Жюль Верн
П'ятнадцятирічний капітан
Переклад Петра Соколовського

Ця шхуна-бриг, водотоннажністю в чотириста тонн, була споряджена у Сан-Франціско для полювання на китів у південних морях і належала багатому каліфорнійському судновласникові Джеймсу Уелдону, який кілька років тому призначив її командиром капітана Халла.

«Пілігрим» був невеличкий вітрильник, але вважався одним із найкращих кораблів Джеймса Уелдона. Він входив до складу флотилії, яку той щорічно виряджав ген за Берінгову протоку, в північні моря, або під Тасманію чи за мис Горн, аж до морів Антарктики. Шхуна-бриг чудово ходила під вітрилами. Завдяки дуже зручному оснащенню вона могла навіть з нечисленною командою запливати у важкодоступні місця південного моря, звідки починалася суцільна смуга антарктичної криги. Капітан Халл умів, як кажуть матроси, «лавірувати» поміж плавучих крижин. Влітку такі крижини допливають аж до Нової Зеландії, ба навіть до мису Доброї Надії, і досягають набагато нижчих широт, аніж у північних морях. Щоправда, то все невеличкі айсберги з пооббиваними боками, розмиті теплими водами. Майже всі вони розтають в Атлантичному та Тихому океанах. (1) Шхуна-бриг - судно, що мав кілька щогл, оснащених прямими й косими вітрилами. (Тут і далі - примітки перекладача.)

Капітан Халл, досвідчений мореплавець, один із найвправніших гарпунерів флотилії, мав команду, яка складалася з п'яти матросів і одного новачка. Це замала команда для полювання на китів. Люди потрібні на шлюпках при нападі на кита, а також для розбирання туш. Однак Джеймс Уелдон, за прикладом деяких судновласників, задля економії набирав у Сан-Франціско саме стільки матросів, скільки було потрібно для [11] керування судном у дорозі. В портах Нової Зеландії серед місцевого населення та дезертирів усіх національностей не бракувало вправних гарпунерів та матросів, охочих найнятися на китобійний сезон. Коли сезон кінчався, вони, діставши платню, сходили на берег, де чекали до наступного року, доки знов комусь знадобляться їхні послуги. В отакий спосіб судновласники заощаджували чималі гроші на платні команді й збільшували свої прибутки.

Так велося рік у рік на борту «Пілігрима». Шхуна-бриг вертала від антарктичного полярного кола, скінчивши полювання на китів. Однак трюм не був ущерть заповнений бочками з жиром та з китовим вусом. Уже на той час полювати на китів було важко: через надмірне полювання вони траплялися чимдалі рідше; справжні кити, яких на півночі називали гренландськими, а в південних морях - австралійськими, починали зникати. Китобоям довелось перейти на смугачів, цих велетенських морських ссавців, полювати на яких досить небезпечно.

На смугачів полював і Капітан Халл під час останнього сезону, та влови вийшли небагаті. Проте він мав намір наступного року дістатися у вищі широти і, якщо треба буде, проплисти аж до земель Клері й Аделі, що їх, усупереч твердженням американця Уїлкса, відкрив француз Дюмон-Дюрвіль на «Астролябії» та «Зеле».

Одне слово, це полювання на китів було невдале для «Пілігрима». На початку січня, саме посеред літа на Південній півкулі, коли ще було зарано повертатися додому, капітанові Халлу довелось покинути місця полювання. Додатково найняті матроси - набрід досить сумнівних типів - не дуже перетруджувались, і він вирішив їх звільнити.

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда в затоці Чуракі на східному узбережжі Північного острова Нової Зеландії. Отут і висадили китобоїв, найнятих на сезон.

Команда була невдоволена. У трюмі «Пілігрима» бракувало бочок із двісті жиру. Ніколи ще не було таких кепських уловів. А надто прикро почував себе Капітан Халл: славетному мисливцеві дошкуляло вражене себелюбство - адже він, уважай, вертав з порожніми руками! Він на всі заставки проклинав ледарів і нероб, що звели сезон нанівець. [12]Марно намагались набрати в Окленді нову команду. Всі місцеві китобої вже понаймались на інші судна. Тож довелося облишити надію довантажити трюм «Пілігрима». Капітан Халл уже намірився вийти з Окленда, аж тут до нього звернулись із проханням узяти на борт пасажирів. Капітан погодився, бо відмовити в цьому проханні не міг.

В Окленді саме перебували місіс Уелдон, дружина хазяїна «Пілігрима», їхній п'ятирічний син Джек та її кузен Бенедікт. Усі троє приїхали сюди разом із Джеймсом Уелдоном, який час від часу навідував Нову Зеландію в комерційних справах. Він збирався повертатися з ними до Сан-Франціско, коли раптом малий Джек серйозно захворів. Джеймс Уелдон, якого кликали назад термінові справи, виїхав з Окленда сам, залишивши дружину, сина й кузена Бенедікта.

Минуло три місяці - три довгі місяці розлуки, дуже важкі для місіс Уелдон. За цей час її син одужав, і вона могла виїжджати. Тут її сповістили, що прибув «Пілігрим».

У той час, щоб повернутися до Сан-Франціско, місіс Уелдон треба було б спершу поїхати до Австралії й сісти на один із кораблів трансокеанської компанії «Золотий вік», які курсували між Мельбурном та Панамським перешийком. Діставшись до Панами, вона мала б зачекати на американський пароплав, що регулярно ходив між перешийком та Каліфорнією. Це означало затримки й пересадки, надто неприємні для жінки, що подорожує з дитиною. І коли в Оклендський ' порт зайшов «Пілігрим», місіс Уелдон звернулася до Капітана Халла з проханням довезти до Сан-Франціско її, кузена Бенедікта та Нен, стару няню-негритянку, яка вигляділа і саму місіс Уелдон.

Здійснити подорож у три тисячі морських льє (2) на вітрильнику! Але на судні капітана Халла завжди панував бездоганний лад, а погода по цей і по той бік екватора стояла дуже гарна.

(2) Л ь є - давня французька міра довжини (4,5 км).

Капітан Халл дав згоду. Він запропонував своїй пасажирці власну каюту. Капітан хотів, щоб під час плавання, яке могло тривати від сорока до п'ятдесяти днів, місіс Уелдон влаштувалася якнайкраще на борту його судна. Щоправда, плавання мало трохи затягтися: «Пілігрим» повинен був, одхилившись від курсу, зайти [13] в чілійський ігорт Вальпараїсо, щоб там розвантажитись. А вже далі вздовж американського узбережжя вони сподівалися плисти під попутним береговим вітром, а це була б доволі приємна морська прогулянка. Зрештою, місіс Уелдон була хоробра жінка й не боялася моря. Тридцятирічна, з міцним здоров'ям, вона звикла до тривалих морських подорожей і не раз поділяла з чоловіком їх невигоди. її не лякало плавання на судні середньої тоннажності. Вона знала, що капітан Халл - чудовий моряк, а «Пілігрим»- надійний вітрильник, одне з найкращих американських китобійних суден. Нагода трапилася, тож треба було скористатись із неї. І місіс Уелдон з неї скористалася.

Що ж до кузена Бенедікта, то він, ясна річ, мав супроводжувати місіс Уелдон у цьому плаванні.

Кузен Бенедікт був славний чолов'яга років п'ятдесяти. Та, незважаючи на цей вік, було б необачно відпустити його кудись самого. Він був скорше довгий, ніж високий, скорше сухорлявий, аніж худий. Кістлява статура, велика кудлата голова, золоті окуляри - одне слово, в усій довжелезній особі кузена Бенедікта вгадувався вчений, одна з отих сумирних і добрих натур, які все своє життя - ба навіть у сто років! - залишаються дітьми.

Кузеном Бенедіктом називали його й сторонні, бо за своєю вдачею він належав до тих людей, які здаються рідними всім. Кузен Бенедікт ніколи не знав, куди подіти свої довгі руки й довжелезні ноги, не міг дати собі ради в найбуденніших життєвих справах. Він не був обтяжливим для інших, але якось так виходило, що він зв'язував усіх довкола й самого себе своєю незграбністю. Невибагливий, невимогливий - аж забував попоїсти й попити, якщо його не нагодують і не напоять,- нечутливий ні до холоду, ані до спеки, він, здавалось, належав не до тваринного, а радше до рослинного світу. Уявіть собі отаке безплідне дерево, на якому не росте навіть листя, дерево, нездатне нагодувати й прихистити під своїми вітами подорожнього. Отакий був кузен Бенедікт.

Однак він мав добре серце й завжди виявляв готовність зробити людям якусь послугу. І всі любили кузена Бенедікта за його безпорадну вдачу. Місіс Уелдон дивилась на нього як на свою дитину - старшого брата малого Джека. [14]Проте слід сказати, що кузен Бенедікт не тинявся без діла. Навпаки, це був невсипущий трудар. Єдине його захоплення - природнича історія - поглинало його до решти.

Сказати «природнича історія» - це сказати надто багато.

Відомо, що ця наука складається з різних галузей, як-от: зоологія, ботаніка, мінералогія та геологія. А кузен Бенедікт не був, власне, ні ботаніком, ні мінералогом, ні геологом.

Може, він був зоологом у загальному розумінні цього слова - таким собі Кюв'е (3) Нового Світу, який розкладав тварину, щоб її проаналізувати, а потім знову складав; отим глибоким знавцем, який присвятив себе вивченню чотирьох основних - згідно класифікації самого Кюв'є- типів усього тваринного світу: хребетних, молюсків, членистоногих і променевих? Може, він, цей простодушний, але старанний учений,, вивчав різні класи, ряди, родини та види, що їх охоплюють ці чотири типи?

Ні.

Може, кузен Бенедікт присвятив себе вивченню хребетних: ссавців, птахів, плазунів і риб?

Теж ні.

Може, він більше цікавився молюсками, починаючи від головоногих і вище; може, моховатки вже не були для нього таємницею?

Аж ніяк.

Може, то через променевих, голкошкірих, поліпів, глистів, губок та інфузорій випалив він стільки гасу в лампі, працюючи щодня до пізньої ночі?

Треба прямо сказати: його захоплювали не променеві.

А що з зоології незгаданими залишились тільки членистоногі, то, зрозуміло, цей тип і був єдиним захопленням кузена Бенедікта.

Еге ж, саме членистоногі; однак тут слід дещо уточнити.

Тип членистоногих охоплює шість класів: комах, багатоніжок, павукоподібних, ракоподібних, вусоно-гих і кільчастих червів.

(3) Кюв'е Жорж (1769-1832)-відомий французький природознавець. [15]Проте кузен Бенедікт не зміг бн відрізнити дощового черв'яка від лікарської п'явки, щипавки від морського жолудя, домашнього павука від псевдоскорпіона, креветки від рака-самітника, а ківсяка від сколопендри.

То ким же все-таки був кузен Бенедікт?

Звичайним ентомологом, та й годі!

На це, безперечно, зауважать, що ентомологія, як складова частина природничої історії, вивчає всіх членистоногих. Взагалі це так, однак уже ввійшло у звичай вживати цей термін в трохи вужчому, розумінні - як назву науки про комах, тобто «всіх тих членистоногих безхребетних тварин, чиє тіло складається з трьох частин - голови, грудей і черевця,- на яких відповідно розташовані одна пара вусиків, здебільшого дві пари крил і три пари ніг, через що комах називають також шестиногими».

Отже, кузен Бенедікт, присвятивши себе вивченню членистоногих класу комах, був ентомологом.

Але не подумайте, що це така проста наука! Клас комах налічує щонайменше десять рядів:

1. Прямокрилі (таргани, коники, цвіркуни).

2. Сітчастокрилі (золотоочки, мурашині леви, бабки, терміти).

3. Перетинчастокрилі (бджоли, оси, мурахи, їздці, трачі).

4. Лускокрилі (метелики).

5. Напівтвердокрилі (цикади, клопи, попелиці).

6. Твердокрилі (хрущі та інші жуки).

7. Двокрилі (комарі, москіти, мухи).

8. Віялокрилі (стилопс).

9. Паразити (воші).

10. Нижчі комахи (лусківниці).

Однак певні ряди, скажімо жуки, налічують до тридцяти тисяч видів (4), двокрилі - шістдесят тисяч, отже, тут є що вивчати, а для одного чоловіка роботи аж надто.

Життя кузена Бенедікта було присвячено одній-єди-ній улюбленій справі - ентомології. Цій науці він оддавав увесь свій час, ба навіть години сну, бо йому неодмінно снились «шестиногі». Годі було перелічити всі шпильки, що їх він носив за манжетами, в комірі,

(4) Тепер відомо понад мільйон видів комах, з них понад двісті тисяч різновидів жуків. [16]в крисах капелюха, на вилогах піджака. Коли кузен Бенедікт повертався з наукової екскурсії, його капелюх був справжньою колекцією комах, нашпилених зсередини і ззовні.

На завершення опису цього дивака слід додати, що він супроводив містера й місіс Уелдон до Нової Зеландії знов-таки через свою пристрасть до ентомології Тут його колекція збагатилась кількома рідкісними екземплярами. Тож цілком зрозуміле його бажання чимшвидше дістатись до Сан-Франціско, щоб там у своєму кабінеті розмістити зібране багатство згідно класифікації.

А що місіс Уелдон та її син повертались до Америки на «Пілігримі», то, цілком природно, кузен Бенедікт мав супроводити їх і під час цієї подорожі.

Проте не на нього могла розраховувати місіс Уелдон, якби опинилась у скрутному становищі. На щастя, передбачалось легке плавання у гарну погоду та ще й на борту судна, капітан якого заслуговував повної довіри.

Поки «Пілігрим» стояв три дні у Вайтематі, місіс Уелдон спішно приготувалася в дорогу, щоб не затримувати його відплиття. Розрахувавшись із тубільними слугами, вона 22 січня піднялася на борт «Пілігрима» з сином Джеком, кузеном Бенедіктом та старою негритянкою Нен.

Кузен Бенедікт носив у спеціальній бляшанці на паску через плече всю зібрану тут колекцію комах. У колекції були, між іншим, кілька представників ста-філіна, хижого жука, очі якого розташовані у верхній частині голови; досі вважалося, що стафілін водиться тільки в Новій Каледонії. Кузенові Бенедікту пропонували також отруйного павука «катіпо» - так називають його маорі(5),- укус якого часто смертельний для людини. Однак павук не належить до класу комах - місце йому в колекції павукоподібних,- тож він не мав ніякої цінності для кузена Бенедікта. І наш ентомолог зневажливо відмовився від павука: найціннішим скарбом у його колекції, звісно, був знаменитий новозеландський стафілін.

Ясна річ, кузен Бенедікт застрахував свою колекцію, заплативши високий внесок. Він уважав її ціннішою за весь китовий жир і вус у трюмі «Пілігрима».

(5) Маорі - тубільне населення Нової Зеландії. [П]Коли кінчались останні приготування до відплиття і місіс Уелдон та її супутники стояли на палубі шхуни-брига, капітан Халл підійшов до своєї пасажирки.

- Само собою зрозуміло, місіс Уелдон,- мовив вів,- що ви берете на себе всю відповідальність, вирішивши плисти на «Пілігримі» через океан.

- Для чого ви мені це кажете, містере Халл?- спитала місіс Уелдон.

- Я кажу вам це, бо, по-перше, не дістав щодо цього ніякої вказівки від вашого чоловіка, а по-друге, тому, що шхуна-бриг не може гарантувати вам такої безпеки плавання, як пакетботи(6), призначені тільки для перевезення пасажирів.

- А як ви гадаєте, містере Халл, коли б мій чоловік був тут, то чи вирушив би він у плавання на «Пілігримі» разом із своєю дружиною та сином?

- Звичайно, вирушив би,- відповів капітан Халл.- Він би вагався не більше за мене! «Пілігрим», зрештою,- надійне судно. Я можу за нього ручитися, як капітан, що командує цим судном ось уже багато років. Я сказав це вам, місіс Уелдон, щоб мене менше гризло сумління, а також аби ще раз підкреслити: на борту «Пілігрима» немає звичних для вас вигод.

- Коли йдеться тільки про брак вигод, містере Халл,- відказала місіс Уелдон,- то це для мене не завада. Я не з тих вередливих пасажирок, які безперестану скаржаться на тісні каюти та на одноманітне харчування.

І, подивившись на свого сина Джека, якого тримала за руку, місіс Уелдон мовила:

- Вирушаймо, містере Халл!

Відразу було наказано підняти якір. Наставили вітрила, й «Пілігрим», вибираючи якнайкоротший шлях між суднами, вийшов у відкрите море й узяв курс на американське узбережжя.

Та через три дні повіяв дужий ост(7), і шхуна-бриг змушена була змінити курс, щоб іти проти вітру.

Отож на 2 лютого «Пілігрим» перебував у набагато вищих широтах, ніж цього хотів би капітан Халл. Здавалося, він намірився обійти мис Горн, замість плисти навпростець до берегів Нового Світу.

(6) Пакетбот - невелике судно, яким перевозять пошту 1 пасажирів.

(7) О с т - східний вітер. [18]

Розділ II ДІК СЕНД

Погода стояла гарна, і, якщо не зважати на деяку затримку, плавання відбувалося в досить добрих умовах.

Місіс Уелдон влаштувалась на борту «Пілігрима» якнайвигідніше. Однак спершу довелося помізкувати, де її прихистити. На судні не було ні юта(8), ні рубки(9). Жодна з кормових кают команди для місіс Уелдон не годилася. Тож капітан Халл запропонував їй свою власну скромну каюту біля корми. Проте довелося довго умовляти місіс Уелдон, бо вона ніяк не хотіла забирати в нього каюту. В оцім тісненькім помешканні вона й оселилася з сином та старою Нен. Тут вона обідала в товаристві капітана Халла й кузена Бенедікта, якого поселено в комірчині поряд.

Капітан «Пілігрима» перебрався в каюту, призначену для його помічника, якого на судні ніколи не було. Задля заощадження коштів - читач уже знає про це - шхуна-бриг плавала з неповною командою, і капітан обходився без помічника.

Команда «Пілігрима» - вмілі, досвідчені моряки - жила як одна дружня сім'я, згуртована спільним життям, клопотами й роботою. Це вже вчетверте матроси виходили разом на промисел. Усі родом з американського заходу, ба навіть з одного узбережжя в штаті Каліфорнія, вони здавна зналися між собою.

Ці славні хлопці дуже добре ставились до місіс Уелдон, дружини їхнього хазяїна, якому були безмежно віддані. Слід сказати, що вони, зацікавлені в якнайбільшому влові, доти завжди поверталися з багатою здобиччю. Якщо навіть їм доводилось добряче попрацювати, то це задля більшого заробітку, який виплачувано при остаточному розрахунку. Але цього разу заробітку майже не передбачалося, і матроси на всі заставки лаяли новозеландських ледацюг.

Тільки один чоловік на борту не був американець за походженням. Звали його Негору, родом він був із дотикаються до бортів судна.

(8) Ю т - кормова частина палуби корабля від грот-щогли або від кормової рубки.

(9) Рубка - закрите приміщення на верхній палубі чи в надбудові над нею, що його стіни не дотикаються до бортів судна. [19]Португалії, але добре знав англійську мову. На шхуні він виконував скромну роботу кока. Коли в Окленді втік попередній кок, Негору, бувши без роботи, охоче став на його місце. Чоловік він був мовчазний, тримався від команди осторонь, однак справу свою знав добре. Отож, найнявши його, капітан Халл ніби не прогадав: Негору працював бездоганно.

Проте капітан жалкував, що не мав часу зібрати достатньо відомостей про минуле Негору. Його зовнішність, а надто уникливий погляд не дуже подобались капітанові. Там, де йдеться про те, щоб допустити незнайомого чоловіка на судно, яке живе своєрідним зосібним життям, слід якомога докладніше дізнатися про його минуле, не минаючи жодної дрібниці.

Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було з зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався - ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі, він, напевно, не був моряком. Він розумівся на морських справах не більше за першого-ліпшого кока, який значну частину свого життя проплавав у морі. Однак на морську хворобу він не слабував, а це вже неабияка перевага для корабельного кухаря.

На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався в своїм тіснім камбузі, де стояла велика плита. А пізно ввечері він гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.

Як ми вже казали, команда «Пілігрима» складалася з п'яти матросів і новачка.

Цей новачок, хлопець п'ятнадцяти років, був сином невідомих батька-матері. Він виховувався в дитячому будинку.

Дік Сенд - так звали хлопця - мабуть, був родом зі штату Нью-Йорк, а то і з самої його столиці - міста Нью-Йорка.

Ім'я «Дік» - скорочене від «Річард» - дано маленькому сироті на честь жалісливого перехожого, який підібрав його через два або три дні після народження. [20]Що ж до прізвища Сенд(10), то ним удостоїли хлопчика на згадку про місце, де його знайдено,- на ріжку піщаної коси Сенді-Гук, що утворює вхід до порту Нью-Йорк у гирлі річки Гудзон.

Дік Сенд був середній на зріст, міцно збудований, чорнявий, із синіми рішучими очима. Робота моряка підготувала його до життєвої боротьби. Його розумне обличчя дихало енергією. Це було обличчя не тільки хороброї, а й завзятої людини.

В п'ятнадцять років хлопець уже міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми. Його вигляд, жвавий і серйозний водночас, привертав до себе увагу. На відміну від своїх ровесників Дік був скупий на слова та жести. Дуже рано, в тім віці, коли ще звичайно не замислюються над майбутнім, він усвідомив своє становище й дав собі обіцянку «стати людиною».

І він дотримав слова - став дорослим чоловіком у віці, коли його однолітки залишались іще дітьми.

Дуже рухливий, спритний і міцний фізично, Дік Сенд був один із тих обранців долі, про яких можна сказати, що вони народилися з двома правими руками й двома лівими ногами. Хоч би що вони робили - їм усе «з руки»; хоч би з ким вони йшли - вони завжди крокують «у ногу».

Отже, сирота Дік виховувався в дитячому будинку. В чотири роки він навчився читати, писати й рахувати. Діка змалку вабило море, і у вісім років він пішов юнгою на корабель, який плавав у південних морях. Тут він став навчатись моряцького ремесла, що його й треба навчатись з раннього дитинства. Офіцери зацікавилися допитливим, здібним до науки хлопчиком і залюбки ділилися з ним своїми знаннями та досвідом. Юнга от-от мав стати матросом і, безперечно, не думав спинятись на досягнутому. Хто з дитячих літ усвідомив, що праця - це закон життя, хто змалу знав, що хліб заробляється тільки в поті чола, той завжди готовий на великі справи і в свій день знайде і волю, і силу, щоб їх здійснити.

капітан Халл помітив Діка Сенда, коли той був юнгою на борту одного торгового судна. Моряк заприятелював із цим славним відважним хлопцем, а згодом відрекомендував його Джеймсові Уелдону. Уелдон зацікавився сиротою. Він оддав Діка до школи в Сан-Франціско.

(10) Сенд - пісок (англ.). [ 21]В школі Дік Сенд особливо захоплювався географією та історією подорожей, і йому кортіло швидше вирости, щоб вивчати вищу математику та навігацію. Він би не забарився поєднати теорію з практикою.

І от нарешті новачком-матросом він ступив на борт «Пілігрима». Моряк повинен знати китобійний промисел так само добре, як і теорію навігації. Це гарна практична підготовка до всіляких несподіванок у морській службі. Дік Сенд вирушив у плавання на судні свого благодійника Джеймса Уелдона, яким командував його покровитель капітан Халл. Отже, все складалося для нього якнайкраще.

Зайве говорити, що Дік був безмежно відданий родині Уелдонів, котра стільки зробила для нього. Можна собі уявити, як радів юний матрос, дізнавшись, що місіс Уелдон плистиме на «Пілігримі». Кілька років місіс Уелдон була йому за матір, а малого Джека він любив, мов рідного брата. Його покровителі добре знали, що посіяне ними зерно впало в родючий грунт. Серце юного сироти повнилося вдячністю, й він не вагаючись пішов би у вогонь і в воду за тих, що дали йому освіту та напутили його на добро. Дік Сенд мав п'ятнадцать років, а мислив на всі тридцять.

Місіс Уелдон знала, чого вартий їхній вихованець. Вона могла спокійно довірити йому Джека. Малий тягся до Діка, відчуваючи, що «старший брат» його любить. Довгі години дозвілля, які так часто випадають під час переїзду, коли стоїть гарна година, коли вітрила наставлено добре, Дік із Джеком проводили разом. Юний матрос показував малому чимало цікавого з морської справи. Місіс Уелдон без страху спостерігала, як Джек у супроводі Діка Сенда стрибав по вантах, " здирався на фок-щоглу (12) до марса(13) або до поперечини брам-стеньги(14) й стрілою ковзав униз по фалу(15). Дік завжди ставав попереду або позаду малого,

" Ванти - снасті, що підтримують щогли з боків.

(12) Ф о к-щ о г л а - передня щогла. Фок - нижнє пряме вітрило на вій.

(13) Марс - майданчик на вершечку щогли. Служить для спостережень, кріплення блоків вантажних стріл тощо.

(14) Брам-стеньга - третє коліно складної щогли.

(15) Фал - трос, з допомогою якого на кораблі піднімають вітрила, прапори, сигнали. [22]щомиті ладен його підтримати, якби ручка п'ятирічного Джека сприснула. Такі вправи були дуже корисні для малого, який нещодавно одужав після тяжкої хвороби. На борту «Пілігрима» його бліді щічки швидко повнились рум'янцем завдяки щоденній гімнастиці та свіжому морському повітрю.

Отак і минала подорож. Якби не супротивний ост, то ні команді, ні пасажирам «Пілігрима» не було б на що скаржитись.

Тим часом уперті східні вітри непокоїли капітана Халла. Йому ніяк не вдавалось поставити судно на належний курс. Він побоювався, що далі, біля тропіка Козерога, почнеться зона штилю(16), а може, й ще гірша перешкода, не кажучи вже про екваторіальну течію, яка віднесе «Пілігрим» далеко на захід. Найдужче турбувався капітан за місіс Уелдон, хоч і не був винен у затримці. Коли б по дорозі їм зустрівся якийсь трансатлантичний пароплав, що йшов до Америки, капітан умовив би свою пасажирку пересісти. Але, як на лихо, вони й досі перебували в надто високих широтах, де годі було зустріти пароплав до Панами. До того ж, сполучення через Тихий океан між Австралією та Новим Світом не було тоді таким жвавим, яким зробилось останнім часом.

Отож доводилося покладатись тільки на милість погоди. Здавалося, ніщо не могло порушити одноманітність цього плавання. Проте саме 2 лютого під координатами, зазначеними на початку нашої розповіді, трапилась перша несподівана подія.

Було близько дев'ятої години ранку. Стояла ясна сонячна погода. Дік Сенд із Джеком примостились на реї (17) бізань-щогли(18) й оглядали звідти всю палубу судна, а також чималий простір довкола. Позаду частину обрію затуляла грот-щогла(19) зі скісним гротом і прапором на флагштокові. Спереду над хвилями здіймався бушприт(20) зі своїми трьома кліверами, що скидалися на три великих неправильних крила. Під ними

(16) Штиль - безвітря або дуже слабкий вітер на морі, озері.

(17) Рея - металевий або дерев'яний брус, прикріплюваний до щогли.

(18) Бізань-щогла - остання ззаду щогла на кораблі.

(19) Грот-щогла - друга щогла від носа.

(20) Бушприт - горизонтальний або похилий брус на носі корабля; клівер - трикутне вітрило; марсель - вітрило, що має форму трапеції. [23]надимався фок, а вгорі тремтіли на вітрі фок-марсель та фок-брамсель. Шхуну-бриг знай повертали на лівий галс(21), тримаючи якомога крутіше до вітру. '

Дік Сенд саме пояснював Джекові, чому «Пілігрим» не може перекинутися, хоч і дав добрячий крен на" штирборт(22): він-бо правильно навантажений і зрівноважений у всіх своїх частинах. Аж тут хлопчик урвав його, вигукнувши:

- Що це там таке?

- Ти щось бачиш, Джеку? - спитав Дік Сенд, зводячись у повний зріст на реї.

- Так, так! Онде! - відповів малий Джек, показуючи пальцем у проміжок між великим клівером і стакселем(23).

Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд закричав:

- Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!

Розділ III НАПІВЗАТОПЛЕНЕ СУДНО

Вигук Діка Сенда підняв на ноги всю команду. Вільні від вахти матроси кинулись на палубу. Вийшовши з каюти, капітан Халл попрямував на ніс.

Місіс Уелдон, Нен і навіть байдужий до всього кузен Бенедікт, поспиравшись на поручні штирборту, уважно вдивлялися в судно вдалині, про яке сповістив юний матрос.

І тільки Негору не вийшов з камбуза. З усієї команди тільки його, здавалось, аніскільки не цікавила зустріч із судном.

Всі інші уважно розглядали предмет, що погойдувався на хвилях десь за три милі від «Пілігрима».

- Що воно може бути? - спитав один матрос.

- Начебто покинутий пліт! - відповів другий.

(21) Іти лівим або правим галсом - іти на вітрильному судні так, щоб вітер подував а правого або з лівого борту.

(22) Штирборт - правий борт судна за його ходом.

(23) Стаксель - трикутне вітрило, яке піднімають перед фок-щоглою. [24]__ Може, на цьому плоті рятуються якісь нещасні

після корабельної катастрофи? - мовила місіс Уелдон.

- Про все це ми зараз дізнаємось,- відказав капітан Халл.- Однак то не пліт. То скорше перехилений набік корпус корабля.

- А це, бува, не якась морська тварина, скажімо, велетенський ссавець? - озвався кузен Бенедікт.

- Не думаю,- сказав Дік Сенд.

- Що ж то все-таки, по-твоєму, Діку? - спитала місіс Уелдон.

- Перехилений набік корпус корабля, як сказав капітан Халл, місіс Уелдон. Я, здається, бачу - на сонці поблискує його оббитий міддю кіль.

- Так, так, справді схоже на те...- ствердив капітан Халл. І, повернувшись до стерничого, скомандував:

- Стерно по вітру, Болтоне! Підвертай на чверть, щоб підійти якомога ближче.

- Слухаюсь, капітане! - відповів стерничий.

- А я залишаюся при своїй думці,- знов озвався кузен Бенедікт.- Це таки справді тварина!

- Тоді це мідний кит,- зауважив капітан Халл.- Я добре бачу, як він виграє боками на сонці.

- У всякому разі, кузене Бенедікт,- сказала місіс Уелдон,- ви повинні погодитися зі мною, що цей кит мертвий. Дивіться: він зовсім не ворушиться.

- Це ще ні про що не говорить, кузино Уелдон,- затявся кузен Бенедікт.- Скільки разів зустрічали китів, що спали на поверхні води.

- Бувало й таке,- погодився капітан Халл.- Але це не кит, а судно.

- Це ми ще побачимо,- стояв на своєму кузен Бенедікт, котрий, зрештою, віддав би всіх ссавців Арктики й Антарктики за представника якогось рідкісного ентомологічного виду.

- Йди мимо, Болтоне, мимо! Не причалюй до нього. Тримайся за кабельтов(24). Ми вже не заподіємо шкоди цьому брухтові, а от він нам ще може. Ще тільки бракувало, щоб він пом'яв боки «Пілігримові». Лавіруй, Болтоне, лавіруй!

Невеличкий поворот стерна - і «Пілігрим», що йшов носом просто на судно, звернув убік.

Кабельтов - одиниця довжини (0,1 морської милі або приблизно 135,2 м). [ 25]Шхуна-бриг була за якусь милю від перехиленого л корабля. Матроси розглядали його з великою цікавістю. А може, там є цінний вантаж, що його вдасться ; перевезти на «Пілігрим»? Відомо, що за врятування вантажу з тонучого корабля сплачується винагорода - третина його вартості. Тож і тепер - якщо вантаж у трюмі не затопило водою, вони компенсують свої втрати.

Через чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від напівзатопленого корабля.

Так, це був корабель, і плив він штирбортом догори. Він так накренився, що палуба стояла майже прямовисно. Із щогл не зосталось жодної. Від вант, швартових та ланцюгів теліпалися самі тільки кінці. В штирборті зяяла велика пробоїна, крізь яку видніли ум'яті досередини частини каркасу та обшивка.

- Цей корабель зіткнувся з іншим! - вигукнув Дік Сенд.

- Безперечно,- відповів капітан Халл.- Дивно, як ще він одразу не пішов на дно.

- Якщо це було зіткнення,- зауважила місіс Уел-дон,- то будемо сподіватися: команду судна підібрав той корабель, який наскочив на нього.

- Що ж, будемо сподіватися, місіс Уелдон,- відказав капітан Халл.-- Якщо, звичайно, команда після зіткнення не була змушена рятуватись на власних шлюпках, а корабель, що вдарив, не пішов спокійнісінько далі. На жаль, такі випадки трапляються.

- Невже? Це переходить усякі межі людської жорстокості, містере Халл!

- Буває, місіс Уелдон, буває... І таких прикладів чимало. А що я не бачу на кораблі жодної шлюпки, ладен думати команда покинула його сама. І коли людей не підібрано відразу, то вони, мабуть, спробували дістатися до землі. Проте боюсь, навряд чи їм це вдасться: надто вже далеко звідси до американського континенту чи до островів Океанії.

- Чи дізнаємось ми коли-небудь про таємницю цієї катастрофи? Одначе, може, хто з команди ще зостався на борту?

- Це малоймовірно, місіс Уелдон. Нас би вже помітили й подали якийсь сигнал. Та ми зараз це перевіримо. Підверни стерно, Болтоне, підверни сюди! - закричав капітан Халл, показуючи напрямок рукою. [26]Від «Пілігрима» до напівзатопленого судна було щонайбільше три кабельтових, і вже не виникало ніякого сумніву: команда залишила його.

Раптом Дік Сенд махнув рукою.

- Слухайте! Слухайте! - вигукнув він. Усі нашорошили вуха.

- Здається, гавкає собака!

Справді, із середини корабля чулося гавкання. Безперечно, там був собака, який, можливо, не міг вибратись через задраєні люки.

- Ми повинні врятувати собаку,- мовила місіс Уелдон.

- Так! Так! - вигукнув малий Джек.- Собаку треба врятувати. Я годуватиму його. Він нас полюбить. Мамо, я зараз принесу йому грудочку цукру.

- Постривай, дитино моя,- відказала, усміхнувшись, місіс Уелдон.- Бідний пес, певно, вмирає з голоду й охочіше з'їв би чогось вареного, аніж твій цукор.

- То віддайте йому мій суп! - мовив малий Джек.

Тим часом гавкіт погучнішав. Між кораблями залишилася відстань хіба що в триста футів. Аж тут з-за штирборту виглянула голова здоровенного собаки. Він розпачливо гавкав, вчепившися передніми лапами в поручні.

- Говіку! Лягайте в дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку,- наказав капітан Халл боцманові.

- Тримайся, песику, тримайся! - кричав Джек псові, і той, здавалось, відповідав малому хрипким гавкотом.

Вітрила на «Пілігримі» швидко переставили так, що він майже застиг десь за півкабельтова від потерпілого корабля.

Шлюпку спустили, і в неї сіли капітан Халл, Дік Сенд та два матроси.

А собака гавкав і гавкав. Він відчайдушно чіплявся за поручні, та раз у раз його лапи сприсали, і він падав на палубу. Проте здавалося - гавкав він не на людей, що наближались до корабля. Може, собака кликав матросів чи пасажирів, замкнених десь усередині корпусу?

«Може, там є хто живий?» -подумала місіс Уел-Дон.

Ще кілька помахів веслами - і шлюпка підійде до корабля.

Раптом собака загавкав зовсім по-іншому. Досі він ніби благав про порятунок, а тепер його гавкіт переймала скажена лють.

- що таке з цим псом? - спитав капітан Халл.

Шлюпка обходила корму, щоб причалити до напів-затопленої палуби.

Ні капітан Халл, ні ті, що залишались на борту Пілігрима», не помітили, що собака загавкав скажено саме тоді, коли Негору вийшов із камбуза й попрямував [27] на шканщ

Невже собака впізнав кока? Ні, це було неймовірно.

Та хай там як, але, глянувши на розлюченого пса, Негору анітрохи не здивувався, а лиш на мить насупив брови й повернувся до камбуза.

Шлюпка обійшла корму корабля. На ній був напис: «Вальдек».

Одне тільки слово «Вальдек» - жодної вказівки на порт, до якого приписано бриг(26). Однак з форми корпусу та з деяких інших характерних деталей, що їх умить помічав око моряка, капітан Халл визначив:, корабель - американський. Зрештою, це підтверджувала і назва. Напівзатонулий корпус - оце й усе, що лишилось від великого п'ятсоттонного брига.

На носі «Вальдека» зяяла велика пробоїна - слід зіткнення. А що корпус накренився, то пробоїна піднялася над водою футів на п'ять-шість, і бриг не затонув.

Капітан Халл окинув зором палубу: на ній нікого не було.

Собака відбіг од борту й, посунувшись до розчиненого центрального люка, загавкав, повертаючи голову то до люка, то до людей.

- На борту, крім пса, певно, в ще хтось,- зауважив Дік Сенд.

- Схоже на те,- відповів капітан Халл.

Тепер шлюпка йшла попід поручнями напівзануреного лівого борту. Накотиться більша хвиля - і «Вальдек» одразу потоне.

(26) Шканці - частина верхньої палуби між середньою й задньою щоглами. Шканці на військових кораблях - місце для парадів.

(26) Бриг- двощоглове вітрильне судно XVIII - XIX ст. з прямими вітрилами на обох щоглах.

З палуби брига геть-чисто все було зметене. Стирчали тільки оцупки грот-щогли та бізань-щогли, зломлених [8] футів за два над п'яртнерсами(27). Певно, вони впали від удару, потягши за собою такелаж(28) і вітрила. Проте навколо «Вальдека» не було видно ніяких уламків, а це свідчило про те, що катастрофа сталася багато днів тому.

- Коли якісь нещасні й уціліли після зіткнення,- мовив капітан Халл,- то, мабуть, вони сконали від голоду й спраги - адже затоплений камбуз. Певно, на борту самі тільки трупи.

- Ні! - вигукнув Дік Сенд.- Ні! Собака б так не гавкав! Тут в хтось живий!

Він покликав собаку, й той, ізсунувшись у воду, повільно поплив до шлюпки - видно, вкрай охляв.

Собаку втягли в шлюпку. Він кинувся не до кусня хліба, який простяг йому Дік Сенд, а до відерця з водою.

- Бідолашний пес умирав від спраги! - вигукнув Дік Сенд.

Шукаючи зручного місця, щоб пристати до «Вальдека», шлюпка відійшла на кілька футів од корабля. Собака, мабуть, подумав, що його рятівники не хочуть підніматися на борт. Він схопив Діка Сенда за куртку, а потім знов жалібно загавкав.

Рухи та гавкіт собаки були так само зрозумілі, як і людська мова. Шлюпка підійшла до крамбола(29) в лівому борті, й матроси міцно пришвартували її. Капітан Халл з Діком Сендом зійшли на палубу й поповзом здерлися до люка, що зяяв між оцупками двох щогл. Собака не відставав од них.

Крізь люк вони спустилися в трюм.

В напівзатопленому трюмі «Вальдека» не було ніяких товарів. Бриг плив із баластом - піском, котрий пересипався на лівий борт і своєю вагою накренив корабель. Тож рятувати не було чого.

- Нема нікого! - мовив капітан Халл.

- Так, нікого! - відповів Дік Сенд.

Але собака, який залишився на палубі, гавкав, не вмовкаючи, й ніби намагався привернути увагу капітана.

П'я р т н є р с - отвір у палубі, через який проходить нижній кінець щогли.

2в Такелаж - загальна назва всіх снастей на судні.

Крамбол - балка з двома-трьома блоками на зовнішньому кінці для підіймання якоря на корабель. [29]- Вилазьмо,- сказав капітан Халл. Вони вибрались на палубу.

Собака підбіг до них, а потім поповз до юта, оглядаючись, ніби кличучи їх за собою.

Вони пішли слідом за ним.

Там, у кубрику, лежало п'ять тіл - очевидно, п'ять трупів.

При яскравому світлі, що лилося знадвору через розчинені двері, капітан Халл побачив: це негри.

Дік Сенд, переходячи від одного до другого, почув, що нещасні ще ніби дихають.

- Швидше везімо їх на «Пілігрим»! - мовив капітан Халл.

Покликали зі шлюпки двох матросів і з їх допомогою повиносили негрів з кубрика.

Це було нелегко, проте через дві хвилини всі п'ятеро потерпілих уже лежали в шлюпці. Жоден не приходив до тями. Однак кілька крапель ліків та по ковтку води, мабуть, могли повернути їх до життя.

«Пілігрим» лежав у дрейфі за півкабельтова, і шлюпка швидко пристала до нього.

З великої реї спустили гордень(30) і негрів по черзі підняли на палубу.

Потім підняли й собаку.

- Бідолахи! - вигукнула місіс Уелдон.

- Вони живі, місіс Уелдон! - мовив Дік Сенд.- Ми їх врятуємо! Неодмінно врятуємо!

- Що ж із ними все-таки сталося? - спитав кузен Бенедікт.

- Зачекаємо, поки вони зможуть говорити,- відказав капітан Халл,- тоді вони розкажуть свою історію. Але спершу їх треба напоїти водою, підливши туди трохи рому.

І, повернувши голову, він гукнув:

- Негору!

Почувши це ім'я, собака напружився, ніби робляче стійку. Шерсть на ньому настовбурчилась, і він загарчав, вищиривши зуби.

- Негору! - знову гукнув капітан Халл. Собака знову напружився й люто загарчав. Негору врешті вийшов із камбуза.

(30) Гордень - трос, що проходить через одношківний блок його допомогою підіймаються вантажі або натягуються вітрилі на судні. [ЗО]Тільки-но він ступив на палубу, як собака стрибнув на нього, намагаючись схопити його за горлянку.

Кок ударив собаку кочергою, якою озброївся, виходячи з камбуза. Матроси схопили собаку й стримали його.

- Ви знаєте цього пса? - спитав капітан Халл у кока.

- Я? - перепитав Негору.- Зроду його не бачив.

- Дуже дивно! - прошепотів Дік Сенд

Розділ IV ПОРЯТОВАНІ З «ВАЛЬДЕКА»

Торгівля рабами все ще провадиться у великому масштабі по всій Екваторіальній Африці(31). Незважаючи на англійські й французькі військові кораблі, що крейсують у прибережних водах, судна з чорним товаром рік у рік відпливають од берегів Англії й Мозамбіку, беручи курс у різні кінці світу і, слід додати, світу цивілізованого.

Капітан Халл про це знав.

Хоч у ці широти й не запливали работорговці, однак могло бути, що врятовані негри належали до партії невільників, котрих «Вальдек» віз на продаж у якусь тихоокеанську колонію. Якщо так, то ці негри стали вільні, ступивши на борт «Пілігрима». І капітанові кортіло їм про це сказати.

Тим часом потерпілих із «Вальдека» оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Уелдон, котрій допомагали Нен і Дік Сенд, напоїла кожного свіжою холодною водою, якої ті не пили стільки днів. Вода та легка їжа повернули їм сили.

Найстаріший із негрів - йому було років шістдесят - невдовзі заговорив. Він відповідав на запитання по-англійському.

- Ваш корабель зіткнувся з іншим? - насамперед спитав капітан Халл.

- Еге ж,- відповів негр.- Десять днів тому темної ночі на нас наскочив якийсь корабель. Ми спали...

- А що сталося з командою «Вальдека»?

Жюль Верн написав роман «П'ятнадцятирічний капітан» 1878 року. [31]- Коли ми піднялися на палубу, там уже нікого^ не було.

- А може, команда перебралася на борт корабля, який ударив вас? - спитав капітан Халл.

- Слід сподіватися, що саме так і сталося...

- А хіба корабель після зіткнення не зупинився, щоб підібрати потерпілих?

- Ш.

- А він сам не затонув?

- Ні, він не затонув,- відповів старий негр, похитавши головою.- Ми бачили, як він втікав у темряві.

Його слова підтвердили всі потерпілі з «Вальдека». Хоч це і може здатися неймовірним, але трапляється, що деякі капітани, з вини котрих сталася катастрофа, втікають, не подавши допомоги своїм жертвам.

Коли візник зіб'є когось на. вулиці й утече, кинувши нещасного напризволяще, це заслуговує якнайсуворішого осуду. Однак потерпілому на вулиці неодмінно нададуть допомогу. А що сказати про тих, хто кидав потопаючих у відкритому морі? Вони ганьблять рід людський!

капітан Халл знав чимало випадків такого нелюдського поводження. Він повторив місіс Уелдон, що такі факти, хоч би якими страхітливими вони здавалися, на жаль, трапляються нерідко.

Потім капітан знову заходився розпитувати потерпілого.

- Звідки йшов «Вальдек»?

- Із Мельбурна.

- То ви не раби?

- Ні! - відповів старий негр, випростуючись на весь зріст.- Ми зі штату Пенсільванія, громадяни вільної Америки.

- Друзі мої,- мовив капітан Халл,- знайте: на борту американського брига «Пілігрим» вашій свободі ніщо не загрожує.

І справді - ці п'ять негрів були зі штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали в рабство й вивезла з Африки до Сполучених Штатів, коли йому минуло всього шість років. Він став вільним після скасування рабства в Америці. Що ж до його товаришів, багате молодших за нього, то вони були дітьми вже звільнених батьків, народилися вільними, і жоден білий ш міг би заявити на них права власності. Вони навіть н« знали того жаргону, яким говорили негри перед війною [32]

- Дo речі, війною проти рабства(32),- що в ньому дієслова не відмінювались і вживалися тільки в неозначеній формі. Отже, ці негри виїхали зі Сполучених Штатів вільними громадянами і поверталися вільними громадянами на батьківщину.

Вони розповіли капітанові Халлу, що найнялись на плантацію до одного англійця під Мельбурном у Південній Австралії. Там вони працювали три роки за контрактом і, заробивши грошей, вирішили повернутися додому.

Вони сіли на «Вальдек», оплативши проїзд як звичайні пасажири. Відпливли з Мельбурна б грудня, а через сімнадцять днів, темної ночі, з «Вальдеком» зіткнувся якийсь великий пароплав.

Негри спали. Від страшного удару вони прокинулися і за кілька секунд вибігли на палубу.

Щогли вже попадали в море, і «Вальдек» лежав на боці.

Що ж до капітана та команди «Вальдека», то всі вони зникли: декого, певно, викинуло в море, а інші встигли перебратись на корабель, що зіткнувся з «Вальдеком», а потім утік.

П'ятеро негрів залишилися самі на борту напівза-топленого корабля за тисячу двісті миль од найближчої землі.

Найстарішого негра звали Том. Завдяки своєму вікові, енергійній вдачі та здобутому за довге трудове життя досвідові, він був товаришам за старшого.

Решта негрів були молоді люди від двадцяти п'яти до тридцяти років; звали їх Бет, Остін, Актеон і Геркулес. Бет доводився сином старому Томові. Всі четверо - гарно збудовані, дужі хлопці; на невільничих ринках Центральної Африки за них заплатили б чимало. Хоч вони були вимучені, в них легко впізнавалися всі чудові риси цієї сильної раси, на яку встигло на класти свій відбиток ліберальне виховання, що його дістали негри в одній із численних шкіл Північної Америки.

Отож після зіткнення Том і його товариші залиша лись на «Вальдеку» самі Вони не мали змоги ні полагодити корабель, ані навіть його покинути,-бо обидві

(32) Йдеться про громадянську війну в Північній Америці між північними та південними штатами (1861-1865). Закінчилася ця війна визволенням негрів.[ 33]шлюпка розбите при зіткненні. Їм нічого не залишилось, як чекати - може, поблизу проходитиме якийсь корабель і їх помітять. А бриг тим часом зносила вітри й течії. Цим і пояснювалось те, що «Вальдека» зустріли так далеке від калюжного курсу» бо, вийшовши з Мельбурна він мав жеребу ваш на багато нижчій широті.

Протягом десяти днів, які минули від зіткнення до появи «Пілігрима», п'ятеро негрів харчувалися продуктами, що їх познаходили в буфеті. Але всі дуже страждали від спраги: бочки а прісною водою» прив'язані на палубі, розбились від удару, а камбуз, де можна було чогось випити, геть затопило. Вчора Том і його товариші, яких мучила страшна спрага, знепритомнілії. Отож «Пілігрим» вчасно прийшов на допомогу.

Ось що розповів Том капітанок! Халлу. Він казав правду - не було жодних підстав сумніватися в цьому. Товариші підтвердила його слова, та й, зрештою, факти словам не суперечили.

Іще одна жива істота, врятована а потерпілого корабля, мабуть, сказала б те саме, якби вміла говорити людською мовою.

Йдеться про собаку, що так розлютився, побачивши Негору. В цій антипатії тварини до корабельного кока було щось незбагненне.

Дінго - так звали собаку - був із породи сторожових псів, що водяться в Новій Голландії . Проте капітан «Вальдека» роздобув його не там. Два роки тому його, геть охлялого з голоду, знайшла на західному узбережжі Африки, неподалік од гирла Конго. Капітан узяв собі цю прекрасну тварину. Та собака не пішов на зближення з ним і, здавалося, повсякчас тужив за своїм колишнім господарем, з яким його, мабуть, розлучили силою і якого він розшукати серед цих безкраїх просторів. Літери «С В.», щира візова ні на інші у.- оце і все, що в'язало Дінго з минулим, як досі так і залишалося загадкою.

Дінго, чудовий та дужий звір, набагато більшай за піренейських собак, був гідним представником австралійської породи сторожових псів. Коли він спинався на задні лана і скидав голову, то ягаї зросту людини. Спритні й мускулисті, ні собаки, не вагаючись, жад^дд-ють на ягуарів та пантер і не бояться вийти на двобій

" Нова Голл ажжіа -даажя мн Авци" 34

із ведмедем. Дінго мав густу шерсть і довгий хвіст, цупкий та пружний, як у лева. Він був темно-рудої масті з кількома білуватими плямами на писку. Якщо такого собаку розлютити, він може стати страшним ворогом, тож зрозуміло, чому Негору не був радий із того, як його зустрів цей сильний представник собачого племені.

Та хоч Дінго й не йшов на зближення, не був він і злий. Він скоріше здавався сумним. Ще на «Вальдеку» старий Том помітив, що собака нібито не вельми прихильний до негрів. Він не намагався заподіяти їм зло, однак уникав їх. Можливо, блукаючи по африканському узбережжю, Дінго зазнав недоброго ставлення з боку тубільців. Отож він завжди обминав Тома і його товаришів, хоч то були славні люди. Протягом десяти днів, що їх потерпілі перебули на «Вальдеку», собака тримався осторонь, їв хтозна-що і теж мучився від спраги.

Оце і всі, хто вцілів на «Вальдеку», що його перша велика хвиля пустила б на дно. І це таки сталося б, якби не наспів «Пілігрим». Шхуну-бриг повсякчас затримували штилі та супротивні вітри, однак саме це і дозволило капітанові Халлу зробити добру людяну справу.

Тепер слід було тільки завершити цю справу - довезти до батьківщини врятованих із «Вальдека», які втратили в катастрофі всі гроші, зароблені за три роки важкої праці. Розвантажившись у Вальпараїсо, «Пілігрим» мав іти вздовж американського берега аж до Каліфорнії. Там Тома і його товаришів - як обіцяла великодушна місіс Уелдон,- гостинно прийме П чоловік, Джеймс Уелдон, І вони будуть забезпечені всім необхідним для повернення до Пенсільванії.

Після такої обіцянки цим славним людям залишалося тільки дякувати місіс Уелдон та капітанові Халлу. Звичайно, бідні негри були багато чим їм зобов'язані, але вони сподівалися, що колись віддячать своїм рятівникам.

Розділ V «С. В.»

«Пілігрим» зову рушив у путь, намагаючись, наскільки можливо, тримати курс на схід. Уперті штилі дуже непокоїли капітана Халла. Тим, що подорож від Нової Зеландії до Вальпараїсо затягнеться на один-два тижні, він не турбувався. Але затримка могла стомите його пасажирку.

Проте місіс Уелдон не нарікала й по-філософському терпляче переживала невигоди плавання.

Того ж таки дня, 2 лютого, «Вальдек» зник за обрієм.

Насамперед капітан Халл поклопотався, як би зручніше влаштувати Тома і його товаришів. У кубрику місця не було, і він вирішив поселити їх на бакові(34) Зрештою, ці люди, призвичаєні працювати у важких умовах, були невибагливі, а за такої гарної - жаркої та сухої - погоди можна й до самої Каліфорнії їхати на палубі.

Одноманітне життя на «Пілігримі», порушене несподіваною подією, знов пішло своїм плином.

Том, Остін, Бет, Актеон і Геркулес не хотіли сидіти без діла. Та коли вітер повсякчас дме в один бік і не треба переставляти вітрила, роботи майже немає. Проте, коли часом доводилось лягати на інший галс, старий негр із товаришами квапились допомогти команді. , І слід сказати: коли велет Геркулес брався за якийсь фал, то іншим не було там чого робити. Цей дужий негр, шість футів на зріст, тяг мов та лебідка!

Малий Джек із захватом дивився на велета. Він зовсім не боявся Геркулеса, і, коли той підкидав його на руках, ніби коркову ляльку, хлопчина тільки радісно верещав.

- Підніми мене високо-високо! - просив він.

- Будь ласка, містере Джек,- відповідав Герку лес.

- А я дуже важкий?

- Ви наче пір'їнка.

- То підніми мене ще вище! Ще вище, ще!

** Б а к - носова частина верхньої палуби або надбудова в носовій частині палуби.

І Геркулес, поставивши обидві дитячі ніжки на свою широку долоню й випроставши руку, ходив із Джеком но палубі, як цирковий артист. А Джекові здавалося, що він високий-високий, і це йому дуже подобалось. Він намагався «зробитися важчим», та ве-лет-негр навіть не помічав цього.

Тепер у малого Джека стало двоє друзів: Дік Сенд і Геркулес. А невдовзі з'явився й третій. Це був Дінго.

Як ми вже казали, Дінго не дуже зближався з людьми. Це, безперечно, пов'язане з тим, що товариство на «Вальдеку» чимось йому не подобалося. А на «Пілігримі» він зовсім змінився. Видно, Джек зумів здобути прихильність цієї чудової тварини. Незабаром Дінго залюбки грався з хлопчиком. Дінго був із тих собак, які особливо люблять дітей. Та й Джек ніколи не мучив його. Найбільшою втіхою-.для нього було сісти на Дінго верхи, перетворивши його в прудкого скакуна; хіба такий кінь не кращий за коня з пап'є-маше, хай навіть той і на коліщатках? Отож Джек частенько скакав верхи на собаці, і той охоче дозволяв це. Джек, легкий, мов пір'їнка, був для Дінго не важчий, ніж маленький жокей для іподромного скакуна.

Зате як меншав щодня- запас цукру в камбузі!

Дінго став улюбленцем всієї команди. І тільки Не-гору й далі уникав зустрічі з собакою, який невідь за що ненавидів його.

Однак любов до Дінго не заважала малому Джекові дружити з Діком Сендом - своїм давнім приятелем. Весь вільний від служби час молодий матрос проводив із хлопчиком.

Місіс Уелдон була дуже задоволена цією дружбою.

Якось - а саме 6 лютого - вона завела з капітаном Халлом мову про Діка Сенда, і капітан похвалив молодого матроса.

- З цього хлопчини,- сказав він,- вийде колись чудовий моряк, запевняю вас! У нього вроджений хист мореплавця, і цим хистом він надолужує брак необхідних знань. Але й те, що він знає, гідне подиву. І він засвоїв це за напрочуд короткий час.

- Слід ще й додати,- мовила місіс Уелдон,- що він чесний, добрий та слухняний юнак, упевнений в собі, рішучий і надто серйозний, як на свій вік. Відколи ми його знаємо, не було жодного приводу бодай щось закинути йому. [37]- Таж, це чудовий юнак,- підхопив капітан Хала.- Недаремно його всі так хвалять і люблять!

- Коли ми повернемося а цього плавання,- провадила місіс Уелдон,- то мій чоловік оддасть Діка до морського училища, щоб він дістав диплом капітана.

- І дуже добре зробить містер Уелдон,- відповів капітан Халя.- Дік Сенд стане колись гордістю американського флоту.

- У бідолашного сироти було важке дитинство! - зауважила місіс Уелдон.- Він пройшов нелегку школу.

- Еге ж, місіс Уелдон, і наука не пропала даремно. Хлопець зрозумів: треба працювати, щоб вибитись у люди. Він на правильному шляху.

- Так, він буде людиною обов'язку.

- Погляньте лишень на нього, місіс Уелдон! Відстоїть за стерном, не відводячи очей від бушприта. Вія надзвичайно уважний, тож судно аніскілечки не відхиляється від курсу. В Діка Сенда уже зараз хватка досвідченого стерничого. Непоганий початок для моряка! Навчатися нашого ремесла, місіс Уелдон, треба змалечку. Хто не починав служби юнгою, з того нікодя не вийде добрий капітан, принаймні в торговому флоті. Хто присвятив себе морю, той повинен учитися на всьому, згодом дії моряка стають розумними й водночас підсвідомими; рішення він приймає так само швидко, як маневрує вітрилами.

- Однак, капітане Халл, гарних моряків не бракув й у військовому флоті.

- Звичайно, проте, скільки я знаю, майже всі найкращі коряки починали службу з дитинства, не кажучи вже про Нельсона та багатьох інших. Той не моряк, хто не був юнгою.

В цю мить із каюти вийшов кузен Венедікт, як завжди, заглиблений у свої думки. Він став блукати туди й сюди палубою, зазираючи в усі шпарини, нашпорячи під клітками з курми, проводячи рукою по швах у бортовій обшивці, де пооблущувалася смола.

- Сподіваюсь, ви себе добре почуваєте, кузене Бенедікт? - спитала місіс Уелдон.

- Так, кузино Уелдон,.. Почуваю я себе непогано... Однак мені кортить чияскоріше висісти на землю.

- Що це ви там шукавте під лавою, нане Бенедікт? - спитав капітан Халл. [38]- Комах, пане капітан! - сердито відказав кузен Бенедікт.- Що мені тут шукати, як не комах?

- Комах? На жаль, доведеться трохи потерпіти: деде, а на морі вам навряд чи пощастить збагатити колекцію.

- А чому б і ні, пане капітан? Цілком можливо, що на борту знайдеться якийнебудь представник...

- Ее, кузене Бенедікт! - мовила місіс Уелдон,- Лайте чи не лайте капітана Халла, але на його кораблі така бездоганна чистота, що вам доведеться вертати з ловів із порожніми руками!

Капітан Халл засміявся.

- Місіс Уелдон перебільшує,- відповів він.- Однак, пане Бенедікт, гадаю, ви все ж марно згаєте час, шукаючи комах по каютах.

- Та знаю! - вигукнув Бенедікт, розчаровано знизуючи плечима.- Я вже все там обнишпорив.

- Хіба що в трюмі «Пілігрима»,- вів далі капітан Халл,- ви знайдете тарганів, та вони вас, мабуть, не цікавлять.

- Не цікавлять, кажете! Ці нічні прямокрилі, аких прокляли в свій час Вергілій і Горацій! - відказав кузен Бенедікт, випростуючись на весь свій зріст.- Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі Periplaneta orientalis, які живуть...

- Забруднюють...- докинув капітан Халл.

- Які царюють на борту,- гордо поправив кузен Бенедікт.

- Вельми приємне царювання!

- Що з вами говорити, адже ви не ентомолог!

- Аніскільки.

- Послухайте, кузене Бенедікт,- мовила усміхаючись місіс Уелдон,- сподіваюсь, ви не хочете, щоб ми задля любові до науки віддали себе на з'їжу тарганам?

- Я нічого не хочу, кузино Уелдон,- запально відповів ентомолог.- Хіба що додати до своєї колекції якийсь рідкісний екземпляр, що прикрасив би її!

- То ви незадоволені своїми знахідками в Новій Зеландії?

- Навпаки, дуже задоволений, кузино! Адже мені пощастило знайти там жукастафіліна, якого досі знаходили тільки в Новій Каледонії, за кілька сотень кілометрів звідти.

У цю мить Дінго, що грався з Джеком, підбіг до кузена Бенедікта. [39]- Геть! Геть! - закричав той, відштовхуючи собаку,

- Любити тарганів і ненавидіти собак! ;-вигукнув капітан Халл.- Як ви можете, містере Бенедікт?

- Та ще такого чудового песика! - докинув малий Джек, обіймаючи велику голову Дінго.

- Нічого поганого я про нього не кажу,- відповів кузен Бенедікт.- Тільки ж уявіть собі! Цей гемонський пес не виправдав моїх сподівань. Коли його знайшли, я думав...

- О боже! - вигукнула місіс Уелдон.- Невже ви сподівались зарахувати і його в ряд двокрилих або перетинчастокрилих?

- Та ні,- серйозно відповів кузен Бенедікт.- Адже цього Дінго, хоч він і належить до австралійської породи собак, підібрано на західному березі Африки?

- Так,- відповіла місіс Уелдон.- Принаймні Том не раз чув це від капітана «Вальдека».

- То я думав... Я сподівався... знайти на цьому собаці якихось представників напівтвердокрилих, властивих тільки африканській фауні...

- О боже милосердний! - вигукнула місіс Уелдон.

- Або, може, якусь блоху невідомого виду,- додав кузен Бенедікт.

- Чуєш, Дінго? - спитав капітан Халл.- Чуєш, мій песику? Ти не виконав свого обов'язку!

- Однак хоч скільки я його чесав,- мовив ентомолог з неприхованим жалем,- не знайшов на ньому жодної блохи... Жодної!

- Яку б ви відразу задушили, чи не так? - спитав капітан Халл.

- До вашого відома, містере,- сухо відповів кузен Бенедікт,- сер Джон Франклін(35) не дозволяв собі вбивати найдрібшших комах, ба навіть американських комарів, чиї укуси куди болючіші, ніж блошині. Гадаю, ви не заперечуватимете, що сер Джон Франклін був неабиякий моряк?

- Безперечно! - відповів капітан Халл, уклоня ючись.

(88) Франклін Джон (1786-1847) - англійський мореплавець, дослідник полярних країн. [40]

- Якось, коли його добряче вкусив москіт, він тільки здув його, чемно мовивши: «Прошу, йдіть сові! Світ досить великий для вас і для мене!»

- Ти ба!

- Еге ж!

- Щоб ви знали, містере Бенедікт,- відказав капітан Халл,- інший чоловік сказав це багато раніше за сера Джона Франкліна.

- Інший?

- Так, і цей інший був дядечко Тобі.

- А хто він - ентомолог? - зацікавлено спитав кузен Бенедікт.

- Та ні. Стернівський дядечко Тобі(36) не був ентомологом. Але цей достойний чоловік мовив, вважайте, ті самі слова, відмахуючись від набридливої мухи - щоправда, звертаючись до неї на ти: «Геть жалюгідна істото! Світ досить великий, і ми можемо жити, не заважаючи одне одному!»

- Славний чоловік оцей дядечко Тобі! - зауважив кузен Бенедікт.- Він уже помер?

- Гадаю, що так,- поважно відповів капітан Халл.- Адже він ніколи не існував.

І всі розсміялися, дивлячись на кузена Бенедікта.

В отаких розмовах, які неодмінно зачіпали ентомологію, якщо в них брав участь кузен Бенедікт, минали довгі години плавання. Море було спокійне, слабкі вітри ледве надимали вітрила, і «Пілігрим» повільно посувався на схід. Всі нетерпляче чекали того часу, коли вони врешті запливуть у широти, де повіють більш сприятливі вітри.

Слід сказати, що кузен Бенедікт не раз робив спроби посвятити Діка Сенда в таємниці ентомології. Але той ухилявся від цього. Не знайшовши кращих слухачів, учений став читати лекції неграм, які нічогісінько з них не розуміли. Том, Актеон, Бет і Остін врещті почали тікати від кузена Бенедікта, і йому довелося вдовольнитися самим тільки Геркулесом, у якого він з радістю виявив уроджену здатність відрізняти паразитів од нижчих комах.

Відтоді велет-негр зажив у світі жуків-шкіроїдів, Жужелиць, бомбардирів, могильників, златок, скарабеїв, сильфів, кравчиків, хрущів, оленів, коваликів довгоносиків, сонечок, листоїдів. Він старанно вивчав усю колекцію кузена Бенедікта, і той з острахом дивився, як Геркулес бере своїми дебелими й дужими, мов лещата, пальцями його крихкі екземпляри. Але цей велетучень так уважно слухав лекції ентомолога, що задля цього варто було дечим ризикнути.

(94) Дядечко Тобі - один із персонажів роману англійського письменника Лоренса Стерна (1718-1768) «Життя й думки Тріст-Рама Шенді». [41]Поки кузен Венедікт просвіщав Геркулеса, місіс Уелдон навчала малого Джека читати й писати. А Дік Сенд навчав його арифметики.

П'ять років - ще зовсім дитячий вік, тож наука йде куди краще, коли уроки схожі на веселу гру.

Джек учився читати не за абеткою, а з допомогою дерев'яних кубиків, на яких були написані червоною фарбою великі літери. Місіс Уелдон складала якесь слово, а потім змішувала літери, і Джек мав скласти його знову.

Малому дуже подобалось отак, граючись, учитися. Щодня він грався по кілька годин то в каюті, то на палубі, складаючи слова й знову змішуючи кубики.

Якогось дня ця гра призвела до події, та ще й такої незвичайної, що про неї варто розповісти докладніше.

Це сталося вранці 9 лютого. Джек лежав на палубі, спершись на лікті, і складав слово, що його старий Том мав скласти знову після того, як змішають літери. Том стояв, за правилами гри, затуливши очі долонею, щоб не бачити слова, яке складав малий Джек.

Серед літер,- їх налічувалось до п'ятдесяти,- були великі й маленькі, а на деяких кубиках стояли ще й цифри, щоб можна було вчитися не тільки читати, а й рахувати.

З викладених у ряд кубиків малий Джек брав то один, то другий, складаючи слово. То була справді нелегка робота.

Раптом Дінго, що вертівся біля хлопчика, завмер. Піднявши нраву лапу, він утупився в кубики і закрутив хвостом. Потім кинувся вперед, схопив один кубик і, відбігши, поклав його на палубу.

На кубику стояла велика літера «С».

- Дінго! Навіщо ти взяв кубик, Дінго? - закричав малий Джек: він злякався, щоб собака, бува, не проковтнув його «С».

Але Дінго повернувся і, повторивши ту саму стійку, схопив другий кубик і поклав поряд з першим.

На другому кубику стояло велике «В».[42]

Цього разу Джек скрикнув із подиву.

На його крик підбігли місіс Уелдон, калітан Халл і Дік Сенд, які гуляли на палубі. Малий Джек розповів їм про чудну поведінку Дінго.

Дінго розрізняв літери! Дінго вмів читати! У цьому немає сумніву! Джек це сам бачив!

Дік Сенд хотів забрати обидва кубики й віддати їх своєму другові Джеку, але Дінго загрозливо вискалив зуби.

Однак Джек усе ж якось забрав кубики й поклав їх у ряд.

Дінго знов - раз і вдруге - кинувся туди, ще раз схопив ті самі кубики й повідносив їх убік. Потім ліг, поклавши на кубики обидві лапи й усім своїм виглядом показуючи, що нікому їх не віддасть.

На кубики з іншими літерами собака не звертав уваги, неначе вони не існували.

- Дивна річ! - зауважила місіс Уелдон.

- Справді, дуже дивна,- відповів капітан Халл, пильно дивлячись на літери.

- «С. В.»,- сказала місіс Уелдон.

- «С. В.»,- повторив капітан Халл.- Саме ці літери вигравіювано на нашийнику Дінго!

Повернувшись до старого негра, він спитав:

- Томе, ви, здається, говорили, що цей пес належав капітанові «Вальдека» від недавнього часу?

- Еге ж, містере капітан,- відповів Том.- Дінго пробув на кораблі років два.

- І ви також казали, що капітан «Вальдека» підібрав його на західному березі Африки?

- Так, неподалік од гирла Конго. Я не раз чув, як капітан казав це.

- І ніхто не дізнався,- вів далі капітан Халл,- чий це пес і звідки він там узявся?

- Ніхто, містере капітан. Із знайденими собаками гірше, ніж з дітьми. У них немає ніяких документів; до того, вони не можуть нічого розповісти.

Капітан Халл мовчав, замислившись.

- Невже ці дві літери щось вам нагадують? - епжтала місіс Уелдон через якийсь час

- Так, місіс Уелдон, вони навіюють мені один спогад. А втім, можливо, що це дивний вбіг.

- Який?[43]- Ці літери можуть мати певне значення й указа-1 ти нам шлях до з'ясування долі одного безстрашного мандрівника.

- Що ви маєте на увазі?

- Зараз я все поясню, місіс Уелдон. 1871 року, тобто два роки тому, за дорученням паризького географічного товариства один французький мандрівник вирушив до Африки з метою перетнути її з заходу не, схід. Відправною точкою було саме гирло Конго, а| кінцевою - мис Дельгадо в гирлі Ровуми, що за П| течією він мав спуститися. Ім'я цього мандрівника - Самюель Вернон.

- Самюель Вернон? - повторила місіс Уелдон.

- Так, місіс Уелдон. Так-от - його ім'я й прізвищ ще починаються якраз з отих літер, що їх вибрав Дінго| з-поміж інших і які вигравіювані на його нашийнику.

- Справді! А що було далі з цим мандрівником?

- Він вирушив у експедицію, й відтоді від нього - ні чутки, ні вістки.

- Жодної? - спитав Дік Сенд.

- Жодної.

- То що, на вашу думку, з ним сталося? - спитала місіс Уелдон.

- Гадаю, Самюелю Вернену не пощастило дістатися до східного берега Африки: або ж його взяли в полон тубільці, або він загинув у дорозі.

- Виходить, Дінго...

- Дінго міг належати йому, і - якщо мов припущення слушне - собаці поталанило більше, ніж його хазяїнові: він вернувся до гирла Конго, де його і підібрав капітан «Вальдека».

- Стривайте,- зауважила місіс Уелдон,- а вам відомо, що цей французький мандрівник узяв із собою собаку, чи це тільки ваш здогад?

- Це тільки мій здогад, місіс Уелдон,- відповів капітан Халл.- Але єдине певне: Дінго знає саме оці дві літери «С», «В», які є ініціалами французького мандрівника. Проте як він навчився їх пізнавати - цього я пояснити не можу. Але ще раз повторюю: Дінго добре знає ці літери. Дивіться - він їх підштовхує лапою, ніби просить і нас прочитати.

- А хіба Самюель Вернон сам вирушив у мандрівку від гирла Конго? - спитав Дік Сенд. [44]- Цього я не знаю,- відповів капітан Халл.- Але цілком імовірно, що він узяв з собою загін тубільців.

Аж тут з камбуза на палубу вийшов Негору. Спершу ніхто його не помітив і не міг бачити того дивного погляду, яким утупився він у Дінго, коли помітив дві літери, що їх той і далі охороняв. Але Дінго, вгледівши кока, люто загарчав, вискаливши ікла.

Негору загрозливо махнув рукою на собаку і відразу повернувся до камбуза.

- Тут криється якась таємниця! - прошепотів капітан Халл, котрий не пропустив жодної подробиці з цієї короткої сцени.

- Чи ж не дивно,- мовив Дік Сенд,- що собака навчився розрізняти літери абетки?

- О, ні! - вигукнув малий Джек.- Мама мені часто розповідала про собаку, що вмів читати, писати й навіть грати в доміно, як справжній шкільний учитель.

- Мій любий хлопчику,- відказала, усміхаючись, місіс Уелдон.- Той пес - звали його Муніто - не був таким ученим, як тобі здається. Коли вірити тому, що мені розповідали, він не міг розрізняти літери, з яких мав складати слова. Річ тут була в іншому. Його хазяїн, хитрий американець, помітивши, що в Муніто надзвичайно тонкий слух, вирішив обернути це собі на користь. Він став розвивати це чуття й досяг урешті неабияких успіхів.

- Чого ж він досяг, місіс Уелдон? - спитав Дік Сенд, якого ця розповідь зацікавила не менше, ніж малого Джека.

- А ось чого, друже мій. Коли Муніто мав «працювати» перед глядачами, на столі розкладали кубики з літерами. Собака ходив по столу, чекаючи, поки хтось назве слово, щоб потім його скласти. Але неодмінною умовою було те, щоб це слово почув його хазяїн.

- Отже, коли б хазяїна не було...- почав був юнак.

- ...то пес нічого не зміг би скласти,- доказала місіс Уелдон.- І ось чому. Кубики з літерами лежали на столі. Муніто ходив туди й сюди вздовж цієї абетки. Коли він підходив до літери, яку мав узяти для названого слова, то зупинявся. Але зупинявся тому, що чув те» чого ніхто з публіки не міг почути - клацання [46] зубочистки в кишені американця Оце кянцатпі й було ая Муйя сигналом. Вія брав кубик, далі другий, третя так урешті й виходило слово.

- Оце й во«ь секрет? - нишкнув Дік Свяд.

- Оце й весь секрет. Дуже просто, як і все в циркових фокусах. Без американця Муніто не був би Мушто. Тим-то мене й дивув, що Самюеля Вернена - якщо не він був хазяїном Дінго,- немав поблизу, а пес однако во впізнав літери.

- Це й «правді дуже дивно,- погодився капітан Халл.- Одмпс бачите - пес бере тільки дві літери, завжди ті самі, а ие складав будь-яке назване слово. Зрештою, той аобака, що дзвонив біля монастирської брами, щоб дістати, недоїдки, призначені для роздачі старцям, або ж той, що чере» день, навпереміну з інший псом, крутив рожен і не хотів робити цю роботу не в свою чергу,- можливо, ці собаки досягли біль-: ших успіхів в галузі розумної діяльності, яка властива; людині. Та хай там як, а перед нами незаперечний факт: з усіх літер абетки Дінго вибрав тільки дві -«С» і «В». Інших вій, здається, не знав. Тож треба зробити висновок: з якихось невідомих нам причин у його «відомості закарбувались тільки оці дві літери.

- Ет, капітане Халл,- мовив юний матрос,- як-, би-то Дінго вмів говорити! Отоді б він пояснив нам, що значать ці дві літери і чому він ненавидить нашого «ока!

- Ще й як ненавидить! - відповів капітан Халл, саме коли Дінго, позіхнувши, показав свої страшні ікла.- Невже ми про це ніколи не дізнаємось?

Розділ VI КИТ НА ОБРІЇ

Зрозуміла річ, міс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд часто вели розмову про дивний випадок з Дінго. Дік Сенд відчував якусь інстинктивну недовіру до Не-гору, хоч поведінка португальця була бездоганна.

На бакові і в кубрику також чимало говорили про Дінго, хоч тут доходили іншого висновку. Дінго визнали вченим псом, котрий умів читати, а може, навіть і писати краще за декого з матросів. І якщо він досі не [4в] заговорив полюдськи, то, мабуть, тільки тому, що мав особливі причини мовчати.

- Якогось чудового дня,- казав стерничий Бостон,- цей пес підійде до тебе чи до мене й спитав: «Куди ми зараз тримаємо курс? Який дме вітер: нордвест чи вестнордвест?»

- Чом би й ні: адже в тварини, які говорять! - озвався інший матрос.- Скажімо, сороки, папуги. Чому б не заговорити й собаці, якби він схотів?

- Безперечно,- відповів боцман Говік.

Ці славні матроси дуже здивувалися б, дізнавшись, шо такі собаки є. У одного датського вченого був собака, який досить чітко вимовляв десь із двадцять слів. Але між здатністю такої тварини говорити і здатністю розуміти зяє неперехідна прірва. Цілком очевидно: той собака, який завдяки особливій побудові своїх голосових зв'язок міг досить чітко вимовляти певні звуки, вкладав не більше глузду в свої слова, ніж, скажімо, папуги або сойки в свої. Для таких тварин слова чи фрази,- хоч хай якою мовою мовлені,- різновид співу або крику, та й годі.

Так чи інакше, а Дінго став знаменитістю на борту «Пілігрима». Однак він цим анітрохи не пишався. Капітан Халл не раз повторював той самий дослід. Розкладав кубики з абеткою перед Дічго, і цей дивовижний собака завжди вибирав тільки дві літери -«С» і «В».

Кілька разів капітан Халл робив цей дослід на очах у кузена Бенедікта, однак того це анітрохи не за цікавило.

- Не треба думати,- якось сказав кузен Бенедікт,- що з усіх тварин тільки собаки бувають такі розумні. Деякі інші тварини також виявляють певні ознаки розуму, хоч насправді вони підкоряються інетннкту. Приміром, пацюки, що покидають корабель, який мав затонути; бобри, що, передбачаючи повінь, надбудовують свої греблі; коні - згадаймо коней Нікомеда, Скандврбега та Отвєна(37): вони сконали з горя по смерті своїх господарів; віслюки, що мають чудову пам'ять, та інші тварини, що роблять велику честь усьому своєму поріддю. Деяких птахів удавалося так

ю Ціхонед - цар, який жив у І ет. де в. є. у Віфакі; Снавдврбег (XV ет.) - легешдарвіг албанський воєноначальник; 0 п п і в и (II ст. до в. в.) - грецький поет. [47] чудове надресирувати, що вони без помилок писали слова щДд диктовку свого вчителя. Відомі випадки, коїш кахаку могли жорахувати присутніх у залі з такою точністю, якій міг би позаздрити обчислювач а астрономічної обсерваторії. У одного кардинала був папуга, який читав йому, не помиляючись на жодному слові, кілька молитов підряд, за що птахові платили сто золотих екю на рік. А хіба врешті я, як ентомолог, не можу пишатися, засвідчуючи високий розум в діях найдрібніших комах*, на підтвердження вислову: «Іп пгіпітія тахітив Беив»(38)? Магістратам великих міст слід би повчитися у мурахів зразкового порядку в їхніх колоніях. Павуки-сріблянки будують підводні дзвони, не знаючи законів фізики. Блохи возять екіпажі, мов справжні рисаки, виконують-військові вправи не гірше за карабінерів, стріляють із гармат краще за артилеристів, що покінчали Уест-Пойнт(39). Ні, Дінго не заслуговує таких похвал, а якщо він уже розуміється на абетці, то це, певно, тільки тому, що належить до невідомого науці виду собак, який водиться в Новій Зеландії - я назвав би цей вид «сапів аірпаЬеіісив»(40).

Проте балачки заздрісного ентомолога не зменшували пошани до Дінго; на бакові про нього говорили як про справжню дивовижу.

Що ж до Негору - хтозна, що він думав про Дінго. Може, він не поділяв загального захвату. А може, навпаки, вважав собаку надто розумним. Але Дінго завжди виявляв ворожість до кока, і, безперечно, той давно б уже помстився йому, коли б Дінго з одного боку не вмів постояти за себе, а з другого - не був улюбленцем усієї команди.

Тепер Негору більше, ніж будь-коли, уникав з'являтися на очі Дінго. Однак Дік Сенд помітив, що після випадку з літерами обопільна неприязнь людини й собаки зросла.

10 лютого супротивний норд-ост, що чергувався з довгими й гнітючими штилями, під час яких «Пілігрим» застигав на місці, майже ущух. капітан Халл уже сподівався, що повітряні течії врешті змінять свій напрямок і шхуна-бриг піде під усіма вітрилами. Від їхнього відплиття з Оклендського порту війнуло всього

(38) «В найменшому - найбільше божественного» (лаг.).(39) Військова школа в штаті Нью-Йорк. (Прим, автора.)(40) «Собака освічений» (лат. [ 48]дев'ятнадцять днів. Затримка була невелика, й «Пілігрим» з його потужними вітрилами при суяутиому вітрі легко надолужив би втрачений час. Однак годилося зачекати кілька день, доки б установився стійкий західний бриз.

Тихий океан у цих широтах і далі був пустельний. Жоден корабель не з'являвся на обрії. Здавалося, мореплавці назавжди покинули ці морські простори. Китобої південних морів іще не поверталися назад через тропік. Отож «Пілігрим», якого обставини змусили залишити місця промислу ще до кінця сезону, не міг сподіватися на зустріч із судном, що йшло б тим самим курсом.

Що ж до трансокеанських пакетботів, які робили рейси між Австралією та американським континентом, то вони ніколи не заходили в такі високі широти.

Однак, хоча море й пустельне, воно саме тому привертав до себе особливу увагу. Дарма що його поверхня видається одноманітною неуважному зорові - вона безмежно розмаїта для того, хто вмів дивитись. Найменша мінливість водяного обширу чарує уяву тих, що відчувають поезію моря. Онде гойдається на хвилях пучок морської трави, там морська водорость - сарга-сова гілка - лежить на воді хвилястим візерунком, а там пливе шматок дошки, розкриваючи широке поле для здогадів. Чого тут тільки немає! Перед цим безкраїм обширом багата уява не знає спину. .

Кожна з цих часточок води, які то підносяться парою до хмар, то спадають з неба дощем, може, приховує в собі таємницю якоїсь катастрофи! І слід позаздрити тим, хто своїм допитливим розумом уміє розкривати таємниці океану, хто вміє заглядати глибоко під його хвилясту поверхню!

На морі скрізь вирує життя: і під водою, і над водою. Пасажири «Пілігрима» спостерігали, як завзято полюють на дрібних рибок зграї перелітних птахів, Що відлетіли перед настанням зими з приантарктич-них областей. Не раз Дік Сенд - тут, як і в усьому, гідний учень Джеймса Уелдона - доводив своє вміння чудово стріляти і з рушниці, і з револьвера, збивши кілька таких швидкокрилих літунів.

Над водою ширяли буревісники - білі, з коричневою смугою на крилах. А високо в небі, поважно змахуючи своїми десятифутовими крилами, літали вели- [49]чезні альбатроси. Вряди годи вони сідали на хвилі й нишпорили дзьобами в воді, шукаючи иоживи.

Часом пропливали пінгвіни, що так важко й незграбно пересуваються по землі. Проте, як сказав капітан Халл, у воді ці птахи, послуговуючись, своїми недорозвиненими крильцями, наче плавцями, можуть позмагатися з найпрудкішими рибами, і часто бувалі моряки плутають їх з боштами(41).

Усі ці розмаїті картини постають як захопливе видовище, і тільки людині, геть байдужій до природи, здадуться одноманітними.

Того дня місіс Уелдон прогулювалась по кормі «Пілігрима». Аж тут її увагу привернуло незвичайне явище. Вода раптом почервоніла. Скільки сягало око, вона ніби забарвилась кров'ю.

Дік Сенд грався неподалік з малим Джеком.

- Подивись, Діку,- мовила місіс Уелдон до юнака,- на дивний колір води. Може, це яка морська трава?

- Ні, місіс Уелдон,- відповів Дік Сенд,- цього відтінку надають воді крихітні рачки, яких тут сила силекна. Ними харчуються великі морські ссавці. Рибалки прозвали оцю воду з рачками - і то не безпідставно - « китовою юшкою ».

- Рачки? - повторила місіс Уелдви.- Таж вони такі крихітні, що їх можна назвати морськими комахами. Кузен Бенедікт, мабуть, буде вельми радий збагатити ними свою колекцію.

І, повернувшись до каюти «гомолога, вона покликала:

- Кузене Бенедікт!

Кузен Бенедікт вийшов на палубу майже водночас із капітаном Халлом.

- Кузене Бенедікт,- мовила місіс Уелдон,- погляньте лишень на цю велетенську червонясту пляму, що сягає аж до обрію.

- А а! - вигукнув капітан Халл.- Таж це «ситова юшка». Ось і маєте, пане Бенедікт, гарну нагоду вивчити досить цікавий вид рачків!

- Пхе! - зневажливо кинув ентомолог.

- Чому? - вигукнув капітан.- Та ви просто не маєте права виявляти таку байдужість? Ці рачки - коли я не помиляюсь - представляють один із шести класів членистоногих і як такі...

(41) Бо кіт-порода раби (родиаа макрнелей). [50]

- Пхе! - знов одказав кузен Бенедікт.

- Отакої! Ваша байдужість... Аж не віриться, щоб ентомолог...

- Еге ж. ентомолог - тільки який? Я комахозна чець; прошу цього не забувати!

- Отже ці рачки вас мало цікавлять. Однак ви заговорили б зовсім інакше, якби у вас був шлунок кита. Для кита пе справжній бенкет! Знаєте, місіс Уелдон, коли ми, китобої, натрапляємо в сезон на отаку зграю рачків, то мерщій готуємо гарпуни і шлюпки. Немає сумніву - здобич десь неподалік.

- Невже такий здоровенний кит може наїстись такими крихітними рачками? - спитав Джек.

- Може, мій хлопчику,- відповів капітан Халл.- Хіба з дрібних манних круп, борошна найдрібнішого помолу чи то крохмалю не готують поживних страв? Так буває і в природі. Коли кит натрапляє на отаку червону воду, то вважайте, юшка його готова і йому залишається тільки розтуляти рота. Сила силенна рачків потрапляє туди. Потім кит закриває рота, й ротова порожнина перегороджується пластинками - так званим китовим вусом,- що густо ростуть у кита на піднебінні. Крізь ці пластинки, як через риболовні сіті, про ціджується тільки вода. А міріади рачків опиняються у величезному шлунку кита - як суп у твоєму животику.

- Бачиш, Джеку,- зауважив Дік Сенд,- кит не марнує часу на те, щоб очищати кожного рачка, як ото ти чистиш креветок.

- Слід додати,- мовив капітан Халл,- що, коли велетень кит отак ласує, до нього дуже легко наблизитись. Це найсприятливіший момент, щоб його загарпунити.

Тут, ніби на підтвердження слів капітана Халла, пролунав голос вахтенного матроса:

- Спереду по бакборту(42) кит! капітан Халл випростався.

- Кит! - вигукнув він.

І вмить перейнявшись мисливським запалом, побіг на ніс «Пілігрима».

(42) Бакборт - лівий борт судна за його ходом. [51]

Місіс Уелдон, Джек, Дік Сенд, а з ними й кузен Венедікт пішли за капітаном.

Справді, милі за чотири під вітром море ніби кипіло - там, у червонястих од рачків водах, борсався величезний кит. Досвідчені китобої не могли помилитися.

Однак відстань була ще надто велика, щоб визначити вид кита. А види тут досить розмаїті.

Може, це один із справжніх китів, на яких переважно полюють китобої північних морів. У них немає спинного плавця, і здебільшого вони бувають шістдесят футів завдовжки, а деякі сягають до вісімдесяти. Під шкурою в них товстий шар жиру. З одного такого велета-кита беруть близько ста бочок жиру.

А може, це горбач - представник своєрідних, так би мовити, «плавцекрилих»,- така назва завоювала б неабияку пошану в ентомологів. У цих китів великі білі грудні плавці сягають половини довжини тіла й схожі на крила - чим не летючий кит!

А найімовірніше, це великий смугач. У нього теж в грудні плавці, а завдовжки він такий, як звичайний кит.

Капітан Халл та команда не відводили очей від кита.

Якщо годинникар, побачивши годинника, відчував непереборну спокусу завести його, то чи може китобій, дивлячись на кита в морі, не перейнятись владним бажанням його загарпунити? Кажуть, що мисливці, які полюють на великого звіра, захоплені свосю справою більше, аніж ті, які полюють на дрібну дичину. Тож коли мисливський запал тим більший, чим більший звір, то що вже казати про мисливців на слонів та про китобоїв? А в матросів «Пілігрима» цей запал посилювався ще й розчаруванням і невдоволенням: адже вони поверталися з напівпорожнім трюмом!

Капітан Халл пильно вдивлявся в далину, намагаючись визначити породу кита. На такій відстані того було ще погано видно. Однак досвідченим оком китобій уже вгледів деякі ознаки. Увагу капітана Халла привертали фонтани води, точніше, суміш води й пари, що вихоплювалися з ніздрів кита. З цього й можна було визначити, до якої породи він належить.

- Це не справжній кит! - вигукнув капітан.- У справжнього фонтани були б вищі й тонші. І, гадаю, не горбач, бо в того вони вилітають із шумом, [52] подібним до гуркоту далекої канонади. А в цього шум зовсім інший. Що ти скажеш, Діку? - спитав він, повертаючись до молодого матроса.

- Як на мене, капітане,- відповів Дік Сенд,- перед нами смугач. Погляньте, з якою силою вихоплюються в повітря фонтани. І чи. не здається вам, що в них більше води, ніж пари? Якщо не помиляюся, це головна ознака смугача.

- Так воно й в, Діку,- підтвердив капітан Халл.

- Як гарно! - вигукнув малий Джек.

- Еге ж, мій хлопчику! Подумати тільки - ця велетенська тварина обідав собі й гадки не мав, що за нею стежать китобої

- Я б сказав - це досить великий смугач,- зауважив Дік Сенд.

- Безперечно,- відповів капітан Халл, переймаючись чимдалі більшим мисливським запалом.- Він - щонайменше сімдесят футів завдовжки!

- Оце сила! - докинув боцман.- Півдюжини отаких китів вистачило б, щоб заповнити бочками з жиром трюм «Пілігрима».

- Еге ж, півдюжини було б досить! - сказав капітан Халл і виліз на бушприт, щоб краще роздивитися кита.

- А цього одного вистачило б,- вів далі боцман,- щоб ми заповнили жиром не менше половини наших двохсот порожніх бочок.

- Воно-то правда,- зауважив Дік Сенд,- однак полювати на цих велетенських смугачів - не зовсім безпечно.

- Навіть дуже небезпечно! - підтвердив капітан Халл.- У цих китоподібних страшний хвіст; до них треба підходити обережно! Найміцніша шлюпка не витримав удару такого хвоста. Проте варто ризикнути!

- Атож! - озвався один із матросів.- Добрячий смугач - то гарна здобич!

- І вигідна! - докинув інший.

- Шкода пройти мимо, не привітавшися з ним! - мовив ще один.

Хоробрі моряки запалювалися чимдалі дужче, дивлячись на кита. Як їх послухати, до ста бочок жиру - рукою подати. Залишається тільки підігнати «Пілігрим» ближче й довантажити бочками трюм! [53]

Деякі матроси вилізли на реї бізань-щогли і стежили за китом, збуджено перегукуючись. Капітан Халл мовчав, замислено гризучи нігті.

— Мамо! Мамо! — вигукнув раптом малий Джек.— Я б дуже хотів подивитися ближче, який із себе кит!

— Ти хочеш подивитися ближче на цього кита, мій хлопчику? Що ж, це можна, чи не так, друзі? — відказав капітан Халл, врешті піддавшися непереборному бажанню.— Щоправда, вам бракує людей... Та спробуємо впоратись самі...

— Упораємось! — вигукнули матроса.

— Мені не раз доводилося бути гарпунером,— додав капітан Халл.— Подивимось, чи я ще годен метати гарпуна.

— Ура! Ура! Ура! — відповіли матроси.

Розділ VII ПРИГОТУВАННЯ

Зрозуміло, чому поява цього кита так схвилювала команду «Пілігрима». Смугач і справді здавався велетенським. Уполювати його і в такий спосіб довантажити трюм — неабияка принада! Чи ж могли китобої знехтувати таку нагоду?

Однак місіс Уелдон спитала капітана Халла, чи не наразяться він і його команда на небезпеку, напавши на кита з такими малими силами.

— Аж ніяк, місіс Уелдон,— відповів капітан Халл.— Мені, не раз доводилося полювати на китів з однією шлюпкою, і я завжди мав здобич. Повторюю, ніяка небезпека не загрожує нам, отже і вам.

Заспокоївшись, місіс Уелдон більше ні про що не питала і одійшла вбік.

Капітан Халл, не марнуючи часу, віддав необхідні розпорядження. З досвіду він знав, що полювання буде нелегке, тож вирішив підготуватися якомога краще, вживши всіх застережних заходів.

А нелегке воно мало бути ще й тому, що невеличкій команді шхуни-брига довелось би полювати тільки з одного човна. Всього ж на «Пілігримі», крім звичайної шлюпки, що стояла між грот-щоглою й бізань-щоглою, були ще три китобійні, підвішені одна з лівого, [54] одна з правого борту, та одна зовсім скраю на кормі. Звичайно, полюючи на кита, на воду спускали й ці три шлюпки. Але то бувало, як уже відомо читачеві, в китобійний сезон, коли матросам «Пілігрима» допомагали люди, навербовані в портах Нової Зеландії.

Тепер же з «Пілігрима» могли вийти тільки п'ятеро матросів, тобто саме стільки, щоб упоратись з однією китобійною шлюпкою. Про те, щоб скористатися з послуг Тома та його товаришів, не могло бути й мови. Керування китобійною шлюпкою вимагає неабиякого досвіду. Досить одного хибного повороту стерна або недоладного змаху весла гад час нападу, щоб згубити шлюпку.

Але капітан Халл не хотів кидати свого судна, не залишивши замість себе бодай одного досвідченого моряка. Всяке може статися.

І він, добираючи найдужчих моряків на шлюпку, змушений був хоч-не-хоч полишати «Пілігрим» на Діка Секда.

— Діку,— мовив каштан,— залишаю тебе замість себе на кораблі на час полювання, яке, сподіваюсь, не забере багато часу.

— Слухаюсь, каштане! — відповів молодий моряк.— Я робитиму все, що треба.

Дік Сенд сам би хотів узяти участь у полюванні, про яке мріяв оддавна, проте розумів, що з одного боку на шлюпці потрібен досвідченіший моряк, ніж він, а з іншого — що тільки він може заступити капітана Халла. Тим-то й скорився наказові.

Отже в китобійну шлюпку сіла вся команда «Пілігрима» — четверо матросів і боцман Говік. Матроси мали сісти за весла, а Говік ставав за кормове весло, що правило за стерно на такій шлюпці. Звичайним стерном неможливо маневрувати так швидко, як кормовим веслом, а надто коли бокові весла зламаються. Тоді тільки, вправно орудуючи кормовим веслом, можна вивести шлюпку з-під ударів хвоста морського чудовиська.

А що ж робитиме капітан Халл? Він стане на місце гарпунера, а це — як він частенько казав — йому не первина. Саме він метне гарпуна й буде стежити, як розмотуватиметься довга линва, а потім доб'є кита списом, коли той спливе на поверхню.

Деякі китобої послуговуються вогнепальною зброєю. На борту судна або на носі шлюпки встановлюється [55] особлива маленька гармата, що стріляв або гарпуном на линві, або розривними снарядами, які тяжко ранять тварину.

Але на «Пілігримі» такої гармати не було. До того ж, вона коштує дорого, і нею важко користуватися; моряки, які не дуже полюбляють усякі такі новинки, воліють мати простіші знаряддя, якими вправно послуговуються,- гарпун і спис.

Отож і капітан Халл вирішив вийти на смугача з холодною зброєю.

Зрештою, погода для полювання була сприятлива. Стояв штиль, що мало полегшувати маневри шлюпки. Вітер був зовсім слабкий, і «Пілігрим» не віднесе далеко вбік.

Шлюпку з штирборту спустили на воду, й четверо матросів сіли в неї.

Говік скинув їм два гарпуни, схожі на великі дротики, і два довгі списи з гострими наконечниками. До цієї мисливської зброї він додав п'ять бухт(43) гнучкої й міцної линви, або «мотуза», як кажуть китобої, по шістсот футів у кожній бухті. А її потрібно не менше, бо кит занурюється глибоко в воду, тягнучи за собою линву, і моряки сточують між собою бухти по черзі. Часто замало навіть п'яти бухт: так глибоко запливав кит.

Усе це розмаїте мисливське знаряддя склали на носі шлюпки, і Говік з матросами чекали тільки наказу відпливати. На носі залишалось іще одне місце - для капітана Халла.

«Пілігрим» поставили в дрейф. Для цього реї повернули так, щоб різні вітрила штовхали шхуну-бриг у протилежних напрямках і, протидіючи самі собі, утримували судно майже непорушно.

Перш ніж сісти в шлюпку, капітан Халл іще раз окинув поглядом своє судно. Все було гаразд: снасті гарно натягнені, вітрила наставлені, як годиться. Він залишав Діка Сенда самого на шхуні-бригу, отже потурбувався зробити все так, щоб тому не довелося без крайньої потреби переставляти вітрила.

На прощання капітан Халл дав юнакові останні настанови.

(43) В у хт а - канат, укладений кругами або вісімками поруч і один над одним - у формі циліндра. [56]

- Діку, прошу тебе, добре пильнуй! Якщо навіть усупереч усьому виникне необхідність рушити з місця й піти за нами - коли ми запливемо далеко, переслідуючи смугача,- Том і його товариші завжди допоможуть тобі впоратися з вітрилами. Ти їм тільки поясни до пуття, що та як робити, і, я певен, вони зроблять усе якнайкраще.

- Атож, капітане,- озвався старий Том,- містер Дік може цілком покластися на нас.

- Наказуйте, містере Дік! - вигукнув Бет.- А ми вже зуміємо стати вам у пригоді!

- За що тут тягти? - спитав Геркулес, закасуючи рукави куртки.

- Поки що ні за що,- відповів усміхаючись Дік Сенд.

- Завжди до ваших послуг! - мовив велет.

- Погода гарна, Діку,- вів далі капітан Халл.- Вітру майже немає. Однак, хоч хай там що, не спускай шлюпки на воду і не покидай корабля!

- Зрозуміло, капітане!

- Коли треба буде, щоб «Пілігрим» підійшов до нас, я тобі дам знати, піднявши жердину з вимпелом.

- Вудьте спокійні, капітане,- відказав Дік Сенд,- я не випускатиму з ока вашої шлюпки.

- От і гаразд, мій хлопчику. Будь розважливий і хоробрий. Ти ж бо тепер помічник капітана! Тож будь гідний свого звання. Ще ніхто не діставав його в твоєму віці.

Дік Сенд не відповів, а тільки всміхнувся й почервонів. Капітан Халл зрозумів цю усмішку і цей рум'янець.

«Славний хлопчина! - подумав він.- Скромність і рішуча вдача - оце і є Дік Сенд!»

Однак з останніх розпоряджень капітана Халла, який відпливав буцімто на зовсім безпечну справу всього на кілька годин, було видно: він неохоче покидає «Пілігрим». Та непереборний мисливський інстинкт, а надто владне бажання довантажити трюм, щоб якомога краще виконати свої зобов'язання перед Джеймсом Уелдоном,- все це спонукало Його до ризику. Зрештою, й тихе море мало сприяти їм у полюванні. Тож ані його команда, ані він сам не могли встояти перед такою спокусою. Китобійний сезон було б урешті закінчено, і ця думка брала гору над усіма іншими міркуваннями капітана Халла [57]Він рішуче попрямував до мотузяної драбинки, щоб спуститися в шлюпку.

- Щасти вам! - побажала місіс Уелдон.

- Дякую», місіс Уелдон!

- Прошу вас, не бийте дуже боляче цього бідного кита! - вигукнув малий Джек.

- Не буду, мій хлопчику! - відповів капітан Халл.

- Беріть його обережно!

- Еге ж... ми його братимемо в рукавичках!

- Часом на спині у них велетенських ссавців знаходять вельми цікавих комах,- зауважив кузен Бе-недікт.

- Ну що ж, містере Бенедікт,- сміючись, відповів капітан Халл,- коли ми пришвартуємо смугача до борту «Пілігрима», ви матимете змогу влаштувати на його спині грандіозні «комахолови».

І, повернувшись до Тома, додав:

- Сподіваюсь, Томе, що ви і ваші товариші допоможете нам розітнути кита, коли ми припнемо його до корми... а за цим затримки не буде!

- До ваших послуг, містере капітан! - відповів старий негр.

- От і добре! - мовив капітан Халл.- Діку, ці славні люди допоможуть тобі наготувати бочки. Поки ми полюватимемо, нехай вони повикочують їх на палубу. Коли ми повернемось, робота піде швидко.

- Буде зроблено, капітане!

Необізнаним людям треба пояснити, що вбитого смугача мали прибуксирувати до «Пілігрима» й міцно пришвартувати до штирборту. Потім матроси, взувши чоботи із шипами на підошвах, мали вибратися на спину кита й розрізати шар жиру, що вкривав його, на паралельні смуги від голови до хвоста. Тоді порізати смуги на шматки по півтора фута завдовжки, а шматки покраяти на ще дрібніші шматочки і, поскладавши в бочки, опустити в трюм.

Звичайно, закінчивши полювання, китобійне судно відразу якнайкоротшим шляхом прямує до землі, щоб там докінчити обробку туш. Команда висідав на берег і приступав до перетоплювання жиру. З жиру добувають його найцінніший складник - ворвань.

Однак за обставин, які склалися, капітан Халл не мав наміру повертатися назад і виконати на березі що роботу. Він розраховував перетопити додатково здобутий [58] жир аж у Вальпараїсо. Зрештою, от-от мали повіяти західні вітри, і капітан «Пілігрима» сподівався дістатися до американського берега за три тижні, а за цей час здобич не могла б зіпсуватися.

Пора було відчалювати. Перш ніж лягти в дрейф, ''Пілігрим'' устиг трохи наблизитись до місця, звідки смугач давав про себе знати фонтанами пари та води. Кит усе плавав посеред широченного червоного поля, раз у раз розтуляючи велетенського рота й втягуючи міріади рачків. На думку досвідчених китобоїв, що стежили за ним, він і не думав тікати. Безперечно, то був саме той кит, що його китобої прозвали «бойовим».

Kапітан Халл переліз через борт і мотузяною драбинкою спустився на ніс шлюпки.

Місіє Уелдон, Джек, кузен Бенедікт, Том і його товариші ще раз побажали їм удачі.

Навіть Дінго, зіп'явшись на задні лапи й вихилившись за борт, ніби прощався з командою.

Потім усі перейшли на ніс, щоб не пропустити жодної подробиці небезпечного полювання.

Шлюпка відчалила й, гнана вперед чотирма веснами в дужих руках, стала швидко віддалятись од «Пілігрима».

- Пильнуй, Діку, добре пильнуй! - востаннє гукнув до юнака капітан.

- Можете покластися на мене, капітане.

- Стеж одним оком за «Пілігримом», а другим - за шлюпкою! Не забувай про це!

- Буде, як кажете, капітане!

Легка шлюпка вже відпливла на кількасот футів од шхуни-брига. капітан Халл стояв на носі й далі давав свої настанови. Однак годі було розібрати слова, і зміст угадувався хіба що з виразних жестів.

Саме тут Дінго, що й досі стояв, спершися лапами на борт, жалібно завив. Марновірні люди напевно мали б це за лихий мак.

Від цього виття здригнулася навіть хоробра місіс Уелдон.

- Дінго, Дінго! Ай-ай-ай! - мовила вона.- І оце та так підбадьорюєш своїх друзів? Ану-бо гавкни гарно, як ти вмієш: дзвінко, радісно!

Але собака більше не надавав голосу; віл звільна підійшов до місіс Уелдон і лизнув їй руку.

- Він не махав хвостом! - пошепки мовив Том.- Лихий знак! Лихий знак! [59]

І майже тієї самої миті Дінго наїжився й люто загарчав. Місіс Уелдон озирнулася. З камбузу вийшов Негору і мопрямував на ніс, мабуть, щоб подивитися на полювання.

Дінго метнувся назустріч кокові. Собака аж нестямився від люті.

Негору схопив із палуби вимбовку й став в оборону.

Дінго намірився схопити його за горлянку.

— Назад, Дінго, назад! — закричав Дік Сенд, залишивши на мить свій спостережний пост і кинувшись на бак. Місіс Уелдон теж силкувалась спинити собаку

Дінго неохоче послухався й з глухим гарчанням повернувся до юнака.

Негору не мовив і слова, тільки на якусь мить зблід. Відтак, кинувши вимбовку, подався до своєї каюти.

— Геркулесе,— мовив Дік Сенд. - Доручаю вам пильно стежити за цим чоловіком!

— Стежитиму якнайпильніше! — відповів Геркулес, стискаючи, мовби на підтвердження, двоє здоровенних кулачисьок.

Місіс Уелдон і Дік Сенд знов перевели погляди на шлюпку, що швидко віддалялася.

Тепер вона видніла маленькою цяткою серед морського обширу.

Розділ VIII СМУГАЧ

Досвідчений китобій, капіта Халл ніколи не покладався на щасливий випадок. Полювання на смугача - важка справа. Тут не слід легковажити жодною пересторогою. І капітан Халл не легковажив.

Насамперед він наказав стерновому підходити до кита проти вітру, щоб не виказати шумом свого наближення.

Тож Говік скеровував шлюпку по видовженій кривій, щоб у такий спосіб обійти червонясте поле, посеред якого плавав смугач, і опинитися з протилежного боку.

Боцман Говік, старий бувалий моряк, відзначався неабиякою витримкою. Капітан Халл у всьому довіряв

"Вимбовка - важіль у коловороті. [ 60]йому і міг цілком покластися на нього у найвідповіг дальнішу мить.

- Увага, ГовікуІ - мовив капітан Халл.- Спробуймо заскочити смугача зненацька^ Постарайтеся тихенько підійти до нього на відстань, звідки його ножна дістати гарпуном.

- Ясно, капітане,- відповів боцман.- Я йтиму краєм червонястого поля так, щоб вітер увесь час віяв у наш бік.

- От і гаразд! - сказав капітан Халл. І докинув, звертаючись до матросів: - Тепер веслуйте якнайтихі-ше, хлопці.

Весла, позолочені сонячними блищиками, тихо опускались у воду.

Шлюпка, вміло керована боцманОму підійшла до поля червоних рачків. Весла штирбррту «ще занурювались в зелену й прозору воду, а по тих, що з бакборту, вже стікала краплями червона, схожа на кров, рідина.

- Вино і вода! - зауважив один матрос.

- Так,- відповів капітан Халл.- Але вода така, що її не можна пити, а вино - і в рот не візьмеш. А тепер тихо, хлопці, і наляжмо на весла!

Керована боцманом шлюпка безшумно ковзала по поверхні цих ніби аж масних вод, як по шарові жиру.

Смугач не ворушився й, здавалось, не помічав шлюпки, що обходила його.

Йдучи по цьому колу за наказом капітана Халла, шлюпка віддалялася від «Пілігрима», який здавався чимраз меншим у далечині.

Всі предмети в морі, коли від них одпливаєш, дуже зменшуються - так, мовби дивишся на них з протилежного кінця підзорної труби. Цей обман зору пояснюється, певно, тим, що серед морських просторів нема з чим порівняти предмет, ,який віддаляється. Ота.к було із «Пілігримом», котрий меншав на очах і, здавалося, стояв набагато далі, ніж насправді.

Через півгодини після того, як капітан Халл з командою залишили судно, вони обпливли смугача, вийшовши на нього проти вітру; тварина була тепер на півдорозі між шлюпкою й «Пілігримом».

Настав час наблизитись до кита, і це слід було зробити якомога тихіше. Може, вдасться підійти до нього майже впритул, не привернувши уваги, й загарпунити його.

- Тихіше, хлопці! - наказав капітан Халл. [61]

- Межі вдасться,- озвався Говік,- що наша рибинка щось почула! Вона вже не сопе так гучно, як досі

- Тихіше! Тихіше! - повторив капітан Халл. Через п'ять хвилин шлюпка перебувала ва кабельтов од смугача.

Стоячи на кормі, боцман спрямовував човна до лівого боку кита, водночас стараючись триматися на певній відстані від його страшного хвоста, одного удару якого було б досить, аби розтрощити надрузки їхню шлюпку.

А на носі стояв капітан Халл в гарпуном у руці, яким він мав завдати першого удару. З усієї його постави було видно: гарпун неодмінно влучить у товстелезну спину, що горбом виступала в води.

Поряд з капітаном у цебрі лежала перша з п'яти бухт линви, міцно прив'язаної до гарпуна. До цієї линви можна буде по черзі доточити інші чотири, якщо кит пірнатиме иа велику глибину.

- Приготуватись! - стиха скомандував капітан Халл.

- Єсть! - відповів ІЧипк, міцніте стискаючи весло в своїх широких руках.

- Шдходь! Підходь!

Боцман став виконувати команду, і шлюпка порівнялася з китом, ідучи повз нього на відстані якихось десяти футів.

Смугач уже не рухався й, здавалось, заснув. Кити, що їх заскакують отак зненацька під час сну,- дуже легка здобич. Часто їх удається забити першим удгром.

«Дивно, що він не ворушиться! - подумав капітан Халл.- Не може бути, щоб цей мамула спав, і все ж.„ Тут щось не те!»

Те саме подумав і боцман, намагаючись роздивитися другий бік тварини, хоч і намарне.

Однак розмірковувати було ніколи - настав час діяти.

Тримаючи гарпун посередині держака в піднятій руці, капітан Халл кілька разів змахнув ним туди й назад, щоб краще прицілитись смугачеві в бік. Відтак із силою метнув гарпун.

- - Назад, назад! - тут же крикнув він.

Матроси, налігши на весла, рвонули шлюпку назад, щоб вчасно уникнути удару емугачевого хвоста. [ 62]

Раптом пролунав вжгук боцмана, й усі «розуміли, чому кит лежав на воді так довго і нелорувхио.

- Китеня ! - гукнув боцман.

Поранена гарпуном самиця перекинулась набік, і моряки побачили китеня, яке вона саме годувала.

Капітан Халл знав: якщо поблизу китеня - полювати ще небезпечніше. Мати, напевно, люто захищатиметься, рятуючи себе й своє «маля», якщо так можна назвати тварину футів двадцять завдовжки. Проте, всупереч побоюванням, смугачиха не напала відразу на шлюпку й не довелося чимскоріше рубати линву, прив'язану до гарпуна, та рятуватися втечею. Як це теж часто бував, вона спершу пірнула, потім велетенським стрибком вихопилася з води й неймовірно швидко попливла геть. Китеня не відставало від матері.

Але перш ніж вона пірнула, капітан Халл і боцман встигли П роздивитися, а отже, й оцінити, чого вона варта.

Це була велетенська тварина - щонайменше вісімдесят футів од голови до хвоста. Й жовтаво-брунатна шкура була поцяткована численнями темио-коричневи-мя плямами.

Було б справді жаль після щасливого початку відмовитись од тахої багатої вдовичі.

І почалася погоня - точніше, катання на буксирі. Шлюпка в піднятими веслами стрілою мчала по хвилях.

Говік холоднокровно правував кормовим веслом, утримуючи шляшку попри всі К жахливі ривки та повороти.

А капітан Халл, не зводячи очей іа здобичі, повторював:

- Увага, Говіку, увага!

Але боцман і так ані на мить не послабляв пильності.

Шлюпка значно відставала від кита, і лижва розмотувалася з такою швидкістю, що виникало побоювання, коли б вона не спалахнула від тертя об борт. Тож капітан Халл весь час вмочував линву, наливаючи води в цебро з бухто».

Однак смугачиха яіби не збиралась ані спинятись, ані стишувати гону. До першої линви доточили другу, й вона розмоталась тях само швидко. Через п'ять хвилин довелося в'язати третю, і вона теж хутао помчала шд воду. [63]

Смугачиха не спинялася. Мабуть, гарпун не зачепив жодного важливого для життя органу. Ось вона пірнула під воду, і з чимдалі крутішого нахилу линви було видно, що тварина, замість вертатись на поверхню, забирається чимраз глибше.

- Хай йому біс! - гукнув капітан Халл.- Ця бестія зжере усі наші п'ять бухт.

- І відтарабанить нас бозна-куди від «Пілігрима» ! - докинув боцман Говік.

- Однак їй колись та доведеться виплисти на поверхню, щоб дихнути,- мовив капітан Халл.- Кит - не риба; повітря йому потрібно, як і людині

- Вона затамувала подих, щоб швидше плисти! - зауважив, сміючись, один із матросів.

І справді, линва розмотувалася дуже швидко.

До третьої бухти невдовзі довелося доточити четверту, і це вже занепокоїло матросів, кожен з яких подум-ки прикидав, скільки саме припаде йому від улову.

- От бісова тварюка! - бурмотів капітан Халл. Нарешті дійшла черга й до п'ятої бухти. Вона теж швидко розмоталася до половини. Аж тут линва ніби послабла.

- Чудово! - вигукнув капітан Халл.- Линва слабне: смугачиха стомилася!

Вони перебували миль за п'ять од «Пілігрима».

капітан Халл, піднявши жердину з вимпелом на кінці, подав Дікові Сенду знак підійти ближче.

Він тут же побачив, як Дік Сенд за допомогою Тома та товаришів почали брасопити(45) реї, щоб наповнити вітром вітрила(46).

Однак вітер був слабкий і нестійкий. Він повівав короткими подувами. Напевне, «Пілігримові» буде важко, якщо взагалі можливо підійти до шлюпки.

Тим часом, як і передбачав капітан Халл, смугачиха спливла на поверхню подихати. Гарпун стирчав у неї в боці. Вона майже непорушно лежала на воді, мабуть, дожидаючи китеняти, яке відстало під час цього несамовитого гону.

капітан Халл наказав налягти на весла, і незабаром вони знов підпливли до смугачихи.

(45) Брасопити - повертати реї з допомогою прилаштованих до них снастей (брасів).

"Наповнити вітром - наставити вітрила під вітер, щоб збільшити жвидкість судна. [64]

Два матроси за наказом капітана склали весла й озброїлись довгими списами, якими добивають пораненого кита. Узяв списа й капітан.

Говік сторожко правував шлюпкою, не відводячи очей від смугачихи.

- Увага! - крикнув капітан Халл.- Бийте влучно, хлопці, не схибте! Ви готові, Говіку?

- Готовий, капітане,- відповів боцман,- однак мене турбує одна річ. Дивно, що після таких несамовитих перегонів ця тварюка виляглась на воді й не ворушиться.

- Мені це теж здається підозрілим, Говіку.

- Треба діяти обережніше.

- Так, обережніше. Але ми мусимо взяти її будь-що!

капітан Халл розходився чимдалі дужче.

Шлюпка ще ближче підійшла до смугачихи, яка повільно крутилася на місці. Китеняти не було видно, і, можливо, вона шукала його.

Раптом смугачиха змахнула хвостом і відпливла футів на двадцять.

Невже вона знов тікатиме і знову доведеться її наздоганяти?

- Бережись! - закричав капітан Халл.- Зараз вона візьме розгін і кинеться на нас. Бери вбік, Говіку, вбік!

Смугачиха й справді повернулася головою до шлюпки. Потім, ударивши по воді своїми велетенськими плавцями, кинулась уперед.

Боцман Говік, який точно визначив напрямок нападу, рвонув шлюпку вбік, і смугачиха проскочила мимо, не зачепивши її.

Капітан Халл і два матроси встигли вдарити тварину списами, намагаючись влучити в якийсь важливий для життя орган.

Смугачиха спинилася й, пустивши високо вгору два струмені забарвленої кров'ю води, знов кинулась на шлюпку. Величезна тварина посувалася стрибками й здавалася ще-'етрахітливішою.

Треба було мати неабияку мужність, щоб не розгубитися, побачивши такого велета.

Говік і цього разу зумів уникнути удару, відвівши шлюпку вбік.

Коли смугачиха мчала мимо, їй знов завдали три глибокі рани списами. Пливучи, тварина так сильно [65] била по воді своїм страшним хвостом, що піднялася велетенська хвиля, неначе зненацька схопився шторм. Шлюпка мало не перекинулася й, зачерпнувши бортом води, заповнилася до половини.

- Відра! Відра! - закричав капітан Халл.

Два матроси, кинувши весла, заходились швидко вичерпувати воду. Тим часом капітан Халл перерубав линву, в якій уже не було потреби. І то слушно: розлючена від болю тварина й не думала тікати. Тепер нападала вона, і її агонія несла з собою страшну загрозу.

Вона втретє повернулася носом до шлюпки і пішла в атаку.

Але напівзатоплена шлюпка вже не могла маневрувати так легко, як досі. Тепер вона навряд чи уникла б удару, переставши слухатись керма; тим паче не могла вона втекти. Хоч хай як матроси налягали на весла, прудка смугачиха наздогнала б їх кількома змахами плавців. Треба було думати вже не яро напад, а про самооборону.

капітан Халл розумів це дуже добре.

За третьою атакою вдалося тільки послабити удар. Промчавши мимо, смугачиха зачепила шлюпку одним з передніх плавців з такою силою, що Говік упав.

Жоден з трьох списів, як на лихо, підбитих поштовхом, не влучив у ціль.

- Говіку! Говіку! - гукнув капітан Халл, ледве встоявши на ногах.

- Я тут, капітане! - відповів боцман, підводячись.- У мене все в порядку!

Раптом він побачив, що його кормове весло зламалось навпіл.

- Візьми друге весло! - сказав капітан Халл.

- Єсть! - відповів Говік.

Цієї миті всього за кілька метрів од шлюпки вода ніби закипіла - й на поверхню випливло китеня.

Смугачиха побачила своє маля й чимдуж кинулась до нього.

Це зробило боротьбу ще запеклішою: смугачиха мала битися за двох.

Капітан Халл глянув у бік «Пілігрима» й відчайдушно замахав жердиною з вимпелом на кінці.

Але чим міг зарадити Дік Сенд, який зробив усе можливе на перший капітанів сигнал?

Вітрила на «Пілігримі» вже наставили, й вітер став наповнювати їх. Та, на жаль, на шхуні-бригу не було [66] парової машини з гвинтом, щоб прискорити хід. Спустити на воду шлюпку з неграми і поквапитись на підмогу капітанові? Однак це б забрало хтозна-скільки часу, до того ж юнак мав од капітана наказ - не покидати судна, хоч би що там сталося. Він усе ж наказав спустити на воду кормову шлюпку й вести її на буксирі, щоб капітан і команда могли скористатися з неї, коли б виникла така потреба.

Тим часом смугачиха, прикриваючи собою маля, знов кинулась в атаку. Цього разу вона йшла так, ніби твердо постановила собі не схибити.

- Пильнуйте, Говіку! - востаннє крикнув капітан Халл.- Пильнуйте!

Але боцман був тепер обеззброєний. Замість довгого кормового весла, що діяло як важіль, він тримав у руках коротке гребне весло.

Він спробував повернути шлюпку.

Та всі його зусилля були марні.

Матроси зрозуміли- вони загинули. Підхопившись на ноги, вони відчайдушно закричали, і крик цей, можливо, почули на «Пілігримі».

Морське чудовисько вдарило по шлюпці своїм страшним хвостом.

Підкинута догори неймовірною силою, шлюпка розлетілася на три частини, що попадали у вир, серед якого вертілася смугачиха.

Нещасні матроси, хоча й усі тяжко поранені, ще б змогли втриматися на воді, якби їм удалося схопитися за уламки шлюпки.

З «Пілігрима» встигли побачити, як капітан Халл допомагав це зробити боцманові Говіку...

Але смугачиха, конаючи в страшній агонії, борсалась як навіжена, підстрибуючи, крутилася на місці й несамовито била хвостом по воді.

Протягом кількох хвилин годі було щось розібрати в цім воднім смерчі, що розлітався бризками та піною, розкочуючи на всі боки велетенські хвилі.

Коли Дік Сенд із неграми кинулись у шлюпку й за чверть години підпливли до місця побоїща, то не застали там уже нікого живого.

На поверхні червоної від крові води плавали самі тільки уламки шлюпки. [67]

Розділ IX КАПІТАН СЕНД

Скорбота і жах - такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. Всі були приголомшені смертю капітана Халла й матросів.

Страшна сцена розігралася в них майже на очах, а вони були безсилі бодай щось зробити для порятунку товаришів! Вони навіть не встигли вчасно підплисти на шлюпці, щоб підібрати поранених, не встигли заступити судном шлях смугачисі з її страшним хвостом. І капітан Халл з командою навіки зникли в морській безодні...

Коли шхуна-бриг підійшла до місця катастрофи, місіс Уелдон упала навколішки, звівши руки до неба.

- Помолімося! - мовила набожна жінка.- Помолімося за нещасних!

Поруч з нею, " плачучи, став навколішки малий Джек. Бідний хлопчик усе зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та інші негри стояли зі схиленими головами, проказуючи молитву за місіс Уелдон.

- А тепер, друзі мої,- мовила до супутників місіс Уелдон,- попрохаймо у Всевишнього сили й відваги для нас самих!

Атож! їхнє становище було таке важке, що їм залишалося тільки чекати порятунку від Всевишнього.

На «Пілігримі» не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль до найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.

Яка ж то лиха доля послала цього смугача назустріч «Пілігримові»? Яка ще лихіша доля спонукала нещасного капітана Халла, такого обережного й завбачливого, вирушити на полювання заради того, щоб довантажити трюми? І яка жахлива - хоч хай і поодинока в історії китового промислу - катастрофа: загинула вся команда китобійної шлюпки!

Так, лихо було страшне.

На борту «Пілігрима» не зосталося жодного моряка!

Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він - молодий матрос, п'ятнадцятирічний юнак! [68]Однак тепер він - капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду.

На борту-є пасажири - мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище.

Правда, є ще п'ятеро негрів. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!

Дік Сенд, схрестивши руки, непорушно стояв на палубі й дивився на хвилі, що- поглинули капітана Халла, якого він любив, мов батька. Потім окинув зором обрій, силкуючись нагледіти судно, що в нього міг би попросити допомоги або хоч пересадити на нього місіс Уелдон.

Юнак ні в якому разі не збирався покинути «Пілігрим», не довівши його до найближчого порту! На іншому судні місіс Уелдон і Джек були б у більшій безпеці, і він би принаймні не боявся за цих двох людей, що стали йому як рідні.

Але океан був пустельний. Круг «Пілігрима», скільки сягало око, були тільки небо та вода.

Дік Сенд надто добре знав, що вони перебувають далеко осторонь від морських торгових шляхів, а всі китобійні судна плавають іще далі, в південніших широтах, тримаючись місць свого промислу.

Доводилось дивитися небезпеці просто в вічі, бачити все так, як воно було. Що й робив Дік, щиросердно благаючи у Всевишнього допомоги й захисту. «Що робити? - думав він.- Яке рішення прийняти?»

Цієї миті на палубі знов з'явився Негору. Він пішов до камбуза відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Він не підійшов до місіс Уелдон, коли та молилася за загиблих.

Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.

- Ви хочете поговорити зі мною? - ввічливо спитав Дік Сенд. [69]- Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом,- холодно відповів Негору,- а якщо його немає, то з боцманом Говіком.

- Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули! - вигукнув юнак.

- То хто тепер командує на кораблі? - зухвало кинув Негору.

- Я,- не вагаючись, мовив Дік Сенд.- капітан «Пілігрима» тепер я.

- Ви?! - Негору здвигнув плечима.- П'ятнадцятирічний капітан?

- Так. П'ятнадцятирічний капітан! - відповів юнак, підступаючи до кока.

- Так,- сказала місіс Уелдон.- На судні є капітан - капітан Дік Сенд! Прошу це пам'ятати. І знайте - він зуміє добитись послуху від кожного!

Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.

І Дік нарешті прийняв рішення!

Тим часом вітер дедалі дужчав; шхуна-бриг, набравши ходу, вже покинула поле рачків.

Дік Сенд оглянув вітрила, поуім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилятись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернеш на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього.

При цьому Дік Сенд не переоцінював своїх можливостей. Юнак міг залежно від обставин ставити чи прибирати вітрила з допомогою Тома та інших негрів, однак йому ще бракувало знань, потрібних для того, щоб визначати місцеперебування корабля в океані.

За чотири-п'ять років Дік Сенд досконало оволодів би прекрасним і водночас важким фахом моряка. Він навчився б послуговуватись секстантом - приладом, яким капітан Халл щодня визначав висоту небесних світил. За хронометром, що показував час Грінвічського меридіана, він би визначав довготу. Сонце б стало його повсякденним порадником. Місяць і планети говорили б йому: «Твій корабель тут, у цій точці океану!» Небесне склепіння - цей найдосконаліший і найточніший годинник із зірками-стрілками, що його не годен вивести з ладу ніякий удар,- показувало б [70] йому години й пройдені відстані. Шляхом астрономічних спостережень він би визначав - як щодня визначав і капітан Халл - місцеперебування свого корабля з точністю до однієї милі, нинішній та подальший правильний курс.

А поки що Дік Сенд міг робити це тільки приблизно, вимірюючи пройдений шлях лагом(47), визначаючи напрямок компасом та вносячи поправки на дрейф.

Проте він не злякався.

Місіс Уелдон зрозуміла все, що відбувалося в душі сміливого й рішучого хлопця.

- Дякую, Діку,- мовила вона твердим голосом.- З нами вже немає капітана Халла. Вся команда загинула разом з ним. Доля корабля в твоїх руках! Я певна, Діку, що ти врятуєш корабель і всіх нас.

- Так, місіс Уелдон,- відповів Дік Сенд,- я постараюсь це зробити.

- Том і його товариші - славні люди; ти можеш на них покластися.

- Я знаю. Я навчу їх морської справи, й ми разом керуватимемо «Пілігримом». У гарну погоду це легко. А в погану... ну що ж, поборемося з негодою і врятуємо вас, місіс Уелдон, вашого малого Джека і всіх інших! Я відчуваю, що здатен це зробити.

- А ти можеш сказати, Діку, де перебуває «Пілігрим» тепер? - спитала місіс Уелдон.

- Це дуже просто дізнатись,- відповів юнак.- Мені треба тільки глянути на карту, де капітан Халл учора позначив наше місцеперебування.

. - А ти зможеш повести корабель у потрібному напрямку?

- Так. Я триматиму курс на схід, до того місця на американському узбережжі, де ми повинні пристати.

- Однак, Діку,- мовила місіс Уелдон,- ти, мабуть, і сам розумієш, що ця катастрофа може та й має змінити наші попередні плани? Звісно, відпадає всяка необхідність вести «Пілігрим» до Вальпараїсо. Тепер треба плисти до ближчого порту на американському узбережжі.

- Безперечно, місіс Уелдон,- відповів Дік Сенд.- Можете не боятись. Американський берег сягає так

(47) Лаг - прилад для вимірювання швидкості ходу судна й пройденого шляху. [71]далеко на південь, що ми до нього десь неодмінно та пристанемо.

- А де він, коли дивитися звідси? - спитала місіс Уелдон.

- Он там,- відповів Дік Сенд, показуючи рукою на схід.

- Ну що ж, Діку, прийдемо ми до Вальпараїсо чи до якогось іншого порту - байдуже. Головне для нас - дістатись до берега.

- Ми до нього обов'язково дістанемось, місіс Уелдон, і я вас висаджу в безпечному місці,- впевнено відказав юнак.- Сподіваюсь, неподалік од берега ми зустрінемо яке-небудь каботажне судно. А норд-вест дужчає, місіс Уелдон! Коли він протримається, ми пройдемо чималий шлях і швидко дістанемось до берега. Напнемо всі вітрила - від грота до клівера!

Дік Сенд говорив з упевненістю бувалого моряка, котрий чув під ногами палубу надійного корабля - корабля, який не повинен підвести його. Він уже був зібрався з допомогою негрів поставити вітрила й стати за стерно, аж тут місіс Уелдон нагадала йому, що насамперед він має визначити місцеперебування «Пілігрима».

І справді, це належало зробити передусім. Дік Сенд пішов до капітанської каюти і приніс звідти карту, де звечора капітан Халл позначив крапкою їхнє місцеперебування. Він показав місіс Уелдон, що шхуна-бриг перебуває на 43°35' південної широти і 164° 13' західної довготи, бо за останні двадцять чотири години судно майже не зрушило з місця.

Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона вдивлялася в коричневу пляму, що нею позначено землю, праворуч од цього широкого океану. То був берег Південної Америки, велетенський бар'єр між Тихим і Атлантичним океанами - від мису Горн аж до берегів Колумбії. Розглядаючи, отак як вона, недосвідченими очима карту, де вміщався цілий океан, можна було подумати, що берег зовсім недалечко й довезти туди пасажирів на «Пілігримі» - легка й незабарна справа. Ця ілюзія незмінно виникає у кожного, хто незнайомий з масштабами морських карт. Місіс Уелдон і справді здавалося, що до землі рукою подати, як і на оцьому клапті паперу.

Та коли б хто зобразив «Пілігрим» на цьому папері, витримавши точний масштаб, то судно було б куди [72] менше за найдрібнішу з мікроскопічних інфузорій! І тоді ця математична точка, позбавлена відчутних розмірів, так само б загубилася на карті, як і сама шхуна-бриг серед безкраїх тихоокеанських просторів!

Дік Сенд уявляв собі все це не так, як місіс Уелдон. Він знав, що до землі далеко, що до неї плисти чимало сотень миль. Але він уже прийняв рішення. Відповідальність, яку він узяв на себе, робила його дорослим.

Настав час діяти. Треба було скористатися з цього норд^веста, що дужчав і дужчав, пересилюючи супротивний вітер, який повівав досі. Табунці пір'ястих хмар високо в небі вказували на те, що він віятиме досить тривалий час.

Дік Сенд покликав Тома і його товаришів.

- Друзі мої,- мовив він.- На нашому судні немає іншої команди, крім вас. Я не можу керувати «Пілігримом» без вашої допомоги. Ви не моряки, але у вас дужі руки. Тож коли ви ними як слід попрацюєте, ми зможемо повести «Пілігрим» належним курсом. А від цього залежатиме наш загальний порятунок.

- капітане Дік,- відповів Том,- мої товариші і я - віднині ваші матроси. Доброї волі нам не бракує. Все, що ми здатні зробити за вашими наказами, зробимо!

- Чудові слова, Томе,- зауважила місіс Уелдон.

- Так, чудові слова,- повторив Дік Сенд.- Проте нам слід діяти обережно. Я не хочу ризикувати, тож не буду ставити водночас усіх вітрил. Краще йти трохи повільніше, зате з більшою безпекою. Цього вимагають обставини. Я покажу кожному з вас, друзі мої, що він має робити. Сам я стоятиму за стерном, доки стане снаги. Вряди-годи я лягатиму на дві-три години відпочити - цього мені буде досить. Однак треба, щоб на дві-три години хтось із вас заступав мене. Я вам, Томе, покажу, як керувати, послуговуючись компасом. Це зовсім неважко, і ви швидко навчитеся тримати правильний курс.

- Постараюсь навчитися, капітан

Жюль Верн П'ятнадцятирічний капітан Переклад Петра Соколовського

Зміст

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ І

ШХУНА-БРИГ «ПІЛІГРИМ»