Сен-Жон Перс
Орієнтири
Переклад Михайла Москаленка


© Saint-John Perse. Amers (1957)

© М. Москаленко (переклад з французької), 2000

Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 224-348.

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

ЗАСПІВ. І ви, Моря...

СТРОФА

    І. Світилися міста високі по всьому їхньому морському надбережжі

    ІІ. Слова Знавця світил і судноплавства

    ІІІ. З'явились Виконавиці Трагедій...

    IV. Патриціанки також на терасах..

    V. І Поетеса, власне, її мова:

    VI. І ця незайманка серед Жерців

    VІІ. У вечір, з'явлений божистою рукою...

    VIII. Чужинцю, ти, чиє вітрило...

    IX. Занадто є вузькими кораблі...

ХОР. Море Ваала, обшире Маммона...

ПОСВЯТА. Це Полудень, і хижаки, і голод..

 


 

 

ЗАСПІВ

І ви, Моря...

 

1

І ви, Моря, котрі відчитували зміст найґрандіозніших сновидь і мріянь, чи справді позоставите ви нас якогось вечора на рострах Міста, між вікопомних каменів на площах та кутих з бронзи виноградних грон?

О людський тлуме, ширші наші збори на зламі віку, що не йде до спаду: безкрає Море, осяйне й зелене, немов світання на людському Сході,

Святочне Море на своїх щаблях, немов камінна ода: переддень і світлий празник на кордонах наших, врочистий гомін людських високостей, і це саме чування наше, - Море, неначе найбожественніша з санкцій...

 

Жалобні пахощі троянд віднині не триматимуть в облозі могильних огорож; жива година у пальмовому вітті не втаїть, німуючи, свою чужинну душу... Чи будь-коли комусь із нас, живих, сама гіркотність опаляла губи?

Я бачив, як всміхається вогням морського обширу святна стихія; врочисте Море наших сновидінь, неначе Пасха й Клечана Неділя; неначе свято, славлене велично;

Велике Море на святах кордонів, під соколиним полюванням білих хмар, мов округ вольностей і привілеїв, мов не відчужена ніким земля, або провінція, заросла бур'янами, і нині програно її у кості...

 

Народини мої виповнюй, вітре! Отож нехай моя відходить ласка на просторінь розширених зіниць!.. Вже списи Полудня тремтять у брамах щастя. Вже мовкнуть барабани небуття і залишають поле флейтам сяйва. І Океан довколишній, стоптавши свої важенні висохлі троянди,

Йде по кальцитових терасах наших, і гордо голову підносить, мов Тетрарх!

 

2

«...Я плакати вас змушу: забагато і ласки, й благодаті поміж нами.

 

Так, плакати від ласки, не від горя,- сказав Співець довершеного співу, -

А ще - від чистої тривоги серця, і я не відаю її джерел,

Вона - мов чиста мить посеред моря, перед народженням морського вітру...»

 

Так мовив чоловік із моря, звертався чоловік із моря.

Так промовляв він хвальним словом, хвалив любов, і пристрасть моря,

І плин джерел розкошування, що звідусіль біжать до моря...

 

«Я ознаймую давню повість, і чути будуть давню повість;

Я ознаймую давню повість, як і належить ознаймити,

Таку довершену і строгу, що будуть тішитися нею:

 

Так, повість ждану і жадану для досі не свідомих смерті,

Так, свіжість, чисту прохолоду в серцях мужів, що тратять пам'ять, -

Нехай гряде: новітня ласка чи річкового гирла подув у сяйві світочів земних.

 

І серед тих, які її почують під грубим деревом недолі, 

Замало тих, які не встали б, не підвелися разом з нами й не вирушили, сміючись, -

До папоротей літ дитинних, до випрямлених жезлів смерті».

 

3

Поезія, щоб супроводити похід, урочого речитативу хід на честь самого Моря.

Поезія, щоб високо вести врочистий спів походу надовкруг самого Моря,

Неначе хід навколо вівтаря, немов земне тяжіння хору в околі величавої строфи.

 

І це - спів Моря, що його не співано було ніколи, це Море в нашому єстві, яке співатиме віднині:

Це Море, що його в собі несемо, аж доки подиху стає, аж доки подих не доходить краю,

Це Море, в нашому єстві, несе шовковий шум просторів і всю свою велику свіжість фортуни й успіху по світу.

 

Поезія, щоб гаснув жар безсоння у кругосвітніх мандрах по морях. Поезія, щоб легше перебути безсоння наше між розкошів моря.

Й це - сон у Морі, що його не виснено було ніколи, це Море в нашому єстві, що снитиме його віднині:

Це Море, виткане у нашому єстві, аж до шорсткого терня прірви, це Море виткало, у нашому єстві, свої великі світляні години, свої великі роздоріжжя пітьми, -

 

О Море, - первина буття, й розповиття, і каяття, - о Море! Рух морських припливів,

Із плюскотом пузирчастої піни, із вродженою мудрістю свого важкого молока, о ти, священне кипіння найчистіших голосівок, - дівоча святість, о дівоча святість! -

О Море, розбуяле шумовиння, немов Сивіла, квітами повита, на власному залізному стільці...

 

4

Отак, у повні вихваляння, нехай пойме тебе, о Море, хвала, в який нема образи.

Отак, у розповні вітання, ти будеш гостем, що заслуги його достойні німувань.

Про Море ж як таке не буде мови, а тільки про його владарну міць у глибині людського серця.

То розкіш: Князеві подавши скаргу, підносити нефрит або слонівку

Поміж обличчям сюзерена та гомоном двірських хвалінь.

 

Я ж, уклонившися на честь тобі низьким уклоном, тільки не низотним, -

Геть-чисто витрачу благоговіння й шану, і врівноваженість хисткого тіла.

І дим розкошування ще обкурить поштиву голову твого підданця,

І слово звістування ще прикличе великий усміх, - милість, раювання...

 

Отож вітатиме тебе таке хваління, о Море, що про нього будуть довго спогадувати, як про втіху серця.

 

5

...Уже віддавна відчував я смак цієї володарної поеми і долучав до власних денних слів велику єдність, що постала в далях, оцей великий бунт і спалах Моря, - мов на узліссі, в глибині листов'я, що ніби чорний лак, раптове залягання блакиті та коштовностей небесних: серед чарунок сіті - блиск яскравої луски за зябра взятої великої рибини!

 

І хто б мене зненацька захопив, найпотаємніші мої слова урвавши? Того, хто боронивсь довершеністю й сміхом, хто промовляв чужинними словами серед людей своєї крові, - певно, в кутку якогось із Громадських Парків чи біля ґрат з ажурним золоттям котроїсь із Державних Канцелярій; з лицем, обернутим у профіль, та зором, вдивленим у далечінь, серед розлогих власних речень, - до птаха, що співав чудесні ле над дахом Портового Управління.

 

Адже віддавна відчував я смак цієї володарної поеми, і усміхом таким я повен був, зберігши їй свою прихильну вірність: у її владі, у тривкій облозі,- вчуваючи грозьбу великої поеми, неначе молоко зірчастих мадрепорів; серед її припливу - я, покірний, мов серед опівнічного шукання, в повільнім піднятті великих вод сновидь, коли пульсація морських просторів торкає ніжно троси та перліні.

 

І як на думку спало нам тепер започатковувати цю поему, - ось що годилося б тепер сказати. Невже насправді не задосить нам від неї діставати чисту втіху? Невже було б доречним, о богове, щоб я про неї дбав заздалегідь, ще до великої її віднови?.. На повороті вулиці поглянь, дитино: бачиш, як Дочки Галлея, небесні гості у вбранні Весталок, прегарні, втягнуті у ніч скляним гачком, на повороті еліпсу так швидко і стрімко віднаходять власну суть...

 

Морганатична в далині Дружина, і потаємний - шлюб!.. Весільний спів, о Море, буде співом задля тебе: «Мій спів останній! Мій останній спів! Це дійсно буде спів людини з моря...» Коли ж то буде зовсім інший спів, - я вас запитую про це, - хто буде свідчити на користь Моря, - Моря без портиків і стел, без Пропілей та Алісканів; отого Моря без вельмож камінних, посеред кругових його терас, без валки звірів з ваготою крил, на рівняві доріг?

 

На себе я поклав тягар письмен, я шануватиму вагу письмен. Неначе при закладенні підвалин великих заповіданих творінь, той, хто зголошується укладати належний текст і пам'ятну записку; кого запрошено на Збори Жертводавців, і це його покликання - єдине. Й ніхто не знає, як він взявсь до праці,- вам скажуть: у кварталах лупіїв або ливарників - при заколотах люду,- поміж гучними дзвонами затемнень та барабанами вояцького світання...

 

І ось уже ранкової години новітнє й церемоніальне Море йому всміхається над пругами карнизів. І, віддзеркалюючись на його сторінці, Чужинка роздивляється на себе...Адже віддавна відчував він смак цієї володарної поеми; і в ній - його покликання єдине... І це була така велика ніжність - якогось вечора засвідчувати їй свою прихильну вірність і визнання, і їй коритись - чисте пожадання. І усміх - провість шлюбного єднання... «Мій спів останній! Мій останній спів!.. Це дійсно буде спів людини з моря...»

 

6

І Море нині надійшло до нас камінними щаблями драми:

Разом із Регентами та Князями, разом із Посланцями, що повиті пишнотою, закуті у метал, разом з великими Акторами, що очі спливають їм кривавими сльозами, з Пророками на ретязях залізних, з Чаклунками, що тупотять ногами, у дерев'яні черевики взуті, і на вустах у них чорніють згустки крові, разом із даниною Чистих Дів, які простують орним полем гімну,

Разом із Пастирями й зграями Піратів, із Годувальницями юних вінценосців, з Кочовиками, що старіють на вигнанні, з Княгинями осмутливих елегій, із мовчазними Вдовами, що сплять під славнозвісним попелом і прахом, з великими Загарбниками Тронів, з фундаторами дальніх домініонів, з Одержувачами Пребенди, і Крамарями, й Гендлярами, із визначними компаньйонами Концесій посеред цинодобувних провінцій, із Мудрецями, що подорожують на спинах буйволів плантаціями рису,

З усім своїм великим поголів'ям потвор страхітних та людського роду, ах! із усім своїм приплодом безсмертних байок та леґенд, - з'єднавши з тлумами ілотів та рабів своїх божистих вславлених Бастардів та своїх Доньок славної породи, - великий натовп, що, повставши з лав Історії, нестримно суне в бік арени, із найпершим тріпотінням смеркання, сповненого фукусовим духом, -

Речитатив, котрий до Автора спішить, до розмальованого рота його маски.

 

*

Так Море нині надійшло до нас у повняві свого довершеного віку, у величі своїх герцинських складин, - це Море при своїй морській неславі, і цілісне, і цілокупне!

І, мов народ, який сягає нас, разом з новою мовою своєю, і, наче мова, що сягає нас, разом, з новою фразою своєю, - до бронзових своїх скрижалей тягне свої верховні приписи й ухвали,

По найвеличніших піднесеннях духовних, по грандіозних мовних новотворах, по всіх ландшафтах образів і видив, по спадах світляних великих тіней вже рине до рясних розкошувань чудесного розміреного стилю, повите сяйвами луски та блискавиць, що зблисли в грудях героїчних зграй, -

Рухливе й плинне Море: вже простує із ковзанням своїх потужних м'язів, клейке й липуче Море звільна суне із поковзом своєї диво-плеври, із надміром своїх морських припливів гряде, мов кільця чорного пітона,

Щось незміренне на шляху до смерку і до божистих наступів на сушу...

 

*

І це вершилося в західний час, серед найперших трепетів смеркання, що повне ваготою тельбухів, коли по храмах, золотом окритих, і в Колізеях давнього лиття, пощерблених потоками проміння, священний дух пробуджується в гніздах сови-сипухи, посеред буяння пристінної гінкої флори.

Отож як поспішали ми аж до обітниць наших снів - червоноземом височезних схилів, обтяжених офірами, й дарами, і чередами тлустої худоби, отож коли топтали ми червоний грунт рясних жертвоприносин, в оздобах прянощів і виноградних лоз, немов чоло, бараняче, укрите гаптованням і золотою сіттю,- ми бачили, як постає у далях нове обличчя наших сновидінь: свята стихія серед мілководдя, химерне Море, там,- занурене в чування, немов Чужинка,- і непримиренне, і дивне, і довіку самотинне,- заблукане в невпинних мандрах Море, що впало в пастку власної омани.

Ми руки сплетені звели разом із вигуком хвали, і це лунав наш людський крик аж на межі людських зусиль; на чолах відчували ми вагу монаршої офіри: все димне Море наших пожадань, мов чорна жовч, яку налито в чан, мов повний бак кишок і потрухів серед брукованих дворів Жерця!

Ми володіли, володіли... О! Повторіть, чи це насправді так?.. Ми володіли,- й це була пишнота жовчі й чорних вин! - великим Морем, і воно було від нашого обличчя вище, на рівні нашої душі, - і в його владі безіменній, на рівні нашої душі, вся здерта з нього оболонка на барабані небосхилу, мов на покинутих високих мурах з глини,

На чотирьох кілках - так широко простерта! - хрестом нап'ята буйволяча шкура.

 

*

...І з більших, більших високостей хіба не бачили ми Моря, ще вищого, як ми того й жадали,

З лицем, яке омито забуттям серед невпинного стирання знаків, із каменем, що задля нас утратив свою опуклість і свою зернистість? І з більших високостей, дальших далей - ще вище й ще віддаленіше Море... Без жодних натяків і жодних чисел, світлясту й лагідну сторінку проти ночі, без амальгами явлених речей?..

Яке ж велике древо - чисте сяйдо - живилось тут молочним джерелом!.. Нас не годовано цим молоком! Нас не покликано для цього радаґу! І доньки смертних - то були для нас минущі подруги, й таїлася загроза для них самих у їхній плоті... О марення, вимарюй вголос мари людини та безсмертного створіння!.. «Нехай же Переписувач надходить, аби йому почав я диктувати...»

Чи Азіарх котрийсь, обтяжений несхибним порядком буйних святкувань та ігрищ, міг так-от марити про обшири й дозвілля? А те, що мали ми таке жадання жити посеред спалаху, богове, чи не в цьому ховалось те, що владувало нами?.. Не мружтеся, повіки: не щастило вам уловити мить такого правосуддя! «Нехай же чоловік тепер надходить, аби йому почав я диктувати...»

І Небо, змінене на синь чаїну, відроджує для нас присутність нашу, і по затоках, взятих у кільце, вже плине безліч ламп приносин наших, заблуканих, - так кидають цинобру в огонь, щоб оживити силу візій.

 

*

Бо ти, присутносте, повернеш нас до перших подувів смеркання! -

Своєю плоттю і своєю твердю, й вагою моря, о гончарна глино! І кольорами каменів обор та грубих плит дольменів, вічне море! - Серед усіх народжених людей, і місць, порослих скельними дубами, ти, Море сили й орної землі, о Море з запахом жіночої утроби та фосфору, під свистом батогів, що люто ляскають при викраданні! О Море, піддане арешту й забороні при полум'ї чудесних діянь духу!.. (Коли приймають при Дворі гостей із Варварських Країв, і гостювання їхнє закоротке, - невже союз з дочками кріпаків високим ладом гідно піднесе й звеличить заколот, повстання крові?..)

«Веди мене, о втіхо, на шляхи морського простору, аж до тремтіння всіх вітерців, де збуджується мить, мов птах, що вбрався в одіж власних крил... Я йду, я йду дорогою розкриль, де смуток сам стає лише крилом... Чудесний рідний край, що слід здобути знову, вітчизна Короля, не бачена з дитинства, і захист краю - у моєму співі. Веди, флейтисте, дійство, й благодать любові, щоб вона вкладала нам до рук самі лише мечі радіння!..»

Хто ж ви такі, найбільші Мудреці, щоб ганить нас, найбільші Мудреці? Коли морська фортуна й досі живить, серед свого великого сезону, оцю найґрандіознішу поему, що йде за межі сенсу та резону, - чи ви зупините мене, як наближатимусь до неї? Земля маєтностей моїх, - нехай же я ввійду до неї! Не до лиця мені стидатись найбільшої своєї втіхи... «Нехай же Переписувач надходить, аби йому почав я диктувати...» Хто, зроджений серед людського роду, з моєю радістю тримався б гідно поруч?

- Всі ті, що від народин зберегли видющу пам'ять, вищу від знання.

 

 

СТРОФА

 

І. Світилися міста високі по всьому їхньому морському надбережжі

 

1

Світилися Міста високі по всьому їхньому морському надбережжі, й великі їхні кам'яні споруди купались в злотній солі просторіней.

Службовці порту відбували збори, як вартові кордонів: розглядались нові угоди про транзитну плату та про місця поповнення водою; встановлення демаркаційних знаків, переганяння горових отар.

Уже очікували Повноважних Представників із обширу морів. О! Щоб таки, нарешті, нам усім було запропоновано угоду!.. І натовп сунув на берегові укоси й схили, до води припливів,

Аж до малих майданчиків і сходин, до скелищ та уступів, врівень з морем, що наче леза, - хвилерізи й грані цих завеликих кам'яних накреслень.

Яка ж то зірка з дзьобом роговим лукаво перетасувала числа, змінила знаки на скрижалях вод?

По водозборах Магів та Жерців Торгівлі й Промислу, мов у дірявих чанах алхіміка та майстра-сукновала,

Поблідле небо звільна гамувало найглибше забуття земних хлібів... І білі птахи залишали плями на гребенях великих мурів.

 

2

Архітектура пограниччя. І розмаїття праці - у портах. Ми посилаємо свої моління до тебе, серединне Море, до тебе, Авелева Земле!

Нові обов'язки, ухвалені податки! Вся панщинна земля перед судом каміння!

Хвалою виповнене море котило в сяйві дня зелені брили яшми. І плинні води обмивали незручність мовчазних підвалин.

«Знайди, Поете, золото своє для шлюбного кільця. Знайди метали для дзвонів лоцманових роздоріж.

Це вітерець морський у кожній брамі, і море, там, наприкінці всіх вулиць, вітрець і море серед наших максим та при народженні законів наших!

Усталений взірець пишнот найвищих: жіноче тіло - золоте число! - і задля Міста, без слонових бивнів, твоє наймення, о Патриціанко!»

Адже все назване - в оренді нашій, і годі вже заплутувати час у жовтих петлях і чарунках наших рейдів...

І Море, спазмами медузи перетяте, читало власні золоті молитви, серед великих мук зеленого пломіння.

Ще звернутий був герб до гасел аванпорту, і люди пам'яті віддати поспішали свій голос за якусь крилату звірину;

Але потужна бухта, міць канатів аж на самісінькій парсуні пірсу, під білим пір'ям видатних трофеїв незмінно мріяла, посеред шумовиння,

Про найвіддаленіші переміни коней, - там, де димують зовсім інші гриви...

 

3

Історія була десь-інде менш ясною. Ряснілися Міста приземні: вони не відали про море, засівши на п'яти своїх горбах, поміж своїх залізних ланей;

Або, здіймаючись із кроком пастуха, разом із мулами високих паланкінів та з павозом відкупника, по травах,- підносились, аби позаселяти узгір'я жирних десятинних займищ.

Та інші, втомлені, важенно прихилялись до просторіні вод усім громаддям великих стін притулків і в'язниць, що мають колір ганусу та кропу, і колір жовтозілля, квіту злиднів.

Ще інші кров'ю сходили, подібні до матерів-незайманиць, з ногами, цяткованими плямами луски, із лишаями на чолі,- й спускались до баговиння кроком золотарок.

Пункт висадки на мілину, тривкі опори порту. І тачки на краях лагун, де чорна крейда та мерґелі антаблементів.

Ми знаємо оці краї стежин, глухі кути віддалених завулків; і рифи, й дамби, плином хвиль омиті, де тягнуть волоком великі судна, і ці траншеї, де щаблі розбиті звергають свій камінний алфавіт. Ми бачили тебе, залізом битий схиле, і пруг рожевих накипів і пін на смузі, де припливи відступили,

І там дівчата з придорожних служб, перед очима чистого дитинства, із поспіхом, в якийсь із вечорів скидають з себе місячну білизну.

Ось тут - альков, одвіку всім приступний, і підстілка його з чорнезних згустків. Нетлінне море обмиває там свої великі плями, товщі бруду. І це - хлебтання навісної суки по каріозних порожнечах скелищ. До ліній швів ласкаво доторкнулись фіалкових водорослин покрови, подібні до тонкої шерсті видри...

Відтак ще вище - площа без криниці, брукована і зеленню ночей, і темним золотом, немов колхідська пава,- троянда пишна чорного каміння, за днів, що настають опісля бунту, та ще фонтан із міднокутим дзьобом, де чоловік, мов півень, сходить кров'ю.

 

4

Приходив ти, о сміх великих вод, сюди, аж до глибинних цих осель, до пожильця питомих суходолів.

У далях злива, перетята сяйвом веселок та світлястими серпами, для себе торувала ласку рівняв; і дикі свині розривали землю із золотою ваготою масок; старі діди з ломаками рушали на здобуття рясних садів плодових; і, понад синявою улоговин, заселених собачим гавкотінням, короткий ріг дозорця вечорами сягав місткої мушлі гендляра припасами морськими... І мужі тримали пташку - золоту вівсянку - у клітці з зеленастої верби.

Хай набагато ширший рух речей до їхніх берегів,- усіх речей до їхніх берегів, мов у долонях інших,- нарешті, зможе визволити нас од стародавньої Чаклунки: це Земля, її рудаві жолуді, й важенна коса, мов у Цірцеї, й золотаве смеркання у путі, в зіницях домочадців!

Жадливий час полум'янів у квітті приморської лаванди. І світила пробуджувались в барвах м'ят пустелі. І Сонце пастиря, уже на спаді, серед гудіння бджіл, таке ж прекрасне, як навіженець у руїнах храму, спустилося по риштуваннях низько, аж до води надморських корабелень.

Там, серед ратаїв, що орють перелоги, та ковалів з морських просторів виповнювалися вином чужинці, звитяжці таємниць дороги. Там запах лона, дух морських припливів ставав тепліший на порозі ночі. Вогні притулків тьмяно червоніли в глибинах кошиків своїх залізних. Сліпець знаходив краба поховань. І місяць у кварталі чорних вісниць

П'янів од гуку флейт і зойків цини: «Людське боління, пломінь смерку! Безмовних сто богів над каменем таблиць! Та море - назавжди на заднім плані великих ваших родових скрижалей, і весь водорослинний запах жінки, принадніший, ніж прісний хліб жерців... О перехожий, твоє мужнє серце отабориться нині в час вечірній між портового люду,- так, немов великий чан червоного пломіння на чужинецькім носі корабля».

І вість - Знавцю світил та судноплавства.

 

ІІ. Слова Знавця світил і судноплавства

Слова Знавця світил і судноплавства:

«Вони мене прозвали Темним, і все, що я сказав, було про море.

І Рік, що я про нього мовлю, направду є найбільшим Роком; і Море, просторінь моїх питань, направду є найбільшим Морем.

Хвала твоєму узбережжю, безум, о Море, найверховніше жадання...

Земне призначення - убоге, а мій незмірний статок - на морях, і незліченний мій прибуток - на всіх скрижалях, за морями.

 

Єдиний вечір, вщерть засіяний щедротним насінням найсвітлястіших сортів,

Утримує незмінно нас на березі великих Вод, немов З'їдачка Мальв при вході до її яскині, -

Та, що її Керманичі бувалі, вдягнувшись в біле шкіряне вбрання,

Й великі їхні шукачі фортуни, - у всеозброєнні ладунків та письмен, зближаючись до чорного бескету зі славними ротондами, - звичайно шанують найпобожнішим вітанням.

 

Невже я йтиму вам услід, Рахівники,- і вам услід, Володарі числа! -

Найпотаємніші богове, більш підступні, аніж морський розбій досвітньої години?

Вже біржові гравці морів затягуються, щасні, До найвідцаленіших спекуляцій: пошту, значну за обсягом, відтак розкрито при смугах простопадного пломіння...

 

Ще більше, ніж геліакічний Рік, що розпростерся тисячами тисяч

Своїх тисячоліть, усеохопне Море мене омкнуло. І низотна хлань - для мене розкіш, і така ж божиста для мене путь занурення у пітьму.

І зірка без вітчизни звільна лине у вишині зеленого Століття,

І переважне право на морях у мене - виснити для вас сновиддя про дійсність... Бо мене прозвали Темним, і серед спалаху великого я жив».

 

*

«Іди вперед, о таємнице світу! Нехай настане час, коли кермо,

Нарешті, буде взято з наших рук!.. Я бачив, як у плинному єлеї поволі ковзають великі й блискотливі оболи чистих дзиґарів небесних,

Великі й приязні долоні відкривають мені шляхи непогамовних марень!

І я не став жахатись власних візій, а, радо впевнившись у зчудуванні, розплющив очі до найбільших ласк, - вся запопадливість і вся прихильність.

 

Поріг свідомості! Передпоріг палання!.. Димує вже вино, моїх народин свідок, - і чавлено його було не тут.

Це море, наче оплески раптові! О Море, посередницьке, о ти, єдине клопотання та прохання!.. Пташиний зойк на рифах, і вітрець, який верстає путь до власних справ,

І суне тінь - від білого вітрила аж до узлісся марень і сновидь...

Я мовлю, що світило розриває свій довгий ретязь серед стаєнь Неба. І зірка без вітчизни звільна лине у вишині зеленого Століття... Отож вони мене прозвали Темним, і все, що я сказав, було про море».

 

*

«Хвала і честь твоїм, Керманичу, словам. Це аж ніяк не для людського ока,

Ані для ока, що біліє в червоній облямівці вій, - його малюють на планширах кораблів. Мій шанс і втіха - в лестощах вечірніх та в сині арґусового сп'яніння, коли пророчий подих поспішає, мов язики зеленого пломіння посеред флори океанських рифів.

Богове! Жодних пахощів не треба, ані олій ефірних по залізних жаровнях на краю високих мисів,

Щоб бачити, як до зорі проходить жіночим кроком по гладіні водній, під полотном своїх розпущених вітрил, велике делоське світання...

 

- Усе вже мовлено серед смеркання та серед лестощів вечірніх.

І ти, що знаєш все, несотворенна Мріє, і я, сотворений, позбавлений знання, - що інше нині робимо ми тут, на цьому узбережжі, як не разом свої тенета ставимо для ночі?

І Ті, що омивають серед ночі, - на прузі островів з оздобами ротонд, -

Свої великі урни, оповиті руками голими, - що інше тут вони, побожні, творять, як не нас самих?.. Отож вони мене прозвали Темним, і серед спалаху великого я жив».

 

ІІІ. З'явились Виконавиці Трагедій...

З'явились Виконавиці Трагедій, спускаючись площинами арен. Вони підносять руки на честь Моря: «Ах! Ліпше б ми чинили ворожбу про гомін кроків мужа на камінні!

Це непідкупне Море судить нас!.. Ах! Ми очікували забагато від мужа з машкарою на обличчі! І ми, котрі наслідуємо мужа посеред прянощів, усім доступних, - чи спромоглися б заховати спогад про вище мовлення на берегах?

У брамах Міста топчуть наші тексти, - посеред брам вина, посеред брам зерна. Дівчата тягнуть до струмка великі перуки наші з чорних кінських грив та заважкі подерті наші пера, і коні плутаються копитами серед великих театральних масок.

О Привиди, примірюйте свої химерні чола мавп та іґуан до велетенських диво-візерунків шоломів наших, наче в лігві мушлі - нахлібник-паразит... Старі левиці в пустелі налягають ваготою на кам'яні краї криниці сцени. І сяє блиском золота сандаля великих Трагіків у рівчаках арени, що ними, іскрячись, стікає сеча,

Разом з патриціанською зорею й зеленими ключами Спаду Сонця».

 

*

«Та ми підносим руки на честь Моря. В шафрановій глибіні під пахвами - всі прянощі, їдуча сіль землі! Опуклість плоті, вивищена зграбно, майстерно виліплена, наче пах, - і ці приносини людської глини, де, незавершене, виходить на поверхню і видимим стає обличчя бога.

В амфітеатрі Міста, там, де море - велика сцена, пружний лук юрби на власній тятиві тримає й досі нас. І ти, котре танок юрби танцюєш, високе слово наших прабатьків, о Море родове на власних ландах, чи станеш ти для нас німотним морем і сном, ще дальшим, аніж сон Сармата?

Мов колесо, це обертання драми: на жорнах Вод пахучий чемерник із чорною фіалкою розтерто серед кривавих борозен смеркання. І кожен вал прибою аж до нас підносить машкару єдиновірця. І ми, підводячи славетні руки і ще раз повертаючись до Моря, із власних пахв годуючи жадливі криваві морди темного смеркання,

До Моря наближаємось юрбою, - й серед юрби, - отим широким рухом, який запозичають щохвилини селянські заширокі наші стегна, ах! ще земніші, аніж чернь плебейська, аніж добірне зерно Королів!

І щиколотки наші в той же спосіб забарвлено шафраном, а долоні - багрянню й пурпуром молюсків на честь Моря!»

 

*

З'явились Виконавиці Трагедій, спускаючись тіснинами завулків. У гавані вони змішались з людом, хоча й були в сценічному одінні. Вони собі дорогу прокладали аж до самого узбережжя моря. І колихались посеред юрби селянські заширокі їхні стегна. «Ось наші руки, ось долоні наші! Червоні пальці наші, як вуста, і рани вдавані - заради драми!»

Вони звертали до подій щоденних сяйні свої розширені зіниці, та ще повіки, начебто з казок, достоту схожі обрисом на човник. Між розчепірених акторських пальців - порожняві очниці машкари, великої, із тінями у дірах, немов картонна ґратка тайнописця. «Ах! Ми очікували забагато від машкари та від писемних текстів!»

Перемовляючись хрипкими голосами, вони лункими сходинами порту спускалися униз. На берег моря вони несли свинець своїх білил та віддзеркалення великих мурів. І, потоптавши камінь, геть укритий зірками схилів та надморських дамб, вони, нарешті, осягали крок старих левиць, осідланих нараз при виході з великих їхніх лігвищ...

«Ах! Ліпше б ми чинили ворожбу про гомін кроків мужа на камінні! Нарешті, ми простуємо до тебе, казкове море наших прабатьків! Ось врода наших тіл і наших вуст! Широкі чола наші, із двійчастим опуклим обрисом, мов у телиць, коліна наші різьблені скульптурно, великомодульні, карбовано-медальні! Чи ти прихильно приймеш, хвальне Море, позначені карбами стегна наші, задля близького визрівання драми? Ось наші груди, наче у Горгон, серця вовчиць під грубим полотном, і для юрби чорніють пипки наші, і живлять тлум монархів-дітлахів. Чи доведеться нам, задерши вгору найгрубше театральне полотно, живіт з'явивши, мов священний щит, творити волохату маску лона,

Мов стиснута у кулаці героя, ухоплена за чорний жмут волосся, над виблиском нестримного меча, відтята голова Чужинки чи Віщунки?»

 

*

«Так, це був довгий час чекання та посухи, й смерть пильнувала нас при всіх провалах тексту. І завеликою була нудьга між розмальованих полотен наших, і завеликою була відраза до всіх шанованих і вславлених творінь, під захистом великих наших масок!..

Вбачали наші цирки кам'яні, як убуває крок мужів на сцені. І, певна річ, обтяжували нам столи із позолоченого древа усі плоди століття; авансцену з осібним столиком - все розмаїття вин, що надіслав їх меценат. Одначе божисті губи вільно доторкались до інших чаш, і Море покидало, нечутне, мріяння і сни Поета.

Чи Море з фіолетовою сіллю таки насправді відбере у нас гордливих доньок слави?.. Де наш статут, і де наш текст?.. І, щоб позбутися ще раз тяжіння сцени, - в яких-то Деспотів, серед яких подвір'їв нам випаде шукати запорук у наших Співтрапезників великих?

Одвічний був, за спинами юрби, на берегах, цей найчистіший ґандж і чиста скарга іншого сновиддя - найбільша спрага іншого мистецтва, найбільша спрага іншого творіння й одвічне підняття найбільшої із масок на обрії мужів, о жизне Море цього найґрандіознішого тексту!.. Ти звістувало нам про зовсім інше людське вино, - й нараз ставало зриме, понад знеціненням всіх наших текстів, це невдоволення надутих губ, що тільки й виплодив його пересит,-

І нині знаємо, що нам перепиняло життєву путь, посеред наших строф».

 

*

«Ми прикликаємо тебе, відпливе! Ми будем стежити, чужинна хвиле, як ти, заблукана, грядеш по світу. І коли нам, вільнішим, доведеться оновлюватись, передчувши зустріч, ми з себе скинемо, перед людським огромом, усе спорядження і всяку пам'ять.

О Море, що годуєш, наче мати, найбільше й найвеличніше мистецтво, ми офіруємо Тобі свої тіла, омиті в найміцніших винах драми та людських юрб. Ми викласти готові перед морським огромом, мов на вході до храмів, страховинні лахи сцени та сміховинні бебехи арени. І, наче красні доньки сукновалів на урочистостях трирічних свят, - чи ті, що перемішують великим жезлом щонайчистішу барву в чанах, або ж оті, червоні аж до пахв, що, голі, чавлять виноґрона в діжах і виставляють кухви на шляхах, ми несемо спрацьовані знаряддя своїх трудів - туди, де честь і слава.

Ми радо відкладаємо убік і маски, й тирси, й скіпетри, й тіари, ми радо відкладаємо убік великі флейти з чорного гебану, немов ферули вісниць та чаклунок, усі герби та повні сагайдаки, камзоли з блискітками, і туніки, і руна задля провідних ролей, і гарні гребені шоломів, що на них рожеві пера, й головні убори, що носять варвари у таборищах, з міцними металевими рогами, й щити масивні із грудьми богинь, - ми радо відкладаємо убік!.. Усе для тебе, о чужинне Море,- широкі наші гребінці святочні, немов знаряддя ткаль; свічада наші з карбованого срібла, мов тріскачки Утаємниченої, що пройшла посвяту; коштовності великі, що блискочуть у нас на плечах, формою подібні до рогача-жука, ще й ажурові аґрафи наші й застібки весільні.

Ми радо відкладаємо також вуалі, покривала та завіси; полотна, вимазані кров'ю вбивств; шовки, заплямлені вином Монархів; і також наші посохи бла-гальниць, загнуті наші жезли клопотальниць, - разом із прядками та світочами вдів, клепсидри наших збройних варт і Гвардій та роговий ліхтарик охоронця; химерну лютню з черепа газелі; орлів великих, золотом окутих; рясні трофеї тронів та альковів, із заповіданою урною та кубком, і глек води, і мідяну купіль, щоб гість умився й відсвіживсь Чужинець; і срібні чаші, й слоїки отрути, і розмальовані шкатули Відьми, і щедрі подарунки Амбасад, і золоті футляри для послання, й листи від перевдягненого Князя, - разом із веслами кораблетрощ, із чорними вітрилами пророцтв і смолоскипами жертвоприносин; так само разом з королівським знаком, із опахалами бучних тріумфів, разом з багрянню шкуратяних сурм, що підіймають їх Вістунки наші... Всі немічні знаряддя драми й казки ми радо відкладаємо також!..

Проте ми зберегли,- обітоване Море! - не тільки деревну твердінь підошв, а й кільця золотих браслетів наших, що в нас, коханок, на зап'ястях сяють,- для скандування всіх творінь прийдешніх, грядущих найвеличніших творінь, для їхнього нового тріпотіння та для піднесень їхніх нетутешніх».

 

*

«Убозтво! Злидні!.. Ми молитись ладні, аби перед морським огромом нам були обіцяні нові творіння: творіння найпрекрасніші й живлющі, чудесні, життєносні й невмирущі, - великі твори, гідні та достойні, великі твори, вільні й непристойні, відкриті всім людським розбоям, всій сваволі, вернути здатні нам весь смак людської долі, як вільний крок мужів лунає на камінні.

Найґрандіозніші творіння на арені, такі, що вже несила розпізнати ні родоводу їхнього, ні раси... Нехай проймає нас іще великий стиль, у наші роки виснаги й знемоги, і він до нас долинув би з-за моря, з найбільшої прийшов би далини... Нехай єднає нас потужний ритм і метр - з огромом оповіді про всі речі світу, аж за всіма речами цього світу, і в нашому єстві хай зрине ширший подих, аби подібний був він до самого моря, з його великим подихом чужинним!

Та про віршований потужний ритм і метр, біля кордонів наших,- хай не знають. Навчи нас, о Могутносте,- й повідай верховний вірш найвищого порядку, яви нам тон найвищого мистецтва, чудесне Море величавих текстів! Навчи нас найповажніших звичаїв,- нехай даровано нам буде міру, котра, на черлені Гранітів драми, відкриє гідну захвату годину!.. Посеред плину володарних вод хто нині здатен відродити нам велику фразу, взяту у народу?

І наші стегна, видні серед хвиль, стискаються, збентеженням зайнявшись од щонайдальших порухів юрби. Нехай ще раз покличуть нас на камінь,- із нашим кроком Героїнь Трагедій! Нехай ще раз повернуть нас до моря, на велетенський лук із голого каміння, де сцена - тятива, хай нам вкладуть до рук, заради величі мужів на сцені, великі тексти, чутні з наших вуст: запліднені паланням блискавиць, оскаржувані грозами й громами, немов обпалені морською кропивою, роз'ятрені ядучістю медуз,- там, де з вогнями простору спливають великі сповіді сновидь і мріянь, великі завойовництва душі. Там тонко свище спрут розкошування, там зблискує сама жарина горя, неначе фіолет морської солі в зеленім полум'ї уламків суден... Обітниці, пора вас ознаймити! Над вільні обшири усіх порогів, над величавість фраз Творця Трагедій, у найсвятішім золоті вечірнім, ми ще заскочимо зненацька понад тлумом,

Неначе понад Муром кам'яним, на високо простертих сторінках морської просторіш й небосхилу,- ці довгі каравани каравел під пружністю вітрил, які нараз обходять вістря Мисів,- саме в час, як розгортається на сцені драма...»

 

*

«Ах! Голос наш був голосом Коханок! Хто нас, Служниць, провідає у сховах великих наших кам'яних покоїв, між лампою й триніжником залізним тієї, що висмикує волосся? Де наш статут? І де наш текст? Хто той Володар, що відновить нас у всемогутті прав і привілеїв? Де ж Той,- ах! нам не терпиться уздріти! - хто опанує нас, і піднесе, ще повних нарікань, над перехрестя драми, мов гілля дуже над портали храмів?

Ах! Тільки б він прийшов тепер до нас - із Островів або, можливо, з моря - Той, хто утримувати буде нас в обладі власної потуги й сили! Нехай він опанує нас, живих,- або над ним ми будем панувати!.. Він, чоловік новітньої постави, байдужий до свого владарювання, походження свого та родоводу: і пурпурові мухи його ночі іще обпалюють йому повіки... Нехай громадить він своєю міццю великий плин речей, що суне крізь століття!

За потаємними судомами орлиць в утробах наших будемо вчувати наближення, близьке і деспотичне,- немов похмурість подиху на водах, таємне ремство генія, що в далях угадує сліди своїх богів... Дослівне, текстуально точне Море,-

Новітнє, розкривається на власних великих фоліантах із каміння. І ми не переоцінили шансів письмен і текстів!.. Отже, наслухай, людино, вірна всім богам: Століття звертає власні кроки до арени. І ми, шафранові високі доньки, серед скривавлених нарад смеркання, забарвлені вогнями вечорів аж до найтонших жилок наших нігтів, ми піднесемо вище руки наші, повиті славою,- туди, в бік Моря!...

 

І ми жадаємо нової ласки,- задля великої віднови драми й задля величчя мужа на камінні».

 

IV. Патриціанки також на терасах..

Патриціанки також на терасах, і чорнява тростин - у них в долонях:

 

«...Прочитано всі книги наші, і виснено сновиддя наші,- виходить, отже, тільки це й було? Де наш тріумф, і де наш вихід? Де те, чого нам так забракло, і де поріг, не знаний нам?

Шляхетносте, ти нам брехала; походження, ти нас запродавало! О сміх, мов кречет золотий над згаром наших спалених садів!.. Серед мисливських Парків вітер носить пір'їни мертві голосного ймення.

Якогось вечора зникали потужні пахощі троянди, і колесо ставало зриме на свіжих виломах каміння, і смуток промовляв нечутно вустами мармурових статуй. (Останній, хто співав за ажуровим ґратчастим злотом наших загород, Неґр, погубитель наших левенят, сьогодні ввечері дозволить відлітати великим нашим виводкам азійським.)

Та Море зоставалось поруч,- нам ніхто його не називав на ймення. І стільки хвиль лягало до постелі, аж на тривкі помости з наших кедрів! Чи справді так, чи це насправді так,- з усеосяжним віком моря у наших поглядах жіночих, з розжевреним світилом моря у наших шатах вечорових,

І з праведним усім визнанням моря, у найчутливішому місці наших тіл,- обачносте, чи це насправді так,- щоб нас трактовано було, немовби ми залишались довго там, ще далі від тисів та від смолоскипів двору та від панелей з туї або кедру, посеред жмутків паленого листя?..

Якогось вечора, під дивний гомін святочних тлумів на кордонах наших, як покидає честь славетні чола, лиш ми одні відходили нечутно з терас, з отого боку вечорів, де чути, як зростає рівень моря біля кордонів наших каменястих...

Верстаючи шляхи до величезних кварталів забуття, до улоговин великих парків, до щаблів камінних на березі ставка, до водопою, де плату дістає Доглядач стаєнь,- там віднайшли ми брами, там наш вихід.

І ми з'являємося раптом з того боку землі, з отого боку вечорів, де чути, як зростає рівень моря, аж біля наших погранич надморських...»

 

*

«Разом із блиском нашого каміння, разом з нічними нашими скарбами, на самоті, і ледве що не голі у нашому святочному вбранні, ми наближалися до білості карнизів понад морями. Там, земні,- простерши

Найдовші лози наших сновидінь аж до чутливої межі розриву, спирались ми на темний мармур моря, неначе на скрижалі чорних магм в оправі мідній, де одмінюються знаки.

Тут, на порозі завеликого Порядку, тут, де Сліпець вершить богослужіння, ми повиваємо свої обличчя сновиддями батьків. Отак, як часом згадати можна ще не знаний край,

Нам пригадалася земля родинна, в якій ми зроду-віку не бували, нам королівська пригадалася місцина, серед якої ми не засідали,

І, ледве ступимо на свято, в нас на чолах вінець чорніє із соснових шишок».

 

*

«О Море передвість, здригайся у наших звоях шлюбної білизни! Безжальне Море під своїм тканням, о Море, що наслідують тебе жінки, заглиблені у працю на височіні лож коханок чи дружин!.. Лиха неприязнь, що владує нами,

Для нашої любові не завада. Нехай худоба сплоджує страхіття перед самою маскою твоєю! До іншої належимо ми касти,- ми бесіду провадимо, в руках своїх підносячи каміння драми: ми споглядаємо жахи й шаленства, проте потворності в дочок своїх не вклавши.

Тривоги сповнені, ми любимо тебе, як Королівський Табір, де біжать в оздобах злотних білі суки горя. Жадливі, люто заздримо тобі, що володариш полем чорних маків,- це там заякорилась блискавиця. Палаємо до тебе, безсоромні, нечистою жагою, і вві сні ми зачинаємо твої творіння.

Для нас віднині ти - і не настінне зображення, і не оздоба храму: але, між натовпу твого листов'я, неначе у юрбі твоїх людей,- і найвеличніша троянда шлюбу, і найвеличніше ієрархічне древо,- немов велике дерево спокути на схрещенні шляхів навал і вторгнень,-

Де мертву заколисують дитину, разом із золотими баклажками, з уламками мечів і царських берл, посеред чорних глиняних облич, та кіс, що в них заплетено солому, та гілочок червоного коралу,- де змішано приносини офірні зі здобиччю трофейних обладунків.

Так, інші бачили твоє лице, обличчя полудневе, де раптово заблискує жахітна велич Предка. І той вояк, який невдовзі згине, вві сні береться до твоєї зброї, і в роті в нього чорний виноград. І спалах твій морський, і сплеск потужний - в шовках меча та в сліпоті світання,

І присмак твій морський - у тому хлібі, що з ним посвячують у щонайвищий сан, і в тілі тих жінок, які проходять обряд посвячення й коронування. «Тепер свої таблиці династичні мені відкрий»,- промовив так герой, відшукуючи власну леґітимність. А страдник, вирушаючи на море: «Там - грамоти мої про громадянство».

Достойне похвали твоє обличчя, лице Чужинки в першім молоці досвітньої години,- ранок, зимний від зеленавих перламутрів, саме в час, коли серед гірських шляхів монарших мандрів нас поворот історії нараз виводить, між двох Мисів, на німотну й неждану зустріч з просторінню вільних вод.

(Розрив! Урешті-решт - розрив земного ока, і вимовлене слово, між двох Мисів, про перла нагород, але й про наші трагічні сходження на кораблі, у сріблом оторочених одіннях... Підносять нефи ввись, у напівнеба, еліту мармурів великих, височезне крило будівлі, і чорніє бронза супутниць їхніх, ах! увесь тягар посудин золотих, із карбом наших предків, і стільки золота і срібла у монетах зі знаком візника або тунця!)»

 

*

«Отак ми піддаємось - ми, земні, ми, співучасниці, ми, з узбережжя... Коли ж належить нам нести ще далі свій гріх народин,- хай тоді юрба, коло самого порту, відкриває нам доступ до нескорених доріг.

Ми цього вечора навідати готові античну сіль святної драми,- море, котре одмінює свій діалект побіля всіх великих брам Імперій, і це так само море, що не спить край інших брам, це Море в нас самих не спить і живить наше зчудування!..

О честь і Море! І розкол Великих! Осяйність чвар усупереч Століттю... Чи то не пазур твій у нас на грудях? Ми осягли тебе, о знак богів! Ми вирушаємо, о королівська путь! О триєдиний ряд, і піна квітування, і дим освячення посеред вільних вод,

Мов на гарматному майдані Вінценосця, на розмальованих шляхах півостровів, укритих білістю великих пасмуг - магічних знаків, триєдиний ряд розквітлих кактусів, полуменистий вибух столітніх квітконосних стрижнів, спалах серед усіх торжеств передвечір'я!..»

 

V. І Поетеса, власне, її мова:

І Поетеса, власне, її мова:

 

«О гіркота, велика ласка! Де ще духмянощі палахкотять?.. Коли закопано зернину маку, ми, нарешті, обертаємось до тебе, безсонне Море всього, що живе! І ти для нас - поважна річ, безсонне, неначе кровозміс під запиналом. І, кажемо, ми бачили його,- ми споглядали Море, що несе жінок, прекрасніших, аніж недоля. І ми не відаємо більше, аніж ти, і величаве, й достохвальне,

О Море, ти, що в наших сновидіннях розбухло, наче безміри хули, немов свята низотність, ти, що тиснеш на схили й мури нашого дитинства, немов стидка пухлина й біль божистий!

 

В утробах наших - виразка, неначе печатка привілеїв, так, любов з вустами ран, достоту кров богів! Любов! Любов самого бога, схожа на лють клятьби, великі пазурі, що роздирають нашу плоть жіночу, понад огромом вод - леткі рої самого духу... Ніжносте, гризи,

Аж до цієї неприступної душі, що зроджена на схилах перевалів, на випнутій великій арці гирл - цей біль, який жінкам проймає серце, мов полум'я алое чи пересит багатія між мармурів його та чаш, що різьблено їх з плавикового шпату.

 

Година повстає у нашому єстві, і ми її ніяк не завбачали. І то занадто вже - на ложах ждати, коли впадуть домашні смолоскипи. Постання наше - від оцього смерку, і також наше віросповідання. Смак кедру й ладану тримає й досі всіх нас посеред лав прихильних Міст, але смак моря на вустах у нас.

І запах моря - у білизні нашій та в ложах наших, в осередді ночі, і з ним ідуть до нас докори та підозри, над усіма альтанами землі.

 

Нехай щасливі будуть кроки ваші, о божества порогу та алькова! Ви, Одягальниці та Перукарки, незримі Охоронниці, о ви, що на громадських церемоніях сідали позаду нас, аж до морських вогнів підносячи свої великі люстра, свічада, сповнені привиддям Міста,

Де ж ви були в той вечір, коли ми порвали сув'язь із хлівами щастя?

 

Так само ви, що нині зовсім поруч, божисті гості даху та терас,- Володарі! Майстрове батогів! На-вчителі танків серед Величних, навчителі жахань і дивувань,- о ви, котрі високо несете жіночий лемент, зойки серед ночі,

Вчиніть-но, щоб в один із вечорів нам пригадалося все дійсне, все гордливе, що спопеліло там, що з моря йшло до нас, і що аж звідти надійшло до нас,

 

Поміж усіх речей недозволенних, і тих, що переходять межі глузду...»

 

VI. І ця незайманка серед Жерців

І ця незайманка серед Жерців:

 

«Пророцтва! Віщі рокування! Блукання вуст звістовних по морях, і все, що сковує, під шумовинням, народжена й не вивершена фраза...

 

Дівчата, зв'язані біля підніжжя Мисів, приймають там-таки послання. Нехай же змусять їх мовчати поміж нами: адже так ліпше висловлять вони, як посередниці, веління бога... Дівчата, зв'язані біля підніжжя Мисів, немов при дишлі колісниць...

 

І нетерпіння - на гладіні вод, стосовно слів, які баряться злетіти з наших вуст. І Море на камінні омиває нам очі, що палахкотять від солі. І на камінні, що не має статі, побільшуються очі - зір Чужинки...»

 

«Ах! Чи то все - не зліт щасливих бульок, які оспівують жадну годину, які оспівують сліпу годину? І море це - невже достоту море, що в нашому єстві розкопує мілини і мовить нам про інші пісковини?

 

Причетних більше на воді, причетних більше під водою, аніж Поету мариться у снах!.. Самотність, о велика щедрість! Хто ж пошанує нас і випустить на волю Сестер незримих наших, полонянок під білиною шумовиння? Битви роїв і зонтиків квіткових, крутійства норовистих крилець та безліч трощених уламків крил,

 

Ах! Безліч доньок у заковах, ах! стільки доньок у вудилах, і стільки доньок під давилом,- дорослих доньок бунтівливих, дорослих доньок уїдливих, сп'янілих од вина зелених трощ!..»

 

*

«...Про це сини згадають ваші, про це згадають доньки їхні, разом із їхніми синами,- як на пісках нове поріддя у далині ступало швидше, ніж ми, непогрішимі Діви.

 

Пророцтва! Віщі рокування! Укритий каптуром орел Століття вигострює свій дзьоб наждаччям Мисів. Дедалі важчають зчорнілі клунки на споді дикого шатра небес. І дощ на островах, повитих ряхтливим сяйвом, змерхлим золоттям, раптово проливає біле зерно, увесь овес добірного послання.

 

Чого б жахатись мали ви послання? Жахатись подиху великого на водах, і віщого перста блідої сірки, і чистого насіння чорних птахів, таких маленьких, що жбурляють їх в обличчя нам, немов клаптини снів і чорну сіль несхибного провістя? (Імення - грозяне, й відміна - пелагічна, і лет заблуканий, мов у нічних комах.)»

 

*

«... Воістину, воістину є речі, що їх сказати треба неодмінно заради слави нашого століття. Воістину, на зламі всіх речей є дивна гострота, мов на уламку меча цей смак сухої глини, рівно ж - крицевого начиння, що незмінно вустам шляхетним буде за спокусу.

 

«Я прагну, прагну,- задля вас,- речей чужинних і далеких»,- такий був крик морського птаха в час його найвищих парувань небесних! І жодна річ тепер не має сенсу посеред ярмаркової землі... Для нас - великий Континент морський, та аж ніяк не шлюбний суходіл, з його потужним духом тригонели; для нас - безмежний вільний край морський, та аж ніяк не схил звичайної людини, котру засліплюють домашні зорі.

 

І разом з нами славлено і Тих, що серед узбереж,- чий бруд водорослинний їх робить схожими на кинуті барлоги, посеред смороду священного, що вгору здіймається понад безмір'ям вод,- як іпомея, квітка піскова, одмінюється в черлень гіацинту, і море прибирає знову й знову своїх страхітних барв жертвоприносин,- здолають підвестися й, мов вітрила, напружитись на щонайвищих реях!..»

 

*

«...Яскраве полотно розпущених вітрил осяяне у глибочіні неба, котре змінити ладне паруси. І гомін тихне в нашому єстві під гребенем залізним. Також море здіймається у нашому єстві, неначе в найпустельніших комірках великих скам'янілих мушель...

 

О Море, що з наближенням до нього стають сіріші очі у жінок, і ласка, й подих більші, аніж море, і ласка, й мрія більші, аніж подих,- уже до наших скронь гряде прихильність з такої далини,- вона присутня в невпинності речей, які прийдуть,

 

Немов священна слина й вічний сік. І ласка - лиш у співі, а не в стилі; в безсилім подиху, не у вимові. І радощі буття відповідають великим радощам безкраїх вод...»

 

*

«...Понад суворим Океаном злива вже сіє власні клопоти про воду: так само кліпають повіки божі. Понад суворим Океаном злива світлясто міниться: отак і небо повніє в чеках рисових полів. Дорослі доньки, зв'язані живцем, схиляють голови під ваготою оранжевих од злота сірих хмар.

 

І часом море, мирне, в кольорах щонайповажнішого віку, неначе змішане з досвітнім сяйвом, подобу власну пильно споглядає в очах новонароджених малят; або ж, допитливе, повите золоттям, себе спостерігає у вині.

 

Або ж, в одінні сірого пилку, немов окрите вересневим прахом, воно цнотливе, і ступає, голе, по неозорих попелищах духу. То хто ж сказати може нам на вухо про найпитоміше, правдиве місце?..»

 

*

«...Вчуваємо,- нас окликають стиха,- щось найвіддаленіше й водночас близьке у нашому єстві, у глибині, мов найчистіший спів Етезіанки на щонайвищім ґафелі оснастки. І ніжність - у великому чеканні, але не в подихові і не в співі. І все це якнайменше надається до оповіді, й нам заледве чутне... Вже ліпше німувати, і вуста нехай відсвіжують маленькі мушлі.

 

О Мандрівці посеред чорних вод, ви, що рушаєте шукати храми, пливіть і височійте,- не муруйте. Земля, із брилами вже вільного каміння, прийшла сама, скидаючи вбрання, на спади цих великих вод. І ми, Служительки вже вільні, той же шлях верстаємо, й гордливо ноги наші долають безупинний плин пісків.

 

Шовкоподібні з'яви голих глин, таких білястих і солодкуватих, клейкі розрізи мерґелевих товщ, таких білястих і солодкуватих, випереджають нас, жінок півсонних, у нашому поході в бік землі. І, босими ногами стаючи на пруг розмоклої нічної тверді,- так уночі долонями сліпець намацує укриті снігом знаки,- ми поспішаємо услід за чистим, майстерно витвореним взором мови: рельєф, опуклість головного мозку, священні звивини півкуль ембріонального дитинства...»

 

*

«...І зливи відійшли, і вже ніхто про них не ставив запитання. За ними - довгі почти передвість відлинули за дюни: розпускати свої великі запряги. Мужі, набряклі ніччю, покидають ниви. Важкі тварини, парами йдучи, знаходять самотужки шлях до моря.

 

Нехай же проклинають нас, о море, якщо ми теж голів не повернули!.. Солона злива вже гряде до нас, з морського обширу. І це - світання зеленої води на суходолах, чотири рази зриме впродовж року.

 

Ви, діти, що на голови собі кладете водяне широке листя,- також і ви нас візьмете за руку, посеред півночі зеленої води: Віщунки, вільні, знов зі Зливами відходять, аби ввігнатися у рисові поля...»

 

(А там! Що так хотіли ми сказати, чого не спромоглися ми сказати?)

 

VІІ. У вечір, з'явлений божистою рукою...

У вечір, з'явлений божистою рукою серед досвітніх милувань, між Островів,- це наші доньки окликають тричі дочок із інших узбереж:

 

«У вечір цей - пломіння наше, серед надморських узбереж!.. І шлюбний наш союз - в останній вечір!..»

 

*

«... Це наші матері, з грудьми, немов у Парок, сидять у кріслах кедрових, вжахнувшись котурнів драми, серед рогози тінистих ботанічних парків,- бо полюбили завеликою любов'ю, аж до нестримного завзяття жовтих ос,

Палюче Літо, котре губить пам'ять посеред білих заростів троянд.

Ми, з тоншим станом і з чолом гострішим, плав-чині, припнуті до холки хвилі, вже підставляємо прийдешнім брижам свої квапливіші й раптовіші рамена.

 

Ні аспид, ні стилет вдовиний у наших кошиках легких не сплять... Заради нас - цей свист Століття у путі, і все його чудове струменіння,

І весь його морський великий крик, ніким не чуваний ще й досі!

Гроза з очима тирличевими не годна прискоромити наші мрії. Відтак увесь прибій самої драми, що лине нам услід, віднині буде для нас, немов кипіння шумовин або язик сільського мужлая побіля наших щиколоток голих.

 

Цікаві, ми очікуємо пильно,- ждемо на перший ляскіт батога! І шабля, що танцює над водою, немов ославлена Князева донька на паперті, перед усім народом,-

Заховує для нас лише ряхтливу і жизну діалектику,- неначе

Серед живого спалаху великих смарагдів у пітьмі родинних сховів...»

 

*

І той, хто витанцьовує бібасу впродовж семи алкіонічних днів, одного вечора вчуває нехіть серед сповільнених танечних ритмів,- відраза раптом пойняла б його,

Якби не вступ, потужна з'ява хору,

Неначе море, що невтримно крушить дебелі брили власних хвилювань, великі хвилі-ідоли, що сунуть хибкими кроками рогатих масок.

 

Ми завтра будемо ретельно шнурувати свої високі черевики драми, і станемо віч-на-віч, без оздоб, з великим молочайним квіттям шляху; але сьогодні ввечері, босоніж, в самих сандалях нашого дитинства,

Ми до останніх сходимо долин дитинства нашого, на берег моря,-

Тернистими стежками, де тремтять жовтаві пластівці старої піни, з пером і пухом виводків колишніх.

 

Велика приязнь! Приязнь із усім, чим ми були: із піною, й крилом, з роздертим пір'ям крилець над водою, із блиском солі та величним сміхом безсмертників понад двобоєм вод,

І ми самі, плавчині, у безмірнім

Одінні з білого пера!.. І все безмірне зелене плетиво; і вся безмірність ажурних позолот, котрі колишуть, під товщами води, вік золота й бурштину...

 

*

Якогось вечора, що має колір синястих пролісків та скабіоз, коли зелена горлиця бескеття вивищує біля кордонів наших щасливу скаргу водяної флейти,- й приморська цинерарія віднині - вже не листок, якого стережуться, і птах морського обширу віднині таїть від нас пронизливий свій зойк,-

Якогось вечора, з чолом теплішим, аніж теплінь у нас під поясами, коли далеке гавкотіння Парок між пагорбів опуклих засинає,- і Клелія, співочий дрізд садів, уже не казка, що нагонить острах, і море, поруч, наше від народин,-

Назвали ми прекраснішу годину, аніж ота, як наші матері своїх найкращих доньок зачинали. Плоть, цього вечора, насправді бездоганна; й небесне узливання нас омиє, подібне до рум'ян... Це ти, любове! Нічого випадкового нема!

Хто не любив удень, любитиме в цей вечір. А хто на світ народиться в цей вечір, до нас причетним буде назавжди. Жінки до себе кличуть у цей вечір. І брами відчиняються на море. І чималі окремішні покої займаються при смолоскипах смерку.

Перед надморським вітром відкривайте всі ваші глеки запахущих трав! Пухкі рослини тішаться собою на мисах, в осипах маленьких мушель. І мавпи, синяві, з червоних скель спускаються, шпичастих смокв нажершись. І муж, який вирізьблював із кварцу велику чашу для жертвоприносин, кладе офіри звогненому морю.

Там, угорі, де кличуть нас,- ясні жіночі голоси, на всіх порогах,- в останній вечір! - і одіння наші прозорі на постелях, що овіяв надморський вітерець. Там, угорі, служниці наші вийшли погуляти, і швачки наші йдуть, аби подбати про нас, жінок, і про нічну білизну нашу.

І на столах у нас - білизни свіжість, і, в цей останній вечір, срібний посуд уже добуто з подорожніх скринь... Кімнати наші звернуті до моря, і до відчинених покоїв вечір занурив ідольську свою долоню. По храмах, де не служиться відправа, де сонце мертвих тихо розкладає великі в'язки золотого хмизу, дорожнім порохом укриті мули стають під арки внутрішніх дворів.

 

*

«...І це година,- о живі! - коли вітрець вже ладний відступити щастя останнім подихам земної тверді. І древо, окільцьоване, як раб, розкрити хоче шелестке листов'я. І наші гості губляться на схилах,- вони шукають виходу до моря, жінки шукають квіт пахких лаванд, а нас омито узливанням смерку... Нема грозьби у вечора на чолі, саме лише морське велике небо, що повне білістю сови-білянки. На Сході виринає місяць з м'яти. Червона зірка там, на спаді неба, мов жеребець, що сіль покуштував. І чоловік із моря - в наших снах. Приходь, бери,- з-поміж мужів найкращий!..»

 

VIII. Чужинцю, ти, чиє вітрило...

Чужинцю, ти, чиє вітрило задовго йшло вздовж наших узбереж (і чути інколи вночі скрипіння твоїх потужних корабельних блоків),

Чи ти нам скажеш про свою біду, чи скажеш, хто велить тобі тепер, у найтепліші вечори, на звичній землі отаборитись поміж нами?

 

*

«Посеред чорно-мармурових бухт, там, де вилуплюються білі пташенята,

Було вітрило з солі, й пазурі були легкими. Чи були сновиддям для нас такі безкраї небеса?

Луска, тонка луска з божественної маски,

І посмішка у далях, на воді заказаних великих вогнищ лепри...

 

Вільніший, ніж перо, що позбулось крила, 

Вільніший, ніж любов при втечі смерку, 

Ти бачиш власну тінь на вистиглій воді, нарешті звільнену від свого віку,

І дозволяєш кітві звістувати права серед підводної еклоги.

 

Пір'їна біла на воді темнавій, пір'їна біла на шляху до слави

Нам раптом завдає тяжкого болю,- щонайбіліша, і така, надвечір...

Мандрівні пера на воді темнавій, трофейна здобич того, хто сильніший,

Чи скажуть, Вечоре, вони тобі, хто довершився там, хто збувся там?

 

І вітер розмітав високі землі із присмаком арекової пальми та мертвих вогнищ, мандрівцем невтомним,

Славетні Дами на вершинах мисів до вечорових вогнищ обертали прошиті золотом широкі ніздрі,

І море ще раз лагідним ставало із кроками правдивого величчя.

Чи буде ще раз нам простягнута рука, долоня кам'яна самої долі?..

 

На ваших узбережжях морський криптум

Виношував смак плоті, смак єдиний між інших кшталтів радісної плоті,

Й сама земля, волаючи щосили на власних ніздрюватих узбережжях, між терня спраглого й живих троянд

Буйного шумовиння, задля нас була легка, й руїнніша стократ,

 

Аніж білизна жінки у сновиддях, аніж душі білизна у сновиддях».

 

IX. Занадто є вузькими кораблі...

Коханці, ви, що пізно надійшли, посеред мармурів і бронзи, аж тоді, коли видовжується щонайперше пломіння вечорової години,

Коханці, ви, що німували у лоні чужоземних юрбищ,

Ви цього вечора також складете належне свідчення на славу Морю:

 

І

...Занадто є вузькими кораблі, вузьке і наше ложе.

Безмежний обшир вод, але ще далі імперія простерлась наша

Посеред замкнених покоїв пожадання.

 

І з нами Літо, що приходить з моря. І тільки морю ми оповімо,

Наскільки почувались ми чужими серед святочних ритуалів Міста, і що то за світило підіймалось із глибини підводних святкувань,-

Воно якогось вечора прийшло до нас на ложе, прагнучи дістатись аж до самого ложа божества.

 

Даремно нам свою границю накреслює близька земля. Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля від падіння Трої

Докочує до нас округлість власну. Серед великих обширів, у далях нам подув цей був з'явлений колись...

Якогось вечора великий гомін серед покоїв розлягався: смерть, під звуки мушель, не була б чутніша!

 

Любіть же, о подружжя, кораблі; та ще безмежжя моря у покоях!

Якогось вечора оплакує земля своїх богів; і чоловік полює на рудуватих звірів; і міста виснажуються, і жіноцтво снить... Хай завше буде біля наших брам

Світання неокрає, зване морем,- еліта крил і заколоти збройні, любов і море при одному ложі, любов і море на одному ложі,-

 

І чутний діалог серед покоїв:

 

ІІ

1 -

«...Любове, о любове, що несеш у високостях зойк моїх народин, які ж великі пролягли моря,- задовга до Коханої дорога! Потоптано лозу на узбережжях, благодіяння піни - в кожній плоті, і бульбашки співають на пісках... Хвала і честь божистому Завзяттю!

 

Ти, мужу, повен спраглого бажання, знімаєш з мене одіж; ти володар, і вищий спокій твій від супокою володаря вітрильника при кермі. І забагато впало полотна, і жінка пожадана й потайна. Відкрилось Літо, чий пожиток - море. І моє серце відкриває жінку перед тобою, і вона свіжіша від плескоту зеленої води: насіння й пружний сік моєї ласки, і кислота, і молоко, і сіль із кров'ю найживішою,- і йод, і золото, і також присмак міді, і гіркота,- заховане все море в мені, неначе в материнській урні...

 

Народжений від моря чоловік простягсь на узбережжі мого тіла. Нехай він освіжить своє обличчя з самого джерела, що б'є в пісках; хай веселиться на моєму полі, мов бог із витатуюваним листям шорсткої папороті... Хочеш пити, моя любове? Біля вуст твоїх я - жінка, я новітніша від спраги. Моє обличчя у твоїх долонях, немов серед долонь кораблетрощ, так само свіжих... Ах! Нехай тебе посеред ночі теплої овіють мигдальна свіжість, смакота світання і найпервісніше пізнання плоду, що визрів на чужиннім узбережжі.

 

Я марила, в якийсь із вечорів, про острови, від мріянь зеленіші. І мореплавці сходяться на берег, шукаючи блакитної води; вони вбачають посеред відпливу застелене, піщане й плинне, ложе: деревовидне море там лишає, зав'язнувши, ясні відбитки листя, немов велике віття пальм потяте, немов великі пристрасні дівчата, що їх воно вкладає, у сльозах, розпатланих, з пов'язками на стегнах.

 

І саме там - подоби зі сновидь. Одначе ти, високочолий мужу, ти, що лежиш серед реальності сновидь, тамуєш спрагу просто з круглих вуст і відаєш пунійські їх покрови: серце опунції, і плоть ґранату, і смокви африканські, й плід азійський... Плоди жіночі, о моя любове, це більше, ніж плоди самого моря: від мене, на якій нема оздоб ані рум'ян, перебери завдаток, оці приносини морського Літа...»

 

*

2 -

«... У чоловіка в серці - самота. Ось дивний чоловік, без узбережжя, поряд із жінкою, береговою. І сам я - море, на твоєму сході, немовби з золотим твоїм піском був змішаний,- нехай я рушу в путь і забарюсь на березі твоєму, серед сповільненого розгортання твоїх колечок глиняних, о жінко, що постаєш і тут-таки зникаєш разом із хвилею, котра тебе зродила...

 

Ти, ще цнотливіша, тому що гола, чиє вбрання єдине - власні руки, о ні, не Діва ти з глибин великих, ти не Звитяга з мармуру чи бронзи, котру із амфорою витягають морські поденники, вловивши в повні морських водорослин чарунки сіті; ти - плоть жіноча край мого обличчя, тепло жіноче, що його вдихаю, ти - жінка в сяйві пахощів своїх, подібних до рожевого пломіння між напівзімкнених тендітних пальців.

 

І, наче сіль, розчинена у хлібі, морське начало у тобі самій, стихія моря у твоєму схові витворювали твій щасливий смак наближеної із любов'ю жінки... Закинуте назад твоє лице, твої вуста - це хліб, пах-кий наїдок у глибині човна, посеред ночі. Мій подих вільний над грудьми твоїми, і звідусіль підносяться полотна бажань ненатлих, наче в час припливу, під місяцем близьким, коли сама земля-самиця віддається морю, поступливому й повному жаги, її скрашають бульбашки марем, болотяних ставів; відкрите море несе над випасами гуркіт норій, і повна ніч зачаттями і квіттям...

 

Моя любове, ти, зі смаком моря,- хай інші будуть по глибоких долах еклогу пасти, віддалік од моря,- буркун, меліса, м'ята, і теплінь рослинна материнки й бурачка,- і дехто там говорить про бджільництво, а дехто ще - про каракулівництво, і фетрова вівця цілує землю в затінні мурів чорного пилку. В час, як зав'язуються персики, у час, коли підв'язки для лози готові, я конопляний вузол розрубав, що ним утримувано корабель на спускових похилих полозках, в його місткій колисці дерев'яній. Моя любов - далеко на морях! І мій нестерпний опік - на морях!..

 

Занадто є вузькими кораблі, вузький і наш союз; ще вужча міра твоя, Коханої незрадне тіло... І що ж таке це тіло, як не образ, і не сама подоба корабельна? І лодь, і шлюпка, й бистра бригантина, збудована, аби обіт здійснити, разом із серединним власним війстям; сотворене на каравельний взір, окреслене як досконалий обрис, воно подвійний вигин слонокості здає на волю кругляви морської... За всіх часів майстерні корабели в той самий спосіб з'єднували кіль з набором всіх шпангоутів і флорів.

 

Кораблю мій, чудесний мій кораблю, ти на шпангоутах своїх осів, проносячи тягар людської ночі: для мене ж - корабель, який везе троянди. Ти на просторах рвеш офірний ретязь. І, смерть зневаживши, верстаємо ми шлях акантів чорних, крізь черлене море... Не зміряти світанку, тобто моря, не зміряти і просторіш вод; і на землі, яка зробилась сном біля фіалкових кордонів наших, найбільша хвиля у найдальших далях повстала, гіацинтами вквітчавшись, така подібна до юрби коханців!

 

Немає вищої неправедної влади, аніж у кораблі любові».

 

ІІІ

1 -

«... Під язиком твоїм у мене чисті зуби. Ти - мого серця вагота, і ти владуєш моїм тілом. Володар ложа, о моя любове - достоту як Володар корабля. Кермо податне під його рукою, ласкава хвиля, що в його обладі. Здається, інша жінка у мені нечутно стогне разом з такелажем... Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля, що до нас сягає в найдальших далях світу й його віку... І стільки хвиль, здійнявшись, звідусіль,- у нашому єстві торують шлях...

 

Не будь володарем моїм суворим, не рань мене безмовно і невловно,- керманичу меткий, коханче дбалий! Бери, володарю, бери від мене ще більше, ніж мені даруєш сам. Кохаючи, невже ти не схотів би коханим бути?.. Я вчуваю острах, живе тривога під грудьми моїми. Буває так, що серце чоловіка у далині впадає у оману, і вже з-під дуг його очей видющих, неначе з-під великих арок мосту, ввижається найбільший обшир Моря, що височіє серед брам Пустелі...

 

О ти, до кого йде, немов до моря, все найвіддаленіше, все верховне, я бачила, як зрослі твої брови простерлись далі від самої жінки. Чи ніч, серед якої ти пливеш, свій острів віднайде, свій певний берег? Хто ж у тобі самому, повсякчасно, себе зрікається, від себе відтручає? Та ні, я бачу, як ти посміхнувся, ти знову линеш до мого обличчя, разом з великим сяєвом затіння, як велич долі, що гряде по водах (о море, бите вибухом нежданим посеред заростів своїх великих зеленого та жовтого лимону!) Тож, укладаючись на правий бік, биття твоєї кочової крові я, жінка, чую біля голих перс.

 

Ти тут, моя любове, й я не маю місцини іншої, як у тобі. Я піднесу до тебе джерело свого буття, і я тобі відкрию свою жіночу ніч, яснішу від твоєї; і велич у мені - тебе кохати - навчить тебе, можливо, благодаті коханим бути. Воля іграм тіла! Приносини, і розкоші буття! Перед тобою ніч відкрила жінку: її пристанок, узбережжя, тіло, її минулу ніч, яка втаїла пам'ять. Любов собі хай робить з того лігво!

 

...Занадто голова моя вузька в руках у тебе, завузьке й чоло, охоплене залізним обручем. Моє обличчя - плід, пахкий наїдок, плід манґо, що везуть його з-за моря: рожево-вогняний, овальний, жовтий,- азійські вістуни його кладуть якогось вечора, в передпівнічну пору, на гранітову твердь імперських плит, біля підніжжя мовчазного Трону... Я чую твій язик у мене в роті, неначе навісне дикунство моря, і присмак мідяний у мене в роті. Наїдок наш, нічна пожива наша - то аж ніяк не є пожива смерку, і наш напій, спожитий уночі,- то жодним чином не питво з водоймищ.

 

І ти потужними руками стиснеш мої зап'ястя й п'ястуки коханки, й мої зап'ястя в тебе у руках подібні будуть до зап'ясть атлета під шкіряною стрічкою. І ти тримати міцно будеш мої руки, які сплелись не на чолі моєму; і ми торкнемось чолами, немов задля великих чинів на арені, великих чинів перед зором моря,- я буду твоїм тлумом на арені, посеред фауни твоїх богів.

 

Або ж,- до решти вільні мої руки!.. І мої руки мають повну волю, де злучені твої владарні м'язи: по всій опуклості твоєї спини, і по рухливому вузлові крижів, квадризі на шляхах твоєї сили, немов сама мускулатура вод. Я вихваляти буду твої руки, могутносте! Й тебе, шляхетна зваго грудей мужчини, о твердине честі та гордості, заслоно й охороно, відкрита всім, мов відтиск обладунку.

 

І сокіл пожадання скільки сил свої ремінні пута натягає. Любов, зі зрослими бровами, похилилась над жертвою своєю. Я вбачала, як міниться твоє, драпіжнику, лице! Як лине він до крадіїв пожертв у храмах,- саме в час, коли на них божисте проливається завзяття... Ти, боже, перелітний наш володар, ти - хтивий Вугор спраглого бажання, здіймайся в нашому єстві, із водним плином. На язиці моїм - обол мідяний, полум'яніє море серед храмів, сама любов у мушлях гомонить, немов Монарх серед покоїв Ради.
 

Любове, о любов, лице чужинне! Хто широко розкрив перед тобою морські шляхи у нашому єстві? Хто перебрав кермо, з чиїх це рук?.. Біжіть у масках, о хисткі богове! Прикрийте-но відхід великих міфів! Ось Літо, щойно перестрівши осінь, серед пісків гарячих розбиває свої спижеві яйця, вкриті злотом, і вийдуть з них потвори та герої. І море в далині відгонить міддю й потужним духом чоловічих тіл... Морський союз; саме кохання наше підноситься до Брам, де Пурпур Солі!»

 

2 -

«...Коханець, я не побудую даху задля Коханої. Полює Літо з рогатиною на морських полях. Свистить бажання на своїх просторах. Неначе яструб узбереж піщаних, який над жертвою царює, вкрив я своєю тінню спалах твого тіла. Ухвала неба поєднала нас! І не пора вже, о податне тіло, підносити, мені в долоні вклавши, офірну ваготу своїх грудей. Місцина золота і блискавиць вділяє радо нам своєї слави! Розплата - жар, ніякі не троянди!.. Хіба якась провінція надморська, під вицвітом троянд, могла зазнати розважливішого пограбування?

 

Ти, королівська плоть, чудесне тіло, плекаєш кожен знак морського Літа: і лунки, й луночки, й цятки від кігтів, і плями пурпурового вина,- і ти розрівняна, немов пісок у решетах золотошукачів,- і ти емаллю золотою вкрита й обплутана світлястістю мереж, що тягнуться у найясніших водах. Ти, королівська плоть, з печаттю Літа, ще й покарбована божистим карбом!.. Я з голови до п'ят, і під пахвами, й до вохри щиколоток, до кривавих ніг шукатиму, чоло своє схиливши, найпотаємніше число твоїх на-родин, поміж зібрання абревіатур твого родинного усталеного ладу,- неначе незліченний рій зірок, які щовечора зринають вгору з морських скрижалей, із підводних хланей, аби, на захід хилячись поволі, вписатися до панегірій Неба.

 

Це Літо попелить кору і смоли, воно мішає запах чорних сосен із амброю напахчених жінок. Засмага жінки та бурштин рудавий - то нюх найтонший і укуси Липня. Богове, здолані не нашим болем, так повертаються до золота камеді, в дівочих оболонах. Також ти, лишайником повита, голизну свою згубила: стегна в тебе вкриті оздобним золоттям, твої сідниці виблискують, неначе зад гопліта... Хвала ж тобі, о величаве тіло, заховане у власний спалах, бите тавром, як золото із царським карбом! (Та хто ж не мріяв раптом оголити це змерхле злото, ці великі злитки, окриті пружним замшевим покровом, котрі подорожують до Дворів, заховані у трюми, перевиті мотуззям з найгрубішої коноплі та ще перев'язами зі спартрі?)

 

Ах! Наче Та, яка спивала кров, що плине в жилах царської особи! О жінко, жовта жовтиною жриці і рожевінням глечиків рожева! Позначене народження твоє божественним Взірцем. Чи інша плоть, обпалена пломінням лоз на схилах, могла нести гордливіше свідоцтво? І тім'я, що його любов палила, й волосся звуглене палючої пори, й пахви, гарячки повні, мов троянди, що солять їх по глиняних мисках... Ти - мов жертовний хліб на олтарі, і на тобі - насічка ритуальна, відтінена одним червоним карбом... Ти ідол, кутий з самородка міді, у вигляді рибини, що її вмочають в дикий мед, який добуто між прибережних скель і стрімчаків... Ти - море, виповнене ярим блиском, коли вельможний полудень-руїнник оливу ламп своїх ладен пролляти.

 

І ти так само - визріла душа й нестриманість рожевого вогню посеред розверзання пісковин; ти - пахощі, й тепло, й сама прихильність піску, і весь його палючий подих на святі тіней, що лишає пломінь. Ти вієш духом споконвічних дюн, пахтінням неподільних узбереж, де тріпотить сновиддя, блідість маку ,- коли у далині відходить море по ніздрюватості своїх скрижалей. Ти і луска, і зблиск зеленого вогню, ти і змія зеленого вогню, попід золотоносним шаром сланців, аж там, де скельний карликовий дуб, і мирти, і воскове деревце йдуть берегами вниз, до пломеню морського, аби набути рудуватих плям...

 

О жінко й лихоманко, що нараз постала жінкою! Оті вуста, які тебе вчували, анітрохи не духмяніють смертю. Ти жива,- і хто б від тебе міг живішим бути? Ти пахнеш рифами й зеленою водою, ти пахнеш юнкою і фукусами пляжів, твої пахучі стегна омиває прихильна благодійність наших днів. Ти пахнеш каменем, що всіяний щедротно ряхтливими жаринами зірок; ти пахнеш міддю, що нагрілась швидко посеред хтивості великих вод. Ти - камінь, вінчаний вінцем водорослин і видний на зворотнім боці хвилі, ти знаєш другий бік найбільших сланей, що інкрустовані зернистим вапняком. Ти - і обличчя, скупане У пітьмі, і лагідність примхливого воління. Ти рухаєшся з дикими вівсами, із просом пісковин, але також зі злаками затоплених надмор'їв; і подих твій - У випарах соломи, які, мандруючи, до моря линуть, і ти верстаєш путь разом з пісками, які, мігруючи, до моря линуть...

 

Сп'яніле, п'яне королівське серце! Воно в собі вмістило стільки хвиль,- і плоть чутливіша, ніж оболонка ока!.. Ти йдеш услід за морем, неминучим і повносилим у своїм творінні. Тобі вчувається нестримний потиск, ти відкриваєшся,- і вільне, і не вільне,- перед розповиттям великих вод; і море, здатне також до змаління, бере на випроби в тобі самій і перстені свої, й свої зіниці,- і ніч розширює, і день склепляє велике око, що тебе омкнуло... Хвала! Хвала великій згоді вод! Твоїй душі вона не чинить кривди! Немов шалений божий дух, що владу вершить над чоловіком, котрий має зродитися у жінці,- й топче жінку, її білизну та її покрови, ах! наче море, вічно ладне жерти водорослини й зародки істот, неначе море, що перекладає на асамблею Матерів і Суддів свої місткі кишені плацентарні, й великі водорості ламінарні, й великі шкуратяні фартухи для Акушерок та Приймальників Офір,- нехай вершиться пристрасне воління святої втіхи - наздогнати жертву; й нехай Кохана, в оболонах квіття, себе надморській ночі віддає, свою тендітну плоть великих губоцвітих! її душа не чує в тому кривди...

 

Покора! Повінь! Хай священна втіха затоплює тебе, свою оселю! І плоть несе в собі потужну радість, і жало плоті загнано у душу. Я бачив, як у тебе між зубами виблискує червоний мак богині. Любов у морі палить свої судна. І ти божистим захватом радієш,- так спритних бачимо богів у блиску хвиль, коли проходять тіні, й розпускають легкі й прозорі їхні пояси... Хвала божественному розмаїттю! Одна й та сама хвиля йде по світу, одна й та сама хвиля, наша путь... Занадто є вузькою всяка міра, вузька й цезура, ладна розірвати жіноче тіло, мов античний метр... Ти, вольносте, ростимеш! Хтиве море до себе кличе нас, і вже пахтіння його водойм і чаш - над нашим ложем... Покої втіхи, пурпур голкошкірих».

 

IV

1 -

«...Плачі та скарги жінки на арені, хрипіння й стогін жінки серед ночі - це тільки рокотання гроз, що ринуть, удаючись до втечі над водою. І припутні грози та скель надморських, і серце, зранене на пісковинах,- о, скільки моря досі ще таїться у радісних сльозах, в очах Коханки!.. О ти, Велителю, який нас топчеш, неначе виводки перепелиць, або ж потоки крилець перелітних,- ти, може, скажеш, хто єднає нас?

 

О Море, злучене із голосом моїм, і море, назавжди долучене до мене, любове, о любов, що мовиш вголос серед коралів та підводних скель,- чи будуть вкладені і міра, й милість у тіло жінки, що кохає надто?.. Ридання жінки, стиснутої міцно, хрипіння жінки, що не має ран... Помножуй, Владарю, моє страждання, подовжуй, Владарю, це раювання! Яка тварина ніжна, гарпуном пробита, більш любила - і каралась?

 

Так, жінка я, і смерті улягаю в усякій плоті, де нема Коханця. До нас по водах мчить похмурий запряг. Нехай же він нас топче копитами, і побиває носом корабельним,- і румпелем, що бронзою окутий, без жодного жалю тручає нас!.. Адже Коханка втримує Коханця, немов юрбу затятої мужви; адже Коханець втримує Коханку, неначе заколот небесних зір. І я свій стан відслонюю без стиду й вагання перед Жеребцем посвяти, неначе перед зламом блискавиці.

 

О Море, що повстало проти смерті! І скільки любощів гряде по світу, щоб вийти вперестріть твоїй орді! Єдина хвиля понад власним громом!.. І ти, Володарю, що володариш,- ти відаєш узброєнь наших вжиток. Лише любов тримає ще в покорі,- утримує загрозливо здійняту високу хвилю, вигнуту й лискучу, із розмальованим підгорлям кобри.

 

Ні, жодна флейта з Азії не годна, хоч і роздувши свій гарбуз опуклий, утихомирювати радісну потвору. І, язиком до язика торкнувшись, і подихом до подиху припавши,- задихана! - з обличчям променистим, з очима, враженими кислим соком,- та, що веде вогнисту суперечку, Коханка непокірна і свавільна, що відступає, й гнеться, й чинить спротив, озвавшись свистом жриці та коханки...

 

Чи, врешті, вдариш ти, божисте древко? Потвори милість, о моя відстрочко! І, ще пронизливіше, нетерпіння!.. Смерть, у якої голова - гранчаста, любов, в якої голова - обтічна, хапливі викидають язики. Невпинна - ось яке її наймення, незайманість - оце її година. Тож пильно наслухай, як смерть живе, і крик її - неначе зойк цикади...

 

Обітнице, ти таки врешті грянеш! І відповідь твоя, Владарю, швидша, і настановлення твоє потуги повне! Тож говори, о деспоте, гучніше! І ще завзятіше мене поборюй,- сягнуло збудження своїх вершин! Ще далі плинь, о Вугре королівський! Так блискавка серед морських просторів відшукує обшивку корабля...

 

Ти вдарила, божиста блискавице! Хто озивається в мені великим воланням невідтрученої жінки?.. О розкіш, о печаль! І цей найвищий з-між гребенів Безсмертної, що ним зачісано сяйливе шумовиння! І ця вершина, що додолу рине, падіння золотої борони!.. Мені здавалось, ніби я ступаю у казку, в заборонені околи.

 

Мій боже, гостю, ти, котрий був поруч, живою збережи в мені витку спіраль твого насильства! І нехай так само зачарує нас волання душі, що викричатись не змогла!.. Сліпуча й горда Смерть уже відходить своїм нечутним кроком пантоміма,- аби пошанувати інші ложа. Й чужинне Море, із засівом піни, на інших берегах, у далині виплоджує своїх парадних коней...

 

Ці сльози жодним чином не були сльозами смертної, моя любове».

 

*

2 -

«...Розколотий по кілю корабель, повитий сяйвом золота і жару, вогненний кіш морської катастрофи! О розкіш, о печаль! Ввійти в Буття, таке минуще! Море не грізніше, як люто пожирає свого бога...

 

Вся вдячність Тій, яка лишалась поруч, і так недовго залишалась поруч,- ах! наче Та, що випивала кров із королівських чаш,- вона не знає своєї касти ані свого ранґу, та сон її ще має спогадання: «Сліпучу й горду Смерть я навістила; із блискавкою без обличчя я на рівних говорила,- отже, я, що більше від живих про море знаю, так само відаю про давній біль та жовте полум'я його галявин. А хто замріяний про голий меч, який лежить у найясніших водах,- і досі не повиганяв із казки ні смолоскипів, ні пекучих сліз...»

 

Плачі коханки, о нелюба, мають свої джерела не в єстві коханця. Зненавида до заздрісного бога, який тебе в руках моїх пустошить! Між наших двох облич рука чужинна щосили чавить виноградне ґроно. І, неподільна, ти звершила зраду?... Це наступ,- наступ моря, о печаль! Ввійти в Буття - то справа пантоміма. Чи, може, хтось тоді заговорив? Він не домігся б, щоб його почули. В місцині нашій нам життя не знати, а злам продовження не буде мати. Проте сама гордлива честь життя - у спалаху, не в звичках чи набутках.

 

...Ти ще відродишся, жадання! Й нам назвеш своє незнане друге ймення! О пристрасте, дорого королівська, де зводиться на рівні ноги п'яний Монарх, і разом з ним іде Сліпець! Жадання, о жадання, ти, що нас випереджаєш, нам допомагаєш, чи справді це твоє єдине ймення, хіба немає іншого?.. О ти, що змушуєш піски у далині волати на невидимих порогах, о ти, що робиш зримими на водах наближення послань, о ти, Предтечо,- о ти, Звістовне, пошук твій найширший, велика множина - твої дороги. Віддихуєшся ти передо мною. І, завше простягаючи мені своє озброєння,- чи ти простягнеш до мене жінку, й пружний її вигин?

 

*

Великі смерчі на шляху жадання та блискавиця, ладна звідусіль потужно сіяти свої провістя! Всесильний бог спускається смоктати припухле й заспане обличчя вод. І море в машкарі морського чорта не припадає до хмурного дна речей. Жадання, ти живи, о Володарне, у твориві своєму!.. Море марень, мінливе й плинне, з вибухами товщ потемненого скла, глибинних лав, що оскляніли, радо відступає різцеві гострому свої тріедри й куби!

 

Спускайся, Скульпторе, величний серцем,- бо й твориво величне,- із дочками, із таємницями свого мистецтва, із тлумами своїх каменярів. Оглянь, Сновиддя, ще раз витвір власний: ні, це не щит сріблярський-золотарський, не дзеркало з карбованого срібла, де квапиться великий стид троянд (серед лози виткої - леопард, незайманиця верхи на бикові, або ж дельфін з вінком із винограддя, химерно плетеного з шумовини),-

 

Але одним-одна суцільна брила, один великий моноліт гагату, блискучого і чорного, немов вантаж залізних ретязів у повних вугільних ямах океанських суден, сплетіння сил великих та союзів: це море, з пряжками й затискачами, і всі мільйони стиснутих пащек понад одним його кільцем жадання,- чи море без попруг або реміння, в подобі чорної кобили, чуйне, й порізали поверхню безліч ран: і це щілини, свіжі та хітливі!

 

...Я знаю, подруго, істотніші слова, і щойно в далечінь пішли богове: єдиним краєм та єдиним духом, зворотним боком розбуялих хвиль,- і я на видовжених та блискучих графітових скрижалях, серед дальніх утихомирених полів чудесних, де квітнуть сірі маки, раптом бачив недвижне море кольору відстою: далеке море, мов якийсь Судан, замріяний про чорних королев із чолами, цяткованими синню...

 

*

...О жінко, в паводі своїй висока, й немов зупинена у власнім плині. Я ще повстану, при зуповній зброї, посеред ночі твого тіла й рину всією повінню твоїх надморських літ.

 

Душі затісно при надрізі тіла! І ти, яка співаєш і мугичеш на березі тернистому, Сивіло на скелі, наче донька Еритреї,- велика гідра ніжності й потуги, що змушена вернути свого бога,- ти ще приходитимеш, і не раз, до істини сновидь: це друге море, таке близьке й широке, що ніхто його не нарече й на нього не покаже.

 

Отож верстай свій шлях, облудний боже! Бо хто ми, як не змінні твої коні? Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля від падіння Трої... Бурун зринає, й жінкою стає. І море з животом закоханої вперто милує й пестить, гладить свою жертву. Любов велить співати, й також море велить тремтіти кедровому ложу на всіх опорах,- вигнутій дугасто споруді на тривких її шарнірах. Багата на офіри постіль наша, і щедра ваготою наших творив...

 

Прибита Діва до мого форштевня, ах! наче та, яку приносять в жертву, бо ти - немов офірне узливання вина, на самім носі корабля, бо ти - офіра обширу морського мерцям, що заколисують живих: ослаблий ретязь вогняних троянд на хвилях, посеред прощальних ритуалів,- і кораблі торговця уночі перетинатимуть духмяну смугу.

 

Жадання, ти, мов Князь під машкарою, назвало нам своє незнане ймення!.. І ти, Коханко, задля свого бога, немов орлан, своїм озвалась свистом. І ти, Коханко, ти, над подих власний, ще гнутимешся, щоб розлігся крик,- аж до найлагіднішого проміння, пильнуй,- аж до тієї голосівки, ледь чутної, в якій зринає бог... Підданство, віддана покора! О, ще раз піддана тортурам!

 

То хто ж тебе, потужнокрила, нині зненацька оголивши, люто кинув, немов орлицю на в'язанку хмизу, і пазурем притис тебе до боку Розпитувача?.. О гострезне терня війни, що притулилося до скелі, запевне, вище від самого моря: ти посилаєш смерті свій проклін. Хай море та любов стають чутніші! Із тими ж пращами - народження і смерть!.. Я блискавку в погоню надіслав, і марним не було її шукання. Ти вдариш, о божиста блискавице! Ввійти в Буття - ніяка не облуда. Й коханка - не актриса пантоміми. Роздвійне дерево шаленства й ґвалту, що ним угору сходить блискавиця!..

 

- І Та, що має голосне наймення, у полудневий час отак стукоче в сліпуче серце вод: чудесна Іштар, острожена зеленими орлами та блискавками, гола, оповита зеленим флером полум'я великих уламків суден... Розкіш, не печаль! Любов, яка січе й не розтинає! О серце, врешті звільнене від смерті!.. І я від тебе чую цей великий жіночий крик, що лине понад морем».

 

V

1 -

«...З тобою зовсім поруч, побіч тебе,- немов весло у глибині човна; з тобою зовсім поруч я згорнулась, немов вітрило з реєю при щоглі... Тьма-тьменна бульбашок, безмежно щасних, у хвилях за кормою та під кілем... І море як таке, сновидця наше, мов розпросторений рослинний зонтик... Тьма-тьменна многота його голівок розсіюється з колосковим квіттям.

 

О мудрість спадкоємності! Вся свіжість грози, яка відходить, із важкими повіками, од синяви грози... О радосте буття, розкрий долоню... І хто зостався поруч, хто віднині - сама лише шляхетна благодійність? В мені все далі й далі чутні кроки, і це - не кроки смертної людини. У далині мандрують подорожні, що ми їх не спиняли запитанням. Напни ж намети, золоттям прошиті, о чиста затінь після-існування...

 

І це крило, велике і нечутне, що на кормі у нас було незмінне, дає керунок посеред сновидь, дає керунок посеред морів нашим тілам, що сповнені кохання, нашим серцям, що повні хвилювання... У далечіні - той останній вал, що на велику височінь здіймає шумкі приносини своїх вудил... Так, я тебе люблю,- ти зовсім поруч,- і все безкрає щастя існування, яке було пожерте так ненатло.

 

Хай течія твоя снується тихо, о плине всіх речей до їхнього кінця. Смерть плаває на просторінях смерті і не бажає дбати про живих. Солона ніч ховає нас в утробі. Й ми розтискаємо свої обійми, щоб наслухати, як у нас самих царює море без бескеть і рифів. Потужна пристрасть, і така ж покірна. І незчисленність приязних повік...

 

Здригаються коханки довгі вії отут, серед тривкого супокою. Так само й море облягло мене, і відкриває пальм своїх верхівки. Я відчуваю, як пульсує кров'ю в мені оця живлюща й жизна сила,- о сон, немовби я годую груддю! Мої вуста солоні ще від солі твоїх народин, і так само тіло твоє солоне від моїх народин... Ти зовсім поруч, о моя любове, і я існую тільки у тобі.

 

Цей усміх - бути в подиху твоєму, немов під захистом вітрила в морі: війнув вітрець під тентом корабля. Аби була я ласкою для тебе, і лагідною благодаттю в морі: чування й тиша у твоїм чуванні, і тихий змах у пітьмі вій твоїх. Для тебе - вся моя жіноча звага, для тебе - п'янкість, пахощі дружини у мить народження моєї зваги; для мене - вся могуть ударів крові у серці мужа, схожім на медузу.

 

І ліва грудь моя в руці у тебе, украдено печать імперії!.. Стискай свою долоню, щастя існування... Рука, що над стегном моїм панує, лицем імперії владарить в далях, і ласка повновладної любові простерлася до всіх її провінцій. Хай буде з нами супокійність вод! І в далях вийстя, посеред снігів та пісковин, на обшир королівства, яке лежить на берегах: і білих своїх тварин воно купає в хвилях.

 

Хто ж я сама, в ясній глибіні вод, як не врочиста й вільна легкість пальми, що, мов ґорґонія, вколисує себе?.. Я наслухаю уночі життя чогось великого, воно не має ймення. Колючок остраху нема в моєму тілі. І камінь вищого порога лежить упоперек порога, і море - поза каменем порога. Помилувано смерть, гордливу єретичку! Вершиться справа; море - синь ласкава. І милість розподілена у далях,- любов жадає власного добра.

 

Ви, що мене від смерті врятували, о невразні боги,- прийміть хвалу за цей високий дах, який був нашим, за весь оцей високий труд любові, що ви мені владарно рокували, за весь оцей великий поклик моря, що ви його не марно в мене вклали. Смерть, що одмінює свою туніку, відходить годувати в далині своїх прибічників, своїх підданців. І море, сповнене засівом шумовиння, у далині збирає задля нас своїх парадних коней. Ось і ти, кого я так люблю, зі мною поруч. Від смерті вільні мої тіло й серце, отож бери їх під свою опіку...

 

*

Погашено вогні, а жалюзі опущено,- і деревом обшитий будинок плине морем, мов трирема, і під легким навісом дерев'яним ряд кроков, наче рівний шерег весел, які напружилися задля злету. Вперед! Вперед! Туди, разом із плином драниці нашої зі слонокості... У шторах віє свіжий вітерець, і вимовляє він свіжіше ймення, аніж ім'я Анхіз; і дихає будинок разом з переділками із соломи... О присмак ярмаркової душі, назви нам шлях, що ти його верстаєш, скажи, яку ж то радісну трирему ти посилаєш сам у бік світання! Хто ж то мандрує в нашому єстві, хоч і не має кораблів на морі? Хіба життя не матиме кінця? Нехай ніхто віднині не вмирає лише тому, що не спізнав любові!

 

Ми, що проходимо моря на ложі нашім, без весел та рангоутів, свідомі, що безконечний він, великий плин усіх речей, що здатні повертатись. Любов, і море, і морські шляхи... Навислий місяць виповнив собою і лампи, й солонці. Я помічала, як ковзає по наших жалюзі, мов лезо устричниці, гострий промінь... Або ж це зірка Белус, що гніздиться у вітті пальм і літню ніч свіжить блакитним виводком своїх сніжинок. Тоді ступають босі ноги плиттям передпорога й древом галерей... Я помічала, як первісна ніч квітує разом з полиском синястим росини чи правдивої перлини.

 

Земля зі своїм стадом чорних ланей спускається униз, до смуг припливу. І море босоніж пісками все далі йде. Великі континенти, повиті золотом, мандрують в німбах. І острови, зростаючи поволі, нумізматичним сховам берегів передають свої пласкі й великі монети з дерева гладенького чи шкіри; та ще напіврозкриті струки у формі корабля, що в них тепер уже порожні насіннєві гнізда, а видно білі та сухі перегородки, які скидаються на лави веслярів. Пливуть зернини, щоб відтак сховатись там, де прибились до землі. Зростуть з них стовбури для червонодеревця.

 

О мешкання, о зябра межи мною та морем всіх речей... То що ж таке цей непізнанний світ,- світ нашої любові, посеред цих напівзагрузлих хвиль, немов на пізно виквітлих вершинах затоплених лісів?.. Цієї ночі подвійна зірка набухає в морі. Найґрандіозніші пливкі світила виходять з моря, як мечі вогненні, що без ефесів ані рукоятей; і море відкидає нам своє разюче лезо, наче гладіатор. Беззбройні товариства постають серед садів камінних, мов при вийсті великих міжплемінних свят, де вільно втішались завойовники щасливі, свати народів на мілинах пляжів.

 

Перед світанням падатиме дощ. Ніч роздирає на собі пов'язки. І на подзьобаних пісках ніхто не відчитає лишених письмен. На камені порогу постають деревовидні розгілки, провістя. Священні звірі будяться по урнах. Назовні видобуто гороскопи. Вершиться справа; море - синь ласкава. І випари морські окрили щільно всі виходи водойм; по стародавніх камінних мурах, над пісками моря зростають плями божих моровиць. Високі білі камені, до стін притулені, геть вилизали кози. Вже відлетіло горе, перебіжне! І я люблю, і ти зі мною поруч. Нема на світі більшої безпеки, аніж у кораблі любові.

 

...Перед дощем повіяв вітерець! Тож наслухай, як падають на дах маленькі пальмові горіхи. У наших жолобах їх позбирають, аби оздоблювати білий день. Я покажу тобі, а ти дивуйся: з прикрасами із рогу чи слонівки, в оправі панцирів та пазурів, вони в тюрбанах, на індійський кшталт... Повіяв вітерець на острови, що мангровими заростями вкриті. Живлюще пальмове вино - у пальмах. І гуркіт цей - велика злива... Ні, це брязкіт зброї в піраміді пальм. Яка ж то ще душа крилом раптово вдаряє, полонена, серед наших шпалер солом'яних, обшитих комишем,- неначе паруси азійських джонок?

 

...Дощ падає на жолоби терас та рубчастих покрівель: черепиця в тонах мускатного горіха й рогу та в кольорах камінчиків лунких - задля цимбал та легших інструментів. Лишився під навісом глек із глини, і бік його круглястий повен щастя. Морською зливою омито плити підлоги, й вимито поріг камінний; і повні зливою тарелі просто неба та глиняні полив'яні миски, що їх лишають по дворах Нубійки. Там буде омиватися Коханка своєю ніччю, пітьмою коханки; у цій воді вона омиє стегна, відтак омиє груди та обличчя, й сідниці аж до паху, аж до піхви. Там буде омиватися і зірка, остання, що зійшла й відлучена запізно.

 

...І падав дощ, і надійшло світання. І місяць має колір галуну. На сході небо прибирає барви мандрованої качки-мандаринки. Хвала й вітання чистій благодаті! Зоря ранкова, серед Літа, в морі - то перші кроки голої коханки, що топче скинуту свою білизну. Воно постало з моря, наче жінка,- жіноче тіло, що зродила жінка... І та, що задля ночі зберегла свої народжені у морі перли, ще порідниться із кораловим століттям... А може, й так, що зливи не було: твоє наближення занадто ніжне, о зливо!.. Як не виникнуть підозрі,- чи то не є найтонший начерк знаків серед пісків, мов ледь помітні садна, що постають у юних матерів?

 

*

Омитий ранок, мов жона кохана. І повернулася до світу барва: і змовницька, й розпусна водночас! І море поруч, і воно - не сон: отож нехай приймає грім овацій! Мов полудневе море, що купає, ген аж за квітами рослин перцевих, підрослих левенят... Я добре знаю, що незчисленний тлум малих медуз, подібних формою до зав'язей та маток, собою повнить ніч маленьких бухт. Ночами гризуни їдять ефедру. І височезні запашні дерева ласкаво повертаються до моря. Великі язики лаґун перетирають тварин, що їх обсіли паразити. І море звільна котить аж до нас круглясті цяцьки з білого коралу. Ті, що шукають амбру, самотою на конях-виноходцях об'їздять новоутворені мілини й пляжі. Ті, що полюють перепілок, пильно вдивляються, схилившись, у печери та в глибину берегових западин.

 

І дехто, задля храмів та притулків, збирає висохлі водорослини,- вони дістали назву посідоній, а роблять з них матраци й сінники. Жінки, які сортують сочевицю,- і козирки з довженного листов'я у них на чолах,- за столи сідають серед камінних лав амфітеатру та на камінних виступах, подібних своєю формою до стойки чи прилавку. На косах островів сидять крячки, із куликом-сорокою у парі. І магнетична стрілка щастя вперто звертає до затоплених пісків свою важенну золоту стрілу. Блакитна риба, що її блакить - достоту від умільця-ювеліра, раптово міниться на зелень малахіту, котру Кочовики славетні люблять,- сама крейсує серед вільних вод, неначе посуд для жертвоприносин...

 

Вітання! Найгостинніше вітання усім гостям,- о ви, Єдинокровні!.. Хай буде всім простягнуто ту саму галузку пальмову!.. Аж ось і ти, кого я так люблю, зі мною поруч. Хай буде з нами супокійність вод!.. Але так само й сон, задля коханки цензурі світла денного відкритий...

 

Нема на світі більшої безпеки, аніж у незглибимім сні Коханки».

 

*

2 -

«...Самотносте, о серце чоловіка! Чи знає та, що тихо засинає на лівому плечі моєму, темну безодню сновидінь? О самота і смерк, коли над мужем сяє південь... Таємне для коханки джерело,- отак і джерело на дні морському здіймає трохи золота й піску...

 

А ти, жадання, відійдеш від мене, щоб я впізнав так само це чоло оголеної жінки. Ніжна жінка у мужевім чутті, й так само ніжна у кігтях розуму... О смак душі, святочної, чи ти нам вкажеш берег, котрий пильнуєш, і, як буде воля твоя, о ласко,- пружну шию жінки, що зовсім поруч, на плечі моєму?

 

І та, що лине з подихом моїм, свистить мені в лице свистінням чистим, таким дитинним, і мені являє глибінь своєї милості та ласки, й від вуст своїх покірних до чола, що ним нагадує священну танцівницю індійську, більш оголена, ніж жінка,- мені дарує потайне обличчя, мов другий бік супутників планетних.

 

О, між усіх облич, що тішать зір, із-поміж вистежених наймиліша! Із найчистішим ніжності овалом, де стільки ласки береже обличчя, яка ще інша, дальша благодать нечутно промовляє нам про жінку, й вона - щось більше, аніж просто жінка? Хто інший прощення дарує нам, як дано жінкою нам благодать любові?

 

Ти, смак незайманиці у коханці, і ти, прихильносте коханки в жінці, й ти, пахкіт жінки при народинах одваги, о жінко, в пахощах своїх пойнята, о жінко, вловлена у власній суті,- вуста, які тебе шукали спрагло, не духмяніють анітрохи смертю... О ласко й благодать, ти, більш нетлінна, аніж троянда, полонянка лампи!

 

Це завдяки тобі пломіння злотне спалахує в плодах; несмертна плоть являє нам серце із рожевого шафрану; це завдяки тобі нічна вода заховує присутність і смак душі, немов у білих бездоганних оболонах, великі пальми фараонові, аж там, де виривають їх з землі, в місцині, що вельми чиста й вельми шовковиста.

 

*

... О ти, яка проходиш у сновидді,- і йдеш, зневаживши свою смертельну частку,

 

Для мене ти - обітниця на Сході, що буде сповнено її на морі, для мене ти - велика дивина, там, де вітрила та велень сновиддя, і ти разом із реєю тремтиш на тлі великого склепіння неба, рожевого, мов рибка-барабулька. Чи, радше, ти сама - ясне вітрило, ти і призначення його, й ідея чиста: цнотлива розумова побудова на парусній поверхні, суть вітрильна...

 

Для мене ти - наближення ранкове, для мене ти - новітня свіжість дня, для мене ти - вся прохолода моря і холодок заблислого світання під молоком сузір'я Водолія, коли найперша хмара грозова задивлена до люстра вод пустелі, коли зелена Зірка світанкова, маєстатична Господиня ранку, спускається босоніж по зелених щаблях небес,- аби зажить дитинства, із завитками на чолі морському...

 

Для мене ти - прозор аквамарину пробудження й передчуття сновиддя, для мене ти - незриме джерело у місці виходу його з глибин, немов сама не-зримість палахтіння, пломінна сутність, у місцині чистій, там, де нема ні прогріхів, ні кривд, там, де вразливе серце пломеніння - неначе перстень ніжності і ласки...

 

Ти - поїдальниця тендітних пелюстин та плоті амарилісів надморських, ти куштувала сіль з долонь Коханця і рисом піль своїх його живила. Ти - цнота плоду на чужій землі, у Варвара на ниві стятий колос; зерно, посіяне на березі безлюднім, щоб рушити колись у путь додому...

 

О жінко, в плині власному пойнята, ти вислизаєш із моїх обіймів, неначе ніч джерел,- хто ж у мені рікою слабкості твоєї рине? Для мене ти ріка чи, може, море? Чи, може, ти - ріка в самому морі? Чи ти для мене - море мандрівне, що з ним ніхто, зостаючись собою, не міг ніколи двічі поєднатись?..

 

Щаслива лінія, що спромоглась вписатись в чисті розкоші коханки.

 

*

...Та, що до лівого мого плеча припала, руки моєї виповнивши бухту, трава, така духмяна й ледь прив'яла, не зв'язана в пучки (і шовковиста була історія цих щасних скронь, при лагідному доторку моєму),

 

Та, що на правім боці опочила, з обличчям схованим навпроти мене (отак мандрують і великі чаші на поставцях своїх з м'якого древа, та ще на білих повстяних підкладках),

 

Та, що вві сні невтримно повстає супроти розростання тіней отож я натягнув брезентовий навіс супроти водяного пилу моря та ще роси нічної, і вітрило провіюється аж до ясних вод),

 

Вона, ласкавіша, аніж сама ласкавість у серці чоловіка без союзу,- для мене легша тягота, о жінко, аніж тягар пахучих речовин та прянощів - насіння вкрай коштовне на кораблі моїх долонь, вантаж нетлінний...

 

*

Хай кроки цих годин снуються ніжно над моїм дахом, наче кроки жінки, що палубою йде босоніж. Небо у морі молоко своє дає, і це ще й досі - лагідність світанку під молоком сузір'я Водолія.

 

Моя тривога посеред безсоння: гойдати жінку та жіночий мед, мов корабель, який везе морями хліб з Африки або вино з Бетіки. І це святочний переддень на Сході, крихка година нашого чекання.

 

Морський деревоточець смерті вгризся у древо ліжка, в корабельний кіль. Але любов потужніше вдаряє у дерев'яні стіни сновидіння. І я вчуваю, як роздерто ніч стрімким і гострим носом корабля.

 

Як море в червні дихає в покоях,- і тріпотять коханки довгі вії під батогом сновидь,- оце, нарешті, море, повите квітами у першу з денних злив.

 

Я знаю. Бачив: суміш трав і мира між вибуялих чорних мальв високих та виходів ряхтливої безодні вколисує і тисне щасну масу потужних папоротей,- і єдиним

 

Квітучим валом, мов єдиним кроком Збиральниць визрілого винограду, зарано чавлене, потоптане намарне це море, що здіймається й спадає,- ця найповільніша з лактацій, у самому лоні Буття, тривка його незмінність...

 

Вітрець на Сході, над новітньою водою, складчастість плоті новонарожденця. Над дюнами навислий низько місяць полює в далях білих видр дитинства. І ніч свої жіночі руки затримує в руках у нас...

 

Та, що дрімає досі в сяйві дня, і ніч морська у неї над обличчям, одне безлике дзеркало світанку. А я на березі її не сплю, й підточує мене світило ласки... Я для тієї, що не чує, знаю

 

Слова, які не є словами мужа.

 

*

...О Мандрівнице, що до мене линеш, за грань жіночої своєї ночі, ти, що в профанних прокидаєшся руках, немов дочка безсмертної, що взято її під пахви з матерньої піни, чи ти для мене інша в сяйві дня, коли буття, й кора його, чорніє?

 

Народжувалась ти, а я вдивлявся... Ти спала, простягнувшись, під покровом своїх долонь, під захистом грудей, всміхалася, заслонена від лиха,- ти, що довірилась моїм рукам, мов дівчина високого коліна, що змушена перепливати море,- ось ти пробуджуєшся, й на чолі твоєму пролягла священна зморшка; яке ж іще провістя прокладає до тебе шлях - дорогу пізньоцвітів?

 

Отож опочивай, тривожне серце. Нема ні небезпеки, ні грозьби. Я на твоїм безсиллі заснувався, на ніжності твоїй творити взявся. Вершиться суверенітет любові наперекір ваганню й мудруванню. Чи ти не з тих, хто чує голос моря? «Нехай ніхто не бачить свого страху, у дзеркалі моїх великих вод!»

 

Над нами небо дихає всіма своїми зябрами, морською сіллю. І літня ніч уже кладе вітрила хрест-навхрест і човни свої крилаті до себе повертає. Повен місяць поволі тихне в мальвовім вині. І служниця, заледве повернувшись на очеретяних своїх циновках, у глибині затоки прихищає великі образи небесних видив, що на шляху занурення в пітьму.

 

Стоїть світання на порозі кузень; у далечіні - місто, й люди в ньому, як мертві, мають кола під очима. Ось розвертаються на кітвах кораблі. Сторожа аванпорту попускає великі ретязі. Поволі гаснуть по закапелках рогові ліхтарні.

 

Нехай тебе належно пошанують, о перша хвиле, гостя, що велиш у гаванях похитуватись суднам та кранам для встановлювання щогл посеред порту, що достоту схожі на стріли в сайдаках. І ті, що вмерли насильницькою смертю, плинуть вниз, разом із гіацинтами, в лимани. Дитинство, з жовтими своїми псами, родини покидає. В далечіні усім своїм рослинам м'ясоїдним море Язона надає поживу...

 

Любове, о новітня благодать, цензурі світла денного відкрита... Не позбавляй, осяйносте, мене, в усьому сущому,- розкошувань любові, мов подуву в нап'ятому вітрилі... Занадто є вузькими кораблі, вузьке і наше ложе. Через те, що надто довго ми посеред ночі напинали лук ніжності, чи годні ми зберегти удень цей нахил тіла й плеча, яке бариться скинуть одіж,

 

Як це буває з тими, що задовго були в глибіні вірних кораблів?..»

 

VI

1 -

«...Ще вдосвіта, ще до мечів світання, коли морська роса вкриває бронзу й мармур, і дальнє гавкотіння таборищ викришує пелюстя руж у місті, я бачила тебе й твоє чування, і я вдавала, ніби тихо сплю.

 

Хто ж, у тобі, себе від себе відтручає - із сяйвом Дня? І де твоя оселя?.. Чи завтра ти від мене відпливеш чужинним морем? Хто він, твій володар, від мене віддалік? Який Керманич, безмовен, підіймається самотньо на борт до тебе, з цього боку моря, де люди не причалюють ніколи?

 

І ти, що на очах у мене зріс, над стегнами моїми, мов дозорець, похилений над краєм стрімчака,- ти аж ніяк не відаєш, не знаєш свого лиця орла-мандрівника. Птах, вирізьблений у твоїм обличчі,- чи він прохромить машкару коханця?

 

Тож ким ти є, Володарю новітній? До чого прагнеш ти, не знаного мені? І на якому березі душі ти постаєш, як варварський вожай над груддям виробів своїх лимарських? Або немов той інший, між жінками, котрий вивідує гіркотність зброї?

 

То як любов'ю жінки полюбити того, кому ніхто й нічим не допоможе? І що він може знати про любов, він, що лише вистежувати вміє,- із подивом на чолі,- щастя жінки, оте єдине, що він дати годен?

 

Ось вітер повстає. Скребло атлета біжить невтримно по живій воді. Хай море, збройне, завше володарить!.. Чи вже нема великої любові, яка не обмірковувала б діянь? Любове, о любове, що така велика тільки в мить своїх відступництв...

 

Орли цієї ночі не злітались грізними зграями. Тремтіла зброя під каменем порога й під пісками... І вічно біля брам твоїх з іржанням та сама хвиля котиться й тим самим потужним рухом кидає, двома високими бурунами, одне й те саме видиво, з піднесенням вудил!

 

Також до нас,- ти, мабуть, знав про це? - приходить часом з моря жах великий перед життям. Тоді щемка тривога в жіночих грудях чутна, й ця тривога - немов рогата піскова гадюка... о серця кулики, страхи коханки,- нема на світі більшої загрози, аніж у незглибимім сні Коханки.

 

Той, хто, простоволосий, уночі перетинає дюну мого тіла, аби на схилах ставити питання потужному й розжевреному Марсу, що схожий на вогонь морських походів, той,- тверджу я,- ні досвіду не має, ані турботи й клопоту про жінку...

 

*

...Самотносте, о серце чоловіка! Широке море, що в собі несеш ти, чи годуватиме щедріше, аніж мрія? Ніч алебастрова розкрила урни перед печаллю, і вбачав я поспіх сяйливих ламп, без жодних охоронниць, по замкнених покоях твого серця.

 

Де ж ти? - запитує сновидна мрія. І ти не знаєш, що їй відповісти: опертий на свій біль, мов син Наварха, котрий позбувся кораблів, що їх він будував на березі безлюднім, вбачаючи перед собою море,- і всі відкрито бухти, і над обшир великих вод його простерто ложе.

 

Де ж ти? - запитує сновидна мрія. І ти, що мешкаєш у далині, шереги помічаєш, в далині, що зрушились, волаючи про безум: то море в далині, з мінливою душею, неначе армія без полководця, й провісники її перепинили... Та що я знаю про шляхи до тебе?

 

Не будь Володарем моїм суворим, не муч мене мовчанням та розстанням. О любляче лице, далеке від порога... Де точиться твоя велика битва,- у далечінях, де мене немає, за справу, що ніяк не є моєю? Яке ж воно, узброєння твоє, що понад ним лиця я не обмила?

 

Жахаюсь я, й тебе немає поруч. Зневага випала твоїй коханій, самотність і грозьба - жоні жаданій. Де посланці твої, де охоронці? Чи буде й зраджено покинуту дружину? Чий там оплот на обширі морському? Інтриґа зрима на лиці морському. Ти започаткував порозуміння. Хто ж то веде Чужинку на майдан? І Море поруч, і не називає себе на ймення. І обходить дім. Облога хилиться до свого краю. Юрба в покоях. І тепер дружину не порятовує тісне сусідство... І це, на нашому порозі, аж ніяк не кроки няньки й не хода бабусі,- але впустили Вісницю-Чаклунку, ту, що дозволено їй входити лише крізь кліті устричниць та куховарню. Нехай вона собі відкриє жили в покої і не йде до твого ложа! Це Море, чародійне, задля тебе, подібне до невірниці-дружини, скидає свій зелений стрій чаклунки, мені ж несе свої зелені трунки. І ми, як змовники,- в очах його зелених, немов у Тессалійки,- вдвох беремось омити і грозьбу, і стид Коханки...

 

Богове помічні, земні богове! Чи ви не станете на бік Коханки супроти Моря?.. Й ти, о серце мужа, чуже ненависті,- нехай же Небо тобі відпустить гріх твоєї сили!

 

*

...Я помічала, як рахманно спиш ти у жіночому теплі моєму, мов кочовик у вовняній одежі,- нехай тобі згадаються, коханий, усі покої нашої любові, відкриті широко на безмір моря.

 

Розстелені усі постелі наші, оголені серця,- нехай насняться тобі потужні рокотання гроз та неозорих просторіней моря, що кров'ю нашою було й шукало свідчень; нехай насняться змучені світила, що їх несли ми вдосвіта до моря, ступаючи босоніж серед миртів, як прокрадаються запеклі вбивці з кривавими долонями аедів; нехай насниться стільки ж місяців, знесилених, що їх жбурляли ми чайкам-поморникам з високих мисів.

 

Любов - так само діяння! У свідки я прикликаю смерть,- її любов, сама лише любов бере на кпини. І чола нам оздоблює владарно червона сіль живих! Ти, друже, не виходь з отого боку міст, де старші люди якогось дня плетуть тобі вінки з соломи. Засновуються слава та могуть лише на височіні серця мужа. Й любов серед пустелі пожирає ще більше пурпуру, аніж могли б Імперії прибрати в час падіння.

 

Не покидай мене в непевнім морі. Немає моря, часу, ані чину, де жити не могла б жона, твоя служниця. І жінка в чоловікові живе, і в чоловікові - так само й море, і задалеко від самої смерті, любов долає будь-яке з морів. Та ми - що відаємо ми про сили, що здатні досягнути нас?.. Послухай, як, полонене, б'є крило моє в твоєму - клич подруги, що зве самця-орлана!

 

Жахаюсь я, і почуваю холод. Зі мною разом будь супроти ночі, з її великим холодом,- немов на королівському кургані, проти моря, коли, святкуючи сонцестояння, жрець прив'язав світило червонясте до кам'яної чорної підпори, дірчастої... Тримай мене ще дужче супроти сумніву й відпливу смерті. Поглянь на мене, Сповнений Могуті! Поглянь на княжу цятку на чолі, тут, над очима, де яскравий пензель поклав червону кіновар посвяти.

 

Бог - помічник! Присяга ця на вірі!.. Не йди від мене. Залишайся тут! Нехай ніхто в тобі не бачить снів, і не плекає мрій, й не відтручає! І та, яка в безсонному чуванні на правому його плечі, в тривалім чуванні смертної, ще встане біля мужа заради реготу богів безсмертних, що нас єднав із марнотратством вод... І до німих богів моя молитва: нехай якогось дня те саме полотно морських просторів, разом з полотном сновидних мріянь, нас обох окриє і нас з'єднає однією смертю!

 

Нема гордливіших і вищих діянь, аніж у кораблі любові».

 

*

2 -

«...Ущент потрощено герби світання,- о розкіш! о печаль! - у далях море, що обраним ніяк не може бути... В руках у злидарів муж бачив злотні чаші. І я блукав у тому ж сновидінні, і обминав вузенький людський берег.

 

Не зрадник я і не клятвопорушник. Не бійся. З корабля, що ним мандрує жінка, не зійде муж. Отож моя молитва до всіх морських богів: правічні, бережіть цнотливу зброю мужевого серця, що осінив її жіночий хрест.

 

О подруго, могутня наша раса. І море поміж нами аж ніяк не важиться накреслити межу... Ми будемо пливти великим морем, серед його потужного пахтіння, із мідяним оболом між зубами. Любов - на морі, там, де винограддя найзеленіше; і богове прагнуть зелених кетягів,- зеленоокі бики нестримні, що несуть на спинах щонайпрекрасніших дівчат землі.

 

Це там я митиму, мов кочовик, свою білизну,- й серце чоловіка, оце своє занадто людне серце. І хай години наші стануть в морі такими, що на них молитись будуть: немов дівчата з гордої оселі, котрі на берег сходять без служниць,- високий тон і вірність у звичаях, душевна лихоманка, честь і милість!

 

Ні, ми, коханці,- аж ніяк не ті, що орють землю чи збирають збіжжя. Для нас - оця висока й вільна хвиля, яка не знає запрягу й закову. Для нас,- серед новітньої води,- вся новизна життя, і вся велика, вся неосяжна свіжість існування... Богове, ви, що бачите вночі обличчя наші, без покровів жодних,- вам вгледіти, проте, не пощастило ні розмальованих облич, ні масок!

 

*

Коли ми піднесемо вгору планки з тонкого дерева, ціле століття драми напне свої новенькі простирадла. Нарешті, хтось заговорив уголос! Яке іржання білого коня погнало чвалом, разом з вітерцем, оцей невтримний трепет, дрож коханки посеред мантії, одіння вод?

 

До напівзамкнених ми спустимося бухт, туди, де вранці миють молодих і збуджених тварин, іще клейких од перших з'явин піхвового соку. І попливемо вдвох, ще до підйому кітви, по світляних прозорих мілководдях, укритих грою золота й блакиті,- там линуть наші тіні, поєднавшись одним-єдиним полотном сновиддя.

 

Здіймається вже вітер. Поспішай. Вітрило б'є по височіні щогли. І слава, й честь напнули нам полотна, і нетерпіння - на гладіні моря, немов палюча лихоманка крові. Веде вітрець до синяви просторів своїх вужів зеленкуватих вод. І лоцману шляхи його помітні посеред плям бузкового смеркання, із барвами його синців і саден.

 

...О подруги, я стільки снив про море на наших ложах, в захистку коханців! І надто довго на порогах наших мела Стороння чужинецьким платтям, лямівкою спідниці біля брам... Ах! Тільки б хвиля, повсякчас та сама, єднала вас, о подруги, і вас, дівчата всіх земних місцин і рангів, живі і мертві,- всіх племен і каст!

 

*

...І море звідусіль до нас гряде, на високості мужевого зросту, і тисне, і підносить якнайвище буйно-ту й незліченність юних хвиль, мов тисячі голівок наречених... Троянди, ви, оспівані в леґенді, троянди, звогнені в руках Викрадача,- чи вас охопить заздрість до Тієї, котра крізь браму білого вапна разом зі мною йде по сходах порту?

 

Була сотворена ця плоть, о жінко, з найкращих зерен, із плодів найкращих. І чорні солі наших суходолів ще й досі пудрять ці пухнасті вії. Алкоголят лаванди, і настій цитрону з цедрою посеред моря нам більше скажуть про зелену сіль її душі. Любов на палубі взуває свої червоні шкіряні сандалі... «Айя, коза береговин надморських дасть молока вам... Мавпа затягла до щоглового лісу ваші перли...»

 

- Вмируща? Ах! Та люблена ще більше, перед лицем загрози!.. Ти не знаєш,- не знаєш, Парко, як багато важить для серця вельми потайного мужа оця найперша із жіночих зморщок на найчудеснішому світлому чолі. «Для себе заховай,- так мовив муж із казки,- заховай, безсмертна Німфо, усі свої приносини безсмертя. Твій острів, де не опадає листя,- він аж ніяк не мій; так само й ложе твоє збентежити мене не може: там муж не повстає супроти долі».

 

Вже ліпше ложе людського поріддя, що смерть його вшановує так гойно!.. Шлях смертного я вичерпати маю,- і щасну долю на морях, і лихо,- і берегтиму від лихого терня Ту, що під захистом мого вітрила. О руки смертної, священні руки! Ви знову повертаєте мені честь перемоги! Я, любові повен, відходжу в край, куди ступає смерть - і авантурницька, і марнославна. О вільний сміх Коханців, і зухвалість верховного життя, немов на морі, котре невловне та скороминуще,- оцей великий трепет слави й честі, і там під рифами своїми мчить вітрило!..

 

*

... Погожий день, погідний час у морі, й дві найчистіші зморшки пролягли на найяснішому чолі; вершить коханка свої благодіяння на морях. Та, чиє серце живить цноту дня і вбогому приносить чашу ласки; та, що несе любов свою, неначе саму непам'ять ламп уповні дня; та, що назвала істинне в мені, що вибавить мене із рук Бербера; та, що від ласки дужча, і мені про жінку більше мовила, ніж жінка. І море, з волі власної, між нами підносить горду касту всіх живих.

 

Занадто є вузькими кораблі, вузьке і наше ложе. Це від тебе, о серце любляче,- вся вузина любові, тривожне серце,- все, що по той бік любові. Послухай, як свистять, від моря вище, великі орди мандрівничих крил. І ти, новітня сило, вища пристрасть, аніж любов, яке ж то друге море ти відкриваєш нам,- і кораблі ніякого не мають там ужитку? (Отак я помічав якогось дня: між островів огненний лет бджолиний перетинав дорогу кораблеві, і вмить високі щогли обсідав запеклий рій, одна душа тьмо-тьменна, що, зрештою, знайшла собі місцину...)

 

Коханці потаємні та жахітні, о мовчазні Коханці, ви, кого не може заплямити жоден сон, хай Море держить вас у власній владі!.. Світ поспішає оновити твердь своїх підвалин,- це душевний біль високих радників на носі корабельнім, насіння блискавок по всіх гірських хребтах, і весь веселий шал безгрішних драм. Для нас - прадавнє море сновидінь, що звуть його реальністю, великі його шляхи імперські, що без них не бути дальнім шлюбам, і великі його закони про хулу й блюзнірство, що їх приносять дальні відкровення; для нас, о ти, обличчя марнотратне! - цей велетенський вулик майбуття, багатший на чарунки, ніж бескети, що продірявили їх ідоли Пустелі. Чекання наше відтепер не марне, і ці жертвоприносини- від жінки!..

 

Скажіть, Коханці, де є рівні нам? Лицем до ночі, ми йдемо вперед, і зірка на плечі у нас яскріє, мов королівський яструб! Там, позаду,- дедалі більші струмені вирують, вони здіймаються біля корми,- то втеча спомину й священна путь. І, ще раз повернувшись до землі, що мчить назад, і до її людей, що на перила сперлися,- це їм, о земле, зважуємось ми кричати, що мало віримо в радіння їхні й звичай, що жодної нема для нас на морі золи чи праху в жадібних долонях.

 

Нас жоден обов'язок не обтяжив, ніхто й ніяк нас не уповноважив, ні можновладець, ні леґат імперський на дальньому краю півостровів,- аби присутні ми були у морі на спаді королівського Світила; але, самотні й вільні, як ніколи, без жодної застави й запоруки, не долучалися ми до свідоцтв... Щовечора трирема золота пливе до хлані розкошів та блиску, куди зсипають аж до забуття історії потрощені уламки та посуд писаний віків, що вмерли. Богове, голі, рушили до праці. І море з тисячами смолоскипів для нас підносить всю новітню розкіш, немов луску чорнющої рибини.

 

Скажіть, Коханці, хто дороги наші знає?.. У Місті скажуть: «Хай шукають їх! Вони, напевно, заблукали! їхня відсутність нам на шкоду і на збиток». А ми: «Де ж тут переступ? Де облуда? Богове сліпнуть серед чорних вод. Щасливі ті, що заблукали в морі! Нехай так само скажуть і про Море: воно щасливе також, заблукавши!.. Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля лине поміж нами, вона здіймає і несе потужно жагливу гідру власної потуги... І цю пульсацію божистої п'яти,- вона потужна і всепереможна... Любов і море при одному ложі, любов і море на одному ложі...

 

Хвала і честь правдивості божистій! І довга пам'ять на морях народові в узброєнні Коханців!»

 

VІІ

Зима прийшла, і море вирушає в погоню, на велике полювання; ніч лине вгору по широких гирлах; жертовні птахи під склепінням храмів колишуться. І вершники на Сході з'являються на огирях, що мастю скидаються на сіру вовчу шерсть. Візки, вантажені гіркавою травою, здіймаються шляхами суходолів. І кораблі, застряглі на мілинах, навідують маленькі видри з пляжів. Чужинців, що приїхали з-за моря, очікують на перепис і чинш.

 

Я бачив, подруго, твої зіниці, і перед ними - неокрає море, немов перед очима Єгиптянки. Човни, що призначались для розваг, під портик витягнуто і в алеї, і там так само - мушлі та букцини; тераси спізнено заполонили малесенькі лілеї пісковин. Гроза вузлом зав'язує чорнезні свої одіння, і дрейфує небо на власних кітвах. Вже підперто бруссям високі кам'яниці, що на мисах. Відтак під накриття ховають кліті, що в них тримають карликових птахів.

 

*

Зима прийшла, і море в далечіні, і нам земля показує свої колінні чашечки. Велять палити смолу з ґудроном у чавунних чанах. Вже, о Міста, година надійшла оздоблювати велич брам Кібели гербами кораблів. Пора вславляти залізо на дворогому ковадлі. Повсюди море - і в людському небі, і серед переселення покрівель. Канатники, задкуючи, виходять з каналів порту, й лоцмани без суден спираються на столики в тавернах; географи питають про керунки берегових шляхів. Чужий Достойник хіба назве вам прихисток Коханців?

 

Повідай правду нам, сновидна мріє. Достави древа потерпших суден уже перетинають брами міста. Владарі дому запаслися сіллю. Дівчата із великого будинку перед багаттям змінюють білизну, і жовте полум'я крильми вдаряє, мов хижий птах морський в залізній клітці. Серед покою палять на лопатах листочки кольору коричної кори. І ті, що перевозять крам морями, усю дзвінку монету вивертають серед дворів старих фамільних банків; обнюхують запряжені тварини великі бронзові фонтани площ,- дзвенять метали злитків у покоях, абаки й рахівниці за дверима, ґратованими,- ось видніє гасло у формі човника чи й черевичка... Стають історія та хроніки ясніші, коли складають свідчення монети.

 

*

Зима прийшла, і комашня подохла, виймають люди з театральних скринь смарагдові полотна широченні із візерунками багряних барв. Статисти і вдягальниці мерців наймаються на працю до театрів. І море з запахами туалетів живе ще й досі біля давніх мурів, у закутках. Великий тлум ступає, немов велике місиво кісток, серед відлуння вересневих мушель... О подруго, яке ж то друге море і поринає в нас, і замикає свій чемерник - свою троянду? Чи жовті плями літа буде стерто з жіночих чіл? Гряде глибінь речей: сліпі б'ють в барабани у провулках, сідає пил на мури, вздовж яких ступає вбогий. І юрба марнотна, і час марнотний, протягом якого без кораблів ідуть чоловіки.

 

Повідай правду нам, сновидна мріє. Зима прийшла, світила повновладні, і Місто зблискує всіма вогнями. Ніч - пристрасна жага чоловіків. Гучні промови в глибині подвір'їв. Лаванда ламп квітує у покоях, жадливий смолоскип горить в кільці залізнім. І на ніч розмальовані жінки блідою червінню коралів. Очі п'яні у них, і перед ними - море. І ті, що розкриваються в покоях, розвівши золоті свої коліна, звертають скаргу лагідну до ночі: і море літа довгого, і спомин. Отож до замкнених дверей Коханців прибийте-но малюнок Корабля!

 

*

...Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля котиться по Місту... Коханці, море йде за нами вслід! Немає смерті! Кличуть нас богове, щоб ми зайшли до гавані... І ми з-під ліжок витягаємо свої найурочистіші родинні маски.

 

 

ХОР

Море Ваала, обшире Маммона...

 

1

«Море Ваала, обшире Маммона,- усіх віків і імень ослоно та схороно,

Море без віку й жодного резону, Море без поспіху та жодного сезону,

 

Море Ваала й лютого Даґона,- лице первісне наших сновидінь,

О Море, передвістя споконвічне,- ти й перевершуєш усяке передвістя,

 

О ти, від співу нашого давніше,- о Море, невідомість про майбутнє,

О Море, пам'ять про найдовший день, неначе обдароване безумством,

 

Найвищий погляд понад розмахом речей, і над перебігом Буття, його несхибна міра!..

 

*

Ми прикликаємо тебе, о Мудрість! І залучаємо тебе до наших клятв,

О Море, сповнене величчям, у власних відступах та розмаїтті, велике посеред великих каст, високе посеред високих рангів,

Усе твоє,- твій рід, твій край і твій закон; усе твоє,- твій люд, твоя еліта й маса,

О Море без регентства й опікунства, без ради й посередника-арбітра, без суперечок про інвеституру:

Владарне від народин, сановите, у всеозброєнні своїх прероґатив, у всемогутті титулів своїх та королівських прав і повноважень,

Ти в імператорських своїх одіннях утверджуєшся в далині, і мовиш про велич, і примножуєш у далях

Свої величні способи буття, неначе знак прихильності імперій або ж доманіальна доброчинність.

 

*

Чи спали ми, й чи спала ти сама, Присутносте, коли заради нас було омріяне таке безумство?

Ми нині наближаємось до тебе, Скрижаль Величних, і серця нараз стискають нам людські границі.

Чи слід кричати нам? Чи слід творити? Хто творить нас самих у цю хвилину? Отож питаємо: супроти смерті чи не лишається одне - творити?

Ми вибрали тебе, о Місце для Величних, о найдивніший із теренів! Великий кін зростання й честі, поля вітання та хвали!

І що ж таке,- ми молимось до тебе,- єднання це без повороту, і це зібрання без оплоту?

Спалити ліпше у твоїй морській окрузі сто прокажених Королів у їхніх золотих коронах,

Громаддя вбогості та честі, і гордощі мужів, які не ждуть оскаржень.

 

*

Ось вільний поступ до твоєї слави, Могутносте! О Первісне й Верховне!.. Безмежний простір, повно-важність права;

Вже досить нам у відомстві твоєму благати вольностей та привілеїв,

О Море без сторожі й огорожі, без винограддя та рясного збіжжя,- там, де простерлася багряна тінь Величних!

Засівши на твоїх камінних гранях, неначе пси із головами мавп, богове, виліплені з глини та печалі,

На спадах, перекраяних ярами, на спадах, перепалених вогнями, які відтак набрали барви перегорілих осадових товщ,

Остання Сесіє, ми мріяли про тебе! Ми задля тебе берегли цю мрію у щонайвищій із відомих нам інстанцій:

Зібрання щонайвищих верхогір'їв землі у довгому складчастому вбранні, немов священна асамблея найбільших грецьких Мудреців,- уся земля, посеред безгоміння, в колегіальному вбранні, розпочинає збори й засідає в амфітеатрі з білого каміння...»

 

2

Разом із тими, що мандрують і залишають на пісках свої сандалі, разом із тими, що німують і прокладають путь безповоротним снам,

Якогось дня ми вирушаємо до тебе у нашому святочному вбранні, Море, незайманість Сонцестояння, о Море, ти, безжурносте вітання, й невдовзі ми не можемо сказати, де зупинитись мають наші кроки...

Чи це таки насправді ти, о диме нашого порога, підносишся у нашому єстві, немов священний дух вина в посудинах з фіалкового древа, при сході червонястих зір?

Ми беремо тебе в облогу, Розкіш! Ми будемо тебе жадливо висмоктувати, вулику богів, о тисячі чарунок піни, де спопеляється злочинство! Будь з нами, о Кумейський сміх, і також ти, останній зойк Ефесця!..

Тож ось як мовить Завойовник, під бойовим своїм пером, в останніх брамах Храму: «Я буду жити в заборонених покоях, і там блукатиму...» Смоло померлих, тобі не бути гноєм цих місцин!

А ти - несхибно допоможеш нам супроти темної людської ночі, чудовна магмо край порогів наших, о Море, з'явлене в потрійній драмі: це Море жаху та злочинства; а також Море спалаху та свят; нарешті, Море діянь!

 

*

Погляньте,- Море жаху та злочинства:

 

Нарешті, ладні ми переступити Поріг, чудесну королівську зелень; і, не спиняючись на мареннях про тебе, ми топчемо тебе, божиста казко!.. Там, посеред підводних галяв, зринає зірка без обличчя; душа, від розуму прудкіша, до неї стрімко поспішає. Для нас ти - нетутешня милість. І, рухаючись у тобі, рухливім, вичерпуємо аж до дна злочинство та велику кривду, о Море невимовного вітання, і всеосяжне Море ласки!

 

Ні, ми не гризли зелені цитрин із Африки, і ми не поривались до покладів світлястого бурштину із вкрапленнями крилець одноденок; але, оголені, ми оселились там, де плоть уже не плоть, і сам вогонь - уже не пломінь, а ряхтіння соків, добірне й найкоштовніше насіння: у мить зеленого передсвітання, що, мов листок, широкий і єдиний, затоплений світанням і сяйливий...

 

Віднайдена велика єдність, відроджена сяйна присутність! О Море, світляне моління і плоть великих синодичних місяців! Це яснота, яка заради нас зробилася речовиною й твердю, і найясніша часточка Буття постала у жахтінні дня,- немов при ковзанні меча з шовкових піхов пурпурових: Буття заскочене у власній суті, й сам бог - довершений і досконалий у найсвятіших зі своїх відмін, у затінку священних пальм... Прихід до Князя у тимчасову ставку його слави! Отож нехай тепер, нарешті, сяде у колі бенкетарському Господар!..

 

Союз утверджено, і змова досконала. І ми - серед людей твоєї слави, неначе гостра скалка в серці візій. Чи слід кричати нам? Чи слід хвалити? Хто губить нас самих у цю хвилину,- або, можливо, здобуває нас? Сліпі, ми хвалимо. І молимось до тебе, о Смерть,- безсмертні Грації з тобою. Нехай же плинні фрази наших співів, помилувані порухами губ, віднині будуть означати більше, аніж дозволено вдавати сновидінням.

 

Так, справді, посеред зелених вод та шумовиння, наче серед галяв, пломінням Математики повитих, є істини, що при появі нашій далеко полохливіші, ніж гриви казкових звірів. Там неждано ми втрачаємо опору під ногами. Чи це, о пам'яте, насправді ти, і за подобою твоєю Море? Ти й досі путь свою верстаєш, і ти даєш собі наймення, і морем досі ми тебе звемо,- ми, котрі вже не маємо ім'я... І ми могли б ще мріяти про тебе і на короткий час тебе назвати...

 

*

Погляньте,- Море спалаху та свят:

 

Бог Неподільний володарить на обширах своїх провінцій. І Море радісно вступає на всі поля любовних попелищ... О Море, пожиральнице чудес і квіття мальв, о невситиме Море, жадлива пожиральнице великих злотистих маків посеред рівнин, що їх осяяно одвічним Сходом! О вимивальнице зернинок злота з трудних пісків, о ти, Сивіло віща, розмита в найбілішій глині бухти!.. Це, Море, ти ступаєш уперед і гордо ушановуєш себе, о обмивальнице нагробків на всіх краях земного суходолу, о підіймальнице великих смолоскипів над брамами усіх арен!

 

Старі жувальники кори та попелу, із чорними зубами, встають, щоб на зорі тебе пошанувати. І ми, котрі були незмінно поруч, спостерігали серед пальм світання, рясне творіннями твоєї ночі. Ми бачили тебе в ранковий час: укрите щільно чорним лаком, немов незайманка під знаком заборони, в якій зростає божество. Та в полуденний час,- від золота шалене! - мов під попоною господня кобилиця, яку ніхто не запрягає й не сідлає,- тяжка тварина із ритмічним кроком, під королівськими своїми чапраками, з оздобами коштовного каміння, важка від срібла, лагідно колише разом з вогнями дня свій горельєф захоплюючих образів, і власні великі, рівно складені пластини, священне золото своє і срібло;

 

Або ж, нав'ючена вагою старовинних ошатних башт, під зблиском войовничих амулетів на пряжках із задавненої міді, тварина дужа, що зігнулась тяжко поміж своїх щитів шаноби й честі,- вона несе підвішений на гак, мов купу потрухів та водоростей грубих, вантаж щедротний ланок, і кілечок, і бронзових своїх гачків кольчуги, і гарну зброю, що її так густо змастили жиром виснаги й знемоги, у проймах з клапанами завеликих, зі шкіри вироблених фартухів;

 

Або ж іще, так само поміж нами, тварина кольору асфальту, гола, сумирна, вся розписана великим орнаментом з рудої вохри й глини,- вона несе лише важенне берло з червоним самоцвітом, а також священним чорним каменем бетилом; посвячена, велика і тяжка серед трясовини людського тлуму, вона одна танцює й дещо важить для свого бога у безжурнім тлумі...

 

*

Насамкінець, погляньте,- Море діянь:

 

Там ми шукаємо свої списи, свої загони та дозори,- і це пронизливе боління серця, що пориває нас на вищий подвиг... О невсипуще Море в час припливу, і непогрішне Море в час відпливу! О Море, Варвара безжальність, і Море, бунт супроти Ладу, Море, під панциром своїм невтишне, о ти, стократ діяльніше і дужче, аніж посеред спалаху любові, о вільне та гордливе в пориваннях! Нехай наш крик тепер відповідає оцій великій радості твоїй, о войовниче Море наших Маршів, а для нас ти - атлетичне Море, круг Арени!

 

Бо твоя втіха - в безмірах громаддя, та ще в бо-жистих нахилах твоїх, а твоя розкіш - на гостріні рифів, у частих блискавках та в близькості меча. Ми бачили тебе, о Море люті, і Море, п'яне від самого Моря, серед великих смоляних троянд, серед потоків сяйнобризних нафт, коли ти котиш аж до вуст своєї ночі, немов оті священні жорна, що в них вкарбовано нечисті гексаграми,- важезні камені, омиті злотом усіх твоїх гігантських черепах,

 

І ти саме, таке рухливе й плинне в розподілі своїх щитків і мушель та в широченних власних проймах, Море, під панциром своїм невтишне, і Море, найдіяльніша могуть,- о всеосяжне, о суцільне,- сяйне й опукле у своїм огромі, й немов набрякле тягарем погорди, під молотом високого Прибою своєї фауни, охочої до бою, ти, Море заважких основ, і Море, заколот супроти Ладу,- о цілокупність, о тріумф,- ти, несене самим припливом! - дедалі надимаєшся й ростеш на золотій своїй вершині, немов священний римський щит на бронзовій своїй плиті...

 

Фортеці й цитаделі, неухильно руйновані під гук вояцьких флейт, не сповнять обширу для воскресіння мертвих! При сяйві солі чорної та йоду снів-посередників страшне кільце Сновидця поволі й незворотно замикає мить невмирущого жахіття: величезне подвір'я, вимощене найщільніше залізом заборонених округ,- і, вмить, обличчя явленого світу, якого вже не відчитати нам... Але що діється з самим Поетом посеред повного загроз шукання,- скажіть, що діється з самим Поетом серед цього світлястого двобою? Нехай сьогодні, в вечоровий час, дадуть вам відповідь, до рук узявши зброю.

 

3

...Велика многота картин і марнотратність віршового ритму. Але тепер уже надходить час, щоб повернути Хор у круг строфи.

Велика вдячність Хору - тому кроку, що ним ступає суверенна Ода. Відтак відновлено речитатив на славу Морю.

Соліст іще стоїть перед безмежжям Вод. Він бачить неокрає Море, із безліччю ряхтливих зморщок,

Немов укрита згортками туніка бога в руках у храмових дівчат,

Або на схилах, ледь порослих скупими кущиками зілля,- в руках дівчат морська широка сіть рибальської громади.

Ось так, чарунка по чарунці, безмежна просодична ткань снується,- то, власне, Море на своїй сторінці, немов святий речитатив:

 

*

«...Море Ваала, обшире Маммона, усіх віків і ймень ослоно та схороно; о Море дальніх берегів і всіх часів, о Море, провість про найдовший день,- ти й перевершуєш усяке передвістя, ти й передвістя, чуте з вуст Чужинки; о незміренносте оповідного слова,- о Море, безіменна многомовність!

 

І, рухаючись у тобі, рухливім, ми нарекли тебе ненареченним Морем: мінливе й плинне у своїх одмінах, незмінне й непорушне в своїй масі; різноманітність у началах та рівноцінність у Бутті, правдивість у брехні та зрада у посланні, все існування, все неіснування, усе терпіння й весь непослух,- неіснування, існування; великий лад і маячіння,- і милість, і благовоління!..

 

О Море, ти, тривке палання, обличчя, бите дивним зблиском! Свічадо, що відбило Поза-сон, і Море, що відкрилось Поза-морю, неначе той Кімвал непарний, що в далині собі знаходить пару! Відкрита рана у земному лоні задля святого вторгнення, о ти, роздерта наша ніч, ще й інша ніч, осяяна та блискотлива,- поріг камінний, вимитий любов'ю, й жахітне місце скверни та блюзнірства!

 

(Невідворотність, о загрозо! Пожари, що несуть їх далі й далі, мов до пустель погорди й непокори; жадання, що несуть їх далі й далі, мов до некликаних дружин, до інших лож... Земля Величних, і така ж година Величних - вже передостання, й остання, й нинішня, ось тут, безмежно тривка в раптовім сяйві блискавиці!)

 

О суперечливе та розмаїте! О повноважне Море, безберегість угод, союзів та великих звад! Ти - міра, але й ти - надмірність, і благодійність, і жорстокість; о бездоганна чистота в усьому, що нечисте й непристойне,- і анархічне, і легальне, і змовницьке, й недозволенне, о маячня!.. І ще яке,- і ще яке, непередбачене й неждане?

 

Безплотне, й надто вже достотне, й незворотне; і безвідмовне, й неспростовне, й незисковне; безлюдне і заселене повсюдно; могутнє, вічно сутнє й непозбутнє,- і ще, і ще яке, немовлене й нечутне? Непізнаванне й невідступне, і бездоганне, й непідсудне, іще й таке: велике Море, незайманість Сонцестояння, о Море, наче вина Вінценосців!..

 

Ти, що було завжди й незмінно з нами, ти, що завжди й незмінно будеш з нами,- тобі заслужену складають шану благоговінням повні береги: неначе посередник і примирник, ти запроваджуєш закони наші,- о Море мецената й злидаря, о Море емісара й крамаря! Про тебе люди знають ще й таке: ти засідаєш в наших трибуналах, серед душпастирів і суддів наших, що викладають в дистихах статути,- до тебе на пораду поспішають засновники приморських ліґ і пактів, об'єднувачі миролюбних націй з проводирями молодих мужів до їхніх жон на інших берегах,

 

Тебе, о Море, бачить у сновиддях вояцтво прикордонних гарнізонів та різьбярі познак біля границь імперій; дозорці краму біля брам пустелі та постачальники монет, властиво, мушель; і царевбивця, що біжить пісками; й репатріант, повернутий державі,- його ведуть по снігових шляхах; і сторожі рабів серед копалень, що притулились до своїх бульдогів; і козопаси, вбрані в лахи шкур; і волопас, що носить сіль худобі; ті, що відходять жолуді збирати в діброві, під священними дубами; ті, що живуть у лісі й виробляють із дерева начиння господарське; і шукачі колінчастого древа, що з нього майструватимуть форштевні; сліпці славетні біля наших брам, у пору падолисту; й гончарі, які малюють посеред подвір'їв, на глині келихів, узори чорних хвиль; і збирачі полотен задля храмів; і, попід мурами фортеці, закрійники морських вітрил; а також ви, за бронзою дверей, ви, коментатори нічні щонайдавніших текстів цього світу; і літописець при вогні лампади, що припадає до далеких лун народів, до безсмертних їхніх мов,- неначе Той, хто викликає мертвих, ступаючи на край могильних ям; мандрівці по нагір'ях, що багаті на офіційні письмена й послання; і ті, які подорожують в ношах серед хвилястих жнив або лісів, що вибрукував їх Король-безумець; ті, що вночі несуть червоні перли, і разом з Жовтнем бродать по великих лунких шляхах історії озброєнь; і полководці, в кайдани закуті, серед щасливих тріумфальних тлумів; і судді, обрані у вечір бунту, вже зовсім недалеко від кордонів; трибуни-красномовці, що мовляють серед великих полудневих площ; коханка, що припала до коханця, мов до святині потерпілих мореплавців; і той герой, якого прикувало, у дальніх далях, ложе Чарівниці; і той чужинець серед наших руж, якого присипляє гомін моря та ще бриніння бджіл в садку владарки,- і це вже полудень,- легкий вітрець,- філософ спить у глиняній своїй посудині, суддя - на кам'янім антаблементі, що подібний до носа корабля, жерці верховні - на ложі, схожім формою на човник...»

 

*

О передвістя, невимовне! До тебе линуть біль і лихоманка!

 

Народи дужче налягають на свій ланцюг, зачувши тільки твоє морське єдине ймення; тварини дужче натягають свій мотузок, зачувши тільки єдиний присмак твій трави й гіркого зілля; і чоловік, який вжахнувся смерті, іще розпитує у ліжку про височінь припливних хвиль; і вершник, серед поля загубившись, ще й досі повертається в сідлі, шукаючи своє житло й пристанок; так само в небі, на шляхах твоїх, хмарини гуснуть, доньки твого ложа.

 

Ідіть і розпечатайте каміння фонтанів і криниць, там, де джерела замислені про путь свою до моря. Нехай так само буде перетято усі зв'язки, усі опори й стрижні! Бо забагато скель під варту взято, і забагато схоплено в окови старих дерев, сп'янілих од тяжіння,- усі вони застигли нерухомо, о Море, й досі на твоєму Сході, немов тяжкі тварини в час доїння.

 

Або ж нехай саме пломіння котить, мов грім, свій вибух лісових плодів, і лусочок, і вже засохлих струпів, нехай жене вогненним батогом нестямні зграї та стада живих! До пристановища твого, о Море, й відтак до бронзових твоїх престолів, які не мають сходин та перил! Нехай ті ж самі посторонки тиснуть Володаря й прислужницю його, Багатія та вбогого тубільця, і Князя з усіма його гостями та з усіма дочками економа; всю фауну, і свійську, і священну, відтяті голови та здерті шкури звірів, із усіма копитами й рогами, і дикого баского жеребця, і полохку золоторогу сарну...

 

(І хай ніхто не важиться подбати ні про пената, ні про лара, ні про твого сліпого предка, який заклав основи касти. За спинами у нас не жінка, що стала соляним стовпом: ні, перед нами - надмір прагнень та завелике любострастя. І чоловік, нещадно гнаний від брили каменю до брили, аж до останніх хвилерізів зі сланцю або чорного базальту, схиляється над стародавнім морем, і там, крізь спалах аспидних століть, вбачає неокрає лоно вод, із тьмою гребенів своїх струмливих, немов саму божественну утробу, що, гола, зблисла на коротку мить.)

 

*

...До тебе квапиться Жона всесвітня серед вселенського огрому вод, до тебе квапиться Жона свавільна серед щедроти ості своїх джерел, серед високого припливу своєї стиглості й достатку,- сама земля струмисто рине у доли гирлами кохання: сама земля, одвічна та антична,- така немовчна відповідь твоя, з такої далини, й така тривала, з такої далини, й така повільноплинна,- і ми самі разом із нею, з великою підмогою народу та з тупотом великих тлумів, у нашому святочному одінні, у нашому найлегшому вбранні,- немов речитатив кінцевий поза строфою та еподом,- о тлуме! - із отим танечним кроком, що до потужних просторіней моря, яке сп'яніло від самого моря, веде покірну та поважну землю, яка сп'яніла від землі самої...

 

Припливе, о велика ласко!.. І мореплавець під полотнами вітрил, уже знесилений при вході до проток, по черзі вимушений наближатись до двох супротилежних берегів, на суші бачить чоловіцтво та жіноцтво двох різних рас, та ще тварин плямистих, і це - немов заручники, що їх позбирано аж на краю землі,- чи пастухи, що йдуть широким кроком узгір'ями, і жезлами хитають, неначе діячі античних драм.

 

І по найближчому з морів великі пазурі лишають свої глибокі борозни на водах. А далі, аж при виході з проток, широко розляглось чужинне Море,- то вже не море наймитів поденних, а головний поріг найбільшої Орбіти і видатний поріг найбільшого з Віків,- і там керманичу немає місця,- о Море, вступ до забороненого світу, на іншій грані наших сновидінь, ах! наче крок за межі сновидіння, і сновидіння, на яке не стало зваги!..

 

4

- І це Йому сказали ми свій людський вік, і це Йому звучать хваління наші:

 

«...Воно - немов той самий камінь миропомазань без покровів; воно подібне блиском до меча, що опочив між білими шовками.

В його очисній ясноті панують риси потужної прихильності та ласки; воно набути ладне барви неба, що за подобою його мінливе й плинне.

І це - федеративне море, й вічне море союзу саме там, де всі моря і всі народний зливаються водно.

 

...Це - море, п'яне від самого моря, і море найверховнішого сміху; воно гряде до найхмільніших вуст, на велетенських крилах, що розкриті, немов каміння величавих храмів:

О Море, незліченне й незчисленне у власних числах та множинах чисел; о Море, і невтомне, й невтоленне у завеликих власних номах та в літочисленнях своїх імперій!

Воно росте без образів і цифр, воно гряде до найхмільніших вуст, неначе той перелік усний, що згадують його під час таємних церемоній.

 

...Шляхетне Море відступу й відходу, і Море найвеличнішого циклу, де гають час безлюдні королівства й провінції без складених кадастрів,

Воно - заблукане безповоротно, воно ж - і просторінь сліпих міграцій, воно веде безлюдними шляхами, воно веде сезонними слідами, серед великих панорам своїх барвистих трав,-

Веде великий тлум своїх народів та всіх підлеглих орд, що сплачують данину,- до найвіддаленішого злиття в єдину й повсякчас ту саму расу.

 

«...Чи ти - воістину моя присутність? - крик найхмільнішого з мужів,- а чи несхибність передвістя?..» Це ти, Присутносте, й ти нині сниш про нас.

Ми прикликаємо тебе: «Будь поруч, з нами!» Але ти подаєш нам інший знак, і він для нас неуникненний; ти прокричало нам про те, що неосяжне й незміренне.

І наше серце повсякчас з тобою, серед пророчих шумовинь, серед далеких літочислень, і дух для себе накладає заборону на кожну із місцин твоїх поривів.

 

...Напівземною звем тебе Жоною: бо, Море, ти циклічне, наче жінка, і по сезонах змінне, наче слава;

Одначе плинеш ти, не відаючи нас, і котиш власні діалектні товщі над смутком наших почестей і слав, над розкішшю затоплених ландшафтів.

Чи слід кричати нам? Чи слід молити? Ти й далі плинеш, Марне та Безмежне, і ти пишаєшся саме собою, аж на порозі іншого Безмежжя...»

 

*

І нині ми тобі повідали всю правду, і нині ми тебе почнемо пильнувати, і ми віднині перевершимо тебе у наших людських справах:

 

«Вслухайся, й ти нас чути зможеш; вслухайся, й ти нам допоможеш.

О ти, що без кінця грішиш супроти смерті та супроти занепаду речей,

О ти, що без кінця співаєш про гордість брам, відтак волаєш біля порога інших брам,

Ти, що блукаєш між Величних, мов гомін безпритульної душі,

Ти, що в бездонній глибині недолі громадиш раптом ретязі кохання,

Ти, що примірюєш великі маски щастя, і раптом видно на тобі глибокі рани,-

Будь з нами в слабкості своїй і силі, і в дивині життя, що вища від радіння,

Будь з нами, ти, яке в останній вечір нас змушуєш творінь своїх стидатись, і радо пробачаєш нам цей сором,

Нехай же в час повернення добра, під полотном вітрил опалих наших,

Нам допоможе твій великий спокій, і твоя сила, і могутній подих, о кревне Море Ладу та Порядку!

 

І сила та зростання хай приходять у наші сни, о Море, із єдиним, із первородним звуком твого ймення!..»

 

*

Ми прикликаємо тебе, нарешті виходячи за круг строфи Поета! Нехай тепер не зблисне задля нас, поміж тобою та великим тлумом, оцей грізний нестерпний спалах мови:

 

«...У нас були слова для тебе, але було замало слів,

І вже любов нас поєднала з самим предметом наших слів,

І це вже не слова для нас, і це не знаки й не оздоби,

А саме те, що ними дане, і саме те, що ними вбране,-

Виповідаючи тебе, о оповідь, ми вже й самі стаємо, оповідь, тобою,-

Тобою стали ми, о ти, колись до нас Непримиренна: сам текст, і суть його, і плоть, і весь морський потужний плин,

І велич просодичних вбрань, що їх вдягаємо ми знову...»

 

І рухаючись у тобі, рухливім, і мовкнучи в тобі, живім і хтивім, ми живемо, нарешті, у тобі, о Море єдності й союзу,

О Море, світляне моління, і Море, найславетніша з субстанцій, нарешті ми вславляємо тебе,- морський твій спалах, найчистішу сутність:

На всіх затоках, що вдаряли в них блискучі весла, і на узбережжях, що Варвар ланцюгами їх шмагав,

Ах! На всіх рейдах, що орел опівдні їх шматував, на всіх великих площах, що круглим вибруковані камінням, перед тобою широко відкритих, мов перед збройною твердінню Цитаделі,

Ми, Оповідь, вславляємо тебе! - І натовп разом зі Співцем стоїть, і Море, непорушне біля брам, палає, вінчане вечірнім золоттям.

І вже великий вітер рине вниз, крізь вечір, щоб зустріть надморський вечір, поза ареною юрба верстає шлях, і лине все пожовкле листя світу,-

Все Місто, сходячи на берег Моря, веде з собою череду тварин у мідяних оздобах; виконавці з оправленими в золото рогами, та збуджені жінки, і також зірка, що сяє з першими вогнями міста, посеред вулиць,- все в путі до Моря, і вечір понад просторінню Моря, і всі дими союзів над водою,

В божистому сусідстві поряд з ґанджем та зіпсуттям людським поміж богами...

 

5

- Понад ареною, понад безлюдним Містом листок у золоті смеркання кружеляє, жадаючи знайти людське чоло. У місті бог - чужинець,- і Поет, що повертається на самоті з похмурими Дочками слави:

 

«...Море Ваала, обшире Маммона,- усіх віків і ймень ослоно та схороно!

Одноутробне Море наших снів, і Море, люто гнане сном правдивим,

О ти, відкрита рана в наших грудях, і стародавній хор у нашій брамі,

О ти, гріховносте, і ти, палання! Усе безумство й світле легкодумство,

О ти, любове, й ти, відразо, і Невблаганне, і Вблаганне,

О ти, що знаєш і не знаєш, о ти, що мовиш і не мовиш,

Ти, що всі речі розумієш, але в усіх речах німуєш,

І повстаєш в усіх речах супроти смаку людських сліз,

Не мачуха, а мати й Ненька, кохана й мати наймолодшого з синів,

- О ти, Єдинокровне і далеке, ти - кровозміс, ти й первородство,

Ти - і найбільше співчуття до всіх речей скоро-минущих,

О Море, вічно невідхильне, і Море, врешті неподільне! Покаро честі, спрут любові,- Море, пленарне і сумирне, чи не ти нас,

 

О Кочове, у вечоровий час на береги реальності вестимеш?»

 

 

ПОСВЯТА

Це Полудень, і хижаки, і голод...

Це Полудень, і хижаки, і голод, і цілий Рік морський, його найвища вершина там, понад скрижаллю Вод...

- Які ж то, зовсім чорні і криваві, дівчата йдуть шаленими пісками, ледь оминувши зникнення речей?

Це Полудень, і люд, його тривкі закони... Птах, набагато ширший у польоті, вбачає мужа, вільного від тіні, аж на самій межі його маєтку.

Але не бракне злота нашим чолам. І ще звитяжливо здолають ніч червоні наші верхові тварини.

 

Так збройні Вершники, на межах Континентів, ступаючи на край стрімкого узбережжя, розпочинають свій об'їзд півостровів.

- Це Полудень, його великий лад, громохкі кузні... Ось уже крилаті високі миси в далях простирають свої дороги з синявої піни.

Виблискують своєю сіллю храми. Богове будяться у товщах кварцу.

І спостережник, високо вгорі, посеред вохри й рудуватих крейд, про черлень полудня звістує гучно, здіймаючи свою залізну сурму.

 

Це Полудень, і блискавка, й провістя; це Полудень, і хижаки його посеред форуму, і крик орлана понад просторами безлюдних рейдів!..

- Ми, що, можливо, у якийсь із днів помремо, нині кажемо: людина безсмертна посеред багаття миті.

Зі свого крісла білої слонівки піднявся Узурпатор. І коханець змиває з себе всю смагу ночей.

І чоловік у щирозлотій масці скидає з себе це важенне злото, аби належно вшанувати Море.

1953 -1956

 


© Aerius, 2004


интернет магазин плитки Киев