Жуль Верн
20 000 льє під водою

Рік 1866 ознаменувався дивовижною подією, яку, імовірно пам'ятають ще багато хто. Мало того, що це незбагненне явище викликали усілякі чутки, які хвилювали жителів приморських міст і континентів, вони ще посіяли тривогу і серед моряків. Купці, судновласники, капітани суден, шкіпери як у Європі, так і в Америці, моряки військового флоту всіх країн, навіть уряди різних держав Старого і Нового Світу були стурбовані подією, що не піддавалася поясненню.

Річ у тім, що багато кораблів спостерігали в морі якийсь довгий (він ще й фосфоресціював), веретеноподібний предмет, який далеко перевершував кита як розмірами, так і швидкістю пересування.

Записи, зроблені в бортових журналах різних суден, дивовижно схожі в описах загадкової істоти або предмета, нечуваної швидкості і сили його рухів, а також особливостей його поводження. Якщо це було китоподібне, то, судячи з описів, воно перевершувало величиною всіх донині відомих у науці представників цього виду. Ні Кюв'є, ні Ласепед, ні Дюмеріль, ні Катрфаж не повірили [7] б у існування такого феномена, не побачивши його на власні очі, вірніше, очима вчених.

Відкидаючи надто обережні оцінки, за якими пресловута істота мала не більше двохсот футів довжини, а також явні перебільшення, коли вона зображувалася якимось гігантом, - завширшки одну милю, завдовжки три милі! - усе-таки треба було припустити, дотримуючись золотої середини, що дивовижний звір, якщо тільки він існує, значно перевершував розміри, установлені сучасними зоологами.

Оскільки людина схильна вірити у всякі чудеса, то легко зрозуміти, як схвилювало уми це незвичайне явище. Дехто спробував було відхреститися від цієї історії як пустопорожніх домислів, але даремно! Тварина все-таки існувала; цей факт не підлягав ані найменшому сумніву.

Двадцятого липня 1866 року судно «Гавернор-Хігінсон» пароплавної компанії «Калькутта енд Бернах» зустріло величезну плавучу масу за п'ять миль від східних берегів Австралії. Капітан Бекер вирішив спершу, що він виявив не занесений па карти риф; він узявся було встановлювати його координати, але тут із надр цієї темної маси раптом вирвалися два фонтани води і зі свистом злетіли в повітря футів на півтораста. Що за притичина? Підводний риф, із виверженням гейзерів? Або ж просто-напросто який-небудь морський ссавець, що викидав з ніздрів разом із повітрям фонтани води?

Двадцять третього липня того ж таки року подібне явище спостерігалося у водах Тихого океану з пароплава «Кристобал-Колоп», що належав Тихоокеанській Вест-Індській пароплавній компанії. Де це чувано, щоб яке-небудь китоподібне здатне було пересуватися з такою надприродною швидкістю? Протягом трьох днів два пароплави - «Гавернор-Хігінсон» і «Кристобал-Колон» - зустріли його в двох точках земної кулі на відстані одна від одної більше ніж сімсот морських льє!(1)

(1) Морське льє дорівнює 5555 метрів.

П'ятнадцять днів потому, за дві тисячі льє від вищезгаданого місця, пароплави «Гельвеція», Національної пароплавної компанії, і «Шанон», пароплавної компанії «Роял-Мейл», котрі йшли контр-галсом, зустрілись у Атлантичному океані на шляху між Америкою і Європою, виявили морське чудовисько під 42° 15' північної широти і 60°35' довготи, на захід від Грінвічського меридіана. При обопільному спостереженні установили на око, що в довжину [8] ссавець сягає щонайменше трьохсот п'ятдесяти англійських футів(1). Вони виходили з тих міркувань, що «Шанон» і «Гельвеція» були менші од тварини, хоча обидва мали по сто метрів від форштевня(2) до ахтерштевня(3). Але найбільші кити, котрі водяться в районі Алеутських островів, і ті не перевищували п'ятдесяти шести метрів завдовжки, - якщо взагалі досягали подібних розмірів!

Ці повідомлення, Що надійшли одне за одним, нові повідомлення з борту трансатлантичного пароплава «Перер», зіткнення чудовиська із судном «Етна», акт, складений офіцерами французького фрегата «Нормандія», і докладний звіт, що надійшов від коммодора Фітц-Джеймса з борту «Лорд-Кляйда», - усе це неабияк стривожило суспільну думку. У країнах, легковажно настроєних, феномен прислужився як невичерпна тема для жартів, але в країнах поважних і практичних, як-от Англія, Америка, Німеччина, ним дуже зацікавилися.

В усіх столицях морське чудовисько ввійшло в моду: про нього співалися пісеньки в кафе, над ним знущалися в газетах, його виводили на підмостках театрів. Для газетних качок відкрилася нагода підсипати яйця всіх кольорів. Журнали узялися витягувати на світ божий усяких фантастичних гігантів, починаючи від білого кита, страшного «Мобі-Діка» арктичних країн, до потворних спрутів, що буцімто спроможні своїми щупальцями обплутати судно в п'ятсот тонн водотоннажністю і затягти його в безодні океану. Відшукали в архівній пилюці старовинні рукописи, праці Аристотеля і Плінія, котрі допускали існування морських чудовиськ, норвезькі розповіді єпископа Понтопідана, повідомлення Поля Геггеда і, нарешті, повідомлення Харінгтона, добропорядність якого не підлягає сумніву, що твердив, буцімто в 1857 році, перебуваючи на борту «Кастіллана», він на власні очі бачив дивовижного морського змія, якого досі спостерігала у водах тільки блаженної пам'яті «Конститюсьонель».

(1) Англійський фут дорівнює 30,4 сантиметра.

(2) Форштевень - носова частина судна, що є продовженням кіля.

(3) Ахтерштевень - нижня кормова частина судна, що є продовженням кіля.

В учених товариствах і на сторінках наукових журналів піднялася нескінченна полемічна метушня між віруючими і невіруючими. Дивовижна тварина була темою гарячих суперечок. Журналісти, шанувальники науки, у боротьбі зі своїми супротивниками, що виїжджали на дотепності, пролили в цю пам'ятну епопею потоки чорнила; а декотрі навіть пролили кілька крапель крові, бо через цього морського змія доходило буквально до сутичок. [9]

Шість місяців тривала ця війна з перемінним успіхом. На серйозні наукові статті журналів Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонівського інституту у Вашингтоні, на дискусію солідних журналів «Індіан Аршіпелаго», «Космосу» абата Муаньо, «Міт-тейлунген» Петерманна, на наукові замітки солідних французьких та іноземних газет бульварна преса відповідала невичерпними глузами. Пародіюючи вислів Ліннея, наведений кимось із супротивників чудовиська, журнальні дотепники твердили, що «природа не створює дурнів», і заклинали своїх сучасників не ображати природу, приписуючи їй створення неправдоподібних спрутів, морських зміїв, різних «Мобі-Діків», котрі, мовляв, існують лише у розладнаній уяві моряків! Нарешті, популярний сатиричний журнал, в особі відомого письменника, який кинувся на морське чудовисько, як новий Іполіт, наніс йому, при загальному посміху, останній удар пером гумориста. Дотепність перемогла науку.

У перші місяці 1867 року питання про новоявлену дивовижу, здавалося, було поховане, і, очевидно, йому не судилося воскреснути. Але тут нові факти стали відомі публіці. І йшлося вже не про з'ясування цікавої наукової проблеми, а про серйозну справжню небезпеку. Тема зазнала нового висвітлення. Морське чудовисько перетворилося на острів, скелю, риф, але риф блукаючий, невловний, загадковий!

П'ятого березня 1867 року пароплав «Моравіа», що належав Монреальській океанічній компанії, під 27°30' широти і 72° 15' довготи вдарився на повному ходу об підводні скелі, не позначені ні на яких штурманських картах. Завдяки попутному вітру і машині в чотириста кінських сил пароплав робив тринадцять вузлів(1). Удар був настільки сильний, що, якби корпус судна не був винятково міцним, зіткнення скінчилося б загибеллю пароплава і двохсот тридцяти семи чоловік, команди і пасажирів, яких він віз із Канади.

(1) Вузол - міра швидкості морського транспорту, дорівнює 1,852 км/год. (1) Кабельтов - традиційна морська міра довжини, дорівнює 185,2 м.

Зіткнення сталося близько п'ятої години ранку, на світанні. Вахтові офіцери кинулися до корми. Вони оглянули поверхню океану якнайретельніше. Але нічого підозрілого не помітили, окрім великої хвилі на водній гладі на відстані трьох кабельтових(2). Установивши координати, «Моравія» продовжувала свій шлях, на щастя, без явних ознак аварії. На що ж наткнувся пароплав? На підводний риф чи на остов розбитого корабля? Ніхто цього не [10] знав. Але пізніше, у докові, при огляді підводної частини судна, виявилося, що частина кіля(1) ушкоджена.

Подія, сама по собі серйозна, імовірно, була б незабаром забута, подібно до багатьох інших, якби три тижні по тому вона не повторилася за тих самих умов. І оскільки постраждале судію йшло під прапором великої держави і належало впливовій пароплавній компанії, нещасний випадок набрав широкого розголосу. Ім'я англійського судновласника Кюнарда відомо всякому. Цей спритний ділок відкрив 1840 року регулярні поштові рейси між Ліверпулем і Галіфаксом, маючи три дерев'яних колісних пароплави потужністю в чотириста кінських сил і водотоннажністю в тисячу сто шістдесят дві тонни.

(1) Кіль - балка, що є основним кріпленням днища судна.

Вісім років потому кількість суден пароплавної компанії збільшилася на чотири судна потужністю в шістсот п'ятдесят кінських сил і водотоннажністю в тисячу вісімсот двадцять тонн. А двома роками пізніше додалося ще два судна, що перевершували своїх попередників потужністю і тоннажем. У 1853 році пароплавна компанія Кюнарда відновила переважне право перевозити термінову пошту і поступово ввела до складу своєї флотилії нові судна, як: «Аравія», «Персія», «Китай», «Шотландія», «Ява», «Росія». Усі ці судна відрізнялися швидким ходом % розмірами поступалися тільки «Грейт-Істерпу». У 1867 році пароплавна компанія володіла дванадцятьма суднами, з яких вісім було колісних і чотири гвинтових. Вдаючись у такі подробиці, я хочу докладніше показати значення цієї компанії морського пароплавства, що своєю чіткістю в роботі набула світової популярності. Жодне трансокеанське пароплавне підприємство не було кероване з таким умінням; жодна справа не увінчалася таким успіхом. Протягом двадцяти шести років судна пароплавства Кюнарда дві тисячі разів перетнули Атлантичний океан, жодного разу не скасувавши рейсу, жодного разу не спізнившись проти розкладу, жодного разу не втративши хоча б одного листа, жодної людини, жодного судна за час свого плавання! І дотепер, попри сильну конкуренцію з боку Франції, пасажири віддають перевагу пароплавній компанії Кюнарда проти всіх інших компаній, як це видно з офіційних документів за останні роки. Узявши до уваги всі ці обставини, легко зрозуміти, який піднявся шум навколо аварії, що її зазнав один із кращих пароплавів компанії Кюнарда! Тринадцятого квітня 1867 року «Шотландія» знаходилася під 15° 12' довготи і 45*37' широти. Море було спокійне, подимав [11] легкий вітерець. Тисячосила машина виробляла швидкість у тринадцять і сорок три сотих вузла. Колеса пароплава рівномірно перетинали морські хвилі. Осадка судна становила шість метрів сімдесят сантиметрів, а його водотоннажність - шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічних метри.

- О четвертій годині сімнадцять хвилин пополудні, у той час як пасажири снідали в кают-компанії, корпус пароплава здригнувся від легкого удару в кормову частину, трохи за колесом лівого борту.

За характером поштовху можна було припустити, що удар був нанесений якимось гострим предметом. Причому поштовх був настільки слабким, що ніхто па борту не звернув би на це уваги, якби не кочегари, що, вибігши на палубу, заволали:

- Теча в трюмі! Теча в трюмі!

У перші хвилини пасажири, природно, сполошились, але капітан Андерсон заспокоїв їх. Дійсно, судну не загрожувала небезпека. Пароплав, розділений на сім відсіків водонепроникними перегородками, міг не боятися якоїсь легкої пробоїни.

Капітан Андерсон негайно ж спустився до трюму. Він установив, що п'ятий відсік залитий водою і, судячи зі швидкості, з якою вода прибувала, пробоїна в борті була значна. На щастя, у цьому відсіку не було парових котлів, інакше вода миттєво загасила б топки.

Капітан Андерсон розпорядився зупинити машини і потім наказав одному з матросів, опустившись у воду, оглянути пробоїну. Через кілька хвилин було з'ясовано, що в підводній частині пароплава є пробоїна шириною в два метри. Таку пробоїну не було можливості залатати, і «Шотландія» з колісьми, наполовину зануреними у воду, продовжувала свій шлях. Аварія сталася за триста миль від мису Клер. Отже, «Шотландія» прийшла до Ліверпульського порту і причалила до пристані компанії із запізненням на три дні, викликавши тим самим неабияке занепокоєння.

Пароплав поставили в сухий док, і інженери компанії оглянули судно. Вони не повірили своїм очам. У корпусі судна, за два з половиною метри нижче ватерлінії, зяяла пробоїна у вигляді рівнобедреного трикутника. Краї пробоїни були рівні, їх ніби вирізали різцем. Очевидно, знаряддя, що пробило корпус судна, було неабияк загартоване. Причому, пробивши листове залізо товщиною в чотири сантиметри, воно само собою вивільнилося з пробоїни! Цей факт був уже геть непоясненний!

Відтоді всі морські катастрофи від нез'ясованих причин стали відносити на рахунок тварини. Міфічному звіру довелося відповідати за багато аварій кораблів. А кількість їх, на жаль, значна, [12] адже принаймні двісті з трьох тисяч суден, про загибель яких щорічно повідомляється в «Бюро-Верітас», вважаються «зниклими безвісті».

Так чи інакше, але з вини «чудовиська» зв'язок між материками ставав усе більше і більше небезпечним, і громадська думка настійно вимагала, щоб моря були очищені будь-якою ціною від грізного китоподібного.

Глава друга

ЗА І ПРОТИ

У той час, коли відбувалися зазначені події, я повертався з подорожі штатом Небраска в Північній Америці, початої з метою вивчення цього незвіданого краю. Французький уряд відрядив мене до наукової експедиції як ад'юнкт-професора при Паризькому музеї природничих наук. Зібравши за шість місяців мандрівок по Небрасці неоціненні колекції, я наприкінці березня прибув до Нью-Йорка. Я планував виїхати до Франції на початку травня. Отже, дозвілля, що залишилося до від'їзду, я присвятив класифікації моїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних багатств. Саме в цей час і сталася аварія з пароплавом «Шотландія».

Я був, певна річ, у курсі подій, що неабияк хвилювали суспільну думку, та й чи могло бути інакше? Я читав і перечитував усі американські та європейські газети, але ясності в питання, що хвилювало усіх, вони не вносили. Таємнича історія збурювала мою цікавість. У пошуках істини я кидався з однієї крайності в іншу. Що тут крилася таємниця, сумніватися не доводилося, а скептикам надавалося право «укласти персти у рани» «Шотландії».

Я приїхав до Нью-Йорка саме у розпал суперечок навколо цієї події. Припущення щодо блукаючого острова, невловного рифу, висловлені особами малокомпетентними, були остаточно відкинуті. І справді, як би міг пересуватися з такою швидкістю горезвісний риф, якби в нього не було могутньої машини? Відкинута була і гіпотеза про блукаючий остов затонулого гігантського корабля, що пересувався так само з непоясненною швидкістю.

Залишалися два можливих варіанти питання, що мали своїх прихильників: одні приписували всі лиха тварині колосальної величини, інші припускали існування підводного судна із надзвичайно потужним двигуном.

Останнє припущення, найбільш вірогідне, відпало в результаті розслідування, зробленого в обох півкулях. Важко було припустати, [13] щоб приватна особа володіла подібним судном. Де і коли було воно побудоване? І як будівництво такого гіганта могло зберегтися в таємниці?

Тільки держава спроможна була створити механізм, котрий володіє такою руйнівною силою. У нашу епоху, коли людський розум витончується над винаходами смертоносних знарядь, легко припустити, що яка-небудь держава потай від інших спорудила і випробувала цю грізну машину. Після рушниць Шасепо - торпеди, після торпед - підводні тарани, потім - затишшя. Принаймні я па це сподівався.

Але припущення щодо військового підводного корабля відпало: надійшли заяви від всіх урядів про їхню непричетність до цієї справи. У щирості урядових заяв не можна було сумніватися, оскільки небезпека загрожувала міжнародним трансокеанським сполученням. Окрім того, як могло вислизнути з-під громадської уваги спорудження гігантського підводного судна? Зберегти таємницю в подібних умовах надзвичайно важко приватній особі і зовсім немислимо окремій державі, за кожною дією якої ревниво стежать могутні держави-суперниці.

Отже, після того як були наведені довідки в Англії, Франції, Росії, Пруссії, Іспанії, Італії, Америці і навіть у Туреччині, гіпотеза щодо підводного монстра рішуче відпала.

Знову на поверхню вод, незважаючи на глузування бульварної преси, спливло горезвісне чудовисько, і збуджена уява малювала найбезглуздіші картини з області іхтіологічної фантастики.

По приїзді моєму до Нью-Йорка багато осіб виявили мені честь консультуватися зі мною щодо цього діткливого питання. Ще під час перебування мого у Франції я випустив у світ книгу в двох томах in-quarto(1), під назвою «Таємниці морських глибин». Ця книга, що її добре зустріли у науковому світі, створила мені славу фахівця в порівняно мало дослідженій галузі природничої науки. Мене просили висловити свою думку щодо цього питання. Але, оскільки в моєму розпорядженні не було ніякого фактичного матеріалу, я ухилявся, посилаючись на свою повну непоінформованість. Однак, притиснутий до стіни, я змушений був винести на загальний огляд і своє судження. І «шановний П'єр Аронакс, професор Паризького музею», до якого звернулися репортери «Нью-Йорк- Геральда» із проханням «сформулювати своє судження», нарешті здався.[14]

(1) У чверть паперового листа (лат.).

Я заговорив, оскільки мовчання ставало вже непристойним. Я розглянув питання зусібіч, з політичного і наукового. Наводжу цитати зі статті, що з'явилася 30 квітня в газеті.

«Отже, - писав я, - зваживши одну за одною усі висунуті гіпотези і не маючи інших більш вагомих припущень, доводиться визнати існування морської тварини, що володіє колосальною силою.

Глибинні шари океану майже не досліджені. Ніякий зонд ще не досягав туди. Що діється в невідомих безоднях? Які істоти живуть і можуть жити у глибинах дванадцяти або п'ятнадцяти миль під рівнем вод? Що за організм у цих тварин? Будь-яке припущення було б лише імовірним.

Розв'язання проблеми, що стоїть перед нами, може бути двояким.

Або нам відомі усі види істот, які населяють нашу планету, або вони не всі нам відомі.

Якщо нам відомі не усі види живих істот, якщо в області іхтіології природа зберігає від нас таємниці, немає ніяких підстав не допускати існування риб або китоподібних невідомих нам видів або навіть родів, особливих «глибоководних» організмів, пристосованих жити в глибинних водних шарах і котрі лише в силу якихось фізичних законів або, якщо завгодно, примх природи часом спливають на поверхню океану.

Якщо ж, напроти, нам відомі усі види живих істот, то потрібно шукати тварину, про яку йде мова, серед уже класифікованих морських тварин, і в цьому випадку я готовий допустити існування гігантського нарвала.

Звичайний нарвал, або єдиноріг, часто становить шістдесят футів у довжину. Удесятеріть його розміри, наділіть тварину силою, пропорційною його величині, відповідно збільште його бивень, і ви маєте уявлення про чудовиської Тварина набуває розмірів, зазначених офіцерами «Шанона», бивень, здатний нанести пробоїну пароплаву «Шотландія», і силу достатню, щоб протаранити корпус океанського пароплава.

Справді, нарвал озброєний подобою кістяної шпаги, алебардою, за висловом деяких натуралістів. Це величезний ріг, що володіє твердістю сталі. Сліди від поранень неодноразово знаходили на тілі китів, яких нарвал завжди атакував з успіхом. Часом осколки бивня нарвала витягали з дерев'яних корпусів суден, що їх вони пробивали наскрізь, як свердло просвердлює барило. Музей паризького медичного факультету має в розпорядженні бивень [15] довжиною в два метри двадцять п'ять сантиметрів, який у основі досягає в окружності сорока восьми сантиметрів!

Отож уявімо собі бивень удесятеро більший, тварину в десять разів сильнішу, уявімо, що вона рухається зі швидкістю двадцяти миль за годину, помножимо масу тварини на швидкість, і ви зрозумієте можливу причину катастрофи.

Отже, у очікуванні більш повних повідомлень я схиляюся до думки, що ми маємо справу з морським єдинорогом гігантських розмірів, озброєним уже не алебардою, а справжнім тараном, як броненосці-фрегати й інші військові судна, такі ж масивні, як вони, і наділені такою самою рухливістю.

Так пояснюю я це непоясненне явище за умов, що таке явище справді мало місце, а не було витвором розладнаної уяви, - що теж можливо».

Останні слова були з мого боку маневром: я хотів зберегти свою гідність ученого і не дати приводу для глузувань американців, що, як відомо, неабиякі майстри пожартувати. Я залишив собі шлях для відступу. Насправді ж я був переконаний в існуванні «чудовиська».

Стаття моя викликала гарячі суперечки й набула широкої популярності. У мене навіть з'явилися однодумці. Запропоноване в ній рішення проблеми давало, утім, повний простір уяві. Людський розум схильний створювати величні образи гігантів. І море - саме та царина, та єдина стихія, де ці гіганти, - перед якими земні тварини, слони і носороги - просто пігмеї, - можуть народжуватися й існувати. Водне середовище плекає найбільші види ссавців, і, може, у ньому живуть велетенські молюски, ракоподібні, що наводять жах, омари завдовжки сто метрів, краби вагою в двісті тонн! Хто знає напевне? Колись земні тварини, сучасники геологічних епох, чотириногі, четверорукі, плазуни, птахи були створені за гігантськими зразками. Вони були відлиті в колосальні форми, потім час скоротив їхні розміри. Чому не припустити, що море у своїх незвіданих глибинах зберегло величні зразки життя найвіддаленіших епох - море, котре не зазнало ніяких; змін, водночас як земна кора безперервно змінюється? Чому б морю не зберегти у своєму лоні останні види титанічних істот, вік яких дорівнює століттям, а віки - тисячоліттям?

(1) Миля - одиниця відстані, дорівнює 1852 м.

Але я піддаюся мріям, з якими мені личило б боротися! Геть породження фантазії! Нині все це обернулося на жахливу дійсність! [16] Повторюю, природа надзвичайного явища не викликала більше сумнівів, і суспільство визнало існування дивовижної істоти, що не має нічого спільного з казковими морськими зміями.

Але якщо для декого уся ця таємнича історія мала чисто науковий інтерес, то для людей більш практичних, особливо для американців і англійців, зацікавлених у безпеці трансокеанських сполучень, з усією очевидністю поставала необхідність очистити океан від страшного звіра. Преса, що представляла інтереси промислових і фінансових кіл, розглядала питання принципово, саме з цього практичного боку, «Шипніпг-еид-Меркентайл газет», «Ллойд», «Пакебот», «Ревю-марітім-колоніаль» - усі ці органи, фінансовані страховими компаніями, що погрожували підвищити страхові оподаткування, висловилися щодо цього одностайно.

Громадська думка, і в першу чергу Сполучені Штати, підтримали ініціативу страхових компаній. У Нью-Йорку стали готуватися до експедиції, спеціально призначеної для піймання нарвала. Швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн» мав найближчим часом вийти в море. Військові склади були відкриті для капітана Фарагута, і капітан спішно споряджав свій фрегат.

Але, як це часто трапляється, саме в той час, коли було вирішено спорядити експедицію, тварина перестала з'являтися. Протягом двох місяців не було про нього ніяких чуток. Жодне судно з ним не зустрічалося. Єдиноріг немов відчув, що проти нього організовують змову. Про це стільки говорили! Зв'язувалися навіть по трансатлантичному підводному кабелю! Жартівники запевняли, що цей халамидник перехопив яку-небудь телеграму і вжив необхідних заходів.

Отже, фрегат був споряджений у далеке плавання, оснащений грізними китобійними снарядами, а в яку сторону йому прямувати, ніхто не знав. Напруження сягнуло своєї межі, аж раптом 2 липня пішли чутки, що пароплав, який робить рейси між Сан-Франциско і Шанхаєм, тижнів три тому зустрів тварину в північних водах Тихого океану.

Звістка ця справила неабияке враження. Капітану Фарагуту не дали і двадцяти чотирьох годин відстрочки. Провізію було завантажено па борт. Трюми вщерть наповнені вугіллям. Команда була в повному складі. Залишалося тільки розпалити топки, розвести пару й відшвартуватися! Йому не простили б і кількох годин зволікання! Утім, капітан Фарагут і сам рвався вийти в море.

За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» мені вручили листа такого змісту: [18]

«Пану Аронаксу, професору Паризького музею Готель «П'яте авеню». Нью-Йорк.

Вельмишановний добродію!

Якщо Ви побажаєте приєднатися до експедиції на фрегаті «Авраам Лінкольн*, уряд Сполучених Штатів Америки висловить почуття вдоволення, довідавшись, що у Вашій особі Франція взяла участь у цьому заході. Капітан Фарагут надасть у Ваше розпорядження каюту.

Із усією шанобою до Вас морський міністр Д. Б. Гобсон».

Глава третя

ЯК БУДЕ ЗАВГОДНО ПАНУ ПРОФЕСОРУ

У момент отримання листа від пана Гобсона я стільки ж думав про полювання на єдинорога, скільки про спробу прорватися крізь льодові поля Північно-Західної протоки. Однак, прочитавши листа морського міністра, я збагнув, що щире моє покликання, мета усього мого життя в тім і полягає, щоб знищити цю зловредну тварюку і тим самим врятувати від нього світ.

Я щойно повернувся з важкої подорожі, страшенно втомився, мав потребу у відпочинку. Я так мріяв повернутися на батьківщину, до друзів, у свою квартиру при Ботанічному саду, до моїх милих дорогоцінних колекцій! Але ніщо не могло мене утримати від участі в експедиції. Утома, друзі, колекції - усе було забуто! Не вагаючись, я прийняв запрошення американського уряду.

«Утім, - міркував я, - усі шляхи ведуть до Європи! І люб'язний єдиноріг, мабуть, приведе мене до берегів Франції! Поважна тварина не позбавить мене задоволення привезти в Паризький музей природознавства як експонат не менше півметра його кістяної алебарди».

Але в очікуванні далекого майбутнього треба було вистежувати нарвала в північних водах Тихого океану, - себто прямувати у протилежний бік від Франції.

- Консель! - крикнув я нетерпляче.

Консель був моїм слугою і супроводжував мене у всіх моїх подорожах. Я любив його, і він платив мені взаємністю. Флегматичний за природою, добропорядний із принципу, слухняний за звичкою, він філософськи ставився до несподіваних поворотів долі і був майстер на всі руки, завжди готовий служити, він, [19] усупереч своєму імені(1), ніколи не давав порад - навіть коли до нього зверталися за цим.

Маючи повсякчас справу із нашим ученим товариством при Ботанічному саду, Консель і сам дечому навчився. Він спеціалізувався в області природничо-наукової класифікації, наловчився зі швидкістю акробата пробігати всі сходинки типів, груп, класів, підкласів, загонів, сімейств, родів, підродів, видів і підвидів. Але його знання на цьому і закінчувалися. Класифікувати - це була його стихія, далі він не йшов. Дока у теорії класифікації, але слабко підготовлений практично, він, я гадаю, не зумів би відрізнити кашалота від беззубого кита! І все-таки який славний хлопець!

(1) Conseil - рада (франц.).

От уже десять років Консель супроводжує мене у всіх наукових експедиціях. І я ніколи не чув від нього скарги, якщо подорож затягувалася або супроводжувалася великими тяготами. Він готовий був щохвилини їхати зі мною в будь-яку країну, нехай це буде Китай або Конго, яким би далеким не був шлях. Він готовий був беззастережно супроводжувати мене всюди. Притому він міг похвалитися неабияким здоров'ям, якому не страшні ніякі хвороби, міцними м'язами і, здавалося, повною відсутністю нервів.

Йому було тридцять років, і вік його перебував у відношенні до віку його пана, як п'ятнадцять до двадцяти. Хай вибачать мені трохи ускладнену форму, у яку вилилося моє зізнання в тім, що мені сорок років!

Але в Конселя була одна вада. Непоправний формаліст, він звертався до мене не інакше, як у третій особі - манера, що дратувала мене.

- Консель! - удруге покликав я, із лихоманковою квапливістю узявшись лаштуватися до від'їзду.

У відданості Коиселя я був упевнений. Звичайно я не запитував, чи згодний він супроводжувати мене в поїздці, але цього разу мова йшла про експедицію, що могла затягтися на невизначений час, про справу ризиковану, про полювання на тварину, здатну пустити до дна фрегат, як горіхову шкаралупу! Було над чим задуматися навіть найбільш флегматичній людині!

- Консель! - крикнув я втретє. Консель з'явився.

- Пан професор зволив кликати мене? - запитав він, входячи.

- Так, друже мій, збирай мої речі і збирайся сам. Ми їдемо через дві години. [20]

- Як буде завгодно пану професору, - відповів Консель спокійно.

- Не можна втрачати ні хвилини. Уклади у валізу все моє дорожнє начиння, костюми, сорочки, шкарпетки, і якомога більше і хутчій!

- А колекції пана професора? - запитав Консель.

- Ми займемося ними пізніше.

- Як же! Архіотерії, гіракотерії, ореодони, херопотамуси та інші викопні рештки...

- Вони залишаться па збереження в готелі.

- А бабіруса?

- її будуть годувати під час нашої відсутності. Утім, я розпоряджуся, щоб усе наше господарство відправили у Францію.

- А ми хіба їдемо не до Парижа? - запитав Консель.

- Так... звичайно... тільки доведеться, мабуть, зробити невеликий гак...

- Як буде завгодно пану професору. Гак, то й гак!

- Зовсім дріб'язковий! Ми тільки трохи ухилимося від прямого шляху, от і все! Ми відпливаємо на фрегаті «Авраам Лінкольн».

- Як буде завгодно пану професору, - відповідав слухняно Консель.

- Знаєш, друже, річ іде про чудовисько... про знаменитого нарвала. Ми очистимо від нього моря! Автор книги в двох томах, in-quarto, «Таємниці морських глибин» не може відмовитися супроводжувати капітана Фарагута в експедиції. Місія почесна, але... і небезпечна! Тут доведеться діяти наосліп. Звір може виявитися з примхами! Але будь що буде! Наш капітан не зробить промаху!..

- Куди пан професор, туди і я, - відповідав Консель.

- Подумай гарненько! Я від тебе нічого не хочу приховувати. З таких експедицій не завжди повертаються.

- Як буде завгодно пану професору.

Через чверть години валізи були складені. Коисель хутко впорався зі зборами, і можна було поручитися, що він нічого не забув, адже він так само добре класифікував сорочки і всю одіж, як птахів і ссавців.

Служитель готелю переніс наші речі у вестибуль. Я прожогом кинувся через кілька сходинок на нижній поверх. Розплатився за рахунком у конторі, де вічно юрмилися приїжджі. Я розпорядився, щоб тюки з препарованими тваринами і засушеними рослинами були відправлені у Францію (до Парижу). Відкривши солідний кредит своїй бабірусі, я, а услід за мною і Консель, стрибнули в карету. [21]

Екіпаж, найнятий за двадцять франків, спустився Бродвеєм до Юніон-скверу, завернув на Четверту авеню, проїхав нею до перехрестя з Боуер-стріт, потім звернув на Катрін-стріт і зупинився коло Тридцять четвертого пірса(1). Звідси на катрінському поромі нас доставили - людей, коней і карету - у Бруклін, головне передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Іст-Рівера. Через кілька хвилин карета була коло причалу, де стояв «Авраам Лінкольн», із двох труб якого валував дим.

Наш багаж негайно завантажили на пароплав. Я вибіг по трапу на борт корабля. Запитав капітана Фарагута. Матрос провів мене на ют(2). Там мене зустрів офіцер з чудовою виправкою.

Простягнувши мені руку, він запитав:

- Пан П'єр Аронакс?

- Саме так, - відповів я. - Капітан Фарагут?

- Власною персоною! Ласкаво просимо, пане професор! Каюта до ваших послуг.

Я відкланявся і, не відволікаючи уваги капітана від клопотів, пов'язаних з відплиттям, попрохав лише показати призначену мені каюту.

«Авраам Лінкольн» був чудово пристосований для свого нового призначення. Це був швидкохідний фрегат, обладнаний найдосконалішими машинами, що працювали при тиску пари до семи атмосфер. При такому тиску «Авраам Лінкольн» досягав середньої швидкості вісімнадцяти і три десятих милі за годину, швидкості значної, але, на жаль, недостатньої для погоні за гігантським китоподібним.

Внутрішнє оздоблення фрегата відповідало його морехідним якостям. Я був цілком задоволений своєю каютою, що знаходилася на кормовій частині судна і з'єднувалася з кают-компанією(3).

(1) Пірс - причальна лінія пристані.

(2) Ют - кормова частина палуби корабля.

(3) Кают-компанія - приміщення на судні, в якому обідають, відпочивають.

- Нам буде тут зручно, - сказав я Конселю.

- Зручно, як раку-самітнику в мушлі молюска-сурмача, дозволю собі сказати! - відповів Консель.

Я віддав Конселю розпаковувати валізи, а сам піднявся на палубу, подивитися на приготування до відплиття.

Саме цієї хвилини капітан Фарагут наказав віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» коло Бруклінської пристані. Спізнися я па чверть години, навіть і того менше, фрегат відчалив би, [22] і мені не довелось би брати участь у цій надзвичайній, надприродній, неправдоподібній експедиції, найбільш достовірний опис якої можуть вважати за найчистіший вимисел.

Капітан Фарагут не бажав гаяти ні дня, ні години; він поспішав вийти в моря, де була помічена тварина.

Він викликав старшого механіка.

- Тиск достатній? - запитав його капітан.

- Так точно, капітане, - відповідав механік.

- Go ahead!(1) - розпорядився капітан Фарагут.

(1) Уперед! (англ.)

Наказ тут же був переданий у машинне відділення по апарату, що приводився в дію стиснутим повітрям; механіки повернули пусковий важіль. Пара зі свистом ринула в золотники. Поршні стали обертати гребний вал. Лопаті гвинта закрутилися з наростаючою швидкістю, і «Авраам Лінкольн» велично рушив у путь, супроводжуваний сотнею катерів і буксирів, переповнених людьми, котрі влаштували ці урочисті проводи.

Набережні Брукліиа і вся частина Нью-Йорка уздовж Іст-Рівера були повні народу. Трикратне «ура», що вирвалося з п'ятисот тисяч вуст, пролунало в повітрі. Тисяча хусток здійнялася над головами у густій юрбі, що вітала «Авраама Лінкольна», поки він не ввійшов у води Гудзону на краю півострова, на якому розташований Нью-Йорк.

Фрегат, дотримуючись мальовничого правого берега в Нью-Джерсі, суцільно забудованого віллами, пройшов повз форти, що салютували йому з найбільших гармат. «Авраам Лінкольн» у відповідь тричі піднімав і опускав американський прапор із тридцятьма дев'ятьма зірками, що маяв на гафелі; потім, коли судно, змінюючи курс, щоб увійти у позначений бакенами фарватер, що округлявся у внутрішній бухті, утвореній краєм Санді-Хука, огинало цю піщану мілину, його знову вітала багатотисячна юрба.

Процесія катерів і буксирів проводжала фрегат до двох плавучих маяків, вогні яких указують суднам вхід до Нью-Йоркського порту.

Була третя година пополудні. Лоцман залишив свій місток, сів у шлюпку, що доставила його на шхуну, яка очікувала під вітром. Додали пари; лопаті гвинта усе швидше розсікали воду; фрегат ішов уздовж піщаного і низького берега Лонг-Айлендаі близько восьмої години, утративши з виду па північному сході вогні Файр-Айленда, пішов щодуху темними водами Атлантичного океану. [23]

Глава четверта

НЕД ЛЕНД

Капітан Фарагут був досвідчений моряк, воістину гідний фрегата, яким він командував. Становлячи зі своїм судном ніби одне ціле, він був його душею. Існування китоподібного не підлягало для нього ніякому сумніву, і він не допускав на своєму кораблі ніяких домислів з цього приводу. Він вірив в існування тварини, як деякі бабусі вірять у біблійного Левіафана - не розумом, а серцем. Чудовисько існувало, і капітан Фарагут звільнить від нього моря, - він у цьому заприсягся. Це був такий собі родоський лицар, як-от Дьєдоне де Гозон, що вступив у боротьбу з драконом, який спустошував його острів. Або капітан Фарагут уб'є нарвала, або нарвал уб'є капітана Фарагута. Третього бути не могло! Команда поділяла думку свого капітана. Треба було послухати, як люди тлумачили, сперечалися, обговорювали, зважували можливі шанси на швидку зустріч із твариною! І як вони вдивлялися у неозору широчінь океану! Навіть ті офіцери, що зазвичай вважали вахту каторжним обов'язком, готові були чергувати зайвий раз. Поки сонце описувало на небокраї свій денний шлях, матроси піднімалися на рангоут(1), бо дошки палуби пекли їм ноги і вони не могли стояти на одному місці. А тим часом «Авраам Лінкольн» ще не розсікав своїм форштевнем підозрілих вод Тихого океану! Що ж до екіпажу, у нього було одне бажання: зустріти єдинорога, загарпунити його, витягти на борт і порубати на шматки. За морем спостерігали з напруженою увагою. Слід сказати, що капітан Фарагут пообіцяв премію в дві тисячі доларів тому, хто перший помітить тварину, будь то юнга, матрос, боцман чи офіцер. Можна собі уявити, з якою ретельністю екіпаж «Авраама Лінкольна» вдивлявся в море! І я не відставав від інших, вистоюючи цілими днями на палубі. Наш фрегат мав усі підстави іменуватися «Аргусом». Лише Консель виявляв повну байдужість до питання, яке хвилювало нас, і не поділяв збудженого настрою, що панував па борту.

(1) Рангоут - частини судна, призначені для встановлення вітрил.

Я вже говорив, що капітан Фарагут подбав про те, щоб забезпечити своє судно всіма пристосуваннями для лову гігантських китів. Жодне китобійне судно не могло бути краще споряджене. У нас були всі сучасні китобійні снаряди, починаючи від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубреними стрілами і довгими рушницями з розривними кулями. На баці стояла удосконалена гармата, що заряджалася з казенної частини, з дуже товстими стінками [24] і вузьким жерлом, модель якої була представлена на Всесвітній виставці 1867 року. Це чудове знаряддя американського зразка стріляло чотирикілограмовими снарядами конічної форми на відстань шістнадцяти кілометрів.

Отже, «Авраам Лінкольн» споряджений був усіма видами смертоносних знарядь. Мало того! На борту фрегата перебував Нед Ленд, король гарпунерів.

Нед Ленд, уродженець Канади, був досконалим китобоєм, що не знав суперників у своєму небезпечному ремеслі. Спритність і холоднокровність, сміливість і кмітливість поєдналися в ньому однаковою мірою. Отже, це мав бути дуже підступний, дуже хитрий кашалот, щоб вивернутися від удару його гарпуна.

Неду Ленду було близько сорока років. Це був високого зросту, - більше шести англійських футів, - міцної статури, суворий на вигляд чолов'яга; нетовариський, запальний, він легко впадав у гнів при найменшому протиріччі. Зовнішність його звертала на себе увагу; і понад усе - вражав вольовий вираз його очей, що надавало його обличчю особливої виразності.

Я вважаю, що капітан Фарагут вчинив мудро, запросивши цю людину до участі в експедиції: за твердістю руки і пильністю ока він один вартий був усього екіпажу. Неда Ленда можна було уподібнити могутньому телескопу, що одночасно був і гарматою, завжди готовою вистрелити.

Канадець - той же француз, і я повинен зізнатися, що Нед Ленд, попри свою нетовариську вдачу, відчув до мене певну приязнь. Очевидно, його приваблювала моя національність. Йому трапилася нагода поговорити зі мною по-французьки, а мені послухати давню французьку мову, якою писав Рабле, мову, що збереглася ще в деяких провінціях Канади. Нед походив зі старовинної квебекської родини, в роду у них було чимало сміливих рибалок ще в ту пору, коли місто належало Франції.

Потроху Нед розговорився, і я охоче слухав його розповіді про пережиті незгоди в полярних морях. Розповіді про рибну ловлю, про двобої з китами дихали наївною поезією. Оповіді викладалися в епічній формі, і часом мені здавалося, що я слухаю якогось канадського Гомера, що виконує «Іліаду» гіперборейських країн!

Я описую цю відважну людину такою, якою я знаю його тепер. Ми стали з ним друзями. Ми з ним пов'язані непорушними узами дружби, що зароджується і міцніє у важких життєвих випробуваннях! Молодчина Нед! Я не проти прожити ще сто років, щоб подовше згадувати про тебе! [25]

Однак якої ж думки тримався Нед Ленд щодо морського чудовиська? Треба зізнатися, він не вірив в існування фантастичного єдинорога й з усіх на борту лише один не розділяв загального осліплення. Вій уникав навіть торкатися цієї теми, коли я якось спробував з ним про це заговорити.

Чудового вечора 30 липня, себто через три тижні після того, як ми відчалили від набережної Брукліна, фрегат знаходився поблизу мису Бланка, у тридцяти милях під вітром від патагонських берегів. Ми перетнули тропік Козерога, і, десь через сімсот миль на південь, перед нами відкриється вхід до Магелланової протоки. Ще вісім днів, і «Авраам Лінкольн» буде борознити води Тихого океану!

Сидячи з Недом Леидом на юті, ми розбалакували про різні дрібниці, не зводячи очей з моря, таємничі глибини якого усе ще недоступні людському розуму. Розмова, природно, перейшла на гігантського єдинорога, і я став перебирати різні можливі випадки, у залежності від яких підвищувалися або падали шанси на успіх нашої експедиції. Але, бачачи, що Нед ухиляється від розмови, я поставив питання руба.

- Як можете ви, Нед, - сказав я, - сумніватися в існуванні китоподібного, за яким ми полюємо? Які у вас підстави не довіряти фактам?

Гарпунер подивився на мене з хвилину. Перш ніж відповісти, звичним жестом потер собі лоба, заплющив очі, ніби збираючись з думками, і, нарешті, сказав:

- Підстави вагомі, пане Аронакс.

- Послухайте, Нед! Ви китобій за професією, вам доводилося не раз мати справу з великими морськими ссавцями. Вам легше, ніж будь-кому, допустити можливість існування гігантського китоподібного. Кому-кому, а вам якось не личить в даному разі бути маловіром!

- Ви помиляєтеся, пане професоре, - відповів Нед. - Якщо невіглас вірить, що якісь лиховісні комети борознять небо, що в надрах земної кулі живуть допотопні дивовижні істоти, - це ще сяк-так! Але астроному і геологу смішні подібні казки. Також і китобоєві. Я багато разів полював за китоподібними, багато їх загарпунив, безліч убив, але, які б не були могутні і сильні ці тварини, ні своїм хвостом, ні бивнем вони неспроможні пробити металеву обшивку пароплава.

- Однак, Нед, кажуть же, що бували випадки, коли зуб нарвала протаранював судно наскрізь. [26]

- Дерев'яні судна, це ще можливо! - відповідав канадець. - Утім, я цього не бачив. І поки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти і єдинороги можуть зробити подібні пробоїни.

- Послухайте, Нед...

- Бога ради, професоре! Усе, що завгодно, тільки не це. Хіба що гігантський спрут...

- Це ще менш імовірно, Нед! Спрут - це м'якотіле. Уже сама назва вказує на особливості його тіла. Та хоч би він мав п'ятсот футів у довжину, спрут залишається живим безхребетним і, отже, зовсім безпечним для таких суден, як «Шотландія» і «Авраам Лінкольн». Настав час здати в архів байки про «подвиги» різних спрутів і тому подібних чудовиськ!

- Отже, шановний професоре, - запитав Нед трохи іронічно, - ви переконані в існуванні гігантського китоподібного?..

- Так, Нед! І переконання моє грунтується на логічному зіставленні фактів. Я упевнений в існуванні ссавця могутньої будови, що належить, як і кити, кашалоти або дельфіни, до підтипу хребетних і наділеного кістковим бивнем виняткової міцності.

- Гм! - вимовив гарпунер, із сумнівом похитавши головою.

- Зауважте, шановний канадцю, - продовжував я, - якщо подібна тварина існує, якщо вона живе в океанічних глибинах, у водних шарах, що лежать па глибині кількох миль від поверхні моря, вона, безсумнівно, повинна мати організм величезної життєвої сили.

- А навіщо йому така сила? - запитав Нед.

- Сила потрібна, щоб, живучи в глибинах океану, витримувати тиск верхніх шарів води.

- Справді? - сказав Нед, дивлячись на мене прискаленим оком.

- Справді! І на доказ можу навести кілька цифр.

- Ет! Цифри! - зауважив Нед. - Цифрами можна оперувати як завгодно!

- У торговельних справах, Неде, але не в математиці. Вислухайте мене. Уявімо собі тиск в одну атмосферу у вигляді тиску водяного стовпа висотою в тридцять два фути(1). У дійсності висота водяного стовпа має бути трохи менша, оскільки морська вода має більшу щільність, аніж прісна. Отже, коли ви поринаєте у воду, Нед, ваше тіло зазнає тиску в стільки атмосфер, себто у стільки кілограмів на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні, скільки стовпів води в тридцять два фути відокремлюють вас від поверхні моря. Звідси випливає, що на глибині в триста двадцять футів [27] тиск дорівнює десятьом атмосферам, на глибині в три тисячі двісті футів - ста атмосферам, а в тридцять дві тисячі футів, тобто па глибині двох з половиною льє, - тисячі атмосферам. Коротше кажучи, якби вам удалося опуститися в настільки казкові глибини океану, на кожний квадратний сантиметр вашого тіла випадав би тиск у тисячу кілограмів. А вам відомо, шановний Неде, скільки квадратних сантиметрів має поверхня вашого тіла?

(1) Фут - міра довжини, дорівнює 30,48 см.

- Не маю уявлення, пане Аронакс.

- Близько сімнадцяти тисяч.

- Та невже?

- А через те що в дійсності атмосферний тиск трохи перевищує один кілограм на квадратний сантиметр, то сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла зазнають у цю хвилину тиск сімнадцяти тисяч п'ятисот шістдесяти восьми кілограмів!

- А я цього не помічаю?

- А ви цього і не помічаєте. Під цим величезним тиском ваше тіло не сплющується лише тому, що повітря, яке знаходиться усередині вашого тіла, має настільки ж високий тиск. З цієї причини й існує рівновага між тиском ззовні і тиском зсередини, що нейтралізується одне іншим. От чому ви і не помічаєте цього тиску. Але у воді - зовсім інша справа.

- А-а! Розумію, - відповідав Нед, що уважно слухав. - Вода не повітря, вона давить ззовні, а усередину не проникає!

- Саме так, Неде! На глибині тридцяти двох футів ви будете зазнавати тиску в сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів; па глибині трьохсот двадцяти футів цей тиск удесятериться, тобто буде дорівнювати ста сімдесяти п'яти тисячам шестистам вісімдесятьом кілограмам; нарешті, на глибині тридцяти двох тисяч футів тиск збільшиться в тисячу разів, тобто буде дорівнювати сімнадцяти мільйонам п'ятистам шістдесяти вісьмом тисячам кілограмів; образно кажучи, вас сплющило б куди сильніше од усякого гідравлічного преса!

- Тьху, чорт! - сказав Нед.

- Одже, шановний гарпунере, якщо хребетне довжиною в кілька сот метрів і неабияких розмірів може триматися в таких глибинах, значить, мільйони квадратних сантиметрів його поверхні зазнають тиску багатьох мільярдів кілограмів. Якою ж мускульною силою повинна володіти тварина і яка повинна бути опірність її організму, щоб витримувати такий тиск!

- Треба думати, - відповідав Нед Ленд, - що па ньому обшивка з листового заліза у вісім дюймів завтовшки, як на броненосних фрегатах! [28]

- Мабуть, що так, Неде. І подумайте, якої руйнації може завдати подібна маса, ринувшись зі швидкістю кур'єрського потяга на корпус корабля!

- Да-а... точно... може бути... - відповідав канадець, збентежений цифровими викладками, але все-таки ще не бажав здаватися.

- Ну, переконалися ви чи ні?

- В одному ви переконали мене, пане натуралісте, що, коли подібні тварини існують у морських глибинах, треба думати, вони і справді дивовижно сильні, як ви говорите.

- Але якби вони не існували, уперта ви людина, то чим ви поясните випадок із пароплавом «Шотландія»?

- А тим... - сказав Нед нерішуче.

- Ну-ну, кажіть!

- А тим... що все це брехня! - відповів Нед, несвідомо повторюючи знамениту відповідь Араго.

Але відповідь ця доводила лише упертість гарпунера і нічого більше. У той день я залишив його в спокої. Подія з пароплавом «Шотландія» не підлягала ні найменшому сумніву. Пробоїна була настільки ґрунтовна, що її довелося довго залатувати, і я не думаю, що були потрібні докази більш переконливі. Не могла ж пробоїна виникнути сама собою; а оскільки будь-яка думка про можливості удару об підводний риф або який-небудь китобійний снаряд виключалася, усе приписувалося пробивній силі тварини.

Отже, на підставі міркувань, викладених вище, я відносив тварину до підтипу хребетних, класу ссавців, до загону китоподібних. Що ж стосується сімейства, що ж стосується роду, виду, до якого його належало віднести, це з'ясується тільки згодом. Щоб розв'язати це питання, потрібно було зробити розтин невідомого чудовиська, та спершу треба було його виловити, а щоб виловити, треба було його загарпунити, - це було справою Неда Лен-да, - щоб загарпунити, слід було його вистежити, - а це було справою всього екіпажу, - а щоб його вистежити, треба було його зустріти, - а це вже залежало від випадку!

Глава п'ята

НАВМАННЯ!

Спочатку плавання «Авраама Лінкольна» протікало одноманітно. Тільки одного разу випало Неду Ленду виявити свою дивовижну вправність, що здобула йому загальну повагу. [29]

Тридцятого червня, на широті Фолклендських островів, фрегат зустрівся з американським китобійним судном «Монрое»; але виявилося, що там нічого не чули про нарвала. Капітан китобійного судна, довідавшись, що на борту «Авраама Лінкольна» знаходиться Нед Ленд, звернувся до нього з проханням допомогти їм загарпунити кита, якого вони вистежили в тутешніх водах. Капітану Фарагуту захотілося побачити Неда Ленда в ділі, отож він дозволив гарпунеру перейти на борт «Монрое». Полювання склалося вдало для нашого канадця. Замість одного кита він загарпунив двох: одного уклав на місці, поціливши гарпуном у саме серце, за іншим довелося полювати кілька хвилин!

Отож я не поручуся за життя тварини, якщо їй випаде мати справу з гарпунером Недом Лендом!

Ми пройшли з великою швидкістю повз південно-східний берег Південної Америки, і 3 липня, на довготі мису Дів, були, нарешті, коло входу в Магелланову протоку. Але капітан Фарагут не побажав входити в цю звивисту протоку і взяв курс на мис Горн.

Екіпаж одностайно схвалив рішення капітана. І справді, чи можливо було зустріти нарвала в цьому вузькому проході? Більшість матросів були переконані, що чудовисько «занадто товсте, щоб запливти в таку щілину».

Шостого липня, близько трьох годин пополудні, «Авраам Лінкольн» обігнув у п'ятнадцятьох милях на південь той відокремлений острів, ту скелю на краю Південної Америки, що її голландські моряки назвали на честь свого рідного міста мисом Гори. Обігнувши мис Гори, ми взяли курс на північний захід, і наступного ранку гвинт фрегата розсікав води Тихого океану.

«Дивися в обидва! Дивися в обидва!» - говорили один одному матроси «Авраама Лінкольна».

І вони дійсно вдивлялися щосили. Нагорода в дві тисячі доларів приваблювала кожного. І очі і підзорні труби не знали ні хвилини спокою! І вдень і вночі пильно вдивлялися в поверхню океану; і люди, що страждають на нікталопію(1), мали вдвічі більше шансів одержати премію, бо у темряві вони прекрасно бачили.

Премія не приваблювала мене, проте я уважно вдивлявся в море. Нашвидку обідав, тривожно спав. І, незважаючи на палючу спеку, незважаючи на зливи, не ішов з палуби. То перегнувшись через борт на бакові, то обіпершись об поручні на шканцях(2), [30] я жадібно впивався в спінені гребені бурунів, що покреслили морську широчінь до самого обрію! І скільки разів доводилося мені хвилюватися разом з екіпажем, варто лиш було виступити з води чорній спині кита! Матроси валили валом на палубу. Затаївши подих, напружуючи зір, уся команда стежила за твариною. Я теж дивився, дивився, ризикуючи пошкодити очі, осліпнути! Флегматичний Консель незмінно говорив:

- Пан професор бачив би набагато краще, якби менше напружував очі!

(1) Нікталопія - підвищена гострота зору у темряві.

(2) Шканці - частина верхньої палуби між середньою і задньою щоглою.

Але даремні були наші хвилювання! Траплялося, «Авраам Лінкольн», лавіруючи, ледве чи не впритул підходив до вистеженої тварини. Але виявлялося, що це був звичайний кит або кашалот, що пускався навтьоки під лемент розлюченої команди.

Погода стояла прекрасна. Плавання тривало при сприятливих умовах, хоча пора року була саме дощова, адже у Південній півкулі липень відповідає нашому європейському січню; море було спокійне, видимість чудова.

Нед Ленд, як і раніше, скептично ставився до наших тривог. Він демонстративно не виходив на палубу в години, вільні від вахти. А тим часом дивовижна гострота його зору могла б неабияк прислужитися! Але упертий канадець із дванадцяти годин волів вісім проводити у своїй каюті за книжкою або просто валятися на ліжку. Скільки разів я дорікав йому байдужістю!

- Ех, пане професоре! - відповідав вій. - Так якби ця тварина й існувала, чи багато в нас шансів вистежити її? Адже ми ганяємося за звіром навмання, чи не так? Кажуть, що цю горезвісну тварину бачили в північних водах Тихого океану? Припустімо. Але ж відтоді минуло два місяці, а судячи з вдачі вашого нарвала, він не любить киснути на місці! Ви ж самі говорите: «Він визначається, мовляв, незвичайною швидкістю руху!» А ви знаєте краще за мене, пане професоре, що природа нічого не створює без мети. І вона не обдарувала б тварину, ледачу за натурою, жвавістю рухів. Отже, якщо паша тварина й існує, вона вже далеко звідси!

Усе це так! Ми йшли навмання. Але що було робити? Шанси па зустріч з нарвалом усе зменшувалися. I все-таки ніхто не сумнівався в успіху, і жоден матрос не став би битися об заклад щодо факту існування тварини і швидкої зустрічі з ним.

Двадцятого липня ми вдруге перетнули тропік Козерога під 105° довготи, а двадцять сьомого числа того ж місяця перевалили за екватор на сто десятому меридіані. Звідси фрегат узяв курс на захід, до центрального басейну Тихого океану. Капітан Фарагут [31] досить резонно розсудив, що нарвала можна скоріше зустріти в глибоководних зонах, удалині від материків і великих островів, наближатися до яких тварина уникала, мабуть, через те, що «прибережні води для нього занадто мілкі», як пояснював нам боцман. Фрегат пройшов повз острови Паумоту, Маркізькі, Сандвічеві, перетнув тропік Рака під 132° довготи і направився в Китайські моря. Нарешті ми були на театрі останніх подвигів чудовиська! І, сказати правду, усе життя на судні завмерло. Серця у всіх прискорено билися, і, звичайно, для більшості з нас серцеві захворювання були забезпечені. Усі були збуджені до краю. Люди не їли, не спали. Разів двадцять на день яка-небудь помилка в обчисленні, омана зору якого-небудь матроса, що виліз на кабестан(1), заставляли нас хвилюватися. Нерви наші перебували в украй розладнаному стані, що загрожувало викликати швидку реакцію.

І реакція не заставила ждати. Три місяці - цілих три місяці, коли кожен день здавався вічністю, - «Авраам Лінкольн» борознив моря північної частини Тихого океану в гонитві за зустрічними китами, круто змінюючи курс, лягаючи з галса(2) на галс, то різко сповільнюючи хід, то розводячи пари з ризиком вивести машину з ладу. Не залишилося недосліджеіюю жодної точки від берегів Японії до американських берегів. Але все марно! Пустельні були океанські води! Ні сліду гігантського нарвала, жодної ознаки якого-небудь підводного острова або плавучого рифа, ні примари затонулого судна, що блукає в тутешніх водах, одне слово, ніякої фантастики! Настала реакція. Зневіра викликала занепад духу, відкрила дорогу невір'ю. Збудження, яке панувало на борту, заступило інше почуття: на одну третину це було почуття сорому, на дві третини - почуття злості. «Пошитися в дурні», ганяючися за химерою, - от що особливо лютило! Купа доказів, нагромаджена протягом року, звалилася, і кожен поспішав надолужити даремно згаяні години сну і відпочинку! З мінливістю, властивою людям, команда з одних крайнощів кидалася в інші. Найгарячіші прихильники експедиції, на лихо, стали найлютішими супротивниками її. Занепалий настрій охопив увесь корабель, починаючи від кубрика(3) до кают-компанії, і, якби не дивовижна затятість капітана Фарагута, фрегат, безсумнівно, повернув би носом до півдня.

(1) Кабестан - лебідка з барабаном для витягання суднових якорів.

(2) Галс - курс вітрильного судна відносно вітру.

(3) Кубрик - житлове приміщення для команди на суднах.

Одначе даремні пошуки не могли продовжуватися нескінченно. Екіпажеві «Авраама Лінкольна» не випадало звинувачувати [32] себе за невдачу, вій зробив усе, що тільки від нього залежало. Ніколи ще матроси американського флоту не виявляли такого терпіння і ретельності. Вони були не винні, що експедиція не мала успіху. Залишалося якнайскоріше повернутися па батьківщину.

Заява в цьому дусі була зроблена капітану. Капітан стояв на своєму. Матроси не приховували свого невдоволення, і дисципліна на судні занепала. Я не хочу сказати, що на борту почався бунт, але все-таки після нетривалого опору капітан Фарагут, як колись Колумб, змушений був просити три дні відстрочки. Якщо протягом трьох днів чудовисько не буде виявлено, керманич покладе кермо на борт, і «Авраам Лінкольн» спрямує свій біг убік європейських морів.

Обіцянка була дана 2 листопада. Настрій команди відразу піднявся. З новою енергією люди вдивлялися в океанські води. Кожен хотів кинути останній погляд на море в надії на успіх. Підзорні труби знову пішли в хід. Це був останній урочистий виклик гіганту-нарвалу, і чудовисько не мало причини ухилитися від вимоги «стати перед судом»!

Два дні спливло. «Авраам Лінкольн» ішов під малими парами. Команда вигадувала тисячу способів, щоб привернути увагу тварини або «розворушити» її, на той випадок, якщо вона знаходиться в тутешніх водах. Величезні шматки сала, прив'язані до мотузок, теребенилися за кормою(1), - треба сказати, на превелике задоволення акул! «Авраам Лінкольн» лежав у дрейфі, а довкола нього шлюпки борознили море у всіх напрямках, не залишаючи без уваги жодної крапки на його поверхні. Настав вечір 4 листопада, а підводна таємниця так і залишалася таємницею!

Опівдні 5 листопада минав зазначений термін. З останнім ударом годинника капітан Фарагут, вірний своєму слову, мав віддати наказ повернути на південний схід і залишити води північної частини Тихого океану.

Фрегат перебував тоді під 31°15' північної широти і 136°42' східної довготи. Японські береги були менше аніж за двісті миль під вітром. Настала ніч. Пробило восьму годину. Густі хмари заволокли серп місяця, що вступив у свою першу чверть. Легкими хвилями розбігалася вода з-під форштевня фрегата.

Я стояв на бакові, обіпершись па поручні штирборту(2). Консель, що знаходився поруч, дивився прямо перед собою. Матроси, піднявшись на ванти, спостерігали за обрієм, що усе звужувався у вечірніх [33] сутінках. Офіцери, приставивши до очей нічні біноклі, обнишпорювали води, огорнені передвечірньою імлою. Де-не-де місячний промінь, прорвавшись крізь хмари, кидав срібні зблиски на темпу поверхню океану. Але надходили хмари, і срібний слід гаснув у мороці. Позираючи на Конселя, я вирішив, що вперше за весь цей час він піддався загальному настрою. Так принаймні мені здавалося. Можливо, що вперше в житті нерви його напружилися під впливом цікавості.

(1) Корма - задня частина судна.

(2) Штирборт - правий борт судна.

- Ну, Конселю, - сказав я, - востаннє випадає нагода заробити дві тисячі доларів!

- З дозволу пана професора, скажу, - зауважив Консель, - що я ніколи не розраховував на цю премію. І якби уряд Сполучених Штатів пообіцяв не дві тисячі доларів, а сто, він не втратив би ні копійки!

- Ти правий, Конселю. Дурна витівка! І ми вчинили легковажно, вплутавшись у цю справу. Скільки часу змарновано! Скільки даремних хвилювань! Ще півроку тому ми могли б повернутися до Франції...

- У квартирку пана професора, - підхопив Консель, - при Паризькому музеї! І я б уже класифікував викопні зразки з колекції пана професора! Бабіруса, вивезена паном професором, сиділа б тепер у клітці в Ботанічному саду і приохочувала до себе цікавих із усіх кінців столиці!

- Усе це так і було б, Конселю! І, уявляю, як з пас будуть сміятися!

- Та вже ж! - відповідав спокійно Консель. - Я думаю, що будуть глузувати з пана професора. Не знаю, чи казати...

- Говори, Коиселю.

- ...і пан професор заслужив ці глузи.

- Ради Бога!

- Коли маєш честь бути ученим, як пан професор, не слід пускатися...

Консель не закінчив своєї люб'язності. Глибоку тишу порушив голосний вигук. Це був голос Неда Ленда. Нед Ленд кричав:

- Ого-го! А наша-бо штука під вітром, перед самим нашим носом!

Глава шоста

ПІД УСІМА ПАРАМИ

Весь екіпаж кинувся до гарпунера: капітан, офіцери, матроси, юнги, навіть механіки, що полишили свої машини, навіть кочегари, що залишили свої топки. Був відданий наказ зупинити судно, і фрегат ішов лише в силу інерції. [34]

Ніч була темна; і я здивувався, як міг канадець, при усій своїй пильності, що-небудь побачити в такому мороці. Серце в мене калатало так, що готове було розірватися.

Але Нед Ленд не помилився. І невдовзі ми усі побачили предмет, на який він указував.

У двох кабельтових від «Авраама Лінкольна», за штирбортом, море, здавалося, було освітлене зсередини. Це не було звичайним явищем світіння моря. Чудовисько, спливши в поверхневі водні шари, відпочивало в декількох туазах(1) від поверхні океану, і від нього струмувало це яскраве, незбагненної сили світло, про яке згадували у своїх повідомленнях багато капітанів. Якою ж надзвичайною потужністю мали володіти світні органи живого організму, що випромінювали таке чудове сяйво! Світний предмет мав контури величезного, подовженої форми, овалу, у центрі якого, як у фокусі, світло було особливо яскраве, у міру ж наближення до країв слабшало.

(1) Туаз - міра довжини, дорівнює 1,949 метра.

- Так це просто скупчення фосфоресціюючих організмів! - вигукнув один з офіцерів.

- Ви помиляєтеся, шановний, - заперечив я рішуче. - Ніколи фолади або сальпи не виділяють таку яскраву світну речовину. Це світло електричного походження... Утім, погляпьте-но туди! Світло переміщається! То наближається, то віддаляється. Тепер воно прямує до нас!

На палубі піднявся лемент.

- Струнко! - скомандував капітан Фарагут. - Кермо під вітер! Задній хід!

Усі кинулися по своїх місцях: хто до керма, хто в машинне відділення. І «Авраам Лінкольн», розгорнувшись на бакборт, описав півколо.

- Право руля! Хід уперед! - командував капітан Фарагут. Фрегат набрав великого ходу і став віддалятися від світної точки.

Я помилився. Фрегат тільки мав намір віддалитися, але надприродна тварина погналася за ним зі швидкістю, що перевищувала швидкість його ходу.

Ми затаїли подих. Швидше, навіть не страх, а подив прикував нас до місця. Тварина гналася за нами, ніби граючись. Вона зробила коло довкруж судна, що йшло зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, обдавши його каскадом електричних променів, немов світним

[35] пилом, і миттєво виявилася на відстані двох або трьох миль від нас, залишивши за собою в морі фосфоресціюючий слід, що нагадував клуби диму, який викидає локомотив кур'єрського потяга. І раптом з-за темної лінії обрію, куди воно відступило, щоб узяти розбіг, чудовисько ринулося па «Авраама Лінкольна» із страхітливою швидкістю і, круто обірвавши свій біг у двадцяти футах від борту, згасло. Ні, воно не пішло під воду, інакше яскравість його світіння зменшувалася б поступово, - воно згасло відразу, немов джерело цього світлового потоку миттєво вичерпалося. І відразу ж з'явилося по інший бік судна, чи то обійшовши його, чи то прослизнувши під його корпусом. Щосекунди могло відбутися фатальне зіткнення.

Маневри фрегата мене дивували. Корабель рятувався втечею, а не вступав у бій. Фрегату належало переслідувати морське чудовисько, а тут чудовисько переслідувало фрегат! Я звернув на це увагу капітана Фарагута. У цю хвилину на його завжди врівноваженому обличчі було помітно неабиякий подив.

- Пане Аронаксе, - сказав він у відповідь, - я не знаю, з яким грізним звіром маю справу, і не хочу ризикувати своїм фрегатом у нічній пітьмі. І як накажете атакувати невідому тварину? Як від неї захищатися? Почекаємо світанку, тоді ролі переміняться.

- Отже, ви сумніваєтеся вже в природі цього явища, капітане?

- Бачите, пане, цілком імовірно, що це гігантський нарвал, притому електричний нарвал!

- Мабуть, - сказав я, - він так само небезпечний, як електричний скат.

- Ну, а якщо в цього звіра ще й електричні органи, то це воістину найстрашніша тварина, коли-небудь створена рукою творця! - відповів капітан. - Тому, пане, я хочу вжити всіх запобіжних заходів.

Екіпаж фрегата був на ногах усю піч. Ніхто не склепив очей. «Авраам Лінкольн», не в змозі змагатися у швидкості з морською твариною, стримав хід і йшов під малими парами. Нарвал, ніби копіюючи його дії, ліниво погойдувався на хвилях і, здавалося, не виявляв бажання залишати бойовище.

Близько півночі вій усе-таки зник, або, говорячи точніше, «згас», як гігантський світляк. Чи не сховалася тварина в морських глибинах? Ми не сміли на це сподіватися. Була перша година ночі, коли ми почули оглушливий свист. Здавалося, що десь поблизу, вирвавшись із океанських глибин, забив могутній фонтан. [36]

Капітан Фарагут, Нед Ленд і я стояли в цей момент на юті і з жадібністю вдивлялися в нічний морок.

- А чи часто вам, Неде Леиде, доводилося чути, як кити викидають воду? - поцікавився капітан.

- Частенько, пане! Але жодного разу не доводилося зустрічати кита, один вигляд якого приніс би мені дві тисячі доларів.

- Справді, ви заслужили премію. Ну, а скажіть мені, коли кит викидає воду з носових отворів, чутно такий же шиплячий свист?

- Точнісінько! Але тільки шуму побільше. Помилки бути не може. Ясно, що до нас пришвартувалося китоподібне, котре водиться в тутешніх водах. З вашого дозволу, пане, - додав гарпунер, - на світанку я скажу йому кілька теплих слів!

- Якщо він буде в настрої вас вислухати, містере Ленд, - зауважив я з деяким сумнівом.

- Коли я наближуся до нього на відстань чотириразової довжини гарпуна, - заперечив канадець, - так доведеться вислухати!

- Але для цього я повинен дати вам вельбот(1)? - запитав капітан.

- Само собою.

- І ризикувати життям веслярів?

- І моїм! - просто сказав гарпунер.

(1) Вельбот - морська шлюпка із загостреним носом і кормою.

Близько другої ночі, під вітром, за п'ять миль від «Авраама Лінкольна», знову з'явився предмет, що настільки ж інтенсивно світився. Попри відстань і шум вітру та моря, виразно чувся могутній сплеск хвостом і астматичне дихання тварини. Здавалося, що повітря, подібно до пари в циліндрах машини в дві тисячі кінських сил, уривалося в легені цього гіганта моря, коли він, спливши на поверхню океану, переводив подих.

«Ну, - подумав я, - гарний кит, що може поміритися силами з цілим кавалерійським полком!»

До світанку ми були насторожі і готувалися до бою. Китоловні сіті були розкладені по бортах судна. Помічник капітана наказав приготувати мушкетони, що викидають гарпун па відстань цілої милі, і тримати напоготові рушниці, заряджені розривними кулями, що б'ють наповал навіть найбільших тварин. Нед Ленд обмежився тим, що нагострив свій гарпун - смертоносне знаряддя в його руках.

О шостій годині почало світати; і з першими променями ранкової зорі померкло електричне сяйво нарвала. О сьомій годині майже зовсім розвиднилося; але густий ранковий туман застелян [37] обрій, і в найкращі підзорні труби нічого не можна було розгледіти. Яке було наше розчарування і гнів, можна собі уявити!

Я піднявся па бізань-щоглу(1). Кілька офіцерів вилізли на марсові площадки.

(1) Бізань - остання щогла на вітрильнику, а також нижнє косе вітрило на ній.

О восьмій годині густі клуби туману попливли над хвилями і повільно почали розсіюватися. Обрій розширився і прояснився.

Зненацька, як і напередодні, пролунав голос Неда Ленда.

- Дивіться! Ця штука з лівого борту, за кормою! - кричав гарпунер.

Усі погляди скупчилися в зазначеному напрямку.

Там, за півтори милі від фрегата, виднілося якесь довге темне тіло, що виступало приблизно на метр над поверхнею води. Хвилі пінилися під могутніми ударами його хвоста. Ніколи ще не доводилося спостерігати, щоб хвостовий плавець розбивав хвилі з такою силою! Сліпучий своєю білизною слід, описуючи дугу, позначав шлях тварини.

Фрегат наблизився до китоподібної тварини.

Я став уважно вдивлятися в нього. Повідомлення «Шанона» і «Гельвеції» трохи перебільшили його розміри. По-моєму, довжина тварини не перевищувала двохсот п'ятдесятьох футів. Що ж до товщини, то її важко було визначити; все-таки у мене виникло враження, що тварина дивовижно пропорційна у всіх трьох вимірах.

У той час як я спостерігав за цією дивовижною істотою, з його носових отворів вирвалися два водяних стовпи, що розсипалися срібними бризками на висоті сорока метрів. Тепер у мене було деяке уявлення про те, як нарвал дихає. І я дійшов до висновку, що тварина належить до підтипу хребетних, до класу ссавців, загону китоподібних, сімейства... От цього я ще не вирішив. Загін китоподібних містить у собі китів, кашалотів і дельфінів; до останнього зараховуються і нарвали. Кожне сімейство підрозділяється на роди, роди на види, види... Я не міг іще визначити, до якого роду і виду належить тварина; але я не сумнівався, що заповню прогалину у класифікації за допомогою неба і капітана Фарагута.

Команда з нетерпінням очікувала наказів начальника. Капітан якийсь час уважно спостерігав за твариною, потім наказав покликати старшого механіка. Той з'явився.

- Пари розведені? - запитав капітан.

- Так точно! - відповів механік.

- Підсилити тиск! Дати повний хід! [38]

Трикратне «ура» гримнуло у відповідь на наказ.

Час бою настав. Кілька секунд потому із двох труб фрегата валували клуби чорного диму, палуба дрижала від клекотання пари в котлах, що працювали під високим тиском.

Могутній гвинт запрацював, і «Авраам Лінкольн» під усіма парами кинувся до тварини. Тварина підпустила до себе корабель на відстань напівкабельтова. Потім неквапно попливла, тримаючись на шанобливій відстані.

Принаймні три чверті години продовжувалася погоня, але фрегат не виграв і двох туазів. Було очевидно, що при такій швидкості тварини не наздогнати.

Капітан Фарагут люто смикав свою густу бороду.

- Неде Ленд! - гукнув він. Канадець підійшов.

- Ну, містере Ленд, - сказав капітан, - чи не час спустити шлюпки?

- Доведеться почекати, пане, - відповів Нед Ленд. - Поки ця тварюка сама не побажає датися в руки, її не візьмеш!

- Що ж робити?

- Підняти тиск пари, якщо це можливо, пане. Я ж, із вашого дозволу, вмощуся на бушприті(1) і, як тільки ми підійдемо ближче, ударю по цій тварині гарпуном.

- Ідіть, Неде, - відповів капітан Фарагут. - Збільшити тиск пари! - скомандував він механікам.

(1) Бушприт - брус, що служить для підіймання носових вітрил.

Нед Ленд зайняв свій пост. Запрацювали топки, і гвинт став давати сорок три оберти за хвилину; пара клубами виривалася назовні через клапани. Кинутий у воду лаг показав, що «Авраам Лінкольн» робить вісімнадцять з половиною миль за годину.

Але і проклята тварина пливла зі швидкістю вісімнадцять з половиною миль за годину!

Протягом години фрегат йшов на такій швидкості, не вигравши жодного туаза! Як це було принизливо для одного із найбільш швидкохідних суден американського флоту! Команда шаленіла. Матроси проклинали морське чудовисько, але воно й у вус не дуло! Капітан Фарагут уже не смикав свою борідку, а кусав її.

Знову було покликано старшого механіка.

- Тиск доведений до межі? - запитав капітан.

- Так точно, капітане, - відповів той.

- Скільки атмосфер?.. [39]

- Шість з половиною.

- Доведіть до десяти.

Воістину американський наказ! Капітан пароплава якої-небудь приватної компанії на Місісіпі, у прагненні обігнати «конкурента», не міг би вчинити краще!

- Консель, - сказав я моєму вірному слузі, - ми, як видно, злетимо в повітря!

- Як буде завгодно пану професору! - відповідав Консель. Зізнаюся, відвага капітана була мені до душі.

Запобіжні клапани були затиснуті. Знову засипали вугілля на колосники. Вентилятори нагнітали повітря в топки. «Авраам Лінкольн» рвався вперед. Щогли дрижали до самого степса(1), і вихори диму з трудом проривалися назовні крізь вузькі отвори труб.

Удруге кинули лаг.

- Скільки ходу? - запитав капітан Фарагут.

- Дев'ятнадцять і три десятих милі, капітане.

- Підняти тиск!

Старший механік скорився. Манометр показував десять атмосфер. Але і чудовисько йшло «під усіма парами», роблячи без помітного зусилля по дев'ятнадцять і три десятих милі за годину.

Яка гонитва! Не можу описати свого хвилювання. Я тремтів усіма фібрами(2)! Нед Ленд стояв на посту з гарпуном у руці. Кілька разів тварина підпускала фрегат на близьку відстань до себе.

- Наздоганяємо! Наздоганяємо! - кричав канадець.

(1) Степе - гніздо, яке фіксує нижній кінець щогли.

(2) Усіма фібрами - дуже сильно, найвищою мірою.

Але в той момент, коли він готувався метнути гарпун, тварина рятувалася втечею, розвиваючи швидкість не менше тридцяти миль на годину. І в той час як ми йшли з максимальною швидкістю, тварина, немов знущаючись над нами, описала навколо нас велике коло! В. усіх нас вирвався шалений вигук.

Опівдні нас відокремлювала від тварини така ж відстань, як і о восьмій годині ранку.

Капітан Фарагут наважився, нарешті, удатися до більш крутих заходів.

- Ага! - сказав він. - Від «Авраама Лінкольна» тварина вислизає! Подивимося, чи вислизне вона від конічних бомб! Боцмане! Людей до носової гармати!

Гармати на бакові негайно зарядили і навели. Пролунав постріл, але снаряд пролетів на кілька футів вище від тварини, що знаходилася на відстані півмилі від фрегата. [40]

- Вправнішого навідника! - скомандував капітан. - П'ятсот доларів тому, хто пристрелить цей виплодок пекла!

Старий канонір із сивою бородою, - я як зараз бачу його спокійний погляд і незворушне обличчя, - підійшов до гармати, ретельно навів її і довго прицілювався.

Не устиг пролунати постріл, як розляглося багатоголосе «ура!».

Снаряд улучив у ціль. Але дивовижа! Ковзнувши по спині тварини, що виступала з води, ядро, відлетівши милі на дві, упало в море.

- Ах, щоб тобі! - скрикнув розлючено старий. - Тож цей гад у панцирі із шестидюймового заліза!

- Прокляття! - закричав капітан Фарагут.

Полювання поновилося; і капітан, нахиляючись до мене, сказав:

- Поки фрегат не злетить у повітря, я буду полювати за цим звіром!

- Ви правильно робите, - відповів я.

Можна було сподіватися, що тварина втомиться, не витримавши змагання з паровою машиною. Анітрохи! Спливала година за годиною, а вона не виявляла ні найменшої ознаки стомлення.

До честі «Авраама Лінкольна» треба сказати, що він полював за звіром з нечуваною завзятістю. Я гадаю, він зробив щонайменше п'ятсот кілометрів у цей нещасливий день шостого листопада! Але настала ніч і огорнула мороком неспокійний океан.

Тієї миті мені здалося, що наша експедиція закінчилася і ми ніколи більше не побачимо фантастичну істоту. Але я помилявся.

О десятій годині п'ятдесят хвилин вечора знову спалахнуло електричне сяйво в трьох милях під вітром від фрегата - настільки ж ясне, яскраве, як і минулої ночі.

Нарвал лежав нерухомо. Може, стомившись за день, він спав, погойдуючись на хвилях? Капітан Фарагут вирішив скористатися слушним моментом.

Він віддав потрібні накази. «Авраам Лінкольн» узяв малий хід, щоб не розбудити свого супротивника. Зустріти у відкритому океані сплячого кита зовсім не рідкість, і сам Нед Ленд загарпунив не одного з них саме під час сну. Канадець знову зайняв свій пост на бушприті.

Фрегат безшумно наблизився на два кабельтових до тварини. Тут машину було зупинено, і судно йшло за інерцією. На борту запанувала тиша. Усі затаїли подих. Ми були усього за сотню футів від світляного простору. Сила світіння ще збільшилася і буквально сліпила очі. [41]

Я стояв на баку, обіпершись об борт, і бачив, як унизу, на бушприті, Нед Ленд, вчепившись однією рукою за мартинштаг, потрясав своїм страшним знаряддям. Всього двадцять футів відокремлювало його від тварини.

Раптом рука Неда Ленда піднялася широким помахом, і гарпун здійнявся в повітрі. Почувся дзенькіт, як при ударі по металу.

Електричне випромінювання згасло миттєво, і два гігантські водяні стовпи обрушилися на палубу фрегата, збиваючи з ніг людей, ламаючи фальшборти.

Пролунав страшний тріск, і, не встигнувши схопитися за поручні, я вилетів за борт.

Глава сьома

КИТ НЕВІДОМОГО ВИДУ

Зненацька упавши у воду, я був приголомшений, але свідомість не втратив.

Мене відразу ж потягнуло на глибину близько двадцяти футів. Я добре плаваю; і хоча не претендую змагатися з такими плавцями, як Байрон і Едгар По, але, опинившись у воді, я не розгубився. Двома сильними помахами я сплив на поверхню океану.

Я став шукати очима фрегат. Чи помітили там моє зникнення? Чи повернув «Авраам Лінкольн» на інший галс? Чи здогадався капітан Фарагут послати на мої розшуки шлюпку? Чи є надія на порятунок?

Морок був повний. Я ледь розрізнив удалині якусь темну масу, що, судячи з вогнів, які поступово згасали, віддалялася на схід. Це був фрегат. Я загинув!

- Рятуйте! На допомогу! - закричав я, намагаючись, щосили пливти услід «Авраамові Лінкольну».

Одяг стискував мене. Намокнувши, він прилипав до тіла, утруднюючи рухи. Я йшов до дна! Я задихався!..

- На допомогу!

Я крикнув востаннє. Захлеснуло рот водою. Я став битися, але безодня втягувала мене...

Раптом чиясь сильна рука схопила мене за комір і одним ривком витягла на поверхню води. І я почув, так, почув! як у самісіньке моє вухо хтось сказав:

- Якщо пан зволить обіпертися на моє плече, йому буде легше плисти.

Я схопив за руку вірного Конселя.

- Це ти! - закричав я. - Ти! [42]

- Я, - відповідав Консель, - і в повному розпорядженні пана професора.

- Ти упав у воду разом зі мною?

- Ні, не впав. Але, перебуваючи на службі у пана професора, стрибнув за ним.

І він вважав свій учинок природним!

- А фрегат?

- Фрегат! - відповідав Консель, лягаючи на спину. - Не порадив би я пану професору розраховувати на нього!

- Що ти кажеш?

- А те, що, коли я стрибнув у море, вахтовий крикнув: «Гребний гвинт зламано!»

- Зламано?

- Так! Чудовисько пробило його своїм бивнем. Думаю, що «Авраам Лінкольн» відбувся невеликою аварією. Але для нас це плачевна історія. Фрегат утратив керування!

- Виходить, ми загинули!

- Усе може бути, - спокійно відповів Консель. - Утім, ще є кілька годин у нашім розпорядженні; а за кілька годин може багато чого трапитися!

Холоднокровність незворушного Копселя підбадьорила мене. Я поплив скільки вистачало сил; але промоклий одяг здавлював мене, як свинцеве покриття, і я ледве тримався на воді. Консель це помітив.

- Чи не дозволить пан розрізати на ньому одіж? - сказав він. Вийнявши ніж, Консель розпоров на мені одяг від верху донизу, і поки я його підтримував на воді, він зірвав його з мене.

Я у свою чергу зробив таку ж послугу Конселю. І ми, тримаючись один одного, продовжували наше «плавання».

Усе-таки становище наше було не менш катастрофічним. Нашого зникнення, можливо, і не помітили. А якби і помітили, фрегат, що втратив керування, усе одно в пошуках нас не міг піти проти вітру. Розраховувати можна було тільки на шлюпки.

Консель холоднокровно обговорював усі можливості нашого порятунку і склав план дій. Дивна натура! Флегматичний хлопець почував себе тут як удома!

Отже, єдина надія була на шлюпки «Авраама Лінкольна». Значить, нам необхідно було якомога довше протриматися на воді.

Заощаджуючи свої сили, ми вирішили діяти в такий спосіб: у той час як один із нас, схрестивши руки і витягнувши ноги, буде відпочивати, лежачи па спині, інший буде пливти, підштовхуючи перед собою відпочиваючого. Ми змінювали один одного кожні [44] десять хвилин. Чергуючись у такий спосіб, ми сподівалися утриматися на плаву кілька годин, а може, і до світанку!

Слабка надія! Але людина так уже створена, що ніколи не втрачає надії. Все-таки нас було двоє.

Але якби я, як це не парадоксально, і утратив всякі ілюзії, якби у хвилину слабкості і готовий був здатися без боротьби, - я не міг би цього зробити!

Зіткнення фрегата з нарвалом відбулося близько одинадцятої години вечора. Отже, до світанку залишалося майже вісім годин. Задача цілком здійсненна за умови чергування. Море було спокійне, плавання майже не стомлювало нас. Час від часу я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним світінням води, потривоженої змахами наших рук. Я дивився на світні хвилі, що, розбиваючись об мою руку, розбігалися широким водяним полем, поцяткованим свинцевими відблисками. Ми немов пливли в морі ртуті.

Близько першої ночі мене раптово охопила крайня утома. Руки і ноги судомило. Консель мав підтримувати мене, і турбота про наш порятунок випала па його долю. Незабаром я почув його уривчасте і важке дихання. Консель задихався, і я зрозумів, що довго він не витримає.

- Облиш мене! Облиш! - говорив я.

- Залишити пана професора! Нізащо! - відповів він. - Я сподіваюся потонути першим.

У цю хвилину місяць прозирнув крізь чорну хмару, що вітер її гнав на південь. Поверхня океану заіскрилася при місячному сяйві. Благодатне сяйво місяця додало нам сил. Я підняв голову. Окинув поглядом обрій. Удалині, на відстані п'яти миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки у воді!

Я хотів крикнути. Але хіба почують мій голос на такій відстані! До того ж я не міг розтулити розпухлих губ. Консель зібрався із силами і крикнув:

- На допомогу! На допомогу!

Зупинившись на секунду, ми прислухалися. Що це? Шум у вухах від припливу крові до голови? Чи мені здалося, наче на лемент Копселя відповіли погуком?

- Ти чув? - прошепотів я. -Чув!

І Консель знову відчайдушно закричав.

Помилитися було не можна! Людський голос відповів на крик Конселя! Чи був це голос такого ж бідолахи, як і ми, викинутого [45] в океанську безодню, такої ж жертви катастрофи, що спостигла корабель? А чи не подають нам сигнали зі шлюпки, невидимої в мороці ночі?

Консель, зібравши останні сили й обіпершись на моє плече, зведене судомою, висунувся наполовину з води, але відразу упав знесилений.

- Що ти бачив?

- Я бачив, - прошепотів він, - я бачив... помовчімо краще... побережемо наші сили!

Що ж він побачив? І раптом думка про морське чудовисько вперше спала мені на думку. Чи не побачив він морське чудовисько?.. Ну, а людський голос?

Минули ті часи, коли Іони ховалися в череві китів!

Консель з останніх сил підштовхував мене перед собою. Часом він піднімав голову і, дивлячись удалину, кричав. На його лемент відповідав голос, що ставав усе чутніший, немовби наближаючись до нас.

Але слух відмовлявся мені слугувати. Сили мої вичерпувалися, пальці німіли, плече ставало ненадійною опорою, я не міг закрити рота, зведеного судомою. Я захлинався солоною водою. Холод пронизував мене до самих кісток. Я востаннє підвів голову і пішов до дна...

І тут я наштовхнувся на якесь тверде тіло. Я затримався на ньому. Відчув, що мене виносить на поверхню води, що дихати легше... я знепритомнів...

Очевидно, я незабаром отямився завдяки енергійному розтиранню всього тіла. Розплющив очі...

- Консель! - прошепотів я.

- Пап зволив покликати мене? - відгукнувся Консель.

І при світлі місяця, що заходив, переді мною майнуло й інше обличчя, що я його відразу упізнав.

- Нед! - скрикнув я.

- Атож, це я, пане! Як бачите, усе ще ганяюся за премією! - відповів канадець.

- Вас скинуло у воду при струсі фрегата?

- Так точно! Але мені повезло більше, аніж вам. Я майже відразу ж висадився на плавучий острівець.

- На острівець?

- Точніше сказати, осідлав нашого гігантського нарвала!

- Не розумію вас, Неде, - сказав я.

- Бачите, я відразу ж скумекав, чому мій гарпун не міг пробити шкіру чудовиська, а тільки ковзнув по поверхні. [46]

- Чому, Неде? Чому?

- А тому, що ця тварина, пане професоре, закута в сталевий панцир!

До мене раптом повернулася здатність мислити, пожвавилася пам'ять, я отямився.

Слова канадця остаточно протверезили мене. Трохи оговтавшись від потрясіння, я видерся на спину цієї невразливої істоти або предмета. Я спробував ударити по ньому ногою. Тіло було явно тверде, непіддатливе, несхоже на м'яку масу тіла великих морських ссавців!

Але це могло бути кістковим панциром, подібно до суцільного кістяного покриву черепа допотопних тварин! А якщо так, то мені довелося б віднести чудовисько до допотопних плазунів типу черепах або крокодилів.

Але ні! Спина, що відливала чорним глянцем, на якій я стояв, була гладенька, відполірована, а не луската. При ударі вона видавала металевий звук і, як це не дивно, була склепана з листового заліза. Сумніву не було! Те, що ми вважали твариною, чудовиськом, надзвичайним явищем природи, котре поставило в тупик увесь учений світ, і що схвилювало уяву моряків обох півкуль, виявилося ще більш чудесним явищем: творінням людських рук!

Якби мені довелося установити існування найфантастичнішої, напівміфічної тварини, я не був би так вражений. У тім, що природа творить чудеса, немає нічого дивного, але побачити своїми очима щось чудесне, надприродне і притому створене людським генієм, - отут є над чим помислити!

Однак роздумувати довго не було часу. Ми лежали на поверхні небаченого підводного судна, що нагадувало собою, наскільки я міг судити, величезну сталеву рибу. Думка Неда Ленда щодо цього склалася. Нам із Конселем лишалося тільки погодитися з ним.

- Якщо це і справді судно, - сказав я, - то повинні бути і машини, що приводять його в рух, і екіпаж для керування ним?

- Ну, як і належить! - відповів гарпунер. - Але от уже третя година, як я стирчу на цьому плавучому острівці, а не помітив ніяких ознак життя.

- Що ж, судно рухається?

- Ні, пане Аронаксе! Погойдується собі на хвилях, а з місця не рушає.

- Ну. ми-то знаємо, якнайкраще, яка швидкохідність цього судна! Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а щоб [47] керувати машинами, потрібні механіки, з чого я роблю висновок, що... ми врятовані!

- Гм! - із сумнівом проказав Нед.

У цей момент, немов на підтвердження моїх слів, за кормою цього фантастичного судна почулося якесь шипіння. Очевидно, прийшли в рух лопаті гребного гвинта, і судно дало хід. Ми ледь устигли схопитися за невелике узвишшя в носовій частині, що виступало з води сантиметрів на вісімдесят. На щастя, судно йшло з помірною швидкістю.

- Поки цей поплавець тримається на поверхні, - бурчав Нед Ленд, - мені нічого заперечити. Але коли йому прийде фантазія пірнути, я не дам і двох доларів за свою шкіру!

Канадець міг би дати за неї іще менше. Треба було невідкладно починати переговори з людьми, що знаходилися в цьому плавучому механізмі. Я став обмацувати поверхню, відшукуючи який-небудь люк, отвір, яку-небудь «горловину», говорячи технічною мовою; але ряди заклепок, щільно пригнаних до країв сталевої обшивки, не залишали ніякої щілини.

Місяць зайшов за обрій, і ми опинилися в цілковитій темряві. Потрібно було очікувати світанку, щоб спробувати проникнути усередину підводного судна.

Отже, наше життя цілком залежало від примхи таємничих керманичів, що керували судном! Якби вони здумали пірнути під воду, ми б загинули! У противному разі я не сумнівався в можливості ввійти з ними в стосунки. І справді, якщо тільки вони не виробляли кисень хімічним способом, їм доводилося час від часу спливати на поверхню океану, щоб поновити запаси чистого повітря! А отже, мав бути якийсь отвір, через який повітря надходило усередину судна.

Марні були надії на допомогу капітана Фарагута! Ми йшли на захід із помірною швидкістю, не більше, я думаю, дванадцяти миль за годину. Лопаті гвинта розрізали воду з математичною рівномірністю, викидаючи час від часу в повітря цілі снопи фосфоресціюючих бризок.

Близько четвертої години ранку швидкість ходу зросла. Ми ледь утримувалися на полірованій поверхні судна, котре із запаморочливою швидкістю перетинало океанські хвилі, які несамовито хльоскали зусібіч. Добре, що Нед намацав якірне кільце, вправлене в сталеву обшивку! Ми поспішили міцніше за нього ухопитися.

Минула і ця довга ніч.

Мені важко відновити в пам'яті усе, що було пережито мною в ту ніч! Пам'ятаю, що інколи, коли шум вітру і гуркіт хвиль стихав, [48] доносилися здалеку швидкі акорди, уривки мелодії. Що за таємниче підводне судно? Куди тримає воно шлях? Що за люди знаходяться в ньому? Що за дивовижний механічний двигун дозволяє йому розвивати таку скажену швидкість?

Розвиднілося. Ранковий туман огорнув нас своєю завісою. Але і туман розсіявся. Я хотів уже приступити до ретельного огляду верхньої частини корпусу, що виступала з води у вигляді горизонтального майданчика, як раптом відчув, що судно повільно занурюється у воду.

- Гей ви, дияволи! - заволав Нед Ленд, гупаючи ногами по металу обшивки. - Відчиняйте, та хутчіше! Горе-мореплавці!

Але важко було що-небудь почути через оглушливий шум гребного гвинта. На щастя, занурення в морські глибини припинилося.

Зсередини судна почувся брязкіт засувів. Піднялася кришка люка. Відтіля виглянув чолов'яга; він викрикнув якесь незрозуміле слово і миттєво зник.

Кілька хвилин потому з люка вийшли вісім дужих крем'язнів із непроникними лицями; вони мовчки потягли пас усередину свого грізного підводного, корабля.

Глава восьма

MOBILIS IN MOBILE⁽¹⁾

(1) Рухливий у рухливому (лат.).

Це безцеремонне викрадення здійснилося зі швидкістю блискавки. Ми буквально не встигли опам'ятатися. Не знаю, що відчували мої супутники, опинившись у плавучій в'язниці, але в мене мороз пробіг по шкірі. З ким ми мали справу? Безсумнівно, з піратами нової формації, що розбійничали на морях новим винайденим ними способом.

Ледь кришка вузького люка закрилася, я опинився в повній темряві. Очі, що звикли до денного світла, відмовлялися слугувати в цьому мороці. Я навпомацки йшов, ступаючи босими ногами по залізних сходинках. Слідом за мною вели Неда Ленда і Консе-ля. Унизу сходів знаходилися двері, що розчахнулися і, пропустивши нас, із дзенькотом зачинилися.

Ми залишилися самі. Куди ми потрапили? Що можна було сказати? Я уявити собі не міг, де ми знаходимося. Усе було занурено в морок. Морок був настільки повний, що навіть кілька хвилин потому не можна було вловити ні найменшого проблиску світла, мерехтіння якого відчувається найтемнішої ночі. [49]

Нед Ленд, розлютований брутальністю поводження, дав волю своєму обуренню.

- Тисяча чортів! - волав він. - Ці люди перевершили в гостинності каледоиських дикунів! Бракує тільки, щоб вони виявилися людожерами. Мене це анітрохи не здивує, але я заздалегідь заявляю, що добровільно на поїдання не здамся!

- Годі, друже Нед, годі! - говорив незворушний Консель. - Не кип'ятися завчасно. Ми ще не на сковороді!

- Не на сковороді! - відповідав канадець, - але в грубці-то вже напевно! І пітьма кромішня. На щастя, мій «bowie-knife» (1) при мені, і не потрібно багато світла, щоб його пустити в хід! Нехай тільки хоч один бандит торкнеться мене...

- Не хвилюйтеся, Нед, - сказав я гарпунеру, - і не ставте мас у неприємне становище своєю даремною гарячковитістю. Хтозна, чи не підслуховують нас? Спробуємо краще з'ясувати, де ми знаходимося!

(1) Ніж із широким лезом (англ.).

Я пішов навпомацки. Пройшовши кроків п'ять, я уперся в стіну, оббиту листовим залізом. Рушивши уздовж стіни, я наткнувся на дерев'яний стіл, біля якого стояло кілька ослонів. Підлога нашої в'язниці покрита була товстою циновкою із матеріалу, що заглушав кроки. На голих стінах не було й ознак дверей або вікна. Коисель, що пустився в обхід в інший бік, зіштовхнувся зі мною, і ми обоє вийшли насередину камери, що мала в довжину приблизно футів двадцять, а в ширину футів десять. Що стосується висоти, то Нед Ленд, попри свій ріст, не міг дотягтися- рукою до стелі.

Минуло півгодини, а усе залишалося як і було. І раптом наші очі, що звикли до повної темряви, засліпило яскраве світло. Наша в'язниця раптом освітилася. Світло було настільки яскраве, що в перший момент я мимоволі заплющив очі. Я пізнав це білувате сліпуче світло, що заливало в ту страшну ніч весь простір навколо підводного корабля, світло, що ми вважали чудовим явищем фосфоресценції морських організмів! Коли я відкрив очі, я побачив, що живлюще світло виходило з електричної арматури у виді півкулі, вправленої в стелю камери.

- Нарешті світло! - закричав Нед Ленд, що стояв в оборонній позі з ножем у руці.

- Так, але становище наше не прояснилося! - відповів я.

- Нехай пан професор запасеться терпінням, - сказав незворушний Консель. [50]

При електричному освітленні можна було розгледіти камеру в усіх подробицях. Обстановка складалася зі столу і п'яти лав. Потаємні двері, очевидно, закривалися герметично. Жодного звуку ззовні не долинало до наших вух. Здавалося, усе вмерло на цьому судні. Чи пливли ми по поверхні океану? Чи занурилися в морську безодню? Цього не можна було вгадати.

Але недаремно ж засвітилася осяйна куля! У мене зблиснула надія, що хтось із екіпажу судна неодмінно з'явиться. Якщо хочуть забути про людей, не освітлюють підземні темниці!

Я не обманувся в сподіваннях. Почувся брязкіт затворів, двері відчинилися, увійшли двоє.

Один був невисокий на зріст, мускулястий, широкоплечий, з великою головою, скуйовдженим чорним волоссям, вусатий, гострозорий. Увесь його вигляд виказував жителя півдня і мав на собі відбиток чисто французької жвавості, що видавала в ньому провансальця. Дідро справедливо зауважив, що характер людини позначається в його рухах, а цей здоровань міг служити тому живим доказом. Відчувалося, що мова його барвиста, щедра на приказки, яскраві вирази, на химерні словечка. Утім, я не міг у цьому переконатися, бо в нашій присутності вони говорили на дивному невідомому мені наріччі.

Другий незнайомець заслуговує більш докладного опису. Для учня Грасіоле і Енгеля його обличчя було відкритою книгою. Я не вагаючись визначив основні риси характеру цієї людини: впевненість у собі, про що свідчили шляхетна постава голови, погляд чорних очей, сповнений холодної рішучості, спокій, адже блідість його шкіри говорила про холоднокровність, непохитність волі, що видавало швидке скорочення надбрівних м'язів, - нарешті, мужність, - бо його глибоке дихання свідчило про великий запас життєвих сил.

Додам, що це була людина горда, погляд її, твердий і спокійний, здавалося, виражав витонченість думки; і у всьому вигляді, у поставі, рухах, у виразі його обличчя позначалася, якщо вірити спостереженням фізіономістів, прямота натури.

У його присутності я мимоволі відчув себе у безпеці, і діалог з ним провіщав благополучний розв'язок нашої пригоди.

Скільки було років цій людині? Йому можна було дати і тридцять п'ять і п'ятдесят! Він був високого зросту; різко окреслений рот, чудові зуби, рука, тонка в кисті, з подовженими пальцями, найвищою мірою «психічна», визначення запозичене зі словника хіромантів, тобто характерне для натури піднесеної і жагучої, усе [51] в ньому дихало шляхетністю. Одне слово, ця людина становила досконалий зразок чоловічої краси, який мені ще не доводилося зустрічати. От ще прикметність його обличчя: очі, широко розставлені, могли ухопити поглядом майже чверть обрію! Ця здатність, - як я довідався пізніше, - поєднувалася з гостротою зору, що перевершувала Неда Ленда.

Коли незнайомець спрямовував на що-небудь свій погляд, брови його зсувалися; він примружував очі, обмежуючи поле зору, і дивився! Що за погляд! Він пронизував душу! Він проникав крізь водні шари, непроникні для наших очей, розкривав таємниці морських глибин!..

Обоє незнайомців були в беретах з хутра морської видри, взуті у високі морські чоботи з тюленячої шкіри. Одяг з якоїсь особливої тканини м'яко облягав їхній стан, не заважаючи рухам.

Високий,.- очевидно, капітан судна, - оглянув нас із пильною увагою, не вимовивши ні слова. Потім, обернувшись до свого супутника, він заговорив мовою, про існування якої я зовсім не підозрював. Це була благозвучна, гнучка, співуча мова з наголосами на голосних.

Той кивнув головою й зронив два-три слова тією ж мовою. Потім він запитально глянув на мене.

Я відповів чіткою французькою мовою, що не розумію його питання. Але він, очевидно, теж не зрозумів мене. Становище ставало досить скрутним.

- А все-таки нехай пан професор розповість їм нашу історію, - сказав мені Консель. - Либонь, ці добродії зрозуміють хоч щось!

Я став розповідати про наші пригоди, чітко, по складах, вимовляючи кожне слово, не упускаючи жодної подробиці. Я назвав наші імена, указав звання і з дотриманням усіх правил етикету представився особисто як професор Аронакс. Потім представив свого слугу Конселя і гарпунера, містера Неда Ленда.

Людина з прекрасними добрими очима слухала мене спокійно, навіть поштиво, і надзвичайно уважно, але я не міг прочитати на його обличчі, чи зрозумів він хоч що-небудь із моєї розповіді. Я закінчив оповідь. Він не вимовив ні слова.

Залишалася можливість порозумітися з ними по-англійському. Може, вони говорять мовою, що стала майже загальновживаною? Я швидко читав і по-англійському і по-німецькому, але вільно говорити не міг. А тут потрібна була насамперед чіткість викладу. [52]

- Ну, тепер ваша черга, - сказав я гарпунеру. - Aнy, містере Ленд, не вдарте лицем у грязь і почніть переговори, як личить англосаксу, найчистішою англійською мовою! Хтозна, може вам поталанить більше, ніж мені.

Нед не змусив себе просити і повторив англійською мою розповідь. Вірніше, він передав сутність, але зовсім в іншій формі. Канадець, під впливом свого темпераменту, говорив із великою наснагою. Він у різких виразах протестував проти нашого ув'язнення, здійсненого із явним порушенням прав людини! Запитував, у силу якого закону нас тримають на цьому поплавку, посилався на habeas corpus (1) погрожував судовим переслідуванням тих, хто позбавив пас волі, скаженів, розмахував руками, кричав і зрештою виразним жестом дав зрозуміти, що ми вмираємо з голоду.

(1) Початкові слова закону про недоторканність особи, прийнятого англійським парламентом у 1679 році.

Це була суща правда, але ми про це майже забули.

На превеликий подив, гарпунер, очевидно, досягнув не більше за мене. Наші відвідувачі і бровою не повели. Мова Фарадея, як і мова Араго, була для них незрозуміла.

Збентежений невдачею, вичерпавши усі філологічні ресурси, я не знав, як нам бути далі. Але тут Консель сказав:

- Якщо пай професор дозволить, я поговорю з ними по-німецькому.

- Як, ти говориш німецькою мовою? - вигукнув я.

- Як усякий фламандець, з дозволу пана професора.

- Оце мені подобається! Давай, друзяко!

І Консель статечно розповів утретє всі перипетії нашої історії. Але, незважаючи на вишуканість зворотів і прекрасну вимову оповідача, німецька мова також не мала успіху.

Нарешті, доведений до краю, я спробував відновити в пам'яті свої юнацькі знання і пустився викладати наші поневіряння латиною. Цицерон затулив би собі вуха і виставив би мене за двері, але все-таки я довів розповідь до кінця. Результат був такий же жалюгідний.

Остання спроба теж не мала успіху. Незнайомці обмінялися кількома словами якоюсь незбагненною мовою і пішли, не подавши нам надії яким-небудь підбадьорливим знаком, зрозумілим у всіх країнах світу! Двері за ними зачинилися.

- Яка ницість! - заволав Нед Ленд, розлютувавшись уже, напевне, удвадцяте. - Як! З ними говорять і по-фраицузьки, [53] і по-англійськи, і по-німецьки, і латиною, а ці пройди хоч би з увічливості словом обмовилися!

- Заспокойтеся, Нед, - сказав я розгарячілому гарпунеру. - Лементом справі не допоможеш.

- Але ви самі поміркуйте, пане професоре, - заперечив наш дратівливий компаньйон, - не здихати ж нам із голоду в цій залізній клітці!

- Ба! - зауважив філософськи Консель. - Ми ще в змозі протриматися чимало часу!

- Друзі мої, - сказав я, - не треба впадати у відчай. Ми були ще в гіршому стані. Не поспішайте, будь ласка, складати думку щодо командира й екіпажу цього судна.

- Моя думка вже склалася, - відповів Нед Ленд. - Страшенні негідники...

- Ну! А з якої країни?

- Із країни негідників!

- Любий Неде, - сказав я, - країна ця ще недосить чітко позначена на географічній карті, і, зізнаюся, важко визначити, якої національності наші незнайомці. Що вони не англійці, не французи, не німці - можна сказати з певністю. А все-таки мені здається, що командир і його помічник народилися під низькими широтами. У них зовнішність жителів півдня. Але хто вони? Іспанці, турки, араби чи індуси? Зовнішність їх не настільки типова, щоб судити про їхню національну приналежність. Що стосується мови, походження її абсолютно нез'ясоване.

- Велика прикрість - не знати всіх мов! - зауважив Консель. - А ще простіше було б ввести одну загальну мову!

- І це б не допомогло! - заперечив Нед Ленд. - Невже ви не бачите, що в цих людей мова власного винаходу, вигадана, щоб викликати сказ у порядної людини, яка хоче жерти! В усіх країнах світу зрозуміють, що треба людині, коли вона відкриває рот, клацає зубами, плямкає! Щодо цього мова одна як у Квебеку, так і в Паумоту, як у Парижі, так і скрізь: «Я голодний! Дайте мені поїсти!»

- Е-е! - сказав Консель. - Бувають такі нетямущі натури... Не устиг він сказати останнє слово, як двері розчинилися.

Увійшов стюард(1). Він приніс нам одяг, куртки і морські штани, пошиті з якоїсь дивовижної тканини. Я швидко вдягся. Мої супутники зробили те саме. [54] Тим часом стюард, - німий, а може, і глухий, - накрив на стіл і поставив три прибори.

(1) Стюард - буфетник на кораблі (англ).

- Справа набуває серйозного характеру, - сказав Консель. - Початок підбадьорливий!

- Ти ба! - вигукнув вороже настроєний гарпунер. - На кий біс нам їхні страви! Черепашача печінка, філе акули, біфштекс із морського собаки!

- А от побачимо! - сказав Консель.

Страви, прикриті срібними ковпаками, були акуратно розставлені на столі, застеленому скатертиною. Ми сіли за стіл. їй-богу, ми мали справу з людьми цивілізованими, і, якби не електричне освітлення, можна було б уявити, що ми сидимо десь у ресторані готелю Адельфи в Ліверпулі або в Гранд-Отелі в Парижі. Треба сказати, що до столу не подали ні хліба, ні вина. Вода була свіжа і прозора, але все-таки це була вода, - що було не до смаку Неду Ленду. З-поміж поданих нам страв я відзначив кілька знайомих мені рибних страв, чудово приготовлених; але перед деякими стравами я став у тупик. Я не міг навіть визначити, якого вони походження - рослинного чи тваринного. Що ж до сервіровки столу, на усьому лежав відбиток вишуканості і тонкого смаку. На столових приборах, ложках, виделках, ножах, тарілках, був вигравіюваний ініціал у півколі напису-девізу. От точне факсиміле: Рухливий у рухливому середовищі! Девіз, що дивовижно підходив до цього підводного судна за умови, що прийменник in у перекладі читати як у, а не на. Буква N була, мабуть, ініціалом таємничої особи, що панувала в глибинах морів!

Нед і Копсель не вдавалися в подібні міркування. Вони накинулися на їжу, і я поспішив зробити так само. Тепер я був спокійний за нашу долю, і мені здавалося очевидним, що наші хазяї не дадуть нам умерти від виснаження.

Однак усе на світі має кінець, усе минає, навіть голод людей, котрі не їли цілих п'ятнадцять годин! Наївшись, ми відчули, що пас нездоланно хилить у сон. Реакція цілком природна після боротьби зі смертю в ту ніч, якій, здавалося, кінця не буде.

- Ох, їй-бо, я охоче задрімав би, - сказав Консель. [55]

- А я вже сплю, - відповів Нед Ленд.

І обоє моїх супутників розляглися на циновках, розстелених па підлозі кабіни, і миттєво заснули.

Але для мене не так просто було віддатися владній потребі сну. Тисячі думок непокоїли мозок, тисячі нез'ясованих питань уставали переді мною, тисячі образів не давали мені склепити очей!. Де ми? Яка невгамовна сила захопила нас? Я відчував, - вірніше, мені здавалося, що відчуваю, - буцімто судно занурюється в самісіньку глибінь моря. Мене мучили кошмари. З таємничих морських безодень виникали цілі сонмища невідомих тварин, здавалося, споріднених з цим підводним кораблем, таким же життєдіяльним, рухливим, грізним, як вони!.. Потроху збудження вляглося, примари розтанули в тумані дрімоти, і я тут же поринув у важкий сон.

Глава дев'ята

НЕД ЛЕНД ЛЮТУЄ

Не знаю, чи довго ми спали; може й довго, оскільки я почувався цілком відпочилим. Прокинувся я раніше од усіх. Мої супутники мирно спочивали, розлігшись у кутку.

Голова у мене була свіжа, думки ясні. Підвівшись зі свого досить твердого ложа, я знову став уважно досліджувати наш каземат.

Ніяких метаморфоз отут не відбулося. Темниця залишалася темницею, а бранці бранцями! Тільки прибрані були прибори зі столу. Ніщо не свідчило про швидку зміну нашого становища; і в тривозі я запитував себе: невже ми приречені, бозна який час жити в цій клітці?

Невеселе майбуття вимальовувалося ще в більш похмурих барвах, бо мені раптом забракло повітря. Я відчув якесь стиснення у грудях, хоча вчорашні кошмари більше не повторювалися. Дихання ставало усе більш утрудненим. Від задухи я буквально задихався. Хоча паша камера була досить простора, ми, очевидно, поглинули велику частину кисню, що утримується в повітрі. Відомо, що людина витрачає за годину таку кількість кисню, яка міститься в ста літрах повітря. Тому повітря, насичене майже такою ж кількістю видихуваного вуглекислого газу, стає непридатним для дихання.

Коротше кажучи, необхідно було освіжити атмосферу в нашій камері і, само собою, у всьому підводному кораблі.

Але тут у мене виникло запитання. Що робить у такому випадку командир підводного судна? Чи не одержує він кисень хімічним [56] способом: шляхом прожарювання бертолетової солі з одночасним поглинанням вуглекислого газу повітря хлористим калієм? Адже запаси хімічних речовин вичерпуються, їх доводиться поновлювати і, отже, підтримувати стосунки з Землею? Можливо, він задовольняється стисненим повітрям, що нагнітається в спеціальні резервуари, котре витрачається в міру потреби? Усе може бути! Чи не діє він простішим, економічнішим, а отже, і більш доступним способом? Чи не піднімається він на поверхню океану подібно до кита, щоб подихати свіжим повітрям?

Але яким би способом він не діяв, по-моєму, настав час застосувати його без зволікань!

Я намагався дихати частіше, вбираючи в себе рештки кисню, що ще збереглися в задушливому приміщенні. І раптом на мене війнуло морем: струмінь чистого, насиченого морськими пахощами повітря ввірвався в наш каземат! Життєдайного, напоєного йодистими випарами, морського повітря! Широко розкривши рота, я вдихнув із жадібністю його чудодійний струмінь! І буквально в ту ж хвилину відчув легкий поштовх і потім нерізку бортову хитавицю, утім досить відчутну. Судно, це сталеве чудовисько, спливало на поверхню вод подихати, як діє кит, свіжим повітрям! Отже, спосіб вентилювання судна був установлений.

Надихавшись повними грудьми, я став шукати вентиляційний отвір, так би мовити, «повітропровід», крізь який надходив живлющий струмінь. Я незабаром знайшов його. Над дверима була віддушина, через яку уривався струмінь чистого повітря, що освіжав камеру.

Як тільки пахнуло свіжістю, прокинулися Нед і Консель.

Точно по команді, протерши очі, потягнувшись, вони обоє підхопилися на ноги.

- Як спочивалося пану професору? - поштиво запитав Консель.

- Чудово, мій друже, - відповів я. - А вам, містере Нед Ленд?

- Спав мертвим сном, пане професоре. Якщо не помиляюся, повіяло морським вітерцем?

Моряк не міг помилитися, і я розповів гарпунеру про те, що відбулося, поки вони спали.

- Он воно що! - сказав він. - Тепер зрозуміло, що це був за свист, який ми чули, коли мнимий нарвал шастав коло «Авраама Лінкольна»!

- Цілком правильно, містере Ленд! До нас доносився його свистячий подих. [57]

- А скажіть-но, пане Аронаксе, котра зараз година? Я ніяк не можу збагнути, чи не обідня?

- Обідня, мій шановний гарпунере? Ви, мабуть, хочете сказати, що час снідати? Ми напевно проспали весь учорашній день до самого нинішнього ранку!

- Виходить, що ми проспали цілу добу! - здивувався Консель.

- Так мені здається, - відповів я.

- Не стану сперечатися з вами, пане професоре, - сказав Нед Ленд. - Як на мене, то все одно - обід чи снідання! Аби стюард напоумився подати нам і те й інше!

- І те й інше! - повторив Консель.

- Правильно! - підтримав його канадець. - Ми маємо право і на те і на інше! А щодо мене, то я віддам належне і сніданку й обідові.

- Ну, що ж, Неде, доведеться запастися терпінням, - сказав я. - Наші невідомі хазяї, мабуть, не мають наміру морити нас голодом. Інакше їм не було б сенсу годувати нас учора обідом.

- А що коли вони здумали відгодовувати нас на забій? - сказав Нед.

- Навряд чи! - відповів я. - Не в руки ж людожерів ми потрапили!

- Один раз поласувати - на те не зважають, - серйозно сказав канадець. - Хтозна, може ці люди давненько не пробували свіжого м'яса. А троє здоровецьких, добре угодованих панів, як-от професор, його слуга і я...

- Викиньте нісенітниці з голови, містере Ленд, - відповів я гарпунеру. - І головне, не здумайте розмовляти в такому дусі з нашими хазяїнами, ви цим тільки погіршите наше становище.

- Баста! - сказав гарпунер. - Я голодний, як тисяча чортів, і будь то обід чи вечеря, а нам його не подають!

- Містере Ленде, - зауважив я, - на кораблі варто підкорятися встановленому розпорядку, а я підозрюю, що сигнали наших шлунків випереджають дзвоник кока(1)!

(1) Кок - кухар на кораблі.

- Що ж, переведемо стрілки наших годинників, - сказав незворушний Консель.

- Упізнаю вас, друже Консель! - закричав нетерплячий канадець. - У вас жовч даремно не розливається, ви бережете свої нерви! Завидний спокій! Ви здатні, не поївши, висловити подяку! Ви скоріше помрете з голоду, аніж станете скаржитися! [58]

- А який сенс у скаргах? - запитав Консель.

- Який? Поскаржишся, і вже якось легше! Ну, а коли ці пірати, - я кажу пірати з поваги до пана професора, бо він забороняє мені називати їх людожерами, - коли ці пірати думають, що я дозволю тримати себе в клітці, де задихаюся, і що справа обійдеться без міцних слів, на які я скорий у гніві, то вони помиляються! Послухайте, пане Аронаксе, скажіть відверто, як ви думаєте, довго ще нас будуть томити у цій залізній скрині?

- Відверто кажучи, я знаю про це не більше за вас, мій друже!

- Ну, усе-таки, як ви гадаєте?

- Я думаю, що випадок дозволив нам відкрити важливу таємницю. І якщо екіпаж підводного судна зацікавлений у збереженні цієї таємниці і якщо таємниця для них дорожча, аніж життя трьох чоловіків, то, я думаю, ми у великій небезпеці. У противному разі чудовисько, що поглинуло нас, при першій же нагоді поверне пас у суспільство нам подібних.

- Або зарахує нас у суднову команду, - сказав Консель, - і буде тримати...

- Доти, - закінчив Нед Ленд, - доки який-небудь фрегат, більш швидкохідний або більш щасливий, аніж «Авраам Лінкольн», не захопить це розбійницьке гніздо і не повісить весь екіпаж і нас разом з ним на реї.

- Досить резонно, містере Ленд, - помітив я. - Але, як мені відомо, ніхто ще не робив нам яких-небудь пропозицій. То'му даремно будувати плани па майбутнє. Повторюю, потрібно виждати час, потрібно діяти відповідно до обставин; і не слід нічого робити, оскільки робити нічого!

- Навпаки, пане професоре, - відповів гарпунер, що не бажав здаватися, - потрібно щось робити!

- Але що ж саме, містере Ленде?

- Тікати!

- Тікати з «земної» в'язниці і то досить важко, але тікати з підводної в'язниці і зовсім, по-моєму, немислимо.

- Е, друже Ленд, - звернувся до нього Консель, - що ви скажете у відповідь на зауваження пана професора? Я не повірю, щоб американець поліз у кишеню за словом!

Гарпунер, явно збентежений, мовчав. Втеча в тих умовах, у які поставив нас випадок, була зовсім неможлива. Але недаремно канадець наполовину француз, і Нед Ленд довів це своєю відповіддю. [59]

- Отже, пане Аронаксе, - сказав він після короткого роздуму, - ви не здогадуєтеся, що має робити людина, якщо вона не може вирватися із в'язниці?

- Не здогадуюся, мій друже!

- А дуже просто! Вона улаштовується там по-хазяйськи.

- Ще б пак! - сказав Консель. - Куди приємніше облаштовуватися усередині плавучої в'язниці, аніж опинитися поза її стінами!

- Але колись потрібно викинути геть усіх тюремників, ключників, стражників! - додав Нед Ленд.

- Годі, Неде! Невже ви серйозно думаєте захопити у свої руки судію?

- Цілком серйозно, - відповів гарпунер.

- Марна затія!

- Чому ж, пане? Хіба не може випасти зручна нагода? А раз так, я не бачу причини нею не скористатися. Коли на цьому поплавку не більше двадцяти чоловік екіпажу, невже вони змусять відступити двох французів і одного канадця!

Розумніше було обійти мовчанням фантазерство гарпунера і не встрявати з ним у суперечку. Тому я обмежився дипломатичним застереженням.

- При пагоді, містере Ленд, ми повернемося до цієї теми, - сказав я. - Але прошу вас запастися терпінням. Отут треба діяти обережно, а ви своєю запальністю тільки всю справу зіпсуєте! Обіцяйте мені рахуватися з нашим становищем і не впадати у гнів.

- Обіцяю, пане професоре, - відповідав Нед Ленд не дуже вдоволено. - У рот води наберу, не зраджу себе жодним порухом, нехай навіть не будуть годувати, як нам того хотілося б!

- Ви дали слово, Неде, - сказав я канадцю.

Розмова на цьому скінчилася, і кожен з нас заглибився у свої думки.

Треба зізнатися, що всупереч гарпунеру, сповненому, райдужних надій, я не мав ніяких ілюзій. Я не вірив у щасливий випадок, на який покладався Нед Ленд. Судячи з того, як мистецьки маневрував підводний корабель, па борту мав знаходитися солідний екіпаж; і, отже, вступивши в боротьбу, ми зіштовхнулися б із сильним супротивником. Притому, щоб діяти, потрібно бути вільними, а ми сиділи взаперті! Я не уявляв собі, яким побитом можна втекти з цього сталевого каземату із герметичними затворами. І якщо командир зберігає в таємниці існування свого підводного корабля, - що було цілком імовірно, - він не дозволить нам [60] розгулювати на борту судна. Як він чинитиме з нами? Чи прирече на смерть, чи висадить колись на безлюдний острів? Ми були в його владі. Усі мої домисли, як мені здавалося, однаково були близькі до істини, і потрібно бути Недом Лендом, щоб сподіватися вирватися па волю. Утім, знаючи схильність канадця до нав'язливих ідей, я розумів, що чим більше він буде роздумувати, тим більше буде озлоблятися. Я вже відчував, що прокльони застряють у його горлянці, що в його рухах відчувається ледь стримувана лють. Він підхоплювався, метався, як дикий звір у клітці, гатив у стіну і ногою і кулаками. Час минав, голод давався взнаки, а стюард не показувався. Нашим хазяїнам, якщо у них дійсно були щодо нас добрі наміри, не личило б так надовго залишати без уваги потерпілих від аварії корабля!

Неда Ленда від голоду мучили спазми у шлунку, і він усе більше вибухав люттю; я починав уже побоюватися з його боку, попри дане ним слово, вибухів гніву при появі когось із команди судна.

Спливло ще дві години. Гнів Неда Ленда усе наростав. Канадець гукав, волав, але марно. Глухі були залізні стіни. Не чутно було ні найменшого шуму на судні, начебто усе там вимерло. Не відчувалося легкого дрижання корпусу при обертанні гвинта. Судно, без сумніву, стояло на місці. Занурившись у морську глибінь, воно не належало більше землі. Безгоміння це було жахливе.

Ми були полишені всіма, замкнені в стінах каземату. Я страшився думати про те, як довго може тривати наше ув'язнення. Проблиск надії, що спалахнув було при побаченні з капітаном, потроху згас. Ласкавий погляд цієї людини, печать великодушності на його обличчі, шляхетність постави - усе згладилось у моїй пам'яті. Я уявляв собі цього таємничого незнайомця таким, яким він, певне, і був: невблаганним, жорстокосердим. Він, вочевидь, поставив себе вище людяності, став недоступний почуттю жалості, зробився непримиренним ворогом собі подібних, котрим він заприсягся у вічній ненависті!

Але невже ця людина дасть нам загинути в стінах тісної темниці? Полишить нас у владі страшних мук, на які прирікає жорстокий голод? Жахлива думка опанувала моєю свідомістю, а уява згущувала барви. Розпач охопив мене. Консель був спокійний. Нед Ленд шаленів.

Раптом іззовні почувся шум. Чиїсь кроки гулко лупали по металевих плитах. Засуви верескнули, двері відчинилися, увійшов стюард. [61]

Перш ніж я встиг зробити рух, щоб утримати канадця, він кинувся на бідолаху, повалив його на підлогу, схопив за горло. Стюард задихався в його могутніх руках.

Консель намагався було вирвати з рук гарпунера його жертву, а я вже готовий був допомогти йому - і раптом так і завмер на місці зачувши сказане по-французькому:

- Заспокойтеся, містере Ленд, і ви, пане професоре! Звольте вислухати мене!

Глава десята

ВОЛОДАР МОРІВ

Це був капітан корабля.

Нед Ленд хутко підхопився на ноги. Стюард, ледве не задушений, негайно ж, за знаком свого пана, похитуючись, вийшов з каюти; і самовладання капітана було таке, що ця людина жодним жестом не виявила своєї злості проти канадця. Консель, і той, здавалося, трохи сторопів від несподіванки. І усі втрьох ми мовчки очікували розв'язки цієї сцени.

Капітан, обіпершись об край столу, схрестивши руки на грудях, уважно дивився на нас. Чи вагався він вступити з нами в перемови? Чи шкодував, що в нього вирвалося кілька французьких фраз? Цілком можливо.

Кілька секунд тривало мовчання, і ніхто з нас не наважувався його порушити.

- Добродії, - сказав, нарешті, капітан спокійним і проникливим голосом, - я вільно володію французькою, англійською, німецькою і латиною.

Я міг би відразу ж порозумітися з вами, але я хотів спершу простежити ваші дії і потім вирішити, як мені до вас поставитися. Усе, що ви розповіли про себе, і разом і поодинці, цілком збігалося; і я переконався, що ви дійсно ті особи, за яких ви себе видаєте. Я знаю тепер, що випадок звів мене з паном П'єром Аронаксом, професором природничих наук при Паризькому музеї, відрядженим за кордон з науковою місією; я знаю, що супутники пана професора - його слуга Консель і канадець Нед Ленд, гарпунер із фрегата «Авраам Лінкольн», що входить до складу військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.

Я уклонився на знак згоди. Капітан не звертався до мене із запитанням. Отже, відповіді не було потрібно. Він говорив французькою [62] зовсім вільно. Вимова його була бездоганною, слова точні, манера говорити чарівна. Потім він сказав:

- Ви, безсумнівно, вважали, що наша повторна зустріч могла б відбутися трохи раніше.

Жуль Верн 20 000 льє під водою

Зміст

ЧАСТИНА ПЕРША

Глава перша

ПЛАВУЧИЙ РИФ