М.С. Шаповалова
Література доби Відродження: Італія
(1982)


© М.С.Шаповалова, 1982

Джерело: Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: "Вища школа", 1982. 440 с. - С.: 141-203.

Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Зміст

Вступ

 

3.1. Кінець середньовіччя і початок нової ери. Данте

3.2. Література раннього Відродження. Петрарка. Боккаччо.

3.3. Розвиток літератури у XV- першій половині XVI ст.

3.4. Література пізнього Відродження. Торквато Тассо. Джордано Бруно.

 

Література і образотворче мистецтво Проторенесансу та відродження в Італії

Контрольні питання

 


 

 

Вступ

Відродження, або Ренесанс, - це могутній культурний рух, який найраніше виник в Італії, охопив країни Західної і Центральної Європи, розвинувся в Чехії і Польщі, Угорщині і Трансільванії, Далмації і Північній Хорватії. Цей рух був тривалим, історичні межі його досить широкі. Ті процеси, які вели до Відродження, розпочалися в Італії в другій половині XIII ст., в інших країнах - у XIV і XV ст., кінець цієї доби припадає майже повсюдно на останню чверть XVI- початок XVII сі

Основу Відродження становили величезні зміни в економічному й суспільно-політичному житті європейських народів, спричинені розвитком міст і зародженням буржуазних відносин у надрах феодалізму. Глибоку й різнобічну характеристику Відродження дав Ф. Енгельс у «Діалектиці природи». Він визначив цю добу як найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством. «Рамки старого orbis terrarum були розбиті; тільки тепер, власне, була відкрита земля і були закладені основи для пізнішої світової торгівлі й для переходу ремесла в мануфактуру, яка, в свою чергу, стала вихідним пунктом для сучасної великої промисловості» '. Це була доба початкового нагромадження капіталу, що супроводжувалась посиленням експлуатації трудящої людини, безжалісною експропріацією народних мас, яких позбавляли землі і засобів до життя, прирікали на жебрацтво і за нього ж на основі урядових законів жорстоко карали. К. Маркс, аналізуючи соціально-економічні обставини цієї доби, у XXIV главі «Капіталу» писав: «Сільське населення, насильственно позбавлене землі, вигнане і перетворене в бродяг, старалися, спираючись на ці потворно терористичні закони, привчити до дисципліни найманої праці батогами, тавруванням, тортурами»(2). Так само в містах ремісник перетворювався у найманого робітника і люмпен-пролетаря.

Відродження було періодом бурхливих соціальних рухів, Великої селянської війни, Нідерландської революції, боротьби різноманітних політичних тенденцій. Поширювалися класові протиріччя. «...В той час як городяни і дворянство ще продовжували між собою бійку, Велика селянська війна пророче вказала на грядущі класові битви, бо в ній на арену виступили не тільки повсталі селяни,- в цьому вже не було нічого нового,- але за ними показались попередники сучасного пролетаріату з червоним прапором в руках і з вимогою спільності майна на устах»(1).

В добу Ренесансу відбувся духовний переворот, в основі якого лежало вивільнення людини з-під влади феодально-церковної ідеології. «Духовну диктатуру церкви було зламано»(2). Народжувалася людина з новим типом свідомості й характером поведінки. Ф. Енгельс відзначав, що доба Відродження потребувала титанів і породила титанів «щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вченості. Люди, які заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими»(3). Передова людина того часу боролася проти феодалізму й диктатури церковної ідеології і водночас виступала проти хижацтва того суспільства, яке народжувалося.

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 325.

(2) Там же, с. 326.

(3) Там же.

Передових людей доби Відродження називали гуманістами, а вироблений ними світогляд - гуманізмом (від лат. humanus - людський). Гуманісти створили нову систему знань, висунувши, всупереч релігійним умоглядним уявленням про світ і людину, інше розуміння людської сутності і земного життя. Людину вони поставили в центрі світу і проголосили її найвищою цінністю, вірили у велич і необмежені можливості її розуму, у невичерпні її здібності. Відкидаючи середньовічний ««гекетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на визнанні єдності плоті і духа, і, згідно з цією мораллю, відстоювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення . чуттєвих і духовних запитів.

Характерна ознака гуманізму - рішуче заперечення монополії церкви в інтелектуальній діяльності суспільства. Передові мислителі утверджували вищість розуму і знань над авторитетом віри, вони відкинули обскурантизм, догматику та схоластику і виробили новий тип мислення, що грунтується на розумі, досліді й реалістичному ставленні до світу.

Гуманістам була властива упевненість у самоцінності людської особистості, чим визначалося й [142] їхнє заперечення кастовості. Вони вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням і утверджували принцип рівності людей незалежно від їхньої соціальної приналежності, раси й релігійних переконань.

Величезну роль у становленні ідеології гуманізму й розвитку культури Відродження загалом відіграла античність. З широким звертанням до античності пов'язана і назва цієї доби. Гуманісти вивчали класичні грецьку та латинську мови, відшукували, збирали і коментували древні рукописи, вели розкопки. Про значення античності для розвитку культури Ренесансу Ф. Енгельс писав: «У- врятованих при падінні Візантії рукописах, у виритих з руїн Рима античних статуях перед здивованим Заходом постав новий світ - грецька стародавність; перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя; в Італії настав нечуваний розквіт мистецтва, який був ніби відблиском класичної стародавності і якого ніколи вже більше не вдалося досягти. В Італії, Франції, Німеччині виникла нова, перша сучасна література. Англія і Іспанія пережили незабаром слідом за цим класичну епоху своєї літератури»(1).

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 325-326.

Звертання до античності не було самоціллю для гуманістів. Вона стала для них тим авторитетом, на який вони спиралися в утвердженні власних ідеалів і побудові нової культури. Вони відкрили в античності її «людський зміст», живий інтерес до людини, до всього земного, знайшли в ній реальні знання та побачили зразок для самостійної творчості і зрештою використали її як підпору в боротьбі проти середньовічної ідеології.

Гуманістична інтелігенція не була соціально та ідейно однорідною. Вона складалася з представників різного соціального середовища і орієнтувалася на різні соціальні групи і класи. Найпередовіша її частина виражала інтереси революційних сил суспільства, які розхитували феодальний лад, частина ж діячів виступала з вузько класових позицій. Звідси й різні течії в гуманізмі. Однак спільним для гуманістів усіх напрямів було визнання високої гідності людини і її права на розвиток.

Гуманістичний світогляд становить ідейну й естетичну основу літератури і мистецтва, які створювалися в різних країнах Європи в добу Відродження.

Особливостями європейського літературного процесу були взаємозв'язок між національними літературами, використання в кожній із них досвіду інших літератур. «Вся Західна і Центральна Європа, [143] включаючи сюди й Польщу, розвивалась тепер у взаємному зв'язку»(1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 467.

Розвиток усіх національних літератур грунтувався на широкому використанні традицій як античної, так і середньовічної літератур. Але все це переосмислялося в дусі гуманістичного світогляду і служило створенню літератури нового типу, визначальною особливістю якої є пристрасний інтерес до реального світу і вироблення реалістичного методу його змалювання. Головним об'єктом зображення стала людина у всій повноті її фізичного й духовного розвитку, у її зв'язках з суспільством, її складний характер, світ її думок і почуттів. Література проникла в багатоскладність і суперечливість характеру людини і виробила незрівнянно складніше уявлення про неї, ніж усе попереднє письменство. Література Відродження опоетизувала людину, реабілітувала в ній чуттєве начало, показала гармонію чуттєвого і духовного, вона пройнята утвердженням позитивних ідеалів, життєствердженням.

Разом з тим ренесансна література набула національно-історичного змісту, була пов'язана з найважливішими завданнями суспільного розвитку, відгукувалася на всі запити тогочасного життя, сміливо відображала його протиріччя. Творчість письменників-гуманістів пройнята критикою середньовіччя й феодалізму, а також пороків і хижацтва, породжуваних добою початкового нагромадження капіталу.

Важливою рисою нової літератури є зображення народу і поступове осмислення передовими митцями того часу його значення як великої суспільної сили.

Показовим для літератури Відродження р використання в реалістичному зображенні дійсності казкових і фантастичних елементів, узятих з фольклору. Зв'язок з ним становить одну з найважливіших рис творчості письменників-гуманістів. Хоч антична література відіграла велику роль у формуванні реалізму Відродження, однак основним його джерелом була народна літературна традиція.

Творчість письменників Ренесансу позначена пристрасним пошуком нових форм і стилів.

Гуманістична література, як і ідеологія гуманізму загалом, у процесі розвитку зазнала значних змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі [144] вона була пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. В кінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше проявилися суперечності, хижацький, антигуманістичний І характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття. Відповідно до цього встановлена періодизація літератури Відродження. Визначаються такі періоди: період Передвідродження, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту; періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються за часом. Так, Передвідродження найраніше розпочалося в Італії і припадає на кінець XIII- початок XIV ст., тоді як в інших країнах Європи - на XIV, XV ст. В Італії період раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн - кінець XV-початок XVI ст. Італійський гуманізм, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х роках XVI ст. був позначений гострою ідейною кризою, тоді як у Франції він досяг у цей час зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі періодів Відродження. Разом з тим, попри риси типологічної цілісності літератури цієї доби, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю.

 

 

3.1. Кінець середньовіччя і початок нової ери. Данте

Італії належить особлива роль в історії європейського Відродження. Завдяки ранньому і швидкому розвитку міст тут найраніше зародилася і досягла класичної довершеності ренесансна культура. Тому Італія справила величезний вплив на розвиток [145] гуманістичного руху та культури в усіх країнах Європи, які знайомилися з античністю значною мірою через італійське посередництво. Але й сама італійська культура була для європейських гуманістів не меншим авторитетом, ніж античність, і вони спиралися на її досвід та досягнення в своїй-діяльності і творчості.

Розвиток літератури Відродження в Італії припадає на XIV-XVI ст., але передумови для її становлення склалися раніше: в другій половині XIII-на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя до нової доби, так зване Передвідродження - переломний період в історії країни. Інтенсивний економічний розвиток сприяв створенню і зростанню великих міст. Вони рано почали звільнятися з-під влади феодальних князів, і' на кінець XIII ст. завершився процес створення незалежних міст-комун. Проте розвиток країни відбувався нерівномірно: якщо в Північній Італії швидко розвивалися міста - Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція, то на півдні і в центрі з усією силою ще зберігалися феодальні порядки. Державної єдності в країні не було, вона залишалася економічно і політично роздрібленою, що зумовлювало внутрішні чвари, боротьбу між окремими містами й областями та всередині їх. Роздрібленість гальмувала розвиток країни, життя висувало вимоги її національного об'єднання. На цей період припадає виникнення різних політичних партій, серед яких найбільш впливовими були гвельфи і гібеліни. Перші виражали інтереси міської Італії, другі - феодальної. У своїй політичній програмі гвельфи орієнтувалися на папу, а гібеліни - на імператора. Між цими партіями розгорнулася напружена довготривала боротьба.

У таких складних умовах розвивалася література. Вона не становила єдності, а поділялася на кілька літератур, які існували в окремих частинах Італії. Найбільшого розвитку досягла література Тоскани з центром у Флоренції. На грунті цієї літератури і зріс великий письменник Данте, творчість якого була найвищим художнім вираженням Передренесансу.

Данте. Ключ до визначення історичної ролі Данте, до розуміння суперечливої суті його творчості дають слова Ф. Енгельса: «Першою капіталістичною нацією була Італія. Кінець феодального середньовіччя, початок сучасної капіталістичної ери відзначені велетенською постаттю. Це - італієць Данте, останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу» (1). [146]

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 22, с. 362.

Творчість Данте справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення. Яскраву характеристику Данте як велетню перехідної доби дав І. Франко: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині»(1).

(1) Франко Іван. Данте Алігієрі.- Львів, 1913, с. 4.

Народився Данте Алігієрі (1265-1321) у Флоренції в дворянській сім'ї, яка вже вдалася до буржуазної діяльності і належала до партії гвельфів. Флоренція на той час була найбагатшим і найбільш розвинутим містом Італії. Саме тут відбувалися найгостріші сутички між силами феодального суспільства і молодою буржуазією, точилася запекла боротьба між гвельфами і гібелінами; місто потрясали народні бунти. Вир цієї боротьби з молодих років захопив Данте і вплинув на формування його активної та діяльної натури. Поет виявив себе як [147] людина цільного характеру, сильних пристрастей, різносторонніх знань. Ф. Енгельс писав: «Італія- країна класичного. З того великого часу, коли там зійшла зоря сучасного світу, ця країна виростила величні характери недосяжної класичної досконалості, від Данте до Гарібальді» (1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 25, ч. 1, с. 24.

Ще змолоду Данте мріяв про єдину Італію. У 1295 р. він розпочав активну політичну діяльність, виступаючи на боці гвельфів, які після запеклих боїв з гібелінами одержали остаточну перемогу і прийшли до влади. Данте став помітною політичною постаттю. У 1300 р. його обрано членом колегії семи пріорів, яка правила Флоренцією. Проте єдність гвельфської партії тривала недовго. В умовах загострення суспільної боротьби, розгортання народних рухів гвельфи розкололись на дві ворожі групи - «білих» і «чорних». Данте став на бік «білих», які відстоювали незалежність комуни від папської курії. У 1301 р. папа Боніфацій VIII послав на допомогу «чорним» у Флоренцію принца Карла Валуа. Підтримані папською владою та чужоземною інтервенцією, «чорні» розгромили «білих» і нещадно з ними розправилися. Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку, у 1302 р. він покинув Флоренцію і вже ніколи не зміг повернутись у рідне місто. За цих обставин у Данте остаточно визріла ідея єдиної Італії під владою монарха, за яку він боровся до кінця життя.

Перші роки вигнання Данте жив надією, що Флоренцію буде відвойовано у «чорних». Він намагався встановити зв'язки з гібелінами, але швидко зневірився в них і гордо проголосив, що сам «собою творить партію». Згодом, переконавшись, що навести порядок в Італії, приборкати пап зможе тільки імператорська влада, він покладав надії на германського імператора Генріха VII, який вступив в Італію у 1310 р. нібито з метою об'єднання і умиротворення її. Данте не зрозумів загарбницьких намірів Генріха VII і всіляко сприяв його успіхам. Однак Генріх VII не зміг здійснити своїх завойовницьких задумів - у 1313 р. він раптово помер.

Невдовзі Флоренція об'явила амністію, і Данте запропонували повернутися у рідне місто, правда, за умови виконання принизливого обряду покаяння. Поет відмовився його виконати, і в 1315 р. флорентійська сеньйорія знову засудила його до смертної кари. Данте назавжди втратив надію на повернення у Флоренцію, але свою діяльність продовжував. Він закликав до припинення міжусобної війни, [148] боровся проти зазіхань папства на політичну владу.

Роки вигнання Данте провів у різних містах Італії. Помер він у Равенні, де і похований. В кінці XV ст. знаменитий архітектор П'єтро Ломбардо на замовлення правителя Равенни Бернардо Бембо побудував над саркофагом Данте мавзолей, який зберігся до наших днів.

Данте був всебічно освіченою людиною. Він вчився у Болонському університеті, однак не закінчив його. Офіційна середньовічна освіта не задовольняла Данте, і він багато вчився самостійно, вивчав мови, що давало йому змогу знайомитися з іноземною літературою та творами античних авторів, серед яких його найбільше захоплював Вергілій. Він володів знаннями з теології, філософії, історії, міфології, права, астрономії, фізики, математики, риторики і був одним із найосвіченіших людей свого часу. Літературну творчість Данте розпочав у 80-х роках ліричними поезіями в дусі тогочасної італійської лірики «солодкого нового стилю» (dolce stil nuovo).

Середньовічна література в Італії значного розвитку досягла в XII ст., особливо в Сіцілії та Неаполі. Це була специфічна література, позначена впливом візантійської, арабської, норманської та німецької культур. У першій половині XIII ст. найвизначнішим явищем культурного життя країни стала лірика сіцілійської школи. Поезія сіцілійців розвивалася під значним впливом творчості провансальських трубадурів. Як і трубадури, вони оспівували ідеальну рицарську любов, не уникаючи мотивів чуттєвого кохання і кохання нерозділеного, сповненого страждання. Разом з тим сіцілійці внесли багато нового в поезію. Вони сповнили її інтелектуальним змістом, надали їй філософічності й алегоричності; жіночий образ, що втратив у ній реальні риси, втілював ідею кохання й інших абстрактних понять, наприклад, смерті. Сіцілійці оспівують не жінку, а Кохання (Амор), любов персоніфікується, про неї говориться як про живу істоту. Поезія сіцілійців відзначається вченістю, великою технічною вправністю, рідкісними ефектними образами, музичністю. Широко використовуючи форми провансальської поезії, сіцілійці віддавали перевагу новій формі - сонету. Першим до цієї форми звернувся талановитий поет Джакомо да Лентіні.

Лірика поетів Сіцілії розповсюдилася по всій Італії і помітно вплинула на формування італійської [149] мови - вольгаре. В Італії на той час існувало дві мови: латинська, яка вважалася мовою науки й освіти, і розмовна італійська, що існувала в формі різних діалектів. Італійська мова освічених людей - вольгаре - була водночас мовою літератури, хоча ще не мала єдиних усталених норм.

Розвиток сіцилійської поезії припинився в середині XIII ст., але її досвід значною мірою був використаний у літературі Романьї (Болонья) і Тоскани (Флоренція), яка з середини XIII ст. стає центром італійської культури. Саме тут була започаткована лірика «солодкого нового стилю», яка засвоїла досвід провансальської рицарської поезії, хоч куртуазні мотиви в ній значною мірою ускладнені сіціяійською традицією і філософією. Ще більше, ніж для сіцилійської поезії, для неї характерні вченість й інтелектуалістські тенденції, розвинута символіка образів, ускладнені і вишукані форми.

Засновником школи нової лірики вважається болонець Гвідо Гвініцеллі (1240-1276) - викладач літератури в Болонському університеті, його поетична уява живилася не почуттями, а філософськими роздумами; кохання в його поезіях - це швидше філософське споглядання краси; його творам властиві довершеність і витонченість форми, риторичність. Данте називав Гвініцеллі своїм учителем.

Послідовником Гвініцеллі був флорентієць Гвідо Кавальканті (1259-1300) - талановитий поет, друг Данте. Головна тема його поезій - любовна пристрасть. В окремих поезіях підкреслюється її облагороджуючий вплив на людину, але особливого значення набуває мотив трагічного кохання. Нероз-ділена любовна пристрасть у нього інтерпретується як сліпа згубна сила, як своєрідна хвороба. Це вносить у його поезію багато гіркоти і розчарування. В ліриці тосканського поета глибоко розкриті суперечності й складність внутрішнього стану закоханого, ускладнена і символіка образів.

Поезія «солодкого нового стилю» свідчить про велику розвиненість вольгаре у Тоскані. Саме тосканська розмовна мова лягла в основу італійської літературної мови.

У своїй ранній творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю», його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки. Особливо близькі до нової лірики перші поезії Данте. У 90-ті роки Данте відібрав зі своїх поезій, створених протягом 1283-1292 pp., ЗО віршів (25 сонетів, чотири канцони, одна станца) і, поєднавши [150] їх між собою написаним у 1292-1294 pp. прозовим текстом, склав збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova).

Вірші передають почуття Данте до його коханої Беатріче, прославляють її. Прозою поет розповідає про свій душевний стан і ті події, які спонукали його до написання поезій загалом і кожного вірша збірки зокрема; крім того, з'ясовує їхню побудову. Окремі прозові глави, наприклад XXV, повністю присвячені питанням поетики. Таким чином, прозове обрамування організовує вірші у певну систему і разом з ними створює єдиний сюжет. «Нове життя» - прозово-віршова автобіографічна повість про історію кохання Данте до Беатріче і про створення поезій. Поет розповідає, що вперше побачив Беатріче дев'ятилітньою дівчинкою. Вона здавалася йому «дочкою не смертної людини, а бога». Від того часу Кохання заполонило його душу. Через дев'ять років поет знову зустрів Беатріче, вона була вбрана в одяг білого-пребілого кольору і привітала його добротливо. Поет «осягнув межі блаженства», усамітнився і думав тільки про кохану. Виникло бажання вилити свої настрої і почуття у віршах. Але поет не хоче розкрити свою таємницю і вдає, що оспівує іншу дівчину, яка повинна служити «ослоною правди». Після цього Беатріче при зустрічі не привіталася з поетом, що завдало йому великих страждань. Він спочатку виливає у віршах свої муки і нарікає на жорстокість Беатріче, а потім ще з більшою силою славить її красу і доброчинність. Невдовзі Беатріче померла. її смерть поет сприймає як всесвітню катастрофу. Душа його охоплена стражданням і болем, і він оплакує кохану в поезіях. Але з часом біль минає, і в душі зароджується кохання до іншої жінки. Однак почуття вірності бореться з новою любовною пристрастю, і зрештою поет подолав її зваби. Ним знову оволодів образ Беатріче та бажання «лити сльози і виказувати страждання». В кінці збірки Данте висловлює сподівання сказати про Беатріче «те, чого ніколи ще не говорилося ні про кого».

В дусі традицій «солодкого нового стилю» Данте замислюється у своїх віршах над природою любовного переживання, його складністю, відзначає його ірраціональність.

Кохання в серці робить все, що зна, 

Воно - господар у своїй хатині, 

Відпочиває, сонне, в самотині, 

Буває - мить, буває - вік мина. [151]

 

Розумна донна розцвіта красою 

І вабить нею очі молоді, 

Породжує незвідані бажання.

 

І серце вже не знає супокою. 

Так само в донни юної тоді 

Пробуджується вічний дух Кохання. 

        (Сонет 10, переклад В. Житника) *

* Тут і далі поезії Данте цитуються за виданням: Данте Алігієрі. Vita nova.- К.: Дніпро, 1965.

Кохання в трактуванні Данте- це жива істота. Вперше воно з'явилося до поета в такому образі:

Було за третю ночі. Ще планета 

Спокійно світло кидала з-за хмар. 

Як раптом я відчув страшний удар: 

Зійшло Кохання, мов лиха прикмета.

 

Здавалося, веселим. На долоні 

Моє тримало сердце, на руках - 

Красуню, заповиту в покривало.

 

Нараз дало вкусить покірній донні 

Палаючого серця, і - о жах! - 

Побачив я: Кохання заридало. 

    (Сонет 1, переклад В. Житника)

Характер живого образу, в якому уособлюється Кохання, завжди відповідає внутрішньому стану поета і, таким чином, є засобом вираження цього стану. Наприклад, сумний образ Кохання передає болісні переживання:

Я вчора їхав верхи на коні, 

Нудним шляхом зморився до знемоги. 

І враз Кохання стрів серед дороги 

В легкому подорожньому вбранні.

 

Воно пахолком видалось мені: 

Згубило пана і блукає, вбоге, 

Іде самотнє, дивлячись під ноги, 

І очі в нього стомлені й сумні. 

    (Сонет 5, переклад В. Житника)

Кохання Данте до Беатріче - поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та її чеснот. Однак поет детально не описує зовнішності коханої, лиш деколи намічає окремі штрихи: Беатріче посміхнулася, заговорила тощо. Уявлення про Беатріче створюється передачею благотворного впливу її краси на людей.

В своїх очах вона несе Кохання,- 

На кого гляне, всі блаженні вмить; 

Як десь іде, за нею всяк спішить, 

Тріпоче серце від її вітання. [152]

 

Він блідне, никне, множачи зітхання, 

Спокутуючи гріх свій самохіть. 

Гординя й гнів од неї геть біжить. 

О донни, як їй скласти прославляння?

 

Хто чув її,- смиренність дум свята 

Проймає в того серце добротливо. 

Хто стрів її, той втішений сповна.

 

Коли ж іще й всміхається вона, 

Марніє розум і мовчать уста,- 

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

    (Сонет 11, переклад М. Бажана)

Зміст віршів Данте не обмежується прославленням Беатріче. Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет, його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з'ясовує свої вірші. У такому пильному інтересі до власної творчості, поетичної індивідуальності виявляються нові риси, які наближають Данте до Відродження. Подих цієї доби відчувається і в силі почуттів ліричного героя, в багатстві його поетичної уяви.

Продовжувалась літературна діяльність Данте в роки вигнання. Для творчості цього нового періоду характерні нові риси, в першу чергу пристрасний дидактизм. Данте більше виступає як мислитель і філософ, керований бажанням вчити людей, поширювати їхні знання, сприяти їхньому моральному вдосконаленню, поліпшенню світу загалом. Розширюється тематика поезій Данте, вони наповнюються науковими знаннями, філософськими роздумами, моральними сентенціями, в художню мову вводяться прийоми красномовства.

Між 1304-1307 pp. Данте написав морально-філософський твір «Бенкет», в котрому, як і в «Новому житті», поєднано вірш і прозу. Задум був грандіозним. «Бенкет» повинен був складатися з 14 філософських канцон і 15 прозових трактатів-коментарів до них. Проте твір залишився незакінченим. До нього увійшли лише 3 канцони і 4 трактати. У «Бенкеті» висвітлюються філософські, богословські, моральні питання. Філософія персоніфікована - вона виступає в образі шляхетної донни. Канцони, крім прямого змісту, мають ще алегоричний. У прозових трактатах розкриваються різні сторони змісту канцон. Сам Данте писав про характер свого коментарію: «Я буду з приводу кожної канцони[153] за порядком міркувати спочатку про її буквальний зміст, а після цього про її алегорії».

Сюжет «Бенкету» загалом середньовічний, але в думках і устремліннях, виражених в ньому, помітні риси світогляду ренесансної доби. Так, поет стверджує, що благородство є виразом мудрості і духовної довершеності, а не багатства й аристократичного походження. В добу Ренесансу така думка сповниться антифеодальним змістом і служитиме звеличенню людської особистості. «Бенкет» пройнятий утвердженням цінності пізнання, допитливого духу людини. Як зазначає поет, «пізнання є вища довершеність душі... в ньому полягає найвище наше блаженство, всі ми від природилрагнемо до нього».

У першій, вступній канцоні Данте з'ясовує, що ставить за мету своїм твором зробити знання доступними широкому колу людей, що «Бенкет» призначається для всіх, хто прагне знань. Тому твір написаний італійською мовою - вольгаре. Автор свідомо відкинув усталену середньовічну традицію писати наукові твори виключно латинською мовою. Поет доводить, що вольгаре здатна виражати найскладніші поняття, відстоює право поета писати рідною мовою не тільки про кохання, а й про інші великі речі. Данте називає італійську мову «хлібом для всіх» і пророкує їй велике майбутнє. «Це хліб простий, не пшеничний... Це буде той ячмінний хліб, яким наситяться тисячі... Він буде новим світлом, новим сонцем, яке зійде там, де зайде звичне; і воно дарує світло тим, хто перебуває в темряві, бо старе сонце їм більше не світить».

Проблемі мови присвячений другий трактат Данте - «Про народну мову», написаний по-латинськи. Дата його написання точно не встановлена, достовірно відомо лише, що він створений до 1313 р. Трактат складається з двох книг. У першій книзі з великою повагою і любов'ю Данте говорить про італійську народну мову, доводить необхідність цілеспрямованої праці над нею, свідомого створення на її грунті мови літературної. Данте стверджує, що шліфування народної мови не лише не пошкодить їй, а навпаки, надасть більшої виразності і сили. Літературна мова в розумінні митця - це передовсім мова поезії, закріпивши певні норми, вона стане спільною мовою для всієї Італії. Данте вносить політичний зміст у свої судження, пов'язуючи їх з ідеєю єдності країни. Живо і цікаво він характеризує діалекти Італії, яких налічує 14, визначає кращі і гірші і доходить висновку, що жоден з них не може претендувати на роль загальнонародної мови. [154]

У другій книзі трактату, яка залишилася незакінченою, йдеться про працю над удосконаленням мови. Данте зіставляє вірш і прозу, торкається питання поетичних жанрів, роздумує над поетикою канцони, особливостями різних стилів. Цікаві міркування щодо прикрашання мови: «Коли говорять, що кожний повинен у міру своїх сил прикрашати свої вірші, ми визнаємо це справедливим; та ні бика під чапраком, ні свиню з перев'язом ми не назвемо прикрашеними, а навпаки, скоріше посміємося з такого спотворення, адже прикрашання - це додавання чогось притаманного».

У міркуваннях Данте виявляється і досить глибоке розуміння теоретичних проблем мови і разом з тим залежність від середньовічно-схоластичних і богословських уявлень, у дусі яких Данте, наприклад, намагається вирішити питання про походження мови. Він серйозно розмірковує над тим, чом у ангелів немає мови, чому змій розмовляв н з Адамом, а з Євою, чому заговорила Варлаамов, ослиця тощо.

Загалом трактат Данте «Про народну мову представляє інтерес як перша в Європі мовознавча праця, як дослідження, що містить корисний матері ал для вивчення джерел італійської літературне мови.

Як художніми творами, написаними італійської мовою, так і теоретичним захистом її прав Данте закладав основи літературної мови Італії.

Найбільш значним твором Данте є поема «Бо жественна комедія», написана в останній період його життя (1313-1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної поети ки, в якій до цього жанру зараховувались твори з сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Боккаччо, виражаючи своє захоплення поемою назвав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постійно. Вперше під назвою «Боже ственна комедія» поема вийшла у світ у 1555 у Венеції.

Данте призначив своєму творові активну роль. У листі до Кан Гранде делла Скала він писав, що його поема створена не для «споглядальні цілей, а для дії», її мета - «вирвати людей, я живуть нині, із стану мізерії і привести до стан щастя».

У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і пролом культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте. [155]

Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містико-теологічними концепціями, характерними для духовного життя поета, і середньовічною поетикою. Дія в «Божественній комедії» відбувається на фоні всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. є.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним, спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників.

Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світового океану знаходиться передчистилище, а далі підіймається освітлена сонцем і вкрита буйною рослинністю висока гора (за формою - зрізаний конус), оточена водою. На ній - сім уступів, де поступово очищаються душі. Вершина гори - це земний рай.

Найбільшу частину всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба - емпірей - є місцем божества.

Зміст «Комедії» становить розповідь Данте про те, як він пройшов цим потойбічним світом.

Літературними джерелами поеми були середньовічні й античні твори. На величний задум поета особливий вплив мала «Енеїда» Вергілія з її гострополітичним звучанням, містичними тенденціями, поєднанням реального й міфологічного змісту. Разом з тим Данте наслідує середньовічну літературну традицію, невід'ємну від теологічного світогляду, його поема написана у формі видіння, поширеного в релігійній літературі середніх віків. Твори цього жанру становлять описи мандрівок у «потойбічному» світі, виповнені алегоричним змістом. Звичайно загробний світ наділявся рисами земного життя і алегорично зображав шлях людини до морального удосконалення. «Божественна комедія» - це також видіння, в ній розповідається про мандрування Данте у потойбічному світі та про його зустрічі й бесіди з душами тих людей, яких він знав особисто або про яких читав у книжках. Сюжетна канва «Комедії» цілком відповідає поширеному на той час уявленню про [156] історію людської душі. Данте заблудився в темно лісі й уже знемагав під тягарем пристрастей і пороків, які з'являлися в образах пантери, лева і вовчиці. На допомогу йому прийшов Вергілій. Він показав поетові дорогу з лісу, повів за собою через пек; і чистилище. А далі Данте в супроводі Беатріче в сяйві світла підноситься в рай. Увесь зміст алего ричний. Данте є втіленням душі, Вергілій - розуму, Беатріче - найвищої мудрості; подорож по загроб ному світу означає шлях душі до спасіння, пекло-це символ зла, рай - добра й доброчесності, чисти лище - переходу від одного стану до другого.

Відомо, що античній, а особливо середньовічній літературі властиве містичне й символічне викорис тання чисел. Священний, магічний смисл вкладали в числа 3, 7, 9, 10 та ін. Такі числа нерідко клалися в основу композиції художніх творів. У поемі Данте вони визначають і будову всесвіту, і композиції Так, поема поділяється на три частини (кантики): «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина м, 33 пісні, а вся поема, таким чином, разом із вступом складається із 100 пісень.

Форма вірша поеми також визначається числом Це досить складна форма - терцина, в якій трирядкові строфи об'єднані спільним римуванням і створюють єдиний ланцюг (аба, бвб, вгв...).

Однак Данте не в усьому вірний старим уявленням, він виходить за межі традицій алегоричної літератури та світогляду середніх віків, йому притаманні, поряд із живою уявою і багатою фантазією гостре відчуття реальності, палкі пристрасті. Осо суспільно активна, Данте не міг задовольнити світом абстрактних ідей. Він прагнув втілити у конкретні образи, надати всьому абстрактної реальних форм. У потойбічному світі живе Італія його доби. У царство мертвих він переніс жив людей з їхніми радощами і переживаннями, його святі й грішники думають і говорять про земне життя, про батьківщину, про справу, котрій вони служили, про родину, друзів і ворогів; вони мак політичні переконання. Гібелін Фаріната і в пеклі, в палаючій могилі залишається стійким і гордим, сповненим ненависті до політичних ворогів, його хвилює доля живих однодумців, переслідуваних гвельфами. В розмові з Данте він запитує:

Скажи, чом цей народ такий жорстокий 

В своїх законах до людей моїх?

    (Пекло, X, 82-84)*

* Тут і далі цитати з «Божественної комедії» подаються за виданням: Данте Алігіері. Божественна комедія /Переклав, Є. Дроб'язко.- К.: Дніпро, 1973.

Батько поета, Гвідо Кавальканті, схвильований до сліз зустріччю з Дайте, відразу запитує:

                        ...Коли уму вдалось 

Тебе звести у цю сліпу в'язницю, 

Де син мій? Не з тобою він чогось. 

    (Пекло, X, 58-60)

«Зойком підхопивсь він у могилі», коли, слухаючи відповідь Данте, неправильно зрозумів її і подумав, що його сина немає серед живих. Брунетто Латіні, відомий флорентійський учений, колишній учитель Данте, шкодує, що рано помер і не може допомогти йому; прохає зберегти його книгу, і тим залишити його серед живих. Ванні Фуччі, який за життя пограбував ризницю церкви, і в пеклі безчинствує, а побачивши Данте, поспішає за ту коротку мить, коли його не мучать змії, напророкувати розгром «білих» гвельфів тільки для того, щоб зробити поетові боляче. Форезе обурюється модами безсоромних флорентійок; душі прохають Данте розповісти про них на землі, щоб їх там не забували.

Поет створює образ потойбічного світу на матеріалі земної дійсності, конкретизуючи й оживляючи вигадане зіставленням з реальністю. У цьому проявляється великий дар спостережливості поета, його уміння бачити реальний світ. Зрадників, занурених у застигле льодове озеро, Данте порівнює з жабою, що «зводить голову погану поквакати у час тієї спеки»; могили у пеклі - з надгробниками на старовинних цвинтарях в Істрії та Провансі; щілини у третьому колі пекла схожі на мармурові купелі флорентійської церкви Сан Джованні; грішники, що плентаються наче вівці, нагадують церковну процесію; чорти занурюють грішні душі у киплячу смолу точнісінько так, як кухарчуки - м'ясо в суп; поет запевняє, що вибратися на кручі чистилища важче, ніж подолати крутий плай від Леріче до Турбії у гірській Лігурії. Такі зіставлення часто розгортаються в картини природи й побуту. Ось, наприклад, опис гуркоту, який поет чує в пеклі:

Так, вихори шаліють знавіснілі,

Коли повітря б'ють дві течії

У прямуванні різні, рівні в силі,-

 

Гілля ламають, гатять ручаї,

Нестримно мчать, женуть людей, худобу,

Не розбиравши, де стада чиї.

    (Пекло, IX, 67-72) [158]

Душі в чистилищі, помітивши, що Данте - не мрець, зацікавлені, оточують його:

Як тисне люд, коли прудкий гонець, 

З оливкою в руці, гука важливі :

Новини і для вух, і для сердець,- 

Круг мене душі юрмились щасливі. 

    (Чистилище, II, 70-74)

Вітер у Земному раю порівнюється з сірокко:

Так гілка з гілкою шумить в негоду 

Над К'яссі в соснику, коли з заков 

Еол пуска Сірокко на свободу.

    (Чистилище, XXVIII, 19-21)

Усе, що змальовує Данте, проходить через світ уявлень та почуттів поета, засуджене чи виправдане згідно з його власними переконаннями. Тому у поемі на першому плані виступає образ самого Данте - людини своєрідного, складного і суперечливого характеру. Це ще середньовічна людина, богослов і мораліст, але разом з тим пристрасний і діяльний поет весь у реальному світі: він любить і ненавидить, звеличує своїх предків, друзів, Беатріче; ввергає у безодню пекла всіх своїх супротивників - від торговців до римських пап.

Визначальною рисою характеру Данте є любов до античності. Про античних письменників він говорить з благоговінням. Найбільше поет схиляється перед Вергілієм, якого обрав своїм провідником по потойбічному світі. Він шанує його як провісника ідеї світової держави, як уособлення розуму; римський поет в його сприйнятті - «честь і світоч усіх співців землі».

Ти зваж на захват мій, на шанування 

Твоїх безсмертних творів видатних.

 

Ти вчитель мій, моє угрунтування, 

У тебе я знайшов на все життя 

Той гарний стиль, що дав мені визнання. 

    (Пекло, 83-87)

У ставленні до античності виразно проявляються суперечності в свідомості Дайте. Як людина середньовічного світогляду, він не міг нагородити античних письменників райським блаженством, тому що вони були язичниками. Навіть Вергілій не допущений у рай. Але поет не хотів покарати великих людей античного світу і створив для них окреме місце [159] лімб, де вони не зазнають мук у нагороду за ту славу, якої заслужили на землі своєю працею, талантом і знаннями.

По-своєму розподілив Данте пекельні муки. Він відступив від офіційних церковних та кастових уявлень і судив грішників так, як веліли йому особисті переконання й свідомість громадянина, незалежно від становища грішників на землі. У його пеклі мучаться ті, що «злобою жили і життям не утішалися прекрасним»; тирани, що жадали крові; «лукаві слуги церкви пресвятої, священики і папи й кардинали, які горіли золота жагою»; ті, що «лестили людям, які не варті шани»; брехуни, інтригани, ті, що сіяли чвари. У цій свободі й незалежності судження виявлялося вже відчуття особистості - характерна риса ренесансної свідомості.

Для поета властиві співчутливе ставлення до живих людських пристрастей, людяність, непримиренність до жорстокості. Характерною є, наприклад, його розповідь про зустріч у пеклі з Франческою да Ріміні. Розповідь основана на правдивому факті. Франческу проти її волі віддали заміж за потворного й жорстокого Джанчотто Малатесту, хоч вона любила його брата Паоло. Джанчотто убив коханців. Данте хоч і покарав іх за подружню зраду пекельними муками, проте внутрішньо виправдовував їхню любов. Він вклав в уста Франчески вражаючу розповідь про нездоланну силу її любовної пристрасті, проймається співчуттям до страждань закоханих.

Ці душі слухавши, я похилився

І в болісну заглибився печаль;

Поет спитав нарешті: «Чом спинився»?

 

І я на це почав: «О лютий жаль!

Ці ніжні мрії, ці солодкі чари

Їх завели в таку скорботну даль».

    (Пекло, V, 109-114)

Почуття поета настільки сильні, що він падає непритомний.

У 33-й пісні «Пекла» є глибоко психологічна розповідь про графа Утоліно. За життя Уголіно зрадив свого військового союзника єпископа Руджієрі, за що той жорстоко помстився. Удаючи, наче він примирився з Уголіно, єпископ запросив його разом з синами до себе в Пізу і після гостинного прийому замурував усіх у вежі, де вони й загинули голодною смертю. Уголіно розповідає Данте [160] про свої страждання і смерть дітей у Голодній вежі. Поет не виправдовує Уголіно як зрадника, але він охоплений гнівом проти жорстокості, допущеної у Пізі:

О Пізо, ти ганьбиш сей край багатий, 

Де наше «і» так солодко бринить! 

Сусіди не спішать тебе карати,

 

То й хай Капрайя і Горгона вмить 

Немов дві греблі встануть в гирлі Арно, 

Щоб весь твій люд у хвилях потопить!

 

Хоча граф Уголіно вмер немарно, 

Бо, зрадивши тебе, він замки здав, 

Але дітей морити - це почварно!

    (Пекло, XXXIII, 79-87)

Поет постає в поемі як політичний борець. З величезною пристрасністю він нападає на «чорних» гвельфів, папу, захищає імператорську владу, виступає проти міжусобиць і воєн. В 19-й пісні «Пекла» Данте зобразив папу Миколу III жалюгідним нікчемою, наляканим до непритомності, поет карає його у пеклі, опустивши вниз головою у вогненну яму; там же він приготував місце ще живому тоді Боніфацію VIII. Гніву й презирства сповнене звертання митця до Миколи III:

Тож стій отут, бо скараний належно, 

З чужим добром грабованим стирчи, 

Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно.

 

Тепер в вас віра срібна й золота; 

Відміна та в вас од ідоловіра, 

Що в нього бог один, а в вас - до ста.

    (Пекло, XIX, 97-99, 112-114)

Часто розповідь переривається відступами, в яких поет висловлює обурення розбратом у країні, таврує гвельфську Італію, пап, що втручаються в мирські справи і провокують міжусобиці. В 6-й пісні «Чистилища» розповідь про те, як радісно кинувся дух мантуанця Сорделло назустріч земляку Вергілію, як обіймав і вітав його, Данте обриває знаменитою інвективою:

    Рабо Італіє! Скорбот житло, 

Судно без стерника під хуртовину! 

Не владарка провінцій, а кубло!

 

    Зачувши про кохану батьківщину, 

Тінь благородна миттю підвелась 

До співвітчизника, як личить сину. [161]

 

    А в тебе колотнеча здійнялась 

Між городянами над всяку міру, 

І вкруг стіна за ровом зіп'ялась.

 

    Поглянь по берегах морського ширу, 

Злощасна, і на себе зір зведи,- 

Чи є куток, який радів би миру?

        (Чистилище, VI, 76-87)

Ні на мить не забуває поет про Флоренцію. Він весь у думах про неї, про її минуле і майбутнє, тужить за нею, страждає під тягарем вигнання, докоряє їй, іронізує над її непостійністю.

    Достойна ти найвищої хвали. 

Бо заклади, що в жовтні встановляла, 

Півлистопада б ледве прожили.

 

    Чи полічити, скільки ти міняла 

Законів, звичаїв, монет, округ, 

Скількох у громадянстві поновляла?

 

    Коли при пам'яті, поглянь навкруг,- 

Побачиш, як нагадуєш ти жінку, 

Яка в перинах мучиться з недуг,

 

    Метаючись без сну, без відпочинку. 

        (Чистилище, VI, 142-151)

У «Божественній комедії» поет вкладає багато нового в поняття людської особистості. Він ще не відділяє людину від бога, але вже не визнає гріховним її земне життя, відстоює нові критерії її оцінки, відмінні від аскетичних. Він цінить у людях гідність, активність, здатність на сильні пристрасті та великі звершення, його приваблюють характери героїчні, яскраво визначені та відштовхують пасивні й безпринципні. Переддвер'я пекла поет населив душами пасивних і байдужих, що непомітно прожили своє життя, «зірок, мізерні, не хапали, Жили собі без гани, без хвали»; це ті, хто «не жив живцем», і поет говорить про них з презирством:

Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних

Перед собою неярких нікчем,

І богу й ворогам його огидних.

    (Пекло, III, 61-63)

Розповідь про них закінчується зневажливою терциною, вкладеною в уста Вергілія:

Ніхто за них не згадує в печалі, 

І Ласка й Суд їх зневажають так, 

Що й ти не говори, поглянь - і далі.

    (Пекло, III, 49-51)

Безхарактерних і порочних, позбавлених високої пристрасті, сильної волі та гідності, Данте всюди [162] карає безжалісно бридкими муками, які виключають співчуття і викликають відразу. Наприклад, у «Проклятих долах» в пеклі у обманщиків тіла огидно, непристойно спотворені: одні стирчать вниз головою у ямах, у інших - жаб'ячі морди; тіла-обрубки гниють, пороздувалися від водянки, обличчя повернуті назад і з них сльози стікають униз по сідницях.

У дусі нових уявлень Данте не тільки відстоює право людини на славу, а й вимагає від неї самоутвердження, праці та зусиль для завоювання слави. Наприклад, у 24-й пісні «Пекла» розповідається, як Данте, стомившись у дорозі, присів на камені відпочити, але тут Вергілій наказав йому звестися, йти далі і так його повчав:

Тепер не час тобі ледарювать,- 

Сказав учитель,- слави ні перина, 

Ні подушка не в силі дарувать.

 

Коли бере безславних домовина, 

Вони такий же залишають слід, 

Як дим в повітрі чи на хвилях піна.

 

Зведися ж: втому подолати слід 

В душі, яка здолає зло природи 

Як плоть важка не призведе до бід.

    (Пекло, XXIV, 46-54)

Поет високо цінить в людині допитливість, котру в середні віки трактували як тяжкий гріх, а в добу Ренесансу утверджували як одну з найблагородніших властивостей людини. Такий погляд поета виразно проявляється в епізоді з Одіссеєм у першій частині поеми. Улісс розповідає про свою долю, про те, як охопила його жага пізнання, і він, подолавши любов до сім'ї, до рідної країни, пустився у дальні подорожі. Пристрасть Улісса співзвучна переконанням самого поета, він схвалює її усім тоном того полум'яного заклику, з яким герой звертався до своїх друзів:

О браття,- мовив я,- прийшли вже ви 

Крізь сотні тисяч лих на захід дальній! 

Недовгий строк потратьте життьовий,

 

Що вам лишився, на відповідальні

Ще дальші подорожі в світ сумний,

Щоб вслід за сонцем землі зріть печальні.

 

То ж пригадайте, ви чиї сини,

Бо ви народжені не животіти,

А знання й честь нести у світ ясний.

(Пекло, XXVI, 112-120) [163] У дусі середньовічних понять Данте розумів шлях людини до щастя як шлях до бога, але уявляв собі його зовсім не по-середньовічному. За християнсько-аскетичними поняттями, людину наближають до бога молитви й покаяння, зречення усього земного. Данте ж кидає виклик церкві - він доводить до божого трону людину, яка не зреклася земного життя. Поет досяг мети не молитвами і покаяннями, а діянням, безстрашністю, величезним напруженням зусиль. Ідучи до бога, він любив і проклинав, таврував зло і звеличував добро, відстоював свої ідеали, був пристрасним і сповненим жаги до пізнання. Такі поняття торували шлях до гуманізму Відродження, до звільнення людини з-під влади аскетичної моралі.

З усіх частин «Божественної комедії» найбільше наближена до реальності перша - «Пекло».

У другій частині - «Чистилище» - значне місце відводиться філософським міркуванням. Через те постаті «Чистилища» - серед них є й поети, художники, музиканти - здебільшого позбавлені пристрасного характеру, темпераменту, багато з них ледь окреслені, хоча й вони бувають спроможні на прояви почуттів. У чистилище також проникають земні настрої й інтереси. У почуттях Данте багато смутку, інколи його охоплює гнів, особливо при згадці про порядки в Італії, про гвельфську Флоренцію. Опис чистилища живописний, він містить по-справжньому поетичні картини природи.

Третя частина - «Рай» - найбільше насичена складними абстракціями й алегоріями, численними міркуваннями на філософські, богословські, наукові теми. Картини раю - це безмежні простори, де панує гра світла і барв. Разом з тим і в цій частині сильно й виразно звучать актуальні питання італійської дійсності. Данте найповніше розвиває тут тему імперії, критику порочного й розбещеного римського духівництва.

Найяскравіший образ «Раю» - Беатріче. Вона є втіленням божественної науки. Це вона відкриває Данте наукові істини і таємниці всесвіту. Одночасно Беатріче постає як поетичний образ прекрасної жінки, провідниці Данте, яка викликає в нього почуття щастя, радості й безмежного захоплення. Устами Беатріче поет виражає віру в те, що світ все ж таки подолає пороки та зло і знайде свій істинний шлях: [164]

Та перш, як в весну прийде січня знак,- 

Щорік-бо людство забуває соту,- 

Найвищі кола закружляють так

 

Що ждана буря виявить турботу,

Корму поставить в давній носа слід,

Належний напрям указавши флоту,

 

І з квітки визріє прекрасний плід.

    (Рай, XXVII, 142-148)

Поетика «Божественної комедії» складна. Данте вдається до різних стилів, вільно змінює їх залежно від змісту, прагнучи знайти адекватне змістові словесне вираження. Скажімо, Вергілій говорить мудро, благородно і повчально, Брунетто Латіні - розсудливо й вишукано, Фаріната - стримано й зневажливо, грішники й біси лаються й лихословлять. У поемі є й складні схоластичні розумування, урочисті промови, ліричні звірення почуттів, палючі інвективи й філіппіки, просторічні, жаргонні діалоги. Мова Данте емоційна, образна. Найчастіше вживаються порівняння і метафори, звертання, оклики, повтори, паралелізми. Вірш поеми відзначається довершеною майстерністю, багатою, ефектною римою, побудованою здебільшого на несподіваних зіставленнях протилежних за змістом слів.

«Божественна комедія» пройнята палким інтересом до реального світу, людини і природи, ствердженням гуманістичної моралі, у чому й виявилося нове, ренесансне світорозуміння Данте. Воно зумовило й особливості його творчого методу. Передусім - це величезна пристрасність поета. Він «безперервно захоплює читача своїм власним хвилюванням, гостротою своїх власних переживань... Найвище і найжиттєздатніше в «Комедії» - це пристрасність у зображенні живої людини. Коли ви схопили цей основний творчий мотив (для «Комедії» він - лейтмотив), вам будуть доступні всі його модуляції»,- писав відомий радянський дослідник творчості Данте О. Дживелегов(1). Про загальний смисл поеми блискуче сказав великий Пушкін: «Уже Італія мала поему, в якій усі перекази, всі знання, всі пристрасті, усе духовне життя втілені були чудодійною силою поета і зробились, так би мовити, доступні відчуттю»(2).

При всій складній системі ідей, алегоризмі й символічності, схоластичних і теологічних абстракціях, поемі Данте властиві реалістичність, матеріальна виразність і конкретність образів і, разом з тим, заглибленість у внутрішній світ людини. Дослідники часто порівнюють творчість Данте з

(1) Дживелегов А. Данте и его «Комедия».- В кн.: Данте Алигиери. «Божественная комедия».- Л.: Худож. литература, 1939, с. 16.

(2) Пушкин А. С. Полн. собр. соч. В 16-ти т.- М.: Изд-во AH CCCP, 1949, т. 11, с. 511.

[165] живописом його великого сучасника Джотто (1266-1337), мистецтво якого в історії європейського живопису знаменує перехід від середньовіччя до Відродження. Єдність стилістичної системи двох митців виразна. Джотто, як і Данте, звертався до образів християнської міфології, але надавав їм нового смислу. Вже його ранній цикл розписів історії Христа в каплиці дель Арена в Падуї має значення розповіді про життя людини, яка проходить складний шлях випробувань і страждань. Як і у Данте, картини Джотто пройняті гострим відчуттям зв'язку з реальним життям, його релігійні образи стають матеріально конкретними й емоційними. Живописець передавав ті почуття й душевні рухи людини, які відбиває її зовнішній вигляд. І Джотто і Данте переборювали алегоризм, перетворюючи алегоричні фігури на живі людські характери, відкривали, кожний у своїй сфері, реальну людину і земний світ. У зіставленні з Джотто яскравіше виступають як особливості мистецтва Данте, так і його історична закономірність.

Невмируща цінність «Божественної комедії» полягає в неповторному художньому вираженні складної і суперечливої перехідної доби. «Комедія» належала до улюблених творів К. Маркса. Великий інтерес до Данте проявляли видатні діячі української культури. Високо цінив і часто згадував Данте Тарас Шевченко. Іван Франко перекладав твори геніального флорентійця і присвятив йому спеціальне дослідження «Данте Алігієрі». Кохання Данте до Беатріче збудило творчу уяву Лесі Українки, по-своєму переосмисливши цю тему, вона написала блискучу поему «Забута тінь».

В українській радянській літературі спеціальна праця про творчість італійського поета створена О. І. Білецьким. П. Карманський та М. Рильський здійснили повний переклад «Пекла» (1956), Є. Дроб'язко переклав усю поему. Групі поетів належить переклад «Нового життя» (1965).

Найкращим російським перекладом «Божественної комедії» є відзначений Державною премією переклад М. Лозінського.

 

 

3.2. Література раннього Відродження. Петрарка. Боккаччо.

«Божественною комедією» Данте завершилася доба Передренесанс в італійській літературі. На [166] XIV ст. припадає новий її період- раннє Відродження. Соціально-політичне життя на цьому етапі характеризується загостренням протиріч, властивих уже Передренесансу. Продовжується розвиток міст, посилюється в них класова боротьба, намічається розпад вільних міських комун. У культурному житті все більшого значення набуває нова міська інтелігенція, інтенсивніше формуються нова свідомість та індивідуалістичне світосприйняття, активізується процес звільнення людського розуму від диктатури церкви й догматичного середньовічного мислення. На цьому грунті створюється якісно нова література, яка спирається на античність та народну літературну традицію, набуває народно-демократичного характеру. Провідне місце в культурі і літературі цього часу займають Петрарка і Боккаччо.

Франческо Петрарка (1304-1374) - перший видатний італійський гуманіст. Народився Петрарка 20 липня 1304 р. в Ареццо, невеликому місті поблизу Флоренції. Батько його, Петракко, небагатий флорентійський нотаріус, друг і однодумець Данте, у 1302 р. був вигнаний з рідного міста. Невдовзі [167] після народження Франческо родина перебралася в Пізу, а звідти в 1312 р.- на південь Франції, в Авіньйон, де тоді знаходилась папська резиденція. Петракко служив у Авіньйоні, а сім'я жила в містечку Карпентра. Тут майбутній поет одержав початкову освіту. Згодом у Монпельє, а потім у Болонському університеті вивчав право. Проте справжнім своїм покликанням Петрарка вважав не законодавство, а поезію. Після смерті батька у 1326 р. він залишив університет і повернувся в Авіньйон. Через багато років у автобіографічному творі «Лист до потомків» Петрарка пояснював свій відхід від вивчення законів тим, «що їх застосування викривляється безчесністю людською»: «Мені було гидко заглиблюватися у вивчення того, чим безчесно користуватися я не хотів, а чесно не міг би» (1).

(1) Петрарка Франческо. Избранное. Автобиографическая проза. Сонети.- М.: Худож. литература, 1974, с. 16.

В Авіньйоні Петрарка прийняв духовний сан, що дало йому засоби до життя, але церковником не став. У квітні 1327 р. у житті Петрарки відбулась подія, яка так багато значила для його творчості: в авіньйонській церкві св. Клари він побачив молоду жінку, котра схвилювала його уяву, викликала любовні переживання і стала натхненницею його творчості. Скоро Петрарка здобув славу «співця Лаури». її смерть у квітні 1348 р. не обірвала творчості поета. Він продовжував оспівувати Лауру у численних ліричних віршах.

У 1330 р. в Авіньйоні Петрарка поступив на службу до кардинала Джованні Колонна. Це ніяк не зв'язувало поета, в його творах Колонна зображається як друг, духовно близька йому людина. Найдорожчим у житті Петрарка вважав свободу і внутрішню незалежність. У «Листі до потомків» він, зокрема, писав: «Настільки сильною була в мене вроджена любов до свободи, що я всіма силами уникав тих, чиє лише ім'я здавалось мені супротивним свободі».

Уже в 30-ті роки виразно проявляються ті риси особистості Петрарки та його життєвої поведінки, що визначають його як прообраз нової людини доби Ренесансу. Поетові вже притаманні усвідомлення самостійності людської особистості, індивідуалізм як визначальне у його свідомості, гостро виражений інтерес до власного внутрішнього світу, честолюбна жага слави, любов до життя, природи, допитливий критичний розум. Розум і почуття він вважав єдиним, чим слід керуватися у житті. В Італії XIV ст. усе це набирало значення антифеодального протесту, протистояло християнсько-аскетичному знеціненню [168] й знеособленню людини. Петрарка дуже дбав про свій розвиток, про самовдосконалення, відзначався жагою знань. Він захоплювався античністю, відшукував і вивчав стародавні рукописи, багато подорожував. Керований «пристрасним бажанням багато бачити», він у 1333 р. відвідав Францію, Фландрію, Німеччину, проявляючи живий інтерес до всіх сторін реальності, яка відкривалася перед ним. його вабили люди, міста, природа, історичні пам'ятники, бібліотеки. У 1337 р. Петрарка здійснив свою першу поїздку у Рим, що особливо вплинуло на розвиток його національної самосвідомості, підсилило бажання пізнати минуле Італії, ознайомитись з класичною культурою Риму.

Суєтне життя Авіньйона після цієї подорожі стало для Петрарки нестерпним. Він усамотнився в своєму невеликому маєтку в містечку Воклюз, розташованому в живописній долині ріки Сорги, де і прожив до 1353 p., зрідка відлучаючись на короткий час. Тут Петрарка повністю присвятив себе творчості і науковим заняттям, його слава поета, вченого зростала, однак найбільше захоплення сучасників викликала його людська індивідуальність. У 1341 р. Петрарка був увінчаний лаврами в Римі в Капітолії.

У Воклюзі Петрарка багато працював над вивченням римської античності. Бібліотека поета була досить багатою на той час і постійно поповнювалась. У ній зберігались розшукані самим Петраркою листи і промови Ціцерона, рукописи творів інших римських авторів. Учений, який першим почав вивчати твори римських старовинних поетів, він вважається засновником науки класичної філології в Європі. Водночас Петрарка займався поетичною творчістю, він написав багато поезій італійською мовою та найголовніші свої латинські твори: героїчну поему «Африка» (1339-1342), історико-біографічний твір «Про знаменитих людей» (1338- 1358), дванадцять еклог «Буколічна пісня» (1346- 1348), сповідь у діалогах «Про зневагу до світу» (1342-1343) та ін.

Напружена творча і наукова праця не ізолювала Петрарку від суспільства, його постійно хвилювала доля рідної Італії, гнітили й обурювали невпинні суперечки між її окремими частинами. Поет хотів бачити країну мирною, об'єднаною і могутньою, прагнув усією своєю працею над відродженням римської класики сприяти відродженню традицій Стародавнього Риму в суспільному житті. Користуючись [169] величезним авторитетом поета і вченого, він намагався впливати на політичне життя країни. Захоплено сприйняв Петрарка антифеодальний переворот у Римі, на чолі якого стояв Кола ді Рієнці, висловив готовність стати поетом римського повстання, написав полум'яне послання Кола ді Рієнці, пристрасну канцону «Високий дух». Коли ж Кола ді Рієнці через свою нерішучість і вагання погубив усю справу повстання, Петрарка з такою ж пристрастю засудив його, вважаючи, що той заслуговує кари, «бо все, чого він хотів, він хотів не з усіх сил, як те мало бути і як того вимагали обставини і необхідність подій».

У 1353 р. Петрарка покинув Воклюз і назавжди виїхав до Італії. Протягом останніх двадцяти років життя творча активність поета не спадала. Саме тоді він створив знамениту збірку «Канцоньєре» італійською мовою, алегоричну поему «Тріумфи», нові трактати, листи, завершив раніше розпочаті твори.

Помер Петрарка 18 липня 1374 р. за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу.

Найбільшу частину спадщини Петрарки становлять латинськомовні твори. За підрахунками дослідників, латинською мовою поет написав у п'ятнадцять разів більше, ніж італійською. З поетичних латинськомовних творів найбільш значним є «Африка» - незакінчена героїчна поема, написана гекзаметром. Вона задумана як велика національна епопея на зразок «Енеїди» Вергілія. Сюжет її побудовано на запозиченнях з античної літератури: Тіта Лівія, Ціцерона. Розповідається в поемі про події далекої старовини: про кінець другої пунічної війни, подвиги Сціпіона Старшого в Африці, завоювання Карфагена. Весь твір пройнятий духом сучасності, гостро актуальною для тогочасної Італії ідеєю необхідності створення могутньої держави. Поет звеличує древній Рим, героїзує образ Сціпіона. Цим зумовлені пафос поеми і її величезний успіх у сучасників.

Художня цінність поеми невисока. Епічна дія в ній занадто млява, переривається численними відступами, ідеалізація образів позбавляє їх життєвості. Поет спирався виключно на літературні джерела і знехтував народно-поетичною традицією, що обмежило його творчі можливості, надало поемі штучності.

З латинської спадщини Петрарки значний інтерес [170] становлять морально-філософські твори, особливо трактат «Про презирство до світу», в якому виразно проявляються суперечності світогляду поета і складність становлення нової свідомості. При написанні його Петрарка використав традиційну літературну форму видіння й алегорії. У вступі він розповідає про сон, в якому до нього нібито прийшла Істина, жінка «невимовного блиску й сіяння», і привела з собою Августина Блаженного* для розмови з поетом. Три дні точиться бесіда в присутності Істини: Все, що Петрарка запам'ятав з неї, він передає у формі діалогу між Августином і Франціском (сам Петрарка). Августин, виходячи з християнсько-аскетичної точки зору, звинувачує Франціска в неправедному житті. Він твердить, що ідеальною є тільки та людина, яка «може сказати: у мене немає нічого спільного з тілом, все, що вважається приємним, мені мерзотне, я прагну вищого щастя». Августин закликає Франціска зректися мирських бажань і земних радощів - поезії, слави, кохання до Лаури. Франціск - це людина, яка віддана земним ' справам і не відмовляється від земних болів і насолод; його мучить душевний неспокій, невдоволення собою; він звідав велику любовну пристрасть, прагне слави і знань. Франціск сповнений пошани до Августина, схиляється перед його мудрістю, високістю його моральних вимог, але прийняти його аскетизм він уже не може. Франціск бачить, що в дійсності прояви життя не вкладаються в рам- . ки аскетичних догм, а пристрасті та прагнення людини непідвладні категоричним канонам християнської моралі. Він не відбирає у людини права на земні радощі, цінить її за багатство духовного життя. На докори Августина Франціску за те, що той жадає земних благ, надміру вірить у свої здібності, пишається своїми знаннями, Франціск відповідає: «Цілком визнаю це і ніяк не можу приборкати своїх бажань». У цій відповіді - протидія середньовічним моральним нормам, які вимагали від людини покори і самоприниження в ім'я безсмертя в загробному світі. Августин засуджує любов Франціска до Лаури, називає це почуття божевіллям. Але Франціск відстоює кохання, благословляє це почуття, його облагороджуючий вплив, стверджує, що воно підносить людину і стимулює її кращі сили. У кінці діалогу Франціск немовби погоджується з судженнями Августина, визнає правоту його вимог і обіцяє «кинути криві дороги і обрати простий шлях спасіння». Але здійснення цього відсувається [171] на якийсь невизначений час. Франціск ще поглинутий земними інтересами і не може залишити свої земні справи на півдорозі: «Я зберу розкидані уламки моєї душі... Але тепер, коли ми говоримо, мене чекає багато важливих, хоча й земних справ». Лише виконавши їх, він зможе віддатися тому життю, якого вимагає від нього Августин.

* Августин Блаженний один із отців християнської церкви, який найповніше в християнській літературі розвинув і сформулював ідею про гріховність тілесного буття людини та про можливість порятунку від гріховності в безмежній любові до бога.

Увесь цей діалог - не що інше, як спір Петрарки з самим собою, відображення свого внутрішнього світу, розповідь про душевний розлад, про боротьбу старого і нового в його свідомості. З твору видно, що середньовічні істини ще значимі для Петрарки як вираження найвищих моральних вимог, але віра в необхідність активної людської діяльності і знань переважає.

Найголовнішим у трактаті Петрарки є заглиблення у внутрішній світ реальної земної людини, відкриття його безмірного багатства і складності. У цьому найповніше виявляється утвердження гуманістичного погляду на людину. Важливо й те, що у творі вимальовується той людський образ, який стоїть у центрі ліричних поезій Петрарки, написаних італійською мовою. Трактат «Про презирство до світу» у наукових дослідженнях часто називають своєрідним коментарієм до «Канцоньєре» - найвидатнішого твору Петрарки.

«Канцоньєре» (Книга пісень)- збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета. Працю над нею він розпочав ще в 30-ті роки, а закінчив незадовго до смерті. Налічується дев'ять редакцій збірки, здійснених у різні роки. Перша редакція (1336-1338) містила всього 25 віршів, дев'ята - остаточна й найповніша (1373- 1374) відкривається вступним сонетом і містить 365 віршів (скільки днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Поет поділив збірку на дві частини: перша - «На життя мадонни Лаури», друга (починається з CCIXIV канцони)- «На смерть мадонни Лаури».

Головна тема «Канцоньєре» - любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників - поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю», Данте. На грунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики. Як ніхто з його попередників, він наблизився до реального земного життя людини. [172]

Помітне прагнення Петрарки подолати складний алегоризм поезій нового солодкого стилю. Обійтись зовсім без алегоризму поет не може, але використовує його здебільшого як поетичний прийом.

По-новому зображено в «Канцоньєре» жіночий образ і кохання. Хоча Лаура безмірно ідеалізується, згідно з попередньою традицією, вона постає вже як , жива жінка, з реальними, земними рисами. Уяву поета найбільше хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Все це вносить у любов поета відтінок чуттєвості.

Ще виразніше новаторський характер поезій «Канцоньєре» проявляється в зображенні ліричного героя, якому належить центральне місце в збірці. О. Веселовський влучно називає «Канцоньєре» ліричною сповіддю Петрарки. Основу змісту збірки становить напружений інтерес поета до своєї особистості, до свого внутрішнього світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і водночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті. Поет, заглиблений в аналіз свого внутрішнього світу, уважно прислухається до своїх почуттів, роздумує над їхньою суперечливістю. Не раз він замислюється над незбагненною складністю внутрішніх рухів людської душі, наприклад у 132-му сонеті.

Як не любов, то що ж це бути може?

А як любов, то що ж таке вона?

Добро? - Та ж в ній скорбота нищівна.

Зло? - Але ж муки ці солодкі, боже!

 

Горіти хочу? - Бідкатись не гоже. 

Не хочу? - То даремна скарг луна. 

Живлюща смерте, втіхо навісна! 

Хто твій тягар здолати допоможе?

 

Чужій чи власній волі я служу? 

Неначе в просторінь морську безкраю 

В човні хисткому рушив без керма;

 

Про мудрість тут і думати дарма,- 

Чого я хочу - й сам уже не знаю; 

Палаю взимку, в спеку весь дрижу.

    (Переклад Д. Паламарчука)

«Канцоньєре» містить не тільки любовну лірику - це перша в літературі різнотемна лірична збірка. Крім любовних поезій, до неї входять вірші на теми політичні та моральні, є. вірші, в яких оспівуються дружба і природа, передаються філософські й естетичні роздуми. В кількох сонетах (136, 137, 138) [173] поет нещадно викриває пороки папського двору. Наприклад, сонет 136-й є гнівним засудженням папської курії в Авіньйоні:

Хай спопелить тебе господній гнів, 

Лукавий граде ницих фарисеїв! 

На ріки й жолуді країни всеї 

Ти чинш наклав і грабиш бідняків.

 

Ти - зрад кубло, павук, який оплів 

Весь світ тенетами олжі своєї, 

Ти раб вина і похоті, що з неї 

Собі кумира сотворить посмів.

    (Переклад Д. Паламарчука)

Одним із кращих віршів збірки є патріотична канцона «Італія моя», в якій Петрарка виступає від імені Італії як вітчизни, виражає любов до неї, почуття своєї невіддільності від неї.

Хіба не тут я зводився на ноги?

Колискою була мені

Хіба не ця країна, серцю мила?

Благословенна мати, день при дні

Молюся я на кого?

В чиїй землі батьків моїх могили?

Доля батьківщини тривожить Петрарку, він вболіває над її злигоднями, засуджує феодальних князів за міжусобні війни, за те, що допустили в країну найманців:

О ви, з лихої долі верховоди

У цьому гожому краю,

Який безжально ладні розчавити,

Навіщо меч чужинський в цім раю?

Навіщо землі й води

Взялися кров'ю варвари багрити?

Петрарка закликає до єдності та миру. На служіння цій великій справі він і благословляє свою пісню:

Прошу, моя канцоно,

Розважливо і лагідно лунай,

Бо йти тобі на можновладні люди,

У кого повні груди

Пихи, омани й гордощів украй.

їм правда - завжди ворог. Знай,

Ти знайдеш відгук і прихильність щиру

Лиш в колі обранців тіснім.

«Чи чуєте? - скажи ти їм,-

«Я йду й волаю: Миру! Миру! Миру!»

    (Переклад Д. Паламарчука)

У віршах різної тематики в «Канцоньєре» вимальовується образ нової людини з її складним [174] внутрішнім світом. Вона ще вагається, не легко розстається з християнсько-аскетичною мораллю середньовіччя, в неї ще остаточно не сформувалася нова система найвищих моральних цінностей, але вона вже цілком пов'язана з життям, з його земними радощами і болями.

Петрарка свідомо і продумано створював власний індивідуальний стиль. Він володів великим даром слова і вірив у силу художньої мови. Безперервно працював поет над удосконаленням своїх поезій, переробляв їх, змінював, прагнучи довершеності. Він домагався краси форми, відточеності вірша, вишуканої образності. Петрарка надав сонету класичної викінченості, і він набув значення взірця жанрової форми і ліричної мови для багатьох поетів, його наслідування породило в європейській поезії цілу течію петраркізму. Впливом петрарківського сонету позначена творчість найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії, а також слов'янських країн епохи Відродження.

Джованні Боккаччо (1313-1375) - великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів.

За традиційною версією, якої дотримується більшість біографів Боккаччо, письменник народився у Парижі, він був нешлюбним сином флорентійського купця і француженки, яка рано померла. Хлопчика вивезли до Флоренції, де й пройшли його дитячі роки. Купець спочатку мав намір зробити сина комерсантом, але близько 1330 р. відправив його вивчати канонічне право у Неаполь. Однак ні комерція, ні юриспруденція не приваблювали письменника. Він захопився вивченням грецької мови та античної літератури, познайомився з гуманістами неаполітанського гуртка та з їхньою допомогою дістався до двору неаполітанського короля Роберта Анжуйського, який протегував ученим і митцям. При дворі короля ще зберігалися рицарські звичаї, але водночас набирали сили нові гуманістичні погляди та настрої. В цій атмосфері Боккаччо і розпочав свою творчість. Стимулом для неї значною мірою було його захоплення нешлюбною донькою Роберта Анжуйського Марією д'Аквіно, [175]яка увійшла в його творчість під іменем Ф'яметти (італ. вогнинка). Прожив Боккаччо у Неаполі близько десяти років і 1341 р. повернувся у Флоренцію.

У творах неаполітанського періоду Боккаччо опирався на традиції куртуазної літератури, використовував античні сюжети і образи. Письменник поєднував міфологічну образність з середньовічними елементами, вдавався до алегорій, вишуканої риторики.

Першим значним твором Боккаччо був великий прозовий роман «Філоколо» (1336), в основі сюжету якого лежить відома в середньовічній літературі історія кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. У середньовічний сюжет вплітаються мотиви з творів Овідія, образи античних богів - Юпітера, Венери, Марса, Амура. Розповідь позначена особистими переживаннями автора. У цьому ранньому творі при всій роздрібленості його образної системи Боккаччо зумів переконливо передати силу і стійкість справжніх почуттів. Після «Філоколо» Боккаччо створив дві поеми - «Філострато» (1337- 1338) і «Тезеїда» (1339), де головною темою також є кохання. Сюжет «Філострато» запозичено з середньовічного [176] «Роману про Трою» Бенуа де Сент-Мора, «Тезеїда» написана на античний сюжет. У цих творах вперше виразно проявився інтерес Боккаччо до психології людини. Віршова форма поем - октава (восьмирядкова строфа)- запозичена поетом в італійських народних співців. Боккаччо вдосконалює цю форму, і вона згодом широко ввійшла в європейську поезію. У рік повернення до Флоренції (1341) Боккаччо написав у віршах і прозі пастораль «Амето», позначену помітним впливом Данте. Основу твору становить розповідь про кохання простого юнака-мисливця Амето до німфи Лії, про облагороджуючий вплив цього почуття. Значне місце у творі займає не тільки зображення почуттів, а й картин природи, епізодів з життя пастухів. Твір «Амето» поклав початок розвитку нової самостійної теми в літературі - теми природи і жанру пасторалі.

У Флоренції розпочався новий етап діяльності Боккаччо, період його творчої зрілості. Життя тодішньої Флоренції характеризувалося гострою політичною боротьбою між аристократами (грандами), які прагнули утвердити тиранію, і городянами, ідо відстоювали республіканський лад. Боккаччо став на бік прихильників республіки: певний час він був секретарем комуни і виконував дипломатичні доручення республіканського уряду. Республіканські настрої відбилися і в творах письменника. Відомим є його вислів в одному з латинських трактатів - «Немає жертви милішої богові, ніж кров тирана».

І все ж основну увагу в цей період життя Боккаччо приділяв науці та художній творчості. Письменник відійшов від античних та рицарських сюжетів, звільнився від алегоризму і все настійливіше звертався до реальної дійсності. В основі його нового твору - прозової повісті «Елегія мадонни Ф'яметти» (1343) -лежать події реального, певною мірою навіть особистого життя. Зраджений і покинутий непостійною і примхливою Марією д'Аквіно, Боккаччо зазнав гірких переживань, які й відтворив у стражданнях героїні повісті. Твір складається з 9 глав і побудований у формі сповіді героїні. У пролозі оповідачка звертається до жінок і так характеризує свою повість: «...Ви не знайдете тут ні грецьких байок, прикрашених вигадкою, ні битв троянських, залитих кров'ю, а любовну повість ніжної пристрасті». У восьми главах прекрасна Ф'яметта розповідає свою сумну історію. Вона, [177] дружина заможного городянина, покохала юнака Памфіло і була щаслива з ним, але недовго. Викликаний своїм батьком в інше місто, Памфіло виїхав, пообіцявши незабаром повернутися. Ф'яметта вірила і чекала, жадібно прислухалася до кожної чутки про юнака, гнівалася, ревнувала, тратила надію, гірко страждала, але Памфіло так і не повернувся. Ні піклування чоловіка, ні розваги на морських купаннях Байї - ніщо не може полегшити тяжких переживань Ф'яметти і допомогти їй подолати свою пристрасть. Дев'ята глава - це звертання оповідачки до своєї книжечки, напутнє слово їй.

Визначальна особливість цієї повісті - зосередженість на описі почуттів героїні, її душевного життя, на аналізі любовних переживань у найрізноманітніших формах їх проявів. Ф'яметта докладно розповідає про свої почуття, передає молитви до богів і Долі, звертання до Памфіло, схвильовані роздуми про природу любовної пристрасті та ін.

У повісті описуються міські свята, побут, розваги, змагання в зброї, розповідається про ставлення городян до Ф'яметти, їхнє реагування на зміни в її поведінці та зовнішності. Таким чином, образ героїні органічно входить у зовнішній світ, є його частиною.

Наповнивши твір новим змістом, Боккаччо, однак, ще не знайшов відповідного стилю для його вираження. У ньому відчутна сильна залежність від-старих прийомів, головним чином античних. Мова Ф'яметти риторична, вчена, наповнена численними ремінісценціями з античних творів. Наприклад, дорікаючи Памфіло за невірність і його захоплення іншою дівчиною, героїня бажає, щоб вона повелася з ним так, «як з Атреєм повелася його коханка, як дочки Даная з своїми чоловіками, як з Агамемноном Клітемнестра...» У побудові мови героїні проявляється широка освіченість і обізнаність Боккаччо з античною культурою.

І все ж повісті властиві точність психологічного аналізу, реалістичне змалювання душевного світу людини. Вперше в літературі Боккаччо дав психологічний аналіз жіночого характеру. У цьому й полягає новаторство письменника, його повість знаменує появу нового типу художньої прози, де основним об'єктом зображення є особисті почуття людини. «Ф'яметту» звичайно називають першою психологічною повістю у європейській літературі.

У 40-ві роки Боккаччо написав найбільш довершену свою поему «Ф'єзоланські німфи» (1345-1346), [178] знову скориставшись октавою. Задум поеми підказаний античними локальними міфами. В основу фабули поет поклав легенду про те, що назви двох річок, які омивають пагорби з містечком Ф'єзоле, нібито походять від імен двох закоханих, котрі колись там загинули. Починається поема розповіддю про ті далекі часи, коли люди жили на лоні природи і в злагоді з нею, в простих хатинах, за старими добрими звичаями. У той час на схилах Ф'єзоле жили Діана, богиня дівоцтва, та її німфи, яким заборонялося кохати. В одну з німф, Мензолу, закохався пастух Афріко. Довго він не міг наблизитись до неї, але зрештою йому це вдалося. Мензола відповіла на його почуття, проте страх перед Діаною змушував німфу уникати Афріко. Юнак подумав; що Мензола загинула, і, не перенісши розлуки, заколов себе списом. Ручай, у який упав Афріко, згодом назвали його іменем. Мензола носить у собі дитя Афріко, шукає зустрічі з ним, не знаючи про його смерть. Через деякий час вона народжує хлопчика і за допомогою старої німфи переховується з ним у гаях від Діани. Одного разу Діана побачила Мензолу з дитиною. Тікаючи від богині, німфа перетворилася в струмок, який назвали її іменем. За пагорбом Ф'єзоле ручаї Афріко і Мензоли зливаються в одному річищі. Стара німфа принесла Прунео, сина нещасливих закоханих, до батьків Афріко, які й виростили його. На землі Ф'єзоле тим часом прийшов Атлант. Діана зникла, одні німфи повиходили заміж, інші - покинули цю місцевість. Прунео згодом став знатною особою при дворі Атланта і започаткував могутній рід. Розповіддю про його долю і завершується поема.

На першому плані в поемі - зображення любовних переживань героїв. Багато уваги приділяється психології закоханих, різним відтінкам і рухам почуттів. Боккаччо славить красу людської плоті, кохання розглядає як земну, чуттєву пристрасть, що приносить людині і радість, і страждання. Ця пристрасть сильна і нездоланна, вона цілком природна і є одним із законів життя. Таке трактування кохання заперечує будь-яку правомірність законів Діани, близьких до аскетичного ідеалу.

У поемі багато картин природи, що органічно поєднуються з зображенням кохання як почуття цілком природного. Рамки пасторального жанру зламані введенням реалістичних картин і життєво правдивих постатей, це, зокрема, батьки Афріко, з їхньою хатиною, побутом, батьківськими почуттями. [179]

У «Ф'єзоланських німфах» стиль відповідає змісту: поет, звільнившись від холодної риторичної декламації попередніх творів, розповідає просто, щиро і невимушено, вводить розмовні інтонації, народну мову. Все це дало змогу переконливо відтворити живі людські почуття.

Найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо- це «Декамерон» (1350-1353), збірка оповідань, якою закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі.

Жанр оповідання існував в Італії й до Боккаччо. Що в XIII ст. було створено збірку новел «Новеліно», або «Сто давніх оповідок». Поряд із переказами легенд про святих та біблійних персонажів, сюжетів рицарських романів, поряд з байками про тварин і притчами в ній містилися побутові оповідання на темп з італійського життя. За змістом це були веселі анекдоти, небилиці, короткі розповіді про кумедні випадки, дотепні відповіді на хитромудрі питання. Вони пройняті народним гумором, вихваляють дотепність і винахідливість, висміюють негативні явища середньовічного життя, попів і ченців. За формою оповідання були примітивними, художньо недовершеними і не вважались повноправним літературним жанром. Боккаччо використав деякі елементи «Новеліно», але значно змінив характер жанру, підніс його до рівня справжнього мистецтва. ґ ЗсДекамерон» - своєрідна збірка. Вона становить цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. У збірку входить 100 новел, з'єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається цей вступ з опису чуми, яка охопила Флоренцію у 1348 р. Автор розповідає про форми прояву хвороби, про злигодні, які вона викликала в місті, про те, як загроза смерті впливала на поведінку і моральний стан людей. Після опису цього лихоліття автор зосереджує увагу на окремому випадку, від якого й починаються наступні події. Десятеро молодих флорентійців - семеро жінок і троє юнаків, зустрівшись одного дня у церкві Санта Марія Новелла. домовилися покинути зачумлене місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції. На цьому вступ закінчується. Події переносяться в сільську живописну місцевість. Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели - кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника - «Декамерон» [180] (від грецького - десятиденник). Новели й становлять його зміст. Десята новела десятого дня, тобто сота новела збірки, закінчується словами автора, що всі його герої повернулись у Флоренцію, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». Сюжетна лінія завершена, але твір не закінчився.

У збірці є ще одна організуюча рамка - авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою.

У післямові автор вказує на читацьке призначення твору, розповідає про цілеспрямовану працю над ним, визначає мету своїх оповідок - дати читачам розраду і добру пораду. При цьому Боккаччо вказує на необхідність постійно мати на увазі конкретного читача і відповідно для нього писати. Він присвячує свій твір не тим, хто навчався в Афінах, Болоньї чи Парижі, а простому читачеві, жінкам, які «не вигострили свого розуму науками». Тому і будує твір він по-своєму, згідно з власними намірами. Автор робить спробу передбачити сприйняття читача і відреагувати на нього.

У всіх цих міркуваннях виражене усвідомлення мигцем своєї творчої індивідуальності, права на творчу свободу. Він дбає про художні властивості твору, продумано добивається його певного естетичного впливу на читача. Таким чином, Боккаччо своєю післямовою композиційно завершує збірник, пропонуючи його як плід індивідуальної продуманої творчості на суд читача.

Особливість змісту «Декамерона»-це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є селяни і ремісники, рицарі і купці, королі і дворяни, попи й ченці - люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші - романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма сврїми радощами і болями.

Сюжети для новел Боккаччо брав із різних джерел. Переважна більшість їх запозичена з античної, східної, середньовічної літератур, з фольклору, в окремих групах новел відтворені реальні події з флорентійського життя. Увесь цей матеріал переосмислено і перетворено в дусі гуманістичних ідей та естетики гуманізму? Запозичення не позбавили [181] твір оригінальності. Автор послугувався ними для відтворення живого світу Італії, панорами національного життя з його побутом і звичаями, своєрідними людськими характерами. Дії майже всіх новел на запозичені сюжети відбуваються на батьківщині Боккаччо.

Теми новел надзвичайно різноманітні. Однією з провідних є антиклерикальна тема. Напевне, вона виділяється тому, що саме життя постачало для неї багатий матеріал, і через те, що вона давала простір для прояву вільнодумства автора. У змалюванні Боккаччо попи і ченці - це пройдисвіти, шахраї, хтиві й розпусні лицеміри, які прикидаються аскетами і обдурюють довірливих людей. Свою думку про них Боккаччо виражає в судженнях одного з персонажів сьомої новели третього дня: «Ченці ганяються за жінками та за багатством і про одне тільки думають - як би анафемами своїми та страхами пекельними залякати дурнів, щоб вимантачити у них більше милостині і всякого подаяння... засуджують лихварство і грошолюбство, а самі те золото збирають, щоб іще ширші ряси собі справити, іще жирніші хліби духовні здобути, іще вищого чину доскочити... А як зачне їх хто ганити за такі плюгаві вчинки, то вони одказують: «Не так чиніть, як ми чинимо, а так чиніть, як ми кажемо».

"Боккаччо рішуче заперечує церковну аскетичну /мораль; потяг до земних благ він вважає природним / для людини і відстоює її право на життєві насолоди? / 3 ченців і попів він глузує не тому, що вони бажають І земних радощів. Про успішне залицяння молодого і красивого ченця дона Феліче до дружини Пуччо автор розповідає співчутливо, а самого Пуччо, який марнував життя у постах і молитвах, зображує придуркуватим (четверта новела третього дня). І Священнослужителі висміюються за те, що прикидаються і лицемірять, спекулюють на релігійності віруючих,, маскують святенництвом шахрайство і злочини. Ці пороки Боккаччо знаходить у духівництва всіх рангів - від волоцюги-ченця до вищих священиків папського двору. Рим змальований як «диявольське місце», де немає ні святості, ні доброчесності, а панує лише обман, заздрість, обжерливість та інші пороки.

У «Декамероні» постає ціла галерея сатиричних образів церковників. Яскравим образом шахрая-ченця є монах ордена св. Антонія Чіполла - головний персонаж десятої новели шостого дня. Про нього відразу ж дізнаємося, що він був «на вдачу - всім пройдисвітам пройдисвіт». Чіполла збирав подаяння на монастир і спритно оббирав людей, демонструючи святу реліквію - перо архангела Гавриїла (перо папуги), що «загубив він у світлиці діви Марії». Одного разу двоє бешкетників викрали у ченця зі скриньки перо і насипали в неї вугілля. Чіполла, відкривши скриньку перед натовпом довірливих простаків, не розгубився. Він тут же «пригадав», що це святе вугілля з того самого вогнища, на якому було спалено св. Лаврентія. Вигадка Чіполли розвеселила молодих людей, а самому ченцю принесла чималий дохід.

Однак антиклерикальна спрямованість новел виявляється не тільки в осміянні духівництва. Боккаччо показав, як падає церковний авторитет і людська свідомість звільняється від церковної моралі характерною в цьому плані є перша новела збірки. Головний персонаж у ній - великий грішник Чапеллетто, людина, поганішої за яку «зроду віку на світі не було». Перед смертю він хитро дурить ченця, який його сповідає, лицемірно проявляючи ознаки великого благочестя. Лихварі, які підслуховували сповідь Чапеллетто, «мало не пирскали зі сміху і так говорили проміж себе: «І що воно за чоловік - ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед божим судом... ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти».

Боккаччо відкидає католицький фанатизм, письменнику близька ідея віротерпимості. Про це свідчить, наприклад, третя новела першого дня.

Саладин, султан Вавілона, потребуючи багато грошей, замислив виманити їх у багатого лихваря єврея Мельхіседека з Александрії. З цією метою султан вимагає від нього відповіді на складне питання - яку з трьох релігій він вважає істинною: іудейську, сарацинську чи християнську. Мельхіседек, розуміючи, що його хочуть «спіймати на слові», мудро вирішує питання, розповівши «невелику повість» про три персні, що їх один чоловік залишив у спадщину своїм трьом синам. Проголошення рівності трьох релігій також підривало устої католицької церкви.

Викриваючи пороки духівництва, висміюючи аскетизм, торгівлю «священними предметами», сповідь, і позбавляючи все це ореолу святості, Боккаччо завдавав відчутного удару католицькій церкві та середньовічній релігійній моралі. Проте як людина свого часу письменник залишався правовірним [183] католиком і не піднявся до повного заперечення церкви і релігії.

Центральне місце в «Декамероні» займають новели-любовної тематики. Боккаччо по-новому зобразив жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну, показав її як повноправну людину, а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородне. Любовна тема розгортається в новелах у різних аспектах, часто пов'язується з важливим і соціальними питанням.

У багатьох новелах письменник-гуманіст засуджує шлюб з розрахунку, безправне становище жінки в сім'ї і славить любов як велике природне почуття, що руйнує станові упередження. Наприклад, гуманістичним засудженням станових упереджень пройнята перша новела четвертого дня, де розповідається про любов Гісмонди, доньки князя, і Гвіскардо, слуги. Закохані безмірно щасливі, але князь Танкред, обурений зв'язком доньки з людиною низького походження, жорстоко карає молодих людей: він наказує убити юнака, а його серце у золотому кубкові посилає  Гісмонді. Вона не може жити без коханого, не хоче залишатися у світі, де панують такі жорстокі і нелюдяні закони, наливає у той кубок отрути, випиває її і помирає.

Образ Гісмонди у новелі головний. Дівчина зображується як людина незалежного характеру, горда і мужня, котра навіть жорстокого Танкреда вражає величчю свого духу. У розмові з батьком Гісмонда сміливо відстоює скою правоту і засуджує суспільство, в якому людину цінять тільки за титули і знатне походження. Вона говорить Танкреду: «Чоловік честивий ділом являє своє благородство... Подивися на дворян своїх, приглянься до життя їхнього, звичаїв та обичаїв і порівняй їх із Гвіскардом: посудивши нелицемірно, муситимеш визнати, що сін із них усіх найблагородніший, а вони проти нього всі підлі наголо». 'Героїня проголошує справедливість інших критеріїв, стверджуючи, що природа створила всіх людей рівними, і в суспільстві вони повинні різнитися тільки своїми чеснотами, а не титулами, бо бідність не відбирає у людини вродженої шляхетності, а саме тільки знатне походження не дає її.

Гуманістичне звеличення людини, як чоловіка, так і жінки, незалежно від походження, знаходимо в багатьох любовних новелах. У третій новілі другого дня розповідається про Італійського комерсанта [184] Алессандро, який вів свої справи в Англії, його покохала донька англійського короля, і молоді люди, подолавши перешкоди, одружилися. Про Алессандро розповідається як про людину доблесну, мудру й мужню, за що він і здобув любов і зрештою був І вінчаний на царство.

Героїнею дев'ятої новели третього дня є донька медика з Нарбонни Джіллетта. Володіючи лікарським мистецтвом, вона вилікувала короля від тяжкої недуги. У нагороду за це король велів графові Руссільйонскому, якого Джіллетта покохала, одружитися з нею. Граф підкорився, але, гордуючи дівчиною низького роду, покинув її відразу після заручин. Джіллетта стійко боролася за своє щастя і домоглася того, що граф, вражений її розумом і вірністю, визнав її своєю дружиною і пройнявся до неї любов'ю і повагою. Ця новела лягла в основу сюжету комедії Вільяма Шекспіра «Кінець діло вінчає».

У ряді новел любов зображується як сила, що облагороджує людину, збагачує її душу, пробуджує, найкращі властивості, закладені в ній природою. Яскравим зразком цього типу новел є перша новела п'ятого дня, в котрій розповідається про недоумкуватого юнака Чимоне, якого зовсім змінили «святі, могутні, добродайні сили кохання», і він «перевершив усіх кіпрійських юнаків шляхетними звичаями та лицарськими достоїнствами». Як пише автор, «амур, сильніший за фортуну, розбудив приспаного духа, підняв його могутністю своєю з непроглядного мороку до ясного світла, показавши тим навіч, з якого занепаду може видвигнути він підвладну йому душу, до яких світосяйних вершин її піднести».

Однією з кращих новел романтичного звучання про красу і благородство кохання є дев'ята новела п'ятого дня, в якій головним героєм виступає Федеріго дельї Альберігі. Був він багатою людиною, але, закохавшись у монну Джованну і прагнучи подобатись їй, жив надто розкішно і незабаром прогайнував увесь свій маєток. Зубожівши, Федеріго оселився в сільській місцевості. З усього колишнього добра у нього залишився тільки сокіл, яким він дуже дорожив. Якось до Федеріго завітала монна Джованна, і він, щоб гідно прийняти її, забив для обіду свого сокола. Дама, вражена великодушністю й щедрістю Федеріго, пройнялася до нього повагою і вийшла, за нього заміж.

В-інтерпретації кохання як природного почуття; якому властиво ламати станові перепони, розвивати [185] і духовно збагачувати людину, проявляється гуманістична ідея, яка пройде через творчість багатьох письменників Ренесансу.

Однак Боккаччо зображує не тільки любовну пристрасть, облагороджену духовністю. Прагнучи до широкого охоплення реального життя, він показує це почуття в реальних різноманітних проявах. В багатьох новелах «Декамерона» воно показане приземленим, нерідко грубо еротичним. Все це відповідало інтерпретації кохання як чуттєвої природної пристрасті, сприймалося як законне і підкорювалося ренесансній «реабілітації плоті» та запереченню релігійно-аскетичної моралі. Разом з тим не можна не помітити, що в оповіданнях останнього дня апологія всевладдя нестримної чуттєвості приглушується. Гідним людини вважається уміння підкорювати плотське духовному. Наприклад, у шостій новелі десятого дня розповідається про короля, який силою волі утамував любовну пристрасть до прекрасної доньки підлеглого йому рицаря. Боккаччо змальовує короля як людину великодушну й мужню і стверджує, що немає вищої слави, як перемогти себе самого. В усіх новелах десятого дня герої звеличуються за доблесні, благородні вчинки, великодушність, здатність до самозречення: гідним слави визнається той, «хто, на відміну від звірів, не лише утробі своїй служить».

Багато уваги приділяється в «Декамероні» зображенню побуту. В ряді новел вимальовуються особливо яскраві и живі характери італійських городян. У дусі нової моралі Боккаччо цінить у людині розум, енергійність, дотепність, висміює, і часто безжалісно, різні прояви глупоти. В новелах створена ціла галерея образів дурнів (кум П'єтро, маестро Сімоне, Каландріно), над якими потішаються, а то й знущаються з них кмітливі, веселі й вигадливі міські гуляки й бешкетники (Бруно, Буффольмако).

Боккаччо - майстер розповіді, його новели відзначаються багатством і різноманітністю гострих ситуацій, цікавих фактів, вільним і широким розвитком сюжету. Замилування письменника у реальному світі виявилося в пильній увазі до характерних побутових деталей, зовнішності людини, її вбрання. (-Багатою і складною є мова «Декамерона», для якої властиве поєднання різних тенденцій. У творі широко представлена міська говірка, каламбур, дотеп, прислів'я і примовка. Чіполла, наприклад, так говорить про свого слугу «Він у мене лінивий, [186] брехливий і лайливий, зухвалий, недбалий і оспалий; забутний, безпутний і розпутний» (десята новела шостого дня). Цей же слуга, улещуючи куховарку Нуту, вихваляється, що «він і швець, і жнець, і на , дуду грець, і на всяке діло не взяв його грець...  Багато він ще провадив їй груш на вербі, та говори до гори, а гора не чує».

Як учень класиків Боккаччо наслідував й античне красномовство. Подібно до багатьох письменників Відродження, він свідомо прикрашав стиль, намагаючись підняти прозу новели до норм літературного роду. Персонажі його новел вживають довгі періоди, риторичні звороти, часто дотримуються правил стародавнього ораторського мистецтва.

Після написання «Декамерона» в поглядах Боккаччо відбулися великі зміни. Він пережив наплив релігійних настроїв. Наслідком цього був його твір «Корбаччо», або «Лабіринт кохання», сповнений аскетичної ненависті до жінок... Письменника охопили сумніви щодо цінності своєї творчості, яка йому здається гріховною. За два роки до смерті в листі до Майнардо деї Кавальканті він відмовився від «Декамерона».

В останній період свого життя Боккаччо працював над творами наукового характеру. Це - «Генеалогія богів» (міфи про античних богів та героїв), «Про знаменитих жінок» (короткі біографії жінок, які прославились розумом, доброчесністю, талантами). Ці праці не відзначались глибиною й оригінальністю думки, але для того часу мали велике освітнє значення.

Багато уваги Боккаччо приділив вивченню творчості Данте. Він написав біографію поета, за дорученням флорентійської комуни читав лекції про «Божественну комедію» у Флорентійському університеті.

Помер Боккаччо у містечку Чертальдо поблизу Флоренції.

Краща частина спадщини Боккаччо відіграла велику роль у зміцненні гуманізму в Італії, здійснила помітний вплив на розвиток італійської та європейської новели. Чимало його новел стали джерелом сюжетів для великих письменників Відродження. [187]

 

 

3.3. Розвиток літератури у XV- першій половині XVI ст.

Наступний період розвитку італійської літератури припадає на XV-початок XVI ст. і визначається як період розквіту Відродження. Протягом цього часу відбувалася еволюція гуманістичного світогляду, яка зумовила помітні відмінності між гуманізмом початку і кінця періоду. В XV ст. остаточно складається тип італійського гуманіста як людини обдарованої, всебічно освіченої, соціально активної. Уже в першій половині XV ст. гуманізм стає суспільним рухом, висуваючи своїм головним завданням виховання нової людини, в якій гармонійно поєднувались би індивідуалізм і громадянська свідомість. Тому його називають громадянським гуманізмом.

Порівняно з попереднім періодом, у першій половині XV ст. помітно змінився характер гуманістичної літератури у зв'язку з новими обставинами, які склалися в політичному й економічному житті міст. Розгортання класової боротьби привело до остаточного зруйнування старих міських комун, замість яких створилася нова форма влади - принципат, або тиранія. Тирани дбали про створення нової культури, далекої від національно-демократичних традицій вільних міст. Майже всі гуманісти перебували на службі у тиранів і підтримували новий порядок. Вони зосереджували увагу на вивченні античності, відмовились від народних традицій раннього гуманізму і користувалися тільки латинською мовою. Гуманістична література набула в основному науково-філософського і публіцистичного характеру, хоча створювалася і поезія.

Поглиблене вивчення античної літератури зумовило значні ідейні досягнення. Спираючись на неї, гуманісти відстоювали ідеал нової людини, яка, на їхню думку, повинна володіти всіма знаннями людської науки (studia humanitatis), вели боротьбу проти середньовічної схоластики. Саме в цей час італійський гуманізм остаточно звільнився з-під впливу церковного світогляду і набув суспільного визнання. Одним із найвизначніших вчених-гуманістів першої половини XV ст. був Лоренцо Валла (1405-1457); найбільш відомими творами якого є трактат «Про насолоду і про справжнє благо» (1431) і памфлет «Про фальшивість дару Костянтина» (1440). [188]

Панування латинської течії в літературі XV ст. все ж не могло припинити розвитку народної творчості і гуманістичної літератури італійською мовою. Окремі гуманісти захищали права італійської мови, цінність національної літератури та її традицій. У цьому плані визначною є діяльність Леоне Баттіста Альберті (1407-1472) - видатного мислителя, який визначився в різних галузях науки і мистецтва: філософії, естетиці, літературі, архітектурі й скульптурі. Народною мовою він писав трактати й вірші, вводячи в італійську літературу античні поетичні жанри - елегії, еклоги.

У другій половині XV ст. гуманістична література набуває нових властивостей. На перший план поступово висувається література італійською, а не латинською мовою. Особливість її полягає в тому, що національна традиція в ній поєднується з античною. Найвизначнішу роль у розвитку культури цього часу відігравала Флоренція. Тут, зумівши заручитися підтримкою народу у боротьбі з конкурентами, встановив свою владу могутній банкірський дім Медічі, який незабаром вийшов на велику політичну арену Європи. Козімо Медічі, що правив Флоренцією протягом трьох десятиліть, сприяв розвитку наук і мистецтв, зокрема, за його задумом була створена Платонівська академія - вільне товариство поклонників Платона. Розквіт її діяльності припадає на 70-80-ті роки, коли Флоренцією правив Лоренцо Медічі, названий Пишним (1448-1492). Платонівська академія стала центром вивчення античної філософії платонізму та неоплагонівських ідей. Система поглядів учасників академії одержала назву неоплатонізму. Неоплатоніки звеличували розум і пізнання, визнавали безмежні творчі можливості людини, стверджували, що основне покликання людини - насолоджуватися красою світу і прагнути до щастя. Головною в неоплатонізмі була ідея гідності людини, всебічне висвітлення якої подав у своїй «Промові про гідність людини» Джованні Піко делла Мірандола. За його твердженням, людина є творцем своєї власної природи, вона подібна до бога і у проявах своєї могутності нічим не обмежена. «Утвердження високої гідності людини та її творчих можливостей, права на вільнодумство, визнання необхідності духовного розвитку людини, зрештою, підкреслення домінуючої ролі філософії у формуванні свідомості людей роблять вчення Піко про гідність людини однією з вершин у розвитку ренесансного світогляду»(1). [189]

(1) Брагина Л. И. Итальянский гуманизм.- М. Вьісшая школа, 1977 с. 232.

«Промова про гідність людини» стала своєрідним маніфестом гуманістичного руху другої половини XV-початку XVI ст. На ідейній основі гуманізму й розвивалося мистецтво, досягши особливого розквіту у Флоренції. Лоренцо Медічі зібрав при своєму дворі видатних художників, філософів, поетів - серед них Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Піко делла Мірандола. Навколо Лоренцо об'єднався гурток поетів, твори яких стали значним досягненням італійської літератури другої половини XV ст.

Сам Лоренцо Медічі був талановитим поетом, високоосвіченою людиною. Він звертався до античних авторів, але водночас опирався на традиції Петрарки і Боккаччо, виявляв великий інтерес до народної поезії. Епікуреєць, він був байдужий до питань віри, славив у своїх поезіях радощі й насолоди життя. Кращу частину його творчості становлять «Карнавальні пісні», в яких він використав форми італійської народної поезії. Це насамперед стосується жанру народної карнавальної пісні, дуже поширеного в Італії. Карнавальна пісня, як правило, закликає до чуттєвих утіх, але брутальність знімається в ній щирою веселістю, дотепною карикатурою.

Найвидатнішими поетами флорентійського гуртка були Анджело Поліціано і Луїджі Пульчі. Анджело Поліціано (1454-1494), будучи блискучим знавцем і популяризатором античної культури, творив, однак, у дусі вимог гуртка. Не нехтуючи народною поетичною традицією, він особливо дбав про майстерність і витонченість форми своїх поезій. Визначні його твори - «Сказання про Орфея» (1471) і «Станси» (1475). «Орфей» - міфологічна драма, в основі якої лежить античний сюжет, оброблений у формі італійської містерії. Смисл твору - заперечення аскетизму і ствердження радощів життя. Поліціано спирається на канони античної драми, переважно латинської (Теренція, Сенеки). його твір започаткував розвиток «ученої» драми Відродження.

У XV ст. в Італії існував й інший тип драми - комедія масок. В ній поєднувалися елементи середньовічного міського театру містерій і міраклів, народних і античних творів. На цій основі виникла національна комедія - commedia dell'arte.

Луїджі Пульчі (1432-1484) особливо близько стояв до народної поезії, зокрема до творчості кантасторіїв - вуличних співців, народних буфонів, які розповідали про незвичайні пригоди, пересипаючи [190] свої пісні блазенськими витівками і жартами. Найбільш розповсюдженими були переробки і перекази французьких рицарських романів та епічних поем. Уже наприкінці XII-на початку XIII ст. кантасторії клали в основу італійських епопей образи Роланда, Карла Великого, їхні історії. Кантасторії найбільше уваги приділяли захоплюючим і незвичайним авантюрам, казковим елементам. Разом з тим рицарський світ поставав у них у плані іронічно-побутової інтерпретації, таким, яким його уявляв народ.

На грунті народних італійських обробок «Пісні про Роланда» виник найвидатніший твір Пульчі - комічна рицарська поема «Великий Моргант» (1483). У дусі кантасторіїв Пульчі насичує поему захоплюючими дивовижними пригодами і героїкою, розгортає дію швидко, не зупиняючись на описі чи аналізі деталей, блискавично переміщаючи героїв з однієї країни в іншу. Поема пройнята іронією, поруч з героїчними постатями зображені комічні. Зокрема, багато комізму в твір вносять Моргант і Маргутте - персонаж, відсутній у сюжетних джерелах, придуманий самим Пульчі. Моргант - це велетень з країни невірних, якого Роланд взяв у полон і охрестив, після чого велетень став його вірним супутником. Він проявляє себе добрим і мужнім, але водночас смішить надмірним апетитом, невіглаством, нестримною хвальбою. Напіввелетень Маргутте - волоцюга, злодій і шахрай. Веселий, дотепний і вигадливий, він навіть помирає незвичайно: побачивши, як мавпа одягає його чоботи, Маргутте так розвеселився, що луснув зі сміху.

Головним комічним прийомом Пульчі є перебільшення, нагромадження неймовірних пригод. Своєю поемою Пульчі виразив іронічне ставлення народу до феодально-рицарських ідеалів. Вона була спрямована проти модного тоді у вищому буржуазному середовищі милування рицарським світом.

Наприкінці XV ст. важливим культурним центром Італії стала феодальна Феррара. У побуті і звичаях її культивувалися феодально-рицарські традиції, тому й література тут набула яскраво вираженого аристократичного характеру. Найцікавішим її жанром була рицарська поема, видатні зразки якої створили Боярдо та Аріосто.

Маттео Боярдо (1434-1492) прославився героїко-романтичною поемою «Закоханий Роланд». Поет служив при дворі феррарського герцога Ерколе, де й розгорнув свою літературну діяльність. [191]

Він писав вірші латинською та італійською мовами, перекладав на італійську мову твори античних письменників. Але здобув визнання як автор поеми, хоч вона і залишилася незакінченою. її сюжет є обробкою «Пісні про Роланда» в дусі середньовічних романів про рицарів Круглого Столу. Боярдо урізноманітив зміст численними казковими елементами, фантастикою, надав героям більшої вишуканості. Головною постаттю поеми є Роланд, закоханий у красуню Анджеліку, доньку короля китайського, що опинилася в Парижі. Але Анджеліка любить не Роланда, а Рінальдо, який зовсім байдужий до неї. В ході подій з почуттями героїв відбуваються чудесні зміни: герої напилися води з чарівного джерела, і після цього Анджеліка охолола до Рінальдо, а він її полюбив. Роланд, прагнучи завоювати любов кокетливої і легковажної Анджеліки, здійснює численні подвиги, терпить жорстокі випробування, з ним трапляються незвичайні пригоди.

У дусі гуманістичних уявлень Боярдо наситив свій твір більшою людяністю, пристрасті героїв показав як почуття звичайних земних людей, ввів мотиви сучасного йому придворного побуту і звичаїв. Уся розповідь ведеться в тоні легкої іронії, зниження рицарської героїки, але доброзичливо, без того рішучого викриття феодальних ідеалів, яким відзначався твір Пульчі.

Своїм авантюрно-рицарським епосом «Шалений Роланд» увійшов у літературу Лодовіко Аріосто (1474-1533). Поет був широко обізнаний з античною культурою, досконало володів латинською мовою, писав латинські вірші в дусі Горація та Овідія. Орієнтуючись на римську комедію Плавта і Теренція, Аріосто створив п'ять комедій, на підставі чого його вважають зачинателем італійської комедії.

Багато років поет перебував на службі у феррарських герцогів, добре знав звичаї й уподобання придворних, його «Шалений Роланд» (1506-1532) і за формою, і за змістом блискуче відбиває витончену аристократичну культуру того часу з її культом життєрадісності, веселощів, краси, чуттєвого кохання і т. п. «Під цим прекрасним покровом ховалася жорстока соціальна дійсність з пануючою в ній сваволею, гнітом, насильством і класовим егоїзмом. Ця сувора правда італійського життя доби Відродження не показана Аріосто, так само, як не показана вона жодним із італійських поетів цього часу. Аріосто змальовує тут блиск і зовнішню красу італійського [192] придворного життя. Але він зображує їх по-язичницькому повнокровно, без найменшої домішки занепадницьких настроїв, які з'являються в італійській поезії згодом в обстановці ідейної кризи гуманізму, викликаної феодально-католицькою реакцією»(1).

(1) Мокульский С. С. Итальянская литература.- М.: Вьісшая школа, 1966, с. 116.

Поема складається з 46 пісень, вона побудована як продовження «Закоханого Роланда» Боярдо. Центральна тема твору - безумство Роланда і фатальні наслідки його кохання до непостійної принцеси Анджеліки, закоханої в сарацинського воїна Медора. Сюжет епопеї Аріосто складний і багатоплановий: у ньому переплітаються різні мотиви, взяті з середньовічного епосу і куртуазного роману, з античних поезій та італійських новел.

У поемі діє близько двохсот персонажів, схрещуються незліченні сюжетні лінії. В художньому світі твору сплелося фантастичне й вигадане з ймовірним і конкретно-матеріальним, яке також постає опоетизованим, схожим на диво. Присутній в поемі автор і милується всім цим світом чудес, і водночас іронізує над ним. У рицарському романі автора приваблює звеличення вірності, відваги, енергії, і він висміює не стільки сам роман, скільки ілюзорність [193] спроб відродити форми рицарського феодального побуту.

Загалом поема пройнята радісним ренесансним сприйняттям земного життя і людини. Разом з тим у поемі звучать і гірка іронія, і окремі сумні мотиви. Поет говорить про страждання народу, які спричиняються міжусобними війнами, мріє про єдину Італію, звільнену від іноземних хижаків.

Дослідники поеми Аріосто найхарактернішу її особливість, що передає тонус Ренесансу, вбачають у динамізмі дії, відтворенні безперервної змінності природи і людського єства. В поемі немає нічого застиглого, завершеного, все-і почуття людей, і зовнішність, і навколишня природа - перебуває в рухові і оновленні, весь зображений світ сповнений життєдіяльності.

Поема відзначається високими художніми достоїнствами: довершеною формою октав, ясністю і виразністю мови, певною мірою наближеної до розмовної мови.

У європейській літературі вплив поеми Аріосто позначився на творчості Сервантеса, Вольтера, Віланда, Байрона, Пушкіна.

На початок XVI ст. припадає зародження в Італії трагедії. Першим поетом, який звернувся до цього жанру, був Тріссіно (1478-1550). Спираючись на принципи «Поетики» Арістотеля, він написав на сюжет з римської історії трагедію «Софонізба» (1515). Тріссіно наслідували в Італії, хоча цей тип трагедії на італійській сцені не утвердився. Досвід поета згодом відіграє свою роль у розвитку драматургії класицизму в Європі.

Видатною постаттю в італійській літературі перших десятиліть XVI ст. став Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Виходець із збіднілого дворянського роду, він був секретарем флорентійської республіки, дипломатичним діячем. Багато уваги Макіавеллі приділяв літературній творчості. Характеризуючи добу Відродження, зокрема,відзначаючи всебічність розвитку діячів цього часу, Ф. Енгельс згадував і про нього: «Макіавеллі був державним діячем, істориком, поетом і, крім того, першим вартим згадування воєнним письменником нового часу»(1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф Твори, т. 20, с. 326.

Макіавеллі висунув політичну програму, в основі якої лежала ідея сильної державної влади, його мрією була сильна італійська держава, яка могла б протистояти чужоземним загарбникам і економічному занепаду. Вона і надихає його на створення трактату «Князь». Написаний у 1513 - 1515 pp., [194] а надрукований уже після смерті автора, у 1532 p., трактат невдовзі набув величезного резонансу в європейській літературі.

У творі аналізуються ті реальні засоби, які, на думку Макіавеллі, можуть забезпечити здійснення величної ідеї національного об'єднання. Такою силою, за Макіавеллі, є влада особистості, наділеної волею, силою духу, енергією. Всі засоби, які служать меті державця,- допустимі, і ніяким моральним нормам він не підвладний, йому дозволені жорстокість, насильство, віроломство, обман і навіть убивство. Макіавеллі створює сугубо індивідуалістичну політичну доктрину, пройняту нездоланною для письменника суперечністю між аморальністю засобів і величністю мети. Письменник хотів благополуччя батьківщині і людині, але пропонував для досягнення цього благополуччя антигуманістичні засоби, протилежні високій меті.

На основі створеного Макіавеллі індивідуалістичного ідеалу державця, для якого не існує жодної заборони, пізніше сформувалося поняття макіавеллізму як втілення безсоромності, цинізму і нестримного егоїзму в політиці.

Серед художніх творів Макіавеллі значний інтерес становить комедія «Мандрагора» (1514), в якій зображено італійську повсякденність у дусі традицій Боккаччо. В комедії дана типово ренесансна концепція кохання, показано розклад церковної моралі. Макіавеллі писав також любовні ліричні поезії й сатиричні вірші, сонети, епіграми. Цікаві його карнавальні пісні, які містять гостру сатиру на духівництво. Характерним у його поезіях є саркастичний тон.

 

 

3.4. Література пізнього Відродження. Торквато Тассо. Джордано Бруно.

Останній період ренесансної літератури - пізнє Відродження - охоплює 40-ві-90-ті роки XVI ст. Італія в цей час переживала економічну і господарську кризу, яка зрештою призвела її до занепаду. В результаті великих географічних відкриттів кінця XV ст. виникли нові атлантичні шляхи світової торгівлі, й італійські міста втратили свої економічні переваги в середземноморській торгівлі. Становище погіршувалося ще й тим, що Італія так і не прийшла до національної єдності і залишалася роздрібленою. Економічний занепад зробив країну зовсім беззахисною [195] перед іноземним вторгненням, і вона втратила політичну незалежність. В таких умовах значно посилюється феодально-католицька реакція, а після Трідентського собору (1545-1563) остаточно закріпились позиції інквізиції. Папська курія встановила жорстоку цензуру і з 1557 р. почала друкувати папський «індекс заборонених книг».

Все це мало згубний вплив на розвиток культури і врешті-решт зумовило її спад. Проте реакція не змогла знищити гуманістичної думки, яка навіть у той жорстокий час домоглася значних успіхів у галузі натурфілософії. Незважаючи на нездоланні протиріччя гуманістичної літератури даного періоду, вона ще довго зберігала свою життєздатність.

У XVI ст. продовжував розвиватися жанр новели. Найвидатнішим його представником був Маттео Банделло (1480-1562). Ним створено 214 новел, в яких зображено сучасне митцеві італійське суспільство, правда, без сатиричного викриття соціальних пороків. Новели Банделло були популярними в європейських країнах. Зокрема, одна з його новел лягла в основу сюжету трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта».

Антиаристократичні тенденції яскраво проявилися в творчості талановитого сатирика-памфлетиста П'єтро Аретіно (1492-1556), гострого пера якого боялися навіть королі та сановиті духовники. Він сміливо пародіював і вишукану поезію, і рицарську тематику.

Останнім видатним поетом італійського Відродження, творчість якого припадає на період жорстокої реакції, був Торквато Тассо (1544-1595). Він народився в Сорренто в родині поета Бернардо Тассо. Освіту одержав в університетах Падуї і Болоньї, де вивчав юриспруденцію, богослов'я, філософію, особливий інтерес проявляючи до античної культури. Рано визначилися літературні інтереси Тассо. Уже в 1562 р. з'явився перший його твір - поема «Рінальдо» - на фантастичний рицарський сюжет, опрацьований за правилами античної епічної поеми. Про те, наскільки сильно оволоділа Тассо ідея створення епічної поеми нового типу, свідчить його ранній трактат «Міркування про епічну поезію» (1564-1565), де обґрунтовується необхідність створення такого жанру поеми, в якому поєднались би середньовічна рицарська та антична епічна традиції. Тассо виношував задум такої поеми і згодом здійснив його, написавши свій «Звільнений Єрусалим» (1575). [196]

З 1565 р. творчість письменника розгортається в літературній атмосфері Феррари, де він перебуває на службі спочатку у кардинала д'Есте, а потім у герцога Альфонсо II. Тут поет створює ліричні поезії, а в 1573 р.- пасторальну драму «Амінта», спираючись на еклоги Вергілія і Феокрита. Гуманістичне світосприйняття Тассо виявилося у звеличенні кохання, особливо в розкритті психології цього почуття. Проте драмі властивий уже характерний для творів кризисного стану гуманізму тон суму.

Водночас Тассо працював над поемою «Звільнений Єрусалим». На цей час у поета посилилась хвороблива релігійність, страх перед церковною цензурою, і на цьому грунті виникло незадоволення своїм твором, особливо наявністю в ньому чуттєвого елемента, несумісного з релігійними поглядами. Поет відмовився видавати поему, маючи намір переробити і виправити її. Тимчасом обстановка при феррарському дворі несприятливо впливала на його душевний стан, що призвело до прогресуючого психічного захворювання. В 1581 р. один із друзів поета без його дозволу видав «Звільнений Єрусалим». Це [197] надзвичайно налякало Тассо, і він відрікся від твору. Надрукована поема викликала гостру полеміку, нападки на неї гнітили поета, посилювали аскетичні настрої. Під їхнім впливом він видав перероблений варіант поеми під назвою «Завойований Єрусалим», який за ідейним рівнем та художнім змістом стоїть незрівнянно нижче від першої редакції.

«Звільнений Єрусалим» - найвище досягнення Тассо і одна з найвизначніших ренесансних епопей. Працюючи над поемою, поет усвідомлював свою мету - створити християнський епос великого ідейного змісту. Тому у пошуках сюжету він звернувся до історичних подій, які хвилювали його сучасників, а саме - до першого хрестового походу - облоги і взяття Єрусалима (кінець XI ст.). Ця тема була актуальною для Італії другої половини XVI ст. у зв'язку з небезпекою турецької агресії в Південну Європу. Розбійницька держава Османів встановила своє панування на Балканському півострові, в Албанії, підкорила Угорщину і погрожувала виснаженій війнами, роздрібленій Італії. Папа та уряди італійських держав закликали до відродження традицій хрестових походів, до нового наступу на Схід. У 70-ті роки об'єднані сили Італії та Іспанії розгромили флот Османської імперії у Лепантській битві і заслонили Південну Європу від турецької навали. Ця подія трактувалася в Італії як подвиг католицької зброї. Такі настрої проникали і в літературу, зокрема, знайшли відображення в ідейному змісті «Звільненого Єрусалима».

Головну сюжетну лінію поеми становить розповідь про облогу Єрусалима військами хрестоносців на чолі з Готфрідом Буйонським. Батальні сцени подаються як зіткнення двох світів - християнського й мусульманського, звеличуються католицькі ідеї і героїчні традиції середньовічного рицарства. Поема завершується перемогою хрестоносців, на боці яких божа воля.

Проте це не вичерпує змісту поеми. В її сюжет входять написані в дусі куртуазної традиції численні епізоди, де змальовується кохання християнських воїнів і жінок-язичниць. Такі епізоди найбільш повноцінні в художньому відношенні, сповнені великого гуманістичного змісту. Особливо поетичною є історія рицаря Рінальдо і язичниці Арміди. Прекрасна чарівниця заполонила Рінальдо і перенесла його на острів у чарівні сади, де герої зазнали великого щастя в коханні. Але воно не триває довго. Воїни-хрестоносці відшукують Рінальдо, він покидає [198]Арміду й повертається в лави воїнів, та закохані не можуть забути одне одного. Тассо з глибоким співчуттям зображує їхні страждання. Опис садів Арміди, краси коханців та їхніх почуттів - це найдо-вершеніші сторінки поеми, натхненна хвала природі І і людині. І

Великим художнім досягненням Тассо є глибоке розкриття внутрішнього світу персонажів, показ їхньої особистої трагедії у зв'язку з визначними історичними подіями.

На останній період Відродження в Італії припадає творчість Джордано Бруно (1548-1600) - великого філософа і вченого, одного з основоположників нового наукового світогляду. Ф. Енгельс назвав його велетнем ученості, духу і характеру. Все життя Бруно було подвигом. Юнаком він вступив у домініканський монастир, де, не задовольнившись богослов'ям, таємно вивчав філософію і природознавство, читав книги великих гуманістів, захопився вченням Коперника. Церковні шпигуни виявили недозволені заняття Бруно, і інквізиція звинуватила його в єресі. Рятуючись від ув'язнення, він тікає з монастиря спочатку в Рим, звідти в Геную, потім у Європу, де живе в різних країнах 16 років, пише наукові праці, проповідує свої ідеї та вчення у Франції, Англії, Німеччині, Швейцарії. У 1592 р. папські шпигуни заманили його в Італію і віддали в руки інквізиції. Вісім років інквізитори марно домагалися від Бруно покаяння і зречення свого вчення. 20 січня 1600 р. конгрегація інквізиції винесла вирок, за яким Бруно відлучався від церкви і передавався світському суду. Всі його книги були внесені в папський індекс. Стійкість і велич характеру Джордано Бруно виявилися і в словах, якими він зустрів вирок: «Ви з більшим страхом виголошуєте вирок, ніж я вислуховую його». На світанку 17 лютого 1600 р. великого мислителя прив'язали до стовпа і спалили на площі Кампо де Фіорі у Римі. Очевидець пізніше розповідав, що в останню мить до вуст Бруно піднесли розп'яття. Він відвернувся.

В історії літератури Джордано Бруно відомий своїми драматичними творами, філософськими поезіями, памфлетами. Найбільш повно його велике обдарування сатирика проявилося в реалістичній комедії «Свічник» (1582). Уже сама назва вказує на викривальний смисл твору. У вуличній говірці Неаполя це слово вживалося в переносному значенні як лайливе і відверто скабрезне. Джордано Бруно [199] називає ним людей, які «не світять і не гріють». В комедії сатирично зображується неаполітанська вулиця 70-х років XVI ст. з її звичаями, типами, пороками. Бруно висміював різні прояви глупоти, грубі чуттєві насолоди, жадобу до грошей, злодійство і шахрайство, педантизм, пихатість учених тощо.

Сюжет комедії надзвичайно заплутаний, в ньому схрещуються різні лінії. Заможний дворянин гультяй Боніфаціо, одружений з молодою і красивою Карубіною, проймається любовною пристрастю до хитрої й жадібної куртизанки Вікторії, зв'язаної з легковажним живописцем Джованні Бернардо, а у того, у свою чергу, виникає любовний роман з Карубіною. Паралельно розгортається ще одна інтрига: банда шахраїв, які іноді переодягаються в форму поліцейських, намагається обікрасти засліпленого жадобою багатія Бартоломео, котрий навчається в «алхіміка» Ченціо виготовляти золото з хімічних речовин. Тимчасом дружина Бартоломео Марта, яку він відверто зневажає, зраджує його з шахраєм Баррою. Письменник створює велику кількість живих, різко індивідуалізованих міських типів багатих ледарів, вигадливих і цинічних шахраїв, які їм служать, представників «дна». Усіх цих людей об'єднує переконання, що репутація людини залежить тільки від грошей і успіху. Вікторія висловлює загальну думку, коли говорить, що навіть королі, якщо у них порожньо в кишенях, подібні до старих статуй в обідраних вівтарях. Але найяскравішою постаттю неаполітанської вулиці є Манфуріо- латиніст, доктор гуманітарних наук, професор. Користуючись самозадоволенням, безмежною тупістю Манфуріо, зграя шахраїв його грабує, б'є, знущається над ним. Манфуріо - один із найдовершеніших у літературі сатиричних типів педанта. Він відносить себе до категорії вибраних, говорить красномовно, цитує без кінця, і, звичайно, недоречно, латинські вірші й вислови. Сліпе наслідування чужого розуму позбавило його природності, здатності самостійно мислити. В житейських справах Манфуріо безпорадний і смішний. Склавши на замовлення Боніфаціо любовний лист до Вікторії, він так наситив його міфологічними образами, що шахрай Барра назвав цей лист шифровкою (Баррі лист показав слуга Манфуріо студент Поллула). Обкрадений на вулиці злодіями, Манфуріо кричить і кличе на допомогу, але сам за злодіями не женеться, бо вважає негідним, щоб серйозний керівник літературних занять, одягнений [200] у тогу, прискорював крок у прилюдному місці.

У різних формах у комедії висміюються папи і королі, закони і суд.

Для стилю «Свічника» характерні різкі антитези, нагромадження метафор, афористичність, народні звороти, жарти і дотепи.

Комедія «Свічник» значною мірою вплинула на творчість комедіографів наступних часів. Дослідники припускають, що до неї звертався Шекспір: окремі місця його п'єс сприймаються як ремінісценції з «Свічника». Під прямим впливом твору Бруно написав свою комедію «Обдурений педант» (1654) Сірано де Бержерак. Окремі епізоди, вирази, імена персонажів запозичував з «Свічника» Мольєр.

Величезну цінність становить знаменитий філософський твір Бруно «Про героїчний ентузіазм». (1585). Своїм життям і творчістю, самою своєю особою Джордано Бруно втілював живі сили італійського суспільства, які в умовах торжества реакції не підкорилися феодально-церковному мракобіссю.

 

 

ЛІТЕРАТУРА I ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ПРОТОРЕНЕСАНСУ ТА ВІДРОДЖЕННЯ В ІТАЛІЇ

СТОЛІТТЯ ЛІТЕРАТУРА МИСТЕЦТВО
XIII - початок XIV Данте Алігіері (1265-1321)  Чімабуе

Джотто (1266-1337

Дуччо (1260-1320)

XIV Франческо Петрарка (1304-1374)

Джованні Боккаччо (1313-1375)

Андреа Орканья (1329-1368)

Лоренцетті

Андреа Пізано

XV - початок XVI Лоренцо Валла (1405-1457)

Гурток Лоренцо Медічі

Анджело Поліціано (1454-1494)

Луїжді Пульчі (1432-1484)

Маттео Боярдо (1434-1494)

Нікколо Макіавеллі (1469-1527)

Лодовіко Аріосто (1474-1533)

Брунеллескі

Донателло (1386-1466)

Мазаччо (1402-1444)

Паоло Учелло (1397-1455)

Андреа Верроккіо (1438-1486)

Сандро Боттічеллі (1444-1510)

Леонардо да Вінчі (1452-1519)

Рафаель (1483-1520)

Мікеланджело Буонаротті (1475-1564)

Тіціан (1477-1576)

XVI Торквато Тассо (1544-1595)

Джордано Бруно (1548-1600)

Мікеланджело (після 1520 р.)

Тіціан (пізній)

Паоло Веронезе (1528-1588)

Тінторетто (1518-1594)

 

 

Контрольні питання

1. Періодизація італійської літератури доби Відродження.

2. Життя й творчий шлях Данте. Ф. Енгельс про історичне місце Данте.

3. Лірична збірка Данте «Нове життя». її побудова. Зв'язок з поезією «нового солодкого стилю», нові ренесансні риси.

4. Головні проблеми трактатів Данте «Бенкет» і «Про народне красномовство». їхнє значення в історії італійської культури.

5. «Божественна комедія» Данте як синтез середньовічної культури і як перший твір культури Відродження.

6. Особливості жанру, джерела, композиція «Божественної комедії».

7. Ренесансно-гуманістичні й реалістичні риси «Божественної комедії».

8. Ліричне начало в «Божественній комедії» і образ автора.

9. Особливості поетики «Божественної комедії».

10. Франческо Петрарка. Його особа.

11. Відтворення суперечливого світогляду Петрарки в його трактатах.

12. Збірка ліричних поезій Петрарки «Канцоньєре». її гуманістичний зміст, особливості поетичної майстерності.

13. Патріотичний характер політичних поезій Петрарки.

14. Значення Петрарки для розвитку європейської лірики.

15. Повість Боккаччо «Фьяметта» як перша спроба психологічної розповіді.

16. Жанрова особливість збірки новел Боккаччо «Декамерон». Сюжетне обрамлення і його ідейно-художнє призначення.

17. Головні теми новел «Декамерона». Широта охоплення реальної дійсності в них.

18. Реалістичність новел Боккаччо. Особливості художньої майстерності новеліста. Значення «Декамерона» для розвитку італійської літературної мови.

19. Гурток Лоренцо Медічі у Флоренції і його місце в італійській гуманістичній культурі XV ст.

20. Ідейно-художні особливості поеми Аріосто «Шалений Роланд».

21. Т. Тассо - найвидатніший представник італійської літератури пізнього Відродження. Поема «Звільнений Єрусалим». Відбиття в ній кризи гуманізму.

22. Місце Д. Бруно в італійській культурі пізнього Відродження. Характеристика його комедії «Свічник».

 


© Aerius, 2004