, хоч знову доля кров мою точила!»
Звівся, зблідлий, напівмлосний,- слізьми зрошені ланити;
Як шафран, змарніли, зжовкли на лиці троянди-квіти.
Довгий час не міг дивитись і не міг заговорити,-
Був пригнічений він з того, що не вмер і мусив жити.
«Слухай розповідь же далі,- він промовив Автанділу,-
І про мене, і про неї, що кладе мене в могилу.
Це ж бо радість - мати з другом першу зустріч, щиру й милу.
Я дивуюся, що здатен почувать життя і силу!
Радо я Асмат зустрінув - скромну вірницю панянки,
Що дала мені послання і обручку від коханки.
Вдяг на руку я обручку, з себе зняв вуалі бганки,
Розгорнувши ці предивні, чорні, наче морок, тканки».
Написав я так: «О сонце, промінь той, що ти зронила,
Впав у серце; тож віднині і завзяття зникло, й сила.
Втратив розум я, зустрівши погляд твій, о діво мила!
Чим би за твою зичливість служба лицаря сплатила?
Ти колись подарувала на життя мені надію -
До минулого рівняю я сьогоднішню подію:
Берегти твою обручку - цей значущий дар - зумію,
Слів не можу підшукати, щоб сказати, як радію.
Ось той одяг, що ти просиш; ось вуаль твоя жадана,
Невідомо, звідки взята, невідомо, з чого ткана.
Поможи, прийди до мене! Хай розвіється омана!
В цілім світі є для мене тільки ти, моя кохана!»
Я приліг, як діва вийшла, і проспав часи нічні;
Образ любої красуні я побачив уві сні,
Та й прокинувся - немає! Я горів, як у вогні,
Вже не спав, і милий образ не привидівся мені.
Ще був ранок, як наказа надіслали з посланцем,
Щоб прибути до палацу. Я пішов туди мигцем:
Цар, цариця й три вазіри з заклопотаним лицем
Вже сиділи там - я мусив сісти перед їх стільцем.
Так мені сказали: «Старість бог дає нам для спочину.
Зникла молодість - і нині чуєм старості годину.
Бог не дав нам спадкоємця, лиш дочку послав єдину,
Та не тужимо, віддавши їй чуття свої, як сину.
Нині ж мусимо шукати чоловіка нашій доні,
Щоб до нас він дорівнявся, на царському сівши троні,
Щоб він був державцем владним в правуванні й охороні,-
Щоб меча сховав наш ворог, щоб не бути нам в полоні».
Відповів я їм: «Про сина ваше серце не забуде,
А проте й на сонцерівну теж надіються всі люди.
Звеселиться кожен батько, в кого син вам зятем буде.
Що скажу іще! Цю справу бачить зір ваш без облуди». [87]
Почали ми раду радить - серце слабшає відтоді,
Та сказав собі: «Чи зможу стати їм на перешкоді?»
Цар прорік: «Якби Хварезмша, цар Хварезму, в дружній згоді
Нам віддав свойого сина - прагнуть іншого ще годі!»
Я помітив, що цю справу цар рішив заздалегідь,-
Вдвох вони переглядались, щоб водно їм говорить.
Та завадити цареві не наважився в ту мить;
Мов земля і попіл - став я, затремтів несамохіть.
Тут озвалася цариця: «Цар Хварезмша - цар країн,
Бути нам найкращим зятем лиш його достоїн син».
Як встрявати в суперечку,- вирок, видно, в них один!
Дав я згоду. Встановився день мій смертний, мій загин.
До Хварезмші надіслали з отаким листом гінця:
«В нас немає спадкоємця, тож дійшли до рішенця,
Що дочку вести повинні ми до шлюбного вінця.
Як дасиш за неї сина,- ощасливим без кінця».
Повернув гонець, діставши в дар чалму і жупана.
Звеселився сам Хварезмша, вся раділа сторона.
Він сказав: «Велика втіха з ласки божої дана.
З наших діток, безсумнівно, буде пара осяйна!»
Вислали туди посольство привести молодика
І благали: «Поспішай же - в нас мольба лише така».
Я пішов до спочивальні, бо душа всіх уника,
Серце сповнює гризота, ще й зажуреність тяжка.
Хтів ножем пробити серце, так в мій дух жалі вп'ялись.
Від Асмат листа принесли. Прочитав рядків я низь:
«Та, що в неї, мов алое, стан стрункий зростає ввись,
Наказала: йди до неї, і не гайся, не барись!»
Уявіть собі,- зрадівши, осіявши щастям вид,
Вбіг я в сад, Асмат зустрівши там, де був до башти вхід.
Раптом запримітив в неї на щоці сльозини слід,-
Вразившись, не запитався, чи на щастя мій прихід.
Я її смутну побачив - зажурився сам негайно;
Не всміхнулася до мене, як робила це звичайно.
Не промовила ні слова, тільки плакала одчайно
І поранила ще більше, не зціливши життєдайно.
В далечінь вона понесла дум і мрій моїх немало.
Повела мене до башти, одгбрнувши запинало.
Я ввійшов і вгледів місяць,- горе в мене проминало,
І на серце падав промінь, але серце не розтало. [88]
Блиск лиця її не слався щирим світлом по покою.
Вкрилась діва нечепурно злотосяйною чалмою,
На тахту вона схилилась у зелених шатах строю,
В неї риси блискавичні затуманились сльозою.
Наче тигр між скель, присіла із обличчям громодарним -
Не зрівнять її ні з сонцем, ні з едемським цвітом гарним.
Віддаля від неї сів я з серцем, зраненим і хмарним.
Підвелась вона, похмура, гнівом збуджена владарним.
Так промовила: «Дивуюсь, що прийшов ти - суєслів.
Клятволамник і відмовник, що дурити нас хотів.
Та тобі за все відплатить справедливий божий гнів!»
Я сказав: «Чого не знаю - як на те б я відповів?»
Мовив я: «Не взнавши правди, як відмовити мені?
Чи вчинив я, божевільний, злочини якісь страшні?»
Знов озвалась: «Що говориш ти, весь сповнений брехні?
Я ошукана, мов баба, і за це горю в огні.
Ти хіба того не знаєш, що Хварезмша - мій жених?
Як на це в вазірській раді ти погодитися міг?
Власну клятву поламавши, слова честі не зберіг,
Та за хитрощі й лукавство відплачу я, далебіг!
Чи згадаєш, як стогнав ти, ріки сліз ллючи по полю?
Лікарів та їхні ліки я згадать тебе зневолю!
Дорівнять до чого можна лжу юнацьку і сваволю?
Так, як ти,- тебе я кину. Хто відчує більше болю?
Хто б у Індії не правив, хто б не був отут при владі,
Я також в ній маю владу стати кривді на заваді.
Ні, цій справі не бувати. Ти лихій піддався знаді,
Став брехливим ти - омана і в тобі, й в твоїй пораді.
Доки я жива - не зможеш жити в Індії ти сміло,
А наважишся лишитись,- то душа покине тіло!
Де таку, як я, ще знайдеш, хоч з небес зніми світило?»
Ці слова згад