Герберт Джордж Веллс
Невидимець
Переклад М. Іванова

Стояв холодний лютневий ранок. Подував колький вітер, сипав і крутив сніг - останній того року. Незнайомець прийшов із станції Брембльгерст, тримаючи в обтягнутій рукавичкою руці маленьку чорну валізку. Він був закутаний з голови до п'ят, і під крисами м'якого фетрового капелюха ховалося геть усе його обличчя, крім блискучого кінчика носа. Сніг укривав йому плечі та груди і білим гребенем лежав на його валізці. Ледь живий від утоми, він увійшов до заїзду «Карета й коні» і жбурнув на підлогу свій багаж.

- Вогню! - закричав він. - В ім'я милосердя людського! Кімнату й вогню!

Він потупав ногами, струсив з себе в буфеті сніг і пішов слідом за місіс Гол до її вітальні сторгуватися про ціну. Не заходячи в довгі переговори, він кинув на стіл пару соверенів* і в такий спосіб найняв собі кімнату в заїзді.

* Соверен - англійська золота монета вартістю один фунт стерлінгів.

Місіс Гол запалила в коминку і, залишивши Незнайомця на самоті, подалася власноручно готувати йому поїсти. Зимової пори постоялець в Айпінзі - подія незвичайна, а тим паче постоялець, що не дуже торгується; і місіс Гол вирішила бути гідною такого щастя.

Налагодивши справу з грудинкою і підбадьоривши свою мляву служницю Міллі кількома влучно добраними зневажливими [275] словами, вона понесла скатертину, тарілки та склянки у вітальню і заходилась із надзвичайним шиком накривати на стіл. Дарма що вогонь у каміні жарко горів, постоялець місіс Гол, на превелике її здивування, все ще був у пальті й капелюсі і, повернувшись до неї спиною, стояв біля вікна і дивився, як надворі падає сніг.

Руки в рукавичках він заклав за спину, а сам неначе поринув у задуму. Місіс Гол помітила, що сніг, танучи у нього на плечах, стікав на килим.

- Можна взяти ваші капелюх та пальто, сер, і висушити їх на кухні? - спитала вона.

- Ні, - не обертаючись відповів постоялець.

Місіс Гол не певна була, чи почула його, і повторила своє запитання.

Він повернув голову і глянув на неї через плече.

- Краще хай вони залишаться на мені, - з притиском відказав Незнайомець, і місіс Гол побачила, що він у великих синіх окулярах з бічними скельцями, а густі бакенбарди спускаються йому на комір пальта і повністю закривають щоки.

- Дуже добре, сер, - сказала вона. - Як ваша ласка. За хвилину в кімнаті буде тепло.

Не відповівши нічого, він знову відвернув обличчя, а місіс Гол, почуваючи, що спроби її зав'язати розмову марні, поспіхом заслала стіл і війнулася з кімнати. Зайшовши знову, вона побачила, що Незнайомець, немов кам'яна статуя, і далі згорбившись стоїть на тому самому місці, піднявши комір пальта і спустивши вниз криси капелюха, що зовсім закривали йому обличчя й вуха. Вона досить гучно поставила на стіл яєчню з грудинкою і скоріше скрикнула, аніж сказала:

- Сніданок готовий, сер!

- Дякую, - відповів Незнайомець, але не ворухнувся, доки місіс Гол не зачинила за собою дверей. Тільки тоді він повернувсь і нетерпляче наблизився до столу.

Ідучи повз буфет на кухню, місіс Гол почула рівномірний стукіт ложки, якою швидко крутили в мисці.

- Оце ще мені дівчисько! - сказала місіс Гол. - А я зовсім і забула... Завжди вона зволікає!

І, взявши сама розмішувати гірчицю, місіс Гол присоромила Міллі за її надмірну млявість. Вона ж устигла вже підсмажити яєчню з шинкою, застелила стіл і геть усе поробила, поки та Міллі (добра з неї помічниця!) весь цей час возилася коло гірчиці! А тут, як на те, новий гість, що хоче пожити в них! Місіс Гол наповнила гірчичницю і, врочисто [216] поставивши її на чорну з золотим обводом тацю, понесла до вітальні.

Постукавши у двері, вона одразу ж і ввійшла. її пожилець зробив швидкий рух, і місіс Гол встигла помітити тільки якусь білу річ, що зникла за столом. Він так наче підіймав щось із підлоги. Місіс Гол поставила на стіл гірчичницю і лише тоді побачила, що капелюх і пальто гостя почеплені на спинці стільця перед вогнем, а мокрі черевики стоять на чавунній решітці каміна. Решітка, звісно, може заіржавіти! Місіс Гол рішуче попрямувала до каміна.

- Тепер уже можна взяти просушити ваші речі? - спитала вона категоричним тоном.

- Капелюх залиште, - якось приглушено сказав пожилець.

Повернувшись, місіс Гол побачила, що він підвів голову й дивиться на неї.

З хвилину вона розглядала його, не мігши від подиву вимовити й слова.

Щось біле, - очевидно, серветку, - Незнайомець притискував до нижньої частини обличчя, зовсім ховаючи під нею підборіддя та рот, через що й був у нього такий приглушений голос. Але не те вразило місіс Гол. її вразило, що все чоло постояльця над синіми окулярами було обвинуте білим бинтом, а другий бинт закривав вуха, залишаючи на видноті лише рожевий гострий ніс, що блищав так само, як і тоді, коли Незнайомець прийшов. На ньому була коричнева оксамитова куртка з піднятим високим коміром. Густе чорне волосся, вибиваючись пасмами з-під бинтів, надавало йому надзвичайно дивного вигляду. Ця закутана й забинтована голова була настільки не схожа на будь-що бачене коли-небудь, що місіс Гол на хвилину аж наче закам'яніла.

Незнайомець, не віднімаючи від обличчя серветки і все ще тримаючи її рукою в темній рукавичці, дивився на місіс Гол крізь сині окуляри.

- Капелюх залиште, - повторив він не досить ясно через ту білу серветку.

Місіс Гол поволі прийшла до пам'яті і поклала капелюх назад на стілець перед каміном.

- Я не знала, сер, - пробелькотіла вона, - що... - І, збентежившись, замовкла.

- Дякую, - холодно сказав Незнайомець, поглядаючи то на двері, то на неї.

- Я зараз же все добре висушу, сер, - пообіцяла місіс Гол, забираючи одяг. З порога вона знову глянула на його [217] закутану в біле голову й темні окуляри; обличчя його все ще покривала серветка. Місіс Гол ледь здригнулася, зачиняючи за собою двері, лице її виразно свідчило про подив та збентеження.

- Скільки живу... - прошепотіла вона. - Ото таке!

У кухню місіс Гол увійшла зовсім тихо і була занадто заклопотана своїми думками, щоб спитати в Міллі, з чим вона тепер тут вовтузиться.

А пожилець тим часом сидів і прислухався, як даленіли її кроки. Перше ніж одвести від рота серветку та знову взятися їсти, він пильно глянув на вікно. Проковтнувши шматок, він підозріло зиркнув на вікно ще раз, проковтнув ще шматок, а тоді встав і з серветкою в руці підійшов до вікна й опустив штору до білої муслінової завіси на нижніх шибках. В кімнаті посутеніло. Після того Незнайомець з полегкістю повернувся до сніданку.

- Бідолашний, з ним, видно, трапився якийсь нещасний випадок, а може, він переніс операцію абощо, - казала місіс Гол. - Та й налякали ж мене його бинти!

Вона поклала в пічку ще вугілля й повісила пальто на спеціальну підставку, щоб висушити одяг.

- А ті окуляри! Наче в якогось водолаза, а не у звичайної людини...

Вона повісила сушити і його кашне.

- І весь час затуляє лице серветкою... Говорить крізь неї... Може, в нього й рот пошкоджено... А певне...

Тут місіс Гол повернулася, неначе раптом згадала щось.

- Матінко моя! - раптом змінила вона тему. - А млинці й досі не готові, Міллі?

Коли місіс Гол прийшла до пожильцевої кімнати прибирати після сніданку, її здогад про скалічений або порізаний під час операції рот підтвердився. Незнайомий курив, але поки вона була в кімнаті, ні разу не розмотував шовкової хустки, яка закривала йому нижню половину обличчя, щоб узяти люльку в зуби. І то була не забутливість, бо місіс Гол спостерігала, як він поглядав на люльку, коли вона пригасала. Він сидів у кутку, спиною до затемненого шторою вікна. Попоївши й добре зогрівшися, він говорив уже не так уривчасто й роздратовано, як перше.

- На станції Брембльгерст залишився мій багаж, - сказав Незнайомець і спитав, як він може отримати його. На подяку за її пояснення він ввічливо нахилив свою забинтовану голову.

- Завтра? А раніше не доставлять? [218]

Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:

- Ні.

Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь з візком, хто поїхав би по його речі?

Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись у такий спосіб зав'язати розмову:

- Тут дуже крута дорога до станції, сер, - послужливо сказала вона і принагідно додала: - Десь так рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було й пасажира, і кучера. Нещасний випадок - це ж одна мить, і все, хіба ж не так, сер?

Але заохотити пожильця до розмови було нелегко.

- Певна річ, - ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на місіс Гол через непроникні окуляри.

- І щоб одужати після цього, треба багато часу, хіба ж не так, сер? Оце мій небіж Том був порізав собі руку косою... розумієте, спіткнувся, косивши, й упав... І що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев'язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.

- Я дуже добре розумію вас, - сказав пожилець.

- Один час ми навіть гадали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.

Пожилець уривчасто засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.

- Невже? - сказав він.

- Свята правда, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер, бо моя сестра мала досить клопоту зі своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш... Отож насмілюся сказати, сер...

- Чи не дасте ви мені сірників? - несподівано перебив її Незнайомець. - Моя люлька погасла.

Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перервати її мову - це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомця, але згадала два соверени й пішла по сірники.

- Дякую! - уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вікно. Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не насмілилась сказати про те, що думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і тому Міллі цього дня перепало.

Незнайомець до четвертої години знаходився у своїй кімнаті і не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед каміном, палив люльку, а то й дрімав у надвечірніх сутінках. [219]

Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин п'ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.

II. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ

О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже наважилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, до буфету ввійшов Тедді Генфрі, годинникар.

- Ну й погода, місіс Гол, - сказав він. - Якраз для поганих чобіт!

Сніг надворі сипав усе густіше.

Місіс Гол підтакнула, а тоді побачила, що при майстрові його валізка з інструментами.

- Коли ви вже тут, містере Тедді, - сказала вона, - то я хотіла б, щоб ви глянули на годинник у вітальні. Він іде й правильно вибиває години, тільки годинна стрілка завжди стоїть на шостій.

Місіс Гол провела майстра до вітальні, постукала у двері й увійшла.

Відчиняючи двері, вона побачила, що пожилець її сидить у кріслі перед каміном і немовби дрімає, схиливши набік перев'язану голову. Кімнату освітлювали тільки червоні жаринки в каміні. Місіс Гол усе видалося рудуватим, тьмяним і неясним, певно, тому, що вона якраз засвітила лампу в буфеті й очі її були ще засліплені тим світлом. На мить їй здалося, ніби в чоловіка, на якого вона дивилася, величезний, неймовірних розмірів рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво - голова, вся в білому, потворні окуляри на очах і велетенська паща під ними - тривала одну лише мить. Незнайомець кинувся, випростався в кріслі й підніс руку. Місіс Гол широко розчинила двері, в кімнаті посвітлішало, і тепер вона побачила ясніше, що лице його прикрите хусткою точнісінько так, як і раніше було прикрите серветкою. Місіс Гол вирішила, що то їй привиділося у сутінках.

- Чи дозволите, сер?.. Цей чоловік прийшов подивитись на годинник, - сказала вона, отямившись після хвилинного збентеження.

- Подивитись на годинник? - перепитав він напівсонним голосом, прикриваючи рот рукою. - Звичайно, - додав він, приходячи майже зовсім до тями. [220]

Місіс Гол вийшла по лампу, а Незнайомець устав і потягся. Принесено було світло, і містер Тедді Генфрі, увійшовши, спинився перед забинтованим Незнайомцем. Він був, як сам потім казав, «ошелешений».

- Добрий вечір, - привітався Незнайомець, дивлячись на нього «омарячими очима», як розповідав потім вражений цими темними окулярами містер Генфрі.

- Сподіваюсь, я не перешкоджаю вам, - зауважив містер Генфрі.

- О ні, анітрохи, - відповів Незнайомець. - Хоч я думаю, - він обернувся до місіс Гол, - що ця кімната цілковито в моєму розпорядженні.

- Я гадала, сер, - почала була місіс Гол, - що ви хотіли б, щоб годинник...

- Звичайно, - перебив її Незнайомець, - але загалом я хотів би, щоб мені дали спокій і не турбували.

Він повернувся спиною до каміна й заклав руки за спину.

- А коли годинник полагодять, я попросив би принести чаю, - додав він. - Тільки не раніше, як полагодять годинник.

Місіс Гол збиралась уже залишити кімнату, - цього разу і не намагаючись зав'язати розмову, бо їй не хотілося, щоб її образили в присутності містера Генфрі, - коли пожилець спитав її, чи вжила вона заходів щодо його багажу на станції. Місіс Гол відповіла, що говорила про це з поштарем, і той обіцяв привезти багаж завтра вранці.

- А раніше - ви певні, що не можна? - спитав Незнайомець.

Місіс Гол була впевнена і з підкресленою холодністю ствердила це.

- Мушу попередити вас, що я - дослідник-експериментатор, - пояснив Незнайомець, - і не сказав про це досі тільки тому, що занадто змерз і був стомлений.

- Справді, сер? - вражено відповіла місіс Гол.

- І в моєму багажі - різні апарати та прилади.

- То все, безперечно, дуже корисні речі, сер, - докинула місіс Гол.

- І я, природно, бажаю вести далі мої досліди.

- Звичайно, сер.

- Приїхав я до Айпінга, - досить невимушено провадив він, - тому що... шукаю самотності. Я не хочу, щоб мені заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок...

«Я так і знала», - подумала місіс Гол.

- ...вимагає певної відлюдності. Очі в мене такі слабкі й так болять, що іноді мені годинами доводиться сидіти в [221] темряві... і зачинятися. Подеколи. Не зараз, звісно. І коли ось у такі хвилини мене турбують, наприклад, сторонні люди, які заходять до моєї кімнати, - це завдає мені болісних страждань. Я хочу, щоб ви добре усвідомили мої слова.

- Певна річ, сер, - відповіла місіс Гол. - І... дозвольте запитати...

- Це, здається, й усе, - перебив Незнайомець зі спокійною рішучістю, яка клала край подальшим балачкам. Свої запитання й вияви прихильності місіс Гол мала залишити до слушнішої нагоди.

Коли місіс Гол вийшла, він (так казав пізніше містер Генфрі) став перед каміном і стежив, як лагодять годинник. Працюючи, містер Генфрі поставив лампу біля себе, і ясне світло падало на його руки та на сам годинник, в кімнаті ж було напівтемно. Коли він підводив голову, перед очима в нього плавали кольорові плями. Цікавий від природи, містер Генфрі розібрав (у чому не було жодної потреби) увесь механізм, щоб довше побути в кімнаті, а може, й розпочати розмову з Незнайомцем. Але Незнайомець був мовчазний і нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрі. Йому здавалося, ніби в кімнаті він сам. Коли він поглянув на Незнайомця, то побачив у зеленуватому плямистому тумані, що поплив перед очима, тільки забинтовану голову та величезні темні окуляри, які прикро дивилися на нього. Генфрі це здалося таким незвичайним, що добру хвилину він і собі не спускав з нього очей. Потім Генфрі відвів погляд. Дуже незручне становище! Треба б сказати що-небудь. Може, зауважити, що для такої пори року погода стоїть занадто холодна?

- Погода... - почав був він.

- Чого ви не кінчаєте й не йдете? - озвалась закам'яніла постать, мабуть, ледь стримуючи гнів. - Вам треба було тільки закріпити на стрижні годинну стрілку. Ви просто байдики б'єте.

- Звичайно, сер... ще хвилинку. Я зараз...

І містер Генфрі, хутко закінчивши роботу, пішов. Вийшов він, проте, надзвичайно сердитий.

- А, чорт! - бурмотів містер Генфрі, пробираючись містечком через замети. - Треба ж бо чоловікові іноді лагодити годинники... Подумаєш! - провадив він далі. - На тебе, значить, і дивитись не можна? - І знову: - Здається, що ні. Якби тебе шукала поліція, то й тоді ти не зміг би бути більш закутаний та забинтований.

На розі вулиці він побачив Гола, який нещодавно одружився з господинею заїзду, де зупинився Незнайомець, і [222] вряди-годи, коли випадала нагода, перевозив пасажирів з Айпінга до Сіддербріджа. Тепер він саме повертався додому. Судячи з того, як він поганяв коня, Гол, очевидно, вже хильнув трохи в Сіддербріджі.

- Як справи, Тедді? - гукнув він мимохідь.

- У вас там якийсь чудернацький постоялець, - відповів Тедді.

Гол зупинився.

- Що таке? - спитав він.

- Та якийсь там чудернацький пожилець зупинився в заїзді «Карета й коні», - пояснив Тедді. - їй же бо!

І він жваво заходився описувати Голу химерного Незнайомця.

- Він так наче перевдягнений. Я, в усякому разі, неодмінно подивився б на його обличчя, якби він спинився в мене, - вів далі Генфрі. - Але жінки завжди такі довірливі, коли йдеться про когось чужого. Він оселився у вас, Голе, і не сказав навіть свого імені.

- Та невже? - спитав Гол, не дуже меткий на розум.

- Так, так, - наполягав Тедді. - І заплатив за тиждень. Отож раніше ви його не здихаєтесь. І купу різних речей, каже, має - завтра йому тільки привезуть. Лишається сподіватися, що це не будуть ящики з камінням, Голе.

І містер Генфрі розповів, як його тітку в Гастінгсі обдурив якийсь зайда із порожнім чемоданом. Уся ця розмова викликала у Гола якісь неясні підозри.

- Ну, поїхали, стара, - хльоснув він свою кобилу, - Треба навести лад.

А Тедді, розваживши душу, і собі почвалав далі.

Не довелось-таки Голові «наводити лад», бо коли він повернувся додому, добре перепало йому від дружини за те, що загаявся в Сіддербріджі; тож на всі свої несміливі запитання він чув лише гострі й ухильні відповіді. Але насіння підозри, посіяне Тедді в його душі, зійшло.

- Ви, жінки, на цьому не розумієтеся, - буркнув собі під ніс містер Гол, твердо вирішивши при першій же нагоді докладніше дізнатися про свого пожильця. І як тільки Незнайомець пішов спати, - а це було десь о пів на десяту, - містер Гол з дуже войовничим виглядом вступив у вітальню, суворо оглянув меблі, немов бажаючи показати, що він, а не цей Незнайомець тут господар, і трохи зневажливо зиркнув на аркуш з якимись математичними обчисленнями, що його залишив Незнайомець. [223]

Укладаючись на ніч, він порадив місіс Гол дуже пильно стежити за багажем Незнайомця, який привезуть завтра.

- Не стромляй носа до моїх справ, Голе, - відповіла місіс Гол. - Я й сама в них розберуся.

їй тим більше хотілося присікатись до Гола, шо Незнайомець таки й справді був незвичайний пожилець і дуже непокоїв її. Серед ночі вона прокинулась: їй приснилися потворні, білі, схожі на брукву, голови на довжелезних стеблах, з величезними чорними очима, що ганялись за нею. Але місіс Гол була жінкою розумною, тому вона здолала свої страхи, повернулася на другий бік і знову заснула.

III. ТИСЯЧА Й ОДНА ПЛЯШКА

Отже, двадцять дев'ятого лютого, коли почалася відлига, цей дивний суб'єкт з'явився невідомо звідки в містечко Айпінг. Наступного дня, саме в сльоту, прибув його багаж. І досить дивний багаж! Дві звичайні, як і в будь-якого подорожнього, валізи, але, крім них, привезено ще було цілий ящик з книгами - великими, товстими книгами, друкованими чи написаними від руки якимось нерозбірливим почерком, і з дванадцять, коли не більше, кошів, коробок та ящиків із чимось запакованим у солому. Гол засунув в ту солому руку і вирішив, що там скляні пляшки. Він ледь устиг перекинутися словом-другим із візником Фіренсайдом, лаштуючись допомогти йому вивантажувати багаж, як на поріг нетерпляче вийшов Незнайомець - у пальті й кашне, в капелюсі й у рукавичках. Виходячи, пожилець навіть і не глянув на собаку Фіренсайда, який ліниво обнюхував Голові ноги.

- Вносьте швидше ящики, - сказав він. - Я й так досить довго чекав на них.

Він зійшов униз і попрямував до задка фургона, неначе сам хотів узяти один з менших кошиків.

Ледве побачивши його, собака Фіренсайда наїжачився і сердито загавкав, а коли Незнайомець збігав сходинками, кинувся на нього й схопив за рукав.

- Пішов геть! - Гол, який дуже боявся собак, перелякано відскочив назад, а Фіренсайд гукнув: «Лягай мені зараз!» - і схопив батіг.

Вони помітили, що зуби собаки ковзнули по руці Незнайомця і чули, як собаку вдарили ногою, бачили, як пес [224] відскочив убік, а тоді вчепився Незнайомцеві в ногу, і почули, як тріщать розірвані штани. Нарешті кінчиком батога Фіренсайд уперіщив собаку, і той, заскавулівши від болю, поплентався під колеса фургона. Все це сталося протягом якоїсь півхвилини. Ніхто не говорив, усі галасували.

Незнайомець швидко глянув на свої подерті рукавички й штанину, зробив такий рух, ніби хотів нахилитись, а потім повернув і швидко зійшов назад на Ґанок. Потім чути було, як він біг коридором і сходами до своєї кімнати.

- Ах, ти, гадюка! - вилаявся Фіренсайд, з батогом у руці злазячи з фургона, тоді як собака дивився на нього з-за колеса.

- Ану сюди! - гукнув Фіренсайд. - Я т-тобі!.. Гол розгублено стояв на місці.

- Укусив, - сказав він. - Я краще піду подивлюсь на нього. І Гол подався слідом за Незнайомцем. У коридорі він зустрівмісіс Гол.

- Його вкусив Фіренсайдів собака, - кинув він. - Треба поглянути, що з ним.

Гол піднявся нагору. Двері кімнати Незнайомця стояли прочинені. Він штовхнув їх, без вагань увійшов, щоб чимось допомогти.

Штора була спущена, в кімнаті було досить темно. Гол устиг помітити щось незвичайне: перед ним, у повітрі, метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя - так наче три великі бліді плями на білому тлі, що скидалися на квітку братків. Потім його щось боляче вдарило в груди, жбурнуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все це сталося так швидко, що Гол не мав часу й роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Гол стояв на маленькій темній площадці і дивувався з того, що сталося.

За кілька хвилин він приєднався до маленького гурту, що зібрався перед дверима «Карети й коней». Там був Фіренсайд, який удруге докладно розповідав про подію; була місіс Гол, яка казала, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамнички навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, що вряди-годи докидав і свої зауваження. Були ще й жінки та діти, і кожне висловлювало звичайні за таких обставин зауваження: «Хай би він мене спробував укусити», «Ніхто не має права тримати таких собак», «За що він його вкусив?» тощо. Містер Гол дивився на них зі сходів, прислухаючись до їхніх розмов, і йому здалося неймовірним те, що він бачив там, нагорі.

- Він не хоче ніякої допомоги, - сказав містер Гол у відповідь на жінчине запитання. - Давайте віднесемо його багаж.

- Слід було б зараз же припекти рану, - зауважив містер Гакстер. - Особливо якщо почалося запалення.

- А я б застрелила цього собаку, - сказала одна з жінок. Раптом собака загарчав знову.

- Швидше! - гукнув сердитий голос у дверях. Там удруге з'явився Незнайомець у пальті з піднятим коміром і в капелюсі із спушеними крисами. - Чим швидше повносите ви мої речі, тим краще.

Один з присутніх зауважив, що на ньому були вже інші штани й рукавички.

- Він вас покусав, сер? - спитав Фіренсайд. - Мені дуже прикро, що мій собака...

- Це пусте, - заспокоїв його Незнайомець. - Навіть шкіра не подряпана. - Поспішіть краще з цими речами.

І він стиха вилаявся - так принаймні запевняє містер Гол. Як тільки перший ящик за його командою було принесено до вітальні, Незнайомець зараз же кинувся до нього і заходився розпаковувати, розтрушуючи скрізь солому на килимі місіс Гол. Він витягав різні пляшки: маленькі, опуклі з якимись порошками, тоненькі з білою та кольоровою рідиною, видовжені, циліндричні з наклейками «отрута», круглі з вузенькими шийками, великі з зеленого та білого скла, пляшки із скляними затичками, пляшки з корковими затичками, пляшки з дерев'яними затичками, пляшки з-під вина, пляшки з-під олії. Розставляв він усе це рядами на шифоньєрі, на каміні, на столі коло вікна, на підлозі, на книжковій полиці, - одне слово, скрізь. Аптека в Брембльгерсті не могла похвалитися й половиною такої кількості пляшок. Видовище було разюче. Ящик за ящиком звільнявся від пляшок; і нарешті всі шість спорожніли, а на столі й підлозі виросла ціла купа соломи. Крім пляшок, у ящиках було ще багато пробірок, а в одному з них лежали старанно укутані терези.

Порозпаковувавши ящики, Незнайомець зараз же підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи найменшої уваги ні на грубий шар соломи під ногами, ні на пригаслий камін, ні на ящик з книжками, який залишався ще надворі, ні на решту багажу, вже винесеного нагору.

Коли місіс Гол принесла йому обідати, Незнайомець настільки захопився переливанням рідини з пляшок у пробірки, [226] що не помічав її присутності, аж доки вона не позамітала солому і не поставила на стіл тацю, зробивши це трохи сердито, бо бачила, в якому стані її підлога. Тільки тоді він озирнувся, але одразу ж повернув голову назад. Місіс Гол помітила, проте, що він був без окулярів, які лежали поруч на столі, і їй здалося, ніби очні западини в нього страшенно глибокі. Незнайомець зараз же надів окуляри, а тоді повернувся обличчям до неї. Місіс Гол зібралася вже висловити своє незадоволення щодо забрудненої підлоги, але пожилець випередив її.

- Я попросив би вас не заходити до кімнати, не постукавши, - сказав він із роздратуванням, яке не залишало його весь ранок.

- Я постукала, здається...

- Може, й так. Але під час моїх досліджень - надзвичайно важливих і потрібних - найменша перешкода... скрип дверей... Я мушу просити вас...

- Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ у таких випадках. Та й завжди.

- Думка дуже слушна, - погодився Незнайомець.

- Але ця солома, сер. Дозволю собі сказати...

- Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її до рахунку.

І він пробурмотів кілька слів, що місіс Гол видалися ніби лайкою.

У нього був такий дивний вигляд, войовничий і запальний, коли він стояв перед нею з пляшкою в одній руці й з пробіркою в другій, що місіс Гол не на жарт занепокоїлась. Але вона була жінка рішуча.

- Тоді я б хотіла знати, сер, скільки, на вашу думку...

- Шилінг... Запишіть до рахунку шилінг. Шилінга, певно, вистачить?

- Нехай і так, - сказала місіс Гол, застеляючи стіл скатертиною. - Коли це вас задовольняє, то, звісно...

Він сів, обернувшись до неї піднятим коміром пальта.

До вечора він працював, замкнувши двері і, як свідчить місіс Гол, майже в цілковитій тиші. Тільки раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стіл, і брязкіт кинутої на підлогу пляшки. Після цього почулися швидкі кроки по кімнаті. Боячись, чи не скоїлось там чого серйозного, місіс Гол підійшла до дверей і прислухалась, але стукати не наважилась.

- Нічого не виходить! - нестямно вигукнув її пожилець. - Нічого не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч!

Безліч! Залишився в дурнях! Це може забрати все моє життя... Але терпіння! Терпіння насамперед! Дурень і брехун!

У цю хвилину в буфеті почулась чиясь важка хода, і місіс Гол хоч-не-хоч мусила відійти, так і не дослухавши. Коли ж вона вернулась до дверей, в кімнаті вже було тихо, тільки поскрипувало крісло під постояльцем та іноді дзенькала пляшка. Все скінчилося. Він знову працював.

Принісши йому чай, місіс Гол побачила в кутку під дзеркалом побите скло й жовтувату, абияк розтерту пляму. Вона звернула на це його увагу.

- Запишіть це до рахунку! - огризнувся він. - І, Бога ради, не докучайте мені. Коли щось буде пошкоджено, записуйте до рахунку. - І він знову взявся робити якісь позначки у своєму зошиті.

- Маю щось розповісти вам, - таємниче сказав Фіренсайд. Було вже надвечір, і вони сиділи в маленькій пивничці.

- Ну? - спитав Тедді Генфрі.

- Про того самого молодика, що його вкусив мій собака. Він, знаєте, чорний. Принаймні його ноги. Я бачив це крізь дірку в штанях і в рукавичці. Ви сподівалися б побачити там щось рожеве, правда? Але нічого подібного. Справжнісінька чорнота. Він - чорний, кажу я вам, як мій капелюх.

- Та ну? - здивувався Тедді. - От-то чудасія! А ніс же в нього рожевий, мов намальований.

- Правда ваша, - згодився Фіренсайд. - Але я теж дещо бачив. І я скажу вам те, що думаю. Він - рябий, Тедді. Подекуди - чорний, подекуди - білий: плямистий. Колір на ньому виступає плямами впереміш. Я чув про таке й раніше. А в коней воно буває раз у раз, це кожен знає.

IV. ПОБАЧЕННЯ МІСТЕРА КАСА З НЕЗНАЙОМЦЕМ

Про прибуття Незнайомця в Айпінг я розповів досить докладно, щоб читач зрозумів, яке дивне враження справив він на місцевих громадян. А про подальше його перебування там аж до пам'ятного дня клубного свята, за винятком двох не зовсім звичайних випадків, досить буде розповісти в кількох словах. Правда, він мав не одну сутичку з місіс Гол з приводу порушень встановленого нею розпорядку, але до кінця квітня, аж поки не з'явилися перші ознаки грошових [228] нестатків, всі непорозуміння легко залагоджував додатковий рахунок.

Гол не любив свого пожильця і, коли набирався духу, все повторював, що треба його позбутися. Найвиразніше виявляв він свою неприязнь тим, що намагався уникати зустрічей з пожильцем.

- Зажди до літа, - розважливо казала місіс Гол, - коли сюди почнуть приїздити художники. Тоді побачимо. Він, може, й з примхами, але хоч би там як, а рахунки сплачує акуратно.

Незнайомець не бував у церкві та й взагалі не відрізняв неділі від буднів, навіть щодо вбрання. Працював він, казала місіс Гол, з перебоями. То він сходив у вітальню вранці і був зайнятий увесь день, а то вставав пізно, цілими годинами снував по кімнаті, нервував, палив люльку або спав у кріслі перед каміном. Ніяких стосунків ні з ким не підтримував. Настрій у нього бував дуже мінливий. Здебільшого він мав вигляд людини немовби зацькованої, а іноді вибухав гнівом і тоді лаявся, бив, трощив усе, що попадало під руку. Дедалі частіше він розмовляв упівголоса з самим собою, та хоч як ревно підслуховувала його місіс Гол, второпати не могла нічого.

Вдень він рідко виходив з дому, зате прогулювався смерком, під час усякої погоди однаково закутаний, і все вибирав найбезлюдніші стежки та найбільш затінені деревами чи відмежовані насипами місця. Його окуляри та страхітливо перев'язана голова під навислими крисами капелюха, виринаючи з темряви, лякали поодиноких робітників, що поверталися з роботи додому, а Тедді Генфрі, що якось о пів на десяту, йшовши із «Червоного камзола», угледів схожу на череп голову Незнайомця (той ніс капелюх у руці, і з розчинених дверей шинку блиснуло на неї світло), - мало не вмер від страху. Діти, побачивши його ввечері, марили уві сні привидами, і важко сказати, хто кого не любив більше: він хлопців чи хлопці його. В усякому разі, неприязнь була взаємна і досить сильна.

Людина настільки примітної зовнішності та поведінки неминуче мала стати частою темою для розмов у такому містечку, як Айпінг. Щодо його роботи, то думки були різні. Місіс Гол у цій справі трималася дуже розважливо. Коли її розпитували, вона дуже поважно пояснювала, що пожилець її - «дослідник-експериментатор», промовляючи ці слова склад за складом, повільно, аби не спіткнутися. Коли ж її питали, що воно таке «дослідник-експериментатор», то місіс [229] Гол зверхньо відповідала, що освічені люди це знають, а потім додавала, що він, мовляв, «досліджує». Вона розповідала, що її пожилець потерпів від нещасного випадку, через що його обличчя та руки втратили звичайний свій колір, і він як людина вразлива не хоче, щоб інші це знали.

Але за спиною місіс Гол подейкували (і дедалі частіше), що Незнайомець - злочинець, який, закутуючись, намагається в такий спосіб не попасти до рук поліції і, отже, хоче уникнути правосуддя. Думка ця зародилась у мозку містера Тедді Генфрі. Проте, оскільки було відомо, ніяких значних злочинів за останні тижні не сталося. Тому, пройшовши через фантазію містера Гаулда, місцевого вчителя-практиканта, ця теорія набрала іншої форми: Незнайомець був уже перевдягненим анархістом, який виготовляє вибухові речовини; і містер Гаулд вирішив, не шкодуючи свого часу, вжити всіх заходів, щоб викрити Незнайомця. Здебільшого ці заходи полягали в тому, що містер Гаулд, зустрічаючися з Незнайомцем, дуже пильно дивився на нього або розпитував про нього тих, хто ніколи його не бачив. Однак викрити Незнайомця він так і не зміг.

Інші дотримувалися погляду, який висунув містер Фіренсайд: нібито пожилець рябий або щось подібне. Так, наприклад, Сайлас Дарген запевняв, що Незнайомець міг би розбагатіти, показуючи себе на ярмарку; знаючи Святе письмо, той Дарген навіть порівнював пожильця з людиною, що закопала свій талант у землю.

Існувала й ще одна версія - що Незнайомець, мовляв, просто трохи не сповна розуму.

Крім прихильників цих основних угруповань, були й такі, що вагалися, і такі, що приймали компромісні погляди. Мешканці графства Сассекс - люди не дуже забобонні, і думку про якусь надприродність Незнайомця було вперше висловлено в містечку тільки після подій на початку квітня. Та й то успіх вона мала тільки серед жіноцтва.

Та хоч би як там було, а населення Айпінга недолюблювало Незнайомця. Його дражливість, зрозуміла людині розумової праці, дивувала цих спокійних сассекських мешканців. Нестямна жестикуляція, звичка несподівано вигулькувати в темряві десь із-за рогу глухої вулиці, впертий опір, який він чинив спробам усіх цікавих ближче познайомитися з ним, любов до сутіні, що змушувала його зачиняти двері, спускати штори, гасити свічки та лампи, - кому могла сподобатися така поведінка? Коли він ішов містечком, зустрічні розступалися перед ним, а за спиною в нього міські жартівники [230] й собі підіймали коміри та спускали криси капелюхів і нервовою ходою ступали слідом за ним, передражнюючи його. У той час велику популярність мала пісня «Людина-прима-ра». Міс Сетчел проспівала її якось на благодійному концерті в школі (збір мав піти на купівлю ламп для церкви), і відтоді щоразу, коли сходилися два-три айпінгці і з'являвся Незнайомець, у гурті починали насвистувати мотив цієї пісеньки. Навіть запізнілі хлопчаки, поспішаючи ввечері додому, гукали до нього: «Людина-примара» - і в радісному збудженні тікали геть.

Каса, місцевого лікаря, долала цікавість. Бинти викликали в ньому професійний інтерес, а оповідання про тисячу й одну пляшку збуджували заздрісну повагу. Протягом усього квітня й травня він шукав нагоди порозмовляти з Незнайомцем і нарешті десь перед Зеленими святами таки знайшов її. Якраз почалося збирання пожертв на утримання місцевої медичної сестри, і це стало приводом для побачення з Незнайомцем. Лікаря вразило, що місіс Гол не знає прізвища свого пожильця.

- Він назвав мені своє ім'я, - сказала місіс Гол (твердження, до речі, цілком безпідставне), - але я не дочула.

На її думку, кожен взяв би її на сміх, якби вона призналася, що зовсім не знає імені свого постояльця.

Кас постукав у двері вітальні й увійшов. З-за дверей ясно чути було прокляття.

- Даруйте, що я так вдерся до вас, - почав містер Кас, але потім двері зачинились, і подальшої розмови місіс Гол не чула.

Вона розповідала, що перші десять хвилин чула гомін, далі вигук подиву, шурхіт ніг, падіння стільця, вибух сміху, швидкі кроки до дверей, і на порозі з'явився Кас; блідий, він виряченими очима дивився через плече. Дверей за собою він не зачинив, на господиню й не глянув, шмигнув через залу, збіг сходами й хутко пішов по дорозі. Капелюх свій він тримав у руці. Місіс Гол усе стояла за прилавком і дивилася на розчинені двері вітальні. Вона почула, як Незнайомець тихенько засміявся і пройшовся по кімнаті. З того місця, де вона стояла, обличчя його не було видно. Потім грюкнули двері вітальні, і знову запала тиша.

Кас побіг просто до Бантінга, місцевого вікарія.

- Чи я не божевільний? - уривчасто почав Кас, заходячи в убогий кабінет. - Хіба в мене вигляд хворого на голову?

- Що трапилося? - спитав вікарій, кладучи аркушики, на яких була написана його майбутня проповідь. [231]

- Той суб'єкт із готелю...

- Ну?

- Дайте мені випити чогось, - попросив лікар і сів.

І тільки випивши склянку дешевого хересу - єдиного напою, який визнавав вікарій, - Кас трохи заспокоївся й розповів про своє побачення з Незнайомцем.

- Приходжу я, - ледве зводячи дух, казав він, - і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені і всівся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. «Так», - каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не диво, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь - пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах... вечірніх фіалок, чи що. «То підпишетесь?» - питаю. Каже, що подумає. Тоді я питаю навпростець, чи не провадить він яких-небудь дослідів? Каже, що так. І давно? Його взяла злість. «Давно, чорти б його батькові!..» - «О!» - кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме - не сказав. «Медичний?» - питаю. «А вам навіщо знати?» Я перепросив його. Він зверхньо пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав рецепт. П'ять складових частин. Потім поклав його й відвернувся. Працював він у кімнаті з відчиненим вікном, і протяг здмухнув папірець. Він помітив - щось полетіло. Кинувся до каміна, та ба! Папірець згорів, тільки попіл витягло в димар. Тут він безнадійно махнув рукою.

- Ну й що?

- А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка, - носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім гадаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, видима крізь дірку в рукаві. «Боже!» - скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.

- Ну й що?

- Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув його назад у кишеню. «Я розповідав, здається, що рецепт згорів?» - і запитливо кахикнув. «Слухайте, - питаю, - як ви рухаєте цим порожнім [232] рукавом?» - «Порожнім рукавом?» - «Авжеж, - кажу, - порожнім». - «А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?» Він устав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці окуляри на очах не наженуть страху на будь-кого! «Так рукав, кажете, порожній?» - питає. «Звичайно», - відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німотно втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводить руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. «Ну, що ж, - кажу відкашлюючись, - там нема нічого». Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно - ось так - простягає руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше як шість дюймів... Якось моторошно дивитись, коли до вас наближається порожній рукав... І тоді...

- Ну й що?

- Щось, немов великий і вказівний палець, стискає мені носа.

Бантінг зайшовся сміхом.

- Але ж там не було нічого! - майже істерично вигукнув Кас. - Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув із кімнати...

Кас умовк. Сумнівів не було - лікар справді не на жарт перелякався. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевенького хересу, яким частував його добрий вікарій.

- І коли я вдарив його по рукаві, - вів далі Кас, - враження в мене було точнісінько таке, якби я вдарив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись на Каса.

- Надзвичайна історія, - сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний. - Справді, надзвичайна історія, - з притиском повторив він.

V. КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ

Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо головним чином від нього самого та його дружини. Трапилось це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася - їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. [233]

Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала прислухатися. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором іде до сходів. Переконавшись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, надів на ніс окуляри, одяг жінчин пеньюар, взув купальні капці і вийшов на площадку біля сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло письмового столу в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.

Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся кочергою, найпевнішою зброєю, що була, - і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету зяяли непроникним мороком. Скрізь було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінга та ще чувся легенький шурхіт у кабінеті. Потім щось клацнуло, шухляду письмового столу було висунуто, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет освітило жовтувате світло. Містер Бантінг уже був у коридорі і крізь отвір дверей побачив письмовий стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на столі. Але злодія не було видно. Так вікарій і стояв у коридорі, не знаючи, що робити далі, а місіс Бантінг, з блідим і напруженим лицем, повільно сповзала вниз по сходах. Одна обставина додавала духу вікарієві: певність, що злочинцем був місцевий мешканець.

Вони чули брязкіт монет і зрозуміли, що злодій знайшов їхні заощадження - два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук спонукав містера Бантінга до рішучих дій. Міцно затиснувши в руці кочергу, він увійшов до кімнати, а слідом за ним і місіс Бантінг.

- Здавайся! - люто гукнув містер Бантінг і враз розгублено спинився: в кабінеті не було нікого.

І все ж таки відчуття, що в кімнаті хтось ворушиться, дедалі посилювалося. З півхвилини простояли господарі, ледве переводячи дух від подиву, і тоді місіс Бантінг, перейшовши кімнату, подивилась за ширми, а містер Бантінг зазирнув під письмовий стіл. Потім місіс Бантінг відгорнула завісу на вікні, а містер Бантінг оглянув димар каміна й постукав по ньому кочергою. Далі місіс Бантінг уважно заглянула в кошик для паперів, а містер Бантінг відкрив ящик для вугілля. Нарешті вони зупинились і запитливо перезирнулися.

- Можу заприсягтися... - почав містер Бантінг. [234]

- А свічка! - скрикнула місіс Бантінг. - Хто засвітив свічку?

- А шухляда! - сказав містер Бантінг. - Та й гроші ж зникли!

Місіс Бантінг квапливо підійшла до дверей.

- З усіх незвичайних випадків...

В коридорі розляглось голосне чхання. Вони метнулися з кабінету, і в ту ж мить грюкнули двері на кухні.

- Принеси свічку! - сказав містер Бантінг і рушив уперед. Обоє чули, як хтось, кваплячись, відсунув засув.

Заглянувши в кухню, вони побачили, що двері запасного входу розчиняються, і в передсвітанкових сутінках видніє темна зелень саду. Містер Бантінг був певний, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, якусь хвилину стояли отвором, а тоді з грюкотом зачинилися. Від подуву повітря свічка, що її принесла місіс Бантінг, блимнула й спалахнула яскравіше... Минула добра хвилина, перше ніж вони ввійшли в кухню.

Там не було нікого. Вони знову замкнули запасний вхід, оглянули всю кухню, комору і, нарешті, зійшли в льох. Та хоч як вони шукали, а в цілому будинку не було ані живої душі.

День застав вікарія і його дружину в дивному вбранні. Вони все сиділи на першому поверсі й не могли оговтатися після нічної пригоди, а поряд горіла непотрібна вже свічка.

- З усіх незвичайних випадків... - удвадцяте почав вікарій.

- Он іде Сузі, - сказала місіс Бантінг. - Зажди, доки вона пройде на кухню, а тоді тікаймо нагору.

VI. МЕБЛІ, ЩО ЗБОЖЕВОЛІЛИ

Того самого ранку в день святого духа, коли Міллі ще не встигли завантажити роботою, Містер і місіс Гол устали з ліжка й тихенько зійшли в льох. Робота їхня мала цілком приватний характер, бо була зв'язана з міцністю їхнього пива.

Ледве вони ступили в льох, як місіс Гол виявила, що забула взяти із спальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати до пива. Головним виконавцем і експертом у таких справах завжди була вона, а по настоянку, цілком природно, подався Гол.

Піднявшись на площадку сходів, він здивовано помітив, що двері кімнати Незнайомця прочинені. Гол увійшов до [235] своєї кімнати і знайшов пляшку на тому місці, де йому й було сказано.

Вертаючись уже з пляшкою, він помітив, що засуви на дверях на вулицю скинуті і двері зачинені тільки на клямку. У нього майнула думка пов'язати цей факт з відчиненою кімнатою Незнайомця і з припущенням містера Тедді Генфрі. Він чудово пам'ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Гол засувала ті засуви. Він раптом спинився, здивовано роззявивши рот, і подався нагору з пляшкою в руках. Там постукав у двері Незнайомця. Ніякої відповіді. Містер Гол постукав ще раз, а тоді розчинив навстіж двері і ввійшов у кімнату.

Він побачив те, чого й чекав. І ліжко, й кімната були порожні. Але дивнішим, навіть для його важкого розуму, видавалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежав костюм - наскільки він знав, єдиний костюм постояльця, - і його ж бинти. Навіть крислатий капелюх висів на спинці ліжка.

Стоячи в кімнаті, Гол чув голос своєї дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка і притиск на останніх складах слів, властивий мешканцям Західного Сассексу, свідчили про її нетерплячку й лють.

- Джордже! Ти знайшов те, що мені треба? Містер Гол обернувся до дверей і подався до жінки.

- Дженні, - крикнув він, перехилившись через поручні сходів до льоху, - а Генфрі правду каже! Його нема в кімнаті. І на парадних дверях відсунуто засуви.

Спершу місіс Гол не добрала, про що він говорить, і вирішила сама оглянути порожню кімнату. Гол, усе ще з пляшкою в руці, ішов попереду.

- Хоч самого його й нема, - розводився він, - так зате є його одяг. І де він може вештатися роздягнений? Дивно!

Коли вони піднімалися сходами, обом їм здавалося (це вже було з'ясовано згодом), ніби парадні двері відчинилися й зачинилися знову. Але, побачивши, що двері зачинені і нікого нема, вони тоді не сказали про це одне одному ні слова. В коридорі місіс Гол випередила свого чоловіка і побігла сходами перша. На площадці хтось раптом чхнув. Гол, який відстав від неї на кілька сходинок, подумав, що то вона, а місіс Гол була певна, що то її чоловік. Вона широко розчинила двері і з порога оглядала кімнату.

- Справжнє диво! - сказала місіс Гол.

їй здалося, ніби хтось позад неї сопе, і вона дуже здивувалася, коли, обернувшись, побачила, що Гол іще кроків за [236] десять від неї. Правда, за мить він стояв уже поруч. Місіс Гол нахилилася й стала обмацувати подушку, потім і всю постіль.

- Холодна, - заявила вона. - Він устав добру годину тому, коли не більше.

І в цей час сталося щось зовсім незвичайне. Постіль зібралася купою у формі стіжка, а потім перестрибнула через спинку ліжка, - зовсім так, неначе чиясь рука вхопила її посередині й одкинула вбік. Зараз же після цього капелюх Незнайомця зірвався із спинки ліжка, окреслив дугу в повітрі й плюхнувся просто в обличчя місіс Гол. Потім туди ж полетіла губка з умивальника, а тоді крісло, недбало скинувши з себе пальто й штани пожильця і заходячись сухим сміхом, що нагадував сміх Незнайомця, повернулося всіма чотирма своїми ніжками до місіс Гол, якусь мить ніби цілилось, а тоді кинулося на неї. Верескнувши, вона повернулася тікати, а ніжки делікатно, але впевнено вперлися їй у спину й виштовхали разом із Голом з кімнати. Двері грюкнули й замкнулися на ключ. Стілець і ліжко з хвилину, здавалось, виконували якийсь переможний танець, а потім раптом усе стихло.

Місіс Гол майже непритомна повисла на руках містера Гола. На превелику силу пощастило йому й Міллі, що вже проснулася від того шуму, звести місіс Гол униз і дати їй звичайного в таких випадках підкріпляючого напою.

- То були духи, - сказала місіс Гол. - Я знаю, що то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стільці самі собою починають стрибати і танцювати...

- Ковтни ще трошки, Дженні, - просив містер Гол. - Це додасть тобі сили.

- Зачиніть двері! Не пускайте його більше! - кричала місіс Гол. - Я майже догадуюся... Я мусила б знати... Такі окуляри... забинтована голова... ніколи не буває в церкві в неділю... А всі ті пляшки... Навіщо їх стільки порядній людині? Він понапускав у меблі духів. Мої гарні старі меблі!.. В тому кріслі завжди сиділа моя люба матуся, коли я була ще дівчинкою. І подумати тільки, що тепер воно кидається на мене!..

- Випий ще краплинку, Дженні, - умовляв Гол. - Ти зовсім знервована.

О п'ятій годині, коли сонце заливало золотим світлом вулицю, вони вирядили Міллі збудити містера Сенді Воджерса - коваля, що жив навпроти, щоб сказати йому про [237] надзвичайно дивну поведінку меблів і запитати його, чи не завітав би він до них. Містер Воджерс був чоловік тямущий і дуже кмітливий. До повідомлення Міллі поставився він досить серйозно.

- Побий мене лиха година, коли це не чаклунство! - сказав коваль. - Такому пожильцеві тільки копит бракує.

Прийшов він дуже занепокоєний. Господарі хотіли були повести його нагору, до тієї кімнати, але містер Воджерс, здавалося, зовсім не квапився і вважав за краще розмовляти в коридорі. На тому боці вулиці з тютюнової крамниці вийшов учень Гакстера і почав відчиняти віконниці. Його запросили теж взяти участь в обговоренні. За кілька хвилин, як завжди, підійшов і містер Гакстер. Англосаксонський дух парламентарного способу врядування виявився й тут: розмов було багато, а рішучих дій - жодних.

- Необхідно встановити факти, - наполягав містер Сенді Воджерс. - Обміркуємо, чи розважливо буде ламати двері нагорі. Доки двері не поламано, їх завжди можна поламати, але коли двері уже поламано, їх не зробиш знов цілими.

І раптом двері нагорі відчинилися, і всі з подивом побачили, як сходами почала спускатися закутана постать Незнайомця, що дивився на них зловісним поглядом своїх незвичайних скляних очей. Він повільно пройшов коридором і зупинився.

- Гляньте сюди! - сказав він, ткнувши пальцем у рукавичці.

Глянувши, куди показав Незнайомець, вони побачили пляшку з настоянкою під дверима до льоху. А він увійшов у вітальню і з несподіваною швидкістю злісно грюкнув дверима в них перед самим носом.

Ніхто не мовив і слова, доки не завмер грюкіт зачинених дверей. Всі здивовано перезирнулися.

- Ну, знаєте, це вже перевершує... - почав був містер Воджерс і не докінчив фрази.

- Я пішов би й поговорив з ним, - сказав він містерові Голу. - Я зажадав би від нього пояснень!

Потрібно було чимало часу, щоб підбити на те хазяйчиного чоловіка. Проте нарешті він таки насмілився й постукав у двері.

- Вибачте... - тільки й устиг вимовити містер Гол.

- Геть к бісу! - люто гримнув Незнайомець. - І зачиніть двері.

На цьому й скінчилися переговори. [238]

VII. НЕЗНАЙОМЦЯ ВИКРИТО

Незнайомець, зайшовши у маленьку вітальню заїзду о пів на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кімнаті були спущені, двері зачинені, і після того, як він вигнав Гола, ніхто не наважувався туди наближатись.

Весь цей час Незнайомець нічого не їв. Він тричі дзвонив, останній раз розлючено і довго, але ніхто не відгукувався.

- Буде він у мене пам'ятати «геть к бісу», - бурмотіла місіс Гол.

Чутка про нічне пограбування вікарія уже встигла облетіти місто, і люди зіставляли ці дві події. Гол у супроводі Воджерса відвідав містера Шеклфорса, суддю, і просив у нього поради. Нагору ніхто не відважувався йти. Що робив Незнайомець - було невідомо. Час від часу чулося, як він розлючено ходив по кімнаті, двічі чули, як він вибухав прокльонами, дер якісь папери та трощив пляшки.

Юрба наляканих, але цікавих людей все більшала. Надійшла місіс Гакстер. Прилучилося ще декілька хлопців у чорних куртках та пікейних краватках - було ж саме свято - і почали недоладно розпитувати. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що пішов у двір і спробував зазирнути під спущену штору. Хоч він не міг анічогісінько побачити, проте вдавав, ніби щось розгледів; і до нього приєдналися ще кілька молодих айпінгців.

Погода того дня була чудова. Уздовж вулиці стояли вряд десь дванадцять лотків і тир для стрільби, а на траві біля кузні - три жовто-коричневі фургони, і кілька мальовничо вдягнених чоловіків та жінок ставили ціль для метання в неї кокосових горіхів. Чоловіки були в синіх светрах, дами - в білих фартушках і модних капелюшках з великими перами. Оджер із шинку «Червона лань» і містер Джегерс, швець, який торгував також старими велосипедами, протягували впоперек дороги гірлянду з прапорцями, - ту саму, що залишилася від святкування п'ятдесятиріччя королеви Вікторії.

А в вітальні, куди проходив тільки тоненький жмут сонячного проміння, Незнайомець, напевне, голодний, а може, й наляканий, пріючи в своїх пов'язках, розглядав крізь скло окулярів папери, дзвенів брудними пляшками і часом завзято кляв невидних зсередини хлопчаків, що товклися під вікнами. У кутку біля каміна лежали скалки кількох розбитих пляшок, і в повітрі стояв їдкий запах хлору. Ось і все, [239] що було відомо з розмов і з того, що побачили цікаві, увійшовши до вітальні.

Під полудень Незнайомець несподівано відчинив двері своєї кімнати і став на порозі, пильно дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфеті.

- Місіс Гол! - гукнув він.

Хтось боязко пішов покликати місіс Гол.

Вона з'явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще більше розлючена. Гол досі не повернувся. Вона давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав неоплачений рахунок.

- Ви просите подати вам рахунок, сер? - спитала вона.

- Чому мені не приносили снідати? Чому не приготували мені нічого їсти і не озивалися на мої дзвінки? Ви гадаєте, я можу жити не ївши?

- А чому ви не сплатили за моїм рахунком? - відповіла місіс Гол. - Ось що хочеться мені знати.

- Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і...

- А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати ніякого переказу. Вам нічого нарікати, що запізнюється сніданок, коли п'ять днів не сплачуєте за рахунком.

Незнайомець лайнувся - коротко, але цілком виразно.

- Ви там не надто! - почулося з буфету.

- І я буду вдячна вам, сер, якщо ви свої лайки залишите при собі, - сказала місіс Гол.

Незнайомець зараз більше ніж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Всі присутні відчували, що місіс Гол бере над ним гору. І його подальші слова ствердили це.

- Послухайте, моя мила... - почав Незнайомець.

- Я вам не «мила»! - огризнулася місіс Гол.

- Я ж казав вам, що не одержав іще переказу.

- Знаємо ми такі перекази! - сказала місіс Гол.

- Але ж у кишені в мене...

- Три дні тому ви заявили, що у вас на соверен не набереться.

- А тепер я знайшов ще трохи.

- О! - скрикнув хтось із буфету.

- Цікаво, де ви їх знайшли? - зауважила місіс Гол. Це, очевидно, страшенно роздратувало Незнайомця. Він тупнув ногою.

- Що ви цим хочете сказати? - спитав він.

- Те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, - відповіла місіс Гол. - І перше ніж я подам вам новий рахунок, або [240] принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені дещо, чого не розумію ні я, ні хто інший і що всі бажають зрозуміти. Я хочу знати, що зробили ви з моїм кріслом у вашій спальні, я хочу знати, як то сталося, що ваша кімната була порожня, і як опинились ви в ній знову? Хто спиняється в цьому будинку, той увіходить крізь двері: таке тут правило. А ви його порушили, і я хочу знати, яким способом ви ввійшли? Я ще хочу знати...

Незнайомець раптом підняв угору стиснені в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув «годі!» з такою силою, що місіс Гол зараз же вмовкла.

- Ви не розумієте, хто я і що я таке? - сказав він. - Гаразд. Я вам покажу. Справді, покажу!

Він приклав долоню собі до обличчя, а потім відвів руку. На місці, де мала бути середина лиця, зазяяла чорна порожнеча.

- Нате! - сказав Незнайомець.

Він ступив крок уперед і подав місіс Гол якусь річ, яку вона, вражена різкою зміною в його обличчі, механічно взяла в руки, але, глянувши на неї, заверещала, впустила долі і відсахнулась. Ніс - рожевий, блискучий ніс Незнайомця - покотився по підлозі.

Потім Незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті остовпіли. Він скинув капелюх і шарпливим жестом зірвав із себе парик та бинти. Спершу вони не піддавались йоги зусиллям. Всі завмерли в жахливому передчутті. «О Боже!» - скрикнув хтось. Бинти й парик полетіли на підлогу.

Те, що постало перед їхніми очима, було страшніше за всякі сподівання. Остовпіла з жаху місіс Гол стояла, розкривши рот, а потім закричала й кинулась тікати з дому. Всі заворушилися. Вони готові були побачити все, що завгодно - шрами, каліцтво, якийсь відчутний жах... але - нічого? Бинти й перука пролетіли через коридор у буфет, перелякавши присутніх. Падаючи одне на одного, всі бігли сходами донизу. А на порозі вітальні, вигукуючи якісь безладні пояснення та жестикулюючи, стояла постать, схожа на людську до самого коміра пальта, а вище... не було нічого, зовсім нічого видимого!

Ті, що були подалі від будинку, почувши гамір та крики, глянули вздовж вулиці й побачили, як із заїзду «Карета і коні» прудко вибігають люди. Вони бачили, як упала місіс Гол, а містер Тедді перестрибнув через неї, щоб не спіткнутися; потім почули страшні зойки Міллі, яка, почувши гамір, вийшла з кухні й наштовхнулася на безголову людину. [241]

І всі, хто був у той час на вулиці - продавець солодощів, власник балагана для метання кокосових горіхів та його спритний помічник, хазяїн гойдалки, хлоп'ята, сільські франти, причепурені молодиці, поважні фермери у блузах, циганки у фартушках, - кинулися бігти до заїзду. За короткий час перед будинком місіс Гол зібралась юрба чоловік сорок. Людей все більшало, всі метушилися, галасували, розпитували і висловлювали різні здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька чоловік підтримували місіс Гол, що була майже без пам'яті. Над загальною колотнечею чулася розповідь одного горластого самовидця.

- Перевертень!

- Що ж він накоїв?

- Невже поранив служницю?

- Здається, кинувся на неї з ножем!

- Не так, як то кажуть. А справді у нього нема голови!

- Нісенітниця! Це - просто якийсь фокус!

- Тільки-но поскидав свої бинти...

Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп утворив клин, гостряк якого біля входу займали найвідважніші.

- Він на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг слідом за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці, із скибкою хліба в другій і став, так наче вдивлявся в щось. Це було ось тільки. Увійшов він у ці двері. Голови в нього немає зовсім. Ви трохи пропустили, а то б самі...

Ззаду сталося якесь замішання, і промовець замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей, що впевнено прямував до будинку. На чолі гурту виступав містер Гол, дуже червоний і рішучий, далі містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, і, нарешті, обережний містер Воджерс. У них був наказ арештувати Незнайомця.

Натовп галасував, переказуючи їм суперечливі останні відомості.

- З головою він чи без голови, але я маю наказ арештувати його і арештую, - заявив Джеферс.

Містер Гол піднявся сходами, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.

- Констеблю, - сказав він, - виконуйте ваш обов'язок. Джеферс ступив у кімнату, слідом за ним - Гол, останнім - Воджерс. У тьмяному світлі вони побачили безголову [242] постать у рукавичках, що в одній руці тримала недоїдену скибку хліба, а в другій - шматок сиру.

- Це він, - посвідчив Гол.

- А то що за витівки? - пролунав роздратований голос із порожнечі над коміром постаті.

- Ви - надзвичайно дивний постоялець, сер, - сказав містер Джеферс. - Але з головою ви чи без голови, а я маю наказ арештувати вас, і обов'язок - це обов'язок.

- Не підходьте! - гукнув Незнайомець, хитнувшись назад.

Він кинув хліб і сир, а містер Гол ледве встиг прибрати зі столу ніж. Ліва рукавичка Незнайомця шугнула в обличчя містера Джеферса. За одну мить полісмен, увірвавши свої пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по голінці так, що він аж крикнув, але руки не випустив. Гол пересунув по столу ніж до Воджерса, який був, сказати б, воротарем нападників, і ступив назустріч Джеферсові і Незнайомцю, які, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.

Стілець, що стояв на дорозі, з гуркотом відлетів убік, і вони покотилися на підлогу.

- За ноги його, - крізь зуби промимрив Джеферс. Містер Гол, узявшись виконати розпорядження, дістав

добрячого штурхана під ребра і на якийсь час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець бере гору з ножем у руці, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гекстером та віддербріджським візником, які з'явилися на підмогу слузі закону й порядку. У ту ж таки мить з шифоньєра полетіли долі три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату надзвичайно їдким запахом.

- Здаюся! - закричав Незнайомець, дарма що Джеферс був під ним, і через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий і безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правої рукавички. - Це ні до чого, - сказав він, неначе схлипнувши.

Найдивніша то була у світі річ - чути голос, який виходив з порожнечі, але мешканці Сассексу, може, найбільші матеріалісти на землі. Джеферс теж підвівся, видобув пару наручників і... аж очі витріщив.

- Еге! - сказав Джеферс, ураз збагнувши незвичайність ситуації. - До дідька! Я бачу, що скоро й наручники будуть не потрібні. [243]

Незнайомець перебіг рукою згори вниз по своєму піджаку, і всі ґудзики, що до них доторкався його порожній рукав, немов чудом якимось розстебнулися. Потім він буркнув щось собі в підборіддя і нахилився. Здавалося, він щось робить із своїми шкарпетками та взуттям.

- Дозвольте, - раптом зауважив Гакстер, - та це ж зовсім не людина! Це просто порожня одежа! Ви ж можете подивитись усередину його коміра й костюма. Я міг би встромити руку...

Він простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на півдо-розі і, гостро скрикнувши, відсмикнув її назад.

- Я просив би вас не тикати пальцями мені в очі! - мовив злостивим тоном голос із повітря. - Я ж тут увесь - з руками, ногами й рештою тіла, тільки Невидимець. Це дуже незручно, та нічого не вдієш. Невже ж це достатня причина, щоб кожен айпінзький йолоп тикав пальцями мені в обличчя?

Костюм, зовсім уже розстебнутий і повислий на невидимих підпорах, стояв тепер, випроставшись і взявшись у боки.

Тим часом у кімнату понаходили ще люди, і вона була повнісінька.

- Невидимець! - сказав Гакстер, незважаючи на сердитий тон Незнайомця. - Та де ж таке чувано?

- Воно, може, й дивно, але це - не злочин. Я не розумію, чого накинувся на мене полісмен...

- А! То вже річ зовсім інша, - сказав Джеферс. - Вас, безперечно, досить важко побачити при такому освітленні, але я дістав наказ і діяв згідно із законом. Арештовую я вас не за те, що ви невидимий, а через підозру в крадіжці. Сьогодні вночі тут в одному будинку вкрали гроші.

- Ну то й що?

- І деякі обставини вказують...

- Безглуздя! - крикнув Невидимець.

- Сподіваюся, що так, сер. Але я дістав наказ...

- Гаразд, - сказав Незнайомець. - Я піду. Я піду з вами. Тільки без наручників!

- Такий порядок, - пояснив Джеферс.

- Ніяких наручників! - уперся Незнайомець.

- Вибачте... - почав був Джеферс.

Раптом безголова постать присіла, і, перш ніж будь-хто зрозумів, що вона робить, під стіл полетіли туфлі, шкарпетки і штани. Тоді постать випросталась і скинула піджак.

- Стій! Стій! - крикнув Джеферс, раптом збагнувши, до чого йдеться. Він схопив жилетку, та запручалася, і, нарешті, [244] з неї випорснула сорочка, а порожня жилетка залишилася в руках у Джеферса.

- Держіть його! - крикнув Джеферс. - Як тільки він роздягнеться...

- Держіть його! - зарепетували й інші і кинулись до білої сорочки, яка тріпотіла в повітрі, - єдине, що залишилось іще видиме на Незнайомцеві.

Рукав сорочки вдало зацідив в обличчя Голу, і це припинило його рішучий наступ, а потім штовхнув його на старого Тусома, паламаря; за мить рукава підвелись угору і почали робити рухи, як людина, що скидає сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але цим тільки допоміг скинути її. Він дістав з повітря доброго стусана по щелепах і зараз же своїм кийком з усієї сили люто вперіщив по маківці Тедді Генфрі.

- Обережно! - гукав кожен, замахуючись навмання і ні в що не влучаючи. - Держіть його! Замкніть двері! Не випускайте його! Я впіймав щось! Ось він!

Зчинилося справжнє стовпотворіння. Перепало, мабуть, кожному. Тямущий, як завжди, Сенді Воджерс завдяки страшному ударові в ніс набрався ще більше тями, перший вихопився в двері й чкурнув надвір. Інші зараз же кинулись слідом за ним і за якусь хвилину збилися всі в кутку біля дверей. А вдари не вщухали. Сектанту Фіпсові було вибито переднього зуба, а Генфрі пошкоджено вухо. Джеферс дістав удар у підборіддя і, повернувшись, впіймав щось невидиме, що втиснулося між ним та Гакстером, і заважало обом вийти. Джеферс намацав під руками мускулясті груди, але за мить увесь цей клубок збуджених бійкою людей викотився в коридор.

- Я впіймав його! - задихаючись, прохрипів Джеферс. Борючись з невидимим суперником, він пробивався крізь натовп, лице його налилося кров'ю, жили набрякли.

Люди розступалися перед цими незвичайними борцями, що, кружляючи, наближалися до виходу по східцях на вулицю. Джеферс кричав здушеним голосом, коліна його тремтіли, але він цупко тримав ворога. Потім ураз він перекрутнувся і важко впав, стукнувшись головою об землю, і тільки тоді розтулив пальці.

Розляглись несамовиті крики: «Держи його!», «Невидимець!» Якийсь парубок, не з місцевих, чиє ім'я залишилося невідомим, зненацька метнувся вперед, схопив щось, але не зміг утримати і впав на розпростерте констеблеве тіло. Якась жінка посередині вулиці заверещала, коли щось промчало [245] повз неї; загавкав собака, якого, очевидно, штовхнули ногою, і, скімлячи, побіг у Гакстерів двір. Так утік Невиди-мець.

Деякий час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тоді їх охопила паніка і розвіяла по всьому містечку, як порив вітру розвіює сухе листя. Тільки Джеферс, зігнувши коліна, нерухомо лежав горілиць біля сходів заїзду.

VIII. ПІД ЧАС УТЕЧІ

Розділ восьмий - надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джібінс, місцевий натураліст-аматор, дрімаючи на пагорку серед рівнини, де, як він гадав, милі на дві навколо не було й живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джібінс не побачив нікого, а проте голос чути було цілком виразно. Невидимець усе лаявся тими добірними й особливими слівцями, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши найвищої сили, голос почав стишуватися й, нарешті, зовсім завмер удалині, як здалося Джібінсові, в напрямі Аддердіна. Ще раз почулося, як хтось чхнув, і все стихло. Джібінс не знав нічого про ранкові події, але те, що він почув, так його спантеличило і вразило, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якомога швидше спустився з пагорка та й подався до містечка.

IX. МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ

Щоб уявити собі містера Томаса Марвела, потрібно запам'ятати, що в нього було широке одутле обличчя, довгий м'ясистий і пухлий ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Названий джентльмен був схильний до повноти, а його короткі ноги ще більше підкреслювали це. Носив він пухнастий циліндр, а те, що різні шворки та шнурки від черевиків правили йому за ґудзики на самих критичних місцях його одяганки, - тільки свідчило, що він затятий парубок.

Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, [246] досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якогось собаки. Неквапним поглядом - містер Томас Марвел усе робив неквапно - він приглядався до пари черевиків, що збирався приміряти. То були черевики найдобротніші з усіх, які йому траплялися останнім часом, тільки що занадто великі; та старі його черевики, дуже зручні в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкі підошви. Містер Томас Марвел ненавидів велике взуття, але ненавидів він і сльоту. Зрештою він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; а тим часом день стояв чудовий, і нагальної роботи в нього не було, то він і вирішив поміркувати над цим питанням. Отож він мальовничо виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари здалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.

- І все ж таки це черевики, - сказав Голос.

- Подаровані черевики, - відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і з відразою дивлячись на них. - І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.

- Гм! - озвався Голос.

- Я носив і гірші, доводилося ходити й босим. Але ніколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевиків. Я давненько випрошую собі черевики, бо ті старі вже осточортіли мені. Ці, звичайно, ще досить цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І - чи повірите? - в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Ви тільки гляньте на них. Взагалі-то в цій окрузі можна розжитися на добрі черевики. Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства... А от тепер вони мені підсунули, маєш!..

- Паскудне графство! І люди препогані, - промовив Голос.

- Правда ж? - сказав містер Томас Марвел. - Боже! Ну й черевики! Хай їм!

Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти, - не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч - і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.

- Де ви? - спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку. [247]

- Що це я, п'яний? - пробурмотів містер Томас Марвел. - Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння...

- Не хвилюйтеся, - промовив Голос.

- Годі вже вам фокуси виробляти! - крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. - Де ви? Буду я ще хвилюватись!

- Не хвилюйтеся! - повторив Голос.

- Зараз ви хвилюватиметесь, - погрозився містер Томас Марвел. - Де ви? Хай лишень я побачу вас... - А може, ви поховані? - спитав він, помовчавши.

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.

- Пі-у-їт! - цвірінькнула десь далеко вертихвістка.

- Теж мені пі-у-їт, - сказав містер Томас Марвел. - Тепер зовсім не час клеїти дурника.

Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.

- Не доведи Господи! - сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. - То я випив. Так я й думав.

- То не сп'яну, - промовив Голос. - І з нервами у вас гаразд.

- О-о! - протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло. - То я випив, - безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. - Але можу присягтись, що я чув голос, - прошепотів він.

- Звичайно, чули.

- От знову! - вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.

- Не будьте дурнем! - гукнув Голос.

- Це вже я збожеволів... - сказав містер Томас Марвел. - Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це - привид.

- Ні те і ні те, - мовив Голос. - Слухай.

- От бевзь, - сказав містер Марвел.

- Та стривай же! - Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.

- Ну? - зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди. [248]

- То ти думаєш, що це примарилось?

- А то ж як? - спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

- Гаразд, - з полегкістю мовив Голос. - Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

- Та де ж ви?

Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши біля самого плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист - і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.

- Ну, - промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою бродяги, - то це все тобі мариться?

Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.

- Якщо ти ще будеш пручатись, - попередив Голос, - я дам тобі цим камінцем по голові.

- Здорово, - сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. - Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!

Третій камінь упав.

- Все це - дуже просто, - сказав Голос. - Я - невидима людина.

- Верзіть собі казна-що, - відповів містер Марвел, кривлячись від болю. - Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.

- От і добре, - мовив Голос. - Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.

- Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер... поясніть мені, як ви це робите?

- Я - невидимий. Це головне. І зрозумій, що...

- Та де ж ви? - перебив його містер Марвел.

- Тут. За кілька кроків від тебе.

- Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви - просто повітря. Я - не якийсь неук!

- Правильно. Я - повітря, і ти дивишся крізь мене. [249]

- Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви - тільки порожній голос, га?

- Та ні, я - такий самий, як і всяка людина, - я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я - невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

- Значить, ви таки справжній?

- Ну звісно, справжній.

- Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, - попросив Марвел. - Тоді це не буде така чудасія.

Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап'ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.

- Оце маєш! - скрикнув він. - Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого... крім... - Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. - Чи не їли ви хліба з сиром? - спитав він, тримаючи невидиму руку.

- Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

- Ага! Хоч ви - ніби й дух.

- Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.

- Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне, - сказав містер Томас Марвел. - Але як же це ви спромоглися, до дідька?

- Довго розповідати. І до того ж...

- А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.

- Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити... І побачив тебе...

- Боже! - зітхнув містер Марвел.

- Я підійшов ззаду, завагався... пройшов далі... Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.

- Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І...

- Боже! - застогнав містер Марвел. - Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?... Невидимий!..

- Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти! [250]

- Стривайте, - сказав містер Марвел. - Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи Боже мій!

- Візьми себе в руки, - відповів Голос. - Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.

- Я вибрав тебе, - пояснив Голос. - Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи - і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина - могутня! - На хвилинку він замовк, щоб чхнути. - Але якщо ти викажеш мене, - вів далі Голос, - якщо ти не зробиш того, що я звелю...

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.

- Я не викажу вас, - запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців. - І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.

X. МІСТЕР МАРВЕЛ ВІДВІДУЄ АЙПІНГ

Коли паніка трохи вщухла, мешканці Айпінга почали тверезо обмірковувати незвичайну подію. Зараз же підвів голову скептицизм, - щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто на власні очі бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків, - можна було порахувати по пальцях. До того ж один з цих свідків, містер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні «Карети й коней». Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але зате цілком конкретні міркування. Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов [251] зовсім, а для скептиків це взагалі був тільки привід для дотепів. Одне слово, як ті, так і ті віддавалися бурхливим веселощам.

Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де місіс Бантінг з іншими леді готувала чай, а дітвора з недільної школи бігала та гралась під галасливим керівництвом молодшого пастора, міс Кас та міс Секбат. Правда, навкруги відчувався якийсь неспокій, але більшість публіки розважливо приховувала свої побоювання. На галявині великий успіх мав у молоді туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко з'їхати на мішок із сіном на протилежному кінці мотузки. Такий же успіх мали гойдалка та кидання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий орган, що виповнював повітря нестерпним духом мастила і не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хизувалися своїми рожевими та зеленими значками, а дехто оздобив свої циліндри ще й барвистими стрічками. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або через вікно, де стояли гілки жасмину, або через відчинені двері.

Близько четвертої години в містечко ввійшов якийсь невідомий. Це був невисокий огрядний чоловік у надзвичайно поношеному циліндрі і, здавалося, дуже задиханий. Щоки в нього то надималися, то опадали. Рябе обличчя було стурбоване, і посувався він з якоюсь ніби силуваною жвавістю. Завернувши за ріг церкви, він попростував до «Карети й коней». Разом з іншими звернув на нього увагу й Флетчер; незвичайний вигляд прибульця так вразив старого, що він дивився йому вслід, аж доки із щітки не затік у рукав крейдяний розчин.

За свідченням власника тиру, невідомий розмовляв сам із собою; помітив це й містер Гакстер. Невідомий спинився перед ґанком заїзду і, як розповідав містер Гакстер, довго вагався, доки наважився ввійти в будинок. Нарешті він піднявся сходами і (містер Гакстер бачив це), повернувши ліворуч, відчинив двері вітальні. Містер Гакстер чув голоси з кімнати і з буфету, які гукали невідомому, що він помилився.

- Це приватне помешкання, - сказав містер Гол, після чого невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфет. [252]

За кілька хвилин він показався знову, витираючи долонею губи з задоволеним виглядом, що здався містерові Гакстеру удаваним. Хвилинку невідомий постояв, озираючись навкруг, а потім містер Гакстер помітив, що він, неначе крадькома, підійшов до воріт у двір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на стовп воріт, видобув коротеньку глиняну люльку й набив її тютюном. Пальці його тремтіли. Він незграбно запалив люльку й, схрестивши руки на грудях, почав курити з байдужим виглядом, хоча тривожні погляди, які він раз у раз кидав на вікно, ніяк не узгоджувалися з тією байдужістю.

Все це містер Гакстер бачив з-за бляшанок на вікні своєї крамниці. Загадкова поведінка невідомого спонукала його й далі вести спостереження.

Раптом невідомий випростався, сунув люльку в кишеню й шаснув у двір. Гадаючи, що тут ідеться про якусь дрібну крадіжку, містер Гакстер вискочив з-за прилавка й вибіг на дорогу перейняти злодія. Тим часом містер Марвел (а це був він) з'явився знову. Циліндр його був збитий набакир, у правій руці він тримав пакунок у синій скатертині, а в лівій - три книги, зв'язані, як доведено згодом, пасторовими шлейками. Побачивши Гакстера, він розкрив рот, а тоді раптом повернув ліворуч і дременув щодуху. «Держи злодія!» - гукнув містер Гакстер і кинувся слідом за ним.

Враження містера Гакстера були глибокі, але короткочасні. Він бачив перед собою чоловіка, що хутко завернув за ріг церкви й пустився в поле. Попереду він бачив прапори, гуляли люди, але ніхто не кинувся на Гакстерів крик.

- Держи злодія! - відважно переслідуючи втікача, гукнув він іще раз. Та не пробіг він і десяти кроків, як щось незриме вхопило його за підборіддя, і він з неймовірною швидкістю злетів у повітрі. Не встиг він отямитись, як уже лежав на землі. Світ, здавалося, розсипався мільйоном іскор, і йому стало байдуже до того, що було далі.

XI. В ЗАЇЗДІ «КАРЕТА Й КОНІ»

Щоб ясно уявити собі перебіг подій у заїзді, треба повернутися назад до того моменту, коли містер Гакстер побачив із свого вікна містера Марвела.

На той час у вітальні були містер Кас і містер Бантінг. Вони серйозно заходилися обмірковувати дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Гола, докладно переглядали речі [253] невидимої людини. Джеферс, оклигавши від падіння, пішов додому під доглядом своїх приятелів. Місіс Гол склала порозкиданий одяг Незнайомця і прибрала кімнату. На столі під вікном, за яким звичайно пожилець працював, Кас відразу знайшов три грубі рукописні книги із заголовком «Щоденник».

- Щоденник! - сказав Кас. - Тепер ми, в усякому разі, дещо дізнаємось.

Вікарій стояв тут же, поклавши руку на стіл.

- Щоденник, - повторив Кас, сідаючи; далі він підклав дві книги під третю і розгорнув її. - Гм! Ніякого імені на першій сторінці. Оце так... Самі цифри.

Вікарій глянув через плече.

Кас гортав сторінки, і обличчя його виражало розчарування.

- Ет! - сказав він. - Самі тільки цифри, Бантінгу.

- А діаграм нема? - спитав містер Бантінг. - Або малюнків, що прояснили б щось?..

- Подивіться самі, - запропонував Кас. - Тут, як судити з літер, написано російською чи якоюсь подібною мовою, а трохи - по-грецькому. Ну, грецьку-то ви, я гадаю...

- Звичайно, - відповів містер Бантінг, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почував себе якось незручно. Від грецької мови в пам'яті його залишилось так мало, що не варто було й говорити... - Авжеж... грецька мова, звісно, може дати нам ключ...

- Я знайду вам те місце...

- Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, - сказав містер Бантінг, усе ще тручи свої окуляри. - Насамперед, знаєте, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потім.

Він кахикнув, надів окуляри, невдоволено поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і врятував його від неминучої ганьби. Потім він неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справді щось трапилось.

Двері несподівано відчинилися.

Обидва джентльмени аж підскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, полегшено зітхнули.

- Пивниця? - спитало обличчя, роздивляючись по кімнаті.

- Ні, - воднораз відповіли вони.

- Навпроти, голубчику, - пояснив містер Бантінг.

- І прошу, зачиняйте двері, - роздратовано додав містер Кас. [254]

- Гаразд, - стиха мовив гість. - Відчалюй! - наказав сам собі й, зачинивши за собою двері, зник.

- Моряк, мабуть, - сказав містер Бантінг. - Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» - напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.

- Може, й так, - згодився Кас. - Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.

Містер Бантінг посміхнувся, ніби сам не підскочив із несподіванки.

- А тут іще, - зітхнув він, - ці книги!

- Одну хвилинку, - мовив Кас, устаючи і зачиняючи двері на ключ. - Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопів.

- Безперечно одне, - зауважив Бантінг, присуваючи свій стілець до Каса, - що останніми днями в Айпінзі сталися дивні речі... дуже дивні. Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидиму людину...

- Вона таки неймовірна, - сказав Кас. - Але факт, що я бачив у рукаві...

- Та чи бачили ж ви? Чи впевнені в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало... Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника.

- Я не хочу знову товкти те саме, - відповів Кас. - Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги... А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя, - очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер... Чи не признатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Він спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила його за голову і сильно тисне її до столу.

- Не ворушіться! - прошепотів чийсь голос, - або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого власного переляку й подиву. [255]

- Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально, - сказав Голос, - але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? - додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів. - Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? - і знову стук об стіл і клацання зубів.

- Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте, - провадив далі Голос. - Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене - кочерга, і до того ж я - невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож-то. Якщо я пущу вас, обіцяєте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?

Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.

- Обіцяємо! - відповів містер Бантінг.

- Обіцяємо! - повторив за ним і лікар.

Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем випросталися на своїх стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.

- Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, - сказав Невидимець. - Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату, - вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, - я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, але вечори - прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.

XII. НЕВИДИМЦЕВІ ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПЕЦЬ

З одної дуже прикрої причини, яка зараз стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні й містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів за дванадцять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім... усе стихло.

- Е-гей! - гукнув Тедді Генфрі.

- Е-гей! - відгукнулося з пивниці. [256]

Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.

- Щось там негаразд, - сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

- Щось сталося, - сказав Гол, а Генфрі підтакнув головою.

На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.

- Чи все там у вас гаразд? - постукавши у двері, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увірвалася, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: «Ну, ні, не треба!» Потім раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця і шум короткої боротьби. І знову тиша.

- Що там за дідько? - півголосом вигукнув Генфрі.

- Чи все у вас гаразд? - повторив містер Гол. Вікарій озвався якимось дивним уривчастим голосом:

- Цілком. Прошу... не перешкоджати.

- Дивно! - зауважив містер Генфрі.

- Дивно! - згодився містер Гол.

- Каже «не перешкоджати», - сказав Генфрі.

- Я не чув, - сказав Гол.

- І хтось сопів, - додав Генфрі.

Вони стояли, прислухаючись. У вітальні почали знову розмовляти швидко і притишено.

- Я не можу, - заявив містер Бантінг, підвищуючи голос. - Кажу вам, сер, я не хочу!

- Що таке? - спитав Генфрі.

- Каже, що не хоче, - пояснив Гол. - Але то ж він не до нас говорить, правда?

- Це насильство, - сказав у вітальні містер Бантінг.

- Насильство, - повторив Генфрі. - Я виразно чув.

- А хто це говорить тепер? - спитав містер Генфрі.

- Містер Кас, здається, - відповів Гол. - Ви що-не-будь розібрали?

Тиша. Долинали якісь неясні звуки.

- Здається, стягають зі столу скатертину, - сказав Гол.

За прилавком з'явилася місіс Гол. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Гол була жінка завзята. Вона розкричалася:

- Чого ти стовбичиш там і прислухаєшся, Голе? Чи тобі роботи нема, та ще й у свято? [257]

Містер Гол пробував усе їй пояснити мімікою та жестами, але уперта жінка ще більш розходилася. Тоді приголомшені Гол і Генфрі навшпиньки відступили до неї і, розмахуючи руками, взялися пояснювати їй, у чому річ.

Спершу місіс Гол зовсім відмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потім звеліла Голові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона схильна була вважати все це за дрібницю, - може, там просто пересували меблі.

- Я чув, як він казав «насильство», - запевняв Гол.

- І я чув те саме, місіс Гол, - ствердив Генфрі.

- А може... - почала місіс Гол.

- Ш-ш! - прошипів містер Тедді Генфрі. - Чи це не вікно відчиняють?

- Яке вікно? - не зрозуміла місіс Гол.

- Вікно у вітальні, - пояснив Генфрі.

Всі пильно дослухалися. Місіс Гол, не бачачи нічого, дивилась просто себе на світлий отвір дверей заїзду, на білу залюднену дорогу і на фасад Гакстерової крамниці, залитий червоним сонцем. Раптом у Гакстера відчинились двері, і сам він вискочив на вулицю, жестикулюючи і вирячивши від подиву очі.

- Гей! - зарепетував Гакстер. - Держи злодія! - Він перебіг вулицю і зник за ворітьми двору.

Водночас із вітальні почувся гамір і стукіт вікна, що хтось зачиняв.

Гол, Генфрі і всі, хто був у буфеті, висипали стрімголов на вулицю. Вони побачили, як хтось метнувся за ріг, у напрямі поля, а містер Гакстер виконав у повітрі складний стрибок і впав долі. Люди на вулиці здивовано зупинялися, а дехто й собі кинувся бігти.

Містер Гакстер лежав нерухомо, Генфрі нахилився глянути, що з ним сталося, а Гол і двоє робітників з буфету, вигукуючи щось нерозбірливе, підбігли до рогу й побачили, як містер Марвел зникав за церковним парканом. Дійшовши хибного висновку, що це й є невидима людина, яка раптом стала видимою, вони помчали слідом за Марвелом. Але не пробіг Гол і двадцяти ярдів, як голосно скрикнув від подиву і полетів сторчака, зачепившись за одного з робітників і потягши його за собою на землю. Його штовхнуло так, як штовхають під час гри у футбол. Другий робітник, обернувшись, подумав, що Гол просто спіткнувся, і побіг далі, але враз спіткнувся так само, як і Гол. Перший робітник, що силкувався встати, дістав такого стусана в бік, який звалив би й вола. [258]

Коли він падав, з лугу, де відбувалося нове гуляння, показався цілий натовп. Попереду йшов власник тиру, огрядний чоловік у синій фуфайці. Він дуже здивувався, побачивши трьох людей, які в незвичайних позах борсалися на безлюдному шляху. Аж тут щось трапилось з його ногою, і він і собі покотився на землю, встигши підбити свого брата й компаньйона, який біг слідом за ним і теж шкереберть полетів униз. А тоді на них обох навалився людський натовп, що квапливо відкочувався назад: їх штовхали ногами, товкли коліньми, спотикалися через них і нещадно кляли.

Коли Гол, Генфрі та робітники вибігли з буфету, місіс Гол, навчена багаторічним досвідом, залишилася біля каси. Раптом двері з вітальні відчинилися, і з'явився містер Кас. Не дивлячись на господиню, він кинувся сходами вниз, вибіг надвір і зразу метнувся за ріг будинку.

- Держіть його! - закричав він. - Дивіться, щоб він не випустив із рук клунка. Бо тоді його не буде видно!

Він нічого не знав про існування Марвела, бо Невидимець передав тому пакунок і книги у дворі. Обличчя містера Каса було сердите й рішуче, але костюм його був не повний: він нап'яв на себе тільки якусь білу спідничину, що могла правити за одежу хіба десь у Греції.

- Держіть його! - не вгавав він. - Невидимець забрав мої штани і всю одежу вікарія!

- Я зараз наздожену його! - гукнув містер Кас до Генфрі, біжучи повз розпростертого на землі Гакстера і повертаючи за ріг, щоб приєднатися до натовпу, який, здавалося, гнався за Невидимцем. Та враз хтось збив його з ніг. Хтось на бігу важко наступив йому на палець. Містер Кас верескнув, спробував підвестися, але, знову збитий з ніг, упав на всі чотири і аж тоді збагнув, що бере участь не в наступі, а у відступі. Всі тікали назад до містечка. Він устав іще раз і дістав дошкульний удар у вухо. Містер Кас, хитаючись, подався до заїзду і по дорозі перестрибнув через покинутого всіма Гакстера, який, оклигавши, сидів уже посеред дороги.

Підіймаючись на ґанок заїзду, він раптом почув, як крикнула людина, розлютована від болісного удару, і ніби звук ляпаса. Той крик гостро вирізнився з гомону на вулиці. Він Упізнав голос Невидимця.

За мить містер Кас був знов у вітальні.

- Він повертається, Бантінгу, - загаласував Кас. - Рятуйтесь! Він знавіснів. [259]

Містер Бантінг стояв біля вікна, намагаючись змайструвати собі одяг із килимка й великого газетного аркуша.

- Хто повертається? - спитав він, так шарпнувшись, що його костюм мало не розсипався.

- Невидимець! - відповів Кас і метнувся до вікна. - Нам краще втекти звідси. Він б'ється, як скажений. Ніби й справді одурів.

За мить містер Кас був уже у дворі.

- Боже милий! - вигукнув пройнятий жахом містер Бантінг, не знаючи, на що зважитись. Раптом він почув відчайдушну метушню в коридорі і таки наважився. Вилізши з вікна, містер Бантінг поспіхом приладнав свій костюм і подався містечком із швидкістю, на яку тільки спроможні були його коротенькі ніжки.

Починаючи з того моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінг дав тягу через усе містечко, послідовний опис айпінзьких подій став неможливим. Невидимець, мабуть, хотів спершу просто прикрити відступ Мар-вела з книгами та одягом. Але його й без того не дуже лагідну вдачу розпалив, очевидно, якийсь випадковий удар, і він став лупцювати та перекидати всіх, щоб на чомусь зігнати свій гнів.

Уявіть собі вулицю, повну людей, що летять стрімголов, грюкання дверей і бійки за сховища. Уявіть собі, як уся ця колотнеча вплинула на несталу рівновагу дошки на двох стільцях у старого Флетчера і до яких катастрофічних наслідків це призвело. Уявіть собі налякану парочку, захоплену переполохом на гойдалці... А потім увесь цей гамір ущух; вулиця в Айпінзі з усіма прапорами та гірляндами спорожніла, якщо не рахувати розлюченого Невидимця, порозкиданих кокосових горіхів, звалених парусинових ширм і розсипаного краму торговця солодощами. Скрізь грюкали зачинювані віконниці та засуви, і єдиною ознакою, що в місті ще зосталися люди, було хіба лиш якесь око під зведеною бровою, що визирало з куточка шибки.

Невидимець якийсь час розважався тим, що трощив вікна в заїзді «Карета й коні», а потім пожбурив вуличний ліхтар у вікно вітальні містера Грогрема. Мабуть, таки він же обірвав телеграфний дріт біля котеджу Гігінса на Едердінсько-му шляху. Після того, завдяки своїм особливим можливостям, він зник для тамтешніх людей, і відтоді в Айпінзі його більше не бачили й не чули. Він зник назавжди. [260]

Але минуло мало не дві години, перш ніж хто наважився вийти на безлюдну айпінзьку вулицю.

ХІІІ. МІСТЕР МАРВЕЛ ПРОСИТЬ ДАТИ ЙОМУ ВІДСТАВКУ

Вже западали сутінки, і айпінгці почали полохливо позирати на руїни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловічок в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев'язані якоюсь еластичною стрічкою, і пакунок у синій скатертині. На його багряному обличчі відбивався вираз жаху та втоми, і він, здавалося, страшенно поспішав. Супроводив його чийсь, не його власний, голос, і сердега щоразу корчився від дотику невидимих рук.

- Якщо ти знову спробуєш втекти, - сказав Голос, - якщо ти ще раз насмілишся...

- О Боже! - зітхнув містер Марвел. - Всі мої плечі в синцях.

- ...то, слово честі, я тебе вб'ю, - закінчив Голос.

- Та я ж і не пробував тікати, - запевняв Марвел, мало не плачучи. - їй-богу, ні. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у біса я міг про нього знати? А ви мені завдали такого прочухана.

- Дістанеться ще більше, коли не будеш слухати, - пообіцяв Голос, і містер Марвел ураз замовк. Він надув щоки, а очі його красномовно свідчили про глибокий розпач.

- Досить того, що ці несусвітні дурні довідались про мій секрет, а тут ще й ти дременув з моїми книжками. їхнє Щастя, що порозбігались та поховались. А то б... Ніхто не знав, що я невидимий. А тепер що мені робити?

- А мені що робити? - пробурмотів Марвел.

- Тепер усе відомо. Газети ще ширше роздзвонять. Усі кинуться мене шукати. Кожне буде насторожі...

Голос вибухнув прокльонами й замовк. Розпука на обличчі містера Марвела стала ще глибша, і він поплентав зовсім повільно.

- Ну, йди, йди! - звелів Голос.

Марвелове обличчя поміж червонястих плям посіріло.

- Та не розгуби книг, бовдуре! - гостро сказав Голос. - Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, знаряддя з тебе поганеньке, але нічого не вдієш... [261]

- З мене - жалюгідне знаряддя, - поправив Марвел.

- Правду кажеш.

- Гірше навряд чи змогли б ви знайти, - сказав Марвел. - Я слабосилий, - додав він, помовчавши. - Я зовсім слабосилий, - повторив він.

- Справді?

- І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, їй-богу, на превелику силу.

- Ну?

- Для таких штук мені бракує сил і духу.

- Нічого, духу я тобі додам.

- Краще вже не треба. Я, бачите, не хотів би попсувати ваші плани... Але, може... А раптом я злякаюсь абощо...

- Гляди-но мені, спробуй лише, - зі спокійною твердістю мовив Голос.

- Краще вже вмерти... - сказав Марвел. - І це ж несправедливо... ви повинні згодитись. Маю ж я право...

- Марш! - наказав Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.

- Страшенно важко! - сказав містер Марвел.

Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.

- І що я матиму за це? - спитав він страшенно ображеним тоном.

- Заткни пельку, - з несподіваною силою гаркнув Голос. - Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робитимеш, як тобі звелять.

- Кажу ж вам, сер, я - непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.

- Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобі руку, - сказав Невидимець. - Мені треба поміркувати, не заважай.

Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями, і в сутінках замаячіла квадратна дзвіниця сільської церкви.

- Я триматиму руку в тебе на плечі, поки ми будемо йти цим селом, - сказав Голос. - Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо буде гірше.

- Я знаю, - зітхнув містер Марвел. - Все це я добре знаю.

Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла з своєю ношею по сільській вулиці повз освітлені вікна і зникла у вечірніх сутінках. [][262]

XIV. У ПОРТ-СТОУ

Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непоголений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт-Стоу. Руки він засунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентежений і розгублений і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев'язані вже мотузком. Клунок було залишено в сосняку за Брембльгерстом, згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, неспокій його зростав. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.

Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.

- Гарний день, - сказав матрос.

Містер Марвел озирнувся навкруги мало не з жахом.

- Дуже, - підтвердив він.

- Погода саме на цю пору року, - провадив матрос незаперечним тоном.

- Цілком, - погодився містер Марвел.

Матрос видобув зубочистку і, перепросивши сусіду, кілька хвилин орудував нею. Його очі тим часом роздивлялись запорошену постать містера Марвела та книжки, що лежали поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в того забряжчали немовби гроші, і був вражений контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож матросові думки перекинулись до теми, яка цупко полонила його уяву.

- Книжки? - зненацька запитав він, закінчивши орудувати зубочисткою.

Містер Марвел здригнувся і глянув на книги.

- Еге ж, - сказав він. - Еге ж, - книжки.

- У книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі, - сказав матрос.

- Звісне діло, - відповів містер Марвел.

- Але бувають незвичайні речі не тільки в книжках, - сказав матрос.

- Ваша правда, - сказав містер Марвел. Він зиркнув на свого співбесідника, а тоді озирнувся.

- Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-небудь незвичайне, - провадив матрос далі.

- Буває.

- Ось у цій газеті... - сказав матрос.

- А! - відповів містер Марвел. [263]

- Є... - матрос втупив у містера Марвела пильний погляд. - Є, наприклад, про невидиму людину.

Містер Марвел скривив рот, почухав собі щоку і відчув, що вуха в нього червоніють.

- Ну, а що вони ще пишуть? - насилу спромігся він. - І де це: в Австралії чи в Америці?

- Ні там, ні там, - відказав матрос. - Тут.

- Боже! - здригнувся містер Марвел.

- Коли я кажу тут, - на превелику полегкість містера Марвела пояснив матрос, - то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.

- Невидима людина! - повторив містер Марвел. - І що ж вона робить?

- Все, - відповів матрос, допитливо вдивляючись в містера Марвела, і додав: - Усяке неподобство.

- Я вже чотири дні не бачив газет, - сказав Марвел.

- З'явився він уперше в Айпінзі.

- Ну?

- Відтіля й почав. А звідки він узявся - цього нібито ніхто не знає. Ось тут: «Надзвичайна пригода в Айпінзі». І в газеті сказано, що все це чиста правда!

- О Боже! - вигукнув містер Марвел.

- Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно... Вірніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді «Карета й коні», і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і йому пощастило вислизнути, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут пишуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. От так штука, га? Наведено й прізвища, й усе інше.

- О Боже! - сказав містер Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом у нього в голові майнула нова, досить дивна думка. - Надзвичайно чудна історія, - зауважив він.

- Авжеж! Просто незвичайно! Ніколи не чув я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що...

- Оце й усе, що він зробив? - спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.

- А хіба цього мало? [264]

- А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, і кінці в воду?

- Зник, та й усе, - відповів матрос. - Вам що, цього не досить?

- Цілком досить.

- Ще б пак, - сказав матрос. - Як на мене, то досить.

- А спільників у нього не було? Про це не пишуть? - збентежено запитав містер Марвел.

- Хіба вам мало одного такого? - спитав матрос. - Ні, хвалити Бога, спільників він не мав.

Матрос повільно хитнув головою і вів далі:

- Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вештається десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як гадають, подався дорогою на Порт-Стоу. Цебто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього! Подумайте лише, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напасти на вас? Уявіть собі - він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, преспокійно красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть легше! Бо в тих сліпих, кажуть, надзвичайно гострий слух. А коли б він наглянув десь винце, яке б йому припало до смаку...

- І справді, в його руках усі козирі, - сказав містер Марвел. - Але...

- Маєте рацію, - погодився матрос, - усі.

Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруги, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись вловити якісь непомітні рухи. Нарешті він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:

- Бачите, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.

- Ну? - здивувався матрос. - Ви?

- Так, - відповів містер Марвел. - Я.

- Ого! - гукнув матрос. - І дозвольте спитати...

- Ви будете вражені, - прикриваючи рукою рот, сказав містер Марвел. - Це - незвичайна річ.

- Правда?

- Бачите... - почав був Марвел конфіденціальним тоном. І раптом вираз на його обличчі неначе якимсь дивом

змінився. «Ой!» - скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його скривилося від болю. - «Ой-ой!» - скрикнув він знову.

- Що з вами? - здивувався матрос. [265]

- Зуб розболівся, - пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха і хапаючись за книжки. - Ну, мені, мабуть, треба йти, - сказав він, кумедно соваючись на лаві й відсуваючись від свого співбесідника.

- Але ви ж саме хотіли розповісти мені про невидиму людину, - запротестував матрос.

Містер Марвел нібито радився сам з собою.

- Брехня, - мовив Голос.

- Це брехня, - повторив містер Марвел.

- Так у газетах пишуть, - спробував заперечити матрос.

- Брехня однаково, - сказав містер Марвел. - Я знаю хлопця, який вигадав усю цю побрехеньку. Ніякої невидимої людини немає. Дурниці все це!

- А як же в газеті? Чи, може, ви хочете сказати?..

- Хочу, - твердо відповів містер Марвел.

Матрос витріщився на нього, тримаючи в руці газету. Містер Марвел судорожно крутив головою.

- Стривайте, - поволі мовив матрос, зводячись на ноги. - Ви хочете сказати...

- Так, хочу, - повторив містер Марвел.

- Тоді якого ж чорта верзли ви усі ці дурниці? Вам що, подобалось, щоб людина отак шилася в дурні перед вами, га?

Містер Марвел надув щоки. Матрос раптом почервонів і стиснув кулаки.

- Я розводжуся тут добрих хвилин десять, а він, цей мордатий старий шкарбун, цей чортів син, не міг би хоч із чемності...

- І чого ви лаєтеся? - сказав містер Марвел.

- Лаюсь! Я тобі покажу...

- Ходім! - звелів Голос. Раптом щось крутонуло містера Марвела, і він рушив уперед якоюсь дивною, кривульчастою ходою...

- Отож-бо, забирайся відсіль... - сказав матрос.

- Це мені «забирайся»? - спитав містер Марвел. Він сунув якось боком, майже підстрибом, кумедно шарпаючись раз у раз, немов підштовхуваний ззаду. Відійшовши трохи, він притишеним голосом розпочав посеред дороги якийсь монолог з протестами і докорами.

- Ото блазень, - сказав матрос. Розставивши ноги, він узявся в боки і дивився йому вслід. - Я покажу тобі, старому йолопові, як дурити мене! Про це ж навіть в газеті пишуть!

Містер Марвел буркнув у відповідь щось невиразне і зник за поворотом. А матрос усе стояв переможцем посеред шляху, [266] доки візок різника не примусив його відступитися. Тоді він повернув до Порт-Стоу.

- Скільки тих дурнів на світі, - пробурмотів він до себе. - Ти бач, жарти знайшов... Глузувати з мене... Це ж є в газеті!

Незабаром йому довелось почути ще про одну незвичайну подію, яка сталася зовсім уже недалеко від нього: про «повну жменю грошей», що сама собою посувалася понад стіною за рогом Сент-Майклс-лейн. Це дивовижне видовище спостерігав того ж таки ранку інший матрос. Він спробував схопити гроші, але тут-таки покотився на землю, а коли підвівся, то летючі гроші вже зникли. Наш матрос, як казав він сам, схильний був повірити всьому, але це вже було занадто. Згодом, проте, він поглянув на цю справу трохи інакше.

Історія про летючі гроші була правдива. Того дня скрізь навколо, починаючи від величного філіалу Лондонського банку і до кас крамниць та барів (погода була сонячна, і двері всюди стояли відчиненими навстіж), гроші спокійно і спритно, цілими жменями та стовпчиками, підстрибували зі своїх місць і літали попід стінами та по завулках, швидко зникаючи при наближенні людей. Свій таємничий лет - хоч цього ніхто не бачив - вони закінчували в кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, що сидів біля маленького заїзду на околиці Порт-Стоу.

Тільки через десять днів, коли бердоцькі події вже задавнилися, матрос співставив ці факти і зрозумів, як близько був він до тої дивної невидимої людини.

XV. ВТІКАЧ

Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, в мезоніні будинку на пагорбі, що височить над Бердоком. Це була затишна кімнатка з трьома вікнами - на північ, захід і південь. У ній було багато полиць, заставлених книжками та науковими журналами, і широкий письмовий стіл. Біля північного вікна стояв мікроскоп, лежали різні скельця, дрібні інструменти, кілька пробірок зі зразками бактерій і пляшки з реактивами. В кабінеті горіла вже лампа, хоч призахідне сонце ще ясно освітлювало небо. Штори на вікнах не були спущені, бо хто б наважився зазирати у вікна? Доктор Кемп був високий, стрункий юнак з лляного кольору волоссям і з світлими, майже зовсім білими, вусами. Робота, [267] над якою він тепер працював, мала, на його думку, велике значення, і доктор Кемп сподівався, що завдяки їй його приймуть у члени Королівського наукового товариства.

Підвівши очі від роботи, він побачив, як за пагорбом палало небо. З хвилину, мабуть, сидів він, милуючись золотавим крайобрієм, а потім увагу його привернула невеличка чорна постать, що бігла схилом у напрямі до його будинку. То був маленький чоловічок у циліндрі, й біг він так швидко, що ноги його тільки миготіли.

«Ще один з тих ослів, - подумав доктор Кемп. - Зовсім як той, що налетів на мене з-за рогу сьогодні вранці, репетуючи: «Невидимець!» Не можу зрозуміти, що це на них найшло? Ніби ми живемо в тринадцятому сторіччі!»

Доктор Кемп підвівся, наблизився до вікна й став дивитися на пагорб, уже трохи повитий сутінню, і на маленьку чорну постать, яка мчала вниз.

«Видно, поспішає, - подумав доктор Кемп, - але щось пуття з цього мало. Він біжить такою важкою ходою, наче в кишенях його повно свинцю. Захекався, голубе...»

Через хвилину одна з вілл на тому боці пагорба сховала з очей постать. Але за мить її було видно знову, потім вона знову зникла; і так тричі, за кожним з трьох відрубних будинків, доки постать зовсім не зникла за суцільною лінією забудов.

- Осли! - сказав доктор Кепм, повернувся на підборах і підійшов до письмового стола.

Але ті, що були тоді на шляху і бачили на відкритій місцевості втікача зблизька та помітили вираз дикого жаху на його спітнілому обличчі, ті не поділяли докторової зневаги. Чоловічок біг щодуху і дзвенів так, наче то був набитий грішми гаман, який кидають то туди, то сюди. Він не озирався ні праворуч, ні ліворуч, а широко розплющеними очима дивився просто перед собою, туди, де під пагорбом уже починали запалювати ліхтарі й на вулицях юрмився люд. Його спотворена нижня щелепа звисла, губи були запінені, дихав він хрипко і гучно. Всі по дорозі зупинялись, поглядали на шлях і стурбовано розпитували одне одного, що б могло спричинити такий поспіх.

Тоді раптом на вершині пагорба собака, що саме грався на шляху, заскавулів і шмигнув під ворота, і доки перехожі здивовано роздивлялися, повз них промайнуло щось, шльопаючи ногами і важко дихаючи.

Знявся вереск, люди почали тікати з дороги, галасливо збігаючи пагорбом униз. Крики лунали уже й на вулиці, [268] коли Марвел був ще далеко. Люди, налякані чутками про Невидимця, з грюкотом зачиняли за собою двері, беручи їх на засуви. Марвел чув усе це й напружував останні сили. Страх випередив його, помчав наперед і вмить охопив ціле місто.

- Невидимець! Невидимець!

XVI. У ЗАЇЗДІ «ВЕСЕЛІ КРИКЕТИСТИ»

Заїзд «Веселі крикетисти» стоїть біля самого підніжжя пагорба, де починається трамвайна колія конки. Власник його, спершися товстими червоними руками на прилавок, розмовляв із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому вбранні їв сухарі з сиром, пив пиво і говорив про щось з вільним од служби полісменом. Він мав справжню американську вимову.

- Чого це вони галасують? - запитав сухорлявий візник, намагаючись поверх брудної жовтої фіранки на віконці що-небудь розгледіти на пагорбі. Хтось біг по вулиці.

- Може, горить десь? - висловив здогад власник заїзду. Кроки наближалися. Раптом двері відчинились, і вбіг

Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судорожно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив'язані до стіни, дозволяв зробити це тільки наполовину.

- Іде! - закричав він писклявим від жаху голосом. - Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте мене! Рятуйте!

- Зачиніть двері, - сказав полісмен. - Хто йде? Що то за гамір? - Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері грюкнули. Американець зачинив другі двері.

- Пустіть мене далі всередину! - плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не випускаючи з рук книг. - Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік від нього. Він обіцяв убити мене і вб'є!

- Тут вам буде безпечно, - заспокоїв його чорнобородий. - Двері зачинені. В чому справа?

- Пустіть мене далі! - просив Марвел і голосно верескнув, коли зачинені двері аж трусонуло від удару, а потім у них квапливо застукали, гукаючи знадвору.

- Гей! - крикнув полісмен. - Хто там? [269]

Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:

- Він мене вб'є! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..

- Ну, гаразд, - сказав господар, - заходьте сюди, - і він підняв дошку над проходом за прилавок.

Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.

- Не відчиняйте дверей! - репетував він. - Не відчиняйте, будь ласка, дверей! Де мені сховатися?

- То це Невидимець? - спитав чорнобородий, заклавши руку за спину. - Нам, гадаю, час уже подивитися на нього.

Раптом віконце на вулицю розлетілося на друзки, а знадвору почулися крики та біганина. Ставши на стілець, полісмен визирав у вікно, силкуючись побачити, що робиться біля дверей. Потім він зліз і, піднявши брови, сказав:

- Це таки він.

Господар став перед дверима до вітальні, які тільки-но замкнулися за містером Марвелом, глянув на розбите вікно й підійшов до своїх клієнтів.

Раптом усе стихло.

- Шкода, що я не маю при собі кийка, - промовив полісмен, нерішуче ступаючи до дверей. - Тільки ми відчинимо, він зараз же ввійде. Його ніщо не спинить.

- Не дуже-то поспішайте з дверима, - занепокоєно сказав сухорлявий візник.

- Одсуньте засуви, - порадив чорнобородий, - а коли він увійде... - і він показав револьвер, який був у нього в руці.

- Так не можна, - запротестував полісмен. - Це ж убивство.

- Я знаю, в якій країні я тепер, - відповів чорнобородий. - Я стрілятиму йому в ноги. Відсуньте засуви!

- Тільки не стійте з цією штукою позаду мене, - сказав господар, дивлячись поверх фіранки.

- Добре, - сказав чорнобородий і, нахилившися з револьвером напоготові, сам почав одсувати засуви.

Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.

- Заходьте, - стиха мовив чорнобородий, од ступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері. Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п'ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розповісти про новини. [270]

- Всі двері в будинку зачинені? - спитав Марвел. - Він пішов кругом... десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.

- Боже! - скрикнув огрядний власник заїзду. - А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте... - він безпорадно озирнувся навколо.

Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.

- Двері надвір і ще одні двері, - мовив він далі. - Двері надвір!.. - і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках. - Двері надвір були відчинені, - сказав він, і його товста нижня губа відвисла.

- Він тепер мусить бути десь у будинку! - зауважив перший візник.

- В усякому разі, не на кухні, - сказав господар. - Там - дві жінки, і я обтикав у ній кожен закуток оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б...

- А ви зачинили двері? - спитав перший візник.

- Та вже ж я не дитина, - відповів господар. Чорнобородий сховав револьвер у кишеню. Саме в цю

мить дошка над проходом у прилавку впала, затріщав замок у дверях, і вітальня розчинилася навстіж. Вони почули, як заверещав містер Марвел, немов упійманий заєць, і всі метнулися за прилавок йому на допомогу. Чорнобородий вистрелив, дзеркало на задній стіні вітальні тріснуло, і скалки від нього з дзвоном упали на підлогу.

Коли господар вбіг у вітальню, Марвел якось дивно корчився і немов боровся з дверима, які виходили на кухню. Поки господар вагався, Марвела було витягнено на кухню. Звідти донеслися крики, брязкіт посуду. Марвел, нахиливши голову, завзято опирався, але його таки дотягли до дверей з кухні надвір і відсунули засув.

Полісмен, спромігшися протиснутись уперед, вбіг разом з одним візником на кухню, схопив зап'ясток невидимої руки, що тримала Марвела за комір, дістав ляпаса і, похитуючись, відступив. Тут двері відчинилися, і Марвел, одчайдушно пручаючись, намагався сховатись за ними. Візник раптом ухопив щось.

- Впіймав! - заволав він.

Червоні руки господаря також вп'ялися в невидиме.

- Ось він! - гукнув господар.

Містер Марвел, наче визволившись, зненацька покотився на підлогу й спробував прошмигнути між ногами тих, що зчепилися у бійці. Біля порога зчинилася колотнеча. Тут [271] уперше почули голос Невидимця - він скрикнув, коли полісмен наступив йому на ногу. Потім він люто загарчав, і кулаки його почали лупцювати всіх підряд. Візник завив і скорчився, діставши добрячий удар під серце. Двері з кухні до вітальні зачинилися й прикрили відступ містера Марвела. Люди в кухні нарешті помітили, що вони борються з повітрям.

- Куди він подівся? - кричав чорнобородий. - Невже втік?

- Сюди, - озвався полісмен, виходячи в двір і спиняючись.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду на кухонному столі.

- Я йому покажу! - вигукнув чорнобородий. Над плечем у полісмена заблищала сталева цівка, і п'ять куль одна за одною полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.

Запала тиша.

- П'ять набоїв, - сказав чорнобородий. - Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть-но хто-небудь ліхтар і ходімо шукати його тіло.

XVII. ГІСТЬ ДОКТОРА КЕМПА

Доктор Кемп все писав у себе в кабінеті, аж доки звуки пострілів не привернули його уваги. «Пах-пах-пах», - клацали вони один за одним.

- Ого! - вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рот, став прислухатися. - Хто це стріляє з револьвера в Бер-доці? Що там ввижається цим ослам?

Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав удивлятися в нічне місто - в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорних дахів і дворів.

«Там наче натовп під пагорбом, біля «Веселих крикетистів», - подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані - невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Місяць-молодик висів над пагорбом на заході, а зорі сяяли майже по-тропічному. [212]

Хвилин п'ять Кемп розмірковував про життя в майбутньому, і поступово його думки загубилися десь в безмірності часів. Потім він зітхнув, випростався, опустив віконну раму й повернувся до письмового стола.

Десь так через годину раптом задеренчав дзвоник при парадному вході. Після тієї стрілянини доктор Кемп писав повільно і раз у раз впадав у задуму. Він прислухався. Він чув, як служниця відчинила двері, і став чекати її кроків на сходах, але вона не прийшла.

«Що за дивина?» - подумав доктор Кемп.

Він спробував узятися знову за роботу, але марно. Тоді устав, зійшов униз на площадку сходів, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до служниці, коли та з'явилася в передпокої:

- Це не лист був?

- Ні, просто хтось випадково подзвонив, сер, - відповіла вона.

«Щось я неспокійний сьогодні», - сказав до себе доктор, повернувся в кімнату і цього разу рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже з захопленням працював, і в кімнаті чути було тільки цокання годинника та тихе пошкрябування пера, що швидко бігало посеред світляного кола, яке кидала на стіл лампа під абажуром.

Коли він скінчив роботу, була вже друга година ночі. Доктор Кемп устав, позіхнув і пішов сходами до спальні. Скинувши піджак і жилетку, він відчув, що хоче пити. Він узяв свічку і зійшов униз, в їдальню, по віскі та сифон з содовою водою.

Наукові студії доктора Кемпа розвинули в ньому спостережливість, отож, проходячи коридором, він помітив на лінолеумі, біля матів під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то за пляма. Думка ця, очевидно, була підсвідома. Доктор Кемп повернувся назад, поставив сифон і віскі, нахилився, помацав пляму і не дуже й здивувався, дійшовши висновку, що, судячи з кольору та липучості, це

Герберт Джордж Веллс Невидимець Переклад М. Іванова

Зміст

І. ПРИБУТТЯ НЕЗНАЙОМЦЯ

II. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ

III. ТИСЯЧА Й ОДНА ПЛЯШКА

IV. ПОБАЧЕННЯ МІСТЕРА КАСА З НЕЗНАЙОМЦЕМ

V. КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ

VI. МЕБЛІ, ЩО ЗБОЖЕВОЛІЛИ

VII. НЕЗНАЙОМЦЯ ВИКРИТО

VIII. ПІД ЧАС УТЕЧІ

IX. МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ

X. МІСТЕР МАРВЕЛ ВІДВІДУЄ АЙПІНГ

XI. В ЗАЇЗДІ «КАРЕТА Й КОНІ»

XII. НЕВИДИМЦЕВІ ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПЕЦЬ

ХІІІ. МІСТЕР МАРВЕЛ ПРОСИТЬ ДАТИ ЙОМУ ВІДСТАВКУ

XIV. У ПОРТ-СТОУ

XV. ВТІКАЧ

XVI. У ЗАЇЗДІ «ВЕСЕЛІ КРИКЕТИСТИ»

XVII. ГІСТЬ ДОКТОРА КЕМПА

Герберт Джордж Веллс
Невидимець
Переклад М. Іванова