Сен-Жон Перс
Вигнання
Переклад Михайла Москаленка


© Saint-John Perse. Exil (1942)

© М. Москаленко (переклад з французької), 2000

Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 98-141.

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Вигнання

Зливи

Сніги

Поема до Чужинки

 


 

 

ВИГНАННЯ

Арчибальдові Маклішу

 

І

Широкі брами до пустель, широкі брами до вигнання,

Ключі в руках людей із маяка, і колесована зоря на камені порога:

Ти позостав, Господарю, мені скляну оселю посеред пісків...

Гіпсове Літо точить люті вістря списів своїх у наших ранах;

Обрав я місце, видне і незриме, як цвинтар вимерлих змін року,

І, наче дим по узбережжях цього світу, дух божий повстає зі свого ложа, з азбестових великих товщ.

Всі спазми блискавок жахтять-яріють заради розкошу Князів Таврійських.

 

ІІ

Не даний жодним берегам, не знаний жодним сторінкам прозорий зачин цього співу -

Нехай хапаються у храмах люди за розмальований вівтарний ріг:

Серед пустель - моя хвала! Серед пустель - і честь, і слава! І то не шлях на манівці, о Подорожній, -

Якнайоголеніших просторів жадати, щоб на пісках вигнання склалася велика поема, зроджена з нічого, поема, створена з нічого...

Свистіть, о пращі, понад світом; співайте, мушлі, над водою!

Я заснувався на проваллі, на бризках, на димах пустель. Я спочиватиму в водоймах і в порожнечах корабельних,

В усіх місцях, намарних та безбарвних, де присмак величі лишився.

 

«...Не стільки віянь перейшло над Юлієвим родом; не стільки стверджено угод серед великих жрецьких каст.

Де сунули піски зі співом - відходять там Князі вигнання,

Де пнулись високо вітрила - якийсь уламок відпливає, шовковіший од скрипалевих снінь,

Де відгриміли люті битви - біліє щелепа осляча,

І море котить надовкола по узбережжях гуркіт черепів,

І що на світі все для нього марне - про це надвечір нам повідали край світу

Дозори вітру на пісках вигнання...»

 

О мудрість піни, моровице духу, в їдкому розчині вапна, у хрускотінні солі!

Судилося мені знання серед тортур душі... Нам вітер мовить про свою сваволю, нам вітер мовить про свої поразки!

Неначе Вершник, що аркан у жмені стискає на краю пустелі,

Я стежу на арені щонайбільшій, коли злітають знаки найпишніші.

І ранок, мов авґур, заради нас веде перстом своїм серед святих письмен.

Не від учора - у вигнанні! Не від учора - у вигнанні! «О наслідки, о передвістя!» Серед пісків Чужинець мовить: «На світі все - для мене новина!..»

І спів, що родиться у ньому, - для нього є не менш чужий.

 

ІІІ

«...Одвічність розпачу, і віковічна розкіш, І, наче подвиг військ, які проходять світом, немов почислення племен у час Ісходу, немов закладення імперій при заколоті преторіанців, немов гордливий вигин губ при створенні великих Книг, -

Щось величезне і глухе по світу, що раптом виростає, мов сп'яніння.

 

... Одвічність розпачу, і віковічна велич, Щось мандрівне по всій землі, оцей високий транс по світу, й по узбережжях цього світу з тим самим подихом гряде та сама перебіжна хвиля,

Єдина довга фраза без цезури, і їй пояснення нема й не буде...

 

... Одвічність розпачу, і віковічний клич, І височенний цей бурун, завжди на гребені навали, та сама чайка в височіні, завжди на гребені жадань, та сама чайка на просторі потужним вимахом крила поєднує вигнанчі станси, й по узбережжях цього світу з тим самим подихом гряде та сама незміренна скарга, -

За нумідійською моєю душею рветься у піски...»

 

Я впізнаю тебе, потворо! З тобою знову ми віч-на-віч: відновлюємо довгу суперечку там, де колись облишили її.

Ти можеш висувати аргументи, неначе морди, низько над водою: та я не дам тобі спочинку, ні перерви.

Аж надто часто на знайомім узбережжі мої сліди змивало до світання, аж надто часто на покинутому ложі мені в'їдався в душу рак мовчання.

Чого від мене хочеш ти, о подиху первісний? Чого, нарешті, прагнеш ти від уст моїх живих,

О сило мандрівна у мене на порозі, Жебрачко на дорогах наших і на шляхах, де ходить Марнотратець?

Про власну старість нам оповідає вітер, про власну юність нам оповідає вітер... О Князю, гідно пошануй своє вигнання!

І все для мене - сила і присутність, де ще димує тема небуття.

 

«...Щоночі вищає німий і вічний розпач на порозі, щоночі вищає порив століть, замовклих під лускою,

Й на узбережжях цього світу, годований моїм єством, лютіший ямб!..

Таким висотам годі досягти урвистих берегів твого порога, о Ти, що на світанку взяв мечі,

О Ти, що вказуєш кути орлам, і Ти, який даєш поживу терпким дівчатам під залізним пір'ям!

На сході світу зайнялось усе, що має народитись, і кожна плоть народжена радіє найпершому пломін-ню дня!

І котиться великий грім по світу, неначе бунт повсталої душі...

Ти не замовкнеш, розпачу! Щоб я серед пісків не потоптав усю людську полегкість. (Хто знає місце, де я народився?)»

 

IV

Аж надто дивною була та ніч, коли серед кімнат блукало стільки віянь...

Хто в передсвітній час блукає краєм світу, і чий до мене долинає зойк? Яка розлучена дочка до інших рушила порогів зі свистом крил, яка відтручена дочка, -

У час, коли оманливі сузір'я, що назви змінюють задля мужів вигнання, заходять аж за край пустелі, бо прагнуть найчистішої з місцин?

Її прозвали Вічна Мандрівниця - таке ім'я наложниці жерців серед зелених підземель Сивіл, і ранок стерти зміг на нашому порозі слід босих ніг серед святих письмен...

Ви, слугівниці, вірно слугували, і, повні гордощів, підносили увись полотна свіжі, повні прохолоди, бо строки слова чистого минали.

Зі скаргами пташок-пісочників у даль відлинуло світання осмутніле, відлинула і дощова Гіада, шукаючи щонайчистіших слів.

І назване було моє імення на давніх берегах... Дух божества підносився над жаром кровозмісу.

 

І, щойно вивітрилася з пісків безкольорова суть цієї днини,

Прекрасні й плинні відламки історій, у небі, повному оман та хибних провість, немов на лопатях Гвинтів, затягувались в обертовий рух і потішали схоліаста.

То хто ж був поруч, там, і хто від мене линув, із вільним змахом крил? І хто в цю ніч, проти моєї волі, з чужинних вуст моїх умкнув цей спів?

О писарю, з усіх скрижалей узбереж зворотним боком стилоса зітри воскові карби марних слів!

Великі води зі скрижалей, великі води позмивають усі найкращі знаки й числа року.

І це, Жебрачко, час, коли на замкнених обличчях великих кам'яних свічад серед печер

Служитель божества, у повстянім взутті, в шовкових рукавицях широким краєм рукава стирає з'яв-лені знамення ночі.

Так до волосяниці солі рушає нині всяка плоть, плід попелу - плід нашого безсоння, - й мала троянда вашої пустелі, й нічна дружина, до світання зникла...

О! Марна кожна річ, яку одвіє пам'ять! Безумна кожна річ для флейт вигнання! Наутілус чистий вільних вод, спонука чиста наших марень,

І всі поеми, зроджені вночі, покинуті в досвітній час, прадавні крильця, взяті в бран вечірень жовтого бурштину...

Хай спалять, о! хай спопелять на гребені пісків усе сміття, увесь непотріб - брудні полотна і фарбоване волосся, і рештки пір'я й пазурів.

І вчора зроджені поеми, так! поеми, зроджені надвечір під зламом блискавиць, мов попіл на молоці жіночому, незримий слід...

Створивши чисту мову не для вжитку з усіх окрилених речей, не знаних вам,

Я знов перед собою маю план великої зникомої поеми...

 

V

«...Як той, хто з себе одіж зняв перед лицем морів, як той, хто вшанувати встав найперший з леготів землі (і під шоломом вище зробилося його чоло),

З руками голими й вільнішими вустами, аніж у час народин власних, припавши вухом до коралів, де скарга іншого століття спочиває,

На узбережжі рідному я знову... Нема історії, нема й полегші, крім тих, що зберегла душа.

З піском пустелі і стернею, з сім'янками, із комарами, із найкрихкішими речами, із наймарнішими речами, оте просте, щонайпростіше, - знов бути там, у проминанні дня...

Із кістяками пташенят летить у даль дитинство цього дня, в одінні островів, і, легший за дитинство, на порожнявих кісточках морської чайки та крячка, бриз зачаровує, немов дівчаток, хвилі в одіннях із луски, що прагнуть островів...

О смоли, о піски! Надкрилля долі, пурпурове, в надмірній пильності очей! І на арені, де нема шаленства, вигнання з чистими ключами, і день, протятий зеленню кісток, мов риба островів...

Співає полудень, о смутку! І крик вістує диво, о дива! І мало тут - сміятися крізь сльози...

Але чого, чого це раптом мені бракує всюди й скрізь?..»

 

Я знаю. Бачив. Хай ніхто не згоден! І день загуснув, наче молоко.

Шукає туга власну тінь у царствах Аршакідів; і мандрівна печаль веде світами свій молочайний смак; і в дивну виморочність поринають простори, що належать хижим птахам...

Що ж, воля мудреця - передректи близьке народження розколів!.. Небесна стеля - то Сагель-пустеля: там азалайя йде на пошук кам'яної солі.

Вже не одне століття криє мла - історії занепад.

І сонце прагне заховати свої сестерції чудовні у пісках - посеред розростання тіней, де визріли сентенції грози.

Фортеці під зеленою водою! Трава славетна у морських глибинах хай оповість нам про вигнання... Отож на цоколях, що понад хланню,

Велике листя з вапняку дає Поету тінь: мереживо на маску смерті...

 

VI

«...Той, хто опівночі блукає по камінних галереях, щоб з'ясувати знак і склад прекрасної комети; той, хто дбає, між двома війнами, про чистоту великих кришталевих лінз; той, хто до сходу сонця встав доглянути фонтани, й це вже кінець великих епідемій; той, хто з дочками й невістками посеред моря накладає лак, і з нього досить вже земного праху...

Той, хто безумству потурає по великих шпиталях з голубої крейди, і це - Неділя над житами, коли гряде велика сліпота; той, хто заходить на безлюдні хори при вступі в місто переможних армій; той, хто якогось дня замріяний про дивні каменярні, і це вже радше пополудні, коли гряде велика самота; той, кого будить серед моря, під вітром невисоких островів, пустельний запах піскового сухоцвіту; той, хто у гаванях не спить в обіймах у жінок-чужинок, і це - стеблистий смак бородачу із духом пахв навислої на землю ночі, і це вже трохи пополуночі, як залягла велика темнота; той, хто повитий сном, і дихання його вливається у подих моря, і разом з рухами припливів він повертається на власнім ложі, неначе корабель при зміні галсу...

Той, хто на чолах щонайвищих мисів накреслює морські дороговкази, хто позначає білими хрестами поверхню океанських рифів; той, хто омиває убогим молоком вапна великі каземати пітьми біля підніжжя семафорів, і це місця жорстви і цинерарій, розрада мудреця; той, хто замешкує на весь сезон дощів, разом із лоцманами й моряками, аж на краю півострова, у сторожа занедбаного храму (і це - на зламі сіро-синявої скелі чи на високій площині з червоного пісковику); і той, кого приковують до мап завершені путі циклонів; для кого світяться зимовими ночами великі зоряні сліди; той, хто розплутує вві сні нові й нові закони річних міграцій та річкових русел; той, хто шукає довгим лотом червону глину на великій глибині, щоб виліпити образ сновидіння; і той, хто з волі власної в портах вивірює бусолі яхт...

Той, хто простує землями назустріч великим заростям трави; хто по дорозі радить, як доглядати найстаріше із дерев; той, хто після грози виходить на залізні вежі, щоб вивітрити присмак крепу, тернового вогню лісів; той, хто в пустошніх землях дбає про стан великих телеграфних ліній; хто знає схови та опори магістральних підводних кабелів; хто глибоко під містом, під водостоками і купами кісток (і це - сама обідрана кора землі) пильнує пристрої для нотування чистих сейсмічних поштовхів...

Той, кому в час навал довірено режими водопостачання, і він іде дозором вздовж великих фільтрувальних водозборів, що їх знесилили весілля одноденок; той, хто охороняє від повстань, аж за зеленим злотом огорожі, великий Ботанічний Сад зі смородом його оранжерей; великі Установи Фінансів, Тютюнових Виробів, Морських Сполучень; і Схови Маяків, де залягають ліхтарі й леґенди; той, хто під час облоги проходить по великих залах, де кришаться під склом колекції кропив'янок та листотілів; і світача підносить він до гарних чаш із лазуриту, і там принцеса кістяна, крихка, з сизалевим волоссям, на шпильці золотій пливе за течією віку; той, хто заховує від армій рідкісний гібрид шипшини та ожини з Гімалаїв; той, хто з останніх власних коштів, у час великого Державного Банкрутства, утримує смутну пишноту не одного кінного заводу, а також і великі стайні, муровані з рудої цегли під широким листям, немов розарії червоних руж під рокотанням зливи, мов найпишніші гінекеї, повні смерку, і ладану, і варварів-князів, і чоловічої вологи...

 

Той, хто в годину криз бере під охорону великі опечатані поштові судна в річковім гирлі барви йоду або гною (і під краями вітражів, серед великих залів, повитих забуттям, це сяйво від алое на століття, і повсякчасно - всеношна у морі); той, хто збавляє час з нікчемними людьми на риштуваннях та на стапелях, де юрби розійшлися після спуску великого, три роки вже будованого судна; той, чия справа - приймати кораблі; і той, хто у якийсь із днів знаходить запах власної душі в обшивці гарної нової шхуни; той, хто чекає часу рівнодення на стінах доків, на лунких гребенях великих гірських загат та на великих океанських дамбах; той, нежданий, для кого ввись здіймається увесь невиліковний подих цього світу, із запахом великих сховищ та складів краму, привезеного з-за морів, і там зелене зерно й прянощі поволі бубнявіють під місяцем зимівель, немов саме творіння на своїм безбарвнім ложі; той, хто встає проголосити закриття великих світових конгресів з кліматології та орографії, і вже пора відвідати Дендрарій та Акваріум, квартал дівчат, і гранувальні каменів коштовних, і паперті великих одержимих...

Той, хто до банку йде і відкриває рахунок для шукань у царстві духу; той, хто з великим запалом ступає в круг свого нового твору, і вже три дні ніхто не помічає його безмовності, крім матері, ніхто не входить до його покою, крім найстарішої служниці; той, хто веде коня до джерела, а сам не п'є; той, хто в сідельнях марить про пахощі, палючіші, ніж запах воску; той, хто, немов Бабур, між двох одважних діянь одягає вбрання поета, щоб скласти шану найпрекраснішій з терас; той, хто впадає у задуму під час освячування нефу, і в стінах - глеки, наче ефи скрипок, вмуровані для кращого звучання; той, хто у спадок дістає, на поописуваних землях, останні доли, де гніздяться чаплі, й ґрунтовні праці з сокільництва та мисливства; той, хто у місті продає великі книги: альмаґести, і звірослови, й портулани; той, кого так турбують фонетичні акциденції, заміна знаків та швидка ерозія наріч і діалектів; хто бере участь у великих дебатах із семантики; хто є авторитетом у загальній математиці і втіху дістає від підрахунків - обчислення календаря перехідних святкових днів (а саме: золоте число, римський індикт, епакта і великі недільні літери); той, хто будує ієрархію великих мовознавчих установ; і той, кому серед найвищих сфер показують великі камені, Глянсовані невтомністю пломіння...

Усі вони - князі вигнання, й не потребують мого співу».

 

На узбережжях цього світу, о Чужинцю, без судового розгляду та свідка, до вух Понанту піднеси непам'ятливу мушлю:

Непевний гостю на кордоні наших міст, тобі не перейти порогу Ллойдів, - там твоє слово небагато важить, а твоє золото не має проби...

«Моя оселя - у моєму йменні», - так ти відповідав на портові анкети. І на столах міняйла ти посієш лише тривогу й замішання,

Подібно до небачених, великих, з заліза викарбуваних монет, що їх добуто з-під землі ударом блискавиці.

 

VІІ

«...Синтаксо блискавки! Вигнання чиста мово! Далеко другий берег, де засяяло послання:

Під попелом той самий палець торкнувся двох жіночих чіл; за вікнами - той самий подих при сплеску двох жіночих крил...

Чи спали ви цієї ночі, під фосфорним великим древом, о серце жінки, що в молитві серед світу, о мати страдного Вигнанця, коли серед дзеркал покою відбилося його лице?

І ти, між блискавиць найшвидша, о ти, найшвидша, що за мить здригнешся на другім березі його душі, ти, подруго його могуті і слабості його могуті, чий подих з подихом його навіки злився,

Чи на його покинутому ложі ти сядеш з трепетом жіночої душі?

Не від учора - у вигнанні! Не від учора - у вигнанні!.. Спів птаха берберійського віднині під власним дахом споневаж, о жінко...

Коли ти вчуєш, як у далині гроза помножує відлуння наших кроків, жіночий крик твій уночі повстане на двобій супроти щастя - зрадливого орла понад гніздом!»

 

...Мовчи, о слабосте, і ти, жіночий запаху вночі, мов мигдалевий вицвіт ночі!

Блукаючи по берегах, блукаючи по всіх морях, мовчи, о ніжносте, і ти, присутносте, що зводиш крила на височінь мого сідла.

Я знову рушу нумідійським шляхом, який проліг над невідступним морем... Ні, не вербена на вустах, але на язику, мов сіль, - закваска, смак Старого Світу.

Селітра й каустик - вигнанчі теми. Летять до діянь наші думи понад шляхами, що кістками вкриті. Під блискавицею я бачу русла найширших задумів і планів. Межу відсутності даремно жадає зрушити гроза.

Тим, що, неначе хрестоносці, йшли аж до великих атлантичних Індій, тим, що нову ідею прозирають у зимній свіжості проваль, і тим, що в сурми дмуть у брамах майбуття, -

Відомо: у пісках вигнання під батогами блискавиць, звиваючись, свистять високі пристрасті... О Марнотратцю під піною і сіллю Червня! Живою поміж нами збережи всю потаємну силу свого співу!

Як той, хто говорив до емісара, й ось слова його послання: «Нехай жінки затулять лиця, нехай сини підводять чола; і мій наказ - омити камені порогів... Я зовсім тихо вам назву джерела, аби скупати завтра чистий гнів».

 

*

І час, Поете, звістувати своє ім'я, народження і рід...

Лонґ-Біч Айленд (Нью-Джерсі), 1941

 

 

ЗЛИВИ

Кетрін і Френсісу Біддлам

 

І

Баньян, інжирне древо зливи, утверджує свої опори понад Містом.

Колонія поліпів швидко сходить до своїх коралових весіль у молоці великого припливу, -

І вже Ідея, гола, наче гладіатор, зачісує свою дівочу гриву серед людських садів.

 

Оспівуй, о поемо, серед аукціону вод невідворотність теми,

Оспівуй, о поемо, серед походу вод хистку мінливість теми:

Маєстатичний дозвіл, даний в утробах передвісниць-Дів,

 

Проява золотих яйцеклітин серед рудої ночі мулу й твані,

І ложе стелено мені - о зла омано! - біля межі такого сну,

В якому оживає, і росте, і звільна починає обертатись поема - соромітницька троянда.

 

Страхітний Пане мого сміху, вже димує земля зі смаком дичини,

Під цнотою води - удова глина, і земля омита кроками мужів, які не знають сну,

І, вчута зблизу, наче дух вина, хіба не правда, що вона вимушує згубити пам'ять?

 

Страхітний Пане, Пане мого сміху! Оце зворотний бік сновиддя на землі,

Неначе відповідь високих дюн на яруси згромаджених морів,

Ось і сама земля доходить краю свого вжитку, нова година вже у пелюшках, і дивна голосівка увійшла мені у серце.

 

ІІ

Ви, Годувальниці занадто підозрілі, Служниці, що вуаллю первородства собі затулюєте очі,

О Зливи, за чиїм сприянням дивний чоловік утримує могуть своєї касти, що нині ввечері ми скажемо тому, хто досягне вершини нашого безсоння?

Серед якого ж то нового ложа, в затятої якої голови ми викрадемо вартісну жарину?

 

Наймовчазніша з Анд у мене понад дахом, і родиться в мені потужний хвальний крик - і це на славу вам, о Зливи!

Я власну справу сам нестиму перед вами: на вістрі ваших списів найясніше з усіх моїх багатств!

І піна на вустах поеми, неначе молоко коралів!

 

Та, що танцює, наче заклиначка змій, біля початку моїх фраз,

Ідея, гола, наче меч, у грищах змовницьких дозорів,

Навчить мене і міри, й ритуалу супроти нетерпінь поеми.

 

Страхітний Пане мого сміху, убережи мене і вибав од визнання, від привітання і від співу.

Страхітний Пане мого сміху, скільки прокльонів на вустах у Зливи!

І скільки марно згублених оман у час найвищих наших переселень!

 

Серед ясної ночі півдня ми ведемо вперед чимало речень

Нових, стосовно сутності буття... Стовпи димів над каменями вогнищ!

І тепла злива понад нашими дахами в руках у нас згасила лампи.

 

ІІІ

Сестри ашшурських вояків були високі Зливи, що ринули походом по землі:

Піднесено-високі, у шоломах, оздоблених пером, з острогами зі срібла та кришталю,

Немов Дідона, що топтала слонову кість у брамах Картаґена,

 

Немов Кортесова дружина, п'яна від глини і розмальована, серед гінких апокрифічних своїх рослин...

Вони відроджували серед ночі блакить у нас на рукоятях зброї,

Вони заселять місяць Квітень у глибині дзеркал наших кімнат!

 

І я не годен ні на мить забути, як їхні кроки тупотять, ступивши на поріг покоїв обмивання:

О войовниці, войовниці з тонкими стрілами й списами, що вигострено їх на нас!

О танцівниці, танцівниці, своєю звабою й танками помножені по всій землі!

 

Це грізна зброя у руках, дівчата в переповнених візках, розподіли орлів по легіонах,

Здіймання пік у передмістях заради наймолодших націй світу - порозбирали їх із пірамід незаймані блудниці,

О велетенські непов'язані снопи! Рясне та буйне жниво, просипане до рук мужів!

 

...І Місто наче вилите зі скла на цоколі з гебану, розважна мудрість - на вустах фонтанів,

І сам чужинець відчитує по наших мурах великі постанови про податок,

І свіжість гусне серед наших мурів, де Індіанка ввечері сьогодні оселиться у пожильця.

 

IV

Послання, складені Едилю; визнання біля наших брам... Ти, щастя, вбий мене!

З усіх сторін гряде новітня мова! О свіжість подиху по світу,

Неначе віяння самого духу, неначе вимовлена власна суть,

 

Саме буття, його істотність; сама джерельна пер-вородність:

Так! Обмивання божества-цілителя на лицях наших - і, серед синяви найтонших трав,

Розквітлий вітровій, який випереджає ходу найбільш віддалених розколів!

 

...Ви, Годувальниці занадто підозрілі, о Розсівальниці насіння, спор і щонайлегших різновидів! 

Упавши із яких висот ви вказуєте нам шляхи, 

Немов біля підніжжя бурі - найчудовніші створіння, побиті каменями на хресті розкриль?

 

Що переслідували ви у далечінях, таких, що марити про них доводилося б коштом свого життя?

І про який новітній стан ви нам говорите так тихо, що ладні ми згубити пам'ять?

Чи свої ложа покидали ви, о Симоніячки, щоб продавати святі речі поміж нами?

 

Посеред свіжих обігів хмаровищ, там, де небо виношує свій смак аруму й фірну,

Навідували ви хітливу блискавицю, і, серед заболоні великих пошматованих світань,

Посеред чистої велені, що її покреслила божис-та знада, ви нам оповісте, о Зливи, якої ж то нової мови домоглася для вас велика унціала зеленого вогню.

 

V

Що ваш близький прихід був повен величі - це добре відали ми, люди міст, серед убогих наших жужелів,

Але ми марили про найверховніші звіряння із першим подихом грози,

І ви нас повертаєте, о Зливи, до нашого людського позову, зі смаком глини під покровом наших масок.

 

Чи будемо шукати спомин між найшляхетніших родин?.. А чи оспівувати забуття по злотних бібліях приземного листов'я?

Змальовані гарячки наші по всіх тюльпанових деревах снів, більмо на оці водозборів, каміння, кочене на отвори криниць,- чи то не гарні теми до віднови,

Мов у руках у інваліда війн - старі троянди?.. Ще досі вулик у садку, дитинство - досі у розгіллі старого дерева, і потаємні сходи - під пишним овдовінням блискавиці...

 

Ніжність аґави та алое... Безколірна пора людини, котра не знає вад і хиб! І це земля, яку знесилено паланням духу.

Зелені зливи чешуть коси перед свічадами банкірів. І теплою білизною ридальниць обтерто буде лиця богодів.

І вже нові думки навідують будівників Імперій, і на скрижалі їм лягають. Цілий народ безмовно постає в моїх рядках-версетах, на великих берегах поеми.

 

Здіймайте, підіймайте над краями мисів катафалки Габсбурґів, високі вогнища вояцькі, високі пасіки брехні!

Розвійте, розвівайте над краями мисів великі кладовища іншої війни, великі кладовища білої людини, що на них колись засноване було дитинство.

Нехай у кріслі, у залізнім кріслі обвіюють людину, що її сповняли візії збентежених народів.

 

Ми будемо незмінно споглядати, як тягнуться просторами морів дими високих подвигів, коли сама історія стає вугіллям,

Тоді як у Монастирях та Лепрозоріях пахтіння білих малин і дух термітів нараз примушує вставати Князів, прикутих до постелі:

«Я знав, я знав цей присмак - жити серед людей, і ось земля вже видихає власну душу, як чужинка...»

 

VI

Коли діткнула мужа самота, нехай іде до храмів і нехай повісить маску та владарне берло!

Та я підносив губку й жовч до ран старого дерева, яке обтяжують земні окови.

«Я знав, я знав цей присмак - жити далеко від людей, і ось нарешті Зливи...»

 

Зрадливці погранич, о Міми без облич, без жодного послання ви несли добірне зерня до кордонів!

Це до яких людських багать на пасовищах якогось вечора звертаєте ви кроки, це до яких розплутаних історій -

У полум'ї троянд серед покоїв, - покоїв, де живе похмурий квіт жаги?

 

Чи ви жадали наших доньок і жінок за ґратами сновидних їхніх мріянь? (Турбота є про первородних

У найтаємнішій з кімнат, обов'язки є найчистіші, й такі, що мариться про них із доторком комах...)

Чи не вчинили б ліпше ви, у колі наших синовців, чигаючи на згірклий дух мужів між шкіряних споряджень битви? (Наче Сфінґи - народ, обтяжений енігмою та знаком, який змагається з обранцями за владу посеред їхніх брам...)

 

О Зливи, з вашою ходою дикі злаки заполоняють Місто, і каменем бруковані шляхи яріють тиском кактусових вістрь,

Під безліччю новітніх кроків - безліч новітніх каменів, одвіданих недавно... Тож на лотках, овіяних невидимим пером, доповнюйте свої рахунки, ювеліри!

І чоловік, суворий між людьми, посеред натовпу дивує своїм думкам про колосняк пісків... «Я знав, я знав цей присмак - жити без ніжності, і ось нарешті Зливи...» (Життя підноситься до гроз на крилах зречень.)

 

Проходьте, о Метиски, і на варті зоставте нас... Божественно гамує спрагу, хто глиняну вдягає маску.

Як буде з каменів повсюди змито позначення шляхів, як буде з кожної сторінки змито означення богів, ми прочитаємо тебе нарешті, земле, тебе, чорнилом переписувача вмиту...

Проходьте, і зоставте нас при найдавніших зі звичаїв наших. Тож моє слово хай іде передо мною! І ми співатимемо знову цей спів мужів - для того, хто проходить, спів обширу - для того, хто пильнує:

 

VII

«Дороги наші незліченні, і ненадійні житла наші. Божественно гамує спрагу, хто має глиняні вуста. Ви, обмивальниці мерців у матерній воді світання, - земля ж іще й донині в тернях війн,- також омийте і лице живих; омийте, Зливи, і сумне лице жорстоких, омийте й лагідне лице жорстоких... Адже дороги їхні завузькі, і ненадійні житла їхні.

 

Омийте, Зливи, кам'яне сидіння для потужних! Вони за величезними столами засядуть, під наметом власних сил: вони, хто не сп'янів од людського вина, кого не заплямив смак сліз ані сновидь, кому байдуже й те, що їхні ймення вславляють голосно кістяні сурми... Вони за величезними столами засядуть, під наметом власних сил, на кам'янім сидінні для потужних.

 

Змивайте сумніви і пильність із кроками борінь, змивайте сумніви й прихильність на царині видінь. Змивайте, Зливи, більма із очей людини доброї, людини добродумної; змивайте більма із очей людини доброго смаку, людини доброго звичаю; змивайте більма із очей людини гідної, людини здібної; змивайте і полуду з ока Володаря і Мецената, і Праведника, і Нотабля... з ока людей заслужених - і пильних, і прихильних.

 

Змивайте, змийте всю прихильність із сердець великих Оборонців, доброзвичайність із чола великих Виховників, змивайте і словесний бруд із людських вуст. Омийте, Зливи, руку Судді й Прево, і руки повивальниць, поховальниць, і руки, що їх лижуть каліки та сліпці, і ницу руку на чолі людському, що досі снить про віжки та батіг... Коли цьому великі Оборонці й Виховники великі потурають.

 

Змивайте, змийте всю історію народів із високих скрижалей пам'яті: великі офіційні записи й аннали, великі хроніки духовні й академічні бюлетені. Змивайте хартії та булли, і Постанови, дані Третім Станом, Статути, Пакти про союзи й великі Протоколи Федерацій; змивайте, Зливи, всі пергаменти й велені, подібні барвою до стін притулків, лепрозоріїв; подібні до викопних слонячих бивнів і мулячих старих зубів... Омийте, омивайте, Зливи, всі високі скрижалі пам'яті!

 

О Зливи! Змийте із людського серця найкращі людські афоризми: найліпші з-поміж мовлених сентенцій, найліпші з-поміж співаних секвенцій; чудовно явлені рядки, чудесно дані сторінки. Змивайте, змийте із людського серця всі нахили до кантилен, елегій, і до ронделів, і до віланнел; і всю велику радість вислову; змивайте сіль аттицизму й медвянь евфуїзму; омийте ложе уповань та ноші знань і мудрувань; з сердець людей, які не ждуть відмови, з сердець людей, які не ймуть відрази, змивайте, Зливи, найдорожчі людські дари... з сердець людей, що зроджені були задля величних витворів духовних».

 

VIII

...Баньян, інжирне древо зливи, свої опори губить понад Містом. І на вітрах небесних лине щось таке,

Що має оселитись поміж нами! І ви не заперечите нараз, що марнотою все для нас стає.

Хто хоче знати, що чекає на зливи в їхньому поході по землі, хай прийде жити в мене понад дахом, посеред знаків і провість.

 

Присяги зламані! Сівба невтомна! Дими ген там, серед людських шляхів!

Прийди, о блискавко! Ти покидаєш нас! І ми до брами Міста проведемо

Високі Зливи на шляхах у Квітні, високі Зливи у своїм поході, під батогом, як Орден Флаґеллянтів.

 

Та ось і ми, стократ голіші, посеред пахощів бен-зою й чорнозему, де прокидається земля, і смак у неї - як у чорного дівчати.

...І це земля, свіжіша в гущині великих папоротей, виходи потужних копалин з мокрих мерґелевих товщ,

І в осмутнілій плоті руж опісля зливи земля заховує свій присмак жінки, що стала жінкою.

 

...Це Місто, найживіше з вогнями безлічі мечів, літ балабанів-соколів над мармурами, й небо, ще досі в повних чашах водозборів,

І золота свиня стоїть на грані стели серед пустельних площ. І це пишнота серед цинобри портиків: чорніє звірина, підкована сріблом, біля найнижчої з садових брам;

Це ще жадання в утробах юних вдів, - вояцьких вдів, які подібні до ще раз запечатаних великих урн.

 

... Це свіжість, що спливає гребенями мови, це й досі піна на губах поеми,

І чоловік, якого й досі тиснуть зусібіч нові думки, готовий відступити перед навалою великих хвиль, перед припливом духу:

«Чудовний спів, чудовний спів ген понад марнотратством вод!..» - о Зливи! І не написана моя поема!

 

IX

Настала ніч, опущено всі ґрати, - і що тепер вода небесна важить у східно-римській імперії лісів?

На вістрі списів - найясніше з моїх багатств!.. І на духовних терезах - рівновага речей.

Страхітний Пане мого сміху, сьогодні ввечері ти розголос учиниш серед найвищих сфер.

 

*

...Адже такі твої розкоші, Пане, - тут, де сухий поріг поеми й де мій сміх жахає зелених павичів пишноти й слави.

Саванна (Джорджія), 1943

 

 

СНІГИ

Франсуазі-Рене Сен-Леже Леже

 

І

І надійшли тоді сніги, сніги відсутності найперші, на тих полотнищах великих, що виткані зі сну і яву; і, ледве горе та жалі лягли на душу людям пам'яті, вся свіжість білизни доторкнулась нам до скронь. І сталося це рано-вранці, під сіллю сірого світання, за мить до шостої години, неначе у пристанку долі, у місті благодаті й милосердя, де вилетить на волю рій великих од мовчання.

 

І цілу ніч, не давши знати нам, під гордим подвигом пера, що дуже високо підносить руїни і тягар душі, високі міста з посвердленої світляками пемзи підносились дедалі вище, забувши про свою вагу. І тільки ті довідались про це, у кого плутається пам'ять, хто хибить в оповідях власних. Про участь розуму в оцих нечуваних речах не знаємо нічого.

 

Ніхто не постеріг, ніхто не розпізнав, на щонайвищім кам'янім чолі, перших ознак шовкової години, перших торкань чогось крихкого і легкого, неначе порух вій. На бронзових облицюваннях, на вістрях із хромованої сталі, на вапняках глухої порцеляни, на грубих плитках із шорсткого шкла, на чорнім мармурі гербів, на білому металі хвилерізів - ніхто не постеріг, ніхто не потемнив

 

Оцього подиху, народження його, мов перший страх оголеного леза... Сніг падав, ми ж оповімо про ці дива: німий світанок у своєму пір'ї, немов сова казкова величезна, повита подувами духу, жоржинно надимає біле тіло. І зусібіч налинули на нас святочності й дива. І хай благословення буде на схилах тих терас, де Архітектор іншого ще літа нам показав гніздо із яйцями дрімлюги!

 

ІІ

Я знаю: кораблі, що тонуть серед цього блідого плину устричних личинок, ревуть, немов оглухла звірина, супроти сліпоти богів і люду; і вся злиденність світу кличе лоцмана на просторінь річкових гирл. Я знаю: при впадінні великих рік усталюються дивні шлюби між небесами та водою: білі весілля мотилів нічних, білі свята волохокрилих. І серед обширу вокзалів, що їх задимлено світанням, неначе пальмові гаї під склом, молочна ніч виплоджує свята омели.

 

І також є сирена заводська, за мить до шостої й до вранішньої зміни, там, у краю озер великих, угорі,- там, де освітлені ночами риштування аж до шпалер небесних простягають високу зоряну лозу: вся незліченність ламп, ледь чутно пещених шовками снігу... Великі перламутри у зростанні, великі перламутри бездоганні, - чи відповідь обмислюють вони серед найглибших вод? О відповідь на все, відродження усього! І зір, нарешті досконалий і несхибний!

 

Сніги лягають на богів чавунних і на двори ливарні, що шмагали їх якнайкоротші літургії; на купи шлаку, на сміття та насипи, що поросли травою; сніги пропасницю ховають, лягають на знаряддя людські,- сніг, тонший за пустельне зерно коріандру, свіжіший за квітневе молоко малих звірят... Сніги до Заходу летять, на вежі силосні, на ранчо й на обшири безпам'ятних рівнин, що їх розмірює широкий крок пілонів; на плани міст, які ще мають народитись, на мертвий попіл давніх таборищ;

 

На високо розлеглі, не розкраяні ще землі, отруєні кислотами, й на орди чорних ялиць, що пелехаті їх обвішали орли, немов трофеї війн... Що ви сказали, трапере, про вільні ваші руки? Яка тривожна ніжність уночі лицем припала до сокири піонера?.. Сніги лягають, поза християнським світом, на найсвіжіше терня, на наймолодших зі звірят. Дружино світу, моя присутносте!.. І десь у світі, де безмовність осяває сон модрини, печаль здіймає свою маску служки.

 

ІІІ

Стількох морів було замало, стількох країв було замало, аби розвіяти ходу всіх наших літ. На березі новому, там, куди ми тягнемо мережу, дедалі важчу сіть доріг своїх, ще бракувало нам літанії снігів, аби пропав і слід од наших кроків... Чи по шляхах найширшої землі ви понесете суть і міру наших літ, о марнотратні сніги відсутності, сніги безжальні в серцях жіночих, де чекання гасне?

 

І Та, про кого думаю, єдина з-поміж усіх жінок мойого роду, із глибини похилих літ своїх до Бога підводить лагідне лице. І благодать її мені дарують і спадкоємність чиста, й чиста кров. «Хай позоставлять нас удвох із мовленням отим без слів, що звичне вам, о вся присутносте, о все терпіння! І, як велике «Аве» благодаті, над нашими слідами дуже тихо лунає найчистіший спів нашого роду. І довгий час не тихне у мені ця смертна мука ніжності...

 

Немов шляхетна пані, німувала ваша душа в тіні своїх хрестів; але живе жіноче серце ваше, плоть жінки вбогої в її літах похилих, каралася у кожній із жінок... У серці красної країни-полонянки, там, де ми спалимо колюче терня, - великий жаль до тих жінок всякого віку, яким забракло чоловічої руки. І хто вас поведе, посеред цього великого вдовіння, до підземних ваших Церков, де лампа тьмяна, а бджола - божиста?

 

І весь той час мого мовчання в дальніх землях, серед блідих троянд у чагарях, я бачив, як у вас в очах знемога блідла. І ви єдина мали милосердя до німоти у чоловічім серці, яка скидається на чорний камінь... Бо наші роки - наче ленні землі, понад якими владаря немає; і, як велике «Аве» благодаті, над нашими слідами, в далині за нами лине роду чистий спів; і довгий час не тихне в нас обох ця смертна мука ніжності...

 

Чи падали сніги цієї ночі, - з отих країв землі, де ви схрестили руки? Тут надто чутний гуркіт ланцюгів на вулицях, де люди мчать разом із тінями своїми. Хто знав, що в світі є аж стільки ланцюгів на колесах, які біжать до світла? І чути, як лопати гуркотять у нас при брамах, о нічна сторожа! По виразках земних, мов збирачі податку на сіль, ступають неґри-сміттярі. І лампа

 

Живе ще раз по раковій пухлині ночі. Птах з попелу рожевого, що влітку палав, як жар, раптово осяває зимові крипти, наче Птах з-над Фазису - у Часословах Тисячного Року... Дружино світу, моя присутносте, дружино світу, о моє чекання! Нехай іще раз зачарує нас прохолодне дихання брехні!.. Людська печаль живе у людях, але й ця сила безіменна, і благодать - якоїсь миті, коли такий жаданий їхній усміх».

 

IV

Самому підсумок підбити тут, із висоти наріжної кімнати, що омиває Океан снігів. Хисткий володар однієї миті, людина без підстав та свідків, чи поведу я власне низьке ложе, немов піроґу із її затоки?.. Ті, що свої намети виставляють щоденно далі від родинних місць, ті, що свої баркаси витягають щодня на інші береги,- вони щоднини ліпше розуміють перебіг нез'ясованих подій; і, підіймаючись по ріках до джерел, серед зелених видив, нараз поймаються тим спалахом суворим, де кожна мова губить власну міць.

 

Так напівголий чоловік над сніжним Океаном, урвавши вмить безмірне коливання, сягає незвичайної мети, і кожне слово тут втрачає силу. Дружино світу, моя присутносте, дружино світу, моя обачносте!.. І, повернувшись від первинних вод разом із сяйвом дня, немов під новим місяцем мандрівець, чия хода непевна й путь хистка, я маю наміри: блукати між найдавніших мовних зрізів, серед найвищих фонетичних верств; до найвіддаленіших мов, і цілокупних, і ощадних,

 

Неначе дравидійські мови, які відмінності не знали поміж поняттями «учора» й «завтра». Приходьте і ступайте вслід за нами, у кого вже не стало слів: здіймаємося ми до чистих розкошів без письмен і без накреслень, де плине староденна людська фраза; ми йдемо посеред ясних елізій та решток давніх префіксів, що нині утратили свої ініціали; й, випереджаючи найкращі з праць лінгвістів, ми прокладаємо собі нові шляхи до тих нечуваних зворотів мовних, де придихання відстає від голосівок, а модуляція дихання, з волі губних напівсонорних звуків, шукає чистих голосних фіналів.

 

...І сталося це рано-вранці, під найчистішою з вокабул: чудесний край без скнарості та гніву, місцина благодаті й милосердя задля піднесення ясних провість духовних; і, як велике «Аве» благодаті, над нашими слідами неозорий розарій всіх снігів біліє надовкруг... О свіжість рослинних зонтиків, щитків, і свіжість шкірки біля бобу! О! Скільки хлібних крихт у пілігрима в роті!.. В краю вільнішому - яка нова рослинність нас вибавить од квітів і плодів? Який то човник кістяний в руках постарілих жінок, який мигдаль, яка слонівка в руках у молодих жінок

 

Нам витчуть прохолоднішу білизну для опіку живих?.. Дружино світу, о терпіння наше, дружино світу, сподівання наше!.. Вся множина сновидь - в обличчя нам! Нехай іще раз зачарує нас твій подих, світе,- це прохолодне дихання брехні! Там, де річки ще можна перейти, там, де сніги ще можна перейти, сьогодні ввечері ми пронесемо душу: її не перейти... І по той бік - полотнища сновидь, і все майно рухоме: там, де саме буття вкладає власний скарб...

 

*

Відтак сторінка, де не мовиться нічого.

Нью-Йорк, 1944

 

 

ПОЕМА ДО ЧУЖИНКИ

«Закон про Реєстрацію Іноземців»

 

І

Піски ані стерня не зачарують кроку століть прийдешніх, там, де вулицю для вас було бруковано безпам'ятним камінням - о невблаганні камені, зелені,

Ще зеленіші, аніж кров Кастилій на вашій скроні, о Чужинко!

 

Вся вічність гарної погоди тисне вагою на глухі мембрани тиші, і дерев'яний дім на якорях, який хитається понад безодні, виношує плід полудневих ламп.

Аби в теплі нові страждання визрівали.

 

Але трамваї, змучені до краю, які одного вечора дістались до повороту вулиці, які дістались аж до землі Атлантів, дісталися по рейках, схилах, трасах,

Круглих майданчиках Обсерваторій, що виповнили їх густі сарґаси,

 

По всіх кварталах Зоопарків і джерел, куди заходять циркові актори, і по кварталах Неґрів та Азійців, серед міграцій рибної мільги, по найпрекрасніших сонцестояннях зелених площ, круглястих, як атоли

(Там, де якогось вечора в путі спинилась табором кіннота Федератів, о коники морські, голівок безліч!) -

 

Оспівуючи дні минулі, оспівуючи дальні далі, оспівували біль у мить його народин, і, на дві ноти пташки-мухоловки, поросле лісом Літо юних Міст, спустошених навалою цикад... І ось уже, у вас біля дверей,- немов завдаток, позоставлений Чужинці,

Ця пара рейок, пара рейок - звідки? - які ще й досі всього не сказали.

 

*

«На вулиці Жі-ль-Кер... На вулиці Жі-ль-Кер...» - співає Іноземка під лампами своїми зовсім тихо, й вимова зраджує у ній Чужинку.

 

ІІ

«Не сльози, ні - адже вам так здалося? - але ця хиба зору, нам властива через надмірне придивляння до меча, гартованого в жарі цього світу.

(О шабле Строгова на рівні наших вій!)

 

Також, можливо, шип лихого терня в серцях жінок усього мого роду; і, справді, може, також зловживання оцими довгими сигарами вдови, серед народу ламп моїх, аж до світання,

Посеред гуркоту великих вод, якими повна ніч Нового Світу.

 

...Ви, що співаєте, - адже це ваша пісня, - ви, що співаєте про всі вигнання світу, чи не озветесь ви до мене вечірнім співом, що був би злигодням моїм до міри? Так, співом милості для ламп моїх,

І співом благодаті для чекання й для чорних досвітів в оцвітині алтеї?

 

Насильства на землі - понад усяку міру... О мужу Франції, чи ти не зробиш так, щоб чула я, серед пори людської, під зойки юриків і дзвони урсулінок, як підіймається над золотом соломи й над порохом всіх ваших Вінценосців

Сміх безтурботних праль у кам'яних провулках?

 

Не говоріть мені, що птах співає, що він сідає на даху моєму в червоному одінні Князя Церкви. Не говоріть - ви бачили її,- що вивірка забігла на веранду; і хлопчик із газетами, і Сестри-збиральниці пожертв, і молочар. Не говоріть, що в глибині небесній

Орлина пара вже два дні чарує Місто всією величчю своїх повад.

 

Хіба ж існує це насправді, все, що не має ні історії, ні сенсу, не знає ані спокою, ні міри?.. Так, нез'ясовне це для мене, воно - ніщо для мене, й важить менше, ніж у руках моїх жіночих голих ключ від Європи, зрошеної кров'ю... О! Чи існує це насправді?.. (І до того ж

Який це птах у мене на порозі, зелено-бронзовий, ніяк не католицький на вигляд, що його тут кличуть «старлінґ»?)»

 

*

«На вулиці Жі-ль-Кер... На вулиці Жі-ль-Кер...» - співають тихо дзвони у вигнанні, й вимова зраджує у них чужинців.

 

ІІІ

Близькі богове, закривавлені богове, о розмальовані обличчя під покровом! В оранжереї полудневих ламп доходить стиглості найбільша з хланей. І в час, як підступає хвиля до ваших замкнених віконниць, уже готове до відходу Літо, змотавши ретязі важенних якорів,

Поволі повертає в бік великих троянд земного рівнодення, немов до вітражів Апсид.

 

І це вже третій рік, як ягоди шовковиць на вашій вулиці плямують брук прегарним кольором дозрілого вина, таким, як бачимо в оцвітині алтеї, таким, як бачили на грудях у дочок Елої. І це вже третій рік, як біля ваших зачинених дверей,

Немов гніздо Сивіл, безодня плодить чудесні дивогляди: світляків!

 

Серед зеленого, немов безвихідь, Літа, серед смарагдом виблислого Літа - яка п'янка довіра, третій досвіт, мов сарана, випростує надкрилля? Тепер у Вересні високі вітерці зберуться радитись при брамах Міста, понад саванами авіаційних летів, і Місто проливається в ріку,

Серед великого пришестя вільних вод, - весь урожай цикад, умерлих цього Літа.

 

...Одвічний цей великий вибух скла, і ця висока невідомість. Одвічні гуркоти великих вод. І часом це Недільний День, коли по рурах житлових покоїв здіймається з западин Атлантид, зі смаком вічно сущого начала, неначе подих позасвіття, -

Цей запах небуття й безодні посеред плісняви земної...

 

Поема до Чужинки! О поема до Вигнанки! До вбраної у креп чи в амарант - серед високих, нерозпакованих валіз! Велична серцем і велика одвічним криком свого роду!.. Європа поруч з вами сходить кров'ю, немов Пречиста Діва Загорож. І черевички ваші з золотого древа стояли на вітринах європейських,

Як сім золочених мечів у Богоматері Усіх Печалей.

 

В церквах ваших батьків іще стоїть кіннота, вдихаючи спижеві зорі з вівтарних ґрат. Високі списи Бреди ще стоять на варті біля родинних брам. І не одне шляхетне серце низько впало. І можна заперечити немало отій прегарній вивісці, що сяє над голубінню ваших щасних бухт,

Мов пальма золота в коробці з-під сигар.

 

Близькі богове, часто бачені богове! Яку троянду, із якої криці ви завтра викуєте нам? Птах-пересмішник лине нам услід! І не нова історія про те, що Старий Світ мандрує по століттях, подібно до червоного пилку... Під барабани полудневих ламп, приглушені покровом, ми поведемо не один жалобний хід, оспівуючи дні минулі, оспівуючи дальні далі, оспівуючи біль у мить його народин,

І розкоші життя, які відходять зі згубою людською цього року.

 

Та цього вечора, у час великого терпіння й літ похилих, посеред Літа, котре обважніло від темені молочок й опіатів,- щоб визволити з глибочезних хланей громаду полудневих ваших ламп, я, чоловік осамотілий, йду високими кварталами Басейнів, повитих саваном, і Товариства сліпих, і трав'яних газонів по клітках для мерців, іду вздовж ґрат і всіх галявин, і найпрекрасніших садків по-італійськи,

Чиї господарі в якийсь із вечорів жахнулися, зачувши запах склепу,

 

О пам'яте! Я геть іду ходою вільної людини без роду й племені, під спів піску в годинниках; з оголеним чолом, з вінцем із фосфоричних бджіл, під обширом небесним барви сталі, зеленої, мов у морських глибинах, висвистую своїм Сивілам яснозірним, висвистую своїм підданцям неймовірним, і ще вві сні рукою пещу, серед стількох невидимих створінь,

Свою білясту європейську суку, що більшим, аніж я, була поетом.

 

*

«На вулиці Жі-ль-Кер... На вулиці Жі-ль-Кер...» -- співає тихо Ангел до Товії, й вимова зраджує у нім Чужинця.

«Джорджтаун», Вашингтон, 1942

 


© Aerius, 2004


Купить ламинат Egger цена Egger ламинат.