Вільям Шекспір
Гамлет, принц датський
Переклад Леоніда Гребінки

© William Shakespeare, "Hamlet, Prince of Denmark", 1603

© Л.Гребінка (переклад з англійської), 1986

Джерело: В.Шекспір. Твори в шести томах: Том 5. К.: Дніпро, 1986. 696 с. - С.: 5-118.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004

Зміст

Дійові особи

Дія перша

    Сцена 1

    Сцена 2

    Сцена 3

    Сцена 4

    Сцена 5

Дія друга

    Сцена 1

    Сцена 2

Дія третя

    Сцена 1

    Сцена 2

    Сцена 3

    Сцена 4

Дія четверта

    Сцена 1

    Сцена 2

    Сцена 3

    Сцена 4

    Сцена 5

    Сцена 6

    Сцена 7

Дія п'ята

    Сцена 1

    Сцена 2

Д. Наливайко. "Гамлет" (післямова)

Д. Наливайко. Примітки

ДІЙОВІ ОСОБИ

Клавдій, король Данії.

Гамлет, син покійного й племінник нинішнього короля.

Полоній, головний королівський радник.

Гораціо, друг Гамлета.

Лаерт, син Полонія.

Вольтіманд, Корнелій, Розенкранц, Гільденстерн, Озрік, Дворянин -придворні.

Священик.

Марцелл, Бернардо -  офіцери.

Франціско, солдат.

Рейнальдо, слуга Полонія.

Актори.

Два гробокопи.

Фортінбрас, принц норвезький.

Норвезький капітан.

Англійські посли.

Гертруда, королева Данії, мати Гамлета.

Офелія, донька Полонія.

Привид Гамлетового батька.

Вельможі, дами, офіцери, солдати, матроси, гінці, почет.

 

Місце дії - Ельсінор.

ДІЯ ПЕРША

СЦЕНА 1

Стій! Хто там?

Ні, перше ти назватися повинен.

Нехай живе король!

Бернардо?

Він.

Прийшли ви без запізнення сьогодні.

Дванадцять б'є. Іди, Франціско, спати.

За зміну щира дяка; холод лютий,

Та й моторошно якось.

Спокійне все?

І миша не пробігла.

Ну що ж, добраніч.

Спіткаєш там Гораціо й Марцелла,

Скажи їм, хай не баряться на варту.

Здається, чути їх. Гей, стій! Хто там?

Держави друзі.

И слуги короля.

Добраніч вам.

Бувай, солдате чесний.

А хто вартує?

На посту Бернардо.

Добраніч вам.

[7]

Бернардо, гов!

Скажи,

Гораціо з тобою?

Наче так.

Вітаю вас, Гораціо й Марцелле.

Ну що, була поява й цеї ночі?

Я ще не бачив.

Гораціо вважає - то химера,

І він, мовляв, нізащо не повірить

У те страшне, що бачили ми двічі.

Я тим-то й ублагав його прийти

Вночі повартувати разом з нами,

Щоб, як привиддя з'явиться, він навіч

Переконавсь і мовив би до нього.

Пусте, пусте, не вийде.

Сядь, і ми

Знов штурмувати будемо твій слух,

Стійкий, як мур, до оповідей наших

Про диво, нами бачене.

Що ж, сядьмо.

Послухаймо, що розповість Бернардо.

Минулу ніч, коли ген та,

На захід від Полярної, зоря,

Дозором обійшовши небосхил,

Дійшла туди, де сяє, я й Марцелл.

Годину щойно вдарило...

Тихіше! Бачите, явився знову.

Поставою - мов наш король-небіжчик.

Гораціо, ти книжник: мов до нього.

Хіба не схожий він на короля?

Авжеж; аж моторошно з дива й ляку.

Чекає слів.

Гораціо, питай.

Хто ти, що опівнічної доби

Прибрав собі цей войовничий образ,

[8]

Яким покійний Данії король

Вражав колись? В ім'я небес, кажи!

Образився.

Відходить пріч.

Стій, стій!

Стій і кажи! В ім'я небес, кажи!

Пішов; не відповість.

Ну що, Гораціо, ти зблід, дрижиш?

І це лише, по-твоєму, химера?

Як мислиш ти?

Як перед богом, я не йняв би віри,

Коли б не свідчення, правдиве й певне,

Моїх очей.

На короля не схожий?

Як сам на себе ти.

В такому панцері він був тоді,

Коли здолав пихатого Норвежця;

Так супився, коли у гніві скинув

Отих поляків із саней на лід.

Це диво дивне.

Вже втретє, саме в цю годину мертвих,

Ступою воїна він тут проходить.

Не знаю, далебі, як пояснити,

Та тільки це знамення, що віщує

Всій Данії напасті несказанні.

Тож сядьмо, й той, хто знає, хай розкаже:

Нащо така сувора й пильна варта

Виснажує щоночі всіх підданців,

Для чого з міді ллють щодня гармати

Й завозять в край знаряддя до війни;

Чом корабельників женуть силком

На труд важкий, який не зна неділь;

До чого йде, навіщо в цій гарячці

З'єднались на роботі ніч і день?

Хто це мені з'ясує?

Я. Принаймні

Так кажуть: Гамлет, наш король покійний,

Чия подоба щойно нам являлась,

[9]

Від короля норвежців Фортінбраса,

Що мордувавсь від заздрої пихи,

Дістав був виклик; наш хоробрий Гамлет

(Таким вважав його ввесь світ, нам знаний)

Вбив Фортінбраса в герці. А з угоди,

Печатьми скріпленої, переможцю

Убитий віддавав з життям укупі

Всі землі, завойовані в походах.

І наш король супроти закладавсь

Належним шматом володінь, які

Пристали б до дідизни Фортінбраса,

У разі б він подужав. Тож законно

Дістались Гамлету норвезькі землі,

Як знано й вам. Та Фортінбрас-молодший,

В незрілому завзятті запальний,

Понабирав в околицях норвезьких

Шибайголів, безстрашних гольтіпак,

За хліб і харч на всяке діло вдатних,

Де пахне здобиччю. Тут видно намір

(Принаймні так вважає уряд наш)

Оружною рукою, силоміць

Собі вернути згадані краї,

Що втратив батько. Ось у чім причина,

Гадаю я, всіх заходів воєнних,

Та й наших вартувань,- і джерело

Тривог та метушні у нас в державі.

Воно й по-моєму виходить так.

Либонь, якраз на те мара зловісна

Явилась у подобі короля,

Що був і є призвідцею тих війн.

Дрібниця, що затьмарює нам розум.

В щасливі й славні дні розвою Риму,

Коли загинуть мав могутній Юлій,

Могили розкривались, і мерці

Ходили квилячи вздовж римських вулиць;

Хвостаті зорі, і криваві роси, й на сонці плями, а світило вод,

Шановане в Нептуновому царстві,

На тьму хворіло, мов під суд страшний.

Якраз такі тяжких подій предтечі,

Гінці, що нашу долю провіщають,

Знамення злигодням лихим прийдешнім

З'явилися від неба та землі

На пострах Данії й всього народу.

[10]

Ба, цитьте! Гляньте, знову йде! Хай згубить

Мене, та я дорогу перейду.

Як маєш ти, маро, дар мови, звуку,

Озвись до мене!

Як треба добру річ яку зробити,

Тобі в полегкість, а мені в спасіння,

Озвись до мене!

Якщо тобі відома доля краю,

Яку іще не пізно відвернути,

То озовися!

Або як ти ще за життя сховав

У землю скарб нагарбаний, за віщо

Ви, духи, кажуть, бродите по смерті.

То говори! Спини його, Марцелле!

Метнути протазаном?

Так, якщо

Не спиниться.

Та ось він.

Ось він, тут!

Пішов.

Ми прогнівили видиво величне

Уявною погрозою насильства;

Бо, мов повітря, привид невразливий,

Погрози наші - то йому зневага.

Якби не півень - може б, і озвався.

А як здригнувся, мовби винуватий,

На віщий поклик! Я чував не раз,

Що співом голосистим і дзвінким

Пробуджує щоранку бога сонця

Сурмач досвітній. Ледь його почувши,

В повітрі чи в землі, в огні чи в морі,

Завсіди мандрівна душа спішить

В свої пороги. А що правда це -

Самі ми впевнились допіру.

Наш привид щез, лише запіяв півень.

І, кажуть, справді перед тими днями,

[11]

Коли справляється різдво Христове,

Співець світанку піє всеньку ніч;

Ніякий, кажуть, дух тоді блукати

Не зважиться, планети зла не коять,

Не згубить мавка, відьма не вчаклує -

Такий той час священний і спасенний.

Чував таке і я - і трохи вірю.

Та, гляньте, ранок у багряних шатах

З-за тих-он круч ступає по росі.

Кінчаймо варту. Раджу - сповістім

Ми молодого Гамлета про те,

Що бачили; життям клянусь, що дух,

Німий для нас, до нього обізветься.

Чи згодні, щоб йому це розказати,

Як приязнь і повинність нам велить?

Авжеж, ми згодні; я скажу вам, де його спіткати можна нині вранці.

СЦЕНА 2

Хоч свіжі в нас ще спогади смутні

Про Гамлетову смерть і хоч годиться

Ще нам в серцях плекати ревний смуток,

Державі - тугою повити чоло,

Одначе глузд натуру вже зборов,

І ми, розважно тужачи за братом,

Не забуваємо й про нас самих.

Отож вдову порфіроносну, доти

Сестру, а нині нашу королеву,

Взяли ми,- радість тлумлячи журбою

(Сльоза в одному оці, в другім - усміх),

По мірці зваживши і щастя й лиха:

В весіллі жаль, веселість у жалобі,-

Собі в подружжя. На поради ваші,

Що до одруження схиляли нас,

Пристали ми. За них вам наша дяка.

[12]

Тепер до інших перейдімо справ:

Як вам відомо, юний Фортінбрас,

Малу ціну поклавши нашій силі

Чи сподіваючись, що втратить єдність

Наш край по смерті любого нам брата,

Узяв до спілки мрію самолюбну

Й наваживсь нам посланням докучати,

Де вимагає повернути землі,

Що у його вітця преславний брат наш

По праву відібрав. Це щодо нього.

Тепер - навіщо ми вас тут зібрали.

Ось цим листом ми просимо Норвежця,

Старого Фортінбрасового дядька,-

До ложа неміччю прикутий, він

Навряд чи й чув про наміри небожа,-

Усім цим заходам кінець покласти.

Адже усе спорядження й вербунок

Обтяжують його ж підданців. Тож,

Корнелію наш добрий, Вольтіманде,

До ветхого Норвежця вас шлемо

З поклонами й листом, без повноважень

Рядити з ним над визначені межі,

Що вказані у грамотах оцих.

Хай поспіх ваш засвідчить вашу ревність.

Ми виявим, як завжди, нашу ревність.

Ми певні в цім. Щасливої путі.

А ти, Лаерте, з чим до нас прийшов?

З проханням? Ну, у чім воно, Лаерте?

Бажання в міру датський володар

Задовольнить. Чого лишень, Лаерте,

Попросиш - самохіть усе я вволю.

Бо голова не так близька до серця,

Рука не так до послуги устам,

Як датське берло батькові твойому.

Чого ж, Лаерте, хочеш?

Володарю,

Лиш волі вашої - мені вернутись

До Франції, звідкіль прибув я радо

На ваше в Данію коронування;

Я виконав обов'язок, і нині

[13]

Назад мої думки й бажання линуть

І просять дозволу та згоди в вас.

А батько згоден? Що Полоній скаже?

Він так настійливо благав мене,

Аж поки я, нарешті, поступився

І згоду, хоч і нехотя, а дав.

Прошу, дозвольте й ви йому від'їхать.

Щасти тобі, Лаерте! Хай повік

На добре діло час тобі слугує.

А ти, небоже Гамлете, мій сину...

Хоч родич я, та не такий вже й рідний.

Тобі чоло ще й досі темнять хмари?

Ні, навпаки: мене все палить сонце.

Скинь барви ночі, Гамлете ласкавий,

І дружнім оком глянь на короля.

Доволі вже, повіки опустивши.

Шукать вітця, що обернувся в прах.

Звичайна доля: кожне мре створіння,

Проходячи у вічність через тління.

Авжеж, звичайна доля.

Чом же щось

Тобі незвичним в долі цій здалось?

«Здалось»? О ні, чуже мені це слово.

Ні плащ мій, мов чорнило, люба мати,

Ані врочисті одяги жалоби,

Ні переривчасті й тяжкі зітхання,

Ні повноводі ручаї з очей,

Ні вираз втрати й суму на лиці,-

Всі вияви і всі ознаки горя

Не значать правди, а лише «здаються».

Бо всі ці речі легко можна вдати.

Над те одіння смутку показне

Щось інше глибше пойняло мене.

Так, Гамлете, природно і похвально

Повинність скорбну батькові віддати.

Однак твій батько теж утратив батька,

А той - свого. Обов'язок синівський

По смерті батька - певний строк лише

Жалобу правити, а не як стій

[14]

Затятись у жалях непогамовних.

Це впертість нечестива, бабське горе;

Тут знати неповагу до небес,

Нестале серце, нетерплячий дух,

Невиховану і вузьку уяву.

Що нам судилось, що відоме нам

Як звичайнісінька на світі річ,-

Чи слід нам те з упертості тупої

До серця брати? Гріх це перед небом,

Гріх проти мертвих, гріх проти природи;

Це проти розуму, що, смерть батьків

Взаконивши з найпершого мерця

До вмерлого сьогодні, провіщає:

«Так має бути». Тож прошу тебе -

Удар об землю лихом тим і нас

За батька май. І хай ввесь знає світ,

Що ти до трону нашого найближчий;

І ми тебе любитимем не менше,

Ніж рідний батько сина дорогого.

А щодо намірів твоїх вернутись

До Віттенберга знову, до науки,-

Це суперечить нашому бажанню.

Ми просимо тебе лишитись тут,

У Данії, на втіху й радість нам,

Як перший наш вельможа, родич, син.

Хай матір, Гамлете, не марно просить.

Лишись у нас, не їдь до Віттенберга.

В усьому я скоряюсь вашій волі.

От відповідь - любов і шана в ній.

Вся Данія - твоя. Ходімо, люба.

Ласкава й скора Гамлетова згода

Нам серце втішила; на честь її

Про кожний келих короля сьогодні

Гармати небу сповістять, воно ж,

Земному грому вторячи, наш тост

Стокротно відгримить. Ходім же, люба.

Чому не може плоть моя розпастись,

Розтанути і парою здиміти?

Чому на себе руки накладати

Всевишній не дозволив? Боже, боже!

Які гидкі, мерзенні, недоладні,

Пусті для мене втіхи на цім світі!

[15]

Ганьба і сором! Це здичілий сад;

Лиш бур'яни, потворне й хиже зілля

Буяє в нім... І щоб дійшло до того!

Два місяці, ні, менше, як умер...

Володар справжній, мов Гіперіон,

А нинішній - сатир супроти нього.

Мою він матір так кохав, що й легіт

Лиця її торкнутися не смів.

Чи згадувать?.. До нього так горнулась,

Немов жага у ній росла від того,

Чим гамувалась... А минув лиш місяць...

Зрадливість - ось твоє наймення, жінко!

Лиш місяць! Ще не збила черевиків,

В яких вона за гробом мужа йшла

В сльозах, мов Ніобея... і уже,-

О боже, звір би нетямучий довше

Журився,- вийшла за мойого дядька.

Хоч батьків брат - на батька схож він менше,

Ніж я на Геркулеса. Через місяць!

Ще ятрить сіль її нещирих сліз

Розчервонілі очі, а вона

Вже шлюб бере. О безсоромна хуткість:

Так поспішати в кровозмісне ложе!

Нема й не може бути в цім добра...

Але німуй, язик, хоч серце рветься.

Привіт вам, любий принце!

Вельми рад вам,

Гораціо,- або мій зір похибив!

Так, так, мій принце, ваш слуга покірний.

Мій добрий друже, я слуга вам теж.

Але чому ви тут, не в Віттенберзі?

Марцелл?

Ласкавий принце!

Я бачити вас радий.

(До Бернардо)

Добрий вечір.

(До Гораціо)

Та все ж чому ви тут, не в Віттенберзі?

Щоб тут байдикувати, принце мій.

І ворог ваш такого не сказав би.

Невже, гадаєте, повірю я

[16]

У наклеп, що почув оце допіру

Від вас самого? Ви ж бо не з ледачих.

Так що у вас за справи в Ельсінорі?

Ми вас тут до пияцтва привчимо.

На похов батька вашого прибув я.

Студенте-друже, не кепкуй; скажи вже,

Що на весілля матері моєї.

Либонь, що так: одно за 'дним невдовзі.

Зиск, зиск! Остиглі страви похоронні

Пішли відразу на столи весільні.

Ніж дня того дожити, радше б я

З запеклим ворогом в раю зустрівсь!..

Мій батько... я немовби бачу батька...

Де, принце мій?

Очима думки, друже.

Пригадую, він справжній був король.

В усьому і для всіх він був людина.

Вже не побачу рівного йому.

Мій принце, він, либонь, приходив ту ніч.

Приходив? Хто?

Король, ваш батько.

Гамлет

Що? Король! Мій батько?!

Вгамуйте подив ваш на мить і чуйно

На все вважайте, що я вам скажу

І що потвердять двоє очевидців

Про ті дива.

Кажіть же, бога ради.

Марцелл з Бернардо, чесні вояки,

Дві ночі поспіль, стоячи на чатах,

Побачили в мертвотну й глупу північ

Видіння. Хтось, мов ваш покійний батько,

В риштунку повнім з голови до п'ят,

З'явився, повагом, величним кроком,

Ходою владаря ступив повз них.

Так зблизька, мало берлом не черкавши,

Пройшов він тричі. Очі відвести

Не мігши, сполотнілі, скуті жахом,

Вони стояли мовчки. А по тому

[17]

Мені розповіли про все таємно.

На третю ніч я з ними став на варті;

В ту саму пору, в образі тім самім,

Потвердивши достоту, слово в слово,

Признання їх,- з'являється... Пізнав

Я батька вашого: води дві краплі

Не так подібні.

Де ж воно було?

На тім майданчику, де наша варта.

Ви й говорили з ним?

Я говорив,

Та він мовчав. А втім, здається, раз,

Підвівши голову, ступив він крок

До нас, немов от-от заговорив би.

Та знагла тут запіяв дзвінко півень,

І привид, стрепенувшись, віддалився

І зник із-перед віч.

Гм... дуже дивно.

Щоб я живий був, це все правда, принце.

І ми за свій обов'язок вважали

Вас повідомити.

Атож, атож,

Але бентежить вельми це мене.

А сю ніч ви на варті?

Так, ми вдвох.

Він, кажете, озброєний?

Озброєний, аякже.

При повній зброї?

Так, в риштунку повнім.

То ви не бачили його в лице?

Ні, бачили, причілля він підняв.

Суворим видававсь?

Скоріше смуток на виду, ніж гнів.

Червоний чи блідий?

[18]

Блідий страшенно.

А на вас дивився?

Ще й пильно.

Жаль, мене там не було.

Він жаху вам нагнав би.

Ну що ж, можливо. Довго це тривало?

До ста повільно можна б полічити.

Ні, довше, довше.

Я б не сказав.

Гамлет

А борода - чи сива?

Така, як за життя була у нього,-

Сріблясто-чорна.

Повартую з вами.

Ще ж, певно, прийде він.

Ручусь, що прийде.

Як візьме тінь шляхетний образ батька,

То,- хай роззявиться пекельна паща

И звелить мовчати,- я заговорю.

Прошу всіх вас: як бачене ховали

Ви досі в таїні, мовчіть і далі;

І що б не сталося цієї ночі -

Тримайте при собі, не прохопіться.

За послугу віддячу. Прощавайте!

Опівночі зустрінемося знову.

Обов'язок свій виконаєм, принце.

Це радше дружня послуга.

Я вдячний.

Дух батька в повній зброї?! Негаразд.

Тут щось нечисте. О, хоч би вже ніч!

Цить, потерпи, душе! Діяння злі

На світло вийдуть навіть з-під землі.

[19]

СЦЕНА З

Мої всі речі вже на кораблі.

Прощай, сестрице, та не забувай

З попутним вітром, як нагода буде,

Прислати звістку.

Ну, звичайно, брате.

А щодо Гамлета - легку цю приязнь

Вважай за примху, за буяння крові,

Фіалку, що напровесні цвіте.

Хоч рано зросла, та недовговічна,

Хоч запашна, та нетривка, ця квітка

Коротку хвилю тішить зір і нюх, І все.

І більш нічого?

Більш нічого.

Природа-бо з роками додає

Краси та сили не самому тілу.

Росте цей храм - пишнішу службу правлять

В нім розум і душа. Цілком можливо,

Тебе він нині любить; бруд, лукавство

Не плямлять ще цноти його бажань.

Та стережись: в становищі високім

Його бажання - не його бажання;

Свого походження невільник він.

Як простий смертний, сам не відітне

Він ласий шмат, бо в виборі його -

Добро і сила цілої держави;

Тому-то воля вибору для нього

Вся в межах згоди та воління тіла,

Якому він - майбутня голова.

Коли тобі освідчиться в коханні -

Розважна будь і вір йому не більше,

Ніж годен ствердити він слово ділом,

Щоб Данії не йти наперекір.

Розмисли, у яку впадеш неславу,

Коли довіришся словам солодким,

Розкриєш серце, втратиш скарб дівочий

Нестримним домаганням поступившись.

Офеліє, сестричко, стережися,[20]

Ховайся далі від його кохання,

Поодаль стріл і сполохів жаги.

Невинна дівчина вже й тим защедра,

Що гляне місяць на її красу.

Не оминути й чистоті неслави.

Хробак троянду точить ще до того,

Як пуп'янок вона розкриє свій;

І по росі, ще на весні життя,

Найбільше слід хвороби стерегтися.

Обачна будь; найліпший сторож - страх;

Бо ж навіть як напасть її не б'є,

Сама на себе юність повстає.

Я твій урок поставлю на сторожі

Мойого серця. Любий брате мій,

Лиш не чини як той лукавий пастор,

Що вказує тернистий шлях до неба,

А сам погруз в гордині і розпусті,

Обравши стежку насолод квітучу,

До власних рад байдужий.

Лаерт

О, не бійсь!

Та я барюсь; он батько йде до нас.

Благословенний двічі - вдвоє щасний;

Нам пощастило вдруге попрощатись.

А ти ще тут, Лаерте! Сором, сором!

Вже щогли гнуться від вітрил надутих

І ждуть тебе. Спіши на корабель!

Стривай: прийми моє благословення!

Та ще затям собі ось ці поради.

Не всі думки доводь до язика.

Думок незрілих не виводь у діло.

Тримайся просто, але й міру знай.

Пізнавши друзів у біді, прикуй

їх обручем стальним собі до серця,

Та, ручкаючись зразу з ким попало,

Долоні не мозоль. Остережися

Встрявати в сварку; а коли вже встряв,

То хай тебе противник стережеться.

Всіх слухай, але мало говори;

Збирай чужі думки, свої ж приховуй.

Багатий одяг ший по гаману,

Та без химер: щоб пишно, та не рясно,

[21]

Бо ж часом по вбранню людину цінять,

А в Франції хто вищий і значніший,

Той носить і добірніше вбрання.

Не позичай нікому і ні в кого;

Бо, даючи у борг, втрачаєш часто

І гроші, й друга; беручи ж у борг,

Чуття ощадності помалу тупиш.

А над усе - будь чесний сам з собою,

І з цього випливе, як ніч із дня,

Що ти ні з ким душею не покривиш.

Прощай же; хай моє благословення

На добру путь тебе настановля.

Уклінно б'ю, панотче, вам чолом.

Пора, не гайсь. Прощай же; слуги ждуть.

Прощай, Офеліє, і слів моїх Не забувай.

Вони дійшли до серця,

А ключ від них я віддаю тобі.

Прощайте.

(Виходить)

Про що він говорив з тобою, дочко?

Офелія

Про принца Гамлета, як ваша ласка.

Овва! До речі:

Мені казали, що знедавна Гамлет

Бува з тобою наодинці

й ти його приймаєш і охоче, й часто.

Якщо це так,- а так застерігали

Мене,- то я тобі сказати мушу,

Що ти шануєшся не так, як гоже

Твоїм чеснотам і моїй дочці.

Що межи вами? Чисту правду мов.

Він, тату, не одну давав заруку

В знак приязні до мене.

Що! Приязнь? Тю! Дівча лиш жовтодзьобе,

Життям не терте, може так казати.

Ти й віриш тим байкам, чи пак зарукам?

Не знаю, що й подумати про них.

А те, що ти, без сумніву, дитя,

Коли за щире золото їх маєш.

[22]

Проси заруку, донько, найдорожчу,

Щоб ти,- бодай усох мені язик,-

Не заручилась дечим без заручин.

Освідчувався він мені в коханні

Шляхетними словами.

Отож-бо! Слів тих ненадовго стане.

І стверджував слова свої до того ж

Свідоцтвом неба й клятвами святими.

Ет, сильця на синиць! Я знаю, дочко:

Як грає кров, язик на клятви щедрий;

Ті спалахи, що світять, та не гріють,

Що гаснуть і в душі, й на язиці

Ту ж мить, коли дається обіцянка,

Ти не бери за полум'я. Надалі

Скупіше виявляй дівочу приязнь,

Своїм чеснотам вартість вищу став,

Аніж словам кохання. Щодо принца,

То знай, що він ще молодий і вільний

Гасать на довшім аркані, ніж можна

Тобі, Офеліє. Не вір нізащо

Його клятьбам. Бо ж клятви - гендлярі,

В них масть не та, що в їхнього убору.

Це посередники в ділах гріховних,

Це звідники святі та божі видом,

Щоб звабити певніше. Ось чому

Тобі віднині бороню рішуче

Хвилинні навіть стрічі й балачки

Із принцом Гамлетом, тобі негожі.

Шануй же мій наказ. Ходи здорова.

Я вам корюся, тату.

СЦЕНА 4

Ну й холодно, аж забиває дух.

Заходять зашпори; мороз кусючий.

Котра година?

Скоро, мабуть, північ.[23]

Ні, било вже.

Хіба? А я й не чув. Виходить, близько

Той час, коли блукає тут мара.

Що це таке, мій принце?

Король не спить, справляє сю ніч учту,

П'є і танцює навісний танець;

Щораз, як рейнського він дзбан осушить,

Литаври й сурми гучно сповіщають

Про подвиг цей його.

Такий тут звичай?

Отож-бо й є.

Хоч сам я тут родивсь і призвичаївсь,

Та, як на мене, нам би більше честі

Зламать той звичай, ніж його держатись.

Пиятика ославила вже нас

На всі народи заходу і сходу;

Нас мають за п'яниць, нас дражнять свиньм

Цей звичай всяке наше добре діло

Знеславлює і зводить нанівець.

Коли, бува, позначує людину

Природний гандж (у тім вона не винна,

Як у своїм народженні - єство

Саме собі не добирає роду),

Або якась надмірна риса вдачі,

Що зносить геть вали й загати глузду,

Чи звичка, що переступає межі

Подобства й чемності,- то та людина,

Тавро своєї вади несучи,

Як знак фортуни чи як дар єства,

Свої чесноти всі,- хай їх без ліку

І хай вони чистіші за святиню,-

Згубила тим однісіньким пороком

Перед судом загалу. Крихта зла

Все благородство здатна очорнити

На сором добрим людям.

Гляньте, йде!

Пречисті сили неба, крийте нас!

Блаженний дух чи сатана проклятий,

Чи злинув ти з небес, чи з пекла зринув,[24]

Хай заміри твої лихі чи добрі,-

Твій образ так мені навдивовижу,

Що мушу мовити до тебе.

Батьку, Королю датський, Гамлете!

Озвись! Не дай, щоб згинув я у незнанні,-

Скажи, чому твої стражденні кості,

Поховані по звичаю й закону,

Продерли покрови; чом домовина

Розкрила щелепи свої камінні

І вивергла тебе? Як зрозуміть,

Що ти, вже труп, ізнов при повній зброї

Ідеш у сяйві місяця непевнім,

Спотворюючи ніч і простим смертним

Усе єство так зрушивши жахливо

Думками, неосяжними для нас?

Навіщо чиниш так? І що нам діять?

Киває вам піти за ним слідом,

Немов бажає дещо оповісти

Самому вам.

Марцелл

Глядіть-бо, як люб'язно

Вас манить відійти поодаль відси.

Але не йдіть за ним.

Не йдіть нізащо.

Тут не озветься; ну, то я піду.

Гораціо

Не йдіть, мій принце.

Чом, чого боятись?

Життя не ставлю я і в вартість шпильки;

Що ж до душі, то що їй вчинить дух,-

Вона-бо річ безсмертна, як і він.

От манить знов мене; і я піду.

А що, коли він звабить вас у воду

Або на кручу, що лячним верхів'ям

Звисає понад хвилями морськими,

І прибере подобу там страшливу,

Що вас позбавить влади над собою,

А далі ввергне в безум? Схаменіться;

На кручах тих не треба і причини,

Щоб мислі відчайдушні охопили

Того, хто тільки гляне вниз на море

І рев його послухає.

[25]

Він манить.

Іди, я за тобою поспішу.

Не пустимо вас, принце!

Руки геть!

Отямтеся! Не йдіть!

Ні, доля кличе

І так спотужнює в цім тілі жили,

Що не здола його й Немейський лев.

Знов манить. Відійдіть, панове, краще.

Клянусь, хто спинить, стане духом сам.

Кажу вам, геть!

(До Привида)

Іди, я за тобою.

Уява завела його в безумство.

Марцелл

Ходім слідком. Ну як його лишити?

Ходім хутчій. І чим кінчиться це?

Марцелл

В державі датській завелась гнилизна.

Поможуть небеса.

Марцелл

Ходім за ним.

СЦЕНА 5

Куди ведеш? Озвись, я дальш не йду.

Привид

То слухай.

Гамлет

Говори.

Вже близько час мій,

Коли в сірчане полум'я на муку

Мені вертатись.

О сердешний дух!

Ти не жалкуй, а слухай пильним ухом,

Що я повім.

Кажи; я мушу чути.

[26]

А також і помститись, як почуєш.

Гамлет

Що?

Я дух твойого батька,

Приречений на певний строк блукати

Вночі, а вдень каратися вогнем,

Аж поки всі гріхи буття земного

Не вигорять до пня. Якби не тайна

Тюрми моєї, я б наговорив

Такого, що тобі найменше слово

Роздерло б душу, остудило кров,

Як зорі, очі вирвало б з орбіт,

Цей чуб густий, хвилястий розняло б

І підняло в нім кожну волосину,

Немов голки від люті в дикобраза.

Однак не для живих ці одкровення,

Що вічності належать. Слухай, слухай!

Якщо коли любив ти справді батька...

О боже!

Пометися за його нелюдське вбивство.

Убивство?

Усяке вбивство річ гидка, та це

Найгидше, найдикіше, найпідліше.

Кажи мерщій! І я на крилах, бистрих,

Немов уява чи любовна мрія,

Полину мститись.

Привид Бачу, годен ти;

Ти був би в'ялий, як ситняг спокійний,

Яким поріс так рясно берег Лети,

Якби не стрепенувсь. Тож, сину, слухай:

Мене в саду, всім казано, гадюка

Вкусила сонного. Усіх датчан

Такою байкою про смерть мою

Ошукано. Та знай, мій славний хлопче:

Змій, що урвав життя твойому батьку,

Надів його вінець.

О віще серце!

Мій дядько?

Привид

Так, він. Цей кровозмісник, хтивий звір

Умом чаклунським, чорним даром зваби,-

О згинь, мерзенний хист, що має силу

[27]

Облесництва! - схилив до втіх ганебних

Мою на взір чеснотну королеву.

O Гамлете, що за страшне падіння!

Від лицаря, чия любов шляхетна

З обітницею шлюбною руч-об-руч

Завсіди йшла, скотитися до гада,

Позбавленого тих дарів єства,

Які мав я.

Як чистоту не знадить гріх ніколи,

Хоч би убрався він в небесний лик,

Так хіть, хоч з янголом ясним з'єдналась,

На райському наситившися ложі,

Забагне падла.

Ба цить! Либонь, ранковим вітром віє;

Тож скоротім. Я спав собі в саду,-

Така вже в мене звичка пообідня;

В той час дозвілля дядько твій підкрався,

Сік блекоти сховавши при собі,

1 влив її мені в обидва вуха.

Проказу люту збуджує вона

Й так ворогує із людською кров'ю,

Що швидше від живого срібла мчить

В природні ходи й переходи тіла

І, мов краплина квасу молоко,

Густить і квасить з силою страшною

Здорову кров; так сквасило й мою:

Вмить чорний струп, як Лазаря, покрив

Бридкою і смердючою корою

Мій чистий стан.

Отак рукою братовою в мене

Украдено життя, вінець, дружиму.

Підтятий у цвіту мого гріха,

Без сповіді, причастя і собору,

Без покаяння, мусив я на суд

Тягар провин на плечах весь нести.

О страшно! Страшно! О нелюдськи страшної

Не попусти, як маєш серце в грудях;

Не дай постелі датських королів

Буть ліжком кровозмісу та розпусти!

Але, хоч як цю справу поведеш,

Не гидь свій розум, душу не погань,

Умисливши на матір щось; лиши

Тернам, що поросли їй груди, й небу

Карати матір. А тепер прощай!

Світляк, почутивши, що скоро ранок,

[28]

Вже немічний свій вогник пригасив.

Прощай, прощай! За мене пам'ятай!

О воїнство небесне! Земле! Ще хто?

До пекла вдатися? Цить, серце, цить;

Не м'якніть, м'язи, і тужаві станьте,

Й держіть мене. За тебе пам'ятать?

Так, бідна тінь, аж доки пам'ять блудить

В цім черепку. За тебе пам'ятать?

Ще б пак! З табличок пам'яті моєї

Зітру дотла всі записи пусті,

Всю мудрість книжну і усе минуле,

Всі молодості й досвіду відбитки;

Тепер це мало важить. А віднині

У книзі мозку запис лиш один -

Твій заповіт. Так буде, присягаюсь!

О згубна, згубна жінка!

О гад, усміхнений, проклятий гад!

Мої таблички, запишім до вас,

Що можна все всміхатись і всміхатись

І бути гадом. В Данії принаймні.

Готово, дядечку. Ось мій девіз:

«Прощай, прощай! За мене пам'ятай!»

Клянуся в тім.

О принце!

Принце наш!

Бог борони його!

Гамлет

Хай буде так!

Ого-го-го, мій принце!

Ого-го-го, сюди, мої пташата!

Ну як, мій пане?

Гораціо

Що нового, принце?

[29]

Дива, дива!

Будь ласка, розкажіть.

Прохопитесь.

Клянуся, принце, ні.

Нізащо в світі.

Гамлет

Хто б таке подумав!

А тайну здержите?

Гораціо і Марцелл

Так, клянемось!

Всій Данії повік не знать злочинця,

Який... не був би шахраєм запеклим.

Не варт вставати духу з домовини,

Щоб це сказати.

Справді: ваша правда.

Отож, без зайвих слів, чи нам не краще

Потиснути долоні й розійтись?

Вам до своїх турбот і справ - адже

У кожного якісь турботи й справи,

Чи ті, чи інші. Ну, а я, нещасний,

Піду молитись.

Слова ці ваші недоладні, принце.

Як ними вас образив я - шкодую,

Пробачте.

Злого чину тут не бачу.

Ні, є тут злочин, Патріком клянусь!

Тяжкий до того ж. Мушу вам сказать,

Що духові пойняти можна віру.

Хоч вам кортить про нього більш дізнатись,

Вгамуйте хіть, як можете. Ну, друзі,

Товариші в навчанні і в бою,

Моє прохання вдовольніть.

Все зробимо охоче; в чім же річ?

Гамлет

Про те, що сю ніч бачили, мовчати.

Не скажемо нікому.

Присягніться.

Клянусь, я не скажу.

[30]

І я клянусь.

Ні, на мечі!

Марцелл

Ми й так заприсяглись.

Ви на мечі кляніться!

Кляніться!

Ге, братку, й ти? Озвався, небораче?

Ви чуєте цей голос з підземелля?

Клястись ви згодні?

Підкажіть нам клятву.

Про те, що сю ніч бачили, ніколи

Нікому не казать. Мечем кляніться!

Кляніться!

Ніс et ubique?* Перейдім деінде.

Ідіть сюди, панове,

І знов на меч мій руки покладіть.

Мечем моїм кляніться

Про все почуте тут мовчать довіку.

Мечем його кляніться!

Ого, старий! Мов кріт, ти землю риєш!

Чудовий землекоп! Ходімо далі.

О ніч і день! Дива, дива, та й годі!

Нехай дива, та ви їм не дивуйтесь.

Гораціо, на світі більше тайн,

Ніж вашій вченості хоч би приснилось.

Ще відійдімо.

Тут, як і там, боронь вас боже, друзі,

Хоч як би дико й дивно я повівсь

(Мені на думку може спасти згодом

Прикинутися дурником абощо),-

Побачивши мене, складати руки,

З багатозначним виразом моргати

Чи мовити такі сумнівні речі,

[31]

Як-от: «Те-те, нам дещо утямки»,

Або: «Ніхто не просить нас, а то б...»

Чи «Сміли б ми...», чи «Тут би дехто міг»,

Чи як по-іншому давати наздогад,

Що знаєте про мене щось.

У цьому Душі спасінням, друзі, покляніться.

Покляніться!

Вгамуйсь, бентежний духу!

Що ж, панове, Тепер з любов'ю покладусь на вас.

І все те, чим такий бідак, як Гамлет,

Любов і дружбу виказати зможе,

Дасть бог, не забариться. Йдімо разом.

Я вас усіх прошу - ні пари з уст.

Звихнувся час... О доле зла моя!

Чому його направить мушу я?

Ходімо ж разом.

ДІЯ ДРУГА

СЦЕНА 1

Ось гроші та листи йому, Рейнальдо.

Я, пане, передам.

Перш ніж його відвідати, Рейнальдо,

Було б розумно взнати, як він там

Поводиться.

Я й сам так думав, пане.

Твій задум добрий, дуже добрий. Слухай:

Дізнайся спершу, хто з датчан в Парижі,

[32]

І як, і де, й на що вони живуть,

З ким знаються, що тратять. А дізнавшись

Питаннями на вітер, наздогад,

Що син мій їм знайомий, виїжджай

Помалу з манівців на битий шлях;

Удай, що знаєш ти його з чуток,

Мовляв, «я батька знав його, та й друзів,

Ну та й його». Чи втямив ти, Рейнальдо?

Так, пане, зрозумів.

«Ну та й його, але,- додай,- не дуже.

Якщо це той, так це гультяй безпутний,

Сякий, такий»,- і набреши на нього,

Що зайде в голову. Та в міру гидь,

Щоб не знечестити; цього побійся.

Зате все жарти, непутства, срамоти,

Що супроводять молодість і волю,

Згадати б варт.

Наприклад, карти, пане.

Атож. Вино, божба, двобої, свари,

Повії; можна й це.

Мій пане, це його знечестить.

Е, ні; умій полегшити тягар.

Не наведи на нього поговору,

Що він не зна в розпусті міри й краю.

Не це я мав на думці. Ті гріхи

Спиши так мило, щоб вони сприймались

Так, мовби плями вільного життя,

Мов пил і вибухи душі палкої,

Мов не вгамоване в крові буяння.

А це звичайна річ.

Але, мій пане...

Навіщо це?

Так. Я, ласкавий пане,

Хотів би знати.

Гну я ось до чого,

І, сподіваюсь, штука ця корисна,

Заляпавши отак його багном,

Але не дуже, ніби ненароком,

Вважай:

Твій співрозмовник, випитать котрого

Ти хтів, якщо він помічав гріхи

[33]

За юнаком, якого ти ганьбив,

Будь певен, скаже вслід твоїм словам:

«Мій пане», чи «добродію», чи «друже»,

Або інакше, як у них там звичай

Та стан йому велить.

Звичайно, пане.

Тоді він ось як... ось як він...

Що пак я хотів був сказати? їй-богу, я хотів щось сказати. На чому я урвав?

На «скаже вслід тобі», на «мій пане», та ще на «добродію» й на «друже».

На «скаже вслід тобі»? От-от.

Він скаже: «Цього я пана знаю і спіткав

Учора чи тоді-то, з тим чи з тим.

І справді, як ви кажете, він там

У карти грав, там вихилив надміру,

А там побивсь за м'яч»; або ще й так:

«Я бачив, він в веселий дім заходив»,

По-нашому, в бордель, якщо не знаєш. Аж ба -

Гачок з брехнею рибку-правду вловить.

Отак ми, люди з хитрощами й глуздом,

То зокола, то пробуючи броду,

Вибоями виходим на гладеньке,-

Тож рад і вказівок моїх пильнуй

Про панича. Утямив ти чи ні?

Так, пане, зрозумів.

Прощай же; з богом.

Прощайте, пане.

І сам за ним ти потайці слідкуй.

Все ясно, пане.

Хай музики навчається.

Рейнальдо

Гаразд.

Прощай.

Ну що, Офеліє? В чім клопіт?

Офелія

Ох, таточку, я так перелякалась!

[34]

Чого, крий боже?

Коли я шила у своїм покої,

Принц Гамлет - геть розхристаний, без шапки,

У непідв'язаних, брудних панчохах,

Обвислих, мов кайдани на ногах,

Блідий як сніг, колотяться коліна,

А на виду така страшна розпука,

Мов просто з пекла вирвавсь розповісти

Страшні страхіття,- увійшов до мене.

3 кохання стратив глузд?

Не знаю, тату,

Але боюсь, що справді.

Що ж казав він?

Схопив мене за п'ясть і стиснув міцно,

Ступив назад на довжину руки,

А другою от так прикривши очі,

Втопив їх у моє лице, мов хтів

Намалювать. Стояв він довго так;

Тоді, мені потрясши злегка руку,

Хитнувши тричі ось так головою,

Зітхнув до того жалісно й глибоко,

Мов зараз в нього серце розпадеться

І прийде смерть; тоді, мене пустивши

І дивлячись через плече, пішов,

Немов і без очей дорогу бачив.

Так аж за двері вийшов він наосліп,

І зір його ввесь час був на мені.

Ходім; нам треба короля знайти.

Видиме тут любовне божевілля,

Яке людей своїм шаленством губить,

Штовхаючи на вчинки відчайдушні,

Таке ж, як інші пристрасті під небом,

Що мучать смертних. Жаль... Чи не сказала

Ти цими днями прикрого йому?

Ні, батечку, але, як ви веліли,

Його писань не брала й не пускала

Його до себе.

От і з'їхав з глузду.

Шкода, що я не зрозумів як слід

І легковажив Гамлета. Боявсь я,

Що він лиш бавиться тобі на згубу.

Клену свої страхи! Старим властиво

[35]

В обачності переступати міру,

Як молодим на неї не вважати.

Ходім до короля; він мусить знати.

Признання хай на нас накличе гнів,

Але таїтись гірше й поготів. Ходім.

СЦЕНА 2

Привіт вам, Розенкранце й Гільденстерне!

З бажання вас побачити, водночас

І в вашій службі маючи потребу,

Ми вас покликали. Ви, певне, дещо

Про Гамлетову зміну вже чували;

І справді, він ні внутрішньо, ні зовні

Себе вже не нагадує. Що інше,

Крім батькової смерті, так могло

його з самовладанням розлучити,

Я не збагну. Тож вас прошу обох,

Що змалку поруч з ним росли, йому

Сусідячи і вдачею, і віком,

Ласкаві будьте, при дворі у нас

На час лишитись, вашим товариством

Втягти його в розваги та й дізнатись,

Як випаде нагода, що таке,

Нам не відоме, так його гнітить.

Тоді ми принца зможемо зцілити.

Панове, вас він згадує всякчас,

І певна я, нема ще двох на світі,

До кого він прихильніший. Як ви

Охочі згоду й ласку нам явити

Тим, що свій час на час нам віддасте,

Назустріч нашим помислам пішовши,-

Віддячено вам буде за гостину

По-королівськи.[36]

В силу прав монарших

Свою високу волю королівську

Ви можете повити не в прохання, Але в веління.

Корячись обидва,

Ми завжди вам до послуги готові.

Повинність прихиливши вам до ніг,

Ждемо лише наказу.

Ми вдячні, Розенкранце й Гільденстерне.

Ми вдячні, Гільденстерне й Розенкранце.

Прошу, негайно йдіть до мого сина,

Що так змінився. Гей, хто-небудь там,

До Гамлета панів цих проведіть.

Дай господи, і наше товариство

Поможе й звеселить його.

Амінь!

Посли з Норвегії, королю мій,

Щасливо повернулись.

Ти завжди батьком добрих був вістей.

Чому б і ні? Повірте, мій державцю,

Що мій обов'язок, як і душа,

Належить рівно богу й королю.

Або мій мозок геть позбувся нюху,

Який тим тонший, чим хисткіший слід,

Або дійшов я врешті джерела,

Від чого Гамлет втратив ясність мислі.

Від чого ж? О, жадав би я почути.

Перш прийняли б послів; мої ж новини

Хай на бенкеті будуть на солодке.

Вчини їм ласку сам, звели ввійти.

Гертрудо люба, він знайшов, виходить,

Коріння всій недолі з сином вашим.

Коріння тут, боюсь, лише одне -

Смерть батькова і наш поквапний шлюб.

[37]

Побачимо.

Привіт вам, любі друзі! Що,

Вольтіманде, шле наш брат норвезький?

Поклони й побажання, як і ви.

Нас ледве вчувши, він звелів урвати

Вербунок небожа; бо він гадав,

Що той похід лаштує проти Польщі,

Але, пильніш приглянувшись, упевнивсь,

Що проти вас, королю. Засмутившись,

Що так недуга й вік його похилий

Допомогли його убрати в шори,

Заборонив він дії Фортінбраса.

Той приїздить, виниться перед дядьком

І присягається ніколи зброї

Не підіймати на величність вашу.

Король Норвезький, радий, призначає

Йому щорік три тисячі корон

І вповноважує його все військо,

Ним навербоване, вести на Польщу.

Він просить, як тут списано докладно,

Щоб ви дозволили його військам

Прохід по землях тих, ща вам належать,

На запоруках повної безпеки,

Як тут означено.

Ми вельми раді

Й розглянемо цей лист в вільніший час,

Щоб відписати, зваживши всю справу.

Тим часом дяка вам за справний труд;

Ідіть спочиньте; ввечері в нас учта.

До зустрічі!

Кінець цій справі добрий.

Державцю мій і пані, міркувати,

В чім слава короля, в чім честь підданця,

Чом день є день, ніч - ніч, а час є час,

Було б лиш гаяти ніч, день і час.

Оскільки стислість - розуму душа,

А велемовність - убрання квітчасте,

Я мовлю стисло. Ваш вельможний син

У божій волі, тобто збожеволів;

[38]

Бо в тому божевілля й полягає,

Щоб бути не в своїй, а в божій волі.

Ну, та дарма.

Більш змісту, менш краси.

Клянусь, я за красу не дбаю, пані.

Що збожеволів він, на жаль, це правда;

І правда, що на жаль; і жаль, що правда;

Зворот незграбний, ну, та бог із ним.

Я обійдусь без правил красномовства.

Відомо нам, що збожеволів він;

Тепер знайдім причину цього чину.

Знайдімо себто чин його причини,

Чи пак яким же чином він спричинивсь.

Міркуймо так:

Є в мене донька - поки що моя,

Яка мені з покори та слухнянства

Ось що дала; розважте й розсудіть.

«Небесному ідолові моєї душі, пречудовній Офелії». Вислів невдалий, недоладний вислів. «Пречудовній» - недоладний вислів. Та слухайте ще. Отже: «На її пишні білі груди...» - і таке інше.

Це Гамлет так Офелії писав?

Стривайте, пані; все скажу відверто.

«Не вір, що зорі є вогні,

Що сонце зійде зрання,

Не вір у правду без брехні,

А вір в моє кохання.

О люба Офеліє, мені не під силу вірші: нема в мене хисту розміряти свої зітхання. Але що я тебе кохаю, повір, о прекрасна. Прощай. Твій довіку, премила панно, доки оця машинка в нього справна. Гамлет».

Ось що мені слухняно показала

Дочка, а потім розказала все,

Як, де, коли він упадав за нею.

А як вона любов ту прийняла?

Полоній

Якої думки ви про мене, пане?

Король

О, ти людина віддана й шановна.

Хотілось би мені це довести.

Та що б ви думали про-мене, взнавши,

Що, бачивши палку любов ще в льоті,-

А, треба вам сказать, я все укмітив,

[39]

Перш ніж дочка призналась,- що б гадали

Ви, мій державцю, й ви, вельможна пані,

Коли б я, мов дубовий стіл нечулий,

Мовчав, і серцю наказав мовчати,

А чи дививсь крізь пальці на любов цю,-

Що б ви подумали? Ні, я не гаявсь

І мовив руба молодій красуні:

«Пан Гамлет - принц, він не в твоїй орбіті;

Цьому не буть». Я й напутив її

Замкнути перед ним і двері, й серце,

Не брать дарунків, гнати посланців.

Вона й пожала те, що я посіяв.

А він, відштовхнутий,- скажу коротше -

І зажурився; потім став постити,

Утратив сон і підупав на силі,

В знетяму впав, а далі - крок за кроком -

У безум, що тепер його мордує,

А нас смутить.

І вам здається так?

Королева

Можливо дуже.

А чи хоч раз бувало, рад я знати,

Коли б я мовив твердо «так», а вийшло

По-іншому?

Такого не згадаю.

Оце здійміть з оцього, як не так.

Коли я на сліду вже, то дійду

До правди, хоч під землю ви її

Сховайте.

Як це вивірити нам?

Він, знаєте, годин чотири часом

По галереї ходить тут.

І справді.

Ось я дочку пошлю йому назустріч,

А ми із вами станемо за килим

І попильнуємо. Як він її

Не покохав і не збезумів з того,

То хай я буду мужиком, стайничим,

А не державним радцем.

Перевірмо.

[40]

О, йде, сердега, й сумно щось читає.

Ідіть, благаю вас, обоє звідси;

Я з ним притьмом зітнусь.

Прошу в вас ласки:

Як поживає добрий принц мій Гамлет?

Гаразд, слава богу.

Ви знаєте мене, пане мій?

Дуже добре: ви торговець рибою.

Ні, пане мій.

То я бажав би вам бути таким же чесним.

Чесним, пане?

Авжеж, добродію. Бути чесним на цім світі - значить бути одним-єдиним з десяти тисяч.

Чиста правда, пане.

Бо коли й сонце плодить черву в дохлій собаці, обціловуючи падло... Маєте ви дочку?

Маю, пане.

То хай не гуляє вона на сонці. Всякий плід - божий дар, та не в лоні у вашої дочки. Пильнуй, друже.

Ну що ви скажете? Усе тягне своєї про мою доньку. Одначе спершу він мене не впізнав; сказав, що я торговець рибою. Дійшов він краю, дійшов краю. І я замолоду зазнав був багато лиха через ту любов; достоту отак само. А мовлю-но я до нього знову... Що, пане мій, ви читаєте?

Слова, слова, слова.

А про що йдеться там, пане мій?

Між ким?

Я питаю, про що йдеться в вашій книжці, пане.

Це наклепи, добродію. Пройдисвіт сатирик каже тут,^ що в старих людей сиві бороди, зморшки на виду, а з їхніх очей тече густа смола, як слив'яний глей, і що їм так прикро бракує кебети в голові, як і сили в стегнах. Хоч я твердо й міцно з [41] цим згоден, проте, добродію, я вважаю за негоже так-таки про це писати. Адже ви самі, добродію, були б мого віку, якби здужали позадкувати раком.

Хоч це й божевілля, але в ньому є послідовність... Чи не піти б вам відси, пане? Тут дме.

В могилу?

Справді, там нізвідки не дме.

Як дотепно він подеколи відказує! Божевіллю часом так щастить влучно висловитись, що розуму й здоровому глуздові годі й пробувати. Треба лишити його й надумати, як би звести його з дочкою... Вельмишановний принце, уклінно прошу дозволу покинути вас.

Нічого іншого ви не могли б попросити в мене, з чим я розлучивсь би охочіше... Крім мого життя, крім мого життя, крім мого життя.

Бувайте здорові, принце.

Гамлет

Ото ще ці старі нудотні дурні!

Полоній

Вам пана Гамлета? Він осьде.

Розенкранц

Спасибі, пане.

Полоній виходить.

Гільденстерн

Вельмишановний принце!

Мій любий принце!

Мої найліпші друзі! Як ся маєш, Гільденстерне? А ти як, Розенкранце? Як, добрі хлопці, живете?

Як перші-ліпші із синів землі.

Щасливі тим, що не в надмірнім щасті. Ми не на шишці ковпака Фортуни.

Але й не на підошвах її черевиків?

Розенкранц

Ні там, ні там, мій пане.

Тобто ви живете біля її поперека, чи то в- самому осередді її розкошів?

Та десь посередині, в скромному місці.

В скоромному місці Фортуни? Ой, велика правда; це відома потіпаха. Що нового?

[42]

Нічого, крім хіба того, що світ став чесний.

Виходить, скоро страшний суд... Але ваша новина неправдива. Дозвольте спитати докладніше: чим ви, мої добрі друзі, завинили в Фортуни, що вона вас послала сюди, в тюрму?

В тюрму, принце?

Данія - тюрма.

Розенкранц

Тоді весь світ - тюрма.

Та й добряча; у ній стільки буцегарень, темниць, підземель. Данія - одне з найгірших.

Ми не такої думки, принце.

Ну, то вам вона не тюрма. Бо нічого ні доброго, ні злого нема, а наше мислення утворює те чи те. Мені вона тюрма.

То значить, ваша честолюбність зробила її тюрмою; вона затісна для вашого духу.

О боже, мені вистачило б і горіхової шкаралупи. Навіть у ній я міг би вважати себе за владаря безкрайого простору, якби мені не снилося лихих снів.

А ті сни і є ваша честолюбність. Адже сама мрія честолюба просто тінь сну.

А сам сон - тільки тінь.

Правда, а по-моєму, честолюбність така легка й плинна сама по собі, що це всього лише тінь тіні.

То виходить, що жебраки - це тіла, а королі й пихаті герої - тіні тих жебраків. Чи не піти нам до двору? Бо, слово честі, я не в силі розумувати.

Ми вам до послуг.

Не треба. Я не бажаю вас рівняти до решти моїх слуг. Адже, признатись вам по честі, мене й так аж надто добре доглядають. Але, не в службу, а в дружбу, чого ви в Ельсі-норі?

Щоб вас відвідати, мій принце, та й усе.

Злидар, як я, бідний і на подяку. Але дякую вам, дарма що моя дяка, любі друзі, і шеляга не варта. По вас не посилали? Вам самим забаглось мене побачити? Зі своєї охоти? Будьте чесні зі мною. Ну-бо, кажіть.[43]

Що ж нам казати, принце?

Та що хочете! А тепер ближче до діла. По вас послали. У ваших очах видно щось ніби признання, і вам не вистачає спритності, щоб його приховати. Я знаю, що ласкаві король і королева вас викликали.

3 якою метою, принце?

Це вже ви маєте мені з'ясувати. Але заклинаю вас правом товариша, молодістю, що нас єднає, обов'язком, який накладає на нас наша невмируща дружба, і всім ще дорожчим, чим зворушив би вас кращий красномовець, будьте прямі й щирі зі мною, чи посилали по вас, чи ні?

Що казати?

Еге, ви вже в мене на оці.

Як ви мене любите, не крийтесь.

Нас, принце, викликано.

Я скажу вам нащо. Мій здогад дозволить вам нічого не визнавати, і ваша обіцянка тайни перед королем і королевою не злиняє ні на пір'їну. Останнім часом - сам не знаю з чого - я втратив усю свою жвавість, занедбав усі звичні справи. І справді, так важко стало моїй натурі, що ця добряча споруда, земля, здається мені безплідною скелею серед моря; а оцей пречудовий повітряний намет, оце прекрасне склепіння небесне, оця велична покрівля, уцяцькована золотими вогнями,- це все видається мені не чим іншим, як бридким тлумищем отруйних випарів. Що за майстерний витвір чоловік! Який шляхетний розумом! Який безмежний хистом! Як вражає й дивує доцільністю постаті й рухів! Дією подібний до ангела! Тямою - до божества! Окраса всесвіту! Найдовершеніше з усіх створінь! Одначе, що мені ця квінтесенція праху? Чоловік не тішить мене... ані жінка, дарма що своїм усміхом ви ніби кажете про інше.

Принце, нічого такого в мене й на думці не було.

Так чого ж ви тоді сміялись, коли я сказав, що чоловік не тішить мене?

Мені спало на думку, принце, що коли вас людина не тішить, то яка пісна гостина буде у вас акторам. Ми їх нагнали по дорозі, вони їдуть сюди, щоб стати вам до послуги.

[44]

Той, що грає короля, буде бажаним гостем; його величність дістане від мене данину; мандрівний лицар поорудує щитом та списом; полюбовник дарма не зітхатиме; дивак сумирно докінчить свою роль; штукар попосмішить тих, кого легко насмішити; а героїні вільно буде вилити душу в слова, хоч і кульгатиме білий вірш. Що це за актори?

Ті самісінькі, що звичайно так тішили вас; столичні трагіки.

3 якого ж лиха вони мандрують? Осілість давала їм більше і слави, і зиску.

Я гадаю, останні новацтва наробили їм шкоди.

Чи в такій же вони шані тепер, як тоді, коли я був у місті? До них так само вчащають?

Ні, тепер, признатись, не те.

Гамлет

3 чого б це? Стали гірше грати?

Та ні, трудяться ревно, так, як звикли. Але завелось кубло дітвори, неоперених соколят, що верещать гучніш над усяку міру, а їм страшенно за це плещуть. Отакі тепер у моді; і так вони лають звичайний театр (так вони його називають)-, що навіть людина зі шпагою рідко наважується туди заходити, боячись гусячого пера сатириків.

Що? Вони діти? А хто їх утримує? Як їм платять? Чи вони держатимуться свого ремесла лиш доти, доки в них голосу? А згодом, ставши простими акторами,- а на це схоже, як не буде в них кошту на краще,- чи не скажуть вони, що самі автори скривдили їх, змусивши їх вселюдно ганьбити свій власний спадок?

їй-богу, з обох сторін було чимало галасу, а публіка не вважає за гріх під'юджувати їх на спір. Якийсь час і грошей за п'єсу не платили, якщо поет і актор не доходили до навкулачок.

Невже?

Ой, багато голів було розбито.

Гамлет

І хлоп'ята взяли гору?

Авжеж, принце, взяли; навіть Геркулеса з його ношею подужали.

Не така це й дивина. От мій дядько став королем Данії, і ті, що показували йому язика, доки жив батько мій, тепер дають по двадцять, сорок, п'ятдесят, а то й сто дукатів за [45] його портрет у мініатюрі. Хай йому біс, тут щось надприродне, якби філософія та могла дошукатись!

Це актори.

Панове, вітаю вас із прибуттям до Ельсінора. Ваші руки! Гостей годиться вітати з належною ґречністю й церемонією; дозвольте й мені честити вас у такій манері, щоб після моєї зустрічі з акторами (вельми ласкавої принаймні на вигляд) вам не здалося, ніби я приймаю їх гостинніше, аніж вас. Вітаю вас. Одначе мій дядько-батько й моя тітка-мати ошукалися.

Чим, любий принце?

Я божевільний тільки під норд-норд-вест, а коли вітер з полудня, яструба від чаплі я відрізню.

Здорові були, панове!

Чуєте, Гільденстерне, і ви теж, Розенкранце? На кожне вухо по слухачу. Ця велика дитина, яку ви бачите, ще з пелюшок не вийшла.

А може, знов увійшла в них. Бо кажуть: старе - як мале.

Пророчу вам, що він прийшов сповістити мене про акторів. Ось побачите. Ваша правда, добродію: в понеділок уранці, як ви й казали.

Пане мій, я маю для вас новину.

Пане мій, я маю для вас новину. Ще коли Росцій був актором у Римі...

Актори прибули сюди, принце.

Те-те-те!

Слово честі, що...

Допхалися на ослах...

Найкращі у світі актори, чи до трагедій, чи до комедій, історичних драм, пасторальних ідилій, вистав ідиліко-ко-мічних, історико-ідилічних, трагіко-історичних, трагіко-коміко-істо-рико-ідилічних драм з додержанням і без додержання правила трьох єдностей. Ні Сенека в них не дуже важкий, ні Плавт не надто легкий. Чи грати за правилами, чи без них-кращих акторів не знайти.[46]

О Єфаю, судіє ізраїльський, що за скарб ти мав!

Полоній

Що за скарб мав він, принце?

А от:

    Одну дочку, одну красу

    Він милував, він доглядав.

Все про мою дочку.

Хіба не правда моя, старий Єфаю?

Як це ви мене зовете Єфаєм, то в мене є дочка, і я її милую й доглядаю.

Ні, не так.

Полоній

Як же, принце?

А так:

    Судилась доля, все в божій волі,-

а далі самі знаєте:

    І вийшло так, як і ждав усяк.

Перший вірш цієї побожної пісеньки сказав би вам більше. Та урвім, бо, бачите, йде моя розвага.

Входять четверо чи п'ятеро акторів.

Вітаю вас, панове; вітаю всіх. Я радий вас бачити живими, здоровими. Привіт вам, друзі. Еге, старий друзяко! Ти геть змінився, відколи я тебе бачив. З якого це городу привіз ти цю бороду? Ба, моя панно, моя молода крале! Мати божа! Вашій честі, відколи ми бачились востаннє, стало ближче до неба на цілий підбор. Моліть бога, щоб ваш голос не втратив золотого дзвону, як щербатий червінець. Вітаю вас, панове. Ми враз, мов ті французькі сокольничі, кинемось на перше, що вздримо; буде в нас вистава на славу. Ну-бо, покажіть нам зразок вашого мистецтва. Нум патетичний монолог!

Якого вам, ласкавий пане?

Раз я чув від тебе монолог, що ніколи не йшов на сцені; а як і йшов, то хіба один раз. Бо п'єса, пригадую, не вподобалась натовпу - то був кав'яр не для загалу. Але,- як на мене та ще декого, чия думка в таких справах гучніша за мою,- то була чудова п'єса, до ладу скомпонована, написана і просто і майстерно. Пригадую, казали, ніби віршам бракує перцю на присмаку змісту, ніби авторові бракує високого стилю, але вважали, що задум правильний, в ньому відчувається розум і смак, і завдяки цьому користі й краси в п'єсі набагато більше, ніж прикраси. [47] Особлизо мені полюбивсь один монолог, оповідання Енея Дідоні; а надто те місце, де він розказує про Пріамову згубу. Як не вивітрилося з твоєї пам'яті, почни з цього вірша... Стривай, стривай...

«Запеклий Пірр, мов той гірканський звір...»

Не так, але починається з Пірра.

«Запеклий Пірр, якого панцер чорний

І заміри нагадували ніч,

Коли ховався він в коні зловіснім,-

Лячну й похмуру стать свою обарвив

Іще страшніше. З ніг до голови

Тепер він в багреці, у ризі з крові

Батьків і матерів, синів і дочок,

Засмажених чадним пожаром вулиць,

Який присвічує зловісним сяйвом

Царя убивцям. Пірр в огні й шалу,

Облиплий варом кров'яним, з очима,

Що світять, мов карбункули, шукає

Пріама древнього...»

От кажи далі.

Ій-богу, принце, добре. З належним виголосом і чуттям міри.

«...І от знаходить:

Цар марно боре греків; ветхий меч,

Руці противний, непідвладний волі,

Там ляже, де впаде. В нерівну прю

Мчить на Пріама Пірр; підносить руку;

Лише від свисту лютого меча

Старий схилився. Троя, мов жива,

Почувши вимах той, чоло вогненне

До ніг схиляє й гуркотом страшним

Слух Пірру полонить. Глянь, Піррів меч,

Навислий на велебного Пріама

Молочну голову, застиг в повітрі.

Як кат мальований, так Пірр стояв

І, мов утративши до чину волю,

Не рухався.

Але як перед бурею ми бачим

Завмерле небо, хмари непорушні,

Безвітря сторожке й земний окіл

Німий, мов смерть, та розчахне враз землю

Страшенний грім, так, повагавшись, Пірра

Повстала мста до діла кличе знов.

Не падали і молоти циклопів,

Для Марса вічний панцер куючи,

[48]

Лютіше, ніж кривавий Піррів меч Пріама вразив.

Пріч, згинь, Фортуно-блуднице! Боги!

Всім вашим сонмом збавте ви їй власть,

Строщіть їй в колесі обіддя й спиці,

А маточину ввергніть з гір небесних

У Тартар до чортів!»

Це задовге.

Це потребує цирульника, як і ваша борода... Будь ласка, кажи далі. Йому б гопки втяти чи сороміцького почути, а то засне. Кажи далі, про Гекубу.

«А хто, хто зрів царицю, вбиту горем!..»

«Царицю, вбиту горем»?

Це добре: «цариця, вбита горем»,- добрий вислів.

«Босоніж біга, ллє в огонь наосліп

Болючі сльози, замість діадеми

Ганчірка на чолі; а замість шат,

Округ усохлих многоплідних чресел,

Верета, напнута в жаху розпуки.

Хто б бачив це, той язиком чумним

Посіяв замах би на власть Фортуни!

Якби ж боги дивилися на неї,

Коли їй на очу скажений Пірр

Злим тішивсь ділом, сікши труп царя,

То зойк страшний, що вирвавсь у Гекуби,-

Як смертне їх зворушує хоч трохи,-

Залив би слізьми жар очей небесних

І збурив би богів».

Гляньте, як він змінився на виду, а в очах сльози. Будь ласка, годі.

Гаразд; потім дочитаєш мені решту. Ласкавий пане, чи не доглянете ви, щоб за акторів добре подбали? Та, чуєте, щоб поводилися з ними як годиться, бо ж вони - короткі літописи нашого часу. Ліпше вам по смерті придбати лиху епітафію, ніж ганебний поголос від них за життя.

Я, принце, вшаную їх по заслузі.

Хай, йому дідько, чоловіче, далеко краще! Як кожного шанувати по заслузі, то хто ж мине різок? Ушануйте їх по вашій власній честі й гідності. Чим меншого вони варті, тим більше заслуги у вашій гостинності. Проведіть їх.

[49]

Ходіть, панове!

Прямуйте за ним, друзі. Завтра в нас вистава.

Чуєш, старий друже: чи можете ви зіграти «Убивство Гонзаго»?

Можна, ясний принце.

Це буде нам завтра на вечір. Чи могли б ви, як буде потреба, вивчити кільканадцять віршів, які я напишу й приточу туди, чи ні?

Можна, ясний принце.

От і гаразд. Рушай за тим паном, та гляди, щоб ваші з нього не кпили.

Друзі мої добрі, я покину вас до вечора: будьте в Ельсінорі як удома.

Ласкавий принце мій!

Хай вам щастить!.. От я й на самоті.

Що за нікчема я, мерзенний раб!

Чи не мені в наругу цей актор,

В химері чистій, в мареві чуття,

Так підкорив свій дух своїй уяві,

Що, мрією пойнятий, зблід лицем,

В очу сльоза, достоту вбитий горем,

Зламався голос, все єство убралось

В одежу вигадки? А через що?

Через Гекубу!

Що він Гекубі, що йому Гекуба,

Щоб побиватись так? Що б він вчинив,

Якби таку, як я, він мав причину?

Рікою сліз він затопив би сцену.

Потряс би глядачів громохким словом,

Поверг би винних в безум, чистих в жах,

Згнітив би нетямущих, скам'янив би

Всі вуха й очі, душі і серця.

А я,

Ледащо, тугодум, безверхий бевзь,

Тюхтій оспалий, ні на що не здатний,

Марнію і мовчу; мовчу й за батька,

У кого владу та життя так підло

Украдено. Невже я боягуз?

Хто назове падлюкою мене?

[50]

Розколе череп мій? За ніс потягне?

Обсмиче бороду й між вічі кине?

Назве безпечно підлим брехуном?

Хто схоче? Га!

Клянусь, я стерпів би; бо ж голуб'ячі

У мене печінки, нема в них жовчі,

Щоб кривду пригірчить; а то б давно

Я б стервом гадячим кормив шулік

Всього околу. Блудний гад, кривавий!

Підступний, злий, безчесний, сласний гаде!

О помсто!

Ет, йолоп я! Таки хоробрий з біса

Я, батька вбитого коханий син,

Якого небо й пекло кличуть мстити,

Що словом серце влегшую, мов шльондра,

Та ще, немов перекупка, клену!

Тьху! Тьху, гидота! Де ж мій дівся розум?

Чував я, що запеклі лиходії,

В театр попавши, так мистецтвом гри

Вражалися, що тут же признавались

Вселюдно в злочинах. Убивство мовить

Без язика напрочуд красномовно.

Хай ці актори перед дядьком грають

Подібне щось до смерті батька; я ж,

Я з нього не зведу очей; я вп'юсь

Аж до живого: ледве він здригнеться,

Я знатиму, що далі. Ну, а привид -

Диявол, може? Має ж силу біс

Прибрати милий образ. Може, він

Мене, ослаблого в борні з журбою,-

А над такими душами він дужчий,-

Обманює для згуби. Ні, потрібне

Певніше опертя. Вполюю я

Виставою сумління короля.

[51]

ДІЯ ТРЕТЯ

СЦЕНА 1

І не змогли хоч якось манівцями

Дізнатись, що попутало його,

Збентеживши отак зненацька спокій

Свавільним, небезпечним маячінням?

Він визнає, що сам не свій зробивсь,

А через що, сказать ніяк не хоче.

Промацати себе він не дає

І випорсає з спритністю безумця,

Як тільки до признання ми його

Підводимо.

А як він вас прийняв?

Так чемно, як належить.

Та дуже силувано в поведінці.

Скупий питати, а відповідати

Готовий радо.

Чи не закликали

Його ви до розваг?

Випадком, пані,

Ми на шляху до замку перегнали

Якихсь акторів, мовили про них

Йому, і він аж наче звеселивсь,

Почувши це. Вони вже при дворі,

І я гадаю, вже на цей їм вечір

Загадано виставу.

Чиста правда;

Величностям він вашим передав

Запрошення почути й подивитись.

Із щирим серцем. Вельми рад я чути.

Що він схиливсь до цього.

[52]

Спонукуйте його, панове, й далі

Ви до розваг.

Все зробимо як слід.

Гертрудо люба, нас також облиште;

Ми потай Гамлета позвать веліли,

Щоб він, мов ненароком, тут спіткав Офелію.

А я й Полоній, з наміром найкращим,

Побачимо, небачені, їх зустріч

І непохибно зможемо дізнатись,

Вважаючи на поведінку принца,

Чи не нудьга любовна, чи не тим

Він мучиться.

Я вам корюсь.

Голубко,

Бажала б я, щоб саме в вашій вроді

Ховалася причина всіх шаленств

Мойого Гамлета. Чесноти ваші,

Я сподіваюсь, виправлять його

На радість вам обом.

Якби ж то, пані.

Гуляй тут, доню. Ви ж, мій володарю,

Зі мною звольте бути.

(До Офелії)

Вдай, немов

Читаєш щось із книжки, і тому

На самоті. Усі ми варті гани,

Бо часто ми подобою й лицем

Святим та божим підсолодимо

Самого чорта.

Ох, правдиво надто!

Якраз в моє сумління ляпас влучив!

О, не такі гидкі в повії щоки,

Намащені циноброю й білилом,

Як вчинок мій, фарбований словами,

Який важкий тягар!

[53]

Вже, чую, йде; ховаймося, мій пане.

Чи бути, чи не бути - ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зітнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому? Заснути, вмерти -

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.

І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім вагань причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум,

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до не відомих нам.

Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію.

Але тихіш! Офелія! Згадай

Мої гріхи в своїй молитві, німфо.

Як вам жилося, принце, всі ці дні?

Уклінно дякую: гаразд, гаразд.

У мене, принце, є від вас дарунки,

Що я давно вернути прагну вам;

Візьміть, будь ласка, їх.

[54]

Та я ж нічого

Не дарував вам зроду.

Ні ж бо, принце,

Ви добре знаєте, були дарунки,

Ще й запашні слова їх обгортали,

Стократ дорожчими робивши їх;

Та витхнувсь аромат. Душа не йме дарів,

Як той, хто дав їх, приязню збіднів.

Візьміть же, принце, їх.

Ха, ха! Ви чесна?

Принце!

Ви гарна?

Що ваша милість має на увазі?

Що коли ви чесна й гарна, то негоже вашій чесноті вдаватися в розмови з вашою красою.

Хіба в краси може бути краще товариство, ніж чеснота?

Авжеж. Адже влада краси швидше зробить із чесноти звідницю, ніж сила чесноти перетворить красу на свою подобу. Колись це був парадокс, та наш час його стверджує. Колись я вас кохав.

Ви й мене примусили в це повірити.

Даремно повірили. Прищеплювати нам чесноту - марне діло, однаково гріхом тхнутиме. Я вас не кохав.

Тим більше я була ошукана.

Іди в черниці. Нащо тобі плодити грішників? Сам я більш-менш чесний, та й то міг би закинути собі дещо таке, що краще було б моїй мамі й не родити мене на світ. Я дуже пихатий, мстивий, честолюбний. До моїх послуг стільки гріхів, що я не можу ні охопити їх думкою, ні змалювати в уяві, ні знайти час на те, щоб їх здійснити. Пощо таким, як я, плазувати межи небом і землею? Ми всі затяті пройдисвіти: не вір нікому з нас. Іди собі в черниці. Де твій батько?

Удома, принце.

Хай за ним замкнуть двері, щоб він удавав блазня тільки в своїй хаті. Прощайте.

О небеса, згляньтесь над ним!

Як ти віддасися, я дам тобі в посаг ось яку напасть: [55] коли б ти навіть була цнотлива, як лід, і чиста, як сніг, однак не втечеш від поговору. Тож іди собі в черниці! Прощай. Але як тобі конче забагнеться заміж, то віддайся за дурня. Бо розумні добре знають, яких страховищ ви з них робите. У черниці! І хутчіше. Прощай.

О сили небесні, зціліть його!

І про ваше малювання та підмальовування я чував. І чував чимало. Бог дав вам одне обличчя, а ви робите собі інше. Ходите то вихилясом, то наче пава, і сокочете манірно, і божі створіння неподобно прозиваєте, і свою розпусність видаєте за наївність. Іди собі, з мене годі. Ви мене й так звели з глузду. Кажу тобі, у нас більш не буде шлюбів. Ті, що вже побрались, хай усі, крім одного, живуть, а інші зостануться при самих собі. Отже, в черниці!(Виходить)

Офелія

О, що за дух знеміг! Меч, розум, мова -

Солдата, вченого і царедворця;

Надія й цвіт прекрасної держави,

Шляхетності свічадо і взірець,

З якого приклад брали,- все пропало!

А я, нужденніша за всіх жінок,

Що упивалась медом клятв його,

Дивлюсь, як цей величний, гордий розум,

Мов дзвін розколотий, задеренчав;

Як незрівнянний молодості образ

Розбивсь об безум. Горе, я від плачу

Не сліпну! Що я бачила, що бачу!

Кохання? Ні, не в тім його недуга;

В його словах хоча й замало складу,

Але нема й безумства. Щось та зріє

В його душі, пригніченій журбою.

Зродитись може в ньому і таке,

Чого боятись слід. Про всяк випадок

Я рішення поквапного дійшов,

А саме: в Англію хай їде він

Данину недоплачену справляти,

І, може, море, та нові країни,

Та зміна вражень витиснуть йому

Те, що в душі сидить, над чим б'ючись

Думки змінили і його самого

До невпізнання. Як вам наша думка?

[56]

Це буде добре. Я, проте, гадаю,

Почин і джерело нудьги тієї

В відтрученім коханні.

Що там, дочко?

Не переказуй, що казав принц Гамлет:

Ми чули все. Чиніть, ласкавий пане,

Як воля ваша. Та, як згодні ви,

Хай по виставі королева-мати

Попросить сина їй повісти смуток,

Відверто поговорить з ним. А я,

Коли дозволите, краєчком вуха

Піймаю все. Як їй не пощастить,

Шліть в Англію його або замкніть,

Де радить мудрість вам.

Хай так. Негоже,

Що шал вельможних ходить без сторожі.

СЦЕНА 2

Проказуйте монолог, будь ласка, так, як я вам показував, легко й невимушено, а не горлайте, як часто ви, актори, робите. Бо тоді краще вже хай мої вірші виголосить оповісник на майдані. Не пиляйте повітря руками - отак. Легше, легше. Адже в потоці, в бурі, сказати б: у самому смерчі монологу вам треба знайти міру й дотримуватися її, щоб надати йому плавності. Ох, мені душу вивертає, коли я слухаю, як дебелий кеп у перуці шматує той сердешний монолог так, щоб аж вуха позакладало стоячій публіці, яка нічого не тямить, крім нерозбірливих пантомім та вереску. Випарити б різками отакого лобуря, що пнеться перевершити самого Термаганта, переіродити Ірода. Уникайте, будь ласка, цього.

Будьте певні, ваша честь.

Але дивіться, щоб не вийшло надто мляво. Покладайтесь на здоровий глузд. Погоджуйте жест зі словом і слово з жестом. Особливо пильнуйте, щоб не переступати меж натуральності. Адже всяка надмірність перечить мистецтву гри, що й раніш і тепер мала й має на меті держати дзеркало перед природою,[57] показувати чесноті її власне лице, гидоті - її справжній образ і кожному віку й стану - їхній вигляд і відбиток. Якщо тут переборщити чи, навпаки, недодати, то невігласа це розвеселить, але розумного засмутить. А судження одного такого має для вас переважити думку решти глядачів. Ох, траплялися мені актори,- і я бачив їхню гру і чув їм хвалу, та ще й високу,- що ні голосом, ні ходою не нагадували, прости господи, ні християн, ні язичників, ні будь-кого іншого. Вони ходили, мов на ходулях, і ревли, мов бугаї, так що я вже дивувався, який це партач-поденник природи їх змайстрував. Надто вже потворними зображували вони людей.

Сподіваюсь, принце, що ми вже дечого такого позбулись.

То позбудьтеся й решти! А ті, що грають комічні ролі, хай кажуть не більше, ніж їм написано. Адже дехто з них сміється лише для того, щоб найдурніші серед глядачів і собі реготали за ним. А тим часом якийсь важливий епізод вистави проходить повз їхню увагу. Гидке видовище і свідчить про вельми вбогу амбіцію того блазня, що таке витіває. Ну, йдіть, приготуйтесь.

Ну що, мій пане? Чи король бажає послухати цю виставу?

І королева теж, і то зараз же.

Гамлет

Звеліть акторам поквапитись.

А ви, двоє, чи не помогли б їх поквапити?

Аякже, принце.

Гораціо!

Я тут, до ваших послуг.

Мій друже, ти правдивіший за всіх,

Кого мені пізнати випадало.

Мій принце!

То не лестощі, о ні.

Якого з тебе ждать мені пожитку,

[58]

Коли тебе годує й одяга

Єдиний статок - добрий гумор твій?

Пощо лестити злидарю? Нехай

Язик медвяний лиже чванькуватість,

Коліно гнуче гне свої суглоби,

Щоб запобігти ласки. Чуєш, друже?

Відколи вільна в виборі своєму

И розважлива душа моя, відтоді

Ти є її обранцем. Ти страждаєш,

Проте страждань твоїх ніхто не бачить.

Приймаєш ти дари й удари долі

Із вдячністю. Блаженний той, у кого

У згоді розум і гаряче серце,

Хто дудкою покірною не стане

В устах у вередливої Фортуни.

О, хто не в рабстві в пристрасті своєї?

Вкажи - й того носитиму я в серці,

Назавжди він заволодіє ним,

Так, як і ти. Та годі вже про це.

Сей вечір буде королю вистава;

Одна в ній сцена смерть мойого батька

Відтворить так, як я тобі повів.

Як гратимуть її, ти, будь ласкав,

Мойого дядька, мов меткий ловець,

Пильнуй; якщо з глибин його душі

Не зрине на поверхню гріх тяжкий,

То, значить, нам являвся сам диявол

І в мене помисли брудні, мов кузня

Вулканова. Слідкуй і примічай.

Я теж уп'юсь йому в лице очима;

Що бачили, ми потім порівняєм

І дійдем висновку.

Гаразд, мій принце.

Якщо ж вину свою він приховає,

Неначе злодій,- я плачу за кражу.

Вони вже йдуть на виставу. Я мушу знов прикинутися божевільним. Сідай.

Як ся має наш небіж Гамлет?

[59]

Чудово, їй-богу, живлюсь, як той хамелеон: їм повітря, начинене обіцянками. Навіть каплуна так не відгодовують.

Ця відповідь недоладна, Гамлете. Вона мене не стосується, Гамлете.

А мене й поготів.

Добродію, ви, чув я, колись грали в університеті?

Грав, ласкавий принце, і мав славу доброго актора.

Гамлет

І кого ж ви грали?

Юлія Цезаря. Мене вбивали в Капітолії. Брут мене убивав.

Брутальне діло - вбити таке капітальне теля... Актори готові?

Так, принце, ждуть лиш знаку від вас.

Королева

Ходи сюди, мій сину, сядь край мене.

Гамлет

Ні, ласкава пані, тут є сильніший магніт.

(до короля) Еге-ге! Чуєте?

Панно, можна мені лягти вам на коліна?

(Лягає до ніг Офелії)

Ні, принце.

Я хотів сказати: головою вам на коліна?

Можна, принце.

Ви гадаєте, я мав на увазі щось негоже?

Нічого я не гадаю, принце.

Чудова думка - лягти між дівочих ніг.

Що ви сказали, принце?

Нічого.

Вам весело, принце?

Кому, мені?

Вам, принце.

О боже, та задля вас я ладен бути фіглярем. Що людині робити, як не веселитися. Он, гляньте, яка радісна моя мати, хоч минуло хіба дві години, як умер мій батько.

[60]

Ні, тому вже двічі два місяці.

Так давно? Ну, коли так, то хай дідько ходить у чорному, а я буду в соболях. Господи! Два місяці як умер - і ще не забули? То можна сподіватися, що пам'ять про велику людину переживе її аж на півроку. Але, мати божа, краще б їй будувати церкви, а то поглине її забуття, мов того коника-стрибунця, якому епітафія «Плач без кінця, забуто стрибунця!».

Що це значить, принце?

Ет, це підступне лиходійство, що значить - потаємний злочин.

Може, це нам показали зміст п'єси?

Входить Пролог.

Гамлет

Дізнаємось від цього молодця. Актори не вміють берегти таємницю й усе розплещуть.

Він розкаже, що нам показали?

Еге, і що ви йому покажете. Не соромтесь показати, а він не посоромиться розказати.

Ви жартун, негідний жартун. Я краще слухатиму п'єсу.

І нас, і цю виставу

Вам складено в забаву,

Послухайте ласкаво.

Це пролог чи напис на каблучці?

Це вступ, але короткий.

Як жіноче кохання.

Вже тридцять раз об'їхав Феб круг сфери

Нептунових глибин, ланів Церери,

[61]

І місяць тридцять по дванадцять раз

Світив огнем позиченим і гас,

Відколи Гіменей з'єднав нам руки,

Аби серця не відали розлуки.

Актор-королева

Хай сонце й місяць тридцять років знов

З небес глядять на палахку любов!

Та горе нам - ти так змарнів з недуги,

Став на здоров'я й сили недолугий,

Що я журюсь. Хай я журюсь сама;

Тобі, мій пане, в тім журби нема.

Бо в жінки страх з любов'ю в повній згоді:

То їх нема, а то їх змірять годі.

Ти знаєш здавна, як кохаю я;

Мій страх великий, як любов моя.

В палкім коханні і пусте жахає.

Хто все бере до серця, той кохає.

Покину, люба, скоро я тебе...

Мене не носить тіло заслабе.

А ти живи на білім світі гоже,

Шановна, люблена; зустрінеш, може

Собі до пари ще...

Актор-королева

Мовчи, ні слова!

Така любов - це зрада вже готова.

Із другим хай господь мене поб'є!

Це лиш для тих, хто першого уб'є.

Полин, полин!

Коли йдемо ми, жони, вдруге в шлюб -

Не другий муж, а ниций зиск нам люб.

Я б ще раз мужа вмерлого убила,

Якби на ложі другого пестила.

Я вірю: серцем ти заприсяглась,

Та добрий намір міниться всякчас.

У пам'яті всі наміри в неволі:

Народженням міцні, диханням кволі.

Зелений плід на дереві висить,-

Достигнувши ж, нетрушений злетить.

Ніхто так зле не платить борг нікому,

[62]

Як той, що завинить собі самому;

Клянеться він, коли з жаги пала,-

Жага минула - і клятьба сплила.

І втіха й горе в навіснім буянні -

Руйнівники, до себе невблаганні;

Де більше радощів, там більше й лих;

Всміхнеться плач, і враз заплаче сміх.

Цей світ несталий, тож нема в тім дива,

Що, як талан, така й любов мінлива:

Талан з любов'ю, з таланом любов.

І хто кого веде - на це відмов!

Багатий впав - і друзі геть від нього,

Бідак піднявсь - і друзі край порога.

Любов за таланом біжить свій пруг:

Хто в шані й силі, всякий тому друг,

А хто на друзів покладеться в скруті,

Той зможе тільки ворогів набути.

Але вертаю мову знов на путь:

Бажання й доля в розбраті живуть

І трощать впень найкращу нашу гадку;

Початок - наш, кінець - в руці випадку:

Гадаєш ти не йти більш до вінця,

Та вмре твій муж,- а з ним і думка ця.

Не дай земля мені плодів, твердь - світла!

Геть втіхи дня, сни ночі з мого житла!

Надію й віру розпач хай потне!

Проказо самоти, врази мене!

Недоля зла, що вічно грозить щастю,

Нехай мій дім і плід поб'є напастю!

Моїй гризоті вік не знать кінця,

Як, повдовівши, стану до вінця!

Гамлет

А що, як вона зламає клятву?

Це клятва клятв. Лиши мене тут, мила;

Втомився я, за день ослабла сила;

Відновить сон її.

Спочинь ві сні:

Хай лихо нас мине на довгі дні!

Пані, чи вам до вподоби вистава?

Королева

Ця жінка, по-моєму, забагато обіцяє.

[63]

О, вона додержить слова.

Ви знаєте зміст? У нім нічого образливого?

Ні, ні. Тільки жартують, труять жартома. Ні словечка образливого.

Як зветься п'єса?

«Мишоловка». Чому така назва? Це фігурально. П'єса зображує вбивство, вчинене у Відні. Гонзаго - ім'я герцога, його дружина - Баптіста. Зараз побачите. Мерзенна історія. Та що нам з того? Вашої величності і нас, у кого сумління чисте, це не стосується. Хай ґедзається коростява шкапа, а нам не свербить.

Це такий собі Луціан, небіж королів.

3 вас добрий хор, принце.

Я міг би говорити за вас і за вашого коханого, коли б мені бачити, як ті ляльки фліртують.

Ви гострий, принце, гострий.

Вам довелось би постогнати, щоб затупити моє вістря.

Що далі, то гірше.

Хто збирається заміж, має знати, що у подружньому житті саме так і буває. Починай, душогубе! Кинь отак безбожно викривлятись і починай. Ну! «І кряче ворон, кличучи до помсти».

Рука тверда, мисль чорна, смертний сік

І слушний час - ніхто не взна повік.

Труйзілля, в північ збиране й закляте,

Троїсто чумлене вогнем Гекати,

Страшною спілкою природи й чар

Згуби життя самому пеклу в дар!

(Вливає отруту в ухо сонному)

Він труїть його в саду, щоб самому посісти трон. Ім'я герцога Гонзаго. Ця повість дійшла до нас, написана добірною італійською мовою. Зараз ви побачите, як убивця-домагається кохання в Гонзагової дружини.

Король встає.

Га, злякався холостого пострілу?

Королева

Що з вашою величністю?

[64]

Припиніть виставу!

Король

Світла мені! Ходімо геть!

Світла, світла, світла!

Поранений олень реве і тікає,

Здоровому - все ніпочім.

Один собі спить, поки другий чуває,

І держиться світ наш на тім.

Невже з цим, друже мій, та з лісом пір'я на голові,- якби доля зрадила мене,- та ще з штучними трояндами на черевиках не попав би я в акторську трупу?

На півпаю.

На цілий.

    Дамоне, друже без химер!

        Держава ця була

    В руці Юпітера; тепер -

        Під копитом... павича.

Ви б хоч риму додали.

О любий Гораціо, за кожне слово привида дав би по тисячі червінців. Ти завважив?

Дуже добре, принце.

Гамлет

Коли мовилось про отруєння?

Я все добре бачив.

Ага! Музики, гей! Гей, дударі!

Коли король не тішиться з вистав,

Вони його не тішать, щоб ти знав.

Гей, музики!

Ласкавий принце, дозвольте на одне слово.

Хоч і на цілу історію.

Король, пане...

Так, пане, що з ним?

Пішов у свої покої надзвичайно розстроєний.

Від вина?

Ні, пане, скоріш від жовчі.

Ви вчинили б куди мудріше, сповістивши про [55] це лікаря. Бо коли я сам дам йому проносного, то жовч, чого доброго, ще дужче розіллється.

Ласкавий нринце, будьте послідовнішим і не сахайтеся теми розмови, мов дикий кінь.

Вважайте, що ви вже мене приручили. Говоріть.

Королева, ваша матінна, превельми засмучена і послала мене до вас.

Радий вас бачити.

Мій добрий принце, тут ґречність, здається, не до речі. Якщо ви будете ласкаві дати мені відповідь, гідну здорового глузду, Яувиконаю веління вашої матінки. Як ні, то дозвольте мені піти геть і на цім кінчити справу.

Не можу, пане.

Що не можете, принце?

Дати вам відповідь, гідну здорового глузду. Мій глузд нездужає. Відповім вам, як зможу. Тобто не вам, а матері. Отже, ближче до діла. Моя мати, кажете...

Каже, що ваше поводження вельми її вразило й налякало.

О дивний син, що може так дивувати матірі А за материнським ляком нічого не йде назирці? Повідайте.

Вона бажає порозмовляти з вами в себе в покої, перше ніж ви підете спати.

Нашого послуху вистачить на десять матерів. Які ще у вас справи до нас?

Мій принце, ви колись любили мене.

Як і тепер, клянусь цими хапугами й злодюгами.

Ласкавий принце, в чім причина вашої недуги? Ви швидше позбудетеся напасті, звіривши друзям своє горе.

Моє майбутнє таке непевне.

Чи може це бути, коли сам король підтвердив ваше право на датську корону?

Е, добродію, доки те сонце зійде... жаль, прислів'я трохи підтоптане.

[66]

А, флейти! Дайте-но мені одну.

Відійдімо, я хочу сказати вам кілька слів наодинці. Чому ви весь час тримаєтеся з того боку, звідки вітер віє, наче намагаєтеся загнати мене у тенета?

О принце, моє зухвальство - з відданості вам, а настирливість - із любові до вас.

Щось я цього гаразд не втямлю. Ось вам флейта. Може, заграєте?

Я не вмію, принце.

Прошу вас.

Запевняю вас, що я не вмію.

Благаю.

Я навіть не знаю, куди пальці класти.

Це так само легко» як і брехати. Перебирайте пучками ці дірочки, дміть сюди ротом, і флейта заговорить най-красномовнішою музикою. Гляньте, оце клапани.

Та я з них не видобуду ніякісінької гармонії. Я тут не митець.

Ну от, ви мене зовсім за ніщо маєте! Ви збираєтесь грати на мені; вам здається, що ви знаєте мої клапани; вам хотілось би витиснути з мене голос моєї таємниці; вам хотілось би видобути з мене всі звуки від найнижчої моєї ноти до найвищої. А оцей невеличкий інструмент, у якому стільки музики і який має такий чудовий голос, ви не годні змусити говорити. Господи! Невже ви гадаєте, що на мені легше грати, ніж на цій дудочці? Зовіть мене яким хочете інструментом: ви зможете хіба що розладнати мене, але не заграти на мені.

Хай благословить вас господь, пане!

Найясніший принце, королева бажає поговорити з вами, і негайно.

Бачите ви он ту хмарку, що так нагадує верблюда?

Полоній

Далебі, чисто як верблюд.

По-моєму, схоже на ласицю.

Полоній

Справді, спина точнісінько як у ласиці.

Або як у кита?[67]

Достеменно як у кита.

То я зараз до матері прийду.

Вони так справді зведуть мене з глузду.

Я зараз прийду.

Я так і скажу.

Гамлет

Легко сказати «зараз». Лишіть мене, друзі.

Настала вже пора відьомська ночі,

Зітхають цвинтарі, і пекло дише

Заразою на світ. Тепер я б міг

Напитись крові теплої й такого

Накоїти, що білий день здригнувся б,

Уставши вранці. Тс! Нас кличе мати.

Не зрадь природи, серце, не дозволь

Нероновій душі ввійти в ці груди.

Хай буду я жорстоким - та не звіром,

Хай ранить гостре слово - не кинджал,

Душа і мій язик хай лицемірять.

Хоч як слова покрають серце їй,

З'єднати, душе, з ділом їх не смій!

(Виходить)

СЦЕНА 3

Він нас гнівить, та й небезпечно волю

Його шаленству дати. Приготуйтесь.

Я повноваження вам підпишу,

І в Англію відбуде з вами він.

Наш королівський сан не дозволяє

Терпіти щохвилини біля нас

Риск безуму.

Ми вирядимось миттю.

Святий, побожний клопіт - стерегти

Безпеку тих істот, які живуть

Лиш завдяки турботам короля.

[68]

Адже з підданих кожен-повсякчас

Вживати має розум свій, аби

Себе від лиха берегти; тим паче

Той, на чиїм добробуті лежить

Життя мільйонів; тож кінець державця -

Не просто смерть; ні, наче вир, вона

Втягає всіх. Король - гігантське коло

На височенному шпилі гори.

До величезних спиць його прип'ято

Ще безліч пристроїв. Воно впаде -

І решту всіх також в глибоку прірву

Слідом потягне. Так одвіку всюди:

Король зітхне - застогнуть тяжко люди.

Лаштуйтесь в подорож, прошу, хутчій;

Нам треба це неспутане страхіття

Узяти в пута.

Ми поспішимо.

Мій пане, він до матері пішов.

За килимом сховаюсь, щоб підслухать.

Ручуся, що вона його приструнчить.

Та ви сказали, і сказали мудро,

Що син і мати однієї крові;

Отож слід іншому все те почути

І зважити. Прощайте, мій владарю;

Я, поки не спите, про все, що взнаю,

Вам оповім.

Ми вдячні, друже, вам.

Ядучий сморід злочину мого!

На нім прокляття перше й найдревніше -

Прокляття братовбивства! Не молюся,

Хоча душа моя молитви прагне.

Бажання - сильне, гріх - куди сильніший.

Мов спутаний обов'язком подвійним,

Вагаюся, до чого братись перш,

І нехтую те й те. Якби загусла

Вся братня кров на цій руці проклятій,

Невже б забракло в небесах дощу

її омити, щоб була як сніг?

[69]

На що б іще здалося милосердя,

Якби на світі не було гріха?

Хіба в молитві не подвійна влада:

Нас від падіння стерегти, а впалим

Надію дати? Отже, є надія.

Мій гріх минув. Та як же я молитву

Почну? «Прости мені огидне вбивство»?

Не ті слова, бо я ще досі маю

Все те, заради чого я вбивав:

І владу, й королеву, й трон. Чи ж можна

І розгрішитись, і спожити гріх?

На цім продажнім світі золотою

Рукою злочин відхиляє суд

І нечестиво надбаним багатством

Закон купує. Та вгорі не так.

Там не покривиш, там діла твої

Постануть в справжній суті, мусиш сам,

Лице в лице, віч-на-віч із виною,

їх свідчити. Як бути? Що робити?

Покаятись? Все може каяття.

Але ж я навіть каятись не годен!

О муко! Груди, що чорніші смерті!

0 душе, що в міцних тенетах б'єшся,

1 все намарне! Янголи, рятуйте!

Хоч спробуйте! Коліна вперті, гніться;

А ти, залізне серце, стань нарешті

М'яке й податливе, мов немовля!

Ще є надія.

(Відходить у глиб сцени й стає навколішки)

О слушний час, він саме на молитві.

Уб'ю його. І піде він на небо.

І я помщусь. Розважмо все як слід.

Злочинець батька вбив, а я за це,

Єдиний батьків син, того злочинця

На небо шлю.

Та це винагорода, а не помста.

Зненацька, без причастя, батько згинув,

Увесь в гріхах, як травень у цвіту.

Як стане він перед судом Всевишнім?

Ми, смертні, лиш догадуватись можем -

Йому нелегко там. Хіба помщусь,

Коли під час очищення душі

Убивцю вб'ю, готового в дорогу?

[70]

Ні!

У піхви, меч; на мить страшнішу жди.

Коли уп'ється він, чи буде в гніві,

Чи в кровозмісних втіхах на постелі,

У грі, в блюзнірстві чи за іншим ділом,

Далекий від спасіння,- ось тоді

Убий, щоб і зоглядітись не встиг він,

Щоб душу, кляту й чорну, ніби пекло,

У пекло він поніс... Ба, матір жде.

Твоя молитва смерть лиш відкладе.

Слова, що без чуття в далеку путь

Я вирядив, до неба не дійдуть.

СЦЕНА 4

Він зараз прийде. Говоріть відверто.

Скажіть, що в жартах перебрав він міру,

Що тільки ваша милість заслоняє

Його від гніву. Я ж сховаюсь тут.

Не добирайте надто слів, прошу вас.

Мати-королево!

Обіцяю, за мене не турбуйтесь. Я чую його ходу. Ховайтеся.

Матусю, в чому річ?

Королева

Ти, сину мій, претяжко скривдив батька.

Ви, мамо, скривдили мойого батька.

Вгамуйся, досить цих блазенських слів.

Гамлет

Отямтесь, не вживайте грішних слів.

[71]

Що сталось, Гамлете?

А в чому річ?

Забули ви, хто я?

Ні, ось вам хрест!

Ви королева, діверю дружина

І -о, бодай не так! - мені ви мати.

Як так, то хай говорять інші з вами.

Ні, сядьте, сядьте; з місця ані руш,

Аж поки в дзеркалі, що я вам дам,

Себе розглянете й своє нутро.

Чого ти хочеш? Ти ж не вб'єш мене?

Ґвалт, ґвалт, рятуйте!

Гей, сюди, рятуйте!

Чи ба! Пацюк! Готовий, закладаюсь.

Мене убито!

Що ти скоїв, леле!

Не знаю. Там стояв король?

Королева

О, що за навісний, кривавий вчинок!

Він менш лихий, ніж, вбивши короля,

За мужа взяти брата короля.

Убивши короля?

Так, паніматко, так.

Ти, жалюгідний, необачний дурню!

Прощай! Я цілив вище, ніж поцілив.

Прийми, що суджено тобі, й затям,

Що надто метушитись небезпечно.

Ви ж не ламайте рук. Не треба, сядьте.

Це я зламаю серце вам, якщо

Воно лише з крихкого матер'ялу

І не стужавіло ще так в нечесті,

Що вкрилось панцером проти чуття.

[72]

Що я вчинила, Що язик твій, сину,

Насмів сичати так?

Такий ваш вчинок,

Що він рум'янець скромності поганить,

Лукавством цноту зве; зриває рожу

З ясного чола чистого кохання

Й кладе тавро. Він обертає шлюбні

Обітниці на клятви картяра;

З обіцянок у вірності довічній

Виймає душу він і залишає

Пусті слова. Стидом палає небо.

Лице землі, засмучене тим вчинком,

Так спохмурніло, мов напередодні

Страшного суду.

Лихо, що за вчинок?

Слова твої - неначе грім жахний.

Погляньте-бо на цей портрет і цей.

Майстерні тут подоби двох братів.

Яка краса на цім виду, дивіться:

Волоссям Феб; чолом Юпітер сам;

Зір наче в Марса, владний та суворий;

Поставою швидкий Меркурій, щойно

Спустився він на гору небосяжну;

Сполука всіх чеснот в єдинім тілі,

Де кожний бог лишив свою печать,

Щоб світ пізнав достойний образ мужа.

То був ваш чоловік. Сюди погляньте:

Це єсть ваш чоловік; як ржавий колос,

Згубив він і здоровий. Де в вас очі?

Хіба міняють чисту полонину

На пашу у болоті? Де в вас очі?

Не звіть любов'ю це, бо в вашім віці

Шал крові вгамувавсь, примовк, ущух,

Скорився розсуду. А що за розсуд

Зміняв би те на це? Ви живете,

Тож маєте й чуття, але вони

В паралічу. Безумство так не схибить,

Не полонить чуттів настільки, щоб

Не збереглась здорова частка глузду,

Що вбачить тут різницю. Що за біс

Вас, наче в піжмурки, так заморочив?

Адже ні зір, ні дотик ваш, ні слух,

Ні нюх - ні жоден орган почуття,

Коли б він навіть хворий був, не міг би

[73]

В таку оману вас ввести,

О сором, де рум'янець твій? О пекло,

Якщо бунтуєш кості літній ланці,

То молодість палка хай чистоту,

Мов віск, розтопить на своїм огні.

Не сором, що потужний пал змагає.

Коли горить і лід, коли вже й розум

Свашкує хтивості.

Королева

О годі, сину!

Звернув мені ти очі в глиб душі:

У ній тепер я чорні плями бачу,

Яких нічим не вивести.

Як можна

В смердючій, заяложеній постелі,

В розпусті парячись, на купі гною

Милуючись, кохаючись...

О годі!..

Мені ножем слова ці крають уші.

Замовкни, Гамлете!

Убивця, гад!

Цей раб не варт пилюки, де ступав

Колишній ваш владар. На троні - блазень.

Це злодій кишеньковий, що поцупив

Державу й владу, а саму корону

В кишеню заховав!

О годі! Цить!

Король в блазенських клаптях...

Спаси мене і крилами повий,

Небесне воїнство!

Чого ти хочеш, Блаженний образе?

Ой, збожеволів!

Ти млявість сина ганити прийшов,

Що він, марнуючи і час, і запал,

Не виконав ще грізного наказу?

Кажи!

Лише нагадую. З'явивсь для того,

Щоб нагострить твій замір затупілий.

[74]

Та глянь на матір: жах її побив.

Стань поруч з нею в боротьбі душевній.

Що слабше тіла, то уява дужча.

Промов до неї, Гамлете.

Що з вами?

Ой лихо, що з тобою?

Що ти, в порожняву втопивши зір,

Волаєш до безплотного певітря?

З твоїх очей глядить твій дух шалено,

І, ніби військо, збуджене на сполох,

Волосся на тобі, немов живе,

Ворушиться й встає. О любий сину,

Ти божевілля полум'я скропи

Розважністю. Скажи, що бачиш?

Його, його! Який блідий він, гляньте!

Цей образ, смуток цей, до скель прорікши,

Зворушив їх би.

(До Привида)

Не дивись на мене,

Бо ще сумний твій вид мене відверне

Від грізних діл; і зблякне замір мій;

І замість крові сльози я проллю.

До кого мовиш ти?

Хіба не видно?

Нічого, ні. Хоч бачу все, що є.

А чули ви що-небудь?

Королева

Тільки нас.

Та гляньте ж, гляньте! Он виходить геть

Як за життя убраний на ніч батько!

Виходить; гляньте, за поріг ступив!

То тільки вигадка твойого мозку,

Безтілий плід душевної гарячки,

Що вдатна на таке.

Он як, гарячки?

Мій пульс, як ваш, стукоче рівномірно,-

Ця музика, що свідчить про здоров'я.

Мої слова - не безум. Накажіть -

І я усе вам ще раз повторю,

А безум би спіткнувсь. Спасіння ради,

[75]

Собі душі єлеєм не мастіть,

Що то не гріх ваш - безум мій волає.

Єлей лише вам виразку затягне,

Тим часом гній залишиться під сподом,

А з ним зараза. Сповідайтесь небу,

Покайтесь в давнім, бійтесь за прийдешнє,

Лиш добрива не сипте під бур'ян,

Що й так буя. Даруйте щиру правду;

Адже в наш вік, роздутий від розпусти,

Повинна правда слугувати кривді,

Вклякати ниць, щоб їй допомогти.

Мені ти серце розколов навпіл.

Відкиньте гіршу серця половину,

А кращою живіть у чистоті.

Добраніч. Не лягайте в ліжко дядька.

Позичте цноти, як бракує вам.

Полонить нашу душу й розум звичка.

Вона мов біс і янгол водночас:

І злий, і добрий вчинок одягає

У те вбрання, що їм найбільш пасує.

Вдержіться сю ніч, завтра легше буде

Терпіти піст, а там все легше й легше.

Натуру навіть людську звичка мінить,

Приборкує диявола самого

Чи й виганяє геть. Ще раз добраніч;

Коли вас бог простить, то й син попросить