Роберт Льюїс Стівенсон
Корабельна катастрофа
Переклад Валерія Бойченка

Наближалася третя година зимового дня в Таї-о-хае - головному порту й французькій столиці Маркізьких островів. Бушував сильний рвучкий пасат, дужий прибій гуркотів на прибережній гальці, й п'ятдесятитонна військова шхуна - носій прапора та впливу Франції на цім канібальськім архіпелазі - гойдалася на хвилях біля свого причалу під Тюремним пагорбом. Низькі чорні хмари лежали на схилах гір, що амфітеатром оточували гавань; щойно випав дощ, справжня тропічна злива, майже водяний смерч, і потемнілими зеленими схилами гір звивалися сріблясті ниті потічків.

Клімат на цих островах жаркий та здоровий, і зима - то тільки назва. Дощ не відсвіжив мешканців Таї-о-хае, а вітер не збадьорив їх. Лише на околиці, за Тюремним пагорбом, комендант ходив наглядачем у власному саду, і садівники - всі як один каторжани - хіть-не-хіть працювали, а решта мешканців містечка втішалися пообіднім відпочинком та дрімотою. Ваcкеху, туземна королева, спочивала в своїй ошатній хатині під тінистими шелестливими пальмами; комісар з Таїті - в отіненій прапорами офіційній резиденції; торговці - в безлюдних крамничках, і навіть клубний прислужник спав у приміщенні клубу, похиливши голову на прилавок, над яким красувалися візитні картки морських офіцерів та карта світу.

Вздовж берега пролягала єдина вулиця: з благодатного затінку пальм та зеленої гущавини пурао дивилися в море дощані будиночки, і ніде не видно було жодної душі. Лише в кінці розхитаного причалу, що колись (в часи успіху заколотників у Південних Штатах) стогнав під вагою пакованого бавовнику Джона Гарта, на купі мотлоху вмостився відомий тут татуйований європеєць - жива дивовижа містечка Таї-о-хае.

Він не склеплював очей і ліниво озирав гавань. Бачив положистий схил гори, що біля гавані переходив у скелі, бачив прибій, що біло закипав довкола двох острівців - [5] у вузькому просвітку між ними на блакитному крайнебі здіймалися гострі вершини острова Уа-пу. Але цей давно знайомий краєвид не привертав його уваги. Він поринув у той дрімотний стан, коли сон межує з дійсністю, і в його уяві зринали розрізнені картини минулого: обличчя білих і тубільців - шкіперів, старших помічників, князьків та вождів - з'являлися перед ним і знову щезали; він згадував давні подорожі й призабуті пейзажі, осяяні світанням; він знову чув гуркіт барабанів, що закликали на канібальське бенкетування; можливо, йому являлися принади тієї тубільної принцеси, з любові до якої він оддав своє тіло в безжальні руки татуювальника, а тепер сидів на купі мотлоху край причалу в Таї-о-хае - дивак, не схожий на інших європейців. А можливо, в його душу владно увірвалося ще давніше - звуки й запахи рідної Англії, далекого дитинства: веселий передзвін соборних дзвонів, рокитник на березі, пісня річкової хвилі під греблею...

Біля входу в гавань - прудка течія, і корабель можна провести лиш якнайближче до острівців - так, що з нього легко докинути до берега сухарем. І ось, поки татуйований європеєць дрімав і марив, із-за західного острівця вигулькнув летючий клівер (1),- і це змусило його миттю отямитись. Потім з'явилися два стакселя(2), і, перш ніж татуйований європеєць схопився на ноги, топсельна шхуна (3) в кілька сотень тонн, легко обійшовши острівець супроти вітру, курсом бейдевінд (4) увійшла в гавань.

Сонне містечко заворушилось, наче його збудив якийсь чарівник. Звідусюди вироїлись тубільці, вітаючи одні одних магічним вигуком «Ехіпі!» («Корабель!»). Королева вийшла на веранду й поглянула на гавань, прикривши очі ручкою, що була справжнім дивом високого мистецтва татуювання; комендант забув про своїх каторжан і кинувся в будинок за підзорною трубою; капітан порту, який був ще й наглядачем у в'язниці, метнувся вниз по схилу Тюремного пагорба; сімнадцять мідношкірих канаків(5) та француз, помічник боцмана, члени команди військової шхуни, вибігли на бак; всі англійці, американці, німці, поляки, корсіканці й шотландці - торговці та чиновники Таї-о-хае,- покинувши свої крамнички й контори, зібралися, за давнім звичаєм, біля клубу.

(1) Клівер - косе трикутне вітрило, яке ставиться попереду фок-щогли - передньої щогли судна.

(2) Стаксель - трикутне вітрило, яке ставиться услід за клівером, попереду фок-щогли.

(3) Шхуна - судно, що має кілька щогл із косими вітрилами.

(4) Бейдевінд - курс судна при зустрічно-боковому вітрі, коли кут між напрямом вітру і носом судна менше 90°.

(6) Канаки - народність, що живе на Гаванських островах. [6]

Відстані в містечку були незначні, і вся дюжина його білих мешканців зійшлася так хутко, що встигла вже обмінятися здогадами щодо національності й мети плавання невідомого корабля, перш ніж він досяг стоянки. Аж ось на клотику замайорів англійський прапор.

- Я ж вам казав, що це Джонні Булль(1), я відразу пізнав по стакселях,- мовив бувалий, але ще бадьористий морський вовк, який міг би знов (якби вдалося знайти судновласника, незнайомого з його біографією) прикрасити своєю персоною капітанський місток і згубити ще одне судно.

- Однак корпус американської форми,- хитрувато завважив шотландець, інженер бавовноочисної фабрики.- Я певен, що це яхта.

- Атож! - вигукнув морський вовк.- Звісно, яхта! Погляньте на її шлюпбалки(2) і на шлюпку, підвішену за кормою.

- Та яка ж це яхта?! - відгукнувся голос, що явно належав уродженцеві Глазго.- Хіба ви не бачите червоного кольору англійского торгового прапора?!

- І все ж ви можете замикати свою крамничку, Томе,- мовив ввічливий німець і додав, звертаючись до туземця з тонкими рисами обличчя,- він саме проїжджав вулицею на гарному гнідому коні: - Bon jour, mon Prince! Vous allez boire un verre de biere? (3)

Але принц Станіслав Моанатіні - єдиний по-справжньому зайнятий нині мешканець острова - підганяв коня, поспішаючи оглянути оповзень, що вранці завалив гірську дорогу. Сонце вже хилилося до небокраю, незабаром мало сутеніти, і якщо принц хотів уникнути небезпек, що таяться в мороці та урвищах, а також страху перед привидами мертвих, що населяють джунглі,-він ніяк не міг прийняти ласкавих запросин. Втім, якби він і спішився, освіжитися було б нічим.

- Пива?..-відгукнувся уродженець Глазго, - Звідки ти взяв? В клубі лишилось лише вісім пляшок! А я ще

(1) Джон Булль (за іменем фермера з політичної сатири Дж. Арбуржуа.Так Прoзвали буржуазну Англію й типового англійського

(2) Для пуска, вигнутої форми сталевий брус, призначений з підйому шлюпок не бачив у цьому порту корабля під англійським прапором! Його капітан і має випити моє пиво.

(3) Здрастуйте, принце! Чи не вип'єте склянку пива? (Франц.) [ 7]

Ця пропозиція заперечень не викликала, хоча й не збудила особливого захоплення: вже кілька днів саме слово «пиво» навіювало смуток на членів клубу, які щовечора невесело підраховували, скільки лишилося пляшок.

- Ось і Гевенс! - мовив хтось, наче зрадівши з можливості змінити тему.- А що ви, Гевенсе, думаєте про цей корабель?

- Я не думаю,- неспішно запалюючи сигарету, відповів Гевенс, високий, ввічливий, небалакучий, одягнений в бездоганний костюм англієць,- я знаю. Він доправив мені вантаж з Окленда, від фірми «Дональд і Бденборо». Я саме зібрався на борт.

- Але що це за корабель? - запитав сивий моряк.

- Не маю ані найменшого уявлення,- відповів Гевенс.- Либонь, якийсь трамп(1) зафрахтований ними.

По цій мові англієць незворушно й статечно пройшов далі і незабаром уже сидів на кормі вельбота, пильнуючи, аби не забруднитись, і вправно підводив вельбота під борт шхуни, спокійним і ввічливим тоном віддаючи команди галасливим канакам.

Біля трапа його зустрів засмаглий, обвітрений капітан.

- Гадаю, ваш вантаж призначений нам,- сказав англієць.- Я - містер Гевенс.

- Саме так, сер,- відповів капітан, тиснучи йому руку.- Власник судна, містер Додд, чекає вас у каюті. Обережно, у нас тут щойно пофарбували...

Гевенс ступив у прохід між бортом і рубкою, спустився по трапу в каюту.

- Містер Додд, якщо не помиляюсь? - звернувся він до присадкуватого бороданя, який щось писав за столом. І раптом вигукнув: - Та це ж Лауден Додд!

- Я, я, мій друже! - радісно відповів містер Додд, жваво підхоплюючись.- Прочитавши твоє прізвище у фрахтових паперах, я вирішив, що це саме ти! А ти нітрохи не змінився: все той же незворушний, зібраний британець.

- А ось про тебе цього не скажеш: адже ти, здається, сам став британцем? - відповів Гевенс.

- О ні, зовсім ні,- заперечив Додд.- Червона пілка там, на щоглі, то не мій прапор - то прапор мого компаньйона.

(1) Трамп (англ.) - вантажне судно, яке не має постійних рейсів і яке можна зафрахтувати до будь-якого порту. [8]

Але всі справи він полишив на мене. Ось він,- і Додд вказав на погруддя - одну з численних, досить незвичних прикрас цієї своєрідної каюти. Гевенс чемно оглянув погруддя.

- Гарний бюст,- мовив він.- 3 обличчя ваш компаньйон досить приємна людина.

- Так, він чоловік порядний. Це він веде справи. Капітал належить йому.

- І гроші, мабуть, його не обмежують,-додав Гевенс, з дедалі більшим подивом озираючись по каюті.- Тут їх чимало вкладено.

- Його гроші, мій смак,- пояснив Додд.- Книжкова шафа чорного горіха - старовинна англійська робота. Книжки всі мої - здебільшого твори французького Відродження. Бачив би ти, як розчаровуються нудьгуючі тутешні мешканці, гадаючи відшукати тут щось краще, ніж бібліотечні романи. Дзеркала справжні венеційські; оте в кутку - раритет. Мазанина - моя і його, ліплення - моє.

- Ліплення? Ти про що? - не зрозумів Гевенс.- Де тут ліплення?

- Оці погруддя,- відповів Додд.- Адже замолоду я був скульптором.

- Так-так, дещо пригадую. А ще ти, здається, якось розповідав, що цікавився якимось нерухомим майном у Каліфорнії...

- їй-право, ти перебільшуєш,- відповів Додд.- «Цікавився» - це не те слово. «Мене втягли в діло» - оце точніше. Адже я природжений художник, і нічого, крім мистецтва, ніколи мене не цікавило. Якби я завтра розтрощив це старе корито,- додав він,- то, без сумніву, знову віддався б мистецтву!

- Шхуна застрахована? - поцікавився Гевенс.

- Так,- відповів Додд.- Знайшовся у Фріско(1) дурень, який застрахував її, і тепер він відшматовує левову пайку наших прибутків; але настане день, коли ми з ним поквитаємось.

- Так... З вантажем, сподіваюся, все гаразд? - спитав Гевенс.

Мабуть так відповів Додд.-Займемось паперами

- На це маємо весь завтрашній день,-мовив Гевенс.

(1) Фріско - зменшена назва американського міста Сан-Франціско. [9]

- А зараз тебе чекають у нашому клубі. C'est 'heure di absinthe (1). А потім, Лаудене, ми пообідаємо - звісно, у мене.

Містер Додд згодився, одяг білу куртку - не без певних усиль, бо він був середнього віку й досить огрядний,- причесав бороду й вуса перед одним із венеційських дзеркал і, взявши фетрового капелюха з широкими крисами, вивів гостя через приміщення контори на шкафут (2).

Біля борту їх чекала кормова шлюпка - вишуканих іній, з м'якими сидіннями, оздоблена полірованим червонім деревом.

- Сідай за стерно,- запропонував Лауден.- Ти краще знаєш, де тут найзручніше причалити.

- Я не люблю керувати чужим човном,- заперечив Гевенс.

- Вважай його човном мого компаньйона, і ми зрівняємось,- безтурботно кинув Лауден, спускаючись по грапу.

Гевенс рушив слідом і без зайвих заперечень взяв рум-пельштерти (3).

- Не розумію, яким чином ти дістаєш прибуток від цієї шхуни! - здивувався він.- По-перше, вона, здається, завелика для тутешньої торгівлі, а по-друге, занадто пишно оздоблена...

- Я не певен, що ми й справді маємо від неї прибуток,- погодився Лауден.- Мені завжди бракувало ділових якостей. Мій компаньйон, гадаю, задоволений, а гроші, як я вже казав, належать йому. Я вношу в діло лише брак комерційного досвіду.

- Тобі просто подобається твоя каюта, еге ж? - пожартував Гевенс.

- Так,- погодився Лауден,- як не дивно, саме так. Ти вгадав.

Поки вони борознили гавань, сонце сіло за небокрай, і про це сповістив гарматний постріл (точніше, то була рушниця). Одночасно на шхуні спустили прапор. Коли шлюпка причалила, на березі вже лежала темрява, і низенька веранда клубу «Ceicle Internationale»(4) (так він звався офіційно, і не без підстав) сяяла численними лампами. На острові Нукухіва настали найприємніші години доби: зникли набридливі й огидні мушки-одноденки, повіяв свіжий береговий бриз, і члени клубу зібралися разом, аби перехилити чарку.

(1) Саме час випити (франц.).

(2) Шкафут - середня частина верхньої палуби судна.

(3)Румпельштерти - шнури, прикріплені до стерна; призначені для керування шлюпкою.

(4) «Міжнародне коло» (франц.). [ 10]

Містера Лаудена Додда офіційно представили комендантові острова, потім його партнерові по більярду - торговцеві з сусіднього острова, почесному членові клубу, який починав свою кар'єру підручним теслі на борту військового корабля Північних Штатів; затим його представили портовому лікареві, жандармському начальнику, фермерові - власнику опійних плантацій - і всім людям білого кольору шкіри, яких хвилі торгівлі, корабельні катастрофи а чи й дезертирство закинули в Таї-о-хае. Завдяки своїй приємній зовнішності, люб'язним манерам та вмінню вести бесіду французькою й англійською мовами Лауден усім дуже сподобався. Незабаром на столі біля нього з'явилась одна з восьми останніх пляшок пива, а сам він став центральною фігурою досить балакучого товариства, хоча й був неговіркий.

Розмови в Південних морях(1) завжди зводяться до одного-єдиного кола тем, бо хоч океан тут дійсно безкраїй, але світ малий. Ви обов'язково почуєте ім'я Забіяки Гейса, героя морів, чиї подвиги та цілком заслужений кінець лишилися невідомими Європі; трохи погомонять про торгівлю копрою та мушлями, а можливо, бавовником та губкою, але досить поверхово, ніби це питання нікого особливо й не цікавить; з уст часто-густо злітатимуть, як пташки-веснянки, назви шхун та прізвища їхніх капітанів; співрозмовники обміняються новинами про останні корабельні катастрофи, безтурботно поділяться своїми міркуваннями. Людині новій ці розмови напочатку видадуться не вельми цікавими, але незабаром її полонить загальний настрій, а коли вона поживе в світі островів рік-півтора і побачить чимало шхун, так що прізвище кожного капітана викликатиме в уяві певну постать у піжамі чи полотняному костюмі, та ще й призвичаїться до невизначеності, з якою (ніби в пам'ять містера Гейса) ставляться тут до таких видів людської заповзятливості, як контрабанда, навмисні корабельні катастрофи, баратрія(2), піратство, торгівлі робочою силою тощо,- тоді вона упевниться, що ці розмови в клубах Полінезії не менш [11] захоплюючі та повчальні, аніж розмови в подібних закладах Парижа чи в клубах Палл-Малл(3) у Лондоні.

(1) Південні моря - південні простори Тихого океану.

(2) Баратрія (англ.) - умисне знищення застрахованого судна чи вантажу з метою отримання страхової суми.

(3) Палл-Малл - вулиця в центрі Лондона, де розташовані клуби бізнесменів.

Хоча містер Лауден Додд вперше ступив на Маркізькі острови, він був досвідченим, просоленим торговцем: він знав численні кораблі та їхніх капітанів; на інших островах він був свідком перших кроків тих людей, про яких тут велися розмови, або, навпаки, міг розповісти про подальший розвиток подій, що колись почалися в Таї-о-хае. Серед інших цікавих новин - приміром, про появу в Південних морях нових осіб,- він сповістив також про останню катастрофу корабля. Долі інших острівних шхун не минув цього разу «Джон Річардс».

- Дікінсон посадив його на мілину біля острова Пальмерстон,- сказав Додд.

- А хто власники? - спитав один із членів клубу.

- О, як звичайно- «Кепсікум і Компанія».

Члени клубу всміхалися, обмінювалися багатозначними поглядами. Либонь, Лауден висловив загальний здогад, коли завважив:

- Ось, кажуть, є вигідні діла! Не знаю нічого вигіднішого, ніж застрахована шхуна, досвідчений капітан і міцний, надійний риф.

- Вигідне діло? Таких не. буває! - заперечив уродженець Глазго.- Ніхто не має зиску, крім місіонерів - кат їх не взяв!

- Ну, це занадто! - заперечив хтось.- Непогані бариші дає опій.

- Добре також наскочити на лагуну, де заборонено вилов перлів, скажімо, на четвертому році, тихенько зібрати вершки й вислизнути, перше ніж пронюхають французи.

- Непогано й добрий золотий самородок добути,- додав якийсь німець.

- Купити судно, що зазнало катастрофи, теж прибуткове діло,- мовив Гевенс.- Згадайте торговця з Гонолулу і судно, викинуте на рифи Вайкікі. Знялась така буря, що судно це почало трощити, ледве воно сіло на мілину. Не минуло й години, як агент «Ллойда»(1) продав судно, і до смеркання, коли його розбило на тріски, покупець забезпечив собі тепленьке гніздечко. А якби сонце зайшло на три години пізніше, він міг би й назавжди покинути бізнес. Але й так він звів собі будинок на Беретаніа-стріт і назвав його іменем судна.

(1) «Ллойд» - найбільша англійська страхова компанія. [12]

- Так, інколи можна непогано заробити на корабельній катастрофі,- погодився уродженець Глазго,- але це трапляється нечасто.

- Ну, це вже загальне правило - вигідні діла трапляються з біса рідко,- відповів Гевенс.

- Так-так, це вже воля Всевишнього,- погодився уродженець Глазго.- А я мрію рознюхати таємницю якогось багатія і добре притиснути його там, де треба.

- Гадаю, вам відомо, що це не метод серед порядних людей,- завважив Гевенс.

- А мені байдуже, мене цей метод влаштовує цілком,- зухвало відгукнувся шотландець із Глазго.- Жаль, що в цих Південних морях таких секретів не добудеш - їх треба шукати лише в Лондоні чи Парижі.

- Мак-Гіббон, мабуть, начитався бульварних романів,- підкинув хтось.

- Він читав «Аврору Флойд»,- додав другий.

- Ну то й що? - обурився Мак-Гіббон.- Кажу те, що є. Почитайте газети! Ви хихочете лише тому, що цілковиті невігласи. Я певен, що шантаж - такий самий бізнес, як і страхування, лише достобіса чесніший.

Неприхована жовчність цих признань змусила Лаудена, палкого прихильника миру й злагоди, викинути свої козирі.

- Як не дивно,-сказав він,- у пошуках засобів існування мені довелося випробувати усі ці методи.

- Ви знаходити самородок? - ламаючи слова, похопився німець.

- Ні,- відповів Лауден.- Я брався в житті за всілякі дурниці, але копати золото не додумався. Кожна людина повинна мати здоровий глузд.

- Ну, а контрабандну торгівлю опієм ви спробували/- поцікавився хтось другий.

- Спробував,- відповів Ладен.

- І мали зиск?

- Та ще й який!

І купували розбите судно?

- Так, сер.

- І що вивудили?

Бaчте та шхуна була особлива,- уточнив Лауден- чесно кажучи, я не радив би братися за це ремесло хтось щоб розбило на тріски? - нетерпляче запитав Ладен.[13]

- Якщо сказати точніше, розбився я,- відповів Лауден.- Не все розрахував.

- І шантаж випробували?

- Звісно, що за питання! - відповів містер Додд.

- І мали зиск?

- Розумієте, мене переслідують невдачі. А взагалі це діло прибуткове.

- Ви узнали чиюсь таємницю? - запитав уродженець Глазго.

- Велику, як штат Техас!

- І це був багатій?

- Він не був Рокфеллером, але всі ці острови міг би купити не торгуючись.

- Так за чим же стало? Ви не змогли прибрати його до рук?

- Діло було морочливе, та врешті я загнав його в кут і...

- І що?..

- І вся гра пішла шкереберть. Я став його кращим другом.

- Ех, чорт!..

- По-вашому, він невибагливий у виборі друзів? - люб'язно поспитав містер Додд.- Втім, можливо: у нього досить широке коло симпатій.

- Якщо ти, Лаудене, скінчив пащекувати,- вставив своє слово Гевенс,- то час іти до мене обідати.

Коли вони вийшли з клубу, в темряві гуркотів прибій. У темно-зелених хащах подекуди блимали вогники. Виринаючи з пітьми, повз них по двоє і по троє проходили тубільні жінки, звабливо усміхались, перемовлялися, позираючи на двох білих; коли вони зникали, в повітрі ще довго витали запахи пальмової олії та пелюсток червоного жасмину. Від клубу до помешкання містера Гевенса було кілька кроків, але будь-кому з жителів Європи вони видалися б кроками по чарівній країні. Якби перший-ліпший європеєць міг піти за двома нашими друзями в будинок, оточений широкою верандою, і в прохолодному покої, обвитому зеленню, сів з ними за стіл, де на білій скатертині рубіново сяяло вино; якби він міг скуштувати екзотичних наїдків - сирої риби, плодів хлібного дерева, запечених бананів, смаженого поросяти з гарніром із незрівнянного міті, а також королівського делікатесу - салату з пальмових бруньок; якби він побачив, як нечутно й ненав'язливо, час від часу визираючи з-за дверей, йому безмовно слугує молода остров'янка в широкому [14] вільному вбранні, занадто сором'язлива, щоб бути членом сім'ї, і занадто владна, щоб нею не бути,- а потім миттю перенісся в місця своїх вітчизняних кумирів, то він сказав би, сидячи в старовинному кріслі біля каміна й протираючи очі: «Мені приснився дивний край! їй-богу, я побував у раю!» Але Додд і його господар давно вже звикли до всіх чарів тропічної ночі, до всіх наїдків острівної кухні, і вони взялися до м'яса як люди, що дуже зголодніли, і лише вряди-годи ліниво перекидалися словами, мов товариші, яким нині не дуже весело. Згадали й розмову в клубі.

- Ти ще ніколи не молов таких дурниць, Лаудене,- мовив Гевенс.

- Мені здалося, що в повітрі запахло порохом, ось я й молов,- пояснив Лауден.- Але це зовсім не дурниці.

- Ти хочеш сказати, що все це правда - і опій, і судно, що потерпіло катастрофу, і шантаж, і багатій, що став твоїм другом? - не повірив Гевенс.

- Все правда, до останнього слова,- відповів Лауден.

- Мабуть, ти таки чимало бачив у житті,- зауважив Гевенс.

- Так, це досить незвичайна історія,- погодився друг.- Якщо хочеш, я розповім про все.

Далі йде повість про життя Лаудена - не так, як він розповів її своєму другові, а так, як він згодом сам записав її.

СПОВІДЬ ЛАУДЕНА

РОЗДІЛ І

ВСЕБІЧНА КОМЕРЦІЙНА ОСВІТА

Напочатку варто змалювати характер мого бідолашного батечка. Годі собі уявити добрішого та вродливішого чоловіка й водночас такого (на мою думку) нещасливця: йому не поталанило ні з ділами, ні з розвагами, ні з місцем проживання, ані (хоч як гірко в цьому зізнаватися) з єдиним сином. Він починав землеміром, потім узявся спекулювати нерухомим майном і втягнувся в інші махінації, заживши слави чи не найспритнішого ділка в штаті Маскегон (1) «У Додда є лій у голові»,- казали про нього знайомі. Проте я не дуже вірив у його ділові якості. Втім, доля досить довго всміхалася йому, а наполегливість не полишала ніколи. З сумовитою покірністю мученика він вів щоденний бій за прибуток: уставав рано-вранці, поспіхом снідав, а повертався додому змучений і пригнічений, навіть коли успішно завершував якусь справу; він відмовляв собі в розвагах - якщо взагалі мав здатність розважатись, у чому я часом сумнівався,- і вкладав усі сили в якусь операцію з пшеницею чи алюмінієм - операцію, що, по суті, нічим не відрізнялася від грабунку на битому шляху; він вигравав її ціною неймовірної сумлінності та самопожертви.

На лихо, мене ніщо, крім мистецтва, ніколи не цікавило, та й не зацікавить. Я завжди вважав, що справжнє покликання людини - збагачувати світ прекрасними витворами мистецтва, а дозвілля проводити весело й безтурботно. Скільки пам'ятаю, про другу половину своєї життєвої програми (лише її, до речі, мені й пощастило здійснити) я нічого батькові не казав, але він, либонь, щось підозрював, бо називав мої плани потуранням власним лінощам.

- Ну гаразд! - якось вигукнув я.- А як живеш ти?

(1) Назва штату вигадана. [16]

Дбаєш лише про те, щоб настарати грошей - і конче за рахунок інших!

Батько сумно зітхнув (він мав таку звичку) і докірливо похитав головою:

- Ех, Лаудене! - мовив він.- Усі ви, молоді, маєте себе за великорозумників. Та хоч би як ти опирався - все одно на цьому світі змушений будеш працювати. Вибір тільки один - бути чесним чи бути злодієм...

Що й казати - ніяк було сперечатися з моїм батечком. Мене охоплював відчай після таких розмов і водночас каяття, бо я часто бував брутальний, а батько завжди лагідний і добрий. Крім того, я ж обстоював свої особисті наміри та бажання, а він турбувався лише про моє щастя, хоча й розумів його по-своєму. І він не втрачав надії, що таки наведе мене на розум.

- Основа у тебе міцна, Лаудене,- казав він,- основа у тебе правильна. Адже в жилах у тебе тече моя кров - чи ти зрештою підеш гідним шляхом. Я певен - мені не доведеться за тебе червоніти. Єдине мене дратує - те, що ти часом верзеш дурниці.

І батько поплескував мене по плечі або по руці з тією ніжністю сильного й гарного чоловіка, яка так зворушувала мене.

Щойно я закінчив школу, батько послав мене до Маскегонської академії. Ти не американець, і тобі важко повірити, що такий учбовий заклад справді є. Тому, перш ніж оповідати далі, хочу запевнити тебе, що я не жартую. Така академія справді існувала, а може, існує й понині - наш штат дуже пишався нею, як найвищим досягненням дев'ятнадцятого століття і сучасної цивілізації. Батько, проводжаючи мене на вокзал, був, безперечно, певен, Що відкриває мені пряму дорогу в президенти і земний рай.

- Лаудене,- сказав він,- я даю тобі шанс, якого не міг дати своєму синові навіть Юлій Цезар: ти пізнаєш життя раніше, ніж сам пірнеш у нього. Уникай ризикованих спекуляцій, намагайся поводитись як джентльмен і. по можливості, обмежуйся надійними, вивіреними операціями з залізничними акціями. Що ж до операцій з зерном - вони завжди спокусливі, але дуже небезпечні. У твоєму віці я не починав би з зерна; ти матимеш успіх з іншими товарами. Призвичайся якнайретельніше вести свої рахункові книги і ніколи вдруге не вкладай гроші в справу, що її колись програв. Ну, синку, поцілуй мене на прощання і не забувай, що ти у мене одинчик і що твій [17] тато буде стежити за твоєю кар'єрою з любов'ю й тривогою.

Комерційна академія, гарна і простора будівля, стояла в густому лісі. Повітря було чисте, харч - чудовий, плата за навчання - чимала. Телеграф з'єднував академію, кажучи словами рекламних об'яв, «з різноманітними світовими центрами». До читальні надходила численна «комерційна преса». Розмови велися здебільшого про Уолл-стріт і студенти (їх було не більше ста душ) були заклопотані переважно тим, що намагались привласнити якнайбільшу суму з так званого «академічного капіталу». Щоправда, зранку ми сиділи в аудиторіях - вивчали німецьку й французьку мови, бухгалтерську справу та інші ділові предмети. Але більшу частину дня ми проводили на біржі, навчаючись спекулювати товарами та цінними паперами,- саме це й було основою основ освіти, яку ми здобували. А що жоден з учасників операцій не мав ані бушеля пшениці, ані долара державної валюти, то узаконений бізнес тут був неможливий. Це була відверта азартна гра, навіть без натяку на маскування. Нас, не шкодуючи витрат, навчали саме вмінню ставити завади й розладнувати чесні комерційні операції. Для того, щоб ми на власному досвіді ознайомилися з курсом та перепадами цін, наш навчальний ринок точно відтворював стан речей на реальному ринку. Ми мали вести рахункові книги, і наприкінці кожного місяця керівник чи хтось із його помічників перевіряли наші записи. Щоб зробити гру ще правдоподібнішою, «академічний капітал» (як покерні фішки) мав вартість реального ринку. Турботливі батьки та опікуни купували його студентам, виплачуючи по центу за долар. Закінчуючи навчання, студенти по тій же ціні продавали академії накопичений ними капітал. А найудачливіші «біржові ділки» інколи реалізували частину свого капіталу ще бувши студентами, потайки влаштовуючи гулянку в сусідньому сільці. Коротше кажучи, гірше за цю академію була, либонь, лише та, в якій Олівер познайомився з Чарлі Бейтсом (2).

Коли хтось із асистентів уперше привів мене на «біржу», щоб показати мою конторку, я був приголомшений веремією. Чорні дошки в глибині зали були списані цифрами, що постійно мінялись. Після кожної заміни студенти металися по залі й горлали, як мені здалося, нісенітниці. Дехто вискакував на конторки та лави, подаючи якісь знаки руками та головою і щось поспіхом занотовуючи в записниках. Мені здалося, що неприємнішої сцени я ще ніколи не бачив а коли я зрозумів, що всі ці операції - звичайнісінька гра і що за всі гроші, які були в обігу на «біржі», не купиш і пари ковзанів, я був ошелешений, але ненадовго: мені одразу пригадалося, як дорослі й дуже забезпечені власники та власниці великого нерухомого майна терялися, програючи в карти якийсь дріб'язок. Та навіть знайшовши виправдання своїм товаришам по навчанню, я був до краю вражений асистентом, котрий привів мнe сюди: цей бідолаха, забувши показати мені мою конторку, раптом укляк посеред зали - так, ніби цифри зачарували його.

(1) Вулиця в Нью-Йорку, де розташовані біржа та більшість банків.

(2) Олівер і Чарлі Бейте - дійові особи рокану Чарлза Діккенса «Олівер Твіст». Під «академією» тут мається на увазі злодійське гніздо. [18]

- Гляньте, гляньте! - зарепетував він.- Курси падають! Ще вчора ринком заволоділи «ведмеді»(1)

- Ну то й що? - відповів я, насилу перекриваючи гамір, бо ще не призвичаївся розмовляти у такому гармидері.- Це ж гра.

- Так,- відповів асистент,- і вам треба твердо запам'ятати, що справжній прибуток ви добудете тільки тоді, коли старанно везтимете свої рахункові книги. Гадаю, Додде, мені доведеться лише хвалити вас за них. Ви починаєте з досить пристойним капіталом - десять тисяч доларів в «академічній валюті». Цього має вистачити вам до кінця навчання, якщо ви будете триматись надійних, випробуваних операцій... Стривайте, що трапилось? - урвав він себе, знову зачарований новими цифрами на дошках.- Сім, чотири, три! Додде, вам поталанило: за весь семестр іще не було такого пожвавлення! І подумати лишень, що це саме відбувається зараз у Нью-Йорку, Чікаго, Сент-Луїсі та інших ділових центрах-суперниках країни. їй-богу, я й сам зараз долучився б до гри! - вигукнув він, потираючи руки.- Але це не дозволяється правилами.

- І що б ви зробили, сер? - спитав я.

- Що б я зробив? - перепитав він, сяйнувши очима.- Купував би, поки стане грошей!

(1) Ведмедями називають біржових ділків, які намагаються дістати прибуток, збиваючи ціни на акції і потім дешево скуповуючи крім них існують бики - ті, що намагаються підняти ціни на акції, щоб потім продавати їх і теж отримувати бариші. [19]

- Це й означає не ризикувати? - провадив я, поглянувши на нього невинними очима ягнятка.

Він люто зиркнув на мене, а потім сказав, ніби для того, щоб змінити розмову:

- Бачите отого рудого юнака в окулярах? Це Біллсон, наш кращий старшокурсник. Ми всі певні в його майбутті. Пропоную вам, Додде, брати приклад з Біллсона.

Незабаром, коли гамір подужчав, цифри на дошці з'являлися та щезали дедалі швидше, а зала гриміла від вигуків, немов оселя демонів,- асистент пішов, вказавши мені нарешті мою конторку. Мій сусід саме робив записи в рахунковій книзі, підсумовуючи, як я довідався пізніше, збитки; помітивши незнайоме обличчя, він охоче відірвався від цього неприємного заняття.

- Послухай, новачку,- мовив він до мене,- як тебе звати? Що? Твій батько - Додд - Велика Голова? Скільки у тебе капіталу? Десять тисяч? Так це ж здорово! Який же ти безголовий скнара, коли морочишся зі своїми книгами.

Я відповів, що не бачу іншої ради - адже книги щомісяця перевіряються.

- Ех ти, недотепа! Найми писаря! - вигукнув він.- Когось із наших банкрутів - чого ж вони тут і товчуться... Якщо гратимеш успішно, ти в цьому коледжі й пальцем не ворухнеш.

В ту хвилину гамір став оглушливим, і мій новий знайомий, сказавши, що це вже хтось прогорів і що він усе розвідає й приведе мені писаря, застібнув куртку й пірнув у натовп. Виявилося, що він мав слушність: один з біржових королів справді прогорів, потерпів повний крах, і писар, котрий зобов'язався вести мої книги, звільняти мене від роботи і отримувати призначену мені освіту за тисячу доларів на місяць в «академічній валюті» (десять доларів у валюті Сполучених Штатів) виявився не ким іншим, як найкращим студентом Біллсоном, з якого я мав брати приклад. Бідолаха був засмучений до краю. Тільки за це я й можу похвалити Маскегонську комерційну академію - всіх нас, навіть найдрібнішу дрібноту, дуже засмучувало банкрутство; а для такого магната, як Біллсон, що так високо злетів у кращі дні свого процвітання, повний крах був особливо жахливий. Проте вміння гамувати свої почуття перемогло навіть гіркоту поразки, і Біллсон узявся за виконання нових обов'язків з міною пристойності та ввічливості.

Такі були мої перші враження від цього безглуздого [20] учбового закладу, і, чесно кажучи, пригадується мені й дещо приємне. Маючи капітал, я був господарем своїх пообідніх та вечірніх годин: писар вів мої книги, писар штовхався та кричав на «біржі», а я писав пейзажі та читав романи Бальзака - тоді це були два мої захоплення. І тому головне, чого я прагнув,- це лишитися при капіталі; тобто я намагався вести лише випробувані, безпечні операції. Такої лінії я тримаюся й понині. Я певен, що в цьому недосконалому світі найнебезпечнішою є ділова операція, прихована в дитячій грі: «Орел - я виграв, решка - ти програв». Пам'ятаючи напутні слова свого батечка, я почав примірятися до залізниць і з місяць займав безславну, але надійну позицію, потроху скуповуючи найтривкіші акції і терплячи (як тільки міг) презирство свого найманого писаря. Якось, для експерименту, я ризикнув: не маючи сумніву, що акції компанії «Пен-Хендл Преференс» (коли не помиляюсь) падатимуть і надалі, продав їх на кілька тисяч доларів. Та не встиг я провести цю операцію, коли якісь йолопи в Нью-Йорку почали грати на підвищення цін; акції компанії злетіли, як повітряна куля, і вже через півгодини моє становище стало загрозливим. Тоді кров батька, як він і передбачав, озвалася в мені, і я мужньо повів свою лінію: весь день продавав ці кляті акції, і весь день вони зростали й зростали. Виявилось, я потрапив під форштевень корабля самого Джея Гульда - пригадую, то був перший хід у великій біржовій грі. Недарма того вечора ім'я Лаудена Додда завоювало сторінки газети нашої академії, і тепер ми з Біллсоном (він знову лишився без місця) змушені були разом шукати вакансії писаря. Про кого мова, того й помічають. Моя катастрофа прикувала до мене загальну увагу, і тому я отримав місце писаря. Отож, як видно, і в Маскегонській комерційній академії можна було дечого навчитися.

Мене не дуже хвилювало, виграв я чи програв у цій складній і нудній грі, що велася навмання. Але написати про це бідолашному батькові в мене рука не піднімалась, і я намагався мобілізувати все своє красномовство. Я переконував його в тому (і це була свята правда), що студенти, які мають успіхи на біржі, не дістають ніякої освіти; отже, коли він бажає, аби я чогось навчився, хай утішається моїм банкрутством. Далі я (не дуже послідовно) попросив виділити мені новий капітал, урочисто обіцяючи мати справу лише з безпечними й надійними акціями залізниць. Насамкінець (дещо захопившись) я запевняв [21] батька, що не годен займатись бізнесом, і гаряче просив його забрати мене геть із цього огидного місця й відпустити до Парижа студіювати мистецтво.

Батько надіслав короткого ласкавого й сумовитого листа; він писав, що до канікул чекати все недовго, а там і поговоримо про все.

Коли я приїхав на канікули, батько зустрів мене на вокзалі, і я відразу помітив, що він дуже зістарівся. Здавалось, він думав тільки про те, як утішити сина та повернути йому силу (яку я, на його думку, втратив). Не треба зневірюватись, сказав він, чимало нинішніх бізнесменів починало кар'єру з невдачі. Я заявив, що не створений для бізнесу, і обличчя його спохмурніло:

- Не говори цього, Лаудене! Я не можу повірити, що мій син боягуз.

- Але таке життя не по мені,- правив я своєї.- Мене цікавить не біржа, а мистецтво. Я певен, що в мистецтві досягну значно більшого!

І я нагадав йому, що відомі художники заробляють чималі рроші, що будь-яке полотно Мейсоньє (1) коштує багато тисяч доларів.

- Невже ти вважаєш, Лаудене,- заперечив батько,- що людина, здатна написати тисячодоларову картину, не змогла б показати своє вміння та витримку і на біржі? Цей Мезон, якого ти щойно згадав, або й наш співвітчизник Б'єрстадт (2), опинившись завтра на пшеничній біржі, показали б свій характер! Лаудене, синку мій... Бачить бог, я дбаю лише про твоє щастя, і я хочу укласти з тобою угоду: наступного семестру я знову забезпечу тебе десятком тисяч ваших доларів, і якщо ти покажеш себе справжнім мужчиною і подвоїш цей капітал, я дозволю тобі поїхати до Парижа, коли тобі ще цього хотітиметься, в чому я дуже сумніваюсь. Але дозволити тобі втекти так ганебно, наче тебе відшмагали, мені не дозволяє гордість.

Серце моє закалатало, та за якусь хвилину я вже охолов. Я гадав, що куди легше тут, на місці.написати картину не гірше від Мейсоньє, аніж заробляти десять тисяч доларів на нашій пародійній біржі. Здивувався я із такого дивного способу перевірки, чи є в людини мистецький талант. Я навіть осмілився вголос висловити свій подив.

(1) Мейсоньє, Ернест-Жан-Луї (1815-1891) - відомий французький художник.

(2) Б'єрстадт, Албер (1830-1902) - американський художник-пейзажист. [22]

- Ти забуваєш, синку,- глибоко зітхнувши, сказав батько,- що я здатен судити лише про одне, але не про друге. Якби ти навіть мав геній самого Б'єрстадта, мені не додалось би здатності його поцінувати.

- Крім того,- вів я далі,- де ж тут справедливість? Іншим студентам допомагають батьки: надсилають телеграми із вказівками. Ось, приміром, Джім Костелло - він і кроку не ступне, поки батько не підкаже йому з Нью-Йорка, що робити. І невже ти не розумієш: коли хтось виграє, то комусь іншому конче треба програти?

- То я сповіщатиму тебе про всі вигідні справи! - зрадів батько.- Я не знав, що це дозволено. Я надсилатиму телеграми, зашифровані нашим службовим шифром, і ми влаштуємо щось на зразок фірми «Додд і син», ага? - Він поплескав мене по плечі й повторив, ласкаво усміхаючись: - «Додд і син», «Додд і син»...

Коли батько обіцяв надсилати мені свої поради, а комерційна академія ставала східцем на шляху до Парижа, я вже міг дивитися в майбутнє з надією. Та й батькові сама лише думка про нашу спільну участь у біржових шахрайствах так сподобалась, що він аж збадьорився. Скінчилося тим, що після сумної зустрічі на вокзалі ми сіли за обідній стіл у чудовому настрої.

А тепер треба ввести в мою оповідь нового героя, який, не зронивши ні слова і навіть пальцем не ворухнувши, визначив усе моє подальше життя. Тобі доводилось подорожувати Штатами, і, можливо, ти бачив його позолочену баню, що химерно мріє між дерев посеред широкої рівнини. Цей новий герой - не що інше, як капітолій штату Маскегон, який тоді тільки проектувався. Мій батечко вітав ідею цієї будови з почуттям, в якому змішувались патріотизм і жадоба наживи; і те, й інше були в нього Щирі, Він був членом всіх комітетів, зв'язаних з будовою, він пожертвував для неї значну суму, він готувався до участі в більшості контрактів. На конкурс надійшло чимало проектів. Коли я прибув на канікули, батько саме вивчав ті проекти; ця справа цілком його полонила, і першого ж вечора після мого приїзду він почав радитися зі мною. Нарешті я знайшов заняття, якому міг віддатися всім серцем! Щоправда, я був новачок в архітектурі, але Це було все-таки мистецтво; віддаючи перевагу класичному стилю, я розкошував у творчій праці - якийсь прославлений ідіот вважав, що ця здатність притаманна тільки генію. Я з головою поринув у батькові турботи: знайомився з усіма проектами, визначив їхні достоїнства [23] й вади, а крім того, простудіював чимало книг з архітектури, оволодів теорією деформації, вивчив поточні ціни на будівельні матеріали - тобто виконав усю чорнову роботу так сумлінно, що, коли настав час розглядати проекти, «Додд-Велика Голова» був увінчаний лаврами. Його докази були на рівні сучасності, його вибір комітет ухвалив, а я міг мовчки тріумфувати, знаючи, що й ці докази, і вибір належали мені. Коли затверджений проект уточнювали та доповнювали, моя роль стала ще значимішою: я розробив ескіз та власноручно виготував грати камінів у службових приміщеннях, і їх - випадково чи заслужено - прийняли. Запал та здібності, виявлені мною, здивували й порадували батька, а крім того, хоча мені, звісно, й не варто про це розводитись, саме завдяки моїм зусиллям капітолій мого рідного штату тепер не муляє, а милує око.

Отож, коли я повернувся до комерційної академії, настрій у мене був дуже бадьорий, і мої перші біржові операції увінчалися блискучим успіхом. Батько регулярно надсилав мені листи й телеграми. «Ти мусиш сам обдумувати свої рішення, Лаудене,- повсякчас наголошував він.- Я лише повідомляю тобі цифри, і за будь-яку операцію ти берешся на власний страх і ризик, тож усе, що ти зробиш, ти добудеш завдяки своїй рішучості та передбачливості».

Однак легко було зрозуміти, чого саме очікував від мене батько, і я, як завжди, квапився виправдати його сподівання. За місяць у мене вже було біля вісімнадцяти тисяч доларів «академічного капіталу». І тут я впав жертвою однієї з вад цієї системи. Я вже згадував, що «академічний капітал» можна було продавати, отримуючи один процент його номінальної вартості в американських доларах. Біржові спекулянти, терплячи крах, завжди продавали свою одіж, книги, банджо та запонки, щоб покрити дефіцит, а удачливі, навпаки, постійно боролися зі спокусою перетворити частину «прибутків» на долари для оплати цілком реальних утіх. А мені потрібні були тридцять доларів, аби купити приладдя для занять живописом, бо я часто ходив до лісу писати етюди; а що мої кишенькові гроші були на той час витрачені, то одного злощасного дня я реалізував три тисячі доларів «академічного капіталу» і купив палітру,- дякуючи порадам мого батечка, я вже вважав біржу місцем, де гроші самі пливуть до рук.

Палітру я придбав у середу і був на сьомому небі. [24]

Саме в той день мій батько (сказати «я» означало б покривити душею) намагався влаштувати подвійний опціон на пшениці між Чікаго і Нью-Йорком - як відомо, такі спекулятивні операції на шаховій дошці фінансів вважаються найризикованішими й найнепевнішими. У четвер доля відвернулась від батечка, і в п'ятницю ввечері моє прізвище вдруге з'явилося на дошці у списках банкрутів. Це був жорстокий удар: у будь-якому випадку батькові було б нелегко витримати його, бо хоч би як мучили чоловіка невдачі його єдиного сина, власні невдачі гризуть іще болючіше. Крім того, в гіркій чаші нашої невдачі була й краплина смертельної отрути: батько добре знав мої фінансові справи й відразу помітив нестачу трьох тисяч «академічного капіталу», а з його точки зору це означало, що я украв тридцять справжніх доларів. Такий присуд був, либонь, занадто суворий, але певною мірою батько мав слушність; хоча його біржова діяльність, на мою думку, по самій своїй суті виключала чесність, він педантично дотримувався всіх заведених правил. Я дістав од нього лише одного сумного листа, сповненого, проте, гідності та мужності, й більше він не писав аж до кінця семестру, а я знову став писарем, почав продавати одяг та етюди, аби добути кошти на чергову безнадійну спекуляцію; мої мрії про Париж розвіялись, мов дим, я був позбавлений навіть теплого батькового слова, його звичних порад.

Однак увесь цей час він, звісно, думав не про кого іншого, як про свого сина і про те, щoб з ним робити далі. Я певен, що його вжахнула моя безпринципність,- саме так, безперечно, батько оцінив мій вчинок,- тож він почав заповзятливо обмірковувати, як би в майбутньому позбавити мене всіляких спокус. Тим часом архітектор, котрий будував капітолій, похвалив мої грати; поки батько вагався, не знаючи, що вдіяти, втрутилася доля - і Маскегонський капітолій визначив усе моє подальше життя.

- Лаудене,- сказав батько, зустрівши мене на вокзалі широкою усмішкою,- якщо ти поїдеш до Парижа, скільки тобі треба часу, аби стати досвідченим скульптором?

- Я не розумію тебе, батьку! - обурився я.- Що значить «досвідченим»?

- Це значить - скульптором, якому довірятимуть найскладніші замовлення,- відповів він.- Приміром, оголену натуру або замовлення патріотичного та емблематичного плану. [26]

- На це піде років зо три,- відповів я.

__ І ти вважаєш, що цього зможуть навчити лише в Парижі? У нашій країні теж широкі можливості: кажуть, що цей самий Проджерс - дуже вправний скульптор, хоча він, либонь, занадто поважний, аби давати уроки. , - Крім Парижа, цього не навчишся ніде,-впевнено мовив я.

__ Так-так,- погодився батько,- я й сам розумію, що

це звучатиме вагоміше: «Молодий уродженець нашого штату, син одного з визначних громадян, пройшов курс навчання у найдосвідченіших майстрів Парижа!»

Він говорив, смакуючи кожне слово.

- Любий таточку, про що мова? - обурився я.- Мені ж ніколи не спадало на думку стати скульптором!

- Річ у тім, що я уклав контракт на поставки скульптур для нашого капітолію,- відповів батько.- Спочатку я задумав це як звичайну комерційну операцію, а потім вирішив, що краще перетворити її на сімейну справу. Це співпадає з твоїми бажаннями, тут можна заробити чималу суму, а водночас і виявити патріотизм. Отож твоя згода - і можеш подаватись до Парижа, а через три роки повернешся, щоб оздобити капітолій свого рідного штату. Перед тобою блискуча перспектива, Лаудене. І ще одне: до кожного заробленого тобою долара я додам один від себе. Але чим швидше ти поїдеш і чим старанніше вчитимешся, тим буде краще, бо, якщо перші статуї не задовольнять смаки громадян Маскегону, нам буде дуже прикро.

РОЗДІЛ II

РУССІЛЬЙОНСЬКЕ ВИНО

Батьки моєї матері були шотландцями, тож по дорозі в Париж я мав навідати мого дядечка Адама Лаудена, який, покинувши справу бакалійника, благоденствував в Едінбурзі. Дядько розмовляв зі мною дуже стримано й вельми іронічно. Пригощав він мене чудово; жив я в розкішній кімнаті - але, як мені здалося, дядько відшкодовував кожен цент усіх цих витрат тим, що безперестану потай потішався з мене - окуляри його знай поблискували, а кутики рота знай посіпувались. Ця іронічність, наскільки я зрозумів, пояснювалась лише тим, що я американець. «Та-а-ак! - усміхався він, розтягуючи це слово без кінця-краю.- У вас, мабуть, усе це робиться інакше...» [27]

Всі мої численні двоюрідні брати й сестри при цьому весело хихотіли. Можливо, саме отаке ставлення й породило характерну для американців схильність до розиграшів. Врешті-решт я й сам не витримав - повідомив, що мої друзі влітку ходять голяком, а друга методистсько-єпископальна церква у Маскегоні прикрашена скальпами. Ці злети фантазії прийняли майже так само, як повідомлення про те, що мій батько належить до республіканської партії, а в школі навчають писати деякі англійські слова трохи не так, як їх пишуть у Англії. Ось якби я розповів їм щиру правду - як батько платив щороку високу плату за те, щоб мене навчали у справжньому гральному клубі,- мої жахливі родичі мали б значно більше підстав хихотіти й кепкувати.

Як по правді, часом мене охоплювало бажання дати дядькові Адаму міцного стусана; певно, саме цим усе й скінчилося б, якби на мою честь не влаштували званий обід. На нім я відчув себе знаменитістю. Тут, на превеликий подив і радість, я переконався, що неввічливе ставлення до мене не виходить за межі тісного сімейного кола і навіть може свідчити за вияв родинної ніжності. Гостям мене відрекомендовували з гідною повагою, а те, що мовилося про «мого американського зятя, чоловіка маленької Дженні, Джеймса К. Додда, славнозвісного маскегонського мільйонера», звісно, сповнювало серце сина гідністю.

Спочатку моїм гідом по місту був літній клерк мого діда, приємний сором'язливий чоловічок, вельми охочий до віскі. В товаристві цього сумирного, але зовсім не аристократичного супутника я оглянув «Трон Артура» і Колтон-Гілл, послухав, як грає оркестр у саду на Принсез-стріт, подивився на історичні реліквії та на кров Річчіо у могутньому замку на скелі і закохався в цей замок, і в незліченні шпилясті церкви, і в величні будинки, і в широкі проспекти, і в вузенькі залюднені вулички старовинного міста, де мої пращури жили й помирали ще до часів Христофора Колумба.

Та значно більше цікавила мене реліквія зовсім іншого роду - мій дід, Александр Лауден. Свого часу цей старий джентльмен був простим муляром і, як мені здається, вибився в багатії лише завдяки кмітливості, а не якимось особливим чеснотам. Його зовнішність, мова та манери вказували на незнатне походження, що було джерелом прибутної гіркоти та роздратування для дядька Адама. Під нігтями в діда, попри дбайливий нагляд, постійно з'являвся підозрілий траур, одяг висів на ньому мішкувато, як святковий костюм на плечах робітника-поденника, його мова була грубувата, проста і повільна; тож навіть у кращі хвилини, коли він згоджувався тримати язик за зубами, сама його присутність в кутку вітальні, його обвітрене зморшкувате обличчя, його поріділе волосся, його струджені руки і весела хитрувата усмішка безжально виказували той ганебний факт, що наша сімейка вибилася з простого люду. Хоч би як маніжилась моя тітонька, хоч би як дерли носа мої кузени й кузини, ніщо не могло спростувати вагомої фізичної реальності - старого муляра, котрий сидів у кутку біля каміна.

(1) Річчіо - секретар шотландської королеви Марії Стюарт (XVI ст.). Убитий в замку, про який тут іде мова.

Те, що я американець, давало мені одну перевагу: я й подумки не соромився діда, і старий одразу це помітив. Він дуже ніжно згадував мою матір - мабуть, тому, що звик порівнювати її з дядечком Адамом, якого зневажав, не. тільки цього не приховуючи, а, навпаки, підкреслюючи,- і вирішив, що шанобливе ставлення до нього я успадкував від його улюблениці. Під час наших прогулянок, які незабаром стали щоденними, він інколи (обов'язково попередивши мене, щоб я не пробовкався Адамові) заходив у який-небудь шинок, де в давні часи бував не раз, і там, якщо зустрічав своїх давніх друзів, зі щирою гордістю представляв мене їм, відпускаючи водночас приховані шпильки на адресу інших своїх нащадків. «Це одиначок моєї Дженні,- хвалився він.- О, він чудовий хлопець!»

Ми не оглядали пам'яток старовини, не милувалися краєвидами - ми лише відвідували похмурі околиці. Старий казав, що саме він був колись підрядчиком, який будував їх, а часом - і єдиним архітектором. Мені не часто доводилось бачити споруди, гірші за них,- здавалось, це від сорому червоніли цегляні стіни й блідли черепичні дахи. Але я таїв свої враження від старого ремісника, і коли він показував мені ще одну потвору, додаючи: «Оцю новину обмізкував я: дешево, гарно і всім сподобалось, а потім цю придумку у мене вкрали, і нині під Глазго є цілі квартали з отакими готичними оздобами».- я чемно висловлював своє захоплення і (помітивши, що це вельми тішить діда) питав, у скільки обійшлася кожна така прикраса. Та найприємнішою і незмінною темою наших розмов був Маскегонський капітолій. Я по пам'яті накреслив усі плани цієї будівлі, а дід з допомогою вузенької книжечки, заповненої цифрами й таблицями (то був, певно, довідник Моулсворта; дід завжди носив його в кишені), складав приблизні кошториси і купував на уявних торгах уявні підряди. Наших маскегонських будівельників він охрестив зграєю пожадливих бакланів, і ця близька для обох тема в поєднанні з моїми знаннями архітектурних понять, теорії деформації та цін на будівельні матеріали в Сполучених Штатах стала надійним грунтом для зближення діда й онука, в усьому іншому зовсім не схожих, і змусила мого дідуся зі щирим запалом називати мене «найрозумнішим дитям». Отож, як ви незабаром упевнитесь, капітолій мого рідного штату вдруге справив могутній вплив на моє життя. [29]

Однак, залишаючи Едінбург, я й не підозрював, яку важливу справу я зробив для свого майбуття, і відчував лише велику полегкість від того, що розлучаюсь врешті з цією досить нецікавою сім'єю і незабаром порину в місто райдужних надій - Париж. Кожна людина прагне створити свій власний роман; мій задум пов'язувався виключно з мистецтвом, студентським життям у Латинському кварталі, бурхливим Парижем, світ якого так вражаюче описав похмурий чарівник - автор «Com^die Huma-maine» '. І я не розчарувався та й не міг розчаруватися, бо моїм очам являвся не реальний Париж, а той, що віддавна чарував мою уяву. Моїм сусідою в жахливому, затхлому пансіоні на вулиці Расіна був 3. Марка; в паскудному ресторанчику я обідав за одним столом з Лусто і Растіньяком; а коли на перехресті мене ледве не збивав з ніг кабріолет, то ним правив, звісно, Максим де Трай. Обідав я в дешевому ресторанчику, а жив у дешевому пансіоні не тому, що терпів нестатки, а з романтичних спонукань. Батько був щедрий на гроші, і якби мені тільки забаглося, я жив би на Quartier de I'Etoile (2) і щодня їздив на заняття в екіпажі. Але тоді всі чари паризького життя для мене розвіялися б: я залишився б колишнім Лауденом Доддом, а так я перетворювався на студента з Латинського кварталу, спадкоємця Мюрже (3), і я справді жив у самій гущі того люду, серед якого жили герої його роману, який я запоєм читав і перечитував, над яким мені так мріялось у лісах Маскегону.

(1) «Людська комедія» (франц.) - серія романів Оноре де Бальзака (1799-1850). Згадувані 3. Марка, Лусто, Растіньяк, Максим де Трай - персонажі творів великого французького письменника.

(2) Квартал Зірки (франц.) - район аристократичних кварталів Парижа.

(3) Мюрже, Анрі (1822-1861) - автор роману «Сцени з життя богеми», в якому змальовується аристократична молодь Латинського кварталу - району Парижа, де мешкали студенти, бідні художники, письменники. [ЗО]

Тоді всі ми, мешканці Латинського кварталу, були трохи схиблені на далеко не першорядному Мюрже. В театрі «Одеон» вистава з життя богеми (нудна й сентиментальна) йшла навдивовижу (як для Парижа) довго і відродила створену Мюрже легенду. Майже в усіх мансардах нашого кварталу розігрувалась в особистому порядку одна й та ж вистава, і чимало студентів з невимовним задоволенням свідомо наслідували Родольфа чи Шонара(1). Дехто з нас заходив у цьому захопленні далеко, інші - ще далі. Я, приміром, неймовірно заздрив одному з моїх співвітчизників, який наймав майстерню на вулиці Мосьє Принца, носив чоботища, збирав своє довге волосся в сіточку і в такому вигляді плуганився в наймерзенніший шинок кварталу, супроводжуваний любкою - натурницею-кор-сіканкою, вдягненою в строкате вбрання своєї вітчизни і професії. Треба мати неабияку душевну велич, щоб задовольняти з таким розмахом навіть свої примхи! Що ж до мене, то я задовольнявся тим, що завзято прикидався злидарем, виходив на вулицю в циліндрі сажотруса і намагався, попри численні неприємні пригоди, відшукати хоч одну особу з давно вимерлого виду ссавців - гризетку (2).

Найтяжчі жертви приносив під час обідів та вечорів: я був гурманом і тонким поцінувачем вин, тож лише щира відданість омріяній романтиці давала мені силу жувати й ковтати м'ясо чи не самих вівер (3) і запивати його червоним чорнилом з винарень Берсі. Траплялося, після тяжкого дня в майстерні, де я труждався старанно й досить успішно, на мене накочувала хвиля відрази до такого життя; тоді я покидав своє товариство та набридлі шинки й винагороджував себе за довгі тижні самопожертви добрими винами й витонченими стравами. Я сідав на терасі чи в альтанці якогось ресторану, розгортав томик одного з улюблених письменників і, то поринаючи в читання, то відкладаючи книжку вбік, розкошував, аж поки насувалися сутінки і Париж засвічував вогні, а потім прямував додому набережною Сени, під місяцем та зорями, збадьорений поезією та ситістю.

(1) Родольф і Шонар - персонажі роману Мюрже.

(2) Гризетка - дівчина-робітниця (швачка, квітникарка тощо), ризетки були героїнями роману Мюрже «Сцени з життя богеми»

(3) Вівера - дика тварина, що нагадує куницю. [31]

Якось, коли я на другому році паризького життя влаштував собі такі розкоші, зі мною трапилась пригода, завдяки якій я познайомився з Джімом Пінкертоном. Ясного жовтневого дня я обідав на самоті. Пожовкле листя обсипалося з дерев і розліталось бульварами. В такі дні вразливі натури схильні і сумувати, і веселитись. Ресторан був не з найпопулярніших, але мав добрий льох, де гостям пропонували досить довгий список вин. Саме його я читав з подвійною насолодою людини, яка кохається і в добрих винах, і в благозвучних назвах,- аж поки натрапив на маловідому марку: «Руссільйонське». Я ніколи ще не куштував того вина, тож замовив пляшку і, визнавши вино пречудовим, випив пляшку до дна, а потім замовив, як завжди, ще пінтову пляшечку. Виявилось, що в невеликі пляшки руссільйонське вино не розливають. «Гаразд,- мовив я,- принесіть ще одну велику». Столи в тому льоху стоять густо, і незабаром, пригадую, я вже голосно перемовлявся з сусідами. Мабуть, мене не задовольнили ті співрозмовники, бо я обводив поглядом залу: всі стільці розвернулися в мій бік, всі обличчя усміхались до мене. Я навіть пам'ятаю, про що вів мову, і хоча відтоді спливло вже двадцять років, вуглинки сорому все ще печуть мене, і я докину вашій уяві лише запевнення, що моїм натхненням керував патріотизм. Я вирішив продовжити нашу бесіду в кав'ярні, та, вийшовши на вулицю, побачив, що я сам. Ця обставина й тоді мене майже не здивувала, а тепер дивує ще менше; зате мені стало вельми прикро, коли я помітив, що намагаюсь пройти крізь кіоск. Я подумав, чи не зашкодила мені остання пляшка, і вирішив відсвіжитися чашечкою кави з коньяком. У кав'ярні «Джерело», куди я подався, сяяв водограй, і (що мене вкрай здивувало) вітрячок та інші механічні фігурки, щойно налаштовані, строїли неймовірні міни. У кав'ярні було незвично жарко й ясно, і кожна деталь, починаючи з облич відвідувачів та кінчаючи літерами в газетах на столах, виступала напрочуд чітко, а вся зала м'яко й приємно погойдувалась, і я навіть подумав, що ніколи не намилуюся тією картиною,- та враз мене пойняв сум, а потім так само раптово я зробив висновок, що я п'яний і що мені треба лягти спати.

До мого пансіонату було дуже близько. Там я взяв у швейцара свічку й піднявся на четвертий поверх у свою кімнату. Хоч я був п'яний як чіп, думка моя працювала з надзвичайною ясністю й логічністю. Мене турбувало єдине: як би не спізнитись завтра на заняття. Тож, помітивши, 'що годинник над каміном зупинився, я вирішив зійти вниз і дати відповідні розпорядження швейцарові. Лишивши свічку на столі й не причиняючи дверей, щоб, ідучи назад, не заблукати, я почав спускатися сходами. Непроглядна темрява заповнювала будинок, та оскільки на майданчик виходило тільки троє дверей, заблукати було ніяк. Я вже нарахував чотири поверхи, однак до швейцарської так не втрапив. Звісно, я дуже легко міг збитися з рахунку.

(1) Пінта - англійська міра об'єму, приблизно 0,57 літра.[32]

Я пройшов ще один марш, і ще один, і ще один, аж поки нарахував абсурдну кількість поверхів - дев'ять! Я вже не мав сумніву, що якимось дивом проскочив повз швейцара, не помітивши його; адже, за найскромнішими розрахунками, я опустився вже на п'ять поверхів нижче рівня вулиці і перебував тепер під землею. Відкриття, що мій пансіон стоїть над катакомбами, мене дуже зацікавило, і якби я не мав на ранок ніяких планів, то, безперечно, цілісіньку ніч досліджував би те підземне царство. Але я твердо пам'ятав, що завтра мені треба встати вчасно, а для цього вкрай необхідно знайти швейцара. Тож я повернув назад і, старанно відраховуючи поверхи, почав підніматися до рівня землі. П'ять... шість... сім маршів! - та швейцара нема й сліду! Це вже мені добре-таки набридло, й, зміркувавши, що кімната моя десь близько, я вирішив повернутися до неї і лягти спати. Восьмий... дев'ятий... десятий... одинадцятий... дванадцятий... тринадцятий поверх! Мої відчинені двері, здавалось, щезли так само, як і швейцар та його нічник. Я пам'ятав, що в найвищій своїй частині будинок нараховує шість поверхів, а тепер виходило, що я знаходився принаймні на три поверхи вище від даху.

Напочатку ця дивна пригода мене потішала, але тепер, цілком природно, почала дратувати. «Моя кімната має бути саме отут!» - сказав я і, простягши руки, рушив до дверей. Дверей не було, не було й стіни; замість них переді мною розкрився темний коридор. Певний час я йшов ним, не зустрічаючи ніяких перешкод. І це в будинку, де на кожному поверсі було лише по три невеличкі кімнати та сходи! Все було таке безглузде, що мені, як ви легко здогадуєтесь, увірвався терпець. Аж тут я помітив світло, що пробивалося з-під дверей, простер руки, намацав круглу дверну ручку, натис на неї і ввійшов до [33] кімнати. Там я побачив молоду леді: зважаючи на її досить інтимний туалет, вона саме збиралася лягти спати.

- Прошу вибачити за вторгнення,- сказав я,- але я мешкаю в дванадцятому номері, а з цим проклятим будинком трапилось щось незрозуміле...

Вона поглянула на мене і мовила:

- Якщо ви вийдете на хвилинку, я вас туди проведу. Таким чином справу було залагоджено при повному

самовладанні обох сторін. Я почекав за дверима. Невдовзі дівчина вийшла в халаті, взяла мене за руку, повела сходами вгору (себто на четвертий поверх вище даху) і вштовхнула в мою кімнату. Надміру стомлений своїми пригодами, я впав на ліжко і заснув, як дитина.

Я оповів цю пригоду так, як вона мені явилась уночі; та наступного ранку, прокинувшись і пригадуючи подробиці, я не міг не визнати, що в цій історії було чимало сумнівного. Врешті, я вже не мав наміру йти до майстерні, а рушив до Люксембурзького саду, щоб там у товаристві горобців, статуй та опалого листя остудити голову й прояснити свої думки. Я завжди був закоханий в цей сад: тут ніби занурюєшся в історію та літературу. Із цих вікон визирали Баррас і Фуше(1). На цих лавах писали вірші Лусто і Банвіль (2) (перший здається мені не менш реальним, ніж другий). Міський шум ледь долинає сюди, і тобі в душу плине шелест листя, щебети горобців та дітей, спокійні погляди статуй. Я сів на лаву напроти входу в музей і почав розмірковувати над подіями минулої ночі, намагаючись відсіяти, наскільки міг, істину від домислу.

При світлі дня виявилось, що в будинку справді лише шість поверхів. З усім моїм архітектурним досвідом я не міг утиснути в його висоту оті безкінечні сходові марші, а в його довжину - той довгий коридор, яким я блукав затемна. Але найбільш вражаючим було навіть не те. Десь я вичитав афоризм, який стверджував, що все може виявитись невідповідним собі, за винятком людської натури. Будівля може вирости чи попросторішати - врешті, це може видатись людині, що добре пообідала. Океан може випаруватись, скелі - вивітритись під сонцем, зірки - попадати з небес, мов яблука восени,- і жоден філософ не сприйме ці явища як неприродні. Але моя зустріч з молодою леді була явищем зовсім іншого порядку. Дівчат до тих явищ не зараховують: погодьмося, вони навряд чи підійдуть до цього ряду; інакше кажучи -вони зовсім окремішні особи. Я був ладен згодитися з будь-якою точкою зору, бо всі вони вели до одного висновку, до якого я й почав був схилятися,- коли мені на думку спав іще один аргумент, остаточно його підтвердивши. Я міг відтворити всю нашу розмову, слово в слово; так ось - я заговорив з нею по-англійськи, а не по-французьки, і вона відповіла мені тією ж мовою: Звідси випливало, що мої нічні пригоди були ілюзією: і катакомби, і сходи, і милосердна леді - все це мені наснилось...

(1) Баррас і Фуше - члени уряду Директорії, який наприкінці XVIII ст. розміщався в Люксембурзькому палаці, згодом перетвореному на музей.

(2) Банвіль, Теодор (1823-1891) - французький поет. [34]

Ледве я встиг дійти такого висновку, як осіннім садом пронісся порив вітру, сухе листя посипалось дощем, а над моєю головою з голосним цвірінчанням злетіла хмарка горобців. Ця заспокійлива метушня тривала якусь мить, але вона встигла вивести мене з легкої задуми. Я підвів голову і побачив просто перед собою молоду леді в брунатному жакеті і з етюдником у руках. Поруч з нею йшов юнак, на кілька років старший за мене, з палітрою під пахвою. їхня ноша, а також напрям руху підказали мені, що вони прямують до музею, де дівчина, без сумніву, копіює якусь картину. Уявіть же мій подив, коли я впізнав у ній мою вчорашню незнайомку! Якщо у мене й були сумніви, вони миттю розвіялись, коли наші погляди зустрілись і вона, зрозумівши, що я впізнав її, і пригадавши, в якому вбранні була вона під час нашої зустрічі, трохи зніяковіла й опустила очі.

Не пригадую вже, була вона гарненька чи ні, але за першої нашої зустрічі вона виявила стільки доброго глузду, а мій вигляд був настільки жалюгідний, що тепер я відразу запалився бажанням показати себе у вигіднішому світлі. її супутник був, найімовірніше, її братом, а брати схильні діяти без зайвих роздумів - адже їм ще в дитинстві доводиться захищати людську гідність сестер; тож я вирішив, що найкраще буде зараз же вибачитись, аби запобігти можливим ускладненням.

Я попрямував до дверей музею і ледве встиг наблизитись до входу, як звідти вийшов той самий юнак. Отак я й зіткнувся з третім чинником моєї долі,- бо мій життєвий шлях визначився трьома рушійними силами: моїм батьком, капітолієм штату Маскегон і моїм другом Джімом Шнкертоном. Що ж до юної леді, яка тоді володіла всіма моїми думками, то відтоді я її так і не бачив і нічого про неї не чув - прегарний приклад гри в піжмурки, ««У ми називаємо життям... [35]

РОЗДІЛ III,

ЯКИЙ ЗНАЙОМИТЬ ІЗ МІСТЕРОМ ПІНКЕРТОНОМ

Юнак, як я вже сказав, був на кілька років старший від мене. Він мав гарну статуру, дуже рухливе обличчя, приємні манери, а його сірі очі були по-пташиному зіркі.

- Вибачте, можна сказати вам кілька слів? - звернувся я до нього.

- Дорогий сер,- відповів він,- я не знаю, про що буде ваша мова, але готовий вислухати й сотню ваших слів.

- Ви щойно супроводили молоду леді, до якої я вчора зовсім незумисно виявив неввічливість. Звернутися безпосередньо до неї означало б поставити її знову в незручне становище, а тому я радий можливості вибачитися перед її другом, а можливо, її родинним захисником.

- Ви мій співвітчизник! - вигукнув юнак.- Доказ - ваша ґречність у ставленні до цієї дівчини. Вона заслуговує найвищої поваги. Мене познайомили з нею вчора ввечері за чаєм у товаристві моїх друзів, і, зустрівшись з нею сьогодні, я, звісно, запропонував нести її палітру. Мій дорогий сер, чи можете ви назвати ваше ім'я?

Я був дуже розчарований, почувши, що він зовсім чужий моїй юній леді; ще хвилину тому прагнучи знайомства, я тепер ладен був піти геть. Та водночас щось в очах незнайомця вабило мене.

- Мене звати,- сказав я,- Лауден Додд. Я приїхав з Маскегону вчитися ліплення.

- Ліплення? - перепитав він так, наче щойно відкрив це слово.- А мене звати Джеме Пінкертон. Дуже радий нагоді познайомитися з вами.

- Пінкертон? - і собі здивувався я.- Чи не той самий Пінкертон-Трощитель Стільців?

Він підтвердив мій здогад задоволеним хлоп'ячим сміхом; та й справді - будь-хто з мешканців Латинського кварталу міг би пишатися таким прізвиськом.

Щоб пояснити, звідки взялося це прізвисько, мені доведеться заглибитись в історію звичаїв нашого дев'ятнадцятого століття - такий відступ вельми цікавий і сам по собі. В деяких художніх студіях досить по-варварськи й непристойно насміхалися з новачків. Але дві події, що стались одна за одною, сприяли пом'якшенню диких звичаїв, і, як це часто буває, завдяки тому, що в хід були пущені саме варварські способи. Перша подія трапилась тоді, коли поміж нас з'явився новачок із Вірменії. Він був невисокий на зріст, на голові носив феску, а в кишені [36] (чого ніхто не помітив) - кинджал. Жарти почалися, як звичайно, але -певно через ту феску - завзятіше. Він терпів їх мовчки, а це ще більше під'юджувало насмішників-студентів. Та коли хтось із них дозволив собі справді непростиму брутальність, новачок вихопив кинджала і встромив кривдникові в бік. Радий повідомити, що тому джентльменові довелось пролежати кілька місяців у ліжку.

Другій події Пінкертон завдячує своїм прізвиськом. Якось у переповненій майстерні студенти випробовували вельми жорстокими та брудними витівками переляканого новачка. Раптом високий блідий юнак вигукнув: «Гей, англійці й американці, прикриємо цю лавочку!» Англосакси жорстокі, але не люблять паскудства, і цей заклик одностайно підтримали. Студенти - англійці й американці - схопили свої стільці, й за мить жартівники вмилися кров'ю, французи відкотилися до дверей, і ошелешену жертву звільнили від наруги. У цім бою англійці й американці укрили себе славою, але я пишаюсь тим, що призвідником був американець, притому - палкий патріот; саме його пізніше на виставі «L'Oncle Sam» (1) доводилось не раз відтісняти в глибину ложі, бо він раз у раз вигукував: «О моя вітчизно, моя вітчизно!» А ще один американець (мій новий знайомий Пінкертон) найбільше відзначився в тій битві. В його руках ущент розтрощився стілець, і найгрізніщий з супротивників відлетів убік і прорвав спиною полотно з зображенням, як ми казали, «свідомо оголеної натури». Розповідали, що той вояка так і вискочив на бульвар у розідраній полотнині.

Легко уявити, скільки розмов викликала ця подія в Латинському кварталі і як я радів зустрічі з моїм славетним співвітчизником. Того ж ранку я мав нагоду особисто познайомитись з його донкіхотськими нахилами. Коли ми проминали майстерню одного молодого французького художника, чиї картини я давно вже обіцяв подивитись, я запросив Пінкертона (як це заведено в Латинському кварталі) зайти до нього разом зі мною. В ті часи серед моїх товаришів траплялися вельми неприємні особи. Паризькі художники-майстри завжди викликали в мене захоплення й повагу; що ж до студентської маси, то чимало початківців майже не мали хисту до живопису, і я не раз дивувався, звідки беруться справжні майстри і куди діваються студенти-нездари. Схожа таємниця огортає й середні ланки медичної освіти і, мабуть, не раз спантеличувала й неспостережливих людей. В усякому разі, той суб'єкт, до якого я завів Пінкертона, був один з наймерзенніших п'яниць кварталу. Він запропонував нам помилуватись велетенським зображенням святого Стефана; мученик борсався в калюжі крові на дні висохлої водойми, а натовп іудеїв у жовтих, зелених та блакитних шатах кидав в нього,- зважаючи на зображення,- здобними булками. Поки ми озирали це творіння, господар майстерні пригощав нас оповіддю про епізод із власної біографії, який саме тоді був у нього на язиці і в якому, на його думку, він грав досить героїчну роль. Я належу до тих американців-космополітів, які сприймають світ (і на батьківщині, й за кордоном) таким, який він є, і вважають за краще лишатися глядачами; та навіть я слухав ту історію, майже не приховуючи огиди. Зненацька я відчув, що мене розпачливо смикають за рукав.

(1) Дядько Сем (франц.) Дядько Сем став фольклорним символом Сполучених Штатів Америки. [37]

- І він каже, що спустив її сходами? - уточнив Пінкертон, зблідлий, як святий Стефан(1).

- Так,- відповів я.- Свою натурницю, яка йому набридла. А потім кидав у неї камінням. Мабуть, саме це підказало йому сюжет картини. Та він навів дуже непереконливе виправдання: вона годилася йому в матері.

Пінкертон чи то застогнав, чи то схлипнув.

- Скажіть йому,- мовив він, задихаючись,- бо я не розмовляю французькою, хоч дещо розумію... Скажіть йому, що я зараз прокомпостую йому голову.

- Прошу вас, стримайтесь! - вихопилось у мене.- У них тут свої порядки!

І я спробував вивести Пінкертона з майстерні.

- Ні, спершу скажіть, щoб ми про нього думаємо,- заперечив він.- Врешті, я сам скажу, щoб про нього думає чесний американець.

- Краще це зроблю я,- заперечив я, виштовхуючи

Пінкертона за двері.

- Que ce qui a?(2)-спитав студент.

- Monsieur se sent mal au coeur d'avoir trop regarder votre cioute(3),- відповів я, намагаючись не втратити гідності, і подався вслід за Пінкертоном.

(1) Згідно з легендою, святого Стефана побили камінням за його відданість християнській вірі.

(2) - Що це з ним? {Франц.)

(3) -Він надто довго дивився на вашу мазанину, і його замлоїло (франц.). [ 38]

__ Що ви йому сказали? - спитав той.

- Єдине, що могло його вколоти,- відповів я. Після тієї сцени, після безцеремонності, з якою я ви

штовхав мого нового знайомого за двері, після того, як сам вислизнув слідом за ним, мені лишалося запросити його пообідати зі мною. Я забув назву ресторану, куди я завів його; пам'ятаю лише, що ресторан був десь побіля Люксембурзького палацу; через хвилину ми вже сиділи за столом один проти одного і, за звичаєм юності, викопували з свого минулого характерні події, як це роблять тер'єри, полюючи на кроликів.

Батьки Пінкертона поїхали з доброї старої Англії, де, як я зрозумів, він і народився, але він про це не сказав. Чи то він сам утік з дому, чи його вигнав батько, я не допитувався, але вже в дванадцять років він не мав ні рідних, ні даху над головою. Мандрівний фотограф підібрав його, мов опалий глід, при дорозі в Нью-Джерсі. Меткий хлопчак сподобався йому, і він узяв його в мандри, навчив усього, що вмів сам - себто робити фотокартки і сумніватися в святому письмі,- а потім помер у придорожній канаві десь в Огайо.

- Він був чудовою людиною! - мовив Пінкертон.- Бачили б ви його, містере Додд! Він був величний і благовидний, як патріарх.

Після смерті свого покровителя хлопець успадкував фотографічне обладнання і продовжив діло.

- Таке життя було мені до душі, містере Додд! - вів далі Пінкертон.- Я побував в усіх мальовничих куточках розкішного континенту, спадкоємцями якого ми з вами народились. Побачили б ви мою колекцію фотокарток! Шкода, що вона не зі мною! Я робив знімки для себе, на пам'ять, на них зафіксовані і найвеличніші, й найчарівливіші явища природи.

Мандруючи Західними Штатами та іншими територіями і займаючись фотографією, він читав усі книжки, які траплялися йому,-гарні, погані й такі собі, читав книжки прості й незрозумілі, починаючи з романів Сільвейнуса Кобба й кінчаючи «Началами» Евкліда, причому, на превеликий подив, і того, й того автора він прочитав однаково уважно. Обдарований дивовижною спостережливістю и чудовою пам'яттю підліток вбирав у себе відомості про люд, промисловість, природу, він накопичував У своїй голові силу-силенну розкішних правдоподібних нісенітниць, які приймав за щиру правду і знання яких вважав обов'язковим для кожного справжнього американця. [39] Бути чесним, бути патріотом й однаково рвійно загрібати культуру та гроші - такі були його життєві принципи. Згодом я не раз питав його, навіщо йому все це. «Щоб створити наш національний тип! - гаряче заявив Пінкертон.- Це наш загальний обов'язок, ми всі маємо творити американський тип! Лаудене, в ньому - єдина надія людства. Якщо й ми зазнаємо невдачі, як усі оті старі феодальні монархії, що ж залишиться?»

Фотографічна справа не задовольняла його честолюбних прагнень - її неможливо було розширити, пояснив він, в ній не відчувалося духу сучасності, і трапилось так, що він узявся за спекуляцію залізничними квитками. Я не зовсім зрозумів, як він здійснював операції, але суть їх полягала в тому, щоб позбавити залізницю частини її прибутків.

- Яз головою поринув у цю справу,- розповідав Пінкертон.- Я недоїдав і недосипав, і навіть найдосвідченіші мої колеги визнали, що я засвоїв усі тонкощі справи протягом місяця, а протягом року ще й революціонізував її. Вона надзвичайно захоплююча! Це дуже цікаво: вибрати в натовпі клієнта, за хвилину осягнути його вдачу та звички, вискочити з контори й ошелешити його, запропонувавши квитка до того самого місця, куди йому конче треба дістатись. Навряд чи на всьому континенті знайшовся б спекулянт, який зазнав менше невдач, аніж я. Але для мене це ремесло було тільки щаблем. Я заощаджував кожен долар, я думав про майбутнє. Я знав, чого прагнув: багатства, освіти, пишного особняка, розумної й культурної дружини. Так, так, містере Додд,- тут він підвищив голос,- кожен мужчина повинен знайти собі дружину, духовно вищу за нього. Інакше це буде не єднання душ, а лише поступка власній хтивості. Така моя думка... Я робив заощадження, і чималі! Але не кожний - так, так, далеко не кожний! - насмілився б зробити те, що зробив я: прикрити дуже прибуткове агентство в Сент-Джо, де я гріб долари лопатою, і самотою, без друзів, не знаючи ні слова по-французьки, приїхати сюди, щоб витратити свій капітал на опанування мистецтвом.

- Це була давня мрія,- спитав я,- чи миттєва примха?

- Ні те, ні те, містере Додд. В ті часи, коли я був мандрівним фотографом, я, звісно, навчився розуміти велич і красу творінь нашого Всевишнього. Та річ не в тім. Я просто спитав себе: що зараз найпотрібніше моєму століттю і моїй країні? Якомога більше культури та [40] мистецтва, відповів я. І ось, вибравши найкраще місце, де можна здобути необхідні знання, я зібрав гроші й приїхав сюди - добувати ці знання.

Слухаючи Пінкертонову оповідь, я відчував і захоплення, і сором. У нього в мізинці було більше енергії, ніж у всьому моєму тілі. Він був по зав'язку напханий всілякими чеснотами, він випромінював бережливість і сміливість, і якщо його мистецьке покликання здавалось дещо нечесним (принаймні людині з моїми вимогами), то в будь-якому випадку важко було передбачити, чого може досягти людина, сповнена такого завзяття, обдарована такою душевною й фізичною силою. Тому, коли Пінкертон запросив мене подивитись його твори (один із звичних способів поширення дружби в Латинському кварталі), я пішов із ним, сповнений цікавості й надій.

З ощадливості він наймав мансарду в багатоповерховому будинку біля обсерваторії; це була кімнатчина, де за меблі правили його власні валізи, а на стінах замість шпалер висіли його власні неймовірно бездарні етюди. Я ніколи не вмів з легким серцем казати людям прикрі речі, та все ж є предмет, щодо якого я нездатен лестити, не червоніючи,- це мистецтво і все, пов'язане з ним; тут моя щирість справді римська. Двічі я повільно й мовчки пройшовся вздовж стін, вишукуючи хоч якусь іскрину таланту, а Пінкертон ступав за мною, нишком намагаючись вичитати на моєму обличчі вирок; хвилюючись, він знімав кожен етюд, щоб я міг краще його роздивитись, і після того, як я мовчки оцінював його, широким жестом, повним відчаю, відкидав його. Коли я обійшов кімнату вдруге, ми обоє були глибоко засмучені.

- Ех,- зітхнув Пінкертон, порушуючи тривалу мовчанку,- ви можете нічого не казати...

- Ви хочете, щоб я був щирий із вами? На мою думку, ви просто марнуєте час,- сказав я.

- Ви не бачите в мене мистецького хисту? - спитав він, розгублено позираючи на мене.- Навіть ось у цім натюрморті з динею? Одному з моїх товаришів він сподобався...

Я ще раз дуже уважно розглянув диню, а потім знову похитав головою.

- Мені дуже жаль, Пінкертоне,- мовив я,- але я не можу порадити вам займатися живописом.

Мені здалося, що тієї ж миті він знову сповнився мужності, відштовхнувшись від розчарування, наче гумовий.

- Ну,- рішуче мовив він,- чесно кажучи, ви не [42] здивували мене. Але я продовжу навчання й віддам йому всі свої сили. Не думайте, що я марную час. Адже це все культура, і вона допоможе мені поширити сферу моєї діяльності, коли я повернусь на батьківщину. Можливо, я добуду місце в якомусь ілюстрованому журналі, а на крайній випадок я стану торговцем картинами,- додав він простодушно, хоча від такого жахливого припущення міг, здавалось, розпастися на порох весь Латинський квартал,- Адже все це життєвий досвід,- вів далі Шнкертон- а, на мою думку, люди схильні недооцінювати досвід і як прибуткову статтю, і як вигідне розміщення капіталу. Ну, то все одно. Тепер із цим покінчено. Однак, щоб сказати те, що ви сказали, треба мати мужність, і я ніколи цього не забуду. Ось вам моя рука, містере Додд. Я не рівня вам і по культурі, й по таланту...

- Ну, це лише ваші гадки,- перепинив я його.- Я бачив ваші роботи, але ви ще не бачили моїх.

- Ай справді! - вигукнув Пінкертон.- То ходім подивимось негайно. Хоч я певен - мені до вас далеко. Я це відчуваю.

Правду кажучи, мені не дуже хотілося вести його в мою майстерню. Гарні чи недосконалі були мої роботи - вони незмірно переважали його творіння. Але впевненість уже повернулась до нього. І я лише дивувався, слухаючи його веселу балачку про нові прожекти. І я врешті збагнув, в чому суть: переді мною був не художник, який зрозумів, що він не має хисту, а просто ділок, який довідався (можливо, надто несподівано), що одна його операція з двадцяти - невдала.

Власне, уже тоді (хоч я цього не міг і запідозрити) Пінкертон шукав розради в іншої музи і тішив себе надією, що віддячить мені за відвертість, зміцнить нашу дружбу і (за одним заходом) доведе мені свою талановитість. Уже по дорозі в майстерню", коли я розповідав про себе, вів виймав блокнота і щось нашвидку записував. Коли ми зайшли до мене, він знову вийняв олівця, притис його до вуст і обвів незатишну кімнату пильним поглядом.

- Ви хочете зробити шкір моєї майстерні? - не втримався я, знімаючи полотнину з «Генія штату Маскегон».

- Е, це моя таємниця,-відповів він.-Не звертайте уваги. І миша може допомогти левові.

Він обійшов статую, і я пояснив йому свій задум. Маскегон а зобразив у вигляді юної - зовсім іще юної - матері, дещо індіанського типу; на колінах вона тримала крилате дитя, яке символізувало майбутній злет нашого штату; [43] сиділа ж вона на купі уламків грецьких, римських та готичних скульптур, нагадуючи про ті країни, з яких ми виводимо свою генеалогію.

- І ви задоволені, містере Додд? - спитав Пінкертон, коли я скінчив говорити.

- Ну,- відповів я,- хлопці вважають, що ця жінка для ловеласа-початківця досить гарна. Як по правді, я й сам тієї ж думки... Ось із цього місця статуя постає в найвигіднішому ракурсі... Так, мені здається - у ній щось є, проте я маю намір ліпити ще краще.

- О, саме так! - вигукнув Пінкертон.- Це дуже гарно мовлено! - і він щось надряпав у блокноті.

- Що з вами? - занепокоєно спитав я.- Це ж звичайнісінький англійський вислів.

- А це ще краще! - засміявся Пінкертон.- Геній не усвідомлює власної геніальності! О боже, це ж слово в слово те, що треба!

І він знову щось надряпав.

- Якщо ви збираєтесь отак лестити мені,- мовив я,- то з розвагами покінчено.- І я замірився накинути на «Генія» полотнину.

- Не треба,- попросив Пінкертон.- Зачекайте! Ще кілька слів. Скажіть, що вам найбільше подобається в цій статуї?

- Було б краще, якби ви самі це сказали,- відповів я.

- Біда в тому,- заперечив він,- що я ніколи не займався скульптурою, хоча, звісно, не раз милувався нею, як кожна людина. Тож, будь ласка, поясніть мені подружньому, що вам у ній подобається, до чого ви прагнули і чим вона цінна. Це буде корисно для мене.

- Ну гаразд. В скульптурі першорядну роль грає маса. Адже вона, врешті, є різновидом архітектури,- почав я і прочитав справжню лекцію про цей вид мистецтва, беручи за ілюстрацію свій власний шедевр,- лекцію, яку я, з вашого дозволу (чи й без нього) випущу цілком і повністю. Пінкертон виявив надзвичайну зацікавленість, ставив питання, що виказували і неосвіченість, і практичну проникливість; водночас він безперестану нотував у записнику. Те, що мої висловлювання записувались, наче лекція відомого професора, надихало мене; а що я жодного разу не мав іще справи з пресою, то навіть не підозрював, що записуються вони геть спотвореними. З тієї ж причини (хоч американцеві це може здатися неймовірним) мені й на думку не спало, що вони будуть щедро приправлені дешевенькими плітками, а я сам і мої твори будуть [44] перетворені на фарш, аби задовольнити смаки читачів якоїсь недільної газети.

Я замовк, коли вечірні сутінки вже вкутали «Генія». Але розлучився я з новим другом лише після того, як ми домовились зустрітися наступного дня.

Мій співвітчизник сподобався мені відразу, і потім він так само цікавив, розважав і чарував мене. Я не буду розповідати про його вади, і не лише тому, що ті вади постали з його виховання, і неважко зрозуміти, що він леліяв і поглиблював їх, маючи за чесноти. Але не можу заперечити, що був він вельми неспокійним другом, і мої хвилювання почались незабаром.

Десь через два тижні після нашої першої зустрічі я відкрив таємницю записника. Мій люб'язний Пінкертон, як виявилось, надсилав кореспонденції до однієї з газет американського Заходу і черговий допис присвятив моїй особі. Я сказав, що він не мав права це робити, не спитавши мого дозволу.

- О, я так і знав! - вигукнув Пінкертон.- Я так і думав, що ви не зрозуміли, в чому справа, але мені все не вірилось - адже який це був би успіх!

- Друже мій, ви мали обов'язково попередити мене! - заперечив я.

- Звісно, так заведено, але ж ми друзі, і я затіяв усе для того, щоб прислужитися вам. Я хотів зробити сюрприз; я хотів, аби ви, як лорд Байрон, одного чудового ранку прокинулись і довідалися, що про вас пишуть усі газети! Погодьтесь, що такий задум - цілком природний. Адже пощо похвалятися ще не зробленою послугою...

- О боже мій! Та звідки ви взяли, що це для мене послуга?! - вигукнув я.

Він засмутився.

. - Ви вважаєте, що я дозволив собі надмірну вільність,- сказав він.- Тепер усе ясно. Краще б уже я обрубав собі руки! Я забрав би допис назад, але тепер уже пізно. Либонь, він уже друкується. А я ж писав його з такою гордістю і втіхою!

Тепер я думав лише про те, як утішити його.

- Ну, не варто корити себе,- сказав я.- Розумію, що ви хотіли зробити мені приємність, тож, я певен, допис ваш досить тактовний і кваліфікований. Тому не сумнівайтесь! - зрадів Пінкертон.- і яка газета! Бездоганна, блискуча, першокласна - «Сандіеральд» у місті Сент-Джо! Цю серію кореспонденцій придумав я сам: зайшов до редактора, виклав свій задум. [45]

Редактора заполонила новизна ідеї, і я вийшов з кабінету з угодою в кишені. Свою першу паризьку кореспонденцію я написав того ж вечора, ще в Сент-Джо. Редактор лише поглянув на заголовок і мовив: «Саме ви нам потрібні!» Цей опис літературного жанру, в якому я мав уперше фігурувати, мене анітрохи не заспокоїв, але я промовчав і став терпляче очікувати. І якось мені прислали газету, на якій стояло: «З привітом від Д. П.» Не без страху розгорнувши її, між звітом про змагання з боротьби та гумористичним дописом про манікюр (подумати тільки - що смішне можна написати про манікюр?!) я знайшов півтори колонки, що увічнювали мою особу і мою бідолашну статую. Як і редактор, що колись узяв до рук першу Пінкертонову кореспонденцію, я лише кинув погляд на заголовок і відчув дещо більше, аніж задоволення ще одне пікантне інтерв'ю Пінкертона паризькі художники величний маскегонськии каштоліи

Син мільйонера Додда -

патріот і скульптор. Він має намір ліпити ще краще!»

В тексті під заголовком мені впали в око вбивчі вислови: дещо тілиста фігура», ясна інтелектуальна усмішка», геній, який не усвідомлює власної геніальності»... Скажіть, містере Додд,- провадив репортер,- а що ви думаєте про власне американський скульптурний стиль? » Так, це питання мені ставили, і на це питання я - ох! - таки відповів; далі й наводилась відповідь або, точніше, якесь химерне кришиво з моєї відповіді, що виставляло мене на вселюдську ганьбу. Я дякував богові, що мої товариші, студенти-французи, не знають англійської мови, та коли я згадав про англійців - про Майнера, приміром, про братів Стеннісів,- то ладен був побити Пінкертона.

Щоб менше думати (коли це взагалі можливо) про неждане лихо, я розкрив батькового листа, який прийшов одночасно. У конверт була вкладена газетна вирізка, і мені в око знову впали вислови: син мільйонера Додда», дещо тілиста фігура» і все інше ганебне безглуздя. Мене зацікавило, що ж подумав про все це батько, і я почав читати листа: Дорогий мій хлопчику, надсилаю тобі вирізку з досить поважної газети, що видається у Сент-Джозефі. я дуже зрадів, прочитавши цей допис: нарешті [46] ти починаєш вибиватися в перші ряди, і я не можу не дякувати богові, усвідомлюючи, що небагатьом юнакам твого віку випадало зайняти майже дві газетні колонки. О, якби твоя мати стояла зараз поруч, читаючи допис через моє плече! Та будемо тішитись надією, що вона поділяє мою радість на небесах. Звісно, я послав газету твоєму дядькові й дідусеві в Едінбург, тож цю вирізку можеш зберегти собі на пам'ять. Цей Джім Пінкертон, мабуть, дуже корисний знайомий і, безперечно, дуже талановитий; а бути в товариських стосунках з журналістами- це завжди чудово».

Вважаю вельми похвальним для себе, що, ледве дочитавши ці слова, зворушливі в своїй щирості, я перестав гніватись на Пінкертона і відчув до нього вдячність. За все своє життя, виключаючи, можливо, лише факт мого народження, я не приніс батькові більшої радості, ніж та, яку він відчув, читаючи допис у «Санді Геральд». Отож яке безглузде було моє обурення! Адже мені вперше пощастило, ціною всього кількох хвилин сорому, хоч цим оплатити батькові свій вічний борг.

Зустрівшись з Пінкертоном, я був дуже чемний. Мій батько щасливий і вважав, що кореспонденція написана дуже розумно, сказав я йому; проте, як на мене, то краще не привертати уваги публіки: її мають цікавити не особа художника, а лише його твори; тому, хоча допис і дуже тактовний, я прошу його ніколи більше цього не робити.

- Отак,- мовив Пінкертон,- я вас образив. Та не треба мене втішати, Лаудене. Мені бракує талановитості, і цьому вже не зарадиш.

І він сів, обхопивши голову руками.

- Розумієте, в дитинстві я не мав ніяких можливостей,- додав він.

- Не треба так, милий друже,- сказав я.- Просто наступного разу, коли ви забажаєте зробити мені послугу, напишіть про мою творчість, не згадуючи про мою нещасну особу. І ніколи не записуйте моїх безпорадних висловлювань. А головне,- додав я, мимоволі здригнувшись,- не пишіть, як я все це сказав! Ось, наприклад: З гордою, радісною усмішкою...» Кого цікавить, усміхався я чи ні?

А ось тут ви, Лаудене, помиляєтесь! - перепинив мене Пінкертон.- Саме це й подобається читачам, саме Цим допис і цікавий, в цьому його літературна вартісність. Я ж відтворюю перед читачами всю сцену, я даю [47] можливість найбіднішому громадянинові отримати від нашої розмови таку ж утіху, якої зазнав сам. Ви лише уявіть, що означало б для мене, коли я був мандрівним фотографом, прочитати півтори колонки дійсно культурної розмови: художник у своїй закордонній майстерні міркує про мистецтво, я його бачу, я оглядаю його студію, Я дізнаюсь, щoб він їв за сніданком; а потім, пережовуючи консервовані боби десь на березі струмка, я кажу собі: «Якщо все буде гаразд, рано чи пізно такого ж досягну і я. Таж я ніби в рай зазирнув би, Лаудене!

-Ну, якщо це може принести таку радість,- погодився я- потерпілим не варто нарікати. Тільки тепер хай уже читачів порадує хтось інший.

Між мною і Пінкертоном зав'язалася справжня дружба. Якщо я хоч трохи розумію людську вдачу («якщо» - тут не просто мовний засіб, бо означає щирий сумнів), то можу сміливо твердити: ніякі взаємні послуги, ніякі дереборені вкупі труднощі не зміцнили б нашої дружби так, як ця сварка, котру нам пощастило загасити, хоча вона відкрила суттєву різницю наших смаків і освіти.

РОЗДІЛ IV,

У ЯКОМУ Я ПІЗНАЮ ЗЛИГОДНІ ДОЛІ

Чи то внаслідок мого навчання й постійних банкрутств у комерційній академії, а чи далися взнаки якості, успадковані від старого Лаудена, едінбурзького муляра,- я був дуже ощадливий. Неупереджено аналізуючи свій зсарактер, я роблю висновок, що це моя єдина з усіх можливих людських чеснот. Протягом двох перших років навчання у Парижі я не лише вкладався в ті гроші, які висилав батько, а ще й примудрився накопичити в банку чималу суму. Ви зауважите, що навряд чи важко де мені вдалося, оскільки я розігрував із себе студента-бідаря; але ще легше було б витрачати все до останнього сантима. Просто диво, що я уникнув того слизького шляху, а на третьому році мого паризького буття, тобто незабаром після знайомства з Пінкертоном, з'ясувалося, що я вчинив дуже розумно. Трапилось так, що в призначений день гроші від батька не надійшли. Я послав йому листа з нагадуванням, і вперше в житті не отримав відповіді. К аблограма подіяла сильніше - вона, в усякому разі, змусила батька відповісти. «Напишу негайно»,- телеграфував він, але я ще довго чекав його листа. Я губився в здогадах, сердився, хвилювався, але завдяки своїй ощадливості не відчував фінансової скрути. Всі утруднення, тривоги та муки довелося пережити моєму нещасному батькові, який там, у Маскегоні, боровся за життя і багатство, а повертаючись додому після втомливого дня безплідних мудрувань та ризикованих операцій, перечитував останнього сердитого листа свого єдиного сина, відповісти на який йому бракувало мужності.

(1) Каблограма (англ.) - телеграма, передана по підводному кабелю (тут - через Атлантичний океан). [48]

Майже три місяці потому, коли від моїх заощаджень майже нічого не лишилось, я дістав нарешті обіцяного листа зі звичним чеком.

«Любий синку,- писав батько.- Вийшло так, що під тиском несприятливих обставин я не лише не відповідав на твої листи, але й не висилав тобі грошей. Постарайся вибачити свого старого батька - він пережив нелегкі . часи; тепер, коли все минуло, лікар вимагає, щоб я змінив оточення і поїхав на полювання в Адірондак. Ти не думай, що я захворів,- просто дається взнаки перевтома. Чимало з наших відомих ділків не втримались на поверхні: Джон Т. Мак-Брейді втік до Канади з повною валізою хабарів, Біллі Сендвіт, Чарлі Даунс, Джо Кайзер і ще багато хто з поважних громадян нашого міста сіли на мілину. Але Додд-Велика Голова знову вистояв бурю. Гадаю, я все влаштував так, що на осінь ми будемо багатші, ніж будь-коли.

А тепер слухай, синку, що я тобі запропоную. Ти писав, що вже доліплюєш свою першу статую,- тож візьмись до роботи серйозно і закінчи її. Коли твій учитель - я не можу запам'ятати, як правильно пишеться його прізвище,- вишле мені сертифікат, що вона відповідає риночним нормам, ти отримаєш десять тисяч доларів, які витратиш чи в Парижі, чи тут, удома. Оскільки ти стверджуєш, що там більше можливостей для роботи, я вважаю - тобі варто купити або побудувати в Парижі власний будинок, а там, дивись, твій старий батько почне заходити до тебе на обід. Я охоче приїхав би й зараз, бо починаю старітись і дуже скучив за своїм дорогим хлопчиком, але в мене почато кілька спекуляцій, які вимагають нагляду та турбот. Перекажи твоєму другові, містеру Пін-кертонові, що я читаю його дописи щотижня, і хоча марне шукаю в них ім'я мого Лаудена, все ж дещо узнаю про те життя, яке він веде в незнайомому мені Старому Світі, описаному талановитим пером». [49]

Звичайно, жоден молодик не спромігся б перетравити такий лист на самоті. Лист цей означав таку зміну долі, що вимагав доброго повірника, і таким повірником я, звісно, обрав Джіма Пінкертона. Можливо, почасти це пояснювалось тим, що про нього йшла мова в батьковому листі; та навряд чи ця обставина зіграла особливу роль, бо наше знайомство вже перейшло в дружбу. Мій співвітчизник був мені до вподоби: я підсміювався з нього, я шпетив його - і я його любив. Він і собі захоплювався мною і дивився на мене, як на бога,- адже я свого часу набув тієї «освіченості», про яку він лише мріяв. Він ходив за мною слідом, завжди ладен був сміятися з моїх жартів, і наші спільні знайомі прозвали його «зброєносцем». Такими, бачте, методами він ловив мене в свої тенета.

Ми з Пінкертоном читали й перечитували знаменне послання; можу заприсягтися - він радів щиросердо і ще бурхливіше, ніж я. Статуя була майже готова, потрібно було лише кілька днів, щоб приготувати її для огляду. Я зайшов до вчителя, він дав згоду, і якось безхмарним травневим ранком у моїй майстерні зібралися свідки мого випробування. Мій учитель вдів у петлицю строкату орденську стрічку, його супроводили двоє студентів-французів, моїх приятелів; нині вони - відомі паризькі скульптори. Мій земляк Капрал Джон, як ми його називали, всупереч своїй стриманості й працьовитості, які принесли йому повагу всього світу, теж відклав того ранку палітру, аби підтримати свого співвітчизника. Мого давнього друга Ромні я просив прийти обов'язково - бо радість бував неповна, коли він її не поділяє, а невдачі переживаються легше завдяки його розраді... Були тут іще Джон Майнер, брати Стенніси - Стеннісаіпе і Стенніс-frere (2), як вони значилися в рахунках барбізонських шинкарів,- двоє легковажних шотландців,- і, звісно, Пінкертон, блідий від хвилювання, з краплинками поту на чолі.

Мабуть, і я, коли знімав полотнину з «Генія Маскегону», мав не кращий вигляд. Учитель поважно обійшов статую, потім усміхнувся.

- Що ж, непогано,- сказав він по-англійському, вимовляючи слова, як завжди, дуже потішно, але вельми пишаючись своїм знанням мови.- Авжеж, для початку непогано.

(1) Старший (франц.).

(2) Брат (франц.). [ 50]

Ми всі полегшено зітхнули. Капрал Джон (найздібніший з присутніх студентів) пояснив, що статуя має прикрасити громадську споруду, щось на зразок префектури.

- Не! Quoi? ' - вигукнув учитель, переходячи на французьку мову.- Qu'est-ce que vous me chantez-la?..(2) А, в Америці...- додав він, коли йому квапливо пояснили подробиці.- Ну, це інша справа. Дуже гарно, дуже гарно.

Я повів мову про сертифікат як про комічну витівку, примху багатія, котрий розуміється на питаннях сучасної скульптури не краще за індіанців - героїв Фенімора Ку-пера. Довелось нам усім гуртом скласти цей сертифікат у висловах, прийнятних для обох сторін. Врешті-решт документ сотворили; Капрал Джоп надряпав його, а вчитель затвердив своїм прізвищем та розчерком підпису; я вклав папір у конверт разом з уже готовим листом до батька, і ми пішли бульваром до ресторану - всі, крім Пінкертона, який взяв екіпаж і помчав з моїм посланням на пошту.

Я повів товариство до Лавеню, куди не соромно запросити навіть свого маестро. Стіл накрили в саду, страви я замовив особисто, а щодо вин ми влаштували військову раду, наслідки були успішні, і незабаром мій учитель покинув свої невдалі вправи в англійській мові, і розмова дуже пожвавішала. Щоправда, всі на хвильку замовкали, коли пропонувались тости. Ми випили за здоров'я вчителя, і він відповів коротко й дотепно, раз по раз досить делікатно натякаючи на моє майбутнє й на майбутнє Сполучених Штатів; випили за моє здоров'я, тоді - за здоров'я мого батька, про що він негайно ж був повідомлений каблограмою. Остання примха ледве не доконала маестро. Обравши довірником Капрала Джона (мабуть, гадаючи, що він став уже надто гарним художником, аби зберігати ще якісь риси типового американця, крім імені), він вилив йому свій обурливий подив єдиною фразою, яку повторив кілька разів: «C'est barbare!» (3) Крім обміну формальними люб'язностями, ми вели розмови про мистецтво - й розмовляли про нього саме так, як розмовляють художники. Тут, у Південних морях, ми найчастіше говоримо про кораблі; в Латинському кварталі сперечалися про мистецтво з таким самим незгасним зацікавленням і, гадаю, так само марно.

(1) - Як? Що? (Франц.)

(2) - Що це за вигадки? (Франц.)

(3) «Яке варварство!» (Франц.) [ 51]

Незабаром маестро пішов. Капрал Джо (сам уже повною мірою молодий маестро) теж не засидівся. Всі прості смертні, звісно, відчули полегкість. Адже лишилися тільки рівні серед рівних. Ми замовили іще вина; розмова чимдалі жвавішала. Мені й нині вчуваються нескінченні тиради братів Стеннісів, дотепи Діжона, мого опасистого приятеля-француза,- такі ж зграбні, як і він; ще один товариш, американець, який знав лише кілька слів по-французьки, знай устрявав у розмову, вигукуючи: «Je trouve, que pore oan sontimong de delicacy, Corot...» ', або: «Pour moi Corot est le plus...» (2) - і, вичерпавши весь свій запас іноземних слів, замовкав. Але він принаймні розумів, про що йдеться; що ж до Пінкертона,- цей гамір, вино, приємний затінок, власне самолюбство, вдоволене усвідомленням особистої участі в гулянці іноземців,- оце були й усі доступні йому радощі.

Ми сіли за стіл десь біля полудня, а другої години, коли зайшла суперечка про якісь тонкощі живопису і назвали якусь картину, вирішили гуртом податися до Лувру. Я оплатив рахунок, і за хвилину ми вже прямували вулицею Рені. Було дуже парко, і Париж промінився блиском, вельми приємним, коли у вас гарний настрій, і дуже гнітючим, коли на душі сумно. Вино наспівувало мені у вухах, палало в моїх очах.

Картини, які ми оглядали в Дуврі, голосно й весело перемовляючись, бачаться мені тепер, через стільки років, найпрекраснішими з усіх, які я бачив згодом; думки, якими ми тоді обмінювались, здаються нині вельми тонкими й глибокими.

Коли ми вийшли з музею, наш гурт розпався через різницю в національних звичках. Діжон запропонував піти в кафе і запити всі суперечки пивом. Старшого Стенніса це обурило, і він сказав, що треба поїхати за місто, до лісу, на тривалу прогулянку. На це пристали англійці й американці, і навіть мене, «важкого на підйом» (з чого частенько підсміювались мої друзі), звабила перспектива побути на свіжому повітрі, серед сільської тиші. Ми виявили, що встигнемо на поїзд до Фонтенбло, коли зараз візьмемо екіпаж і подамося на вокзал. Крім одягу, у нас не було з собою ніяких «особистих речей» - термін вишуканий, але досить невиразний,- і дехто запропонував усе-таки заїхати додому, щоб узяти дещо. Але брати Стен-ніси заповзялися знущатися з нашої зманіженості. Виявилось, що вони приїхали з Лондона, захопивши з собою лише пальта й зубні щітки. Ніякого багажу - ось таємниця людського існування! Коштувала ця таємниця недешево, бо щоразу, коли треба було причесатись, доводилось платити перукареві, і щоразу, коли треба було поміняти білизну, доводилось купувати нову сорочку, а стару викидати; проте не може бути нічого гіршого (запевняли брати), як стати рабами валіз. «Людині слід поступово порвати всі матеріальні пута - тільки тоді вона може вважати себе дорослою; а поки людина чимось зв'язана - домівкою, парасолем, саквояжем,- вона не вийшла з пелюшок ».

' «Я вважаю, що стосовно тонкощів, Коро...» (Франц., англ.) Коро, Каміль (1796-1875) - видатний французький художник. ,

(2) «Для мене Коро - най...» (Франц.). [ 52]

У цій теорії було щось таке, що полонило всіх нас. Лише двоє французів, посміюючись, пішли пити пиво, а Ромні, надто бідний, щоб дозволити собі таку поїздку, і надто гордий, щоб позичати гроші, непомітно зник. Всі інші вмостилися в екіпажі й поїхали на вокзал. Кучерові, щоб їхав якнайшвидше, заплатили наперед, і то досить щедро. Ми сіли в поїзд за хвилину до відходу і через півтори години вже дихали благодатним лісовим повітрям, прямуючи горбистою місцевістю з Фонтенбло в Барбізон. Ті, що йшли попереду, подолали відстань за п'ятдесят одну з половиною хвилини. Цей перехід, я певен, гідний того, щоб увійти в історію колонії англо-саксів Латинського кварталу. Мабуть, вас не здивує, що я плентався позаду всіх. Майнер, філософськи настроєний британець, приєднався до мене; м'яке світло призахідного сонця, прохолода, пахощі лісу і його врочиста тиша настроїли й мене на мовчазний лад. Ми довго йшли мовчки, думаючи кожен про своє, і коли Майнер раптом заговорив, я, пам'ятаю, здригнувся.

- Твій батько, мабуть, дуже гарна людина,- сказав він.- Чому він не приїжджає навідати тебе?

У мене було напоготові кілька дотепних пояснень, але Майнер з властивою йому проникливістю, що всіх чарувала і водночас змушувала побоюватись його, глянув на мене крізь свій монокль і спитав:

- А ти вмовляв його приїхати?

Я почервонів. Ні, я не вмовляв батька - навіть жодного разу не запросив навідати мене. Я пишався ним, пишався його вродою, його добротою й вихованістю, його вмінням радіти з успіхів інших; а ще я пишався (це вже було, коли хочете, чванство) його багатством і щедрістю. І все ж [53] для нього не було місця в моєму паризькому житті; воно б не припало батькові до смаку. Я боявся, що мої друзі та вчителі кепкуватимуть з його наївних думок про мистецтво; я запевняв себе (і почасти навіть сам у це вірив), що він не хоче приїжджати; мені здавалось (як здається й тепер), що він був щасливий тільки в Маскегоні. Одне слово, у мене була тисяча вагомих і легковажних пояснень, жодне з яких анітрішечки не змінювало того факту, що батько лише чекав мого запрошення,- і я це знав.

- Дякую, Майнере,- мовив я.- Ти навіть кращий товариш, ніж я гадав. Сьогодні ж напишу батькові.

- Ну, ти й сам славний товариш,- відповів Майнер жартівливо, як завжди, але (за що я був йому вельми вдячний) без його незмінної іронії.

Так, то були чудові дні; я можу згадувати про них без кінця. Чудовими були й наступні дні, коли ми з Пінкертоном гуляли по Парижу та його околицях, шукаючи мені помешкання, прицінюючись до будинків; коли ми поверталися, запилені, з антикварних крамниць, накупивши китайських божків та мідних жаровень. Пінкертон добре знав усі ці крамниці й розумівся на цінах рідкісних речей. Виявилось, що він скуповує картини й різні раритети для перепродажу їх у Штатах, і його педантичність та старанність допомогли йому стати непоганим експертом, хоч знавцем мистецтва він не став. У речах він не кохався, але знаходив особливу втіху в тому, щоб купувати й перепродувати їх.

Час спливав непомітно, і нарешті настали дні, коли мала надійти відповідь від батька. З двома першими поштами я не отримав нічого, а з третьою прийшов довгий безладний лист, сповнений каяття й підтримки, розрад і розпачу. З цього сумного послання (спонуканий синівською шанобливістю, я спалив його відразу) я дізнався, що мильна булька сподіваних мільйонів луснула, що у батька не лишилося ні цента, що він хворий, а мені доведеться забути не тільки про десять тисяч доларів, які я міг би згайнувати собі на втіху, але й про ті гроші, які я діставав на щоденні потреби.

Це був тяжкий удар. Але у мене стало розуму та совісті все обдумати, аби виконати свій обов'язок. Я продав усі рідкісні речі - точніше, попросив Пінкертона продати,- і він зумів збути їх так само вигідно, як я свого часу купив. Ця сума, разом з рештками останнього батькового переказу, склала п'ять тисяч франків. П'ятсот я залишив [54] на щоденні витрати, а решту ще до кінця тижня послав у Маскегон. Гроші прийшли вчасно: ними оплатили батьків похорон.

Звістка про смерть батька не здивувала і не засмутила мене. Я не міг вважати його нещасливцем. Він прожив чимало, завжди був при достатках і надто звик до бездумної марнотратності, аби витримати такий удар. Я втішався тим, що батькові вже не треба починати боротьбу з нуля. Однак мені було жаль себе,- і навряд чи хтось почувався так гірко: адже я позбувся всього, я позбувся засобів до існування. В мене лишалася всього-на-всього тисяча франків. Крім того, підряд на статуї перейшов в інші руки. У нового підрядчика був чи то син, чи то небіж, і мені по-діловому відверто запропонували пошукати іншого покупця. Незабаром я вибрався з помешкання і ночував у себе в майстерні. Тепер, коли я засинав з книжкою в руці і коли прокидався, важке й непотрібне вже громаддя «Генія Маскегону» муляло мені очі. Бідолашна кам'яна красуня! Вона мала врочисто піднестися під величезним куполом нового капітолію... Яка ж доля чигає її тепер? Для яких потреб її врешті-решт зламають, як старий негодящий корабель? А що чекає її творця, народженого під нещасливою зіркою? Адже він з тисячею франків у кишені стоїть на порозі нелегкого життя безвісного скульптора...

Ми повсякчас говорили про це з Пінкертоном. Він вважав, що мені слід негайно покинути ліплення.

- Забудь про нього раз і назавжди! - казав він.- Повернімося разом у Штати і розпочнімо якесь діло! У мене є капітал, у тебе - культура. «Додд і Пінкертон» - кращої назви для фірми не вигадаєш, а ти й не уявляєш, Лаудене, як багато залежить від назви!

Власне, я й сам розумів, що скульпторові для успіху потрібна одна з трьох речей: гроші, впливовий покровитель - або ж енергія, але обов'язково несамовита. Перших двох я позбувся, а третьої у мене ніколи не було й на дещицю. І все ж мені бракувало боягузтва (а може, сміливості) відмовитись від обраної професії.

- Крім того,- пояснив я Пінкертонові,- якщо мої шанси в скульптурі незначні, то як ділок я взагалі безнадійний, бо не маю до цього найменшої схильності.

І тут Пінкертон виявив характер мого батька: він почав запевняти мене, що я просто не знаю цієї справи; що кожна розумна й культурна людина, безперечно, матиме в ній успіх; що я, напевне, успадкував діловий хист мого [55] батька і що, зрештою, всі необхідні для цієї кар'єри знання я вже набув у комерційній академії.

- Пінкертоне,- заперечив я,- невже ти не розумієш, що за весь час навчання мене анічогісінько там не зацікавило? Вся та наука мені ненависна.

- Не вірю! - схвильовано мовив він.- Це суперечить здоровому глуздові! Бути у вирі того життя - і не відчути його чарів! Воно конче мало вплинути на твою поетичну душу! Ти мене дратуєш, Лаудене... По-твоєму, призахідне сонце може вразити людину, а місце, де змагаються за багатство, де капітал набувається й губиться протягом дня, одного-єдиного дня, вразити її не може! По-твоєму, людина буває байдужа до кар'єри, яка потребує знання життя, вміння знайти найвужчу шпарину, куди можна засунути руку й вийняти долар! По-твоєму, вона стоятиме в цьому вирі - однією ногою на банкрутстві, другою - на позиченому доларі,- і не шукатиме бодай цента всупереч злигодням долі?! Дурниці!

Цій біржовій романтиці ділків я протиставляв романтику (вона ж і доброчесність) мистецтва, нагадуючи Пінкертонові про людей, які зберігали вірність музам у будь-якій скруті; починав від Мілле і закінчував нашими численними знайомими та друзями, котрі обрали саме цей звабливий та пагористий шлях і мужньо долали скелі та колючі зарості, без копійки в кишені, але з надією в душі.

- Тобі цього не зрозуміти, Пінкертоне! Ти думаєш лише про вигоду, ти хочеш будь-що мати прибуток від зусиль, що їх затратив! Ось чому ти не станеш художником - хоч би й дожив до Мафусаїлового віку (2)! Бажання вигоди приносить невдачу. Очі художника звернені всередину, його мета - внутрішній настрій. Поглянь хоч би на Ромні. Ось у нього - душа художника. В кишені порожньо, однак запропонуй йому стати головнокомандувачем чи навіть президентом Сполучених Штатів,- і він відмовиться; ти й сам знаєш, що відмовиться!

- Може, й відмовиться! - кричав Пінкертон у відповідь, куйовдячи волосся обома руками.- Але я не втямлю чому! Я не втямлю, якого дідька йому треба! Мабуть, я ніколи не осягну таких прагнень. Звісно, це тому, що я не набув потрібної освіти. Але ж, Лаудене, навіть з моєї ницої точки зору це видається дурістю. Річ у тім,- часом додавав він, усміхаючись,- що на порожній шлунок од внутрішнього настрою мені аж ніякої користі. І ти не похитнеш мого переконання, що найперший обов'язок кожного - померти багатим, якщо пощастить.

(1) Мілле, Жан-Франсуа (1814-1875) - видатний французький художник.

(2) Мафусаїл - в біблійній міфології - пророк, котрий прожив 969 років. Вираз «Мафусаїлів вік» означає довголіття. [56]

- Задля чого? - якось запитав я його.

- Ну, не знаю,- відповів Пінкертон.- А якого біса людині так хочеться стати, приміром, скульптором? Я й сам узявся б ліпити. Але я не збагну, чому ти не хочеш братися ні за що інше... Це може свідчити ще й про убогість натури...

Не знаю, чи навчився він будь-коли розуміти мене,- а я відтоді пережив стільки, що й сам себе перестав розуміти,- та незабаром він упевнився, що мої наміри серйозні, і раптом кинув сперечатися й заявив, що він марно витрачав свій капітал, тож мав негайно повертатись на батьківщину. Йому таки варто було давно повернутися; він зволікав єдине заради нашої дружби та через мої невдачі. Але цей факт не обеззброїв мене, а дошкулив і роздратував. Така вже людська натура. Я вирішив, що цим Пінкертон мене зраджує. Вголос я цього не сказав, але своїх почуттів не таїв. Похмуре обличчя й пригніченість Пінкертона виказували, що його теж гризе ця думка. Та хоч би як там було, за час, поки мій друг готувався до від'їзду, він помітно знітився,- тепер мені соромно про це згадувати.

В день від'їзду Пінкертон запросив мене до ресторану, в якому (це він добре знав) я часто обідав, поки мав гроші. Він, мабуть, почував себе ніяково, а я сердився на нього - тож за обідом ми майже не розмовляли.

- Послухай, Лаудене,- сказав Пінкертон, явно над силу, коли подали каву і ми запалили люльки,- ти ніколи не збагнеш, як я вдячний тобі і як ти полонив мене. Ти не відаєш, який це дарунок долі - дружба з людиною, що стоїть на вершині цивілізації; тобі й уявити годі, як дружба очистила мене, піднесла мій дух; повір, я ладен померти біля твоїх дверей, наче вірний пес.

Не знаю, щоб я відповів би, але він перепинив мене.

- Вибач, я ще не закінчив! Я схиляюсь перед твоєю самовідданою вірністю мистецтву. Сам я не здатен піднестись до такого почуття, але в моїй душі в поетична струнка, Лаудене, і вона відгукується на нього. Я хочу, щоб ти лишився вірним своєму покликанню, і я допоможу тобі.

- Пінкертоне, ти кажеш дурниці!

- Будь ласка, не шалій, Лаудене! Це ж звичайнісінька [57] ділова пропозиція - такі угоди укладаються щодня. Яким чином Гендерсон, Самнер, Лонг опинилися в Парижі? Одна й та ж історія: з одного боку - юнак, що випромінює геніальність, з другого - комерсант, що не знає, куди подіти свої долари...

- Не верзи казна-чого - ти ж убогий, мов церковна миша! - вигукнув я.

- Зачекай, поки я візьмусь до справи! - заперечив Пінкертон.- Я неодмінно розбагатію, і повір: я хочу мати з цього задоволення. Ось твоя перша стипендія. Прийми її з рук друга; адже я, як і ти, належу до людей, котрі вважають дружбу священним почуттям. Тут сотня франків; таку суму ти будеш отримувати щомісяця, а як тільки моє діло пошириться, ми збільшимо її до пристойної цифри. Це не послуга - ти доручиш мені збувати твої скульптури в Америці, а це вже одна з найвигідніших оборудок у моєму житті.

Потрібно було чимало часу, чимало компліментів та образ, перш ніж мені вдалося відхилити його пропозицію, погодившись навзамін випити пляшку доброго вина. Нарешті Пінкертон мовив: «Ну гаразд, із цим покінчено»,- і вже не повертався до цієї теми, хоч ми були разом увесь день і я провів його на вокзал Сен-Лазар.

Я відчував себе до болю самотнім; я гірко картався тим, що відхилив і мудру пораду, і руку дружби. Коли я повертався додому величезним містом, що сяяло вогнями, то вперше дивився на нього, як на ворога

РОЗДІЛ V

МОЇ ПОНЕВІРЯННЯ В ПАРИЖІ

Нема такого місця на землі, де було б приємно голодувати, але я певен: найтяжче голодувати в Парижі. Усе паризьке життя зовні таке веселе, все місто таке схоже на величезний ресторан із садом, його будинки так барвисто прикрашені, театри такі численні, екіпажі мчать так швидко, що людина, змучена душевно чи хвора фізично, почувається зайвою, нікому не потрібною. Такій людині здається, що вона - єдине реальне створіння в жахливо-примарному світі. Веселі й говіркі відвідувачі кафе натовпи біля театральних під'їздів, екіпажі, в яких сидять шукачі дешевих розваг, яскраві вбрання дам, вітрини ювелірних крамниць,- усе це мовби навмисне підкреслює [58] її злигодні й самоту. Проте коли ця людина моєї вдачі, її втішає дитинне марнославство. Ось нарешті справжнє життя, запевняє вона себе; нарешті я в самому його вирі: рятувальний круг, який підтримував мене на воді, щез, тепер я стаю на двобій з океанськими хвилями, тепер тільки від мене залежить, врятуюсь я чи загину, і тепер я на власному досвіді пізнаю долю Лусто і Люсьєна, Родольфа і Шонара.

Я страшенно бідував. Незаможні студенти часто-густо вдавалися до того, що делікатно звалося «позикою» (хоч віддавати борги вони не мали наміру), і багатьом з них щастило протриматись у такий спосіб кілька років. Але я лишився без грошей у дуже невдалий час. Більшість моїх друзів роз'їхалась, інші й самі ледве животіли. Ром-ні, наприклад, носив сільські сабо а його єдиний костюм був такий дірявий (незважаючи на шпильки, якими він сколював лахміття), що доглядачі Люксембурзького музею якось попросили його вийти. Діжон також сидів на мілині, виготовляючи ескізи годинників та газових ріжків для якогось підприємця; найбільше, що він міг зробити для мене,- це запропонувати куток у своїй майстерні. Власної студії в мене вже, звичайно, не було, і «Геній Маскегону» назавжди розлучився зі своїм творцем. Щоб зберігати велику статую, художникові потрібна майстерня, галерея або хоч би внутрішній дворик. Художник не може возити статую з собою в екіпажі, як саквояж, і так само, мешкаючи в малесенькій майстерні, не може поселити там такого солідного приятеля. Я був вирішив залишити «Генія» в моїй колишній майстерні: гадав, що він, стоячи там, де був створений, надихатиме мого наступника. Але власник будинку, з яким я, на нещастя, посварився, скористався можливістю дозолити мені і зажадав, аби я негайно вивіз свою власність. Такому бідному студентові, як я, найняти воза не було за що, але я б уже найняв його за останні гроші, якби знав, куди саме повезу скульптуру. Істеричний сміх напав на мене, коли я уявив, як «Геній Маскегону», візник і я стоїмо посеред паризької юрби, не тямлячи, куди ж рушити,- врешті-решт поганяємо до найближчого звалища і скидаємо улюблене дитя моєї творчої думки на купу сміття. Зі скрути мене вирятував випадковий покупець, якому я віддав «Генія» за тридцять франків. Де він тепер стоїть, під чиїм іменем його розхвалюють чи гудять - історія замовчує. Найімовірніше, нидіє він десь у кущах на околиці, і паризькі гризетки, вихопившись на неділю погуляти за місто, чіпляють свої капелюшки на матір, а їхні залицяльники називають крилате дитя богом кохання.

(1) С а б 6 (франц.) - дерев'яні черевики, взуття французьких бідняків. [59]

Я обідав у кредит в шинку на околиці, де харчувались візники. Я домовився з шинкарем, що вечеряти не буду, бо, мовляв, щовечора сідатиму за вишукано сервірований стіл у одного з своїх багатих знайомих. Ця моя заява була вкрай необачна. Вигадка, досить імовірна напочатку, коли мій костюм мав пристойний вигляд, видалася більш ніж сумнівною, коли вилоги мого сюртука вистріпалися, а відірвані підметки черевиків стали лунко ляскати по підлозі. Крім того, їсти раз на день було дуже корисно для мого гаманця, але вельми шкідливо для мого шлунка. Колись я часто навідувався до цього шинку з цікавості - аби познайомитися з життям бідних студентів. І щоразу я заходив туди з огидою, а виходячи, відчував нудоту. Було дивно, що тепер я сідаю за стіл з нетерпінням, а піднімаюся вдоволений і відразу починаю рахувати години до наступної трапези. Голод - справжній чарівник; коли я витратив усі свої кошти і не мав змоги замовити в кафе чашку шоколаду чи навіть шматка хліба?, цей візницький шинок тільки й рятував мене, якщо не брати до уваги рідкісних, довго очікуваних і довго згадуваних несподіваних обідів та вечер. Наприклад, підприємець розплачувався з Діжоном за якесь термінове замовлення або хтось із старих друзів приїздив у Париж. Тоді мене запрошували на обід чи вечерю і я чинив «позику» в стилі Латинського кварталу. Протягом двох тижнів мені ставало грошей на тютюн і вранішню чашку кави. Здавалось, таке харчування мало б змінити мої смаки. Здавалось, напівголодне існування мало б убити в мені гурмана. Та ба! Чим біднішими були мої обіди, тим частіше мріяв я про делікатеси. Свої останні гроші - тридцять франків - я врешті-решт витратив на розкішний обід, а потім повсякчас складав подумки меню уявних бенкетів.

(1) Античного бога кохання Амура зображували у вигляді крилатої дитини. [60]

Якось мене знову навідала надія - багатий мешканець одного з Південних штатів замовив мені своє погруддя. Замовник був щедрий, безперестану жартував і сміявся. Позуючи, він розважав мене всілякими бувальщинами й небилицями, а після сеансу запрошував пообідати з ним та оглянути визначні місця Парижа. Я їв досхочу, я почав гладшати. Погруддя, як усі казали, вийшло дуже схожим, і я вже вирішив був, що mojl'm злигодням настав кінець. Та коли я відіслав скульптуру до Америки, мій замовник навіть не сповістив, чи отримав його. Це мене так приголомшило, що, мабуть, я і не спробував би домагатися своїх прав, якби не постало питання про честь моєї батьківщини. Діжон, скориставшись нагодою, вперше чисто по-європейськи роз'яснив мені американські звичаї: мовляв, Сполучені Штати - це бандитське кубло, де нема й сліду законів та порядку і де борги щастить стягати лише під дулом рушниці. «Це відомо всьому світові; ти єдиний, mon petit x Лаудене, цього не знаєш. Нещодавно в Цінціннаті члени Верховного Суду влаштували різанину в самому приміщенні правосуддя. Тобі варто прочитати книжку одного з моїх друзів «Le Touriste dans le Far-West»(2), там усе це описано доброю французькою мовою».

Ці розмови тривали кілька днів; врешті, розгнівавшись, я взявся довести Діжонові протилежне. Я передав справу адвокатові мого покійного батька. По закінченні належного терміну я мав задоволення дізнатися, що мій боржник помер від жовтої пропасниці в Кі-Весті, не довівши до пуття жодної з своїх справ. Його імені я не називаю: хоч він і повівся зі мною нестатечно, проте, можливо, мав намір чесно розплатитися.

Незабаром після цього ставлення до мене у візницькому шинку почало змінюватись, знаменуючи нову фазу моїх бідувань. Першого дня я запевняв себе, що це мені здалося; другого дня я впевнився, що не помилився; третього дня, піддавшись паніці, я не пішов до шинку і пропостив сорок вісім годин. Це був дуже нерозумний вчинок: адже боржник, який не приходить у призначений час, привертає до себе увагу й викликає підозру. Отож четвертого дня я, потерпаючи, все ж подався до шинку. Шинкар зиркнув на мене скоса, кельнерки (його дочки) мовби мене й не помітили й лише пирхнули у відповідь на моє надмірно веселе привітання. А коли я замовив сиру, мені зухвало відповіли, що сиру нема. Сумніву не було: наближалась катастрофа. Я був на волосинці від повних злиднів і відчув - ось-ось вона порветься. Я перебув безсонну ніч, а вранці пішов до майстерні Майнера. Я вже давно думав про це, але ніяк не зважувався цього зробити. Майнер був досить далекий мій знайомий, і хоча я знав, що він багатий, поведінка і репутація цього англійця наводили на думку, що він не терпить прохачів.

(1) Маленький мій (франц.).

(2) «Мандрівник на Далекому Заході» (франц.). [ 61]

Я застав Майнера за роботою над картиною, яку я міг би похвалити, не покрививши душею; він був одягнений у свій звичайний сукняний костюм, скромний, але свіжо-випрасуваний; костюм цей разюче контрастував з моїм, зношеним та брудним. Поки ми розмовляли, він безперестану поглядав то на полотно, то на тілисту натурницю, яка сиділа в кутку майстерні, велично звівши руку над головою. Навіть за найсприятливіших обставин мені було б нелегко попросити в Майнера грошей, а при цій дебелій, білошкірій, оголеній жінці я й рота не розтулю. І я знову і знову починав розхвалювати картину...

Потім натурниця відпочивала, взявши плин розмови в свої руки: тихим, розслабленим голосом вона розповідала про свого чоловіка - удатного ділка, про светру, яка пустилася берега, гнівно обурювалася своїм батьком, скупієм-селянином з околиць Шалона, що на березі Марни.

Нарешті я ще раз відкашлявся, збираючись заговорити про свій клопіт, але знову сказав якусь банальність про картину. І тоді Майнер поклав край моїм ваганням.

- Ви ж прийшли до мене не для того, щоб говорити дурниці,- сказав він.

- Так,- відповів я похмуро,- я прийшов позичити грошей.

Деякий час він мовчки працював, а потім спитав:

- Ми, здається, ніколи не були в близьких стосунках?

- Дякую, мені все ясно,- відповів я і ступив крок до дверей, відчуваючи, як у мені закипає лють.

- Ви, звісно, можете піти,- провадив Майнер,- але я порадив би вам лишитись і все розповісти.

- Що розповідати? - вигукнув я.- Ви хочете затримати мене, щоб боляче принизити?

- Додде, вам би час навчитися володіти собою,- відповів Майнер.- Ви самі прийшли до мене, я вас не кликав. Якщо ви гадаєте, ніби ваш візит мені приємний, то ви помиляєтесь, а якщо сподіваєтесь на позичку, то ви маєте мене за дурня. Бо тільки дурень позичає гроші без гарантії, що їх йому повернуть. Крім того,- додав він,- якщо ви добре подумаєте, то зрозумієте - найгірше вже позаду: ви висловили своє прохання і дістали рішучу відмову. Я не хочу тішити вас прим

Роберт Льюїс Стівенсон Корабельна катастрофа Переклад Валерія Бойченка

Зміст

ПРОЛОГ

НА МАРКІЗЬКИХ ОСТРОВАХ