Сен-Жон Перс
Вітри
Переклад Михайла Москаленка


© Saint-John Perse. Vents (1946)

© М. Москаленко (переклад з французької), 2000

Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 142-223.

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

I

II

III

IV

 


 

 

Атланті та Алланові П.

 

І

 

1

Це віяли могутні та великі вітри на всіх обличчях цього світу,

Могутні й радісні вітри по всьому світу, вітри без пристановища й гнізда,

Вітри без міри та перестороги, які лишали нас, людську солому,

У рік соломи на своїх шляхах... О! Так, це віяли могутні та великі вітри над усіма обличчями живих!

 

Вони вивідували пурпур та волосяницю, слонову кістку й биту черепицю, вивідували цілий світ речей,

І поспішали на свої дільниці понад потужністю найбільших наших строф, понад версетами атлетів та поетів,

Це віяли могутні та великі вітри в гонитві понад усіма слідами цього світу,

Над усіма скороминущими речами, над беззаконно сущими речами, - вони виповнювали цілий світ речей...

 

І, вивітривши виснагу й посуху з сердець мужів, вельможних та владарних,

Вони витворювали смак соломи й запашного зілля на всіх майданах наших міст,

Мов при піднесенні великих стел серед багатолюдних місць. І серце поривало нас

До мертвих вуст Громадських Установ. І бог, подібно до відпливу, покидав великі витвори духовні.

 

Адже ціле століття озивалось немовчним шерхом висхлої соломи, між найхимерніших закінчень слів: на кінчиках малих стручків і струків, усього, що здригається й тріпоче,

Немов велике дерево в лахмітті, в подертім дранті іншої зими, в лівреї мертвого річного циклу;

Немов велике дерево, що гучно вдаряє тріскотом сухих торохкал і вінчиків своїх із теракоти -

Це велетенське дерево, жебруще, бо змарнувало спадки та набутки: обличчя, спалене любов'ю та шаленством, ще озиватиметься співами жадання.

 

«О ти, жадання, що озвешся співом...» Чи вже не шелестить сама моя сторінка,

Мов це велике дерево чаклунства, укрите вбогим покривом зими і горде небувалим паєм своїх фетишів та ікон, -

Воно колише оболонки й примарний блискіт сарани; воно дарує та заповідає вітрам небесним крильця та рої, і в'язь, і сув'язь вищого з глаголів, -

О, так! Це велетенське древо мови із незліченністю провість і максим, немов сліпонароджене,

шепоче серед квадратів лісових насаджень, на шахівниці мудрості й знання...

 

2

«О ви, кого відсвіжує гроза... І свіжість, і запорука свіжості...» Сам Оповідач ступає вгору, на фортечний мур. І Вітер з ним. Немов Шаман під тягарем залізних своїх зап'ясть:

Задля окроплення новою кров'ю вбраний у ваготу одінь, у сині барви ночі, зі стяжками малинового фаю; на ньому - й виважена кінчиками пальців накидка з пасмугами довгих згорток.

Він з'їв жертовну страву - риж померлих; він із бавовни їхніх саванів скроїв собі права споживача. Але його слова лунають для живих, його долоні - у водоймах майбуття.

І всі його слова для нас свіжіші, аніж нова вода. І свіжість, і запорука свіжості... «О ви, кого відсвіжує гроза...»

(І хто б нарешті не розбив, п'ятою не розбив окови співу?) Так швидше, швидше! Виповідь живого!

Сам Оповідач ступає вгору, на фортечний мур, посеред свіжості руїн і трощеної цегли. Лице фарбоване задля любові, немов серед винових свят... «Лише встигайте, - час летить, - родитися в цю мить!»

 

Бувало: віддзеркалювався божий дух у ледь розкритих печінках орлів, мов у залізних витворах ковальських, і божество зусюди облягало великий досвіток живих.

О ворожба за потрухами, за віддихом і трепетом дихання! О ворожіння за небесною водою та за ордаліями рік...

Були ці дійства на добро. Я маю з того скористатись. Господня ласка на мою поему! Нехай вона проллється найщедріше!

«Мені - прихильність найприхильнішого з марень»,- ось вислів, обраний, аби вславляти високу долю мудреця. Й поет так само знаходить прихист у своїй поемі,

Він визнає чудесно даним пророцтво, явлене в поемі, і все, що чоловік вчуває, коли зближається смеркання;

Або той муж, що входить в коло верховних церемоніалів, у час офірного обряду, приносин чорного коня. «Владарно мовити», - сказав Слухач.

 

3

Це діяли могутні сили в повняві зростання над усіма слідами цього світу, і вищими були джерела їхні, аніж у зграйних наших співах, аніж у всіх місцинах розбратів і чвар;

Вони буяли вільно серед світу, - о світе всіх речей! - вони жили на зламах майбуття, немов на гребенях тривкої глини, придатної для майстра гончара...

Під спів високих сповідей морських просторів вони провіювали власний смак банкрутств і надлишкових цін аукціонів; вони вели до всіх піщаних берегів великі інтелектуальні катастрофи,

І, разом із навальним кроком вечора, серед най-либших заворушень духу, вони усталювали стиль нової величі, аж там, де височать прийдешні наші акти;

Або, оскаржуючи шанси божества на дальніх островах, вони підносили до верхогір'їв великі диспути Єссеїв, і ми не мали доступу до них...

 

З їхньої ласки буйно квітнули омани та дива, й зелена сарана софізму; трутизна духу на краях солончаків і свіжість еротизму на узліссях;

З їхньої ласки повставало нетерпіння на всіх облудних берегах мертвих Морів, на всіх квітчастих верхогір'ях ламвікуній, і на всіх ландах дивоглядів, де громадяться леґенди, великі похибки століття...

Вони сповняли найновішими думками чорну вовну смерчів, нависле небо, де мандрують гарні едикти із реєстрами проскрипцій,

І, розмітаючи по всіх пісках палючий солонець жадання, вони заповідали зерно й силу проростання, неначе розкіш раювань гвоздикового дерева й кубеби,

Вони вістили гомони і співи живих людей - не пошепти посухи, що їх ми згадували вище.

 

Доволі, Оповідачу!.. Вони свистіли в брамах Курій. Вони вкладали долілиць камінних ідолів-богів, каплицю хрещення - під товщу кропиви, і храм Байон - під стіни джунглів.

Вони давали волю джерелу під чагарями й під бруком Королівського Подвір'я - посеред патіо Дворів Вельможних Графів, між Павільйонів Для Грання у Гилку, в салонах з незліченністю естампів, жіночих потайних послань та інкунабул.

Вони зливалися із лютістю каміння, з непримиренністю пломіння; вони з юрбою поринали у глибінь бездонних благодійних марень, аж до великих Цирків передмість, де, серед вибуху найвищого з наметів, палахкотить нестямою Менада, і геть летять полотнища та снасті...

Вони відходили туди ж, куди рушають усі люди без голосного родоводу й сини без права майорату, дівчата вільного звичаю та вишколені доньки Церкви, - в путь, католицькими Морями, що мають кольори шоломів, шпаг і ковчегів для реліквій,

І, приміряючись в дорозі до кроків Пастиря, Поета, вони ловили на шляху бузкових чаєнят Мормона, і диких бджіл, що мешкають в пустелі, і хмари мандрівних комах, що пролітають над морями, немов дими всього, що плинне, надавши балдахіни й затінь жіночим снам на узбережжях.

 

*

Отак, у розповні зростання та свистіння на зламі нашого століття, вони спускалися з високих перевалів, із тим незнаним свистом, у якому ніхто не зміг пізнати свого роду,

Вони, що віяли на ложа всіх народів, о! розмітали, - хай же розметуть, - сказали ми: нехай же розмітають

Сигнальні щогли, мертві якорі, стовпи шляхів та висвячені стели, вояцькі каземати на кордонах і ліхтарі, засвічені на рифах, вояцькі каземати на кордонах, низькі й приземні, мов сільські свинарні, і митниці, плескатіші та нижчі на спадистих узгір'ях і на схилах, іржаві батареї в хащах пальм, на островах із білого коралу, що запаскудила їх свійська птиця, хрести на роздоріжжях, павільйони на гострих мисах, і стовпи-триноги, і надбережні пункти спостережень, камінні тури, стайні та стодоли, каплиці по лісах, гірські притулки, зруйновані Розп'яття, огорожі, обклеювані безліччю афіш, таблиці, що на них задивлений географ, картуші, що до них звертається дослідник, плескаті камені, що їх зібрав докупи геодезист чи, може, караванник - погонич мулів чи доглядач лам? Колючий дріт загонів та коралів, і кузню просто неба, у якій працюють таврувальники худоби, і камінь, що його до рук узяв фанатик, і кельтський тур у займищі лендлорда, і вас, високі ґрати золоті, що замикаєте оселю Промисловця, і стулки брам, оздоблені орлами уславлених родинних фірм...

О! Розмітали! Хай же розметуть, - казали ми, - всі камені річниць та заповітні стели, -

Якогось вечора вони відроджували задля нас оте хистке лице землі, де сто дівчат постане і сто зубрів серед гісопу й тирличу.

 

Отак, у розповні зростання та свистіння, вони заходилися найчистішим співом, який дарує всім непам'ять і нестяму.

Коли ж відтак здолали відрізнити живі творіння з-поміж мертвих, найвидатніші з-поміж кращих, -

Вони, мов свіжістю, овіювали нас сновидним маревом обітниць, вони пробуджували задля нас, на шовковистих їхніх ложах,

Неначе жриць, повитих сном, крилатих донечок у час метаморфозу, о! наче німф у час німфозу, посеред ритуалу бджіл - білизна крилець в оболонках, пучечки крил у сайдаках, -

Новітні письмена, заховані у товщах великих сланців майбуття...

 

О свіжосте тієї ночі, коли крилата донька угорі заблиснула досвітньою зорею: на щонайвищім верхогір'ї згуби, на недосяжному чолі,

Повитому пов'язкою й листов'ям!.. «Ти зачаклуй, обітнице, мене, аби я зрікся мрії народитись...»

І, наче виховник ясних Монархів, я наслухатиму, як повстає в мені неподоланна влада марень.

Казав ти: п'яний, ще п'яніший, бо заперечував сп'яніння... Достоту: п'яний, ще п'яніший, бо жив

У сум'ятті роздорів.

 

4

Все розпочати знов. Усе сказати знову. І погляд гострий, мов коса, понад усім набутком і майном!

 

Щоб вибухнути сміхом, муж ступив до галерей Бібліотеки, що їх пробито в кам'яній породі. Храм Книги! Муж ступив на сардоніксові щаблі, під переваги бронзи й алебастру. Неголосне у нього ймення. Ким був насправді він і ким не був?

І віддзеркалюються лампи в лискучому аґаті мурів, і чоловік, простоволосий, з гладенькими руками,- він стоїть серед кар'єру, де яскріє розрізаний жовтавий мармур,- великі книги у сералі, великі книги в темних нішах: немов за давніх літ, бувало, соломою набиті звірі, що хижо їжилися шерстю по замкнених кімнатах Храмів - книжки смутенні, незліченні, - потужними шарами крейди громадять уповання й осад серед піднесення часів...

І віддзеркалюються лампи в лискучому аґаті мурів. Глянсовано високі мури самою мудрістю, й мовчанням, і сяйвом опівнічних ламп. Мовчання й мовчазні відправи. Жерці і жрецтво. Серапейон!

 

Тож на яких святах зелених Весен омиємо ми ці персти, заплямлені всім порохом архівів, - на них відклався бруд минулих літ, рум'яна мертвих Королев, фламінів, неначе поклади священних міст, які на посуд брали білу глину, які вмирали через виснаженість власну та через надмір місячного впливу?

Хай вивітрять мені цей лес! Хай вивітрять мені усі омани! Облуда й сухість олтарів... Книжки смутенні, незліченні на шарові блідої крейди...

Що ж це лягло на кістяний мій палець: весь тальк знесилля та розважних дум, найлегший доторк пороху знання? Немов наприкінці рослинного сезону - наліт найтоншого пилку і пилу, лишайникових спор і спорул, розтертих крилець білана, тендітних лусочок на вольвах грибів-молочників, рижків... Усе фавозне, що на грані пустки, весь осад прірв на власному відстої, всі твані й багна на краю падіння, - весь прах і попіл із лускою духу!

 

О! Теплі запахи прання й зоління, і всіх припарок, кладених під шклом... Пахтіння білої землі для склепів та білих глин, що йдуть до сукновалень, дух вересової землі для давніх Оранжерей Вікторіанської Епохи... Всі випари безбарвні: кураю та черепашникового піску, білої м'якоті кокосових горіхів та висохлих водорослин, що їхні слані сховано у повсті гербаріїв, укладених ретельно,

О! Присмак цих притулків і фортець, та ще осуга давнини на зламах мистецької камінної різьби, - облуда й сухість олтарів, і ґандж піщаних узбереж атолів, і, в далині, така раптова пошесть по всіх масивних вапняках опор, коли екліптика схиляється до зради...

Все далі й далі йти! Слова живого!

 

5

...Гейя, твій позіх не такий широкий, боже прірви!

 

Цивілізації пройшли з вогнем дзеркал, із полум'ям великих вин,

І світанкові зорі, що з полярних свят спустилися в долоні одягальниць,

Ще й досі не перемінили своєї гри полегкістю білизни.

Ми будемо сьогодні в час смеркання вкладати на спочин умерлі зміни року - у вечорових їхніх строях, в мереживах старого золоття,

І, наче співи трубочок солодких услід за кроком переможних армій, або мов перекинуті столи Зальотників, Манірниць,

Наша строфа легка в обозі літ!

Отож не покладайтеся на мене в час урочистого прощання Малібранів.

Хто й досі згадує людські свята? Про дні Палілій та Паноній,

Різдво Христове, і Великдень, і Стрітення, і День

Подяки...

І ви, майбутні береги, які прознали, де пролунають наші кроки,

Ви вже напахчуєте голий камінь і фукуси нових купелів.

Книжки - рікою, лампи - серед вулиць; важливіші у мене справи, аніж дивитися з покрівель, як насувається близька гроза.

 

Отож коли доходять свого краю джерела вищого знання,

Хай голій жінці буде повеління укластися на самоті під дахом, -

Хай навіть там, де на своїх місцях стояли тисячі смутенних книг, немов служниці й найманки-дівчата...

Хай гола жінка там залізне ліжко має, а вікна й двері хай ведуть у ніч.

Прекрасна й чиста жінка, найясніша серед усіх обраниць Міста,

Шанована за ласку й за мовчання, за бездоганне тіло, що просякло пахкою амброю, із чистим золотом побіля паху,

Духмяна жінка наодинці з Ніччю, і, як колись, під спижем черепиці,

З важенним чорним звіром, у якого чоло лямоване кільцем залізним заради зближення із божеством,-

Жінка, яку вчуває нюхом Небо, - вона йому одному відкриває живу таємність власного єства...

Нехай від Неба матиме вона прихильність найприхильнішого з марень, неначе вивідав про неї бог, що ми його давно забули,

І, німотою вражена, нехай вона до нас уранці промовляє самими знаками й розважним зором.

Отож у знаках ранку, аж на сході небес, нехай дають про себе знати і сенс, і лагідне проникнення, і натяк...

 

Отак Чаклун, долаючи дороги та вулиці, прямує до людей,

Своїх сучасників, у простому вбранні,

Усі повинності суспільні занедбавши, -

Муж вільний і дозвільний, чоловік усміхнений і добро думний,

Для нього небо радо зберігає свою відчуженість та візію речей.

І ранок цей вже виглядає так,

Немов на Заході крайнебо, достоту схоже на потужну повідь, -

Нехай він радиться, хай добре дбає про новину прояв на ложі вітру.

 

І це ще - рада сили і шаленства.

 

6

«Казав ти: п'яний, ще п'яніший, бо заперечував сп'яніння...»

І знову чоловік встає посеред вітру. Слова короткі, наче тріск кісток. І вже занесена його нога над поворотом шляху...

 

«О! Так, з усіх речей печаті знято! Хай розголосять це серед живих!

А надто ж у кварталах бідноти - поважна справа.

Що ж будете робити ви, новітні люди, із ваготою кіс, розплетених на чолі години, від якої відреклися?

Ті, що в покоях бачили сновиддя, ще вчора ввечері вляглись по той бік Віку, лицем до супротивних місяців.

Інші впивалися новим вином біля заледве барвлених криниць. Бували серед них і ми. Печаль, що втілювали ми в собі, нехай відходить із новим вином мужів, немов на святкування вітру!

Скінчився сон, де зачудоване було ждання Сновидця.

Рятунок наш - у поспіху, в розриві. І нетерпіння нині - скрізь і всюди. І звинувачення в дрімотності й безсиллі підноситься понад плечем Сновидця.

Нехай знайдуть нам на кордонах мужів великої потуги, що їх понизило безділля до ремесла Заклиначів.

Мужів, що їхніх дій не передбачиш. Мужів, в облогу взятих богом. Мужів, немов прошитих блискавками, мужів, які впились новим вином.

Ми ліпше зуживемо їхню силу та їхній потаємний зір.

Рятунок наш, із ними разом, у мудрості, як і в нестримі».

 

...Печаль, яку в собі несли ми, нехай відходить із вином мужів!

Там ми підводимо нові обличчя, там омиваємо нові обличчя. Понад купелями доходять згоди високі сторони і свідки.

Як перед нами чоловік, буває, тяжко погрішить супроти власного лиця, лиця живого, - нехай же силою утримують його лицем на вітрі!

 

Богове, що верстають шлях на вітрі, не підіймають марно батога.

Вони казали нам, - чи скажуть вам? - що сто нових мечів осяйно ожили у плині часу.

Вони нам вигострять зародження діянь, мов спалах кварцу чи обсидіану на вістрі непохибних стріл.

 

«Ви, божества, прихильні до розвою снів, це не до вас я покликаюсь, а до вогнистих Спонукальниць дії у їхньому короткому вбранні.

Ми звершуємо ліпше наші справи, коли й шаленство, й нетерпимість з нами,

А доля мертвих - то не є наш клопіт, зарівно як недобрий пай банкрута.

Невтримність - найтривкіше з наших правил, ядучість крові - певний наш добробут.

Великі книги, пройняті думками вітрів потужних,- де вони тепер? Ми здобули б із них достойний харч.

Тож наша максима - небезсторонність, а розокремленість - незмінний звичай. Ми - о богове! - маємо лише лихі роздори посеред залоги».

 

Надмірними були вимоги наші, аж там, на грані людських сил.

Свистіть, банкрути! Так, вітри потужні! Ось наша істинна прероґатива.

Ми повстаємо нині, одностайно, з великим людським криком серед вітру,

І ми йдемо вперед, живі мужі, і подаємо позов про завдаток спадкового свого майна.

Нехай же навкруги встають разом із нами! Нехай же віддають нам, о живі, все чисто, що належить вам, сповна!

 

*

О, так! На всьому зламано печаті! О, так! Усе потоптано й роздерто! І Рік, який нестримано минає, здійнявши високо крило!..

Летять пір'їни, і летить солома! Вся свіжість піни та дрібного граду, коли підносяться виразно знаки! І Місто похиляється до моря, із хвилюванням білого листов'я: і чайки, й пасквілі одного лету.

Ще й нетерпіння рине звідусіль. І дивний чоловік, хоч де б він був, підводить голову до цього всього: орач із плугом серед чорноземів, і вершник у нагірному краю, серед низьких коралів небосхилу, й моряк, задивлений у обриси проток, під сплесками найвищого вітрила.

Філософ-бабувіст, простоволосий, уже виходить зі своєї брами. Він бачить Місто, і воно три рази позначене ударом блискавиці, і тричі Місто, в сяйві блискавиці, немов при зблиску шпаги, сходить світлом,- і в глибині своїх вугільних шахт, і по великих портових спорудах,- голгофа брухту та сміття під велетенським древом неба, повним трути, й воно несе владарне берло віття, немов старий гіллясторогий олень, який з'явився із північних Саґ:

 

«О ви, кого відсвіжує гроза... І свіжість, і запорука свіжості...

Позичено в богів обличчя ваші, і в палахтінні кузень - весь ваш спалах,

Тепер ви мешкаєте по цей бік Століття, тут, де покликання озвалось ваше.

Під блискавицею доба, що занепала, ціла епоха, що згасає там!

Так швидше, швидше! Виповідь живих! І ваші старші діти, очевидно, на ношах будуть теж разом із вами.

Чи ви не бачите, - все рушиться на нас: рангоут, такелаж і рея, і вже перед лицем у нас вітрило, немов уламок мертвих віровчень, немов великий клапоть пишних строїв або фрагмент несправжньої мембрани, -

І час уже, нарешті, надійшов - на палубі сокиру брати в руки?..»

 

«Повалено тяжкі камінні тумби, і межові стовпи, і огорожі. Насіння й ості свіжої трави! Й на величезному земному крузі сумир у серці Шукача Нового...

Не годні нас застукати зненацька оці великі вторгнення доктрин, які затримують цілі народи на поворотах, мов земна луска.

Так швидше, швидше! Ось крутіший поворот!.. І серед хвальних голосів усього, що розростається, хіба ж то нам не чутний тон новітніх модуляцій?

Ми будемо тебе незмінно пильнувати, о квіте золотий, о пізньоцвіте! Немов спів туби посеред оркестрів!

Як муж, наділений високим даром, воліє клавесин або розарій, його роздерти має зграя псів!»

 

*

Перед органом пристрастей радій, о Майстре співу!

І ти, Поете, ти, засуджений заочно, о ти, чотири рази єретик, з обличчям досі ще на вітрі, співай за требником тайфунів:

 

«О ви, майбутні береги, що зберегли в собі знання: де мають свій початок дії наші, відтак в якій новітній плоті завтра народяться на світ богове наші,- ви заховайте наше ложе чистим від немічних зусиль, та ще від млості...

Вітри потужні! Так, вітри потужні! Тож наслухай земні труди грози посеред голих мармурів смеркання.

І ти, жадання, що співати будеш під надто вже розлеглі звуки сміху, коли укуси родяться з утіхи, вимірюй просторінь, яка лишилась заради вторгнення - навали співу.

Надмірна многота вимог душі до плоті. Нехай вони дадуть нам зваги й сили духу! Нехай потужний рух виносить нас аж до кордонів наших, і далі, й далі, геть поза кордони!

Повалено тяжкі камінні тумби, і межові стовпи, і огорожі... Сумир у серці Шукача Нового... Й на величезному земному крузі - той самий крик людей на вітрі, неначе мідний голос туби... І чутна ще тривога звідусіль... О цілий світ, великий світ речей...»

 

*

Моря, чиї прокльони чутні під нескінченністю смеркань, неначе біль тварин, що власне молоко їм закупорило у неволі вим'я...

І надбережжя, повні шепотіння, серед трави, що колосіє зерням, і цей великий рух людей до дії:

І, понад величчю імперії живих, серед трави широких пісковин, - цей інший рух, потужніший стократ, просторіший від нашого століття!

...Туди, до місця тиші та розриву: там час поволі починає класти собі гніздо в залізному шоломі, і три леткі заблукані листки ведуть останній свій танок навколо кісточок померлої Цариці.

...Туди, до місця забуття і мертвих вод, туди, в околи прихисту й бурштину, туди, де чистий Океан глянсує золототрав'я посеред єлею,- і придивляється Поет уважним зором до плоті найчистіших ламінарій.

 

7

...Гейя, великий боже прірви, спокуси всіх вагань були б минущі, -

Де Вітер губить власну міць... Та опіки душі страшніші,

І, всупереч всім клопотам вагання, нехай свавільний чин душі над плоттю

Нам не дає дихнути, хай крило самого Вітру буде з нами!

 

Адже при зустрічі, при лютому зударі гордливих павозів недолі, аби тримати на самій вершині велику повняву такого співу,

Не забагато буде, Майстре співу, оцього гуркоту душі,-

Мов посеред звучань великих дзвонів, між бронзовою чашею й металом вібруючих великих дисків,

Сідають високо, аж на самій вершині, дикі рої великої любові.

 

«Я виважив тебе, поете, й не виявив великої ваги,

Я вихваляв тебе, о велич, і я не вгледів непохитної опори.

Яскині генія на ранок заповнив сморід мертвих кузень.

Богове, зримі, покидали схололий попіл наших днів. Любов ридала уночі на наших ложах.

Твоя швидка рука, о Цезарю, хапає лише найменше крильце у гнізді.

 

Ти, молодосте, увінчай себе гострішим листям!

Вдаряє Вітер до твоєї брами, немов Володар таборищ,

До брами, що її покарбувала залізна латна рукавиця.

Так само й ти, о ніжносте, вмируща, укрий своє обличчя краєм тоґи

Й земними пахощами наших рук...»

 

Хай Вітер дужчає на наших берегах та на розжареній землі сновидь!

Мужі великим натовпом пройшли дорогою, котру обрали,

Пройшли туди, куди ступають люди,- аж до своїх могил. І це під гомін

Високих сповідей морських просторів, понад кільватером, що ясно сяє, - на Захід, серед чорного листов'я й оголених мечів смеркання...

А я сказав: не важся відкривати перед печаллю свого ложа. Біля джерел збираються богове,

І це ще й досі гомони чудес серед високих сповідей морських просторів.

Як із невпинних рік пили тварини й люди, які змішалися в обозних авангардах,

Як серед палахтіння кузень просто неба розлу-нювався зойк металу на власнім любостраснім ложі,

Я поведу на ложе вітру велику жизну гідру власних сил, я буду звідувати ложе вітру, немов розплідник сили та зростання.

Богове, що верстають шлях на вітрі, нам у дорозі являть незабаром щонайхимерніші з пригод.

 

І ще поет так само поміж нами. І це - піднесення усього, що невпинне, на Заході, серед небесних рад.

Великий лад нових торжеств маєстатичних вже вибудовується в високостях, на гребенях малої миті.

І ген у далині, на Заході, поволі визріває чистий фермент дородових темнот - і свіжість, і запорука свіжості,

І все, що чоловік вчуває з наближенням вечірньої години, серед верховних церемоніалів, коли спливає кров'ю чорний кінь...

 

Все далі й далі йти! Слова живого.

 

 

II

 

1

...Новітні землі, там, серед найвищих пахощів чорнозему і листя,

Новітні землі, там, під розростанням найширших тіней цього світу,

Уся земля, поросла деревами, там, за рядами чорних виноградних лоз, неначе Біблія,- затіння й свіжість серед розгортання найкращих текстів цього світу.

 

І це - нове народження чудес, і свіжість, і джерела свіжості на чолі пам'ятливої людини.

Це - смак усього, що давно минуло, неначе пам'ятна записка із витягом першоджерел, тлумачення, що додаються до великих Актів,

Мов у найбільших Книгах Меценатів - великі перші сторінки: Присвята Князеві, Переднє Слово та Зауваження Укладача.

 

...Новітні землі, там, у високостях, немов владарні аромати великих визрілих жінок,

Новітні землі, там, у високостях, під натиском людей і цього, й того віку, які оспівують славетний мезальянс,

Уся земля, поросла деревами, там, у високостях, серед колихання своїх щонайпишніших віт, вже відслоняє найчорнішу свою косу і велетенський візерунок власних пер, мов запах визрілих і дужих тіл на ложі найпрекрасніших створінь оцього світу.

 

Це - свіжість вільних вод і найпишніших віт, заради натиску людей і цього, й того віку, які оспівують славетний мезальянс,

Це - свіжість щойно зроджених земель, неначе запах вічних справ, по цей бік вічних справ,

Немов дошлюбний сон, коли людина ще посідає власне місце на грані іншого століття і прагне розтлумачити для себе таємну сутність чорного листка і древовидні розгалуження мовчання по найдокладніших із абецадел.

 

Уся земля новітня, там, у високостях, під гербом грози, несе шолом білявих войовниць та пера індіанського вождя - Сагема.

Уся земля, міцна й дозріла, вже відслоняє перед кроками Чужинця свою казкову повість про величчя, пишноту й сніння іншого століття.

Земля напружено-довгастих рис по щонайдовших берегах своїх припливів біжить від моря і до моря, до найверховніших письмен, серед віддаленого розгортання найкращих текстів цього світу.

 

*

Туди ми йшли, до Заходу обличчям, із гуркотом новітніх вод. І це - нове народження чудес тут, на землі людей. І вже тепер замало буде всіх розмальованих твоїх звірят, о Одюбоне! Аби мені до них не довелось додати зниклих видів, як-от: Кулик північний, і Гагарка безкрила, й перелітний Припутень...

Туди ми йшли, від хвилі і до хвилі, щаблями Заходу. Велика ніч виповнювала чорну сіль землі духмяним духом, від виходів із Міст до скирт соломи, серед веснянкуватих тіл жіночих просто неба. Й жінки були огрядні, й мали присмак жита, цитронів та добірної пшениці, налитої за взором їхніх тіл.

І ми вас викрадали, о дівчата, при вийсті з залів, - порухи смеркання ще чулися у ваших вільних косах, - весь дух ефірної олії та посухи, вся ваша аура, мов нетутешній спалах... Ви мали довгі ноги, аж такі, що нас захоплюють зненацька у сновиддях, серед пісків, у час, коли видовжуються всі вогні смеркання... І ніч, яка зайшлася співом серед прокатних станів Міст, не витягне чистішого числа для карбувань найдосконалішого стилю.

 

Отож, хто спав цієї ночі? Пройшли швидкі великі поїзди, промчали до ровів нового віку з запасом льоду на п'ять днів. Вони полинули супроти вітру, з перев'язом із білого металу, подібні до постарілих атлетів. І скільки літаків помчало вслід, погналося, зачувши їхні зойки...

Зростають паводі великих рік! І прядиво доріг до річкових верхів'їв хай забиває подих нам!.. Міста із однобічним рухом тягнуть свій вантаж узбіччям вулиць. І це невтримний хід нових дівчат у дні нового Року: вони несуть під холодом нейлону принаду свіжих своїх лон.

І це по всіх дротах - послання, і по всіх хвилях - дивогляди. І це гряде, з тим самим рухом, злютована з усім тим рухом, моя поема, досі ще на вітрі, - гряде від міста і до міста, біжить від річки і до річки, і до найширших хвиль землі: вони самі - земні дружини, вони ж - і доньки інших хвиль...

 

2

...Все далі, й вище, аж туди, куди прямують сухорляві мужі, не злазячи з сідла; все далі й вище, аж туди, де губи зімкнуті й тонкі вуста.

До Заходу обличчям, і надовго. Серед високих дальніх заворушень земель на західних шляхах. Серед безкрайого прибою земель високих у припливі.

І вже таємний зір, що супроводить нас, за спинами у нас не вгледить, як підіймається високий вівтар моря, мов Трагіків великий мур камінний.

І саме цього року тут, побіля ваших рогових дверей, стояв недобрий дух важких тварин, що похилили морди над перебіжними пророцтвами землі й лункішим гомоном підземних мушель.

Зима, закучерявлена, мов Каїн, виковує свої слова залізні, царюючи на синіх просторінях, що вдягнені несмертною лускою,

І на своєму гребені земля, з даниною нових Держав, від площини до площини громадить зелену бронзу велетенських плит, де закарбовано закони наші.

 

А там - великий Вітер! Тож нехай блукає він по чистих далечінях, укритих інеєм, найтоншим пилом духу:

Скрізь: там, де древо Ялівець вже гострить пломінь чорнявої солі, і там, де чоловік не знає міри й жадає піднести новітній камінь;

В місцях, що їх позасівали кістяні човники й списи, в місцях, що їх укрили мертві копита та уламки крил;

Аж до високих рифів, що на них повиростали клени та дуби, й на варті біля них - рогатки мертвих сосен;

Аж до важенних гребель, схоплених морозом, - там, де минущий Рік ще зберігав, іншої осені, таку високу школу красномовства;

По спадах, по великих кручах, по схилах, де владує вітер, - і він узгір'ями проходить, мов повіз конфіскованих списів;

Понад усім наїженим заліззям лицарства всіх розораних земель, понад суремним покликом до зброї та хроніками всіх далеких війн,

І понад величчю зимових проз, що, вбравшися у шерсть старого Світу, впольовують вовків Нового Світу...

Великих творів своєрідність, великих творів непохитність, - чи вибудовуються вже вони серед яс-кинь нового Року?

І чи сама Зима, під накриттям, нам викує свій ключ розради й благодаті?

 

«...Зима, завита, як бізон, зима, зсудомлена, як піна на білій кінській волосіні,

Зима з копальнями червового арсену, з ковшами нафти та озокериту,

Зима зі смаком скунса й туруна, і диму, що летить з лісів гікорі,

Зима кристалів і прозорих призм на перехрестях чорного алмазу,

Зима без факелів і тирсів, Зима без водозборів і троянд,

Зима! Зима! Кедрові шишки зі старої криці! І кам'яні твої плоди! І мідяні твої комахи!

О, скільки оніксових білих віршів, і найміцніших пазурів, і барабанів із твердого рогу, де мешкає спрут мудрості й знання,

Зима без плоті та без слизу, - і для неї вся свіжість спочиває в тілі жінки...»

 

І гола найманка-земля для зимового Неба знову стелить велике ложе вірної служниці.

І ти оспівувати можеш, Ноче, новітні води у пісковиках, та ще в червонім дереві корит!

Ось ягоди, немов рожевий лак, корали горобин для індіанських шлюбів,

І темрява багрянь плодів сумаху, що ними тішаться самиці глухаря...

 

«...Зима, завита, як відкупник і як рейтар, чи найманець, старий вояк, що дістає винагороду від жерців,

Зима у кольорах старих небесних перельотів, і хутрових звірят, що бродять землями потужних,

Зима у нас самих, потужна й осяйна! Зима, Зима із розкішшю сокир, із тьмяним блиском лемешів!

Зима, Зима з вогнями кузень чорних Літ! Ти визволь нас від ніжності казок, від свіжості литаврів дитинних днів із подихом сновидь!

Навчи нас слів, що викуті з заліза, навчи нас тиші знань, яка достоту схожа на сіль віків у швах великих кораблів з чавунного литва, що їх забув ливарник...»

 

Тут, ставши на поріг нового краю, який не має назви ані гасла, тут, ставши на поріг оцього краю, де не вкарбовано в зелену бронзу ні літочислення, ані присвяти,

Піднявши палець з плоті й крові супроти буряного вітру, тобі, Могутносте, я ставлю запит! І зваж: моє питання незвичайне.

Були вимоги наші немалі, і всякий звичай тратив чинність,- немов у дверях у поета прохання про якийсь античний метр: алкеїв вірш чи, може, холіямб.

І досі ще моє лице на вітрі. Разом з ненатлістю його пломіння, разом із червінню його вина!.. Нехай же навкруги встають із нами по всіх рясних оранжереях вітру! Нехай же віддають нам, о живі, все чисто, що належить нам, сповна!

 

Тобі, о повняво, я ставлю запит! І відповідь твоя - сама німотність...

 

3

...Високі камені на вітрі ще привертатимуть моє мовчання. Мандрівні птахи відлетіли крізь Століття, свої розхитані трикутники величні несхибно ведучи до інших циклів. І це, на їхній розсуд, безліч верст між ухилами неба, що втікає, вподібнившись до танення припаїв.

Вперед! Куди спішать відв'язані тварини, які намучили і крила, й роги... Вперед! Куди спішать шалені лебедиці з очима, як у жінки чи мурени...

Дедалі нижче й нижче, аж туди, де плодяться тепліші вітерці, і довгі коси в них, у русі повітроплинних білих пін... І вже крило, полюючи по світу, шмагає скупчення щонайпрудкіші, й чарунки їхні ширші та вільніші...

 

Я знаю тебе, Півдню, що подібний до русла марнославних рік, і нетерпець лози твоєї у лоні каріозних дів. Божисте ложе неспромога відвідати, не отруївшись; і твоє небо вельми схоже на поетичну лють творіння, із розкішшю її та брудом.

Я знаю: посеред заток, уже втамованих, мов крах Імперій, від чоловічого жадання колишуться скрижалі вільних вод, -

І я строщу своє обличчя щасне по зсувах ґрунтових, найширших поміж тими, які панують на зелених схилах кур'єрських поїздів,- мертвотна блідість на їхньому шляху до прірви та до її покручених алое...

 

Море оплачує своїх потвор серед безлюдних ринків, що обважніли від клейких медуз. Вогні аукціонів, гамір торжищ! Вся сума амбри, мов ядро доктрини!

Це море, вславлене Колумбом, іде на продаж з молотка: старі кіраси й вітражі, - чудесний вибух екзорцизму! - і, антикварові на втіху, величчя католицької троянди, за гранню власного свинцю.

Ах! Завтра хай новітній досвіт чудується з зелених ізмарагдів: не я відживлювати буду терня в серцях умерлих рокових одмін.

 

Мужі, які прийшли запізно з оцього берега великих вод, встають, свої наймення вчувши, і шмагано обличчя їхні полотнищами інших стягів. І під ногами Шукача Нового ще будуть ніжними активні грязі й твані, усі великі поклади намулу, межи якими тоншає й маліє найвища із віднайдених знемог.

І з краю лісорубів ріки звільна течуть униз, під шаром шумовиння, і гирла сповнені залізною іржею, ошурками та диким гірчаком.

І ця краса пливкого шумовиння, що прагне так поволі проминути великі Книги про Потоп, вже не проходить повз увагу людей, які живуть на берегах. Але найвищі паводі несхибно одна по одній сунуть до морів, вони спускаються щаблями мого співу, - з великим гуркотом евакуацій померлих витворів цього століття...

 

4

...Ведіть, о шанси, до зеленої води оці великі острови алювіальні, що вирвалися з власних трясовин! Вони замішані з трави та клейковини, вони повиті кільцями ліан, гримучих змій та вквітчаних рептилій. Вони з клейких галузочок живили смолу нечуваного діалекту.

На маківку собі сову всадивши, аби лише творити ворожбу, і намагнічені чорнезним оком Змія, - нехай вони верстають далі путь, разом із плинним рухом всього світу, ах! до тропічних пальм, до манґлій, - до тваней та до широчіні річкових гирл посеред вільних вод,

Нехай вони спускаються додолу, священні пагорби, під небеса, які прибрали барв карбункулів і пасок, разом із ріками під шаром шумовиння, які волочать ваготу приток, які волочать ретязі мембран, великих плацентарних порожнин і петель, - усю лозу джерельних вод, і величезне капілярне древо, із безліччю судин, і жил, і жилок...

 

Рої зі свистом угорі летять, позбувшись вуликів, - дрібні комахи, тверді, неначе вирізьблені з рогу!.. Вугри здолають путь до берегів - вони промкнуться всіма дорогами спірил...

І птах Анінґа, водоплавний індик казковий, що живе, одначе, далеко не лише в казках: сама його присутність, як на мене, - правдива розкіш та жага життя; і досить з мене, що цей птах існує, -

Це до якої ще сторінки дивовиж, і до яких рудих гладіней вод, і до яких щонайбіліших руж, посеред золотих палат великих ящірок - сьогодні ввечері він доторкнеться безглуздим розчерком своєї шиї?

 

*

Провістя у дорозі. Вітер з Півдня. Й велика зверхність знаків на землі! «Здійматиметься вітер з Півдня...» Вже досить мовлено, о Пуританки, й нехай розносяться мої слова: хіба жіноче молоко блукатиме серед ліан жадання?

Щонайпрекрасніші з дерев землі заповіли своє листов'я вітру, і не в належну пору оголіли. Життя розривами вологих піхов сміється з викиднів тварин у лісі. І був помітний, добре був помітний, - і не сказати, щоб про те не дбали, -

Цей літ комах, тьмо-тьменні їхні хмари, що відлітали гинути на морі, немов уривки зі священних текстів або клаптини мандрівних пророцтв, або немов речитативи всіх родознавців, псалмоспівців... Казали їм, казали їм, - чого їм тільки не казали? - що будуть гинути на морі, що мають одмінити путь; кричали їм, кричали їм, - чого їм тільки не кричали? - щоб поверталися вони, ах! поверталися до нас... Та ні! Вони рушали все ж туди, на згубу разом з вітром! (І що ми, врешті, вдіяти могли?)

 

Мігрують краби по землі, запінені, задерши клішні; вони перетинають обшир старих берегових Плантацій, що запечатані на зиму, як батареї Федератів. Брунатні таргани повзуть по залах, де музики грали, та серед зернових засіків; і чорні змії позвивались у свіжості лляних полотен, по камфорних та кипарисних пральнях.

Ніхто не помічав, як утікають Красуні з-під колон, з високих ґанків, ані руді кобили, їхні сестри, і піна гарно грає ретязьками. Але хіба ж не помічав я сам на червені землі, на золоті творіння, о! на землі рожевого вина, що має колір, наче поріст рожевих мангових дерев, -

Сп'янілий від етилу та камеді, й від суміші листов'я всіх віків,- неначе муж самої мови на пасіці своїх словес, серед народу власних фраз, у битві з підступами свого бога, - хіба не помічав я давнього Мандрівця, як він зашпортується на дорозі, серед рожевих і зелених манґо,- або жовтогарячих, в чорну цятку,- посеред безлічі плодів, їх шкіри й труту, страхітних ядер і твердих лушпинь, які розтріскують тонкі свої боби й округлість сочевиць, мов дрібноту фетишів?..

 

*

О ти, що вернешся з останнім громом бурі, в поганьбленому спомині троянд, у дикій ніжності речей, котрих зреклися, - що ти вичавлював далеко там, на ложах чорного гебану й перламутру, із тіла радісного та сяйного, і тлінного, над решту людських тіл?

Вітри ще, може, будуть викрадати, крім наших Вродниць однієї ночі, оселю свіжу білого гіпюру, оздоблену срібляним карбуванням, і люстри з безліччю іскристих скелець, родинні скрині та вечірні сукні по шафах, і папери з тек Чужинця...

Тоді осідлані тварини наші ярітимуть, діткнувшися копитом хрустких кісток і викришених скойок старих терас із палевої цегли. Це справді так, я свідчу: все те - правда. І чорна виразка росте в глибіні парків, там, де стояло літнє ложе Вродниць... Ще декілька двобоїв, на краю грозою набубнявілого неба, осяяли ціною золоття на Заході останній трепет спалень... І хай Орел-рибалка серед гарних цих заворушень випускає жертву над прозірним басейном ваших доньок, і це ще й досі - брак ясної міри й недобрий смак у хроніці поета. Все далі й далі! Слово Марнотратця.

 

5

Отак у божій повноті виповнюється і людина... Отак у божім зіпсутті вироджується і людина... Людина, що веде тварину. Людина, що здіймає мушлю. Людина, що несе підземну лампу.

І це дає підстави для підозр... Людині, як такій, що народилась під плескіт диких крил на берегах, - чи доведеться їй довіку святкувати своє нове піднесення й порив?

 

У землях трясовин і плинних багон, де піддаватись ладна всяка плоть: жона - своїм поліпам, а земля - своїм фібромам, ось пройшли обози з клейкими тванями, що так подібні до сповиття завчасних породіль.

Троянди чорні, вручені Співачкам, спливали вранці ріками, що досвіт їх позасмічував, рудими від опіуму й алкоголів. І марно посеред безлюдних дворів карбоване заліззя Вдів здіймало супроти навали часу кінчасті ґрати білого коралу. «З усього в мене - завелика втома...» Ми знаємо цей приспів. Він із Півдня...

 

Хай згасять, ах! нехай мені погасять, - там, за тонким металом жалюзі, оці великі радощі у горі, і, понад садом та понад подвір'ям, оці великі нетутешні сяйва, де кожна пальмова простерта віть геть обважніла від своєї тіні.

(І зраджує нас Емісар якраз у мить доставлення послання. І що пробуджує зненацька захват, серед раптового цього падіння квітучих камфорних дерев, - чи не білизна, що її м'яв кожен подих?.. І не торкнув пасат, серед безлюдних залів, безодень тюлевих у просвітках віконних...)

 

Смак чорних тубероз і смак покоїв, серед яких встановлено труну, примушує ставати дибки коней у час проходження святних процесій. І тінь підводить власні маски й страхітні папороті, видні по алебастрових кімнатах.

І Смерть, що снила посеред вродливих жінок, які юрмились на терасах, оживить нині ввечері химерним паланням зірку на чолі Чужинки, що після півночі спускається, сама, крізь королівську ніч глибин, підґрунтя,- в басейн із бірюзи, осяяний лазуром.

 

*

О! Так, хай інші цедри зрадять нас у всіх напоях наших з зелені цитрин; ще й інший дух ефірної олії у наших снах - по аеропортах, серед великих зал чекання! І ви, вітри, триматимете дужчий червоний смолоскип усіх пробуджень.

Неласка божа! Засторога божа!.. Орел над головою у сновидця! Гірка трутизна в кожній з наших страв... На це я зважу. - Ще лицем на Захід! Під свист металу, і під свист крила! Цей смак ефірної олії на губах! Цей поруватий смак душі на язику, немов піастр із теракоти...

 

Бо нині мовиться про камінь, але й про те, щоб сповнити до краю камінний шир поміж двома морями, камінний час поміж двома віками. Нехай же зважать там, на дальнім плані, під зимною крупою злив

Масну ріку, що тягне у глибінях усе литво долинного пониззя, мов за приземних синодичних місяців, під тиском завагітнілого неба, усе нутро самиці, крім каналів та раковин, вушних і носових...

 

На Заході важкі дороги наші, де камінь суне зі своїм припливом. Ще більше худнути, аж до кісток! На вістрі сталі та на вістрі лету, на кінчиках антен та махових пір'їн, - до кам'яного й кістяного краю: там титули мої, доручення і акти!

Туди прямує все, що виснажене й стерте, посеред заростів опунцій, та алое, та безлічі рослин, що мають пірця; все, що серед магнітних бур і гроз триколірною сіркою малює раптовий випар світу зчудування.

 

Чи підведеться ще один народ там, де виблискує червона мідь садів? Поміж ущелин будяться долини, давно померлі,- сповнені воланням, пробуджуються і димують знову, як перше, на своїх шаманських ложах!

Вітри вчувають жар пломінь понад незримістю порогів. І ґанок глиняний не має стулки. Посеред кліток смерку висить дзбанок... І не така вже порувата глина в утробах у дівчат, засмаглих густо і погамованих упертістю посухи.

 

Там, угорі, нам слід шукати останні шанси для аскези. З обличчями, що справді вільні, з тужавим кляпом вітру в роті, оголеним чолом налігши на шкіряну пов'язку шквалів, мов на реміння бурлака,

Ми вгору вирушимо знову шерхкими ріками каміння, по стовчених друзках коралу й жучиних скришених надкриллях. Ми будемо аж там шукати безрудні жили й тріщини порід. Там, де забракло зарубки та карбу, нехай захопить нас наріжна вертикаль!

 

Ми княжі видива в цей вечір прикладемо до кам'яних ножів - до краму парій... Там, у бузковім тісті мілковин, які взялися плямами склерозу, - баланси завитків, і ріжків, й орнаментальних бичачих голів, що висклизані вільними вітрами.

На плоскогір'ях Вершники, стоптавши глиняний посуд та начиння мертвих, стлумивши кістяки рожевих стад овечих, марнують просто неба просторінь земного пилу й кістяних осколків. На вітрі має геральдичний стяг.

 

6

...І моровицею від житніх ріжків звойовано великий край: якогось вечора він суне в часі назустріч червонястим місяцям. І Рік, який ступає по вершинах... Нехай-но вияснять мені його рушій! Я чую, як ростуть кістки новітнього земного віку.

О спогади! Хай те ж із вами вчинять, що із видіннями Сновидця при вийсті з опівнічних вод. І хай прожиті нами дні скидаються на лиця безіменних. І муж хай випасає власну тінь по схилах всіх овечих перегонів!..

 

Вітри потужні! Плоть минуща!.. На гребенях, що їх лямують і золото, й спустошливе пломіння, серед боління й трепету смеркань, на гребенях, що їх укрили світлясті вістря голок-війок, між дивних променевиків-радіолярій,

Чи не ти сам здригаєшся отут, посеред найчистіших видив, з усім, що величаве і дитинне, і що дарує нам щасливий шанс?.. Так, я пильную. Так, на це я зважу. І це дає підстави для підозр... Отож, нехай мене наділять новітнім трепетом, новітнім тоном!

 

І ви, звичайно, скажете мені: звідкіль ви це взяли? - Виборна мова найясніших текстів! Тлумачні версії на двох узбіччях!.. Ти сам - і стела, і наріжний камінь!.. Отож, запрагнувши нових оман, я позиватиму тебе на диспут з двійчастого твого стільця,

О ти, Поете, о двомовний серед усього, що двогостре, ти - диспут сам серед усього, що дискусійне та сумнівне, о мужу, ти, в облогу взятий богом! Ти, мужу, що несеш двозначне слово! О! Наче муж, який з дороги збився, під лопотіння крил і терня, під шлюбні парування кань!

 

І ти, підземне Сонце, ти, ненатла лютосте Буття, ти, що не склеплюєш повік, не відривай-но пум'ячого ока від цього хліба - каменів-клейнодів!.. Одчайний замір - там, куди я вів пожадливі походи цього співу... І це дає підстави для підозр. Та Вітер, о! Великий Вітер! Його потужна міць - бездумна й закохана сама у себе.

Так, ми проходимо, і наші тіні... Великі твори, по листку листок, великі твори в безгомінні складаються на зламах майбуття, посеред білості незрячих визрівань. Там ми черпаємо новітні письмена, на доданих листках великих сланців...

 

А поза тим - яскрава крейда пунктів спостережень, високі зрізи берегів, волання, в яких відраза до самої ночі; наочні обриси й подоби в дорозі до високогір'їв, посеред сліпоти речей; та білі камені, незрушні перед вогненним запалом сокир.

І вже червоні землі пророкують понад ножами - крамом злидаря. І найясніші тексти дано на опечатаній землі. Це справді так, я свідчу: все те - правда. І ви, звичайно, скажете мені: звідкіль ви це взяли?.. І не одна зростає маска на чолі височенних вапняків, що засліпила їх сама присутність.

 

 

ІІІ

 

1

Мужі у часі на такий ось кшталт обличчя виставляли вітру:

Зосібна: шукачі доріг і вільних вод, поборювачі стеж, протоптаних на Захід, серед каньйонів, і ущелин, і вистиглих потоків лави, обтяжених вагою літ, - Укладачі Коментарів до булл і хартій, і Капітани шляхових дозорів, і схильні до пригод Леґати, котрі ціною криці торгувались, аби пройти високі перевали, аби сягнути в далечіні до покладів нових морів під повнявою неба, у їхнім місиві білястого каміння, немов у снах молочна піна великих стебел молочаю, поволі перетертих жорном...

І тим же шляхом відійшли, під шурхоти земних надкриль, великі Посланці сновидь і діянь: Викажчики ревучих прірв, Співбесідники, спраглі ширу, Допитувачі верховин, великі у своїм вигнанні, Оскаржувачі щасних збігів і шансів біля погранич, - вони у синяву рівнин затоплювали дуже пильно похмурі очі в круглих окулярах.

 

І коливалася земля на високостях морських просторів, наче на спижевих кружалах невидимих терезів,

І це наринула зусюди, серед земного квітування, новітня свіжість суходолів - Великих Індій, що постали з хвиль, і, наче подихи обітниць при оприлюдненні великих Тестаментів, - дотації довічних рент, і фундування синекур, і заснування майоратів задля дівчат - шляхетних доньок постарілих уславлених поетів...

Кіннота з моріонами на чолах, їздці, прирослі до своїх тварин,- тяглися вгору, зі скрипінням шкіри, поміж трудних тернів чужої раси... Із бородами аж до пліч, з узброєнням своїм при боці, вони часами зупинялись, аби зміряти на уступах високі повені земель у піднебеснім безбережжі, що сунули за ними вслід разом із хвилями припливів. Або ще, голову задерши, посеред нагромаджених морен, вони вивірювали голосом та оком німотні відхлані глухих кутів, аж на самому дні гірського цирку, мов у незглибних візіях сновидця найґрандіозніший камінний мур, аж на самому дні провалля, й на нім - печать зчудованої морди та чорне бронзове кільце.

 

І ширшали моря, на всіх заломах їхнього сновиддя, й вони якогось дня про те губили пам'ять на найкрутіших із високих сходин.

І через те, що надто довго вони по нижчих берегах, у бухтах слухали під зливу, як нудьга дірявить ґлей боліт і топких багон, і через те, що надто довго підложжями непевних рік вони штовхали, мов тягар блюзнірства, свої човни з пластом водорослин, своїх тварин із ваготою п'явок, - вони зринали із води, од сміху вишкіривши зуби, в розривах лихоманки небосхилу, й вітри шмагали їх, і алкоголі.

А що легкі були дощі на цих узгір'ях, то смагнули поволі збройні шики, що віддано їх привиду землі: поріддя чистих списів та мечів чували, ревно дбаючи про душі, хоч їхні владарі про те не знали... Але чужинна плоть наздоганяла, зі смаком маслюка та мухомора, людей, народжених у Християнських Землях від плоті, що білявіша, ніж плоть бросквин та білої морелі... Сини, що їх зродила жінка, в кожній плоті! О крок мужів, від віку і до віку, по всій землі, її пахучій м'яті!.. Де всі вони були, мужі при зброї, де всі вони були, мужі на вітрі, що верхи підіймалися угору, разом із привидом землі,

 

І найрозлегліші шляхи ще світяться по той бік духу, немов сліди від нігтя на гладіні великих сріберних тарелів.

 

2

...Мужі у вітрі на такий ось кшталт жили і сходили угору:

Мужі фортуни й талану, що до нового краю звертали очі, плідні, наче ріки,

Та в їхніх пошуках була турбота лише про титули й скарби... Понад ущелинами канюки, заскочені в польоті власнім, поширювали в далечінях міру й околи людського набутку. Також дозвілля, тінями багате, свою увагу простирало аж до самого краю таборищ. І ніч джерел заховувала в себе столове срібло Віце-Королів...

 

І потім надійшли мужі від обміну, торгівлі й зиску. Мужі великих переходів - у буйволячих рукавицях, аби ламати чинне право. І всі мужі-законодавці, і поліційні виконавці, і міліційні хлібодавці. І Губернатори фортець, у їхніх одягах сливово-фіалкових, з рудавотілими дочками, що віяло від них тхорячим духом.

А потім - і мужі від Папства, що йшли на пошуки великих Парафій та Вікаріатів; і Капелани, що в сідлі, бувало, марили надвечір про найчудесніші з єпархій у барвах жовтої соломи, і там з рожевого каміння муровано амфітеатри:

«Сюди! Ми марили, між цих богів кирпатих! Нехай бреве церковне упокорить увесь хаос потужного каміння, немов риштовання органів до віднови! І вітер Сьєрр уже не буде позичати в печерних пащах, задля книг чаклунських, ці хмари кажанів, які летять, мов спомини алхіміків, до ночі...»

 

Також великі Реформатори прийшли, - в квадратних черевиках, на підборах низьких, а капелюх без пряжки та єдвабу, у довгих згортках плащ на сходах порту:

«Хай нам опорядять, на двох морях, нові затоки для нащадків наших, а для високочолих доньок наших, що коси заплели супроти зла, ясні міста, де вулиці прямі відкрито перед кроком правдолюбця...»

І після них прийшли великі Протестанти - відмовники від військової служби й засновники таємних ліґ, розкольники, бунтівники, і доктринери всяких трибів, всяких штибів, і цензори, і екстремісти, і всі предтечі-полемісти, мужі-повстанці та мужі-вигнанці, і виволанці людських марень на всіх шляхах найширшого з морів: і ті, хто намагавсь тікати серед великих землетрусів, і ті, кого було забуто серед великих океанських катастроф, і перебіжчики від щастя, які лишають біля брам законодавця, немов пакунок ветхої одежі, статут своїх маєтків і ґрунтів, які, чуже ім'я собі прибравши, блукають, повні лагоди й сумиру, серед великих Актів про Відсутність...

 

І разом з ними надійшли мужі химерних примх і забаганок: визнавці сект, і адаміти, і месмер'янці, і спірити, і змієвірці, й ворожбити... А з ними - й люди без виразних планів: оті, що вміють говорити до сірих вивірок та жабок деревних, до всіх звіряток без оброті, як і до древа без ужитку:

«Ах! Нас, мізерних, хай облишать, таких несквапних і нездалих! О служники, то клопіт інших - роз'ятрювати майбуття, що визріло в стручках залізних...»

Відтак з'явились люди точних знань: петрографи та фахівці з наук, фізичних та хімічних; розвідники вугілля й нафти; дослідники земних глибин і зморщок; збиральники познак дитинної доби; читальники письмен на кам'яних циліндрах; і, більше ніж у марноті розсипищ золотих, де позосталася луска чудесних мрій, - ті, що в графітах та в урані шукають північ повнозлоття, із сяйвом світичів піратських, мов мародери Королів серед низьких покоїв Фараона.

 

...І ось, нарешті, інший вік, о Сповідальники земні. І це - пора чудного сум'яття, коли великі авантюрники душі даремно прагнуть кроків понад могуттю матеріальних сил. І ось, нарешті, ще один розкол, інакодумці!..

«Бо ми шукаємо тепер не мідь, не самородне злото, і не вугілля, і не нафту: немов у сховинах життя, сам зародок із загнутим кінцем; немов у Гротах Ясновидця, сам знак під сяйвом блискавиці; в зерні, в ядрі, в яйцеклітині шукаємо нові ознаки; посеред вогнища потуги - саму жарину її крику!..»

І Княжий послухач притомність губить посеред власного вчування, - немов візіонер, закляклий на грані візїї своєї; або немов мисливець, ладний здолати лабіринт Потвори; або мов Орієнталіст над чорним лаком сторінок, з магічними ключами колофона.

 

Родися, Сонце! Вигук Короля!.. Вождеві й Регенту - всі привілеї Марок!

Тримай міцніше полохкого басуна супроти перших варварських навал... Я буду серед перших там, заради вторгнення нового бога...

Зі стайні вечора злітатимуть увись вогненні факели химерливої долі!

 

3

Вже інші сили чинять бунт під нашим кроком, у чистому сонцестоянні каменю: в металі та по-новому названих солях, у тій речовині чудовній, де числа йдуть повз нас, і хроніку вогненну звістують у своєму проминанні:

«Тебе, матеріє, я споневажив, тебе, що виповнена блиском онаґрів та дівчат: по всіх копальнях розкошів, по всіх ковчегах смерку, де власні пастки наставляє тиша.

Це зимові весілля при вогні мечів духовних, при спалаху троянди чорного алмазу, і це - немов списи морозу серед багаття сочевиць, немов на зламі скла - яса нових світанків:

Із тріскотом при перехресті усіх найсвітляніших реплік, зі спопелінням домішок найтонших у невимовній голубій лаванді майбутньої ефірної олії!»

 

Лицарство мандрівне серед світів, на наших кам'яних кордонах, о божества в поході по землі, в шоломах та залізних масках, - на обширі яких арен вершаться ваші героїчні чини?

Серед оцих великих книг, томів Базальту, серед Капітуляріїв чорного Року шукай, мужво, хто - укладач законів!

Там ми знаходимо свої таблиці й підрахунки, задля нових оман. І це вже Полудень на шахівниці знань, у чистих лабіринтах злуди, що їх осяяно, неначе храм.

(У далечіні, у великих далях, на іншім березі, у дальній далечіні, у ваших оповідях про війну, великі лісосіки моці, де сходило світило наших снів...)

 

Відтак Потвора, що блукає по коралю своєї слави, магнетичне Око, яке запрагло полювання між несподіваних кутів, провадячи німотний грім у вщент розбиту пам'ять кварцу,

Одним навальним кроком драми спрямовує ще далі кроки мужа, і схоплено його кидком його ж ласо:

Ти, мужу з ампулою, мужу при антені, о мужу, скутий ретязем знання, увінчаний султанами й громами під раюванням блискавиць, сам - блискавка у спалаху своєму,

Нехай лице твоє терзають найтяжчі з історичних збурень!.. І це вигнання справді інше, о радощі прийдешніх свят! Разом із ширенням людського Великодня, разом з осмутою великих світських тем.

 

...Понад джерелами великого буття, і понад систрами єдиного століття, припавши вухом, наслухай, щасливий, дивами терзану велику ніч камінну. Образа та погроза нам відповідають безліччю наріч...

«Ти з'явишся! Новітній шифр: посеред діаграм каміння, посеред атомових знаків;

По тих великих заборонених таблицях, де плинуть перебіжні числа; по дальніх люстрах, де лице Блукальця - обличчя соняха пливе й не кліпне;

По спадистих узгір'ях гніву, де інші павози помчали, під вибухами ніжності, де слово несхибно держано про безміри дозвілля...»

 

*

- І Нищівник серед оселі свого недремного чу-вання, у непохитності каміння й сновидінь, Єство, вмуроване в обачність власну, з вузлом своїх нечуваних потуг, посеред вапнякових плоскогір'їв виношуючи дух шаленства,

На самоті вдивляється в печать владарної своєї сили, і це - немов великий клопіт про золото в долонях у Жерця.

 

4

...Але ж ідеться про людину! І про людину як таку, - коли, нарешті, буде мова? - Чи хтось у світі піднесе свій голос?

Бо йдеться саме про людину і про її людську присутність; і про велику розповитість зору у височіні внутрішніх морів.

 

Так швидше, швидше! Так, свідоцтво за людину!

 

*

...І сам Поет виходить зі своїх кімнат тисячолітніх:

Разом з осою земляною і з таємничим опівнічним Гостем,

Разом із тлумом служників, із почтом супровідників, -

Із Копачем Криниць та Астрологом, із Рубачем Лісів та Солеваром,

З Чоботарем, із Фінансистом, з Тваринами, що хворі на чуму,

Із Жайвором, з його малими, із Полководцем серед поля, із Левом, що спізнав кохання, із Мавпою, що зазвичай показує ліхтар магічний.

...Із усіма людьми, що терплять, із усіма людьми, які всміхнулись,

З виховниками звірини, яка живе в великих хла-нях, з пливцями, що верстають путь у плині попідземних вод,

Із тими, хто знайти жадає наскельні малювання в ґротах, із тими, хто жіночі знаки різьбить у глибочінях склепів;

Із прозорливцями, що йдуть до покладів вугілля й солі, й п'яніють від ждання й світання по темних штольнях і копальнях; з гравцями на акордеонах у бункерах та кочегарнях;

Із магами пророчих лігвищ, з таємними проводирями майбутніх натовпів і здвигів, з підписувачами в підпіллі революційних декларацій,

З натхненниками юнаків, що їх ніхто не запідозрив, з адептами нових відозв, з апологетами усіх віддалених бентежних візій.

 

...Із усіма людьми, що повні ласки, із усіма людьми, які всміхнулись, серед доріг великої печалі,

З татуювальниками Королев, що оселились на вигнанні, із колисальниками мавп, які вмирають в ґранд-отелях,

Із радіологами у свинцевих шоломах на краю весільних лож,

З ловцями губок у зелених водах, з нирцями - шукачами римських бронз та мармурових панн,

Із оповідачами на узліссях, у колі губчастих грибів або лисичок, з насвистувачами мелодій блюзів посеред засекречених військових заводів та лабораторій,

З комірником полярних селищ, узутим у боброве хутро, із охоронцем світичів зимівлі, із читачем газет під опівнічним сонцем.

 

...Із усіма людьми, що повні ласки, із усіма людьми, що терплять, на всіх риштованнях оман,

Із фахівцями з балістичної науки та штукарями під камінним склепінням базилік із куполами,

З маніпуляторами множиною кнопок на гарнім білім мармурі столів, із контролерами порохових запасів і вибухівок задля феєрверків, з диспетчерами на маршрутах авіаційних перевезень,

Із Математиком, який шукає вийстя з обледенілих галерей, з Алгебраїстом, що перебуває на перехресті всіх своїх рогаток; із месниками за небесні кривди, із оптиками в підземеллях, з філософами, що шліфують лінзи,

Із усіма людьми безодень та океанських просторіней, із органістами-сліпцями, з керманичами дальніх плавань, з великими Аскетами, шорсткими, в каштановім лушпинні сяйва,

З нічним Споглядачем: він сам на нитці, немов павук, смугастий хрестовик.

 

...Разом із тлумом служників, із почтом супровідників, з лахміттям, що пливе за вітром, о ніжність усміху, о ласко,

Виходить сам Поет на трап Століття!

- Вітання на шляху людей, і вітер на сто льє навкруг додолу хилить молоду траву.

 

*

Бо йдеться саме про людину та про її людську онову.

Чи хтось у світі піднесе свій голос? Так, свідоцтво за людину!

Нехай Поет озветься, і нехай провадить судову розправу!

 

5

«Я, позове, не відаю тебе. І, як на мене, хай життя триває!

Разом зі світочем на вітрі, разом із полум'ям на вітрі, -

Нехай же всі мужі, - у нас самих, - так спалахнуть і спопеліють,

Щоб зайнялось із того смолоскипа, - у нас самих, -- незмірно більше сяйво...

 

Яріє плоть, коли жарінь душі знов пориває нас до бунту!

І це вже час високої фортуни, коли великі авантюрники душі жадають кроків на шляху людей,

Розпитуючи безміри земель, аби збагнути сенс цього найбільшого хаосу, -

Розпитуючи русла рік, небесні води й плинні переміни земної пітьми, - і, можливо, навіть дратуючись, бо відгуку нема...

 

І, охопивши це довершення речей поза твоїми берегами, правото,

Нехай вони не скажуть: «смуток...» - і нехай не тішаться, сказавши «смуток...» - муруючи собі оселі там, немов по звинних вуличках кохання.

Заказано із того жити! Велика заборона для поета, і прялям пам'яті - не менша! Радніше - голка золота, щоб хруснула сітківка ока!

Хай зір темніє там, де чоловік, відомий розумом, обстоював своє... Гірський Мисливець дикими шипами зшивав повіки апелянта. Іржати будуть наші Діви біля широких брам Софіста.

 

І, наче муж, який утратив мову під час великої грози, посеред мандрів, і блискавка сама його жене дорогами правдивих сонних видив,

Я буду, усміху, тебе шукати, о ти, що якось ввечері, у Травні вестимеш нас упевненіше й ліпше від неспростовного дитинства.

Або мов той, який пройшов Обряд Посвяти, і після опівнічних церемоній він чує, як од вітру подається висока стулка кедрових дверей,- і перекинуто всі смолоскипи, і поміж ритуальними столами він робить кілька кроків уперед, і падає на нього сітка бога земних глибин, і зусібіч йому, шаліючи, мов риюча оса, перетинчасті крила злуд і марень розплутують покручені шляхи,-

Я, логіко, пущу тебе на волю - там, де калічились тварини наші в путах.

 

На папертях, де ми високо підносимо червоний смолоскип, серед яскинь, куди наш зір сягає, немов рука жіноча, гола аж до пахв, у посуд із зерном жертвоприносин, туди, в священну прохолоду глеків, -

Це та обітниця, посіяна очима, якої звіку ще мужі не мали,

І це раптово зріє інший світ, серед нічного нашого полудня...

Всім золотом - бобами ваших Банків, що в глибині Державних підземель,- не відкупити права вжитку цих багатств.

 

Хай на фронтоні нашого безсоння зведуться двадцять постатей нових, що видерто з нудьги їх, наче Дів, оправлених у багна узбережжя!

Також із того берега данина! Ось чорне Сонце хлані - честь йому!

Довіра цьому приторку потвор і всіх світил без родоводу, Князям і Владарям під псхентом, що бездоганну фауну свою мішають з нашою геджрою Нечестивих...

А ти - перебирай на себе увесь перебіг цього руху, чудовне око нашого безсоння! Зіркі зіниці понад хланню - немов ночами перед мореплавцем, що над нактоузом схиливсь, вогненне квіття палає в золотому пугарі, й, під бульбашкою склянки, пасифлора, мов чорний хрест над розою вітрів».

 

6

Така вона, найвища з-між інстанцій, де свідчення складав Поет.

І там, у вищому околі пильнування, нехай не важиться ніхто ступити знов у ті кімнати.

«Чаклунство дня у мить його народин... Не більше істини у молодім вині, не більше свіжості в лляному полотні...

Що ж то за смак брусниці на вустах - мені, чужинцеві, чутний? Новий для мене він, чужий для мене він...

І всякий слід його моя поема згубить, тож їй поквапитися слід... Лише встигайте, - час летить, - родитися в цю мить...»

 

(Отож коли Верховний Жрець ступає наперед під час досвітніх церемоніалів, і з кожним кроком сходить на щабель, і супроти вагань йому допомагають з усіх боків,- і голова поголена у нього, і руки голі й бездоганні, аж до нігтів,- таке швидке послання висилає з найпершими вогнями ранку пахкий листок його буття.)

 

І з нами разом у путі Поет, з мужами свого часу та години.

Разом із нашим часом бистроплинним, разом з великим вітром безупинним.

Його заняття поміж нами: прояснення послань. І відповідь його - це спалах серця.

Не писані слова, а суть сама, в її житті, у повняві великій.

Збереження не копій - першотворів. І письмена його спішать за протоколом.

(Хіба не так я говорив? Зазнають змін і письмена. Місця ухвали: узбережжя цього світу.)

«Ти з'явишся, забутий шифре!.. Нехай не слабне з надміру чекання

Уміння наше - наслухати! Хай жодна пляма не бруднить порогу візій!..»

І з нами разом у путі Поет, з мужами свого часу й віку, і на собі несе болючий ґандж...

Мов той, хто у стигматички в постелі заснув, і через те й на ньому стигми,

Мов той, хто серед узливань офірних проходив, і вино його сплямило,

Муж, що його спустошили сновиддя, і божественна пошесть поборола,

Ні, він не з тих, що п'янкості шукають у конопляних випарах, мов Скіфи,

Або ж отрути, що в собі несуть пасльонові: чи блекота, чи беладонна,

Не з тих, що нюхають круглясте зерня, тцо зветься Ологі, поживу Амазонця,

Або Яґе, ліану злидарів, що вияскравлює зворотний бік речей, або ж рослину з назвою Пі-лю,-

Ні, він заховує увагу до своєї тверезості та ясноти ума, і високо цінує власну владу, і серед вітру прагне зберегти сліпучу полуденність свого зору:

 

«Крик! Найпронизливіший божий крик! Нехай зненацька він заскочить нас - серед юрби, аби лиш не в кімнатах,

І, розголошений юрбою, в нас самих хай відіб'ється він, до меж сприймання...

Ані світанок, намальований на мурах, ні лоно, що запрагло плоду, не здолали б відволікти нас від цього закляття!»

І з нами разом у путі Поет... Оця година, певно, що остання, і навіть ця хвилина, навіть мить!.. Лише встигаймо,- час летить,- родитися в цю мить!

«...І на найвищому шпилі чекання, там, де обітниця сама - вже тільки подих,

Було б, напевно, набагато ліпше, коли б і ви затримали свій подих... Чи Ясновидець матиме свій шанс? Чи Послухач дістане відповіт?..»

І з нами разом у путі Поет... Оця година, певно, що остання... І навіть ця хвилина... Навіть мить!

 

- «Крик! Найпронизливіший божий крик над нами!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

 

IV

 

1

...Це вчора сталося. Вітри замовкли. - Чи вже нема нічого, крім людського?

І всякий слід його твоя поема згубить, тож їй поквапитися слід... О німування, о межа! Відраза божа!

І капсули самого небуття у нас, живих, ще й досі в роті.

 

Коли життя таке - його не ганьте! (Гарний спосіб!) Отож не важся, Вітре, розірвати свої союзницькі зв'язки!

Інакше - он який відплив серед пустелі миті!.. Раптовий безум дня над білістю доріг, і розростається назустріч крокам нашим, у згоді з їхнім осягом і ритмом,

Найґрандіозніша емфаза смерті, немов велике жовте древо перед нами.

 

Коли життя таке - пройміться ним! Нехай же до межі його прямує

Одне й те саме поривання, одна й та сама хвиля у путі,

Великий рух!..

 

І кажуть інші, ніби слід сміятись, - чи сумнів щодо них у вас постане? Або що треба прикидатись, - чи викличете в них зніяковіння?

Ще інші вписуються хибно в тіло жінки, мов Індіанець у вузьку піроґу, змайстровану з кори, аби піднятись супроти річкової течії, яка волає, наче немовля, аж до обіймів юнки, до дитинства.

Нам досить цього вечора чолом опертись об сідло, і ненадовго,- допоки накладаються попруги: мов на узбіччі шляху, у міжгір'ї, муж при камінних ніздрях джерела,- в останній чверті місяця, тонкого, немов колючка білої троянди, він відшукає знову знак остроги.

 

Та як! Чи вже нема, чи вже нема нічого, крім людського? І сам цей запах випарів лимарських, і пил, що здійняли булані коні,- його щоночі уві сні

Ще розтирає на обличчі Вершник, - чи не могли б вони нам інший сон наслати,

Аніж ваш дикий образ, амазонки, ласкаві подруги походів наших, що виповняє вашими тілами найгрубшу вовну наших галіфе?

 

Якогось вечора ми припадали до ваших чистих рук, над палахтінням хутра, над жвавим вистрибом вогню,

І вітер по лісах буяв для нас, мов ріг достатку, та наші мислі берегли свій пломінь на пересохлих берегах,

І ви, жінки, співали про жіночу велич синам, щодо яких ми не давали згоди...

 

Отож, чи мала слушність ти, любове, супроти всіх потвор казкових наших?

І скарги припутнів селитимуться завше посеред ночі Мандрівця.

Якою ж марнотою це було, незмінно, між ласкавих ваших фраз, незмінно в далині речей ловити потужні гуркоти великих вод - в поході до якоїсь там Замбезі!..

 

Було нам дано дар - дівчат великих, чиї подружні пестощі й обійми розповивали більше гідр, ніж наші втечі.

Де ж нині ви, що пробували поруч, німотні пахощі нічних годин, о ви, що з-під безстидного волосся, незайманки, пускаєте на волю палку історію живих людей?

Ви, що, гортаючи ці сторінки, якогось вечора почуєте наш голос, серед останніх квітувань грози, ви, Вірні, в кого зір, мов у орланів, дізнаєтеся, що разом із вами

 

Якогось вечора ми вирушали знов дорогою людського роду.

 

2

І чоловік ще відкидає тінь на людську путь, на шлях мужів,

І дим людський - понад дахами, і рух людський - на всіх шляхах,

І час людський - вже на вустах у нас, немов новітня тема...

 

Коли життя таке, життя таке, - чи доведеться нам шукати у глибині нові обличчя?

У путь - туди ж, куди відходять Кордильєри, і на собі несуть тягар лазуру, мов навантажені важенним кварцом,

Куди спішить довжезний вигнутий хребет, підносячи шпилі з луски та кості, разом із кроком мужа без обличчя?

 

*

...Я згадую про кам'яну місцину - скрижаль у високостях цього світу, і вітер цими обширами тягне леміш залізного свого крила. Якась рівнина Кро, вся в гострому камінні, мов ложе устриць на похилім зрізі: скребло тутешніх місць під рашпілем вітрів. (Такий шорсткий язик, неначе з мадрепори, буває у тварин: про нього мріють приборкувачі звірини.)

Я згадую про безіменний край у високостях, осіянний жахом, не виповнений жодним сенсом. Ні зобов'язань, ні акцизних зборів. Там вітер високо підносить власні пільги, й земля зреклася первородства заради пастирської юшки, - земля, поважніша під ваготою млявих жінок із затхлим запахом овечим... І жони та мужі вшановують своїм приходом Гору. І вірні покладають перед нею плід довгошерстих лам. її обкурюють димами ростин, що точать з себе смоли. І їй пожбурюють щосили подріб зарізаних тварин. Послід іде на вичинення шкур.

Я згадую про кам'янистий край у високостях, і там свинарні з білих глин перед грозою сяють вечорами, немов підходи до священних міст. І ще попереду, в глибинах ночі, серед великих солонців, висвічуються товщі багон, що їх лямують лігва льох. Та ще хисткі пристанки для мандрівців, що їх задимлено копалом...

- Що мав би ти розшукувати там?

 

...Цивілізація маїсу з чорним зерням, чи, радше, фіолетової барви: приносини яєць рожевого фламінго; відвари з кришива вівсяного в рогах; і мудрість, видобута із великих дорожніх сумок, повних коки.

Цивілізація одінь із шерсті та жирового випоту овець: приносини архарового сала; вовняний ґніт у жирі каганців; і, задля свят, жінки, омиті в нафті, з лігнітом їхніх кіс, пом'якшених у сечі.

Цивілізація камінь, аеролітів: приносини піритів і креміння, аби викрешувать вогонь; вапняні розчини та жорна з найгрубшого пісковику; і зір, задивлений у злами вапняків, мов у завихрення галактик, що пастирям скрашають велич ночі...

- Що мав би ти вмуровувати там?

 

...Я знаю вас, о відповіді, дані в тиші, і вас, ключі, мальовані на діаграмах звичайних хатніх виробів із глини. Найурочистіші свята каміння, вовни та зерна згромадять і потужність, і німотність, як це вбачаємо на зламах каменярень: масивне нагромадження родин - і неподільних, і великих: мужів з пісковику, жінок, що тяжчі й ширші, аніж важкі млинові жорна, тварин, які очікують приплоду, - і прикінцева цілісність землі, здобута в привселюдних паруваннях...

- Що мав би ти завершувати там?

 

*

...Ще далі! Далі! По узбіччях найзеленішого крепону,

Ще нижче, нижче, з поглядом на Захід! Серед усіх пролитих повняв ґрунту,

По величі усіх проваль і рівняв - до інших, більш вигідних схилів, до інших, милостивіших надмор'їв...

 

Аж до цих інших, найпрозірніших огромів, до Заходу, до цих високих верств і покладів чогось безбарвного й блідого,

Де спочиває благодать великого імення: це Тихий океан... О море з іменем Бальбоа!.. Те саме, що не слід ніколи називати!

(Спокуси з віку в вік такі ж потужні у цьому сенсі, Нуньєсе Бальбоа!)

 

Ще нижче, нижче! Далі, вниз! По нагромадженнях цих ярусів ступневих, щаблях уступчастого схилу світу, понижуючи тон із кожним східцем, із кожною скрижаллю,- аж до Моря! (І надовкруг, у дальніх далечінях, воно мені близьке, воно присутнє, і надовкруг, у дальніх далечінях, воно для мене - благодать, і милість, і шлюбна злагода, і многомовність,- воно запрошене до мого столу просто неба, воно домішане до мого хліба, і до джерельної води в скляницях, разом із синявою скатертин, разом із сіллю та кухонним сріблом, разом з водою дня серед буйноти листя.)

Ще швидше, швидше! Аж до цих останніх земних різночитань, відмінних версій, до найостанніших цих рік порфіру й ґнейсу, до цього узбережжя самородків, аж до самих основ, що б'ють джерельно! Це Море б'є джерельно й струменить! Гімн розкошів, і блиску, і потуги, отам, де муж в якийсь із вечорів свого тремкого румака острожить, -

Білястого коня, який від поту став фіолетовим, аж наче потьмянів од зболеності - бути смертним...

 

Я знаю!.. Заново нічого не-вбачати! Але якщо мені відоме все, чи жити - це не заново вбачати?

...І все для нас - велике впізнавання. Ти завжди будеш нас випереджати, о пам'яте, в усіх новітніх землях, де не траплялося нам досі жити.

У лимпачі, у тиньку, в черепиці, в тонах мускатного горіха або рогу, той самий транс заховує чування, якір незмінно нас переганяє; і знаки, що на мурах знову! й знову повсюди креслить плинна тінь листов'я, - ми їх уже накреслили раніш.

 

*

Тут - піскуватий берег, тут - межа. А поза тим - відречення і відступ. Отам, де Захід,- Море, й Море знову, таке знайоме всім привиддям нашим.

 

*

...Ще далі, далі, в путь, аж до найперших самотніх островів, низьких і круглих, оточених безмежжям просторіні, мов зорі, - до найдальших островів, до всіх дідизн знавців номенклатури та генеалогістів-родовідців; до берегів з різьбою геніталій та черепами з царських поховань...

...Ще далі, далі в путь аж до високих, із пемзи витворених островів, - вони в руках ста різьбарів подоб - вуста, що замкнені печаттю над потаємністю письмен, і камені, що їх здіймають понад околом узбереж, і велич лицевих скульптур, що відкопилюють гордливо нижні губи...

...А поза тим - щонайчистіші рифи у самоті своїй найвищій - аскети, безутішні у величчі, що омивають зливами просторів свої обличчя, й ринуть з них жалі.

...А поза тим - на Заході останній із островів, де двадцять років тому росло одне, останнє деревце: напевно, мелія, на вулканічній лаві. Балаканина вільних вод широких понад проваллям бухт, і вічний вітер у тріщинах і ніздрях товщ базальту, по найгордливіших покоях і печерах, серед червоних нагромаджень туфу...

...А поза тим, а поза тим останні лихі одміни настрою в безмір'ї. І хай моя поема виростає разом із тінню власною на морі...

...А поза тим, а поза тим, - що є на світі, крім тебе самого, що є на світі, крім людського роду?.. У морі Північ після Ополудня... І чоловік у самотині, мов гномон на скрижалі вод... І капсули самої смерті у нього в роті вибухають...

...І чоловік доходить смерті в морі. Якогось вечора, спинившись, він звітує про свою дорогу. І капсули у нього в роті, знаряддя смерті й небуття...

 

3

І саме в цьому пункті мріянь перед тобою постає раптова блискавка, мов Хрестоносець! Виходить Мічений із карбом на лиці, - тобі навперехрест посеред шляху,

Мов Невідомий, що з могили звівся, й кінь Подорожнього стає сторчма.

І верхівцеві, що на Захід мчав, рука незборно завертає шию коневі й змушує поглянути на Схід. «Що мав би ти лишити, мужу, там?..»

 

*

Про це подумай згодом, - знадобиться! Оподаль, там, де будеш берегти, разом з конем, який стає сторчма,

Стократ низотнішу й темнішу душу.

 

4

Ми ще повернемось в один із вечорів, на Осінь, з гуркотом грози останнім, коли щільні тріасові породи заток, окинутих високим зором, нараз являють перед Сонцем мертвих свої могили з синього ґудрону,

І косий час, на кованім крилі, вже заганяє першу скабку світла разом із зіркою зеленого вогню. І це - потужний плин зелених соків на рівні нашого крила,

І раптом перед нами, під грядою смеркань високих, - ніжний і ясний край наших доньок, злотний ніж у серці!

 

*

«...Ми мали зустріч із останком віку. Ми тут, і ми вуста зімкнули перед вами. І Вітер з нами, і його п'янить таке гіркотне і міцне начало, немов вино, добуте із плюща;

Не був він кликаний як посередник, а сам, роз'ятрений, воліє вам співати: «Я вам роз'ятрю вашу плоть і кров...» (Яка ж вузька була вся міра того співу!)

І пожадання аж ніяк не мовкнули у наших душах; і не маліла аж ніяк довіра наша безоглядна. Наш позов наслідків не має, і строків плати нам не змінять.

 

Ми будемо у вас питати звіту нових мужів, свідомих владування людського - не прецесій рівнодень.

Рвучке крило, що на руїнах наших, розповиває вже нову годину. І це - новітній свист!.. Нехай ніхто не мріє, нехай ніхто не мріє збігти геть, покинувши мужів своєї раси!

Ніякі трави Азії на білих підошвах ерудита не здолали б відволікти нас від нових трудів; ні пахощі суниці та світання посеред зелені ночей Флорид...»

 

- І ви, мужі обчислення і маси, не зважуйте мужів моєї раси. Вони жили у вищих високостях, ніж ви самі, у відхланях ганьби.

Вони - колюче терня в плоті вашій, вони - жало духовного меча. На чолі в них - бджола самої мови,

І над важенністю людської фрази, замішаної зі стількох говірок, вони - єдині, хто вдається вправно до пращі наголосу та вимови.

 

*

...Ми ще повернемось в один із вечорів, на Осінь, з присмаком, що плющ лишає, із присмаком трави, й боліт, і манґлій посеред обширів річкових гирл.

Немов той Дрейк, який, оповідають, під гуки сурм обідав сам у морі, - чи ми на Схід з собою понесемо рух, ширший через те, що розростався на вигинах заток, найбільш розлеглих?..

Ми ще повернемось разом із плином усього, що спішить до повороту, з походами заблуканих змін року, з зірками на своїх дорогах звичних,

Три зірки місячні, котрі одна по одній ідуть на свій геліакічний захід, й потужний заколот людського роду, що вибухає саме в точці року, як діється найбільший вплив планет.

І Вітер, о! великий Вітер з нами, у наших планах він, і в чинах наших, нехай же він і ручиться за нас! (Мов Емісар із дальньої країни, із того боку горових безлюдь,

Що довго поспішав, верстаючи дороги, щоб черешок пломіння принести у маківці своїй залізній; або волав, ступивши наперед: «Нове зерно для вашої землі! Нова лоза для ваших улоговин!» І намагається місцевий люд піднятись над боління власні.)

 

...Або ж, як ми ще до світання оглянемо порти з зеленими вогнями, - чи доведеться нам, попрямувавши вздовж митниць мовчазних і сортувальних станцій, відтак, продершися крізь передмістя, крізь прохідні двори та загороди,

Чи доведеться нам, ще до світання, собі прокласти путь, цей шлях чужинця, аж до самісіньких родинних брам? І ще нема на вулицях нікого, хто б став оскаржувати у ранкових Парок

Той час, коли мерці без поховання шукають рештки урн та віровчень на смітниках, посеред куп ганчір'я...

І це, Жебраче, час, коли серед незнаних шляхів рої сновидь, правдивих чи облудних, іще рушають в путь - блукати вздовж рік та берегів, навкруг великих осель родинних, звідки збігло щастя,

І ще Меркурій видно досить близько, серед сузір'я Козерога, і, мабуть, Марс у повні власних сил виблискує, великий і чудовний, у вишині, над рівнявою Бос,

І ложа вояків порожні, ще надовго. (Вони явили, - мовлять нам,- свої пророцтва: нехай остерігаються, ще довго, оновлення речей рівновеликих.)

 

*

«...Ви, буревісники, ви, наші вії, в порожнявому видиві грози, чи по складах відчитуєте ви нове послання з тих великих текстів, розрізнених, що з них димує невимовне?

І ви, майбутні береги, які прознали, де будуть вписані діяння наші, в яких нових тілах, нових подобах постануть із глибин богове наші,

Заховуйте нам ложе вічно чистим од всякої знемоги та від млості, очищуйте тривку оселю нашу від будь-якого попелу і праху...»

На крайніх мисах, у землі вигнання, - муж серед вітру, що з самим собою провадить раду, - я тепер востаннє свою підноситиму руку.

Цей материк покинутий - вже завтра... Ми щойно позоставили кільватер годин і літ, весь осад давніх гроз.

Там ми пройшли з мужами різних рас. І ми пережили багато. І ми блукали забагато. І ми відчитували в націях - народи. І ми давали ймення тим річкам, що їх траплялося нам оглядати, і тим рівнинам, що від нас тікали, і переповненим містам, мурованим на власнім крузі, що витікали в нас з-між пальців,- потужний розмах крил, ширяння, й потужний рух кредитних сум.

 

...І, як дуга найбільша похилялась до власного кінця, до розвороту години в бік її надмор'я, у бік останнього з її портів,

Я бачив також Місто, височезне під блискавицею, велике Місто лунких органів, й блискавка вдаряла, мов чисте віття, світляне галуззя, й двійчастий ріг пророка, що шукає передній край потужних людських юрб, над доками або в глибінях вулиць...

І ці знамення пам'ятні - неначе розгілля долі на чолі тварин, давно обридлих, чи немов роздвійне стебло водорослини на її підкладі з чорного каміння.

 

5

Разом із вами, й Вітер разом з нами, він на шляху мужів моєї раси!

«...Ми мали зустріч із останком віку. Чи ми тепер - з людьми нового віку?

Як на наш смак, ніяк не досить великих привселюдних зречень. І пожадання наше не замовкло.

З тим, що було, у нас немає порозуміння чи угоди.

 

Задосить мали ми колін, таких сумирних, де бачилося нам зерно,

Претензій каменю на наших площах, Дівчат з Коміцій на паперах Банків;

Задосить цих жінок із вітами олив та пальм на наших грошових купюрах, жінок, занадто вже білявих, мов імператорські дівчата й матері, і Флавія - таке у них імення.

 

Задосить, Ліє, мали ми уславлених угод родинних, уславлених громадських духівництв; і цих свят Розуму, і зайвих місяців, що запроваджує цивільна влада.

Ми маємо чудовий вибір цих ігор стилями письменства. Ані молочної худоби, ні ваших стійл на те не стало б, щоб окупити ці видатки.

Хіба Палаци - Сховища Архівів, - над Містом піднесуть народженому дневі свої камінні медальйони, порожні, мов полуда на очах?»

 

*

Ах! Коли гинули народи через свою занадто мудру вдачу, якою ж марною була видющість наша!.. І молодило, й дика редька зачарували ваші мури. Земля оповідала вам історії про Короля Рене. І в тих великих Графствах, де хліби закорінилися й просипали свій жар понад великими органами Неділь, - захоплення жінок при їхніх вікнах ще долучало до ридванів сніння сюрчання цвіркунів, весь їхній запряг...

 

Ви, доньки вдів, посеред ваших ланд, збиральниці зморшків по всіх лісах фамільних, ви, може, відтепер воліли б жити з добра отих уламків корабельних, що їх до ваших берегів прибито?.. І стринґери морські, і амбра, і безліч інших атлантичних див,- рудаві різьби та ліпні окраси, мальовані трюмо старих фрегатів, і золотих, і чорних, що розбила у морі їх божественна рука, аби надбали ви собі майна, заради посагу, чи, може, спадку, - або, на носі корабля, жіноча постать, що в неї перса юнки-індіанки, задля заручин, у зимовий вечір по Куховарнях,- в оповідях ваших, як про сестер молочних там ідеться?..

 

І ви, мужі з провулків, закапелків, глухих кутів малих містечок, славних залізними гербами на щитах, ви справді можете добути на світ божий ліарди й шеляги старого карбу, і це - реліквії із позасвіття та десятина для Церковних Старост... Хіба не досить з тебе, куме,- в крамниці, тут, біля порога, - на лікті міряти сукно? Чи довго ти тягтимеш Королів до потайної комірчини? Так, інші випили вино, що ти його відкоркував. І запорука відтепер - вже анітрохи не міщанська...

 

*

«Задосить мали ми твоїх, обачносте, засад і максим, які зависли, мов тягар свинцевий на прямовисному шнурку; відтак - ощадності твоєї на грані виснаги й віднови. Задосить мали ми Дворів, Базарів, Трансильванських Торжищ, тандитниць у кутку майданів, що з позолотою балконів, з литвом оздоб для Абатис; столів письмових, кабінетів з покрасами з Гвіани й мушель; вітрин із іграшковим крамом; богемського кришталю й шкла, що йде на віяла поеток, - задосить дрантя олтарів та будуарів, і цих фамільних вишивок, мережив, з застави взятих коштом нотаря...

І що ж ми скажемо про того, хто дістав родинний невеликий статок, хто прилучив собі будинок у провулку, або хто мав оселю для дозвілля на площі супроти Собору? Про того, хто втішається малим: це клаптик виноградинка у полі, це сад у глушині округи, що плаче золотавим ґлеєм; старий вітряк, що пахне полотном, і там змальовано відомі сюжети з творів Байкаря; чи, може, пасіка неподалік од річки, ще й невисока арка входу до стародавнього Абатства? Або ж, радніше, він опорядив, сягаючи по біржовий прибуток, якусь альтанку, чи й маленьку віллу, у закутку, чи там, де виступ муру, біля фортечних стін покинутого міста, - мережива, залізні й злотні, під машкарою лоз орнаментальних, оправи барви золота і меду в порожняві кімнат на взір ротонди, й перини спальні в глибині покоїв, між найостанніших вогнів, посеред надвечір'їв Літа...

О млосте лагідна, о слабість! о млосте лагідна, о лоно, що перед ним юнацькі чола блідли!.. Завжди задосить буде молока для вуст естета й цибулин нарциса... Коли ж самі собою доньки наші під тягарем шоломів спалахнуть, чи будуарним арієтом ви озветесь, о мертві ґрації самої мови?..

Майно розвіяно, й подвоюється ставка, - над кожною з руїн нова ідея!.. Ах! Хай вона тремтить! Нехай тремтить!.. Хай батогом шмагає люто нас!.. - Немов у лучника смолиста тятива під роговим наперстком».

 

*

Там, на мілинах ставу - сонна товща сирнистої речовини. В басейні Аполлона - твань, шари умерлого листов'я.

Нехай же спустять все, неначе шлюзом! І хай поділять нам цей хліб сміття, і покидьків, і слизу! І всякі осади віків, всю флегму й густину відстоїв!

Хай очеретянка співає нам над комишами про паводі новітніх вод...

 

І ось новітні води, мов навала, собі торують вільний шлях - дорогу свіжості посеред гною, де бруд, і накипи, і винний камінь,

І новий Рік грудьми для себе крає сяйний кільватер, струмені води, і це - немов угамування хіті

Укритих піною ще юних звірів, або мужів, які при повній зброї хлюпочуться в арбельському потоці...

 

«Потоки вулканічних лав! І рух - по той бік обширів розораного поля, - здіймає посеред безмежжя світу щось величаве й шоломенне!..

О розвантаження! О рух обозу! Там чорний Ангел лав співає нам велику пісню вулканічних сурм, і тріскають земні ущелини й утроби!..

І Вітер з ним! Немов великий пломінь ігристих пін, або раптовий струмінь, при переході скельної гряди, в годину якнайвищого припливу! Це перед виходом на простір моря, до обширу зелених вод...»

 

*

...І це не те, - на щастя, ні! - щоб не блукав лихий неспокій по всіх краях, по всіх надмор'ях:

З шуанським заколотом гроз по наших хащах та узліссях, із терням та розкриллям вітру, по ландах та широких нивах;

У підступах небес, із їхнім плином, неначе вибухання жакерій, в соломі, складеній по ожередах серед сільських дворів і ферм,

Поміж косою, вилами й важенним залізом ретязів у стійлах;

Із дрожем ланцюгів у клунях та стодолах, із брязкотом острог у надвечір'ї,

Немов у стайнях, в пору рівнодення, коли чужинцям - сторожам кобил одружуватись радять в цьому краї...

Чи вітер з Півдня підведеться назустріч рухові пломіння? Бо так - великі чари в цьому краї. І подорожчання зерна. І ложе молодих мужів іще лишатиметься вільним... І в час народин поетичних підстави з'являться для слідства...

 

*

«...Отож з оцього всього ви собі видобувати ладні закваску сили та фермент душі.

Час будувати на землі мужів! Нові отави на землі жінок!

Великі творива тремтять віднині в житах у вас, у пір'ї ваших злаків.

Відкрийте портики новому Року!.. Народжується світ під кроком вашим! Найдалі від людських звичаїв, найдалі від сезонних циклів!..

І лінія пряма біжить по схилах туди, де тріпотить майбутнє, і лінія крива звертає до майданів, що їх чарує смерть великих стилів...

- Так швидше! Виповідь найбільшого з Вітрів!»

 

- І вибито п'ятою такт, і він ще й досі на землі, ця міра, дана на землі,

Ця міра й досі ще, остання! Немов до неї вдавсь Володар співу.

І Вітер з нами, мов Володар співу:

 

«Я бистроти надам і сокам, і всій потузі ваших діянь. Я поведу до визрівання народжені творіння ваші.

Я вигострю істотність ваших діянь, мов спалах кварцу чи обсидіану.

О змовниці, усі життєві сили отак спішать в утроби ваших жон, мов світляні терзання по боках великих кораблів у золотті мотуззя.

 

І з вами разом також і поет. І помисли поета поміж вами - неначе твердь сторожової вежі. Нехай же він аж до смеркання пильно, нехай же він заглибить непомильно свій зір у щасний подвиг мужа!

Я заселю для вас безодняву глибінь його очей. І сни, що їх він зважився уздріти, - ви їх обернете на силу діянь. І до коси поетового співу ви будете вплітати те, чого він не скінчив: епічну пісню про героїв...

О свіжосте, велика свіжість, віднайдена біля джерел самої мови!.. Не більше істини у молодім вині, не більше свіжості в лляному полотні.

 

...Лише встигайте, - час летить, - родитися в цю мить!»

 

6

... Це віяли могутні та великі вітри на всій землі мужів, - могутні та великі вітри, заглиблені у працю поміж нами, -

Вони оспівували нам таку жахітну лють життя, вони оспівували нам таку амбітну суть життя, о так! вони співали нам, аж на найвищих верхогір'ях згуби,

І, з голосами диких флейт недолі, вони спрямовували нас, мужів новітніх, до найновіших наших кшталтів і подоб.

 

Це діяли могутні сили у розповні трудів, на всіх шляхах мужів, - могутні сили в розповні робіт,

Вони заховували нас найдалі від людських звичаїв, вони заховували нас найдалі від сезонних циклів, - серед мужів, звичаям вірних, мужів, з сезонами сумірних,

І там, над диким каменем недолі, вони для нас відроджували землю, з якої зібрано все винограддя, задля нових весільних свят.

 

І вже, з тим самим плинним рухом, із розростанням велетенських хвиль, що якось ввечері нас викрадали у велетенських хвиль високих суходолів, у велетенських хвиль морської просторіні,

І підіймали нас, мужів новітніх, аж до найвищих верхогір'їв миті, - вони надвечір повергали нас на береги, і залишали нас,

І вкупі з нами й землю, й листя, й меч, - і цілий світ, куди нова бджола дісталась...

 

Отак, з тим самим плинним рухом, пливець, при зміні напряму плавби, запраглий двоїни новин небесних, - нараз намацує ногою недвижність піскових обмілин,

І рух, ще пам'ятний йому, домує в ньому й ширшає у ньому, - і шепотіння, й дихання величчя, що ним відлунює спіраль буття,

І витрати душі в глибинах плоті йому ще довго забивають подих, - муж, досі вснований у пам'ять вітру, муж, вітром пойнятий, немов вином...

 

Неначе той, хто пив із кухля з білястої опаленої глини, і відданість ще на губах у нього,

І зболеність - на язику у нього, немов раптовість непогоди,

Цей поруватий смак душі на язику, немов піастр із теракоти...

 

О ви, кого відсвіжує гроза, новітня думка й жизна сила повіють свіжістю на ложа ваші, постелені задля живих людей, і горе смородом свого дихання не осквернить білизни ваших жон.

Позичено в богів обличчя ваші, і в палахтінні кузень - весь ваш спалах; почуєте і ви, і Рік минущий хваління - крик речей у мить народин, понад відламками надкриль і мушель.

І ви спроможні полум'ю віддати великі леза кольору печінки, яка виблискує від жиру. Ми викуємо з них залізні рала, і ми ще маємо спізнати землю, відкриту для любові і рухливу, під тягарем любові, й рух її поважніший і важчий від смоли.

 

Співай, о ніжносте, з останнім дрожем смеркання й вітерця: це схоже на сумирне впокорення приборканих звірят.

І цього вечора доходить краю потужне віяння найбільшого з вітрів. Ніч видихається на інших верхогір'ях. І в далині земля оповідає нам про свої моря.

Чи по землі мужів блукають досі боги, знеможені питтям? Чи серед мудреців ще буде мова про маєстат різдвяних наших тем?

 

І знову рушать Посланці в дорогу до земних дочок, і ще дочок прибуде в них, і будуть одягати їх, і тішитиметься поет.

І знов поеми наші в путь рушатимуть, на шлях мужів, і понесуть насіння й плід нащадкам людським, в інший вік, -

Новітня раса, що гряде серед мужів моєї раси, новітня раса, що гряде серед дочок моєї раси, і на шляху мужів мій крик, великий крик живого мужа, і від місцини до місцини, і від людини до людини,-

 

Аж до найдальших узбереж, куди перебігає смерть!..

 

7

Коли шаленство надало онови людському ложу на землі,

Старезне дерево, без листу, відтак вернулося до плину власних максим,

І друге дерево високого звання зростало з величі підземних Індій,

Разом із власним гіпнотичним листям і з тягарем нових плодів.

Севен Гандред Ейкр Айленд (Мейн), 1945

 


© Aerius, 2004


Чехол для Lenovo Tab 3 Plus 7703 7.0