М.С. Шаповалова
Література доби Відродження: Франція
(1982)


© М.С.Шаповалова, 1982

Джерело: Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: "Вища школа", 1982. 440 с. - С.: 232-275 (Розділ 5).

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

5.1. Перехід до Відродження. Війон

5.2. Загальна характеристика французького Відродження

5.3. Гурток Маргарити Наваррської

5.4. Рабле

5.5. «Плеяда». Ронсар

5.6. Література останньої чверті XVI ст. Д'Обіньє. Монтень

 

Література і образотворче мистецтво Північного Відродження XV-XVI ст.

Контрольні питання


 

 

5.1. Перехід до Відродження. Війон

Розвиток гуманістичної літератури у Франції припадає на XVI ст., але зароджувалися нові тенденції раніше, що особливо помітно відбилося в творчості найвидатнішого французького поета XV ст. Франсуа Війона. Він прийшов у літературу в складний перехідний період, коли феодальну Францію роздирали глибокі суперечності, вкрай загострені Столітньою війною з Англією (1337-1453). В цей час у традиційному світогляді середньовіччя з'явилися перші ознаки кризи. Поезія Війона знаменувала в літературі перехід до Відродження.

Франсуа Війон народився в 1431 р. у Парижі в бідній родині і змалку зазнав злиднів. Освіту він здобув у Паризькому університеті і став магістром словесних наук. В університеті він належав до демократичної студентської молоді, поділяв її зневажливе ставлення до премудростей схоластики і заповідей аскетизму. Людина імпульсивна, гарячої вдачі і нестійких моральних устоїв, постійно живучи в нестатках, Війон піддався спокусам безпутного життя, брав участь у крадіжках, у 1455 р. під час бійки убив кинджалом священика. Відбувши ув'язнення за злодійство, він змушений був у 1456 р. тікати з Парижа і кілька років блукати по країні. Відомо, що він з'являвся при дворі Карла Орлеанського, де брав участь у поетичному турнірі, довго жив серед кокільярів - бродяг і злодіїв, маса яких поповнювалася обезземеленими селянами, солдатами-втікачами, усякого роду декласованим людом. Війон у цей час був зв'язаний з підпільним селянським рухом. Поет зазнав великих злигоднів! неодноразово потрапляв до тюрми, але зрештою після амністії він повернувся до Парижа. Через рік, у 1463 p., його знову, і цього разу безпідставно, притягли до судової відповідальності за кримінальний злочин і засудили до страти через повішання. Вирок було замінено вигнанням із столиці. Що сталося з ним далі - невідомо.

Особистість Війона суперечлива і складна. З одного боку, над ним тяжіють середньовічні уявлення, з другого - йому властиве азартне вільнодумство, в якому виразно відчутні настрої нової епохи - епохи гуманізму. Все це втілилося в його поезії, [232] глибоко ліричній, пройнятій незнаною до того у французькій літературі силою і гостротою особистого почуття. В творах Війона поєднались трагізм і іронія, релігійність і чуттєвість, благородство й брутальність; він славить плотські утіхи і кається в цьому, блюзнує і страшиться атеїзму, з болем пише про трагізм життя і фривольно глумиться над ним.

До поетичної спадщини Війона входять дві поеми - «Малий заповіт» (1456), «Великий заповіт» (1462), а також балади і вірші інших жанрів, його твори підготовлені попереднім розвитком французької міської поезії. Вони увібрали кращі її традиції, удосконалили її жанри, особливо баладу.

Найвизначнішим твором є «Великий заповіт». Основна лінія сюжету - лірична, це - аналіз поетом своєї особистості, свого життєвого шляху. Крім того, за ходом цього самоаналізу поет вставляє  в розповідь з різної нагоди окремі балади і рондо. Він розповідає про своє життя, повне злигоднів, про захоплення, страждання і блукання, про голод і нужду, якими пояснює своє безпутство, мріє про достаток, висміює лицемірних і жадібних до грошей ченців, скаржиться на гірку долю і водночас радіє життю, благає людей про милосердя й іронізує над усіма:

Тепер, коли я помираю, 

Старчих-прочанок і старців, 

Святош, що пнуться в брами раю, 

Служниць і їхніх молодців, 

І тих, хто виє на шевців, 

Як жовті чоботи взуває, 

Невігласів і мудреців 

Про милосердя я благаю.

        (Переклад Л. Первомайського)

Поет приймає дійсність з її кричущою соціальною несправедливістю, з її поділом на бідних і багатих, голодних і ситих, знедолених і щасливих.

Що й говорить! Ви з тим незгодні,

Що досить лиха є в житті:

Є недолугі і голодні,

Не лиш вельможі і святі;

Є жебраки в своїм дранті,

Є в світі бідність неймовірна,-

Хоч ще німує в німоті,

Вона вже мислить, непокірна.

        (Переклад Л. Первомайського)

Війон роздумує над скороминущістю людської краси і молодості, над смертю, однаково невблаганною [233] й неминучою як для бідного, так і для багатія. Серед віршів на цю тему найкращою є «Балада про жінок минулих часів».

Тема кохання у «Великому заповіті» розкривається переважно в дусі надмірного еротизму.

Значна увага у творі приділяється зображенню життя бідних городян з його радощами і бідами.

З тих балад, що не увійшли до «Великого заповіту», цікавою є глибоко патріотична «Балада проти ворогів Франції», в якій поет посилає прокляття всім, хто бажає Франції лиха.

Хай ворога зітре дощенту шквал 

Або розтрощить лісовий завал; 

Хай він надій і спокою не знає; 

Нехай того скарає божевілля шал, 

Хто Франції нещастя побажає!

        (Переклад М. Терещенка).

Світогляд і творча манера Війона особливо яскраво виражені в «Баладі повішених». Поет написав її в тюрмі, засуджений до страти, як своєрідну епітафію собі і своїм товаришам. Поема вражає поєднанням гострого трагізму і гротеску. В той же час очікування смерті поет написав і глумливий катрен:

Я - Франсуа. йде смерть з-за ґрат

На мене, лиходія,

І що мій важитиме зад,

Узнає завтра шия!

            (Переклад М. Терещенка)

Через усю творчість Війона проходить сильне відчуття складності, незбагненності людської індивідуальності:

Я знаю - мухи гинуть в молоці,

Я знаю добру і лиху годину.

Я знаю - є співці, сліпці й скопці,

Я знаю по голках сосну й ялину,

Я знаю, як кохають до загину,

Я знаю, чорне, біле і рябе,.

Я знаю, як господь створив людину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

        (Переклад Л. Первомайського)

«Балада поетичного змагання в Блуа» пройнята усвідомленням того, що особистість людини зіткана з численних протиріч:

У спразі гину біля водограю, 

Зубами біля вогнища січу, 

Чужинцем в рідному краю блукаю, 

Німую криком, мовчки я кричу, 

Я догола зодягнений в парчу, [234] 

Сміюсь від сліз, від балачок німію, 

Радію серцем в муках безнадії, 

В стражданні є для мене щастя хміль, 

Жебрак - скарбами світу володію, 

Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.

        (Переклад Л. Первомайського)

У такому зображенні людини проявилися риси нового, не середньовічного типу мислення і розуміння особистості.

Поезія Війона - реалістична і демократична, позначена гострим інтересом до життя - правдиво зображає зворотну сторону середньовічного суспільства. З її бентежним духом, ліризмом, багатством й довершеністю поетики, яскравістю і народністю мови вона стала справжньою школою для французьких поетів наступного часу.

 

 

5.2. Загальна характеристика французького Відродження

З кінця XV ст. у Франції почався процес централізації країни і зміцнення держави. Незабаром король ліквідував політичну незалежність Бургундії, Бретані і Бурбонського герцогства. Великі родові феодали, втративши могутність і значення в господарському житті країни, перетворювались на придворну знать, яка існувала на подачки короля і цілком залежала від нього. Змінювався характер економіки країни. З розвитком торгівлі й промисловості величезні багатства зосереджувались у руках великої буржуазії. Вона вкладала капітали в сільське господарство, купувала феодальні замки і титули. З її середовища виділився значний прошарок бюрократії в суді та адміністрації. Таким чином створювалося нове дворянство.

Прибічниками прогресивних ідей у Франції були в основному представники передової частини дворянства, у формуванні світогляду яких значну роль відіграла гуманістична культура Італії. Новоявлене дворянство охоче підтримувало агресивну політику короля, давало кошти для підготовки військових походів, зокрема в Італію. Під час цих походів перед дворянством відкривався новий світ високої гуманістичної культури Італії і разом з тим мистецтва античності, уже досить глибоко вивченого італійськими гуманістами. Невдовзі у Франції почала широко розповсюджуватись антична книга. Сам король Франціск І претендує на роль керівника [235] гуманістичного руху в країні. Він запрошує видатних італійських художників, ввозить з Італії твори гуманістичного мистецтва, наближає до двору гуманістів-учених, поетів, художників, сприяє розвитку книгодрукування, поповнює королівську бібліотеку старовинними манускриптами.

На долі французького гуманізму позначився також рух релігійної реформи, очолений згодом Жаном Кальвіном (1509-1564). Спочатку протестантство було певною мірою близьке гуманізмові. Гуманісти прагнули звільнити людину від середньовічної ідеології, а майбутні релігійні реформатори - від католицизму. Оскільки католицизм невіддільний від середньовічної культури й світогляду, то гуманісти не могли не боротися й проти нього. Таким чином, у боротьбі проти ідеології середньовіччя гуманісти в особі протестантів мали сильного спільника.

Винятково важливим фактором розвитку і формування гуманізму був вплив на нього літературної національної традиції і сатиричної літератури, що створювалася в ході класової боротьби народних мас. Розвиток буржуазних відносин привів до знищення кріпосництва, але становище селян, які страждали від непомірних податків, не поліпшилось. Не в кращих умовах був і робітничий люд міст. Невдоволення народних мас в епоху раннього Відродження виливалося то в селянські повстання, то в страйки міських робітників, то в релігійні єресі. Ця боротьба супроводжувалась бурхливим розвитком сатиричної народної літератури. У балаганних виставах, карнавальних процесіях, анекдотах, фарсах гостро висміювались церковна служба, проповіді; розбещені ченці, тупоголові богослови, нікчемні рицарі.

Усе це зумовило розквіт гуманізму протягом перших десятиліть XVI ст. І хоча король Франціск І намагався спрямовувати розвиток гуманістичного руху і тримати його під своїм контролем, однак уже в 30-ті роки було цілком очевидно, що гуманізм торує свій власний шлях, незалежний від волі короля. Від засвоєння античного мистецтва й гуманістичної культури Італії гуманісти перейшли до рішучого наступу на феодальний світ і його підвалини у французькій державі. Розмах наступу гуманістів налякав короля, і він разом із католицькою церквою розпочав проти них похід. Безпосереднім приводом для наступу на гуманізм були події 18 жовтня 1534 р. У цей день у Парижі і в провінції на мурах громадських будинків і навіть на дверях [236] королівської опочивальні були розклеєні «плакати проти меси», спрямовані проти католицьких єпископів, папи і його культу. Король і католицька церква негайно вдалися до репресій проти протестантів та вільнодумців: у 1535 р. на вимогу богословів король підписав указ про знищення друкарства (потім скасований); у 1540 р. було утверджено інквізитора французького королівства, дозволено орден ієзуїтів; у 1546 р. на площі Мобер у Парижі спалено Етьєна Доле - поета, вченого, видавця гуманістичних творів.

Гуманістам доводилось діяти в умовах найжорстокіших переслідувань і боротьби. Становище ускладнювалося й тим, що шляхи гуманізму і протестантства розійшлися. Зміцнівши, протестантська церква стала не менш фанатичною, ніж католицька, з такою ж жорстокістю і нетерпимістю переслідувала вільнодумців. 1553 р. в Женеві, яка стала центром протестантської церкви, на настійну вимогу Кальвіна було спалено видатного вченого Сервета.

Не знайшовши шляху до народу, гуманісти залишилися самотніми у боротьбі проти церковної і феодальної реакції.

У другій половині XVI ст. у Франції значно посилилась боротьба релігійних напрямів. Чим більше зміцнювала свої позиції протестантська церква, тим жорстокішим був наступ католицизму (контрреформація). Вся країна розділилась на два ворожі табори - католиків і протестантів, між якими точилися кровопролитні релігійні війни, що призвело до відновлення феодальної анархії. В таких обставинах гуманістичний рух набував нового характеру - народжувалось трагічне усвідомлення нездійсненності гуманістичних ідеалів, що зумовило кризу гуманізму.

Відповідно до цих важливих історичних процесів, розвиток французької гуманістичної літератури пройшов два великі етапи. Перший етап охоплює першу половину століття. У цей час формувалася і досягла розквіту гуманістична література. Вона відзначалася оптимізмом, вірою в можливість утвердження кращого, розумнішого устрою, гостротою і сміливістю критики феодальної дійсності. Хоч наступ реакції, розпочатий у 30-х роках, і ускладнив становище гуманістів, але не змусив їх відступити. У 40-50-ті роки їхня діяльність активізувалась, посилилось вільнодумство, література набула войовничого, гостро сатиричного характеру. Визначні діячі гуманістичної літератури першого етапу [237] - Маргарита Наваррська, Бонавентюр Депер'є, Клеман Маро; найвидатнішим письменником, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле.

Наступний етап розвитку гуманістичної літератури припадає на другу половину XVI ст. В цей час література також створила величезні цінності, але вона вже несе на собі відбиток кризи гуманізму. Найвидатнішим явищем цього етапу була творчість поетів «Плеяди», особливо Ронсара, та останніх представників гуманізму Монтеня й д'Обінье.

 

 

5.3. Гурток Маргарити Наваррської

Маргарита Наваррська (1492-1549), сестра короля Франціска І, була одним із активних діячів гуманістичного руху. Вона відзначалася всебічною освіченістю, захоплювалася античною культурою, італійською літературою, особливо творами Данте, Петрарки і Боккаччо, знала класичні мови. При її дворі у Наваррі групувалися вчені-гуманісти, художники, письменники, тут вони знаходили матеріальну підтримку, нерідко захист від переслідувань церковної реакції, а найважливіше - необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Наваррська була талановитою письменницею, вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором - і дійсно значним - є прозова збірка новел «Гептамерон». Писався цей твір поступово, очевидно, протягом багатьох років, і був надрукований уже після смерті письменниці в 1558 р. «Гептамерон» створений під значним впливом Боккаччо, зокрема в ньому прямо наслідується обрамовуюча композиція «Декамерона». «Гептамерон» - семиденник, він містить 72 оповідання, які об'єднуються вступом-обрамуванням. Десятеро дворян, мужчин і жінок, повертаючись з курортної місцевості, змущені затриматися в дорозі через негоду. Свій час вони заповнюють розповідями різних історій, які й становлять зміст збірки.

Ренесансний характер оповідань проявляється в досить широкому охопленні дійсності. В них діє величезна кількість різноманітних персонажів - придворних, городян, селян, слуг, ченців, розробляються теми любовні, морально-побутові, антиклерикальні. Письменниця висміює лицемірство й розпусність ченців, заперечує аскетичну мораль і відстоює право людини на земні задоволення, проте в її [238] новелах нема ні тієї сміливості думки, ні гостроти сатири, якими відзначається «Декамерон» Боккаччо. У «Гептамероні» послідовно проходить дидактична тенденція, поряд із новою мораллю співіснують старі поняття. Стиль і манера розповіді в письменниці ще сильно позначені впливом куртуазної літератури.

Одним із найбільш значних представників гуртка Маргарити Наваррської був Клеман Маро (1496- 1544) - талановитий поет, син Жана Маро - придвірного поета Анни Бретонської. Творчість Клемана Маро зросла на грунті національної й античної поетичних традицій. Він вважав себе послідовником Війона, звертався до жанрів французької народної поезії, засвоював ліричні форми Катулла й Овідія, стислий і гострий вірш Марціала. Маро писав поеми, балади, рондо, послання, еклоги, елегії, похвальні пісні, епіграми; він перший у Франції наслідував петрарківський сонет. Найкраще удавалися йому твори малих форм. У поезіях Маро йдеться про повсякденні пригоди, інтриги й урочисті події при королівському дворі, про кохання й розчарування, трапляються меланхолійні міркування про смерть, значне місце в них посідає сатира на ченців, суддів, схоластів із Сорбонни. Головна цінність поезій Маро полягає у чуттєво-матеріальному сприйнятті світу, в посиленому інтересі до всього земного, що є рисами нового, гуманістичного світогляду, спрямованого проти релігійної догматики. Це спричинило жорстокі переслідування Маро з боку як католицької, так і кальвіністської церкви. Він був гнаний не тільки католиками з Франції, а й зрештою і кальвіністами з Женеви.

Останні роки життя Маро провів самотньо і помер у Турині.

Другий учасник гуртка Маргарити Наваррської - Бонавентюр Депер'є (1510-1544) увійшов у французьку літературу як видатний сатирик. Він вийшов із демократичного середовища, мав добру освіту, знав класичні мови. Замолоду він почав писати вірші, заробляв на прожиття як переписувач, значну увагу приділяв науковій праці. У 1536 р. він приєднався до гуртка Маргарити Наваррської і був деякий час її особистим секретарем. У середовищі гуртка повною мірою розгорнулася його літературна творчість. Він захоплювався Маро і писав вірші в дусі його поезій. Створив збірку оповідань «Нові забави і веселі розмови», сатиричні діалоги «Кімвал світу». [239]

Оповідання були написані, як припускається, у 30-ті роки, але вийшли в світ уже після смерті Депер'є. У збірці 92 новели, які є правдивими картинками реальної дійсності. Вони побудовані на матеріалі спостережень письменника над французьким життям під час подорожей по країні. У нове-лі-вступі до збірника письменник зазначає, що він не ходив за своїми оповідками ні в Константинополь, ні у Флоренцію, а брав їх тут же, дома. Соціальний склад його персонажів дуже різноманітний, але головну увагу автор приділив змалюванню міського середовища. За будовою новели Депер'є неоднакові: одні мають складний логічний сюжет, інші становлять портретний малюнок, анекдот чи веселий діалог. Здебільшого оповідання мають характер невимушеної усної розповіді, яка без кінця переривається вставками, жартівливими звертаннями до читача. Автор використовує живу простонародну мову, каламбур, гру слів, дотепи, лайки тощо.

Хоч письменник не підноситься до великих художніх узагальнень і багато його новел мають суто розважальний характер, все ж їхній гуманістичний смисл є незаперечним. У них торжествують мирський погляд на світ, людський розум і здорові природні почуття, прославляється радість життя. Головний удар автор спрямовує проти схоластів, священиків, ченців. Він висміює їхню скупість, розбещеність, ненажерливість, невігластво і тупість. Ці новели, близькі до сатиричної народної літератури, мають спільні риси з твором великого Франсуа Рабле. Загалом збірка пройнята веселим сміхом, життєрадісністю. У сонеті, який додається в кінці збірки, поет говорить про тяжкі часи і визначає своїй збірці роль - не тільки смішити, а й підтримувати людей у лиху годину:

Старе з новим змішав я пополам.

Цікавого я вам повів чимало.

Щоб мрійники скорботи більш не знали.

Я вам все краще у душі віддам.

І геть печаль! Вона прийде сама,

Коли настане злигоднів зима.

Поки ще час - шукайте радість всюди!

Коли ж зачепить горе вас крилом,

Ви захищайтесь мужності щитом,

І смутку злий тягар вам легший буде.

        (Переклад М. Терещенка)

«Кімвал світу» (1538) складається з чотирьох сатиричних діалогів, написаних на зразок творів [240] Лукіана. Книжка вийшла анонімно, її паризького видавця ув'язнили, а книгу визнали шкідливою і знищили.

У «Кімвалі світу» Депер'є виразив світогляд тих французьких гуманістів, які розуміли, що релігійні спори загрожують Франції величезним лихом. Він спрямовував свою книгу головним чином проти християнської релігії та релігійних ворожнеч. Три перші діалоги розповідають про пригоди і витівки Меркурія, посланого на землю Юпітером. За смішними ситуаціями, в яких переплітаються міфологія і сучасність, криється глибокий серйозний зміст. Особливо показовий у цьому плані є другий діалог. У ньому розповідається про те, як Меркурій, показавши людям «філософський камінь», роздробив його і розсіяв по землі. З того часу «філософи» шукають шматочки каменя в поросі, сваряться, б'ються і кожний силкується запевнити іншого, що саме він знайшов камінь і осягнув істину: «Одні говорять, що для успішних шукань необхідно одягатися в червоне й зелене, другий говорить, що для цього корисніше одягатися в жовте й блакитне. Один гадає, що слід їсти не більше шести разів на день і тільки певні страви, інший запевняє, що це необхідно робити із свічкою навіть серед білого дня. Кричать, біснуються, лаються і бозна-яких тільки не творять злодіянь». Меркурій прибуває на спір двох шукачів каменя - Ретулуса та Куберкуса (анаграма імен діячів релігійної реформації Лютера і Буцера) і признається їм, що він пожартував і філософський камінь - вигадка. Трігатус просить Меркурія навчити його змінювати свій образ, щоб легше було обдурювати людей. Веселий посланець Юпітера удає, ніби нашіптує на вухо Трігатусу бажаний засіб, насправді ж нічого не говорить і зникає.

Депер'є не тільки висміював богословів і сектантів, а й заперечував релігію взагалі. «Кімвал світу» пройнято духом сміливого вільнодумства і критики, що робить цю книгу особливо цінною.

За свій твір Депер'є зазнав жорстоких переслідувань, втратив покровительство Маргарити Наваррської. Останні роки життя він провів у Ліоні в гірких злиднях. Зацькований реакцією, Депер'є закінчив життя самогубством. [241]

 

 

5.4. Рабле

Творчість Франсуа Рабле (1494-1553) становить вершину французької літератури Відродження. Великий письменник був типовим зразком ренесансної людини - діяльним, допитливим, всебічно освіченим. Народився Рабле в провінції Турень в родині адвоката. Початкову освіту він одержав у духовній школі. У 1520 р. вступив у фран-цісканський монастир в провінції Пуату, де сумлінно оволодівав схоластичною наукою і творами теологів. Однак середньовічна наука не задовольняла його. Він тягнувся до нових ідей, наполегливо вивчав античну культуру, оволодівав класичною латинською, грецькою та італійською мовами. У перші роки перебування в монастирі Рабле цікавився також питаннями права, поезії, лінгвістики, етики. Надмірна допитливість юнака викликала незадоволення в монастирі, і в Рабле відібрали всі грецькі книжки. Він не міг змиритися з таким обмеженням і в 1523 р. покинув монастир. Новий притулок Рабле знайшов у бенедиктинському абатстві, очолюваному єпископом Д'Естіссаксом. Рабле виконував обов'язки особистого секретаря єпископа і продовжував свої заняття в монастирі Лігюже, де він мав більше свободи і можливостей для поглиблення своїх знань, для спілкування з освіченими людьми й ознайомлення з реальним життям - разом із єпископом він багато їздив по провінції Пуату. Вивчення античної культури посилювало живу, творчу думку, критичне ставлення до мертвотної схоластики й богослов'я. У 1527 р. Рабле назавжди покинув монастир. Почалися роки мандрівок по Франції, під час яких Рабле жадібно вивчав людей, звичаї, побут і мову жителів сільських місцевостей і міст. Особливо великий інтерес у нього викликали університетська молодь, школярі й студенти, життя й діяльність інтелігенції. У 1530 р. він став студентом медичного факультету університету в Монпельє. Там же Рабле виступав з лекціями про грецьких медиків - Гіппократа і Галена, звертаючись безпосередньо до грецького тексту, що було для того часу новим і сміливим. З 1532 р. Рабле живе в Ліоні і працює лікарем. Ліон був тоді найбільшим торговельно-промисловим містом на півдні Франції, мав тісні торгові і культурні зв'язки з Італією. Інтенсивним було інтелектуальне життя міста. Тут було розвинуто книгодрукування, зосередився значний загін гуманістичної [242] інтелігенції, високо цінувалося мистецтво. У 40-х роках в місті створилася Ліонська школа поетів.

Рабле відразу зійшовся з вченими-гуманістами, зокрема з Етьєном Доле і Депер'є, зачитувався творами європейських гуманістів. З великих сучасників особливе захоплення в нього викликав Еразм Роттердамський. У листі до нього в 1532 р. Рабле називав нідерландського гуманіста батьком своїм і матір'ю, поборником істини, запевняв, що всім цінним у собі зобов'язаний Еразму. Багато часу Рабле приділяв коментуванню античних медичних текстів, видав «Афоризми» Гіппократа, античні юридичні документи. В Ліоні остаточно сформувався гуманістичний світогляд Рабле. Тоді ж він і приступив до написання великого твору «Гаргантюа і Пантагрюель». У 1534 р. письменник познайомився з паризьким єпископом Жаном дю Белле, визначним державним діячем, дипломатом, і побував з ним в Італії. На початку 1535 р. Рабле раптово покинув Ліон, що було викликане наступом реакції на гуманізм. У 1535-1536 pp. разом із дю Белле [243] він здійснює нову поїздку в Італію, де особливо цікавиться політичними проблемами, поширює свої знання в галузі мистецтва, заглиблюється в наукові заняття медициною. У 1537 р. Рабле здобуває вчений ступінь доктора медицини в Монпельє. Деякий час учений перебував на службі у короля Фран-ціска І, і це загострило його інтерес до політичних проблем. Тимчасом виходили у світ наступні частини його роману «Гаргантюа і Пантагрюель», які засуджувалися теологами Сорбонни. Переслідуваний релігійними фанатиками, письменник змушений був на деякий час покинути Францію. Під кінець життя він одержав з допомогою дю Белле церковний приход у Медоні, поблизу Парижа, але невдовзі відмовився від нього.

Світову літературну славу Рабле здобув своїм романом «Гаргантюа і Пантагрюель», над яким працював з 1532 р. до кінця життя. Перша частина твору була опублікована 1532 p., а остання, п'ята, з'явилася в світ вже після смерті автора - у 1564 р. «Гаргантюа і Пантагрюель» - найвидатніший твір французького Відродження. Форма твору - казка-сатира - запозичена письменником із народної літератури: в усній творчості Франції на початку XVI ст. були дуже поширені гумористичні розповіді про пригоди велетнів. Особливої популярності набула легенда про велетня Гаргантюа. У 1532 р. один із варіантів її був опублікований у Ліоні як народна книга під назвою «Великі й неоціненні хроніки великого велетня Гаргантюа». В ній у дусі пародії на лицарський роман розповідається казкова історія, як у сім'ї велетнів. Грангузьє і Галамель народився Гаргантюа, як його викохували, як він потім здійснював свої подвиги. Під впливом цієї книги Рабле й задумав написати роман, який повинен був стати її продовженням. Невдовзі, у тому ж 1532 p., Рабле видав свій твір, назвавши його «Страшні й жахливі діяння і подвиги славного Пантагрюеля - короля дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа». У 1534 р. письменник видав другу книгу - «Повість про жахливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля». У пізніших виданнях послідовність частин змінилася, і ця книга стала першою частиною роману.

Рабле запозичив з «Хроніки» основну сюжетну лінію, імена, багато найважливіших епізодів. Проте весь цей матеріал, переосмислений письменником у світлі своїх завдань, доповнений його вигадкою, набув нового, оригінального змісту. Розповідаючи

про народження, виховання та оточення велетнів Гаргантюа і Пантагрюеля, описуючи смішні історії, незвичайні фантастичні пригоди та подвиги своїх героїв, Рабле створює широку картину реального життя, нещадно висміює феодальний світ, середньовічний світогляд і протиставляє їм продуману систему гуманістичного сприйняття світу. Письменник постійно намагається допомогти читачеві орієнтуватися в його книгах. До першої частини автор дав передмову, написану у формі жартівливої розмови з читачем, де застерігає від сприйняття його книги тільки як розважальної. Він запевняє, що його твір пройнятий особливим духом і читати його треба уміючи. «Чи випадало вам бачити собаку, який знайшов мозкову кістку? (Платон в II кн. «Де гер» стверджує, що собака - найбільш філософська тварина на світі). Коли бачили, то могли помітити, з яким благоговінням він стереже цю кістку, як пильно її охороняє, як міцно тримає, як обережно бере в рот, з яким смаком розгризає, І як старанно висмоктує. Що його до цього спонукає? На що він надіється? Яких благ сподівається? Рішуче ніяких, крім крапелинки мозку». Подібним «методом», «по-філософському», запевняє Рабле, слід читати і його «чудові» книги, вдумуючись, розгадуючи істинний смисл комічних історій. Таке читання відкриє людині великі «таїнства релігії, політики й домоводства, зробить її відважнішою і розумнішою».

Глибокою є проблематика першої книги (за часом написання - другої). В основних її епізодах автор піддає критиці схоластику, схоластичне виховання й освіту. Особливого значення набуває розповідь про виховання й навчання розумного й обдарованого від природи Гаргантюа схоластом, ученим-богословом Тубалом Олоферном. Згідно з його педагогічною системою, Гаргантюа навчався за старими, нікому не потрібними книжками середньовічної школи, довгі роки заучував безглузді наукові трактати, відстоював щодня у церкві від двадцяти шести до тридцяти мес, грав у карти, випивав і поглинав неймовірну кількість різноманітної їжі. Король Грангузьє побачив, що така наука не тільки не пішла його синові на користь, а й зробила Гаргантюа дурнішим, тупішим і безтолковішим. Король прогнав вчителя-схоласта і доручив виховання сина гуманісту Понократу. Середньовічній науці, схоластичному методу в педагогіці, що, як показано у творі, калічить людину, Рабле протиставив новий, [245] гуманістичний метод виховання. За системою Понократа, Гаргантюа не марнував жодної години, а весь час витрачав на те, щоб набувати корисні знання й розвиватися фізично. Він вивчав різні науки й мистецтво, властивості природи, ознайомлювався з різними видами ремесла, професіями, відвідував публічні лекції, диспути і змагання в мистецтві риторики. У процесі навчання обов'язковими були безпосередні спостереження, практичний досвід. Інтелектуальний розвиток поєднувався з розвитком фізичним. У систему виховання входили різноманітні фізичні вправи, види спорту, полювання, оволодіння військовою справою. Внаслідок всього Гаргантюа здобув широкі уявлення про світ, став всебічно розвинутою людиною.

Зображуючи гуманістичне виховання, Рабле не тільки заперечує схоластику і утверджує ідеал гармонійно розвинутої людини Ренесансу, а й надає цьому певного політичного смислу. Адже йдеться не просто про виховання кожної людини, а про формування особи ідеального монарха. Зразково вихований Гаргантюа стає добрим і розумним королем, який піклується про долю своїх підданих, захищає батьківщину, підтримує книгодрукування і розвиток науки в країні. Він поділяє думку Платона про те, що «держави тільки тоді будуть щасливими, коли царі стануть філософами, а філософи - царями» (кн. І, гл. 45).

Одним з найкращих викривальних моментів книги, спрямованих проти схоластики, є епізод із дзвонами (гл. 17-20), в центрі якого зображена гротескна постать магістра Сорбонни Янотуса Брагмардо. Сорбонна - теологічний факультет Паризького університету - була центром європейської схоластики і відзначалася крайньою реакційністю. Тут пильно оберігалися священні істини і визначалась доля книг та мислителів. Цей войовничий ворог гуманізму і виставлений у романі на посміховисько. Рабле розповідає, як Гаргантюа зняв дзвони з Собору Паризької богоматері. Сорбонна спорядила делегацію вчених на чолі з найстарішим магістром Янотусом, який повинен був своїм красномовством умовити Гаргантюа повернути дзвони. Багато сміху в домі Гаргантюа викликала вся делегація (магістри «були брудніші бруду») і надто промова старого, безпорадного Янотуса, написана Рабле як блискуча пародія на красномовство сорбоністів, їхню псевдовченість і марнословство. Схоластична наука і Сорбонна переконливо зображені і засуджені [246] у творі як явище застаріле, віджиле. У багатьох інших епізодах письменник їдко висміює схоластичні догми, віру в священні авторитети й дива священного писання.

Значна увага в першій книзі приділяється викриттю феодальних воєн. Письменник рішуче заперечує ще існуючий у Франції першої половини XVI ст. середньовічний погляд, ніби найпростішим і нормальним засобом створення держави є завоювання. Втіленням завойовницької, грабіжницької моралі середньовічного феодала є король Пікрохоль. Докладно розповідається у творі, як Пікрохоль разом зі своїми улесливими нікчемами-придворними, такими ж руйнівниками і грабіжниками, як він сам, розробляє маячні плани завоювання світу. Знайшовши привід, Пікрохоль розпочинає вже давно задуману війну проти Грангузьє. Війна Пікрохоля - це розбій, а його воїни - бандити, насильники й злодії, які все спустошують на своєму шляху. Грабіжницький напад Пікрохоля закінчився для нього безславно. Завойовник втратив королівство, ледве сам врятувався і став потім у Ліоні поденщиком, сподіваючись повернути собі королівство тоді, «як рак свисне».

Пікрохолю протиставляється ідеальний монарх Грангузьє. Він переконаний в безглуздості війни і рішуче засуджує її: «Часи тепер не ті, щоб завойовувати королівства... що в колишні часи у сарацинів і варварів звалося подвигами, те нині ми називаємо лиходійством і розбоєм» (кн. І, гл. 46). Грангузьє робить все, щоб мирно полагодити справу з Пікрохолем, і тільки переконавшись, що мирним шляхом вгамувати розбійника неможливо, він закликає Гаргантюа покарати завойовника і силою захистити своїх підданих. В образі Грангузьє Рабле втілив гуманістичну ідею людяного і мудрого монарха, здатного вести мирну політику і турбуватися про долю вітчизни.

У першій книзі виражений і соціальний ідеал Рабле, тісно пов'язаний з його уявленнями про ідеальне виховання людини. У війні з Пікрохолем відзначився подвигами чернець Жан, людина смілива, життєрадісна і «не святенник». У нагороду за службу він одержав Телемське абатство і запровадив там разом з Гаргантюа новий порядок. У Телемі оточені всіма благами живуть молоді красиві чоловіки й жінки, керуючись у всьому тільки власними бажаннями і доброю волею. «Роби, що хочеш» - це єдине правило статуту Телеми. Телеміти люблять [247] і цінять товариство, відзначаються доброзичливістю, шляхетною поведінкою, різносторонніми інтелектуальними інтересами й універсальними знаннями. Вони володіють почуттям самодисципліни, їм не властива схильність до пороку, зла і безпорядку. Все це, на думку Рабле, забезпечується свободою. Тільки на основі незалежності можливі гармонійний розвиток людини і розумні відносини в суспільстві. Створюючи свій ідеал, Рабле виходив з гуманістичної віри в людину, в її суспільну природу; він був певний того, що викривлення людської природи зумовлюється насильством і примусом. Тільки людей вільних «сама природа наділяє інстинктом і стимулюючою силою, які постійно наставляють їх на добрі діла і відвертають від пороку» (кн. І, гл. 57).

Телемське абатство Рабле як ідеал соціального життя - це утопія. Ідеальні люди Рабле не трудяться - вони зайняті тільки своєю особистістю, їх обслуговують і заробляють їм на розкішне життя інші люди. Телему можна розглядати хіба що як мрію гуманістів про вільне суспільство, в якому буде можливим існування гармонійно розвиненої людини.

Друга книга роману за сюжетом і проблематикою багато в чому подібна до першої. В ній розповідається про виховання і життя Пантагрюеля, сина Гаргантюа. У Пантагрюеля життя відразу склалося розумно, йому не довелося вчитися у схоластів. Спочатку він пройшов школу в Пуатьє, потім продовжував навчання в різних університетах країни. Довелося й Пантагрюелю воювати проти загарбника. На країну Гаргантюа - Утопію (назву взято у Томаса Мора) - напав король дипсодів Анарх. Пантагрюель разом зі своїми товаришами розбиває завойовника. Події у цій книзі розгортаються швидко: один за одним змінюються численні епізоди й людські постаті, часто безпосередньо взяті з реальної дійсності, і загалом постає досить широка картина соціального життя. Рабле прославляє гуманістичні ідеї, висміює схоластику, старі форми середньовічного життя.

Важливе значення в ідейному задумі книги має лист Гаргантюа до Пантагрюеля, який оволодівав науками в Парижі (кн. II, гл. 8). У цьому листі викладена гуманістична програма універсальної освіти. Гаргантюа закликає свого сина «удосконалюватись безупинно», бажає, щоб він досяг довершеності в моральній доброчесності і мудрості, у всіх галузях знання, щоб він вивчив усі науки, був завжди допитливим, оволодів мовами, бо той, хто не знає грецької мови, не має права називатися вченим. Лист пройнятий хвалою новому часу і прогресу, діяльності гуманістів. «З наук зняли заборону,- пише Гаргантюа,- вони оточені шаною, відбулися благодатні зміни... відроджені мови... всюди ми бачимо вчених людей, освічених наставників, великі книгосховища... Жінки й дівчата - і ті прагнуть до знань, цього джерела слави...» (гл. 8). Це звеличення знань, розумового розвитку і духовної повноцінності людини було сміливим вільнодумством, спрямованим проти середньовічного обскурантизму та різних форм феодальної і церковної реакції.

Гостру сатиру на схоластичну літературу і соціальні пороки становить список книжок бібліотеки Сен-Віктор у Парижі (кн. II, гл. 7), до якого входять «Отрута для єпископів», «Теревені законників», «Кошик нотаріусів», «Гачки для вудочок духовників», «Прибуток від індульгенцій», «Шахрайство купців», «Намордник для дворянства» і в такому дусі ще майже 140 одиниць. Сміховинні заголовки мають викривальний зміст - це влучні пародії на безглузді твори обскурантів, теологів, моралістів, університетських професорів-схоластів; у багатьох назвах висміюються пороки людей різних станів і професій.

Нищівну критику середньовічного законодавства і юридичної науки містить розповідь про те, як вирішив Пантагрюель-гуманіст безконечний позов двох дворян (кн. II, гл. 10-13), котрі вже й забули, за що вони судяться. їхній позов обріс такою кількістю документів, що коли б скласти їх на віз, «його міг би зрушити з місця хіба що четверик здоровенних ослів». Тут у Рабле намічається тема, яка буде широко розгорнута в наступних частинах роману.

Одним із найгостріших епізодів твору є розповідь про пекло (кн. II, гл. 30). Рабле вільно переробив у комедійному плані популярний у середньовічній літературі сюжетний мотив, щоб висміяти папство і «священні» істини. У пеклі, яке зображує Рабле, порядки й поняття прямо протилежні земним. Ті, хто на землі були багатими, знатними й славними, на тому світі живуть у зневазі і злигоднях, а ті, хто бідував на цьому світі, стали великими панами в пеклі. На тому світі Олександр Великий латає старі штани, Клеопатра торгує цибулею, а Ромул - сіллю, [249] Одіссей став косарем, рицарі Круглого Столу - жалюгідними поденщиками. Особливий наголос Рабле зробив на зображенні римських пап: папа Юлій продає пиріжки, Боніфацій VIII - тасьму, Микола III - папір, папа Сікст лікує від венеричних хвороб, папа Олександр зайнятий ловлею щурів. Ніхто в пеклі з папами не церемониться. Так, Пат-лен відбирає у папи Юлія пиріжки, за що того б'є хазяїн; французький поет та історик Жан Лемер, відомий виступами проти пап, наказував папам і кардиналам цілувати собі ногу і при цьому приказував: «Купуйте індульгенції, бестії... дозволяю вам залишатися нікчемними людьми до кінця днів». У зображених картинах пекла Рабле їдко висміює папство, вони сприймаються також як заперечення самого церковного вчення про існування потойбічного світу.

Перші дві книги, створені в період піднесення французького Ренесансу, пройняті оптимістичним настроєм. Критикуючи й відкидаючи середньовічну ідеологію й феодальну дійсність, Рабле протиставляє їм гуманістичні ідеали, щиро вірячи в можливість їх здійснення. В цих книгах зло розгромлене і назавжди відкинуте, утверджені світлі й добрі сили.

Третя книга роману - «Героїчні діяння і промови благородного Пантагрюеля»- набуває вже іншого характеру. Вона з'явилася тільки через 12 років після другої, у 1546 р. За цей час в житті країни сталися значні зміни, зумовлені наступом реакції. Цим і пояснюються тривале мовчання Рабле та поява нових рис у його творі: сатира стає злішою, посилюється саркастичний тон, не показується більше торжество гуманістичних ідеалів.

У третій книзі описується життя Пантагрюеля, оточеного веселою компанією друзів, людей дотепних, які люблять життя, ненавидять аскетизм, не визнають жодного відступу від здорового глузду і природи. В ході подій на перше місце висувається Панург, який уже в другій книзі був найбільш значним після Пантагрюеля персонажем. Панурга мучать сумніви - одружуватися йому чи ні. Вся компанія Пантагрюеля займається розв'язанням цього питання. Панург шукає відповіді і в інших людей різних занять. Жодна відповідь не задовольняє його, і тоді, за порадою блазня, виникає рішення звернутися до оракула Божественної Пляшки. З цією метою вся компанія на чолі з Пантагрюелем збирається в кінці книги у далеку, небезпечну подорож. [250]

Центральне місце в третій книзі займають розмови Панурга з різними порадниками. Він зустрічається з сивіллою, глухонімим, старим помираючим поетом, астрологом, богословом, лікарем, юристом, філософом, блазнем. Усі вони проявляють себе безтолковими й безпорадними: богослов не має своєї думки і в усьому покладається на божу волю, філософ заплутався у своїй софістиці, а лікар - у трактатах. Рабле створює цілу низку характерних типів середньовічної Франції, виразно передає різні сторони життя тогочасного суспільства. Вся розповідь пройнята засудженням і запереченням старого способу мислення, відмираючої культури феодального світу.

В окремих епізодах Рабле висміює ченців, суддів, забобони простолюду. Торкається автор і політичної проблеми в розповіді про колонію утопістів в Дипсодії (кн. III, гл. 1). Рабле вчить управляти країною, спираючись на справедливість, а не на і воєнну доблесть. Король повинен не грабувати, душити і обдирати свій народ, а підтримувати й охороняти його, як посаджене деревце. Ця теорія Рабле була спрямована проти феодальних завоювань, жорстокості й деспотизму королівської влади. Незабаром після виходу в світ третьої книги теологи заборонили її, а разом з нею - видання першої і другої частини роману.

Четверта частина роману надрукована в 1548 p., а над п'ятою письменник продовжував працювати всі останні роки життя. У цих двох книгах розповідається про подорож героїв до оракула Божественної Пляшки, про населені химерними істотами, незвичайні, чудернацькі країни, острови, що зустрічаються на їхньому шляху. Опис їх і становить основний зміст книг. Завершується історія розмовою мандрівників з оракулом Божественної Пляшки.

У четвертій частині роману вирішуються філософські питання, особливо широко розгортається критика боротьби різних релігійних напрямів і релігійного фанатизму. Характерна щодо цього історія про Постника і Ковбаси. На острові Жалюгідному панує Постник - втілення католицизму, який постійно воює з заклятими своїми ворогами Ковбасами, що живуть на острові Дикому. Ніщо не може припинити цієї ворожнечі, скоріше можна помирити «котів і щурів, собак і зайців, тільки не їх» (кн. IV, гл. 35). Ще більшим проявом фанатизму й безглуздості є ворожнеча між папоманами (католиками) і папефігами (протестантами). Особливої [251] сили сатира досягає в описі острова папоманів (кн. IV, гл. 48-54), у висміюванні священного сану папи і обожнення його особи, папських декреталій (послань), хитрих прийомів викачування папським Римом золота з Франції. Головне місце в цій сатиричній картині відводиться буфонному образу папоманського єпископа Гоменаца - католицького фанатика, у якого поклоніння папам межує з божевіллям, небезпечним для суспільства. Відпускаючи з свого острова Пантагрюеля і його друзів, Гоменац закликає їх бути правдивими християнами і розправлятися з кожним, хто не бажає вивчати папських декреталій, і пропонує два десятки способів знищення їх: спалювання, втоплення та ін.

Рабле виступає однаково непримиренно і проти католиків, і проти кальвіністів, загалом рішуче заперечує догматичні релігії і їхнього бога. Єдине, перед чим він схиляється, це природа. Тільки вона є для нього мірилом в оцінці життєвих явищ і людських вчинків. Згідно з його розумінням, усе, що йде від природи,- прекрасне й гармонійне, все, що протистоїть їй,- огидне і потворне. Такий погляд, зокрема, лежить в основі розповіді Пантагрюеля про Фізис і Антифізис (кн. IV, гл. 32). Фізис (Природа) народила Красу і Гармонію, Антифізис (супротивниця Природи) всупереч їй - Недомірка й Нескладу, лицемірів і святенників, кальвіністів, біснуватих, маніяків, людожерів, усякого роду чудовиськ. Проти усіх цих протиприродних потвор і воює автор.

Значний інтерес у четвертій книзі становлять сатира на судейських чиновників і сутяг у зображенні острова Прокуратії (кн. IV, гл. 12), а також опис острова мессера Гастера - «першого в світі магістра наук і мистецтв» (кн. IV, гл. 57), де в гротескній формі проводиться думка, що в основі всього існуючого лежить плоть, матерія.

Понурі картини постають у п'ятій частині книги. Це насамперед стосується зображення католицької церкви в образі острова Дзвінкого, де живуть ненажерні і ні до чого не придатні птахи: клірці, священці, абатці, єпископці і єдиний у своєму роді птах - папець.

Нищівною є сатира на середньовічний суд, з його системою хабарництва і продажністю суддів в описі острова Катівні, де панують Пухнасті Коти - страшні тварини, що пожирають маленьких дітей. Ерцгерцог Пухнастих Котів, насильник над законом [252] і правдою - «найогидніший з усіх будь-ким описаних чудовиськ» (кн. V, гл. 11). Він навіть компанію Пантагрюеля замкнув у себе в барлозі і приголомшив дикою загрозливою промовою, в якій після кожного слова вимагав хабарів і запевняв, що людині краще опинитися в кігтях Люцифера, ніж на його острові, де закони - це та павутина, в якій заплутуються мушки та метелики, тимчасом як сліпні вільно розривають її.

Важливим епізодом п'ятої книги є перебування мандрівників на острові цариці Квінтесенції. Молода, прекрасна володарка Квінти, якій було мало не 1800 років, харчувалася лише абстракціями, категоріями, мріями, шарадами, антитезами та ін. Після обіду вона відпочивала разом з дамами та принцами двору і просіювала, провіювала свій час через велике, красиве решето з біло-блакитного шовку. її піддані орали піщаний морський берег трьома парами лисиць, збирали виноград з шипшини і фіги - з чортополоху, доїли козлів і з великою користю для господарства зливали молоко в решето, ловили вітер сітями тощо. Рабле висміяв лжезнання, схоластичну філософію та її відірваність від життя.

Такі найважливіші проблеми невичерпного за своїм змістом, глибоко енциклопедичного твору Рабле. В ньому відбилися життєвий досвід самого автора і його величезна наукова ерудиція, використані надбання народної творчості, античної і національної літератур, широко відтворена реальна дійсність в найрізноманітніших її аспектах, охоплені майже всі галузі знання.

Рабле населив свій роман численними персонажами, вихідцями з усіх соціальних прошарків тогочасного суспільства. У центрі стоять образи королів-велетнів Грангузьє, Гаргантюа і Пантагрюеля та їхніх друзів - Панурга і брата Жана. Герої Рабле - індивідуалізовані конкретні характери, разом з тим вони представляють певний стан суспільного життя, мають узагальнююче значення.

Матеріальне начало, здорове життя і природу втілюють образи велетнів, вони символізують рішуче заперечення середньовічного аскетизму й самої ідеї зречення повноти земного життя. Водночас із цих образів постає гуманістичний ідеал доброго і мудрого монарха. Грангузьє, Гаргантюа, Пантагрюель прагнуть миру, піклуються про своїх підданих, сприяють розвитку свого народу. Вони оберігають законність, їхні вчинки грунтуються на розумі й людяності; вони здатні на рішучі дії, але [253] разом з тим великого значення надають переконанню мудрим словом. Гаргантюа і Пантагрюель охоче проголошують учені промови, вдаються до бесід, в яких у дусі гуманістичних ідей розмірковують про людські вчинки, про управління державою і ставлення короля до підданих, про мир, війну та ін. Через образи велетнів головно і проголошується в романі система гуманістичних ідей. Найповніше поданий образ Пантагрюеля, в ньому найвиразніше проявляється пафос боротьби гуманістів за розкрі-пачену людину, роздуми Рабле над людським ідеалом. Пантагрюель - ідеальний король ідеальної Утопії, взірець високої і стійкої моральності, допитливий учений, гармонійна, багатогранна натура, мислитель, який у своєму сприйнятті світу виходить з віри в розум, у здатність людини до самовдосконалення. Виразно помітна в цьому образі еволюція, зумовлена розвитком світогляду самого автора. Спочатку, у другій книзі, Пантагрюель в основному виступав як володар, людина рішуча, швидка на розправу з усім потворним і у великому, і в малому. Він воював з дипсодами короля Анарха, які напали на Утопію, і переміг їх; він не міг слухати зіпсованої, псевдовченої мови лімузинського студента - схопив його за горло і не відпустив, доки той не заговорив чистим рідним лімузинським діалектом. Дієвими є і промови Пантагрюеля, він одержує перемоги на диспутах, у суді.

В останніх книгах в образі Пантагрюеля втілені риси ідеального мудреця, філософа, який перебуває в стані душевної рівноваги, у всьому виходить з нової філософії життя - «пантагрюелізму», що означає «глибоку і незламну життєрадісність, перед якою все скороминуще є безсиле» (кн. IV, передмова автора). Правда, Пантагрюель не втрачає здатності хвилюватися й обурюватися. Скажімо, коли він торкається книги папських декреталій, показаних йому Гоменацем, у нього виникає бажання відшмагати якого-небудь служителя храму. Однак до рішучої боротьби з усім потворним велетень уже не вдається, стає досить поблажливим до людських вад. Панург характеризує його так: «У всьому він бачив тільки одне хороше, кожний вчинок тлумачив тільки з хорошого боку. Ніщо не пригнічувало його, ніщо не обурювало. Тому він і був вмістилищем божественного розуму, що ніколи не засмучувався і не хвилювався» (кн. III, гл.2). В основі переконань Пантагрюеля тепер лежить думка, що мудру людину ніщо не повинно виводити з стану [54] внутрішньої рівноваги. В цій мудрості є багато консерватизму, бо прихильність до всього неминуче поширюється і на потворне в житті, певною мірою виправдовуючи його. Рабле усвідомлює цю суперечливу складність Пантагрюеля і починає ставитись до свого улюбленого героя з відчутною іронією. Він показує Пантагрюеля смішним у своїй позитивності. Наприклад, в епізоді з папоманами, в якому католицькі фанатики проявляють найпотворніші свої риси і сприймаються всіма як чудовиська, добрий і великодушний Пантагрюель, одержавши груші в подарунок від єпископа Гоменаца, запевняє, що «кращих християн, ніж ці добрі папомани, йому не доводилось бачити» (кн. IV, гл. 54). Так «під зовнішньою позитивністю Пантагрюеля часто ховається безсумнівна іронія»(1).

(1) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения, с. 155.

Якщо Пантагрюель є втіленням ідеальної, довершеної людини, створеної уявою гуманіста Рабле, то Панург передає реальний стан людської натури, породженої складною добою. Починаючи з третьої книги, Панург стає центральним персонажем твору. Це дуже глибокий і складний образ людини, яка сформувалася в умовах міста доби ренесансного перевороту. Сам Рабле з огляду на спосіб життя і характер Панурга порівнює його з Франсуа Війо-ном. В цьому образі органічно злилися звільнений розум і цілковита відсутність моральних принципів та стійкості характеру.

Нова епоха сформувала свідомість Панурга, розкріпачила його розум, навчила думати, але вона ж і довела його до занепаду і зробила декласованим типом. Університетами Панурга були злидні й безконечні блукання по великих шляхах і міських вулицях. Суспільство було байдуже до Панурга, і це звільнило його від необхідності дотримуватись суспільних норм і обов'язків, що зрештою переросло в заперечення будь-якої моралі взагалі. Панург - розпусник, цинік і лихослов, шахрай, гуляка й бешкетник, нероба, котрий знав «шістдесят три способи здобувати гроші, з яких найчеснішим і найзвичайніигим була крадіжка». А тратив гроші він ще винахідливіше, ніж здобував їх, бо знав 214 способів, куди їх подіти.

Проте Рабле далекий від засудження Панурга і зображує його зовсім не в сатиричному плані. Панург смішить, але не обурює, його марнотратство як вияв бездумної життєрадісності є набагато природнішим для людини, ніж скнарість. Одержавши від Пантагрюеля подарунок-прибутковий замок [255] Рагу, Панург за два тижні розтринькав прибуток від нього на три роки наперед. Панург не мав наміру бути багатим, всі його помисли й турботи зводилися до прагнення якнайвеселіше проводити час. «Будьте життєрадісні, веселі, задоволені - інакшого багатства мені не потрібно» (кн. III, гл. 2). Марнотратство Панурга набувало значення своєрідного протесту проти народжуваної етики накопичення.

Рабле зображує Панурга як людину розумну, освічену і допитливу, що не визнає гнітючого авторитету догматичних, усталених істин, нічого не бере на віру, хоче до всього дійти своїм розумом. «Панург- це веселі історії, винахідливі вигадки, дотепні здогадки, обурливі репліки, сміливі гіпотези, несподівані парадокси, вічно інтенсивна гра розуму і почуття, вільне, сміливе, глузливе, гостре слово»(1). Панург вільний у прояві своїх почуттів, непідвладний умовностям. Він увесь час перебуває в русі, в ньому немає нічого застиглого і постійного. Залежно від зовнішньої ситуації, по-різному проявляється його характер: з представниками бюрократії він поводиться зухвало, з самозакоханим і нерозумним купцем Дендено - жорстоко, з лицемірними і манірними жінками - брутально, а в оточенні пантагрюельців він буває ввічливий, витончено дотепний і добрий. В цьому образі письменник-гуманіст втілив критичне, чуттєве начало в людині, її жагу знань, прагнення до нових форм життя.

Евнина Е. М. Франсуа Рабле.- М.: Худож. литература, 1948, с. 200.

З першої книги входить у твір образ Жана Зубодробителя - ченця, який покинув монастир і став постійним супутником спочатку Гаргантюа, а потім Пантагрюеля. Жан веселий і бешкетний, швидкий на фізичну розправу з супротивниками. Він висміює монастирські звичаї, пояснює, що рясу ж носить тому, що в ній добре п'ється, псалмами користується як снотворним, а требник служить йому як блювотне. Як і його друзі, Жан зневажає монахів, бо чернець, на відміну від селянина, не обробляє землі, на відміну від воїна, не охороняє батьківщини, на відміну від лікаря не лікує хворих, на відміну від купця, не постачає необхідних корисних державі предметів (кн. І, гл. 40). Сам Жан не святенник і не голодранець; життєрадісний, сильний і сміливий, він обробляє землю, заступається за скривджених, допомагає страждаючим, охороняє монастирські виноградники (кн. І. гл. 10).

Стійкість і твердість характеру Жана сформувалися в народному селянському середовищі. Він [256] людина тверезого розуму, працьовитий і діловий, добрий без сентиментальності, надійний товариш, його не лякають труднощі й небезпеки. Жан позбавлений витонченості, іноді примітивний до грубості, але нічого нездорового чи спотвореного в його натурі немає. Навпаки, він відстоює все природне, будь-яка брехня чи прикидання йому огидні, він знає ціну радощам і насолодам життя. Показово, що саме Жанові належить ідея створення Телемського абатства, що вчені-гуманісти Гаргантюа і Пантагрюель дружать з ним, цінять його розум та моральні устої. В усьому цьому лежить глибока думка Рабле про те, що ідеї, які живлять гуманістичні ідеали, кореняться в народній свідомості. «Гаргантюа і Пантагрюель» належить до найвидатніших творів реалізму доби Відродження. Але реалізм Рабле має і свою особливість: у правдивому відтворенні дійсності письменник широко використовує фантастику. «За найбільш, здавалося б, , фантастичними образами розкриваються дійсні події, стоять живі особи, лежить великий особистий досвід автора і його точні спостереження»(1). Фантастика служить авторові засобом узагальнення і проникнення у сутність явищ і проблем тогочасної дійсності.

Рабле ввійшов в історію літератури як великий майстер мистецтва комічного, стихією його роману є сміх. У творі нема трагічного сприйняття світу, всі турботи, тривоги, лихо і злигодні переключаються в план комічного, потішного. Викриваючи войовничу реакцію, Рабле «вбирає чудовисько в такий сміховинний одяг, який повинен знищити страх перед ним, повернути сучасникам бадьорість, мужність і почуття перспективи»(2). Письменник вважав, що веселість - це нормальний, природний стан людини, який вона повинна завжди підтримувати в собі. У віршовому звертанні до читача, яким відкривається «Гаргантюа і Пантагрюель», автор наголошує, що завдання книги - розвеселити читачів, які через злигодні життя втратили здатність сміятися, і тим повернути їх до природного стану - «сміятися людині властиво». Тому сміх Рабле не однотонний. «Своєрідність раблезіанського сміху... полягає якраз в його багатоликості, в тому, що він включає в себе і жорстокість нападаючого, і торжество переможця, і бездумність веселого: і радість, і гнів, і знущання, і забаву одночасно»(3).

(1) Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средне-вековья и Ренессанса, с. 475.

(2) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения, с. 223.

(3) Евнина Е. М. Франсуа Рабле, с. 235.

Різноманітні в романі форми і прийоми комічного, вироблені Рабле під впливом фольклорної традиції. [257] Тут - і пародія, і шарж, і карикатура, і буфонада, але визначальним є гротеск, який проймає всю образність роману. Гротеск існував у мистецтві різних народів з давніх часів, але сам термін «гротеск» вперше був вжитий у добу Відродження в Італії. Наприкінці XV ст. при розкопках підземних частин терм Тіта у Римі було знайдено цікавий живописний орнамент, який і назвали по-італійському «la grottesca» (італ. grotta - грот, підземелля). Для цього орнаменту характерна дивовижна вільна гра рослинними, тваринними і людськими формами, які переплітаються між собою. Поступово терміном «гротеск» почали називати не тільки особливий вид живописного орнаменту, а й відповідні явища інших видів мистецтва, зокрема літератури. «У вузькому смислі гротеск, як і в античному настінному живописі,- чудернацьке переплетіння форм чисто геометричних, рослинних, тваринних і людських. Жива й мертва природа, особливо рослинне й тваринне царство, переходять тут одне в друге. Елементи виписані з усією правдоподібністю природної натури, але фантастичними є сполучення, взаємопереходи форм і ціле. Гротеск - мистецтво переходу життя з одного стану в інший... Зближаючи далеке, сполучаючи взаємовиключаюче, порушуючи звичні уявлення, гротеск в мистецтві споріднений з парадоксом у логіці»(1).

У Рабле система образності і комізму будується в основному за гротесковим принципом, на сполученні взаємовиключаючих начал, реального і фантастичного, високого і низького. В образах велетнів суміщається торжество плоті і висока духовність, «брат Жан - водночас і породження світу монастирських мурів і насмішкувате його заперечення» (2). Своїх фантастичних героїв Рабле поміщає в умови сучасної письменникові дійсності, проявляючи абсолютну байдужість до правдоподібності у співвідношенні розмірів. Гаргантюа, прогулюючись вулицями Парижа, може запросто сісти на вежу Нотр-Дам, але живе у звичайному будинку; Пантагрюель своїм язиком прикриває від зливи цілу армію, у його роті розташовані два міста, а подорожує він на звичайному кораблі, сидить за звичайним столом і розмовляє з своїми друзями - звичайними людьми.

(1) Пинский Л. Реализм зпохи Возрождения, с. 119-120.

(2) Там же, с. 129.

Як один із найважливіших гротескових засобів створення комічного ефекту в романі дослідники творчості Рабле відзначають зображення несумісності поведінки персонажа і обставин, в яких він діє. Характерним, наприклад, є такий епізод твору. [258]

Брат Жан під час військового походу, проїжджаючи верхи на коні під горіховим деревом, зачепився забралом свого шолома за сучок. Силкуючись відчепити забрало, Жан випустив поводи, кінь стрибнув уперед, і Жан повис на дереві. У той час, коли він висить і кличе на допомогу, Гаргантюа і Евде-мон неспішно оглядають з усіх боків, як саме повис Жан, і сперечаються, чи схожий він на Авессалома, що, за біблійним переказом, повис на волоссі. Жан спочатку обурюється «Найшли час теревені розводити!», але при цьому, висячи на гіллі, починає просторікувато порівнювати своїх друзів з проповідниками-декреталістами, які говорять, що перед тим, як допомогти ближньому в момент смертельної небезпеки, його спочатку треба переконати в необхідності висповідатися (кн. І, гл. 42).

Сміховий ефект у романі Рабле значною мірою досягається широким використанням чисел гротескного характеру. За спостереженням М. Бахтіна, у Рабле всі кількісні цифрові визначення безмірно перебільшені, гротескні, подані зі смішною претензією на точність у таких ситуаціях, коли точний підрахунок загалом неможливий та й не потрібний. Наприклад, у розповіді Панурга про його турецькі пригоди є фраза: «...З міста, рятуючись від вогню, вибігло шістсот - та ні, які там шістсот! - більше тисячі трьохсот одинадцяти псів...» (кн. II, гл. 14). «Тут є і гротескове перебільшення, та ще з різким стрибком (від шестисот відразу до тисячі трьохсот), і знижуючий предмет підрахунку (пси), і цілковита непотрібність і надмірність точності, і неможливість самого підрахунку» (1).

(1) Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средне-вековья и Ренессанса, с. 506.

За гротескним принципом Рабле часто будує і «чудну» фразу, сполучаючи поняття взаємовиключаючі або різного ряду. Скажімо, про книжку, в якій міститься генеалогія Гаргантюа, він пише так: «Товста, пухла, велика, сіра, красива, малесенька, запліснявіла книжиця, яка пахне сильніше, але не солодше ніж троянди» (кн. І, гл. 1).

Рабле - творець французької прозової літературної мовл. Митець постійно орієнтувався на традиції попередньої культури; джерелом його мовного багатства була усна народна мова. Він широко послугувався фольклорним матеріалом - прислів'ями, примовками, казками і піснями, а також мовою провінціального дворянства, селянства, духівництва, ввів у твір жаргон учених схоластів, термінологію філософську, богословську, медичну, архітектурну, філологічну, військову, спортивну, морську, терміни [259] різних видів ремесла. Рабле, як ніхто в той час, виявив і можливості розвитку літературної національної мови.

Великим був вплив геніального французького сатирика на світову літературу, особливо на творчість Мольєра, Свіфта, Жан Поль Ріхтера, Бальзака, А. Франса, Р. Роллана та ін.

 

 

5.5. «Плеяда». Ронсар

Маніфест «Плеяди». Розвиток французької літератури другої половини XVI ст. характеризується розквітом гуманістичної поезії. Ще в 40-ві роки нові тенденції в поетичній творчості проявилися у поетів ліонської школи (Моріса Сева, Луїзи Лабе та ін.), які наслідували досвід Петрарки та італійських поетів неоплатонізму XV ст., оспівували ідеальну любов, зображували жінку як втілення найвищих доброчесностей. Ліонським поетам не властивий демократизм раннього французького гуманізму. Вони наповнювали свої твори інтелектуалізмом, надавали великого значення естетичності форми, відстоювали високий ідеальний зміст поезії.

Ліонська школа дала певний поштовх до інтенсивного розвитку гуманістичної поезії в другій половині XVI ст. Найвищим її досягненням була творчість поетів паризької літературної групи «Плеяда» Жоашена дю Белле, Жана Дора, Жана Антуана де Баїфа, Етьена Жоделя, Понтюса де Тіара, Ремі Белло і особливо її глави - П'єра де Ронсара. Утворилася ця група у 1547 р. під назвою «Бригада». Спочатку вона складалася з чотирьох членів: Ронсара, де Баїфа, дю Белле - учнів колежа і їхнього учителя і керівника колежа, філолога-еллініста Жана Дора. Згодом, на початку 50-х років, розширився склад «Бригади» - до семи чоловік - і відповідно змінилась назва - тепер група іменувалась «Плеяда». Всіх її учасників об'єднували дружба, єдність переконань і мети.

Ще в період існування «Бригади» у 1549 р. дю Белле опублікував трактат «Захист і звеличення французької мови», в якому, по суті, сформулював теоретичні принципи групи. Цей трактат і вважається програмним маніфестом «Плеяди». Основне в «Захисті» - заклик до створення нової національної гуманістичної поезії, яка б грунтувалася на засвоєнні античності. Написаний трактат емоційно, пристрасно. Передовсім дю Белле виступає проти [260] латинськомовної поезії і відстоює права французької мови. З осудом він говорить про французів, які віддають перевагу латинській мові, зневажають рідну і презирливо ставляться до неї, заперечує хибні твердження, нібито вартість думок залежить від того, якою мовою вони висловлені. Його міркування про рідну мову пройняті вірою в її величезні можливості, гордою упевненістю в тому, що вона «зрівняється з мовою самих греків і римлян і породить за їх прикладом Гомерів, Демосфенів, Вергіліїв і Ціцеронів» (кн. І, гл. 3). Дю Белле стверджує, що мова є свідомим витвором людей і може змінюватися з їхньої волі. Багатство чи бідність мови, на його думку, залежить від того, як її розвивають, адже «мови не виростають самі по собі, як трава, коріння і дерева, одні немічні й кволі за своєю природою, інші - здорові, могутні, здатні нести вантаж людських думок; ні, могутність їх породжується волею і бажанням смертних» (кн. І, гл. 3). Дю Белле закликає збагачувати і розвивати мову і І пропонує для цього відповідні засоби: сміливе створення, за прикладом греків, нових слів, введення, звичайно, в міру, слів старовинних і запозичених з древніх мов. Він радить поету спілкуватися не тільки з ученими, а й з людьми різних професій і видів ремесла: «корабельниками, ливарниками, художниками, граверами й іншими, а також знайомитися з їх винаходами, з назвами матеріалів і знаряддями, якими вони користуються у своєму ремеслі і мистецтві» (кн. II, гл. 11).

Багато уваги приділяється з «Захисті» обгрунтуванню принципу наслідування античності. Засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської поезії, за дю Белле,- це основний шлях до створення національної поезії високої естетичної досконалості і великих громадських, філософських та моральних проблем, його літературні критерії основувалися на античному розумінні цінності поезії. Засуджуючи поезію чисто розважальну, банальну, дю Белле вимагав створення літератури великого емоційного заряду. «Знай, читачу, тільки той буде справжнім поетом, хто змусить мене обурюватися, заспокоюватися, радіти, страждати, любити, ненавидіти, захоплюватися, жахатися - коротше кажучи, хто буде по своїй волі керувати й розпоряджатися моїми почуттями. Ось правдивий пробний камінь, на якому слід перевіряти всі поеми на всіх мовах» (кн. І, гл. 11).

Для оновлення поезії, на думку дю Белле, слід [261] зректися національних традицій середньовічної поезії та її жанрів - рондо, балади, віреле, канцони - і сприйняти поетичні жанри і форми античних віршів - епіграми, за прикладом Марціала, елегії, за прикладом Овідія, оди, ще невідомі французькій Музі, еклоги, епопею, а також італійський сонет.  При цьому повинен вироблятися і відповідний «вчений», високий стиль: вірші слід прикрашати серйозними сентенціями, яскравими фарбами, . надавати їм «вишуканої класичної ерудиції».

Зневажливо говорить дю Белле про середньовічні драматичні жанри - фарс і мораліте - і вважає потрібним відродити славу класичних комедій і трагедій.

Значне місце в «Захисті» займають міркування про образ поета і його призначення. Вони основані на розумінні поезії як плоду, з одного боку, свідомої праці і виробленої майстерності і, з другого - як натхнення. За дю Белле, поет має бути великим трудівником, відзначатися «вченістю», багатством знань, здатністю до захоплення й натхнення. Праця поета розцінюється як високоблагородна, суспільно значима діяльність, позбавлена дріб'язковості й корисливості, спрямована до величезної мети духовного збагачення людини.

Містяться в трактаті дю Белле й критичні випади проти придвірного середовища, проти Сорбонни, яка чинить перешкоди поширенню знань, розвитку наук і мистецтв.

Сформульовані в «Захисті» принципи знайшли практичне втілення в поезіях самого дю Белле та інших членів «Плеяди». Але з роками, в процесі розвитку творчості, намітився певний розрив між теоретичною програмою і реальною практикою митців. Зокрема, всупереч вимогам «Захисту», поети зверталися до національних поетичних традицій і плідно використовували їх у своїй творчості. Провідна роль у створенні нової поезії і в діяльності «Плеяди» належала «королю поетів» Ронсару.

П'єр де Ронсар (1524-1585) походить з дворянської родини. В 12 років він став пажем принців, згодом ввійшов до почту членів королівської фамілії і почту дипломатичної місії; побував у Шотландії, Англії, Фландрії, Голандії, Німеччині, Італії. У цей час Ронсар багато читав, вивчав європейські мови, робив спроби писати вірші. Він сподівався висунутися на королівській службі, але через тяжку хворобу, яка спіткала його в сімнадцять років і призвела до втрати слуху, йому довелося [262] змінити свої наміри. Ронсар твердо вирішив серйозно зайнятися поетичною творчістю. В 40-ві роки він навчався у Парижі, де оволодівав грецькою мовою, вивчав античну літературу. Обдарованість, захопленість навчанням і поезією робили його особу надзвичайно привабливою, і невдовзі навколо нього створився поетичний гурток «Бригада», який згодом розширився і був перейменований у «Плеяду». Ронсар наполегливо готував себе до поетичної діяльності й відразу поставив перед собою значимі, високі цілі. Він хотів прославити французьку мову та поезію, принести користь своїй країні, не розважати, а вчити читача, прилучати його до скарбниці поетичного мистецтва. Без сумніву, «Захист і звеличення французької мови» було написано під його впливом. Перші публікації окремих поезій Ронсара з'явилися у 1547 р. У 1550 р. вийшла у світ перша збірка «Чотири книги од», а в 1552 р.- нова збірка «Любовні вірші до Кассандри». Ними відкрився найбільш значний і плідний період творчості Ронсара, який продовжувався до 1560 р. Ці поезії написані цілком у дусі принципів «Захисту».

Перша збірка об'єднує великі оди, написані за [263] взірцем Піндарових творів, і оди, створені в «гораціанському» стилі. На думку Ронсара, призначення творів цього жанру - уславлення величних дій історичних осіб, поетичних творів, краси природи, чеснот близьких і милих йому людей. Піндаричні оди в основному вихваляють високих осіб, а також друзів поета - Баїфа, Дора й ін. Для них характерні «вченість», урочистість, ідеалізація зображуваного. Поет широко вводить у твори міфологічні образи, вдається до прийомів ораторського мистецтва, прикрашає свій стиль різноманітними тропами. Наслідування форми і образної системи древнього автора зумовило штучність піндаричних од Ронсара. І все ж слід визнати їхню цінність як першої спроби створення у Франції героїчної, патетичної поезії.

Гораціанські оди - це переважно невеликі вірші, різноманітні за своєю тематикою. В них значне місце займають роздуми про життя і смерть, про красу і невмирущість природи й поезії, теми дружби і кохання. Виразною є морально-дидактична тональність цих од. Стиль їх простіший, ніж у піндаричних одах, образи нерідко беруться з реального світу.

Загалом оди Ронсара збагатили французьку поезію, внесли в неї мотиви героїзму, високі ідеали, розширили її жанрові та тематичні межі, надали їй емоційної повноти.

Під сильним впливом книжної традиції, особливо лірики Петрарки, написана й друга збірка - «Любовні вірші до Кассандри». Під ім'ям Кассандри поет оспівує жінку, з якою замолоду зустрівся в Блуа і закохався в неї. У дусі петрарківського сонета жіночий образ ідеалізований, є втіленням краси і чеснот. Однак у ліричному герої Ронсара сильніше виражене прагнення до чуттєвих насолод, в ньому більше темпераменту, гарячої пристрасті.

В окремих віршах цієї збірки Ронсар славить інтелектуальні насолоди.

Я хочу сам три дні читати «Іліаду», 

Тож двері замикай, Корідоне тямкий, 

А як порушить хто й мій тихий супокій, 

Помщусь я на тобі, як за найгіршу зраду. 

Служниці накажи, хай не наводить ладу, 

Ви не потрібні теж - ні ти, ні хлопчик твій, 

Я хочу сам три дні пожить в полоні мрій, 

А там на тиждень знов порину в безум чаду. 

        (Переклад Ф. Скляра)

З любов'ю змальовував поет картини природи. Це звичайно конкретні місця його рідної землі -ліс, [264] річка. В зображенні природи уже в цій збірці звучить мотив, який пройде через усю поезію Ронсара - природа, даючи відчуття краси життя та її скороминучості, закликає людину насолоджуватися миттю щастя і молодістю. Характерним є вірш, надрукований у другому, поширеному виданні збірки (1553).

Ходім поглянемо, кохана,

Ми на троянду, пишну зрана,

Убрану в пурпур осяйний,

Яка у сутінь вечорову

Втрачає одіж пурпурову

й рум'янець гожий, як і твій.

О, як же мало їй простору

Судьбою дано для убору!

Краса так скоро відцвіла!

Безжальна мачуха природа:

Це дар її - непевна врода,

Що лиш до вечора жила.

Поки ще почуття тендітне,

Поки ще юність буйно квітне,

Віддай належну їй ясу: І

Рви квіти молодості, люба, '

Бо старість, як троянду, грубо

Твою понівечить красу.

        (Переклад Ф. Скляра)

Збіркою «Любовних віршів» Ронсар, разом з іншими поетами, утверджував у французькій поезії любовний сонет.

З 1553 р. характер творів Ронсара помітно змінюється. Поет відступає від деяких теоретичних принципів «Захисту» і починає звертатися до національних поетичних традицій. У його поезіях посилюється і Поглиблюється ліричне начало, проявляється більша самостійність і в змісті, і в формах, поширюється тематика, простішим стає стиль. В такому ж дусі створена ціла низка нових збірок поета: «Любовні вірші» (поширене видання), «Суміш», «Продовження книги любові», «Нове продовження книги любові», дві книги «Гімнів» та ін. Найвидатнішими з них визнають «Продовження книги любові» і «Нове продовження книги любові». Переважна більшість віршів цих збірок - сонети, присвячені Марії; вони і становлять цикл «Любов до Марії». Прототип героїні - сільська дівчина Марія Дюпон, яку любив Ронсар. Це була щаслива, взаємна любов. У своїх віршах поет відійшов від надмірної ідеалізації, обожнення образу коханої. Марія - земна, реальна жінка, проста й весела, усім своїм образом невіддільна від природи, серед якої зросла. Любовні почуття поета теплі, радісні. [265] Тема кохання займає чільне місце в усіх збірках і розкривається в різноманітних відтінках. Нерідко Ронсар малює еротичні сцени, трапляються любовні поезії жартівливого характеру, численні анакреонтичні вірші, в яких поет звичайно закликає насолоджуватись молодістю, адже час швидкоплинний і краса скороминуща.

Вірші Ронсара другої половини 50-х років відзначаються критичними тенденціями. В них висловлюється неприязне ставлення до королівського двору, засуджуються пороки двірського середовища - жадібне прагнення до розкоші, честолюбність, лицемірство, брудна жага накопичення багатства. Суєтному двору протиставляється простота сільського життя на лоні природи. Наприклад, у «Елегії кардиналу де Шатійону» поет пише:

Щасливий той, хто йде у полі по дорозі 

Де ні сенатора в червоній пишній тозі, 

Ні принців, ні вельмож, ні владних королів, 

Ні двору, де обман усіх і все повив. 

Нещасний служнику, іди і падай в ноги, 

За волю продану вимолюй чин убогий! 

А вільному мені - миліший у сто крат 

Мій вирощений хліб і виплеканий сад, 

Приємніш до струмка припасти днем пекучим 

І милуватись рим вибагливим співзвуччям 

Пустотливих камен вислухувати спів, 

Любіше зустрічать увечері биків, 

Дивитись, як спішать, вистрибують ягнята, 

І з ранку до смерку миліш мені орати, 

Ніж серце суєті безплідній віддавать, 

Служивши королю, свободу продавать.

        (Переклад Ф. Скляра)

В умовах поглиблення протиріч французької дійсності напередодні релігійних воєн такі вірші набували політичного звучання.

Другий період творчості Ронсара (1560-1572) припадає вже на добу релігійних воєн. У цей час Ронсар наблизився до королівського двору і став двірським поетом. Тепер у своїх творах він часто звертається до політичних питань. Релігійні війни гнітять його, і це зумовлює трагічне звучання поем. Поет вболіває за країну, він страждає від того, що «діти» Франції розривають її, що «брат іде на брата», «син проти батька», ремісник змушений покинути свою справу, пастух - своїх овець, купець - свою торгівлю. Будучи прибічником партії католиків, Ронсар неприязно ставиться до гугенотів, вбачає причину лиха в їхній діяльності, звинувачує їх у тому, що вони перші почали смуту і привели в країну інтервентів. У своїх поезіях він [266] закликає до покарання гугенотів, зображує їх у сатиричному плані. Разом з тим Ронсар позбавлений католицького фанатизму. В його віршах критикується розбещеність католицьких церковнослужителів, звучить заклик до примирення партій, єдності й порядку в країні. Поет звертається до коронованих осіб і застерігає їх від жорстокості, зокрема у вірші «Повчальне слово до короля Кар-ла IX» він умовляє короля бути доброчесним, справедливим і терплячим.

Однак ідеали Ронсара та його критика позбавлені радикалізму й дієвого, войовничого характеру, в чому і проявляється обмеженість гуманізму поета. Можливо, він і сам розумів неспроможність своїх ідеалів, бо після 4563 р. відійшов від політичної боротьби, все менше бував при дворі. Усамітнившись, Ронсар розпочав працю над епічною поемою «Франсіада» за зразком творів Гомера і Вергілія.' Вона була задумана як велика національна епопея , в 24 піснях. За її основу взята відома легенда | про сина Ректора Франка, який нібито урятувався після загибелі Трої, оселився у Франції і поклав початок історії французьких королів.

Поема виходила штучною і сухою, не набувала ні за сюжетом, ні за формою народного характеру, усім своїм духом була чужорідна атмосфері французької дійсності доби релігійних воєн. Ронсар написав усього чотири пісні. Вони вийшли в світ через три тижні після Варфоломіївської ночі, не викликавши інтересу. Сам Ронсар, безмірно вражений страшними подіями, залишився байдужим по публікації і більше не повернувся до праці над поемою.

Крім «Франсіади», у другій половині 60-х років Ронсар писав ліричні вірші, в яких досить широко розробляв свою улюблену тему - тему природи і поезії.

В останній, третій, період творчості, який розпочався після 1572 p., Ронсар писав небагато. Найзначніший доробок цього часу - цикл любовних сонетів «До Єлени». Створені вони на основі любовного захоплення, пережитого уже немолодим поетом, Єленою де Сюржер. Для цих поезій характерний елегійний тон. Особливо виразно звучить у них давній мотив скороминучості життя і нерозумності зречення його радощів і насолод у молодості:

Коли у старості зимовою порою

За гребінь сядете надвечір при вогні

Й, співаючи мій вірш, промовите, сумні:

«Мене вславляв Ронсар, зачарувавшись мною»,- [267]

 

Тоді, розбуджена музичною строфою, 

Служниця відкладе роботу в напівсні. 

Назве моє ім'я, зітхнувши по мені, 

І вас благословить безсмертною хвалою.

 

В могилі буду я, примарливий фантом, 

В тіні зелених мирт покоїтимусь сном; 

Присівши при вогні у вечори холодні,

 

Погордливу себе ви станете корить. 

Живіть, поки живі! Ловіть прекрасну мить, 

I життєвих троянд зривайте цвіт сьогодні!

        (Переклад Ф. Скляра)

Особливий інтерес серед поезій останнього періоду становить елегія «Проти лісорубів Гастінгського лісу» (Карл IX продав Гастінгський ліс на" зруб, щоб погасити борги двору). Вирубування Гастінгського лісу поет сприймає як загибель світу гармонії і краси, того світу, яким живилися його ідеали і натхнення.

Стій, лісорубе, стій! Впини блюзнірську руку! 

Бо ти ж не деревам страшну готуєш муку, 

Хіба не бачиш? Глянь - вчинив ти німфам зло, 

Ллє кров їх з-під кори: ти знищив їх житло.

.........................................................................

Прощай, старий, прощай з святинями узлісь! 

Барвистий килим трав, шанований колись, 

Зневажений поліг; байдужі пішоходи 

Не знайдуть у тіні для себе прохолоди, 

Не сядуть відпочить в зеленій гущині; 

Губителів твоїх клястимуть в літні дні...

            (Переклад Ф. Скляра)

Звичайно цей вірш інтерпретується як вираження відчуття приреченості Ренесансу, усвідомлення поетом нежиттєвості своїх ідеалів.

Несприятливі історичні умови - релігійні війни, відсутність національної єдності і загальнонаціональних інтересів - не дали змоги Ронсару створити національну поезію високого стилю з героїчною тематикою і відповідні їй монументальні форми. Поет уславився головно своєю лірикою на приватні теми та любовними сонетами, досягнувши в них вершин майстерності. Він вніс у французьку поезію реалістичний зміст, збагатив її новими формами, різноманітністю ритмів і мелодійністю, утвердив панування літературної французької мови. В одному з своїх віршів на літературні теми Ронсар так визначив свою роль у розвитку французької поезії:

...Тоді, щоб піднести, звеличить рідну мову, 

Я зважився на труд - краси надати слову. 

Творив слова нові, а давні поновляв, 

Народ вподобав їх, до неба прославляв. 

За древніми йдучи, старався кожну хвилю [268] 

Дать реченням снагу і світлі барви стилю. 

Так дав я віршу лад, і з волі добрих муз, 

Як римлянин і грек, великим став француз. 

        (Переклад Ф. Скляра)

Ронсар не перебільшив: його поезія дійсно набула загальноєвропейського значення.

 

 

5.6. Література останньої чверті XVI ст. Д'Обіньє. Монтень

Значним явищем французької літератури пізнього Відродження є твори різних жанрів, в яких відбилися релігійні війни й породжена ними в країні гнітюча атмосфера. Найвидатніші твори такого типу належать Агріппі д'Обіньє.

Виходець з дворянської родини, Агріппа д'Обіньє. (1552-1630) був переконаним гугенотом і чверть століття воював проти католиків у лавах гугенотських військ. Він мав славу людини сильного, цільного характеру, непохитної принциповості, безмежно відданої своїм ідеалам. Відзначався він різнобічною освіченістю: добре знав античність і володів латинською, грецькою, староєврейською, італійською, іспанською мовами, був обізнаний з природничими науками, математикою, астрономією, багато часу й уваги приділяв літературній праці.

Найвидатніший твір Агріппи д'Обіньє - сповнені величезної пристрасті «Трагічні поеми». Це цикл, до якого входить сім книг-поем: «Злигодні», «Монархи», «Золота палата», «Вогні», «Гострі леза», «Помщання», «Суд». Створювалися вони протягом довгого часу: з 1577 по 1598 рік. Вперше повністю «Трагічні поеми» були видані самим автором у 1616 р. У них широко зображені історичні події французької дійсності другої половини XVI ст. Д'Обіньє створив правдиву картину злигоднів, які охопили країну в бурхливу добу кривавих релігійних воєн між католиками й кальвіністами. Поет з болем пише про змучену Францію, про розруху в країні, спричинену як внутрішньою реакцією, так і чужинцями-інтервентами:

Я бачив, як промчав був рейтар по містах 

І селах Франції. Загарбав він жадливо 

Усе, а що не міг,- те він спалив гидливо. 

Ці зайди-хижаки, узявши край на час, 

Примарами руїн подивували нас, 

Лишивши лиш золу й криваво-чорні плями. 

За ворогом ми йшли жахливими шляхами. [269]

Але оселі де? Огонь лиш замість них.

Застиглий зір мерців і стогони живих.

        (Переклад М. Терещенка)

Почуття скорботи викликають у поета бідування народу, його злидні й безправність. Разючі інвективи спрямовані проти беззаконня властей:

Привласнили собі ви право і скарби. 

А хто годує вас, той гине від журби! 

Голодний землероб вмивається сльозами, 

І просить хліба той, що бився з ворогами. 

Не громадяни ви, а купка дикунів! 

Омана брехунів - закони королів, 

Безсилі для вельмож, жорстокі для голоти. 

Чи скоро вас, кати, роздушать заколоти? 

        (Переклад М. Терещенка)

Гнівним обвинуваченням пройняте зображення родин Валуа і Гюїзів, брудної, підступної й кривавої королівської політики. Справжніми чудовиськами постають Генріх III, Катерина Медічі, їхнє папське оточення. Значне місце займає викриття розпусного королівського двору.

Виступи д'Обіньє проти інквізиції набирають характеру протесту проти релігійної нетерпимості загалом. Поет був гугенотом, але релігійний фанатизм йому чужий. У книзі «Помщання» подаються вражаючі картини Варфоломіївської ночі, засуджується розгул фанатизму.

В останній книзі «Трагічних поем» показаний суд над феодально-католицькою реакцією, який чинять всі сили всесвіту і справедливості.

Будова поем своєрідна. В них нема єдиного логічного сюжету: сумні роздуми поета чергуються з сатиричними, повними ненависті виступами проти тиранів і катів, з картинами боротьби. Складним є образний світ поем. Поряд з реальними образами змальовані алегоричні постаті, використовуються біблейні міфи. Твір написаний у суворому тоні («...чи можна сміятися, коли ваш дім горить» - «Монархи»), сповнений героїчної патетики.

Значним твором у спадщині д'Обіньє є «Всесвітня історія», в якій, між іншим, згадується про українських козаків і їхню мужню боротьбу проти турецько-татарської навали.

В останній чверті XVI ст. високого рівня досягла у Франції філософська думка. Найвидатнішим її представником був Мітель де Монтень (1533- 1592). Він походив з заможної родини, отримав добру освіту, блискуче знав античну культуру, з метою поширення своїх знань і досвіду подорожував по Європі: побував у Швейцарії, Німеччині, [270] Італії. Певний час Монтень посідав високі державні посади, обирався мером міста Бордо, брав участь у політичному житті країни, але неохоче, і незабаром відійшов від політичних справ, йому не властивий релігійний фанатизм, як гугеноти, так і католики відштовхували його своєю жорстокістю й обмеженістю. З найбільшою пристрастю віддавався Монтень літературним заняттям. Жив він здебільшого у своєму маєтку, займався господарством і писав працю «Досліди», якій судилося стати одним із найвидатніших і найсвоєрідніших творів доби Відродження. Складаються «Досліди» з трьох книг, вперше опублікованих у 1588 р. За будовою це фрагментарний твір, у якому відсутня будь-яка сюжетна єдність. Він містить окремі думки, міркування, спостереження, враження, пересипані цитатами з античних авторів; увесь матеріал розташований довільно, без будь-якої системи й послідовності. Теми фрагментів найрізноманітніші: у них йдеться про античних поетів і виховання дітей, про честолюбство і здоров'я, смерть і багатство, славу і гідність, совість і педантизм, про все, що письменник спостерігає навколо себе, що думає, читає, чує. [271]

«Досліди» - це вільні роздуми письменника головним чином над своїм життям і власним життєвим досвідом. До узагальнень він іде через власне «я», його філософія коріниться в особистих відчуттях, настроях, особливостях вдачі, способі життя. Скажімо, узагальнююча думка про те, що «кровожерні нахили щодо тварин свідчать про природну схильність до жорстокості», виникає з розповіді письменника про те, що він сам не терпить жорстокого ставлення до тварин; міркуючи про шкідливість насильства при вихованні дитини, він спирається на власний досвід виховання доньки Леонор.

Ця зосередженість Монтеня на своїй особистості, власному духовному світі йде не від самозакоханості чи егоцентризму - філософ досліджує в собі людину, відкриває й пізнає в усіх проявах її чуттєву й духовну природу. Це, власне, і є наскрізна проблема, яка об'єднує невпорядковані думки «Дослідів». У центрі уваги письменника - багатогранні і різноманітні природні можливості людини, її мінлива поведінка та вчинки. Він доходить висновку, що людина постійно змінюється залежно від обставин, у які потрапляє; вона може досягти найвищої довершеності і безмірно низько впасти: людський розум здатний до необмеженого розвитку і водночас йому властиво помилятися.

Трактуючи людину як істоту мінливу, Монтень разом з тим чітко визначає людський ідеал й утверджує тверді моральні устої. На його думку, найвищою моральною нормою є близькість до природи й поміркованість. Тому найбільше він цінить землеробів та мудреців, у житті яких вбачає природність і свободу. Відстоюючи право людини на щастя, Монтень закликає її розвивати громадські почуття, почуття гідності: «Той, хто почуває власну гідність, зрозуміє свої обов'язки перед іншими людьми і суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи свій обов'язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе».

На підставі вивчення людини Монтень робить висновок, що цінність її визначається тільки внутрішніми властивостями: «Ми бачимо селянина і короля, дворянина і простолюдина, вельможу і приватну особу, багатія і бідняка, нашим очам вони уявляються вкрай неподібними, коли ж насправді вони різняться тільки одягом. Судити про людей треба незалежно від одягу чи строкатої видимості, якою вони себе маскують, а згідно з їх сутністю, [272] тілом і душею. Цар всього-навсього тільки людина. І коли він лихий від народження, то навіть влада над усім світом не зробить його кращим». В такого роду міркуваннях проявляється демократизм Монтеня, його критичне ставлення до станового поділу суспільства.

«Досліди» від початку до кінця пройняті запереченням теології, схоластики і догматизму, скептичним ставленням до всього, що подається як незаперечна, категорична істина. «Що знаю я?» - формула, якою філософ виражає свій підхід до пізнання. Це аж ніяк не означало зневаги чи недовіри до розуму і знань. Скептицизм Монтеня грунтувався на усвідомленні історичної обмеженості понять та уявлень. Він не заперечував можливості знання, був спрямований не проти розуму, а проти догматизму, проти претензій догматиків на володіння остаточною істиною. Монтень - прихильник іншого, нового знання, творчого, заснованого на реальному життєвому досвіді і досліді. Мислитель вірив у можливість безупинного розвитку пізнання. Для того часу такі думки мали величезне прогресивне значення, сприяли звільненню мислення від гніту церковних авторитетів, від забобонів, розхитували догми християнської ідеології.

«Досліди» написані у формі живої, невимушеної бесіди, мова твору багата, проста і природна. Це досягалося свідомою, цілеспрямованою працею. Монтень писав, що любить мову «просту і нештучну... соковиту і живу, коротку і стислу, не вишукану і прилизану, а сильну і різку».

Твір Монтеня поклав початок розвитку жанру ессе, в якому предметом зображення є внутрішній світ однієї людини - самого автора, його індивідуальне сприйняття, відбиття в його свідомості найрізноманітніших проявів життя.

«Досліди» мали велике значення для розвитку французької прози, значною мірою вплинули на передову думку та творчість європейських письменників наступного часу, а з сучасників Монтеня найбільше на великих англійців - Ф. Бекона і В. Шекспіра.

 

 

ЛІТЕРАТУРА І ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ПІВНІЧНОГО ВІДРОДЖЕННЯ. XV-XVI ст.

Література Мистецтво
Німеччина КОНРАД ЦЕЛЬТІС (1459-1508)

СЕБАСТІАН БРАНТ (1457-1521)

ЙОГАН РЕЙХЛІН (1455-1522)

УЛЬРІХ ФОН ГУТТЕН (1488-1523)

МАРТІН ЛЮТЕР (1483-1546)

ТОМАС МЮНЦЕР (1490-1525)

ГАНС САКС (1494-1576)

АЛЬБРЕХТ ДЮРЕР (1471-1528)

ГРЮНЕВАЛЬД (після 1460-1528)

ГАНС ГОЛЬБЕЙН МОЛОДШИЙ (1497-1548)

ЛУКАС КРАНАХ (1472-1553)

АЛЬБРЕХТ АЛЬТДОРФЕР (1488-1538)

Нідерланди РУДОЛЬФ АГРІКОЛА (1443-1485)

ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ (1399-1464

ЯН ВАН ЕЙК (1385-1441)

РОГІР ВАН ДЕР ВЕЙДЕН (1466-1536)

МЕМЛІНГ (1435-1495)

КВЕНТІН МАССЕЙС (1466-1530)

ПІТЕР БРЕЙГЕЛЬ СТАРШИЙ (МУЖИЦЬКИЙ) (1525-1569)

Франція ФРАНСУА ВІЙОН (1431-1463)

ГУРТОК МАРГАРИТИ НАВАРРСЬКОЇ

ФРАНСУА РАБЛЕ (1494-1553)

П'ЄР ДЕ РОНСАР (1524 - 1585) І ПЛЕЯДА

АГР1ППА Д'ОБІНЬЄ (1552-1630)

МІШЕЛЬ ДЕ МОНТЕНЬ (1533-1592)

 

ЖАН ФУКЕ (1415-1485)

МІШЕЛЬ КОЛОМБ( 1430/31 - 1518/19)

«ШКОЛА ФОНТЕНБЛО»

ЖАН ГУЖОН (близько 1510-1564/68)

ЖАН КЛУЕ МОЛОДШИЙ (1486-1541)

ФРАНСУА КЛУЕ (близько 1522-1572)

 

 

Контрольні питання

1. Поезія Франсуа Війона як породження перехідної доби від Середньовіччя до Відродження. Ідейно-художня проблематика «Великого заповіту».

2. Гурток Маргарити Наваррської і його місце у французькій літературі раннього Відродження.

3. Фольклорні джерела роману Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». Історія створення роману.

4. Критика схоластики, схоластичного виховання і захист гуманістичного ідеалу виховання всебічно розвиненої людини в романі Рабле.

5. Критичне зображення різних сторін феодального суспільства в романі Рабле.

6. Характеристика головних образів роману: Гаргантюа і Пантагрюеля, Жана, Панурга.

7. Своєрідність художнього методу Рабле; поєднання фантастичного і реального планів, широке використання сміхових прийомів, особливо гротеску.

8. Значення Рабле для розвитку французької літературної мови.

9. «Плеяда» і її маніфест - трактат Ж. дю Белле «Захист і звеличення французької мови».

10. Творчий розвиток П'єра Ронсара.

11. Головні жанри, теми, гуманістичний характер і художні особливості поезій Ронсара.

12. «Досліди» Монтеня. Жанр, ідейний зміст і художня своєрідність.

13. Викриття феодальної дійсності і релігійних воєн в «Трагічних поемах» д'Обіньє. Вираження в них кризи ренесансного гуманізму. [275]

 


© Aerius, 2004


онлайн юрист консультант бесплатно | Хуй порно еще здесь.