Джон Роналд Руел Толкін
Володар Перснів: Хранителі Персня
Переклад А. Немірової

Відомо, що кожна книга має свою долю. Доля книги, яку ви зараз тримаєте у руках, була складною, але щасливою. Багато років плекав автор своє величне дерево, трилогію «Володар Перснів», але після першого ж видання (1954- 55 pp.) вона розійшлась по всьому світу, а відтак багато разів видавалась мільйонами примірників навіть у такій збайдужілій до читання країні, як США. Незабаром почали з'являтися переклади найрізноманітнішими мовами. Шкода, що до українського читача «Володар Перснів» дійшов з великим запізненням. Важко втямити, кого й чим міг налякати він за радянських часів, але протягом кількох десятиліть лише ті, хто володів англійською мовою та мав доступ до іноземних видань, знали про його існування. Однак бажання подарувати друзям та близьким людям цю дивовижну книгу, прагнення збагнути всю її багаторівневу сутність були настільки сильні, що люди - як професійно обізнані, так і аматори - поринули в тяжку працю перекладу, майже без надії на визнання та винагороду. Нарешті, 1982 р. у видавництві «Дитяча література» з'явився скорочений переклад І тому (В. Муравйова та А. Кістяковського) російською мовою. Саме з нього почалося знайомство читачів з головним твором Дж. P. P. Толкієна на теренах колишнього Радянського "Союзу. Але час минав, на хвилі загального зацікавлення зарясніли спроби інших перекладів, були опубліковані архівні матеріали автора, його власні пояснення до текстів, мов та системи назв у трилогії. Читачі звикли до певних варіантів імен так, що змінити їх здавалося вже настільки ж неможливим, як вигадати інше ім'я, скажімо, для Дон Кіхота або назву для міста Лондона. Озброєні всією цією інформацією, ми й наважилися взятися за наш переклад - перший українською мовою. [3]

Отже, мабуть, є потреба трохи пояснити, до яких заходів ми вдавалися, щоб здійснити цю працю. Переклад книга такого рівня, як «Володар Перснів», що містить у собі (під виглядом казкових пригод) усе багатство західноєвропейської культури, як давньої, так, значною мірою, й сучасної, вимагає особливої ретельності та уваги. У теорії перекладу називається адекватним, тобто оптимальним, той переклад, який дає змогу читачам відчути загалом таке саме враження, що його відчувають читачі оригіналу, з використанням засобів рідної мови. Саме тому головним правилом нашої роботи було: наслідувати першотвір усюди, де це можливо, та змінювати все, що переобтяжує текст, його мову й стилістику. До таких змін слід віднести: відкидання зайвих службових слів, зміну порядку слів, а інколи й речень, об'єднання чи розділяння абзаців, додавання необхідних пояснень, епітетів тощо. Ми вдавалися також до фонетичних змін у іменах та назвах, щоб забезпечити милозвучність або відкинути небажані співпадання (як, наприклад, у іменах Hama, Baran та ін.) З іншого боку, ми не дозволяли собі чогось додавати до змісту книги, дописувати за автора, як це інколи трапляється, надавати елементам книги такого колориту, якого вони в оригіналі не мають.

Таким чином ми одержали книгу, що, залишаючись англійською по суті, стала також і українською. Сподіваємось, що читання її збадьорить тих, хто піддався сумнівам та розпачу в наш нелегкий час, і розважить тих, у кого все гаразд.

АВТОРСЬКА ПЕРЕДМОВА ДО ТРИЛОГІЇ «ВОЛОДАР ПЕРСНІВ»

Цю історію, що майже цілком охоплює події славетної Війни Перснів, було здебільшого знайдено у спогадах поважних гобітів Більбо та Фродо, у тому вигляді, як вони збереглися у Червоній Книзі Західного Краю, найважливішій пам'ятці гобітської літератури. Вона дістала таку назву тому, що її склали, багато разів переписували, дописували та зберігали у родині Лопатинсів із Західної чверті, нащадків того Майстра Сема, про котрого стільки мовиться в історії.

Подекуди я додав до змісту Червоної Книги відомості з тих літописів Гондору, що збереглися до нашого часу, насамперед Королівської Книги; багато що довелося вилучити, але у цій повісті я спромігся точніше витримати стиль та лексику оригіналу, ніж у першому виданні уривків з Червоної Книги («Гобіт»), що спиралося на її перші розділи, власноруч упорядковані Більбо Торбинсом - якщо слово «впорядковані» можна тут ужити, адже Більбо не був зазвичай ні старанним, ні послідовним оповідачем, його виклад перемішаний зі вставками, часом незрозумілий. Ці вади легко помітити у найраніших списках Червоної Книги, хоч переписували її завжди ретельно, обережно, майже нічого не змінюючи.

У тому вигляді, як вона є зараз, ця історія була написана у відповідь на численні прохання, що я одержав, розповісти про історію Третьої епохи та, зокрема, про Гобітанію. Тим часом мої діти та їхні однолітки, ті, хто вперше почув про Перстень Влади, стали дорослими, і у цій книзі я докладніше висвітлив деякі складні моменти, про які лише мимохідь згадав у попередній, хоч ці події бентежили Середзем'я протягом усієї його історії. Щиро кажучи, цю книгу було написано зовсім не для того, щоб її читали [5] діти; однак, зрозуміло, багато хто з дітей зацікавиться нею (бо ж вони завше цікавляться прадавніми переказами та легендами, особливо тими, що не для них призначалися).

Я присвячую цю працю всім шанувальникам Більбо, але передусім моїм синам та доньці, а також мої друзям - компанії Інклінгів. Інклінгам, бо вони слухали мої оповіді з терпінням і зацікавленістю, що навело мене на думку про гобітанське походження їхньої поважної родини. Синам та доньці - з того ж таки приводу, а також тому, що всі вони допомагали мені впорядковувати цю книгу - якщо слово «впорядковувати» можна тут ужити: чи не годилося б сказати про мою працю те ж саме, що я казав про працю Більбо?

Бо ж праця моя, хоч і довготривала (понад 14 років), не була ані безперервною, ані впорядкованою. Щоправда, решту часу довелося згаяти аж ніяк не на дозвілля, як то було у Більбо. Час від часу я не мав ніякого дозвілля взагалі, траплялося так, що й на цілий рік залишав свої незакінчені рукописи. Все це я кажу лише для того, щоб пояснити тим, хто чекав на цю книгу, чому вони мали чекати так довго. Мені скаржитись нема на що: з радістю й подивом я отримав силу-силенну листів, з яких довідався, що багато людей в Англії та за її межами поділяють мій інтерес до цієї майже забутої історії, яку всі не визнають гідною наукового дослідження. Звичайно, той, хто виявить бажання зайнятися нею, не тільки не отримає практичної користі, а й не може сподіватися на щось посутнє.

Читачі знайдуть у Вступному розділі багато відомостей, потрібних та непотрібних, а також декілька карт, у тому числі карту Гобітанїї, що її вважають точною ті гобіти, які ще цікавляться найдавнішою історією свого народу. Наприкінці останнього тому наведені також коментарі, родоводи й деякі відомості про мови та абетки Середзем'я; вони дуже стислі, бо ж книга адресована не фахівцям, а найширшому колу аматорів.

Пролог

Три - королям ельфійським під небом світлим.

Сім же - владикам гномів у печерах світу.

Дев'ять - людям землі, що їм смертна доля.

І Один - Володарю Тьми на чорнім престолі,

В Мордорі, де лиховісна тінь.

Перстень єдиний - усіх поєднати

І темною волею міцно скувати

В Мордорі, де віковічна тінь*.

* Переклад віршів, де це не позначено окремо, - С. Бойко.

ВСТУП

У цій книзі ми розповімо щонайперше про гобітів, і читач довідається багато чого про їхні звички, але мало про історію. Дещо можна, звичайно, почерпнути з повісті, що була написана за Червоною Книгою Західного Краю та опублікована раніше під назвою «Гобіт». Ця історія переповідала зміст перших розділів, які склав сам Більбо, перший гобіт, чия слава відлунює далеко за межами його країни; він назвав їх «Мандрівка за Імлисті гори», бо там розповів про те, як мандрував на схід, потому повернувся додому - ця пригода згодом затягла гобітів у вир великих подій, яким і присвячена наша книга.

Але комусь, можливо, захочеться відразу дізнатися більше про цей самобутній дрібний народ. Для таких читачів ми зібрали відомості з гобітанських переказів, які й наводимо нижче.

I. Гобіти

Гобіти - непомітний, але дуже давній народ. Колись були вони набагато численніші, ніж тепер, бо полюбляють мир та спокій, а ще добре оброблену землю, і нема для них нічого приємнішого за впорядковану й доглянуту сільську місцевість. Ніколи не цікавили їх машини, складніші за ковальський міх, водяний млин або ткацький верстат, хоч узагалі вони досить вправні ремісники. Навіть у прадавні часи вони почувалися ніяково перед «Великим людом», або «здоровилами», як вони звуть людей, а нині зустрітися з ними й зовсім непроста річ. Вони схильні до огрядності, не люблять зайвого клопоту, але мають чутливий слух, гострий зір та вміють рухатися швидко й спритно. Здавна навчилися вони тихо й непомітно зникати, коли [9] якийсь здоровило несподівано вламувався, куди його не запрошували. До того меткі вони зробилися, що людям те стало здаватися чарами. Але ж насправді гобіти ніколи не вдавалися до чарів; усе, що вони вміють, - то результат виключно доброго навчання. Завдяки вмінню, що переходило з покоління в покоління, безперервним вправам та близькості до землі вони досягли рівня, недосяжного для племені високорослих та незграбних.

Бо ж гобіти малі на зріст, навіть менші за гномів, у всякому разі менш присадкуваті та кремезні. Зросту вони можуть бути різного, за нашими мірками, від двох до чотирьох футів. Тепер вони рідко виростають більше, як три фути, але кажуть, що в давнину траплялися й значно вищі. Якщо вірити Червоній Книзі, Бандобрас Тук Бикорик, син Ізенгрима Другого, мав чотири з половиною фути зросту та міг їздити верхи на справжньому коні. Його перевершили, судячи з літописів, тільки двоє видатних героїв прадавніх часів, але про це ви дізнаєтесь докладніше у цій книзі.

Гобіти - мешканці Краю, або Гобітанії, - у дні миру та розквіту були веселим народом. Одягались вони яскраво, віддаючи перевагу жовтому й зеленому кольорам, але взуття майже не носили, бо мають від природи товсті підошви, а ноги вкриті кучерявою вовною, найчастіше брунатного відтінку. Щось схоже до вовни вкриває також їхні голови. Зрозуміло, що чоботарська справа не була у них дуже розвинена, але їхні довгі, вправні пальці вміли майструвати безліч інших корисних і приємних речей. Обличчя в них були не те щоб гарні, але добродушні, широкі, очі ясні, щоки червоні, а вуста завше готові їсти, пити й сміятися. Тож вони й сміялися, їли й пили частенько та багатенько. Зауважимо, що жарти їм подобалися нехитромудрі, а їсти сідали по шість разів на день (якщо мали змогу). Були вони гостинні, полюбляли свята і подарунки, які охоче дарували та охоче приймали.

Незважаючи на те, що нині гобіти нас уникають, легко зрозуміти, що вони одного з нами походження, значно ближчі до нас, ніж ельфи або навіть гноми. Колись вони розмовляли нашою мовою та мали такі ж самі вподобання, як ми. Проте, яка то була спорідненість, докладно з'ясувати тепер уже неможливо. Походження гобітів запропало в безоднях Прадавніх Віків, похованих нині під порохом забуття. Тільки ельфи досі зберігають пам'ять про ті часи, але їхні перекази стосуються здебільшого власної [10] історії, де люди з'являються рідко, а про гобітів згадки й зовсім нема. Однак не викликає сумніву, що гобіти багато століть тихесенько-любесенько жили собі у Середзем'ї, перш ніж інші народи їх помітили. А оскільки на світі живе безліч чудернацьких істот, отож і цей малий народ не привертав до себе нічиєї уваги. Проте за часів Більбо та його спадкоємця Фродо вони раптом набули, попри власну волю, і важливого значення, і славетності. Великі володарі та мудреці переймалися відтоді їхньою долею.

Давно минули ті часи, Третя епоха Середзем'я, усе змінилося на землі; але здається, що гобіти ще й досі живуть там же, де жили раніш: на північному заході старого світу, на схід від Моря. Звідкіля вони прийшли туди, ніхто не пам'ятав уже за часів Більбо. Любов до наукових досліджень (крім генеалогії) - не дуже поширене явище серед гобітів, але знаходилися такі представники старовинних родин, що вивчали власні книги і навіть розпитували ельфів, гномів та людей про давні події й далекі краї. Власне літописання гобітів почалося лише після заселення Краю. Найдавніші перекази не сягали далі Років Мандрів. І все ж, судячи з цих легенд і деяких особливостей мови та звичаїв, можна зрозуміти, що гобіти, подібно до багатьох інших народів, колись давним-давно прийшли зі сходу. У найраніших спогадах, мабуть, відбилися часи, коли вони жили у верхів'ях Андуїну, між узліссям Великого Зеленого лісу та Імлистими Горами.

Чому вони відважилися на складний та повний небезпек перехід через гори до Еріадору, нам нині годі збагнути. Самі гобіти зберегли спогади про те, як людей ставало все більше, як Тінь накрила ліс, що з тої пори одержав назву Чорнолісся.

Ще до початку мандрів гобіти розділилися на три роди, які дещо відрізнялися один від одного: Хутроногів, Стурсів та Ясноголових. Хутроноги були малі, смагляві, безбороді, не носили взуття, але руки й ноги мали домірні та вправні. Вони залюбки селилися по пагорбах і схилах гір. Стурси були присадкуватіші, більш широкоплечі, віддавали перевагу рівнинам і долинам річок. Ясноголові мали яснішу шкіру й волосся порівняно з іншими, були стрункіші та вищі на зріст, а жити воліли в лісах.

Хутроноги з давніх-давен спілкувалися з гномами й довго мешкали попід горами. Вони рано переселилися на захід [11] і дійшли майже до кінця Еріадору, аж до гори Вітровії, коли решта усі ще сиділи у Глухомані. То були найчисленніші, найтиповіші з гобітів. Вони бажали жити завжди на одному місці і довше за всіх зберігали успадкований від прадідів звичай мешкати у тунелях та норах.

Стурси довго не наважувалися покинути береги Великої ріки, Андуїну, і менше цуралися людей. Вони пішли на захід після Хутроногів, обравши напрямок уздовж ріки Гримучої на південь; там, поміж Тарбадом і межами землі Смаглочолих, вони прожили довго, перш ніж знову подалися на північ.

Ясноголові, найнечисленніші, були представниками північної гілки народу. Вони частіше дружили з ельфами, ніж інші гобіти, мали більше здібностей до вивчення мов і співу, ніж до ремісництва; колись вони вважали, що краще полювати, ніж орати землю. Вони перейшли гори на північ від Рівенделлу і подались уздовж річки Сивої. В Еріадорі вони незабаром змішалися з іншими родами, які випередили їх, але часто й самі ставали ватажками й вождями Хутроногів та Стурсів, бо були відважні й заповзятливі. Навіть за часів Більбо у деяких старовинних родинах такі якості Ясноголових давалися взнаки, наприклад, у господарів Забренда та Туків.

В Еріадорі між Імлистими та Лунними горами гобіти зустріли як ельфів, так і людей. Там усе ще мешкали останні з дунаданів, чиї прабатьки колись припливли з-за Моря, з острова Нуменор, але вони вимирали, і пустка поглинала землі їхнього Північного королівства. Вільного місця для прибульців було досить, отож незабаром гобіти почали осідати та будувати власні селища. Найдавніші давно зникли ще до народження Більбо, тож про них забули, але декілька з них ще існували, а одне не втратило свого значення, хоч поменшало - то була Бригора у Дужому лісі, десь за сорок миль на схід від межі Краю.

Нема сумніву, що саме у ті давноминулі дні гобіти навчилися читати й писати. Вчителями їхніми були дунадани (які, у свою чергу, набагато раніше навчилися цьому від ельфів). Тоді ж забулася мова, якою вони користалися раніше, бо гобіти звикли до вестрону, чи то пак загальної мови, що запанувала від Арнору до Гондору, а також майже по всьому узбережжю Моря від Белфаласа до Луни. Але вони зберегли декілька власних слів, назви днів, місяців та багато старовинних імен. [12]

Приблизно у той самий час гобіти скінчили складати легенди та почали записувати історичні події рік за роком. Скажімо, у 1601-му році Третьої епохи було занотовано, що брати Мархо та Бланко з роду Ясноголових залишили Бригору й, одержавши дозвіл від государя у Форності, з великим загоном гобітів переправилися через Брунатну ріку, або Берендуїн, Вони перейшли кам'яний міст, що його збудовано, коли Північне королівство було ще могутнім, та поосідали на землях за рікою аж до Далеких Пагорбів. За це з них тільки взяли обіцянку підтримувати у доброму стані Великий міст, а також усі інші мости й дороги, давати притулок королівським гінцям та визнавати верховну владу короля.

Від тої події почалося гобітанське літописання, бо рік переходу через Брендівіну (так її назву змінили гобіти) було прийнято як перший рік літочислення у Краї, і від нього почали рахувати подальші роки*.

* Таким чином, щоб перевести роки Третьої епохи, як їх рахують люди та ельфи, у гобітанське літочислення, треба відняти цифру 1600.

Гобіти, що прийшли з заходу, відразу ж полюбили нову землю, та там і залишилися, а тому знову зникли зі сторінок історії людської та ельфійської. Доки існували королі, гобіти умовно визнавали їхню владу, але насправді там правили власні вожді, а у справи широкого світу вони не втручалися. Коли люди готувалися до останньої битви з силами Ангмарського чаклуна, гобіти відіслали до Форносту загін лучників, але навіть цей факт не зберігся у споминах людських. Сталося так, що та війна призвела Північне королівство до руїни, тому відтоді гобіти почали самі порядкувати на своїй землі: вони обрали голову, або Тана, з найстаріших мешканців, і його влада прийшла на зміну королівській. Упродовж наступного тисячоліття війни мало турбували їх; гобіти процвітали та примножували рід після Чорної Моровиці у 37 р. Гоб., доки не настала Довга Зима, а за нею - голод. Гинули тоді гобіти тисячами, але роки Недороду (1158-1160) встигли відійти в небуття до часу, коли починається наша історія, і гобіти знов звикли до заможності. Земля була щедра й добра; колись, ще до появи гобітів, люди ретельно обробляли її, там існували ферми, там простягались королівські поля та виноградники. Гобітам дісталася ця земля вже занедбана, але вони спромоглися відродити її. [13]

На сорок ліг простягнулася Гобітанія від Далеких Пагорбів до Брендівіни, та на п'ятсот - від північних боліт до багнищ на півдні. Гобіти звали свою країну просто Краєм; вони трималися сукупно завдяки владі Тана та діловим стосункам. У цьому добре облаштованому куточку вони займалися своїми справами - жили, все менше й менше цікавлячись світом, де коїлися незрозумілі речі, й нарешті дійшли до думки, що спокій та достаток - це щось цілком звичайне у Середземні, невід'ємне право усіх доброчесних племен. Вони забули - або не згадували - про тих, хто захищав їх, тих, чиїми зусиллями підтримувався тривалий мир у Гобітанїї. Вони були під охороною, але забули про це.

Ніколи гобіти не бували войовничими, не знали, що таке чвари. Звісно, у давнину доводилось їм битися, щоб відстояти своє життя у жорстокому світі; але вже до часів Більбо все це стало надбанням розділу давньої історії. Останню битву до початку нашої розповіді - та й взагалі єдину у межах Гобітанїї - не пам'ятали навіть старожили: 1147 р. Гоб. Бандобрас Бикорик бився на Зелених Ланах з бандою орків. З тої пори навіть клімат пом'якшав, і вовки, що колись забрідали з півночі взимку, коли холодно й багато снігу, зробилися просто казкою, яку дітям оповідають дідусі. Тому, хоч у Гобітанії можна було надибати зброю, використовували її переважно для оздоблення стін чи поличок над камінами, або ж демонстрували у музеї, у Великих Норах, що мав назву «Дім метомів» (усе, що гобіти вже не могли використати, але не хотіли викидати, вони позначали слівцем «метом»). Метоми швидко накопичувались у їхніх оселях, і багато подарунків, що переходили з рук у руки, були саме того ґатунку.

Втім, мир та спокій, як не дивно, не розніжили цього маленького народу. Залякати або вбити гобіта було зовсім не легко; може, вони саме тому так невтомно насолоджувалися затишком і заможністю, що при необхідності могли обійтися без них. Вони зносили брутальне поводження, прикрощі й тягар далекої дороги з упертістю, що вражала тих хто помічав тільки їхні огрядні черевця і товстенькі щічки. Вони рідко сварилися, а про вбивство живих істот, навіть заради полювання, і мови не могло бути, але у разі потреби вміли постояти за себе і не забули, як користатися зброєю. Маючи тверду руку та влучне око, вони вправно стріляли з лука, а коли гобіт підбирав на землі [14] камінець, будь-який звір, що прокрався до двору, знав: треба чимдуж утікати.

Спочатку всі гобіти жили в норах, - у всякому разі, так вони вважали, - та й тепер найліпше почувалися під землею. Але з часом довелось їм навчитися будувати звичайні будинки. По суті, за часів Більбо у Краї дотримувалися старих звичаїв тільки найзаможніші та найбідніші з гобітів. Незаможні мешкали у справжніх норах, з однісіньким віконцем або й зовсім без вікон, а багаті володіли розкішними, доглянутими підземними хоромами, що ледь скидалися на старовинні нори. Але зручне місце для тих довгих, розгалужених тунелів (сміалів, як вони звалися) не можна було віднайти абиде, і по мірі того, як плем'я гобітів росло й селилося всюди, вони стали будувати свої оселі на рівнинах та уздовж річок на поверхні землі. А потім уже й на пагористих місцинах, наприклад у Гобітоні, або у Ласому Дворі, або у головному місті Краю, Великих Норах на Білому Узгір'ї, з'явилась тьма-тьмуща будинків із дерева, цегли або каменю. Найчастіше такі споруди зводили мірошники, ковалі, канатники та теслярі - вони ж бо влаштовували собі окремі майстерні або повітки ще за часів норокопання.

Будувати кам'яні ферми та стодоли вперше призвичаїлись, буцімто, в області Топлінь, що лежить нижче по Брендівіні, у Східній чверті. Тамтешні мешканці були рослі, а у вологу погоду взували гном'ячі чоботи. Але вони, мабуть, походили від Стурсів: це підтверджувалось рідкою порістю, що вони мали на підборідді, бо ж Хутроноги та Ясноголові борід зроду не носили.

Можливо, що вміння будувати, як і решту ремесел, гобіти перейняли у дунаданів, але могли навчитися також безпосередньо від ельфів, котрі з давніх-давен були вчителями людей. Бо ельфи Високого роду тоді ще не покинули Середзем'я і Жили у Срібній Гавані далеко на заході та в інших місцях неподалік від Гобітанії. Три ельфійські башти бозна-відколи стояли на Баштовому Узгір'ї, на західному кордоні Краю. Місячними ночами їх було видно здалека. Найвища стояла на самотньому високому пагорбі, оддалік від усіх. Жителі Західної чверті розповідали, що з верхівки тієї башти можна побачити море, але невідомо, чи наважився хто-небудь з гобітів видертися на неї. Насправді лиш поодинокі гобіти бачили море і плавали по ньому, а ще менше було таких, хто повертався, щоб про це повідати. [15]

Більшість гобітів відчували недовіру навіть до малих річок, і мало хто з них умів плавати. Що далі, то рідше спілкувались гобіти з ельфами, почали їх боятися, не довіряли тим, хто з ними дружив; Море стало для них страхітливим словом, знаком смерті, і нарешті вони відвернулись від західних горбів.

Але хоч би від кого взяли гобіти свою майстерність, будували вони на свій лад. Башти їх не цікавили, їхні будівлі були довгі, приземкуваті й зручні. Старовинні будинки нагадували «сміали»: вкриті соломою чи очеретом, обкладені дерном, з опуклими стінками. Але згодом вони багато чого вдосконалили, дещо запозичили у гномів, а дещо винайшли самостійно. Тільки вікна і двері - однаково круглі - залишились на згадку про незвичайне походження гобітанської архітектури.

У будинках та норах гобітів мешкали великі родини. (У цьому відношенні Більбо та Фродо Торбинси, що зосталися холостяками, були винятком, утім, вони й у багатьох інших відношеннях проявляли своєрідність, скажімо, у дружбі з ельфами.) Інколи кілька поколінь родичів (як у Туків з Величезних Сміалів або у Брендібоків) мешкали майже у повній злагоді в єдиній, від дідів-прадідів успадкованій та розбудованій з часом оселі. Усі гобіти, так чи інакше, не цуралися родинних зв'язків і люб'язно ставилися до родичів. Вони креслили хитромудрі дерева родоводів з безліччю гілок. Коли маєш справу з гобітами, треба обов'язково пам'ятати, хто кому ким доводиться та з якого коліна. У цій книзі неможливо навести такий родовід, щоб були перелічені принаймні найголовніші представники основних родин того часу. Генеалогічні додатки до Червоної Книги Західного Краю складають окрему чималеньку книгу, і всім, окрім гобітів, вони здаються занадто нудними. А гобітів це захоплювало, бо над усе вони цінували точність; вони любили читати такі книги, де все їм хоч і відомо здавна, зате викладено ясно та зрозуміло.

2. ПРО ЗІЛЛЯ ДЛЯ ЛЮЛЬОК

Давним-давно мали гобіти ще одну дивовижну звичку: вони полюбляли вдихати дим від покладеного у люльку сушеного листя якоїсь трави, що звалася «люльковим зіллям», очевидно, різновиду «Nicotiana». Звідки гобіти набралися того дивного звичаю, так і зосталося нерозгаданою [16] таємницею. Всі відомості про це, що існували у давні часи, зібрав Меріадок Брендібок, який потім став Господарем Забрендії, а оскільки й сам він, і тютюн з Південної чверті відіграють неабияку роль в історії, пропонованій читачеві, то буде слушно процитувати уривок з його твору «Трави та зілля Гобітанії»:

«Куріння люльок, - пише він, - це єдине мистецтво, яке ми можемо вважати своїм споконвічним винаходом. Коли гобіти почали курити, невідомо, але нема таких легенд чи родинних переказів, де б не згадувалось куріння. Упродовж багатьох століть гобіти курили різні трави, міцніші і слабкіші. Але усі фахівці згодні з тим, що вирощувати листя для люльок на своїх ланах перший почав Тобольд Люлькас з Довгонора у Південній чверті за часів Ізенгрима Другого, десь 1070 р. Гоб. Дотепер найкращий тютюн виробляють у тій же місцевості, особливо сорти «Довгонорський лист», «Старий Тобі» та «Південна зоря».

Як саме старий Тобі надибав цю рослину, теж невідомо, бо він до самої смерті так цього секрету і не розкрив. Він був добре обізнаний у травах, але мандрувати не любив. Кажуть, що змолоду він частенько навідувався до Бригори, але більше нікуди не ходив. Можливо, саме там він знайшов ту рослину, дикий різновид якої ще й досі буяє на південному схилі гори Бри. Тамтешні гобіти стверджують, нібито вони перші почали вживати його для куріння, їм взагалі притаманний такий настрій, що вони у всьому випереджають гобітів Краю (вони й досі звуть його «своєю колонією»), але цього разу вони, здається, не помиляються. Нема ніякого сумніву, що власне з Бригори звичай куріння справжнього тютюну розповсюдився протягом віків серед гномів, Слідопитів, магів та інших мандрівників, які з'являлися на цьому дивному перехресті доріг. Таким чином, джерелом та центром цього мистецтва слід уважати старовинний заїзд «Грайливого поні», який з незапам'ятних часів утримує родина Барбарисів.

Утім, спостереження, які я зробив під час численних подорожей на південь, свідчать, що ця рослина все ж таки не властива нашій місцевості, а завезена з пониззя Андуїна, куди спершу потрапило, певно, з-за Моря, разом з нуменорцями. Вона рясно росте у Гондорі - там вона висока та буйна, не те що на півночі, де квітне лише у теплих, захищених од вітру місцях, подібних до Довгоноpa. [17] Люди Гондору звуть її «духмяний гален» і цінують лише за пахощі квіток. Звідти гален Зеленим трактом дістався далеко за багато століть, які відділяють часи Еленділа від наших днів. Але навіть дунадани Гондору не заперечують, що саме гобіти першими вжили його для куріння, навіть маги до того не додумались. Але один маг, з яким я був близько знайомий, давним-давно навчився цьому мистецтву і досяг у ньому такої ж майстерності, як у всіх справах, до яких брався.

3. ПРО ВПОРЯДКУВАННЯ КРАЮ

Гобітанія поділяється на чотири частини, або чверті, про які вже йшлося вище: Північну, Південну, Східну та Західну. Кожну з них поділено на повіти, які часто звуться за іменами тих старовинних родів, що колись переважали там у чисельності, хоча до початку нашої історії населення вже геть перемішалося. Щоправда, рід Туків усе ще тримався давніх земель, але інші, як Торбинси та Мудрінси, давно вже розселилися кому як заманеться. Крім чвертей, були ще дві Закраїни, Східна (Забрендія) та Західна, що приєдналися до Краю у 1462 р. Гоб.

Ніякого «уряду» Гобітанія не мала; родини самі давали лад своїм справам. Час вони витрачали переважно на те, щоб виростити їжу, а потім з'їсти.

В інших справах вони були здебільшого великодушні й не жадібні, на чуже не зазіхали, отож маєтки, ферми, майстерні та крамниці зоставались незмінними з покоління в покоління.

Зрозуміло, що зберігались також давні традиції шанування короля з Форноста, або Північного Оплоту, як його називали, на північ від Гобітанії. Короля не було вже майже тисячу років, і навіть руїни його столиці давно заросли травою. Але гобіти, як і раніш, казали іноді про дикі та злі створіння (на зразок тролів), що вони «й не чули про короля». Бо вважали вони, що усі закони, якими користувалися, були складені завдяки мудрості королів, отож, додержувалися їх добровільно: адже то були Статути, прадавні й справедливі.

Треба зауважити, що рід Туків довгий час утримував провідне становище, бо кілька століть тому посада Тана перейшла до них від Брендібоків, і відтоді найстарший з Туків завжди носив цей титул. Уважалося, що Тан очолює [18] гобітанські збори, або віча, а також ополчення; але ж і те, й інше збиралося лише в разі небезпеки, а того вже давно не траплялось, тому звання Тана зробилося просто почесним доважком до імені. Проте родина Туків не втратила особливої пошани, бо залишалася численною та заможною, і у кожному поколінні її з'являлися на світ особи вольового характеру, з незвичними повадками та неспокійною вдачею. Остання риса, відверто кажучи, зовсім не викликала захвату у громади, але її ще могли вибачити (тим, хто був заможніший).

Єдиною насправді посадовою особою був бургомістр Великих Hop та цілого Краю, котрого обирали що сім років під час Вільного Ярмарку на Білому Нагір'ї у день Лайта, або Маківки літа. Одним з найважливіших його обов'язків було головувати на бенкетах у святкові дні, яких гобіти мали задосить. Але йому ж належали також посади Головного Поштмейстера та начальника шерифства, тобто Варти Порядку. Ніякої потреби в інших службах у Гобітанії не було, а з цих двох пошта працювала найактивніше. Не всі гобіти були письменні, але якщо вже були, то невтомно вправлялися у тому вмінні, надсилаючи безліч листів до друзів (та декількох обраних родичів), що мешкали на відстані, яку не вдавалося подолати під час прогулянки після обіду.

Те, що гобіти звали шерифством, ми б могли назвати поліцією, але тільки приблизно. Охоронці не носили мундирів (про таке у Гобітанії навіть не чули), єдиною їх ознакою було пірце на капелюсі; справами вони займалися скоріше такими, як наші лісники: неподобства, що їх творила звірина у лісі, більше турбували їх, аніж витівки мешканців Краю. Досить було лише дванадцятьох, щоб упоратися з внутрішніми справами, по три на кожну чверть; якщо виникала потреба «доглянути кордони», набирали скільки треба, щоб дати належну відсіч чужинцям, чи то високим, чи малим.

Коли розпочалася наша історія, кількість охоронців на кордонах помітно збільшилася. З усіх усюд надходили повідомлення та скарги на те, що підозрілі особи й тварини вештаються поблизу кордонів, а подекуди ще й лізуть через них: порядок, що існував споконвіку, очевидячки, порушувався. Щось подібне розповідалося лише у давніх переказах. Мало хто з гобітів утямив, що це - зловісне знамення; навіть Більбо не замислився, що воно передвіщає. [19]

Шістдесят років минуло відтоді, як він повернувся з пам'ятної мандрівки, він уже був застарий навіть як на гобіта (вони ж, траплялося, до ста літ доживають), але, без сумніву, ще не витратив більшої частини багатства, привезеного з далеких країв. Що то було за багатство, він нікому не обмовився, навіть Фродо, найулюбленішому племіннику, і той перстень, що колись він знайшов у мандрах, теж зберігався потай від усіх.

4. ПРО ЗНАХІДКУ ПЕРСНЯ

У книзі «Гобіт» розповідається про те, як одного дня до дверей Більбо підійшли чарівник Гандальф Сірий та тринадцятеро гномів; то був сам Торін Дубощит, нащадок королів, і дванадцять його товаришів по вигнанню. Разом з ними Більбо вирушив, несподівано для себе самого, квітневого ранку 1341 р. Гоб., здобувати великий скарб, спадок томських королів під Самотньою Горою. Наприкінці походу відбулася Битва П'яти Військ, загинув Торін, знищений був дракон, і ще багато здійснено героїчних вчинків, але нічого б не збереглось у пам'яті поколінь, якби не одна непримітна подія. Коли мандрівники, що потрапили у засідку орків на перевалі Імлистих Гір, рятуючись, кинулись навтіки, Більбо на якусь мить зостався наодинці у підземних ходах; він поповз навпомацки, без надії знайти потрібний напрямок у суцільній темряві, мимохідь намацав на дні тунелю невеличкий перстень, сунув до кишені та й забув про нього.

Шукаючи вихід, Більбо потрапив до гірських надрищ і там натрапив на Горлума, маленьку бридку потвору. Горлум з'їдав усе, що до лап потрапить, а ще він мав єдину втіху: скарб, який здобув так давно, що й сам не пам'ятав, коли: золотий перстень, який мав чарівну силу - хто одівав його на палець, ставав невидимим. Цього персня він називав своїм «золотцем», зберігав на острівці серед підземного озера та надівав лише коли йшов на полювання. Саме цей перстень знайшов Більбо, а тому Горлум не зміг відразу кинутися на нього; щоб мати час на пошуки, він придумав зіграти з Більбо в загадки, та грав, аж поки нарешті гобіт виграв. Не якась там особлива дотепність порятувала Більбо, йому просто поталанило: випадково (як це тоді здавалось) доторкнувся він до перстеника, коли [20] порпався у кишені, вигадуючи наступну загадку, і спитав зненацька: «Що ж воно таке у мене в кишені?»

Щоправда, авторитетні знавці досі міркують, уважати це просто «запитанням» чи справжньою загадкою; але всі згоджуються, що коли Горлум сприйняв це як загадку та намагався знайти відповідь, то він мав поважати правила гри. Більбо наполягав, щоб той дотримав слова й показав вихід з підземелля: але він відчував, що слизька потвора може його обдурити, хоч гра в загадки була з давніх-давен священна і тільки найлихіші створіння ризикували порушити її правила. Але протягом віків, доки Горлум вештався у пітьмі, він зашкаруб у злі й звик до підлих вчинків. Шаснувши геть від Більбо, він попрямував до свого острова за перснем - але не знайшов його. Нарешті відгадка спала на думку Горлумові, і він кинувся навздогін. Більбо біг, біг, біг, поки не сунув руку до кишені: перстень неначе сам собою надівся йому на палець, і Горлум пробіг повз гобіта, нічого не помітивши; Більбо крадькома пішов за ним, аж той привів-таки гобіта до виходу. Там Горлум зупинився, міркуючи, що краще вдіяти, а Більбо, спритно перелетівши просто над його головою, видобувся на волю. Та ворог гукав услід йому з ненавистю й відчаєм: «Злодій! Злодій! Торбинс злодій! Ми ненавидимо їх, ми їх ненавидимо навіки!»

Цікаво, що супутникам своїм Більбо оповів цю історію зовсім інакше. Нібито Горлум пообіцяв йому, якщо програє, подарувати чарівний перстень, свій «подаруночок на день народження». Але перстень кудись подівся, і Більбо здогадався, що саме його він знайшов; тому він залишив перстень собі як нагороду за чесну гру, а Горлума просто примусив показати вихід з печер. Те ж саме Більбо записав у своїх спогадах та, здається, ніколи власною рукою не змінював нічого у цьому оповіданні, навіть після того, що сталося на нараді Елронда: ця версія присутня як в оригіналі Червоної Книги, так і в декількох копіях та витягах з неї. Але існує також чимало списків, де наводиться правдива історія, обґрунтована, без сумніву, нотатками Фродо чи Семіума, котрі вивідали правду, але не хотіли нічого власноручно викреслювати з того, що понаписував старий.

Утім, Гандальф не повірив Більбо з самого початку, і той перстень розпалив його цікавість. Після довгих розпитувань [21] Гандальф урешті дізнався про все; вони ледь не посварились, але чарівникові було важливіше над усе добутись до істини. Те, що Більбо, проти власного звичаю, не сказав правди відразу, особливо його збентежило, хоч він про те й змовчав. Вигадка про «подаруночок» теж була невластива гобітові; Більбо зізнався, що на цю думку його навело бурмотіння Горлума, який усе торочив про «подаруночок на день народження». Гандальфу все це здалося підозрілим, але ще багато років він не мав змоги дійти до суті справи, як ми покажемо у цій книзі.

Подальші пригоди Більбо не варті уваги, бо ж вони всім відомі. Використавши перстень, він зумів допомогти своїм друзям, але сам перстень довго переховував у великій таємниці. Повернувшись додому, нікому не розповів про нього, крім Гандальфа та Фродо; більше ніхто у Краї, як він гадав, про той перстень не відав. Нотатки свої він дав почитати лише Фродо.

Свій меч, Жало, Більбо повісив над каміном, а чудову кольчугу, подаровану гномами з Підгорного Королівства, віддав у «Дім метомів». Але десь у скрині у Торбі-на-Кручі зберігався старий плащ з каптуром, якого він одягав у поході; а перстень, почеплений на ланцюжок, лежав у його кишені.

Більбо повернувся до Торби-на-Кручі 22-го червня 1342 р. Гоб., на 52-му році життя, і нічого особливого не траплялося у Гобітанії, аж доки він не наблизився до свого 111-го дня народження (1401 р. Гоб.). Саме тут і починається наша нова історія.

ДЕЩО ПРО ЛІТОПИСАННЯ У ГОБІТАНІЇ

Коли наприкінці Третьої епохи гобіти відіграли важливу роль у великих подіях, що привели до входження Краю до складу Відродженого Королівства, у них виникло неабияке зацікавлення власною історією. У той період чимало переказів, які раніше передавалися з вуст у вуста, було зібрано та записано. Ті родини, чиї представники виявилися причетними до діянь Королівства, заходилися вивчати давні перекази й легенди. Коли скінчилось перше століття Четвертої епохи, у Гобітанії було вже декілька бібліотек, що містили історичні книги та спогади.

Найповніші з тих зібрань знаходилися, мабуть, у Підбаштах, Величезних Сміалах та Брендідарі. Історія, про яку [22] ми збираємося розповісти, складена на підставі Червоної Книги Західного Краю. Це вельми важливе джерело відомостей про Війну Персня одержало таку назву тому, що Книга довго зберігалася у Підбаштах, у родині Чистопалів, хранителів Західної Закраїни. Спершу то був приватний щоденник Більбо, який він узяв із собою до Рівенделлу. Фродо повернув його до Гобітанії, разом із стосом розрізнених нотаток та нарисів, і протягом 1420-1421 pp. майже всі сторінки заповнив своїми спогадами. Але Фродо мав ще, в окремому червоному портфелі, три великих томи, в оправі з червоної шкіри, які Більбо віддав йому, коли вони розставалися у Рівенделлі. На Західній Закраїні до тих чотирьох томів додали п'ятий, що містив коментарі, родоводи та інші матеріали стосовно гобітів - учасників Братства Персня.

Оригінал Червоної Книги не дійшов до нас, але з нього зробили багато копій, переважно з першого тому, для нащадків Майстра Семіума. Однак найважливіший список має окреме походження. Він зберігається у Величезних Сміалах, але створили його у Гондорі, найімовірніше, на замовлення праправнука Перегріна Тука, у 1592 р. Гоб. (172 рік Четвертої епохи). Переписувач додав таку примітку: «Фіндегил, королівський писар, завершив цю працю року 172-го. Списане з усіма подробицями з Книги Тана, що в Мінас-Тіріті». Ця книга у свою чергу була копією «Червоної Книги Періанів», яку зробив для короля Елесара та подарував йому тан Перегрій, коли повернувся до Гондору у 64-му році Четвертої епохи.

Таким чином, книга Тана - це перша за часом копія Червоної Книги; вона містила багато такого, що згодом пропустили або втратили. У Мінас-Тіріті до тексту додали різноманітні примітки та виправлення, переважно стосовно імен, слів та цитат з ельфійських мов, і скорочений варіант тих частин «Історії про Арагорна та Арвен», що не мали прямого відношення до історії Війни. Той історичний твір написав, як твердять спеціалісти, Барагир, онук намісника Фарамира, невдовзі по смерті короля. Але найбільша цінність копії Фіндегила полягає у тому, що тільки там наведено у повному складі Більбові «Переклади з ельфійської». Щоб створити ті тексти, потрібні були великі зусилля та глибокі знання; Більбо використав усі джерела, які тільки міг знайти у Рівенделлі, як письмові, [23] так і усні. Але Фродо мало користався ними, бо вони майже цілком стосувались Прадавніх Віків, тож ми також не будемо зараз розглядати їх докладніше.

Оскільки Меріадок та Перегрін стали головами своїх великих родин, одночасно підтримуючи зв'язки з Роханом та Гондором, у бібліотеках Ласого Двору та Брендідара зберіглося багато матеріалів, які не потрапили до Червоної Книги. У Брендідарі існувала збірка творів, присвячених Еріадору та історії Рохану. Деякі з них написав або почав писати сам Меріадок, хоч у Краї здебільшого пам'ятають його «Трави та Зілля» й «Літочислення», де він з'ясував співвідношення календарів Краю та Бригори з календарями Рівенделлу, Гондору та Рохану. Він також склав невеличкий трактат «Стародавні слова та імена у Гобітанії», де можна знайти дуже цікаві міркування стосовно спорідненості таких «гобітанських» слів, як «метом», та окремих елементів топоніміки з мовою роханського люду.

Книги, що зберігалися у Величезних Сміалах, менше цікавили місцевих гобітів, але ж були вельми важливі для широкого висвітлення подій. Перегрін не був їхнім автором, але його нащадки зібрали купу рукописів, створених гондорськими писарями, - копії або перекази легенд та історій про Еленділа та його спадкоємців. Тільки там з усієї Гобітанії можна було знайти обширні матеріали з історії Нуменору та відродження Саурона. Здається, саме у Величезних Сміалах склали Річну Хроніку, з використанням відомостей, які зібрав Меріадок. Незважаючи на те, що дати, наведені там, часто приблизні, особливо у розділі про Другу епоху, вони гідні уваги. Очевидно, Меріадок одержав допомогу у Рівенделлі, де бував не один раз. Елронд уже покинув свій дім, але там ще довго жили його сини та хтось з ельфів Високого роду. Кажуть, що й Келеборн оселився там після того, як Галадріель розсталася з ним; але ніхто не знає, коли він зрештою попрямував до Срібної Гавані, а з ним відійшли останні живі спогади про Давні Віки Середзем'я.

Частина перша

Розділ 1

НЕЗВИЧАЙНИЙ БЕНКЕТ

Коли поважний Більбо Торбинс із Торби-на-Кручі повідомив, що бажає якимось особливим чином відсвяткувати свій наступний - 111-й - день народження, весь Гобітон завирував та тільки про це й говорив.

Про Більбо, особу заможну й загадкову, ось уже років 60 судив і рядив увесь Край, з того часу, як він таємниче зник і несподівано повернувся. Про скарби, здобуті ним у далеких краях, ходили легенди, і загальна думка була така, попри протилежні твердження старих людей, нібито весь пагорб Кручі поритий тунелями, і там повно-повнісінько тих скарбів. Цього вже було досить, щоб прославитися, а йому ж дістався ще й довгий вік: літа минали, а пан Торбинс не марнів. На дев'яностому році він був усе такий же, як і в п'ятдесят, на дев'яносто дев'ятому сусіди почали говорити: «непогано зберігся», але доречніше було б казати: «зовсім не змінився». Дехто, хитаючи головою, додавав, що це вже занадто: чи то справедливо, коли у ті ж самі руки потрапляє і вічна (без сумніву!) молодість, і невичерпне (як кажуть) багатство! Де ж це бачено? Від такого добра не діждешся!

Але поки що саме добра у пана Торбинса було аж надто, і розподіляв він його щедро, а тому товариство охоче вибачало йому і чудернацькі витівки, і багатство. Він робив, як годиться, візити усім родичам (зрозуміло, крім Кошелів-Торбинсів), а скільки відданих шанувальників набув серед простого люду та бідноти, то й злічити не можна. Але близьких друзів не мав, поки не підросли його племінники.

Найстаршим та найулюбленішим з-поміж них був Фродо Торбинс. Коли Більбо стукнуло 99, він призначив Фродо своїм спадкоємцем, ущент розвіявши надії Кошелів-Торбинсів. [27]

Дядько з племінником умудрилися народитися в один день, 22 вересня; тож одного разу Більбо сказав: «Може, переїдеш до мене, малий? Буде приємно відзначати разом два дні народження!» Фродо був тоді ще в «недозрілих літах», як кажуть гобіти про тих, хто розміняв легковажне друге десятиріччя і ще не дожив до повноліття, себто до 33 років.

Минуло ще дванадцять літ. Кожного року Торбинси весело святкували подвійні дні народження у Торбі-на-Кручі. Але цим разом готувалося щось грандіозне. Більбо виповнялося 111 - а то й цифра красива, і вік чималенький (славетний Старий Тук, і той дожив лише до 130), а Фродо - 33, тож він ступав на поріг зрілості.

Язики заторохтіли і в Гобітоні, і в Поріччі, чутки про подію, що наближалася, розійшлися по всьому Краю. Походження та пригоди Більбо Торбинса знову стали головною темою розмов, і попит на спогади, на превелику радість підтоптаних дідів, раптом підскочив.

Але нікому, мабуть, не дісталося поважніших слухачів, ніж Хему Гемджи, якого всюди звали просто Дід. Годинами просиджував він у харчевні «Під плющем» при дорозі та просторікував сміливо, адже майже сорок років служив садівником у Торбі-на-Кручі, та й раніше допомагав старому Норчику. Тепер уже й сам він постарів, авжеж, усі кісточки в нього ломило, - цілком зрозуміло, що працював здебільшого його молодший син, Сем. Батечко з сином обоє були великими друзями Більбо та Фродо, а мешкали на самій Кручі, у будинку № 3 по Торбиному узвозі, трохи нижче садиби.

- Наш Більбо дуже порядний пан та достойник, яких мало, я це завжди казав, - раз у раз повторював Дід, і цілком мав рацію: Більбо звертався до нього завжди ввічливо, називав «майстром» і часто радився відносно догляду за овочами; в усьому, що торкалося «зеленини», особливо картоплі, усі вважали Діда найдосвідченішим знавцем (він проти цього ніколи не заперечував).

- Ну, а цей Фродо, що з ним мешкає? - спитав дядько Нукас із Поріччя. - Зветься він, звісно, Торбинсом, але ж, кажуть, наполовину, а то й більше, Брендібок. Ніяк не второпаю, задля чого Торбинс із Гобітона додумався шукати собі жінку у Забоччі - адже там одні диваки!

- Авжеж, - устряв у розмову дідусь Троєніг, ближній сусід Гемджи. - Станеш диваком, як поживеш на тому [28] боці Брендівіни, та ще й на самому краєчку Старого Лісу! Якщо хоч половина правди те, що балакають, місця там глухі, недобрі...

- Правду кажеш, друже! - згодився майстер Хемфаст. - Брендібоки, ясна річ, у лісі не мешкають, але чудернацька, в них порода. Отаке вигадали - на човнах по річці плавати! Де ж це бачено? З такими витівками, гай-гай, до біди недалеко. А втім, пан Фродо - чудовий юнак, кращого й не забажаєш! Дуже схожий на пана Більбо, та не тільки з лиця. Що не кажіть, а з боку батька він усе ж таки Торбинс. Порядний, поважний гобіт був Дрого Торбинс, нічого особливого про нього й не чути було, доки не втопився.

- Утопився? - підхопили відразу кілька голосів. Звичайно, і цю небилицю, й інші, ще страшніші, чули вони вже сто разів, але гобіти так захоплюються родинними історіями, що завжди готові слухати.

- Отож, так розповідають, - завів Дід. - Пан Дрого, бач, оженився на бідолашній Примулі Брендібок. Вона доводилась нашому Більбо кузиною з материнського боку (матінка її - молодша дочка Старого Тука), а Дрого - троюрідним. Виходить, що Фродо йому племінник з обох боків, так би мовити. Второпали? Дрого часто приїжджав на гостини у Брендідар до тестя, старого пана Горбадока (любив поласувати смачненьким, а там же пригощали на повну губу!) І їздили вони «кататися» на човнах по Брендівіні, ось там і втопився разом з жінкою, а пан Фродо був ще малий, і таке інше.

- Я чув, вони після вечері попливли, коли місяць зійшов, - тут втрутився Нукас, - а Дрого був досить огрядний, отож човен і перевернувся.

- А мені казали, ніби вона його необачно штовхнула, і вони удвох шубовснули у воду, - заперечив Шекун, гобітанський мірошник.

- Не все, що кажуть, варто пам'ятати, - обірвав його Дід, бо не дуже шанував мірошника. - «Штовхнула, шубовснули!» Не знаєш нічого, а туди ж, базікаєш! Човни - річ підступна, навіть без якогось там штовхання загинути можна. Так чи інакше, пан Фродо залишився сиротою, викинуло його, так би мовити, на берег до Брендібоків. То він і виріс у Брендідарі, а там, щоб ви знали, справжній мурашник: старий Горбадок менше ніж двісті родичів при собі не тримав. Пан Більбо добре діло зробив, що узяв парубка до [29] себе, пожити в порядному товаристві. Зате тим Кошелям це було як ніж гострий: вони ж бо гострили зуби на Торбу, ще коли Більбо запропастився. І ось він зненацька заявляється й випроваджує їх геть, а далі живе собі й живе, і зовсім, нівроку, не старіє! Тепер до того ж знайшовся спадкоємець, усі папірці понаписувані як годиться. Не увійдуть Кошелі до покоїв Торби, так їм і треба!

- Там, кажуть, чималенька сума прихована, у підземеллі, - зауважив якийсь відвідувач, що приїхав у своїх справах з Великих Hop у Західній чверті. - Геть чисто усюди скрині з сріблом, та золотом, та діамантами... Так я чув.

- Ну, то значить, що пан чув більше за мене, - обурився Дід. - Відносно діамантів нічого не знаю. Пан Більбо досить заможний, це так, але підземель у нього ніяких нема. Сам бачив, як він повернувся додому, ще парубком був, десь літ шістдесят тому - саме я став за учня при Норчику (він моєму батькові брат у других). Коли розпродаж почався, звелів він мені відганяти народ, щоб не потоптали сад, не сплюндрували. Та ось у самий розпал під'їжджає Більбо, на поні, з грубезним таким лантухом і двома скринями. Ясна річ, там були різні скарби з чужодальніх країн - десь там, кажуть, золоті гори стоять. Але підземелля тим наповнити не вистачило б. Спитали б краще в мого молодшого, бо ж він у Торбі всі ходи й виходи знає. А щодо оповідей про давнину, то його від Більбо відірвати годі. Більбо його також грамоті навчив, так просто, нічого поганого на думці не маючи, розумієте? Сподіваюся, хлопець це якось переживе. «Ельфи та дракони! - кажу йому. - А як на мене, то ліпше капуста з картоплею. То й ти не лізь у панські справи, бо виростеш, як кіт навсидячки!» Так ось учу його, та й інших можу повчити, - додав він, зиркнувши скоса на приїжджого та на мірошника.

А все ж таки Дід не переконав слухачів. Надто вже міцно засіли легенди про багатство Більбо у головах молодшого покоління.

- Хай що він там привіз, але ж відтоді напевно додав дещо, - вперто вів своєї мірошник. - Дім свій часто покидає. А хто до нього ходить? Самі чужинці: то гноми вночі причалапають, то старий чаклун Гандальф, а то й взагалі невідомо хто. Базікайте що хочете, Діду, але Торба-на-Кручі - дивне місце, а господарі його ще дивніші! [30]

- Це ти можеш, Піскуне, молоти язиком, чого сам в тямки не візьмеш, - буркнув Ґемджи, відчуваючи до мірошника ще більшу неприязнь, ніж досі. - Якщо вони дивні, то, значить, в нашій окрузі на дивноту недорід. Та тутечки тільки поглянь - такі дивні знайдуться, що й не здогадаються пригостити сусіда пінтою пива, хоч він живе у норі з золотим денцем. А в Торбі знають, як належить поводитися. Сем каже, до гулянки усіх запросять, і подарунки будуть, не пізніше цього самого місяця, аж ніяк не інакше!

І ось настав цей самий місяць - вересень. Погода стояла як на замовлення. За пару днів по тому поповзла чутка, мабуть, від добре обізнаного Сема, що готується феєрверк, так-так, саме феєрверк, якого не бачили в Гобітанії років сто, ще з того часу, як помер Старий Тук.

Час минав, великий день наближався. Якось увечері чудернацький візок з незрозумілою поклажею прокотився по Гобітону й зупинився під Торбою-на-Кручі. Здивовані гобіти вискакували з домівок, де вже заходилися світити лампи, щоб подивитись на нього. З фургона вилізли гноми з довгими бородами, у каптурах, насунутих на очі. Кілька гномів так і залишилися у Торбі. В середині вересня з боку Брендівіни повз Поріччя проїхав ще один візок; правив ним дивного вигляду старий у високому синьому капелюсі, довгому плащі та сріблястому шарфі. В нього були довга біла борода та кущуваті брови, що сягали врівень з крисами капелюха. Дітлахи-гобітенята бігли за візком по всьому селищу нагору до Кручі; вони здогадалися, що це прибули ракети для феєрверка. Біля парадного ґанку Більбо старий заходився вивантажувати великі низки вертушок найрізноманітніших видів та форм, а ще кожна мала ярлик з руною «Г» та ельфійським знаком:

То були, звичайно, Гандальфові знаки, бо старий цей і був Гандальф-чарівник, уславлений у Гобітанії саме завдяки своєму мистецтву робити чудеса з вогню та диму. Інші його заняття були куди складніші та небезпечніші, але малий народ Краю про це нічого не знав. Для них він став ще одною принадою свята. Тому-то так і раділи гобітенята. «Де знаки, там чарівники!» - гукали вони, а Гандальф посміхався [31] до них. Вони вже бачили його раніше, хоча чарівник зрідка навідувався до Краю й ніколи надовго не затримувався; але ні діти, ні навіть найстарезніші старожили не бачили вогняної потіхи - вона залишилась лише у переказах.

Більбо з гномами допомогли старому впоратися з розвантаженням. Коли все скінчили, Більбо роздав кожному малюкові по грошику, але жодної вертушки чи хлопавки вони, на великий жаль зівак, не одержали.

- Біжіть собі! - промовив до них Гандальф. - Усього матимете досхочу - але у свій час.

По тому вони з Більбо увійшли в оселю, і двері за ними зачинилися. Гобітенята ще хвилинку покліпали очима на двері, а потім пішли, відчуваючи, що до гулянки не доживуть.

А Більбо з Гандальфом сиділи біля прочиненого вікна у маленькій кімнаті вікнами на захід. Стояв тихий, ясний полудень. Садочок ряснів квітами; були там ротики, соняшники, а настурції, що вилися по стінах будинку, зазирали у круглі віконця.

- Надзвичайний у тебе садок! - мовив Гандальф.

- Авжеж! Я його дуже люблю - більше ніж увесь старий добрий Край. А все ж таки мені потрібен відпочинок.

- Отже, ти насправді зібрався...

- Так. Я це вирішив уже кілька місяців тому і не передумав.

- Ото й добре! Тоді годі й говорити про це. Дотримуйся лише плану, не відступай ні на крок, і все обернеться на краще і для тебе, і для нас усіх.

- Якби ж так! Принаймні, хоч порозважаюсь у четвер. Я хочу трохи пожартувати...

- От тільки чи буде смішно? - промурмотів Гандальф, хитаючи головою.

- Побачимо! - відповів Більбо.

Вранці прикотили нові фургони, потім ще, та ще; навкруги почали невдоволено бурчати: «своїх забули», але протягом того ж тижня з Торби дощем посипалися замовлення на харчі, на посуд та на найрозкішніші речі, які тільки можна знайти у Гобітоні, Поріччі та усій чверті. Хвилювання зростало. Народ викреслював дні з календарів, і в кожному куточку нетерпляче чекали на листоношу: коли ж це надійде запрошення? [32]

І запрошення не забарилися; поштова контора у Гобітоні весь тиждень була переобтяжена, а в Поріччі пошту й зовсім завалили кучугурами листів, отож довелося кликати на допомогу добровольців. Нескінченною вервечкою снували листоноші по дорозі на Кручу, доставляючи чемні відповіді, усі одного й того ж змісту: «Дякую, неодмінно завітаю.»

На воротях Торби-на-Кручі повісили табличку: «Входити тільки у справах Бенкету», але навіть тих, у кого знаходилася справа (або хто зумів її вигадати), не дуже й пускали. Більбо був зайнятий: писав запрошення, читав відповіді, пакував подарунки, а ще готував щось для себе. А після приїзду Гандальфа він взагалі ховався від усіх,

Одного ранку гобіти дізналися, що на великій галявині на південь від воріт садиби вкопують жердини й тягнуть канати для шатрів та павільйонів. В укосі пагорба зробили новий хід до дороги та поставили високі білі ворота. Три родини з Торбиною узвозу, що огинав ту галявину, відразу потрапили у центр загальної уваги та заздрощів. Дядечко Гемджи тепер уже й для годиться не працював у саду.

Почали ставити намети. Один павільйон, найбільший, збудували таким чином, що високе дерево, яке росло посеред галявини, опинилося у середині, ближче до того кінця, де мав стояти головний стіл. На гілках дерева порозвішували ліхтарики. Ще цікавіша (на думку гобітів) була простора кухня просто неба у північному кутку галявини. Юрба куховарів із заїздів та трактирів на багато миль навкруги прибула на допомогу гномам та іншим іноземцям, що оселилися у Торбі-на-Кручі. Збудження досягло краю» і ось тоді зіпсувалася погода.

Це було у середу, напередодні Бенкету. Небо затягли хмари, усі збентежилися. Але нарешті зайнявся світ славетної днини 22-го вересня, зійшло сонце, хмари розтанули, прапори затріпотіли, і розваги почались.

Більбо Торбинс стримано назвав те «гулянкою», насправді ж то був, як то кажуть, «бенкет на всю губу». Запросили майже всіх, хто мешкав поблизу, а якщо когось, може, випадково забули, ті й самі з'явилися, ніскілечки не образившись. Були гості з інших чвертей Краю та навіть із-за кордону. Більбо особисто вітав усіх (і тих, кого запросив, і котрі самі прийшли) біля нових білих воріт і кожному вручав подарунок, а дехто ухитрився вислизнути у дальню хвіртку, знов пристати до черги та одержати вдруге подарунок. У гобітів є звичай обдаровувати гостей на [33]своїх днях народження, може, не з такою щедротою, як Більбо, але взагалі звичай непоганий. Адже і в Гобітоні, і в Поріччі щодня хтось та народжувався, тому кожен міг розраховувати щонайменше на один подарунок бодай раз на тиждень. їм це ніколи не набридало.

З нагоди подвійного свята подарунки було дібрано відмінні. Гобітенята до того були в захваті, що навіть не відразу згадали про частування. Вони одержали іграшки досі небачені, усі дуже гарні, а то й зовсім чарівні. Більбо замовив їх заздалегідь, ще торік, а деякі привезли з-за гір, з Дейлу - ті були виготовлені гномами.

Коли усі гості з подарунками зібралися на лузі, пішли пісні, музика, танці та, само собою, наїдки й напої. Вважалося, що гостей запросили на сніданок, полудень та обід (чи вечерю). Отож усі вчасно тричі сідали разом до столів та їли гуртом. Але у проміжках теж їли й пили нарізно, хто де, з одинадцятої ранку та до пів на сьому, поки не почався феєрверк.

Тут вже про успіх подбав Гандальф. Усе, що привіз: штучні ракети, розсипні вогні, особливі фокуси, - він сам майстрував, та ще й запускав; втім, також подарував силу-силенну вертушок, хлопавок, іскристих зірок, і смолоскипів, і гном'ячих свічок, і ельфійських квіток, і орочого громобою, і все це було надзвичайне. Майстерність Гандальфова з плином часу вдосконалювалась.

Ракети злітали як мерехтливі птахи, під спів ніжних голосів. Зелені дерева зі стовбурами з тьмяного диму розпускались у небі; листя їх розкривалось, немов навесні, і з сяючих гілок сипалися на захоплених гобітів сріблясті квіти, і танули, залишаючи солодкі запахи, ледь-ледь не торкнувшись задертих догори голів. Пурхали цілі рої ніжно-переливчастих метеликів; кольорові вогні, злетівши, обертались на орлів, або кораблі під вітрилами, або зграї білих лебедів; були там ще вогнисті блискавки, і золотий дощ, і ліс срібних списів, що злітали у повітря, немов атакуючи невідомого ворога, а потім падали у воду з сичанням тисячі змій. Наприкінці Гандальф приготував на честь Більбо особливий сюрприз, що геть-чисто вразив гобітів (чого, власне, чарівник і домагався). Усі вогні згасли. Великий стовбур диму піднявся й зігнувся, обернувся на гору, немов здаля побачену; на верхівці її спалахнули червоні та зелені язики полум'я, і звідти вилетів червоно-жовтий дракон - не те щоб натурального розміру, але жахливо натурального [34] вигляду: з його пащеки бив струмінь вогню, очиська палали; ревучи ревма, він тричі пролетів над натовпом; глядачі поприсідали, дехто попадав долілиць на землю. Дракон пронісся, мов кур'єрський потяг, перевернувся й нарешті з приголомшливим гуркотом вибухнув над Поріччям.

- Нумо, тепер вечеряти! - відразу вигукнув Більбо, і гобіти, у ту ж мить позабувши усі жахи й переляки, позривалися на рівні ноги й гайнули до столів. Вечерю усім подали щедру, але окремо частували тих, кого запросили попоїсти у тісному родинному колі, у великому павільйоні під деревом. Таких обранців зібралося 12 дюжин (у гобітів це число називають ще «грос», хоч так лічать лише крам), з усіх родин,, з якими Більбо та Фродо були споріднені, та ще декілька особистих друзів, як-от Гандальф. Батьки прихопили з собою своїх малих нащадків: гобіти охоче так поводяться, коли мають намір сидіти допізна, тим паче якщо на них чекає частування - адже дітлахам ніякої їжі не настачиш!

За тим столом зустрілися Торбинси, і численні Туки, і Брендібоки, та Мудрінси, різні Рясні (родичі Більбо з бабусиного боку) та Нерясні (а ті - від дідуся-Тука), був також широкий загал Копайнорів, Бульберів, Розпояссів та Нор-Бобрингів, Трюхстонів, Люлькасів, Мохностопів; та не забули й зовсім далеку рідню, дехто взагалі вперше приїхав до Гобітону, - навіть КошелІв-Торбинсів, Одо та його дружину Геранію. Вони недолюблювали Більбо й зневажали Фродо, але перед запрошенням золотим чорнилом на глянсовім папері усе ж не встояли. До того ж кузен Більбо багато років практикувався у кулінарному мистецтві і відзначався своєю вишуканою кухнею.

Усі сто сорок чотири гостя наперед смакували приємне проводження часу і побоювались лише післяобідньої промови господаря (обов'язковий пункт програми). Більбо любив прикрашати свої промови «поезіями», як він це називав, а іноді перепустивши чарочку-другу, починав розпатякувати про свої безглузді й химерні пригоди. Але все вийшло щонайкраще: частування подали й справді першорядне, як кажуть, захоплююче: смачне, різноманітне, нескінченне. Після Бенкету в околицях Торби тижнів зо три ніхто не купував харчів, але власники комор, крамниць і погребів нічого не втратили - фуражири Більбо вигребли геть усе, отже, ніхто не потерпів. [35]

: Коли впорались з їжею (більш-менш), настав уже й час на Промову. Тепер товариство перебувало у тому благодушному стані, що його гобіти звуть «напхатись по самі вуха». Посмоктуючи улюблені напої та розгризаючи улюблені ласощі, вони нічого вже не боялись і готові були слухати що завгодно й зустрічати оплесками кожне влучне слово.

- Любі друзі! - почав Більбо, підводячись з місця. «Тихо! Тихо!» - закричали гості в один голос, утім, не дуже поспішаючи наслідувати власному заклику. Більбо підійшов до дерева, обвішаного ліхтариками, і виліз на стілець. Обличчя його сяяло посмішкою, сяяли золоті ґудзики на камізельці, вишитій шовком. Тепер усі бачили, як він стоїть, розмахуючи одною рукою, а другу тримає у кишені.

- Дорогі мої Торбинси та Мудрінси, - почав він знову, - Туки та Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Нор-Бобринги, Трюхстони, Люлькаси та Мохностопи!

- Мохноступи! - вигукнув літнього віку гобіт з далекого кінця столу. Він, певно, заслуговував на звання Мохноступа: хто завгодно міг у тому впевнитися, подивившись на його здоровезні, вельми мохнаті ступні, що стирчали прямо над столом.

- Та Мохностопи, - повторив Більбо. - А також люб'язні Кошелі-Торбинси, котрих я радий привітати нарешті у Торбі-на-Кручі. Сьогодні в мене 111-й день народження: мені виповнилося 111 років.

- Ура! Ура! Вітаємо! - загомоніли тості і весело застукали по столах. Поки що Більбо поводився відмінно: коротко та ясно, якраз їм до смаку.

- Сподіваюсь, що ця зустріч потішить вас так само, як і мене, - вів далі Біяьбо. (Грім схвальних викриків. Вигуки: «Так! Так!» (А також «НІ!»). Ревіння сурм і дудок, пищиків та барабанів, а також інших музичних інструментів. Як ми вжезгадували, серед гостей було чимало молоді, якій дісталися сотні музичних хлопавок з написом «Дейл»; та назва нічого не говорила більшості гобітів, але усі згодились, що хлопавки Напрочуд дивні. Всередині там знайшлися різні інструменти, маленькі, але майстерної роботи, приємного тону. Отож дехто з молодших Туків та Брендібоків вирішили, що дядько Більбо уже скінчив (бо він таки чимало сказав), і, зібравши імпровізований оркестр у куточку, гримнули веселої. Молодший Еверард Тук з Мелісою БрендІбок аж скочили на стіл і, подзвонюючи дзвониками, [36] виконали «Нумо до танку, скочимо з ґанку»і гарний танок, хоч і не зовсім настільний. ,

Але Більбо ще не закінчив промови. Він вихопив ріжок з рученят малого, що саме прошмигнув поблизу, і тричі просурмив. Галас ущух.

- Я вас надовго не затримаю! - вигукнув він. (Зібрання відгукнулося радісним галасом). - Я покликав вас сюди з незвичайною метою.

Щось таке бриніло в його голосі, що гості таки вгамувалися. Настала майже повна тиша, і дехто з Туків нашорошив вуха.

- Навіть не з одною метою, а з трьома! -. вів далі Більбо. -. Перш за все я хотів сказати, що дуже люблю вас усіх і за 111 років ще не втомився жити серед таких чудових, прекрасних гобітів. (Шквал схвального галасу), - Я ще не запізнався навіть з половиною з вас так близько, як хотів би, і менше ніж половину з вас люблю лише вполовину того, на що ви заслуговуєте, -т Це твердження було несподіване й незрозуміле. Залунали окремі оплески, але більшість мовчала, намагаючись дійти до суті та здогадатись, був то комплімент чи навпаки.

- По-друге, я хотів відсвяткувати мій день народження (нові вигуки «Ура!»), або, точніше, НАШ день народження, бо сьогодні народився ще й Фродо, мій племінник і спадкоємець. Сьогодні він входить у зрілі роки, а також набуває права спадщини. - Дорослі поблажливо поплескали, молодь повигукувала: «Фродо! Фродо! Старий Фродо!»; Кошелі-Торбинси насупилися та замислилися, до чого тут право спадщини. - ...Удвох ми сьогодні маємо 144 роки, стільки ж, скільки вас тут зібралося, можна сказати, рівно один грос. - Тиша. Недоречні жарти! Кошелі-Торбинси образилися, бо нарешті втямили, що запросили їх лише задля рівного рахунку. «Грос, ото вигадав! Гостей він хотів бачити чи пакунки лічити? Жах, як вульгарно!»

- Сьогодні також, - якщо не заперечуєте, я звернуся до історії - річниця мого прибуття на барилі до Есгарогу, що на Довгім Озері, хоча тоді я геть забув про день народження: мені тоді виповнилося лише 51, тож я не надавав тій даті важливого значення. Щоправда, я все ж таки взяв участь у розкішному бенкеті, хоча тоді підхопив жахливу нежить, отож міг тільки гундосити: «Бдякую! Бдякую!». Тепер же я виголошу ці слова правильно: дякую вам за те, що відвідали моє маленьке свято. [37]

Гості вперто мовчали. Усі напружено чекали, чи то у цю мить вибухне пісня, чи й того гірше, якісь віршики; усім уже добряче набридло слухати. Час кінчити та дати присутнім випити за його здоров'я! Але Більбо не став ні співати, ні декламувати. Помовчавши хвилинку, він додав:

- По-третє й останнє, я хочу зробити одну ОБ'ЯВУ. - Він промовив це слово так гучно та несподівано, що всі, хто ще був здатний, відразу сіли прямо. - Я зі смутком заявляю, що, хоча за 111 років мені й не надокучило жити серед вас, зараз настав кінець. Я йду від вас. Я розстаюся з вами - тут і зараз. Прощавайте!

Він ступив додолу зі стільця і щез у сліпучому спалаху світла. Гості заплющили очі, а коли знов відкрили, Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири очманілих гобіти мовчки кліпали очима одне на одного, немов їм відібрало мову. Старий Одо Мохноступ зняв ноги зі столу і затупотів. У мертвій тиші чутно було лише обурене сопіння. Та раптом, вдихнувши повітря, усі ці Торбинси, Мудрінси, Туки, Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Трюхстони, Нор-Бобринги, Люлькаси та Мохноступи загомоніли разом.

Усі одностайно згодились, що це був найбезглуздіший жарт, і лише чималі дози страв та напоїв допомогли гостям отямитись від потрясіння. «Божевільний він. Я завжди це казав», - повторювали родичі Більбо на всі боки. Навіть родина Туків (за малим винятком) визнавала, що Більбо пошився у дурні. У ту мить майже всі визнали його зникнення лише нечемною витівкою.

А от найповажніший Рорі Брендібок зовсім не відчував такої впевненості. Ні старість, ані величезна кількість поглинутих страв не затьмарили його розуму, і він сказав своїй невістці Есмеральді: «Щось тут негаразд, голубонько! Гадаю, цей навіжений Торбинс знову подався шукати вітра в полі. Старий дурень! Але нам нема чого хвилюватися. Адже частування він з собою не забрав!» - і він голосно звернувся до Фродо, щоб той звелів обносити гостей вином.

А Фродо так нічого й не сказав. Довго сидів він мовчки поряд з порожнім спустілим стільцем Більбо, не чуючи ані реплік родичів, ані запитань. Ясна річ, жарт потішив його, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве утримався від сміху, спостерігаючи обурення вражених гостей, але відчув також глибокий смуток: раптом він зрозумів, що дуже любив старого. Товариство незабаром повернулось [38] до страв, жваво обговорюючи дивацтва Більбо, старі й нові (тільки обурені Кошелі-Торбинси пішли собі геть), а Фродо стало не до веселощів. Він розпорядився подати ще вина, підвівся, мовчки випив свій келих за здоров'я Більбо й крадькома вислизнув з павільйону.

Щодо винуватця переполоху, то, виголосивши свою промову, він намацав у кишені перстень - той самий, чарівний, котрий зберігав потай стільки років. Сходячи зі стільця, він сунув палець у перстень, і більше його в Краї не бачив жоден гобіт. Більбо поспіхом почимчикував до себе, тільки на порозі ненадовго затримався, з посмішкою прислуховуючись до дзижчання голосів у павільйоні та до веселого гомону на лузі. Потім увійшов у дім, зняв святковий костюм, склав вишивану камізельку і, загорнувши її у тонкий папір, сховав до комода. Потім швидко перевдягнувся у якесь старе ганчір'я, затягнув потертий шкіряний ремінь, причетів до нього короткого меча у подряпаних піхвах з чорної шкіри. Відімкнув скриню, геть усю пропахлу кульками проти молі, та дістав старий плащ з каптуром. Він очевидячки зберігався як скарб, той полатаний плащ, такий вицвілий, що темно-зелений колір годі було впізнати. До того ж він був Більбо не на зріст. Потім гобіт зайшов до кабінету, витяг із сейфа жмут паперів, загорнутий у ганчір'я, та рукопис у шкіряній обкладинці. Там ще лежав великий, туго набитий конверт. Рукопис і папери Більбо втиснув до подорожньої торби, що стояла на долівці, важка та майже з верхом повна; у конверт він поклав свій золотий перстень разом з тонким ланцюжком, запечатав і надписав ім'я Фродо. Потім умостив конверт на поличці над каміном, але відразу передумав і сунув собі до кишені. Але у цю мить двері відчинилися і швидкою ходою увійшов Гандальф.

- Вітаю! - сказав Більбо. - А я вже думав, чи ти встигнеш.

- Радий БАЧИТИ тебе, - відповів чарівник, опускаючись у крісло. - Мені схотілося сказати дещо наостанку. Ти, мабуть, впевнений, що все відбулося чудово й точнісінько за планом?

- Авжеж. Хоча спалаху я не чекав. Він навіть мене злякав, не кажучи вже про інших. Це маленьке доповнення від тебе, еге ж?

- Зрозуміло. Ти дуже мудро приховував перстень у таємниці всі ці роки, й мені здалося, що гостям треба щось [39] підкинути, щоб вони могли якось пояснити твоє раптове зникнення.

- Але ти ледь не зіпсував усю штуку. Правду кажуть, дуже тобі подобається втручатися у будь-яку справу! - засміявся Більбо. - Ну, я ж розумію, тобі завжди краще знати.

- Це слушно - коли я щось знаю. Але у твоїй справі я ще не зовсім розібрався. Зараз вона підійшла до кінця. Ти зіграв свій жарт, збентежив та образив майже усю рідню й забезпечив Гобітанію темою для балачок на дев'ять, а то й на дев'яносто дев'ять днів наперед. Що ще збираєшся утнути?

- Мені потрібен відпочинок, тривалий відпочинок, я вже казав тобі. Можливо, я піду назавжди - навряд чи мені закортить повернутися. Адже я так і розрахував, і всім розпорядився. Я старію, Гандальфе. Зовні цього не видно, але серцем я відчуваю... «Гарно зберігся!» - зітхнув він. - Але я відчуваю себе тонким-тонким, розумієш, немов мене розтягли, ніби масло по дуже великій скибці хліба. Це ж неприродно! Мені треба змінити життя, як завгодно змінити!

Гандальф зацікавлено, пильно глянув на нього.

- Атож, так не годиться, - сказав він задумливо. - Ти все ж таки правильно вигадав.

- Так чи інакше, я відважився. Мені хочеться знову побачити гори, Гандальфе, ГОРИ - а потім знайти якийсь куточок, де можна справді відпочити, спокійно й тихо, без натовпу родичів, що сують усюди свого носа, без тієї черги набридливих відвідувачів, що безперервно дзвонять біля дверей. Я шукаю таку місцину, де можна дописати нарешті книгу. Я вже й кінцівку гарну придумав: «А потім він жив щасливо до самого кінця своїх днів»...

Гандальф розсміявся:

- Сподіваюсь, так і станеться. Щоправда, ніхто не зможе прочитати твою книгу, хоч би як вона не скінчилася.

- Ну, може, комусь колись та знадобиться. Фродо вже читав дещо з готових розділів. Ти ж будеш піклуватися за Фродо, так?

- Обов'язково. Буду дивитися обома - коли знайду вільний час.

- Відверто кажучи, він пішов би зі мною - якби я запросив. Він уже й сам пропонував, саме цими днями. Та взагалі він ще не дуже того прагне. Мені вкрай потрібно знову побачити дикі землі та гори, поки живу; а він ще не [40] навтішався Краєм, полями, лісами й річками. Йому тут усе до вподоби. Я все йому віддаю, крім деяких дрібничок. Він звикне самостійно давати собі раду та буде, я певен, цілком щасливий. Час уже йому ставати на власні ноги.

- Отже, все йому віддаси? - перепитав Гандальф. - Перстень теж? Наскільки я пам'ятаю...

- Мм-мм... так, здається... - зніяковів Більбо.

- Тоді де ж він?

- У конверті, якщо тобі так цікаво, - сердито відказав Більбо. - Там, на каміні... Ні! Він тут, у кишені! - гобіт заткнувся й додав стиха: - Чи ж не дивно? Проте, стільки літ минуло, чому я повинен його залишати?

Гандальф глянув на Більбо суворо, і очі його зблиснули.

- Більбо, його краще залишити тут, - мовив він поважно. - Адже ти того й бажав!

- Але... взагалі, так... чи ні. Зараз, як треба віддати, я чогось не можу... До того ж не дуже розумію, навіщо... Навіщо це тобі? - спитав він, і голос його раптом змінився, став хрипким, у ньому забриніли досада й підозра. - Завжди ти мені дошкуляєш з приводу персня, а всілякі інші речі, що я здобув у поході, чогось тебе не турбують!

- Я маю тобі дошкуляти. Мені потрібна істина. Це дуже важливо. Чарівні персні, вони... чарівні, розумієш, рідкісна річ і цікава. Я ж бо чародій, маг, і твоїм перстеником цікавлюся тільки заради науки. Якщо тебе знову тягне у мандри, то я вважав би за краще знати, де він знаходиться. А ще мені здається, що ти й так задовго вже володів ним. Якщо не помиляюсь, Більбо, він тобі більше не знадобиться.

Більбо почервонів, сердитий вогник спалахнув у його очах. Добродушне, обличчя скривила гримаса люті.

- Чому це? - вигукнув він. - Яке тобі діло, як я розпоряджуся своїм майном? Воно моє, власне! Я його знайшов. Він сам до мене підкотився.

- Так-так, - погодився Гандальф. - Чого ж ти так розізлився?

- Бо ти мене дратуєш! Він мій, кажуть тобі! Власний. Мій скарб. Мій дорогий, бачиш, дорогесенький!

Обличчя чарівника скам'яніло, і лише у глибині очей причаїлися подив та неприховане занепокоєння.

- Його вже хтось так називав - набагато раніше за тебе. [41]

- А тепер я називаю. Чому б ні? Я не винний, що Горлум його загубив. А я зберіг і зберігатиму!

Гандальф підвівся й промовив суворо:

- Якщо вчиниш так, то ти останній дурень, Більбо. З кожним словом мені це стає ясніше. Перстень занадто сильно тобою заволодів. Залиш його та рушай, куди заманеться.

- То й піду, куди захочу, і візьму все, що забажаю, - вперто повторив Більбо.

- Гей, тихше, любий гобіте! - зупинив його чарівник. - Усе твоє довге життя ми були друзями, і: ти мені дечим зобов'язаний. Отож-бо, виконуй, що обіцяв, діставай перстень!

- Як хочеш собі його забрати, так і скажи! - скрикнув Більбо. - Тільки дзуськи ти його одержиш. Я зі своїм скарбом не розлучусь, ось тобі й усе!

Гобітова рука потяглася до меча. Очі Гандальфа спалахнули.

- Ще трохи, і я теж розсерджуся. Ану, повтори ще раз! Тоді побачиш, який насправді Гандальф Сірий!

Чарівник зробив крок до гобіта, гнівно здійнявши брови, і немовби виріс; його тінь заповнила всю маленьку кімнату.

Більбо відсахнувся до стіни. Він важко дихав, долоня його гарячково притискувала кишеню. Так стояли вони, дивлячись віч-у-віч, і повітря у кімнаті дзвеніло. Помалу пальці Більбо розтиснулись, і він здригнувся.

- Що це з тобою, Гандальфе? - спитав він. - Ти таким раніше ніколи не бував. У чому, власне, справа? Перстень я знайшов, і Горлум убив би мене, якби я ним не скористався. Я не злодій, нехай що він там розпатякує!

- А я тебе злодієм ніколи і не вважав. Але я теж не злодій. Не пограбувати тебе хочу, а допомогти. Краще послухай-но мене, як досі слухав!

Він відвернувся, і тінь його зісковзнула зі стіни. Гандальф немов зсохнувся і став, як раніше, сивим дідом, стурбованим і похилим. Більбо прикрив рукою очі.

- Даруй, - сказав він. - Щось на мене найшло... Мені, мабуть, покращає, якщо позбудуся всієї цієї халепи. Останнім часом мені чогось так важко на душі! Іноді ввижається, нібито чиєсь око на мене вирячилось. І постійно кортить одіти персня та зникнути, або перевірити, чи він не загубився, дістати, щоб упевнитися. Я спробував його задімикати у шухляді, але якщо він не лежав у мене в кишені, я спокою не мав. Хтозна, чого це так. Мені й зараз ой як нелегко відірватися від нього...

- Тоді довір це мені, - сказав Гандальф. - Кажу тобі: рушай та залиш перстень тут. Відмовся від нього. Віддай його Фродо, а я пригляну, щоб усе було гаразд.

Більбо постояв ще мить, напружений та нерішучий, але нарешті мовив, зітхаючи:

- Гаразд. Так і зроблю. - Він знизав плечима й печально посміхнувся. - Адже я й гулянку затіяв саме для того ж: пороздавати купу подарунків, щоб легше відмовитися від перстеника. Мені, щиро кажучи, не полегшало, але ж буде шкода, якщо усі ті зусилля підуть за вітром. Увесь жарт змарную...

- Та й справді, без цього вся витівка стає безглуздою, - підтакнув Гандальф.

- Тоді хай так і буде. Перстень, отже, дістанеться Фродо разом з усім іншим, - він знов глибоко зітхнув. - А тепер мені вже дійсно час іти, аби ще хтось не затримав. Я вже всім сказав «прощавайте», повторювати не треба.

Він підхопив свою торбу й попрямував до дверей.

- А перстень? - нагадав чарівник. - Він усе ще в кишені!

- Еге ж, у кишені, - зізнався Більбо. - І заповіт теж там, і деякі папери. Слухай, краще ти візьми його в мене та віддай. Так буде надійніше.

- Ні, персня я не візьму. Поклади його сам, скажімо, на каміні. Там він буде у безпеці, доки прийде Фродо. А я на нього почекаю.

Більбо витяг конверт і став підсовувати його під годинник, але рука його тремтіла, і конверт упав на підлогу. Не встиг гобіт нахилитися, як чарівник підхопив конверт і поклав на місце. Судома гніву знов пересмикнула гобітове обличчя, але відразу ж змінилась на лагідну посмішку.

- Оце вже й усе, - з полегшенням сказав Більбо. - Тепер я піду!

Удвох вони вийшли до передпокою. Більбо вибрав з підставки свою улюблену палицю для подорожей і свиснув. З трьох різних дверей вигулькнули трійко заклопотаних гномів.

- Усе готове? - поспитав Більбо. - Спаковано, написано?

- Усе, - відповіли гноми. [43]

Тоді рушаймо негайно!

Він вийшов на ґанок. Стояла чудова ніч, чорне небо всіяли зірки. Біпьбо задер голову, вдихнув свіжого повітря.

- Як гарно! Як це добре, знову піти у мандри, та ще й з гномами! Скільки років я нудьгував без цього... А ви усі прощавайте! - він окинув поглядом свій старий дім і вклонився вхідним дверям. - Ти теж прощавай, Гандальфе!

- Скоріш, до побачення, Більбо. Бережи себе. У твоєму віці треба вже бути розсудливим!

- Берегти себе? Навіщо? Не турбуйся, Гандальфе! Я зараз такий же щасливий, як у найкращі мої дні, а це зовсім не мало! Час прийшов. Нарешті ноги понесуть мене геть звідси... - він неголосно, немов до себе, проспівав у темряві:

Біжить дорога сотні літ

Геть від дверей в широкий світ,

За обрій, ген за край долин...

А я - за нею навздогін.

Ногами радісними йду

Тоненьку стежечку веду

Зіллються у широкий шлях

Струмочки-стежечки.

А де кінець, - про те ще

Не писані книжки.

Більбо доспівав, постояв ще хвильку, а потім, не додавши більше жодного слова, відвернувся від світла та музики й зробив крок у пітьму. Троє гномів слідом за ним звернули у садок та припустили клусом униз по довгій крутій стежці. Вона вела до перелазу у живоплоті. Один за одним четверо подорожніх перескочили через нього й пішли левадою, зникли в ночі, немов шурхіт вітру у травах.

Гандальф довго ще дививсь услід Більбо крізь темряву «Будь здоровий, любий мій гобіте, до нової зустрічі!» - тихо промовив він нарешті і повернувся в дім.

Коли незабаром з'явився Фродо, чарівник сидів без світла, глибоко замислений.

- Пішов? - спитав Фродо.

- Так. Пішов нарешті.

- Ой, шкода... Я ж до останньої миті сподівався, що то зостанеться тільки жартом. Хоч і відчував, що він ні жартує. У нього завжди серйозні речі криються під жартами... От лихо, не застав я його, не провів! [44]

- Гадаю, що він мав саме такий намір - піти непоміченим. Не хвилюйся. З ним тепер усе буде гаразд. Він залишив для тебе пакунок. Ось подивись!

Фродо узяв конверт з полички, покрутив, але відкривати не став.

- Там має бути заповіт та інші папери, - сказав маг. - Ти відтепер власник Торби-на-Кручі. А ще, я думаю, ти знайдеш там золотий перстень.

- Перстень! - здивовано вигукнув Фродо. - Він його залишив мені? Навіщо, хотів би я знати? Втім, хтозна, може, до чогось він і придатний!

- М^же, так, а може, й ні, - відповів Гандальф. - Я б тобі не радив користатися ним. У всякому разі, сховай його надійно та зберігай потай. Ну, а тепер я піду спати.

Як новий господар Торби-на-Кручі Фродо був тепер зобов'язаний, хоч-не-хоч, провести гостей. Чутки про дивну пригоду розійшлися вже по всьому лузі, але Фродо усім казав тільки: «Безперечно, вранці все з'ясується». Близько півночі за найповажнішими гостями приїхали їхні екіпажі; один за одним увозили вони з Кручі цілком ситих, але не пересичених гобітів. Потім надійшли заздалегідь найняті садівники, позбирали та порозвозили у тачках по домівках тих, кого через недогляд забули.

Ніч поволі минала. Зійшло сонце. Гобіти теж підвелися, хоча й набагато лізніше. Вранці прийшли робітники (за викликом), щоб розібрати намети, віднести столи й лавки, ложки й ножики, пляшки й тарілки ліхтарики й діжки з квітами; вони підмели крихти та обгортки від хлопавок, попідбирали забуті рукавички, торбинки й носовички, а ще вони унесли все, чого гості не з'їли (але це завдання їм багато клопоту де завдало). Потім стали збиратися інші відвідувачі (без виклику): Торбинси та Мудрінси, Туки та Бульбери, та багато інших, хто мешкав поблизу чи залишився на ніч десь у сусідів. Опівдні, коли навіть ті, хто напередодні наївся досхочу, знов були не проти попрацювати щелепами, у Торбі зібралася вже ціла юрба. Господар їх не запрошував, але очікував.

Фродо зустрічав усіх на ґанку, посміхаючись, але вигляд мав натомлений і стурбований. Ніяких новин він, утім, не виголосив, а тільки відповідав на усі запитання: «Більбо Торбинс відсутній; наскільки я знаю, повернеться не скоро». Декількох родичів він запросив до дому, де на них чекали «гостинці» від Більбо. [45]

У передпокої височіла ціла гора пакунків, коробочок, найрізноманітніших речей і навіть меблів. До кожного був прив'язаний ярличок з написом: прізвищем або взірцем гобітанського гумору. Наприклад, на парасольці: «Еделярові Туку, у ВЛАСНУ власність, від Більбо» (Еделяр був дуже здатний прихопити з гостин чужу парасольку); «Дорі Торбинс на пам'ять про ДОВГЕ листування, з пошаною від Більбо» - на великому кошику для паперів. Дора була сестрою Дрого і найстарішою з родичів Більбо та Фродо, їй вже виповнилося 99, отож протягом більше ніж півсторіччя вона перевела цілі гори паперу, щоб забезпечити їх добрими порадами; «Міло Копайнору з надією, що це знадобиться, від Б. Т.» - на золотій ручці та пляшці чорнила. Міло ніколи не відповідав на листи. Кругле опукле дзеркальце призначалося «від дядька Більбо» молоденькій Любисточці Торбинс, яка була у неприхованому захваті від власної зовнішності, а на пустій поличці для книжок стояло: «Для зібрання Гуго Розпоясса - від укладача» (Гуго часто позичав книги, але віддавав їх вельми неохоче). Коробочка зі срібними ложками призначалася «Геранії Кошіль-Торбинс - як ПОДАРУНОК». Більбо здогадувався, що вона встигла прибрати до рук чимало того добра, поки він мандрував світом. Геранія це усвідомлювала дуже добре. З'явившись пізніше того дня, вона відразу збагнула зміст напису, але від подарунка не відмовилася.

Такою була лише мізерна частка прощальних подарунків Більбо. Протягом багатьох років садиба його заросла всілякими речами та дрібничками - у гобітанських норах таке траплялося, передусім завдяки звичці дарити подарунки на день народження. Не те щоб, зрозуміло, ті подарунки були завжди НОВИМИ; два-три старовинних мегома, чиє призначення вже геть давно забули, переходили з рук до рук по всій чверті; але Більбо звичайно дарував нові речі й не віддавав ті, що подарували йому. Отож тепер у старій норі стало трохи видніше.

На кожному подарунку Більбо зробив власноручний надпис і не жалкував жартів та прозорих натяків. Але, зрозуміло, більшість подарунків дійсно були потрібні тим, кому дісталися, й дуже їх потішили. Особливо пощастило незаможним гобітам з Торбиного узвозу. Дідусь Гемджи одержав два лантухи картоплі, нову лопату, вовняну камізельку та пляшечку мазі від ломоти у кістках. Рорі Брендібокові, на пам'ять про споконвічне хлібрсольство, перепала дюжина [46] «Старого Виногрона», міцного червоного вина з Південної чверті, добре витриманого: бо ж уклав їх до пивниці ще батько Більбо - а той був хлопець преславний.

Чималенько одержав і Фродо, а надто усіляких меблів, не кажучи вже про головні скарби - книги та картини. Проте ніде не було ані сліду, ані згадки про гроші або коштовності: нікому не перепало бодай грошика чи скляної намистинки.

Важкий то був день для Фродо. Вигадані чутки, що майно Більбо роздають безкоштовно, розлетілися зі швидкістю лісової пожежі, і невдовзі оселю виповнив цікавий люд, котрому робити там було нічого, а прогнати було марною справою. Ярлички повідривались, подарунки поперемішувались, зчинилися сварки. Дехто намагався влаштовувати угоди та обмін у передпокої, інші намагались ухопити різні дрібнички, що не для них призначалися, або щось поцупити крадькома. Дорогу до воріт захаращували тачки й малі візки.

У самому розпалі метушні надійшли Кошелі-Торбинси. Фродо щойно перед тим пішов до себе перепочити хоч кілька хвилин і залишив свого друга Меррі Брендібока приглянути за розподілом. Одо голосно вимагав зустрічі з Фродо, але Меррі, чемно вклонившись, сказав:

- Він зараз не має бажання бесідувати. Він відпочиває.

- Точніше, ховається, - обірвала його Геранія. - Але ж нам необхідно його побачити, отож ми його побачимо. Йди та скажи йому!

Меррі надовго залишив їх самих у передпокої, і вони заходились шукати подарунок, що призначався для них. Знайшли ложки й розлютилися ще більше. Нарешті Меррі запросив їх до кабінету.

Фродо сидів за столом над купою паперів і справді не мав бажання розмовляти, у всякому разі з Кошелями-Торбинсами; все ж він підвівся їм назустріч, подзенькуючи чимось у кишені штанів, і промовив до них досить чемно.

Милі родичі були вкрай настирливими. Почали вони з того, що запропонували викидні ціни (аякже, ми ж рідні!) за різні коштовні речі без ярликів. Коли Фродо відповів, що вповноважений роздавати лише те, що сам Більбо мав намір віддати, вони заявили, що тут щось нечисто.

- Я, наприклад, тільки одне зрозумів! - верещав Одо. - Ти на всьому цьому непогано нагрієш руки! Я вимагаю показати заповіт! [47]

Якби Більбо не всиновив Фродо, то спадкоємцем став би Одо. Тому він дуже уважно, з презирливим пирсканням, прочитав заповіт, але, на жаль, зміст був викладений ясно й точно, написаний згідно з законом, були навіть обов'язкові, як то водиться у Краї, підписи сімох свідків), зроблені червоним чорнилом.

- Знову нас обдурили! - сказав Одо дружині. - Чи варто було чекати шістдесят років! Ложки! Що за нісенітниця!

Він клацнув пальцями під носом у Фродо і, старанно тупочучи, вийшов геть. Але позбавитися Геранії було не так-то легко. Трохи згодом Фродо виглянув з кабінету і застав її на гарячому: вона досліджувала затишні куточки та простукувала підлогу. Фродо твердою рукою випровадив її до виходу, не забувши перед тим витягнути кілька малих (але вельми цінних) сувенірів, що якось ненароком потрапили до її парасольки. При цьому Геранія мала такий вираз на обличчі, неважко було здогадатись: вона похапцем шукає якоїсь убивчої репліки на прощання; але спромоглася бовкнути лише найпростіше:

- Ти ще про це пожалкуєш, молокососе! І чого ти тут залишився? Ти ж не звідси родом! Навіть не Торбинс, а таке... просто Брендібок!

- Чув, Меррі? - спитав Фродо, зачинивши за нею двері. - Це вона хотіла мене образити.

- Навпаки, - відгукнувся Меррі, - вона тебе нагородила компліментом; а отже, то все побрехеньки!

Потім вони обійшли всю нору, турнули трьох підлітків (двох Мудрінсів та Бульбера), які колупали стіну в одному з льохів; потім Фродо мав сутичку з Санчо Мохноступом (онуком Одо), - той надумав розкопувати велику комору, де йому здалося, що є порожнеча за стіною. Легенди про золото Більбо збуджували великі сподівання; бо золото, що його отримано у таємничий (щоб не сказати темний) спосіб, як усім відомо, належить тому, хто перший знайде - аби не втрутилися інші.

Здолавши Санчо та виштовхнувши його за двері, Фродо повалився на стілець у передпокої.

- Все, Меррі, зачиняй крамницю! - сказав він. - Замкни на засув і не відкривай більше нікому, хай хоч зі стінобитним тараном прийдуть!

Час На чаювання вже давно минув, але поласувати смачненьким ніколи не пізно. Однак не встиг Фродо сісти до [48] столу, як хтось стиха постукав у вхідні двері. «Це, мабуть, знов Геранія, - подумав він. - Вигадала нарешті якийсь дотеп і поспішає мені сказати. Хай зачекає!»

І Фродо заходився пити чай. Постукали знову, набагато гучніше, але він і вухом не повів. Раптом у вікні з'явилася голова чарівника:

- Фродо, якщо ти мене не впустиш, я постукаю так, що твої двері вилетять крізь задні сіни!

- Гандальфе, любий! Хвилиночку! - підхопився Фродо і підтюпцем Помчав відчиняти. - Заходь мерщій, заходь! Я ж гадав, то Геранія!

- Ну, тоді я тобі вибачаю. Але можеш її не чекати: я щойно бачив, як вона котила у своїй двоколці у напрямку Поріччя, і обличчя в неї було таке, що й свіже молоко скисло б!

- Я сам від неї ледь не скис. Слово честі, ледве не надів перстеник Більбо, так хотілося куди-небудь зникнути.

- Не роби того! - сказав Гандальф, вмощуючись. - Бережися з тим перстеником і Фродо! Саме про це я й хотів з тобою поговорити насамкінець.

- Хіба він такий страшний?

- Та ти вже дещо, мабуть, знаєш?

- Тільки з розповідей Більбо. Я чув усю історію: як він знайшовся та як у пригоді став - себто у поході.

- Хотів би я знати, яку саме історію ти чув!

- Еге ж, зовсім не ту, яку він розповів гномам та записав у своїй книзі. Невдовзі після того, як я сюди переїхав, Більбо відкрив мені усю правду. Сказав, що ти дошкуляв йому, доки все не випитав, а тому мені краще те знати теж. «Між нами таємниць не повинно бути, - мовляв, - тільки б далі балачки не пішли. Так чи інакше, а перстеник мій!» -

- Цікаво, - проказав Гандальф. - І як це тобі сподобалось?

- Ти маєш на увазі усі ті вигадки щодо подаруночка? Як на мене, друга історія більше скидається на правду, і, щиро кажучи, не бачу, для чого її було приховувати. Це якось зовсім не схоже на Більбо, отож я й здивувався.

- Я теж. Але з власниками подібних скарбів усе що завгодно може трапитися - якщо вони ними користуються. Врахуй те та будь обережний. Те, що перстень робить [49] тебе невидимим, коли заманеться, може бути не єдиною його властивістю.

- Не розумію! - сказав Фродо.

- Я й сам поки що не все розумію, - відповів чарівник. - Лише нещодавно я став розмірковувати щодо цього персня, а особливо вчора звечора. Турбуватися, щоправда, нема чого. Але коли прислухаєшся до моєї поради, користайся ним якомога менше, а краще й зовсім не чіпай. Та найголовніше: ні в якому разі не допускай, щоб пішли поговори та підозри. Ще раз повторюю: сховай як-надійніше та зберігай потай!

-г Леле, до чого така таємничість? Чого ж ти побоюєшся?

- Я ні в чому не впевнений, тому нічого більше не скажу. Коли повернуся, зумію все розтлумачити ясніше. Вирушаю я негайно, тож давай прощатися.

Він підвівся. Фродо вигукнув:

- Негайно? А я ж гадав, ти ще хоч тиждень у нас поживеш, допоможеш мені...

- Я й сам хотів, та не склалося. Може статися, що я довго не повертатимусь, але хай-но тільки буде нагода, обов'язково з'явлюся. Чекай на мене! Прийду я непомітно. Здається, мені тепер краще не показуватися мешканцям Гобітанії на очі. Я зробився підозрілою персоною. Кажуть, нібито я заважаю жити та порушую спокій. Дехто звинувачує мене, що підбурив Більбо втекти, а ще дехто верзе вже казна-що. Уявляєш, є навіть думка, що ми з тобою змовилися заволодіти багатствами Більбо!

- «Є думка!» - гмукнув Фродо. - Кажи прямо: це Одо та Геранія базікають. Огидно мені! Я б їм віддав Торбу-на-Кручі та взагалі усе, аби міг повернути Більбо й піти подорожувати з ним разом. У нашім Краї добре жити, але я вже майже жалкую, що не покинув його. От знати б, чи ми ще побачимось...

- Добре було б. Та я ще багато чого хотів би знати... Ну, тепер до побачення! Бережи себе! Та чекай - я з'явлюся, коли зовсім не сподіватимешся.

Фродо провів його до дверей; чарівник помахав востаннє рукою і пішов геть надзвичайно скорою ходою; але Фродо здалося, що він горбиться більше, ніж звичайно, немов несе важкий тягар. Наближався вечір, і постать чарівника, вкрита плащем, швидко розчинилась у сутінках. Фродо нескоро знову побачив його. [50]

Розділ 2

ТІНЬ МИНУЛОГО

Пересуди не вщухли ані за дев'ять днів, ані за дев'яносто дев'ять. Друге зникнення Більбо Торбинса обговорювали у Гобітоні, та й по всьому Краю, і рік, і другий, а пам'ятали ще довше. Воно перетворилося на вечірню казку для малих гобітенят; з роду у рід, сидячи біля каміна, слухали вони про Очманілого Торбинса, котрий щезав з громом та блискавками, а потім знов з'являвся з повнісіньким лантухом золота й самоцвітів; він залишався улюбленим героєм легенд ще довго після того, як справжні події вже призабулися.

Але в той час усі сусіди згодилися, що Більбо й узагалі був трошки недоумкуватий, а згодом зовсім з глузду з'їхав і чкурнув світ за очі, а там уже, мабуть; звалився у який-небудь ставок чи річку, де й знайшов свій, хоч і сумний, але цілком вчасний кінець. Винуватцем вважали Гандаль- _ фа. «Дав би клятий чаклун спокій хоч молодшому Торбин-сові, - базікали сусіди, - може, ще дійде до розуму та споважніє?» І чарівник, здавалося, дійсно більш не чіпав Фродо, і той помалу таки «поважнів, хоч у галузі гобітанської розсудливості не дуже відзначався. Славу дивака він дістав у спадщину від Більбо. Він відмовився носити жалобу за дядьком і наступного року відсвяткував його 112-у річницю, хоча й досить скромно: запрошених було лише двадцятеро, зате до столу було подано гори наїдків та розливні озера напоїв, згідно з улюбленим прислів'ям гобітів.

Дехто обурився, але Фродо вперто святкував дні народження Більбо рік у рік, поки всі до цього звикли. Він стверджував, що Більбо живий, але коли питали, де ж він, Фродо лише знизував плечима.

Він жив самітником, як раніше Більбо, але мав багато друзів, особливо серед молоді (здебільшого туківського роду), що дітьми любили Більбо й часто навідувались до Торби: Фолько Мудрінс, Фредегар Бульбер, а ще найближчі - Перегрій Тук (зазвичай званий Піном) та Меррі Брендібок (повне ім'я в нього було Меріадок, але про це майже не згадували). Фродо брав їх з собою на далекі прогулянки по Краю, але частіше ходив сам. Як же дивувалися розсудливі особи, почувши, що його кілька разів зустрічали далеко від домівки, коли він гуляв по горбах і долах у. світлі [51] нічних зірок. Меррі та Пін підозрювали, що він зустрічається з ельфами, як колись Більбо.

Минали роки, і народ помітив, що Фродо теж «непогано зберігся». Він не втратив вигляду міцного і бадьорого гобіта, яким був десь у двадцять літ. «Дехто має вдачу більшу за свій зріст», - поговорювали навкруги; але тільки після того, як Фродо досяг «тверезого віку», за сорок літ, це почало здаватися дивним.

Щодо самого Фродо, то він пережив біль розлуки і переконався, що належати самому собі та бути єдиним паном Торбинсом з Торби-на-Кручі не так уже й погано. Багато років він був цілком щасливий і майже не турбувався про майбуття. Втім, ледь помітно для нього самого у душі його поступово зростав жаль, що він не пішов разом з Більбо. Часом, особливо восени, його діймала солодка жага мандрів, і далекі краї, і гори, яких він ніколи не бачив, з'являлись йому уві сні. Іноді він промовляв до себе: «Мабуть, я теж колись перейду Річку...», на що друга половина його душі відкликалась: «Коли-небудь... пізніш. Не тепер.» . Ото так усе й текло собі потроху, поки не злічив Фродо свій четвертий десяток та не наблизився до п'ятдесятого дня народження; цифра «50» здавалась йому небезпечною: адже саме у такому віці Більбо несподівано зажадав пригод. Фродо засумував, знайомі стежки стали здаватись йому занадто стоптаними. Він полюбив розглядати карти і гадати про те, що не вмістилося у їхніх межах: на картах, складених у Краї, за кордоном показували здебільшого білі плями. Гуляючи, він відходив на все більшу відстань від дому і все частіше нікого не брав із собою; Меррі й інші друзі спостерігали за всім цим занепокоєно. Часто бачили,, як він розмовляє з подорожніми іноземцями, яких у той час стало багато у Гобітанії.

По Краю ходили чутки про дивні події у далеких краях; а Гандальф уже кілька років не приїжджав і не слав листів, отож Фродо мусив сам збирати новини, де тільки міг. Ельфи, що досі рідко відвідували Гобітанію, тепер раз у раз з'являлися у лісах вечорами; вони йшли на захід, ішли й не повертались. Вони залишали Середзем'я навік, турботи та небезпеки цього світу вже їх мало торкалися. Щоправда, на дорогах можна було зустріти також гномів - їхня кількість теж зросла в порівнянні з минулими часами, старовинний Західний Тракт вів повз Край до Срібної Гавані, [52] а гноми завжди ходили ним до своїх копалень у Блакитних горах. Саме від них у першу чергу гобіти могли довідатися, якщо бажали, що діється в світі; але гноми були скупі на балачки, а гобіти не дуже й наполягали. Однак тепер Фродо все частіше бачив незнайомих гномів з віддалених селищ, і дехто з них пошепки розповідав про страшного Ворога з Мордорських земель.

Це ім'я гобітам було відоме лише з переказів про давнину; його тінь зберігалась у закутках їхньої пам'яті, бентежила й дихала чимось зловісним. Рада Мудрих вигнала злу силу з Чорнолісся, але, як виявилося, вона лише зміцніла та повстала у прадавніх твердинях Мордору. Чорний Замок відбудовано - так казали подорожні. Звідти пітьма повзла у широкий світ, на землях сходу й далекого півдня вже запанувала ненависть, гриміли війни. Орки знову множилися у горах, тролі стали покидати печери - не ті, що досі, тупоголові потвори, а хитрющі і з жахливою зброєю. А ще подорожні пошепки переповідали туманні натяки на якихось чудовиськ, страшніших, ніж усі інші вкупі; але як звуть їх, не говорили.

Зрозуміло, що до пересічних гобітів ці звістки майже не доходили. Але навіть ті, що над усе люблять сидіти вдома та до всього байдужі, дещо чули, а хто мав у справах бувати на кордонах, на власні очі бачив неймовірні речі. Якось увечері, весною того року, коли Фродо мало виповнитися 50, у «Зеленім Драконі», в Поріччі, зав'язалася розмова, яка свідчила, що навіть сюди, у затишне серце Краю, долинули тривожні чутки, хоча більшість гобітів усе ще посміювалась над ними.

Сем Гемджи сидів у куточку біля вогнища, а проти нього вмостився Тед Піскун, син мірошника; інші сільські мешканці, попиваючи пиво, прислуховувались до їх бесіди.

- Дивні речі нині можна почути, еге ж? - сказав Сем.

- Це якщо прислухатися, - відізвався Тед..- Мені вистачить дитячих казочок, що вдома оповідають.

- Воно, звісно, так, але ж у казках, їй-бо, більше правди, ніж ти вважаєш. Казки - то не дурні вигадки. От узяти, наприклад, драконів...

- Ще чого, красненько дякую, - пирхнув Тед. - Я їх не візьму. Як був малий, слухав про них, та навіщо ж мені тепер в них вірити? У нас у Поріччі, не заперечую, є один дракон, але ж він зелений! -- додав він під схвальний сміх товариства. [53]

- Авжеж, - сказав Сем, посміявшись разом з усіма, - ну, а що скажеш про деревних велетнів, про дерева, що вміють ходити? Одного такого - заввишки з дуба! - бачили нещодавно за Північними Драгвами.

- Хто бачив?

- Та ж Хол, мій двоюрідний. Він працює у Мудрінса у Верхових Горбах і ходить до Північної чверті на полювання. Ось там він сам одного такого побачив.

- Бачив, не бачив, звідкіля ж мені знати? Твоєму Холові неодмінно щось мариться, він таке побачить, чого одвіку не бувало.

- Він був величезний, мов дуб, і посувався величезними кроками - ярдів сім, ні на п'ядь менше!

- А я й на п'ядь не повірю. Помітив здаля великий дуб, ото й тільки.

- Кажу тобі, він посувався! До того ж, на Північних Драгвах дуби не ростуть.

- Тоді то був, мабуть, не дуб, - заперечив Тед. Слухачі розсміялися й заплескали в долоні: на їхню думку, Тед влучно зрівняв рахунок.

- А все ж таки не тільки наш Холфаст бачив дивних мандрівників, їх багато, а скількох ще від кордону шерифи завертають! Давно вже у варти нашої не було стільки клопоту. Ще я чув, нібито ельфи йдуть на захід. Кажуть, що йдуть вони до своїх гаваней там, за Білими Баштами, - Сем невпевнено махнув рукою: ні він, ні його співрозмовники не знали, чи далеко до Моря, і не заходили за стародавні башти на західній межі Краю. Але здавна було відомо, що десь за ними лежала Срібна Гавань, від якої часом відпливали кораблі ельфів, щоб більше не повернутися.

- Пливуть вони, пливуть на захід, піднявши вітрила, а нас покидають, - співучо промовив Сем, сумовито й урочисто киваючи головою. Але Тед знов засміявся:

- Якщо вірити старим казкам, то в цьому нічого надзвичайного нема. Чи є якесь діло до них тобі або мені? Хай собі пливуть! Закладаюсь - ти їх сам не бачив, та й ніхто інший у нашім Краї!

- Хто зна, - задумливо протягнув Сем. Він був майже певний, що одного разу бачив ельфа у лісі, й сподівався ще колись побачити, зблизька. З усіх переказів, які він чув парубком, його найсильніше хвилювали ті уривчасті, напівзабуті історії про ельфів, які ходили поміж гобітів. [54]

- Навіть серед тутешніх мешканців дехто підтримує знайомство з Пречудним Народом та одержує новини від них. Скажімо, пан Торбинс, на якого я працюю. То він казав, що ельфи відпливають, а кому краще знати, як не йому. А старий пан Більбо й того більше знав; чимало всякого мені порозповідав, коли я ще хлоп'ям був.

- Та вони обоє навіжені, - відмахнувся Тед. - Принаймі старий зовсім божевільний, а Фродо теж невдовзі з глузду з'їде. Коли ти від них новини дістаєш, значить, цілу купу нісенітниць зібрав. Добре, хлоп'ята, мені час додому. Ваше здоров'ячко!

Він видудлив свій кухоль і почвалав до дверей. Сем замовк і вже не втручався до розмови. Він мав досить про що міркувати. По-перше, у садку Торби-на-Кручі багато роботи, і вранці на нього чекала клопітлива днина, якщо розпогодиться: трава швидко підростала. Однак не самі садові справи цікавили Сема. Посидівши ще хвилинку, він зітхнув і вийшов з трактиру.

Квітень був напочатку, і небо виядрювалося з-під хмар після сильного дощу. Сонце вже закотилося, прохолодний блідий вечір тихо танув у сутінках. Сем ішов додому під першими зорями, повз Гобітон, вгору по Кручі, щось насвистуючи неголосно й задумливо.

Саме тоді знову з'явився Гандальф. Після славетного Бенкету він десь пропадав три роки, потім на кілька годин завітав до Фродо, уважно придивився до нього і знову зник. Наступні два роки чарівник з'являвся часто: приходив несподівано після заходу і відходив без попередження до світу. Свої справи та мандри він замовчував, а сам розпитував переважно про звичайні речі: як здоров'я Фродо, чим він займається.

Потім його відвідини чогось припинились. Уже десь років із дев'ять, як Фродо не бачив його і не чув нічого. Він був уже вирішив, що чарівникові набридли гобіти й він більше не повернеться. Але того ж самого вечора, коли Сем у сутінках крокував додому, Фродо почув знайомий стук у вікно кабінету. Здивований та зраділий, Фродо побіг відкривати. Чарівник пильно поглянув на нього.

- Усе гаразд? - поспитав він. - Ти, здається, не змінився, Фродо!

- Та р ти також, - відказав Фродо, але подумав, що Гандальф зістарівся та згорбився. Він поквапився почати [55] розмову про те, що діється в світі, отож невдовзі вони поринули у бесіду й просиділи так до пізньої ночі.

Вранці, після пізнього сніданку, Фродо з чарівником сиділи біля відкритого вікна кабінету. Яскраве полум'я палало у каміні, але сонечко вже пригрівало, і вітер віяв південний. Всюди - на ланах та на гілках дерев - виблискувала свіжа зелень, умита дощем.

Гандальфові прийшла до пам'яті та весна, коли, майже 80 років тому, Більбо покинув Торбу-на-Кручі навіть без носовичка. Волосся чарівника з тієї пори ще дужче побілішало, борода видовжилася, а на обличчі турботи і знання викарбували нові зморшки, але очі його блищали як колись, і він з тою ж майстерністю та охотою попихкував люлькою, пускаючи кільця диму.

Він мовчав та курив, а Фродо сидів не рухаючись, у глибокій задумі. Звістки, що приніс Гандальф, поплямували тінню навіть цей ясний ранок. Нарешті він порушив мовчання.

- Ти вчора казав, Гандальфе, що маєш нові відомості про мій перстень, а потім відклав розповідь до ранку. Може, тепер скажеш? Ти мовив, що перстень небезпечний, набагато небезпечніший, ніж я гадаю. Як це так?

- Та як не крути, з усіх боків, - відповів чарівник. - Небезпечніший дужче, ніж я насмілювався думати спочатку. Він настільки потужний, що врешті-решт цілковито підкоряє собі будь-яку смертну істоту - власник перетвориться на невільника. У прадавні часи, в Ерегіоні, ельфійські майетри-золотоковці викували декілька перснів, які ти, мабуть, назвав би чарівними. Вони мали різну силу. Слабіші робилися на пробу, заради вправи, але я вважаю, що смертним істотам навіть рони почасти небезпечні. Але Старші Персні, Персні Влади - ті просто загрожують загибеллю... Ні, Фродо, якщо смертний одержить один із Старших Перснів, він не вмирає - але й не росте; життя йому не додається, а тільки роки тягнуться й тягнуться, доки кожна хвиля стає нестерпною. А хто часто надіває перстень, щоб стати невидимкою, починає ТАНУТИ - а наприкінці залишається невидимим назавжди; темрява поглинає його, а там за ним стежить темна сила, що править Перснями. Так, це трапиться неодмінно, раніш чи пізніш - пізніш, якщо власник персня відданий добрій справі та має досить власної сили; але ні сила, ні добрі наміри не врятують: темрява забере його. [56]

- Який жах! - зіщулився Фродо. У кімнаті знов надовго запанувала тиша. Тільки з саду чутно було клацання ножиць - то Сем Гемджи підстригав траву на газоні.

- Чи давно ти про це знаєш? - спитав нарешті Фродо. - А Більбо теж знав?

- Більбо, мабуть, знав не більше, ніж відкрив тобі. Коли б він вважав перстень небезпечним, то побоявся б віддавати його, хоч я й обіцяв доглядати за тобою. Він думав: красива дрібничка, та ще й доволі корисна, а коли щось негаразд -. так це з ним самим. Він казав, що «перстень не давав йому спокою», він постійно думав про нього, адже й не підозрював, що саме перстень у тому винний. Втім, він спостеріг, що перстеник треба доглядати: інколи він ставав важким, ніби ширшим, а часом зісковзував з пальця, хоч досі міцно сидів.

- Так, про це він попередив мене у листі,.- сказав Фродо, тому я завжди його тримаю на ланцюжку.

- Вельми розумно, - схвалив Гандальф. - Та ось довголіття своє Більбо ніколи з перснем не зв'язував. Він мав то за власне досягнення і дуже з цього пишався. Втім, його знемагали туга та занепокоєння. «Я став немов тонкий, розтягнутий», - скаржився він, а це значить, що Перстень вже заволодівав ним.

- Ну, а ти? Чи давно це знаєш? - знову спитав Фродо.

- Взагалі я знаю багато з того» що відкрито лише мудрим, але про ЦЕЙ перстень і досі не все вивідав. Ще треба зробити останнє випробування. Але я майже впевнений, що здогадався слушно. Коли ж це я почав здогадуватися? - міркував чарівник. - Так, Більбо знайшов перстень того року, коли Біла Рада вигнала лиху силу з Чорнолісся щойно перед Битвою П'яти Військ. Я мав тоді дивне передчуття, хоча сам не розумів, чого страшуся. От не міг я збагнути, як такий перстень - без сумніву, один зі Старших, - потрапив до Горлума! Потім я почув від Більбо дивну баєчку про те, як він його «виграв», і не повірив. Коли ж нарешті я витяг з нього усю правду, відразу зрозумів, що у такий спосіб він спробував довести своє право володіти перснем. Точнісінько як Горлум з його «подаруночком на день народження». Обоє брехали на схожий лад! Я занепокоївся ще сильніше. Перстень дійсно мав недобру силу, і вона швидко починала пригнічувати того, хто його підібрав. Це стало для мене першою ознакою того, що справи наші кепські. Я часто казав Більбо, що таких [57] перснів краще не торкатися, але він сперечався та сердився. Нічого більше не можна було вдіяти. Не можна було силоміць відібрати перстень, не завдавши ще більшої шкоди, та й не мав я на те права. Я міг тільки очікувати та спостерігати. Можливо, варто було порадитися з Саруманом Білим, але я чогось вагався.

- Хто він такий? - спитав Фродо. - Я про нього ніколи досі не чув.

- Нічого дивного. Гобіти не дуже цікавили його раніш - от як тепер, не знаю. Але він - один з Наймудріших серед нас, голова Братства Чарівників та Білої Ради. Знання його глибокі, але настільки ж глибока й пиха, він не любить, щоб йому заважали. Він присвятив свій час вивченню ельфійських перснів, молодших і старших, протягом довгих років шукав їхні втрачені секрети; але коли про Персні зайшла мова у Раді, все, що він зволив відкрити нам, мене заспокоїло. Отже, я приділив увагу іншим справам, але й спостереження продовжив.

Тим часом у Більбо все йшлося добре. Роки минали і, здавалося, зовсім не відбивались на ньому. Він не старів. Сумніви знов прокинулися в моєму серці. Але я казав собі: «Адже в нього всі кревні з материного боку довголітні. Час ще є. Почекаємо».

Отож я й чекав, до тієї самої ночі, коли він пішов із дому. Він казав і робив таке, що ніякі промови Саруманові вже не заспокоїли б мене. Я більше не мав сумніву, що тут діє якась зловісна, темна сила. Всі наступні роки я витратив на те, щоб віднайти істину.

- Але ж перстень досі якоїсь там великої шкоди не наробив? - схвильовано спитав Фродо. - Більбо з часом прийде до тями, правда ж? Він зможе відпочити?

-Йому відразу покращало, - сказав Гандальф. - Але єдиний володар у світі знає все про Персні та їхні властивості; а гобітів не пізнав до кінця ніхто у світі. Я - єдиний з Мудрих, хто вивчає їх: це галузь мало досліджена та повна найдавніших відкриттів. То гобіти м'які, як масло, то тверді, мов корчі. Припускаю, що дехто з вас міг би чинити опір Персню набагато довше, ніж вважають Мудрі. Тобі, мабуть, нема чого турбуватися про Більбо. Зрозуміло, він володів Перснем багато років та користався ним, отже чари розвіються не в одну мить, але не скоро ще зможе він без остраху глянути на Перстень. Але вже зараз він може прожити щасливо ще чимало років, залишаючись таким, як [58] був, коли віддав перстень. Бо він віддав його з власної волі, а це дуже важливо. А коли вже він залишив цю річ тут, можна більше не турбуватися про доброго старого Більбо. Тепер я мушу оберігати ТЕБЕ.

Після того, як Більбо пішов, я багато думав про тебе та про всіх вас - милих, нетямущих, безпорадних гобітів. Велика буде втрата для світу, коли Тьма поглине Гобітанію, і всі ті добрі, веселі Бульбери, Мудрінси, Люлькаси та Роз-поясси, не кажучи вже про диваків Торбинсів, стануть чиїмись невільниками.

Фродо пересмикнуло:

- Навіщо це нам ставати невільниками? Та й кому потрібні такі невільники?

- Відверто кажучи, я думаю, що досі - запам'ятай, досі Чорний Володар про гобітів і чутки не мав. Вам дуже пощастило, але безтурботні часи минули. Ви йому взагалі не потрібні, є в нього набагато корисніші слуги, але він про вас тепер не забуде. До того ж гобіти як жалюгідні невільники сподобаються йому більше, ніж гобіти щасливі та вільні. Адже існують на світі ще злість і мстивість!

- Та кому він хоче помститися? За що? - здивувався Фродо. - Все ще не розумію, яким чином це стосується Більбо, мене та нашого перстеника. .

- Навіть дуже близько стосується, - сказав Гандальф. - Ти ще не зрозумів усієї небезпеки, але мусиш зрозуміти. Коли ми востаннє бачились, я сам ще не повністю був упевнений, але тепер маю все з'ясувати. Дай-но мені перстеника на хвилинку!

Перстень, прикріплений ланцюжком до пояса, лежав у Фродо в кишені штанців. Він поволі розчепив ланцюжок і подав персня чарівникові. Він одразу поважчав, немов відчув нехіть Фродо віддавати його (чи й сам не хотів попасти до рук Гандальфа?)

Чарівник покрутив перстень у пальцях. Той був із щирого, повновагого золота і весь гладенький.

- Чи бачиш ти якісь знаки? - спитав Гандальф.

- Ні, їх там немає. Він дуже простий, і на ньому ніколи не бувало ані подряпини.

- Гаразд, тоді дивись! - чарівник несподівано кинув перстень у вогонь каміна. Фродо скрикнув і схопив щипці, але Гандальф утримав його.

- Зачекай! - звелів він, кинувши з-під кошлатих брів гострий погляд на Фродо. [59]

Ніяких помітних змін з перснем не відбулося. Почекавши кілька хвилин, Гандальф підійшов до вікна і запнув фіранки. У кімнаті стало темно й тихо, тільки ледь чутно було, як Сем клацає ножицями у саду, тепер уже десь близько. Чарівник постояв ще мить, дивлячись у вогонь; потім схилився, підчепив перстень щипцями й відразу взяв рукою. Фродо зойкнув.

- Він зовсім холодний, - сказав Гандальф. - Візьми його!

Фродо простяг долоню, хоч вона сама відсмикувалася; але перстень дійсно виявився холодним і нібито поважчав та потовщав.

- Придивись до нього! - звелів Гандальф.

Тепер Фродо помітив; що по краєчку персня, зсередини та зовні, біжать найтонші риски, які не накреслити найкращим пером, вогняні риски, що звиваються у розтягнуті літери напису. Вони сліпуче сяяли, немов з-під води.

- Я не вмію читати вогняні літери, - тремтячим голосом сказав Фродо.

- Зрозуміло, - відповів Гандальф. - Зате я вмію. Літери ці ельфійські, але мова мордорська, і я не хочу, щоб вона звучала тут. Та можу перекласти для тебе на Загальну мову, що тут написано: «Єдиний перстень, щоб усіх поєднати і темною волею міцно скувати». Це два рядки з вірша, відомого ельфійським знавцям:

Три персні - королям ельфійським під небом світлим.

Сім же - владикам гномів у печерах світу.

Дев'ять - людям землі, що їм смертна доля.

І Один - Володарю Тьми на чорнім престолі,

В Мордорі, де лиховісна тінь.

Єдиний перстень, щоб усіх поєднати

І темною волею міцно скувати

В Мордорі, де віковічна тінь.

Він замовк, а потім промовив повільно й глухо:

- Це - Перстень Влади, Старший, що править усіма іншими. Це Перстень, який загубився багато віків тому, і та втрата дорого коштувала Володарю Тьми. Він жадає повернути його - але ми не можемо цього допустити. [60]

Фродо сидів скам'янілий, неспроможний вимовити ані слова. Страх стискав його, немов холодна ворожа рука, і темна хмара налетіла зі сходу, щоб поглинути його.

- Цей перстень! - затинаючись, ледь вимовив він. - Навіщо, навіщо ж він дістався мені?

- О, ти лише частка дуже довгої історії, - сказав Гандальф. - Початок її криється у Темних Віках, що пам'ятають нині лише окремі знавці. Якби я почав оповідати все по порядку, ми б не скінчили до зими. Адже вчора я вже розповів про Саурона Великого, про Чорного Володаря. Чутки, що дійшли до тебе, правдиві; він дійсно знову убрався в силу і залишивши Чорнолісся у спокої, повернувся до Мордору, своєї споконвічної вотчини. Цю назву чули навіть гобіти, вона тінню лежить на багатьох старовинних переказах. Кожного разу, зазнавши нового сорому та поразки, тінь виростає знов.

- Я волів би, щоб це трапилося в інші часи - не в мої, - сказав Фродо.

- Також і я, - відказав Гандальф, - та й усі, кому доводиться жити у такі часи. Проте вибирати нікому не можна. Ми можемо тільки вирішувати, на що витратити час, який маємо. А наш час, Фродо, щось затьмарився. Ворог швидко росте в силі. Задуми його ще не зовсім дозріли, але зріють. Нелегко нам буде, друже. Хоч би й у інших обставинах, легше б не стало.

Ворог володіє величезною силою та знаннями. Тепер не вистачає тілько єдиної дрібнички, щоб зламати будь-який опір, винищити останніх оборонців і залити світ пітьмою - не вистачає Персня Влади. Три ельфійських персні, найпрекрасніші з усіх, повелителі: ельфів сховали, й рука ворога не торкулась їх. Сім перснів належали ватажкам гномів, з них він три відібрав, а решту вигубили дракони. Дев'ять він віддав людям, гордовитим та могутнім, і так заманив їх дб1 пастки. З давніх-давен потрапили вони під владу Персня Влади і перетворилися на Примар Персня, і тепер вони - Тіні під покровом Великої Тіні, її найжахливіші слуги. Давно те сталося, і вже багато років Дев'ятки не видно у широкому світі. Але хто зна? Якщо Тінь повстала, вони можуть з'явитися теж. Втім, краще не будемо про це говорити навіть тепер, при світлі гобітанського ранку.

Так ось усе й склалося: дев'ять він забрав собі і сім теж, чи, може, вони зникли. Три ельфійських залишаються десь [61] у схованці. Але це Саурона більше не турбує. Йому потрібний Головний Перстень, його власний, він сам кував його і вклав у нього чималу частку колишньої своєї могутності. Відшукавши Перстень, він отримає владу над усіма іншими, де б ті не знаходились, навіть над трьома ельфійськими, і могутність його зросте безмежно. Погано ще й те, Фродо, що раніше він вважав, нібито Перстень Влади загинув, думав, що ельфи знищили його, як і належало вчинити. Але тепер він знає, що Перстень цілий, і шукає - усі його думи спрямовані на це. Адже Перстень - його головна надія й найстрашніша небезпека для нас.

- Чом же, чом тоді Перстень не знищили? - вигукнув Фродо. - І як це Ворог ухитрився його загубити, якщо був такий сильний і так дорожив ним? - Він стиснув Перстень у кулаці, неначе жадібні пальці вже тяглися до нього.

- Перстень у нього відібрали. У давні роки ельфи були набагато сильніші, вони ще не втратили стійкості, а люди ще не цурались їх. Люди Нумено]5у прийшли їм на допомогу. Цей розділ стародавньої історії, мабуть, варто нагадати, бо й тоді лихо було близько, тьма насувалась, але їм протистояла велика відвага, здійснювались аж ніяк не марні подвиги. Коли-небудь, можливо, я розповім тобі все до подробиць, але зараз досить і цього. Саурона здолали Гіл-Гелад, володар ельфів, та Еленділ з Нуменору; щоправда, обоє вони загинули в тій сутичці, але Ісілдур, син Еленділів, відрубав палець Сауронові та узяв Перстень собі. Ось так Саурона було скинуто, дух його відлетів і зник на довгий час, поки знов не здобув собі тіло-оболонку у хащах Чорнолісся.

Але Перстень загубився. Він упав до вод Андуїну, Великої Ріки, й пропав. Сталось це так: Ісілдур йшов на північ східним берегом Ріки, і неподалік від Ірисової Оболоні на нього напали гірські орки. Майже весь його загін там поліг, а він сам кинувся у воду. Ось тоді Перстень зісковзнув з його пальця, орки побачили Ісіддура і застрелили. - Гандальф помовчав, але незабаром додав: - Саме там, у темних заводях Ірисової Низовини, Перстень зник з лиця землі; не знали про нього ані мудрі люди, ані співці, навіть колишня його історія нині лише декому відома; навіть Раді Наймудріших не пощастило дізнатися більше. Але зараз я можу нарешті дещо додати.

Багато років минуло після тих подій, але багато ще залишалось до наших днів, коли на березі Великої Ріки, на [62] межах Глухомані жив маленький народець, зі спритними руками та безгучною ходою. Думаю, що вони були ріднею гобітів, а точніше, прабатьками Стурсів, бо полюбляли Ріку й часто плавали по ній, самі або в човниках з очерету. Була серед них одна родина, всіма шанована за плодючість та заможність; головою родини була бабця, сувора й мудра, що добре зналася на звичаях і переказах про давнину. Найцікавіший та найв'їдливіший з її нащадків звався Смеагорлом. Його цікавили корені й начала речей; він поринав у глибокі вирви та порпався під деревами, рив нори у зелених горбах і забував подивитися на їхні верхівки, та на крони дерев, та на квіти, що ростуть під сонцем. Голова його завжди хилилася додолу.

Мав він приятеля, Деагорла, той теж був гостроокий, але не такий спритний та швидкий- Одного разу вони спустилися на човні до Ірисової Оболоні, а звалося це місце так тому, що там густо росли іриси та очерет. Там Смеагорл вискочив і подався уздовж берега, а Деагорл заходився ловити рибу з човна. Раптом клюнула велика риба, і не встиг Деагорл отямитись, як риба рвонулася, стягла його з човна, і пішов він на дно. Тоді він випустив вудку з рук, бо помітив на дні щось блискуче; затримавши подих, він пірнув і зачерпнув донного мулу.

Відпльовуючись, він виринув, увесь у водоростях, зі жменею грязюки у руці. Але, підпливши до берега, він ту грязюку змив, і залишився на його долоні прекрасний золотий перстень; він сяяв та переливався на сонці так, що дух захоплювало. Але Смеагорл стежив за ним, ховаючись у чагарнику, і поки Деагорл милувався знахідкою, без звуку підкрався до нього й мовив, дивлячись через плече:

- Віддай мені це, Деагорл, миленький!

- Чому? - спитав Деагорл.

- Тому, що в мене день народження, миленький, і мені його дуже хочеться.

- Ото вигадав! - сказав Деагорл. - Я тобі подарунок уже дав, та ще й досить коштовний. Цю річ я сам знайшов і собі візьму.

- Та невже ж то, миленький? - просичав Смеагорл, стиснув приятелеві горло та й задушив його: золото так чудово блищало! Потім він надів перстень на палець.

Ніхто так і не довідався, що скоїлося з Деагорлом: він загинув далеко від дому, а тіло вбивця хитромудро сховав. Смеагорл повернувся сам і невдовзі виявив, що родичі його [63] не бачать, коли він одіває Персня. Це йому дуже сподобалось, і він нікому не розповів про свою знахідку. Тепер він міг вивідувати чужі таємниці та підстроювати домочадцям найогидніші капості. Він дуже добре вмів помічати, що могло спричинити шкоду тим, хто його оточував; Перстень одарив його владою якраз до мірки. Не дивно, що незабаром йога вдома вже ніхто не любив, усі намагалися не підходити близько (коли могли бачити). Його штурхали, а він кусав усіх за ноги. Смеагорл почав викрадати то те, то се, ходив тепер, бурмочучи до себе, і у горлі його щось булькотіло. За це він одержав назвисько Горлум, й всі його проклинали та гнали геть; нарешті бабуся, що бажала зберегти спокій у родині, вигнала його з дому навіки.

Світ виявився таким жорстоким до нього! Він поплакав і пішов собі самотньо блукати; він ішов угору уздовж Ріки, поки не надибав невеличкий потік. Він пішов угору тим потоком. Невидимими пальцями він ловив рибу у глибоких вирах та їв її сирою. Якось у літню спеку він схилився над водою і відчув, як сонце палить йому потилицю, а відблиски на воді колють очі. Це примусило його вперше за довгий час згадати прб сонце. Тоді востаннє глянув він на денне світило й пригрозив йому кулаком.

Коли ас він відвернувся від неба, то помітив далеко перед собою верхівки Імлистих Гір, звідки линув потік. І раптом він подумав: «Там, попід горами, тінь та прохолода. Сонце не буде пекти мене. Які глибокі таємниці, мабуть, криються під корінням тих гір, і ніхто не відкривав їх, скільки світ стоїть!»

Отже, він став щоночі підбиратися ближче до гір і нарешті знайшов біля витоків потоку маленьку печеру; він протиснувся, немов черв'як, крізь шпарину у схилі гори, і з того часу ніхто про нього не чув. Так Перстень пішов під землю, і навіть той, хто створив його, хоч знову зміцнив свою владу, не спромігся нічого узнати.

- Горлум! - вигукнув Фродо, - Невже той самий нещасний Горлум, якого зустрів Більбо? Як прикро!

- Скоріше, сумно, - відповів чарівник. - Щось подібне могло скоїтися не тільки з ним, але й з іншими, навіть із моїми знайомими гобітами.

- Щось мені не віриться, щоб Горлум та був родичем гобітам, хоч би й далеки

Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів: Хранителі Персня Переклад А. Немірової

Зміст

ПЕРЕДМОВА ПЕРЕКЛАДАЧА