Джорджо Щербаненко
Шість днів на роздуми
Переклад Анатоля Перепаді

Артур Джеллін працює в архіві центрального поліційного управління, і ми щиро приятелюємо з ним уже три роки, незважаючи на наші не дуже часті зустрічі.

Джеллін відзначається небуденною ввічливістю й вихованістю. Взагалі я не люблю людей церемонних, але підкреслена коректність і незмінна стриманість цієї людини просто підкупають. Скажімо, однією цигаркою його можна ще почастувати, зате другу він уже не візьме ні за що. Мовляв, гостинність гостинністю, але зловживати нею він ніколи собі не дозволить.

До нього додому більше приходив я. З ним та його дружиною, ще скромнішою, наскільки це взагалі можливо, ніж він сам, ми проводили цілі вечори, говорячи про судову медицину і про кримінальні загадки. В молодості Артур Джеллін вивчав медицину, але мусив піти на службу: не могли допомагати батьки. Він кинув університет уже перед самим захистом диплома. Усе-таки дивно, що він влаштувався на роботу в центральне управління поліції. Здавалося просто неймовірно, щоб така людина могла зжитися з юристами, криміналістами та поліцейськими. Але треба взяти до уваги: працював він в архіві, і найбільші злочини доходили до нього у вигляді самих документів. Я мимоволі йому співчував: це ж ради шматка хліба для сім'ї такій здібній і славній людині доводиться щодня в темному кабінеті підшивати судові справи.

Саме завдяки підказкам Джелліна поліція зуміла викрити двох моторошних убивць. І що ж - газети ніколи не називали його ймення, а начальство не виявило йому навіть і тіні вдячності. Навпаки, було таке враження, що воно ще й незадоволене, чого він лізе не в своє діло.

З часу нашої останньої зустрічі з Джелліном минуло вже кілька місяців, і я подумував про візит до нього. Аж це ввечері, йшла дванадцята, я саме строчив статтю про психічні розлади для наукового журналу, коли озвався телефон. Дзвонив Артур. Важко описати, як він був збентежений, що турбує мене так пізно. Даремно намагався я його заспокоїти за це кричуще порушення [6] етики. Зрештою після численних перепросин я зрозумів, що йому треба негайно побачитися зі мною. Я запросив його до себе й послав мого служника, щоб він відчинив браму. Артур незабаром з'явився.

Убраний у світло-сірий дощовик, він виглядав ще худорлявішим, ніж завжди. Високий, охайно зачесаний, бездоганний джентльмен, він всміхався мені доброю усмішкою, а мій служник допомагав йому скинути плащ з такою міною, що ніхто б не вгадав, приємно йому чи неприємно гостя роздягати.

- Добривечір, Артуре,- сказав я, кладучи йому руку на плече.- За ці кілька місяців ви ще постатечнішали.

Джеллін, злегка зашарівшись, відповів на моє привітання, титулуючи мене паном Беррою. Я не раз просив його називати мене просто Томмазо, це б мені зробило приємність, але, як і досі, мої старання були марні. Я був для нього паном Томмазо Беррою, відомим на всю країну психологом, і звертання до мене на ймення здавалося б йому недоречним. Зрештою довелося з цим примиритися.

Я посадив його в крісло, поставив на стіл пляшку коньяку й попросив пояснити, що його до мене привело.

- Я опинився на роздоріжжі,- почав він нерішуче.- Пробачте, що мені доводиться говорити про себе, а це не дуже ґречно...

- Певне, якась сенсація,- сказав я і налив йому чарку коньяку, знаючи, що трунок, бодай хоч трошки, додасть йому апломбу.

- Так ось... Ви читали відгуки преси на справу Вейтона?

- Ні,- відповів я.- Газет я майже не розгортаю.

- Пробачте, я й забув про це... Зрештою, якби ви навіть читали газети, могли б цієї замітки і не зауважити. її подано так, що вона не дуже впадає в очі.

- А про що там? - запитав я. Артур одним ковтком вихилив чарку.

- Справа дійсно незвичайна. Відомому акторові Філіпові Вейтону погрожують смертю.

Цю новину я зустрів цілком спокійно. Джеллін вів далі:

- Вейтон повинен умерти дванадцятого листопада, а сьогодні у нас уже сьоме, а точніше восьме, бо вже пішла перша.

- Повинен умерти? - перепитав я, тепер уже з щирою цікавістю.

Я вже звик до Артурової манери викладати події плутано і неясно. Вроджена сором'язливість перешкоджала йому формулювати думки чітко і виразно. Боячись нагнати на слухача нудьгу, він намагався обходитися мінімумом слів і часто ставав просто незрозумілим. Завдяки нашій дружбі, може, я був єдиним, [7] з ким Джеллін розмовляв вільно. Але цей вислів «повинен умерти» навіть для мене пролунав дивно.

- Бачте,- пояснив Джеллін,- шостого вранці першою поштою Філіп Вейтон отримав листа. А другого дня, теж зранку, надійшов другий...

З цими словами Джеллін вийняв з грубої шкіряної течки, яку завжди носив з собою, два аркушики паперу завбільшки з телеграфний бланк. Я уважно прочитав їх. Слова були написані од руки, великими літерами, посилач залишився невідомий. На першому стояло:

«Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»

- Цього листа вручено шостого вранці,- пояснив Джеллін.- А ось другий лист, отриманий другого дня.

«Дорогий Вейтоне,- читав я,- приготуйся до смерті. Я уб'ю тебе дванадцятого листопада. Пам'ятай: дванадцятого листопада, вранці. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»

- Вони майже ідентичні,- зауважив я, повертаючи їх Артурові.- У другому міститься уточнення: «вранці»... Сподіваюся, що Вейтон не дуже схвилювався...

- Не схвилювався! - вигукнув Джеллін і, переляканий своєю нестриманістю, додав швидко: - Пробачте мені, але Вейтон більш ніж схвильований. Він упадає в усе більшу паніку. Загроза смерті не дає спати йому, а разом із ним і центральному поліційному управлінню, куди він і його рідні дзвонять по двадцять разів на день. Сьогодні вони дзвонили вже вісім разів, щоб довідатися, чи ми спіймали автора листів. Поки ми не викриємо винуватця, Вейтон не зможе нормально жити. Ми приставили до нього двох співробітників, які бережуть його вдень і вночі, але він запевняє, що цього недостатньо: він так і не може спати.

- Ви ж бо по собі добре знаєте,- сказав я,- той, хто справді готується вбити, не лізе на рожен і не посилає анонімок, він тільки йде і вбиває. Просто комусь дуже хочеться пошарю пати нерви Вейтону, а він на це й піддається.

- Атож,- озвався Джеллін,- саме так пояснювали йому і ми, коли він прийшов з першим листом до нашої централки. Але він майже в нестямі. Усе товче, що його дванадцятого листопада вб'ють.

- Що й казати, одержувати отакі листи не вельми приємно. Чого він так знервувався, мені цілком зрозуміло... Але, пробачте, на початку нашої розмови ви заявили, що стоїте на роздоріжжі. Як вас розуміти? [8]

Почувши це запитання, Джеллін почервонів.

- А от як...- сказав він.- Може, я вам здамся дещо нескромним, але мені вдалося здобути маленьку перемогу.- Тут він, заохочений моїми жестами, одсьорбнув коньяку і вів далі: - Як ви знаєте, кожна судова справа складається з протоколів допитів, описів огляду місця злочину, експертиз, викладених на десятках сторінок,- усе це я потім упорядковую для архіву. Протоколи ведуться співробітниками звичайно нашвидку - так їм кортить скоріше закрити справу. Я вже давно просив управління дозволити мені переглядати ці показання ще до того, як підшивати: все-таки можна зайвий раз переконатись у вірогідності тих чи інших свідчень. Звісно, не всі, а лише ті, які, на мою думку, суперечливі. І ось тиждень тому начальство моє нарешті дало на це дозвіл. Отож тепер, коли до архіву надходить якийсь документ і я вловлюю в ньому якісь неясності, то я починаю перевіряти подані в ньому відомості. Якщо це протокол допиту, я допитую свідка ще раз, якщо йдеться про огляд місця злочину, то я проводжу його знову. І так далі...

Тут, вражений власною красномовністю, Артур Джеллін замовк і засоромлено глянув на мене.

- Любий Артуре,- сказав я радо,- то це ж чудово. Так невдовзі начальство зрештою оцінить вас по заслузі.

- Ради Бога! - вигукнув Джеллін, соваючись у кріслі, заклопотаний, але й радий від почутого.- Так от я поясню, чому я дозволив собі турбувати вас о такій пізній порі: мені треба піти до Вейтона додому.

- Зараз? Посеред ночі? - поцікавився я.

- О другій ранку,- уточнив Джеллін.- Я хочу перевірити рапорт, одержаний від одного зі співробітників, приставлених оберігати актора. Даруйте,- вів далі він піднесено,- але я знаю, що Вейтон взагалі не виходить з дому, не лягає ввечері в постелю, а проводить ніч у кріслі перед каміном. Дружина намагається його заспокоїти, і в результаті доходить до сварки. Двоє шуряків просто сміються з нього, а отриманий мною звіт зводиться до однієї лаконічної фрази: «Нічого особливого не помічено». Інакше як халатністю це не назовеш. У сумлінно складеному рапорті повинен навіть згадуватися кожен рип стільця... Ось чому я вирішив сам піти до дому Вейтона і заступити там співробітника на посту. Його зміна закінчується якраз о другій.

- Усе це цікаво, але...- Я глянув і прочитав в його очах, що він прийшов до мене, аби запропонувати піти разом.- А можна туди піти і мені? Такого роду справи мені вельми цікаві. Я давно мрію написати книжку про психологію злочину.

- То ви згодні піти зі мною? Я саме для цього сюди і явився! Я маю дозвіл брати з собою одібраних мною осіб. Можна вскочити в халепу. А потім капітан Сандер вас знає... [9]

- А що - завдяки вам добре розважуся,- сказав я.- Котра година?

- Лише пів на першу,- відповів Джеллін.- Але, якщо вам цікаво, перш ніж вирушити туди, я хотів би ознайомити вас з усім, що стосується цієї справи.

Ми розмовляли до пів на другу, проглядаючи різні документи, пов'язані зі справою Вейтона. Артур обходився з ними, мов з реліквіями. Лежали вони в десяти окремих папках під грифом «Службова справа» і містили матеріали стосовно челяді Вейтона і, звичайно, його самого. Фігурувала в них дружина актора Матільда Чезлі, її двоє братів - Альберт і Френсіс Чезлі і службовці, три-чотири особи з театрального світу, імпресаріо, колеги актора. Папки містили всі можливі відомості про кожного, починаючи з дати народження, усіх адрес, які змінювалися за довгі роки, і закінчуючи характером і розміром прибутків. Це був основний слідчий матеріал: наслідок показань свідків і огляду місця можливого злочину, проведених від дня подачі скарги Філіпа Вейтона. Лежала тут і замітка з написом «таємно».

- Полювання на винуватця,- оглядаючи папери, сказав я з посмішкою.- Але ці документи позбавлені життя. Кожна зі згаданих тут осіб може бути винна чи невинна. Треба придивитися до цього всього зблизька...

- Пане професор,- промовив розчаровано Артур.- Мені б не хотілося здатися неввічливим, заперечуючи вам, але я інакшої думки. Мертві аркушики паперу! Але ж саме завдяки їм ми викриємо автора анонімок і перешкодимо йому вчинити злочин! Ви от прочитайте. Тут є все. Звідки відправлено листи з погрозами? Перший укинули у Сент-Джоні, до скриньки під номером 23, між восьмою і десятою годиною. Другий укинутий на Грейвз-стріт, до скриньки під номером 4, теж між восьмою і десятою. Обидві скриньки висять у передмісті Бостона. До того ж чому з архіву ми одібрали саме ці, а не інші документи? Адже ми не можемо розглянути справи всіх тих, з ким Вейтон будь-коли стикався. В доборі матеріалів ми керувалися двома критеріями. Перший, інформаційний: відомості про рідних і найближче оточення актора дозволяють уявити всю ситуацію. Другий - це критерій дедуктивний. Визначили кілька найближчих знайомих Вейтона: імпресаріо, колеги тощо. На цій підставі ми спробуємо відгадати, хто автор анонімок. Ось ви висловилися при знайомстві з документами так: «Полювання на винуватця». А от мені здається малоймовірним, щоб винуватця можна було знайти серед осіб, описаних у цих паперах. Той, хто підписує ініціалом, мабуть, фальшивим, такі погрози, мусить бути з-поза середовища Вейтона і не боятися, що його можуть запідозрити.

Довгий цей висновок Джелліна я слухав з захопленням. Незважаючи на його шанобливе ставлення до мене, я відчував, що [10] він певний у своїй правоті. Виходило так, ніби він казав: «Така моя думка, і викладаю її цілком зрозуміло. Пробачте мені, що я не згоден з вами, хоча я вас дуже високо ціную».

О пів на другу на порозі кабінету постав служник Джін, несучи наші дощовики.

- Зараз перша тридцять, машина чекає,- проказав він. Нагадувати нам про виїзд ніхто йому не велів. Хоча я не раз картав його за підслухування моїх розмов, відучити його від цього мені не вдалося. Треба зрештою визнати, що підслухував він для мого ж таки добра.

У Бостоні, цьому найблагороднішому місті Сполучених Штатів, туман велика рідкість, але якщо вже він упаде, то не поступається нічим своєму славетному лондонському побратимові. Ось чому на відносно недалеку дорогу до будинку Вейтона у нас пішло двадцять п'ять хвилин.

Попри пізню годину всі без винятку вікна вілли світилися. Можна було подумати, що там відбувався великий прийом гостей.

Не встигли ми зупинитися перед брамою, як почули лютий гавкіт собаки, і голос чоловіка, чий силует ледь бовванів у тумані, гукнув:

- Хто там?

Артур Джеллін вистрибнув з машини й одразу ж одгукнувся притлумленим голосом:

- Поліція, поліція.

Коли ми підійшли до чоловіка, він пильно придивився до нас і спитав:

- Артур Джеллін? А хто це з вами?

- Професор Берра.

У коридорі ми пройшли ще один огляд, цього разу його проводив камердинер Вейтона, а остаточно всі сумніви розвіяла лише поява співробітника поліції, на зміну якого прийшов Артур.

- Салют, Артуре,- привітав він нас.- Поступаюся місцем тобі. Ніч напрочуд спокійна. Наш кандидат у покійники розкладає пасьянс і підкріплюється алкоголем. На добраніч.

Він торкнувся пальцями до наголовка капелюха і пішов собі. Нас увели до вітальні, де був Філіп Вейтон.

Актор сидів спиною до палаючого у каміні вогню і розкладав колоду карт. У кріслі, не вельми успішно, боровся з оспалістю другий із співробітників, виділених для охорони Вейтона. Він сидів у капелюсі, а в пальцях тримав недопалок.

Після кількох слів вітання Джеллін і я посідали на канапі, мовчки споглядаючи на задуманого над пасьянсом актора. На перший погляд могло здатися, що Вейтон не дуже хвилюється, але огляд при вході, засвічені в усьому домі вогні і безсоння челяді промовляли самі за себе. [11]

Ще рік тому я бачив Вейтона в театрі. На сцені він мені сподобався, він грав там роль у дусі Маклеглена - героя підлого, хоча не позбавленого якоїсь шляхетності. Проте як людина він мені не імпонував. Фізично він був міцний і дужий, але його обличчя носило сліди гуляки й марнотратника життя. Придивляючись до нього наламаним оком психолога, я підмітив інші, не вельми похвальні ознаки: випнуті надбрівні дуги, здоровий носяка, маленькі приплюснуті вуха, що свідчили про його буйний характер. Такій людині, як він, було неважко викликати до себе глибоку ненависть і навіть бажання убити. Можливо, його власний страх і походив з усвідомлення того, які почуття будить він в інших людей.

Міркуючи так, я раптом почув, що Вейтон звертається до мене.

- Я був в Італії на гастролях з однією англійською трупою. Італійці мають найбільшого письменника світу... Піранделло.- Тут він зупинився, роздивляючись карти, потім повів далі: - Я трохи вивчав італійську. Саме для того, щоб грати в п'єсах Піранделло... «Шестеро персонажів у пошуках автора»... Може, ви поговорите зі мною своєю рідною мовою? Я хотів би перевірити, скільки я ще пам'ятаю.

- Залюбки,- погодився я і спитав по-італійському. - В якому місті ви були?

- В Мілані,- відповів він з кумедним акцентом.

- Мі-ла-ні,- поправив я його.- А довго ви були?

- Лише місяць,- пояснив, дещо запинаючись, Вейтон.

Так ми з ним розмовляли майже десять хвилин. Нам пощастило навіть розбудити поліцейського, який з тупою посмішкою почав прислухатися до нашої розмови. Зате Джеллін слухав з великою цікавістю, але я бачив, як він водночас пильно роздивлявся кожну подробицю у вітальні й помічав усе, що тут діялося, перевіряючи слушність лаконічного рапорту: «Нічого особливого не помічено».

- У Бостоні ви пробудете ще довго? - спитав мене Вейтон своєю ламаною італійщиною.

- Я ще двічі прочитаю курс моїх лекцій про психопатію. А до Італії повернуся остаточно лише через два роки.

Вейтон відповіді моєї і не слухав, а вів далі по-італійському:

- Ці ідіоти вважають мене за дурня, аякже: я боюся... І не вірять, що мене справді вб'ють дванадцятого листопада... От ви не з поліції, ви займаєтеся... як це сказати... психопатологією... ти повинні зрозуміти мене. Якщо я так боюся, то на це є підстави... От вони приходять і питають мене, кого я підозрюю. Але ж якби я підозрював когось, то до них би не звертався. Я б упорався самотужки.- Далі, не помічаючи того, він перейшов на [12] англійську: - Кого ж мені підозрювати? Якщо тобі щовечора аплодує багатотисячна публіка, якщо ти щовечора загрібаєш купу доларів, то легко можна завести смертельних ворогів і навіть нічого не знати про них. Вони пояснюють мені: «Та це дрібниця! Це тільки дурний жарт. Заспокойтеся, нічого з вами не станеться, та й зрештою, якщо тільки посилаються анонімки, то що вони можуть зробити?»

Він підвівся і підійшов до мене з дивним виразом на лиці чи то трагіка, чи то блазня.

- Ви розумієте? Американський кодекс!.. Що вони можуть зробити, якщо йдеться лише про листи? «От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!» Ха-ха! - Вейтон несподівано зареготав, і його сміх пролунав у великій вітальні похмуро і зловісно.- От приходьте, коли вас уб'ють, тоді й розберемося!..- повторив він.

Поліцейський збирався сказати щось акторові, бажаючи радше заспокоїти його, ніж утішити, аж це двері праворуч від каміна нараз розчахнулися і у вітальню ввірвався чоловік у халаті.

- Годі, Філіпе,- озвався він зневажливо.- Може, ти перестанеш нарешті випендрюватися?

Вейтон одразу ж опанував собою.

- Це Френсіс Чезлі, Філіпів шуряк,- підказав мені Джеллін.

- Я роблю що мені подобається,- холодно відрубав актор, сідаючи на своє місце й наливаючи якийсь напій.- Якщо тобі не спиться, то перебирайся до готелю.

- Овва,- сказав Френсіс Чезлі, наливаючи й собі чарку.- Пан Вейтон стає в позу. Знаменитий актор гордує скромним шуряком. Чудово, я перебираюся до готелю, але прошу, добродію, до мене не звертатися, коли треба буде платити за квартиру. Я не платитиму... і мешкатиму в готелі...

Вейтон поблід, але не відповів нічого.

- Бажаю добре розважитися! - ущипливо кинув через плече Френсіс, виходячи з кімнати.

Вейтон гукнув йому вслід:

- А я тобі - приємно провести час з Гертрудою!

Френсіс Чезлі спинився біля дверей, причинив їх і знову підійшов до Вейтона.

- Слухай уважно,- сказав він.- Перш ніж вимовити це ім'я, раджу тобі добре подумати. А найкраще тобі мовчати. Брудну білизну перуть удома.

- Читати мораль,- заперечив Вейтон,- кожен уміє. Тільки я брудну білизну перу удома, а твоя Гертруда...

- Цить! - крикнув виведений з себе Френсіс, хапаючи пляшку.- Ще слово - і я провалю тобі голову! [13]

Поліцейський, передбачаючи, до чого йдеться, стояв уже між ними.

- Спокійно, панове, тільки не в цю пору. Я був би вам вдячний, якби ви відклали з'ясування стосунків до ранку.- 3 цими словами він узяв Френсіса під руку і провів до дверей. Його ущиплива посмішка показувала, що з божевільними треба поводитися дуже терпляче.

Чезлі вийшов не озираючись, дарма що Вейтон бубонів щось нерозбірливе за його плечима.

Після цієї короткої сценки актор знову замкнувся в собі. Мовчки, навіть не глянувши на нас, він повернувся до свого пасьянсу. Ми обмінялися з Джелліном тямким поглядом. Як завжди коректний, Артур сидів і далі прямо й нерухомо, поклавши лікоть на бильце канапи. Зате я розвалився зручно. Поволі мене почала долати соннота. Тріщання полін у каміні, притлумлене світло, мовчання застиглого, як бовван, Вейтона і гучне сапання розімлілого поліцейського приспали б зрештою мене, якби десь о пів на четверту не зайшла в кімнату акторова дружина Матільда Чезлі. Я впізнав її на превелику силу, чи ж дивина: адже я бачив тільки її фотографію в паперах Джелліна. Обличчя і фігура показували, що вона була вже не першої молодості, але старою вона аж ніяк не виглядала, і їй не можна було відмовити уроди. Очі ,і вуста вражали красою в жінки такого віку й додавали їй чару молодості. Зразу видно було, що вона дуже імпульсивна й темпераментна.

Не звертаючи уваги на нас, вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.

- Чи не пішов би ти, Філіпе, спати? Ніч уже майже позаду. Ці панове сидітимуть у твоїй кімнаті...

- Мені спати, Матільдо, не хочеться. А навіть якби й хотілося, я б не ліг.

- Але ж не можна так проводити цілі ночі. Господи, навіщо все так драматизувати! Адже зроблено все можливе. Ти в безпеці, і боятися тобі нема чого. Іди лягай...

- Боятися мені нема чого!? Легко тобі так говорити! А ось ти постав на моє місце себе! - Вейтон виглядав людиною переляканою і зламаною.- Смерть чигає на мене звідусіль! А вони, мабуть, по-справжньому цим зацікавляться, коли я вже буду мертвий. Ось тоді скажуть: «Вейтон мав рацію». А зараз кожний кому не лінь дає мені добрі поради: «Не переймайся цим...»

Даремно Матільда пробувала умовити його лягти. Вейтон, упертий, як дитина, на все мав готову відповідь. О п'ятій ранку Він розпатякував про снаряди, які можуть влетіти через камін, про отруєні страви і просякнуті смертяною трутизною подушки. Було зрозуміло, що приголомшений своїм становищем, він уже [14] не міг бодай на хвилинку перестати думати про нього і щораз більше поринав у розпач.

Десь о пів на шосту Матільда втратила терпець І, махнувши на все рукою, підвелася, рушаючи до дверей.

- Хоч би швидше надійшло це дванадцяте,- зітхнула вона.- Принаймні вирішиться якось становище: чи так, чи інак.

Вейтон сполотнів і зиркнув на неї.

- Чи так, чи інак!-гукнув він.- Ох, я знаю, знаю, що тебе нічого не обходить! Але я буду твердий! Вбити мене буде нелегко. Так, я буду твердий!

Очі Матільди на мить засвітилися дивним бликом, але обличчя її відразу прибрало зневажливого виразу. Утримуючи гнів, вона вийшла, не мовлячи більше ні слова.

Гомонячи з присутнім у кімнаті поліцейським, сон якого пройшов, ми просиділи до восьмої ранку. Вейтон тримався від нас осторонь, сидячи в кріслі біля каміна, понурий і зіркий, так ніби не він провів дві безсонні ночі.

Віконні шибки проясніли. Слабке, млисте світло проникло до вітальні, наповненої цигарковим димом. Служник приніс Вей-тону сніданок, а нам по чашці гарячого шоколаду. О пів на дев'яту Джеллін сказав, що нам уже пора, бо він повинен о дев'ятій бути на службі. Ми підвелися й попрощалися з Вейтоном, той відповів нам ґречно, дещо ніби підбадьорений. У коридорі вже чекали двоє нових співробітників, які прийшли нас заступити. Джеллін сказав старшому з них:

- Дивись, Метью, у них точиться постійна сварка. Не залишай їм важких предметів напохваті і будь уважний. Пам'ятай!

- Не турбуйтеся,- відповів Метью.

Ми рушили до виходу, коли молодик, в якому через разючу схожість я впізнав Френсісового брата Альберта Чезлі, швидко збіг сходами і, всміхаючись, гукнув нам:

- Поліція? Моєму шурякові прийшов лист, подібний до попередніх. Що з ним робити?

Метью удав, ніби поправляє пояс на мундирі, і кивнув на Джелліна, просячи його зайнятися цією справою. Ледь почервонівши, Артур узяв листа з рук Альберта, пильно поглянув на адресу і повернувся до вітальні, де ми залишили Вейтона. Ми подалися слідом. Актор сидів на своєму звичному місці біля каміна і саме прикурював, піднісши до цигарки розжеврену скіпку. Побачивши нас, він кинув скіпку у вогонь і насупив брови.

- Що там ще? - спитав він різко.

- Тільки спокійно,- обізвався Джеллін, силкуючись говорити чітко.- Це знову один з тих дурних листів. Ви тільки не нервуйтеся. Відкрийте, будь ласка, конверт, прочитайте листа і верніть мені його. Він нам потрібний для слідства.

Губи у Вейтона, коли він слухав Артура, тремтіли. [15]

- Дайте мені його,- шепнув.

Він узяв листа, розгорнув досить спокійно, прочитав і мовчки вручив Джеллінові. Цим би все й обійшлося, якби не молодий Альберт Чезлі. Той надто веселим, якщо зважити на ситуацію, тоном запитав:

- Ну й що ж тобі пише твій, Філіпе, приятель?

Філіп Вейтон глянув на нього порожнім оком, рухнув у крісло і затулив обличчя долонями. Він плакав розпачливими, уриваними риданнями. Альберт Чезлі знизав плечима і, буркнувши: «Нерви ні к чорту», вийшов з кімнати.

Джеллін наздогнав його в коридорі.

- Дозвольте! - гукнув він.- Я хотів би задати вам кілька питань.

Альберт Чезлі, десь двадцятип'ятилітній молодик, рожеволиций, пухкенький, але з дуже живими і проникливими очима, нервово здригнувся.

- Мені? Прошу, тільки недовго.

- Вудьте певні, я вас не затримаю,- заспокоїв його Джеллін з якоюсь невиразною усмішкою.- Я хотів би лише знати, хто брав листа в листоноші?

- Не знаю. Звичайно пошту бере старий Джерріс, але могла це зробити і Гертруда.

- А хто ця Гертруда?

- Це секретарка мого брата, ми ж учора казали вам.

- Ага, пригадую... даруйте мені... А кому Джерріс або панна Гертруда віддає пошту?

- Моїй сестрі. Як почалася ця історія з анонімками, уся кореспонденція, адресована Філіпові, потрапляє до моєї сестри.

- То це ваша сестра дала вам листа, щоб ви його вручили нам?

- Атож. Ми снідали разом з нею, вона переглядала пошту і, як тільки побачила цього листа, сказала мені: «О Господи! Це вже третій! Спустись, Альберте, вниз і віднеси його поліцейським...» Ще що? - спитав він, позираючи на годинник.

- Дякую, це все,- сказав Джеллін і легко кивнув йому головою.

Нарешті ми могли залишити дім актора. Коли ми сідали в машину, Артур вийняв з кишені листа, який довів до плачу Філіпа Вейтона, і простягнув мені його.

Він містив відомі вже погрози, але цього разу було приписано ще два слова:

«Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я вб'ю тебе дванадцятого листопада, вранці, в автомобілі. Пам'ятай, дванадцятого листопада, вранці, в автомобілі. Втекти від мене тобі не вдасться. Ф.» [16]

Розділ другий

Історія життя актора

З Матільдою Чезлі Філіп Вейтон одружився п'ятнадцять років тому. Вона мала тоді тридцять років, а актор, тоді в зеніті слави, двадцять п'ять. Через вікову різницю і скромні статки Філіпа всі говорили, що це шлюб з розрахунку.

Матільда Чезлі внесла в посаг, окрім чотирьох мільйонів доларів, двох своїх братів: Френсіса Чезлі, тоді п'ятнадцятилітнього підлітка, і десятилітнього Альберта.

Хай би там що казали, а шлюб цей був не найгірший. Він мав ті самі вади, як і кожне одруження з любові. За сім років подружнього життя Вейтон витратив три з чотирьох Матільдиних мільйонів. Щоб стати незалежним від імпресаріо, він створював власні театральні трупи, а це, звичайно, влітало в копієчку. Хоча він був добрим актором, а його виступи користувалися успіхом, видатки, пов'язані з утриманням трупи, постійно перевищували прибутки, і кожен сезон завершувався неабияким дефіцитом.

Тим-то Матільда вирішила подбати про майбутнє своїх братів і заморозила залишки своїх капіталів, поклавши жити на проценти. Ось тоді й почався найважчий період для подружжя Чезлі-Вейтон. Філіпові довелося трупу розпустити і вдатися до послуг різних імпресаріо, які, правда, платили йому добре, але заробляли на його імені ще більше. Він почав грубіянити дружині і навіть майже її занедбав. Користаючись з нагоди, яку йому створювала професіональна діяльність, він майже не бував удома і показувався лише кілька разів на тиждень, на сніданок. Розлучитися він не наважувався і навіть не згадував про це. Добре знав, що вищі верстви американські, а надто пуританський Бостон, суворо засудять актора, який допустить сімейний скандал, а це, звичайно, нашкодило б його популярності. Виправдати цей крок могли б тільки дуже поважні причини, а таких не було.

Окрім справ матеріальних, яблуком незгоди в сімействі стала ревність Матільди. Незважаючи на її довге життя з Філіпом, вона все ще була закохана в нього. Чим більше відчувала, що старіє, тим дужче його кохала, і цього стану речей не могло змінити ніщо. Вона не робила чоловікові закидів, коли розпорядник маєтку сповіщав її про нові витрати, вчинені через легковажність Філіпа. Зате виказувала залізну волю, якщо треб.і було вистежувати всі його зальоти. Почувши якусь плітку про нове його захоплення, вона доскіпувалася до кінця, щоб переконатися [17] в правдивості поголоски. Не роблячи скандалу, вона вела слідство, і якщо в тому, про що говорено, була хоч зернина правди, вона уміла втрутитися так, щоб покласти край цій амурній пригоді.

Відомі були два-три таких «втручання» Матільди. Колись ходили плітки про Вейтона та одну актрису - Генрієту Бейм. їх часто бачили разом. Матільда добилася розриву контракту з актрисою, і тій довелося виїхати до Європи. Іншим разом була замішана дочка одного режисера. Матільда пішла до режисера і виклала всю справу так, що Вейтон після того не мав права навіть уклонятися молодій панні. Остання, найсерйозніша пригода сталася два роки тому. Філіп почав натякати на розлучення і цим збудив тривогу в Матільди. їй удалося з'ясувати, що Вейтон хоче одружитися з письменницею Мартою Сомерсет, між іншим, автором п'єси «Нічна буря», в якій він саме грав. Марта Сомерсет приїхала з Англії недавно, бостонського оточення ще не знала, і Вейтон приховав од неї, що він одружений. Сказав лише, що в нього подружка, але він легко порве з нею. Він справді дуже захопився Мартою і робив усе, щоб добитися розлучення і одружитися вдруге. І цього разу Матільда діяла швидко й рішуче. Вона познайомилася з Мартою Сомерсет і довела їй неспростовно, що вона ніяка не «подружка» Вейтона, а його законна дружина. Письменниця, дівчина високоморальна, обурилася і порвала всякі стосунки з Вейтоном.

Тим часом матеріальне становища Вейтона значно погіршилося. Матільда, щоб довести чоловікові свою відданість, погодилася виділити Вейтонові кошти на створення нової трупи. Проте Філіп несподівано взяти гроші відмовився. Він заявив, що створює нову трупу завдяки власним капіталам. Одначе дуже швидко з'ясувалося, які то були «власні капітали». Через шість місяців трупа розпалася, а збитки сягали близько трьохсот тисяч доларів. Матільда заплатила одному з двох кредиторів Вейтона двісті тисяч. То був такий собі Джон Френзен, цей мільйонер витрачав на себе по долару щодня і мешкав у кімнатці, знятій в убогому кварталі Бостона.

Другим виявився ірландець, Фред Макх'ю, торговець пивом. Коли він прийшов, щоб стягти позичені сто тисяч доларів, Філім викинув його з дому, заявивши, що ніколи не віддасть йому навіть жодного цента. Ірландець був обурений, але нічого так і не зробив, щоб повернути гроші, і хоч не раз зустрічав Вейтона, той тільки відверто глумився з нього.

Усі ці перипетії, може б, і не дуже відбивалися на житті подружжя, якби не двоє братів Матільди, які своєю поведінкою тільки сприяли їхньому непорозумінню. Обидва молоді Чезлі з самого дитинства виказували неприховану антипатію до Філіпа Вейтона. Вони добре усвідомлювали, що цей чоловік з виду дужий [18] і міцний, але в душі боягузливий і підступний, руйнує їх своїми фантастичними примхами. Зважаючи на сестру, вони звичайно намагалися мовчати, але гострі сварки, що вибухали час від часу, унеможливлювали згоду між подружжям.

Френсіс Чезлі, випускник політехнічного інституту, уже заробляв достатньо як на свої потреби і навіть іноді фінансував дім Вейтона. Альберт, який працював з братом, теж був матеріально незалежний. Отож Вейтон, чиї прибутки серйозно змаліли, в останній час міг і не давати ані копійки на утримання дому.

Алкоголь і нездоровий спосіб життя уже відбилися не тільки на його фізичній формі, а й на роботі, і дуже вимоглива бостонська публіка почала підмічати хиби в його манері гри. Привчена до глибокої і тонкої акторської інтерпретації, ця публіка ставала все більше незадоволеною Вейтоном.

У час описуваних нами подій у домі Вейтона, окрім його самого, його дружини і двох шуряків, жила також секретарка Френсіса, Гертруда Веймар. Ходили плітки про роман між Френсісом і Гертрудою, але це не підтверджувалося ніякими доказами. В конторі Чезлі Гертруда працювала вже рік. Контора містилася в тому самому будинку, який Френсіс поділяв з сестрою і швагром, і мала тільки окремий вхід на протилежному боці дому, отож Гертруда жила в одній з кімнат вілли і ось уже рік була ніби членом сім'ї Вейтона, столуючись разом з ними і часто складаючи товариство Матільді. Челядь складалася з восьми осіб: на кухні старе подружжя Рамдомів, які служили у Вейтона з часу його одруження, чотири покоївки, типові массачусетські дівчата, міцнотілі, зграбні блондинки з рудуватим одливом волосся; камердинер Карлтон, щирий англієць із застиглою на обличчі гримасою погордливої пошани до всього американського, а також старий Джерріс, портьє і сторож, найнятий п'ять років тому. Він повинен був не лише охороняти браму, що було зайвим, а й підсобляти в найважчих домашніх роботах, проте як покоївки, так і старі Рамдоми навчилися обходитися без нього, оскільки дочекатися од нього допомоги було нелегко. Більшу частину дня мовчазний Джерріс тинявся по дому, безперервно курячи, і здавалося, що він про все знає куди більше, ніж хтось інший.

Звичайно, домівники Вейтона та його знайомі були допитані і мусили розповісти багато подробиць із свого життя. Так, скажімо, випливло, що Гертруда Веймар доводилася раніше дружиною Джону Френзену, який позичав Вейтонові гроші на створення трупи і який, бувши мільйонером, удавав з себе бідняка з робітничого кварталу Бостона. Розлучився Френзен два роки тому, коли він, за його словами, зрозумів, що Гертруда вийшла за нього лише через гроші. В домі Вейтона про ці давні сімейні [19] стосунки не знали, і вона благала капітана Сандера, який вів перший допит, нікому про це не згадувати. Сандер поки що пообіцяв їй це. Виявилося також, що це Гертруда порадила Вейтону звернутися до Фрезена за позичкою, і актор послухався її. Фрезен дав гроші, не відаючи, що до цієї справи доклала рук його колишня дружина.

Усім цим особам довелося написати великими літерами текст анонімок, надісланих Вейтонові. Цієї долі не уникли також і Генрієта Байм та Марта Сомерсет. Тепер ці аркушики вивчав досвідчений графолог. Отож поліція, хоча не дуже зважала на листи з погрозами, провела протягом двох днів цілу низку слідчих заходів. Узято також відбитки пальців тих осіб, щоб порівняти їх з можливими відбитками на листах, одержуваних Вейтоном. Увесь цей матеріал потрапив до лабораторій поліційного управління разом зі зразками паперу, на якому було написано листи. Вейтона стерегли вдень і вночі, не спускаючи з нього ока. Добратися до нього було незвичайно важко.

Над усім цим матеріалом після безсонної ночі, проведеній у домі Вейтона, восьмого листопада зранку працював Артур Джеллін у похмурому, холодному і темнуватому кабінеті на Сейморі-стріт.

Поліцейським Артур Джеллін не був і навіть не зумів би при всьому своєму бажанні ним стати. В цьому йому перешкоджала його вроджена несміливість, що лежала біля джерел усіх його життєвих невдач. Зате він був видатним теоретиком у найширшому значенні цього слова. Він любив говорити, що логіка - це закон абсолютний, ще абсолютніший від закону тяжіння. Закон тяжіння має один виняток: він нечинний у вакуумі, зате логіка діє і там. Навчаючись на другому курсі медичного інституту, він завдяки логічній дедукції вигадав новий хірургічний затискач для операції у черевній порожнині. Цей мініатюрний, але геніальний винахід одразу ж знайшов своє застосування, і тепер його названо за іменем професора хірургії, якому з великим пієтетом Джеллін показав свій малюнок.

Цей архіваріус центрального поліційного управління знайшов за своїм письмовим столом, не ведучи сам допитів свідків, розгадку двох моторошних убивств, підказавши вчасно свою думку, єдино слушну, тобто логічну, кому треба. Капітан Сандер добре знав про таланти Джелліна і навіть користався з них, але як практик він розумів, що Артур не той, кого можна було кинути у вир слідчої роботи. При всіх своїх здібностях до логічного мислення Джеллін розгубився б в елементарному веденні слідства і не знав би, наприклад, як учинити, якби якийсь портьє відмовився дати потрібну інформацію.

Коли того ранку, близько одинадцятої, Артур Джеллін зажадав з ним розмови у справі Вейтона, капітан Сандер зустрів [20] його вельми привітно. Перепросивши за те, що він дозволяє собі забирати дорогоцінний час капітана, Джеллін перейшов до суті.

- Ця справа, пане капітан, мені цікава тим, що в ній діє залізна логіка, навіть якщо потім виявиться, що це тільки немудрий жарт. От я й хотів би, як би це сказати, якщо ви, звичайно, не проти, брати активнішу участь у слідстві, а не тільки, як я робив це досі, підшивати в архіві звіти й рапорти допитів...

Капітан Сандер тільки рукою махнув, оскільки на нього саме напав один з його частих, особливо вранці, приступів кашлю, але по хвилі одповів:

- Послухайте-но, Джеллін... Якби можна, я б доручив вам вести слідство... але оскільки це завдання покладено на мене, я не можу такої можливості навіть допустити... Ми можемо зробити так: до десятого листопада ви можете робити все, що визнаєте за потрібне, щоб прояснити цю справу, ви маєте право вести дізнання і допит. Даю вам цілковиту волю. Якщо до десятого ви нічого не викриєте, то я перебираю слідство в свої руки...- Він замовк на мить, потім, дивлячись Джелліну прямо в очі, додав: - У мене ще дві умови. По-перше, ви постійно діятимете від мого імені, як мій повноважний представник, а по-друге, я вам додаю для компанії сержанта Метчі. Ви будете мозком, а він рукою, оскільки, даруйте мені, я сумніваюся щодо вашої фізичної сили...

- Пане капітан,- сказав Джеллін уриваним од зворушення голосом,- не знаю, як вам і дякувати...

- Гаразд, гаразд... А тепер ідіть, бо в мене багато роботи... Ага, хвилинку...- додав він, коли Артур уже рушив до виходу.- І ще дві умови: без мого дозволу нікого не арештовувати і кожні дванадцять годин доповідати мені про хід слідства. Це все, можете йти.

Артур Джеллін вийшов з капітанового кабінету зовсім одмінений. Своїх почуттів він ніколи не виказував, але про стан його душі досить красномовно свідчили його очі. До Сандера він прийшов з якимись маленькими надіями, але такий успіх йому не міг примаритись навіть уві сні. Виявлена йому довіра окрилила його. Побачивши, як до його кімнати перевальцем, мов колишній моряк, входить посланий від капітана сержант Метчі, він привітав його дуже сердечно.

- Дорогий Метчі, нарешті ми разом працюватимемо! От побачите, чого ми досягнемо,- і він майже обняв його, як дівчину.

Метчі, до такого вияву почуттів не привчений, поправив краватку, яка постійно з'їжджала, і з цікавістю подивився на Джелліна. На противагу до Артура, він був маленький і товстий, але [21] при уважному розгляді можна було дійти до висновку, що обидва вони створені, щоб доповнювати один одного.

- То яка моя робота? - спитав Метчі, який не любив марнувати часу.

- Нічого особливого, нічого непосильного,- відповів скоромовкою Джеллін.- Ви зараз підете до Вейтонів й проведете там цілий день, до дев'ятої вечора, пильнуючи за всім довколишнім, але нікому на очі не потрапляючи. О пів на десяту зустрічаємось у мене вдома, і ви дасте мені повний звіт. Ви справу Вейтона знаєте?

- Якнайдокладніше.

Джеллін подякував йому, але Метчі пішов, як завжди, не попрощавшись. Навряд щоб міг цілком оцінити, яку симпатію йому виказували.

Через п'ять хвилин, тримаючи під пахвою течку з цінними документами, Джеллін вийшов з кабінету. Поводився він так, як щодня, тобто добрався з роботи додому звичною дорогою, витративши на це, можливо, трохи менше часу. Вдома він ліг передрімати, попросивши дружину розбудити його о дев'ятій вечора, а сина дотримуватися до того часу тиші. Прохання його було виконано скрупульозно.

О дев'ятій вечора дружина розбудила Артура, тихо шепнувши йому на вухо, що пора вставати, а син подав йому халат, щоб він міг піти до ванної, сказавши: «Будь ласка, одягни, тату».

Коли відпочилий і викупаний Джеллін закінчив одягатися, йому сказали, що прийшов Метчі. Обидва посідали якнайзручніше, і сержант уже готувався почати звіт, коли Джеллін ввічливо його спинив.

- Дозвольте, пане Метчі, задавати вам питання. Так мені легше відтворити події. Так ось... передусім, що робив Вейтон?

Метчі стенув плечима.

- Нічого. Пролежав цілий день на канапі. Нарікав на головний біль і просив два чи три рази дати йому порошки. Потім кілька годин спав, але з перервами, оскільки досить було грюкнути якимсь дверям або протупати десь крокам, як він прокидався. Проглянув газети... Прочитавши в «Івнінг Бостон» заголовок «Справа Вейтона», розсміявся. Розкладав пасьянс. З вітальні виходив лише один раз, щоб помитися і переодягтися.

- Чудово, Метчі, дякую. Тепер розкажіть мені, будь ласка, про Гертруду Веймар,- сказав Джеллін, який слухав дуже уважно і водночас спопеляв поглядом сина, котрий наважився ввійти в кімнату.

- Про Гертруду Веймар? - перепитав здивований Метчі.- Я бачив її лише раз, коли вона розмовляла в коридорі з Фрекенсом [22] Чезлі. Вони стояли недалеко од вітальні, в якій був Вейтон, але, помітивши, що вони не самі, урвали розмову. Це все.

- А пані Вейтон? - спитав Джеллін.

- Ах, ця? У неї вийшла страшенна сварка з чоловіком за сніданком: Вейтон хотів їсти тільки консерви і пити мінеральну, оскільки вбив собі в голову, що його збираються отруїти. Це зовсім вивело з рівноваги його дружину. Вона заявила йому, що їй хотілося б замордувати його, та тільки не згодна через нього сидіти бодай один день у в'язниці. Потім вона розплакалася, сказавши, що це так він одплачує їй за всю любов, за те все, що вона для нього зробила: підозрює її в намірі убити його. Сцена, як у кіно. Я просто розважався.

Артур задумався на кілька хвилин, піднявши очі до стелі, ніби шукаючи там натхнення. Метчі стежив за ним зацікавлено.

- Гаразд. А двоє Чезлі? - спитав Джеллін, вертаючись на землю.

Метчі закурив.

- Близько п'ятої я пішов до них у контору. Обидва працювали над якимсь кресленням, а Гертруда Веймар друкувала на машинці. Нічого особливого. О восьмій вони прийшли на вечерю, принісши Вейтонові газети. Матільда хотіла не дати йому читати їх, але Вейтон випередив її, вириваючи одну газету з рук Альберта. На лихо, один із заголовків звучав так: «Через чотири дні Філіпа Вейтона буде вбито».

- І що на те Вейтон?

- Він зомлів. Довелося-викликати лікаря,- проказав поважно Метчі.

Артур потер рукою губи, подивився хвилинку вгору, а потім спитав:

- А інші як?

- Усі почувають себе добре,- відповів іронічно Метчі.- Кухарі готують, покоївки прибирають і подають, камердинер задирає носа, портьє курить.

- Добре, дуже добре,- промовив Джеллін.- Я вам справді вельми вдячний за цей опис подій. Дещо вже вимальовується. Незрозумілою для мене залишається лише одна річ, але, може, завтра з'ясується і це... А тепер я хочу вас попросити про велику послугу, навіть дві... Даруйте вже мені...

- З дорогою душею, ви тільки, будь ласка, скажіть,- відгукнувся одразу Метчі.

- Я візьмуся тут за одну справу, а ви тим часом дайте потрібні розпорядження, щоб за тими, кого я зараз назву, пильно стежили завтра вранці аж до полудня. Говорячи ясніше, я хотів би знати, хто з них піде кинути листа або ж доручить комусь це [23] зробити. Ось тоді й доведеться затримати того, хто вкидатиме листа...

- Зрозуміло,- відкарбував Метчі.- То, значить, ви гадаєте, що вони й надалі розважатимуться писанням цих ідіотичних анонімок?

- Хтозна, Метчі,- відповів стримано Джеллін,- Або боюся, що без цього не обійдеться...

- Гаразд... А тепер назвіть імена цих осіб.

- Записуйте. Матільда Чезлі, її двоє братів, Гертруда Веймар, уся Вейтонова челядь, а також... а також...- Джеллін почав копатися в своєму записнику.- Джон Френзен, Генрієта Бейм, Марта Сомерсет, Макх'ю... і це все.

Закінчивши писати, Метчі поклав аркуш до кишені і сказав з удаваною серйозністю:

- А може, мені записати і прізвище капітана Сандера? Від нього можна чекати будь-якого сюрпризу, правда, пане Джеллін?

Артур, наділений почуттям гумору, щиро зареготав.

- Браво, браво, Метчі. Я справді тішуся нашим співробітництвом. Хочу вас попросити ще про одне... Не хотів би вас надто експлуатувати, але будьте опівночі перед пивним баром Клей 3...

Метчі без зайвих слів кивнув головою і пішов, бурмочучи собі під ніс: «Опівночі...»

Близько десятої Джеллін зібрав свої папери і сховався в кімнаті, гучно охрещеній кабінетом, але насправді їдальні, чиї стіни прикрашали полиці з книжками. Один стіл служив для писання, на другому їли. Лимонові фіранки на вікнах хвилювалися під поривами леготу, безсилого розвіяти туман. Джеллін відслонив одну штору і визирнув надвір, за вікном у млі рухалися не люди, а якісь невиразні тіні. Хазяїн підійшов до полиць з книжками, прочитав кілька назв, пройшовся кілька разів по кімнаті, заклавши руки за спиною, і врешті спинився, утупившись очима у стелю. Через кілька хвилин він сів за стіл, узяв кілька аркушів білого паперу й заходився писати.

«Капітанові Столену Сандеру від Артура Джелліна

СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ № 1

Слідство у справі Вейтона проходить за встановленим порядком. Одначе досі не вдалося викрити нічого нового. На думку нижчепідписаного, найголовніше не виявлення автора анонімок, а зрозуміння, з якою метою вони посилаються. Іншими словами} треба з'ясувати, хто зацікавлений у тому, щоб погрожувати Вейтонові смертю. У перший момент можна було подумати, що анонімник [24] хоче змусити Вейтона сидіти удома, занедбавши роботу. В цьому разі листи міг би писати суперник - інший актор, здатний скористатися зникненням Вейтона зі сцени. Але нині Вейтон ніде не грає І не веде ніяких переговорів для одержання нової ролі.

Гідне відзначення, що Вейтон, посаджений під замок і під сувору охорону, не може загинути від руки чужого. Іншими словами, якщо анонімник не хтось із числа домашніх, то він не збирається вбити Вейтона насправді, оскільки добре усвідомлює, що через розголос, викликаний посланими анонімками, практично це стало неможливо. Якщо ж у гру замішаний хтось із домашніх, тоді погрози справжні. Але в такому разі залишилася б незрозумілою історія з листами, оскільки гаданий убивця не має жодних логічних мотивів повідомляти жертву про свої наміри.

Як випливає з написаного вище, якщо сприймати погрози серйозно, то їхнього автора треба шукати скоріше в домі Вейтона, ніж поза домом. Тільки особа з найближчого оточення актора може бути певна, що, незважаючи на підняту тривогу, вона зможе вчинити вбивство.

Артур Джеллін».

З притаманною йому точністю Джеллін написав наприкінці рапорту: «Складено о 22.30, передано до центрального поліційного управління о 23-й годині». Потім вклав аркуші в конверт і вийшов з дому. Точно о 23-й годині він вручив рапорт секретареві капітана Сандера і швидко покинув будинок поліційного управління.

Густий туман усе ще сповивав місто. Проте це не тільки не заважало, а радше допомагало Артурові думати. До зустрічі з Метчі залишалася ще година, і Джеллін хотів скористатися кожною вільною хвилиною. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22.

Ця вуличка містилася на далекій окраїні Бостона. На кілометровій відстані тягнулася серія маленьких, стандартних, убогих будиночків, де мешкали робітники. Об одинадцятій вечора ніхто вже не ходив тут по вулиці, а скупе її освітлення тепер іще приглушував туман.

Джеллін вийшов з таксі, наказав водієві почекати і піднявся сходами, що вели до дверей дому під номером 22.

У тісному під'їзді витер сірника, щоб прочитати на дощечці прізвища пожильців. Того, кого шукав, знайшов він одразу й натиснув дзвінок, виведений біля прізвища. Скоро двері відчинилися, і на порозі з'явився чоловік.

Що ваша ласка? - спитав він якимось писклявим і водночас лагідним голосом. [25]

- Даруйте мені,- сказав збентежений Джеллін.- Я з центрального управління поліції... ось моє посвідчення... Я прийшов про дещо довідатись у вас.

Чоловік на посвідчення навіть не глянув і відмахнувся рукою- мовляв, це його не цікавить.

- В таку пору? - гмукнув він здивовано.- Чи не могли б ви прийти завтра вранці або взагалі не приходити?

- Пане Френзен,- кашлянув Джеллін,- години Вейтона, можливо, лічені. Наш обов'язок використати кожну хвилину...

Джон Френзен, мільйонер, який мешкав в убогому робітничому будинку, відірвана від справ і світу людина, нетерпляче скинувся, але розчахнув навстіж двері, запрошуючи Джелліна всередину.

- Заходьте.

Він провів його на третій поверх і відчинив двері маленького покоїка, якщо тільки це приміщення заслуговувало такої назви. Усі стіни від стелі до підлоги вкриті були полицями з книжками. Великий стіл під вікном був теж завалений книжками і паперами. Усю іншу площу займав тапчан, він правив і за ліжко і за стілець. Ані сліду інших потрібних меблів, таких, як шафа чи умивальник. Хіба що все було сховане в тапчані.

- Сідайте,- сказав Френзен, показуючи Артурові на тапчан.- Мабуть, усе знову вперлося в цю літеру «Ф», чи не так? Оскільки листи з погрозами до Вейтона підписані літерою «Ф», а моє прізвище Френзен, то мене вважають за майбутнього вбивцю.

- Ні, ні! Не про це йдеться! - заперечив Джеллін і додав з ваганням: - Йдеться про одну делікатну справу, і я буду вам без міри вдячний, якщо ви захочете відповісти мені по щирості.

- Це щось нове? - спитав похмуро Френзен.

- Бачте, я хотів би знати, чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?

Перш ніж відповісти, Джон повільно підняв голову і уважно поглянув на Джелліна. З досьє випливало, що йому сорок років, але його обличчя і вся постать підказували, що він куди старший. Волосся, окрім кількох чорних пасемців, було майже сиве. Глибокі зморшки поорали чоло і залягли при кутиках уст, колір обличчя був нездоровий, землистий, а очі згаслі. Френзен озвався після довгої хвилі мовчання.

- Гертруда Веймар уже не моя дружина. Була колись, це так, але я не розумію, навіщо потрібно комусь доскіпуватися, що стало причиною нашого розлучення?

- Щодо цього,- сказав усе ще збентежений Джеллін, а проте вже збираючись до нападу,- я вам спершу задам інші питання. Чи відомо вам, що Гертруда Веймар працює у братів Чезлі і живе в тому самому будинку, що й Вейтон? [26]

Джеллін питав, а сам нишком, але пильно спостерігав за Френзеном. Проте ніякої реакції не дочекався.

- Про це я довідався сьогодні ввечері з газет, які пишуть про справу Вейтона,- відповів Френзен.

- А раніше ви про це не знали?

- Ні,- мотнув головою Френзен.- Але якби я про це навіть знав, мені було б до цього абсолютно байдуже.

Артур Джеллін якусь мить мовчки розглядав ґудзики на своєму пальті.

- І все ж чи не зводили б ви пояснити мені,- настоював він.- Чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?

І цим разом Френзен відповів не одразу. Він сперся ліктями на стіл, узяв покладену перед ним книжку й почав задумано гортати її.

- Послухайте, ви прийшли сюди, щоб на підставі сказаного мною виснувати, чи здатна Гертруда вбити Вейтона,- урвав він на хвилю гортати.- Можу вам сказати одразу, що вона убити здатна, але Філіпа Вейтона не вб'є, оскільки це їй не принесло б жодного цента. Це ясно як сонце.- Він знову спинився, потім устав, даючи Джеллінові зрозуміти, що їхня розмова вичерпана, і додав: - Я сказав вам те, чого ви хотіли довідатися в мене. Отож звільніть мене від необхідності з'ясовувати причини мого розлучення.

Джеллін устав теж. Від збудження його рука, засунута в кишеню пальта, нервово стискала коробку сірників.

- Пане Френзен,- сказав він тихим голосом.- А проте я хотів би знати саме це... Мені прикро, що доводиться наполягати... Скажіть, будь ласка, чому ви розлучилися?

Він ще не договорив, як Френзен вигукнув:

- Гаразд, тоді ви дізнаєтесь! - Він був сердитий, роздратований.- Я одружився з Гертрудою Веймар після року знайомства, підкуплений її романтичними почуттями. Не хочу описувати, яку палку любов вона виявляла до мене. Досить сказати, що в мене було таке враження, що я руки на себе накладу, якщо не оженюся з нею. Скажете, банально? Але решта куди ще банальніша. Уже через кілька днів після весілля я зрозумів, що Гертруда вийшла за мене лише через гроші і що все було вдаванням. Оце і вся правда. Чи, може, вас цікавлять також інтимні переживання, пов'язані з цим відкриттям?

Розгублений Джеллін намагався дати зрозуміти, що він цього зовсім не вимагає.

- Переконавшись у її справжніх почуттях,- вів далі Френзен,- я вирішив покарати її якнайдошкульніше. Я відписав увесь свій маєток небожеві, а потім, найнявши досвідченого адвоката, почав шлюборозлучний процес. З огляду на мою бідність, оскільки я позбувся всього, мені присудили платити аліменти у розмірі [27] п'ятдесят доларів щомісяця. А Гертруда ж розраховувала навіть у разі розлучення дістати кругленьку суму грошей. На щастя, я розкусив її наміри. Якихось п'ятдесят доларів! Зайве додавати, що я злидень тільки позірний. Насправді маєток залишається моєю власністю, а небіж позичив мені тільки своє прізвище.- Він на хвилю умовк, поринувши в спогади.- Тепер вам зрозуміло, чому я тулюся в цьому робітничому кварталі: через розчарування сентиментального характеру і вважаючи на фінансове управління...- Він посміхнувся, підійшов до дверей і широко розчинив їх.- Сподіваюся, що ви узнали все, що вас цікавило.

- Красно вам дякую,- пробурмотів Джеллін.- Пробачте, якщо я зловживав вашим терпінням.

Френзен провів Джелліна сходами і відчинив надвірні двері. Артур переступив поріг, але як тільки рушив геть, Френзен зупинив його.

- Убити Вейтона здатна лише одна людина,- сказав він.- Але в неї не стало б терпцю писати листи. На добраніч.

Артур Джеллін вражений спинився. Простягнув руку, щоб подзвонити і побалакати ще з Френзеном, але по зрілому роздумі опустив її. Таксі чекало. Він сів і назвав водієві адресу.

- До пивного бару Клей 3.

Вмостився зручно в сидінні й приплющив очі. Після кількох хвилин дороги розплющив їх, буркнувши собі під носа:

- Усе в житті логічне, навіть шаленство!

Розділ третій

Нічні дізнання

Пивні бари Клея у Бостоні не дуже відомі. Люди з вищих сфер, чиновники і робітники їх зовсім не знають. Зате вони у пошані серед цілого клану любителів-пиворізів, деяких акторів, зубожілих аристократів і майбутніх банкрутів.

Ці чотири бари розміщені в чотирьох «стратегічних» пунктах міста. Від центру вони не дуже близько, щоб не муляти очей вищому світу Бостона, але й не так далеко на околиці, щоб важко було до них добратися. Кожен із них мав свій номер: 1, 2, 3, 4. Найпопулярніший бар Клея 3, і то з двох причин: по-перше, відчинений цілу ніч, по-друге, його власник, ірландець Макх'ю за європейською модою порядкує в ньому сам і особисто обслуговує клієнтів, гідних цієї довіри. [28]

Метчі з його особливим, культовим ставленням до пива не міг ігнорувати пивних барів Клея. У хвилини вимушеної бездіяльності він проводив у них чимало часу, міркуючи над повним кухлем пива. Тим-то призначаючи зустріч у барі Клей З, Джеллін зробив йому справжню дружню послугу, і рівно опівночі Метчі стояв уже біля входу до переповненого бару, видивляючись Артура.

Але опівночі Джеллін не з'явився. Уперше його підвела пунктуальність. Кілька разів Метчі заходив до закладу, щоб пивом прочистити мозок і в надії виходячи застати Джелліна біля входу. Лише без двох хвилин перша, коли, втомлений і стурбований, він збирався вже почати розшуки архіваріуса, перед баром зупинилося таксі і з нього виліз Артур. Без капелюха, з червоним обличчям він підбіг, роблячи вибачливі жести, до сержанта.

- Мені дуже прикро, дорогий Метчі,- сказав він, важко дихаючи,- але вже збираючись на побачення з вами, я передумав і поїхав ще до Вейтона...

- Знову?..- спитав Метчі, відчиняючи двері бару.- А навіщо ж це?

Вони ввійшли до просторого, переповненого закладу, освітленого притемненими жовтими лампами. Дівчина в куценькій спідничці і з віночком на голові провела їх до вільного столика, потім прийняла замовлення. Австро-бостонський оркестр грав берлінський вальс «Над голубим Дунаєм» так, як тільки в Америці уміють грати.

Їм подали пиво. Після кількох ковтків Джеллін ніби заспокоївся і врешті відповів на питання сержанта.

- Навіщо? - перепитав він.- Щоб побалакати з панею Вейтон...- Якусь хвилину він слухав музику.- Бачте, порівнювати її спосіб мислення з якимсь класичним прикладом жіночої логіки мені б не хотілося...

Метчі вигідно розкинувся на стільці, роззирнувся довкола і здивовано спитав:

- Жіночої логіки? Збуджений Джеллін вів далі:

- Я спробую зараз вам це пояснити. Для чоловіка, дурною там чи мудрого, злого чи доброго, багатого чи бідного, два і два завжди чотири. Для жінки ж ні. Залежно від її характеру, суспільного становища і багатьох інших речей оцінка, скільки буде два і два, різна. Для багатої спадкоємиці два і два - п'ять, оскільки, на її думку, вона може дозволити собі таку розкіш, для злої - три, на злість іншим; для дурної - стільки, скільки бажає її коханий чоловік, бо математика для неї ще одна нагода, щоб довести свою любов... Але все це не означає, що жінка зовсім позбавлена логіки. Так ось: оті систематичні анонімки і є прикладом [29] жіночої логіки. Мені здається, що чоловікові такого б не спало на думку, а тим паче він не став би робити цього... Метчі зв'язок уловив швидко.

- Так тут замішана пані Вейтон?

- Хай Бог милує! - вигукнув Джеллін.- Я не хочу нічого підказувати! Я лише сказав, що, коли не помиляюся, ці листи з погрозами писала жінка. Але не пані Вейтон. Цього я в кожному разі не говорив.

- А чому ж ви пішли до неї опівночі?

- Дивіться,- Джеллін легенько торкнув сержантові плече.- Сто тисяч доларів Вейтонові позичив Фред Макх'ю, ірландець.

- Знаю про це. І він не отримав цих грошей назад.

Фред Макх'ю в чепурній чорній парі, яка дещо виструнчувала його огрядну постать, пройшов коло їхнього столика, несучи заставлену тацю. Усміхнувся, легко кивнувши, як усім клієнтам, головою і пішов далі.

- Дуже симпатичний чолов'яга,- сказав Метчі.- Коли він у настрої, то ставить усім пиво.

- Типово чоловічий характер,- зауважив Джеллін.

- Що ви маєте на увазі? - спитав здивований Метчі.

- Я хотів сказати...- Артур осікся.- Анонімник не обов'язково жінка. Ним може бути також і чоловік, один із збабілих слабаків, у чиєму характері переважають жіночі риси.

- Мабуть, ваша правда... Щось несхоже: Макх'ю і анонімка... Але ви й досі не сказали, чому ви пішли до пані Вейтон?

- Тому що важить лише допит, проведений раптово і несподівано. У чверть по півночі пані Вейтон була, мабуть, не дуже готова до тих питань, які я їй ставив.

- А про що ж ви питали її?

- «Чому ви ревнуєте свого чоловіка?»

Метчі з цікавістю глянув на Джелліна. Ніколи він не думав, що цей чоловік здатний розбудити даму однієї з найкращих родин Бостона і питати її, чому вона ревнива до чоловіка.

- Зрозумійте мене,- промовив Джеллін,- якщо Вейтонові погрожують смертю, то має існувати якийсь мотив. Подумаймо над трьома можливими: лихий жарт, учинений кимось Вейтонові, мотиви матеріального інтересу і третій варіант, мотиви морального характеру. Якщо це жарт, то нічого не станеться, навіть якщо нам не вдасться викрити анонімника. А тому нас цей варіант не цікавить. Якщо тут вступають у гру матеріальні інтереси, то треба автора листів шукати серед тих, хто має фінансові контакти з Вейтоном. У такому разі слід неодмінно допитати Макх'ю та інших. Якщо ж у гру вступає третій мотив, то тут замішана жінка, і це б пояснювало жіночу натуру автора погроз. Ось чому довелося перевіряти, чи ревнива пані Вейтон, а якщо ревнива, то до кого.

- Дізналися? - спитав зацікавлено Метчі, що не перешкодило йому кивнути дівчині в куцій спідничці, щоб вона подала йому ще одне пиво.

- Пані Вейтон,- сказав шанобливо Джеллін,- дуже ревнива до чоловіка. Моє питання, поставлене тоді, як вона була заспана й застукана зненацька, викликало бурхливу реакцію.

- А до кого вона ревнива? - спитав Матчі.

- Конкретно ні до кого,- відповів Артур.- Вона люта і сердита через численні зради Вейтона. Вона чудово розуміє, що перестала бути привабливою для чоловіка, і це доводить її до розпачу. У її признаннях найчастіше повторюються два імені: Генрієта Бейм і Марта Сомерсет. Бейм актриса, колега Вейтона, а Сомерсет письменниця, автор п'єси, в якій грає Філіп.

Джеллін допив своє пиво і заявив, що ще цієї ночі поїде допитати обох жінок.

- Цієї ночі? - спитав Метчі.- Закон забороняє непокоїти громадян в їхніх будинках від заходу до сходу сонця.

- Знаю,- відповів Джеллін,- і дуже шкодую, що доведеться порушити цей параграф. Я певен, що якби капітан Сандер про це довідався, то напевне не схвалив би моїх дій. Проте я вважаю: як мені треба щось довідатися, то лише так.

Метчі похитав головою. Будити людей, щоб задавати їм дивні питання, не викликало його ентузіазму. У нього були найгірші передчуття.

- Метчі, я прошу вас,- наполягав Джеллін,- допомогти мені. Сам би я в таку пору ходити по приватних квартирах не зміг, але повірте мені: це дуже потрібне, а ви повинні підтримати мене своїм авторитетом. Будете втручатися щоразу, коли відмовлятимуться відповідати на мої питання.

Через це пояснення намір провести нічні допити Метчі не сподобався ще більше. Проте людина дисциплінована, він добре пам'ятав слова капітана Сандера: «Будете його рукою».

- Ну, гаразд,- сказав він нарешті.- Тоді починаймо з Макх'ю.

Викликаний через офіціантку, Макх'ю з'явився одразу, нагороджуючи їх черговою усмішкою та уклоном. Метчі показав на стільця біля столика, і не вельми криючись, пред'явив свій документ.

- Ми з поліції. Шеф хоче задати вам кілька питань. Обличчя Макх'ю спохмурніло, в очах ворухнувся ледь помітний неспокій.

- У мене все в порядку, сержанте... усі потрібні дозволи в мене є, і запевняю вас, що в цій залі ніхто в покер не грає. [31]

- Не хвилюйтеся,- сказав різко Метчі.- Наразі такі справи нас не цікавлять. Послухайте, що вам скаже мій шеф.

Артур Джеллін кашлянув і спробував, але безуспішно, посміхнутись Макх'ю. Нарешті він сказав:

- Бачте... йдеться про Філіпа Вейтона.

Почувши це прізвище, Макх'ю сіпнув щокою і сильно почервонів, що було не так легко, зважаючи на його постійний рум'янець. Він зморщив брови, підняв гнівним рухом руку і ніби збирався круто вилаятися. Проте заспокоївся і сказав (тільки в його голосі відчувалося, якого зусилля це йому коштувало):

- Питайте. Якось я вже висловлювався про Вейтона.

- Мені б хотілося знати,- почав Джеллін,- чому ви не подали на Вейтона позов до суду, щоб повернути свої гроші. Це досить дивно, тим паче що Вейтон кпить собі з вас. За два дні до одержання анонімок з погрозами він одвідав ваш заклад і публічно заявив, що не збирається повернути вам ні копійки з узятого боргу. Чому тоді при такому стані речей ви не звернулися до адвоката?

Якусь хвилю Макх'ю мовчав, і видно було, як його душить злість.

- До адвоката? - перепитав він.- У Вейтона нема ні гроша. Це чоловік скінчений, зруйнований, проспиртований алкоголем... Навіть найостанніший імпресаріо не хоче працювати з ним. Він сміявся б ще більше, якби я найняв адвоката.

- Але його дружина досить грошовита, і Джон Френзен, який позичав йому двісті тисяч франків, одержав усю цю суму від пані Вейтон.

- Я хочу грошей від нього, а не від його дружини. Я так йому й сказав, коли прийшов повернути позичку. Але він сприйняв це за образу. Почав верещати, що гроші його дружини його і що має повне право їх узяти, але після моєї заяви не дасть мені ні шеляга. «Почекайте ось, як у мене заведуться власні гроші»,- додав він ущипливо.

Макх'ю скінчив. Пітнів він надто рясно як на температуру, що панувала в його барі.

- Пробачте за наполегливість, але чи вам не здається, що це пояснення може нам здатися надто дивним? Сто тисяч доларів сума серйозна навіть для вас, і такої суми та ще з неістотної, по суті, причини так легко не витрачають. Досить вам подати позов, і через три місяці ви одержали б належну суму разом з поверненням коштів на процес. Чому ви цього не робите?

- Я вже вам пояснював,- сказав з притиском Макх'ю.- Іншого приводу не існує, і мені додати до цього нема чого.- Він зробив паузу і вів далі: - По-вашому, я хочу вбити Вейтона? При бажанні ви можете цьому повірити. Присягаюся вам, що мені кортіло не раз задушити його власними руками, але я ніколи [32] не зважуся на це, оскільки мені жаль його, а крім того, мені неохота гнити потім двадцять років у в'язниці.

- Цікаво, що всі в один голос кажуть, що Вейтон не заслуговує того, щоб через нього просидіти бодай один день у тюрмі,- втрутився Метчі.- Але ж урешті-решт хтось його вб'є, і сказане вами лежить на вашій совісті.

- Лежить на моїй совісті? Може, компрометує мене? - розлютився Макх'ю.- Я ладен заявити навіть перед Господом Богом, що хотів його вбити, і можу заприсягтися, що кожен, кому Вейтон сміявся б у лице, бо ошукав його на сто тисяч доларів, почував те саме, що і я...

Піднесений голос Макх'ю заглушали звуки псевдовіденського вальсу, а в залі панував такий розгардіяш, що люди не звертали уваги на його жестикуляцію. Тим паче що жестикулювали всі.

- Ну, гаразд, гаразд,- озвався несміливо Джеллін.- Не сердьтеся на нас. Спасибі за пояснення. Звичайно, якщо виникне потреба, я одвідаю вас ще раз. Ви не візьмете це мені за зле, правда?

- Приходьте, будь ласка,- сказав Макх'ю, встаючи зі стільця.- Я завжди до ваших послуг. Проте запевняю вас: якщо ви принесете мені звістку, що цього блазня застрелили, я не плакатиму...

На цім слові він пішов, стромляючи два пальця за комір сорочки, щоб вільніше зітхнути.

Матчі подивився на Джелліна, прагнучи з'ясувати його враження, але Артур, здавалося, сидів, заслуханий у бравурні звуки музики.

- Це Гершвін,- сказав він.- Ось послухайте. Яка краса! Тільки Гершвін уміє компонувати такі твори... Та що ж, треба вертатися до дійсності. Ходімо до Генрієти Бейм.

Добратися до оселі Генрієти Бейм о такій пізній порі було неважко. Виявилося, що актриса ще не вернулася з театру і служник усе ще чекав на хазяйку.

Джелліна і Метчі ввели до холу.

Втомлений Метчі позіхав, але Джеллін, який до дев'ятої вечора спав, був відпочилий і жвавий.

Чекання минало в цілковитій тиші. Нарешті близько половини третьої почувся гуркіт мотора, і через хвилину в холі показалася жінка, загорнута з ніг до голови в чорнобурку.

Великою скромністю вона не страждала, але її задерикувате обличчя пом'якшували і злагіднювали очі. Не важко було зрозуміти, чому вона сподобалася Вейтонові.

Навіть Метчі, відпорний до жіночих чарів, завагався і виступив не дуже переконливо в ролі «руки Джелліна». Щоб почати розмову, він здобувся на коротку заяву:

- Ми з поліції. У справі Вейтона. [33]

На щастя, Генрієта Бейм, здавалося, була рада застати в домі Я товариство, вона зняла хутро і, тягнучи його по підлозі, провела я Джелліна і Метчі через короткий коридорчик до вітальні.

- Люблю розмови про Філіпа,- зітхнула вона.- Багатьом він здається злим духом, але це помилка. Якби не його дружина, яка при найменшій його пригоді впадає в істерику, Філіп був би ідеальним другом.

Генрієта ввела Джелліна і Метчі до великої кімнати і посадила їх на канапі. Поки вона відчиняла бар, Джеллін запитав:

- Я хотів би, власне, дізнатися, що сталося, коли пані Вейтон відкрила, що ви і її чоловік...

- Розумію, розумію і зараз усе вам поясню. Зрештою я пробувала вже розтлумачити це іншому співробітникові, який питав про це два дні тому.- Вона налила собі трунку і, тримаючи чарку в руці, вела далі: - Буду з вами відверта. Попереднього дня я сказала не все.

Метчі суворо наморщив брови, але Джеллін заспокійливо торкнувся його руки.

- Сказати все я боялася,- пояснила Генрієта,- щоб не зашкодити пані Вейтон. Отож одного вечора, коли Філіп і я сиділи на канапі, на якій оце сидите ви, і розмовляли собі якнайневинніше про театр, ця жінка, підкупивши, мабуть, покоївку і служника, влетіла, як бомба, до кімнати й почала лаяти Філіпа. Якусь хвилину мене це розважало, але коли я побачила, як вона виймає з сумочки револьвер і погрожує ним Філіпові, я втрутилася...

- Пані Вейтон погрожувала вбити чоловіка? - спитав Джеллін.- Пробачте мені, але я хотів би, щоб ви повторили це ще раз... тільки подумайте... Може, в руках пані Вейтон був не револьвер, а якийсь інший предмет...

Генрієта Бейм посміхнулася приязно, але дещо іронічно.

- Натяк зрозуміла. Ви сумніваєтеся в правдивості моїх слів. Але я запевняю вас, що револьвер був не бутафорний, який використовують, граючи п'єси з бандитами. То був справжній браунінг, яким можна убити людину на відстані в тридцять кроків.

- Ах! - здивувався Джеллін, прикидаючись лицеміром, проте це вийшло в нього не вельми переконливо, щоб ошукати таку жінку, як Генрієта Бейм.- Ваші слова здаються мені такими важливими, що я своїм вухам не вірю. А що ж далі?

- Як я вже сказала, я втрутилася і заявила, що не хочу допускати скандалу в своєму домі,- вела далі Генрієта.- Тоді вона голосом, сповненим гідності, відповіла, що їй дуже прикро, що вона забулася в присутності такої, як я, жінки. Наразі вона обмежиться тим, що забере Філіпа, застерігаючи за собою право [34] вжити заходів щодо мене. Я розсміялася, і на цьому інцидент закінчився. Філіпа я вже більше не бачила, бо незабаром поїхала до Англії.

Розмова на цих словах актриси, по суті, й завершилася. Було таке враження, що Джеллін не знає, що далі сказати, і цілком поринув у роздуми. Метчі удавав, що й собі задумався, але не треба було бути тонким психологом, аби помітити, що його просто хилило на сон. Генрієта Бейм підпалила скіпки, і в каміні загуготів веселий вогонь. На тлі полум'я профіль актриси здавався справді дівчачим, довгі тіні робили невинним її личко.

Нарешті Джеллін наважився задати ще одне питання.

- Даруйте мені за нескромність... Чи вважаєте, що ви були великою любов'ю Вейтона? Був би вам дуже вдячний за цілком щиру відповідь. Не поспішайте сказати одразу «так» чи «ні», щоб довести, що ви не сентиментальна. Подумайте...

Актриса слухала Джелліна, а сама дивилася у вогонь каміна. На око, зовсім байдужа. Проте відчувалося, що питання зачепило струни її душі. Через хвилину вона обернулася і поглянула просто в очі Джелліну.

- Щиро... ні. Тому я страждала. Великою любов'ю я його не була, це він був моєю... єдиним у натовпі гарних зальотників, які крутяться у гримувальнях актрис. Але я не могла нічим цьому зарадити. Така вже в нього, певне, вдача... Не вміє кохати...- Вона посміхнулася.- Уявіть собі, я вбила собі в голову, що зумію його виховати... відучу від чарки, він у мене менше куритиме і більше працюватиме...

Джеллін пильно глянув на Генрієту. В голосі її ще звучало щире зворушення, але очі не тільки втратили невинний вираз, а й стали тепер холодними і твердими.

- Це все сталося рік тому? - спитав Артур.

- Рівно рік,- відповіла Бейм з гіркотою в голосі.- Однією з причин, чому Вейтон не зміг справді мене полюбити, було те, що на момент нашого знайомства саме скінчилася його, мабуть, справді велика любов до тієї гордої, як пава, Марти Сомерсет, автора кількох п'єс.

Джеллін не звернув уваги на злосливий тон, яким вона сказала останню фразу. Він підвівся і попрощався ще раз, перепрошуючи за такий пізній візит.

- Якщо треба рятувати Філіпа, то я до послуг поліції в будь-яку пору,- сказала на прощання Генрієта.

Як тільки вони опинилися надворі, Метчі дозволив собі кілька зауважень.

- Чули? Вона не розповіла поліції історії з револьвером, бо не хотіла зашкодити пані Вейтон! Гм! Треба сказати про це капітанові Сандерові. Факт дуже важливий. Можна було б за це її арештувати. [35]

Джеллін не заперечував, але й не згодився. Ішов обіч Метчі безлюдною сонною вулицею. Хоча туман уже розсіявся, повітря все ще залишалося важке й задушливе.

- Бачте, Метчі,- озвався Артур по хвилі,- ця історія з револьвером, розказана лише під час другого допиту, мене не дивує. Мене змушує задуматися інше: серед багатьох тих, хто заявив, що вони ненавидять і зневажають Вейтона, пані Бейм єдина, яка визнала, що кохає його.

Нічна свіжість, здавалося, перебила сон Метчі, і він зробився балакучим.

- Атож,- зауважив він,- любов може бути таким самим мотивом, як кожен інший, щоб хотіти добратися Вейтонові до шкури... Скажу вам щиро... Ще кілька хвилин тому я гадав, що життя Вейтона в такій самій небезпеці, як, скажімо, ваше або моє, але після знайомства з цією жінкою я починаю боятися за нього!

- Може, ви маєте рацію, але що мене найбільше вражає, це нервовий стан Вейтона. Уже три ночі не спати. Завтра буде вже чотири, післязавтра п'ять. А ви знаєте, що зі страху можна померти.

Обличчя Метчі просвітліло.

- Та й дурень же з мене! - гукнув він.- Як я міг не подумати про це! Вони знають, що Вейтон на межі сил, що він виснажений, і хочуть убити його страхом! Треба...

- Згоден,- урвав Джеллін.- Треба перехопити листи з погрозами, перш ніж вони потраплять до Вейтона. Так і зробимо. За три години підете на пошту, і ми затримаємо всю кореспонденцію, що приходить до Вейтона. Але що це нам дасть? Може, Філіп стане трохи спокійніший, хоча не можна ручитися, що він не попадеться на вудочку і не шалітиме ще більше, не отримуючи анонімок. Проте нам треба дотримуватись гіпотези, що Вейтона уб'ють дванадцятого, принаймні, що все наготовано до того, щоб його убити. А що нам утримання його кореспонденції дасть? Вейтон одержав уже три листи, його попереджено, і навіть якби більше їх не прийшло, гаданий убивця може діяти.

Завдяки логіці Артура обличчя Метчі спохмурніло знову.

- Значить, знову нічого,- кинув він,- нічого ми не можемо зробити. Доведеться тільки чекати до дванадцятого. Якщо його не вб'ють, добре, якщо уб'ють, до нас попадуть якісь нові? факти, достатні для того, щоб повести слідство...

Джеллін мотнув головою.

- Мусимо рятувати Вейтона, а не чекати, поки його вб'ють. Гаданий убивця, з причин відомих тільки йому, був змушений дати нам до рук чудову карту: оголосити про свої наміри перед тим, як учинити злочин. Нам треба вірно зіграти цю партію, щоб актор уникнув смерті. [36]

Дійшли до стоянки таксі.

- Ну, а зараз ходімо спати. Може, вранці спаде щось нове на гадку,- запропонував Метчі.

- Спати? - перепитав здивований Джеллін.- Але ж нам треба йти ще до дому однієї особи. Нас чекає візит до Марти Сомерсет, тієї письменниці, в п'єсах якої грав Вейтон.

Сержант, який відчиняв уже двері таксі, наміряючись сісти туди, застиг обурено.

- Уже за чверть четверта, шефе. Добитися прийому в таку пору буде нелегко, хіба що тільки драматурги змінили час щоденного чаювання...- Проте в машину він сів, уже примирившись з візитом.

Справа це була справді нелегка. Марта Сомерсет гостювала в аристократичній родині Вілкінсів, ті грали роль меценатів, заповнюючи дім відомими людьми: художниками, режисерами і письменниками. Вілкінси мали велику віллу, єдиною окрасою якої був парк у Мюррей Фет - досить сірої околиці за шість кілометрів від Бостона.

Отож довелося розбудити майже всіх мешканців вілли, змусивши люто гавкати собак по той бік брами, перед якою чекали Джеллін і Метчі. Далі довелося переконувати сторожа, що поліція має право входити в приватні оселі навіть о такій пізній порі, скористатися тими самими доказами в переговорах з портьє і камердинером Вілкінсів, піднятих з постелі, і нарешті з покоївкою Марти Сомерсет. Подолавши ці перешкоди, Джеллін і Метчі мусили чекати у вітальні, поки Марта одягнеться і з'явиться перед ними з лицем вкрай непривітним.

Джеллін так збентежився й розгубився, що не зумів вичавити навіть кількох слів, і Метчі довелося рятувати становище, перепрошуючи письменницю за вторгнення.

- Повірте, нам дуже прикро, що ми завдаємо вам стільки клопоту, але, як вам відомо, життя Філіпа Вейтона під загрозою,- сказав Метчі тоном як на нього дуже ґречним.- Треба використовувати кожну хвилину. Десь через шістдесят годин Вейтон може бути вбитий.

Марта Сомерсет слухала це пояснення без яких-небудь ознак знудження чи, навпаки, цікавості. У неї було делікатне личко і великі зелені очі. Важко було визначити, в чому полягали її чари, але вони не могли не подіяти. Красунею в класичному розумінні вона не була, оскільки риси її обличчя були дещо загрубі, але фігуру мала струнку і зграбну, довгі ноги, а руки чудової форми.

- Яв курсі цієї справи,- сказала вона бездоганною англійською мовою, такою несхожою з бостонським акцентом Метчі.- Усі дані, яких у мене вимагали в поліції, я дала. Що ще додати, я не знаю. [37]

Тут Джеллін, який врешті отямився, вирішив узяти голос.

- Даруйте мені...- пролепетав він.- Приходити і нав'язувати себе вам о такій порі ми не повинні... Але це справді необхідно, оскільки нам потрібна така інформація, яку почути можна лише од вас.

- Тоді прошу - питайте,- сказала Марта уже не так холодно.

- Я хотів би знати, чи, після того як дружина змусила Вейтона розлучитися з вами, він просив вас зустрітися ще раз?

Марта ледь зашарілася. Поглянула просто в очі Джелліну і відповіла:

- Так, він просив мене про це. Ось уже два роки ми не підтримуємо з ним ніяких стосунків, але не минає такого місяця, щоб він не вигадував якоїсь нагоди, аби зі мною зустрітися. На щастя, мені вдається уникнути цього. Недавно він дзвонив навіть сюди.

- Коли? - спитав Джеллін. - Та десь два тижні тому.

- І що ж ви йому сказали?

- Я дуже ґречно сказала йому, що не маю охоти з ним розмовляти, і поклала трубку. Апарат стоїть у мене в спальні, і запевняю вас, що мені це велика морока відповідати на такі от дзвінки.

Джеллін порозуміло посміхнувся і спитав:

- Як ви вважаєте, почуття Вейтона до вас щирі чи це тільки питання враженого самолюбства?

Питання було сміливе й коштувало Артуру чималої одваги, проте Марта Сомерсет відповіла без тіні замішання:

- На справжнє почуття Вейтон нездатний. Якщо чоловік пропонує такій жінці, як я, руку і серце, будучи уже одруженим, то це не справжній чоловік, а звичайний блазень. Даруйте вже мені за такий вираз. Смерті Вейтона я не прагну, і якби його вбили, мені було б дуже шкода. Але єдине почуття, яке в мене залишилося до нього, це погорда, і я гадаю, що маю для цього доволі підстав.- Вона підвелася.- Я можу вам ще чимось зарадити?

Джеллін мотнув головою. Марта подзвонила служниці. З'явилася покоївка, і обидва чоловіки, перепросивши ще раз за пізне вторгнення, вийшли в її супроводі. До брами їх провів портьє.

Була четверта ранку. Водій таксі, чекаючи їх, заснув. Перш ніж будити його, Джеллін звернувся до сержанта:

- Це неймовірне, але в мене таке враження, що я вхопився за одну ниточку клубка... Але повторюю - це неймовірне... [38]

Розділ четвертий

Смерть зумисне

Після одвідин Марти Сомерсет Джеллін і Метчі розійшлися. Метчі дістав завдання перехоплювати кореспонденції Вейтона, а це означало, що треба було вставати о шостій ранку, хоча лягти йому довелося лише о п'ятій. Проте цього разу він не нарікав. Джеллін пішов додому, але треба чесно визнати, що він теж не ліг спати.

Замкнувшись у своїй кімнаті, він знову вкотре вже засів за вивчення досьє Вейтона. Це були ті самі, уже добре йому відомі документи. Раніше він думав, що за столом можна розв'язати найскладнішу таємницю, але цього разу йому здалося, що розум пасує перед таким завданням.

До виконання погрози убити Філіпа Вейтона залишалося сімдесят чи вісімдесят годин, але й досі не виявлено нічого, що могло б привести до вирішення справи. Певним було одне: Вейтона треба рятувати.

Можливо б, досить було замкнути актора в камері міської в'язниці, тримати його до вечора дванадцятого листопада і в такий спосіб урятувати йому життя, але це означало б відмовитися від спроби викрити винуватця. Крім того, дата дванадцятого листопада могла б бути пасткою, маневром таємничого убивці. Можливо, він планував убити актора пізніше або раніше. Отож замкнути Вейтона у тюрму - це не найкраще розв'язання.

Снуючи туди-сюди по маленькому покоїку, Джеллін думав до восьмої ранку. Поданого йому дружиною сніданку він так і не торкнувся, тільки швидко помився у ванній і о десятій був уже в центральному управлінні, у відділі експертизи, де порядкував симпатичний доктор Андріан Прікоц, експерт-графолог зі світовою славою.

- Ви вже закінчили експертизу анонімок, посланих Вейтону? - спитав Джеллін.

Прікоц кивнув головою і підвів Артура до столу: там під склом лежали три адресовані Вейтону анонімки з погрозами, а поруч такі самі листи, які написали усі знайомі актора: його дружина, двоє шуряків, Макх'ю, Джон Френзен, Марта Сомерсет і челядь.

- Теоретично,- сказав Прікоц,- я викрив дещо важливе, а саме, що листи ці написані рукою автора ось цього зразка,- тут він показав на аркуш, написаний Джоном Френзеном.- Такий самий натиск пера, такий самий нахил літер, така сама манера [39] ставити розділові знаки, надто далеко від слова, до якого вони відносяться. Отож якби ви запитали про мою думку як експерта, я б відповів, що дев'яносто дев'ять відсотків за те, що листи написані автором цього зразка. Але якби ви запитали про мою приватну думку, то поставили б мене в скруту. Двох ідентичних почерків, щоправда, не існує, але тут ми маємо справу з великими літерами, а це почерк штучний, змінений, не той, яким автор листів послуговується щодня. Хоча це малоймовірне, але не можна виключити, що існує два ідентичні способи написання великих літер.

Артур Джеллін задумливо слухав, пильно розглядаючи записки під склом: написану рукою Френзена і ту, яку отримав Вейтон. На перший погляд почерк обох анонімників спільних рис мав небагато, але при уважнішому розглядові схожість упадала все більше у вічі.

- Подивіться на слово «листопад»,- провадив Прікоц.- Як його пише великими літерами Френзен, а як автор анонімок. На око, вони здаються мало схожими, правда? А тепер гляньте крізь лупу. В обох випадках чорнильні крапки на кінцях паличок мають таку саму форму, такий самий напрямок зліва направо, таке саме хвилювання. Це означає ідентичне тремтіння руки і на додачу такий самий навик виводити літери як в одному, так і в другому випадку. Але все це, повторюю, констатація чисто теоретична. Для дослідника, що розглядає конкретний випадок, існує ще чинник суб'єктивний, інтуїтивний. Наука спирається не лише на теорію, і три чверті нових відкриттів ми завдячуємо насамперед передчуттям одкривача, його «фізіологічній» упевненості, а потім уже його інтелекту...

Артур слухав з утіхою цікавий виклад доктора Прікоца і ледве, зважаючи на брак часу, гамував свою цікавість. Через хвилину він урвав міркування Прікоца питанням:

- А експертиза пер?

- Вона нічого не дає,- категорично заявив Прікоц.- Теоретично листи з погрозами могли бути написані чотирма з тих дев'ятнадцяти пер, які я розглянув, але це не доводить, що вони були написані одним з цих чотирьох...

- Чи можна узнати, кому належать ці чотири пера? - спитав Джеллін.

- Авжеж,- сказав доктор і підвів його до столу, на якому лежали пера, кожне з папірцем, де було зазначено, кому вони належать. Чотири з них було відкладено окремо. Дослідження показали, що листи могли бути написані саме ними.

Артур нагнувся і прочитав на аркушиках імена власниківі Гертруда Веймар, Френсіс Чезлі, Матільда Чезлі, Джон Френчзен.

- А чому не видно, що листи були написані одним з тих [40] пер? - спитав він.- Хіба кожному почерку не відповідає певна і відчутна деформація сталевого пера, яку можна побачити під мікроскопом?

- Так, але далеко не так категорично, як дехто собі уявляє. Цим самим пером, використовуючи вже наявну деформацію металу, можуть писати три-чотири особи, кожна з них притаманним собі почерком, А крім того, серед тих дев'ятнадцяти пер може й не виявитися того, яким були написані анонімки.

- Розумію,- сказав Джеллін, граючись пером, до якого був прикріплений аркушик з прізвищем Джона Френзена.- А от ви на підставі такої експертизи арештували б Френзена як особу найпідозрілішу?

Адріан Прікоц зняв окуляри, задумано протер їх і відповів спокійно:

- В ім'я закону, може б, і арештував, але для того, щоб совість моя була спокійна, мушу сказати, що я в його вині не переконаний.

Джеллін ще якусь хвилю грався скромним синім пером Френзена, потім поклав його на столі і попрощався з Прікоцом.

- Спасибі, докторе. Результати досліджень перешліть, будь ласка, капітанові Сандерові. Я саме йду до нього.

Джелліна капітан Сандер прийняв не одразу. Разом зі своїм заступником він саме опрацьовував докладний план захоплення банди фальшивомонетників, які досі вислизали з його рук. Справа Вейтона була не з найважливіших. Але після закінчення наради він прийняв Артура дуже сердечно і дружнім жестом посадив його.

- Ну, розповідайте. Я прочитав ваш рапорт учора ввечері. Ви працюєте, рук не покладаючи. Чи ж є у вас хоч якісь результати?

Джеллін переповів про зроблені ним кроки, про проведені дізнання, але висловлювати власну думку утримався.

- Отже, нічого нового,- вислухавши його, озвався Сандер.- Арештовувати Джона Френзена зовсім не збираюся. Досить наглядати за ним. Якщо відчує за собою стеження, то навіть при бажанні вбити Вейтона передумає...- Тут він замовк, зайшовшись натужним кашлем.- Найкращий вихід - це пильнувати Вейтона і тих шість-сім осіб, які можуть виношувати щодо нього лихі наміри. А щодо решти, то треба дати їм цілковиту волю. Я не можу підняти на ноги всю поліцію лише через те, що один Добродій пише другому про свій намір убити його. Отож зробили ми, мій любий Джеллін, дуже багато. Можете йти, Займайтеся Цією справою доти, поки вона вам не набридне, але тільки не надривайтеся. Я дав вам час до десятого, правда? Можу продовжити до дванадцятого, тільки не беріть цього всього надто [41] близько до серця. Бувайте! - І Сандер жестом показав, що вертається до перерваної праці.

Артур Джеллін почервонів, прокашлявся і, переборовши свою несміливість, вичавив:

- Якщо дванадцятого Вейтона вб'ють, це для поліції буде провал, і преса нас не помилує, як у випадку Норд Інтернешенел.

Капітан Сандер відірвався від паперів і сказав роздратовано:

- А що ж мені робити? Я пропонував Вейтону перебратися на десять днів до однієї з наших камер. Але він гордо відмовився. Отож залишається тільки заарештувати всю Америку до дванадцятого листопада.

Сердитий тон шефа позбавив Артура одваги. Він устав, вибачився і рушив до дверей. У цю мить ззаду почувся уже лагідніший голос Сандера.

- Та не переймайтеся так, Джеллін. Якщо ви збираєтеся запропонувати щось конкретне, говоріть.- Він усміхнувся приязно.- Я вислухаю вас з дорогою душею.

- Боюся, що те, що я хочу сказати, дурниці...- пролепетав заклопотаний Джеллін.

- Ну, ну, не будьте проханий. Досі якихось особливих дурниць щось ви не казали,- заохотив його капітан Сандер.

- Не знаю, з чого почати, пане капітан,- зітхнув Артур.- Не сердьтеся на мене, якщо те, що я скажу, здасться вам дурним... Бачте, сховати Вейтона від небезпеки, що йому загрожує, дуже важливо, і тому мені спадають найнесподіваніші помисли.

- Так у чому, достолиха, річ? - вигукнув виведений з терпіння Сандер.- Говоріть!

Після хвилі мовчання Джеллін нарешті зважився.

- Так ось...- почав він.- Припустімо, що Вейтон сьогодні вранці з якоїсь причини помре. Ввечері газети подадуть цю вістку великими літерами. Той, хто хоче Вейтона вбити, прочитає замітку і дізнається, що мета його досягнена. Він залишиться задоволений, а Вейтонові вже не загрожуватиме жодна небезпека...

Увага, з якою Сандер слухав Джелліна, свідчила, що він зацікавився цим помислом.

- Якщо я правильно вас зрозумів, ви хочете сказати, що було б добре подати фальшиву вістку про смерть Вейтона і скористатися цим.

- Саме так, капітане,- признався ніяково Джеллін. Запанувала мовчанка, Сандер пильно розглядав свої нігті.

- Помисел цей аж ніяк не поганий,- сказав він нарешті.- Але він тягне за собою деякі незручності. По-перше, це вирішення кінематографічне, а ви знаєте, що я не підтримую поліційних [42] методів, які ми бачимо в кіно; по-друге, це рятує Вейтонові життя лише до вечора, дванадцятого листопада, потім нам доведеться його воскресити, бо вбили ж ми його нароком. Тоді недійшлий убивця може знову взятися за своє.

Тінь зажури лягла на обличчя Джелліна. Проте він наважився таки заперечити.

- Не віриться, щоб можна було знову готувати злочин точнісінько так, як першого разу... В усій цій історії найбільше мене вражає механічна точність затіюваного злочину. Щодня приходить лист з погрозами і щодня подається нова деталь. Проте жодної звістки, яка могла б кинути нове світло на всю справу. Незважаючи на проведені допити, ми все ще рухаємось навпомацки. Не уявляю, щоб можна було все це організувати вдруге. Удаючи смерть Вейтона, ми добиваємося ще однієї вигоди, припускаючи, що після виявлення цієї фіктивної смерті актор буде справді вбитий дванадцятого листопада. Хто ж може бути вбивцею? Правду знатимуть лише домашні Вейтона. Якщо попри все його вб'ють дванадцятого листопада, то буде ясно, що вбивство вчинив хтось з домашніх, і виявити винуватця стане набагато легше.

Капітан Сандер заперечливо похитав головою.

- Мені шкода,- сказав він,- але я іншої думки...- Він устав і поплескав по плечу Джелліна, який засоромлено похнюпився.- Усе гаразд. Я дуже ціную ваші зусилля. Продовжуйте їх згідно з нашими методами і посилайте мені, як я вже просив, кожні дванадцять годин рапорти. Одинадцятого ввечері я сам прийду до вас з допомогою. Вище носа! Дерзайте!

Капітан Сандер ще раз глянув на Артура Джелліна - той з винуватою міною вже причиняв за собою двері-і повернувся до перерваної праці. Проте щось відвертало його думки. Щось засіло в нього в голові й перешкоджало працювати не менше, ніж телефонні дзвінки й численні візити. Точно об одинадцятій кур'єр приніс другий рапорт Джелліна. Сандер уважно прочитав його.

«Капітанові Сандеру

в центральне управління поліції

СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ № 2

Окрім відомостей, переданих вам усно, у слідстві нічого нового. Кореспонденцію Філіпа Вейтона перехоплено. Серед неї виявлено анонімку з погрозами, змістом і виглядом схожу з попередніми: Філіп Вейтон має бути вбитим вранці дванадцятого листопада, в автомобілі. Так само, як і в попередніх випадках, листа передано до наукової лабораторії. Усі особи, пов'язані зі [43] справою Вейтона, були під наглядом з метою виявлення, чи не послав хтось із них листа, але, як і досі, це не дало ніяких результатів. Стеження триває далі. Відправлено об одинадцятій годині.

Артур Джеллін»,

Капітан Сандер поклав рапорт до кишені і вийшов з кабінету. Він вирішив зустрітися з Джелліном. Цей сумлінний працівник, хоча не спав ніч, звичайно сидів за столом в архіві й вивчав документи, позв'язані з учиненою два роки тому крадіжкою.

- Годі вам тут скніти,- владно сказав Сандер.- Беріть капелюха, і гайда разом до Вейтона.

Стояв теплий сонячний ранок. Сандер і Джеллін ішли швидким кроком, але тільки перед будинком актора капітан пояснив збентеженому, як завжди, Артурові причину їхнього походу.

- Я, любий Джеллін, передумав. Вирішив діяти за вашим планом.

Джеллін подякував йому несміливою і радісною усмішкою. Після всіх перевірок, дещо полегшених через присутність капітана, Сандера і Джелліна впустили до вілли Вейтонів. Опинившись у холі, обидва стурбовано позирнули один на одного. Стіни дихали якоюсь грізною тривогою, як при вході до покійницької. Челядь ходила і перемовлялася дуже стримано, на обличчях малювалася запобіглива пошана. Поки вони чекали-, щоб їх провели до покою, в якому був актор, через хол швидко пройшла якась жінка. Квітчаста коротка сукня на ній дозволяла бачити її стрункі ноги в тонких золотистих панчохах. Жінка виходила з холу, коли Джеллін, захоплений раптовою думкою, за яку одразу ж пошкодував, гукнув:

- Панно Веймар...

Жінка обернулася й усміхнулася приязно. Гарне її личко обрамляв водоспад світло-попелястого волосся. Ця німкеня виглядала типовою американкою і могла рекламувати зубну пасту чи креми для обличчя.

- Я хотів би вам щось сказати,- бовкнув Джеллін, ніби підштовхуваний тією думкою, що переслідувала його.

Гертруда Веймар, колишня дружина Джона Френзена, а нині секретарка Чезлі, підійшла до капітана Сандера і Джелліна. Капітан, не втаємничений у задуми Артура, дивився на нього несхвально.

- Ми з поліції,- сказав Джеллін,- і потребуємо певних відомостей стосовно Френсіса Чезлі...- І він повторив ще раз: - Френсіса Чезлі.

Пані Веймар ця репліка не застукала зненацька. Вона лише перестала усміхатися, силкуючись скупчити думки. [44]

- Може б, ви сказали нам про нього щось більше...- ризикнув одважно Джеллін.

Тон голосу Гертруди споважнів.

- Звичайно... Через кілька днів ми збираємося заручитися... мабуть, одразу після дванадцятого, коли скінчиться вся ця історія.

Джеллін і Сандер не могли вийти з дива. Вейтону погрожують смертю, а в цьому самому домі задумали заручини, «коли скінчиться вся ця історія». Ясно було, що актора тут ставили за ніщо, оскільки його смерть не заважала такій ідилії. Хто гака панна Веймар, капітан і Артур добре знали, тим більше їх уразила вістка про близькі заручини.

- А Вейтон знає про це? - спитав різко Сандер. Усякі новини, а це була новина, його завжди дратували.

- Так,- відповіла невинно Гертруда.- Френсіс і я сказали про це всім домашнім... Вам, може, здасться, що момент обрано не дуже вдалий, але Френсіс хоче покласти край пліткам про нас... Навіть пан Вейтон кілька разів за останні дні, можливо, через розшарпані нерви, казав, що вважає мою присутність біля Френсіса двозначною...

Гертруда Веймар говорила м'яко і лагідно, вона вміла трактувати найдражливіші справи так невинно, що вони втрачали всю свою пікантність.

Коли вона скінчила, Джеллін спробував ще раз поставити те саме питання.

- Хоча Френсіс Чезлі за кілька днів стане вашим нареченим, усе-таки хотілося почути дещо про нього. О, нічого такого особливого. Я б тільки хотів знати, чи він розбирається в душевному світі свого швагра Філіпа Вейтона...

- Чи розбирається він... В розумінні чого? - спитала Гертруда.- Ясна річ, він знає про те, про що ми всі знаємо... про Генрієту Бейм, Марту Сомерсет...

- Ах,- зітхнув Джеллін.- Так пан Чезлі знайомий з обома жінками?

- Авжеж! Обидві вони досить відомі: одна актриса, друга письменниця.

- Пробачте... А може б, ви сказали нам, чи знав Френсіс Чезлі, який вплив мали ці знайомства на Вейтона? Зараз я поясню, що я маю на оці... Яка з цих прихильностей була глибша... важливіша?

Гертруда Веймар зморщила брови, силкуючись зрозуміти питання краще.

- Не знаю чому, але ми ніколи про це багато не розмовляли,- нарешті проказала вона.- Думаю, що думка Френсіса тут збігалася з думкою нас усіх. Марта Сомерсет була великою любов'ю Вейтона. [45]

Вона посміхнулася, показуючи жестом, що їй треба вже йти.

- Дякую, дякую... і вибачте мені,- попрощався з нею Джеллін.

- Навіщо ви питали про це? - здивувався Сандер. Необхідність відповідати дещо збентежила Артура, але по хвилі вагання він сказав:

- Розпитувати про щось Гертруду Веймар в мене не було необхідності. Я хотів лише знати, чи втаємничували її в секрети Вейтона. Мені здається, що вона чудово розбирається в усьому, хоча й намагається це приховувати. Тільки ці заручини з Френсісом Чезлі ускладнюють усе...

- Атож,- буркнув Сандер задумано.- Вони змінюють усі стосунки, але не кидають жодного нового світла.

Вони мовчки чекали ще хвилю, перш ніж камердинер провів їх до вітальні. Актор лежав на канапі. Поряд сиділа його дружина, тримаючи на колінах розгорнуту книжку. Двоє чергових поліцейських сиділо на другій канапі, тихо гомонячи між собою.

- Добридень, пане Вейтон, як самопочуття?- спитав сердечно Сандер.

Вейтон сів на канапі з вимушеною усмішкою на обличчі.

- Не може спати,- обізвалася пані Вейтон.- Це його нещастя. Якби він зумів заснути, то заспокоївся б і побачив би все в іншому світлі.

По хвилі Сандер сів біля Вейтона на канапу.

- Дорогий пане Філіп, я прийшов саме для того, щоб заспокоїти вас... Що ви таке кажете? Ми підняли на ноги половину поліції через вас, а ви все ще хвилюєтеся? Послухайте мене, я хочу вам сказати три речі. Перша і найважливіша така: ви в цілковитій безпеці. Практично неможливо, щоб хто-небудь, хоч би й дух, міг торкнутися до вас як дванадцятого, так і пізніше. Кажу вам ще раз: як на мене, це просто дурний жарт. Хтось хоче вивести вас з рівноваги, а ви, як дитина, попалися на цю гру. Ці ідіотичні анонімки, ці погрози зайця і того б не злякали, то чому ж це вам впадати у паніку?

Філіп Вейтон мовчки помотав головою. Очі в нього бігали, і він створював враження людини, приреченої на смерть.

- От подумайте самі,- тягнув далі Сандер,- майже два десятки чоловік пильнують вас удень і вночі, ваша вілла перетворена в справжню фортецю, щоб увійти сюди, треба перепустку і двічі пройти огляд, ось уже два дні ви їсте лише консерви і п'єте воду із закоркованих фабричних пляшок, щоб уникнути можливого отруєння. Як же вас можуть убити? Подихом? По радіо?

Актор ще раз мотнув головою.

- Не знаю,- сказав він,- але мене вб'ють.- Його очі блищали [46] хворобливо.- Аркушик у календарі показує дев'яте листопада. Ще два аркушики, ще два аркушики життя... десяте і одинадцяте, а потім буде дванадцяте...

- Так, буде дванадцяте,- сказав виведений з терпіння Сандер.- Я хочу побачити, що зробить дванадцятого той шаленець, який обіцяє вбити вас у автомобілі. Але ж це хлоп'яцтво, бо дванадцятого ви до автомобіля не сядете...

Вейтон ніби заспокоївся. Устав, закурив, налив собі чарку. - Може, вони розраховують саме на те, що я поїду машиною, і знають про це ліпше за мене,- сказав він.- Може, замість дванадцятого вранці вони вб'ють мене дванадцятого ввечері... Річ не в деталях. Головне, що вони доберуться до мене. Я відчуваю...- Він узяв чарку, але рука його тремтіла.- Я так боюся, що вже в душі погодився з цим. Я певен, що помру. Важко.

Ці слова він сказав без патетики, але його голос був такий низький і проникливий, що навіть у капітана Сандера тьохнуло серце, хоча зворушити його було нелегко.

Очі пані Вейтон наповнилися слізьми. Вона підняла голову і сказала знервованим і водночас сповненим співчуттям голосом:

- Заспокойся, Філіпе! Заспокойся! Благаю, а то я не витримаю більше! Якщо ти поводитимешся так і надалі, то я умру перша!

Філіп звернувся до дружини з ніжністю, сповненою гіркоти:

- По суті, ти лише позбудешся тягаря. Я завдав тобі стільки прикрощів, що ти повинна радіти, коли я...

- Киньте,- втрутився капітан Сандер.- Ви так поводитись не повинні...

На око, вже спокійніший, але його спокій не міг ошукати нікого, Філіп прошепотів:

- Ваша правда. Вибач, кохана, знов ці кляті нерви...- Він сів знову на канапу.- Продовжуйте, пане капітан.

- Ет, нічого такого особливого,- провадив Сандер.- Друга річ, про яку я хотів вам сказати, торкається самого слідства. Незважаючи на величезні зусилля, ми не виявили нічого серйозного. А це прямо підтверджує мою гіпотезу, що вам нічого не загрожує. Зрозумійте: якби хтось вас аж так ненавидів, що ладен був учинити злочин, ми б, безперечно, його викрили...

Ніби даючи капітанові зрозуміти, що для нього його гіпотеза позбавлена всіх підстав, Вейтон, не встряючи в суперечку» запитав:

- А третя?

Щоб вигадати час, Сандер закурив.

- Не знаю, як вам про це й сказати. Ідеться про дуже [47] складний маневр, план якого спав мені в голову і який зовсім відвернув би від вас усяку небезпеку і став би пасткою для можливого убивці.

- Який маневр? - запитав Вейтон з непідробним зацікавленням.

- Уявіть собі,- вів далі Сандер,- ідо той, хто вирішив вас убити, прочитає у вечірніх газетах, що вас не стало... Тоді б йому не було чого робити. Ваша смерть до строку, призначеного ним, геть змінила б увесь розклад карт. Якщо він готував або готує вбивство, то його план лясне. Така містифікація, може, дозволить викрити факти, які виведуть нас на слід убивці. Усі газети писали б про вашу смерть, і хтось, хто цьому повірить, міг би сказати такі речі, про які він мовчить, поки ви живі...

- Усі газети? - урвав його Вейтон.

- Звичайно. Вийшовши звідси, я пішов би до представника Асошіейтед Прес, і сьогодні ввечері вся американська преса подала б звістку про вашу смерть... викликану...- Сандор посміхнувея,- інфарктом...

- Який жах! - гукнула раптом пані Вейтон, затуляючи обличчя руками.- Яке страхіття! Але ти ніколи не пристанеш на таке!

- Ах! Я ж не сказав, що збираюся це зробити,- зауважив Сандер.- Я сказав лишень, що це гарна, мабуть, ідея.

Джеллін, на якого ніхто не звертав уваги, міг легко спостерігати за реакцією всіх. Отож він підмітив, що пані Вейтон поривається щось сказати, але чоловік стримує її сердитим поглядом.

- Це тебе не обходить! - гукнув він.- На карту поставлено моє життя, розумієш!? Тільки я можу вирішувати все!.. Пане капітан, скажіть мені, що треба робити. Уже три дні я не довіряю нікому, а зараз уперше в мені оживає надія... Говоріть!

Сандер за хвилину зупинився.

- Така містифікація вимагає дотримання найсуворішої таємниці. Ніхто, окрім мешканців цього дому, не повинен нічого підозрювати. З цієї хвилини вам не можна нікого приймати. Нікого, розумієте? Згодом, під приводом жалоби, це буде цілком природно. Решту я беру на себе. Уже сьогодні вечірні випуски найбільших газет подадуть повідомлення про вашу смерть.

У цю мить пані Вейтон звелася на ноги. її бліде обличчя зраджувало тривогу і зневагу. З очима, повними сліз, вона звернулася до чоловіка:

- Ти блазень, Філіпе!- гукнула вона.- Блазень! Ти граєшся зі своїм і моїм життям! Ти зовсім не думаєш, що я цього моторошного фарсу не перенесу! Ти зовсім нічого не розумієш! - І вона, хлипаючи, вибігла з кімнати.

Запала тиша. Філіп Вейтон пройшовся по вітальні, глянув [48] на Джелліна, застиглого в шанобливій позі, а потім на Сандера, який саме закурив.

- Не зважайте на мою дружину,- сказав він капітанові.- Вона швидко заспокоїться і зрозуміє, що я маю рацію, пристаючи на вашу ідею. Спасибі вам... Велике спасибі...- піднесено повторив він.- Я відчуваю, що житиму, що їм не вдасться вбити мене!

Сандер і Джеллін попрощалися з Вейтоном, старанно приховуючи свій подив перед такою несподіваною поведінкою актора. Вийшли. Було без чверті дванадцята.

Розділ п'ятий

Усупереч логіці

Десятого листопада вечірня преса повідомила про смерть Вейтона.

Сандер просив президента Асошіейтед Прес не дуже виставляти це повідомлення, і майже всі газети подали його посередині колонки. Поліція домагалася лише появи цієї замітки, але оскільки через якийсь час її треба було спростовувати, то краще не зчиняти довкола смерті Вейтона надмірного галасу.

У вечірньому виданні «Бостон Ньюс» з'явився такий «пасаж»:

«Знаменитий актор Філіп Вейтон

помер від інфаркту! Бостон, 9 листопада, вечір.

Сьогодні опівдні відомий актор Філіп Вейтон нагло помер у своїй віллі на серцевий приступ. Як пам'ятають наші читачі, починаючи від 6 листопада, він щодня одержував анонімні листи з погрозами, що його 12 листопада вб'ють у машині. Одержавши першого листа, Вейтон замкнувся вдома, підозріваючи все і всіх. У нього почалася важка депресія. Очевидно, саме ця депресія й привела до того, що в нього стався у чверть на дванадцяту під час читання преси серцевий напад зі смертельним кінцем. Поліція веде далі слідство, результати якого тримаються в найсуворішій таємниці.

Сорокарічний Філіп Вейтон розпочав акторську кар'єру у вісімнадцятилітньому віці в мандрівній трупі. 1920 рік приніс два-дцятитрьохлітньому акторові нечуваний успіх у поставленій у нью-йоркському Блакитному Палаці п'єсі «Контрабанда», модній [49] у ті часи комедії про любов і бандитів. Відтоді почалася блискуча кар'єра Вейтона, дещо пригальмована 1935 року у зв'язку з його викликом до Голлівуду. Його дебют у кіно виявився невдалим. Вейтон розв'язав тоді газетну кампанію проти Джона Беррімора, обвинувачуючи його, що він перепинив йому шлях до успіху неетичними засобами. Відтоді щастя ніби одвернулося від Філіпа Вейтона, а численні створені ним театральні трупи не добилися успіхів. Зі смертю Вейтона Америка втрачає одного із своїх акторів, наділеного найбуйнішим темпераментом. На відміну від більшості своїх колег, найбільше достоїнство яких стиль, але які часто грішать холодом, Філіп Вейтон, і то найбезпосередніше, підкупав публіку своєю щирістю і непогамовністю. Уся преса його рідного міста Бостона висловлює щире співчуття сім'ї і близьким актора».

Інші газети теж подали з невеличкими змінами це саме повідомлення, надіслане з Асошіейтед Прес з проханням опублікувати без довгих коментарів.

Артур Джеллін прочитав цю замітку в тиші свого кабінету, коли встав о восьмій вечора. На душі в нього стало недобре. Ще напередодні містифікація здавалася йому цілком природною, але тепер, утілена в життя, вона трохи вражала. Думка про те, що повідомлення всіх вечірніх газет про смерть Вейтона неправдиве і що автор цієї брехні саме він, гнобила сумління Джелліна. Справу Вейтона капітан Сандер передав Артурові тепер цілком, під умовою, що той одинадцятого листопада до одинадцятої години скаже йому, хто автор анонімок або хто найпідозріліший. Привченого до тихого і спокійного життя Джелліна така відповідальність давила тягарем. Зі страхом він думав, що станеться, якщо дванадцятого листопада, незважаючи на всі його вжиті заходи, Вейтон буде вбитий. Зажурено згадував він дні, коли, нікому не відомий, спокійно працював собі над запорошеними, безособовими досьє в архіві.

Тепер життя навколо так і кипіло, кожна хвилина була на обліку, і Джеллін часто позирав на годинник, який методично й безповоротно пожирав час, відпущений йому до дванадцятого листопада. Зараз мав надійти сержант Метчі, посланий для посилення охорони до дому Вейтона. Ні двоє поліцейських, ні навіть сержант уже не здавалися йому достатньою охороною для Вейтона. Звичайно, того, хто ховається вдома, можна легко застрелити з револьвера. Але ж, крім того, існує багато інших способів убивства, починаючи від отруєних газом подушок. Подумавши про це, Джеллін затіпався в пропасниці.

Метчі появився в кабінеті годиною раніше, ніж було домовлено. Джеллін, за своїм звичаєм, виписував на аркушиках паперу неясності у справі Вейтона. Вгорі на кожній сторінці він [50] писав одне питання, а під ним залишав чисте місце для відповіді. Зараз перед ним лежали три такі аркушики.

Питання. Чому посилають листи з погрозами?

Відповідь:

Питання: Чому саме 12 листопада і в машині?

Відповідь:

Питання: Чому загрожують Вейтонові? Ради матеріальної користі чи причина почуття?

Відповідь:

Якби він знайшов розв'язання однієї з цих загадок, то дістав би до рук відомості, які допомогли б йому розв'язати інші. На жаль, навіть маленький проблиск не освітлював мороку цієї таємниці.

Метчі, як це часто бувало, увійшов до кабінету галасливо, не скидаючи навіть капелюха. Проте цього разу його цілком виправдувала тривога, яка малювалася на його обличчі.

- У мене неймовірна новина...- гукнув він, спершись обіруч на стіл Джелліна.- Сьогодні ввечері Вейтонові послали чергову анонімку. Я пішов, як мені звелів капітан Сандер, на пошту, і там мені її передали. Ось подивіться...- Він простягнув Джелліну конверт.- Тепер вони присилають уже двічі на день... Подумати лишень: ще сьогодні вранці Вейтон здавався майже щасливим, бо не отримав щоденної порції погроз. Якби бідолаха знав, що ми перехопили аж два листи...

Артур узяв конверт, відкрив його і прочитав таку саму погрозу, як і в попередніх листах. Вейтон буде вбитий дванадцятого листопада в автомобілі. Посилач користувався тією самою манерою вислову, не міняючи навіть коми. Повторював ті самі слова, щоб вразити Вейтона ще дошкульніше.

Довгі дві хвилини Артур мовчки розглядав аркушик, що містив уже добре відомі йому слова.

- Ви знаєте, де вкидали цього листа? - спитав він по хвилі.

- Авжеж,- відповів Метчі.- Скринька номер 12, Олд Бромер-стріт, на міській околиці. Зрештою всі листи відправлені з передмістя.

- О котрій це було?

- Не пізніше, ніж о тринадцятій. Це остання можливість, Щоб лист було вручено ввечері того самого дня.

Джеллін устав і поклав конверт до кишені.

- Ходімо до доктора Прікоца. Треба негайно дослідити цього листа.

- Лабораторія вже зачинена, а доктор Прікоц удома.

- То подзвоніть йому, Метчі,- попросив Джеллін.- Хай він повернеться до лабораторії, а за цей час і ми туди доберемося... Від аналізу цього листа може залежати багато чого. [51]

Вийшли. Метчі подзвонив до доктора Прікоца, і невдовзі всі троє зустрілися в лабораторії.

- Пробачте за клопіт,- сказав Джеллін,- але Вейтонові сьогодні прислали ще одного листа і треба, щоб ви якнайхутчіш порівняли його з іншими.

Адріан Прікоц узяв аркуш паперу, поданий йому Джелліном, і, оглядаючи його крізь лупу, порівняв з чотирма посланими раніше до Вейтона анонімками, які лежали тут же за склом.

- Цей лист од попередніх не відрізняється,- сказав він.- Оглянемо його тепер через проектор.

Він провів Джелліна і сержанта Метчі до темної кімнати. Підійшов до апарата, поставленого перед маленьким екраном, вклав туди аркушик і запалив лампу. На білій площині показалося багаторазове збільшення листа. Якусь хвилю Прікоц розглядав його, потім вийняв аркушик і вставив у проектор один з попередніх листів.

- Точно таке саме,- сказав він, звертаючись до Артура.- Та сама рука, той самий стиль, ті самі зміни, викликані бажанням приховати власний почерк. Вони відрізняються тільки папером, чорнилом і тим, що останнього листа написано десь десять- дванадцять годин тому... Попередні чотири аркуші, як я зазначав це у своєму звіті, мали той самий ступінь загусання чорнила, а це означає, що всі вони були написані водночас і тільки послані по черзі.

Обличчя Джелліна зненацька освітилося усмішкою.

- То ви кажете, що попередні листи були написані заразом, а цей останній ні?

- Це майже певно... Якщо тільки анонімник не користувався спеціальним чорнилом, яке в торгівлі зустрічається дуже рідко.

Як це траплялося не раз, Джеллін почервонів, але цього разу не з вродженої сором'язливості, а з утіхи. Подякував докторові Прікоцу і, сповнений завзяття, вийшов з лабораторії.

На вулиці він сказав сержантові Метчі, який ішов за ним слідом:

- Ідіть знову до вілли Вейтона і ні кроку звідти, поки не прийду я. Пильнуйте всіх, Метчі, не довіряйте нікому, навіть псу, який стереже дім. Занотовуйте кожну подробицю, якщо вона бодай чимось здасться вам незвичайною. Не відлучайтеся звідти ні вдень, ні вночі.

Звичайно Джеллін користувався вишуканою мовою, сповненою ввічливих зворотів, тому наказ, виданий владним тоном, свідчив про його важливість. Метчі піймав це на льоту.

- Слухаюсь!

Того вечора Джеллін одвідав мене знову. Я саме готував до друку свою статтю на тему психопатології, коли Джін увів його до кімнати. Мене здивувало, як била з нього енергія, але коли [52] за чаюванням він розповів мені про все, що сталося з моменту нашої останньої зустрічі, я зрозумів його душевний стан.

- Ще півгодини тому,- сказав він,- я рухався навпомацки. Не було ані найменшого сліду, я не міг навіть мати жодних виправданих підозр. Тепер я вже можу висунути якусь гіпотезу. Гіпотеза - це ще нічого певного, але це більше, ніж нічого. Ось послухайте: сьогодні до Вейтона прийшло два листи з погрозами, а не один, як звикле. А ми ж саме сьогодні вперше перейняли кореспонденцію для того, щоб припинити доступ до нього погроз. Що це означає? Це ясно як сонце. Анонімник, знаючи, що до Вейтона сьогодні вранці лист з погрозами не дійшов, але не знаючи, як це так сталося, оскільки його затримали ми, настрочив наступного листа, боячись, що попередній пропав. Але як же анонімник так швидко довідався, що вранці не було листа? Листоноша приходить о дев'ятій. Другий лист мав бути посланий найпізніше о тринадцятій. Від дев'ятої до тринадцятої - чотири години. Це замало, аби хтось, окрім домашніх, міг довідатись, що вранці актор листа не отримав, і мав час до тринадцятої послати наступного. Отож анонімник - це хтось з домашніх, хто добре в курсі всього...- Артур задумався, але через хвилю вів далі: - Власне, це міг би бути хтось і поза колом домашніх, але це малоймовірно, бо надто небезпечно. Усі мешканці вілли Вейтона під суворим наглядом, навіть кухар. Підтримка будь-яких контактів з домашніми при такому контролі рано чи пізно привела б до викриття убивці.

Джеллін міркував дуже логічно і ладен був дати себе каменувати в ім'я слушності своїх доказів. Мене досвід, проте, навчив сумніватися іноді в логіці. Не раз мені доводилося примирятися з тим, що мотиви, які керують людськими вчинками, не завжди аж такі логічні, як це могло б здатися. Я сказав про це Джелліну, наводячи приклад з одним шаленцем, якого даремно я намагався вилікувати кілька місяців тому. Цей чоловік був напрочуд логічний і скоординований у всьому, навіть у своєму шаленстві. Логіка поривала його робити предивні вчинки. Одного разу, скажімо, його арештували тоді, коли він намагався в людній крамниці украсти в когось гаманець. Коли його спитали, то він мотиви свого вчинку пояснив так: два роки тому в нього поцупили гаманця, от він і вирішив «помститися», вернути собі рівновагу, пограбувавши когось іншого. Зустрічаючи на вулиці сіромах і жебраків, цей чоловік ніколи не подає милостині. Свою поведінку він пояснює тим, що колись йому в нужді ніхто не допомагав. Прикладів такого поводження я міг би навести чимало. І хіба всі ці люди не чинили логічно? На Артура цей приклад не справив ніякого враження.

- У цій справі,- сказав він,- нелогічним мені здається лише одне: листи з погрозами. Якщо ми зуміємо висунути гіпотезy, [53] яка виправдує написання цих анонімок, то ми викриємо всю правду. Припускаючи, що автор листів мешкає з Вейтоном, треба обмислити, чому він хоче попередити актора, що вб'є його?

Він дістав з кишені блокнот і написав у ньому якесь прізвище.

- Розберемо по черзі кожного...- сказав він.- Почнемо з Матільди Чезлі...

Він задумано пройшовся по кімнаті. Я уважно стежив за ним і чув, як час од часу він бурчав під носом прізвища: Гертруда Веймар... Френсіс Чезлі... Альберт Чезлі... записуючи ці прізвища до свого нотатника. Врешті він похитав головою, і на його обличчі написалася нехіть.

- Жодна з цих осіб, якщо тільки вона не шалена, цих листів не повинна була писати. Брак будь-яких мотивів. Навіщо їй це робити?

- Ось послухайте, Артуре,- спробував я йому пояснити.- Ця справа здається мені особливою. Ще нічого не сталося, а поліція вже в повній готовності, ніби справді вчинено злочин. А знаєте чому? Тому, що поліція хоче викрити щось, чого ще не існує, убивцю, який ще не убив. Слідів нема. Учинений злочин завжди лишає сліди, але які сліди може залишити злочин, який ще не скоївся? Хай це лунає абсурдно, але щоб викрити щось, треба допустити, аби воно сталося. Якби мене почув Вейтон, то впав би в чергову істерику. Він сказав би, що ми чекаємо його смерті і тільки тоді почнемо шукати убивцю.- Я плеснув Джелліна по плечах і додав: - Заспокойтеся, Артуре. Адже для запевнення Вейтонової безпеки зроблене все. Може, навіть, хтозна, ця кумедія з його удаваною смертю дозволить уникнути трагедії. Тепер нічого іншого не зостається, як триматися насторожі й чекати. Може, анонімник припуститься якогось промаху, і тоді Вейтон справді буде в безпеці.

Бодай на якийсь час мені вдалося відірвати Джелліна від упертих думок про справу Вейтона, і ми півгодини говорили про сторонні речі. А проте вряди-годи я бачив, що Артур поринає в свої роздуми, пробуючи все суперечне з логікою пояснити логічно.

- Я не хотів би нав'язуватися вам, і якщо прошу у вас надто багато, то скажіть мені це...- звернувся він до мене вже при прощанні.

- Я слухаю, слухаю,- намагався я підбадьорити його.

- Ви знаєте всю цю справу з найдрібнішими деталями... Ви були у віллі Вейтона... Отож я був би вам вельми вдячний, якби ви захотіли подумати над розв'язанням цієї загадки.

Я пообіцяв йому гарненько поміркувати над цією справою і ми домовилися з ним знов побачитись одинадцятого листопада ввечері. [54]

Артур Джеллін пішов додому і ліг у постіль, але заснути не міг. Думка про перегони, як він висловився, з часом мучила його навіть уві сні, а близька дата дванадцятого листопада не дозволяла йому відпочивати.

Пунктуальний, як завжди, о восьмій ранку він сидів уже за столом і до одинадцятої писав свій третій рапорт, призначений для капітана Сандера.

«Капітанові Столану Сандеру в центральне управління поліції

СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ М З 10 листопада, год. 10.45.

Вчора, 9 листопада, о 20.40 сержант Метчі перехопив на пошті адресований Філіпу Вейтону лист з погрозами. Лист послано того самого дня не пізніше тринадцятої години. Я передав його на аналіз докторові Прікоцу, і той підтвердив, що лист ідентичний попереднім, але написаний десять - дванадцять годин тому, тобто між десятою ранку і тринадцятою, саме перед тим, як опустити в скриньку. Існує підозра, що другий лист, одержаний того самого дня, був посланий тому, що анонімник помітив: попередній лист до Вейтона не потрапив. Ми перехопили його з ранковою поштою. Отож виникає підозра, що посилач чудово поінформований про ситуацію в родині Вейтона і навіть знаходиться в тому самому домі, позаяк він дуже швидко довідався, що актор попереднього листа не отримав. Сьогодні вранці ми перехопили на пошті шостого листа з погрозами Філіпу Вейтону. Написаний він так само, як попередні, тими самими, без жодної зміни, словами і без жодних додатків. Листа передано до лабораторії.

Послано об 11-й годині. Артур Джеллін».

Опівдні Артур Джеллін, замість обідати, замкнувся у своїй кімнаті, щоб проаналізувати нову гіпотезу. Дві години він бився над нею і тепер вирішив підвести підсумки. Як завжди, на аркушиках паперу він виписав основні положення.

«7. Якщо припустити, що листи з погрозами були написані як спонук логічних, то тоді інформація, що Вейтон буде убитий в автомобілі, а не вдома, теж має логічне пояснення.

2. Припустімо, що Вейтон повинен 12 листопада поїхати кудись автомобілем з Причин, яких він не хоче відкрити навіть поліції. Анонімник про цю необхідність знає І хоче перешкодити Вейтону поїхати в невідомому нам напрямку. Ось чому він погрожує йому. [55]

3. Слушність цієї гіпотези підтверджував би факт, що Вей-тон дуже боїться, що його вб'ють, незважаючи на всі вжиті находи безпеки. Очевидно, актор знає, що 12 листопада йому доведеться поїхати кудись автомобілем, і тому він боїться вмерти.

4. Якщо таку версію прийняти, тоді Вейтонові відомо, хто його хоче вбити. Якщо він навіть не знає особи, то знав середовище, в якому йому хтось погрожує. Якщо це середовище йому відоме, то чому він не вкаже поліції бодай якийсь слід? А якщо ця справа вже така підозріла, що її доводиться тримати з таємниці, то чому він взагалі звернувся до поліції? Чи не краще було б мовчати й захищатися самому, якщо він знає, звідки загрожує небезпека?»

Джеллін обхопив руками голову. Навряд щоб яка-небудь з цих гіпотез мала якийсь сенс. Він відчував, що в них є якась правда, але в той же час їм бракує логіки. Він одклав перо, розчарований ще більше, ніж будь-коли. Дванадцяте листопада він очікував з не меншою тривогою, ніж Вейтон. Цей день мав стати вирішальним і для нього. У гру входила його кар'єра, а якщо не кар'єра, то визнання з боку начальства. Гарний він матиме вигляд, якщо Вейтона таки вб'ють!

О шостій вечора, коли він уже збирався йти додому, до його кімнати стрілою влетів капітан Сандер.

- Джеллін! - гукнув він у перерві між нападами кашлю.- Ідіть за мною.

Розділ шостий

Полковник Енсайкоу

Сандер потягнув Джелліна до себе. Перед столом капітана стояв чоловік шістдесяти років. Убраний у заяложений і подертий одяг, він справляв враження типового волоцюги. На ногах замість черевиків у нього були кавалки мішковини, перев'язані шнурком, як грецькі сандалі, до половини литки. В руках він тримав щось таке, що людина, наділена буйною уявою, могла б назвати капелюхом. Найбільше вражало те, що він був при всьому цьому старанно виголений, а його обличчя, делікатне і шляхетне, різко контрастувало з усією його постаттю.

- Подивіться, пане Джеллін,- крикнув Сандер,- це полковник Енсайкоу, захоплення філософією змушує його подорожувати пішки по світу. Він скаже вам у справі Вейтона щось сенсаційне. [56] Тепер випливло все! Мені вже ця справа набридла по саме нікуди! Так ось, пане полковник, чи не могли б ви повторити йому те, що ви сказали хвилину тому мені?

- Безперечно, пане Сандер.- Його англійська мова була бездоганна. Він обернувся до Джелліна:- Четвертого листопада, під восьму вечора, коли я стояв перед нічліжкою і курив... як вам відомо, в самому домі курити заборонено... переді мною зупинився автомобіль, і водій запросив мене жестом досередини. Я послухався, і як тільки опинився в машині, одна особа пояснила мені, чого вона хоче. Вона вручила мені шість листів уже з марками і з написаною адресою на ім'я Філіпа Вейтона. Я мав посилати щодня по одному листу, почавши з наступного дня, тобто п'ятого листопада, в черговості, вказаній мені тією особою. Листи різнилися між собою тим, що адреса була написана неоднаково. У нагороду за цю послугу особа вручила мені сто доларів і спитала, чи не може вона мені бути ще чимось у пригоді. Я одразу заявив, що в Нью-Йорку в мене донька, на хіміка вчиться, і їй доведеться покинути навчання, якщо я не роздобуду певної суми грошей. Та особа відразу дала мені потрібні гроші, а потім одвезла мене назад до нічліжки.- Полковник замовк, але через хвилю вів далі: - Звичайно, та особа зажадала од мене гарантії, що я нікому не скажу про те, що сталося між нами, і обіцяла мені ще сто доларів через місяць після відправки останнього листа. Коли ця особа дізналася, хто я, себто полковник російської царської армії, вона сказала, що з мене досить мого слова честі, що я нікому і в жодному разі не зраджу її прізвища. Проте вчора я прочитав у газетах про смерть Філіпа Вейтона, себто того, кому я щодня посилав по листу, і довідався, що вони містили погрози. Газети я читаю рідко, і раніше я нічого про це не знав. Тим-то я прийшов сюди, щоб допомогти правосуддю. Ось шостий, останній лист, я мав послати його сьогодні.- 3 цими словами він простягнув капітанові конверт. Лист було вийнято й прочитано вголос:

«Дорогий Вейтоне, приготуйся до смерті. Я вб'ю тебе завтра вранці, в автомобілі. Утекти тобі від мене не вдасться. Ф.»

Прочитавши листа, Джеллін звернувся до полковника Енсайкоу:

- А хто ця особа, яка вам вручила ці листи?

У голосі Артура відчувалася втіха людини, прибулої врешті після плавання до безпечної гавані. Нарешті ця справа доходить кінця! Можна знайти анонімника, і кошмарний сон, що Вейтон може бути вбитий дванадцятого листопада, розвіювався від блаженного пробудження. Яким же симпатичним здавався йому тепер полковник Енсайкоу!

Можна було подумати, що Сандер, почувши питання Джелліна, умре. На нього водночас напали божевільний сміх і надсадний [57] кашель. Кілька хвилин у кабінеті чути було повискування, хрипіння і сапання. Якби співробітники Сандера не звикли до таких приступів, вони, безперечно, подумали б, що капітан умирає.

Нарешті Сандер зумів гукнути в бік Джелліна: ~- Ах так, ви хочете знати, хто та особа? О, зараз ви почуєте щось дуже гарне! Пан Енсайкоу, пан полковник Енсайкоу заявив мені, що оскільки він дав тій особі слово честі, він ніколи не викаже її прізвища. Він не може сказати нам нічого більше понад те, що вже повідав. Правда, пане полковник?

- Так, правда,- спокійно підтвердив полковник.- Я міг вам сказати те, що сказав, оскільки це не пов'язувалося з даним мною словом честі. Але якщо йдеться про з'ясування особи, то, на жаль, я нічого вам не скажу.

Ці слова були вимовлені так твердо, що капітан Сандер зненацька споважнів.

- Киньте, будь ласка, жартувати. Американський закон вам, певне, не чужий, щоб не знати, в яку халепу ви вскочите, якщо відмовитеся відповісти на наше питання.

- Перш ніж сюди прийти,- відповів ґречно Енсайкоу,- я довго це обмірковував. Ви можете послати мене навіть на електричне крісло за співучасть у вбивстві і опір властям, а проте я нічого не скажу.

Сандер сів за стіл.

- Сідайте, будь ласка... і ви теж, Джеллін.- По хвилі він знову озвався сердечним і лагідним голосом: - Я вам ось що скажу, пане полковник. Цей секрет повинен залишитися між нами, але я краще поясню вам усю справу. Філіп Вейтон не вмер. його смерть була містифікована для того, щоб піймати в пастку анонімника. Ми ще не досягли своєї мети, але зате одержали цінну інформацію од вас, а це доводить, що ідея з удаваною смертю, підкинута присутнім тут Артуром Джелліном, непогана.

Артур Джеллін від збентеження втупився у підлогу.

- Отже,- вів далі капітан,- Вейтон живий, але нам треба звільнити його з-під дамоклового меча, який усе ще висить над його головою. А от ви, приховуючи од нас прізвище особи, яка вручила вам листи, безпосередньо допомагаєте убивці, і якщо дванадцятого листопада Філіп Вейтон буде справді убитий, то ви станете спільником злочину. По-моєму, це куди важливіше ніж ваше слово честі.

Запала мовчанка. Полковник Енсайкоу, блідий, задумався але ніщо на його голеному до синяви обличчі не зраджувало його почуттів. Можна було лише здогадуватись, яка боротьбі точиться в його душі, і сподіватися, що він поступиться.

Артур був певен, що Сандер зараз вибухне, але капітан сидів [58] незворушний. Він почастував полковника цигаркою, закурив сам і затягнувся кілька разів.

- Полковнику, поговорімо як мужчини. Адже вам відомо, що поліція має в своєму розпорядженні багатий арсенал, щоб змусити людей заговорити. Арсенал цей зламає вас так, як ламав найзапекліших злочинців. Якщо ви й надалі відмовлятиметеся зізнатися, то я буду змушений удатися до нього, і тоді, найпізніше до ранку, ви скажете все. От я й хочу запропонувати вам щось востаннє. Мені треба знати прізвище, яке ви приховуєте. Може, краще б з'ясувати його нам добровільно? Так буде набагато розумніше. У нагороду ми готові виділити вам гроші, щоб ви і ваша дочка якийсь час жили спокійно. Ось моя власна чекова книжка. Назвіть мені ім'я, і я одразу випишу вам чек.

Роблячи ці пропозиції, капітан Сандер вважав, що в кожній людині сидить загреба і що полковник клюне на гроші з бажання поліпшити побут доньці. У кінці кінців він хотів допомогти бідоласі, якого доля закинула до Сполучених Штатів і привела до його кабінету.

- Я прийшов сюди, щоб сказати поліції стільки, скільки можу,- відказав без тіні страху в голосі Енсайкоу.- Я добре знаю, чим я ризикую і які засоби у вас у розпорядженні. Я хотів би тільки підкреслити, що зас

Джорджо Щербаненко Шість днів на роздуми Переклад Анатоля Перепаді

Зміст

Розділ перший

Філіп Вейтон

Розділ другий

Історія життя актора

Розділ третій

Нічні дізнання

Розділ четвертий

Смерть зумисне

Розділ п'ятий

Усупереч логіці

Розділ шостий

Полковник Енсайкоу

Джорджо Щербаненко
Шість днів на роздуми
Переклад Анатоля Перепаді