Андрій Содомора
Дві барви часу Публія Овідія Назона
(1999)


© А.Содомора, 1999

Джерело: Овідій. Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії. К.: Основи, 1999. 300 с. С.: 5-32.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


 

Вінець Овідія довіку не зів'яне.

Безсмертний "Плач" його, гіркий і незрівнянний,

Елегії душні, як цвіт весняних лоз,

І чари сонячні його "Метаморфоз",

І мудрі тонкощі ученого кохання..

Хай Цезар злоститься, і хай літа вигнання

Зігнуть високий стан і сивину вплетуть,

І хай гуде сармат і гети смерть несуть,

А гнівний Понт реве, і гори набігають, -

Народи і віки не раз іще згадають

Дзвінких його пісень легкий свавольний лад

Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад.

        М. Зеров. "Безсмертя"

 

Стародавні не мислили часу поза подіями, які чергувались у ньому. Найвіддаленіша і водночас найпомітніша ланка в тій черговості - Троя, що стала згарищем, гнів Ахілла, з якого почалась "Іліада", що ті події описує; далі - морські дороги й пригоди Одіссея-Улісса, найпопулярнішого, власне, через свої біди героя античної міфології. Якщо говорити про реальні постаті греко-римської давнини, то, мабуть, саме Овідій з найвагомішими на те підставами порівнює себе з "багатостраждальним" Уліссом ("С", І, V, 57 і наст.)*. Були вигнанці і серед римлян, і серед греків, але ніхто не опинявся у такій ізоляції від цивілізованого світу, ніхто не звідав такої цілковитої самотності. Усі знегоди й для римського поета почалися через гнів, тепер уже реальної особи - "земного бога" імператора Августа. З грудневим днем восьмого року нашого літочислення життя Овідія мовби розчахнулося: проведене в Римі радісне творче п'ятдесятиліття змінилося майже десятиліттям похмурого вигнання; вигнанцем зустрів поет і свій останній день чи, може, останню ніч - як останньою була його ніч у Римі напередодні вигнання ("С", І, III), що її поет порівнює зі смертю; тож він помирав дійсно мовби двічі ("С", III, III, 54), лишень перша смерть була початком страждань, друга - їх межею.

[У передмові та примітках літерою "С." позначаються "Скорботні елегії", або "Скорботи" ("Tristia"); літерою "Л." - "Любовні елегії", або "Любощі" ("Amores"); літерою "М." - "Мистецтво кохання" ("Ars amatoria"). Римські цифри - номери книги та елегії; арабські - рядка.]

Події, що ними був виповнений відтинок часу від 20 березня 43 р. до н. є., коли в містечку середньої Італії Сульмоні народився майбутній поет, - і до кінця 17 (або поч. 18) р. н. є., коли вигнанець помер у Томах (нині Констанца в Румунії), принаймні найважливіші з тих подій, та ще й із цікавими подробицями, описано в елегії-життєписі ("С", IV, X). Знаємо, що Овідій походив із т. зв. вершників - середньої щодо цензу станової групи; що здобув у Римі необхідну для подальшої кар'єри державного діяча блискучу риторичну освіту; що невдовзі рішуче відмовився від тієї кар'єри, бо з дитинства відчув непоборний потяг до поезії (мимоволі говорив і писав віршем) і присвятив себе служінню Музам, до чого заохотила ще й подорож до Греції, Малої Азії (Гомерові місця!) та Сіцілії; що належав до т. зв. літературного гуртка Валерія Мессали Корвіна, який, хоч і лояльно, та без ентузіазму сприймав політичні заходи Августа; що саме там запізнався з представниками елегійного жанру - Тібуллом і Проперцієм; що спробою пера була, очевидно, драма (писав "Медею", яка не збереглася); що став улюбленцем римської "золотої молоді" завдяки творам з любовною тематикою, передусім - як автор трьох книг "Любощів" і трьох - "Мистецтва кохання"; що писав і поважніші твори: "Метаморфози" (на матеріалі грецької міфології) та "Фасти", тобто "Календар" - на матеріалі міфології римської; що єдиний його брат помер замолоду; що від останньої дружини (одружений був тричі) мав дочку, а від неї - онуків; що батьки померли ще до того, як єдиний їхній син змушений був назавжди покинути вітчизну.

Овідій оспівував не любов, а любощі. Любов - це також пристрасть, що може сусідувати з протилежним до любові почуттям; згадаймо славетне Катуллове "люблю й ненавиджу" ("odi et ато"). Втім, тональність своєї юнацької поезії визначає сам Овідій, називаючи себе "співцем ніжних любощів" - "tenerorum lusor amorum" ("C", IV, X). Lusor латинською мовою означає також "гравець". Овідієві "Любощі" - то гра, втіха, забава.

Якою ж барвою позначений відтинок Овідієвого життя перед вигнанням? Щасливе Овідієве п'ятдесятиліття в Римі асоціюється із сліпучо-білою, променистою тогою молодості [6] поета. Candidus - променисто білий колір символізував у римлян радість; чорний - niger або ater - був ознакою журби, як і pallidus чи albus - блідий, що навіював думки про старість та смерть. Отож - святково білою, та й усіма іншими радісними барвами, що їх Овідій описує до найтонших відтінків ("М.", III, 170 і наст.). Далі - "чорна нитка" ("С", IV, 1,63), що її виснували для поета Парки, а також мертвотна блідість, що закрадається в темне волосся ("С", IV, VIII, 2), блідість, що є відразливим обличчям (латин, ога - обличчя, також - узбережжя) скіфської зими - невідступної, навіть навесні помежованої тим невтішним чорно-білим бікольором ("С", III, X).

 

* * *

Світло, що його всією душею вбирав юнак Овідій, було особливо радісним не тільки для нього, а й для всіх співвітчизників: з перемогою Октавіана над Антонієм біля Акцію (31 р. до н. є.) закінчилось найжахливіше - криваві громадянські війни. їхня темна смуга, що простяглась аж на століття, зачепила поетів старшого покоління, серед них - Вергілія, Горація. Врочиста білість дорослої тоги, яку вдягнув шістнадцятирічний Овідій, гармоніювала, отже, з загальною радістю, а найбільше - з радістю молоді, чиїм співцем випало стати уродженцеві багатої джерелами Сульмони (вживаємо нинішню назву). Відсвяткувавши пишні тріумфи, Октавіан (тепер уже - Август, тобто "звеличений божеством") стає необмеженим правителем усієї Римської держави. Формально це не була монархія: в Римі ще озивалась ностальгія за "ідеальними" порядками республіканської давнини. З другого ж боку, спрагле миру й дозвілля суспільство все далі відходило від участі в суспільно-політичному житті. Такій атмосфері відповідала своєрідна форма правління - принципат. Август назвав себе просто першим (princeps) серед громадян. А свою владу - "авторитетом", прагнучи підкреслити її моральне, а не політичне підґрунтя. Ось чому чи не найважливішим своїм обов'язком принцепс вважав турботу про закони і звичаї ("Новими законами, прийнятими з моєї ініціативи, я повернув звичаї предків, у наш вік уже забуті"), а отже - про мораль. Навіть якщо Авґуст справді хотів зарадити занепадові доброзвичайності в її староримській подобизні, то значна частка лицемірності в його політиці очевидна. Не зайве пригадати, що поборник морального оздоровлення суспільства відомий був своїми любовними пригодами в юності, та й потім йому годі [7] було приховати свій зв'язок із принадною Теренцією, дружиною Мецената - його першого порадника в політичних справах.

Аби з'ясувати, які тенденції були визначальними для тодішніх звичаїв, достатньо глянути на перелік законів, що їх видав Август. закон про обов'язкове одруження для сенаторського і вершницького станів; закон проти розпусти, що передбачав суворе покарання за перелюб; закон, що вносив розмежування між неодруженими та бездітними; закон, що обмежував розкіш тощо. Не квапилось, бачимо, римське юнацтво йти під "солодке ярмо". Не прагнуло наслідувати гарт своїх предків. Воліло не філософську "сувору радість", а просто радощі. До смаку було дозвілля; воно ж, повчає римська приповідка, "розм'якшує мужів". Суворі заходи єдиновладдя лише підливали олії до вогню: заборонений плід (Овідій не раз на цьому наголошує) - найсолодший; не буде заборони - не буде й смаку. Сам же Авґуст пишається, що "прийняв Рим цегляним, а залишає - мармуровим". Цей "мармур" - нові храми, форуми, розкішні портики, театри, цирки, отже, - багатолюдні видовища, зростання добробуту (наслідок тих же тріумфів), одне слово - все те, що аж ніяк не сприяє пропагованій простоті звичаїв. Оздоблювач Риму мав би замислитись над відомою фразою того, кому завдячував усиновленням, - Юлія Цезаря (із "Записок про Галльську війну"): "Серед усіх племен найхоробріші - бельги, бо вони дуже далекі від усіх вигод та духовної культури провінції"".

Але, власне, мармуровий, а не давній, цегляний чи дерев'яний Рим до вподоби Овідієві:

Інші хай хвалять той вік! Щодо мене - себе я вітаю

З нинішнім: любий мені нинішній спосіб життя!

Та не через багатства, не через можливість догоджати своїй жадобі -

Ні! Лиш тому, що ми тонші тепер, що предкам, нарешті,

Грубість лишили сільську, той невідчепний реп'ях!

Хто ті "інші" - неважко здогадатися... Дивний парадокс: оспівуючи Рим Августа, Овідій сам же й кував собі сумну долю. Бо оспівував не ідеологію, не ширму, за якою приховувався єдиновладець, а те, чим насправді був Рим за часів Авґустового "золотого віку". [8]

Тут "батькові вітчизни" й не щастило: поезія, від якої він так багато чекав, не виправдала його сподіванок. Були, щоправда, "Римські оди" Горація. Але в інших, писаних не на замовлення, творах співця "золотої середини" набагато переконливіше прозвучала епікурейська відстороненість і байдужість до реставраційних заходів принципату. Був державний епос - "Енеїда"; але ж поему видано всупереч волі автора, вже після його смерті - прикра нотка у величальному акорді. Та й гідних уваги наслідувачів "Енеїда" не мала; лише в нові часи озвалась вона численними - найчастіше пародійними - відлуннями. Але найбільше розчарував Августа якраз найпопулярніший тоді жанр, у межах якого римляни, за словами Квінтіліана, "кидали виклик грекам" - елегійний. Тим-то й популярна була елегія, що в дусі часу (не Авґустових заходів!) стояла осторонь офіційної ідеології, навіть в опозиції до неї. Любов, провідна тема цього жанру, відмежовувала елегіків од клопітного життя та амбітних запобігань перед можновладцями. Зосередившись на палкому почутті, елегійні поети оспівували єдину свою обранку, здебільшого цікаву й освічену жінку, що не узгоджувалося з нормами суворої моралі, - кожен свою (звісно, під вигаданим іменем): Корнелій Галл, зачинатель римської елегії, - Лікоріду; Тібулл - Делію; Проперцій - Кінтію. Свої мрії вони снували на тлі співзвучної з тим почуттям сільської природи. Увесь чар цих елегій - у втечі, в тому окремішньому, ідеалізованому світі й такій же ідеалізованій любові; все це контрастувало з далекою від подібних ідеалів реальністю.

 

* * *

Овідій захоплюється елегією. Але щодо її тональності, самого почуття, то автор "Любощів" іде цілком іншою стежкою. Він передовсім нікуди не тікає. Поета влаштовує його дім неподалік від самого Капітолію, заміська вілла в тінявих садах на березі Тібру, він не цурається принад славного своїм жіноцтвом, барвистого й гомінкого Риму. У вісімнадцятирічного, схильного до закоханості юнака розбігаються очі. Його почуття - закоханість, а не любов. Дарма цікавий люд дошукувався, хто ж та Корінна, що її оспівує у своїх елегіях Овідій. Дарма. Бо та Корінна - скрізь, а водночас - ніде. Вона - це витончена, знадлива, розніжена пишнотами Риму й трохи розпусна Овідієва сучасниця. Не диво, що мало не кожна римлянка не без гордості впізнавала себе в Корінні. Кожен юнак - у героєві Овідієвих "Любощів": [9]

А з юнаків хтось, що так, як і я нині, ранений з лука,

Вгледівши в пісні моїй риси й своєї жаги, -

Хай подивується: "Як це вчений співець той дізнався

Про походеньки мої, ще й оспівать їх зумів?"

Побачивши світ десь у 16 р. до н. є., збірник із трьох книг Овідієвих "Любовних елегій" ("Любощів") одразу приніс молодому поетові голосну славу - знайшов свого читача. Щоб придивитися до причини такого успіху, а заодно - до гарного, та назагал рідко вживаного слова "любощі", послухаймо одного з французьких філологів: "І ось, ловлячи подих часу, Овідій прогулюється вулицями Риму і бачить: аби подобатись йому, треба оспівувати саме ту любов, що лиш одна над ним панує, - далеку від військових чи політичних турбот; та любов, радше..." І тут французький автор подає це слово (cet amour) у множині - любощі: ces amours... А далі, втішений знахідкою: "Справді! Це якраз доречне слово..."* Додамо лишень: чуттєва атмосфера, для якої французький автор шукає відповідного слова, близька до тієї, що з неї виснувалася раніше любовна лірика Горація; співцеві "золотої середини", як і Овідієві, наснагу для творчості давала, власне, закоханість, а не засліплена пристрастю любов. З Горацієвою "золотою серединою" перегукується Овідієва напівтінь - теж своєрідний спосіб не тільки світосприйняття, а й поетичного його відтворення.

[* Ripert E. О vide poete de l'amour, des dieux et de l'exil. - Paris, 1921. - P. 45.]

Зразком Овідієвої естетики напівтіні може послужити п'ята елегія першої книги "Любощів" - твір, у якому чи не найкраще виявилася безпосередність, із якою за античних часів подивляли витончену красу жіночого тіла, і чи не найкраще це тіло змальоване засобами поетичного слова:

Спека була. Вже вивершив день опівденну годину. Геть розморило й мене - я на постелі приліг. Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно, Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям. Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце, Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день. Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку: Милого захистку тут цнота шукає тремка...

І тут у розпущеній серпанковій туніці входить Корінна... "Хто на поразку пристав, легко долати таких", - і перед поетом, наче Венера з морської піни, постає його обранка. Справді, [10] вона немов виринає в усій своїй красі, що не прихована вже й прозорою тунікою, хіба що - такою милою для "тремкої цноти" напівтінню:

От і стала вона, вже оголена, переді мною - Мов бездоганна різьба - жодної вади ніде. Бачив усе я, до всього торкався: плечі, рамена, Перса!.. Вони мов самі пружно тяглись до долонь. Як під крутими грудьми рівномірно живіт округлявся! Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!..

Тут ми здогадуємось: Овідієва напівтінь - не так сховок, як тло, на якому так м'яко вирізьблюється оголена постать. Увесь твір сповнений подиву - і перед бездоганною красою жіночого тіла, і перед поетичним словом, що спроможне рівнятись із різцем еллінських митців - оспівувачів прекрасного людського тіла. Чи назвемо почуття, з якого виснувався цей твір, "холодним"?* Хіба що - на тлі опівденної італійської спеки-пристрасті...

[* Надаючи перевагу "Скорботам", на "холодну дотепність", щоправда, стосовно "Мистецтва кохання", вказував О. С. Пушкін.]

Щойно ми сказали: Овідієві "Любощі" знайшли свого читача. Слово "читач", надто коли йдеться про Овідієві твори, вимагає уточнення. "Любощів" не читали, розгорнувши перед собою сувій, як ми читаємо книжку нині. Антична поезія народжена для звучання, для того, щоб бути постійно на вустах; кожен рядок тут же запам'ятовувався: звуковим образам був підпорядкований весь арсенал зображувальних засобів - (у новій поезії це перейняла на себе здебільшого рима. Прочитаймо вголос, навіть не знаючи латини, хоча б такий двовірш (поєднання гекзаметра з дещо коротшим - пентаметром), що має назву елегійний дистих - ним, власне, послуговується поет у "Любощах" та "Скорботах". Стежмо за ритмічними наголосами, зробімо коротку паузу (цезуру) посередині пентаметра - і не помилимось у читанні, настільки прозора й чиста звукова канва вірша, настільки вивірені пропорції між голосними й приголосними, настільки мелодійний і грайливий перегук не лише звуків, а й цілих фраз: у другій половині пентаметра відлунює повтором провідна думка, висловлена на початку гекзаметра ("Л", І, IX):

Militat omnis amans et habet sua castra Cupido:

Attice, crede mihi militat omnis amans. [11]

А тепер - в українському озвученні:

Кожен коханець - вояк, табори свої - і в Купідона;

Аттіку, віриш мені? Кожен коханець - вояк

Є ритм, є зміст. Немає - руху: militat - воює; amans - той, хто любить (активний дієприкметник). Немає - дивовижного магнетизму, що є в оригінальному звукописі. Той магнетизм - сама мова, якою бездоганно володіє віртуоз-поет. Той магнетизм - неперекладний. Неперекладний навіть італійською мовою - ось що таке "мертва" латина!.. І ще один, особливо показовий приклад, бо ж ідеться про Амура-тріумфатора ("Л.", І, II, 41-42):

Til pinnas gemma, gemma variante capillos

Ibis in auratis aiireus ip'se rotis.

Це вже справжня, доведена до найвищої віртуозності, і разом з тим легка і грайлива, як сам пустотливий Амур, гармонія слів. Перед цією музикою бліднуть навіть найглибші, наймилозвучніші рими в піснях вагантів - зачинателів нової, римованої поезії. Не вдаючися в аналіз поетики цього двовірша, зауважимо: повторюються саме ті слова, що несуть у собі образ світла: gemma - перлина, самоцвіт; також - два означення (дієприкметник і прикметник), похідні від іменника aurum - золото. А що в перекладі?

У самоцвітах увесь - на крилі самоцвіти, в волоссі,

Повозом ти золотим, сам золотий, полетиш.

І знову ж, хоч би яких зусиль докладав перекладач, а таки мусить скласти зброю: зникає головне - окриленість вірша, його мерехтливий (ті ж активні дієприкметники!), живий блиск.

 

* * *

Отож, на відміну від ірраціональної пристрасті, від любові, любощі, кохання - це щось витончене; це - мистецтво. А якщо так - потрібні настанови, що допомогли б цим мистецтвом оволодіти. Справді: є найрізноманітніші науки та мистецтва: від уміння обробляти землю - й до вміння борознити морські простори. Не менш важливим є мистецтво кохання. І вже в самій назві твору ("Ars amatoria"), у зіставленні ars, що [12] означає тут "наука", або "мистецтво", з легковажним amatoria* - стилістичний ключ до поеми, її тональність: домінантою тут є тонкий дотеп; лише вловлюючи його, можемо оцінити мистецьку цінність Овідієвого твору.

[* Amatoria - прикметник від amator - шанувальник, коханець, залицяльник, аматор. Ще Ціцерон розрізняв: "Одна річ бути аматором (залишаємо тут оригінальне слово. - А.С.), інша - люблячим (amans). (У нашому 11-томному Словнику української мови чомусь не подано значення слова "аматор" як "коханець").]

Така оригінальна думка - написати "Мистецтво кохання", тобто в рамках одного твору поєднати поважне із жартівливим, прийшла до Овідія не відразу після написання "Любощів": була вже згадана "Медея", були "Героїди" - послання героїнь грецької міфології до своїх чоловіків чи коханців. Але безпосереднім підходом до "Мистецтва" були "Косметичні засоби для обличчя" ("Medicamina faciei") - дидактична поема - на матеріалі, так само не вельми поважному. Тож у "Мистецтві кохання" поет взявся викласти, що значить - по-мистецькому кохати. По-мистецькому - тобто гарно. В минуле відійшли часи суворих звичаїв, простоти в побуті й такої ж простацької любові, якою вдовольнялися, скажімо, відомі своєю строгою цнотливістю сабінянки.

Втім, навіть у "Мистецтві кохання" не знайдемо чогось сороміцького, пікантного: навчаючи мистецтва кохати, автор фактично оминає саме кохання. Залишається знову ж таки найзахопливіше - гра. Ще елліністичні поети, зокрема, Каллімах, на якого не раз орієнтується Овідій, підкреслювали, що класичним зразком такого захоплення є мисливство: тут вабить не так здобич, як шлях до неї, вміння вистежити, впіймати, а впіймавши - не впустити; якби здобич сама йшла до рук, мисливство втратило б увесь свій смак, перестало б бути мисливством. В Овідієвому "Мистецтві" йдеться не так про кохання, як про зваблення; недарма пізніше як своєрідний додаток до поеми поет пише також "Засоби від кохання". Зрештою, у стислому розумінні слова, як прозвучало воно в Овідія, мистецтво - це, власне, зваба.

Овідій був свіжий і несподіваний, зачаровував читача саме тому, що обрав не згубну, на всі лади оспівану пристрасть (після "Медеї" годі було чимось здивувати читача), не голу чуттєву насолоду - обрав шлях до любові; любові легкої і грайливої, де навіть невдача йде на користь, бо стає початком нової гри, ще солодшого - бо свіжого - залицяння, закохання ("М.", І, 347).

Завдяки щасливо обраній тематиці Овідієві "Любощі", особливо ж "Мистецтво кохання" - твори пізнавальні. Перша [13] книга "Мистецтва" - це поради юнакові, де й коли йому найкраще вистежити "здобич". За тими "де" й "коли" - весь тодішній Рим: його будівлі, свята, видовища. Немає такого місця, моменту, що не були б догідними для Амурових стріл. Навіть ті видовища, де ллється кров: 'Той, хто на рани дививсь, - рану під серцем відчув" ("М.", І, 166); навіть форум: знавець законів, рятуючи іншого, сам потрапляє в любовні тенета (І, 83); навіть тріумфи: справжнім тріумфатором, як ми вже бачили, виявляється Амур; що вже казати про розкішні Байї неподалік від мальовничої Неаполітанської затоки? Не один юнак тут, зранений у серце, покидаючи місто, зітхнув: "От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!" (І, 258). Несподіванки, парадокси, сміх і сльози - грайливий потік життя. Але читач не просто споглядає той потік. Він сам - у ньому завдяки художній точності Овідієвого письма; сьогодні ми називаємо це "ефектом присутності". Читач мовби чує плече гарненької сусідки на лаві заповненого людом цирку; навіть ніжку її бачить, галантно підхоплюючи з долівки (аби не забруднився) поділ її довгої палли; а що при тій нагоді побачив ніжку (тонке спостереження), дівчина йому аж ніяк не дорікне (І, 156). Дрібниця? Але саме в таких дрібницях - смак Овідієвого "Мистецтва"; за ними - гостре око спостерігача, психолога, дотепника, митця, врешті - інтелігента, який не схибне на тій, хоч і важковловній, але таки чіткій межі, що відділяє смак від несмаку, чисте - від брудного.

За тими "де" і "коли" неминуче йде "як": в який спосіб прибрати до рук "ту, що вподобав, а це - стрижень повчання мого" (І, 266). Тут і трапляється нагода пильніше придивитися до людської вдачі, а це особливо захоплює нашого автора. З легкістю, мовби жартома, поет знімає маску з обличчя людини, аби побачити, що стоїть за тією щоденною "грою". І ось - найсуттєвіший висновок: можна повірити у найнеймовірніше, тільки не в те, що жінка гордуватиме ласкою. Хоч би якою стійкою видавалася (тобто грала роль стійкої), - "любощів прагне в душі" (І, 274). А якщо так - залишається оволодіти мистецтвом, що забезпечить успіх. Далі - легко, мов із рукава, співець любощів сипле правилами гри; за кожним із них - тонке знання передусім жіночої (згадаймо Тероіди") душі. Часом ті правила здаються доволі жорстокими, навіть цинічними:

Маєте розум - жартуйте з дівчат покарання не буде!

Вірність ганебніша тут (дива нема!), ніж обман.

Зваблюйте звабниць, бо це назагал - безбожне поріддя,

В сіті, призначені вам, хай потрапляють самі! [14]

Але за тим цинізмом - жарт: на війні, мовляв, - як на війні. До того ж діють тверді правила порядності: не обмовляти, не похвалятися перемогою (II, 628; 640), не переступати межі, за якою - грубість:

Тільки ж із губок її вже не грубо зривай поцілунки,

Щоб не було нарікань: от неотеса, мовляв!..

Дуже важливо, повчає поет, дивитися в самісінький корінь речей: з виду - наче насильство, насправді ж - миле дівчатам. Отож не зробити наступного, що за поцілунком, кроку - "тупість, не цнота, повір!" (І, 672). Але це - вже наприкінці того довгого, проте захоплюючого шляху, що закінчується довгожданим "так". Це - вже за дверима спальні: "Музо, не входьмо туди..."(И, 703); на самих утіхах - "мовчанки печать" (II, 640). Там, за дверима спальні, вже не буває ні перемоги, ні поразки (що ж то за перемога над тією, яка хоче бути переможеною?); є, власне, гра без грубості і насильства - любощі ніжні (пригадаймо "Полудень" - "Л.", І, V): "Інше - знатиме всяк... Спітнілі, поснули ми побіч..." І навіть тоді, коли поет зі своєю Музою таки зазирнуть у спальню, даючи інтимніші поради (II, 719), то навіть тут, хоч дивуймось, хоч ні, - переважає цнота. Можливо, тому, що ми дивимось на ті речі вже з Овідієвою проникливістю: "цнотлива, котрої не хочуть" ("Л.", II, II, 14); можливо, тому, що так часто поет наголошує на обопільній насолоді, на повній гармонії, без домішку розрахунку чи корисливості. Найменше відхилення - вже поза Овідієвими любощами:

Розкошувати з обов'язку?.. Розкіш така - не для мене!

Будь ти хоч кралею з краль - ласки не треба мені!

Стисло кажучи, за гарними словами - гарний світ. А "любощі", як і "радощі", - гарні слова.

Зі словом "гарний", що передбачає і зовнішню, і внутрішню красу*, ми підійшли до настанов, що в третій книзі "Мистецтва"; вони адресовані протилежному - жіночому "таборові": "Зброю жіноцтву подай!" - з'явившись уві сні, звеліла Овідієві Венера. "Зброя" була б нерівноцінною, якби Овідій не повторив тієї ж [15] настанови, яку давав чоловікам: "Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір" (II, 144). Прекрасна, що й казати, порада - для всіх віків, для всіх народів! Та про серйозне Овідій, звісно, говорить жартома: всі ті вміння (співати, танцювати, грати, декламувати тощо), все, що облагороджує душу, є важливою підмогою у "грі" - звабленні чи затриманні при собі коханки чи коханця. Але за жартом - таки переконлива порада:

Красне письменство вивчай, шліфуй, витончуй ним розум,

Ну, а найперше двома мовами оволодій.

[* На гармонії внутрішнього й зовнішнього наголошували давні греки, створивши поняття "калокагатії": kalos - красивий, що милує око; agathos - багатий внутрішньо, душевно. Наш прикметник "гарний, гарна, гарне" охоплює ті два аспекти "калокагатії". На жаль, сьогодні часто чуємо "красиво співати", "красиво танцювати", хоч пісня й танець - образ внутрішнього світу. Одна річ "красивий чоловік", інша - "гарний".]

Як тут іще раз не згадати адресаток Горацієвих од - Лідій, Тіндарід, Лалаг, Левконой, що навіть семантикою та мелодикою своїх імен переносять нас у витончений світ еллінської культури?.. Овідій торкався тих же струн, але їхній стрій неповторний особливо тонким дотепом, особливо грайливим і ніжним чуттям. Біда лишень, що не до жартів і дотепів, не до грайливості було на той час "першому серед громадян" - Авґустові.

 

* * *

Книжки мають свою долю. Вона залежить від того, як їх сприйме читач. Іншими словами - з яким настроєм візьме їх до рук. На відміну від Овідієвих ровесників - молоді, яка, мабуть, не дуже напружено "шліфувала" свій розум, тим паче - не квапилася ставати під знамена насуплених реставраторів республіки ("Всі ж ми - веселий народ, ваблять усміхнені нас" - III, 518), на відміну від того "веселого народу", Авґуст не був у захопленні від Овідієвих "Любощів", а від "Мистецтва" - й поготів. Чому? На питання відповімо питанням. А що найбільше дошкулило б державному мужеві, який взявся стати на сторожі доброзвичайності? Звісно, сміх. Надто коли той сміх загальний. А ще - коли сміється молодь: згадаймо Горацієву "Вікову пісню", що її виконував хор хлопців і дівчат - надія Авґустового Риму (див. прим, до "С", II, 39).

Аби зрозуміти той сміх, треба знати тогочасні реалії, а також - міфологію. Візьмімо того ж державного мужа. Муж - vir; звідси vir-tus - муж-ність. Саме її хотів зберегти й відновити Авґуст. Наводячи міфологічну чи історичну паралель, зіставляючи "низьке з високим" (пародія тут - мимоволі), Овідій любить повторювати (II, 537): [16]

За небезпечне берусь. Але що таке без небезпеки Мужність?..

Мабуть, він не підозрював, що це дійсно небезпечно. От, наприклад, він з особливою пікантністю описує, як Вулкан упіймав на гарячому Марса з Венерою (II, 580 і наст.), - смакує ту сцену. Все тут відоме, поет наче й нічого від себе не додає, але в його подачі цей епізод заграв новими барвами. Марс - римський бог війни, батько Ромула і Рема, засновників Риму. Венера - мати Енея (а на пряме походження від нього, нагадаємо, претендував рід Юліїв, до якого належав Ґай Юлій Цезар та усиновлений ним Октавіан - Авґуст!). Недарма Авґуст, оздоблюючи римський форум статуями видатних діячів Стародавнього Риму, на чільному місці звелів поставити скульптуру Енея. Але рядками з третьої книги "Мистецтва" (39) Овідій не додав шанобливості цьому героєві:

Гість твій (вершина чеснот!) залишив тобі меч свій, Дідоно,

Й смерті причиною став - плата за ласку твою!..

З Юпітера (і не за найкращі його подвиги) радить брати приклад чоловікам:

Таж героїнь стародавніх благать не цурався Юпітер

Першою жодна з красунь до Громовержця не йшла.

З богинь (теж не за їхні чесноти) - жінкам:

Приклад беріть, умирущі, з богинь - невмирущого роду:

Чоловіків не женіть - хай посмакують утіх!

Чи міг, пам'ятаючи й свої походеньки, щиро сміятися з тих рядків земний Громовержець - Авґуст?..

Але й начебто щира хвала Авґустові й переможним вождям (1,177 і наст.) вже через своє сусідство з жартівливим - це вже сміх. У контексті "Мистецтва кохання" навіть державні гасла ("Римський мир", "Милосердя", "Ласкавість"), навіть заходи щодо звеличення Риму (архітектура, різьба, стінний живопис) мовби покликані заохочувати до любовних пригод: мир - любіться; ласкавість - ласкою, а не силою здобувайте прихильність жінки; сяє золотом колишній "неотеса" Рим - чепуріться, аби подобатись, аби зваблювати. Навіть тріумфи. Бо хоч як їх вихваляє (та й на вигнанні вихвалятиме) Овідій - гору бере славетний вірш: "Кожен коханець - вояк..." І за римським леґіонером, [17] Авґустовою гордістю, - невідступною тінню йде той незлостивий, але через те ще небезпечніший (з ним і не поборешся), безтурботний сміх. Таки дійсно незлостивий, навіть тоді, коли Овідій відверто глузує, наприклад, із "золотого" віку, куди скеровує державний корабель єдиновладець Август:

Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих

Золото шлях прокладе, золотом купиш любов.

Незлостивий передусім тому, що Овідієві, повторимо, добре в своєму часі, дарма що "щирість тут - дуже рідка гостя" (І, 241). Навіть це зло виходить на добре: є на чому вигострювати свою кмітливість; надто - вбогому. Якщо дивуємося, чому саме вбогому, то найкраще відповісти словами з польських фрашок Б. Бжезінського (виразна ремінісценція з Овідія): "Наші серця - для Амура мішені, Тільки влучає він часто в кишені". Головне ж - є поле для гри, для тонкощів. Ахілл - втілення простоти й відвертості - не захоплює Овідія; радше Улісс (Одіссей)*, у якого, попри всі його хитрування, витонченіші звичаї. Отож для свого сміху Овідій використовує всім відомий матеріал - лишень майстерно вписує його в контекст, проставляє потрібні акценти, підбирає влучні інтонації, що аж ніяк не гармоніювали з офіційною політикою Авґуста.

[* Горацій (Оди, 1, 6) називає Улісса "подвійним" (duplex), тобто дволиким, лукавим; Ахілл - простий (simplex), відвертий, він за жодних обставин не змінює своїх звичаїв. Цікаво, що у французькій мові цей прикметник може означати також "наївний", "простацький", "дурненький": L'homme simple. Одне слово, - життя - гра; хто не в грі, той поза нею; той, врешті, опиниться у смішній ситуації. Як наївні чоловіки, з яких не раз глузує автор "Любощів" та "Мистецтва кохання".]

І все ж Август навряд чи реагував би на це (в ті часи ні книжки, ні "інтонації" не могли бути достатньою причиною для вигнання), якби не фатальний для Овідія збіг обставин. Коли з'явилося "Мистецтво кохання", Августові було близько шістдесяти років. Наспіла пора визначити спадкоємця влади. Потрібна була людина, відома не тільки своїми заслугами перед римським народом, а й зразковою поведінкою в особистому житті - чистотою звичаїв. З Лівією Август дітей не мав; Юлія була від попереднього шлюбу. У Лівії ж був від першого шлюбу син Тіберій Клавдій. Саме його, зрозуміло, вона прагнула бачити Августовим спадкоємцем. Август, що теж зрозуміло, - свого нащадка з роду Юліїв. Оскільки власного сина він не мав, то всю надію покладав на дочку Юлію. Але тут йому не поталанило. Перший шлюб Юлії був бездітний. Від другого чоловіка, Аґріппи, - правої руки Авґуста у військових справах, - [18] Юлія мала трьох синів і трьох дочок Коли Агріппа несподівано помер, третім чоловіком (і опікуном) малолітніх синів стає той таки Тіберій. Але й він недовго був при Юлії: зрозумівши, що йому так і не бачити влади, він добровільно покинув Рим. І тут не без зусиль Лівії в позашлюбних зв'язках звинувачено Юлію. Авґустові, згідно з його ж законом про перелюб, не залишалося нічого іншого, як засудити свою дочку на вигнання. Незабаром у Рим із добровільного вигнання повернувся Тіберій, а ще невдовзі (2 р. н. є.), мабуть, ставши жертвами планів Лівії, один по одному нагло вмирають два сини Юлії (Ґай і Луцій Цезарі), що й відкрило Тіберієві шлях до влади. Август робить ще одну спробу - його надія тепер на Юлію-онуку, аби хоч у майбутньому влада перейшла до Юліїв. Але не дрімала й Лівія: звинувачення в аморальній поведінці Юлії Молодшої подавалися тепер із політичним підтекстом: було пущено чутку про змову. На довічне вигнання Авґуст мусив послати й свою онуку. І ось - власне, той фатальний і парадоксальний збіг обставин: Август і Лівія, недавні супротивники в запеклій грі, тепер сходяться на одному: від імператорської сім'ї будь-що треба відвернути зацікавлені, а то й насмішкуваті (два вигнання за аморальність!) погляди всього Риму. Необхідно знову ж наголосити на загальному падінні звичаїв, головне ж - вказати конкретну особу, найбільшого винуватця такого стану речей.

 

* * *

Отож далекий від погідного був настрій Авґуста, коли він чи то брав до рук, чи просто згадував Овідієві "Любощі" та "Мистецтво кохання". Мабуть, такий же, як і пізній грудневий день восьмого року, коли Овідій гостював у свого друга Котти, сина Валерія Мессали, на острові Ельбі. Саме тут посланець вручив гостеві наказ негайно стати перед принцепсом. Були "гнівні слова" ("С", II, 133) - звинувачення, що його почув (та чи міг у ту хвилину щось чути?) з уст Авґуста - "Громовержця" - справді неначе громом із ясного неба вражений поет. Розмова велася віч-на-віч, "гнівні слова" канули в небуття: для Овідія - це заборонена тема. У "Скорботах" - лише безконечні натяки на щось випадково побачене, на якусь помилку, провину, але не на злочин; на останньому - постійний наголос. Одного лиш не замовчує поет йому нашкодила Муза - власне мистецтво. І тут він, як ми бачили, не помиляється. Сотні здогадів висловлюють дослідники: що ж усе-таки трапилось?.. Та, можливо, дарма сушать собі голову. Могло дійсно таке бути, [19] що й сам Овідій не втямив, за що так поплатився: чи то щось недозволене міг бачити, чи до чогось міг бути хай і не безпосередньо причетний, буваючи в найвищих колах? Недарма ж, уже на вигнанні, він застерігає когось із друзів, аби той, коли не хоче біди, горнувся лише "до тих, хто йому рівня" ("С", III, IV, 44). Близькі до істини, мабуть, ті, що сходяться на думці: Овідій, як ніхто інший, надавався для того, щоб ціною вигнання (див. прим, до "С", II, 137) хоч якось обілити імператорську сім'ю, яка не могла похвалитися високою моральністю в найвідповідальніший момент вибору спадкоємця.

Тож були "гнівні слова". Була, безпосередньо за ними, остання ніч у Римі - межа, що пролягла мід двома барвами Овідієво-го життя. Далі - описані поетом ("С", І, II, IV, X, XI) дороги вигнанця, що закінчились у Томах - в одному з містечок, що його заснували греки в Північно-Західному Причорномор'ї (нині Констанца в Румунії), куди ледве сягала влада римських провінційних намісників: Добруджа входила на той час у склад залежної від Риму фракійської держави одрисів. Була самотність, якій товаришували хіба що невідступний страх і холоднеча; самотність поета, що опинився в чужомовному середовищі суворих, напівдиких племен ґетів і сарматів. А далі... Далі спадає на думку загальновідоме: "Час - найкращий лікар". Справді, хоч як вигнанець нарікає на "невиліковність" своєї туги, на саму "природу речей", що стала проти нього ("С", V, X, 9), час робить своє: з перебігом років поет таки знаходить тепле слово для томітів, що попри суворість звичаїв із співчуттям поставились до поета, головне ж (про все це - вже в "Листах із Понту") - вивчає ґетську мову і навіть пише нею: "Тут я чужинні слова в розміри наші кладу". Факт неабиякої ваги: крізь традиційну, притаманну кожній імперії зверхність до всього чужого - "варварського" - проглядає властиве Овідієві справжнє людинолюбство.

Першою цілителькою вигнанця була Муза - Муза-вигнанка, Муза скорботної поезії. Завдяки їй лиховісний грудневий день насправді став не кінцем життя, а другим періодом творчості поета-вигнанця. Рятівний голос Музи Овідій відчув у собі, ледь ступивши за поріг рідного дому. Він, сам із того дивуючись, писав навіть тоді, коли кораблеві, який віз його на вигнання буряним узимку Середземним морем, щомиті загрожувала загибель. За декілька місяців він, під час подорожі, пише дванадцять елегій (першу книгу) й тим же кораблем навесні дев'ятого року пересилає написане до Риму. Одна по одній упродовж п'яти років (з 8-го по 12-й рік) з-під його стилоса виходять п'ять книг "Скорбот". Далі, починаючи з 13-го року, в такому ж ключі, але вже називаючи прізвища адресатів (доти, аби їм не зашкодити, не згадуваних), Овідій складає чотири книги "Листів з Понту"; а ще, мовби на противагу до тих дружніх послань, наслідуючи Каллімаха, - поему-інвективу "Ібіс". В останні роки життя поет створив віршоване "Мистецтво рибальства" з описом риб, що водяться в Чорному морі - Понті Евксинському.

Теми, як бачимо, підказувало саме життя: небезпечні дороги, що провадили в далеку чужину, прохання про помилування чи зміну місця вигнання (єдина елегія другої книги - мовби замаскована проханням полеміка з Авґустом); описи місцевості й середовища, куди потрапив поет, - нині важливе джерело для вивчення історії, клімату й природи, а також етнічного складу самих Том та інших міст Західного Причорномор'я* (якби збереглися ще й "гетські" елегії, то були б ще й безцінним мовним джерелом); роздуми про дружбу, з яких виснувався славетний двовірш: "Доки ведеться тобі - то й друзів не зрахувати; Прийдуть похмурі часи - бути тобі одинцем" ("С", І, IX, 5-6); про поезію та час - чим він виповнений був до вигнання (найяскравіші серед спогадів - вже згадувана "Остання ніч у Римі" й "Життєпис"), чим - на вигнанні, "на самому краєчку світу".

[* Див.: Подосинов А. В. Произведения Овидия как источник по истории Восточной Европы и Закавказья. Тексты, перевод, комментарий. - М.: Наука, 1985. - 286 с.]

 

* * *

Нині, читаючи про той "краєчок світу", мимоволі посміхнемось: якась година лету від Констанци до Риму. В тому-то й річ, що лету. Овідій не раз зводив погляд у чужинне небо - марив крилами, що їх змайстрував умілець Дедал ("С", III, VIII, 6):

Щоб, загрібаючи ними легку прозорість повітря, Раптом побачить мені любу вітчизну свою.

Але сталось інакше. Овідія так і не було відкликано з вигнання, навіть після смерті Авґуста, за Тіберія. От і перейшов Овідіїв смуток у нові часи - всяк мовби на собі чує часточку провини. Провини і - нездійсненного (бо стосується минувшини) бажання. Найкращим прикладом т. зв. оптатива - дієслівного способу, що виражає, власне, таке - нездійсненне - бажання, чи не в кожному підручнику латинської мови знайдемо схоже на зітхання речення: Utinam Ovidius Romam revocatus sit! - Якби-то Овідія відкликали до Риму!.. [21]

Мимоволі й дорікнемо поетові: чи варто було принижуватися перед незворушним єдиновладцем?.. При цьому забуваємо про ті два тисячоліття, що стоять між автором "Скорбот" і новими часами. Дорікаючи Овідієві нещирістю, не замислюємося над тим, що культ Октавіана - Авґуста - це не "культ особи" в наші часи, а тодішні, відмінні від наших, реалії: Авґуста як "сина Цезаря, зарахованого до лику богів", а також як Верховного жерця (Pontifex maximus) і Батька вітчизни (Pater patrіае) в народі обожнювали у прямому значенні слова (див. прим, до "С", II, 39, 54). Авґуст-бог для Овідія - символ усього Риму, світу культури, часточка якого - він, Овідій, що опинився у світі протилежному - "варварському". Милосердя поет чекає, власне, не від Авґуста-людини, а від "справедливого", "милосердного" Авґустабога. Чи можемо сказати, що людина лицемірить або принижується, звертаючись молитовним словом до Бога?.. Овідій, повторимо ще раз, - дитя свого часу.

Мимоволі якщо й не дорікнемо, то подивуємось поетовій тенденції гіперболізувати свої біди, силу удару, що впав на нього. Але й тут ми несправедливі до вигнанця. Щоб відчути разючий контраст між двома контрастними барвами часу співця "Любощів" і "Скорбот", мусимо зіставляти тогочасний Рим із Томами, а не з сучасною Констанцою. Вершина поетичної слави в осяяному довгожданим миром розкішному Римі, дім побіч самого Капітолію, широке коло друзів, творче дозвілля в заміській віллі, книги - і цілковита відсутність усього, що ми назвали. Якби ж то відсутність - протилежність! Замість слави - глузування з незрозумілої для місцевих жителів латини (що вже казати про вірші?); замість тепла й домашнього вогнища - холоднеча й постійна загроза насильницької смерті; замість освічених, виплеканих цивілізацією друзів - зарослі, у звірячих шкурах гети, що раз по раз, з'ясовуючи між собою стосунки, хапаються за ніж... Хай це перше враження, хай і в Томах Овідій знайшов крихту співчуття, людяності, але ж "Скорботи" писано крізь призму того першого, найважчого, враження... "Гаразд. Але що це за "сибірські" зими на території сучасної Румунії?" - здивується читач. Дійсно, є підстави для здивування. Але ж клімат у ті часи міг бути суворіший. Втім, бувають і в нас зими без морозів; бувають - із тріскучими. Могло й Овідієві не пощастити - дві тисячі років тому... Міг і він крізь призму суворої зими сприймати всі подальші зими свого вигнання. Тож не дорікаймо Овідієві за хворобливу фантазію. Краще придивімося до його описів. Хоча б до того замерзлого вина, що стоїть саме по собі (глина, видно, розтріснулась від морозу), - стоїть, зберігаючи форму посуду ("С", III, X, 23). Навколо - ґети у своїх шкурах, із бородами, що взялися льодяними бурульками; ножем по вині - і вже кожен смокче свою порцію хмільної втіхи. Хтозна, може, в тому колі був і "співець ніжних любощів", може, й він брав до рук (не скажемо тут "чарку") - осколок п'янкого напою. І настільки вражає той образ своєю неймовірністю для жителя спекотливої Італії, а водночас - реалістичністю, що судилась йому довга доля. Розгорнімо "Сповідь" Авґустина Блаженного (III, І): "Навіть виповнений Тобою посуд не робить Тебе стійким: хоч і розтріснеться - Ти не проливаєшся". Чи не впізнаємо в Авґустиновій концепції Бога, котрий все собою виповнює, а виповнюючи - утримує, Овідієвого образу?.. А ще пригляньмось і прислухаймось до тих рядків, де поет описує замерзлий Істр (Дунай), риб, що їх ув'язнила, зціпенівши від морозу, хвиля; наїзника-гета, який, тільки-но візьметься льодом Істр, уже скаче на прудкому коні з протилежного берега; сарматські вози, що торохтять по скутій кригою ріці, та й самого себе - коли ступає, не замочивши ніг, по затвердлому Понту ("С", III, X, 40). Годі сказати, що подібні деталі - лише вигадки, поетична гіпербола розніженого римлянина.

Можемо, врешті, закинути Овідієві часті повтори (до речі, найбільше "шокують" римського громадянина, що не мислив себе без тоги, варварські штани й ті ж замерзлі ріки); можемо закинути й те, чим сам собі дорікає поет, - не таким блиском вірша. Та, мабуть, один лиш Овідій міг помітити щось шорсткувате в тому чи іншому вірші своїх "Скорбот". Нам залишається тільки подивляти майстерність поета - і досконалість композиційної будови писаних на вигнанні творів, і витонченість образності, якої він домагається, застосовуючи звичний арсенал художніх засобів і, зрозуміло, бездоганне володіння міфологічним матеріалом. Отож, перше ніж придивитися до почерку "Скорбот", повірмо поетові, що в піснях - таки правдивий його образ ("С", І, VII, 11); не дошукуймося "холодності" в любовних, "нещирості" - в сумних його віршах.

 

* * *

Визначальна риса поетики "Скорбот" - передусім антитеза, контраст, парадокс: дві контрастні барви часу лягли на всю тканину пісень вигнанця. Але і в Овідієвій, і в античній поезії взагалі контрастний малюнок здебільшого не лежить на поверхні: читач повинен бачити текст, бути певною мірою співтворцем. Візьмімо "пробу пера" вигнанця - опис бурі, що перестріла його в Іонійському морі, коли судно прямувало до узбережжя [23] Балканського півострова ("С", І, II). "Неба та моря боги!.." Вже у початкових словах - увесь жах, уся парадоксальність ситуації: людина, земнородна істота, - наодинці з чужими їй, ще й розбурханими стихіями; відсутній один із елементів традиційного тричленного (море, суходіл, небо) поділу світу - суходіл, де людина знаходить точку опори, впевненість у собі. Не менше, ніж моря чи грозового неба, поет жахається того ж таки суходолу: Авзонія грізна гнівом Громовержця-Авґуста, узбережжя Понту - жахливою невідомістю ("С", IV, IV, 60):

Вколо - грабівники, племена, до розбою поквапні, -

Краще зрадливі моря, ніж отакий суходіл.

"Мореплавці під час бурі бояться землі" - такий епіграф із Сенеки бере до однієї зі своїх поезій Євген Маланюк, чиї твори озвуться ремінісценціями з Овідія-вигнанця. Але й для автора "Скорбот" реальна буря має ще й метафоричний відтінок: у ній - відгомін Авґустового гніву.

Перший образ елегії, до якої маємо ближче придивитись, - у строго симетричному паралелізмі віршів (19-22):

Лихо мені! То не хвилі - гори перекотом ходять!..

Гляну - здається, злетять до щонайвищих зірок

Лихо! В яку глибочінь поміж хвиль западається море!..

Гляну - здається, що там - темного Тартару дно.

Запаморочлива вертикаль, що на вершині зблискує непевною зіркою між просвітами хмар, внизу - темніє дном Тартару. І відразу - така ж неосяжна горизонталь:

Оком, куди не сягну, - довкіл лиш море та небо...

А поміж ними в усю широчінь гудуть буревії...

Контрастні й ті буревії: Евр летить із багряного сходу, зустрічний Зефір - із пізнього (темного) заходу; зсушеному морозом північному Бореєві ставить чоло знаний своєю вологістю південний Нот. На зміну тій жахливій реальності, знову ж контрастом, - солодке у зіставленні з тією реальністю незнання дружини: всі ті жахи недосяжні для її віддаленого погляду. І ще раз - симетричні (небо - море), але тим разом потужно озвучені рядки; людина, сказали б ми, "між молотом і ковадлом":

Горе! Який блискавичний вогонь шугнув поміж хмари!

Й тут же мов тріснула вісь, аж колихнувся ефір. [24]

Хвилі в боки корабля раз по раз так ударяють,

Наче об мури міські - пущене з пращі ядро.

На завершення, великим планом (протилежність до далекого погляду дружини) - найвищий, десятий, вал, обличчя смерті. Але страшна не смерть, а спосіб смерті: на суходолі (ще один парадокс) смерть була б дарунком. Виконаний контрастними мазками опис бурі обрамлений зверненням до богів. Аргументувати прохання на початку елегії (1-17) допомагає міфологічний матеріал: "Не поспішайте, молю, приєднатись до Цезаря гніву: Часом карає один, інший - зласкавиться бог"; далі - приклади з міфології. Аргументом наприкінці (59-106) є здоровий глузд - поет засуджений на вигнання, а не на потоплення: "Хочете кари мені, на яку заслужив я, то знайте: 3 волі самого судді нижча від смерті вона". Як бачимо, свої плоди й тут дає блискуча риторична освіта, вміння чітко й переконливо вести "справу", що повною мірою засвідчено у єдиній елегії другої книги "Скорбот".

Найкрасномовніші в Овідія колористичні контрасти. У "Любощах" та "Мистецтві кохання" поет, як ми вже згадували, розширює палітру кольорів до найтонших, найрадісніших відтінків, і над усім тим різнобарв'ям - сам символ радості: сліпуче біла святкова тога, щось протилежне до життя на вигнанні. Тут -- теж біле (albus, pallidus), але це - протилежність до променисто білого (candidus); тут - сумна блідість млявої скіфської весни, на тлі якої зринає спогад про яскраву - італійську - весну ("С", III, XII); тут - сивина, що все більше змішується з темним ("С", IV, VIII, 1-2):

Вже мої скроні б могли дорівнять лебединому пір'ю,

Старість, де волос темнів, білим уже повела.

Тут, на чужині, дедалі частіше стоїть перед очима темна нитка, що її снують Парки, і згорьованому поетові здається, що вже й не було тих світлих ниток ("С", IV, І, 63-64):

Бачу виразно тепер, яка нитка для мене снується

Ще від моїх уродин: темної пряжі вона.

І ще один, чи не найразючіший контраст і парадокс: надія, перша розрадниця людини, вимучує поета, не дає йому звикнути до своєї долі; щойно весна - поспішає вигнанець до моря: ану ж вістка, ану ж прощення. За зблиском надії - розчарування. З приходом до влади Тіберія Овідій, врешті, зрозумів: [25] сподівання марні. Можливо, тоді поетові трішки відлягло. Але журба, хай і тінню, все ж лягала на чоло. Зажурений стоїть Овідій і нині в румунській Констанці. На високому циліндричному постаменті - струнка постать; згортками аж до п'ят спадає довгий римський одяг - тога. В руці, на яку поет спирається вольовим підборіддям, - стилос. На мармурі пам'ятника роботи італійського скульптора Етторе Феррарі - напис, що є голосом самого співця ("С", III, III, 73-77):

Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,

Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.

Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) - не лінуйся шепнути:

"Праху Назона нехай буде легкою земля".

Не виконано останньої волі поета ("С", III, III, 65): його прах - не в рідній землі. Але все має свій глибокий сенс. Можливо, саме Овідієві судилося найпереконливіше довести, що життя - всюди життя; що люди, хоч би якими суворими здавалися, - таки люди; що найпевніший порятунок у печалі - Слово.

На одному з видань Овідієвих "Скорбот" (Роттердам, 1713 р) - знак друкарні: на тлі друкарського верстата персоніфікована Мудрість - жінка, що розсіває насіння (духовне зерно) для майбутнього врожаю. Згори, на стрічці, яку осяває схід сонця, - напис латинською мовою: Pressa resurget - "Пригнічена - підніметься". Мов про Овідія сказано: пригнічений тугою, він усе-таки піднявся, вистояв, розкрив ще одну грань своєї душі; в Римі б вона й не заблиснула. Латинському текстові "Скорбот" у тому стародрукові передує складена також елегійним дистихом поезія італійського гуманістичного поета Анджело Поліціано. Ось її початкові рядки в перекладі з латинської:

От і лежить в чужині співець уславлений римський,

Риму співця в чужині варварська криє земля.

Криє земля співця - награвав він про любощі ніжні -

Варварська, де крижаний зблискує хвилею Істр.

Риме, не сором тобі, хто скривдив сина такого?

Твердості серця твого подивувався б і ґет...

У тій же книжці, на вільній початковій сторінці, вже "писаною літерою" - напис одного з власників (чи власниць) виданих у Роттердамі "Скорбот" - такий же двовірш латинською мовою: [26]

Господи, Творче неба й землі! В моїх починаннях,

Студіях пильних моїх будь побіч мене, благий!

Зворушливе прохання. Надто коли йдеться про студії над Овідієвими творами: хоч би що писав поет, його вірші світяться не лише бездоганною майстерністю, а й щирою добротою, що її з-поміж інших чеснот вирізнила й підняла на такий високий п'єдестал доба християнства.

 

* * *

Овідій не раз наголошував: його поезія і його життя - не одне й те саме ("С", II, 353). Справді, хоч би як снувався поетові його вірш, але такий обсяг поезії різних жанрів не міг вийти з-під квапливого стилоса. Не так уже багато часу лишалося співцеві ніжних любощів на власні любощі й забави. Писання "Метаморфоз" чи "Фастів" вимагало попереднього опрацювання величезної довідкової літератури; недарма вигнанець нарікає на відсутність у дикому краї книг, без яких не уявляв свого життя в Римі. Та Овідій - передусім співець "Любощів" і "Скорбот". Розлогим відлунням у добу Середньовіччя озвалось його "Мистецтво кохання". Ще видатний французький мислитель і письменник П'єр Абеляр (1079-1142) використовує у листуванні з улюбленою Елоїзою вірші з цього твору; відповідним цитуванням відгукувалася й Елоїза. Не менший розголос мали й "Скорботи". Недарма Овідій пророкував їм щасливу долю:

Голос мій жалібний між безкраї піде племена...

Кожне зітхання моє гучно озветься в віках.

Серед справді незчисленних відгомонів назвімо хоча б "Жалі" чільного представника "Плеяди" дю Белле та надгробні плачі ("Трени") Яна Кохановського. Згадаймо й вірш О. С. Пушкіна "До Овідія" (повністю перекладений М. К Зеровим у Соловецькому концтаборі - збереглися лише 22 рядки, переслані в листі до дружини; існує й переклад М. Т. Рильського). "Трістіями" назвав свій поетичний цикл О. Мандельштам.

Для України особливо близький образ Овідія-вигнанця. Автор цікавого дослідження "Овідій в українській літературі" (Краків-Львів, 1943) Є.-Ю. Пеленський слушно зазначає, що вже з другої половини XVI ст. Овідій "промощує собі шлях на Україну зразу не стільки своїми поезіями, скільки своїм життям". Річ у тім, що власне з Україною пов'язували у ті часи [27] місце заслання Овідія. Автор згаданого дослідження, подаючи доволі широку бібліографію питання, висвітлює причини такого уявлення: "Виринуло воно, мабуть, узагалі в зв'язку з живим зацікавленням Україною в гуманістів XVI ст., що бачили в ній не лише Гомерів край гіпербореїв чи Геродотову Скитію, але і справжню частину земель давньої еллінської культури, і то не лише над берегом Чорного моря - давню Пропонтиду, але й цілу Україну. Таким робом Київ був для них нічим іншим, а Троєю, що мали підтверджувати Київські руїни, таким робом і переказ про Овідія в Україні виростав на податливому ґрунті" *. Народна етимологія пов'язувала з Овідієм такі топоніми як Видова, Овидова, Овидове озеро (біля лиману Дністра), Овидове озеро та Овидова гора на Гуцульщині тощо. Дехто з гуманістів-ентузіастів "віднаходив" навіть могилу Овідія, наприклад, за декілька днів дороги від Теребовлі, що на Тернопільщині. Вірили, що Овідій писав "слов'янською, або руською" мовою, захопившись її милозвучністю. Легенда протривала аж до кінця XVIII ст.: у 1793 р. поселення біля колишньої турецької фортеці Хаджи-Дере дістало назву Овідіополь, очевидно, з тих міркувань, що тут колись дійсно побував Овідій. Втім, хоч легенда відійшла в минуле, не забуваймо, що місце вигнання Овідія не таке вже й віддалене від тих територій, де, за М. Грушевським, селилися предки нинішніх українців.

[* Про те, що Київ - не антична Троя і що він не міг бути місцем заслання Овідія, говорить уже польсько-німецький вчений Йоанн Гербіній у своїй праці про київські крипти (печери): М. Johannes Herbinius. Religiosae Kijovienses cryptae... - Jenae, 1675.- P. 8-12.]

Отож Овідієві-вигнанцеві віддавна симпатизували в Україні. І на це були й інші причини, не лише пов'язані з місцем його вигнання. Коли розгортаємо писані на чужині "Скорботні елегії", одразу ж на думку спадає наш вигнанець - Кобзар, для якого Овідій був "найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної". Одразу згадуємо всіх, перед ким, за словами В. Стуса, "ослонився безокрай чужинний", перед ким "чужинецький ощирився край". Згадуємо всіх, хто, сумуючи за вітчизною, горнувся до невольничої Музи (так назвав Ігор Калинець свої поетичні збірки, писані в ув'язненні й на засланні)... У Т. Шевченка - найвиразніші сліди ремінісценцій з Овідія. Наприклад, у вірші "Думи мої, думи мої...", що навіть деталями перегукується з початковою елегією "Скорбот". Цікаво, що свою поезію "Думи мої, думи...", що є мовби подвійною ремінісценцією - з Овідія і з Шевченка, Євген Маланюк починає, власне, географічними реаліями, які так часто повторюються у "Скорботах":

Повіє вітер з Понту. Скитський степ

Обудиться, зітхне, і буйна тирса

Зеленим морем знову проросте...

Справді, і Овідій, і Шевченко порівнюють степ із морем. І в Овідія, і в Шевченка - Муза-рятівниця. І той же вражаючий контраст:

Із казарми нечистої

Чистою, святою

Пташечкою вилетіла...

Ті ж крила що ними марить кожен, хто далеко від свого краю. І та сама сльоза - в очах Шевченкової (та й Овідієвої) Музи:

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.

Зупинімо погляд на тій сльозині: чи в ній тільки один смуток і журба?.. Хай крихіткою, але в ній зблискує також радість. Інакше не може бути: поезія, хоч би про що у ній мовилось, мусить бути причетною до радості, бо ж приносить полегкість у стражданні. Всупереч усьому повірмо, що й в Овідія, за всієї контрастності двох барв його життєвого часу, навіть у нього - "з журбою радість обнялась". [29]

Андрій Содомора

 


© Aerius, 2004