Публій Вергілій Марон
Еклоги (Буколіки)
Переклад М.Зерова, М.Борецького, А.Цісика, В.Маслюка


© Vergilius

© М.Зеров, (1 та 4 еклоги), 1966; М.Борецький (3 еклога), 1970, А.Цісик (5 еклога), 1977, В.Маслюк (8 еклога), 2000

Джерела: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 428-433 (Еклога 1, Елога 4). Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - С.: 42-57 (Еклога 3, Еклога 5, Еклога 8).

Сканування та коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua) 2004


Зміст

Про Вергілія

 

Еклога перша

Еклога друга

Еклога третя

Еклога четверта

Еклога п'ята

Еклога шоста

Еклога сьома

Еклога восьма

Еклога дев'ята

Еклога десята

 


 

Публій Вергілій Марон (70-19 рр. до н. є.) - ледве чи не найпопулярніший з усіх античних поетів у новій Європі. Вергілій народився в селі Анди близько Мантуї (в північній Італії) в сім'ї дрібного земельного власника. Учився в сусідній Кремоні, потім в Мілані, а близько 52 р. - у Римі. Готувався стати ритором, навчаючись одночасно і філософії в епікурейського філософа Сірона й пишучи вірші модним на той час стилем александрійської поезії. Вірші ці потім були зібрані в книжці «Каталептон» («З дрібниць»). В Римі утворились у нього дружні стосунки з поетами того часу, більшість яких, як і молодий Вергілій, мало цікавилась політичними подіями своїх бурхливих часів - часів установлення військової диктатури, яка йшла на зміну сенатсько-аристократичній республіці.

В 45 році до н. є. (коли республіканська партія вбила Юлія Цезаря) Вергілій повернувся до своїх батьків; але його життя вдома було порушено конфіскацією маєтку часів розподілу земель тріумвірами між ветеранами армії Цезаря. Користуючись своїми знайомствами в Римі, Вергілій прагнув повернути собі маєток, але зробити це йому не пощастило. Батьки його померли під час розрухи; на Вертія якраз звернув увагу особистий друг імператора Октавіана - Меценат, неофіціальний співправитель майбутнього Імператора, що дуже кохався в поезії. Він узяв під свій захист Вергілія:' поетові подарували будинок у Римі й землю в Кампанії біля Ноли.

Перші видатні твори Вергілія створювалися в обстановці вісімнадцятирічної громадянської війни (з 48-30 рр. до н. є.). Такий твір, як «Буколіки або еклоги» -10 поем, розпочаті Вергілієм, приблизно у 41 р., був закінчений, напевно, в 39 році. В цих сільських поемах Вергілій наслідував Теокріта, поводячись часом з творами грецького поета так само, як Плавт з грецькими комедіями. Але пастухи Вергілія не подібні до Теокрітових: на фоні умовного пейзажу ми бачимо умовних пастухів, що змагаються в піснях, вишукано розмовляють, скаржаться на зраду коханок, сперечаються; «пахощі землі» не ображають нюху великосвітської аудиторії, до якої звертається поет. Більшість пастухів у цих поемах - тільки маски, під якими виступають на сцену реальні особи і насамперед - сам поет. Так, перша еклога цілком присвячена історії з відібранням і тимчасовим поверненням Вергілієві його маєтків. Тітір - це сам поет, який недавно повернувся з Рима і повний вдячності «богові», який здійснив його «молитву»: повернув йому його землю (тобто Октавіанові, майбутньому Августові). Четверта еклога віщує про повернення на землю «Золотого віку» через народження якоїсь чудесної дитини. До речі, пізніші християнські письменники з приводу цих віршів зробили з Вергілія ніби пророка народження Христа: зрозуміло, що для цього немає ніяких підстав, і мова йде, очевидно, про сина Асінія Полліона, одного з тимчасових захисників поета. Проте цікава сама ідея про наступне відродження світу через появу месії, спасителя, носія цього відродження. Вергілієві, як і багатьом з заможного римського плебейства, стомленого громадянськими війнами, таким месією, джерелом миру, ситості й спокою здавався військовий диктатор Октавіан Август (який у 31 р. після перемоги під Акціумом закінчив громадянську війну). Цю роль Августа усвідомив поет ще перед 31 р.

У Другому великому творі - поемі «Георгіки» (про рільництво) поет виступає як пропагандист улюбленої Октавіаном та його прихильниками ідеї повернення «до Землі», як до джерела існування та народного добробуту. Виконуючи пропозицію Мецената створити поему, що була б прославленням хліборобства й одночасно практичним підручником тим, хто вперше за це береться (ветеранам цезаріанських полків), Вергілій використав, крім особистого досвіду, грецьких поетів (Гесіода «Роботи й дні» та ін.) і розв'язав завдання блискуче, хоч практичного значення поема й не мала.

У вступі до 3-ї книги «Георгік» автор обіцяв незабаром дати новий твір - воєнно-героїчний епос, що прославляв би перемогу Августа над ворогами. Але війни скінчилися: в Римській державі почалась «ера Августового миру». Первісний задум поеми на вшанування Августа змінюється на задум епосу, який би довів зв'язок нового ладу з «святою давниною». Задумана поема мала бути одночасно і римською «Одіссеєю» і римською «Іліадою». Це була «Енеїда». Легенда про троянців як про предків римського народу ще давно до Вергілія дуже полюбилася римським керівним колам: навіть Юлія Цезаря було оголошено нащадком Енея, троянського царевича, а внаслідок цього й богині Венери, матері Енея. Темою «Енеїди» є пригоди Енея, який, за вказівками богів, засновує нову могутню Римську державу. Поруч із зовнішньою подібністю до поем Гомера, «Енеїда» різко відрізняється від них своєю певною політичною тенденцією, метою якої є показати історичну передвизначеність нового ладу й уславити його як кульмінаційний пункт розвитку римської державності.

В роботі над «Енеїдою», що потребувала й великого читання, й археологічних розвідок, і подорожі в Грецію та Малу Азію, проминули останні роки життя поета. Він не встиг остаточно опрацювати своєї поеми: її оголошено з наказу Августа вже після смерті поета, можливо, в 17 (ювілейному) році. Поема довго була зразком «героїчного епосу» і в Римі, і в літературах нової Європи («Звільнений Єрусалим» Тассо, «Лузіада» португальця Камоенса та інші зразки «штучного епосу»). Водночас із тим травестії «Енеїди» (в Італії 1633 р.- Джованні Баттіста Лаллі; у Франції - в 1648- 1652 рр.- Скаррон; в Німеччині - в 1784 р. - Блюмауер; у Росії-в XVIII ст. Осипов і Котельницький; в українській літературі - Котляревський) були одним із шляхів, якими пробивалася до панування реалістична література.

В історії літератур нової Європи інтерес до Вергілія і вплив його були надзвичайні. Середньовіччя складало про нього казки, які змальовували його в образі мудрого чарівника. Данте уславив Вергілія в своїй «Комедії», як символ «земної мудрості». У XVIII ст. Вольтер вважав, що найбільшою з заслуг Гомера є те, що його наслідував Вергілій. В XIX ст. захоплення мистецтвом Вергілія знаходимо у багатьох французьких письменників - від Віктора Гюго до Анатоля Франса. [429]

 


 

 

ПЕРША ЕКЛОГА

Мелібей.

Тітіре, ти в холодку опочив-єсь під буком гіллястим

І на сопілці сільській награєш мелодійної пісні.

Ми ж залишили наш дім, наші ниви; від рідного краю

Геть утікаєм... Нам тяжко... А ти - в холодку, на дозвіллі,

Будиш в діброві луну солодким ім'ям Амарілли.

Тітір.

О Мелібею! Мій бог послав мені втіху цю й радість.

Завжди для мене лишиться він богом; олтар його завжди

Буде окроплений кров'ю ягнятка з моєї кошари:

З ласки його-бо на пашу корів я й ягнят виганяю,

З ласки його награю, що захочу, на тихій сопілці.

Мелібей.

Так! Я не заздрю тобі... Я дивуюсь... Бо буря лютує

Нині на наших ланах. 1 сам я, старий та безсилий,

Кіз своїх далі жену... А ця! поглянь-но на неї:

Двох на горбі козенят у ліщині вона породила,

Так і лишила їх мертвими там, на камінні непліднім.

Часто це лихо мені - о, моя сліпота і нерозум! -

Громом розбиті дуби на путі на моїй віщували;

Часто це горе гірке вороння накликало зловісне...

Але хто ж бог твій і де він, скажи мені, Тітіре друже?

Тітір.

В Римі мій спас і заступник... Ти знаєш, простець незвичайний.

Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок, [48]

Де на базарах ми сир продавали і наші ягниці;

Думав я: пес, хоч і більший, у всьому подібний щенятам.

Нині я знаю, що Рим над містами підноситься всіми,

Як над кущами повзкої лози кипарис величавий.

Мелібей.

Що ж так манило тебе до того величного міста?

Тітір.

Воля, мій друже! Хоч пізно, як волос на старість іюсивів.

Взнав я принади її,- осяяла вік мій ледачий;

Зглянулась доля на мене, хоч довго прийшлось її ждати.

Перш Галатеїн невільник, я нині служу Амаріллі...

От як була Галатея, то - щиро тобі признаюся:

Вільної хвилі не мав я, не мав заробітку ніколи...

Хоч і складав я на вівтар нелічені жертви безсмертним,

Хоч працював я, як міг, і сир свій видавлював туго,

З грішми ніколи моя не верталась додому правиця.

Мелібей.

От коли я зрозумів, через Що Амарілла зітхала,

Щиро молилась богам, для кого виноград зберігала:

Тітір покинув свій дім - а по ньому тут сосни журились

І говіркі джерела, і широкі зелені діброви.

Тітір.

Що ж мені діять було? Чи ж міг я лишатися в призрі?

Чи ж я не міг попросити у бога спокою та пільги?..

O Мелібею! я бачив там мужа, якому на шану

Пишні щомісяця жертви по храмах приносяться наших;

I на благання своє ласкаву почув я одповідь:

Все, що твоє, при тобі! Вертайсь до худоби безпечно!

Мелібей.

O, ти щасливий, мій друже! Майно і твій хутір з тобою.

Досить тобі на життя... Твоє поле оброблене добре,

Не заболочений луг; ні комиш, ні рогіз не росте там.

Не на чужому ти пастимеш вівці, і пошесть ворожа

Від незнайомих сусід на ягнята твої не перейде.

Так! Ти щасливий, мій друже! Ти вдома, лежиш в холодочку,

Біля священних джерел, на березі рідної річки.

Тут тобі тин-живопліт, де гіблейські трудівниці-бджоли

Взяток важенний беруть на буйнім верболозовім цвіті,

Вколо літають, бринять, до солодкого сну запрошають;

Тут, попід скелю йдучи, садівничий наспівує пісні;

Тут про коханян твоє голуби тобі стиха туркочуть

І з верховіття кленка озивається горлиця ніжна...

Тітір.

Так, мені добре... І перше олень піде пастись в повітря,

Море раніше всі викине риби на піски безвідні,

Парфи із жизних долин приблукають раніше до Рейну,

А напівдикий германець Євфратові питиме води,

Аніж у серці моїм захитається образ владики.

Мелібей.

Лихо судилося нам: ми йдемо на безвіддя Лівійські,

Другі мандрують до скіфів, а треті - на берег Оакси;

Навіть на північ, за море ідуть до Британського краю...

Чи доведеться коли повернутися знов до вітчизни,

Щоби з слізьми на очах, по роках сумного вигнання [49]

Глянуть на землю свою, на ту стріху убогої хати.

Жовнір захожий мої родючі виснажить ниви,

Варвар тут жатиме хліб... От до чого усобиця люта

Нас, громадян, довела!.. Чи для того ходив я за полем,

Чи задля того я груші щепив і викохував лози?.

Кози, щасливі колись, годі плакатись,- далі рушаймо!

Вже не лежати мені поміж рястом у темній печері,

Вже не дивитись на вас, по далекій розсипаних скелі,

Пісні уже не співати, і певно, що скоро без мене

Вам доведеться гіркий верболіз та конюшину скубти.

Тітір.

Ні, ти не підеш нікуди і ніч перебудеш зо мною;

Ложем нам буде трава, а вечерю ми маєм розкішну:

Добре оддавлений сир, і каштани, і яблука спілі.

Глянь-бо: ген-ген над хатами димок уже в'ється вечірній,

І від гірських верховин по долинах послалися тіні.

 

 

ТРЕТЯ ЕКЛОГА

Меналк.

Стадо, скажи-но, Дамете, чиє ти пасеш? Мелібея?

Дамет.

Стадо Егона. Недавно мене попросив він доглянуть.

Меналк.

Бідні овечки! Нещасна худобо! Сам поки Нерею

Ніжно голубить (в страху, що покине його ради мене),

Доїть пастух тут чужий на годину аж двічі овечок,

Міць відбирає в худоби, краде молоко у ягняток.

Дамет.

Ой, обережнішим будь, кажучи про мужів щось такого.

Знаю ж бо, хто там тебе (вбік козли свій відводили погляд)

Й в гроті якому... а німфи грайливі лише посміялись...

Меналк.

Бачили ж, мабуть, як я у Мікона лозу виноградну

Знищував лютим серпом: молоді та старі різав лози.

Дамет. 

Чи як отут, біля буків предвічних, зіпсутий Меналку,

Дафніса стріли та лук поламав ти, бо чорна і люта

Мучила заздрість тебе, що йому цей дарунок дістався,

Мучила так, що ти вмер би від злості, якби не нашкодив.

Меналк.

Що ж бо робити панам, як таке витворяють їх слуги?

Чи ж не тебе я, негіднику, бачив, коли ти в Дамона

З стада підступно козла викрадав? Захлиналась Ліціска

Лаєм гучним, я кричав: "Та куди ж він тепер утікає?

Тітире, стадо збери!" В осоці ти тоді заховався.

Дамет.

Чом же він, в співі програвши, козла не віддав добровільно?

Та ж бо піснями сопілки своєї козла заробив я!

Знай же: моїм уже був той козел, і Дамон визнавав це

Завжди, але говорив, що віддати козла ще не може.

Меналк.

Ти переміг його в співі? Коли ж то у тебе сопілка,

Скріплена воском, була? Чи ж не ти це, мов неук, постійно

На роздоріжжі дудою хрипкою спотворював пісню?

Дамет.

Спробуймо зараз по черзі, як хочеш, що кожен з нас може.

Ялівку я ось оцю (щоби, часом, ти не відказався) [50]

Ставлю в заклад: вона доїться двічі, телят двох годує.

Чим бо, скажи-но мені, об заклад ти поб'єшся зі мною?

Меналк.

З стада свого не посмів би нічого поставить в заклад я,

Вдома у мене є батько та мачуха строга-престрога,

Вдвох вони двічі на день підраховують стадо, а хтось з них

Ще й козенят. Та поставлю таке, що сам визнаєш кращим,

Раз тобі хочеться так божеволіти: букові чаші.

Різьблені чаші ці славним, божественним Алкімедонтом.

Зверху гнучку виноградну лозу на них вирізав майстер,

Пишними гронами ніжнозелений їх плющ прикрашає.

Два посередині образи: перший Конон і -... Хто ж другий?..

Той, що розмірив увесь небосхил всім народам на благо,

Згорблений щоб плугатар і женці вміли час визначати.

Чаші я ці бережу - ще ні разу до губ не підносив.

Дамет.

Алкімедонт і для мене зробив пару кубків красивих,

Вушка навколо оплів він акантом гнучким, а на кубках

Вирізьбив вправно Орфея й ліси, що ідуть за поетом.

Кубки я ці бережу - ще ні разу до губ не підносив.

Та як побачиш ти ялівку, кубки хвалити покинеш.

Меналк.

Нині ти вже не втечеш, бо на всі я умови пристану,

Лиш би хтось нас розсудив. Он якраз Палемон появився.

Так я зроблю, щоб надалі ні з ким не змагався ти в співі.

Дамет.

Що ж, починай, якщо вмієш, а я вже баритись не стану.

Чом би я мав утікати? Та тільки-но ти, Палемоне,

Спір наш сумлінно розваж у душі, це ж бо річ не маленька.

Палемон.

Спів починайте, вже всілися ми на м'якенькій травичці.

Все плодоносить довкіл - і поля, і всілякі дерева,

І ліси зеленіють - пора найпрекрасніша року.

З тебе, Дамоне, початок. Меналк після тебе співає.

Так от по черзі й співайте, найбільше Камени це люблять.

Дамет.

Музи, почнім од Юпітера, сповнене ним все навколо,

Завжди піклується він про лани, про пісні мої дбає.

Меналк.

Я ж бо - улюбленець Феба, для Феба у мене постійно

Є подарунки: і лавр, й гіацинт, червоніючий мило.

Дамет.

Яблуком кинуло в мене дівча - Галатея грайлива,

І поміж верби побігла, та так, щоб її я побачив.

Меналк.

З доброї волі до мене приходить Амінт, мій коханий,

Вже й мої пси його знають не менше, ніж Делію милу.

Дамет.

Вже для Венери своєї знайшов я дарунок: примітив

Місце я, де в верховітті звили собі голуби гнізда.

Меналк.

Я для коханого хлопця, що зміг, те й послав: з лісової

Яблуні десять плодів золотих, завтра ще стільки дам я.

Дамет.

Що за слова і як часто мені Галатея казала!

Ви хоч частину цих слів донесіть-но, вітри, до безсмертних!

Меналк.

Що мені з того, Амінте, що мною не нехтуєш нині,

Раз мушу сіть пильнувати, в той час, як полюєш на вепра.

Дамет.

На іменини до мене, Іолле, пришли-но Філіду, [51]

Сам приходи, як заріжу телицю на свято Церери.

Меналк.

Понад усе я кохаю Філіду; тому, як відходив,

Плакала й довго гукала: "Прощай, мій прекрасний Іолле!"

Дамет.

Грізним є вовк для кошар, а дощі для достиглих посівів,

Буйні вітри - для дерев, я ж боюсь Амарилліди гніву.

Меналк.

Люба посівам роса, козенятам маленьким - суничник,

Тільній худобі - гнучкий верболіз, я ж кохаю Амінта.

Дамет.

Музу мою Полліон, хоч й сільські це пісні, дуже любить.

Ви для свого читача, Пієріди, пасіть ялівчину.

Меналк.

І Полліон теж складає чудові пісні, випасайте,

Музи, бика, що погрожує рогом і землю вже риє.

Дамет.

Прийде нехай, Полліоне, хто милий тобі й тебе любить,

Мед хай для нього сочиться й ожина амом хай приносить.

Меналк.

Бавієм хто не гидує, хай Мевія пісню полюбить,-

Хай запрягає у ярма лисиць і цапів нехай доїть.

Дамет.

Хлопці, що квіти й суниці збираєте в лузі зеленім,

Звідти втікайте, бо змії холодні ховаються в травах.

Меналк.

Остерігайтеся, вівці, занадто вперед забігати,

Берега остерігайтесь - вожак дотепер сушить вовну.

Дамет.

Тітире, кіз, що пасуться, від річки скоріш віджени-но!

Сам я, як матиму час, їх усіх у струмку покупаю.

Меналк.

Хлопці, овець заженіть, молоко може спека спалити.

Будемо знову даремно їм вим'я стискати руками.

Дамет.

Ой, як впав з тіла мій бик, що пасеться на паші багатій!

Шкодить кохання худобі, шкодить воно й пастухові.

Меналк.

Ніжних ягняток оцих не кохання зсушило, що тільки

Кості від них позостали,- врекло їх, напевно, зле око!

Дамет.

В землях, скажи-но, яких - і ти станеш мені Аполлоном! -

Неба простори відкриті всього на три лікті, не більше?

Меналк.

В землях, скажи-но, яких - і ти матимеш милу Філліду -

Квіти ростуть, на яких імена написані царські?

Палемон.

Ні, не під силу мені такий спір розсудити між вами!

Вдвох ви достойні телиці. Достойний і той, хто кохання

Не побоїться солодкого та не зазнає гіркого.

Хлопці, закрийте рови, бо луг вже достатньо напився.

 

 

ЧЕТВЕРТА ЕКЛОГА

Музи Сіцілії! нині почнем поважнішої пісні;

Кущ тамариску, гаї та діброви не всім до вподоби:

Вже як співать про ліси, хай той спів буде консула гідний.

 

Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:

Низка щасливих віків на землі починається знову.

Знову вертається Діва*, вертається царство Сатурна;

Парость новітню богів нам із ясного послано неба.

 

Ти лише, чиста Діано, злелій нам дитину ту дивну:

З нею залізна доба переходить, спадає в непам'ять, [52]

Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!

 

В консулування твоє, Полліоне, це станеться чудо,

Місяці дивні, щасливі літа розпочнуться від тебе:

Щезнуть останні сліди диких чварів і братньої крові,

Від ненастанних тривог земля відпочине стражденна.

Хлопчику любий! Надійдуть часи, і побачиш ти небо,

Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,

Правлячи світом усім, втихомиреним зброєю батька.

 

Зразу ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:

Ладан поземний та кручений плющ зростить без насіння,

Лотосом вся процвіте, засміється веселим акантом.

Кози самі понесуть молоко з полонини додому;

Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.

 

Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски.

Згине і ворог твій - змій, і все зілля отрутне загине

І ассірійський амом** ніби килимом землю укриє.

 

Виростеш ти і почнеш дізнаватись про славу героїв,

Батькову славу пізнаєш і мужності міць непохитну,-

Колосом буйно-важким заговорять лани неосяжні,

Терна колючого кущ зчервоніє від грон виноградних,

Листя суворих дубів золотистим ороситься медом. 

 

Дещо лишиться, проте, із давніших гріхів та нещастя.

Випливуть в море човни, і місто оточиться муром;

Рало по лону землі борозною глибокою пройде.

З'явиться Тіфіс новий, і юнацтво добірне, відважне

Славну збудує Арго і в криваві походи полине.

 

З військом хоробрим Ахілл проти нової вирушить Трої.

Мужем ти станеш і віку дозрілого дійдеш,- чи бачиш:

В морі не видно вітрил, кораблі соснові не возять

Краму по хвилях морських; все, що треба, земля дає людям,

Оранки більше нема, ні ножа для кущів виноградних;

Скинув волові ярмо з терпеливої шиї плугатар.

 

Вовни не красять уже у фарби, пороблені штучно:

Нині вівця на пасовищі ходить в одежі червленій,

Кольором ясним шафрану та пурпуром міниться темним;

Нині природний сандикс*** одягає ягнят недорослих.

 

Дивні, надходьте, віки! До своїх веретен нахилившись,

Присуд сповняючи Долі, так випряли Парки нехибні.

Час вже обняти тобі руками дитячими владу,

Вибранцю милий богів, Юпітера славний нащадку!

Глянь, як на радості всесвіт дрижить, як радість проймає

Море, і простір землі, і безодню глибокого неба;

Глянь, як подвиглось усе назустріч майбутнього віку.

 

O, коли б мав я на світі прожить і, як пан свого хисту,

Співом прославить гучним твої вчинки для пізніх нащадків!

Ні, проти мене не встояв тоді б ні Орфей-ісмарієць,

Ані досвідчений Лін, хоч обом їм боги помагали - [53]

Калліопея - Орфею, а Лінові - Феб гарнолиций.

Навіть і Пан, коли став би зо мною до суду аркадців,

Навіть і Пан-чарівник признав би мою перемогу!

Хлопчику любий, навчися ж вітати, всміхаючись, матір:

Болю і прикрих страждань довелось їй натерпітись досить.

Хлопчику любий, навчися! Кого-бо не пестила мати,

Той не зазнав ні поваги богів, ні кохання богині.

[* Див. Асірея.]

[** Рослина, з плодів якої готували бальзам.]

[*** Сандикс - фарба сурикового кольору.]

 

 

П'ЯТА ЕКЛОГА

Меналк.

Мопсе, чому б нам, уже як зустрілись ми, двоє умільців,

Ти - на легенькій тростині зіграти, а я - говорити

Вірші,- не сісти отут, де ліщина росте поміж буком?

Мопс.

Старшим є ти, і годиться, щоб слухавсь тебе я, Меналку:

Чи під цю тінь ненадійну, яку коливають зефіри,

Чи до печери нам краще зайти. Подивись, як печеру

Всю оповила негусто лоза винограду лісного.

Меналк.

Тільки Амінт із тобою змагається в наших узгір'ях.

Мопс.

Що ж, коли й Феба старається він перевищити співом?

Меналк.

Мопсе, ти перший почни, і оспівуй, що гідним вважаєш:

Пристрасть Філліди, похвали Алкона чи Кодрову сварку.

Тож починай, а козлят, що пасуться, вже Тітір догляне.

Мопс.

Спробую краще-но цих ось пісень заспівати: недавно

їх я на бука зеленій корі записав і намітив

їм послідовність. Ти потім скажи, щоб Амінт позмагався.

Меналк.

Так от, як блідо-зеленій маслині верба гнучковіта,

Так, як кущеві троянди червоної - глід низькорослий,

Так і тобі, я вважаю, Амінт поступається, Мопсе,

Тільки облиш вже розмови, юначе, в печеру зійшли ми.

Мопс.

Німфи над Дафнісом мертвим - загинув він лютою смертю -

Плакали (свідки ви, німфи, дерева горіхові й ріки)

В час, коли тіло нещасного сина свого пригорнувши,

Кликала мати в розпуці богів і сузір'я жорстокі.

В дні ці волів нагодованих жоден пастух до холодних,

Дафнісе, річок не гнав, до води не торкалась тварина

Жодна, не брала до рота й стеблинки трави для поживи.

Сумно ревіли на смерть твою, Дафнісе, навіть пунійські

Леви, говорять так гори і хащі безлюдні та дикі.

Дафніс і тигрів вірменських навчив в колісницю впрягати,

Дафніс навчив і веселі для Вакха вести хороводи,

Й листям м'яким і зеленим гнучкі обплітати жердини.

Так, як лоза прикрашає дерева, лозу ж - виногрона,

Стада окраса - бики, а полів - урожайні посіви,

Так для твоїх ти окрасою був. А з тих пір, як забрала

Доля тебе, Аполлон сам і Палес покинули ниви.

В борознах часто, в яких ми добірний ячмінь засівали,

Родиться дикий кукіль і безплідне вівсяне колосся. [54]

Замість яскраво-червоних нарцисів і ніжних фіалок

Скрізь лиш будяк виростав і терня колючого віття.

Землю встеляйте листвою, піклуйтесь, щоб мали джерела

Тінь, пастухи (заповів так на честь свою Дафніс робити).

Насип могильний зробіть і до нього рядки ці додайте:

"Дафнісом був я в лісах, і відтіль аж до неба відомий,

Пастир худоби прегарної, сам же гарніший від неї".

Меналк.

Спів твій для нас є таким, о богоподібний поете,

Як для натомлених - сон глибокий в траві, як солодка

В спеку вода із швидкого струмка, що вгамовує спрагу.

Гідний ти вчителя, рівний йому не лиш грою, а й співом.

Будеш, юначе щасливий, ти другим тепер після нього.

Все ж і свої ми для тебе по черзі пісні заспіваєм.

Як лиш зумієм, до зір твого Дафніса будем здіймати,

Аж до небес прославляти: нас теж любив колись Дафніс.

Мопс.

Що ж бо для мене приємнішим є, ніж такий подарунок?

Сам і юнак заслужив, щоб його оспівати, й про пісню

Цю вже раніше мені Стіміхон говорив з похвалою.

Меналк.

Дафніс пресвітлий незвичний поріг оглядає Олімпу

З подивом, і під ногами він бачить сузір'я і хмари.

Тож і в лісах, і по селах панує пожвавлена радість,

Сповнені нею і Пан, і всі пастухи, і діви Дріади.

Вже ані вовк засади худобі, ні сіті оленям

Зла не задумують: доброму Дафнісу спокій приємний.

Радісно голос до зоряних далей самі піднімають

Гори лісисті, вже й скелі самі розливаються співом,

Голос гаїв роздається: він бог, він бог, о Меналку.

Будь для своїх благодатним і добрим, поглянь ось - чотири

Вівтарі, Дафнісе, два цих - для тебе, для Феба - оці два.

Свіжого й пінного келихи два молока і кратери

Два я з оливковим маслом щороку для тебе поставлю.

Щедро найперше гостей звеселяючи Вакховим даром,

Я перед вогнищем взимку, а літом - в тінистому місці

Нектар новий наливатиму в чаші, вино Аріузьке.

Будуть Дамот і діктієць Егон для мене співати,

Алфесібей, до сатирів подібно, стрибатиме в танці.

Так буде вічно для тебе - чи то молитви урочисті

Слати ми будемо німфам, чи будем поля очищати.

Поки любитимуть вепри нагір'я, а риби - потоки,

Поки чебрець годуватиме бджіл, а роси - цикаду.

Буде ім'я твоє вічним, і шана твоя, і похвали.

Так, як Церері і Вакху, тобі землероби щорічно

Будуть складати молитву. Ти теж до молитв зобов'яжеш.

Як же і чим за пісню таку я тебе обдарую?

Бо ані шелест південного вітру, ні клекіт прибою

Серцю моєму не милі такі, ані бистрі потоки,

Що з верховин в кам'янисті долини з дзюрчанням збігають. [55]

Спершу я дам тобі в дар цю ламку із цикути сопілку.

З нею я вивчив: "Любив Корідон Алексіса палко",-

З нею ж: "Чия це худоба? Чи не Мелібеєва часом?"

Ти ж оцей посох візьми, хоч і часто просив його в мене,

Та не забрав Антіген (а тоді він був гідний любові),

Гарний сучками він рівними й міддю окутий, Меналку.

 

 

ВОСЬМА ЕКЛОГА

Дамон і Алфесібей

Ця наша пісня про музу і Дамона, й Алфесібея,

Про їх змагання, яким дивувалась корова, забувши

Навіть траву соковиту, і рисів вони чарували

Піснею, й ріки спиняли ходу, щоб хоч трохи спочити;

Тож заспіваймо про музу і Дамона, й Алфесібея.

 

Ти ж, що проходиш вже скелі Тімава високого, мабуть,

Чи опливаєш тепер береги Іллірійського моря,

То чи настане цей день, як твої я прославити зможу

Подвиги? Час хіба прийде, коли рознесу я по світу

Пісню твою чарівну, що котурна Софокла достойна?

З тебе почав і тобою закінчу. Пісні, що співаю

З волі твоєї, прийми й навкруги голови ти своєї

Вплести дозволь мені плющ оцей у переможнії лаври.

 

Тінь лиш холодної ночі спустилась із неба на землю,

Тільки з'явилась роса на траві, дуже милій худобі,

Спершись об круглу оливку, свою заспівав пісню Дамон:

 

"О Світлоносець, прийди й пошли ти нам день благодатний,

Ніси моєї негідне кохання мене обмануло,

Скаржусь богам я, хоч знаю: дарма допомоги шукаю,

Все ж в цю останню годину, вмираючи, ще раз звертаюсь.

 

Ти починай, моя флейто, зі мною менальськії вірші.

Ліс голосистий і сосни шумливі на горах Менальських

Слухають завжди вони про любов пастухів і про Пана,

Першим же він із усіх не стерпів некорисних тростинок.

 

Ти починай, моя флейто, зі мною менальськії вірші.

Мопсові віддана Ніса, а що нас чекає в коханні?

Грифів із кіньми любов поєднає, і підуть колись ще

Кози лякливі укупі з собаками до водопою.

Факелів, Мопсе, наріж ти нових, бо ведуть тобі жінку,

Сип, чоловіче, горіхи, бо ж Геспер минув уже Ету.

 

Ти починай, моя флейто, зі мною менальськії вірші.

Зв'язана з мужем достойним, коли до усіх є ненависть,

Також ненависна флейта тобі і мої милі кози,

І борода, вже відросла моя і наїжені брови.

Значить, не віриш, щоб бог турбувався про справи людськії.

 

Ти починай, моя флейто, зі мною менальськії вірші.

В наших садках я побачив тебе ще малою, як рвала [56]

Яблука мокрі із матір'ю (вам я тоді був вожатим),

Саме мені у цей час вже дванадцятий рік розпочався,

Вже і тоді до ламких я гілок із землі міг дістати.

Тільки побачив - загинув: мене охопив блуд поганий.

 

Ти починай, моя флейто, зі мною менальськії вірші.

Знаю тепер я, який є Амур: на суворих десь скелях

Тмар чи Родопе, чи десь на краю там землі гараманти

Хлопця не нашого роду, ні крові на світ породили.

 

Ти починай, моя флейто, зі мною менальськії вірші.

Матір навчив цей підступний хлопчак свої руки зганьбити

Кров'ю дітей своїх. Також ти, мати, жорстока й підступна!

Мати жорстокіша ще від цього лукавого хлопця!

 

Ти починай, моя флейто, зі мною менальськії вірші.

Вовк хай тікає тепер від овець, і дуби нехай родять

Яблука з золота, хай зацвітає нарцисом вільшина,

Хай із міріки кори кришталева смола пливе щедро,

Й з лебедем сови змагаються, Тітір хай стане Орфеєм,

Стане Орфеєм в лісах, між дельфінами ж хай - Аріоном.

 

Ти починай, моя флейто, зі мною менальськії вірші.

Все пропаде хай в бездонному морі! Ліси, вже прощайте:

Я стрімголов кинусь в хвилі холодні із скелі гірської:

Цей ось останній дарунок прийми ти від того, що гине.

 

Ти залиши вже менальськії вірші, лиши, моя флейто".

Так співав Дамон, а ви вже про відповідь Алфесібея

Нам розкажіть, Піеріди: не все бо у нашій є силі.

Алфесібей. "Винеси воду й звінчай ти м'якою пов'язкою вівтар,

Свіжі гілки запали й чоловічого ладану трохи,

Спробую я збаламутити милого розум здоровий

Дійством священним, магічним, бо все є у мене сьогодні.

 

Дафніса з міста додому ведіть же, мої заклинання!

Місяця ці заклинання є в силі стягнути із неба;

Кірка чаклунством в свиней замінила Уліесових друзів,

Гине від нього на луках огидна холодна гадюка.

 

Дафніса з міста додому ведіть же, мої заклинання!

Тричі, по-перше, тобі я обводжу нитками, що мають

Колір потрійний, несу кругом вівтаря тричі цей образ,

Бо непаристе число божеству лиш угодне самому,

Амариллідо, зв'яжи три кольори і тричі вузлами,

І говори, коли в'яжеш: "Плету я кайдани Венери".

 

Дафніса з міста додому ведіть же, мої заклинання!

Як у одному і цьому ж вогні твердне мокра цеглина

Й віск оцей топиться, так тане Дафніс у нашім коханні.

Сип же муку і ламкі оці лаври запалюй смолою:

Дафніс палить мене злий, я ж на Дафнісі спалюю лавр цей.

 

Дафніса з міста додому ведіть же, мої заклинання!

В Дафніса сильна любов, як в корови, яка ось шукає

Скрізь по лісах і високих дібровах теля і від втоми [57]

Впала й лежить безнадійно в зеленій траві близько річки,

Й не пам'ятає, як темрява пізньої ночі настала.

Хай же горить ця любов, і журби я не маю про ліки.

 

Дафніса з міста додому ведіть же, мої заклинання!

Цей колись одяг мені він лишив, віроломна людина,

Цінну заставу свою, я її ось на цьому порозі,

Земле, вручаю тобі, бо застава моя за це - Дафніс!

 

Дафніса з міста додому ведіть же, мої заклинання!

Трави оці та отрути, що зібрані ген аж на Понті,

Сам передав мені Мерід (росте їх чимало на Понті).

Часто ставав Мерід вовком від них і в лісах він ховався,

Часто він душ викликав із глибоких могил,- і це також

Бачила я, і багатий врожай він до іншого звозив.

 

Дафніса з міста додому ведіть же, мої заклинання!

Винеси попіл за двері, Амариллідо, і в річку

Кинь через голову, й не оглядайся; із цим я зустріну

Дафніса свого, хоч він ні богів не боїться, ні чарів.

 

Дафніса з міста додому ведіть же, мої заклинання!

Глянь: на жертовнику сам загорівся від себе дрижачим

Полум'ям попіл (його не взяла я), нехай буде благо!

Що означає, не знаю; ось пес на порозі загавкав:

Вірмо, закоханим часто мерещиться привид коханих.

Досить, бо з міста вже Дафніс іде, заклинань уже досить.

 


© Aerius, 2004