Сен-Жон Перс
Птахи
Переклад Михайла Москаленка


© Saint-John Perse. Oiseaux (1963)

© М. Москаленко (переклад з французької), 2000

Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 370-391

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

...Далі, ніж годен коршак долетіти.
       
Авл Персій Флакк. Сатири, IV, 26

 

І

Серед усіх братів єдинокровних наших - птах, який найбільше палає спрагою життя, химерну має долю біля кордонів дня. Він, перелітний мандрівець під знаком сонячних інфляцій, подорожує також і вночі, бо закороткі дні, як на його завзяття. Під сірим місяцем, що кольором подібний до омели Ґаллів, він, як привид, заселює провістя всіх ночей. І крик його вночі - то зойк самого ранку: мов крик священної війни, коли піднесено холодну зброю.

 

Йому на крила, мов на шалі терезів, лягає безмір коливання подвійної відміни року; і під округлою дугою його лету - сама опуклість нашої землі... Його закон - велике чергування, його імперія - двозначність. Посеред часу й простору, що їх він доглядає впродовж лету, вся його єресь - на єдине літо. І це також - кричуще зневажання всіляких норм художника й поета, котрі громадять рокові одміни на перехрещенні найбільших високостей.

 

Суворий аскетизм польоту!.. Серед усіх бенкетарів жадливих наших - птах, який найдужче яріє пристрастю буття, аби живити власну невтоленність, приховано в собі несе найвищу лихоманку крові. У самоспаленні - його велика радість. Нічого символічного: звичайний біологічний факт. Матерія на ймення птах така легка для нас, що, линучи, здається, спалахне в зустрічному пломінні дня. І, вчувши полудень, людина в морі підводить голову, аби уздріти диво: це біла чайка, розпростерта в небі, немов рука жіноча проти лампи, здіймає в сяйві дня ясну рожевість білої облатки...

 

Крило сновидь, о соколине, сьогодні ввечері ти знову нас віднайдеш на інших берегах!

 

II

За давніх літ французькі науковці, дослідники-природознавці, які вдавалися до мови конкретної та сповненої шани, розглянувши всі складники та атрибути крил (стрижень пера, борідка й опахало; великі довгі пера: контурні, а саме махові та стернові; і всі пістрявинки й цятки оперення дорослих птахів),- по тому брались до самого тіла, поверхні, що нагадує частинку поверхні нашої Землі. У власному подвійному підданстві, повітряному та земному, птах постає таким, як є насправді: малий супутник планетарної орбіти.

 

Було досліджено і обсяги, і масу, і всю легку архітектуру, що витворена задля злету і витривалості польоту: подовження грудної кістки, що схожа формою на човник; туга й міцна комірка серця з його артеріальним плином; вся потаємна сила в клітці, чиє оснащення - найтонші м'язи. Будила захват ця крилата чаша, подібна формою до урни, у якій згоряє все летке й палахкотливе; і, щоб прискорити горіння,- пневматика, ця проміжна система, яка дублює кровоносне древо аж до хребців і до самих фаланг.

 

І птах, якого легше від травини несе велика досконалість лету, птах, знаний порожнявістю кісток і невагомістю повітряних мішків, незмінно кидав виклик всім набутим знанням із аеродинаміки. Студент чи надто вже допитливий школяр, розтявши птаха, зберігали тривалу пам'ять про його будову, яка найбільш придатна до плавби,- таж він спромігся геть у всьому наслідувати корабель: огруддям схожий на підводний обрис судна, зі з'єднанням шпангоутів на кілі, кістяна маса носового бака, форштевень або ростр грудної кістки, і пояс плечовий, де видно весла крил, і пояс тазовий, основа для корми...

 

III

...Художник відає всі речі та предмети в самісіньку хвилину викрадання, але він мусить видобути з того абстракцію, аби одним штрихом на полотні віддати справжню суму найтонших з-поміж кольорових плям.

 

Ця пляма, тиснена, немов печать, не є, проте, ні знаком, ні печаттю, вона не символ і не подобизна, а сам предмет, сама питома річ у неминучім факті існування,- живий предмет, ухоплений з життя своєї ж власної тканини: і це прищепа радше, аніж витяг, великий синтез раділе, аніж еліпс.

 

Отак із території, що ширша від обширу самого птаха, художник поступово вилучає,- чи відтинаючи, чи звільна відломивши, аж поки не привласнить всю цілком,- цю найчистішу частку просторіш, яка, матерією ставши, тої ж миті стає відчутною на дотик, а тоді, потоншена до краю, острівцем, малою плямою прудкого птаха спішить з'явитись на людській сітківці.

 

З трагічних берегів реального буття аж до місцини миру та єднання мовчазно лине він, немов у серединну точку, або в геометричний центр,- птах, збувшися того, що зветься «третій вимір», усе ж не важиться забути про свій обсяг, такий, як спершу був в руках викрадача. Здолавши внутрішню дистанцію митця, він лине вслід йому аж до нового світу, не пориваючи живих зв'язків з первісним середовищем, з колишнім своїм оточенням, із глибиною своїх прикмет, властивостей, тяжінь. Той самий поетичний простір і далі гарантує спадкоємність.

 

Ось потайна «екологічна» сила змальованого Жоржем Браком птаха.

 

Ми знаємо історію звитяг цього Загарбника-Монгола, що викрадає птахів з їхніх гнізд, що викрадає гнізда із дерев, що забирає з птахом, із гніздом, зі співом рідне дерево, і тягне його з землі із плетивом коріння, із клаптем ґрунту родових помість, і ґрунт цей схожий і на цілину, і на провінцію, і на маєтність, і на великі безміри імперій...

 

IV

З-поміж усіх, хто звик до високостей, чи то пернаті хижаки, чи то рибалки, маєстатичний птах, аби в раптовому падінні накинутись на жертву, переходить від крайніх меж далекозорості до протилежного, стає короткозорим: адже тонка мускулатура ока дає йому таку можливість, негайно змінюючи кривину кришталика в обидва боки. Тоді з високо піднятим крилом, немов окрилена Звитяга, що себе захланно спалює понад собою ж, до власного пломіння домішавши подвійну візію вітрила та меча,- птах, що стає в цю мить лише душею та відчайдушною роздертістю душі, з бринінням гострої коси шугає вниз - уп'ястися у плоть своєї жертви.

 

Отож і вибуховий спалах художника, що водночас є взором і викраденого, й викрадача, так само простопадний з першим штурмом: допоки не усталиться при ньому, і водночас неначе трохи збоку, і, може, навіть надовкруж, його тривале та настійне пожадання. Тоді його винагорода й шанс - життя у згоді із владарним гостем. Закляття і митця, й самого птаха...

 

Птах, поза обширом міграцій власних спрямований на полотно митця, вступає у життєвий цикл своїх мутацій. Його буття - в черзі метаморфоз. Діалектична серія, сюїта. Це послідовність випробів і станів, це повсякчасна путь удосконалень, мета якої - повноважна сповідь; аж там, нарешті, найясніше скреснуть сама оголена та зрима очевидність і таїна тотожності: єдине, відновлене під шаром розмаїття.

 

V

Для птаха, схематичного, у точці злету, який це привілей - собі самому бути й луком, і стрілою, котра летить сторінкою небес! І тема, і мотив!.. На другому краю його маневрування, під щонайвищим із його покровів - найпотаємніша височина, куди спрямована велика вісь його тривалої виправи. Відтак - чудесна врода слова «фація»: геологічний термін, який вживається, щоб історично охопити, в еволюційній їхній множині, всі визначальні складники матерії в процесі формування.

 

За стислості цього фіналу, що віднаходить знову свій початок, птах Жоржа Брака, як на нього, завше несе тягар історії. З усього, чого свідомо й несвідомо митцеве око ладне уникати, йому лишається глибінь знання. Тривале улягання фактам убереже його від беззаконня, не підпорядкувавши разом з тим і німбу надприродного начала.

 

Людина досягла невинності тварини, і птах, мальований в очах мисливця, стає мисливцем сам в очах тварини, як це буває в ескімоському мистецтві. Тварина та мисливець переходять четвертий вимір, мов долають брід. Від ваготи буття до легкості любові разом ідуть вони тим самим кроком - у парі йдуть два істинні буття.

 

Нарешті ми далеко від оздоб. Це пізнання, котре триває й далі як пошук і дослідження душі, сама природа, що її, нарешті, торкає дух по тому, як вона йому в усьому справді поступилась. Збентежений, такий тривалий роздум там віднайшов всю велич просторіні і часу, коли голий птах видовжується еліпсоподібно, немов червонокрівці його крові.

 

VI

Коли гряде година визволу, це навіть і не пташиний злет, а радше тихе відплиття мальованих великих видив, які скидаються на судна, що сходять із полоззя корабелень...

 

Жорж Брак, який зазнав спокусливої слави, коли морські простори стрімко долає корабель з його ім'ям, прегарний корабель, укритий білим лаком, мчить під нордичним вимпелом, і в нього сидять на носі шість великих птахів-нирців з морських арктичних просторіней,- не побажає відректися останньої із мореплавних візій: у нього птахи видовжені, наче софізми школи Елеатів про неподільність простору і часу, котрі увічнюють сам рух польоту у зафіксованій недвижно точці, нічого спільного в собі не мають з метеликом, якого ентомолог фіксує вістрям віденської голки, а радше серед тридцяти двох румбів рози вітрів, на дні бусолі, найнесхибнішого ока,- вони як трепет намагніченої голки, що на осі із синього металу.

 

Давні керманичі з Аравії й Китаю так само стежили за орієнтуванням,- на корку-поплавці посеред чаші,- розписаного птаха, що його прохромлює магнітна голка.

 

VII

...Ні млявості, ані безсилля. За непорушного тривання лету, що в ньому видно лаконізм, активність - це саме згоряння. Усе - в актив пташиного польоту, і переведення рахунку в цей актив!

 

Птах Жоржа Брака,- стислість і ощадність,- то не взірець елементарного мотиву. Він - аж ніяк не філігрань на аркушеві дня, і не відбиток свіжої руки на глині вивершених мурів. Він не живе, як викопна істота, у брилі антрациту чи бурштину. Він у путі: ширяє, тратить сили,- заглибленість в буття й постійність у бутті. В помічники собі, немов рослина, він обирає світляну стихію; його ненатла спрага аж така, що в сонячному спектрі він не годен сприймати синьої й фіалкової барви. Його виправи - на військовий подвиг, його терпіння - це сама чеснота в античнім розумінні цього слова. Зусиллями душі він пориває незриму нитку власного тяжіння. На волю пущено пташину тінь по землях. І чоловік, якого досягла одна-єдина абревіатура, вже оперізує себе вві сні сяйним мечем.

 

Великий аскетизм польоту!.. Пернате і звитяжливе створіння, птах, зроджений під знаком марнотратства, згромадив множину своїх силових ліній, політ йому відтяти ладен і лапи, й зайвину пір'їн. Прудкіший від планера, він тяжіє до голизни гладенького снаряду, і, несений одним потоком аж до спектральної границі лету, птах, видається, не від того, щоб залишити там своє крило, немов комаха після шлюбного польоту.

 

Це там зродилася поезія діяння.

 

VIII

Птахи, що їх тривала кревність утримує аж на людських кордонах... Ось і вони, заради дії озброєні, неначе доньки духу. Ось і вони, заради трансу та перед-сотворіння, повні ночі: це більше, аніж перед чоловіком велика ніч ясного сніння, там, де вершиться логіка сновидь.

 

Посеред зрілості найґрандіознішого тексту, що повсякчас у стадії творіння, вони достигли, як плоди, чи, може, радше, як слова: сама дозрілість їхніх соків, первісної речовини. Вони і справді, як слова з магічним власним вантажем: ядерність діянь, їхня міць, багаття сяйв і блискавиць, вони несуть у далечінь тягар починів і провість.

 

На чистій білині сторінки, що має нескінченні береги, простори, виміряні ними,- це відтепер саме чаклунство. Вони, як у віршованому метрі,- неначе силабічні групи. Немов слова, вони походять від найвіддаленіших предків; немов слова, вони втрачають свій сенс біля межі блаженства.

 

Вони віддавна брали участь у поетичних мандрах і пригодах, разом із гаруспіком та авґуром. Ось і вони, ряди вокабул, поєднані в той самий ретязь, аби збулось у далечіні якесь нове пророкування... Коли надходять вечори старих цивілізацій, жрець-ворожбит бере за лапи лісового птаха, і той - уже вістун і писар медіумічного письма в руках пророка чи розвідача джерел.

 

Птахи, народжені з найперших модуляцій,- задля найдовших інтонацій... їх, мов слова, несе всесвітній ритм; вони записані самі собою,- чи на підставі кревності й споріднень,- до перебіжної й найбільшої строфи, що будь-коли котилася по світу.

 

Щасливі, ах! Нехай вони до нас простягнуть, між двох країв небесного огрому, цю величезну арку крил, таких яскравих, тут, поруч з нами і навколо нас! Отож нехай несуть вони, з напругою душевних сил, всю честь і гордість поміж нами!

 

Людина носить ваготу свого тяжіння, мов жорно, що висить на шиї; птах - мов перо яскраве на чолі. Та на кінці невидимої нитки птахові Брака аж ніяк не легше уникнути земного фаталізму, ніж камінцеві в геології Сезанна.

 

IX

В частковім часі, від частинки до частинки, птах, котрий є творцем свого польоту, здіймається аж до незримих схилів і осягає власну вись...

 

Із нашої нічної глибини він, здобуваючи простори, немов ланцюг із клюза, тягне цей безконечний людський посторонок, що важчає дедалі більше. Він високо вгорі тримає нитку нашого безсоння. І часом ввечері лунає пташиний нетутешній зойк, аж чоловік підводить голову вві сні.

 

Ми бачили його серед досвітньої велені; або коли він линув, чорний, тобто білий, осінніми свічадами ночей, разом із білими гусьми поетів давньої епохи Сун, аби зоставити всіх нас німотними у бронзі ґонґів.

 

Він тягнеться усім єством до тих місцин, де не міняють коней. Він - наш призвідець, він - наш посланець. «Владарю Снів, повідай нам сновиддя!..»

 

Та він, зодягнений у сіре, чи скинувши таке вбрання, щоб увиразнити для нас якогось дня всю необов'язковість барви - посеред цього молока, яке пролив зелений або сірий місяць, і посеред щасливого насіння, у повній ясноті рожевих або зелених перламутрів,- а це так само яснота сновидь, і полюсів, і перлів у глибинах,- він пропливав ще перед сном, і відповідь його: «Летіти далі!..»

 

З усіх істот, що повсякчасно жили з людиною, у жизному ковчезі, птах, знаний своїм довгим зойком, птах, завжди намірений до лету,- єдиний, хто людині надавав нової мужності і зваги.

 

X

О вдячність лету!.. Розкіш цих створінь!

 

Над усі виміри дозволеного часу та просторіні, що втішає їх, вони простерли і своє дозвілля, і радісне своє розкошування: птахи найдовших днів, птахи найдовших скарг і збитків...

 

Вони не так летять, як, радше, припадають всією повнявою сил до розкоші буття: птахи найдовших днів, птахи найдовшої ухвали, і чола їхні - наче у новонароджених або в казкових принців...

 

Вони летять повз нас - і це тривання; вони ширяють - це владарювання: птахи найдовших днів, птахи найдовшого бажання... І простір-годівник їм розкриває свою тілесну густину і щільність, і прокидається дозрілість їхня аж на самому ложі вітру.

 

O вдячність лету!.. І така велика тривалість довгого жадання, така могутня, що вона, буває, кладе печать на вигин їхніх крил, який видніє в глибині ночей південної півкулі, у змерхлих обрисах Південного Хреста...

 

Радіння довге, й довге німування... Там, високо вгорі не чути свисту ні пращі, ні коси. Вони вже якось мандрували,- і згашені були усі вогні, і падала на них вся глухота богів...

 

I хто спромігсь дізнатись коли-небудь, чи під троїстим покривом повік із їхнім аспидним відтінком - сп'яніння чи терзання раювань веліло їм напівсклепити очі? Тривалість виплеску, і найповніше занурення в земну пітьму...

 

На півшляху між небесами й морем, поміж верхів'ям і пониззям самої вічності, собі ж проклавши дорогу вічності, вони - правдиві наші посередники, й тяжіють усім буттям своїм до простору буття...

 

У них є напрямна - свобода дій за образом самого часу, як ми його зміряємо до себе. Вони завжди летять повз нас, упоперек сновидцям, як сарана у нас перед обличчям... Вони прямують вздовж самого часу - шляхами власними, не дбаючи про затінь. вкриваючи себе крилом опівдні, немов опікою пророків і царів.

 

XI

Такі вони, ці птахи Жоржа Брака, чи прилітають з моря, чи зі степу, берегового чи морського роду.

 

На просторіні дня, що довший за той, який зродивсь у нашому смерканні, з напругою та устремлінням тіла, із видовженням вигнутої шиї, яке, проте, так само підозріле, вони ведуть аж до незримих небесних страт, шарів і верств,- немов до видимих музичних п'яти лінійок нотного письма,- гнучку й тривалу модуляцію польоту, що набагато пружніша від часу.

 

У точці простору, де зламано угоду, не слід дошукуватись місця та віку їхніх спадкоємств: птахи всіх берегів і всіх змін року, вони - князі повсюдного буття. Поставши спершу на скрижалях дня, подібні до штирів і гнізд, що з'єднують частини в цілість, вони спрямовані до вищих шлюбних таїнств, аніж китайські «інь» і «ян».

 

У точці гіпнотичного вдивляння - незмірне око, де живе художник, мов око перебіжного циклону - усі предмети знов сягають своїх віддалених причин, пломіння перехрещується знову: це єдність, що нарешті відновилась, примирене велике розмаїття. І по тривалій самовтраті лету - велика путь змальованого птаства, великий хід по колу Зодіака, зібрання цілої родини крил у жовтім вітрі, немов запрагнув свої лопаті знайти один великий лопатевий ґвинт.

 

А позаяк вони шукають споріднених і кревних рис у цьому млосному і певному не-місці, немов у фокусі, де око Брака жадає віднайти злиття стихій, нерідко їм доводиться скидатись чи на плавець підводний, чи на крила жаркого полум'я, чи на двійчатку листків, які летять із вітровінням.

 

Або ж вони завислі в високостях, немов крилаті зерна, величезні леткі крилатки, насінини кленів: птахи, посіяні у світанковий вітер,- вони на довгий термін засівають і наші краєвиди, й наші дні...

 

Так вершники в Центральній Азії сідають на верхових тварин, таких непевних, і розсівають по вітрах пустелі, щоб краще заселити її знову, легкі подоби низькорослих коней на білих паперових смужках...

 

Жорж Брак, ви засіваєте святими родами й різновидами великі простори західних земель. І ними відтепер, здається, запліднено людські околи... Монетами й насінням ваших птахів нехай оплатять нам правдиву вартість цього Віку!

 

ХП

...Це птахи Жоржа Брака: вони ближчі до роду, ніж до виду, ближчі до таксономічного порядку, ніж до роду; вони готові миттю поєднати, за допомогою єдиного штриха, і перевтілення, і матерні начала; вони - ніякі не гібриди, хоч і мають тисячолітній родовід. Вони, за приписом номенклатури, носили б те подвоєне ім'я, що ним втішаються природознавці, вшановуючи тип обранця як архетип, а саме: Bracchus Avis Avis...

 

Це аж ніяк не журавлі з Камарґу, не чайки з берегів Нормандії чи Корнуайю, не чаплі з Африки чи Іль-де-Франсу, і не шуліки з Корсики й Воклюзу, й не припутні з ущелин Піренеїв; ці птахи відзначаються єдиним походженням і покликом єдиним; вони належать до нової касти, проте порода їхня стародавня.

 

Без огляду на їхню синтетичність, печатки їхні - з перших днів творіння, і плин абстракцій не несе їх вгору. Вони не прагнули ввійти у міф або леґенду; і, відчуваючи усім єством відразу до безґрунтовності, що зветься «символ», пташиний рід виводитись не може ні з Біблії, ні з Ритуалу.

 

Вони не гралися в богів Єгипту чи Еламу. Вони не линули у парі із голубом старого Ноя; нічого спільного не мали із Прометеєвим орлом; і не зближалися до птахів Абабілів, що згадуються в Книзі Магомета.

 

Ці птахи - з фауни, що є насправді. Правдивість їхня - незнайома поміж усіх сотворених істот. І вірність їхня в тому й полягає, щоб, незважаючи на всю множинність рис, незмінно втілювати сталість птаха.

 

Вони - не витвори літератури. Вони не порпалися в жодному нутрі, не металися за жодне святотатство. Що їм до Піндара з його «орлом самого Зевса» у першій із «Піфійських Од»? Вони не бачили замерзлих журавлів Лотреамона, не стрілися з великим білим птахом Едґара По у небесах Артура Ґордона Піма, й альбатрос Бодлера так само, як і Колріджів нещасний птах не увійшли у їхнє товариство. Але, походячи з реального життя, а не з байок або леґенд, вони виповнюють собою всю поетичну просторінь людського роду; реальна лінія виводить їх до надреальності, до її грані,

 

Це птахи Брака, більше нічиї... Не мавши пам'яті, вони не натякають,- летять, щоб наздогнати власну долю, ще полохливіші, ніж у південних морях, на виднокрузі чорна зграя тривожних лебедів, що рине ввись. Незайманість - весь їхній вік. Поряд з людиною вони шукають щастя. І повстають назустріч снам серед тієї ж ночі, що й людина.

 

Орбітою найбільшого зі Снів, що споглядав народження всіх нас, вони пливуть повз нас і залишають нас із історіями наших міст... їхній політ - саме знання, відчуження - це їхній простір.

 

XIII

Птахи, списи, піднесені на всіх людських кордонах!..

 

Могутні і спокійні крила, очі, омиті плином прозірних секрецій,- вони незмінно линуть уперед, випереджаючи всіх нас, до пільг і привілеїв поза-моря, немов до Банків та Контор одвічного Леванту. Вони - прочани довгих мандрів і Хрестоносці Тисячного Року, який триває повсякчас. Вони були так само розіп'яті на хресті своїх великих крил... А чи якесь з морів, що носить кораблі, вчувало будь-коли такий концерт вітрил і крил на щасній просторіні?

 

З усім, що по світах мандрує, з усім, що день у день існує,- вони спрямовані туди ж, куди летять всі птахи світу, і прагнуть долі створених істот... Туди ж, куди прямує сам рух речей, на власній хвилі, куди спрямований сам плин небес, на власнім колесі,- аж до безмежності життя й творіння, що нею так схвильована найбільша травнева ніч; вони летять, минувши більше мисів, ніж їх підноситься у наших снах; вони зникають і лишають нас із Океаном всіх речей, і вільних, і не вільних...

 

Не тямлячи про власну тінь, не знаючи про смерть нічого, крім того, що у ній безсмертного згоряє під дальній грім великих вод, вони зникають і лишають нас, і ми віднині - не ті самі. Вони - велика просторінь, яку розкраяла єдина думка.

 

О лаконізм крила! І німота потужних... Вони німі, й високого польоту, серед великої людської ночі. Та на світанні, мов чужинці, вони спускаються до нас: убравшися у кольори світання,- між памороззю та смолою,- що є, властиво, кольорами людських підвалин та глибин... І від світання прохолоди, немов від найчистіших хвиль, вони між нами зберігають дещо від сну про первісне творіння.

Вашингтон, березень 1962

 


© Aerius, 2004


Натуральное средство для возбуждения http://beauty-and-style.ru/