Публій Вергілій Марон
Енеїда
[уривки]
Переклад М.Зерова


© Vergilius

© М.Зеров (переклад), І.Стешенко (Лаокоон в. 40-56, 228-250; Книга друга), А.Білецький (книга 4)

Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 437-458.

Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004


Зміст

Книга І

    Заспів

Книга ІІ

    Лаокоон (в. 40-250)

    Руйнування Трої. Еней залишає місто

Книга ІІІ

Книга ІV

    Кохання Дідони (в. 1-89)

Книга V

Книга VI

    Хід до підземного царства (в. 264-435)

    Пророцтво Анхіза про майбутню славу (в. 679-853)

Книга VII

Книга VIII

    Щит Енея (в. 608-731)

Книга ІХ-ХІІ

 


 

Книга І

Заспівом поеми є короткий переказ її змісту і традиційне звертання до Музи. Герой поеми - Еней, син Анхіза, один з троянських проводирів, після зруйнування греками Трої з волі богів і мстивої Юнони, подібно до Одіссея, довго блукає по світу (в поемі Юнона - гонителька Енея і троянців, а Венера - мати Енея - їх заступниця). Нарешті, він прибуває в Італію (Лаціум), де засновує майбутню Римську державу. Гнів Юнони - причина всіх нещасть Енея; а до гніву цієї богині подав привід троянець Наріс, син Пріама (бувши за суддю між трьома богинями, він визнав за найвродливішу не Юнону і не Мінерву, а Венеру); крім того, її непокоїть передбачення того моменту, коли нащадки троянців - римляни - зруйнують Карфаген, який так само перебуває під її заступництвом (в. 1-33).

ЗАСПІВ

Зброю співаю і мужа, що перший з надмор'їв троянських,

Долею гнаний нещадно, на берег ступив італійський.

Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,

З волі безсмертних богів та мстивої серцем Юнони,

Лиха він досить зазнав у бою, поки місто поставив,

Лацію давши пенатів*, а з ними - і плем'я латинське,

І Альба-лонгу стару, і мури високого Рима.

Музо, повідай мені, чим саме розгнівана тяжко

Чи то покривджена чим, цариця богів засудила

На незліченні труди та нещастя побожного духом

Батька й вождя, як богиня,- і гнівом таким пойнялася!

Місто старинне було - фінікійського люду оселя,-

Звалось воно Карфаген на лівійському березі, проти

Тібрових гирел, багате на скарб і завзяття воєнне.

Кажуть, Юнона його шанувала найбільше у світі,

Навіть і Самос забувши для нього; там зброя богині,

Там колісниця її. А на серці в богині бажання,

Щоб Карфаген цей, як Доля дозволить, був паном народів.

Але прочула вона, що від крові троянської плем'я

Вже виростає нове* що міста поруйнує тірійців.

З'явиться люд, підкоритель земель, войовничий та гордий,

Згине в пожарі могутність лівійська: так випряли Парки.

Все те Сатурнія знає і кров ще пригадує свіжу,

Що попід мурами Трої лила за улюблених аргів. [437]

Ще ж ве зів'яли в душі причини скорботи і гніву.

Ще, притаївшися, в серці живуть її й вирок Паріса -

Прикра зневага краси божественної,- й рід ненависний,

І Ганімеда, на небо узятого, шана висока.

Тямлячи все те, вона троянців, хвилею битих -

Все, що зосталось від люті данайців і зброї Ахілла,-

Не підпускала до краю латинського; довго і гірко,

Пасерби Долі, вони усіма проблукали морями.

Стільки страждання лягло на підвалини Римського роду!

Уже сьомий рік мандрують по морях троянці. На шляху до Італії, між Сіцілією і Карфагеном, Юнона насилає на їх кораблі страшну бурю, але прихильний до троянців Нептун, бог морів, приборкує хвилі, і кораблі троянців припливають до берегів , Африки (Лівії), де в Карфагені цариця Дідона радо приймає Енея і його супутників. 4 Венера наділяє Енея надзвичайною красою і запалює кохання до нього в серці .; Дідони. На пошану гостей Дідона влаштовує пишний бенкет, на якому просить Енея розповісти їй докладно про свої пригоди (в. 34-756).

[* Пенати - божества, заступники дому, від яких, за стародавніми віруваннями, походив усякий добробут родини або громади. Підтримувати і зберігати цей добробут мусили генії - охоронці домашнього вогнища - лари. Зображення пенатів зберігалися в табліні (кімнаті за головною залою - атрієм).]

  

 

Книга II

Еней розпочинає своє оповідання про захоплення і зруйнування греками його рідного міста Трої. Щоб добути місто, греки удали, що знімають облогу, і відійшли, залишивши біля мурів Трої великого дерев'яного коня, в якого посадили найкращих воїнів. Грецький шпигун Сінон перейшов до троянців і обдурює їх неправдивими оповіданнями про коня. Даремно Лаокоон, жрець Нептуна, намагається переконати троянців, щоб вони не вводили коня в місто: гадюки, які несподівано з'явились, задушують його і його синів (епізод цей дав тему відомій античній скульптурній групі, що згодом дала привід для естетичного трактату Лессінга «Лаокоон, або про межі живопису і поезії», 1766).

ЛАОКООН

(В. 40-250)

Першим за всіх на чолі, незліченним обсипаний людом,

Лаокоон запаливсь і, з високої башти спустившись,

Здалека крикнув: «Яке, громадяни нещасні, безглуздя

Вірить в одплив ворогів? Чи бачили грецький дарунок,

Щоб він без хитрощів був? Чи не давсь у знаки ще Улісс вам?

Знайте, чи в дереві цім заховались замкнуті ахеї,

А чи громаддя оце проти ваших утворено мурів,

Щоб розглядати будинки і зверху спуститись на місто,-

Чи, може, інша омана, та віри коню ви не йміте.

Що там не є, боюся данайців я навіть з дарами»*.

Мовивши слово це, спис велетенський шпурнув він щосили

В бік тій потворі і їй у закруглені зв'язки на шлунку

Влучив... Спинивсь тоді спис, затремтів, і від того удару

Шлунок порожній загув і глибини його застогнали.

І, коли 6 воля богів і не був нам засліплений розум, [438]

Речник умовив би нас арголійський притулок розбити,

Троя б стояла й тепер, і не впала би вежа Пріама.

Тим часом грецький шпигун Сінон своїм брехливим оповіданням умовляє троянців ввести коия в місто. Лаокоон гине.

Тут несподівано друга, грізніша подія заходить

І на стурбовані наші серця тягарем налягає:

Лаокоон, новообраний жрець моревладці Нептуна, [439]

Саме колов молодого бика на офіру святочну.

Бачим: по тихому морю два змії пливуть велетенські

Збоку, де Тенед лежить (розказую Вам - і здригаюсь!),

І, вигинаючись пружно, до берега поряд простують.

Груди в обох серед хвиль підіймаються; гребні криваві,

Знесені грізно, стоять. Хвости за собою у жмури

Хвилю збирають, і колами в'ються хребти величезні.

Піниться море і плеще, солоне... На берег виходять,

Кров'ю і полум'ям очі горять, лиховісні, неситі,

І язики ворухливі облизують пащу шиплячу.

Всі ми урозтіч, смертельно-бліді,- а вони на палкого

Лаокоона ідуть і, спочатку дітей обвинувши,

Душать обох молодят у сувоях тугих найтісніших,

Зубом отруйним у тіло впиваючись їм неокріпле.

Потім самого його, що на поміч їм кинувся збройно,

Люто хапають і в'яжуть узлами. І от уже двічі

Стан обвинули йому і, шию лускою укритим

Тілом стиснувши, здіймаються ген над його головою.

 

Він же, руками упершись, даремно вузли розтинає,

Кров'ю і чорною скрізь трутиною по тілу облитий,

Крики нелюдські, страшні до зір підіймає високих,

Мовби той рев, що жертвений бик видає недобитий

Край вівтаря, отрясаючи з себе сокиру непевну.

Змії ж обидва, своє довершивши, повзуть до святині

Вишнього замка і там під дахом священним Паллади

Захист знаходять, під кругом щита, біля ніг несмертельних.

 

Тут же новий іще жах до всіх у тремтячії груди

Вкрався, бо чутка пішла, що побила та кара правдива

Лаокоона за те, що священнеє дерево списом

Він уразив, що злочинний спис він у спину направив.

Всі закричали, тягти щоб до храму подобу, богиню ж

Треба благать.

 

Мури руйнуєм тоді та будинки міськії ламаєм.

Всі до роботи взялись,- вмить підкочують дужі колеса,

Щоб покотити коня, й конопляними віжками тягнуть

Шию. І входить тоді в наші мури та згубна споруда

Зброї всередині повна... Дівчата ж і хлопці тим часом

Йдуть і співають пісень і каната торкнутись хоч прагнуть,

Кінь же погрозливо йде і в середину міста ввіходить.

Рідний мій краю, і ти, Іліоне, оселя безсмертних,

Славнії мури троян! На порозі чотири аж рази

Кінь той спинявсь, і в нім віддавалася дзенькотом зброя.

Ми ж, од захвату сліпі, стоїмо на своєму й, безглузді,

В башті священній своїй встановляєм жахливу потвору.

Тут і Кассандра вуста для пророчого слова одверзла,

Та їй не вірив ніхто із обдурених богом троянців.

Ми ж, безталанні, яким наближалась остання година.

Храми богів урочисто всі зеленню вбрали у місті. [440]

[* В оригіналі: Quidquid id est, timeo Danaos et dona ferentes. Вираз цей став прислів'ям.]

 

РУЙНУВАННЯ ТРОЇ. ЕНЕЙ ЗАЛИШАЄ МІСТО

Далі описується ряд жахливих епізодів руйнування Трої: греки тягнуть полонену дочку Пріама, віщунку Кассандру, яку даремно намагаються відбити воїни Енея; один із грецьких вождів убиває старого Пріама біля його родинного вогнища. Опір безнадійний: сама Венера з'явилася Енееві і вмовляє його тікати з своїми близькими людьми. Але старий Анхіз, батько Енея, не згодний на це: Еней готовий удруге кинутися в бій.

Знов я меча причепив і, приладивши добре, в лівицю

Щит я поклав, а за цим лаштувався вже вийти із дому...

Тільки на ґанку умить моя жінка до мене припала

Й, ноги обнявши мені, простягнула до мене Іула.

«Вваж,- як на смерть ти ідеш, то на все нас бери із собою:

А як, досвідчений, ти покладаєш надію на зброю,

Перше наш дім захисти. Бо на кого ти кинеш Іула?

Батька на кого лишиш і свою, як ти звав її, жінку?»

 

Так говорила вона, і весь дім наповнявся стогнанням...

Тут появилося вмить - аж розказувать дивно вам - чудо:

Раптом між рук та обличчя у батька сумного та жінки

Вогник маленький якраз із дитячого чола Іула

Світло почав проливать, доторкатись до хлопця, лизати

Кучері в нього м'які і до чола від маківки гратись.

З остраху ми тремтимо, та волосся, укритеє в пломінь,

Струшуємо і ллємо на вогонь той освячений воду.

Батько ж Анхіз на той час зняв до зір свої очі веселі

І до небес простягнув свої руки з такими словами:

«Дужий Юпітеру наш, коли чим тебе можна вблагати,-

Згляньсь тоді, батьку, на нас і, як наша побожність достатня,-

Дай допомогу ти нам і про це об'яви своїм знаком».

Ледве це мовив старий, як ліворуч розлігся раптово

Гуркіт, і в небі, в пітьмі прокотилась зоря, за собою

Зоряний хвіст потягла і пролинула з світлом великим.

Бачимо ми, що вона, прошумівши над дахом високим,

Геть у Ідейськім гаю*, яснозорая, десь заховалась,

Тільки покинувши слід: борозна тут межею тонкою

Світить, і сіркою скрізь все окбло курить неймовірно,

Здолано батька тепер: знов угору він раптом підвівся

І повернувсь до богів і до зорі святої з благанням:

«Нині забари нема. Я іду, куди ви велите нам,

Рідні пенати, а ви захищайте мій дім та онука.

Ви сповістили мене, так що Троя під захистом вашим.

Сину, корюсь я тобі і з тобою іти не відмовлюсь».

Так він сказав, і умить став вогонь через мури з'являтись,

Аж від пожеж незгашенних повіяло жаром близенько.

Мовив я: «Ну лиш сідай, дорогий мені батьку, па плечі,

Сам я і шию схилю,- твій тягар не важкий мені буде.

Що там не випаде нам, небезпечність ми стрінемо разом,

Приймем і визвіл удвох. Хай маленький Іул виступає

Теж біля мене й здаля хоч слідкує за нами дружина. [441]

пи ж, мої слуги, усе, що скажу я, в ушах зберігайте:

З міста як вийти у даль, то там буде могила й Цереря

Ниві покинутий храм; там же б й кипарис старовинний,

Що вже багато він літ через предків побожність існуй.

От до тих місць через різні шляхи й зберемось ми всі вкупі.

Ти ж тепер, батьку, бери наші святощі й різних пенатів,

Я бо допіру від січ та убивств одійшов,- то й не личить

їх доторкатись мені, аж поки в живущому струмі

Я не обмиюсь».

 

Так я сказав, і тоді на похилену шию та плечі

Одяг кладу я і лев'ячу шкуру і потім підходжу

До тягара, а Іул, мій синок, вже схопивсь за правицю

І по слідах моїх йшов, не встигаючи стежить за батьком;

Ззаду дружина пішла. Ми йдемо по місцевостях темних,

І от тепер-то мене, що ні льоту списів не лякався,

Ані ворожих полків, що насупроти мене стояли,

Всякий жахає вітрець, всякий звук мою душу бентежить:

Так, розхвильований, я за тягар свій тремчу й за дорожніх.

Я аж до брами сливе наближавсь, завертаючи майже

Всю вже дорогу, коли доторкнувся до вух моїх раптом

Гомін швидкої ходи, і мій батько, що в темряву зорив,

Скрикнув: «O сину мій, сину, тікай, бо вже ворог за нами.

Я уже й сяйво щитів і блискучую мідь на нім бачу».

Тут невідомо яке божество, неприхильне до мене,

Розум мені відняло. Бо коли я метнувся тікати

Вбік від дороги і вдавсь на розпуття з відомого шляху,-

Тут на мій сум чи то викрала Доля дружину Креусу,

Чи заблудилась вона і спочити утомлена сіла,-

Хто його зна, тільки нам не вернулась пізніше на очі,

Та про загублену я не раніше згадав, обернувшись,

Як досягли ми уже до могили й священного здавна

Храму Церери: її бракувало на зборах самої.

Так ошукала вона чоловіка, супутників, сина...

Світе, кого із людей та богів я не гудив, безглуздий?

Навіть нічого страшніш у спустошенім місті не бачив.

Я доручаю тоді своїм друзям Асканія, хлопця,

Батька й пенатів усіх і в яру їх глибокім ховаю,

Сам же до міста біжу і надітою зброєю сяю,

Всі небезпечності я присудив потерпіти, по Трої

Зпову пройти і біді свою голову знову підсунуть.

Я повертаюсь до мурів і хмурого брами порогу,

Звідки раніш я тікав, і, сліди розглядаючи власні,

В темряві ночі біжу та дружини очима шукаю.

Скрізь мене острах бере і лякає сама мовчазливість.

Згодом вертаюсь я в дім,- може, якось вона випадково

Знов завітала туди? - Але в дім увірвались данайці.

Вже й ненажерний вогонь із високої стріхи женеться

Вітром, і полум'я зверху лютує й бурхоче в повітрі.

Далі я йду і дивлюсь на палати Пріама й на башту:

Бачу я тут в спорожнілих вже портиках храму Юнони, [442]

Фенікс** та хижий Улісе, що обрало їх вартовими,

Здобич усю стережуть. У це місце скарби з Іліона

Купами зносять: з запалених храмів жертовники божі,

З золота чистого чари, усе награбоване вбрання.

Злякані вкрай матері і хлоп'ята так само стояли

Там навкруги.

 

От я наважився сповнити голосом темряву ночі,

В вулиці я закричав і, зітхаючи марно, Креусу,

Журний, почав викликать і гукать її знову та знову.

 

А як шукав я її та блукав по будинках похмурий.

Раптом з'явилось мені безталанне Креуси обличчя,

Вся її постать, хоч вища далеко від знаної мною...

Я остовпів, розгубився, й мій голос прилип до горлянки...

Так от сказала вона і зняла з мене клопіт усякий:

«Годі, немає чого мордувать себе сумом безглуздим,

Любе подружжя моє. Приключилося все це з веління

Неба; чи Доля тобі боронила в дорогу Креусу

Вивести, чи не бажав сам Олімпу високого батько.

Ти ж по широких морях наблукаєшся з статками досить...

Потім дістанешся в край ти Гесперський***, де Тібр наш Лідійський

В тихій своїй течії по ланах пробігає родючих.

Там тобі буде гаразд: там і царство, й царівна-дружина

Ждуть тебе, друже, давно - кинь же плач свій по любій Креусі.

Я не побачу осель мірмідонів чи гордих долопів****,

Я до ахейських жінок не піду як рабиня,- не дурно ж

Я - Дарданіда дружина й самої Венери невістка...

Мати велика богів на цім місці трима мене в себе.

Ну, прощавай же тепер і люби тільки спільного сина».

Мовивши все це, розвіялась зразу в повітря легкеє,

Я ж тільки гірко ридав, та промовить не міг їй ні слова...

Тричі старався руками я шию її обхопити,

Та, хоч обнята, вона все виходила з рук моїх тричі;

Наче легенький вітрець, наче сни ті крилаті, прозорі.

Згаявши так усю ніч, повернувсь я, нарешті, до друзів...

З гуртом товаришів Еней відбуває до надбережних гір, щоб там перечекати, коли відійдуть греки (в. 795-804).

[* Іда - гора на південь від Іліона.]

[** Фенікс - грецький воїн, син Амінтора, супутник Ахілла в троянській війні.]

[*** Тобто західний, від грецького слова «геспера» - вечір, захід.]

[**** Долопи - фессалійське плем'я, що жило по узгір'ях Пінду.]

  

 

Книга III

Еней далі розповідав про свої мандрування, що почасти нагадують мандрування Одіссея в поемі Гомера. Він дорогою відвідує Фракію, Дедос, Кріт; буря заносить його кораблі до Строфадських островів, де троянцям доводиться витримати сутичку З крилатими потворами - гарпіями; врятувавшись від них, далі Еней зустрічає в Епірі віщуна Гелена (сина Пріама) і напівзбожеволілу від горя вдову Гектора Андро-маху; об'їжджаючи Сіцілію, Еней тільки здалека побачив кіклопа Поліфема, якого осліпив Одіссей, відібрав грека Ахеменіда, якого Одіссей випадково забув у печері кіклопа. Нарешті кораблі припливають до затоки Дрепану, у північно-західній Сіцілії. Тут помирає Анхіз. Еней скеровує свої кораблі до Італії, але буря (описана в першій книзі) відкинула його до африканських берегів (в. 1-718). [443]

  

 

Книга IV

КОХАННЯ ДІДОНИ

(В. 1-89)

Отже, цариця давно вже, тяжкою потята любов'ю,

Рану на серці ятрить і вогнем пожирається тайним.

Мужа відвагу велику в душі уявляє та славу

Роду його; залишились прикуті до серця обличчя,

Мова, спокою приємного пристрасть не дасть її тілу...

Тільки наступного дня освітила всі факелом Феба

Землі та вогку Аврора усунула тінь з небосхилу -

Так до сестри дорогої недужа на пристрасть звернулась:

«Анно, як, сестро, мене у ваганні сновиддя лякають!

Хто цей чужинець, недавно до нашого міста прибулий,

Що і обличчям прекрасний, і духом, і в зброї найперший?

Думаю, певність моя ж не даремна, що з роду богів він.

Боязкість душі низькі видає. Ах, його як нещадно

Кидала доля! Як дивно розказував нам він про війни!

Якби назавжди я раз не поклала собі остаточно,

Що не з'єднаюся більше ніколи я путами шлюбу,

Скоро і перше кохання смертю мене ошукало;

Якби мені не набридли ті ложа та факели шлюбні,-

Мабуть, єдиній оцій я піддатись могла би спокусі.

Анно, признаюсь, по смерті нещасного мужа Сіхея,

Як тоді брат чоловічою кров'ю оббризкав пенатів,

Цей лиш чуття прихилив і ще більш підштовхнув до падіння

Дух занепалий мій. Давнього полум'я бачу ознаки.

Краще волію, проте, щоб земля підо мною розкрилась

Чи всемогутній отець перуном мене скинув до тіней,-

Аж до тих тіней поблідлих Ереба у ніч глибочезну,-

Перш ніж, Чесното, порушу тебе я й закон твій зламаю.

Той вже, хто перший з'єднався зо мною, кохання моє все

Геть відібрав і нехай же його береже у могилі».

Мовивши все це, рясними слізьми свої груди змочила.

Анна таке відповіла: «O сестро, миліша за світло,

Чи ти, самотня й засмучена, молодість всю промарнуєш,

Ані дітей, ані радощів ти не пізнаєш Венери?

Думаєш попіл отой пильнувать або Манів могильних?

Добре; раніше сумну женихи не могли прихилити

Ані з Лівійських країв, ані з Тіра: зневажений Ярба

Й інші вожді, що для славних годує земля африканська

Подвигів: навіть приємній чинитимеш опір любові?

Чи не спадає на думку, в чиїх ти полях оселилась?

Тут Гетулійські міста, їхнє плем'я нездблане в війнах

Нас і Нуміди безвузді* й оточує Сірта відлюдна,

Далі пустиня безвідна й країна простора доволі

Лютих Баркеїв. Скажу що ж про війни у Тірі й погрози [444]

Брата твого**?

Отже, гадаю, що з волі богів і з Юнони сприянням,

Вітер погожий сюди скерував кораблі іліонські.

Місто, яке ти, о сестро, побачиш отут! Що за царства

З шлюбу такого постануть! В союзі із зброєю тевкрів

Слава пунійська наскільки зросте в перевершених справах!

Згоди благай у богів, учиняючи вгодні їм жертви,

Гостя ще більше пильнуй і вигадуй причини забари,

Поки на морі лютує зима й Оріон дощовитий,

Судна ж розбиті».

 

Після цих слів запалила їй душу гарячу любов'ю.

Серцю надію дала і, напевне, від стиду звільнила.

Спершу до храмів ідуть, близ жертовників ставши, благають

Дозволу; обраних там за звичаєм вбивають двозубих***

Фебу, Ліею-отцю й, що закони поклала, Церері,

Першій з усіх їх - Юпоні, що пута зав'язує шлюбні.

Держачи в правій руці патеру****, прекрасна Дідона

Білій корові сама вино виливає між роги.

У переддвер'ях богів до жертовників жирних підходить,

Жертвами день починає і в грудях овечих відкритих

Нутрощі жадно живі ще досліджує оком уважним.

 

Ах, ворожбитський нерозум! Хіба обітниці безумній

Та ворожба допоможе? Тим часом кісток поїдає

Полум'я мозок м'який. Мовчазна все не гоїться рана

Глибоко в серці. Згораючи, місто обходить нещасна

В цьому безумстві Дідона, немов олениця стрілою

Здалеку вражена влучно у крітських гаях необачна

Тим пастухом, що кинув летюче залізо, непевний

Наслідку, та ж, біжачи поЧяісах і по горах Діктейських,

Все ще блукає; смертельна стирчить очеретина в боці.

Нині з собою Бнея між мурами водить, фортеці

І сідонійські багатства показує й прибране місто;

То починає казати, але на півслові затнеться;

Потім увечері знову на бенкет запрошує гостя,

Знов про Троянські події, безумна, почути бажає,

Поки ж розказує він, то очей не відводить від нього.

Потім, як вийдуть, і місяць блідий вже, що сонце зміняє,

Світла відбавить і зорі нахилені снам промовляють,

В домі порожнім сама на покинутім ложі сумує,

Лежачи там. Як відсутній відсутнього чує і бачить,

Чи на колінах держить вона, вражена схожістю,

Іола Довго, але ошукати любов невимовну не може...

Башти початі не більшають, молодь вправлятись у зброї [445]

Кинула. Порт, що будований був на війну, й бастіони

Гаять в роботі; перервані, всі припинились будови:

Визубні мурів гігантські й споруда не нижча від неба.

Юнона хоче віддалити Енея від Італії і тим врятувати в майбутньому свій улюблений Карфаген. Вона сприяє здійсненню мрій Дідони. Але чутка про це доходить до лівійського царя Ярби, який мав намір одружитися з Дідоною. На його молитву Юпітер через Меркурія наказує Енееві залишити Карфаген. Еней підкоряється: ні прохання, ні докори Дідони не можуть його затримати. Дідона в розпуці, побачивши, що троянські кораблі відпливають, проклинає Енея і заподіює собі смерть на вогнищі.

[* «Безвузді», бо не вживають вуздечок, тобто вправні вершники.]

[** Погрози Шгмаліона, брата Дідони, який убив її чоловіка й заволодів Тірій-ським престолом, примушують гадати, що він готується до війни.]

[*** «Двозубі», тобто жертовні тварини, особливо вівці, що мають у нижній щелепі вісім різців, два з них уже замінилися більшими її міцнішими (в півтораків).]

[**** Патера - жертовна чара.]

  

 

Книга V

Еней знову пливе до берегів Італії. Але буря приганяє його кораблі ще раз до берегів Сіцілії, де він улаштовує ігри на відзнаку річниці смерті свого батька Анхіза. Але мстива Юнона через свою вісницю Іріду підбурює троянських жінок підпалити флот; пожежу пощастило ліквідувати тільки тому, що вчасно полив великий дощ, який послав Юпітер на щиру молитву Енея. Залишивши в Сіцілії кволих і втомлених, Еней відпливає, прямуючи знову до берегів Італії. Цим разом усе минає щасливо; а що щастя ніколи дурно не дається, то гине «один за багатьох» - керманич Енея Палінур, який, заснувши, впав у море.

 

 

Книга VI

Еней нарешті висаджується на італійському березі; тут він близько міста Кум відвідав печеру віщунки Сівілли. Від неї Еней дізнається, що заснування нового царства на Італійській землі коштуватиме йому дуже багатьох, страшних зусиль. Але, готовий на все, Еней просить у віщунки дозволу побачитись з тінню померлого батька Анхіза: вхід до житла тіней недалеко Кум, і туди можна дістатись тільки за допомогою Сівілли. Сівілла погоджується. Поховавши одного з своїх супутників, сурмача Мізена, і принісши жертву підземній богині Прозерпіні, Еней потрапляє в підземне царство. Тут за зразок Вергілій узяв відповідне місце з «Одіссеї», але й сам цей епізод «Енеїди» був одним із зразків для літератури середньовічних візій і для славнозвісної поеми Дайте «Божественна комедія». Описується вхід до пекла, натовпи тіней, що дожидають перевозу через підземну ріку або болото Стікс в човні перевізника Харона; між цими тінями Еней зустрічає свого керманича Палінура, але не може взяти його, непохованого, до себе, в човен Харона. За Стіксом триголовий пекельний пес Цербер кидається на Енея, але Сівілла шпурляє йому снотворне зілля, і вони щасливо минають цю потвору (книга VI, в. 264-435).

ХІД ДО ПІДЗЕМНОГО ЦАРСТВА

(В. 264-435)

Душі чиє володіння, боги, і ви, тіні беззвучні,

Хаос, і ти, Флегетонте, місця мовчазні серед ночі,

Хай, що я чув, розповім все і, з вашого дозволу, речі

Я розповсюджу занурені глибоко в землю і в морок!

Йшли самотою вони там, у сутінках ночі незримі*,

Вздовж через Діта будови порожні та царства примарні:

Так у непевному місяця світлі, сумнім, ненадійнім,

Путь по лісах манячить, коли присмерком небо затягне

Батько Юпітер і ніч обезбарвить околишні речі.

Перед самим переддвер'ям у першому вході до Орка [446]

Сум притулився, а з ним і месниці поруч Турботи.

Тут і Хвороби безкровні живуть, і засмучена Старість,

Голод на лихо підмовний, і Страх, і Нестаток огидний,

Теж і жахливі на вигляд примари там - Смерть і Страждання.

 

З ними ж, споріднена з Смертю, лежить Летаргія й зловтішна

Заздрість, а супроти них на порозі Війна смертоносна,

Ложа залізні стоять Евменід і Незгода безглузда,

Що на волосся зміїне скривавлену пов'язку в'яже.

Там посередині руки старі і гілля простягнула

Ільма тінява, гігантська, де марні житло своє мають

Сни, як то кажуть в народі, й під кожним листом причаїлось

Сила страховищ, крім того, до різних подібні тварин всі,

Перед дверима Кентаври і Сцілли стоять двоголові,

І Бріарей спочиває сторукий, і Гідра Лернейська,

Страшно сичить там Химера, озброєна полум'ям в пащі,

Гарпії там, і Горгони, і образ тритільної тіні**.

Раптом за меч тут схопивсь, тремтячи перед привидом грізним.

Вийняте лезо Еней на ці зустрічні тіні наставив

І, не сказала б супутниця мудра, що це лише тіні

Пурхають, привиди лиш в оболонках порожніх без тіла,

Кинувся б він і даремно мечем уражав би примари.

Звідси дорога на Тартар веде вже до хвиль Ахеронту.

Тут каламутна безодня кипить і, у нуртах широких

Весь перемішаний з мулом, пісок у Коціт виригає,

Води жахливі оці сторожить перевізник і ріки,

Брудом страшенним укритий Харон: борода сивиною

Нечепурна пойнялась, і жевріє зір нерухомий,

Плащ той забруднений грубим вузлом йому висить на плечах,

Човен відштовхує сам він жердиною й ставить вітрила.

І на судні, що іржею пойняте, тіла перевозить.

Літній уже, але повна снаги його старість зелена.

По берегах порозкидані товпи сюди натискають,

Мужі стоять і матрони, позбавлені подиху трупи,

Постаті славних героїв, дівчата, що вмерли до шлюбу,

І юнаки, що в батьків на очах у вогні спопеліли.

Так по лісах незліченне, як холодом першим повіє,

Листя пожовкле летить; так від спінених моря безодень

На суходолі збиваються птиці, як рік непогожий

Гонить за море їх всіх у землі, що сонцем зогріті.

Ставши на березі, дехто благає собі перевозу,

Руки простягти вперед, бо іншого берега прагне.

Хмурий, проте, той весляр, то тих обирає, то інших;

Декого й зовсім далеко держить від пісків надбережних.

Прикро дивує Еней і, зворушений галасом диким,

Мовить: «Скажи мені, діво, що треба тим людям на річці?

Хочуть чого всі ці душі? Чому це він тим залишатись

Каже на березі, тим же на синій воді веслувати?»

Коротко так відповіла жрекиня йому довголітня:

«O порождіння Анхіза, богів найпевніший нащадку, [447]

Бачиш глибокі Коцітові води й болото Стігійське,-

Ним і боги присягатись бояться й порушити слово.

Всі, кого бачиш отут,- це юрба непохованих бідна,

Цей перевізник - Харон, з ним же тільки поховані їдуть,

Бо не дозволено тих перевозити перше по хвилях

Від берегів цих страшних, ніж в могилах їх кості спочинуть;

Круг берегів тут блукають і пурхають ціле століття:

Тільки тоді вже, допущені, води бажані побачать».

Спершу затримавшись, знову нащадок Анхіза відходить,

Мислячи довго й, зворушений долею душ тих сумною,

Бачить скорботних, позбавлених шани лежати в могилі,

Там він Левкаспа й призвідця лікійського флоту Оронта,

Тих, які з Трої по моря шляху прибули вітряному

Й згублені Австром, що в воду затяг кораблі й моряків всіх.

Ось серед них і керманич блука Иалінур, що допіру

На перегоні Лівійськім, пильнуючи зір мореплавних,

Скинутий раптом, у хвилі звалився з корми вниз крутої.

Ледве його розпізнавши у темряві дуже сумного,

Спершу звернувся отак: «Хто з безсмертних тебе, Палінуре,

Вирвав із нашого кола, в безоднях морських утопивши?

Все розкажи мені. Бо по цей день правдомовний, надійний,-

В цім лише слові мене ошукав Аполлон-віщувальник,-

Він же мене запевняв: «Без утрат і напасті щасливо

Дійдеш Авзонії***. Що ж тепер важать його віщування?»

Мовить керманич: «Ні! правду триніг віщував тобі Феба,

Сину Анхіза,- не бог утопив мене в морі бездоннім,

Бо ж і кермо корабельне, якого я міцно тримався,

Човном керуючи, я одірвав і потяг за собою,

В море упавши. Та, свідчуся морем тобі непогожим,

Я не за себе тоді жахавсь, а боявся за тебе,

Що без керма й без керманича, посеред нурт опинившись,

Твій корабель не спроможеться більшої витримать бурі...

Три непогодяні ночі носив мене Нот ошалілий

На бурунах тих високих, і лиш на четвертий світанок,

Хвилею знесений, я Італійськую землю побачив.

От і до берега я досягнув і вже був у безпеці,

Але тубільці лихі, що мене уважали за здобич,

Збройно напали на мене, коли я в намоклому вбранні,

Весь обважнілий, хапався за виступи скель прямовисних.

Нині ж я іграшка вітру та хвиль на глухім узбережжі.

Радісним сяйвом небес і повітрям тебе заклинаю,

Батьком померлим і Юлом - надією серця новою:

Визволь мене і в недолі моїй поможи, бездоганний.

Гавань Велінську знайди і землею посип моє тіло

Або, як знаєш ти путь, що тобі показала напевне

Мати-богиня,- адже ж неможливо без божої сили

Перепливати ці ріки страшні, це болото Стігійське,-

Руку нещасному дай, відведи через води з собою,

Хай хоч по смерті я мирно спочину в оселі спокійній». [448]

Так говорив він, а віща пророчиця так відказала:

«Звідки таке, Палінуре, у тебе бажання жахливе?

Ти, непохований, води Стігійські побачиш і далі

Води страшних Бвменід і на берег без дозволу зійдеш?

Не сподівайся ж благанням одвічний закон одмінити,

Але нехай моє слово потішить тебе у скорботі.

Знай, що сусідня по всіх тих містах та околицях людність,

Вражена явищем з неба, з костей твоїх зніме наругу,

Насип зробивши могильний і честь тій могилі віддавши;

Матиме вічно те місце віднині ім'я Палінура».

Після цих слів весь розвіявся сум, і турбота у нього

З серця зійшла вже. Та пам'ять і назва його звеселяють.

Далі рушаючи в путь, до ріки подорожні доходять.

Ледве від плеса Стігійського їх постеріг перевізник,

Як вони, гай мовчазний перейшовши, до човна прямують,

Зразу ж до них удається і так нарікає словами:

«Хто б ти не був, що при зброї ідеш до потоків підземних,

З місця не руш, відповіж, звідкіль ти, чого тут потребуєш?

Тут лише місце для тіней, і Сну, і сновійної Ночі;

Тіла живого не можна везти на стігійському плоті.

З внуком Алкея**** не радий я був, що колись тут зустрівся,

Взявши на човен колись Піріфоя з Тесеєм - так само,

Хоч і безсмертного роду вони і в боях непоборні:

Той, триголового сторожа-пса ланцюгом полонивши,

Витяг тремтячого геть з-під трону царського, зухвалий,

Ті ж господиню наважились Дітову викрасти з дому».

Коротко так Амфрісійська***** на це відказала Сівілла:

«Наміру злого немає у нас, а тому не турбуйся:

Не для насильства ця зброя, а твій воротар велетенський

Хай досхочу гавкотнею знекровлені тіні лякає,

Хай, як раніше, пильнує Плутонів поріг Прозерпіна.

Троєць Еней, знаменитий мечем і побожністю знаний,

Сходить до батька свого під землю до тіней Ереба,

Але, як приклад такої пошани тебе не зворушить,

Може, тоді оцю гілку****** (і, вийнявши з шат, показала)

Ти вже пізнаєш». Гнівливе його заспокоїлось серце.

Більш ані слова. Здивований він подарунком почесним -

Віткою Долі,- давно вже не баченим тут під землею,

Свій корабель темнобокий на берег наводить кормою,

Тіні зганяє, що там скрізь по лавах довженних сиділи

І на розчищене місце Енея великого садить.

Тут застогнав під вагою надмірною човен легенький.

Ринула твань усередину через краї і щілини.

Так перевіз і Сівіллу й героя по водах безпечно

Й висадив їх на багнистому грунті в густі очерети.

Цербер потворний околицю гавканням всю ту сповняє,

Звір триголовий, навпроти мандрівних в печері простертий. [449]

Бачивши віща, як шия йому настовбурчилась гаддю*******

Тісто снотворне, медове, також з чарівними плодами.

Кидає. Тут, роззявляючи три ненажерливі пащі,

Пес пожирає пиріг, витягає довженную спину

І, на землі розпростершись, печеру усю затуляє.

Тільки заснув, наче мертвий, той сторож, Еней поспішає

Швидко на берег ступити, звідкіль повороту немає.

Підземне царство складається з п'яти відділів. У першому перебувають душі померлих дітей, у другому - душі тих, кого неправильно присуджено до смерті, в третьому - самогубці, в четвертому - жертви кохання і між ними - Дідона, з якою Еней намагається поговорити, але вона від нього відвертається; в п'ятому відділі перебувають тіні героїв. Далі, оточений вогненною рікою Флегетоном, розташований за високим муром Тартар - місце мук грішників: Еней туди не спускається, і про цей відділ підземного царства йому розповідає Сівілла. А далі - щасливі Єлісейські поля (Елізіум), місце, де перебувають праведники. Тут Еней зустрічає Анхіза.

[* Еней і Сівілла.]

[** Тобто Геріон, тритільний велетень, убитий Гераклом.]

[*** Авзонія, або Аусонія - Італія (від назви народу - авзони, тобто оски). ]

[**** Внук Алкея або Алкід, тобто Геракл.]

[***** Тобто Сівілла, жриця Аполлона, який колись пас череди царя Адмета на берегах фессалійської ріки Амфрісу.]

[****** Чарівна золота гілка, яку зірвав Еней, спускаючись у підземне царство.]

[******* У Цербера на шиї замість шерсті - змії.]

 

ПРОРОЦТВО АНХІЗА ПРО МАЙБУТНЮ СЛАВУ

(В. 679-853)

Батько Анхіз на той час у глибокій долині уважно

Переглядав до наземного світу призначені душі.

Пильно очима водив по власному племені; бачив

Щастя ііотомків і долю, і лік їх увесь незчисленний;

Постаті кращих героїв і подвиги ввік незабутні.

Та як побачив Енея, що йшов через луки назустріч,

Руки простяг пін до нього обидві; на радощах слізьми

Лиця старі окропив, і голосом зрушеним мовив:

«Так, ти нарешті прийшов. Твоя щира до батька прихильність

Всі подолала завади, усі перешкоди. Я можу

Глянути в очі тобі і голос почути знайомий.

Правда, я так і гадав. Я думав, прибудеш ти, сину.

Дні з нетерпінням я числив, і от моя мрія збулася...

Через які ж ти моря переплив? По яких суходолах

Ти перейшов? І в яких побував небезпеках, коханий?..»

 

«Батьку,- промовив Еней,- твій образ, такий сумовитий,

Часто являвся мені і кликав за брами підземні...

Наші човни на Тірренському морі. Дай стиснути руку,

Дай же, мій батьку, обняти тебе... Не тікай від обіймів».

Так говорив він і сльози струмив із очей неутішних.

Тричі хотів він обвити руками Анхізову шию,-

Тричі з обіймів йому уривався укоханий образ.-

Так, ніби вітер легкий, ніби сонна примара крилата.

 

От уже бачить Енеії захисну та глибоку долину,

Гаєм порослу зеленим і тихого шелесту повну,

Де супокійні оселі потік обмиває Летейський.

Над берегами, над плесом людські племена і народи

В'ються, літають, немовби улітку погожої днини

Бджоли по луках зелених, над цвітом рясним, розмаїтим [450]

І коло білих лілей: бринять і гудуть сіножаті.

Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька:

«Що то за хвилі тремтять в далині і що то за люди

Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?»

Відповідає Анхіз: «То душі, що вдруге судилось

Тіло їм земне узять. До Летейської хвилі припавши,

В водах спасенних її вони п'ють забуття довгочасне.

Хочу уже я давно тобі показати наочно

Рід твій майбутній і славних нащадків твоїх полічити,

Щоби зо мною радів ти, Латинського краю дійшовши».

Насамперед Анхіз пояснює Енееві піфагорійську (Піфагор - грецький філософ VI ст. до н. є., який залишив спогад про себе в нашій математиці) теорію походження, очищення і перевтілення душ («метемпсихоз»). Душі, яким судилося ще раз жити на землі, п'ють із ріки Лети забуття того, чим вони були до народження. Потім вони переселяються в Елізіум, де очищаються, і після того можуть вертатися на землю і знову жити. Далі Анхіз показує Енеєві його майбутніх нащадків і віщує про майбутню римську славу.

Син Енея, Асканій, або Юл, збудує місто Альба-Лонгу, де царюватиме Сільвіії [також син Енея від шлюбу з Лавінією, його наступник Сільвій Еней (763), Прока і Нумітор, дід Ромула й Рема, міфічних засновників Римської держави]. Близнята Ромул і Рем народились від дочки Нумітора, весталки Реї Сільвії (інакше Ілії), яку покохав бог Марс. Покинутих напризволяще, їх вигодувала вовчиця. За переказом, Ромул 753 р. заснував Рим. Від Ромула Анхіз переходить безпосередньо до цезаря Августа - захисника Вергілія: вшановується його царювання, яке відроджує «золотий вік» (в. 790-807).

«Нині Дарданського роду в майбутньому суджену славу,

Кращих нащадків твоїх італійського племені й крові,

Світлих героїв, що наше імення у спадщину візьмуть,-

Все я тобі покажу й прочитаєш ти власную долю...

Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить,

Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу

Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне.

Сільвій ім'я його буде, твоє поріддя останнє,

Старощів пізніх твоїх нагорода, Лавінія-мати

В лісі догляне його і на батьківське царство поставить.

І Альба-Лонгу стару він під скіпетр наш завоює.

Цей от, найближчий, це Прока, троянського племені слава;

Нумітор далі і Капій, і той, хто тебе нагадає

Іменем, честю, побожністю - Сільвій Еней, коли тільки

Доля дозволить йому царювати у місті Альбанськім...

Що за юнацтво, поглянь! Скільки сили у них бойової!

Скільки вінків горожанського дуба* їм чола вінчає;

Ці тобі Габії чесні осадять, Номент і Фідену;

Ті Коллатінські мури складуть на гірських стромовинах,

Болу, Пометію, Кору і Фавна святе городище! -

Назви повік голосні на землях, не названих нині.

«Далі за дідом, дивися, син Марса іде до престолу,

Ромул, що Ілія-мати (славетного кров Ассарака)

В світ приведе. Подивись: двоє пер на шоломі у нього. [451]

Так, його батько богів на діла призначає великі;

Так, під рукою у нього наш Рим величавий огорне

Міддю і владою землю, а духом сягне до Олімпу,-

Рівняву всю семигорбу єдиною взявши стіною,

Благословенний нотомством героїв... Так мати Кібела

Пишно в короні зубчатій по Фрігії йде в колісниці,

Родом божественним горда, сто внуків собі пригорнувши,

Сотню святих небожителів, що на ефірі панують.

Нині зверни свої очі, поглянь на цей рід незліченний.

Все - твої римські нащадки: тут Цезар, тут Юліїв плем'я.

Що попід небо високе величчям своїм піднесеться.

От перед нами і той, що так часто тобі віщували -

Август - герой і нащадок богів, що знову появить

Вік золотий у краю Італійськім, на нивах, де вперше

Щедрий Сатурн царював. І війною собі поневолить

Він гарамантів та індів, що в землях живуть краєсвітніх

За годовими кругами, по той бік од наших сузір'їв,

Де небодержець Атлант розпечені осі тримає.

Вже і тепер пам'ятаючи прикре богів віщування,

З жахом чекають його меотійці і царства Каспійські,

Ждуть і тремтять перед ним береги семигирлого Нілу.

Стільки землі не сходив ні Геракл у поході преславнім,

Як переслідував лань мідноногу і ліс Еріманта

Від кабана визволяв, і Лернейську поборював Гідру,

Ні переможний Ліей, що веселим ярмом виноградним

Від верхогір'їв Нізейських жене переможених тигрів...

Чи ти вагаєшся й досі у подвигах мужність явити?

Чи й тепер ти боїшся в Авзонських краях оселитись?..»

Далі швидко змінюють один одного образи міфічних римських царів, відомих діячів республіканської доби, доби Пунічних воєн і т. д. (яскравий приклад політичної спрямованості «Енеїди»). Центр ваги-в прикінцевих віршах (в. 845-855), де Вергілііі висловлює своє розуміння історичної місії Риму.

...«Інші майстерніш, ніж ти, відливатимуть статуї з міді,

З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,

Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе

Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання,-

Ти ж пам'ятай, громадянине римський, як правити світом,-

Будуть мистецтва твої: у мирі тримати народи,

Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих».

[* Горожанський вінок (corona civilis) - золота корона з вирізьбленим на ній листям дуба, що давалась на відзнаку за громадські заслуги римським громадянам.]

  

 

Книга VII

3 сьомої книги починається друга частина «Енеїди»; тема цієї книги - завоювання Енеєм і троянцями старого Даціума. Вергілій бере тут за зразок другу епопею Гомера - «Іліаду». Повернувшись із підземного царства, Еней з кораблями пливе на півпіч і дістається до гирла ріки Тібру. Укріпившись в Лаціумі, він укладає спілку з царем латинців Латином, який погоджується одружити з Енеєм свою дочку Лавінію. Але гнів Юнони не припиняється: з її волі йде проти цього шлюбу насамперед дружина Латина - Амата, потім цар рутульський-Турн, якому Лавінію обіцяно раніше. Згода між троянцями та латинцями ламається. Книга закінчується перелічуванням бойових сил обох ворожих сторін. [452]

  

 

Книга VIII

Обидві ворожі сторони шукають союзників. Турн просить допомоги у грецького героя Діомеда, який оселився в Італії, а Енееві уві сні з'являється бог ріки Тібру і підбадьорює його віщуванням, що він збудує місто на тому місці, де знайдуть свиню з тридцятьма поросятами. Підбадьорившись від цього сну, Еней шукає допомоги в аркадянина Евандра, Що мешкає на тому самому Палатінському горбі, де в майбутньому буде центр Рима. Евандр - спокійний ідилічний цар, він дає Енеєві загін війська під проводом свого сина Палланта. Тим часом Венера, турбуючись про безпеку Енея, посилає йому зброю і щит, які викував бог Вулкан; на щиті вибито майбутні подвиги і долю римлян (в. 602-731). Опис щита цікавий, по-перше, як матеріал, який доводить політичну тенденцію поеми і, по-друге, як паралель до такого самого опису в «Іліаді».

Епізоди з римської історії подані в такій послідовності. Спочатку згадується про те, як вовчиця вигодувала родоначальників римського народу Ромула і Рема (в. 630- 635). Потім накреслено деякі моменти стародавньої напівміфічної епохи: 1) Викрадення сабінянок: згідно з міфом, Рим заснували самі чоловіки; щоб здобути жінок, вони влаштували свято, запросили на нього сусідів і, в той час, коли гості-батьки тішилися різними видовищами, повикрадали їх дочок; 2) це викрадення викликало тривалу війну між римлянами й сабінянами (народом царя Тіта Тація); але сабінянки, що стали жінками римлян, кінець кінцем примирили обидві ворона сторони; далі згадуються курети - жителі сабінського міста Куреса; 3) далі йде картина страти римським царем Туллом Гостілієм зрадливого союзника, царя Альба-Лонги Метта (або Меттія) Фуффеція; 4) історія про те, як після оголошення республіки в Римі, цар сусіднього (етруського) народу Порсенна, заступаючись за вигнаного з Рима царя Тарквінія Гордого, обложив Рим, але відступив; це сталося завдяки мужності римлянина Горація Кокліта, що тільки з двома товаришами боронив міст через ріку Тібр, і дівчини Клелії (її взято заложницею, але вона втекла, кинувшись у той самий Тібр; римляни були все-таки змушені повернути її Порсенні, але, повернувшись у полон, Клелія поводилася так відважно, що цар відпустив її на волю, а разом з нею й інших заложників); 5) тоді йде епізод нападу на Рим в 399 р. (вночі галли підкралися під мури римського замка, так званого Капі-толія, і здобули б його, коли б гуси, присвячені богам, не заґелґотіли і не розбудили Марка Манлія, а за ним і інших римських воїнів; звідси й вираз: «Гуси Рим урятували»). Далі як орнамент ідуть окремі фігури: Салії (жерці Геркулеса), Луперки (жерці бога Луперка, римського Пана), Фламіни (15 жерців різних богів); священні щити зроблені подібно до щита, що за часів Нуми впав з неба; постаті підземного царства (де «грішному» Катіліні протиставиться «праведний» Катон) і т. д. [453]

Центральне місце серед цих картин займає, як і слід сподіватись від двірського поета, епізод з недавнього минулого - перемога, яку здобув сучасний цезар Август, тоді ще Октавні, над своїм суперником у прагненні до влади - Марком Антоніем коло західних берегів Греції («Актійський» -від міста Актіума- бій 31 р. до н. є.; близько Актіума острів Левката, в. 677). Бій описано в панегіричному стилі: мають вигляд напівбогів вожді Oктавіан Август, у якого на шоломі «Рідна зоря» (спогад про Юлія Цезаря, якого, за офіціальною легендою, боги перетворили на зорю; див. нижче уривок 12 з «Метаморфоз» Овідія - «Апофеоз Цезаря»), і його воєначальник Агріппа. Проти них - Антоній і його «єгипетська жінка», тобто єгипетська цариця Клеопатра. Бій обертається далі у войовниче змагання римських і єгипетських богів (Марс, Венера, з одного боку, а з другого -Анубіс та інші «потворні» боги). Як відомо, в рішучий момент перелякана Клеопатра наказала своєму флотові відступити; побачивши це, Антонів поспішив слідом за нею, покинувши флот і військо (обоє загинули в Єгипті; згідно з легендою, Клеопатра вмерла, давши вкусити себе отруйній змії). Картини «слави нащадків Енея» закінчуються тріумфом (святом перемоги) Цезаря Августа, що тривав три дні (тому- потрійний). Тут і римський «народ» у великому захопленні і подолані «варвари», що приносять дари; афри (взагалі африканці і, зокрема, карфагенці), лелеги й карійці (народи з Малої Азії), гелони (плем’я з берегів Борисфену-Дніпра), люди з Євфрату (з Месопотамії), морини (з північної Галлії), даги (з теперішнього Дагестану), вірмени (з ріки Араксу) та інші. Наведений уривок красномовно свідчить, що, розказуючи в своєму творі давню казку, поет має на меті уславлення своєї сучасності тобто монархічного режиму та його представника - «божественного» цезаря Августа

ЩИТ ЕНЕЯ

(В. 608-731)

Тут осяйна серед хмар піднебесних з'явилась Венера

Дар несучи, і, в долині затишній побачивши сина

Що понад берегом річки, самотній, шукав прохолоди,

Стала на очі йому і промову до нього звернула:

«От обітниця моя, подарунок тобі від Вулкана

Утвір мистецький його. Не бійся тепер ні лаврентів

Ані хороброго Турна на чесний двобій викликати».

Так проказала і сина свого обняла Цітерея

І променясту йому біля дуба зоставила зброю

Він же, дарунком Вулкана вшанований гойно і радий

Намилуватись не може і броню обводить воєнну

Жадібним оком, дивується, в руки бере, приміряє

То гребенястий шолом, який полум'ям б'є золотистим

То смертоносний той меч, а то панцир і міді твердої

Червонуватий, кривавий, мов хмара грізна, олов'яна

Що, почервонена сонцем, виблискує сяйвом відбитим

То наголінники візьме, з електра* та золота литі,

То розглядає списа, то щита незрівнянну роботу

Там-бо на тому щиті, прозираючи роки майбутні,

Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди

Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий

І незчисленні усі, послідовно проваджені війни

Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері

І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп'ят нетямущих

Як вони граються сміло, до матері як припадають,

Як і вона, повернувши до них свою шию могутню

Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжне

Гам - підіймається Рим, там - сабінських жінок викрадають -

Лиже насильство під час циркової забави; ще далі

Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом

Поміж куретами, Тацієм давнім та римським народом

Далі обидва царі, військове покінчивши змагання

Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставали

І, заколовши свиню, мирову виробляють угоду

Тут же, зовсім поблизу, квадриги** прудкі розривають

надвоє Метта (не хтів ти додержати слова, альбанцю).

Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах,

І придорожні терни у кривавій росі червоніли.

Далі Порсенна наказував місту прийняти вигнанця

І за Тарквінія римлян страшною облогою мучив;

Діти Енееві в бій виступають за волю змагатись.

Став роздратований цар, на устах йому люта погроза;

Видко, почув, що наважився Кокліт мости зруйнувати,

Що утекла від сторожі і в Тіброві скочила води

Клелія-діва... Ще далі стояв у фортеці на чатах

Манлій і храм боронив і високий увесь

Капітолій; Ромулів їжився двір острішком нової соломи.

На позолоченім ґанку сріблистий гусак неспокійно

Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму.

Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці.

Маючи добру заслону - у темряві чорної ночі.

Кучері в них золоті, із золота й одяг і броня.

В'ються плащі повишивані; щирого злота намисто

В кожного сяє на шиї молочній. Розмахує кожен

Парою списів легких і щитом захищається довгим.

Тут витанцьовують Салії, голі луперки за ними;

Фламіни тут у вовняних шапках, там Марсові видно

Скинуті з неба щити; там чисті жінки в колісницях

Святощі містом провозять. Ще далі мистець незрівнянний

Вирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високі

І лиходіям призначені кари: тебе, Катіліно,

На височеннім уступі і фурій страшних проти тебе.

Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний.

Понад підземними тінями йшов злотокований образ

Моря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля,

А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни

І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку

Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська:

Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя

І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.

Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців...

Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь,

І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне

Сяйво у нього горить і зоря понад тім'ям аж рідна.

Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітрі

Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього

Славна ознака звитяги, ростральний вінець променіє.

Там з іноземною міццю, при зброї і шатах відмінних,-

Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшись

З краю Зорі переможцем,- Антоній веде за собою

Бактрів, єгиптян і... гріх щонайбільший - єгипетську жінку.

Лавою всі наступають і піняться води затоки,

Веслами збиті, розірвані тьмами носів корабельних.

Рвуться у просторінь всі із затоки: здається, Ціклади

Вирнули з синіх безодень, стикаються гори плавучі:

Так розгорнувся потужно невиданий бій корабельний.

Падає клоччя горюче і сиплються стріли повсюди.

Вогке Нептунове поле пролитою кров'ю багріє.

Серед двірської громади цариця єгипетським систром

Кличе до бою: не бачить гадюк, що її дожидають. [456]

Тут чужинецькі потворні боги, тут Анубіс гавкучий

Проти Мінерви, й Нептуна, і матері римлян Венери

Стрілами прищуть. Та кинувся Марс у середину січі,

В панцир із криці закутий; із неба Еріннії люті

І невгамовна Незгода до бою розхристані впали.

Лине Беллона*** услід і кривавим бичем розмахнулась;

В небі високому став Аполлон із натягненим луком,

Глянув на битву, і вмить повернулися, вражені жахом,

Геть утікають араби, сабейці, єгиптяни, інди.

Бачить поразку цариця. Велить розв'язати мотуззя,

Порозпускати вітрила. Тіка. Митець божественний

Вирізьбив горду царицю бліду, перелякану смертю:

В море односить її сприятливим подихом Япіг****

Ніл велетенський встає їй назустріч і, вражений горем,

Лоно своє відкриває й подоланих кличе до себе

В гирла свої таємничі, у схованки плес ясно-синіх.

Далі потрійним тріумфом до Римського замка вступивши.

Цезар богам італійським обіцяну почесть складає:

Триста в великому місті присвячує храмів обітних.

В захваті Рим од забав; скрізь оплески люду лунають;

Хори жіночі у храмах; жертовники скрізь пломеніють;

Скрізь по жертовниках всіх позабивано в жертву телята.

Сам же владика сидить на осяянім Фебовім ґанку.

І від підвладних народів приймає дари; прикрашає

Пишного храму одвірки, і довгою в'ються стягою

Перед потужним язики земні в розмаїтих убраннях.

Викував мудрий Ковач розперезаних афрів, нумідів,

Дальніх лелегів, карійців і лучників добрих - гелонів,

Там і Євфрат переможений ллє свої води тихіше,

I краєсвітні Моріни і Рейн із подвоєним гирлом,

Даги й далекий Аракс, що не терпить мостів над собою.

Так милувався Еней дивовижним дарунком Вулкана; В захваті він од майбутніх подій і, радіючи серцем, Взяв на своє рамено майбутність і славу нащадків.

[* Коштовний сплав із трьох частин золота з частиною срібла.]

[** Колісниця, запряжена четвериком.]

[*** Римська богиня війни.]

[**** Східний вітер, що дме з берегів Япігії, тобто Апулії.]

 

 

Книга IX-XII

Тим часом, коли Еней був відсутній, на його табір, з волі тієї самої Юнони, нападає Турн і облягає троянців. Два приятелі, Низ і Евріал, самовіддано намагаються пробитися крізь ворожі лави і повідомити Енея про небезпеку. Але за свій героїзм вони гинуть. Наступного дня хоробрий Турн намагається взяти табір Енея приступом, але троянці щасливо відбивають напад (книга IX, в. 1-818).

Десята книга розпочинається нарадою богів на Олімпі. Юпітер радить богам помиритися і припинити чвари на землі. Ще буде коли втручатися в справи під час майбутньої боротьби Риму з Карфагеном. Проте Венера і Юнона ніяк не можуть дійти згоди, і Юпітер ухвалює доручити кінець боротьби Долі. Еней із союзниками повертається і починається кривавий бій, в якому Турн убиває сина Евандра і друга Енея Палланта (в. 1-908).

Описом похорону загиблих товаришів розпочинається одинадцята книга. [457] Цар Латин хоче примиритися з Енеєм, але на це не пристає Тура. Війна знову спалахує. Поділивши своє військо на дві частини, Еней веде свою частину до латинської столиці Лавревта. Проти першої частини війська Турн висилає частину свого війська під проводом хороброї дівчини Камілли, а проти другої-йде сам. Але Камілла полягла в боюі Турн змушений поспішати на допомогу своїм (в. 1-915).

Дванадцята книга. Під мурами Лаврента Турн зустрічається з Енеєм. Юпітер радить Юноні підкоритися рішенню Долі. В першій сутичці Енея поранено, але його швидко зцілює Венера. Турн програв свою справу; цариця Амата, вважаючи, що він убитий, повісилась. Але Турна тільки поранено; Еней має намір помилувати його, але, побачивши на плечі у нього перев'язь Палланта (книга X) і згадавши про загиблого друга, вбиває Турна (в. 1-952).

 


© Aerius, 2004