Поль Верлен
Вірші
Переклад Миколи Лукаша


© P.Verlaine

© М.Лукаш (переклад з французької)

Джерело: Від Бокаччо до Аполлінера/ Переклади. К.: Дніпро, 1990

Електронні тексти: Adi, www.ukrlib.com

Електронна публікація: ae-lib.org.ua


Зміст

З РАННІХ ВІРШІВ

    ГАМЛЕТ МОВИТЬ

    ДОН КІХОТОВІ

Із збірки «САТУРНІЧНІ ПОЕЗІЇ»

    МЕЛАНХОЛІЯ

        РЕЗИГНАЦІЯ

        NEVERMORE

        ПО ТРЬОХ ЛІТАХ

        ТУГА

        ЗНЕМОГА

        МАРЕННЯ

        ТОБІ

        ТРИВОГА

    ОФОРТИ

        ПАРИЗЬКЕ КРОКІ

        КОШМАР

        МОРСЬКИЙ ОБРАЗОК

        НІЧНИЙ ЕФЕКТ

        ПОТОРОЧІ

    СУМНІ ПЕЙЗАЖІ

        В ВЕЧІРНЬОМУ ТЛИВІ

        МІСТИЧНІ ВЕЧОРОВІ ЗБЛИСКИ

        СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА

        КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ

        ОСІННЯ ПІСНЯ

        ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ

        СОЛОВЕЙ

    ПРИМХИ

        ПОХМУРА СЕРЕНАДА

Із збірки «ВИШУКАНІ СВЯТА»

    МІСЯЧНЕ СЯЙВО

    ДО КЛІМЕНИ

    НЕДБАЛІ

    КОЛОМБІНА

    ПІВГОЛОСОМ

    СЕНТИМЕНТАЛЬНА РОЗМОВА

Із збірки «ДОБРА ПІСНЯ»

    "Поки перший промінь зронить..."

    "В місячнім світлі..."

    "Скінчились випроби страшні..."

    "Вже пройшла зима - широко й розлого..."

Із збірки «РОМАНСИ БЕЗ СЛІВ»

    ЗАБУТІ АРІЄТИ

        "Це захоплене зомління..."

        "Крізь музичних вогнів колихання..."

        "Із серця рветься плач..."

        "Душа, душа моя страждала..."

        "О сумна пустеле..."

        "Одкид дерев у озернім затоні сріблистім..."

    БЕЛЬГІЙСЬКІ КРАЄВИДИ

        ВАЛЬКУР

        ШАРЛЕРУА

        БРЮССЕЛЬ (Прості фрески)

        МАЛІН

     АКВАРЕЛI

        СПЛІІН

        STREETS

Із збірки «МУДРІСТЬ»

    "Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом..."

    "Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі..."

    "Фантоми гарних днів весь день полум'яніли..."

    "Послухайте цю ніжну пісню..."

    "Ті руки, що були моїми..."

    "Ось голос Гордості - гримить, немов труба..."

    "Душе моя убога..."

    СПІВАЄ ГАСПАР ГАУЗЕР

    "Гнітять чорні сни..."

    "Над дахом дому - неба дах..."

    "Я не знаю сам..."

    "Із далини тужливий ріг луна..."

    "Живопліт за живоплотом..."

    "Крутись, вертись, моя карусель..."

ІЗ ПІЗНІХ ЗБІРОК

    АЛЕГОРІЯ

    ВИНОБРАННЯ

    ЧУДАЦЬКА РАДА

    УДОВЕЦЬ МОВИТЬ

    I ЩЕ МОВИТЬ

    "Багато я страждав, повір..."

    МАНА

    ІЩЕ ОДНА

    ПІДСПІВ ПІД ПОЛЯ ВЕРЛЕНА

    "Ох і зимно, й гаряче..."

    СЕГІДИЛЬЯ

    "Якщо ти звелиш, чарівна профанко..."

    "Вже нічого більше - хочу тільки флейти..."

    ЛІТЕРАТУРА

 


 

 

З РАННІХ ВІРШІВ

 

ГАМЛЕТ МОВИТЬ

 

Минувся, брате, час гітар, люльок, балів,

Утеч від лихварів, дуелей прешляхетних,

Двобоїв ні про що і жартів іскрометних,

Що в них юнацький шал кохатись нам велів.

 

Дивись, Гораціо, улюбленцю шинків,

Грозо всіх шулерів і любий всім бешкетник,

Найкращий друже мій, найперший співбенкетник,

Знавець крутих слівець на сотню словників,-

 

Дивися: устає з туманів Ельсінора

Щось несподіване, щось грізне і нове.

То не Офелія, дитина винозора,

 

То привид царствений! Очима він зове,

Хода, мов грім, гримить, рука вказýє владно,

I мусиш діяти - негайно, невідкладно!

 

 

ДОН КІХОТОВІ

 

О Дон Кіхоте мій, натхненнику богеми!

Хай з тебе юрмами глузують мудраки,

А нам твоє життя - понад усі поеми:

Не мали рації, їй-богу, вітряки!

 

Рушай же з вірою до правди напрямки,

На тім чуднім коні так любимо тебе ми...

Як і в старі часи, закони скрізь ламкі,

А кривди вистачить на всі, як є, системи.

 

Ура! З тобою ми, юроди і співці,

Не з лавра носимо, а з дурману вінці -

Веди на подвиг нас, в шаленості тверезий.

 

Ще буде втрат і зрад, ми знаєм, та дарма:

Замайорить колись крилатий стяг поезій

Над сивим черепом нездарного ума!

 

 

Із збірки «САТУРНІЧНІ ПОЕЗІЇ»

 

МЕЛАНХОЛІЯ

 

РЕЗИГНАЦІЯ

 

Марив я в дитинстві про чудні краї,

Змалку в мою душу казка та запала

Про пишноти Сходу, про Сарданапала...

 

Я творив у думці запашні раї,

Де між арф літали пави злотопері,

Де між хмар витали зореокі пері!

 

Нині перейшов я той чарівний пруг -

Що ж, життя - наука як-не-як практична;

Знаю, чого варта злуда фантастична,

Та не все ще згладив буднів сірий струг.

 

Мрій широколетних звужується круг,

Тьмариться уяви гра маєстатична,

Та мені немилі - жінка симпатична,

Небагата рима і обачний друг!

 

 

NEVERMORE *

 

О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні

До вирію дрозди летіли напівсонні,

А з лісу, що жарів в осінньому вісоні,

Журилися вітрів фаготи унісонні.

 

Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій,

Волосся і думки тріпав нам вітровій,

І раптом, глянувши на мене із-під вій:

«Скажи мені, який був день найкраший твій?»

 

Спиталася вона. Я тільки посміхнувся

Й устами вдячними побожно приторкнувся

До білої руки, а серце стало нить.

 

Ах, ніжні первістки лілей благоуханних,

Як запах ваш п'янить, як солодко бринить

Несміливе «люблю» уперше з уст коханих!

 

* Ніколи більше (англ.).

 

 

ПО ТРЬОХ ЛІТАХ

 

Я хвіртку відхилив - вона, стара, охоче

Мене впустила знов у цей старий садок;

Тут скрізь іще стоїть ранковий холодок,

На свіжій зелені роса ряхтить-мигоче.

 

Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:

Альтанка світиться, фонтан струмить-дзюркоче,

У вітті горлиця розливисто туркоче,

Стара осичина щось шепче до квіток.

 

Троянди, як колись, колишуться, лілеї

Пишаються, як перш, у головній алеї,

Пташки знайомі всі - від ціньки до дрозда.

 

Побачив я й тебе, замислена друїдко,

Із тебе білий тиньк потроху опада.

А резеда пахтить так солодко, аж їдко.

 

 

ТУГА

 

О перші любощі, о серця юнь вразлива!

Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів,

Бентежне відкриття незвіданих світів

І зближень трепетних стихійність боязлива!

 

Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,

Невинний цвіт душі недовго золотів,-

Із півночі життя хтось лютий налетів,

I впала враз зима - тяжка, глуха, нудьглива.

 

I от я гибію, самотній і смутний,

Немов у склепі мрець, холодний, крижаний,

Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує...

 

О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло,

Що знає нас до дна, нічому не чудує

I часом, як дитя, цілує у чоло?

 

 

ЗНЕМОГА

 

Будь лагідна, молю, будь лагідна, як лада,

Ласкава, як сестра! I в розпалі хотінь

Віддання яросне - то влади тільки тінь,

А ніжна відданість - любові справжня влада.

 

В твоїм голубленні така мені відрада!

Миліш від захватів і пристрасних зомлінь

Цілунку млосного сумирлива теплінь,

Хоч, може, саме в нім близька таїться зрада.

 

Та в тебе в серденьку, дитино дорога,

Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?

Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!

 

Без дрожі й трепету до мене пригорнись

I, як клялась колись, так і тепер клянись,

I плачмо до зорі удвох, моя коханко!

 

 

МАРЕННЯ

 

Давно мені якась незнана жінка сниться,

Що любить так мене, як я її люблю,

Та образу її ніяк не уловлю -

Щоразу та й не та, щось мусить відміниться.

 

Відомо їй все те, що іншим таємниця,

Що в серці я таю, що серцем я терплю,

I вміє лиш вона змивать печать жалю

З мого чола слізьми, ласкава жалібниця.

 

Яка вона на вид, не пригадаю я,

Ім'я не втямлю теж - якесь ясне ім'я,

Як тих улюблених, що рано смерть скосила,

 

Зір мов у статуї, а голос недзвінкий,

Немов віддалений, притемнений такий,

Як у покійників, що їх забуть несила.

 

 

ТОБІ

 

Тобі цей вірш, тобі, утіхо винозора

З душею чистою і доброю, тобі,

Ласкава мрійнице, у горі і в журбі

Душа моя кричить, від туги непрозора.

 

Гнітить моє життя немилосердна змора -

Якісь страшні вовки за мною все в гоньбі,

А я кривавлюся і гину у ганьбі,

Палаючий Содом, розвержена Гоморра!

 

Із раю прогнаний, не так колись страждав

Наш праотець Адам, не так стогнав-ридав,

Як я стогну тепер з глибокої скорботи.

 

У тебе ж як і є в душі якісь турботи,

То все такі легкі, мов у погожі дні

Юрливі ластівки в лазурній вишині.

 

 

ТРИВОГА

 

Природо, не торка мене твоя краса -

Ані ліси й поля з їх гойними дарами,

Ані веселчасті ранкові панорами,

Ні журних вечорів торжественна яса.

 

Мені смішні усі мистецтва чудеса,

Поезія, і спів, і древні грецькі храми,

Соборів пишний блиск, їх велеліпні брами,

Й дзвіниці, що стримлять в порожні небеса.

 

Не вірю в Бога я, глузую із людей,

Все заперечую - знання, мораль, ідеї...

Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.

 

Життям утомлена, пойнята жахом смерті,

Моя душа - мов бриг, що поміж хвиль і криг

Щомиті жде кінця в безжальній круговерті.

 

 

ОФОРТИ

 

ПАРИЗЬКЕ КРОКІ

 

Вигадливий місяць наводив глазур

        На чорні доми,

Із гострих дахів, з димарів-амбразур

Химерно курились вихлясті дими.

 

Сірів небозвід, а вітер стогнав,

        Квилив з гіркоти,

I десь вдалині, між вогких канав,

Відчайно нявчали бродячі коти.

 

А я йшов і мріяв про день Фермопіл

        I про Марафон,

I газове світло з зірками навпіл

Творило для мрій тих блакитнявий фон.

 

 

КОШМАР

 

Снивсь мені баладний рицар

У одній руці іскриться

Голий меч, убивча криця,

А в другій руці блищить

        Сталевий щит.

 

Чорний вершник буйно лине

Через гори і долини,

Через ріки бистроплинні

На червонім скакуні,

        Баскім коні.

 

То не кінь, а чорт безрогий,

Добре знає всі дороги,

Без удила, без остроги

Мчить за вітром удогонь,

        Немов огонь!

 

А з-під каски в поторочі

То заблиснуть ярі очі,

То погаснуть... Серед ночі

Так спалахує-згаса

        Рушниць яса.

 

Мов боривітрові крила,

Мов розіп'яті вітрила,

Що негода завихрила,

Плащ на вітрі лопотить

        I тріпотить,

 

Торс показуючи грубий

I чобіт чудні розтруби,

А у тьмі блискочуть зуби -

Мов грімниця виграва -

        Всі тридцять два.

 

 

МОРСЬКИЙ ОБРАЗОК

 

На суворе море,

Що всю ніч шумить,

Місяць ледь струмить

Сяйво, ніби хворе;

 

В темних небесах

Хмариво безкрає

Раз за разом крає

Блискавки зигзаг;

 

На скелястий берег

Сунуть орди хвиль,

Їх тривожний квиль

Губиться у шхерах,-

 

А над цим страшним

Ураганним виром

Роз'ярілим звіром

Громихає грім.

 

 

НІЧНИЙ ЕФЕКТ

 

Ніч. Дощ і темрява. У небо сіре, млисте

Шпилями й вежами стримить готичне місто -

Даль сивим мороком його вже повила.

Рівнина. Скорчені і скрючені тіла

Звисають з шибениць, танцюють; хижі круки

Жадливо шарпають їм голови і руки,

Внизу ж - то вовча з'їдь, як круча - угорі.

Он чорні падуби й тернові чагарі

Колючо їжаться розчухраним пагіллям,

Що мов начеркано по сірому вугіллям;

А там кудись бредуть три в'язні півживі,

Обдерті, босі; їх підгонять вартові,

I леза бердишів так гостро й проразливо

Блищать проти списів розбурханої зливи.

 

 

ПОТОРОЧІ

 

В них батьківські, як кажуть, коні

I тільки й злота, що в очах,

В них вічні мандри у законі

I вічні лахи на плечах.

 

Розумний любить їх повчати,

Дурний жаліє навісних,

Дітвóра дражнить, а дівчата

Глузують вочевидь із них.

 

Удень, як тіні ще коротші,

Вони кумедні і смішні,

А проти ночі - поторочі,

Уже урочливі й страшні.

 

Руками вціпившись до болю

У грифи говірких гітар,

Вони гугнявлять щось про волю,

I кожен згук у них - бунтар.

 

Любов до вічного сміється

I плаче в вирі їх зіниць,

У них відбилася, здається,

Краса покинутих божниць...

 

Ідіть же, вічні подорожні,

Блудіть по нетрях, чухраї,

Бо перед вами і порожні

Не відчиняються раї!

 

Природа теж до вас негречна

(В людей учитись почала),-

Все хоче стерти недоречну

Гординю з вашого чола.

 

I як неслава вас шельмує

В своїй затятості лихій,

Так раз у раз анафемує

Неутоленна лють стихій.

 

Вас червні палять, студять грудні,

I скрізь, куди не поверни,

Болючі руки й ноги трудні

Колючі шарпають терни.

 

А впадете, укриті струпом,

Під листям осені рудим,

То й вовк згордує вашим трупом,

Блідим, безкровним і худим!

 

 

СУМНІ ПЕЙЗАЖІ

 

В ВЕЧІРНЬОМУ ТЛИВІ

 

Вогні мерехтливі

Лягли на поля,

В вечірньому тливі

Сумує земля.

В вечірньому тливі

Хтось серце люля,

Пісні сиротливі

Співає земля.

 

I дивнії мрії

Встають, мов сонця,

На заході ж мріє

Початок кінця.

Там привид багріє

Якогось гінця,

I дивнії мрії

Снують без кінця.

 

 

МІСТИЧНІ ВЕЧОРОВІ ЗБЛИСКИ

 

I спогади, і зблиски вечорові

Горять-тремтять на обрії палкім

Надії, що в огнистому покрові

Ховається за муром пломінким,

Де в'ються, викохані хтозна-ким,

Лілеї і тюльпани буйнокрові,

Підносячи пелюстки пурпурові

Із ароматом млосним і важким;

В повітрі розливаються паркім

Ті пахощі отруйні, нездорові;

I серце, й ум немов у сні тремкім -

Мішаються у захваті п'янкім

I спогади, і зблиски вечорові.

 

 

СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА

 

Захід дотлівав, багряніли хмари,

Вітер колихав білі ненюфари,

Квіти колихав між очеретів,

Над сумним ставком стиха шарудів.

Я бродив один із жалем кривавим

Між похилих верб понад сонним ставом,

Де густий туман уставав з низів,

Де, мов великан, привид чийсь сизів,

Де ридав відчай в тужних криках сойки,

Де плили сичів жалісливі зойки

Між похилих верб, де бродив один

Я з своїм жалем, не лічив годин...

I упала ніч, і погасли хмари,

Мла оповила сонні ненюфари,

Тільки під ставком, між очеретів,

Вітерець сумний стиха шарудів.

 

 

КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ

 

Це вакханалія із «Фауста», а котра -

Класична, друга: це ритмічний веремій,

Ритмічний через край. А сцена - сад Ленотра,

        Такий смішний і чарівний.

 

Але по шнурку, альтани і шпалери,

Газонів чепурних розмірені кружки,

Усюди статуї - Амури і Венери,

        Сильвани і морські божки.

 

Каштани й ясени, тюльпани і нарциси,

Кущі трояндові, гатунків шість чи сім,

А ген - підстрижені трикутниками тиси

        I срібний місяць над усім.

 

Дванадцять вдарило, і хтозна-відки виник

Мотив протяжливий, що й Бога б засмутив,

Неначе зітканий із місячних сяйвинок

        «Тангейзера» сумний мотив.

 

То засурдинені, приглушені валторни

Стривожили нараз спокійну літню ніч,

Тремтіння будячи у грудях неповторне;

        I на заманливий той клич

 

Сплелися в хоровод в химернім мерехтінні

Безплотні привиди, прозоріші за фей,

Опалово-бліді у віт зеленій тіні -

        Не то Ватто, не то Раффе!

 

Завмер здивовано старий каштан листатий,

I журкіт причаїв зчудований фонтан

На той танок примар між мармурових статуй,

        Ні, не танок, а тужний тан!

 

Чи то поетові одчайно-п'яні мари,

Чи то його жалі - хисткі примари ці,

Чи кволого страхи, чи хворого кошмари,

        Чи просто-напросто мерці?

 

Чи то твої думки, від жаху посивілі,

Чи муки совісті судомляться отак,

Чи смутки-упирі у тихім божевіллі

        Безгучно відбивають такт?

 

Всю ніч крутилися, вихалися фантоми,

I, тільки як блідий світанок надоспів,

Вони всі здиміли - чи з ляку, чи з утоми,

        Чи тим, що змовк той кличний спів,

 

I не лишилося після нічного смотра

Анічогісінько, хоч би де слід дрібний,

Анічогісінько... Зоставсь лиш сад Ленотра,

        Такий смішний і чарівний.

 

 

ОСІННЯ ПІСНЯ

 

Ячать хлипкі,

Хрипкі скрипки

        Листопада...

Їх тужний хлип

У серця глиб

        Просто пада.

 

Від їх плачу

Я весь тремчу

        I ридаю,

Як дні ясні,

Немов у сні,

        Пригадаю.

 

Кудись іду

У даль бліду,

        З гір в долину,

Мов жовклий лист

Під вітру свист -

        В безвість лину.

 

 

ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ

 

Червоний місяць звівсь над ожеред,

На сонний луг лягла хвиляста мряка,

У березі самотня жаба кряка

Й шепочеться із вітром очерет.

 

Мак водяний згортається поволі,

Непевно бовваніють вдалині

Стрункі тополі; цятки світляні

Блудних вогнів мигтять на видноколі;

 

З дупла свого, збудившись, виліз сич

I полетів беззвучно й тяжкокрило;

В зеніті якось тихо зазоріло.

Венера біла сходить - це вже ніч.

 

 

СОЛОВЕЙ

 

Спогади сумні, спомини непрохані,

Налетіли ви, мов пташки сполохані,

I обсіли вмить з гомоном і гамором

Серця кожну віть - а воно ж то явором

Дивиться в затон Жаль-ріки глибокої,

Що кудись біжить у примарнім спокої...

Довго так мене мучили ті гомони,

Та війнув вітрець, і примовкли спомини,

Лиш один співав жалісно і голосно,

Серце хвилював радісно і болісно.

Трелі заливні, рокоти і клекоти,

Мариться мені: «Люба, десь далеко ти!»

Ах, цей спомин-птах, радий його чути я -

Це ж моя любов, перша, незабутая!

Вже від тих жалів місяць в небі міниться,

I зітхає ніч, сумовита мрійниця,

Тиха літня ніч,- дише млосно, гаряче

I мовчить, мовчить, про незбутнє марячи,

I гойда-люля між тремкими вітами

Пісню солов'я, що весь вік тужитиме.

 

 

ПРИМХИ

 

ПОХМУРА СЕРЕНАДА

 

То не виє звір, не ридає сич,

        То не мрець з могили -

Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,

        Вороже мій милий!

 

Душу відчини, вухо приклони

        До моєї пісні:

Це ж тобі бринить кожен зойк струни,

        Млосний і зловісний.

 

Чуєш - славлю я синь твоїх очей,

        Сповнену отрути,

Тонь твоїх грудей, сонь твоїх плечей,

        Ангеле мій лютий!

 

То не виє звір, не ридає сич

        В розпачі глибокім,-

Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,

        Друже мій жорстокий!

 

Славлю я твоє тіло наливне,

        Чари всі жіночі...

О, їх аромат так п'янить мене

        У безсонні ночі.

 

Як забуть мені крила рук твоїх

        I жагучі губи?

У цілунку їх стільки мук і втіх,

        Демоне мій любий!

 

Душу відчини, серце приклони

        До моєї пісні:

Це ж тобі бринить кожен зойк струни,

        Млосний і зловісний.

 

 

Із збірки «ВИШУКАНІ СВЯТА»

 

МІСЯЧНЕ СЯЙВО

 

Твоя душа - витворний краєвид,

Яким проходять з піснею і грою

Чарівні маски, радісні на вид,

Та сповнені таємною журою.

 

Вони співають на мінорний лад,

Як від любові їм життя розквітло,

Та радості не чути з тих рулад,

Що в місячне перецвітають світло.

 

В тім сяєві, урочім і сумнім,

Пташки не переснять своїх фантазій,

А водограї видивом струнким

Між мармурів ридають у екстазі.

 

 

ДО КЛІМЕНИ

 

Ці співи фантастичні,

Мелодії містичні -

За очі голубі,

        Усе тобі,

 

За голос твій співочий,

За усміх твій дівочий,

Що в серці будить рій

        Жагучих мрій,

 

За те, що ти, єдина,

Мов біла лебедина,

Мов аромат лілей

        У тьмі алей,

 

За те, що з тебе лине

Світіння янголине

I музика тонка,

        Така п'янка,

 

Що всю мою істоту

Пронизує достоту

Вогнем своїх промінь -

        Вовік амінь!

 

 

НЕДБАЛІ

 

- На зло судьбі ревнивій, заздрій

Помрем разом! Чи є в вас настрій?

- Боронь нас, Боже, від гріха!

 

- Гріха нема. Вквітчавши скроні,

Помрем, як у «Декамероні».

- Чудний коханець... Ха-ха-ха!

 

- Коханець з мене непоганий

I, може, навіть бездоганний.

Як хочте, разом помремо!

 

- Ви, справді, вмієте кохати,

Але незгірше й насміхати...

Та краще вже помовчимо.

 

Отак Тірсіс і Дорімена

Рядком, рамено до рамена,

Сиділи в парку, де глухі

 

Сміялись фавни. I даремно

Відклали смерть таку приємну

Чудні коханці... Хі-хі-хі!

 

 

КОЛОМБІНА

 

I дурний Леандр,

I старий Касандр-

        Невдаха,

I меткий П'єро -

На брилі перо

        Із птаха,

 

I ферт Арлекін,

Що вибіг на кін

        У масці,

З-під якої, глядь,

Очі блискотять

        Як в трясці,-

 

До-мі-соль-фа-сі,

Танцюють усі

        Плав-плавом

I здіймають гам

Перед тим дівчам

        Лукавим,

 

Що мружить до них

Очі, як на гріх,

        Зелені,

То надію дасть,

То знов скаже: «Зась,

        Шалені!»

 

Всі ті гультяї

Вплутались в її

        Тенета...

За що їм така

Випала тяжка

        Планета?

 

А вона кружля,

Платтячком метля

        I надить

Дурників своїх -

Закохає всіх

        I зрадить!

 

 

ПІВГОЛОСОМ

 

Люба, не треба розмов,

Мила, шкода голосів,

Сповнимо нашу любов

Тишею темних лісів.

 

Злиймо і душі, й серця,

Снімо небачені сни,

Хай шепітком вітерця

Шепче сосна до сосни.

 

Очі мрійливо примруж,

Руки на грудях схрести,

Нумо між синявих руж,

Ніби сновиди, брести.

 

Хай безгоміння росте,

Лиш шевеліє трава,

Хай верховіття густе

Нас від тривог укрива.

 

А як із чорних дубів

Вечір врочисто впаде,

Нашої розпачі спів

Хай соловей заведе.

 

 

СЕНТИМЕНТАЛЬНА РОЗМОВА

 

В старім саду серед нічної мли

Дві постаті непевнії пройшли.

 

В них зір погас, уста у них змарніли,

I ледве чутно голоси бриніли.

 

В старім саду, в зимову ніч сумну

Два привиди будили давнину.

 

- Ти згадуєш, як ми колись любились?

- Навіщо вам ті згадки знадобились?

 

- Чи бачиш ти й тепер мене вві сні?

Чи рвешся серцем ти до мене? - Ні.

 

- Як ми колись удвох жили щасливо,

Зливаючи серця й вуста! - Можливо.

 

- Де синь небес, де сяєво надій?

- Надії ті почезли в тьмі густій.

 

Отак ішли вони у ніч зимову,

I тільки місяць чув чудну розмову.

 

 

Із збірки «ДОБРА ПІСНЯ»

 

* * *

 

Поки перший промінь зронить

Ніжне сяйво ранковé,

        - В небі дзвонить

Срібло жайворонкове,-

 

Зірко, в очі глянь співцеві,

В чулім серці запали,

        - В чебрецеві

Будять день перепели,-

 

Запали ту мрію чисту,

Що цвіте не одцвіта,

        - Медянисто

Наливаються жита,-

 

I думки мої співочі

Понеси в далеку даль,

        - Мерехкоче

Скрізь роса, немов кришталь,-

 

Де спить мила, ти, лелітко,

Їй про мене нагадай...

        - Швидко, швидко,

Сонце йде на небокрай!

 

 

* * *

 

В місячнім світлі

Мліють гаї;

В ночі розквітлій

Тчуть солов'ї

Співи-узори...

 

О люба зоре!

 

В ставі сріблистім

Чорна верба,

Шепче між листям

Вітру журба

Палко і рвійно...

 

Разом помріймо!

 

З висі тремкої

Тиша злина,

В мирі й спокої

Спить осяйна

Світу будова...

 

Хвиля чудова!

 

 

* * *

 

Скінчились випроби страшні:

Всміхнись, душе, будучині!

 

Минули дні тривожні, хмарні,

Видіння здиміли кошмарні,

 

Страхи почезли назавжди,-

Ще хвильку, серце, підожди!

 

Засніть, жалі, мовчіть, докори,

Жадана мить настане скоро.

 

I очі змучені мої,

Що рвуться вбачити її,

 

I слух мій, радісно сп'янілий,

Що прагне вчути голос милий,

 

I все моє палке єство

Святкує славне торжество -

 

Ту мить, коли, як спів, натхненна,

Мене зустріне наречена!

 

 

* * *

 

Вже пройшла зима - широко й розлого

Розлилось навкруг світло і тепло.

Веселіє серце в доброго і злого,

Лагідніє страдника пахмурне чоло.

 

Все цвіте, буяє, все дзвенить, співає,

Навіть хмурий наш, хворий наш Париж

Молодим сонцям радо розкриває

Тисячні обійми червінькових криш.

 

В мене ж на душі цілий рік весніє,

Квітне флореаль ласки і тепла,

Мрія коло мрії райдужно ясніє,

Пломінь коло пломеню радісно пала.

 

Це блакитне небо - лиш вінець лазурі,

Що в душі сміється світло-молодій,

Це моя весна, це кінець зажурі,

Це велике свято здійснених надій.

 

Хай цвіте весна й стигне літа сила,

Хай за ними йде осінь і зима!

Всі чотири пори, мила, ти скрасила,

Ти сама краса, ти любов сама!

 

 

Із збірки «РОМАНСИ БЕЗ СЛІВ»

 

ЗАБУТІ АРІЄТИ

 

* * *

 

Це захоплене зомління,

Це закохане томління,

Хвильні трепети лісів

У руках вітрів пестливих

I між віток шелестливих

Хор сп'янілих голосів.

 

О, цей шелест, шемріт, шепіт,

Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,

Журкіт, муркіт, свист і писк,

Трав розмайних шелевіння,

Шум води по моховинню,

По камінню плеск та блиск...

 

Хто ж до всього того шуму

Вплів мотив тривоги й суму,

Жаль снує душа - чия?

То, напевно, ми з тобою

День прощаємо журбою,

То душа твоя й моя!

 

 

* * *

 

Крізь музичних вогнів колихання,

Крізь незвично розгойданий гомін

Я угадую давнього спомин

I провістя нового кохання.

 

Моє серце й душа в надпориві -

Наче око гіганта подвійне,

Де бринять, ніби мево сновійне,

Всіх пісень переливи тремтливі.

 

О, якої ще кращої смерті?

Одступи од коханців, тривого!

Дайте, релі, старого й нового -

Любо вмерти в такій круговерті!

 

 

* * *

 

Із серця рветься плач,

Як дощ іллється з неба.

Від зради чи невдач,

Відкіль цей тужний плач?

 

О, хлюпотіння зливи

По крівлях, по землі!

На серце нещасливе

Спливають співи зливи...

 

Лягає без причин

Тугá на серці туга.

З відчаю хоч кричи!

Печалюсь без причин.

 

Від муки дітись ніде,

Рве серце марний жаль.

Любові й зненавиди

Нема, а дітись ніде!

 

 

* * *

 

Душа, душа моя страждала,

Любов, любов її терзала.

 

Та я утіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов,

 

Хоч цілим серцем і душею,

Здавалось, розлучився з нею.

 

Ніде я втіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов.

 

I серце, серце надто чуле,

Душі сказало: «Чи ж забули,

 

Забули в гордій самоті

Ми очі ті і губи ті?»

 

Душа сказала серцю: «Хтозна?

Розлука - пастка грандіозна:

 

Втечеш від муки за сто миль,

Стократно груди ранить біль».

 

 

* * *

 

О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю...

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.

 

Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.

 

В далині імлистій

Щось немов синіє...

Ледве бовваніє

Бідний ліс безлистий.

 

Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.

 

Вам, худі вовцюги,

Й вам, хрипкі ворони,

Де знайти схорони,

Вічні волоцюги?

 

О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю...

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.

 

 

* * *

 

Солов'ю, що з високої вітки задивився

на свій відбиток у річці, здається, 

ніби він упав у воду. Сидить на

вершечку дуба і боїться потонути.

                            Сірано де Бержерак

Одкид дерев у озернім затоні сріблистім

        Димом береться імлистим,

А угорі потопають у справжньому вітті

        Горлиць жалі сумовиті.

 

Цей краєвид - твоєї, мандрівнику, долі

        Образ у нашій юдолі:

Чуєш, між листям квилять у гіркій безнадії

        Всі твої втоплені мрії!

 

 

БЕЛЬГІЙСЬКІ КРАЄВИДИ

 

ВАЛЬКУР

 

Місто цегляних

Дімків чепурних -

Парам коханих

Затишно в них!

 

Хміль зелениться

I виноград -

Щирий п'яниця

Тій зелені рад!

 

А ресторани,

Бари, пивні,

Служки старанні

I чарівні!

 

О атмосфера

Битих доріг...

Для Агасфера

Скільки утіх!

 

 

ШАРЛЕРУА

 

Сині кобольди

В чорній траві,

I вітровій,

Мов плач Ізольди.

 

Вівса шумкі

Річкою ллються,

Боляче б'ються

Глоду гілки.

 

Чи то сараї,

Чи то доми?

Що за дими

На небокраї?

 

Де ми? Овва!

Гудуть вокзали.

Як ви сказали?

Шарлеруа!

 

Ох, який смород,

Гамір і шум!

Вгонить у сум

Хмурий цей город.

 

Як же терпіть?

В ніс, в уші лізе

Лязкіт заліза,

Сопухи й піт...

 

Сині кобольди

В чорній траві,

I вітровій,

Мов плач Ізольди.

 

 

БРЮССЕЛЬ

(Прості фрески)

 

I

Зеленаво й малиново

У непевнім світлі лампи

За вікном все знову й знову

Мерехтять пригорки й рампи,

 

День сумирний на ущербі,

Вже на заході - червінька,

Де-не-де в безверхім верб'ї

Щось замислено цвірінька,

 

В надвечір'ї золотому,

Що журливо догасає,

Передосінь мою втому

Колосково колисає,

 

II

Ах, алея ця,

Мабуть, без кінця,

А вгорі - блакить!

Гарно, бачить Бог,

Нам було б удвох

Тут з тобою жить.

 

Он якісь пани,

Все чепуруни,

До палацу йдуть.

Як я заздрю їм,

Тим панам старим -

Добре ними буть!

 

Білий сон колон,

А за ними он

Захід весь в огні

Й поля тихий сум...

Ах, таку б красу

Та тобі й мені!

 

 

МАЛІН

 

Цей вітер, радий причепиться

До флюгера чи прапорця

На замку нобіля-купця

(Червона цегла й черепиця),

I знов - рівнина без кінця.

 

Якісь одноманітно милі

Ці ясени, що їм гілля

Той самий вітер розхиля,-

Лямують на далекі милі

Люцерни й клеверу поля.

 

А далі в тишині глибокій

Луги безкраї попливли.

Пасіться, мирнії воли,

I ви, корови повнобокі,

Під небом, ніби з ковили!

 

Не набавляє поїзд ходу,

Що не вагон - малий салон,

Розмови тихі, й між заслон

У вікнах види на природу,

Таку, як любить Фенелон.

 

 

АКВАРЕЛI

 

СПЛІІН

 

Які червоні повні рожі,

Який зелений ярий хміль!

 

У мене серце насторожі -

Твій кожен рух в нім будить біль.

 

Яке блакитне чисте небо,

А море синє, мов зі скла...

 

Боюсь, кохана, я за тебе,

Щоб ти від мене не втекла,

 

Мені обридли ці мигдалі,

I цей самшит, і ця сосна,

 

I ці безмежні дальні далі,

I все - крім тебе, річ ясна!

 

 

STREETS

 

        Станцюймо джигу!

 

Любив я очі ці ясні,

Мов зорі ночі, осяйні,

Любив урочі їх вогні.

 

        Станцюймо джигу!

 

Вона була і добра й зла,

Смутити й тішити могла,

Моя коханочка мала!

 

        Станцюймо джигу!

 

Які п'янкі її уста,

Дізнав я краще - неспроста! -

Коли любити перестав.

 

        Станцюймо джигу!

 

Та в серці спомин ще не згас

Про той щасливий, милий час,

Коли любов єднала нас.

 

        Станцюймо джигу!

 

 

Із збірки «МУДРІСТЬ»

 

* * *

 

Рицар Злигодень, вершник під чорним забралом,

В моє серце старе вдарив списом, мов жалом.

 

Кров із серця дзюрнула червоним струмком

I взялася на сонці прозорим димком.

 

Світ в очу мені змерк, дух у грудях заперло,

Моє серце старе раз здригнулось і вмерло.

 

Добрий рицар під'їхав, устав з румака

I, я чую, мене вже рукою торка.

 

В свіжу рану лягла рукавиця залізна,

Владний голос про щось говорив мені згрізна,

 

I - о диво! - у мене у грудях нове

Народилося серце, не мертве, живе.

 

Серце чисте і горде, палке і хоробре,

Молоде і невинне, божественно-добре...

 

Я лежав, і дрижав, і з невіри чамрів,

Мов язичник, що боже знамення узрів.

 

А той рицар ізнов уступив у стремена,

Головою кивнув і озвався до мене

 

(Зичний голос до дна мені душу потряс):

«Ну, шануйся ж тепер! Буде й так на цей раз».

 

 

* * *

 

Краса жінок, їх млость, їх руки нездужалі -

Причасниці блаженств, причетниці провин,

I очі, що п'янять за всіх міцніше вин,

Та часом кажуть «ні» самцям, нестримним в шалі,

 

Їх голос, що завжди притишує нам жалі,

Як навіть зраджує - який хороший він!

Ласкавий спів, ранковий клич, вечірній дзвін,

Прекрасний плач, що мре в затишних згортках шалі.

 

Мужчина - звір! Життя потворне й навісне!

Коли б прокинулось хоч щось у нас ясне,

Дитинне, радісне - після тяжкого бою

 

Чи спорзних зустрічей - щось добре, щось живе,

I чисте, й чесне... Що ж ми візьмемо з собою

I що залишиться, як смерть нас позове?

 

 

* * *

 

Фантоми гарних днів весь день полум'яніли

I почали уже на спадні бронзовіть...

Не розкривайсь, душе, спокуси, не зовіть

I не торкайте струн, що в пору одбриніли.

 

Спустошливі вогні всю днину шаленіли,

Б'ючи долинну цвіть і виноградну віть,

Не даючи житам до жнив дополовіть

I небо палячи, що жде нас, осмутніле.

 

Душе моя, жени лихе передчуття!

Невже минувшина пожре нам майбуття,

Невже повернеться забуте навіженство,

 

Невже повториться те, що було колись?

Борися за своє омріяне блаженство,

Іди проти грози, мужайся і молись!

 

 

* * *

 

Послухайте цю ніжну пісню,

Що тихо, вам на втіху, плаче

I любо так дзюркоче, наче

Струмок прозорий по узліссю.

 

Вона така ж проста й невинна,

Яку раніш ви знали (й звали?),

Коли їй виду не вкривали

Жалоба й гордість удовина.

 

Її покрúвало тріпоче

Під вітром ночі грозової,

Та крізь похмурі ті завої,

Мов зірка, істина мигоче.

 

Вона співа, сама ласкавість,

Що треба жити добротою,

Що за могильною плитою

Щезають заздрість і ненависть.

 

А ще співа про мир і спокій,

Про славу щиру, нелукаву,

Найбільшу в світі людську славу

Жить просто, не питавши поки.

 

Вона байдужим не залишить

Того, хто серцем світ сприймає,-

Душі милішого немає,

Як іншу душу в горі втішить.

 

Їй біль нестерпний серце тисне,

Вона ж без гніву зносить муку.

Збагніть ясну її науку,

Послухайте цю мудру пісню!

 

 

* * *

 

Ті руки, що були моїми,

Ті ручки білі, ручки милі,

По всім цім дикім божевіллі,

По всій мерзоті неключимій,

 

По всім блуканню в тьмі кромішній,

Страшній, як совість святокрадця,

Ізнов мені ночами сняться

Ті руки царствено-розкішні.

 

Ви знов лягли мені на душу,

Що розтерзали хижі круки...

Скажіть мені, кохані руки,

Чого я сподіватись мушу?

 

Невже оманне це видіння,

Галюцинація відчайна:

I душ розлучених вінчання,

I серць воскреслих молодіння?

 

О руки, спомини священні,

Блаженні муки, світлі мрії!

Молю вас, руки всеблагії,-

Мені подайте знак прощення!

 

 

* * *

 

Ось голос Гордості - гримить, немов труба,

А чийсь кривавий меч кольчугу й щит руба;

Біжиш навспотички крізь дим і згар пожежі,

I десь іздалеку відлунює труба.

 

Ось голос Заздрості - мов дзвін в морськім безмежжі;

Життя жахається і важко, по-ведмежи,

Тіка від холоду, що до душі пройма,

I глухне, тихне дзвін у дальньому безмежжі.

 

Ось голос Хтивості - розпалена юрма,

Всім п'яно й весело, здається, та дарма! -

Усі бредуть кудись, немов непритаманні,

I скоро здиміє утомлена юрма.

 

Ось інші голоси, неначе у тумані,

Торги і весілля, видовища оманні,

Цивілізації дешевий балаган -

Усе під музику щезає у тумані.

 

I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган,-

Ми вам корилися, тепер, як ворогам,

З душі противимось, рішучіше чимдалі,-

I гнів, і жаль, і біль, і страсті ураган...

 

Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!

Сентенції плиткі, метафори невдалі,

Уся розвінчана риторика гріхів -

Вмирущі голоси, вмирайте дружно далі!

 

Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів,

Ми просвітилися від низу до верхів,

Доволі вже спокус і дикої гонитви,

Ми вже не ті, ми вас навік здали в архів!

 

Вмирайте ж, голоси, у голосі Молитви,

Бо праведний Глагол вас зміг на полі битви,

Бо благісний Стратег вас чесно поборов;

Вмирайте, голоси, у голосі Молитви,-

 

Нехай покриє вас могутняя Любов!

 

 

* * *

 

Душе моя убога,

Відкіль цей тужний біль

I смертна ця тривога,

Коли жада зусиль

Від тебе доля строга?

 

Чом, дика і пуста,

Ти скорбно ламлеш руки,

Чому твої уста

Судомляться з розпуки,

А в зорі - мла густа?

 

Усі твої страждання,

Ти тільки зрозумій,-

Це визволу жадання,

Це благісних надій

Тверде заповідання.

 

Те мариво бліде

Вже скоро щезне, згине -

Великий день гряде!

Ти не заспи години,

Дивись, он сонце йде!

 

Нового дня промінність

Опукло, у різьбі,

Усіх речей первинність

Являє і тобі

Показує Повинність.

 

Здаля вона грізна

Здається і сувора,

Та ближче хто пізна,

Той сам побачить скоро,

Яка вона ясна.

 

У неї є на схові

З прадавньої доби

Нечувані, казкові,

Небачені скарби

Премудрості й любові:

 

Незриме золоття,

Екстази триблаженні,

Просвітлене буття,

Душі преображення

I тліну забуття.

 

- I тліну забуття!

 

 

СПІВАЄ ГАСПАР ГАУЗЕР:

 

Безхитрий, тихий сирота,

Потрапив я до міст великих:

Бентежила людей дволиких

Моя душевна простота.

 

У двадцять років звідав я

Нову жорстоку недогоду:

Я надивсь на жіночу вроду,

Жінок не надила.моя.

 

Хотів я вмерти на війні,

Не мавши короля й вітчизни,-

Та смерть без слави і без тризни,

Мабуть, судилася мені.

 

На розстанях чужих століть

Мій марний вік розтав, як пара.

За душу бідного Гаспара,

Живії, Господа моліть!

 

 

* * *

 

Гнітять чорні сни

Моє існування:

Бажання, засни!

Засни, сподівання!

 

Знеможені сном,

Тьмяніють зіниці -

Між злом і добром

Не бачу різниці...

 

Все темне й сумне..

А руки нечулі

Колишуть мене:

Ой люлі, ой люлі!

 

 

* * *

 

Над дахом дому - неба дах:

        Блакить, роздолля!

Звелась угору понад дах

        Струнка тополя.

 

У небі дзвін летить, мов птах,

        Гуде тремтливо,

А на тополі ворон-птах

        Квилить тужливо.

 

О світе мій, яке життя

        Просте і тихе!

Із міста лине шум життя,

        Довілля, втіхи.

 

Чого ж ти плачеш без пуття,

        Забувши спокій?

Того, що втратив без пуття

        Найкращі роки?

 

 

* * *

 

        Я не знаю сам,

        Чом мої жалі

Рвуться тужно і тривожно далі від землі,

        На хисткім крилі

        Морю й небесам

Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.

 

        Моя думка, чайка-жалібниця,

        Понад морем високо літає,

        Вітер нею як хотя хитає,

        I не може ні на мить спиниться

        Неспокійна чайка-жалібниця.

 

        Сниться воля їй,

        Сонячний розмай,

I веде незнана сила через цей безкрай.

        У чудесний край

        Легіт-тепловій

Десь несе її по синій стежці хвильовій.

 

        Часом так квилить вона, кигиче,

        Аж плавцям далеким дух стенає,

        То злітає вгору бунтівниче,

        То крилом у хвилю заринає

        I так сумно, жалібно кигиче.

 

        Я не знаю сам,

        Чом мої жалі

Рвуться тужно та бентежно далі від землі...

        На хисткім крилі

        Морю й небесам

Я мій скарб несу на сховок - чом, не знаю сам.

 

 

* * *

 

Із далини тужливий ріг луна,

Мов плачеться чиясь душа в полоні,

I завмирає ген на оболоні,

Де вітер спів непевний почина,

 

В якому чути скаргу вовкуна,

А сонце на кривавім небосклоні,

Ховаючись у хмаряній обслоні,

Так лагідно й зворушливо кона.

 

Під вітру скавуління сонне й сипле

Сніжок лапатий неквапливо сипле,

Біліючи на червонястім тлі,

 

I монотонне осені зітхання

Вгортає дня печальне затухання

На стомленій і стишеній землі.

 

 

* * *

 

Живопліт за живоплотом -

Наче в морі баранці

Розійшлись у всі кінці.

Млисте море пахне глодом.

 

Задивились вітряки

На дерев недільні шати.

Он вибрикують лошата,

Як веселі дітваки.

 

Скрізь так хороше і юно,

Онде й вівці на лужку,

На зеленім моріжку,

Лагідні, як біле руно.

 

А із ближнього села

Небом, ніби тепле дійво,

Благодійно й мелодійно

Хвиля дзвонів поплила.

 

 

* * *

 

Крутись, вертись, моя карусель,

Крутись під спів веселих рогів,

Крутись не сто - п'ять тисяч кругів,

Крутись, вертись - гуляє Брюссель!

 

I це маля, і мати у білім,

I цей хлопчак в костюмі плюшевім,

I це дівча у платті рожевім,-

Усі раді - діждались неділі.

 

Летіть, летіть, конята прудкі,

Сьогодні тут не місце журбі,

Нехай шахрай мишкує в юрбі,

Летіть, летіть, бо грають дудки!

 

Яка краса - куди твоє діло! -

Шугать без дум у цій веремії:

У голові немов дурманіє,

А на душі так любо і мило.

 

Біжіть кружка під скрипку й фагот,

I під гармонь, конята мої,

Сумирні, мов ягнята малі,

Немов народ у переворот.

 

А вітер рве - ну прямо страхіття:

Увесь намет двигоче й тріпоче,

I скло бряжчить, і прапор лопоче,

Метля, кружля барвисте плахіття.

 

Біжіть, біжіть без краю й кінця,

Ви, скакунці, строкаті на масть:

Ніхто вам шпор у боки не дасть,

Зате не дасть ніхто і сінця.

 

Біжіть, спішіть, хороші конята,

Бо вже, глядіть, настав час вечері:

Вилазить ніч з своєї печери

Гуляк, п'яниць - усіх розганяти.

 

Біжіть, летіть! На синявий лан

Злотистих зір вже висипав хор,

Ударив дзвін - озвався собор...

Летіть, летіть, ще б'є барабан!

 

 

ІЗ ПІЗНІХ ЗБІРОК

 

АЛЕГОРІЯ

 

Цей Серпень, цей тиран, що звик палить, сліпить,

Душить і мордувать - і назирати страти,

Розлігся й позіха: кого б іще скарати?

А жнець знеможений на суголовку спить.

 

Все висохло, спеклось, земля волає: «Пить!»

I птаство мусило води у рот набрати,

А небо голубе, розплавлене стократи,

У нерухомооті безмовній аж кипить.

 

Не строчать коники, завмерли всі комашки,

Струмки покинули шумкі свої замашки,

Не грають, не дзюрчать- заїла мілкота;

 

Лиш світляні по них перебігають брижі,

Та поміж бляклих трав, що й вітер не хита,

Ще шершні де-не-де літають чорно-рижі.

 

 

ВИНОБРАННЯ

 

Щось у голові у нас шумує,

Коли пам'ять вимкнеться, буває...

Слухайте! То наша кров співає,

Спотайна радіє і сумує.

 

Слухайте! То наша кров так плаче,

Як душа на час кудись відлине:

Тої невимовної хвилини

Ми ждемо на диво нетерпляче.

 

Наша кров - покревниця винові,

А вино крові свояк по крові...

Плачте ж і співайте, любі, рідні,

 

Душу й пам'ять нам паралізуйте,

А хребці і крижі наші бідні

До нічної тьми магнетизуйте!

 

 

ЧУДАЦЬКА РАДА

 

Спалюйся жінками,

Серце ж замикай

I чимдуж тікай

Від епіталами.

 

Щоб забути - пий!

Завжди при горілці

Знайдеш на тарілці

Місяць золотий.

 

Хай нас кривдять люди

Та й по всій журбі?

Ціну ми собі

Знаєм без облуди.

 

Хто ми є такі -

Власна кров співає!

Що? Будяк шпиняє

В ноги колючки?

 

Б'є тебе в ланити

Вітер, той гультяй?

Ти ж іди, співай,

Рви рожеві квіти.

 

Все на краще йде

В світі цім найгіршім!

Тільки твердо вирішім

Не двоїть ніде.

 

По закону злоби

Судить тебе хам -

А благим богам

Гріх твій до вподоби.

 

Знов, душе, цвісти

Будеш в емпіреї,

Гордою зорею

Сяять з висоти!

 

Ти ж у цій юдолі

Не із тих бідах,

Що в один лиш мах

Дробить молот Долі.

 

Добрий твій метал,

Литий, битий, кутий,

Вийде із покути

Вище всіх похвал.

 

Мов жадана гостя,

Благісним мечем

Блиснеш над плечем

У Побідоносця.

 

I Архістратиг

Радо тебе прийме,

Як замаєш крильми

На вітрах святих.

 

Це ж у катастрофі

Усміх серед сліз,

Це ж мов крин, що зріс

На гіркій Голгофі...

 

Трохи ще поспи,

Мов огонь в кресиві,

В тихім надпориві

Трохи потерпи.

 

 

УДОВЕЦЬ МОВИТЬ

 

Я бачу двох плавців у морі,

У морі сліз моїх гірких,

Тривога й сум у мене в зорі,

I очі звернені до них,

Мов дві зорі в нічному морі.

 

У човні жінка молода

I син її, дитина-мила;

Кругом розгукана вода,

А в них ні весел, ні вітрила...

Із хлопцем жінка молода.

 

Реве борвій, бушують хвилі,

До неньки горнеться синок,

Вона ж немов у божевіллі

На дикий дивиться танок

I вірить у ревучі хвилі.

 

В Отця благого вір, малий,

Безумна, уповай на Бога!

Я чую, втихне вихор злий,

Ущухне смертна ця тривога,-

Кріпись, безумна, й ти, малий!

 

Мир вам, плавці мої у морі,

У морі світлих сліз моїх!

Блаженство й рай у мене в зорі,

I очі, звернені до них,-

Два добрі янголи на морі.

 

 

I ЩЕ МОВИТЬ

 

Ні тобі пощади, ні вільготи,

I ніяких парламентарів!

Бачать, що твій гнів перегорів,

Добре знають, як ти і чого ти

Серцем і душею присмирів,

Та війни скінчити неспромога:

Хай вже смерть, коли не перемога.

 

От твоє бажання і збулось -

Ти ж любив на релях колихання...

Вільний ти для іншого кохання,

Раз того вернути не вдалось.

Як наказ звучить твоє прохання;

Відповіді краще не чекай

I деінде втіхи пошукай.

 

Так мені велять Пиха і Хіть,

Давнішні лихі мої дорадці.

Як їм опираться? Шкода праці!

Все глушить дует старих страхіть

Тут, на тлі знайомих декорацій,

В місті, де минувшина брудна

З горя допивається до дна,

 

В цім Парижі, що змарнів і зблід

Після учорашнього весілля

I курника щось собі з похмілля,

Як на лаві п'яний інвалід.

Хіть єхидно каже із підпілля:

«Ти, старий, дістав уже своє!»

I Пиха безмовною стає.

 

Стукав я - мені не відчинили

Тих дверей, сам бачиш ти, Христе,

I стіна відчуження росте,

I любов не встане із могили...

Хоч моє ж ягнятко золоте

Напаси, дай корму запашного

I від вовка вборони страшного!

 

А іще, мій пастирю благий,

Серце упаси моє самотнє,

Щоб воно, відчайне і скорботне,

Зваблене блудним вогнем надій,

Не зійшло на поле соромотне,

Не буяло в дикому степу...

Наверни на праведну тропу!

 

 

* * *

 

Багато я страждав, повір...

Тепер, зацькований, мов звір,

У різні боки я мечуся:

Нема рятунку, хоч умри,

Ніде ні схрону, ні нори,

Я від хортів не відкручуся.

 

Ненависть, Зависть і Нужда -

Всі добрі гончі! Мов орда

На мене суне... Це триває

Не день, не місяць і не рік.

На згубу хтось мене прирік -

П'ю горе, лихом запиваю.

 

Що вип'ю, знов наллють ущерть,

I вже мені Хортиця-Смерть,

Кусюща, злюща, мов чортиця,

На груди лапою стає,

I кров із серця хтиво п'є,

Й ніяк не може насититься.

 

Ледь волочусь, вмирущий, я

По пущі, ген до ручая,

Лісні кривавлячи стежинки...

Миліш од вас, брати Вовки,

Роздертим бути на шматки,

Ніж гинуть од сестри - од жінки.

 

 

МАНА

 

    Тиша... Сіра миша

На вечірнім чорнім тлі.

    Прошмигнула миша

    Й щезла десь в імлі.

 

    Ось і час відбою,

Дзвоник в'язням дзеленчить.

    Ось і час відбою,

    Можна відпочить.

 

    Спіте, арештанти,

Хай вам сняться гарні сни,

    Сніте, арештанти,

    Чарами весни!

 

    Розсвітився місяць,

Щось ізбоку захропло...

    Розсвітився місяць,

    Ллє живе сріблó.

 

    Заступила хмара,

Знов настала темнота...

    Одступила хмара,

    Гульк - уже й світа!

 

    Знов майнула миша,

Вже рожева - ну й мана!

    Промайнула миша:

    Уставай, шпана!

 

 

ІЩЕ ОДНА

 

В дворі болиголов достиг,

        I голова

        Болить у тих,

        Що колива-

ючись бредуть, немов сліпі,

        Худі, бліді,

        Якісь тупі

        В нужді й біді.

 

Крутіть, Самсони без Даліл,

        Без боротьби,

        Як кінь чи віл,

        Топчак судьби!

Коли закон тебе зборов,

        Мели без дум

        Свою любов,

        I серце, й ум...

 

Все човг і човг, ідуть кружка,

        Люльки в зубах.

        Яка важка

        Спекота - жах!

За слово - карцер, тож мовчок!

        Сумні й нудні

        Без балачок

        Тюремні дні!

 

I я в цій купі, звик до них,

        До топчака...

        Ще скільки лих

        Мене чека?

Коли зламав людський звичай,

        То вже сиди

        I - вибачай -

        Утіх не жди.

 

Ну що ж, злодюги дорогі

        I шахраї,

        Не вороги -

        Брати мої!

Курім, гуляймо, ще Дідро

        Любив казать:

        Яке добро -

        Байдикувать!

 

 

ПІДСПІВ ПІД ПОЛЯ ВЕРЛЕНА

 

В місячнім сяйві, хисткім промінні,

Ношу я маску нічну похмурну,

Як у Сатурна, що клонить урну

В плинних сузір'їв зміннім струмінні.

 

Оті романси мої без слів,

Незвично звучні, як дивна вість,

Бентежать серця навмисну млість

Тремтливим тливом химерних снів.

 

Ви всі, напевно, колись простили -

Кому образу, кому злочинство,

А я прощаю нині дитинству,

Що знов вертає, рум'яне й миле.

 

А я прощаю оцій брехні

Заради надто банальних втіх,

Що їх безжально, немов на сміх,

Хвиля дозвілля дає мені.

 

 

* * *

 

Ох і зимно, й гаряче,

I знобить мене, й пече!

 

Крихнуть, трухнуть мої кості,

Рани ниють аж до млості,

 

Горе крижам і ногам,

Щастя й радість ворогам!

 

Серце, голова, нутроба -

Все суціль одна хвороба...

 

Що це тут? Чистилище?

В пекло нє вмістили ще?

 

Ні, мабуть-таки, вже пекло,

Бо мордує так запекло...

 

- Ти караєшся в біді

З волі вишнього Судді;

 

Той Суддя нелицемірний,

Не такий, як ти, невірний,

 

Він, суворий і благий,

Хрест послав тобі важкий.

 

Щоб ти духом просвітився

I стражданням присвятився.

 

Всі твої приниження -

До Христа наближення,

 

А тяжка твоя знемога -

То небес пересторога:

 

Не впадай же у відчай,

Ці ознаки помічай.

 

Ворогів не зви лихими,

То насправді серафими,

 

Адже їх у всіх ділах

Направляє той, хто благ.

 

Возлюби свій хрест і язви -

Це здоров'я інші назви,

 

Не стогни і не ридай,

А хвалу за гнів воздай:

 

Маєш тіло, в біль закуте,

Для спасіння, для покути,

 

У вогні й морозі ти

Бога мусиш віднайти.

 

 

СЕГІДИЛЬЯ

 

Смаглявко непочата,

Палка над всі дівчата!

Дарма часу не гай,

На софку цю лягай,

Коли вже роздяглася,

 

Щоб я руками вперся

В твої розкішні перса,

До голої напів

Губами прикипів,

Конаючи з заласся!

 

Не будь занадто скромна,

Сьогодні ніч скоромна:

Будь владна, вредна, зла,

Дарма, аби була

Весела й безсоромна.

 

Щоб це жадане тіло

При місяці мигтіло

Од злота золотіш...

Потіш мене, потіш,

Хай серцем я відтану!

 

Плоть юна, переможна,

Тобі усе, все можна,

Твій пал, як жар, пече...

Іще, іще, іще

Давай, моя гітано!

 

То яросна, то томна,

То ніби непритомна,

Кусай мене, і рви,

I ляжками дави,

У пестощах невтомна!

 

 

* * *

 

Якщо ти звелиш, чарівна профанко,

Я забуду все, крім одного лиш,-

Милувать тебе з вечора до ранку,

Якщо ти дозволиш, якщо ти звелиш,-

 

Щоб тобі вгодить, чарівна коханко!

 

Будьмо примітивні - в тім нема стида,

Будьмо, як у лісі дикий олень з ланню,

Ніжності розводить нам не випада...

Вільно віддаваймось нашому паланню,

 

Будьмо примітивні - в тім нема стида!

 

I не говорім про літературу -

К чорту всіх творців, к бісу видавців,

К лиху мудреців! Знаймо лиш натуру,

Жвавих горобців вічне «ців-ців-ців»

 

I не говорім про літературу!

 

Тішитись і спати - хочеш, дорога? -

Перша і остання буде в нас робота,

Вада і чеснота, слабість і снага,

I єдина думка, і одна турбота -

 

Тішитись і спати - хочеш, дорога?

 

 

* * *

 

Вже нічого більше - хочу тільки флейти

В тихому лелінні дальніх вечорів...

Так мене втомили ці падіння й злети,

Що ніщо не миле - хочу тільки флейти

В дальньому лелінні тихих вечорів.

 

Ах, оті шалені світанкові сурми!

Йти вперед не можу, хоч лягай ридай...

А були ж атаки, приступи і штурми!

Не тривожте серця, не шалійте, сурми,

Колискова пісне, душу загойдай!

 

День був аж червоний - бій і перемога.

Все кругом двигтіло, блискало й гуло,

А тепер це тіло обняла знемога:

Мов у сні далекім бій і перемога,

Хоч вінок лавровий оповив чоло.

 

Не буяння плоті, не жагучі сплети

Маряться герою по трудах війни...

Мила, будь єлеєм, будь водою Лети:

Не шалійте, сурми, ви лелійте, флейти,

Серце прагне миру, миру й тишини.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

Товариші мої по пресі

I по віршáх, еліто вбога,

Погрузлі в ницім інтересі

Пророки в Бога, того Бога,

Який підмога скоробресі!

 

Ах ви ж, брати мої, кати!

Це ж ваш мовчок мене прирік

На довгі роки гіркоти

В жахливий сімдесятий рік,

Мої брати, мої кати!

 

Чого ж так довго ви мовчали,

Так юродиво й неправдиво,

А потім раптом закричали,

Завеличали: «Чудо! Диво!»

Чого раніш не помічали?

 

 

Журналів стоси і газет,

I всюди я, моє ім'я,

I хвалять всі, від «А» до «Зет»:

Що ні стаття - галіматья,

Найкраще місце їм - клозет.

 

Так отака ти, людська славо?

З тобою я голодувати

I бідувати маю право,

Й кінці потроху віддавати...

Лукава слава, їй же право!

 


© Aerius, 2004


Антон Павлович Чехов книги. | интернет магазин подарков для мужчин