Вергілій
Енеїда
Переклад М.Білика

Джерело: Вергілій. Енеїда. К.: Дніпро, 1972.

OCR & Spellcheck: SK, Aerius (ae-lib.org.ua) 2003

Зміст

Книга перша

КНИГА ПЕРША

1] Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

2] Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.

3] Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

4] Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

5] Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,

6] Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,

7] Родоначальники Альби й мури походили Рима.

8] Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив

9] Волю божисту і що так царицю богів осмутило,

10] Що навіть мужа такого побожного змусила стільки

11] Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

12] Місто старинне було, Карфаген, поселенці тірійські

13] Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла

14] Тібру; було воно повне багатств і до бою завзяте.

15] Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила,

16] Більше ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця,

17] Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища

18] Має постати,— вона і тоді вже про це турбувалась.

19] Чула, одначе, нащадки такі із троянської крові

20] Вийдуть, що вирвуть колись із корінням твердині тірійські,

21] Вийде й народ відтіля, цар могутній, в боях переможець,

22] Лівії всій на загибель: цю нитку вже випряли парки.

23] З острахом, щоб не збулось це, Сатурнія ще й пригадала

24] Давню війну, що вела біля Трої за любих аргейців.

25] Ще не затерлись-бо в пам'яті й гніву причини, жорстокий

26] Біль не ущух, у серці десь тліли й про присуд Парісів

27] Згадка, і жаль за зневагу краси; й те ненависне плем'я,

28] Й шана, яку Ганімед тепер має. За все це горіла

29] Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило,

30] Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний

31] Не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі

32] Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали.

33] Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!

34] Ледве земля сікулійська з очей у них зникнути встигла

35] Й спінені хвилі солоні вони уже різали міддю,

36] В серці своєму Юнона, предвічну ховаючи рану,

37] Так розважала: «То я, переможена, діло облишу

38] Вже розпочате? І не боронитиму я уступити

39] В край італійський цареві тевкрійців з тієї причини

40] Тільки, що фатум не хоче? Паллада могла чей спалити

41] Флот весь аргейців, а їх потопити у морі, хоч винен

42] Був лиш Ойлеїв Аякс біснуватий? Сама вона з хмари [23]

43] Кинула Зевсів бистрий вогонь і розкидала судна,

44] Збурила хвилі вітрами й вогнем, що у грудях пробитих

45] Палахкотів, закрутила й на скелю стрімку настромила.

46] Я ж, яка величаюся тим, що цариця я божа,

47] Зевсова жінка й сестра, із одним лише плем'ям воюю

48] Стільки вже років. Чи хто іще схоче вклонитись Юноні

49] І принести на жертовнику їй свою жертву благальну?»

50] Так розважала Юнона у серці, розлюченім гнівом,

51] І прибула в буревіїв країну, де Австер шаліє,

52] В землю еольську. Еол тут, в просторій печері замкнувши

53] Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними,

54] В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади

55] Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають

56] Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши,

57] Берло тримає в руках, і вгамовує буйність, і гнів їх

58] Здержує. А не робив би того, то моря всі, і землю,

59] Й небо високе б зірвали й світами несли буревії.

60] Батько могутній, проте, побоявся цього і в печерах

61] Темних замкнув їх, ще й гір нагромадив високих ізверху,

62] Й дав їх під владу царя, який за твердим би законом

63] Міцно тримать їх умів, попускаючи віжки, як треба.

64] Цими словами з благанням звернулась до нього Юнона:

65] «Батько богів, всього роду людського володар, Еоле,

66] Дав тобі владу вгамовувать хвилі, їх вітром здіймати.

67] Плем'я, вороже мені, вже пливе по Тірренському морю

68] Й Трою везе до Італії й здоланих в битві пенатів.

69] Дай же силу вітрам, потопи кораблі їх в пучині

70] Чи розжени їх урозтіч, все море вкриваючи трупом.

71] Двічі по семеро німф є у мене, краси чарівної;

72] Найчарівніша на вроду, проте, серед них Дейопея,—

73] Шлюбом з тобою її поєднаю, признаю твоєю,

74] Щоб за велику цю послугу вічно жила біля тебе,

75] Хай ощасливить тебе вона, батька, потомством хорошим».

76] В відповідь мовить Еол: «Твоя лиш турбота, царице,

77] Знати, чого побажать, а мені лише те, що велиш ти,

78] Треба здійсняти. Цю владу мені ти даєш, та єднаєш

79] Ласку Юпітера, й змогу даєш на бенкетах бувати

80] Разом з богами, і робиш володарем хмар буревійних».

81] Так він промовивши, берло в руках обернув і ним збоку

82] Гримнув у гору порожню; й вітри, наче в лавах загони,

83] Мчаться туди, де їм вихід дали; й суходолом спочатку

84] Вихром гуляють, припали до моря, в основах ворушать. [24]

85] Разом і Евр, і Нот полетіли, й на зливи багатий

86] Африк, і хвилі великі до берега котять. Лунають

87] Крики мужів, і линви скриплять. Несподівані хмари

88] Тевкрам і небо, і день уже з-перед очей виривають.

89] Ніч уже чорна на море злягла. Загриміло склепіння

90] Неба, і блискавки густо в ефірі мигають, кругом все

91] Смертю на місці мужам грозить очевидною. Зразу ж

92] Сили позбувся Еней, весь потом холодним облився;

93] Тяжко зітхає і, руки обидві до неба піднісши,

94] Мовить такими словами: «Сто раз щасливіші герої,

95] Що під високими мурами Трої їм вмерти судилось,

96] Перед очима батьків їх. О ти, наймужніший з данайців,

97] Сину Тідея, чом на Ілійських полях не загинув

98] Я від твоєї правиці? Чом дух не віддав, де суворий

99] Гектор поліг, повалений ратищем внука Еака,

100] Де Сарпедон ліг могутній і де Сімоентова хвиля

101] Стільки шоломів купає, й щитів, і трупів героїв!»

102] Ще він не вимовив слів цих, як з півночі вихор із свистом

103] Бурею злинув, вітрила ударив, зняв хвилю до неба.

104] Тріснули весла, судно закрутилось і стануло диба.

105] Ось насувається зверху гора водяна прямовисна;

106] Ті аж на гребні зависли, а тим, розступаючись, хвиля

107] Дно показала, а там і пісок з глибини вивертає.

108] Три кораблі здужав Нот і метнув їх на скелі підводні;

109] В хвилях вони там стирчать,— вівтарями їх звуть італійці,—

110] Мов велетенський під плесом хребет. Три на скелі стрімчасті

111] Евр під мілини зіпхнув піскові, що аж жалко дивитись;

112] Прірву загачує ними, піском обгортає навколо.

113] Той корабель, що ним вірний Оронт із лікійцями їхав,

114] Перед очима Енея хвиля морська велетенська

115] Б є у корму, і пірнув стрімголов, у безодню скотившись.

116] Збитий керманич; аж тричі судном закрутила на місці

117] Хвиля рвучка, і бездонна пучина його поглинула.

118] Зрідка спливали в безмежнім просторі крутої безодні

119] Зброя мужів, і бервена, й багатства троянські на хвилях.

120] Вже і міцне Ільйонея судно, і героя Ахата,

121] Й те, що ним плинув Абант і що плинув Алет староденний,

122] Буря змогла; усі скріплення палуби зовсім ослабли,

123] Шпари відкрились і воду ворожу до себе приймають.

124] Але Нептун запримітив тим часом, що море заграло

125] І зашуміло могутнє, що пущено бурю й на дні вже

126] Зрушились води стоячі. Ображений тяжко, із моря

127] Виглянув і понад хвилі підняв він спокійне обличчя. [25]

128] Бачить, що флот Енеїв по цілому морю розбитий,

129] Валиться море і небо, здається, уже на троянців.

130] І перед братом не вкрилися хитрість і підступ Юнони.

131] Кличе він Евра й Зефіра до себе і так до них мовить:

132] «Так-то вже вашого роду пиха завела вас далеко?

133] Ви лиш вітри, а посміли без волі моєї й наказу

134] Небо змішати з землею і горами хвилі підняти?

135] Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилі кипучі.

136] Потім уже не таку вам покуту завдам за провину.

137] Гей же, рушайте мерщій і вашому панові мовте,

138] Що не йому над морями знак влади — цей грізний тризубець —

139] Доля дала, а мені. Хай дикі тримає він скелі,

140] Ваші, Евре, оселі, Еол хай бундючиться там же;

141] Там, в тих хоромах, нехай у в'язниці вітрів він царює».

142] Так він промовив; та скорше, ніж слово сказав, заспокоїв

143] Збурене море, розвіяв згромаджені хмари і сонце

144] Викотив знову на небо. І вже Кімотоя з Трітоном

145] Судна із гострої скелі, що сили їм стало, стягають.

146] . Сам він тризубцем підважує, сам і піски розгортає,

147] Море вгамовує й їде по хвилях в легкій колісниці. '

148] Так-то бува, як великий народ забунтується часом:

149] Чернь безугавно лютує, і вже смолоскипи літають,

150] Гостре каміння летить, а зброєю лютість кермує.

151] Мужа, проте, як побачать, що в них у пошані великій,—

152] Має-бо він і заслуги,— то змовкнуть, щоб слухати пильно;

153] Грає на їх почуттях він словами і гнів їх гамує.

154] Так увесь гомін на морі затих, коли батько поглянув

155] Ген понад хвилі, проїхав по чистопогідному небі:

156] Кіньми правує до бігу, мов льоту, й відпружує віжки.

157] Втомлені люди Енея прямують шляхом своїм просто,

158] Де побережжя найближчі; і так у Лівійську країну

159] Ідуть. Там глибоко затишок є в узбережжі, там пристань

160] Острів своїми зробив берегами, бо кожна там хвиля,

161] Ринучи з моря, об них розіб'ється й, роздвоєна, круто

162] Знов повертається. Зліва і справа великі там скелі;

163] Небу грозять їх вершини високі; внизу ж попід ними

164] Води спокійні мовчать. Ліси мерехтять доокола,

165] Темні там тіні простелює гай таємничий. З другого

166] Боку печера, в ній скелі звисають; вода там солодка.

167] Викуті крісла у камені дикому — німф то домівка.

168] В цьому-то місці знеможені судна не треба в'язати

169] Линвами, ні прикріпляти, вбиваючи якір зубатий. [26]

170] Тут-то Еней, ледь із цілого флоту сім суден зібравши,

171] З ними спинився. Троянці, що так за землею стужились,

172] Вийшли на берег. Пісками ідуть, що такі їм жадані,

173] На узбережжі, від солі вологі, в утомі лягають.

174] З кременю іскру Ахат тоді креше й, вогонь перейнявши

175] В листя сухе та в поживу ще й хмизу додавши, із труту

176] Полум'я так добуває. Давай тоді блага Церери,

177] Вимоклі в хвилях, виймать, витягать все Церери знаряддя.

178] Втомлені, все ж починають сушити врятоване збіжжя

179] Понад багаттям горючим і тут же на жорнах молоти.

180] Вгору на скелю тим часом виходить Еней і довкола

181] Вже поглядає на море широке, чи, може, Антея

182] Де не побачить, як вітер ним кида, або двоєрядні

183] Судна фрігійські; чи Капія вгледить, або на кормі де

184] Високо зброю Каїка: ніде ні суденця не видно.

185] Бачив, проте, як блукали три олені на узбережжі,

186] Де, пасучися, по долах тягнулися ззаду за ними

187] Череди цілі. Спинившись, лука схопив він і стріли

188] Бистрі, що завжди для нього підносив Ахат його вірний.

189] Спершу убив вожаїв, що несли свої голови гордо,

190] Вмаєні, наче галуззям, рогами; а потім стріляє

191] В череду і заганяє, розбиту, в гущавину лісу.

192] І не раніш перестав він, аж доки сім туш здоровенних

193] Склав на землі переможно, і кількість убитих зрівняв він

194] З суден числом. Тоді звідти на пристань вертається й ділить

195] Друзям усім. Також вина ті ділить, що ними гостинний

196] Жбани наповнив Ацест на Трінакрії й дав на прощання,

197] І потішає серця їх скорботні такими словами:

198] «Друзі мої, у житті ми не перший раз бачимо лихо,

199] В тяжчій бували біді, але, дасть бог, і ця закінчиться.

200] В гирлі були ви скаженої Сцілли, між скелі гримучі

201] Йшли ви, вам добре й циклопові бескети знані. Бадьорі,

202] Острах усякий від себе женіть, і журбу, й боягузтво!

203] Може, колись і про це все приємно нам буде згадати.

204] Стільки пригод перебувши і стільки напастей зазнавши,

205] Всі ми прямуємо в Лацій тепер, де нам доля вказала

206] Мирну оселю: Троянській державі там слід відновитись;

207] Отже, держіться й себе бережіть для часів щасливіших».

208] Так він сказав; і хоч смуток великий в'ялив його серце,

209] Очі промінням надії палали, біль глибоко в грудях

210] Крив він. А друзі взялися за здобич, бенкет готувати. [27]

211] Шкуру стягають з хребетних кісток, оббіловують м'язи;

212] Інші рубають в куски й на рожни ще дрижачі встромляють,

213] Ті казани розставляють на березі й, ватру розклавши,

214] Сили тоді підкріпляють їдою, й розлігшись на зелах,

215] Вакхом старим догоджають собі й дичиною смачною.

216] А як прогнали бенкетом цим голод і посуд відклали,

217] Втрачених друзів пригадувать стали в розмові сердечній;

218] Мають надію й бояться, чи вірити можна, що справді

219] Десь уціліли, чи згинули й більше уже не озвуться.

220] Благочестивий Еней особливо оплакує гірко

221] Втрату Оронта палкого, й пригоду Аміка, й жорстоку

222] Лікову долю, оплакує Гія й Клоанта, героїв.

223] Вже закінчили той плач, як Юпітер з високого неба у

224] Глянув на море, вітрилами вкрите, й на землю — підніжок,

225] І побережжя, й народи довкола, й на самому небі

226] Став нагорі, й свої очі звернув на державу Лівійську.

227] Справами цими в ще більшому смутку бентежить Венера

228] Серце своє, умивається слізьми гіркими й до нього

229] Так промовляє: «В руках твоїх доля навіки і людська,

230] Й божа, ти громом страшиш,— але чим, проте, міг провинитись

231] Перед тобою Еней мій і чим провинились троянці,

232] Що, хоч натерпілись стільки біди, а й нині закритий ->

233] Світ весь стоїть перед ними; а все це Італії ради!

234] Ти ж обіцяв, що то римляни, певно, по довгих сторіччях

235] Вийдуть із Трої, що звідти, із крові ожилої Тевкра,

236] Встануть владики, які самодержцями будуть на землях

237] Всіх і морях. Чом нині змінив ти це рішення, батьку?

238] Правду сказавши, я цим хоч втішалась, згадавши нещасну

239] Трої руїну, і доброю долею злу розважала.

240] Нині ті самі нещастя, по злигоднях всіх перебутих,

241] Ринуть на тих же героїв,— коли ж буде край тим нещастям,

242] Царю великий? Тож міг Антенор, із загонів ахейських

243] Вирвавшись, аж в Іллірійську затоку проникнуть безпечно,

244] В глиб до держави лібурнів дістатись, Тімавські джерела

245] Переплисти міг, де дев'ять струмків із гори випливає;

246] Море тут вклинилось в сушу, й прибої по полю лунають.

247] Побудував саме тут він місто Патавій, і тевкрів

248] Там оселив, і народ сам назвав, владу Трої ствердивши,

249] І в благодатному мирі спокійно тепер почиває.

250] Ми ж, твоє плем'я, що хочеш в палати небесні забрати,

251] Всі кораблі погубивши,— нечувано! — з гніву одної

252] Гинемо, і до земель італійських впустить нас не хочуть.

253] Дяка така за побожність? Чи так ти нам берло вертаєш?» [28]

254] Батько богів і людей на слова ці всміхнувся до неї -—

255] Усмішка та і прояснює небо, й вгамовує бурі —

256] Доньку цілує привітно і так промовляє до неї:

257] «Ти, Кітереє, не бійся, бо доля твого покоління

258] Буде незмінна:, ще місто побачиш і мури лавінські,

259] Що обіцяв я, й прославиш великого духом Енея,

260] В небо до зір його візьмеш; мої постанови незмінні.

261] Він то — скажу тобі це, щоб журба твого серця не гризла,

262] Все те точніше розкрию й завісу здійму я із долі —

263] Він то вестиме в Італії війни великі, народи

264] Буйні розгромить, закони мужам дасть і мури поставить,—

265] Поки три рази в латинян царем його літо зустріне

266] І завітає тричі зима до побитих рутулів.

267] Потім Асканій, хлопчина, що нині Іулом зоветься,—

268] Іл називався він, поки стояла Ілійська держава —

269] Тридцять довжезних кругів часових, що їх місяцем мірять,

270] Владою сповнить своєю й з Лавінія берло державне

271] Перенесе, і могутністю мурів зміцнить Альба-Лонгу.

272] Тричі по сто літ там влада державна належати буде

273] Племені Гектора, поки аж Ілія, славна цариця

274] Й жриця, від Марсавагітна, потомків-близнят не породить.

275] Потім вже Ромул, вовчиці-живительки жовтим кожухом

276] Вигрітий, далі продовжить цей рід; це ж він мавортійські

277] Мури збудує і римлян назве ім'ям своїм власним.

278] їм не кладу я границь, не значу я часу їх владанню;

279] Владу даю їм без меж. Та ще навіть злостива Юнона,

280] Та, що і море, і небо, і землю наповнює жахом,

281] Змінить на краще свій задум, сприятиме спільно зі мною

282] Римлянам, цілого світу владикам, народові в тогах.

283] Так призволяю я: по очисних п'ятиріччях численних

284] Прийде той час, коли рід Ассарака і Фтію, й Мікени

285] Славні у рабство повергне і владу свою установить

286] Над переможеним Аргосом. З гожого племені Трої

287] Цезар народиться; дасть океан він межею державі,

288] Славі дасть межами зорі; він сам, по Іулі великім,

289] Юлій ім'я успадкує. Колись його в щасті на небі

290] Будеш приймати з трофеями Сходу. Обіти складати

291] Будуть йому. І жорстокі віки злагідніють, скінчаться

292] Війни. І Вірність поштива, і Веста, й Квірін з своїм братом

293] Ремом закони встановлять. Залізними скобами міцно

294] Замкнені будуть жахливі ворота Війни, а за ними

295] Сяде Шаленість ворожа на зброї страшній, в неї руки

296] Скуті в сто ретязів мідних і паща ревтиме кривава». [29]

297] Так промовляє і сина шле Майї із неба, щоб землі

298] Й замки нові карфагенські відкрились для тевкрів гостинно,

299] В край щоб впустити їх не боронила Дідона, яка ще

300] Долі не знає. Меркурій негайно злетів у повітря,

301] Крильми веслуючи, й швидко з'явився в Лівійській країні.

302] Виконав зразу ж наказ. І послухали бога пунійці,

303] Дикість сердець злагідніла. Цариця сама, в тій же хвилі,

304] В серці своєму ласкавість до тевкрів відчула й прихильність.

305] Ночі тієї побожний Еней роздумував довго;

306] Й тільки-но день благодійний настав, як він вирішив вийти,

307] Щоб дослідити незнані місця узбережжя, де вітром

308] Загнані вийшли вони,— хто живе тут — чи люди, чи звірі,

309] Пустку-бо бачить навколо, щоб друзям міг все розказати.

310] Флот заховав під склепінням лісів, де скелі звисають,

311] В пітьмі гіллястих дерев, в їх зловісній тіні його скривши.

312] Сам же, Ахата лише за товариша взявши й два списи

313] В руку, пішов, тільки леза широкі залізні блищали.

314] Як переходив він Гай, перейшла йому мати дорогу;

315] Так виглядала з лиця і одіння, так зброю тримала,

316] Нібито дівчина з Спарти або Гарпаліка фракійська,

317] Що в перегони із Гебром швидким виступає на конях.

318] Так, як це роблять мисливці, повісила лук через плечі

319] Зручний і коси на вітер пустила. Одіння хвилясте

320] Так пов'язала вузлом, що аж видно коліно, і перша:

321] «Гей, юнаки,— до них мовить,— скажіть, чи не бачили часом

322] Тут однієї з мого товариства, яка випадково

323] З сагайдаком через плечі пройшла тут,— з плямистої рисі

324] Шкура на ній,— може, з криком погналась за спіненим вепром?»

325] Так Венера сказала. А син їй Венерин промовив:

326] «Ні, не чував я її й не бачив твоєї посестри,

327] Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя

328] Й голос нелюдський; ти, певно, богиня, сестра Аполлона?

329] Може, із німф ти одна? Та бувай нам на руку щаслива,

330] Хто б не була; поможи нам в біді, розкажи нам ласкаво,

331] Небо яке це над нами і світу в якій ми частині?

332] Ми тут блукаємо й зовсім не знаємо краю й народу;

333] Вітер сюди нас завіяв, розбурхане море загнало;

334] Наша правиця пожертву багату складе на вівтар твій».

335] «Я не достойна такої великої честі,— Венера

336] Мовить,— є звичай в тірійських дівчат сагайдаки носити

337] І пурпуровим котурном обв'язувать високо ногу. [ЗО]

338] Бачиш Пунійську державу тірійців, Агенора місто.

339] Землі, проте, це лівійські: народ у війні непоборний.

340] Владу тут має Дідона, що з тірського міста походить,

341] Втікши від рідного брата. Тут кривда велика і повість

342] Довга про це; розкажу вам лише найважливіші речі:

343] Був чоловіком у неї Сіхей; із усіх фінікійців

344] Він найбагатший на золото був і закоханий дуже

345] В цю безталанну. Дав дівчину батько йому непорочну,

346] Першу дружину. В тірськім краю тоді брат її рідний

347] Пігмаліон володарив,— у лютім злочинстві всіх інших

348] Він перевищив. Між ними зчинилась страшна ворожнеча.

349] При вівтарі нечестивець підступно Сіхея залізом

350] Тайно убив, свій жадобою золота ум засліпивши;

351] Про сестрине він кохання не дбає, й затаює довго

352] Злочин підступний, і, марних надій даючи їй багато,

353] Просто глузує з кохання сестри. Та у сні чоловік їй,

354] Ще не похований доти, з'явився. Поблідле обличчя

355] В страху піднісши, жахливий вівтар і залізом пробиті

356] Груди відкрив він і злочин таємний в сім'ї роз'яснив їй.

357] Радить тікати мерщій, покинути рідну країну.

358] Щоб удалася ця втеча, вказав їй, де скарби укрито,

359] Де під землею вага незміренна і золота, й срібла.

360] Вражена всім цим Дідона і друзів єднає, і втечу

361] З ними готує. Зійшлися всі ті, що шалена ненависть

362] В них до тирана була або жах був безмежний. Забравши

363] Всі кораблі, що на той час готові були, насипають

364] Золота повно, везуть через море багатство скупого

365] Пігмаліона,— вождем у них жінка. Добились до місця,

366] Де нині мури великі й нова карфагенська твердиня

367] Виросла, й землю купили,— від способу куплі тієї

368] Бірсою зветься, бо стільки купили, як може зайняти

369] Шкура вола. Але ви що за люди, прийшли із якого

370] Краю? Куди вам дорога?» На ці запитання герой наш

371] Відповідає, зітхнувши, а мова з дна серця виходить:

372] «О богине, коли б розповів я з самого початку

373] Й час якби в тебе знайшовся нещасть наших слухати повість,

374] Скоро б і день закінчив, Олімп зачиняючи, Веспер.

375] Ще як по різних морях ми пливли з стародавньої Трої,—

376] Може, й до ваших ушей тої Трої ім'я досягнуло,—

377] Аж до лівійського берега буря страшна нас загнала.

378] Я — той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав;

379] На кораблі їх везу, і до зір моя слава сягає.

380] Я батьківщини шукаю, Італії, роду шукаю,

381] Що від Юпітера вийшов найвищого. Сів я на двадцять [31]

382] Суден на морі фрігійському. Мати богиня вказала

383] Шлях, і я долі послухав. З ним сім лиш зосталось, розбитих

384] Евром і морем. І от, сіромаха, чужинцем блукаю

385] Я у пустині лівійській, з Європи і з Азії гнаний».

386] Довше жалів не знесла цих Венера і так перебила:

387] «Хто б ти не був, я не вірю, щоб ти проти волі безсмертних

388] Дихав повітрям оцим життєдайним, якщо у тірійське

389] Місто прийшов. Отже, сміло рушай, до порогів цариці

390] Прямо іди. Я віщую тобі, що повернуться друзі;

391] Флот врятувався, змінивсь Аквілон і привів його в пристань,

392] Тож ворожити на птицях батьки недарма мене вчили.

393] Лебедів, глянь там, дванадцять веселим ключем надлітає.

394] їх то, як ранні тумани із неба ясного опали,

395] Птах наполохав Юпітерів; от вони довгим рядочком

396] Вже осідають на землю або на осілих, здається,

397] Дивляться зверху. То як, повернувшися, крилами мають

398] Шумно і небо кругом облітають, співаючи пісню,

399] Так твої судна і молодь уже десь на пристані, може,

400] Чи паруси розпустивши на вітрі, прямують до неї;

401] Ти лише йди і скеровуй свій крок, куди шлях твій провадить».

402] Мовила і відвернулась; і шия сяйнула рожева,

403] Коси божисті у неї на тім ї якийсь божественний

404] Видали запах, одіння опало до стіп, і богиня

405] В світлості повній з'явилась. А він, лиш пізнав свою матір,

406] Вслід їй, що в далеч зникала, такими озвався словами:

407] «Нащо так часто й жорстоко обманюєш сина пустими

408] Цими примарами? Чом це рукою твоїх доторкнутись

409] Рук я не можу, ні слова почуть, ні до тебе промовить?»

410] Так нарікає й до мурів прямує. Венера у хмару

411] їх загорнула, ідучих, запоною мряки покрила,

412] Щоб їх ніхто не побачив і пальцем до них не торкнувся,

413] Щоб не задержав в дорозі, причин не питав їх приходу.

414] Легко в повітрі сама полетіла на Пафос і радо

415] Там оглядає оселю свою, де храм її, звідки

416] Ладан сабейський із ста вівтарів аромати їй курить,

417] Пахощі свіжого квіту вінки посилають до неї.

418] Ті завернули тим часом туди, куди стежка вела їх,

419] Вже й на пагорб зійшли, що над місто й твердиню сусідню

420] Зверху дививсь. З тих громадь дивувався Еней; ще недавно

421] Тут лише хижі стояли; з брам, із брукованих вулиць,

422] З руху гучного на них дивувався. За діло взялися

423] Палко тірійці. Одні для твердині там мури будують, [32]

424] Інші — котять каміння руками; ці під будову

425] Площу рівняють, а ті борозною їй межі обводять.

426] Суддів уже вибирають, начальників, раду священну.

427] Пристань влаштовують інші, ті закладають фундамент

428] Для побудови театру, а ці — величезні колони

429] Тешуть із скель, майбутні готуючи сцени окраси.

430] Так, наче бджоли на луках квітчастих улітку працюють

431] В сонячній спеці, як рій молодий вилітати вже має,

432] Або тоді, як росяться меди й розпирають вже соти

433] Плином солодким,— одні беруть те, що їм інші приносять,

434] Ті ж, у рій об'єднавшись, трутнів лінивих громаду

435] Гонять від вулика; праця кипить, а меди фіміамом

436] Пахнуть. «Щасливі ви, мури вже ваші здіймаються вгору!» —

437] Каже Еней і верхів'я будівель міських оглядає.

438] Входить тоді, оповитий у мряку,— аж диво сказати —

439] Прямо в юрбу і змішався із нею, нікому не видний.

440] Був у середині, в місті тім, гай із розкішною тінню.

441] В ньому пунійці, по морю бурхливому гнані, найперше

442] Те відкопали знамення, яке несмертельна Юнона

443] їм показала,— швидкого коня голова пишногрива

444] Віщим знаменням була. Бо народ той колись, у майбутнім,

445] Так і у війнах мав бути найпершим, як спритним в житті був

446] Довгі віки. На цім місці величний сідонська Дідона

447] Храм будувала Юноні, багатий дарами і повен

448] Ласки богині. Були в ньому мідні і сходи, й пороги;

449] Сволоки міддю трималися, й міддю бряжчали завіси.

450] Вперше у цьому гаю він побачив нове, що зм'ягчило

451] Жах його серця, уперше відважився мати надію,

452] Долі щербатій своїй тут уперше почав довіряти.

453] Поки він пильно усе оглядав у тім храмі величнім,

454] Ждавши царицю, і полку місті його дивувала

455] Велич мистецької праці, угледіти встиг, як бої всі

456] Трої зображено, бачив війну, про яку уже слава

457] В світі лунала, Пріама пізнав він і поруч — Атрідів,

458] Вздрів і Ахілла, обом їм ворожого. Став і заплакав:

459] «Є на землі ще десь місце, Ахате, чи є десь країна,

460] Де ще не чули б про нашу недолю? Чи бачиш, Пріам ось.

461] Слава і тут також має свою, їй належну заслугу;

462] Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською.

463] Геть увесь страх, бо ця слава і нам іще стане в пригоді».

464] Так промовляє й безплідні малюнки ті оком голубить,

465] Тяжко зітхає й сльозами рясними вмиває обличчя. [33]

466] Бачить тут, як у боях колись там, під Пергамом, бувало;

467] Там он, бач, греки тікають, а молодь троянська жене їх;

468] Там — своїм повозом гонить фрігійців Ахілл шоломистий.

469] Ось недалеко і Резові шатра під білим брезентом

470] Він розпізнав і заплакав. Ті шатра жахливо спустошив

471] Крові жадливий Тідід, проникши до них, коли першим

472] Сном всі заснули; ввів коней вогнистих він в табір раніше,

473] Ніж напились вони з Ксанту й скубнули троянської паші.

474] В другому місці було, як Троїл утікає, як кинув

475] Зброю, сердешний хлопчина,— боєць, що Ахіллові рівний!

476] Коні тікать почали, а він навзнаки на порожнім

477] Повозі й віжки тримає. На шию опало волосся

478] Й пил замітає, і землю скородить оберненим списом.

479] А одночасно троянські жінки йдуть до храму Паллади,

480] їм неприхильної, й одіж несуть; в них розплетені коси,

481] Сум на обличчях, покора, й долонями б'ють себе в груди;

482] Та відвернулась богиня і очі спустила додолу.

483] Гектора тричі довкола ілійського муру волочить,

484] Тіло бездушне Ахілл продає там, на золото важить.

485] Тут вже риданням гірким заридав він із самого серця,

486] Зброю побачивши всю, і повіз, і другове тіло.

487] Бачить Пріама, як руки беззбройні в благанні ламає.

488] Між старшиною ахейців себе він пізнав після того,

489] Й сходи бійців, і чорного Мемнона військо. А далі

490] Пентесілея приводить ряди амазонок; мов місяць

491] їхні щити; вона в шалі, завзяттям між тисяч палає,

492] Золототканою груди відкриті вона підв'язала

493] Пов'яззю,— діва, а битись готова з мужами нарівні.

494] Все це здавалось Енею дарданському подиву гідним,

495] Аж занімів він, у місце одно свої втупивши очі.

496] Входить до храму цариця краси, незе^удї Дідона:

497] Першою йде, супроводжена почтом великим юнацтва.

498] Наче уздовж узбережжя Евроту або на верхів'ях

499] Кінту Діана виводить танки, а за нею юрбою

500] Линуть відціль і відтіль ореади, вона ж через плечі

501] Свій сагайдак перекине, йдучи, і поставою юних

502] Всіх перевищить богинь, аж Латоні безмовною млостю

503] Серце вмліває. Так виглядала й Дідона, так само

504] Весело серед юрби виступала,— над царством майбутнім

505] Працю сама доглядала. Сіла у храмі потому,

506] Коло дверей, на високім престолі, опершись, довкола ж

507] Варта у зброї. Судила, закони давала, ділила

508] Нарівно праці тягар або жереб веліла тягнути. [34]

509] Друзів тут раптом бачить Еней, що в великій надходять

510] Гурмі: Антея, Сергеста, Клоанта хороброго й інших.

511] Бачить він тевкрів, що вихор розвіяв їх чорний по морю

512] І по чужих узбережжях, далеких краях порозносив.

513] Аж остовпів він і сам, і Ахат з ним зі страху і втіхи;

514] Дуже хотілось їм руки з'єднати, але невідомі

515] Речі гнітили їм страхом серця. Отож непомітно,

516] В хмару велику повиті, розвідати вийшли, яка ж бо

517] Доля спіткала мужів, де їх флот, при якім узбережжі,

518] Що їх сюди привело; бо з усіх кораблів наближались

519] Вибрані, й ласки благали, й до Храму ішли гомінливо.

520] А як вони, увійшовши, змогли говорить особисто,

521] Іліоней, найстаріший, спокійно почав промовляти:

522] «О володарко, якій дав Юпітер нове збудувати

523] Місто й дав силу по правді народами гордими править,—

524] Просим тебе, нещасливі троянці, розігнані вітром

525] В хланях морських, відверни ти од суден цих полум'я згубне,

526] Люд пощади наш побожний і зглянься на нашу недолю.

527] Ми не прийшли ні залізами нищить лівійських пенатів,

528] Ні грабувати зухвало й до берега зносити здобич;

529] Зовсім ми іншої вдачі, пихи у побитих немає.

530] Є десь країна далека, Гесперія зветься у греків,

531] Давня країна, родючістю й зброєю сильна й могутня.

532] Жив енотрійський там люд, а нині Італії назву,

533] Кажуть, од ймення вождя свого внуки дали тій країні.

534] Ми туди їхали.—

535] І а Сфюн хмаровшнии неждано, здіймаючи хвилі,

536] Нас на мілини закинув безвихідні, австрам нестримним

537] Дав на поталу, по хвилях бурхливих і скелях розвіяв

538] Непрохідних. Лише жменька мала нас дісталася якось

539] Вашого берега. Що за народ тут тепер проживає?

540] Що за країна така, що варварські звичаї терпить?

541] Нас не пускають на берег піщаний, за зброю беруться,

542] Вийти на землю боронять. Як люди й їх сила не мають

543] Шани у вас, пом'яніть хоч богів, які правду й неправду

544] -Знають. Еней був наш цар; не було в нас правішого мужа,

545] Ні побожнішого й вищого в війнах і в справі військовій.

546] Доля якщо зберегла того мужа, й повітрям надземним

547] Дихає він, і темінь жорстока його не покрила,—

548] страху нема в нас. Не будеш і ти нарікати, що перша

549] руку ти нам подала. Бо ще в Сікулійській країні

550] Військо, й міста, і славетний Ацест є троянської крові.

551] Ааи нам дозволено буде вітрами пошкоджений флот наш

552] Витягнуть, в лісі колод нарубати і витесать весла, [35]

553] Щоб, як віднайдемо тільки царя й товариство, могли ми

554] їхать в Італію радо й шукати латинського царства.

555] А як рятунок пропав, і ти, батечку тевкрів найкращий,

556] В морі лівійськім втопився, й нема для Іула надії,

557] Хай хоч принаймні на води Сіканії вернемось знову

558] Ми, до Ацеста-царя, і увійдем в готові оселі,

559] Звідки прийшли ми». Іліоней так сказав, а дарданці

560] Всі це схвалили.

561] Коротко в відповідь мовить Дідона, чоло похиливши:

562] «Виженіть, тевкри, страх із сердець і турботи забудьте!

563] Долі тягар і недавність держави примушують владно

564] Так учиняти і скрізь стерегти широчезні кордони.

565] Роду Енея людей хто не знає чи города Трої?

566] Хто не чував про хоробрих мужів, про пожежу воєнну?

567] Серце пунійське не з каменю справді, і, не відцуравшись

568] Міста тірійського, сонце ясних запряга своїх коней.

569] Схочете, може, в Гесперію їхать, країну велику,

570] Там, де Сатурнові ниви, чи в Ерікса край, до Ацеста,

571] Володаря,— сприятиму вам я, дам поміч потрібну.

572] Разом зі мною ви схочете, може, в цім краї осісти,—

573] Город віддам я, який закладаю; свій флот витягайте:

574] Будь то чи тевкр, чи тірієць — мені це однаково буде.

575] Хай би й Еней-володар, тим же самим привіяний Нотом,

576] В край наш прибув. По всіх узбережжях і межах лівійських

577] Певних людей я пошлю перевірить, чи, кинений морем,

578] Не заблудивсь він в лісах, чи, може, в містах десь блукає».

579] Цими словами зворушені батько Еней із Ахатом

580] Мужнім вже довго із темряви вийти всім серцем бажали.

581] Перший Ахат до Енея промовив: «Гей, сину богині,

582] Думка яка у твоїй голові виникає? Ти ж бачиш,

583] Всі врятувались: і флот, і супутники наші. Немає

584] Лиш одного, та самі те ми бачили, як він в глибокі

585] Хвилі пірнув; все інше із сказаним матір'ю згідне».

586] Ледве він мовив це слово, як мряка, що їх сповивала,

587] Раптом розвіялась, світло прозоре навкруг розлилося.

588] Став тут Еней, засіяв серед ясності сонця, на бога

589] Вродою й постаттю схожий; бо синові мати подбала

590] Кучері буйні та юності блиск дарувати пурпурний,

591] Радість в очах і вогонь запалила. Так кості слоновій

592] Руки митця ще краси додають або золотом жовтим

593] Срібло чи мармур пароський оздоблюють. Тут до цариці

594] Раптом звернувся для всіх несподівано він і промовив: [36]

595] «Ось я,— про мене тут мова,— троянський Еней, я з лівійських

596] Хвиль врятувавсь. О єдина, що Трої нещастя безмежні

597] Серце тобі зворушили; данайцями ще не добиті,

598] На суходолі й на морі усяких пригод ми зазнали,

599] Всього позбавлені ми,— і ти нас приймаєш у місто,

600] В дім свій. Ні ми, ні з дарданців ніхто, що по світу широкім

601] Бродять, усюди розсіяні, гідної дяки, Дідоно,

602] Скласти не в силі тобі. Хай богове,— як є ще боги десь,

603] Що про побожних ще дбають, як є якась правда на світі,

604] В серці сумління якесь як ще є десь,— тобі хай відплатять

605] Гідно. Яке це поліття щасливе тебе дарувало

606] Світові? Що за батьки таку гожу тебе породили?

607] Доки ще ріки у море вливатися будуть, на гори

608] Тіні лягатимуть, зоряні пастиме небо отари,—

609] Честь твоя й слава назавжди лишиться й ім'я твоє вічно

610] Житиме, хоч би й який мене край не покликав». З цим словом

611] Іліонею правицю простяг він, а ліву Сергесту,

612] Потім і іншим — Клоантові мужньому й мужньому Гію.

613] Виглядом мужа цього, його долею вражена дуже,

614] В відповідь так сідонська Дідона йому говорила:

615] «Сину богині, яка це біда по злигоднях на тебе

616] Так напосілась? І що це за сила на берег безмежний

617] Пхнула тебе? Чи не той ти Еней, що його породила

618] Мати Венера Анхісу дарданському в краї фрігійськім,

619] Де Сімоент протікає? Я тямлю, як Тевкра прогнали

620] З рідного краюча він до Сідона прибув і нового

621] Царства шукав з допомогою Бела. Бел же, мій батько,

622] Кіпр зруйнував плодоносний і взяв під свою його владу.

623] З того-бо часу почавши, я знаю вже справи троянські,

624] Знаю й ім я твоє я, і царів пеласгійських я знаю.

625] Навіть і в ворога тевкрів ім'я похвалами повите,

626] И корінь виводить він свій із старого тевкрійського роду.

627] Отже, рушайте, молодці, і в нашу оселю заходьте.

628] Гнала й мене т^кож доля подібна й по всяких пригодах

629] Врешті притулок надать мені в цій побажала країні:

630] Горя сама я зазнала, тож вмію в біді помагати».

631] Так промовляє, і в царські палати заводить Енея,

632] І оголошує разом у храмах богам вшанування.

633] Та одночасно також не забула послати на берег

634] Товаришам його двадцять волів, сто щетинястих вепрів,

635] Сотню ягнят із жирними їх матерями — дарунок

636] В день цей веселий.—

637] Враз тоді з царською величчю всю починають оселю

638] І Іриготовляти, лаштують бенкет усередині дому, [37]

639] Гарно мережані, пурпуром вишиті скатерті стелять,

640] Повно срібла на столах, у різьбі золотій мальовничо

641] Подвиги предків хоробрих зображені рядом предовгим,

642] Вчинені ними од самих початків старезного роду.

643] Тут же Еней (бо батьківське серце спокою не має)

644] Вислав швидкого Ахата до суден, щоб той повідомив

645] Сина Асканія, що тут зайшло, і привів його в місто;

646] (Син-бо Асканій не сходив із серця люб'язного батька).

647] Крім того, дати дарунки велить, які вирвав з руїни

648] Трої,— плащ золотом шитий (були й візерунки на ньому),

649] Теж і намітку, гаптовану краєм в узори аканту,

650] Барви шафрану,— Єлени аргівської стрій це, що з дому

651] Винесла, як в незаконнім подружжі з Мікен до Пергаму

652] їхала, дар це чудовий від матері Леди. Крім того,

653] Берло, яке Іліона носила, Пріамова старша

654] Донька, й намисто на шию із перлів, до того — подвійний

655] З золота і самоцвітів вінок. Щоб усе це найшвидше

656] Виконать, вибрався зараз Ахат у дорогу до суден.

657] Та Кітерея нову тим часом придумала хитрість,

658] Задум новий снує в серці, щоб, личко змінивши й подобу,

659] Йшов Купідон, як солодкий Асканій, і пристрасть дарами

660] Щоб розпалив у цариці, і кості вогнем їй наповнив.

661] Страшно їй дому непевного й тих двоємовних тірійців;

662] Немилосердна Юнона, й в'ялить її серце щоночі

663] Знов цей неспокій. Тому до крилатого мовить Амура:

664] «Сину мій, сило моя і моя ти могутність єдина,

665] Сину, що батька найвищого й стріл не боїшся Тіфея.

666] От я до тебе приходжу і силу прошу божественну,—

667] Знаєш ти, як твого брата Енея в морях і на суші

668] Люта ненависть лихої Юнони ганяє, ти завжди

669] Горе із нами ділив. Ось тепер фінікійська Дідона

670] В гості приймає його і придержує словом ласкавим,

671] Дуже боюсь я гостини, яку виявляє Юнона.

672] Певно, вона не заспить у таку вирішальну хвилину.

673] Отже, я підступом хочу раніше царицю узяти,

674] Жару додати любові, бо ще який бог її змінить.

675] Хай би й вона так же палко, як я, полюбила Енея,

676] Так, як лиш ти б зміг зробити,— послухай же нині мій задум:

677] В місто сідонське син царський ітиме тепер, його милий

678] Батько зове туди, серця мойого турботу й дари він

679] Всі понесе туди, з моря вцілілі й зі згарища Трої.

680] Сном я присплю його й сонного десь на верхів'ях Кітери [38]

681] Чи на вершині Ідалія в місці священнім сховаю,

682] Щоб не з'явився не в пору і підступів цих не розкрив би.

683] Ти на одну лише ніч, і не більш, його вигляд наслідуй,

684] Хлопця знайоме обличчя прийми, адже й сам ти хлопчина.

685] Щоб, як Дідона візьме тебе в радісній хвилі на лоно,

686] Як на царському бенкеті їй серце Ліей обезжурить,

687] Як обіймати і солодко стане тебе цілувати,

688] Ти їй таємно влив жару у серце й отрути кохання».

689] Любої матері слову слухняний Амур відкладає

690] Крила й Іула ходою, веселий, в дорогу виходить.

691] Сон на Асканія тихий Венера зсилає тим часом

692] І, розігрівши на лоні, заносить в гаї ідалійські.

693] Там медоцвітний майран м'які постелив йому квіти,

694] В пахощі ніжні сповив і прозорою вкрив його тінню.

695] Матері слову слухняний ішов Купідон із Ахатом,

696] Царські дарунки з ним разом, радіючи, ніс він тірійцям.

697] Як увійшов, посередині вже на золоченім ложі,

698] На килимах пишнотканих, велично лежала цариця.

699] Батько ж Еней, а за ним і юнацтво троянське — до неї

700] Разом усі підійшли і навколо на пурпур схилились.

701] Воду для рук подають уже слуги, з корзин викладають

702] Блага Церери і всім рушники підносять вовнисті.

703] В домі було там служниць п'ять десятків — для всіх готувати

704] Довгі наїдків ряди й для пенатів підтримувать ватру.

705] Інших же сотня дівчат і хлопців-однолітків стільки ж

706] Страви на стіл подавали й вино наливали у чари.

707] Через пороги веселі й тірійців не менше зійшлося,—

708] їх запросили на ложа узорні. Дарами Енея

709] Дуже милуються всі. Іулом милуються вельми,

710] Поломенистою бога подобою, вдаваним словом.

711] Плащ розглядають усі й покривало у жовтих акантах.

712] А фінікійка нещасна, призначена вже на загибель,

713] Ще надивитися досить не може, горить в огляданні,

714] Хлопцем, дарами розчулена дуже. Він же, Енея

715] Міцно обнявши, на шиї повиснув і лиш заспокоїв

716] Мнимого батька гарячу любов, перейшов до цариці.

717] І а ж і очима, і серцем уся уже в ньому і ніжно

718] Тисне до лона; не знає Дідона, який-то до неї

719] Бог пригорнувся, нещасної. Він же усе пам'ятає,

720] Що ацідальська матуся казала, й поволі береться

721] І Там ять Сіхея затерти, й нове прищепити кохання,

722] В серце, погасле давно, забуте чуття повернути. [39]

723] Щойно притих той бенкет, із столів почали прибирати,

724] Й ставить кратери великі, і вина вінчати вінками.

725] Гомін пішов по палаті, в просторих світлицях лунає,

726] З стелі злотистої сяють вогнем уже лампи висячі,

727] Полум'я факелів темряву ночі долає. Цариця

728] Каже подати важкий, з самоцвітами, з золота келих

729] І наповняє вином. З того келиха Бел пив найперший,

730] Потім і інші за звичаєм. Змовкли усі у господі.

731] Кажуть: «Юпітере, ти встановив ці гостинні закони,—

732] День цей хай буде щасливий тірійцям і з Трої прибулим;

733] Хай пам'ятають про нього і наші потомки. Ласкавий,

734] Вакху, нам будь ти, веселощів батьку, й ти, добра Юноно;

735] Ви ж у любові, тірійці, усе товариство вітайте».

736] Мовила так, і плинну на стіл одливає пожертву,

737] й вінець, до келиха злегка лише доторкнувшись устами,

738] Передала із припрошенням Бітію. Щиро той випив

739] Пінне вино одним духом до дна золотого. По ньому

740] Інші вельможі. На золотострунній кіфарі Іопас

741] Грав, кучерявий, пісень, що в Атланта могутнього вивчивсь.

742] Оповідав він про місяця зміни і тьмарення сонця,

743] Звідки і люди, й тварини, і зливи, і полум'я звідки.

744] Звідки Арктур, і сльотливі Гіади, й Тріони подвійні;

745] Оповідав, чому сонце так взимку спішить в океані

746] Зникнуть, яка перешкода затримує ночі ліниві.

747] Плещуть завзято в долоні тірійці, за ними й троянці.

748] А безталанна Дідона проводить всю ніч у розмовах

749] Різноманітних, без краю впиваючись плином кохання.

750] Дуже цікавить її і Пріамова доля, і доля

751] Гектора, й зброя, з якою прибув син Аврори могутній,

752] Коні які в Діомеда були, який ростом Ахілл був.

753] Мовить нарешті: «Скажи нам з початку найпершого, гостю,

754] Все про підступних данайців, скажи про троянську недолю

755] І про блукання своє, бо рік уже сьомий у мандрах

756] Носить тебе і по хланях морських, і по всіх суходолах».

КНИГА ДРУГА

1] Зразу ж замовкли усі і слухали дуже уважно.

2] Батько Еней тоді з ложа високого став говорити:

3] «Біль невимовний мені роз'ятрити велиш ти, царице.

4] Геть зруйнували данайці могутність велику троянську,

5] й царство їх гідне плачу,— я сам всі ті бачив нещастя,

6] Сам був учасником в битвах. Та хто не заллється сльозами,

7] Повість почувши таку, хоч би навіть це був мірмідонець,

8] Навіть з долопів якийсь, навіть воїн лихого Улісса.

9] Ночі вологої мла вже минає, схиляються зорі

10] Й кличуть до сну. Та коли забагнулось пізнати пригоди

11] Наші й почути про Трої останню недолю,— хоч серце

12] Ниє із жалю й здригнеться не раз, як згадаю про все те,

13] Я починаю:

14] Данайські вожді, як війна їх зломила

15] Й щастя покинуло — років-бо ж стільки минуло,— натхнені

16] Дивним Паллади умінням, коня спорудили, мов гору,

17] Ребра оббили ялицею й мовби обіцяну жертву

18] В дар за щасливу дорогу лишили,— пішла така чутка.

19] Потім самі замикають таємно героїв громаду,

20] Вибрану жеребом, в темній утробі; все черево кінське,

21] Цілу його глибину наповняють узброєним військом.

22] Тенед іздалека видно, преславний колись був той острів,

23] Повен достатків, аж поки стояла Пріама держава;

24] Нині морська лиш затока, лиш захист для суден непевний.

25] На узбережжя пустинне запливши, вони заховались;

26] Нам же здавалося, що відпливли вони з вітром в Мікени.

27] Тож цілій Тевкрії з серця спадають тривалі турботи.

28] Брами відкрились; як мило пройтися у табір дорійців,

29] Бачити звільнене місце, покинуте все побережжя.

30] Тут був долопів загін, ось Ахілла був лютого табір,

31] Тут було місце для флоту, а тут вони звикли боротись.

32] Ті задивились на згубний дарунок діви Мінерви;

33] Велич коня їх дивує; і перший Тімет закликає

34] В замок його затягнуть, серед мурів поставить. Були це

35] Хитрощі в нього чи доля така вже троянська, не знати.

36] Капій, проте, й також ті, в чиїх головах розум був кращий,

37] Дар цей підступний данайський, цю засідку вкинути радять

38] В море, або підложити вогонь, або черево свердлом

39] Вглиб провертіть, перевірить, що криє той сховок таємний:

40] Так поділилась непевна юрба на два табори різні.

41] Перший тут перед всіма у натовпі люду численнім

42] Лаокоон, розпалившись, збігає з високого замку [43]

43] Й здалека кличе: «Нещасні, яке безголів'я велике

44] В вас, громадяни? Ви вірите, може, що ворог від'їхав?

45] Може, в данайців без зради дари? Чи Улліс вам не знаний?

46] Таж в деревищі або заховались підступні ахейці,

47] Замкнені в ньому, або ця споруда на нашу твердиню

48] Зроблена, щоб заглядала в доми і зверху на місто

49] Впала, чи інший тут підступ; ох, тевкри, не вірте коневі.

50] Як там не буде: данайців боюсь і з дарами прибулих».

51] Так він промовив і в розмаху сильнім свій спис величезний

52] В бік, у закруглене скріпами черево тої потвори

53] Він заганяє. Той вбивсь, тремтячи, аж утроба здригнулась,

54] Гуркіт і стогін луною відбились в порожній коморі.

55] От коли б так присудили боги й не змилив би наш розум

56] Та розтрощити залізом аргейську криївку вказав нам,

57] Троя й ти, замку високий Пріама, донині стояли б.

58] З поля тим часом ведуть юнака пастухи дарданійські

59] З криком гучним, щоб віддати цареві; у нього на спині

60] Зв'язані руки; незнаний, він стрічним віддавсь добровільно,

61] Щоб цього лиха накоїть і Трою ахейцям відкрити;

62] Був це бадьорий юнак і готов на одно і на друге:

63] Виконать задум підступний чи з певною смертю зустрітись.

64] Молодь троянська, в бажанні побачить його, звідусюди

65] Навперегін набігає й на глум його хоче узяти.

66] Тож заприміть це лукавство данайців і з того, що вдіяв

67] З них тут один,— ти усіх їх пізнай.

68] Бо як збентежено перед очима він став безборонний

69] І навкруги по фрігійській громаді повів своїм зором,

70] Мовив: «О горе, яка ще земля і моря які можуть

71] Взяти до себе мене? Що нещасному ще зостається?

72] Бо й у данайців ніде мені місця нема, і дарданці

73] Ворогом мають мене і крові жадають моєї».

74] Плач цей зм'ягчив нам серця, й ми обурення наше до нього

75] Стримали. Розповісти велимо, із якого він роду,

76] Що нам приніс і на чім покладає він, бранець, надію.

77] Той охолонув від страху та врешті почав говорити:

78] «Все, що скажу тобі, царю, це буде одна лише правда;

79] Не заперечу того, що я сам з арголійського роду.

80] Перше, що я визнаю: якщо доля Сінона нещасним

81] Може зробить, то нікчемним зробити й брехливим не зможе.

82] Може, колись випадково чував ти ім'я Паламеда,

83] З роду Белідів, про славу його голосну, може, чув ти.

84] Через ганебний донос пеласгійці його покарали [44]

85] Смертю, невинно, за гадану зраду, бо завжди противник

86] Був він війні цій; тепер за покійником гірко ридають.

87] Батько віддав мене вбогий йому за товариша зброї

88] Ще в моїй юності ранній; він був мені й родич до того.

89] Поки він міцно держався при владі й на радах владарських

90] Значення мав його голос, було і ім'я моє знане,

91] Й шана була мені. А як звела його геть з цього світу

92] Злоба й ненависть Улісса -— всі знають, про що говорю я —

93] Горем прибитий, життя коротав я у чорному смутку

94] Й серцем обурювавсь завжди за гибель невинного друга.

95] І не мовчав, нерозумний, але, коли доля дозволить

96] В рідний мій Аргос звитяжцем вернутись, поклявсь урочисто

97] Месником стати, й ненависть тяжку цим стягнув я на себе.

98] Звідси почав я котитися в прірву: з хвилини тієї

99] Обвинуваченням хитрий Улісс переслідував завжди,

100] Сіяв в народі непевні про мене чутки і свідомо

101] Зачіпки ждав, не спочив він, аж поки Калхант нагодився.—

102] Нащо немилі нам спогади ті викликати даремно?

103] Гаятись нащо, як ви кладете в один ряд всіх ахейців?

104] Досить того, що ви чули; карайте якмога скоріше:

105] Так ітакієць хотів би, і щедро заплатять Атріди».

106] Тут ми бажанням усі загорілись розвідать докладно,

107] Що то за злочин, нам невідомий, готують пеласги.

108] Він же, обман затаївши, із страхом і далі провадить:

109] Мали данайці не раз вже покинути Трою, тікати

110] І відступити, втомившись війною, що довго тривала.

111] Ох, щоб були це вчинили! Та часто морські буревії

112] їм замикали дорогу і вітер лякав їх південний.

113] От коли кінь із балок кленових стояв вже готовий,

114] Враз тоді хмари густі зашуміли по цілому небу.

115] Серед безладдя шлемо Евріпіла спитати оракул

116] Феба; він слово сумне приніс нам із храму святого:

117] «Кров'ю і дівчини смертю вітри ви вблагали, данайці,

118] Як узбереж Іліону взялися дістатись уперше,

119] То й повороту належить вам кров'ю шукать і віддати

120] В жертву життя арголійське». Народ як почув це віщання,—

121] Серцем стенувся увесь і дрож перейняв усі кості —

122] Доля кого з них обрала, кого Аполлон зажадав з них.

123] З шумом великим тоді ітакієць Калхаса-пророка

124] Тягне в середину натовпу й силує людям відкрити,

125] Що означає богів віщування. Мене не один вже

126] Попереджав про злий підступ митця-лиходія, майбутнє

127] Мовчки моє прочував. І два п'ятидення зрікався

128] Він кого-небудь назвать і на смерть його цим передати. [45]

129] Ледве з бідою його спонукав ітакієць великим

130] Ґвалтом, що вимовив слово й мене на жертовник призначив.

131] Всі, як один, притакнули й погодились легко на тому,

132] Щоб нещасливець один поплатився за лихо, якого

133] Кожний боявся для себе. Проклятий той день наближався,

134] Підготовлялись обряди, мука готувалась солона,

135] Квітли на скронях стрічки. Та я втік, признаюся, від смерті,

136] Пута порвав і в багнистому озері ніч пересидів

137] Між комишами, аж поки, вітрила напнувши, відплинуть.

138] В мене нема вже надії побачить стару батьківщину

139] й двоє коханих дітей, ані батька, якого люблю я;

140] Може, і їх покарають за втечу мою, щоб помститись,—

141] І надолужать провину мою їх нещасною смертю.

142] Тож на богів я благаю тебе, на небесних, що правду

143] Знають, на вірність, як ще між людьми непорушена є десь:

144] Змилуйсь над лихом великим моїм і людину помилуй,

145] Ту, що тягар оцих злигоднів мусить терпіти безвинно».

146] Зрушені цими сльозами, даруєм життя йому, стільки

147] Він милосердя в нас будить. І перший Пріам в того мужа

148] Пута із рук його зняти велить, попустити кайдани

149] Й мовить ласкаво: «Хто б ти не був, але втрачених греків

150] Нині забудь. Будеш наш. Тільки правду скажи мені щиру:

151] Нащо вони величезного цього коня збудували?

152] Хто будував? Чи обітниця то, чи споруда військова?»

153] Так запитав він. А той, в пеласгійських лукавствах учений,

154] Звільнені руки до неба піднісши: «Вас кличу за свідків,—

155] Каже,— о вічні вогні, вашу міць непорушну, священні

156] Вівтарі й кляті ножі, від яких я утік, і ті стьожки,

157] Що їх як жертва носив я,— вже вільно мені потоптати

158] Греків священні закони, мужів їх ненавидіть, тайни

159] Всі, що їх світові мають явити. Бо жодні закони

160] Рідного краю мене вже не держать. Якби лише, Троє,

161] Вірна лишилась ти даному слову, сама врятувавшись,

162] Так і мене врятувала, як правду скажу і віддячусь.

163] Всю-бо надію данайці і віру в війну розпочату

164] Завжди в Паллади заступництві мали. Та з дня, як безбожний

165] Син Тідея й зухвалий Улісс, винахідник злочинства,

166] Божий палладій із храму святого забрать завзялися,

167] Напад вчинивши і замку сторожу убивши, забрали

168] Образ святий і торкнулись руками кривавими стьожок

169] Діви святої, від тої хвилини надії данайців

170] Враз похитнулись, й упавши, назад покотились. Зламалась

171] Сила данайців, і серце богині від них відвернулось. [46]

172] Знаками ясно своїми дала це Трітонія знати;

173] Ледве поклали у таборі образ, їй очі відкрились,

174] Іскрами блиснули, тіло в солоному поті скупалось,

175] Тричі сама на долівці вона підвелася — о диво! —

176] Аж міднокований спис і щит затремтіли у неї.

177] їм провіщає Калхант, щоб морем тікали; не може

178] Впасти Пергам від аргейської зброї, аж поки віщання

179] В Аргосі знов не спитають та образ, який в кривобоких

180] Суднах везли, не повернуть. Якщо ж вони в рідні Мікени

181] Нині поїхали з вітром, то там вони зброю готують,

182] Ласки шукають в богів і неждано, проїхавши морем,

183] Знову тут будуть,— Калхант ворожіння ті так викладає.

184] Статую цю за палладій, зневажену божу святиню,

185] З волі його збудували, щоб змити нещасну провину.

186] Постать таку спорудить величезну Калхант наказав їм,

187] Бантини збивши дубові, її аж до неба піднести,

188] Так, щоб крізь брами її й через мури міські не втягнути,

189] Щоб у священних обрядах народ не знайшов охорони.

190] Хай би зневажила ваша рука цей дарунок Мінерві,—

191] Стріне Пріамове царство й фрігійців руїна велика,

192] Хай же на нього самого відвернуть проклін цей богове.

193] А як затягнуть до міста цей дар ваші руки, війною

194] Азія аж до Пелопових мурів великою піде;

195] Доля така ж і наших онуків колись дожидає».

196] Хитрощам цим і лукавству митця в віроломстві Сінона

197] Віри йняли. Піддалися на сльози нещирі і підступ

198] Ті, кого навіть Тідеїв син, навіть Ахілл ларісійський

199] Не подолали, ні тисячі суден, ні років десяток.

200] „ Щось іще більше й страшніше нам впало, нещасним, у вічі

201] й сповнило страхом серця, що ніякого лиха не ждали.

202] Лаокоон, що жерцем був, Нептунові жеребом даний,

203] Жирного в жертву бика урочисто при вівтарі різав.

204] Аж із Тенеда по хвилях спокійних — тремчу, як згадаю,—

205] В звоях великих два змії на море злягли і прямують

206] Просто до берега; груди і гриви криваві їх вище

207] Лвиль виринають, над морем здіймаються, решта їх тіла

208] Рівно по морю простерлась великими в звоях хребтами.

209] З шумом запінилось море; от вийшли на землю, їх очі,

210] Кров ю наповнені, іскрами сиплють; дрижать язики в них,

211] Лижуть з сичанням пащеки. Лиш глянули ми — сполотніли

212] И порозбігались. Вони ж у рішучім розгоні прямують

213] Просто до Лаокрона. І спершу тіла обкрутили

214] Двох невеликих синів його змії обидва і давлять [47]

215] Та роз'їдають суглоби. А потім так само й його вже,

216] Що ухопився за зброю й на поміч синам поспішає,

217] Ловлять і в звої великі обкручують тісно. Два рази

218] Впоперек вже і його обвинули і потім ще двічі

219] Шию хребтами, лускою покритими, тісно обвивши,

220] Високо вгору і голови, й шиї над ним піднімали.

221] Він одночасно вузли ті руками розсунути хоче,

222] В пасоці чорній увесь, отрутою стьожки священні

223] Збризкані, й крики жахливі його аж до неба сягають.

224] Зранений віл так реве, від жертовної вирвавшись смерті

225] Й скинувши з шиї сокиру, яку йрму вбито невміло.

226] Змії обидва чимшвидше у храм поповзли Трітоніди

227] Грізної, вгору на замок, залізли під ноги богині

228] Й там заховались під круглим щитом. Тоді знову занило

229] Кожному серце, жахом новим оповите. Це кара

230] Справді заслужена, кажуть, за вчинений злочин спіткала

231] Лаокоона, що вістрям пройняв ту священну споруду,

232] Вбив в її спину свій спис нечестивий. Кричать усі гучно,

233] Щоб ту споруду на місце призначене ввести й благати

234] Ласки богині.

235] Мур розриваємо ми і міську відчиняєм твердиню.

236] Всі приступають до діла, під ноги колеса підводять,

237] Линви міцні на шию силяють, і клята споруда,

238] Зброєю плідна, вступає у мури. А юні дівчата

239] Й хлопці довкола співають їй гімни, радіють, як можуть

240] Линви торкнутись. Вона посувається. Й грізно вкотилась

241] В місто, в середину саму. Ох, краю ти мій Іліоне,

242] Божий приюте, у війнах прославлені мури дарданські!

243] В брамі, на самім порозі, разів аж чотири спіткнулись,

244] В череві брязнула зброя разів аж чотири. Проте ми

245] Прагнем свого у безтямі, засліплені до божевілля,

246] Й ту проклятущу потвору на замку своєму вміщаєм.

247] Тут і Кассандра майбутнє тоді з своїх уст віщувала,

248] Тевкри, проте, до тих уст, що сам бог наказав їм, ніколи

249] Віри не мали. Нещасні ми в день, що останнім мав бути

250] Всім нам, ще й храми у місті прибрали у зелень святкову.

251] Небо тим часом кругом обернулось, і ніч здійнялася

252] Із океану і пітьмою землю покрила і небо,

253] Вкрила також мірмідонське лукавство; і тевкри на мурах

254] Змовкли, бо сон їм утомлене тіло зморив. Із Тенеда

255] Вже надпливала аргейська фаланга; до бою готові

256] Судна у них, у мовчанні, крізь приязну місячну тишу,

257] Їдуть до добре відомого їм узбережжя. Аж раптом [48]

258] Блиснув вогонь на царському судні. Сінон, врятувавшись

259] З ласки неправої долі, в цій хвилі данайців, що в кінськім

260] Череві досі ховались, виводить, їм нишком соснові

261] Схови одкривши,— відчинений кінь їх на світ випускає.

262] жваво вожді з деревища порожнього перші вилазять:

263] Стенел з Тессандром, Улісс лиховісний — по спущеній линві,

264] Неоптолем, внук Пелея, Тоант, Акамант і раніше

265] Інших — Махаон, за ним Менелай і сам майстер тієї

266] Хитрої штуки — Епей; в місто, сном і вином оп'яніле,

267] Входять усі і, убивши сторожу, в відчинені брами

268] Військо впускають, загони, що в змові були, об'єднавши.

269] Був саме час, коли в дар від богів нам надісланий перший

270] Сон огортає знеможений люд, милим гостем приходить,

271] В хвилі тій Гектор приснився мені, засмучений дуже;

272] Плакав рясними сльозами, понесений возом, як з ним це

273] Сталось колись; обкипілий весь чорною кров'ю, в пилюці;

274] Ремінь у ноги напухлі уп'явся. Ох, як виглядав він,

275] Як же не схожий на Гектора був він того, що вертався

276] В зброї Ахілловій з бою або як на судна данайські

277] Кидав фрігійські вогні,— брудна борода обгоріла,

278] Злиплось волосся в крові, і ранами весь він укритий,

279] Що коло мурів отчизни він стільки зазнав їх у битвах.

280] І мимоволі, здавалось, заплакав я сам і крізь сльози

281] Мовив тоді до героя, озвавшись сумними словами:

282] «Світло Дарданії, тевкрів надіє з надій найвірніша,

283] Де ти так довго барився, з якої країни приходиш?

284] Гекторе, наш довгожданий, гей, як ми тебе привітаєм

285] Після сконання стількох твоїх рідних, по злигоднях всяких

286] Цілого люду і міста, ослаблені дуже на силах?

287] Чом це я рани ці бачу?» А він на те все ані словом ,

288] Не відповів на ті марні питання; і, важко зітхнувши,

289] Мовив лиш: «Сину богині, тікай, від пожежі рятуйся;

290] Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока.

291] Досить, проте, й для вітчизни цього, й для самого Пріама.

292] Збройній руці якби можна Пергам рятувати, то, певно,

293] Ця ось правиця моя врятувала б. Святі свої речі

294] Троя тобі доручає й пенатів; бери їх з собою,

295] Будеш в них мати супутників долі; великих шукай їм

296] Мурів; ти сам побудуєш ті мури, проїхавши море».

297] Мовив це й в руки узяв він і Весту могутню, й пов'язки,

298] і негасимий вогонь, і з святилища все це виносить.

299] Зойками різноманітними повниться місто тим часом

300] Більше й все більше,— хоч батька Анхіса домівка стояла [49]

301] Осторонь інших, густими деревами щільно укрита,—

302] Зброя бряжчить все ясніше і жах навкруги навіває.

303] Я прокидаюсь од сну й на покрівлі, до самого верху

304] Вибігши миттю, стою й насторожую вуха уважно.

305] Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засіви

306] Чи як бурхливий струмок у гірську переміниться річку

307] й поле заллє і жниво розкішне зруйнує, всю змиє

308] Працю волів, позносить ліси на узгір'ях,— і стане

309] Оторопілий пастух на скалі і той слухає гомін.

310] Тільки тепер стало ясно усім, яка у них вірність:

311] Підступ данайський відкрився. Уже Деїфоба оселя

312] Впала, велична, Вулканові в жертву, уже загорівся

313] Близький сусід Укалегон,— Сігейська затока палає

314] Світлом відбитим. Лунають десь сурми, гук воїнів чути.

315] Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тій зброї?

316] Та спалахнув я бажанням зібрати загін і на замок

317] Кинутись разом,— шаленство і гнів навіть розум виводять

318] Із рівноваги,— збагнув я, як гарно загинути в битві.

319] Вирвавсь тим часом Пант Отріад з-під ахейської зброї

320] (Феба жерцем був у нас він на замку), в руках ледве держить

321] Утвар священну, богів переможених, внука малого

322] Й мов непритомний біжить до порогів. «Гей, Панте,— волаю,—

323] Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?»

324] Ледве я встиг це промовить, як важко зітхнув він і каже:

325] «Б'є вже остання година, Дарданії день неминучий.

326] Ми лиш колишні троянці, колись Іліон був і слава

327] Тевкрів велика була, та все те Юпітер жорстокий

328] В Аргос цілком переніс, а тепер он панують данайці

329] В місті палаючім. В мурах, всередині, кінь височенний

330] Збройних мужів з себе сипле, звитяжний Сінон з нас глузує

331] Й сіє пожар. Одні напливають у навстіж відкриті

332] Брами,— без ліку, з великих Мікен їх причалило стільки!

333] Інші, озброєні теж, у завулки тісні уступили;

334] Стали залізні ряди, їх мечі аж іскряться, готові

335] Сіяти смерть, так що брам охоронці передні наосліп

336] В бій ледве сміють рушати, безладно боротися з ними».

337] Вражений цим Отріадовим словом, богами натхнений,

338] В бій і вогонь я іду, куди чорна Ерінія кличе,

339] Брязкіт озброєння й крик, що до неба лунає. Надходять

340] Друзі Ріпей і Епіт, у боях дуже славний, у сяйві

341] Місяця ще надійшли Гіпаніт і Дімант, а за ними

342] Разом стає у ряди і Кореб молодий, син Мігдона.

343] Щойно останніми днями він в Трою прибув випадково,

344] Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер він

345] 50

346] В поміч фрігійцям ішов і Пріаму, бо був його зятем.

347] Ох, безталанний, не чув він того, що у приступі шалу

348] Суджена там віщувала.

349] Щойно побачив їх разом усіх я, готових до бою,

350] Так я тоді до них мовив: «Молодці, серця наймужніші

351] В вас надаремно, якщо забажали з'єднатись зі мною,

352] З тим, що на смерть іде певну. Ви бачите, що нам судилось.

353] З храмів святих, вівтарі залишивши, боги усі вийшли,

354] Ті, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати

355] Місто в пожарі'. Умрімо ж, в середину киньмося бою!

356] Є для побитих один порятунок — рятунк;' не ждати*

357] "Цимисловами ще шалу додав я серцям молодецьким.

358] Мов серед темряви ночі вовків шаленіючих зграя,

359] Що зголодніла утроба наосліп їх гонить, а з горлом

360] Висхлим залишені десь вовченята чекають,— і ми так

361] Через ворожі ряди і крізь стріли на смерть ішли певну,

362] Прямо до міста, а ніч похмурим своїм покривалом

363] Всіх нас покрила. Хто жах тої ночі, загибелі й вбивства

364] Виразить може словами, слізьми ті нещастя оплакать?

365] Падає в порох весь город старий, що стояв стільки років;

366] Всюди по вулицях всіх валяються трупи беззбройних,

367] Повно їх теж у домах і на божих священних порогах.

368] Та не самі лиш тевкрійці вину свою кров'ю змивають,

369] Часом відвага приходить в серця переможених, гинуть

370] І переможні данайці. Усюди розпука жахлива;

371] Всюди лиш жах один, образи смерті встають незліченні.

372] Перший з данайців попав Андрогей нам негадано в руки

373] Разом з загоном великим; вважав нас за дружні фаланги

374] Він, не впізнавши, й таким озивається приязним словом:

375] «Гей же, мужі, поспішайте, чого це ви так забарились?

376] Інші Пергам, що в пожарі горить, по шматочку розносять,

377] Ви ж тільки зараз у бій вирушаєте з суден високих?»

378] Мовивши це і відповідь мавши якусь невиразну,

379] Врешті таки зрозумів, що у вир ворогів він потрапив.

380] Весь охолонув і, скрикнувши, миттю назад він одскочив.

381] Так, наче десь у колючих кущах несподівано ступить

382] Хтось на гадюку і раптом, злякавшись, тікає від неї,

383] Люто-бо шию свою підняла вона темно-зелену,—

384] І лянувши, так затремтів Андрогей і почав утікати.

385] Ми на них лавою сунемо й збройно кругом обступаєм.

386] І незнайомих з місцевістю й лютим охоплених жахом

387] Стелимо трупом, і спершу сприяє роботі цій доля.

388] Успіхом цим запалившись, Кореб до своїх покликає:

389] "Друзі, де доля й рані нам дорогу рятунку вказала [51]

390] Й де нам прихильність являє, туди ми за нею ходімо:

391] Нумо, щити заміняймо й данайські візьмімо відзнаки;

392] Підступ чи мужність це буде, хто стане питать, коли йдеться

393] Про ворогів? Самі зброю дадуть». Так сказав і гривастий

394] Із Андрогея шолом надіває, і щит, що мав пишний

395] Герб, він бере собі, меч він аргівський до боку чіпляє.

396] Те саме роблять Ріпей і Дімант, і за ним уся молодь

397] Радо, і кожний з них зброїться в свіжу добичу. Йдемо всі,

398] Межи данайців вмішавшись, та бог не пішов наш за нами.

399] Темної ночі цієї, у січі зустрівшись, багато

400] Билися ми, багато ахейців послали до Орка.

401] До кораблів своїх, до узбережжя одні з них тікають,

402] Інші, в ганебнім перестраху, знов у те черево кінське

403] Лізуть і криються там, у знайомій уже їм утробі.

404] Гей, ні на що проти волі богів нам не слід сподіватись.

405] Ось витягають Кассандру, Пріамову доньку, з святого

406] Храму Мінерви; розпатлані коси у неї, до неба

407] Марно підводить палаючі очі; підняти лиш очі

408] Може вона, бо руки їй ніжні в окови закуто.

409] В лютому шалі Кореб не міг цього знести і кинувсь

410] В саму середину тої фаланги, собі на загибель.

411] Всі ми за ним поспішаєм і в збиту вриваємось січу.

412] Вперше тоді із покрівлі святинь наших сипнулись

413] Густо удари на нас, і зчинилась різня нещаслива.

414] Виглядом зброї і грецьких шоломів вони обманулись.

415] З криком гучним і данайці тоді, озлобившись за втрату

416] Дівчини, в наступ пішли, Аякс поміж ними завзятий,

417] З ним два Атріди і слідом усе долопійське їх військо.

418] Так противійні ударять на себе вітри, як зірветься

419] Буря, і Нот, і Зефір, а зі сходу як злине на конях

420] Евр і ліси заскриплять, скаженіє Нерей із тризубцем,

421] Аж у найглибших безоднях морськії запіняться хвилі.

422] Навіть і ті, що у темряві ночі ми їх розігнали

423] Хитро й по цілому місту розвіяли їх, надбігають.

424] Перші вони і щити пізнають, і підмінену зброю;

425] Зраджує в мові різниця; пропало все,— в них перевага.

426] Перший Кореб від руки Пенелея при вівтарі самім

427] Збройногрізної богині упав і Ріпей, з-поміж тевкрів

428] Найсправедливіший, був-бо він правди найбільший поборник

429] (Але судилось не те йому); впали Гімант і Гіпаніс,

430] їх свої рідні убили. Й тебе від загину не встигла,

431] Панте, побожність велика твоя врятувати, ні навіть

432] Світлий вінець Аполлона. Ти, попеле Трої й останній [52]

433] Пломінь життя моїх рідних, ви свідками будьте, що ввашій

434] Хвилі останній я стріл і пригод не злякався данайських;

435] І заслужила правиця моя, щоб загиб я, якщо вже

436] Доля таке присудила. Тоді завертаємо звідти

437] Я, і Іфіт, і Пелій зі мною (Іфіт із них старший

438] Віком, Уліссом був ранений Пелій), до дому Пріама

439] Разом прямуємо, звідти-бо чуємо крики. Тут щойно

440] Бій розгорівся великий, неначе б ніде не було вже

441] Іншого бою й ніхто вже й не гинув у цілому місті;

442] Січу завзяту побачили ми, як оселі данайці

443] Штурмом беруть, черепахи зробивши з щитів, облягають

444] В дверях пороги, до стін приставляють драбини і лізуть

445] Аж на одвірки щаблями, лівицею щит наставляють

446] Як охорону від списів, правицею ж кроков сягають.

447] З другого боку дарданці зривають і вежі, й покрівлі

448] Цілі з домів, як побачать, що все вже пропало, щоб ними

449] Аж до хвилини останньої замість знаряддя боротись;

450] Сволоки, золотом ковані, предків старинні прикраси,

451] Тягнуть зі стелі, а інші, кинджали загострені взявши,

452] Всі обсадили пороги й їх строєм тісним захищали.

453] Дух свій піднісши, йдемо в оборону ми царського дому,

454] Поміч героям нести і додать переможеним сили.

455] Двері були потайні, і пороги, і хід для домашніх

456] Межи Пріама палатами, скриті одвірки в затиллі.

457] Ними-то звикла була Андромаха сердешна ходити,

458] Поки ще царство стояло, без подруг, сама, щоб відвідать

459] Свекрів і Астіанакта, синочка, до діда водити.

460] Лізу туди аж на верх я покрівлі найвищої, звідки

461] Кидали списи рукопаш тевкри нещасні даремно.

462] Скраю там башта стояла, що гребнем вершини своєї

463] Аж до зірок піднімалась, і з неї на Трою дивитись

464] Звикли вони, на флот і на табір данайський. її-то

465] Ми доокола залізом підважуєм, там, де в найвищім

466] Поверсі споєння вже попустило й хиталось; з підвалин

467] Давніх виважуєм і вивертаємо. Скинена раптом,

468] Валиться з гуком і широко шереги криє данайські.

469] Вслід їм і інші підходять. Тепер вже ніщо не вгаває,

470] Ані каміння, ні інше знаряддя...

471] А у передсінку самім, на першім порозі лютує

472] Ііфр, аж виблискує сяйвом на ньому озброєння мідне.

473] Наче той вуж, що отруйного зілля наївся й на світло

474] Виповз, набряклий узимку, в холодній землі він ховався,

475] лині ж він, скинувши шкуру стару, випинається свіжий, [53]

476] Юності повен, блискучий, угору здійма свої груди,

477] В'ється хребет обручами ковзкими, він пнеться до сонця,

478] З пащі троїстий язик висуває. А разом із Пірром

479] І Періфант премогутній, і Автомедонт з ним, возничий

480] І зброєносець Ахіллів, і вся із ним скіроська молодь:

481] Всі підступають під замок, вогні на покрівлю всі мечуть.

482] Сам він між першими взяв двоєсічну і гостру сокиру,

483] Й нею пороги рубає, і мідні зриває з устоїв

484] Двері, і, швидко дубові бервена міцні прорубавши,

485] В них розсуває велике вікно, наче пащу широку.

486] Видно середину дому, відкрилися довгі покої

487] Давніх царів і Пріама, приміщення їх потаємні.

488] Видно і воїнів збройних було на вхідному порозі.

489] Всюди мішається плач з жалюгідною там метушнею,

490] Зойк і ридання жіночі в просторих лунають світлицях,

491] Крики до зір золотих долітають. Жінки по кімнатах,

492] Жахом прибиті, блукають і двері, обнявши, цілують.

493] Пірр напирає із силою батька — сторожі й запорам

494] Не зупинить його. Від тарана, що гатив по одвірках,

495] Зрушилась брама й, зірвавшись з устоїв, упала. І Іробоєм

496] Роблять дорогу. Промощують доступ і перших вбивають,

497] Вдершись, данайці і закуток кожний наповнюють військом.

498] Навіть, прорвавши загати, потік так не плине шумливий,

499] Що, крутежами пробившись крізь греблі, згори через ниви

500] Рине скажено на луки кругом і худобу і стайні

501] Тягне далеко з собою. На власні я очі там бачив

502] Неоптолема, як бивсь він завзято, й Атрідів обох я

503] Бачив там на порозі, й Гекубу, і сотню невісток,

504] Бачив Пріама, як кров'ю зливав вівтарі і вогонь той,

505] Що освятив його сам. П'ятдесят тоді спалень — на внуків

506] Певна надія — й трофеями, й золотом варварським горді

507] Впали й одвірки, а що не згоріло, данайці тримають.

508] Може, спитаєш мене, яка була доля Пріама?

509] Він, як побачив і міста руїни, й розбиті угледів

510] Мури, й пороги будівель, і ворога в серці покоїв,—

511] Зброю старий, хоч одвик вже від неї, бере на тремтячі

512] З старості плечі даремно, прив язує меч без потреби

513] РІ сміло впадає на лави густі ворогів, щоб загинуть.

514] В самій середині замку, під небом відкритим, жертовник

515] Розмірів був величезних, і лавр був старий біля нього,

516] Що похилився над ним і заслонював тінню пенатів.

517] Коло жертовника сіли Гекуба із дочками разом,

518] Пообнімавши даремно подоби богів, як голубки, [54]

519] Що хуртовина їх чорна застала. Уздрівши Пріама,

520] Як надівав молодечу він зброю на себе: «Нещасний

521] Мій чоловіче, яка це жахлива прийшла тобі,— каже,—

522] Думка — цю зброю надіти? Куди розігнавсь? Не такої

523] Треба усім нам підмоги тепер, не таких оборонців!

524] Все-бо пропало, хоч був би мій Гектор отут в цій хвилині.

525] Ближче сюди підійди, нас жертовник оцей урятує

526] Всіх, або всі ми загинем». Слова ці рішучі сказавши,

527] Старця до себе веде і на місці святому садовить.

528] Миті цієї Політ із кривавих рук Піррових вирвавсь,

529] Син Пріамів, між списів ворожих, крізь довгі підсіння

530] І по порожніх світлицях тікає, і кров'ю їх кропить.

531] Пірр розігнався за ним, запалившись, і хоче смертельно

532] Зранить; ось-ось уже вхопить рукою, вже списом проколе.

533] Він же, проте, до батьків лиш добіг, і упав перед ними,

534] І на очах у них вилив життя своє крові струмочком.

535] Тут і Пріам, хоч самому і смерть заглядала у вічі,

536] Видержать довше не міг, щоб лютим не вибухнуть гнівом.

537] «Ох, за цей злочин,— гукає,— що ти учинив, якщо є десь

538] Правда на небі, яка усілякої кривди пильнує,

539] Гідну подякз дадуть тобі й плату належну богове.

540] Ти спричинивсь, що я, батько, на сина загибель дивився,—

541] Батьківський зір осквернив душогубством. Ахілл, про якого

542] Брешеш, що був твоїм батьком, до ворога свого Пріама

543] Все ж не поставився так. На мої-бо гарячі благання

544] Правда озвалася в ньому, й мені він бездушнеє тіло

545] Ректора дав поховати, й мене відпустив в моє царство».

546] Так промовляє дідусь і без розмаху ратище кволо

547] Кидає. Глухо відбилось воно від щита і повисло,

548] Не заподіявши шкоди, у першому шарі опуки.

549] Пірр відповів: «Коли так, то як вісник іди до Пеліда,

550] Батька мого. Не забудь розказати про прикрі учинки

551] Неоптолема, скажи йому правду про виродка-сина,

552] Сам же загинь!» Це сказавши, тремтячого старця під вівтар

553] Тягне, й ковзається той у калюжах синівської крові.

554] Руку він ліву в волосся вмотавши, свій меч витягає

555] Правою, в бік устромляє Пріамові по рукоятку.

556] Так закінчив вік Пріам, таке йому доля судила.

557] Грої пожежу він бачив, Пергама жахливу загибель,—

558] Він, що царем колись гордим на стільки земель і народів

559] Азії був. Лише тулуб при морі лежить величавий,

560] Знята з плечей голова, і саме лиш без імені тіло.

561] Вперше тоді усього мене жах охопив невимовний.

562] Я обімлів: пригадавсь мені образ коханого батька, [55]

563] Щойно я бачив, як цар, з ним ровесник, від рани тяжкої

564] Ронить життя, нагадалась Креуза залишена й дім мій,

565] Знищений, може, і доля Іула малого згадалась.

566] Ще оглядаюсь, дивлюся, які ще є сили навколо:

567] Втомлені всі вже мене залишили, й одні повалились

568] Прямо на землю, а в розпані інші в вогонь поскакали.

569] Сам я один залишився. Дивлюсь — на порозі у Вести,

570] В закутку тихо сховавшись, сидить Тіндареєва донька.

571] Ясність пожежі мені освітила її, як блукав я

572] Й поглядом кидав усюди. Вона, боячися ворожих

573] Тевкрів, лихих за загибель Пергама, і кари данайців,

574] І чоловіка, що зрадила, гніву чекаючи, в страху,

575] Спільна Ерінія і для вітчизни своєї, й для Трої,

576] Біля жертовника, там непомітно сховавшись, сиділа.

577] Серцем скипів я, і лють огорнула мене — за вітчизни

578] Згубу помститись, за злочин скарати. «Вона, очевидно,

579] Буде жива і Спарту побачить, і рідні Мікени;

580] їхати буде в здобутім тріумфі царицею; знову

581] Буде дружиною, дім, і батьків, і дітей ще побачить,

582] З почтом троянських жінок і служебниць фрігійських ітиме?

583] Згинув Пріам від меча? Чи Троя згоріла в пожежі?

584] Скільки разів у крові узбережжя троянське купалось?

585] Ні, так не буде! Бо хоч за таке, як помститись на жінці,

586] Шани немає, й така перемога безславною буде,—

587] Певно, прославлять за те хоч, що погань я все-таки знищив,

588] Визначив, врешті, заслужену кару. Відчую у серці

589] Розкіш, як полум'ям гнівним відомсти наповниться й попіл

590] Рідних вдоволено помстою буде». Це в серці кипіло,

591] З цим, мов шалений, я гнався. Аж рідна матуся з'явилась

592] Перед очима моїми у чистому світлі ясному

593] Й сяяла так, як її я ніколи не бачив, як звикла

594] Тільки богам у божистій з'являтись подобі, й за руку

595] Взявши мене, рожевими так запитала устами:

596] «Сину мій любий, яка то скорбота у серці твоєму

597] Гнів невгамовний розпалює цей і чому так шалієш?

598] Чом не турбуєшся нами? Чому не заглянеш раніше,

599] Де залишаєш старого ти батька Анхіса? Живі ще

600] Жінка Креуза й Асканій, синок? їх же всіх оточили

601] Греків загони. Якби не опіка моя, все згоріло б,

602] Змів би все меч ворогів. Не лаконка ота, Тіндарея

603] Донька, ненависна всім, ні Паріс, що його винуватять,—

604] Божа, так, божа неласка зломила цю силу і Трою

605] Знищила майже дотла. Дивись, я всю мряку усуну,

606] Що твої смертні затьмарила очі й немовби їх мокрим [56]

607] Оповила покривалом. Ти зовсім не бійся наказів

608] Матері, не відмовляйся зробить, що доручить. Де бачиш

609] Мури зруйновані, де відірвався від каменя камінь,

610] Бачиш, що хвилями пил он клубочиться з димом,— руйнує

611] Мури Нептун і тризубцем своїм велетенським незрушні

612] Валить опори, і так ціле місто з основ вивертає.

613] Бо найжорстокіша в гніві Юнона найперша ворота

614] Скайські в руки взяла і тримає, і в люті страшенній,

615] Оперезавшись мечем, вже союзні фаланги від суден

616] Кличе до себе.

617] Глянь, вже Паллада-Трітонія, сівши на замку високім,

618] Хмарами сяє ясними, Горгоною грізна. Сам батько

619] В серце данайцям одваги вливає, додавши звитяжних

620] Сил їм, і збройно іти на дарданців богів закликає.

621] Сину, готуйся до втечі і край поклади цим турботам.

622] Я при тобі буду завжди й на рідні поставлю пороги».

623] Тільки сказала і в темряві ночі густій заховалась,

624] Як показалися постаті грізні й ворожі до Трої

625] Божі особи величні.

626] Ясно тоді я побачив, що весь Іліон у пожежі

627] Тоне і що до підвалин руйнується Троя нептунська,—

628] Мов на верхів'ях гірських, коли ясень старезний підріжуть

629] Пилами й часто вдаряють сокирами в нього селяни,

630] Хочуть звалити його, а він іще довго грозить їм,

631] Листям тремтить і вершком потрясає; аж ранами звільна

632] Зможений, врешті, востаннє застогне й злетить, відірвавшись,

633] З гір у долину. І от я спускаюся долі, й під божим

634] Проводом, через вогонь і ряди ворогів я проходжу,

635] Стріли дають мені місце, вогонь уступає з дороги.

636] Вже як добився я, врешті, додому, до рідних порогів,

637] До стародавнього дому, то батько, якого хотів я

638] Винести в гори високі найперше, й шукав його, зразу ж

639] Далі відмовився жити, як буде зруйнована Троя,

640] Ьути ізгоєм. «А ви,— так промовив,— у кого ще в жилах

641] Кров молодецька кипить, і не знищені сили ще ваші,

642] Ви утікайте.

643] Ліив би я довше, коли б того в небі богове схотіли

644] И дім цей мені зберегли б. Уже досить, і більш, ніж доволі,

645] Бачили в'яві загибель одну і захоплення міста

646] Пережили. Подивіться, ось так покладіть моє тіло

647] І попрощайтесь: я смерть собі сам заподію. А ворог —

648] Ьін змилосердиться, візьме лиш одіж; а без поховання

649] Легко стерплю я. Немилий богам, вже й раніше непотріб, [57]

650] Вік коротав я з хвилини, як батько богів і цар люду

651] Подувом грому повіяв, вогнем мене сили позбавив».

652] Так говорив і обстоював це із рішучим завзяттям.

653] Ми ж його з слізьми благаємо, я, й моя жінка Креуза,

654] Й син мій Асканій, і челядь, щоб батько усіх нас з собою

655] Не занапащував, сам щоб не кидавсь в біду, що грозить нам.

656] Не уступає, свого він дотримує наміру й місця.

657] В бій я, нещасний, знов кидаюсь, смерті одної бажаю;

658] Що ж бо лишалось мені, яка мене доля чекала?

659] «Ти сподівався, мій батьку, що зважусь, тебе я лишивши,

660] Сам утікати? Чи з батьківських уст лихослів'я це вийшло?

661] З міста цього не лишити нічого боги ухвалили,

662] Й це неминуче, а ти захотів до загибелі Трої

663] Ще приєднати себе й своїх рідних,— цій долі вже навстіж

664] Двері відчинені. Скоро вже прийде у крові Пріама

665] Скупаний Пірр, що сина убив на очах його батька

666] Й потім ще й батька убив при жертовнику. От ти для чого,

667] Матінко рідна, мене від списів і вогню врятувала,—

668] Щоб в своїм домі я ворога стрів, коли син мій Асканій,

669] Батько й Креуза в крові своїй власній купатися будуть?

670] Зброю, гей, зброю давайте, мужі, бо остання година

671] Б'є нам, побитим. Ідім на данайців, до бою вертаймось,

672] Щоб без відомсти сьогодні ніхто з нас в бою не загинув».

673] Знову мечем оперезуюсь, знов закладаю на ліву

674] Руку свій щит, прикріпляючи, й з дому виходжу. Та жінка

675] Впала до ніг мені, тут, на порозі, й Іула малого

676] Батькові вгору піднявши, припала до мене і мовить:

677] «Йдеш ти на смерть, тож і нас із собою бери, ми готові.

678] Та якщо досвід твій каже, що в зброї ще є оборона,

679] Перше цей дім захищай. Бо на кого ж маленький Іул наш,

680] Батько і та, що колись була жінкою в тебе, лишиться?»

681] Так промовляла і всю наповнила жалем оселю.

682] Враз показалося явище дивне, що годі й сказати.

683] Просто у нас на руках, у батьків, охоплених смутком,

684] Видимо знявся на самім вершечку голівки Іула

685] Вогник легесенький вгору, й почав нешкідливо лизати

686] Кучері хлопця м'якенькі, і гладити личко рожеве.

687] Ми тремтимо з переляку, й палаючі кучері рвемо,

688] І намагаємось вогник святий погасити водою,

689] Батько ж Анхіс спрямовує весело очі на зорі,

690] Руки здіймає до неба і слово таке промовляє:

691] «О всемогутній Юпітере, чуєш ти наші благання, [58]

692] Зглянься ж на нас! Якщо гідна щедрот твоїх наша побожність,

693] Дай нам ознаку, наш батьку, упевни у тому, що бачим».

694] Ледве це старець промовив, як раптом понісся ізліва

695] Гуркіт з небес громовий і крізь пітьму зоря пролетіла

696] Світлом сліпучим, ще й смуга довжезна за нею тягнулась.

697] Бачили ми, як вона, над покрівлею дому майнувши,

698] В лісі Ідайськім далеко сховалася, свій позначивши

699] Шлях променистий, і довго ще в небі палала та світла

700] Смуга, і сіркою довго усе навкруги димувало.

701] Цим переконаний батько тоді устає і на небо

702] Дивиться, кличе богів і мольби шле до зірки святої:

703] «Рідні богове, я вже не барюсь, і де кличете, йду я.

704] Дім цей врятуйте, врятуйте онука. То ваше знамення.

705] Троя — у вашій опіці. Тобі уступаю, мій сину,

706] І не відмовлюся йти за тобою як вірний товариш».

707] Так він сказав. А вогню гуготіння усе виразніше

708] Йде крізь будинки, і хвилями котить все ближче пожежа.

709] «Гей же, мій батечку любий, на спину мені садовися,

710] Сам тобі плечі підставлю, тягар цей мені не завадить.

711] Як би тепер не було, в нас одна небезпека є спільна,

712] Й спільний рятунок обох нас чекає, й Іул наш маленький

713] Піде із нами, а трохи оподаль ітиме дружина.

714] Ви, мої слуги, уважно затямте все те, що скажу вам:

715] Є поза містом могила, і храм стародавній Церери

716] Там опустілий стоїть, і старий кипарис коло нього;

717] Наші побожні батьки шанували той храм довгі роки.

718] Там біля храму ми стрінемся всі, звідкіля хто надійде.

719] Батьку, ти святощі візьмеш у руки і рідних пенатів.

720] їх доторкатись не личить мені, коли з бою такого,

721] З січі такої кривавої я повертаюсь, аж доки

722] Я не обмиюсь живою водою».

723] Так я промовив, і шию, і плечі широкі згинаю,

724] Шкуру левину жовтаву стелю на одежу й схиляюсь

725] Взяти тягар свій. За руку вчепився Іул мій маленький

726] І підбігає за батьком нерівними кроками; ззаду

727] Квапиться жінка. Йдемо крізь закутини, в пітьму сповиті.

728] Тут-то мене, кого жодна ще зброя ніде не страшила,

729] Ні величезні грецькі фаланги, що стали навпроти,—

730] Кожний вітрець вже лякає, звук кожен мене непокоїть.

731] Весь я за ношу тремчу, за супутників любих боюся.

732] Вже наближавсь я до брам і, здавалось, страхіття дороги

733] Вже обминув, аж доходить до вух моїх, чую, десь тупіт [59]

734] Кроків численних; а батько крізь темінь зирнув і гукає:

735] «Сину, тікай, бо женуться,— й щити вже я сяючі бачу,

736] Міді я блиск пізнаю». Тут не знаю, яке зловороже

737] Розум мені божество відняло, помутивши, бо тільки

738] Я завернув з роздоріжжя і вийшов із вулиць знайомих,

739] Раптом дружину Креузу у мене, невдахи, забрала

740] Доля нещадна. Не знаю, спинилася десь на хвилину

741] І заблудила, чи, може, втомившися, трохи присіла;

742] Годі сказати, та більше у вічі її я не бачив.

743] Не оглядавсь позад себе тоді я, мені-бо й на думку

744] Навіть не спало, що, може, згубилась, аж поки прийшли ми

745] Всі до узвишшя й святого, старинного храму Церери.

746] Тут ми зібралися всі, лиш її бракувало,— і сина,

747] І чоловіка вона обманула. На кого, безумний,

748] Не нарікав я з людей і з богів, і що жахливіше

749] Бачив я в знищенім місті? Асканія, батька Анхіса

750] й Трої пенатів на друзів лишив я, в ярку заховавши.

751] Сам я до міста вернувся, ясну свою зброю надівши.

752] Ще раз я вирішив спробувать щастя, і знов перебігти

753] Через всю Трою, і голову знову піддать небезпекам.

754] Отже, до мурів найперше вертаюся, до потемнілих

755] В брамі порогів, з яких щойно вийшов, і тими ж слідами

756] Йду я назад і в пітьмі уважно очима шукаю.

757] Все доокола страшить і сама уже тиша лякає.

758] Потім додому — а чи не туди, не туди повернулась,—

759] Знову іду. А данайці напали й весь дім зайняли вже;

760] Вітром вогонь ненажерливий аж на покрівлю заносить,

761] Полум'я вгору шугає, і жар досягає до неба.

762] Далі іду я й дивлюсь на оселю Пріама й на замок.

763] Тут, в опустілих притворах притулку Юнони, на варті

764] Стали вже вибрані Фенікс й Улісс лиховісний — сторожать

765] Здобич. Скарби сюди зносять багаті, грабовані в Трої

766] Божі престоли з палаючих храмів, із золота чаші

767] Й одіж всіляку, з пожару здобуту. Кругом малі діти

768] Й трепетні їх матері стоять тут із страхом навколо

769] В довгих рядах.

770] Зважився навіть я голос у темряві свій подавати,

771] І залунав він по вулицях скрізь, як із жалем Креузу

772] Безперестанно і знову, і знову я кликав даремно.

773] Поки шукав я, ганявсь безконечно по цілому місту,

774] Образ нещасний Креузи з'явився і тінь її власна

775] Перед моїми очима, ця більша, ніж та, яку знав я.

776] Я обімлів, стало дибом волосся, й заклякнув мій голос. [60]

777] Так тоді мовить вона, щоб журбу з мого серця здійняти:

778] «Мій чоловіче солодкий, чого завдаєш ти тяжкого

779] Серцеві болю? Це все не без волі богів відбулося.

780] Звідси не вільно тобі відвести із собою Креузу,

781] Владар найвищий Олімпу на це не дозволить. Ізгоєм

782] В землі далекі ти підеш, скородити будеш широке

783] Море, прибудеш в Гесперії землю, де котить лідійський

784] Тібр поуз ниви багатих мужів свої тихії води.

785] Щастя велике тебе там чекає: і царство, й дружина

786] Царського роду. Утри ж свої сльози по милій Креузі.

787] Горді оселі долопів чи то мірмідонів не буду

788] Я оглядати, ні грецьким жінкам я не буду служити,

789] Я-бо дарданського роду, невістка богині Венери.

790] Мати велика богів тут мене на землі цій задержить.

791] Отже, прощай і любов збережи нашу спільну до сина».

792] Мовила це і лишила мене, хоч ридав я й багато

793] їй розказати хотів, розплилася у хмарах легеньких.

794] Тричі її намагався руками за шию обняти,

795] Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,

796] Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.

797] Врешті вернувсь я до друзів своїх, коли ніч проминула.

798] Там застаю вже нове товариство велике й дивуюсь,

799] Що чоловіків, жінок і дітей назбиралося стільки;

800] Всі до утечі зібрались, нещасна юрба, всі готові

801] Весь свій добуток, всі сили віддати мені, щоб я вів їх

802] Морем, куди лиш захочу, у землі, які загадаю.

803] Вже на найвищих верхів'ях ідайських Люціфер з'явився,

804] Заповідаючи день, а данайці тримали, зайнявши,

805] Брами міські, не було вже нізвідки надії рятунку:

806] Долі скорившися, батька підняв я і в гори подався.

КНИГА ТРЕТЯ

1] Тільки схвалили богове азійську потугу й безвинне

2] Плем'я Пріамове знищить, коли Іліон гордовитий

3] Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська,—

4] Божі пророцтва тоді нас, ізгоїв, погнали по світу

5] Вільних шукати земель. Під самим Антандром будуєм

6] Флот, коло Іди фрігійської, зовсім того несвідомі,

7] Доля куди зажене нас і де доведеться осісти,

8] Й військо збираєм. Лиш літо настало, а батько Анхіс нам

9] Вже натягнути вітрила звелів і довіритись долі.

10] Тож береги я, й поля, і пристань в сльозах залишаю,

11] Де була Троя. Ізгоєм пускаюсь на море, зі мною

12] Друзі і син, разом з нами й пенати, й великі богове.

13] Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортійська,

14] Орють фракійці її; царем їх Лікург був суворий

15] В давні часи. У дружбі й союзі із Троєю жив він,

16] Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую

17] Перші я мури в затоці, прибувши в нещасну годину,

18] Й назву надав Енеади цим мурам від свого імення.

19] Матері жертву складав я Діонській, і божеським силам

20] Віщим за діло почате, й найвищому неба владиці

21] На узбережжі,— гладкого вола на жертовнику різав.

22] Поруч був пагорб, увесь і корчами, і дерном порослий,

23] Мірти галуззя кругом, наче кілля, над ним височіло.

24] От підійшов я й хотів із землі уже віття зелене

25] Вирвати, щоб замаїти густими гіллями жертовник,

26] Та — навіть мовити страшно — жахливе побачив я диво.

27] Щойно я першої гілки торкнувся, їй вирвавши корінь,

28] Чорна із неї закапала кров, і пасока землю

29] Заплямувала. Жах мене й дрож охопив, і від страху

30] Кров уся в жилах моїх зціпеніла, як крига холодна.

31] Пробую знов я на іншому місці гнучку галузину

32] Смикати — що за причина тут скрита, дізнатися хочу.

33] Але й з-під другого кореня кров полилась почорніла.

34] Довго розмислюю я, і німф цих полів я благаю,

35] Й батька Градіва, що гетів країну тримає в опіці,

36] Благословить це видіння й віщання страшне злагіднити.

37] Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще більшим,

38] Знов починаю, коліньми в пісок пружинястий упершись,—

39] Що ж, говорить чи замовкнуть? — 3 могили глибокої стогін

40] Жалісний чую, і голос, озвавшись, до слуху доходить:

41] «Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому — спокій!

42] Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Трої,

43] Ані ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю, [65]

44] Геть, з узбережжя тікай загребущого! Знай, Полідор я!

45] Тут ось залізне насіння із ратищ мене поховало,

46] Й держална гострі тих ратищ ростуть». Тоді-то тривога

47] Впала непевна на мене, що аж остовпів я, і дибом

48] Стало волосся на тім'ї, а слово у горлі застрягло.

49] Це ж бо нещасний Пріам Полідора того вже раніше

50] Вислав таємно, щоб жив у владики фракійського. Безліч

51] Золота дав йому, тільки надію на зброю дарданську

52] Тратить почав і побачив, що місто в облозі навколо.

53] Той же, як тевкрів зломилася сила й покинуло щастя,

54] До переможців пристав, перейшов в Агамемнонів табір,

55] Мав за ніщо він сумління — убив Полідора й насильством

56] Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,

57] Золота клята жаго! Щойно жах мої кості покинув,

58] Вибранцям першим народу й насамперед батьку своєму

59] Доповідаю про божі ознаки й прошу їх поради.

60] Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,

61] Де осквернили гостинність, і вітрові флот наш піддати.

62] Тож Полідорові чинимо похорон ми, і великий

63] Пагорб землі насипаємо, й манам жертовник становим

64] В темних пов язках жалоби між чорних сумних кипарисів.

65] Коси розплівши, за звичаєм стали жінки Іліону

66] В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають.

67] В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі

68] Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає.

69] Потім, як тільки вже стало можливо довіритись морю,

70] Хвилі й вітри вгомонились і Австер в дорогу покликав,

71] Друзі на берег виходити стали і судна стягати.

72] От уже пристань за нами, й міста вже далеко, і землі.

73] Є серед моря священна земля, із усіх найлюбіша

74] Матері доньок Нерея й Нептуну егейському також.

75] Землю, що вздовж узбереж усіляких раніше блукала,

76] Божий стрілець прикріпив до Мікону і урвищ Гіару

77] Й дав їй можливість на місці устоять, з вітрів глузувати.

78] Отже, туди завернув я, і нас прийняла та країна

79] В пристань затишну, знесилених. Тільки ввійшли ми і шану

80] Місту на честь Аполлонову склали, назустріч нам вийшов

81] Аній-владика, жрець Феба і цар над народом, на скронях

82] Мав він пов'язки і лаври священні,— він зразу ж Анхіса,

83] Давнього друга, пізнав. І руки подавши, як друзі,

84] Ми до оселі ввійшли. У храмі з каміння старого

85] Став я благати: «Тімбрею, о дай мені рідний притулок, [66]

86] Мури знеможеним дай нам, народ дай і місто тривале,

87] Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили

88] Греки й жорстокий Ахілл. Хто вождем у нас буде, куди нам —

89] Йти, де спинитися? Провість дай, батьку, нам в душі вселися».

90] Ледве сказав я слова ці, як все затряслося довкола:

91] Гай божественний, пороги і ціла гора до основи,

92] І залунав від триніжка, з святині відкритої гомін.

93] Ми у покорі вклонились додолу і голос почули:

94] «Плем'я Дардана суворе,— земля, що найперше пустила

95] В світ вас, вона вас і прийме, до лона свого вас пригорне

96] З радістю, тільки найдіть ви стару свою матір. А там вже

97] Плем'я Енея на всіх узбережжях володарем буде,

98] Й діти дітей, і їх покоління далекі». Так мовив

99] Феб нам, і радість усіх пойняла. Всі жваво питають,

100] Де ж то місцевості ті, до яких Аполлон закликає,

101] З блудних наказує мандрів вертатись. Тоді, спогадавши

102] Пам'ять героїв старих, так мій батько: «Послухайте,— каже,—

103] Люду вожді, і знайте, яка жде вас доля. На морі

104] Кріт є, Юпітера острів великого, й Іда-гора є.

105] Там саме нашого роду колиска. Сто міст там великих,

106] Кожне з них -— царство багате. Якщо не обманює пам'ять,

107] Звідти і Тевкр, наш предок, найперше прибув на ретейський

108] Берег і вибрав те місце на царство. Ні Троя, ні замок

109] Ще не стояв там пергамський, в долині селилися люди.

110] Звідти й наставниця наша Кібела, і звідти походять

111] Сурми лункі корибантів і гаю ідайського шепіт,

112] Звідти й таємності віри, і леви, що їх запрягали

113] У колісницю богині. Рушайте, й куди заведуть вас

114] Божі накази, ходімо і, силі вітрів поклонившись,

115] їдьмо у царство кносійське. Дорога туди недалека;

116] Хай нам поможе Юпітер, а ранок вже третьої днини

117] На узбережжі прикрітському флот наш застане». Так каже

118] И жертви належні складає богам: вола для Нептуна,

119] В жертву вола і тобі, Аполлоне прекрасний, ягницю ж

120] Чорну завіям, а білу зефірам прихильним приносить.

121] Мали ми вістку, що, прогнаний, батьківське царство покинув

122] Ідоменей, що крітські звільнилися всі узбережжя

123] Й ждуть там на нас, ворогами залишені, вільні оселі.

124] Ми покидаєм Ортігії пристань, по морю пливемо

125] Попід вакханські узгір'я на Наксос, зелену Донісу,

126] І Олеар, і Парос сніжно-білий, Кіклади, по морю

127] В коло розсіяні. їдем по водах, де землі рясніють.

128] Крики моряцькі у різних змаганнях і спорах лунають, [67]

129] В прадідню землю на Кріт закликають пливти за попутним

130] Вітром, що віє у спину з корми. Аж приїхали, врешті,

131] В давню країну куретів. Тут швидко будую я мури

132] Міста, якого так прагнуть,— назвав я його Пергамея.

133] Назвою втішений люд закликаю, щоб щиро любив він

134] Вогнища ці і щоб замок високий над містом поставив.

135] Майже всі судна були вже на березі в місці сухому,

136] Молодь женилась і бралась до праці на новому полі;

137] Я їм закони давав і оселі. Аж раптом дихнуло

138] Гниллю повітря, зловійна зараза народу діткнулась,

139] Поле й сади навістила пора смертоносна. Одні вже

140] З милим життям розстаються, а других з ніг валить хвороба.

141] Тут іще Сіріус ниви почав неродючі палити:

142] Зела горіли й засів, який знидів, не дав з чого жити.

143] Знов до оракула Феба в Ортігії батько по морю

144] Каже пливти нам і ласки просити, коли вже, нарешті,

145] Буде кінець цій недолі, де скаже шукати розради

146] Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже.

147] Ніч вже настала, і сон огорнув на землі всі істоти,

148] Як показалися перед моїми очима священні

149] Божі подоби й пенати з'явились фрігійські, яких я

150] Виніс із Трої, з вогненного моря, як місто горіло.

151] Добре у єні пізнавав я їх, бо у відчинені вікна

152] Повного місяця сяйво широким лилося потоком.

153] Так говорили вони і словами журбу розганяли:

154] «Те, що сказав би самому тобі Аполлон, якби сам ти

155] Помандрував до Ортігії, тут він віщує, і нас він

156] Шле до порогів твоїх. Із тобою ми йшли крізь пожежу

157] Трої в боях, крізь розбурхане море плили кораблями —

158] Й внуків твоїх аж до зір зведемо, володіння всесвітнє

159] Місту дамо; приготуй для могутніх і мури могутні;

160] І не лякайся ти труднощів довгих у втечі й мандрівці.

161] Треба оселю змінити. Не ці береги тобі радив

162] І не на Кріті звелів Аполлон оселитись делійський.

163] Є-бо країна, що назву Гесперії має від греків,

164] Древня країна, у зброї могутня й родючістю славна.

165] Там енотрійці раніше жили, а тепер, повідають,

166] Землю ту їх покоління назвало Італія йменням,

167] Провідника свого. Наша земля це, і звідти походить

168] Батько Дардан та І ас, а від нього й весь рід наш. Вставай же

169] й весело батьку старому слова передай ці незмінні:

170] і Хай він шукає Коріта й авзонських земель, бо Юпітер

171] Не дозволяє тобі оселитись в країні діктейській». [68]

172] Вражений цими словами й видінням богів, я зірвався1

173] Зараз з постелі, бо був це не сон, але справді віч-на-віч

174] Бачив я їх, на їх головах бачив вінки я, дивився

175] Тм ув обличчя; по цілому тілі піт лився холодний.

176] Руки свої я в благанні до неба підношу й зливаю

177] Вогнище чистим вином. І, цю жертву принісши, іду я

178] Прямо до батька Анхіса і вістку веселу приношу,

179] Все по порядку йому викладаю. Він визнав подвійним

180] Рід наш і двох прабатьків, і визнати мусив, що знову

181] Він помилився у виборі місць стародавніх, і каже:

182] «Сину, зазнав ти троянської долі, про це лиш Кассандра

183] Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас

184] Доля чекає; й Гесперію завжди вона, й італійське

185] Царство тоді споминала. Та хто був би вірив, щоб тевкри

186] До узбереж гесперійських дійшли, і кого могли зрушить

187] В час той пророцтва Кассандри? Скорімося Фебові й ради

188] Слухаймо кращої». Так він промовив, і ми на цю мову

189] Радо пристали усі і покинули нашу оселю.

190] Небагатьох залишаємо там і, піднявши вітрила,

191] Переїжджаємо в утлих човнах ми безмежну пучину.

192] Як кораблі опинились в одкритому морі й землі вже

193] Більше ніде не видно було, тільки небо і море,

194] Над головою моєю похмурі з'явилися хмари,

195] Бурю і темінь несли вони, й хвилі у пітьмі заграли.

196] Котять вітри безустанно вали, і хвилі високі

197] Йдуть щохвилини, і нас розігнало по вирах безодні;

198] Хмарами день оповився, і темінь змела його світло,

199] Лиш блискавки безнастанні розшарпують хмари. Ми шлях свій

200] Губимо й сліпо блукаєм по хвилях. Тепер уже навіть

201] Сам Палінур визнає, що ні дня відрізнити від ночі,

202] Ані дороги у хвилях безмежних пізнати не може.

203] Так ми блукаєм по морю три дні і не певні, чи дні це

204] (Так було темно), й ночей беззоряних стільки ж. І щойно

205] Днини четвертої, врешті, земля почала виринати,

206] (стали рости перед нами і гори, і дим постелився.

207] ониз паруси, налягаєм на весла! І всі мореплавці

208] Ьорються, піну збивають, гребуть лазуровії води.

209] Як врятувався я з моря, то перші Строфад узбережжя

210] лас прийняли. Строфади — це ті острови в Іонійськім

211] Морі (так греки їх звали), де грізна Келайна та інші

212] Гарпії мають оселю, відколи закрито Фінеїв

213] Дім перед ними і давні столи вони з страху лишили.

214] Більш проклятущих потвор, ні мари жахливішої й гніву

215] Божого не породили ще хвилі стігійські й донині. [69]

216] Лиця дівочі в птахів тих, та нечисть з їх шлунків стікає,

217] Руки їх — пазурі справжні, самі ж вони вічно голодні,

218] Вічно бліді їх обличчя.

219] А як причалили тут і ввійшли ми у пристань, то бачим

220] Череди цілі веселих биків по роздолах, отари

221] Кіз на траві, пастухів же ніде біля них не помітно.

222] Вийшли з ножами до них і на поміч богів закликаєм,

223] Навіть Юпітера, здобич ділити, а потім лягли ми

224] На побережжі зміястому учту багату справляти.

225] Аж надлітають зненацька із гір у зловісному леті

226] Гарпії й з лопотом сильним крильми ударяють, і тягнуть

227] їжу із учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють;

228] Крики їх дикі і сопух поганий мішаються разом.

229] Ми уступаємо й потім далеко під скельним обривом,

230] Між деревами сховавшись, готуємо в тіні глибокій

231] Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваєм.

232] А з протилежного боку, з повітря, із сховів невидних

233] Зграя ота голосна надлітає, й, кружляючи, здобич

234] Кігтями рве, й оскверняє бенкет. Тоді друзям велю я

235] Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.

236] Так, як сказав я, зробили*, мечі поховали по травах,

237] Скрили щити. От як знов налетіли вони й оглушили

238] Вереском берег крутий, то Мізен із високої варти

239] Знак нам подав мідяною сурмою. Встає товариство

240] Й бій почина незвичайний — морських отих птахів мерзенних

241] Пробує сікти мечами. Але ж ані пер не береться

242] Гостре залізо, ні тіла пташиного й трохи не ранить.

243] Птахи ж ті, знявшися аж до найвищих зірок, залишають

244] Здобич розтерзану ще й наймерзенніший слід після себе.

245] Тільки Келайна одна, на скалі сидячи височенній,

246] Клята віщунка, такі ось слова із грудей здобуває:

247] «То за убитих биків і телиць, що ви їх закололи,

248] Лаомедонта сини, розпочати війну ви готові

249] Й хочете вигнати гарпій безвинних із їх батьківщини?

250] Отже, моїх ви послухайте слів і їх добре затямте:

251] Те, що Фебові батько колись провістив всемогутній,

252] Феб — мені; я ж, із фурій найбільша, це вам провіщаю.

253] Прагнете ви до Італії й кличете вітер на поміч.

254] Ви досягнете Італії й ввійдете всі в її пристань,

255] Місто ж, обіцяне вам, не раніш опережете муром,

256] Доки аж голод страшний і відомста за наші убивства

257] Вас не примусять бідою столи пообгризані їсти».

258] Тільки сказала і в лісі, змахнувши крильми, заховалась. [70]

259] В друзів од страху аж кров захолонула в жилах, і мужність

260] їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,

261] Тільки молитися радять лише і складать обітниці,

262] Хто б це не був, чи богині, чи дикі й огидні ці птахи.

263] Батько Анхіс з узбережжя долоні з благанням до неба

264] Зводить і кличе могутніх богів і обіти складає:

265] «Геть відверніть ці погрози, богове, й напасті такої

266] Не допустіть, порятуйте нас, вірних». Тоді відчепити

267] Линви звелів він од берега й спущені снасті змотати.

268] Нот вже вітрила нап'яв, ми по спінених хвилях тікаєм

269] Шляхом, куди всіх нас вітер легкий закликає й стерничий.

270] От перед нами вже виринає на хвилях лісистий

271] Закінт, Дуліхій, там далі і Сама, і Неріт скелястий.

272] Скелі Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;

273] Землю ми ту проклинаєм, колиску Улісса лихого.

274] Швидко з являються нам оповиті у хмари верхів'я

275] Гір Левкадійських і сам уже храм Аполлона, страшного

276] Для моряків. І, втомлені, в це ми в'їжджаємо місто;

277] Кинули тут якорі, а кормами об берег оперлись.

278] Так несподівано ми, суходолу нарешті добившись,

279] Жертви приносим Юпітеру, їх на жертовниках палим.

280] На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські.

281] Друзі всі голі блищать від оливи у звичних змаганнях,

282] Мило на серці, що міст арголійських ми стільки минули,

283] Хоч утікать довелося, оточеним скрізь ворогами.

284] Сонце тим часом пробігло все коло великого року

285] І льодовита зима Аквілонами хвилі здіймала.

286] Тут на одвірках у храмі Абанта могутнього зброю —

287] Щит прибиваю я вигнутий з міді й карбую там напис:

288] «Щит цей дарує Еней, у звитяжців данайських віднявши».

289] Потім усім велю сісти на лави й покинути пристань.

290] Наперегони б'ють веслами друзі і хвилі здіймають.

291] Зразу згубили з очей ми високі твердині феаків

292] І допливаєм до краю Епіру; і в пристань хаонську

293] В їхавши, ми до Бутрота вступаєм, високого міста.

294] Тут неймовірна до нашого слуху доходить новина,

295] Що Гелен Пріамід у цих грецьких містах володіє;

296] Владу обнявши, взяв жінку по Пірру, нащадку Еака,

297] І Андромаха удруге троянцеві жінкою стала.

298] л. остовпів на цю звістку, й предивне бажання зродилось:

299] ''оговорити з тим мужем, пізнать його славні пригоди.

300] Вийшов я з пристані, флот залишаючи при узбережжі.

301] ?^ Андромаха над прахом жертву жалобну за містом

302] раї приносила, де Сімоент неправдивий спливає, [71]

303] Й голосно манів на тризну скликала усіх до могили

304] Ректора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала

305] й два вівтарі збудувала, щоб вічно ридати над ними.

306] Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї

307] З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,

308] Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла,

309] Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині

310] Мовить: «Чи в вигляді справді своєму сюди ти приходиш,

311] Сину богині, як свідок правдивий? Живий ти? Якщо ти

312] Кинув цей світ, то де ж Гектор?» Сказала, й заплакала ревно,

313] І голосінням весь сповнила простір. Ледь відповів я

314] їй, ошалілій, в зворушенні й коротко так я промовив:

315] «Так, я живий і, на глум всьому лиху, життя зберігаю;

316] Не сумнівайся, бо дійсність ти бачиш.

317] Гей, яка доля зустріла тебе після втрати такого

318] Мужа, чи інше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?

319] Гекторова Андромахо! Чи й нині ти Піррова жінка?»

320] Очі вона опустила і мовила голосом тихим:

321] «Найщасливіша з усіх була лише дівчина юна,

322] Донька Пріамова, що під високими мурами Трої

323] Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею

324] Жереба ворог не кидав, не брав її в ложе звитяжець.

325] Різними водами нас повезли по пожежі вітчизни.

326] Сина Ахілла пиху, всі примхи юнацькі прийшлося

327] Зносить мені і дітей у рабстві родить. Привернувшись

328] До Герміони, до Леди онуки, в лаконському шлюбі

329] Дав він рабові Гелену рабиню — мене у владання.

330] Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин

331] Помсти богинями, Пірра, Орест біля вівтаря батька

332] Раптом схопив і звів з цього світу. А звільнена смертю

333] Неоптолемова частка держави Гелену припала.

334] Землі усі він хаонськими зве, від троянця Харна,

335] Царство й своє називає хаонським. На взгір'ї поставив

336] Тут він Пергам, цю твердиню ілійську. Тобі ж що за доля,

337] Що за вітри аж сюди, у цей край показали дорогу?

338] Хто із богів аж до нашого берега вивів неждано?

339] Як же Асканій, твій син? Чи живий ще, чи дише повітрям?

340] Той, кого в Трої тобі...

341] Мабуть, сумує хлопчина по втраті матусі? Чи приклад

342] Батька Енея і Гектора, дядька, у нього хоробрість

343] Давню і духа великого мужність розбуджує знову?»

344] Довго вона голосила і сліз безустанні потоки

345] Марно лила, аж поки із мурів твердині міської

346] Вийшов герой, син Пріама Гелен, і з ним почет численний;

347] Втішився дуже, пізнавши своїх, і веде їх до себе, [72]

348] Розповідає й, що слово, то сльози нестримані ронить.

349] Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжній

350] Має скидатися, висхлий потік, теж названий Ксантом;

351] Браму я Скайську пізнав і пороги її обіймаю.

352] Вже-бо і тевкри у дружньому місті усі розгостились.

353] Цар їх приймає в просторих підсіннях. А серед подвір'я

354] Вакхові в жертву приносили вина, столи заставляли

355] Посудом з золота, чаші з вином з рук до рук подавали.

356] Днина минає одна за одною, а вітер в дорогу

357] Кличе, і Австер напнув паруси. Отож я звертаюсь

358] До віщуна й промовляю до нього такими словами:

359] «Трої потомку, божий провіснику, що розумієш

360] Фебову волю з триніжків і лаврів кларійських, із зірок,

361] З голосу птиць, із їх лету швидкого, ану ж поясни нам,—

362] Божа-бо воля мені указала цей шлях як щасливий,

363] Знаками всі богове мені повеліли своїми

364] Прямо в Італію їхать за щастям, у землі далекі.

365] Гарпія тільки одна Келайна віщує велике _

366] Лихо нечуване, гнів проклятущий і голод поганий,—

367] Що ж тут -— питаю — почати, щоб лиха позбутись? Яким же

368] Чином я зможу цей труд побороти?» Гелен у відвіті

369] В жертву приносить волів, із обрядами згідно, і просить

370] Божого миру, й здіймає вінець з голови пресвятої,

371] Й взявши за руку мене, веде до твоїх же порогів,

372] Фебе, збентеженим близькістю бога,— й як жрець провіщає

373] З уст божественних до мене: «Послухай, сину богині,

374] (Бо ж, очевидно, сили небесні ведуть тебе морем,

375] Владар богів таку тобі жеребом витягнув долю

376] І встановив цей порядок), лиш дещо тобі розкажу я

377] З довгої дії, щоб ти почувавсь безпечніше, як будеш

378] їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заїхав.

379] Більше Геленові знати заказують парки, й Юнона,

380] Донька Сатурна, пророчити не дозволяє. Найперше

381] Знай, що Італію ту, про яку ти гадаєш, що дуже

382] Близько вона, і не знаючи, в пристань сусідню бажаєш

383] В їхати звідси, її відділяють далекі країни

384] Й довге, далеке і непрохідне бездоріжжя. Ще доки

385] В їдеш, то приидеться в водах Трінакрії вигнути весла.

386] Суднами хвилі помірять авзонські, й озера підземні

387] Бачити, й острів Кіркеї еейської, поки ти зможеш

388] Місто звести у безпечній країні. Затям же ознаки,—

389] Дам я тобі їх: як стрінеш, безрадний, на березі річки,

390] Далі від світу, у тіні дубів ти веприцю велику,

391] Що на землі простяглася по опоросі, і вим'я [73]

392] Тридцять біленьких їй ссе поросят, і сама вона біла,—

393] Місце під город там буде, й скінчаться труди всі, напевно.

394] Що доведеться столи поз'їдати, цього ти не бійся,

395] Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде.

396] Тільки ці землі й найближчі оці береги італійські,

397] Що обмивають їх хвилями нашого моря прибої,

398] Ти обминай,— там міста всі займають ворожі нам греки.

399] Локри з Наріксу там місто звели, й всі поля салентійські

400] Ідоменей, що із Лікту, зайняв своїм військом; там є ще

401] Місто маленьке Петелія, що Філоктет мелібойський

402] Муром обвів. І затям собі ще, як флот твій за море

403] Перепливе і жертовник поставить, щоб жертву подяки

404] Там принести,— тоді, пурпурний плащ одягнувши, закрий ним

405] Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з'явившись

406] Серед священних вогнів, обряд нанівець не звела той.

407] Сам ти його зберігай, і нехай збережуть твої друзі,

408] й внуки побожні твої хай обряд той святий зберігають.

409] А як від'їдеш ти звідти і до узбереж сікулійських

410] Гнатиме вітер тебе, і вузенькі ворота Пелору

411] Ширшати будуть, ти зліва тримайсь од землі і на морі

412] Зліва пливи, обминаючи берег і море праворуч.

413] Кажуть, що в давні часи під сильним напором запалась

414] Глибоко саме в тім місці земля й розступилась (ось стільки

415] Змін може статись на світі за вік такий довгий), раніше

416] Землі ті дві були вкупі. Та море, всередину вдершись,

417] Берег Гесперії від сікулійського хвилями ділить,

418] Ниви й міста на обох узбережжях також підмиває

419] Стиснена хвиля кипуча. На правому боці засіла

420] Сцілла, а з лівого боку Харібда жорстока, що тричі

421] Виром глибоким хвилі могутні всисає й безодню

422] Поперемінно і, знову наверх викидаючи, зорі

423] Скроплює ними. Сцілла у темній печері сховалась,

424] Часом лиш звідти вона вихиляється й тягне з собою

425] Судна на скелі. Як зверху дивитись — людське то обличчя,

426] Груди розкішні дівочі, по пояс то дівчина, нижче ж —

427] Постать якоїсь потвори морської; вріс в черево вовче

428] Хвіст дельфіна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахін,

429] За трінакрійський, об'їдеш і зробиш далеку дорогу,

430] Ніж тільки раз лише глянеш на Сціллу-потвору в печері

431] Дикій, послухаєш раз лиш, як виють собаками скелі.

432] Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена є розум,

433] с. лише віра якась у віщання його і як правду -

434] В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,

435] оапам ятай собі, сину богині, одне це пророцтво

436] Передусім і, прошу я й благаю, зваж добре на нього: [74]

437] Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,

438] їй і обіти від щирого серця складай, її, сильну,

439] В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,

440] Врешті, усе побороти й, лишивши Трінакрію, в'їхать

441] В край італійський. Щойно туди припливеш ти, нарешті,

442] І до Кумейського города вступиш, над води пророчі,

443] І до Аверну, лісами сповитого шумними,— стрінеш

444] Там ворожбитку, що в шалі, з глибокої скельної прірви

445] Долю віщує й на листі записує знаки й імення.

446] Так, записавши на листі, віщання ці діва складає

447] Вряд і лишає закриті в печері. Вони так лежать там,

448] Кожне на місці своєму в порядку. Та щойно завіса

449] Трохи повернеться в дверях, і подув легенький повіє,

450] й ніжні листочки із місць їх зворушить, вона вже не хоче

451] В леті легкім їх ловити в печері просторій, щоб скласти

452] Знов до ладу. Із жалем відходять ні з чим від Сівілли.

453] Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство

454] Наглити буде тебе і самі вже вітрила тягтимуть

455] В море широке, бо їх наповнятиме вітер попутний;

456] Конче зайди до віщунки й проси віщування у неї.

457] Хай лиш сама вона зволить відкрити уста і віщує.

458] Скаже вона тобі все про народи Італії й війни

459] Ті, що чекають, і скаже, яку небезпеку як можна

460] Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неї

461] Випросить можна. Ось маєш, що вільно було нам казати.

462] йди ж і ділами до зір піднеси тепер Трою могутню».

463] Дружніми все це до них ворожбит промовляє устами,

464] Й зносить велить їм із золота цінні й важкі подарунки

465] Й з кості різьблені слонової, й дно корабля заповняти.

466] От почали звідусіль вони зносити срібний великий

467] Посуд, купелі додонські і плетені втроє кольчуги

468] З золота, й шапку шолома блискучу, і китиці буйні —

469] Неоптолема це зброя. Були і для батька дарунки.

470] Коней додав він іще з візниками.

471] Також доповнив гребців і зброю для друзів достачив.

472] Флот у дорогу тим часом Анхіс наказав лаштувати,

473] Щоб не утратити вітру, такого потрібного суднам.

474] Фебів віщун тоді в шані глибокій до нього промовив:

475] «Божий любимче Анхісе, ти гідний був жити в подружжі

476] Гордім з Венерою, вирваний двічі з-під Трої, з руїни,

477] Там є авзонська земля, до неї керуй ти вітрила.

478] Той бік, однак, треба здалеку буде на суднах об'їхать;

479] Далі частина Авзонії та, яку Феб вам одкриє. [75]

480] То вирушай же, о, сина любов'ю щасливий. Чого ж тут

481] Більш розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?»

482] Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання

483] Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій

484] В дар одіння одержав фрігійське, воно-бо завдати

485] Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає.

486] й мовить йому: «Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин

487] Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи,

488] Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних.

489] Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта.

490] Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх;

491] Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би».

492] Я на відході прощався і ревними плакав сльозами:

493] «Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось,

494] Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно

495] В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба

496] Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає.

497] Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки «.

498] Тут збудували на кращу — бажаю вам — долю, щоб менше

499] Грекам були на заваді. Якщо вже до Тібра колись я,

500] Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра,

501] Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим

502] Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі,

503] Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був,

504] Тим-то і доля одна в них — з обох буде Троя з єдиним

505] Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це».

506] їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю,

507] Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях.

508] Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті.

509] Всі полягали на лоні землі, що нам така люба,

510] При самім морі — весло своє кожен призначене взявши,

511] Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю,

512] Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана,

513] Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий

514] Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом

515] Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі.

516] Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні,

517] І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє.

518] А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку,

519] Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра,

520] з В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила. [76]

521] Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання,

522] Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну

523] Землю Італії. Перший Ахат тут «Італія!» крикнув,

524] Й радісно все товариство вітає Італію гучно.

525] Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає,

526] Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі

527] Сам стоячи на високім.

528] «Моря богове й землі і владики усіх буревіїв,

529] Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами».

530] Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько

531] Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви:

532] Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють.

533] Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,

534] Бризки солоні вдаряють об скелі, що вибігли в море,

535] Що й не доглянеш, де пристань, бо скелі, мов вежі стрімчасті,

536] Наче стіною обабіч її обняли, що й не видно

537] Храму від берега. Тут я побачив — це перший знак віщий —

538] Четверо коней, мов сніг отой білий, в широкому полі

539] На пасовиську. Тут батько Анхіс: «О земле гостинна,

540] Заповідаєш нам війни, тож коней для бою плекають,

541] Це ж бо війною грозить. Та коней колись ми привчили

542] Воза тягти і, впряжені в ярма, вже слухають віжок,

543] Отже, й надію на мир нам ворожать». І от ми благаєм

544] Ласки святої в Паллади у зброї дзвінкій, яка перша

545] Нас привітала. При вівтарі чола у шати фрігійські

546] Ми загортаємо й, за заповітом Гелена суворим,

547] Шану належну складаєм богині Юноні аргівській.

548] Й без зволікання принісши, як слід, обітовані жертви,

549] Роги покритих вітрилами рей до моря звертаєм,

550] І покидаємо грецькі оселі і ниви непевні,

551] Й бачимо далі затоку Таренту, як правда, що кажуть,

552] Місто Гераклове й далі навпроти — Лацінська богиня

553] Й замки кавлонські, а сам Сцілацей, що судна всі трощить.

554] Далі видніє з-за хвиль уже Етна, гора трінакрійська,

555] Здалека чути могутній рев моря й удари об скелі;

556] Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безодні

557] ,Води гуляють і хвилі довкола піском обертають.

558] Батько Анхіс на це мовить: «Ой, правда, це славна Харібда,

559] Нам-бо Гелен віщував про верхів'я ці й скелі жахливі.

560] Гей же, другове, геть звідси, на весла наляжте старанно».

561] Роблять вони, як він каже, і вже Палінур із них перший

562] Вліво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снасті.

563] Ціла громада ліворуч і вітром, і веслами гнала.

564] То нас до неба крутіж той на вигнутих хвилях підносить,

565] То в підземелля кудись аж до манів несе нас та хвиля. [77]

566] Три рази чули ми голос, як скелі гули у безоднях,

567] Бачили тричі, як піна морськая оббризкала зорі.

568] Цим нас, утомлених, вітер покинув і сонце лишило,

569] Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопів.

570] Пристань там є величезна, безпечна від вітру, спокійна.

571] Та недалеко зловісно гримить всеруйнуюча Етна.

572] То аж під небо хмари вибурхує чорні і клуби

573] Смольного диму, розжарений попіл підносить, то знову

574] Кидає кулі вогненні і ними черкає об зорі.

575] Часом з середини рветься і скелі кругом розкидає,

576] Ними вергає, розтоплений камінь шпурляє до неба

577] Й гучно з найглибшого дна закипає. Розказують люди,

578] Що Енкеладове тіло ця валява тисне, від грому

579] Півобгоріле, що й Етну могутню на нього поклали.

580] Він же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палає.

581] Як утомивши лежанням один бік, він ляже на другий,

582] З гуком дрижить вся Трінакрія, й небо вкривається димом.

583] Цілу ми ніч на ту з'яву страшенну з-за лісу дивились.

584] Не розуміли ми, звідки той гуркіт походить, бо ані

585] Зорі не сяли вогнями, ні обрій також не світив нам

586] Зоряним блиском, але усе небо стемніло й глибока

587] Ніч непогідна у хмари закутаний місяць держала.

588] Заграва другий вже день сповіщала і з обріїв неба

589] Рання зоря розполохала вогкії тіні, як раптом

590] Вийшов із лісу незнаний якийсь чоловік чудернацький,

591] Зморений тяжко, нужденний, обдертий, і руки в благанні

592] До узбережжя простяг. Придивляємось — в бруді страшному,

593] Бороду геть запустив він, а одіж уся репяхами

594] Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нім легко пізнати,

595] Що при озброєнні рідному посланий був проти Трої.

596] Він же, як тільки побачив іздалека зброю троянську

597] Й одіж дарданців, то вигляду цього він трохи злякався

598] й кроки затримав свої, а потім як кинувся раптом

599] До узбережжя з плачем і слізно почав нас благати:

600] «Тевкри, і зорями, й силами неба я вас заклинаю,

601] Згоден я, де б не везли ви мене, лиш візьміть із собою.

602] Я-бо один із данайського флоту, і вам признаюся,

603] Що на троянські пенати війною пішов я.,3а те ви,

604] Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду

605] Киньте, втопіть у безмежному морі. Як згину, хоч тільки

606] Буде потіхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапає

607] Нас за коліна, до ніг припадає. А ми закликаєм,

608] Хай нам розказує, хто він, якого він роду, хай скаже, [78]

609] Що його змушує нам відкриватись. Сам батько Анхіс тут

610] Довго не думає, а подає юнакові правицю,—

611] Родить надію у нім очевидна оця запорука.

612] Зрештою, він, позбувшися страху, розказує ось що:

613] «Я із Ітаки походжу, Улісса нещасного воїн,

614] Ахеменід на ім'я; під Трою пішов я, бо батько

615] Мій, Адамаст, був бідняк,— та краще й мені б така доля! —

616] Тут залишили мене в величезній печері циклопа

617] Друзі, забувши про те, як самі від порогів жахливих

618] В страху тікали вони. Оселя та темна, простора,

619] В пасоці вся від бенкетів кривавих. Зірок досягає

620] Велетень той (заберіть же, богове, ту погань зі світу!),

621] Глянуть на нього не може ніхто, ані слова промовить;

622] М ясо нещасних він їсть і чорну їх кров випиває.

623] Бачив на власні я очі, як двох наших друзів схопив він

624] В руку могутню і геть розтрощив їх об скелю в печері,

625] Сам горілиць простягнувшись; а пасока мила пороги.

626] Бачив, як їв він чорною кров'ю спливаюче тіло,

627] Як між зубами у нього тремтіли ще теплі частини,

628] Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого

629] Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць

630] Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши

631] І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув

632] Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м'ясо

633] Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись,

634] Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом

635] Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили

636] Око його величезне, яке одиноке з-під лоба

637] Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський

638] Чи А

Вергілій Енеїда Переклад М.Білика

Зміст

КНИГА ПЕРША

КНИГА ДРУГА

КНИГА ТРЕТЯ

Вергілій
Енеїда
Переклад М.Білика