Герберт Джордж Веллс
Острів доктора Моро
Переклад Дмитра Паламарчука

Я не збираюся доповнювати газетні повідомлення про загибель «Леді Вейн». Усі знають, що через десять днів після виходу з Кальяо вона наскочила на уламки затонулого судна. На баркасі врятувалося тільки сім чоловік екіпажу, що їх на дев'ятнадцятий день підібрала канонерка «Міртл». Історія їхніх поневірянь стала така ж відома, як і жахливий випадок із «Медузою».

Одначе я маю додати до вже відомої історії загибелі судна «Леді Вейн» іншу, не менш жахливу і, безперечно, ще дивовижнішу історію. Досі гадали, що четверо людей, які були в човні, загинули. Але насправді сталося не так. І мені легко це довести: я - один із тих чотирьох.

Передусім я мушу зауважити, що в човні нас було зовсім не четверо, а тільки троє: Констанс, якого «бачив капітан, коли той стрибнув до човна» («Дейлі ньюс» за 17 березня 1887 року), нам на щастя і собі на лихо, у човен не потрапив. Коли він спускався між купами мотуззя під зламаним бугшпритом, то зачепився каблуком за тоненьку мотузку. Тому він, кинувшись у воду, на коротку мить завис у повітрі донизу головою, а далі, падаючи, ще вдарився об якусь колоду, що плавала на хвилях. Ми кинулись гребти до нього, але він уже зник під водою.

Я сказав, що це нам на щастя він не потрапив у човен, та я можу додати, що це й собі на щастя, - адже ж у нас виявилося лише невеличке барильце води й кілька підмочених сухарів, така несподівана була тривога і таке непідготовлене [109] було судно до будь-якої випадковості. Ми гадали, що ті, хто врятувався на баркасі, мають харчів більше (хоча, здається, це було не так), і почали гукати їх, та вони, мабуть, нас не могли почути, а наступного дня, коли мжичка вщухла - це було аж пополудні, - ми вже їх не побачили. Великі хвилі не давали нам підвестися й оглянути довкола водяний обшир. На морі здіймалися величезні вали, і ми з останніх сил утримували човен носом проти хвиль. Ті двоє, що врятувалися зі мною, були: Гельмар, такий же пасажир, як і я, та один матрос, не пам'ятаю, як його звали, низький на зріст, енергійний недорікуватий хлопчина.

Вісім днів носило нас море. Випивши свій мізерний запас води, ми страждали від нестерпної спраги і вмирали з голоду. Через дві доби море нарешті заспокоїлося, і поверхня його стала наче скло. Але ті вісім днів! Читачеві, який не бував у бувальцях, годі й уявити собі все це! Щасливий він, якщо не зазнав чогось подібного. Вже після першого дня ми майже не розмовляли. Кожен нерухомо лежав на своєму місці в човні, втупившись у крайнебо або спостерігаючи, як жах і кволість поступово опановують його супутників. Сонце палило нестерпно.

На четвертий день вода скінчилася. Нам стали маритися дивовижні видива, що їх ми немов бачили на власні очі. Але, здається, тільки на шостий день Гельмар висловив те, що було в кожного з нас на думці. (Пригадую, голоси наші були такі ослаблі, що ми аж нахилялись одне до одного, ледве видушуючи слова.) Якомога рішуче я виступив проти цього, воліючи краще затопити човен й загинути всім разом, віддавшися на поталу акулам, що переслідували нас. Гельмар ще сказав, що в нас буде що пити, коли ми пристанемо на його пропозицію. Тоді матрос приєднався до Гель-мара, і я залишився один.

Я не хотів тягти жеребка. Цілу ніч матрос перешіптувався з Гельмаром, а я все сидів, тримаючи в руці ножа, хоч і сумнівався, чи стане мені сил змагатися з ними. Вранці я також пристав на Гельмарову пропозицію, і ми кинули півпенса, щоб у такий спосіб знайти нещасливця.

Жеребок випав матросові. Але він був сильніший від нас, тому й не збирався дотримувати домовленості. Отож він кинувся на Гельмара. Вони зчепилися, підвівшись на ноги. Дном човна я поплазував до них. Я мав намір допомогти Гельмарові, схопивши матроса за ногу. Та раптом човен хитнувся, матрос утратив рівновагу, і вони обидва упали за борт. Мов камінь, вони пішли на дно. Пригадую, що я раптом [110] засміявся, сам із того сміху дивуючись, - такий він був раптовий і безпричинний. Не знаю, скільки я пролежав упоперек човна, все думаючи: коли б вистачило снаги підвестися та напитися солоної води, аби вже померти швидше. Тоді нараз побачив я на обрії судно і, лежачи, дивився на нього з цілковитою байдужістю, так неначе то була просто картина. Певне, я тоді марив, проте згадую зараз усе досить ясно. Пам'ятаю, голова моя хиталась у такт хвилям, і обрій танцював разом із судном, то підіймаючись, то падаючи. Так само ясно пам'ятаю, що я певен був, ніби вже помер, і думав, яке ж це лихе глузування долі: судно прийде надто пізно і підбере моє вже мертве тіло. Мені здавалося, що страшенно довго я лежав отак, поклавши голову на сидіння і стежачи, як переді мною танцює ця невеличка шхуна. Вона посувалася вперед, маневруючи з боку в бік, бо йшла проти вітру. Мені й на думку не спадало привернути її увагу. Що робилося зі мною відтоді, як я угледів борт судна і аж доки отямився в маленькій каюті, - майже нічого не втрималось у мене в пам'яті. Я тільки невиразно пригадую, що мене підіймали трапом і що хтось великий, рудий, в ластовинні, схилившись над бортом, пильно дивився на мене. Далі ще залишилися тьмяні враження від якогось смуглявого обличчя з дивним поглядом, втупленим просто мені в очі. Я вважав, що то була маячня, аж доки згодом не зустрівся з тим поглядом удруге. Пам'ятаю ще й те, як мені крізь зуби вливали якусь рідину. Оце й по всьому.

II. ЛЮДИНА НІЗВІДКИ

Каюта, в якій я опинився, була маленька й досить-таки занехаяна. Якийсь білявий, середнього віку чоловік із солом'яно-жовтими вусами й обвислою нижньою губою сидів поруч, тримаючи мою руку. Добру хвилину ми мовчки й зосереджено дивилися один на одного. Очі він мав водяні й сірі, навдивовижу позбавлені будь-якого виразу.

Згори почувся такий звук, ніби хтось там ударив по залізному ліжкові, а далі глухо й люто заричала якась велика звірина. Чоловік, що сидів біля мене, відразу ж заговорив.

Він повторив своє запитання:

- Як ви себе почуваєте?

Пригадую, я відповів, що почуваю себе добре. Я не міг тільки добрати, яким чином опинився тут. Певне, він прочитав [111] це запитання з мого обличчя, бо я сам свого голосу не чув.

- Вас, уже безнадійного, підібрали в човні з «Леді Вейн». На борту човна була кров.

Цієї ж миті погляд мій зупинився на моїй руці. Вона була така худа, що скидалася на шкіряну торбу, в якій теліпаються кістки. Дивлячись на неї, я враз пригадав усе, що сталося в човні.

- Випийте оце, - сказав незнайомець, подаючи мені якусь холодну червону рідину, що смаком нагадувала кров. Я одразу відчув себе краще.

- Маєте щастя, - додав він, - що потрапили на судно, де є лікар. - Мова у нього була якась булькотлива, з помітною шепелявістю.

- А що це за судно? - повільно запитав я охриплим від довгої мовчанки голосом.

- Це невеличка торговельна шхуна, що йде з Аріки до Кальяо. Звідки вона взагалі взялася - я не допитувався. Певно, що з країни вроджених йолопів, не інакше! А сам я - пасажир із Аріки. Той дурень, що володіє судном, - він же й капітан, на ймення Девіс, - загубив свої капітанські права, чи щось таке. З усіх безглуздих наймень він не спромігся вибрати своєму суднові нічого ліпшого від «Іпекакуани». Проте, коли море спокійне, ця лушпайка йде не так-то й погано.

Раптом згори знову долинув якийсь шум - гарчання тварини разом із людським голосом. Потім хтось вигукнув: «Нема погибелі на цього бовдура!» - і все затихло.

- Ви були за крок від смерті, - провадив мій співрозмовник. - Вам би таки й настав кінець, якби я не вприснув дечого. Відчуваєте біль в руках? Це від ін'єкції. Ви майже тридцять годин лежали непритомний.

Я впав у важку задуму, коли це думки мої перервав гавкіт собак.

- Чи не можна б чогось попоїсти? - запитав я.

- Можете дякувати мені, - відповів незнайомець. - Я вже звелів підсмажити вам баранини.

- Ото гаразд, - сказав я. - Я охоче поїм.

- Так, але... - Хвилину повагавшись, він додав: - Але мені цікаво дізнатися, яким же це чином ви опинилися в човні один?

Мені видалося, що в очах у нього промайнула тінь підозри.

- Оте ще мені кляте гавкання! - раптом вигукнув він і миттю вискочив із каюти. [112]

Я чув, як він сердито сперечався з кимось, а той відповідав йому щось незрозуміле. Здається, там дійшло аж до бійки, хоча я не певен, що мій слух не підводить мене. Нагримавши по тому ще й на собак, мій співбесідник повернувся до каюти.

- Отже, - промовив він з порога, - щойно ви почали розповідати мені свою пригоду.

Я сказав, що звуть мене Едвард Прендік і що я захоплююся природничими науками, скрашуючи таким чином безбарвність свого досить заможного життя. Це його помітно зацікавило.

- Колись і я в університеті студіював усілякі науки, вивчав біологію, писав щось про яєчники хробаків, про травні органи слимаків і таке інше. Господи! Вже десять літ пролетіло відтоді!.. Але ж розповідайте далі, розкажіть, як ви опинилися в човні.

Я ще був страшенно кволий і через це свої поневіряння виклав у небагатьох словах, але він, очевидячки, був задоволений з моєї розповіді. І коли я дійшов кінця, він повернувся до розмови про свої природничі студії та праці з біології. Він докладно розпитував про Тотенгем-Кортроуд і про Гауер-стріт.

- А Каплатці - чи ще й досі він у моді? О, який же то був розкішний мюзик-хол!

Мабуть, він був посереднім студентом-медиком, бо одразу ж перевів розмову на танцюльки, розповівши мені при тім про деякі епізоди зі свого життя.

- І все це я облишив десять років тому! Яке то все було чудове! Тільки сам я був тоді зелений та дурний. Вичерпався, ледве сягнувши двадцяти літ... Тепер уже не те... Стривайте-но, я ж повинен зазирнути на кухню до того осла-кока, поглянути, що він там робить із вашою бараниною.

Згори знову несподівано почулося гарчання, і було воно таке дике, аж я здригнувся.

- Що це таке? - гукнув я до співрозмовника, та двері за ним уже зачинилися.

Незабаром він повернувся, несучи смажену баранину. її запах розпалив у мене такий апетит, що я відразу ж забув про те гарчання.

Цілу добу я тільки спав та їв і під кінець уже так набрався сили, що міг встати з ліжка і підійти до ілюмінатора. Я побачив, як, мирно влягаючись, перекочувалися на морі важкі зелені вали. Шхуна, очевидно, мчала за вітром. В цей час зайшов до каюти Монтгомері, - так звали мого співрозмовника. [113] Я попросив у нього що-небудь одягти. Він сказав, що ту одежу, в якій мене підібрано, нібито викинули за борт, і дав мені дещо зі свого вбрання, зшитого з грубого полотна. Але воно висіло на мені, бо Монтгомері був значно вищий і кремезніший.

Між іншим, він сказав, що капітан зараз п'яний як чіп і сидить у себе в каюті. Одягаючись, я розпитував у нього, яким курсом прямує наше судно. Він відповів, що воно йде на Гаваї, але по дорозі має висадити його.

- Де? - запитав я.

- На острові... Там, де я живу. Наскільки я знаю, цей острів не має назви.

Він глянув на мене. Його нижня губа обвисла, а погляд від несподіванки став якийсь розгублений. Я здогадався, що він хоче уникнути моїх розпитувань, і з обачності вирішив більше цієї теми не торкатися.

III. ДИВНЕ ОБЛИЧЧЯ

Ми вийшли з каюти й наштовхнулися на чоловіка, що заступив нам дорогу. Стоячи на східцях спиною до нас, він пильно вдивлявся в глибину люка. Наскільки я міг розгледіти, він був куций на зріст, широкоплечий, незграбний, із сутулуватою спиною, шия його була вкрита цупкою щетиною, а голова геть увійшла в плечі. На ньому була одежа із синьої саржі. Чорне волосся його здавалося напрочуд густим і жорстким. Раптом скажено загарчали невидимі собаки, і він ураз шарпнувся назад, так що я ледве встиг стримати його рукою. Він із чисто звірячою спритністю рвучко обернувся.

Його чорне лице, що майнуло тоді переді мною, глибоко вразило мене. Воно було страхітливо потворне. Нижня щелепа виступала далеко вперед, скидаючись трохи на звірячу. В напіврозкритому великому роті блиснули такі зубиська, яких ніколи ще не доводилося мені бачити в жодної людини. Білки очей були залиті кров'ю, тільки тоненька біла смужечка обмережувала брунатні зіниці. Дивне збудження відбивалося на його обличчі.

- Ти, проклятущий! - гримнув на нього Монтгомері. - Якого дідька стовбичиш на дорозі?

Чорний метнувся вбік, не вимовивши й слова. Коли я підіймався трапом, то мимоволі весь час дивився на нього. Монтгомері на якусь хвилину зупинився внизу. [114]

- Чого виснеш тут? - додав він стриманіше. - Твоє місце нагорі, ти сам знаєш.

Чорновидий зіщулився.

- Вони... Вони не хочуть, щоб я там був, - повільно, з дивною хрипотою в голосі озвався він.

- Вони не хочуть?! - погрозливо вигукнув Монтгомері. - Але я наказую тобі йти туди.

Він хотів щось іще додати, та, раптом глянувши на мене, почав підійматися трапом услід за мною. Вкрай зачудований дивною потворністю цього чорновидого створіння, я зупинився на півдорозі й глянув на нього знову. Я ще ніколи не зустрічав такого невимовно відразливого обличчя, і - яка неймовірна суперечливість! - водночас у мене було враження, ніби я десь уже бачив саме отакі риси, отакі рухи, що гостро вразили мене тепер. Уже згодом спало мені на думку, що, певне, я бачив його тоді, коли мене підіймали на судно. І все-таки це не розвіювало моїх підозр: я не міг зрозуміти, як можна, хоч раз побачивши таке обличчя, забути найточніші обставини зустрічі з ним?

Кроки Монтгомері, що йшов позад мене, обірвали мої думки. Я повернувся й став оглядати захаращену палубу маленької шхуни. Звуки, які я чув раніше, уже трохи підготували мене до того, що мені довелося зараз побачити. Такої загидженої палуби я, безперечно, ніколи ще не бачив. Там валялися огризки моркви, стебла якоїсь трави, всяке сміття. До грот-щогли було прив'язано на ланцюгах цілу зграю клятущих хортів, що почали гавкати й кидатись на мене. Під бізань-щоглою величезна пума була затиснута в такій маленькій залізній клітці, що не могла й повернутися. Далі під правим бортом стояло кілька великих кліток із кроликами, а біля них у коробці, збитій на зразок клітки, стояла самотна лама. На собаках були намордники. Єдиним людським створінням на палубі був похмурий мовчазний матрос біля стерна. Полатані брудні вітрила напиналися під вітром, і маленьке суденце, здавалося, мчить на всю силу. Небо було ясне, сонце котилося до заходу. Гнані вітром довгі спінені хвилі бігли разом із нами. Ми проминули стернового, вийшли на корму й дивилися звідти, як під нею піниться вода, як танцюють і зникають у кільватері бульбашки. Я обернувся й глянув на палубу загидженого судна.

- Що це, морський звіринець? - запитав я.

- Та щось подібне, - відповів той.

- Для чого тут ці тварини? На продаж, наче якісь рідкісні зразки? Капітан хоче збути їх десь у південних морях? [115]

- Може, й так, - ухильно відповів Монтгомері й обернувся до корми.

Раптом ми почули чийсь вереск і цілу зливу брутальної лайки, що долинала із люка. Звідти поспіхом вилізло те саме неоковирне створіння з чорним обличчям. За ним з'явився присадкуватий рудоволосий чолов'яга в білому кашкеті. Тільки забачивши чорновидого, хорти, що вже потомилися гавкати на мене, почали знову люто гарчати й рватися з ланцюгів. Чорний завагався перед ними на мить, аж тут підскочив рудий і щосили вдарив його межи плечі. Сердега зваливсь як підрубаний і покотився брудною палубою під оскаженіле собаче гавкання - щастя його, що на собаках були намордники. Із вуст рудого вихопився радісний крик. Він стояв, похитуючись, і щомиті, здавалось мені, міг упасти в люк або кинутись на свою жертву.

Монтгомері, побачивши його, аж затремтів.

- Стривайте! - гукнув він застережливо.

На палубу вийшло кілька матросів. Чорновидий із диким виском качався під собачими лапами, та ніхто й гадки не мав порятувати його. Хорти щосили штовхали мордами свою жертву, їхні рухливі сірі тулуби юрмилися довкола недоладно розпростертого тіла. А поруч стояли матроси й гутютюканням заохочували псів, ніби все це було їм найутішнішою забавкою. Монтгомері щось гнівно вигукнув і пішов уздовж палуби; я рушив за ним.

За хвилю чорновидий звівся на ноги і пошкутильгав геть. Біля вантів він сперся на борт і так стояв, важко дихаючи й поглядаючи через плече на хортів. А рудий тим часом зайшовся задоволеним сміхом.

- Слухайте, капітане, - більш ніж звичайно шепелявив Монтгомері, вхопивши рудого за лікті. - Як ви смієте?

Я стояв позад Монтгомері. Капітан обернувся до нього й втупився посоловілими п'яними очима.

- Як це - смію? - буркнув він. З хвилину він мляво дивився в лице Монтгомері, а тоді додав: - Косторізе проклятий!

Рвучким рухом він наставив руки і по кількох безуспішних спробах нарешті всунув свої кулачиська в бокові кишені.

- Ця людина - пасажир, - промовив Монтгомері, - і ви не маєте права давати рукам волю.

- Геть до біса! - ревнув капітан. Він різко повернувся й ледве не впав. - На власному судні я можу робити все, що мені заманеться! [116]

Я вважав, що Монтгомері, бачивши капітана п'яним, мусив би облишити його, а не заводитись. Проте він, ледь помітно збліднувши, рушив за капітаном, який наближався до борту.

- Слухайте, капітане, - повторив Монтгомері, - ніхто вам не дозволить отак поводитись із моїм служником. Ви глумитеся над ним із того часу, як він ступив на судно.

Хвилину капітан мовчав. Хміль запаморочив йому голову, і він не міг знайти потрібних слів. Зрештою він прохрипів:

- Косторізе проклятий!

Ця сцена впевнила мене, що Монтгомері - людина рішучого характеру, здатна розпалити себе і тривалий час перебувати в такому стані. Було видно, що суперечка ця не перша.

- Він же п'яний, - сказав я, наважившись і собі втрутитись у цю справу, - краще з ним не заводитись.

Обвисла губа Монтгомері скривилася.

- Він завжди п'яний. Ви вважаєте, що це виправдовує його знущання з пасажирів?

- Моє судно, - знову почав капітан, махнувши рукою кудись у напрямі кліток, - було чисте. А гляньте-но зараз!

І справді, чистим судно аж ніяк не можна було назвати.

- Моя команда була пристойна! - не вгавав п'яний.

- Ви самі погодилися взяти на борт тварин.

- Я волів би довіку не бачити вашого триклятого острова. Ну й на якого дідька знадобилися там ці тварини? А ваш служник... Хіба ж то людина? Якийсь пришелепуватий. І тут йому робити нічого! Чи, може, ви думаєте, що моє судно належить вам?

- Ваші матроси весь час збиткуються над тим бідолахою.

- Воно й не диво. Бо то ж диявол, сущий диявол! Вони його терпіти не можуть. Та й я не можу. Всім він осоружний, навіть вам!

Монтгомері відвернувся від капітана.

- І все-таки ви мусите дати йому спокій, - промовив він, підтверджуючи сказані слова кивком голови.

Але капітан, видно, не мав ніякого бажання поступатися.

- Хай тільки, - не втихомирювався він, - насмілиться те опудало з'явитися ось тут, я йому всі тельбухи виверну! І не вам учити мене, що я маю робити! Кажу вам: я - капітан. Капітан і господар. Я тут закон, кажу вам, я тут закон і пророк! Я погодився відвезти пасажира і його слугу до Арі-ки й назад, а на острів ще привезти кількох тварин. Але я не погоджувався везти якусь потвору і якогось косторіза... [117]

Це останнє вже було на адресу Монтгомері. Той кинувся до капітана, але я став між ними.

- Він же п'яний, - знову сказав я. Капітан розійшовся ще дужче:

- Заткни пельку!

Я рвучко обернувся до нього, мимохідь побачивши, яким загрозливим стало поблідле обличчя Монтгомері. Цим втручанням я спрямував на себе весь потік лайливих слів.

Та все ж я був задоволений, що відвернув неминучу бійку, нехай і за рахунок гніву п'яного капітана. Мені траплялося бувати серед усілякого люду, проте я ніколи ще не чув із людських уст такої невтримної зливи найогиднішої лайки, яку оце почув із капітанових уст. При всій своїй природженій лагідності я насилу міг вислуховувати таку гидоту. Звичайно, стримуючи капітана від бешкету, я забув, що для нього я всього-на-всього людська істота, підібрана в морі й позбавлена будь-яких засобів до існування, що я тільки дармовий пасажир, залежний від добрості чи розрахунку судновласника. Та хоч би там що, але бійки я таки не допустив.

IV. БІЛЯ БОРТУ ШХУНИ

Того ж вечора, по заході сонця, ми побачили землю, і шхуна кинула якір. Монтгомері сказав, що це і є мета його подорожі. Берег був занадто далеко, щоб можна було детально його розгледіти. Все, що я бачив, - це синювата вузька цятка на невиразному тлі сіро-блакитного моря. Звідти здіймалася в небо майже прямовисна смужечка диму.

Капітана не було на палубі, коли побачили землю. Зігнавши на мені всю лють, він зійшов донизу і, як я дізнався, заснув на підлозі своєї каюти. Його помічник узяв на себе команду. Це був той самий понурий мовчун, якого ми бачили біля стерна. Здавалося, що він також відчував до Монтгомері неприязнь. Обідали ми втрьох, і час минав у похмурій мовчанці: помічник не звертав на нас анінайменшої уваги. Я кілька разів марно пробував вступити з ним у розмову. Мене вразило й те, що ця людина ставиться до Монтгомері та його тварин з якоюсь дивною ворожнечею. Монтгомері ж - я вважав - старанно приховує справжні наміри, з якими везе своїх тварин. Проте хоч моя цікавість дедалі зростала, я вже його не розпитував.

Допізна ми розмовляли з ним на палубі. На небі висіялись зорі. Нічну тишу порушувало тільки шарудіння тварин [118] та переривисті звуки на носі судна, де горіло жовтаве світло. Припавши до палуби, зі своєї клітки за нами сторожко чатувала сяючими очима пума. Пси, здавалося, поснули. Монтгомері витяг сигари.

З сумом згадував він Лондон, розпитував мене про зміни, що сталися там. Він говорив як людина, що любила те далеке життя, а тоді несподівано втратила його назавжди. Я намагався підтримувати цю розмову. Дивацтво співбесідника мимоволі спадало мені на думку, коли, розмовляючи з ним, я дивився на його виснажене, бліде обличчя, освітлене ліхтарем, що висів позад мене. Потім я обернувся і кинув погляд на темний океан, що десь у невідомості ховав той маленький острів.

Цей чоловік, здавалося мені, явився з безмежжя тільки для того, щоб урятувати мене. Завтра він покине шхуну і назавжди зникне з мого життя. Навіть якби ми познайомилися за звичайних обставин, то й тоді зустріч із ним, безперечно, не могла б не вразити мене. А тут іще така дивна обставина, що цей освічений чоловік живе на маленькому, нікому не відомому острівці, та ще й везе туди такий незвичний багаж. Мимохіть повторював я капітанове запитання: навіщо потрібні йому ці тварини? І чому він не признався, коли я вперше завів про це мову? А його служник - у ньому було щось надзвичайно дивне. Всі ті обставини таємничим серпанком оповивали цю людину, пожвавлюючи мою уяву і спонукаючи до роздумів.

Десь опівночі наша розмова про Лондон урвалася. Ми стояли мовчки, спершись на борт, і дивилися на спокійний океан, в якому відбивалися зорі. Кожен думав про своє. Нічна пора схиляла до розчуленості, і я почав дякувати Монтгомері.

- Коли говорити щиро, - мовив я перегодом, - то ви врятували мені життя.

- Це випадковість, - відказав він, - просто випадковість.

- І все-таки я вам вдячний.

- Нема за що дякувати. Ви потребували допомоги, а в мене була можливість подати її. Я зробив вам ін'єкцію і потім годував вас - так, як робив би, здибавши рідкісний зразок якоїсь тварини. Я нудився, бо не знав, чим себе зайняти. Запевняю вас, якби я тоді був у поганому гуморі або якби ваше обличчя чомусь мені не сподобалось, то, далебі, не знаю, що сталося б із вами...

Така відповідь трохи ошелешила мене. [119]

- Але ж бо... - почав я знову.

- Це звичайнісінька випадковість, кажу вам, - перебив він мене. - Така ж випадковість, як і все в людському житті. Тільки дурень не здатний цього збагнути. Чого б ото сидіти мені тут вигнанцем цивілізації, замість того щоб жити щасливо та втішатися усіма вигодами лондонського життя? Та лише тому, що одинадцять років тому однієї туманної ночі я на деякий час з'їхав з глузду!

Він урвав мову.

- Ну й що? - спитав я.

- І все.

Запала мовчанка. Тоді він нараз засміявся.

- У цьому зоряному світлі є щось таке, від чого починаєш багато базікати. Хай я й осел, але все ж я хочу вам розповісти.

- Будьте певні, що на мене можна покластися... Я вмію тримати язика за зубами.

Він уже був намірився розповідати, та раптом, завагавшись, заперечливо похитав головою.

- А втім, - сказав я, - можете й не розповідати, я не з цікавих. Зрештою, власні таємниці найкраще берегти в собі. Та й довірившись мені, що б ви виграли? Хіба на душі стало б легше, - це якщо я не розбазікаю. А якби я не стримався... Що було б тоді?

Він нерішуче щось пробурмотів. Йому, видно, було якось незручно, що отак раптом розчулився; мені ж зі свого боку зовсім не кортіло дізнатися, що саме змусило молодого медика покинути Лондон. На це вистачало мені власної уяви. Я стенув плечима й відвернувся. Чиясь мовчазна постать, схилившись на борт, дивилася на відбиті у воді зорі. Це був служник Монтгомері. Він почув, як я ворухнувся, і хутко зиркнув на мене через плече, а потім знову втупився очима в море.

Ця, сказати б, дрібниця несподівано приголомшила мене. Довкола було темно, тільки біля стерна блимав ліхтар. На коротку мить обличчя цього створіння вигулькнуло з темряви на світло, але я встиг помітити, що його очі світилися блідо-зеленим вогнем.

Тоді я ще не знав, що людські очі можуть мати бодай червонуватий відблиск. Тому все це видалося мені чимось надприродним. Чорна постать із фосфоричними зіницями пронизала всі мої помисли й почуття, і раптом переді мною на якусь хвилину знову ожили забуті жахи дитячих марень. Зникло все це так само швидко, як і з'явилось. Я знову [120] побачив перед собою незграбну людську постать, в якій уже не було нічого незвичного, вона схилилась собі над бортом і дивилася на зорі, що віддзеркалювались у воді. Монтгомері звернувся до мене:

- Я хотів би зійти вниз, - сказав він, - якщо ви надихалися свіжим повітрям.

Я щось буркнув йому у відповідь. Ми спустилися вниз і розпрощалися біля дверей моєї каюти.

Цілу ніч мені верзлося казна-що. Щербатий місяць зійшов пізно. Його таємниче бліде проміння навскіс падало до мене в каюту, і від койки лягала на стіну якась химерна тінь. Тоді нагорі попрокидалася хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве міг склепити очі. Заснути ж мені пощастило тільки перед світанком.

V. ЛЮДИНА, ЯКІЙ НЕМА КУДИ ПОДІТИСЯ

Рано-вранці - це був другий день після видужання і, здається, четвертий, відколи мене підібрали, - я прокинувся зі своїх тривожних снів, сповнених стрілянини і реву юрби. Згори чути було чиїсь захриплі крики. Я протер очі й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволі усвідомлюючи, де це я. Тоді почулося чалапання босих ніг, гуркіт, ніби кидали щось важке, скрип і дзвін ланцюгів. До мене долинув плескіт води. Враз судно круто повернуло, і жовто-зелена пінява хвиля хлюпнула в маленьке кругле віконце каюти; стікаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь і метнувся на палубу.

Підіймаючись трапом, я побачив на тлі багряного неба - саме сходило сонце - широку спину капітана і його руде волосся. По мотузці, пропущеній через блок на головній щоглі, капітан спускав пуму. Видно було, що сердешна звірина смертельно перелякана і вся зіщулилась у своїй маленькій клітці.

- За борт їх! - горлав капітан. - Геть їх за борт! Зараз я очищу своє судно від цієї погані!

Він заступав мені дорогу і, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Він відсахнувся і ступив крок назад, щоб розгледіти, хто це такий. З першого погляду було видно, що він і досі п'яний.

- Га? Хто це? - тупо дивлячись на мене, гукнув він, а тоді проблиск свідомості майнув у нього в очах. - А, та це ж містер... містер...

- Прендік, - підказав я. [121]

- Який там у дідька Прендік! - гаркнув він. - Ваше ім'я Заткнипельку. Містер Заткнипельку!

Певно, що нічого було відповідати цій тварюці. Але те, що він далі збирався робити, - то вже й зовсім я не міг передбачити. Він простяг руку до трапа, біля якого стояв Монтгомері, розмовляючи із плечистою сивою людиною в брудній синій фланелевій одежі: людина ця, мабуть, щойно ступила на борт.

- От-тюди, - заревів капітан, - от-тюди, проклятий містере Заткнипельку!

Монтгомері і той прибулець на ці слова обернулися.

- Чого ви хочете? - запитав я.

- Забирайся геть, проклятий містере Заткнипельку, ось чого я хочу! Геть під три вітри, й хутко мені! Ми прибираємо наше судно, очищаємо наше нещасне судно! Ану - за борт!

Зовсім отетерівши, я дивився на нього, через якусь мить мені спало на думку, що це якраз те, що мені потрібно. Перспектива подорожувати далі в товаристві цього лайливого дурня, бувши єдиним пасажиром на судні, - аж ніяк не приваблювала мене. Я обернувся до Монтгомері.

- Ми не можемо вас узяти, - коротко заявив широкоплечий.

- Не можете мене взяти! - вражено промовив я. Справді, я ще ніколи не бачив такого впертого й рішучого обличчя, як у цього прибульця.

- Вислухайте мене, - сказав я, обертаючись назад до капітана.

- За борт! - ревнув той. - Це судно не для тварин та людожерів, гірших за тварин, куди гірших! За борт, проклятий містере Заткнипельку! Не візьмуть вони вас - однаково будете за бортом, хоч би там що! Геть зі своїми друзями! Я назавжди розпрощався з цим триклятим островом. Досить з мене! Амінь!

- Монтгомері, будьте хоч ви... - заволав я.

Його нижня губа скривилась. Кивком голови він безнадійно показав на сиву людину, що стояла поруч нього, - мовляв, не в моїй волі допомогти вам.

- Тепер я вже подбаю про вас! - сказав капітан.

Почалися дивовижні переговори. Я по черзі просив кожного з цих трьох людей. Спершу сивого чоловіка, щоб дозволив мені зійти на берег, тоді Монтгомері, тоді п'яного капітана, щоб залишив мене на судні; я благав навіть матросів. Монтгомері не прохопився ані словом, а все тільки хитав головою. [122]

- Ви заберетеся геть із судна! - повторював капітан. - До біса закон! На судні я паную!

Нарешті я перестав просити, не докінчивши марної погрози. В нападі нестримної злості я відійшов до корми і похмуро втупився у порожнечу.

А тим часом матроси швидко розвантажували судно, спускаючи ящики й клітки з тваринами. З підвітряного боку шхуни стояв баркас із двома піднятими вітрилами, і туди скидали весь цей вантаж. Корпус баркаса був закритий від мене бортом шхуни, тому я не міг розгледіти, хто саме прибув із острова і приймає багаж.

Ні Монтгомері, ні його компаньйон не звертали на мене ніякої уваги. Вони віддавали накази чотирьом чи п'ятьом матросам, які спускали багаж, часом і собі докладаючи рук до роботи. Капітан також крутився там, скоріше заважаючи, аніж допомагаючи матросам. Мене охоплювали то відчай, то лють. Отак чекаючи, як вирішиться моє майбутнє, я раз чи двічі насилу стримався, щоб не розсміятися зі своєї щербатої долі. Сьогодні я не мав у роті й рісочки і від цього почував себе ще більш розбитим. Голод і кволість позбавляють людину мужності. Я цілком ясно усвідомлював, що не маю сил чинити опір капітанові, який міг любісінько позбутися мене, і не знав, як можна змусити Монтгомері та його супутника забрати мене. Мені залишалося тільки пасивно очікувати, що воно буде. А судно все розвантажували, і доля моя нікого не обходила.

Незабаром цю роботу закінчили і тоді взялися за мене. Хоч як я опинався, сил моїх було замало, і мене потягли до трапа. Проте навіть і в цю хвилину я завважив, які на диво смагляві були обличчя людей, що сиділи в баркасі разом із Монтгомері.

Баркас тим часом уже швидко відчалив від судна. Піді мною з'явилася смуга зеленої води. Вона швидко ширшала, і я з усіх сил позадкував, щоб не полетіти сторчака у воду. Команда баркаса щось глумливо загукала, і я чув, як Монтгомері висварив її. А капітан, його помічник та один матрос, що допомагав їм, потягли мене на корму. Там до борту судна було прив'язано човен з «Леді Вейн». Він був наполовину затоплений, без весел і без ніякого харчу. Я відмовився зійти в нього й простягся серед палуби. Зрештою вони спустили мене туди на линві, бо з того боку трапів не було. Тоді відрізали линву і покинули мене в човні напризволяще.

Хвилі поступово відносили мене від шхуни. Немовби остовпілий, я дивився, як матроси взялися за снасті і судно [123] повільно, але впевнено повернуло носом до вітру. Вітрила затріпотіли й напнулися. Я байдуже дивився на пошарпаний негодою борт шхуни, що круто похилилася в мій бік. Вона поволі почала зникати у мене з очей.

Я навіть не повернув голови, щоб слідкувати за нею. Спершу я ледве міг повірити в те, що сталося, і, впавши на дно човна, тупо дивився на пустельний океан, покритий легкими брижами. Лише згодом до мене дійшло, що я знову опинився в цій триклятій напівзатопленій шкаралупі. Коли я оглянувся назад, мені ще було видно над бортом човна, як віддалялася шхуна з рудим капітаном. Стоячи на кормі, він щось глузливо кричав до мене. Перевівши погляд на острів, я побачив баркас, який дедалі меншав, підходячи до берега.

Нараз я осягнув увесь жах свого становища. Я не мав ніякої змоги дістатися берега, хіба що хвилі віднесли б мене туди. Ви ж мусите пам'ятати, що я й досі був слабосилий після отих своїх пригод на човні, до того ж я був голодний, ледве при пам'яті, - чи ж диво, що мені забракло мужності? Раптом ридання вирвалося з моїх грудей. Я зайшовся таким плачем, яким плакав лише малою дитиною. Сльози текли по моєму обличчю. В нападі відчаю я став гамселити кулаками воду на дні човна. Я скажено гатив ногами по його борту. Я благав у Бога смерті.

VI. ЖАХЛИВІ ВЕСЛЯРІ

Побачивши, що я таки справді покинутий напризволяще, остров'яни змилосердилися наді мною. Мене повільно несло на схід, у напрямі до острова, і я з полегкістю зітхнув, побачивши, що й баркас повернув у мій бік. Коли важко навантажений баркас підійшов ближче, я міг розгледіти сивого широкоплечого супутника Монтгомері, що сидів на кормі поміж собак та багажних скринь.

Він мовчки й нерухомо дивився на мене. Чорновидий сидів біля пуми на носі баркаса і також не відводив од мене пильних очей. Було там іще троє чудних звіроподібних створінь, на яких люто гарчали хорти. Монтгомері, що кермував стерном, підчалив до мене, тоді трохи підвівся, схопив кінець линви від мого човна і прив'язав його до своєї корми, щоб тягти мене на буксирі, - в баркасі не було місця.

Я вже встиг отямитися після нервового потрясіння і досить бадьоро відповів на його оклик. Я сказав, що мій човен майже затоплений, і він подав мені дерев'яний черпак. Коли [124] линва натяглась, я хитнувся назад від посмику, а потім заходився вичерпувати воду. Доки не вичерпав, - у човен набігло багато води, але він був ще досить міцний, - я не мав часу кинути погляд на людей, які сиділи в баркасі. Підвівши ж голову, я побачив, що широкоплечий так само пильно і, як мені здалося, з певним занепокоєнням дивиться на мене. Коли наші погляди зустрічалися, він опускав очі на хорта, що сидів у нього між коліньми. Це був чоловік кремезної статури, з гарним чолом і масивними рисами обличчя. На очі йому нависала поверх повік шкіра, як це буває лише в літніх людей, а риски в куточках уст надавали обличчю виразу войовничої рішучості. Він про щось тихо розмовляв із Монтгомері.

Я перевів погляд на його трьох людей, що сиділи в баркасі. Навдивовижу чудна була ця команда. Я бачив лише їхні обличчя. В них було щось невловиме, - не знаю, що саме, але воно збуджувало в мені незрозуміле почуття огиди. Я пильно вдивлявся в них, але це відчуття не минало, і я не міг дошукатися причин, які його збурювали. Вони скидалися на темношкірих людей; руки й ноги їхні були чомусь завинуті по самі пальці в якусь брудну білу тканину. Ніколи я не бачив, щоб чоловіки так закутувалися, - це роблять хіба жінки на Сході. На головах вони мали тюрбани, з-під яких дивилися на мене блискучі очі. Щелепи цих таємничих облич занадто виступали вперед, а гладеньке чорне волосся нагадувало конячу шерсть. Сидячи, вони здавалися багато вищими на зріст, аніж люди усіх тих рас, які я бачив досі. Сивий чоловік, - що був на зріст, мабуть, добрих шість футів, - коли сидів, виглядав на голову нижчим за цих трьох. Згодом я переконався, що насправді вони були не вищі за мене, тільки мали тулуби неприродно довгі, а ноги - куці й кумедно викривлені. В усякому разі, вигляд у них був напрочуд потворний. Вищий за них усіх, під переднім вітрилом сидів отой чорновидий, що його очі світилися в темряві.

Коли я дивився на всю цю компанію, вони спочатку перехоплювали мій погляд, а тоді відвертали очі вбік, тільки крадькома вже позираючи на мене. Мені спало на думку, що їм, певне, моє придивляння неприємне, і я перевів погляд на острів, до якого ми наближалися.

Острів був низький, густо вкритий рослинністю, здебільшого пальмами якогось невідомого виду. В одному місці підіймалося високо в небо пасмо диму, розсіваючись білими, як пух, клаптями. Ми ввійшли в широку бухту з полотими [125] берегами обабіч. Береги були вкриті темно-сірим піском, а далі вивищувався крутий пагорб футів шістдесяти-сімдесяти над рівнем моря. Там де-не-де росли дерева та чагарники. На схилі гори виднів якийсь строкатий мур, викладений, як я невдовзі дізнався, почасти з коралів, а почасти з пемзової лави. З-поза тієї огорожі виглядали два дахи, вкриті тростиною.

На березі, чекаючи нас, стояла якась людина. Здалеку мені видалося, що кілька чудернацьких створінь квапливо шаснули в кущі на пагорбі; коли ми наблизились, я їх уже більше не бачив. Той, що стояв на березі, був середній на зріст, із чорним, як у негрів, обличчям. Рот у нього був майже безгубий, руки надзвичайно тонкі, а каракаті ноги кінчалися вузькими й довгими стопами. З похмурим, витягнутим вперед лицем він дивився на нас. Одягнений він був, як і Монтгомері та його сивий супутник, у синю куртку й штани.

Коли ми підпливли ще ближче, він почав якось кумедно бігати туди й сюди берегом. На команду Монтгомері ті четверо, що сиділи в баркасі, посхоплювались на ноги і дуже незграбно заходилися спускати вітрила. Монтгомері скермував баркас у вузеньку штучну затоку, яка скидалася на маленький док. Я кажу «док», - але, власне, це була звичайна канава, лише розміром така велика, що під час припливу туди міг зайти баркас. Той, що був на березі, метнувся нам назустріч.

Відчувши, що баркас врізався носом у береговий пісок, я дерев'яним черпаком відштовхнувся від баркаса. Потім відв'язав линву й причалив до берега. Троє закутаних веслярів, незграбно рухаючись, вибралися з баркаса і хутко кинулися вивантажувати багаж. Той, на березі, став їм допомагати. Я дивувався, спостерігаючи, як вони ходять, оці позамотувані веслярі, - вони аж ніяк не були вайлуваті, просто ноги їхні були наче в якийсь дивний спосіб повикручувані, - так, ніби вони неправильно позросталися. Собаки, яких сивоголовий висадив на берег, гарчали і рвалися за ними з ланцюгів.

Троє довготелесих веслярів перемовлялися між собою якимись чудними горловими звуками. Коли вони взялися за лантухи, складені біля корми, той, що вийшов нам назустріч, залопотів до них якоюсь ніби чужоземною мовою. Достоту такий голос я вже десь чув, тільки не міг пригадати, де саме. Сивий чоловік стояв серед цієї метушні, тримаючи шістьох псів, і своїм громовим голосом перекривав їхнє несамовите [126] валування. Монтгомері також зійшов на берег, і всі заходилися розвантажувати баркас. Я ж був занадто кволий після тривалого голодування, - а тут ще й сонце пекло мою неприкриту голову, - тому й не пропонував їм своєї допомоги.

Невдовзі старий із сивою чуприною неначе згадав про мою присутність і підійшов до мене.

- У вас такий вигляд, - промовив він, - ніби ви забули поснідати.

Його чорні очиці поблискували з-під похмурих брів.

- Я мушу за це перепросити. Тепер ви наш гість, і ми маємо опікуватися вами, дарма що ви непроханий гість.

Він глянув мені просто в вічі.

- Монтгомері каже, що ви - людина освічена, містере Прендіку. Він сказав, що ви цікавитесь науками. Чи не можна дізнатись, якими саме?

Я розповів йому, що кілька років навчався в Королівському коледжі й провадив деякі біологічні дослідження під керівництвом Гекслі. Почувши це, він трохи підвів брови.

- Це дещо змінює справу, містере Прендіку, - зауважив старий із відтінком пошани в голосі. - Як це не дивно, але ми теж біологи. Тут у нас свого роду біологічна станція. - Його погляд упав на людей у білому, що на котках котили до загорожі клітку з пумою. - Ми біологи, принаймні я й Монтгомері, - додав він. - Коли вам трапиться нагода покинути нас - невідомо. Наш острів не на узвичаєному шляху кораблів. Нам випадає бачити їх не частіше, як раз на рік.

Він зненацька облишив мене, поминув тих, що тягли пуму, піднявся схилом і ввійшов до загорожі. Двоє людей залишилось із Монтгомері, вкладаючи вантаж на низенький візок. Лама була ще на баркасі разом із кролячими клітками. На березі хорти рвалися з ланцюгів. Коли на візок наклали десь із тонну вантажу, всі троє потягли його слідом за пумою. Далі Монтгомері відділився од них і, повернувшись до мене, простяг руку.

- Щодо мене, то я задоволений, - мовив він. - Той капітан справжній осел. Він би залляв вам сала за шкуру.

- Ви врятували мене вдруге, - відповів я.

- Це - як підійти до справи. Запевняю вас, що острів видасться вам із біса дивовижним. На вашому місці я доклав би всіх зусиль, щоб вибратися звідси, і якнайшвидше. Цей наш... - Монтгомері затнувся, ледве не прохопившись тим, що мав на думці. - Чи не були б ви ласкаві допомогти мені винести оцих кроликів? [127]

Його поводження з кроликами дуже мене здивувало. Коли, залізши в воду, я допоміг йому винести одну з кролячих кліток і ми поставили її на берег, він одкрив дверцята і, нахиливши клітку, витрусив звірят на землю. Кролики покотилися один на одного рухливою безладною купою. Він плеснув у долоні, і вони відразу вистрибом розбіглися врізнобіч, їх було десь п'ятнадцять чи й двадцять.

- Живіть і розплоджуйтесь, друзі, - сказав Монтгомері, - заселяйте острів. - І додав у мій бік: - Нам тут трохи бракувало м'яса.

У той час, коли я дивився, як розбігаються кролики, надійшов старий, несучи в руках пляшку коньяку й кілька сухарів.

- Оце вам підживитися, Прендіку, - промовив він уже більш дружнім тоном, аніж раніше.

Я, не будучи проханим, зразу взявся до сухарів. А старий допоміг Монтгомері випустити ще зо два десятки кроликів. Останніх три великих ящики і клітку з ламою віднесли нагору до будинку. До коньяку я не торкався, бо спиртного взагалі не вживаю.

VII. ЗАМКНЕНІ ДВЕРІ

Певне, читач зрозуміє, що, оскільки геть усе довкола було для мене дивним і оскільки я пережив так багато несподіваних пригод, я спочатку і не міг помітити незвичайності окремих явищ. Я пішов за кліткою з ламою, та раптом мене наздогнав Монтгомері й попросив не заходити за мур. Я помітив, що пуму в клітці й частину ящиків так само залишили перед входом до кам'яної загорожі.

Обернувшись, я побачив, що баркас уже зовсім розвантажено й витягнуто на берег, а старий прямує до нас.

- Треба обміркувати, що робити нам з цим непроханим гостем, - звернувся він до Монтгомері. - То як бути?

- У нього є деякі наукові знання, - відповів той.

- Мені кортить якнайшвидше взятися до діла - попрацювати над новим матеріалом, - старий кивнув головою на загорожу. Очі його заблищали.

- Охоче вірю, - не зовсім лагідним тоном відповів Монтгомері.

- Ми не можемо пускати його туди, всередину, а будувати йому нову хатину - немає коли. Тим часом і довірятися з нашими справами не можна. [128]

- Я в ваших руках, - сказав я. Що воно оте «всередині», я не мав ніякого уявлення.

- І я думав про те саме, - відповів старому Монтгомері. - Але ж у мене є кімната, де одні двері виходять назовні.

- Це чудово, - жваво обірвав його старий, і ми втрьох підійшли до загорожі.

- Мені дуже прикро, містере Прендіку, що ми змушені так утаємничуватися, але ж не забувайте, що ви тут - непроханий гість. Наше маленьке господарство має свої секрети, щось на зразок кімнати Синьої Бороди. Насправді тут немає нічого страшного для людей із здоровим глуздом. Одначе, доки ми не знаємо вас ближче...

- Певна річ, - відповів я, - тільки дурень міг би прогніватись на брак вашої довіри.

На його суворому обличчі з'явилася ледь помітна посмішка, - люди цього похмурого типу посміхаються самими куточками уст, - і він вклонився на знак вдячності.

Ми пройшли повз головний вхід до загорожі. Це була велика дерев'яна, кута залізом брама під замком. Біля неї лежала купа багажу з баркаса. Край загорожі були двері, яких я не помітив раніше. Старий витяг із своєї засмальцьованої синьої куртки в'язку ключів, відімкнув ті двері й зайшов усередину. Оці ключі, це ретельне замикання дверей навіть тоді, коли вони були в нього на очах, - аж надто мене вразили.

Я ввійшов за ним у маленьку, хоча вбого, та затишно опоряджену кімнатку; її внутрішні двері, що вели на бруковане подвір'я, були відчинені. Монтгомері відразу ж їх замкнув. У темному кутку кімнати висів гамак. Невеличке без скла віконце з залізними ґратами виходило на море.

Старий сказав, що ця кімната буде моїм житлом. Внутрішні двері, що їх «про всяк випадок» він замкне ще з того боку, не дадуть мені потрапити у двір. Він показав на зручний шезлонг перед вікном та на цілу полицю книг біля гамака. Це були здебільшого праці із хірургії та видання грецьких і латинських класиків, мову яких я ледве розумів. Вийшов старий надвірними дверима, - певно, не бажаючи вдруге відчиняти внутрішні.

- Звичайно ми тут їмо, - повідомив Монтгомері, а потім, ніби відчувши несподіваний сумнів, квапливо подався за старим.

- Моро! - почув я його голос. [129]

Спершу це ім'я пропустив я повз увагу, та коли почав гортати книжки з полиці, у мене майнула думка: де я чув ім'я «Моро» раніше?

Я сів перед вікном, дістав сухарі, що залишилися в мене, і став зі смаком жувати їх. «Моро»?

Кинувши погляд у вікно, я побачив одного з тих дивних людей у білому, котрий саме ніс від берега якийсь ящик. Незабаром він зник за вікном. Тоді я почув, як позад мене в замку клацнув ключ. Далі з-за внутрішніх дверей долинув гамір, що здійняли хорти, приведені в двір. Вони й не гавкали, тільки гарчали й пирхали. Чути було метушливий тупіт їхніх лап і голос Монтгомері, який заспокоював собак.

Мене вражала таємничість, якою оточили себе ці двоє людей, і я задумався й про них, і про ім'я «Моро», що звідкись було мені знайоме. Але людська пам'ять дуже примхлива, і я ніяк не міг пригадати, де й за яких обставин я чув його. Потім думки мої перейшли на незбагненну химерність того спотвореного чоловіка, що, обмотаний у біле, повертався від баркаса. Ніколи не бачив я такої ходи, таких чудних рухів, як у нього. Жоден із цих людей, - я пам'ятаю, - не озивався до мене, хоч я помітив, що більшість із них поглядала в мій бік, - але якось дивно, наче крадькома, і зовсім не тим відвертим поглядом, що в справжніх дикунів. Я не розумів, якою мовою вони розмовляють. Всі ці люди були навдивовижу мовчазні, а коли говорили - голос їх звучав різко й неприємно. Чого їм бракувало?.. При цьому я згадав очі потворного служника Монтгомері.

Він увійшов саме тоді, коли я подумав про нього. Одягнений тепер у біле, він ніс невеличку тацю з вареними овочами й кавою. Коли він, ставлячи на стіл тацю, ласкаво мені уклонився, я аж відсахнувся, отетерівши від подиву: під чорними пасмами його волосся я побачив, яке в нього вухо! Воно зненацька з'явилося перед самими моїми очима. Вухо було з гострими кінчиками, вкрите брунатною шерстю! - Ваш сніданок, сер, - сказав він. Я не зводив із нього погляду і не міг здобутися на відповідь. Він повернувся й пішов до дверей, чудно поглядаючи на мене через плече.

Я провів його очима, і в цю ж мить підсвідомо, з незбагненної примхи мозку в пам'яті моїй невиразно спливла фраза: «Жахи Моро». А чи саме так? Яке ж перше слово? Аж он воно, - пам'ять перенесла мене на десять літ у минуле, і я враз пригадав: «Жахи Моро»! Якусь мить ця фраза тьмяно [130] вимальовувалась у мене в голові, а тоді нарешті я побачив її, написану червоними літерами на сіруватій обкладинці невеличкої брошури. Читання цієї брошури хоч на кого навело б жах. Мені пригадалося все ясно, до найменших подробиць, - та вже давно забута брошура знову яскраво постала мені в пам'яті. Я тоді був ще хлопцем, а Моро мав уже, певне, років п'ятдесят. Це був учений-фізіолог, досить відомий у наукових колах багатством своєї уяви і гострою прямотою своїх поглядів. Чи це був саме той Моро? Він опублікував кілька разючих фактів переливання крові та ще був широко знаний як автор праць про відхилення в загальному розвиткові організму. Та раптом цю блискучу кар'єру було обірвано. Він мусив залишити Англію. Якийсь журналіст під виглядом лаборанта дістався до його лабораторії, маючи намір зробити згодом сенсаційні викриття. Завдяки неймовірній випадковості, - якщо справді то була випадковість, - його жахлива брошура набула гучної популярності. Саме в день її надрукування з лабораторії Моро втік облуплений, пошматований собака.

Був тоді кінець літа, у пресі затишок, - отож відомий видавець, двоюрідний брат тимчасового лаборанта Моро, вирішив хоч цим схвилювати громадську думку. Вже не вперше ця сама «громадська опінія» повставала супроти експериментальних досліджень. Доктора Моро просто вигнали з країни. Може, так і слід було зробити, тільки ж надто вже благенька підтримка його з боку інших експериментаторів, а так само й те, що мало не всі вчені колеги позрікалися його, - все це заслуговувало найтяжчого осуду. Щоправда, деякі з його дослідів - коли вірити звітові журналіста, - були занадто жорстокі. Та проте йому, можливо, й пощастило б дійти миру з громадськістю, якби він припинив свої дослідження, тільки ж він не пристав на те. Зрештою так би вчинила більшість людей, що вже скуштувала чару дослідництва. До того ж він не мав родини, - отже, міг діяти, як йому заманеться.

Я впевнювався, що це був саме той Моро. Все свідчило на користь такої думки. Я збагнув тепер, для чого було привезено пуму та інших тварин, що потрапили з рештою багажу до загорожі, і зрозумів, що означає той дивний, невиразний, ледве знайомий запах, який досі мені тільки підсвідомо вчувався. Це був антисептичний запах операційної кімнати. Я почув, як десь за стіною закричала пума; заскавулів собака, так наче його били. [131]Але певно, що для людини, тим паче, коли вона цікавиться наукою, вівісекція не є настільки жахливою, щоб її аж так утаємничувати! Думки мої нараз перестрибнули на інше, і знову постав переді мною служник Монтгомері, його гострі вуха й очі, що світилися в темряві. Я споглядав простерту перед моїм зором зелену морську далечінь, яка пінилась під легким вітерцем, і неймовірні події останніх днів спливали одна за одною в моїй пам'яті.

Що воно все це означає? Ця замкнута загорожа на пустельному острові, цей відомий вівісектор і ці скалічені та спотворені люди?

VIII. КРИК ПУМИ

Десь близько години дня мої думки й підозри були обірвані приходом Монтгомері. Його дивний служник, що ввійшов за ним, приніс на таці хліб, якісь овочі та ще щось їстівне, пляшку віскі, кухоль води, три склянки й три ножі. Я скоса зиркнув на це чудне створіння й побачив, що воно спостерігає за мною своїми на диво метушливими очима. Монтгомері сказав, що пополуднує разом зі мною; Моро ж не прийде, бо не має часу.

- Моро? - запитав я. - Це ім'я мені знайоме.

- Сто чортів! - вигукнув він. - Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з'ясування наших таємниць. Ви п'єте віскі?

- Дякую, я не вживаю спиртного.

- Я б теж хотів... Та після бійки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна ніч. Тоді мені видалася щастям пропозиція Моро поїхати з ним. Дивна річ...

- Монтгомері, - раптом випалив я, коли служник причинив за собою двері, - чому в нього такі гострі вуха?

- До біса! - вилаявся він, не встигши пережувати їжу, а потім, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: - Гострі вуха?

- Еге ж, із гострими кінчиками, - відповів я по змозі спокійніше, хоч сам ледве переводив подих, - і вкриті темною шерстю.

Монтгомері задумливо налив собі віскі з водою.

- Мені завжди здавалося, що його вуха прикриті волоссям. [132]

- Я побачив їх, коли він схилився, ставивши на стіл каву. І в нього очі світяться в темряві.

Співрозмовник мій тим часом уже встиг отямитись від несподіваного запитання.

- Отож і я гадав, - промовив він трошки шепелявим голосом, - що з вухами в нього не зовсім гаразд, бо він усе прикриває їх чуприною. Який же вони мають вигляд?

Було ясно, що Монтгомері просто викручується, але брехуном не можна було його назвати.

- Вони з гострими кінчиками, - сказав я, - невеличкі й порослі шерстю, так-так, шерстю. Та й взагалі ця людина - одна з найдивніших істот, які мені доводилося бачити в житті.

Пронизливий і хриплий страдницький крик тварини долинув до нас із загорожі. З глибини й сили цього крику було зрозуміло, що це пума. Я помітив, як Монтгомері здригнувся.

- Так... - озвався він.

- Де ви його знайшли?

- Е-е... Та ніби у Сан-Франціско... Він і справді бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звідки він. Та я до нього звик. І він до мене. А чим, власне, він вас так уразив?

- Та він весь якийсь протиприродний, - відповів я. - Щось у ньому є таке... Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькість його викликає в мені якусь огиду, аж здригаєшся, наче від дотику чогось нечистого...

Монтгомері, переставши їсти, зауважив:

- Дурниці, я цього не помічаю. І взявся знову жувати.

- Мені таке й на думку не спадало, - сказав він. - Але, видно, команда шхуни це відчувала.... І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капітан...

Раптом удруге почулося виття пуми, ще більш страждальне. Монтгомері стиха вилаявся. Я вже хотів спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березі, коли це знову закричала нещасна звірина, цього разу короткими й уривчастими звуками.

- А ті ваші люди, що були на березі, - все-таки почав я, - до якої раси вони належать?

- Браві хлопці, га? - неуважно відповів Монтгомері, з кожним криком пуми все більше насуплюючи брови.

Я замовк. А з-за муру долинув зойк іще жахливішої розпуки. Монтгомері зиркнув на мене похмурими сірими очима [133] й підлив собі віскі. Потім спробував перевести розмову на алкоголь, запевняючи мене, що тільки з його допомогою він урятував мені життя. Здається, він хотів підкреслити, що саме цьому я завдячую своїм життям. Відповідав я неуважно. Полуденок невдовзі скінчився, і служник з клиноподібними вухами поприбирав зі столу. Монтгомері вийшов. Він насилу міг приховати своє роздратування від крику пуми, підданої вівісекції. Заявивши, що в нього щось не гаразд із нервами, він пішов, тим самим тільки посвідчивши слушність моїх підозр.

Крики тварини й справді страшенно дратували. По полудні вони стали ще гучніші. Спочатку вони тільки різали вуха, а далі й остаточно вивели мене з рівноваги. Я відкинув школярські переклади з Горація, які пробував був читати, і, зціпивши кулаки й кусаючи губи, став ходити по кімнаті.

Потім я пробував затикати собі пальцями вуха. Але верещання це не переставало шарпати мені нерви. Нарешті ці крики пройнялися такою безмежною мукою, що неможливо було залишатися в кімнаті. Я вийшов на свіже повітря, під заспокійливе проміння надвечірнього сонця, і, проминувши головні ворота, що як і раніше були замкнені, повернув за ріг огорожі.

Надворі крики чутно було ще дужче. Немовби всі страждання світу злилися в один цей голос. Можливо, - я не раз про це думав згодом, - якби, скажімо, в суміжній кімнаті хтось мовчки терпів подібні муки, - я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання має голос і сіпає нам нерви, - лише тоді нашу душу опановують такі жалощі. Яскраво сяяло сонце, лагідний морський вітерець колихав зелені віяла пальм, - та світ, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних і кривавих примар, аж доки я відійшов так далеко від загорожі, що звідти вже не долинав жоден звук.

ІX. ЩОСЬ У ЛІСІ

Я продирався чагарником, що ріс на схилі пагорба за огорожею, сам не знаючи, куди йду. Згодом проминувши цілий гайок струнких дерев, я опинився по той бік пагорба, де внизу вузеньким вибалком протікав струмок. Я зупинився й прислухався. За пройденою віддаллю, а може, й за густим листям дерев звуків од загорожі тут не було чути. Тиша стояла непорушна. Раптом з шелестом вигулькнув кролик і [134] щодуху дременув по схилу. Не знаючи, що далі робити, я присів у затінку на узліссі.

Місце було прегарне. Буйні зарості обабіч приховували струмок, і тільки в одному місці трикутною латкою виблискувала водяна гладінь. На тім боці в синюватому серпанку видніли непролазні хащі дерев і витких рослин, а над ними - спокійна блакить неба. Де-не-де біло й малиново цвіли якісь невідомі квіти. Хвилину погляд мій блукав довкола, а потім я повернувся думками до того дивного слуги Монтгомері. Та надмірна спека заважала розмірковувати, і незабаром мене взяла дрімота.

Не знаю, чи довго я так прокуняв, тільки раптом вивів мене з цього стану якийсь шурхіт у зеленій гущавині за струмком. Спочатку я побачив, що хитаються верхів'я тростини й папороті. Потім на берег вийшла якась істота, - з першого погляду важко було розпізнати, що воно таке. Створіння те нагнулося й почало пити воду. Тільки тоді я побачив, що це людська істота, але вона чомусь рачкувала, наче тварина!

На ній була якась синя одежина, шкіра її - бронзового кольору, а волосся - чорне. Мабуть, незвичайна потворність була притаманна всім тутешнім остров'янам. Я чув, як та людина хлебтала воду.

Я весь подався вперед, щоб краще її розгледіти. Грудка лави, зрушена моєю рукою, покотилася по схилу. Людина з винуватим виглядом зиркнула вгору, і наші очі зустрілися. Вона миттю схопилася на ноги і, не спускаючи з мене погляду, незграбним помахом руки витерла рот. Ноги в цієї істоти були майже вдвічі коротші за тулуб. Отак ми стояли, мабуть, добру хвилину, розгублено дивлячись одне на одного. Та раптом вона шаснула в кущі, кілька разів ще пильно озирнувшися, і шелест листя поступово завмер у далечині. Довго після того, як вона зникла, я сидів та дивився їй услід. Від мого дрімотного спокою не залишилося й сліду.

Щось шелеснуло в мене за плечима; я швидко оглянувся і встиг помітити, як промайнув біленький хвостик сполоханого кролика, що вже зникав за вершиною пагорка. Я зірвався на рівні ноги.

Поява тієї потворної напівдикої істоти свідчила, що це відлюддя не таке вже й пустельне. Я нервово озирався навкруги, шкодуючи, що не маю ніякої зброї. Потім мені спало на думку, що ця ж людина була в синій одежі, а не гола, як дикуни, і я намагався переконати себе, що то в неї тільки вигляд хижий, а сама вона - миролюбна. [135]

Та все ж таки її поява позбавила мене спокою. Я пішов ліворуч схилом пагорка, приглядаючись до прогалин між струнких стовбурів дерев. Дивно, чому ця людина рачкувала, та ще й пила воду із струмка просто ротом?.. Нараз почувся крик якоїсь тварини. Я подумав, що це, мабуть, пума, і повернув у бік, протилежний тому, звідки долинув крик. Так спустився я до струмка, перебрів його і рушив далі через чагарник.

Несподівано увагу мою привернула якась червона пляма на землі. Підійшовши ближче, я побачив, що це чудернацький зморшкуватий гриб, подібний до лапатого лишаю. Тільки я доторкнувся до нього, він одразу розплився у водяний слиз. Під тінню пишної папороті я побачив неприємну картину - на землі лежав іще теплий труп кролика з відірваною головою. Його обсіли зелені мухи. Я зупинився, вражений видовищем розбризканої крові. Отож один із прибульців на острів уже загинув не своєю смертю!

Жодного іншого знаку на трупі не було. Виглядало так, наче кролика просто впіймали й відірвали голову. Дивлячись на це пухнасте, ще не застигле тільце, я мимохіть замислився, як таке могло трапитись. Невиразний страх, який збудила в мені ота напівлюдська істота біля струмка, ставав дедалі відчутнішим. Я почав усвідомлювати, як небезпечно блукати тут, серед невідомих мені мешканців. Гущавина довкола нараз наче зовсім змінилася. У кожному закутку чатувала засідка, за кожним шурхотом чулася загроза, ніби якісь незримі створіння чигали на мене.

Я вирішив вертати назад. Круто обернувшись, я прожогом, мало не в розпачі, кинувся бігти через гущавину, прагнучи щонайшвидше вибратися на відкритий простір.

Зупинився я вчасно, бо мало не вискочив на галявину, яка утворилася, мабуть, від вітролому. Буйна памолодь уже почала боротися за вільне місце, а позад неї суцільним муром височіли дерева, обліплені виткими рослинами; густо росли гриби та розмаїті квіти. Переді мною, на вкритому лишаєм стовбурі поваленого дерева, підібгавши ноги, сиділо троє потворних створінь. Мого наближення вони ще не помічали. Одне з них скидалося на жінку, двоє - були чоловіки. Якщо не зважати на шматки червоної тканини, що оповивали їм стегна, вони були голі. Шкіра їхня була рожевувата на колір, - у жодного дикуна я не бачив подібної. Масивні обличчя були без підборідь, лоби занадто опуклі, а на головах стирчало ріденьке щетинясте волосся. Я ніколи не бачив таких твариновидих людей. Вони розмовляли, чи, [136] певніше, один із них говорив до інших, і всі троє так захопилися, що ніхто й не помітив, як я надходжу. Вони хитали головами й погойдувались із боку на бік. Потворний чоловік так швидко сипав словами, що я, навіть чуючи їх, не спромігся будь-що второпати. Скидалося на те, що він править якісь теревені. Згодом його голос став іще верескливіший. Розвівши руки, він схопився на ноги.

Решта схопилися також і, розводячи й собі руками, заходилися вторити йому, похитуючись у такт пісні. Впадали в око їхні надзвичайно куці ноги та худі довгі ступні. Всі троє повільно заходили в танку, незграбно притупуючи ногами і махаючи руками. Якийсь примітивний мотив можна було вловити в їхній ритмічній скоромовці з приспівом «валула» чи «балула». Очі їхні блищали, на потворних обличчях сяяла дивна радість, а з безгубих ротів текла слина.

Спостерігаючи ці смішні, чудернацькі рухи, я нарешті ясно зрозумів, чим, власне, так неприємно вони вразили мене і збудили суперечливі відчуття чогось дуже незвичного й водночас дуже знайомого. Ці три істоти, захоплені виконанням свого таємничого обряду, мали достеменно людську подобу, і разом з тим було в них щось від тварини. Незважаючи на свою людську зовнішність і на лахміття одежі, кожне з них мало на своїм єстві відбиття чогось тваринного, що виявлялося в рухах, у поводженні, в якійсь невловимій схожості на свиню.

Я стояв, приголомшений цим відкриттям, і найжахливіші підозри закружляли вихором у мене в голові. Чудні істоти почали одна за одною підстрибувати й рохкати. Одне створіння послизнулося й на мить стало на всі чотири, перш ніж підвестися. Проте й цієї миті було досить, щоб помітити його тваринну суть.

Я тихенько повернувся й шаснув у кущі, холонучи від самої лише думки про те, що тріск гілки або шелест листя може викрити мене. Минуло чимало часу, поки я зважився йти вже вільніше.

Мене турбувало тоді єдине - відійти чимдалі від тих огидних створінь, і я й незчувся, як вибився на ледь помітну стежку, що пролягала між деревами. Перетинаючи галявину, я від несподіванки аж здригнувся, завваживши поміж дерев чиюсь пару ніг. Хтось крадькома йшов паралельно зі мною на віддаленні якихось тридцяти ярдів. Його голову й верхню частину тулуба закривало густе листя витких рослин. Я рвучко зупинився, сподіваючись, що те створіння не помітило мене. Та в цю ж мить зупинилося й воно. [137]

Мене так це сполохало, що я насилу стримався, щоб не кинутися звідси стрімголов.

Тоді, пильно придивляючись крізь густе плетиво гілля та листя, я впізнав тулуб тієї самої напівтварини, яку бачив біля ручаю. Вона повела головою. Коли потвора глянула на мене, з мороку дерев блиснув зеленавий вогник її очей і зараз же погас, як тільки вона відвела голову. Це страховисько якусь хвилину стояло нерухомо, а потім чкурнуло навтікача в зелену гущавину кущів та дерев і за мить зникло з очей. Я вже не бачив його, але відчував, що воно зупинилося й стежить за мною.

Що ж воно за створіння, думав я, людина чи тварина? Що йому потрібно від мене? Я не мав ніякої зброї, навіть палиці. Втеча була б цілковитим божевіллям. Та хай там що, а йому - хто б не був - забракне духу напасти на мене. Зціпивши зуби, я попростував до нього. Я силкувався не показувати страху, дарма що в мене мурашки бігали по спині. Я продерся крізь якийсь чагарник, укритий білим цвітом, і кроків за двадцять від себе знов угледів його. Він, вагаючись, поглядав на мене через плече. Я ступив ще пару кроків ближче, пильно дивлячись йому у вічі.

- Хто ти такий? - запитав я.

Спершу він намагався витримати мій погляд, а тоді несподівано вигукнув: «Ні!» - і підстрибом подався в кущі. Відбігши трохи, він зупинився і знову зиркнув на мене. В сутіні дерев очі його виблискували.

Душа моя сховалась у п'яти, але я був певен, що єдиний порятунок - це сміливість, і тому знову пішов просто на нього. Він повернувся й зник у заростях. Трохи згодом мені привиділось, ніби очі його ще раз блиснули з гущавини, - і це було все.

Аж тепер я збагнув, яка небезпека може чигати на мене в таку пізню годину. Сонце тільки-но зайшло, і раптові тропічні сутінки вже облягали небо зі сходу, а перший нічний метелик нечутно кружляв біля моєї голови. Я мусив квапитися назад, щоб не довелося провести ніч серед невідомих небезпек таємничого лісу.

Думка про повернення в отой страдницький притулок була мені вкрай неприємна, але ж перспектива залишитися тут, серед нічного мороку й усіх несподіванок, які в ньому криються, була неприємнішою. Ще раз глянувши на синювату сутінь, що поглинула ту дивну істоту, я повернув назад. Спускаючись схилом струмка, я думав, що йду в тому ж напрямі, звідки й сюди прибув. [138]

Занепокоєний зі всього, що побачив, я квапливо йшов уперед і невдовзі дістався рівнини, на якій дерев росло вже менше. Бліде прозоре небо, яке буває при заході сонця, бралося мороком. Небесна блакить дедалі тьмянішала, провалюючись у глибінь, і одна за одною з'являлися маленькі зірочки. Прогалини між дерев, просвітлини в далекому гіллі, які повивав синюватий серпанок, тепер ставали чорні й таємничі.

Я простував далі. Все довкола втрачало свої барви. Верховіття дерев, що чорними силуетами вимальовувалися на тлі блакитного неба, і все, що лежало нижче, зливалося в суцільну темну масу. Незабаром дерева почали рідшати, натомість густішав підлісок. Потім відкрився понурий піщаний простір, а за ним знову густий чагарник.

Мене все тривожив ледь чутний шурхіт праворуч. Спершу я подумав, що це витвір моєї уяви, бо коли я зупинявся, відразу ж залягала цілковита тиша, яку порушував тільки шелест листя на кронах дерев. Та тільки я починав іти, в такт моїм крокам неначе ступав іще хтось.

Я йшов неподалік кущів, тримаючись відкритих місць і час від часу повертаючи то праворуч, то ліворуч, щоб збити зі сліду свого переслідувача, якщо й справді хтось скрадався за мною. Бачити я нікого не бачив, а відчуття чиєїсь присутності все-таки зростало. Я прискорив ходу і невдовзі наблизився до невеликого узвишшя, а потім, перетнувши його, рвучко обернувсь і зупинився, не спускаючи очей з пагорба, що чітко окреслювався на тлі неба.

Незабаром на обрії промайнула вмить чиясь темна тінь. Я впевнився, що це за мною знову крадеться той самий темношкірий нападник. До того ж я зробив ще одне невеселе відкриття, - що я заблукав.

Якийсь час, цілком зневірившись, я йшов уперед, переслідуваний своїм таємним ворогом. Хто б він не був, але йому або бракувало духу напасти на мене, або ж він вичікував слушної нагоди. Я все пильнував, щоб не зайти в гущавину. Часом зупиняючись, я прислухався і нарешті переконав себе, що мій ворог припинив погоню, якщо це взагалі не витвір моєї збентеженої уяви. Раптом до мене долинув шум моря, і я мало не кинувся бігти. В ту ж мить я почув, як позаду хтось спіткнувся. Я швидко обернувся й глянув на дерева, що невиразно темніли за мною. Мені видалося, що якась чорна тінь злилася з іншою. Я став прислухатися, весь холонучи зі страху. Крім стукоту крові у скронях, я нічого не чув. Тоді я вирішив, що нерви мої стомилися і, певне, [139] слух підводить мене. Рішуче обернувшись назад, я знову пішов на шум моря.

За кілька хвилин дерева розступилися, і я вийшов до пустельного низовинного мису, що врізувався в темну воду. Ніч була тиха й ясна. Сяйво безлічі зірок відбивалося у спокійній гладіні моря. Трохи віддалік на нерівному пасмі підводних скель блідо мінився прибій. На заході зодіакальне світло зливалося з жовтим мерехтінням вечірньої зорі. Берег тягнувся далеко на схід від мене; із західного боку він ховався за виступом мису. Тепер я здогадався, що й та бухта, в якій ми висадилися, мусить бути десь на заході.

Раптом позаду мене тріснула гілка й почувся шурхіт. Повернувшись, я втопив очі в темну масу дерев. Я не міг нічого розгледіти, чи, певніше, я розгледів занадто багато. Кожна чорна тінь, набуваючи в темряві зловісних обрисів, здавалася настороженою живою постаттю. Так я стояв, може, хвилину, а тоді, не спускаючи погляду з заростей, повернув на захід, щоб перетяти мис. Ледве я рушив, як одна з тіней, які чатували на мене, заворушилася й пішла слідом.

Серце моє шалено стугоніло. Невдовзі на заході показалася широко окреслена бухта, і я зупинився знову. Водночас зупинилася й безмовна тінь десь на віддалі десятьох ярдів. На далекому вигині бухти блищала маленька світла цятка, весь піщаний берег сірів, освітлений блідим сяйвом зірок. Цей маленький вогник був за якихось дві милі звідси. Щоб дістатися туди, мені треба було пройти через ліс, де чатували чорні тіні, а тоді спуститися по схилу, що заріс кущами.

Тепер я міг ясніше розгледіти свого переслідувача. Це був не звір, бо стояв він вертикально. Я розкрив рота, щоб озватися, та спазми перехопили мені горло. Нарешті я вигукнув:

- Хто це?

Ніхто не відповідав. Я ступив крок наперед. Тінь не ворухнулася, тільки ніби зіщулилась. Я спіткнувся об камінь. Це підказало мені одну думку. Не зводячи очей з темної постаті переді мною, я нагнувся і підняв каменюку. Помітивши мій рух, постать по-собачому хутко відсахнулася й умить зникла в темряві. Я пригадав, як ото, було, в школі ми відбивалися від великих собак, і, поклавши камінь у носову хустинку, намотав її кінці на руку. З темряви почувся рух, - здавалося, що нападник мій відступає. Водночас спало й моє збудження. Я почав тремтіти, увесь вкрившись холодним потом, коли вгледів, що супротивник тікає. [140]

Минуло кілька хвилин, доки я зважився рушити поміж кущів і дерев униз до узбережжя. Спочатку я йшов, а далі кинувся бігти. Досягши піщаного берега, я раптом почув, що хтось із тріском женеться за мною.

Зовсім очманівши від страху, я чимдуж побіг по піску. Одразу ж навздогін мені почувся легкий, швидкий тупіт. Я дико закричав і ще наддав ходи. Якісь темні невиразні істоти, завбільшки з кролика, вистрибом ховалися по кущах, коли я біг уздовж берега. Доки житиму, не забуду жаху цієї погоні! Я мчав біля самої води і чув, як по мокрому піску лопотіли слідом за мною чиїсь ноги. Десь далеко, безнадійно далеко, блимав жовтий вогник. А довкола була чорна ніч і тиша. Ноги мого переслідувача лопотіли все ближче й ближче. Я захекався, - бо ж не звик так багато бігати, - дихав із свистом, а в боці відчував такий гострий біль, ніби туди встромили ножа. Мені вже стало ясно, що таємнича істота наздожене мене раніше, ніж я досягну огорожі. Зовсім задихавшись і впавши у відчай, я раптом рвучко повернувся і з усієї сили вдарив свого супротивника, тільки-но він підскочив до мене. Камінь вилетів із хустки, немов із пращі.

Коли я обернувся, нападник мій, що біг на всіх чотирьох, зірвався на рівні ноги, і каменюка влучила йому просто в скроню - аж череп його хруснув. Людино-тварина зосліпу налетіла ще на мене, штовхнула руками, а потім, захитавшись, упала на пісок, лицем уткнувшись у воду, і лежала там нерухомо.

Я не зміг примусити себе підійти до цієї темної брили. Так я й залишив переслідувача там, біля води, що плюскотіла довкола, і він лежав під тихими іскристими зорями, а я подався далі на світло жовтого вогника хатини. Невдовзі з почуттям справжньої полегкості почув я жалібне виття пуми - те саме, що спонукало мене до обстеження цього таємничого острова. Незважаючи на страшенну втому й виснаження, я, зібравши рештки сил, кинувся бігти на той вогник. Мені видалося, ніби чийсь голос волає до мене з пітьми.

X. ЛЮДСЬКИЙ КРИК

Наближаючись до хатини, я побачив, що то світилося у відчинених дверях моєї кімнати. Я почув голос Монтгомері з темряви:

- Прендіку! [141]

Я біг далі. Незабаром Монтгомері гукнув мене знову, і я відповів кволим голосом!

- Е-гей!

Через якусь хвилину, хитаючись, я добіг до нього.

- Де ви були? - запитав він, утримуючи мене рукою на віддалі так, щоб світло з дверей било мені просто в обличчя. - Ми обидва так заклопоталися, що оце тільки півгодини, як згадали про вас.

Він завів мене до кімнати й посадив у шезлонг. На мить світло зовсім засліпило мене.

- Ми й гадки не мали, що ви підете обстежувати острів, не попередивши нас, - сказав він. - Я вже занепокоївся... Але... Що з вами?.. Слухайте...

Я був зовсім знесилений, і голова моя впала на груди. Він дав мені коньяку і, здається, зробив це не без внутрішнього задоволення.

- Ради Бога, - промовив я, - замкніть двері.

- Ви, певно, зустріли якесь із наших чудес? - запитав Монтгомері.

Він замкнув двері й знову підійшов до мене. Ні про що більше не питаючи, він дав мені ще трохи коньяку з водою і змусив поїсти. Я був зовсім виснажений. Він якось невиразно сказав, що забув, мовляв, попередити мене, й у двох словах запитав, коли я вийшов звідси та що я побачив. Відповідав я також небагатослівно, короткими, уривистими фразами.

- Скажіть мені, що воно все це означає? - запитав я мало не в істериці.

- Нічого надзвичайно страшного, - відповів він, - однак я гадаю, що на сьогодні вам і цього досить.

Раптом болісно завила пума. Монтгомері стиха вилаявся:

- Хай мене грім поб'є, якщо це місце не таке ж паскудне, як і Гауер-стріт із його котами.

- Монтгомері, - запитав я, - що то за істота переслідувала мене - тварина це чи людина?

- Якщо ви зараз не ляжете спати, - сказав він замість відповіді, - то назавтра й зовсім збожеволієте.

Я став навпроти нього.

- Що то за істота переслідувала мене? - повторив я своє запитання.

Він якось дивно глянув на мене, скрививши рота. Його очі, які за хвилину перед цим жваво блищали, нараз пригасли. [142]

- Коли судити з вашої розповіді, - сказав він, - то це, мабуть, була примара.

Мене охопив порив шаленої люті, що так само швидко спав, як і виник. Знову сівши у шезлонг, я затис руками чоло. Пума завила ще раз.

Монтгомері підійшов до мене ззаду і поклав на плече руку.

- Ось вислухайте мене, Прендіку, - почав він. - Я не мав ніякого бажання брати вас на цей ідіотський острів. Але справи, голубе, не такі вже й погані, як вам здається. У вас розходилися нерви, ото й усе. Зважте на мою пораду і випийте снодійного. А це, - він кивнув у бік загорожі, - триватиме ще кілька годин. Вам просто слід заснути, інакше я ні за що не відповідаю.

Я мовчав. Схиливши голову, я затулив руками обличчя. Незабаром Монтгомері приніс маленьку склянку з якоюсь темною рідиною і дав мені її випити. Я слухняно проковтнув рідину, і він допоміг мені залізти в гамак.

Коли я прокинувся, був уже ясний день. Якусь годину я лежав нерухомо й дивився в стелю. Сволоки, як я помітив, було зроблено з корабельного дерева. Тоді я повернув голову і побачив, що на столі вже стоїть мій сніданок. Відчувши голод, я почав вилазити з гамака, але той, ласкаво випередивши мої наміри, перевернувся і викинув мене на підлогу. Я впав на всі чотири.

Піднявшись, я сів до столу. Голова моя обважніла, в пам'яті поставали невиразні спомини нічних пригод. Крізь незасклене віконце до кімнати віяв вранішній вітерець; свіже повітря та їжа викликали в мене почуття фізичного вдоволення. Несподівано за моєю спиною відчинилися двері, що виходять у двір. Я обернувся й побачив Монтгомері.

- Чи все гаразд? - запитав він. - Мені дуже ніколи. Він відразу ж і причинив двері, але згодом я помітив, що він забув їх замкнути.

Тоді я пригадав, який вираз на обличчі був у нього ввечері, і все, що трапилося перед тим, ожило в моїй пам'яті. Повертаючись думками до пережитого жаху, я знову почув крик. Але це вже був крик не пуми.

Я відклав шматок, що ніс до рота, і прислухався. В глибокій тиші чути було тільки подих легкого вітерця. Я подумав, що це мені вчулося.

Невдовзі я знову взявся до їжі, все так само пильно прислухаючись. Незабаром почувся новий крик, але дуже слабкий і тихий. У мене аж наче кров застигла в жилах. Крик [143] цей приголомшив мене більше за всі інші звуки, які я чув тут раніше. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву, що то був за звук, звідки він брався: це був стогін, що переривався риданням і болісним важким зітханням. Тварина не могла так стогнати. Це була мука людської істоти!

Збагнувши весь цей жах, я зірвався на ноги й одним стрибком перетнув кімнату; вхопившись за ручку дверей, що вели в двір, я відчинив їх навстіж.

- Прендіку, стійте! - зненацька звідкілясь вихопився Монтгомері.

Зляканий шотландський хорт загарчав і загавкав. У мисці була кров, свіжа, темно-червона і воднораз яскрава. Я почув своєрідний запах карболової кислоти. Далі крізь відчинені двері в напівтіні виднілося щось, прив'язане до верстака. Воно було все пошматоване, у крові, обмотане бинтами. Раптом, заслонивши це видовище, показалася сива й страшна голова старого Моро.

Він ухопив мене закривавленою рукою за плече і, піднявши, як малу дитину, люто жбурнув назад до кімнати. Я на весь зріст простягся на підлозі. Двері грюкнули і сховали від мене його розпалене гнівом лице. Тоді я почув, як крутнули ключем у замку, і щось докірливо промовив Монтгомері.

- Зруйнувати працю всього життя! - донісся голос Моро.

- Він же не розуміє, - відповів Монтгомері. Він сказав іще щось, та я вже не розібрав.

- Я не маю часу, - озвався Моро.

Далі я вже не міг розчути. Я підвівся і стояв, весь тремтячи, а в голові у мене було повно найжахливіших припущень. «Чи ж то можлива, - думав я, - така страхітлива річ, як вівісекція людини?» Ця думка майнула, наче блискавка на буряному небі. І раптом мій затьмарений жахом розум пройнявся передчуттям неймовірної небезпеки.

XI. ПОЛЮВАННЯ НА ЛЮДИНУ

Коли в мене з'явилася безглузда думка про втечу, я пригадав, що двері моєї кімнати, які виходять назовні, ще не замкнені. Я був тепер цілковито переконаний, що Моро піддав вівісекції людину. Від тієї хвилини, коли я почув це ім'я, я все силкувався якось пов'язати дивну звіроподібність остров'ян із огидними вчинками Моро. І тепер мені здалося, що я все зрозумів. Я пригадав його працю про переливання [144] крові. Таж ті створіння, що я зустрів тут, - жертви якихось мерзенних дослідів!

Ці бридкі негідники хочуть втримати мене, ошукати своєю лицемірною довірою, а тоді взяти на тортури, страшніші навіть за смерть, і потім ще приректи на таку жахливу долю, яку важко й уявити собі, - вони хочуть кинути мене, безпомічного, до своєї звироднілої череди! Я оглянувся довкола, шукаючи хоч якоїсь зброї для самозахисту. Але нічого не знайшов. Нараз мені сяйнула в голові думка; я перекинув шезлонг, уперся в нього ногою і відламав ніжку, та ще й з цвяхом. Цвях робив бодай трохи певнішою цю занадто вже благеньку зброю. Знадвору почулися чиїсь кроки. Я відчинив двері й побачив зовсім близько біля себе Монтгомері. Він збирався замкнути двері назовні.

Я замахнувся своїм кийком, цілячи йому просто в обличчя, та він одскочив назад. Якусь мить я нерішуче стояв, а тоді обернувся й швидко побіг за ріг хатини.

- Прендіку! - здивовано скрикнув Монтгомері. - Не будьте таким дурним, чоловіче!

«Ще б одна мить, - подумав я, - і він би замкнув мене, як кролика, для своєї вівісекції». Раптом він з'явився з-за рогу, і я знову почув його голос:

- Прендіку!

Він кинувся бігти за мною, весь час гукаючи щось навздогін.

Цього разу я навмання подався на північний схід, в напрямку під прямим кутом до вчорашніх мандрів. Біжучи чимдуж берегом, я глянув через плече назад і помітив, що до Монтгомері приєднався і його служник. Із шаленою швидкістю я перетяв пагорб і повернув на схід уздовж скелястої улоговини, обабіч зарослої лісом. Так я пробіг добру милю, напружуючи всі свої сили, - серце у мене в грудях мало не розривалося. Впевнившись, що ні Монтгомері, ні його служника вже не чути позаду, я, вкрай знеможений, круто повернув назад, туди, де, на мою думку, мав бути берег, а згодом ліг перепочити в тіні заростей.

Довго я там пролежав, боячись не тільки ворухнутись, але й навіть подумати, що робити далі. Навкруги слався дикий краєвид, який сонно німував під сліпучим сонцем, - тільки було чутно, як бриніли комарі, встигши вже виявити мою присутність. Згодом я розрізнив іще дрімливий шум - то морський прибій шурхотів узбережною галькою.

Певно, десь через годину долинув голос Монтгомері, що кликав мене віддаля з північного боку. Треба було щось робити. [145]

Я зміркував, що на острові живуть тільки ці два вівісектори та їхні отваринені жертви. В разі потреби вони можуть любісінько нацькувати на мене когось із цих жертв. Я знав, що Моро й Монтгомері озброєні револьверами. А я, коли не зважати на цього нікчемного ціпка з цвяшком на кінці, був беззбройний.

Лежав я отак, аж доки згадав про харчі та воду. І тільки зараз усвідомив цілковиту безнадійність свого становища. Я й не уявляв, як роздобути собі їжу: я не мав ніяких знань з ботаніки, щоб знайти хоч би їстівні плоди чи коріння, які можуть тут бути. Ні з чого було мені зробити пастку на тих кількох кроликів, що бігали по острову... Чим більше я обмірковував своє становище, тим очевидніше ставала його безвихідність. У розпачі я навіть був подумав про тих тварино-людей, що бачив у лісі. Може, вони якось могли б стати мені в пригоді? Перебираючи в пам'яті кожного з них по черзі, я дошукувався, хто б міг допомогти мені.

Несподівано почув я гавкання хорта - це віщувало нову небезпеку. Недовго думаючи, - адже вони могли мене знайти-я стрімголов кинувся зі своєї схованки на шум прибою. Пам'ятаю кущ, колючки якого вп'ялися, мов голки, в моє тіло. Вибрався з нього я весь скривавлений, із порваною одежею і вибіг до видовженої бухти на півночі острова. Не вагаючись ні хвилини, я заліз у воду і, перейшовши вбрід бухту, опинився по коліна в маленькій річці. Видряпавшись нарешті на західний берег і відчуваючи, як шалено б'ється серце, я шмигнув у густу папороть і там чекав уже, що воно буде. Я почув, як собака, - він був тільки один, - підбіг ближче і заскавулів, ткнувшись носом у колючі кущі. Більше не чути було нічого. Я подумав, що погоня припинилась.

Минали хвилини - тиші ніщо не порушувало. Через годину спокою до мене знову почала повертатися мужність.

Тепер я не відчував себе ні переляканим, ні нещасним, - я вже переступив межу розпачу й страху. З моїм життям уже було покінчено, я це зрозумів, і, мабуть, тому став справжнім сміливцем. Я навіть був ладен зустрітися віч-на-віч з Моро. Коли я брів водою, мені спало на думку, що, як уже на те піде, від тортур я завжди знайду порятунок: навряд чи вони зможуть перешкодити мені втопитися. І я був уже подумував, чи й справді так не вчинити, та якесь дивне бажання побачити все до кінця, якась незбагненна цікавість втримували мене. Я випростав зранені колючками ноги й оглянувся довкола. І раптом зовсім несподівано я побачив чорне обличчя, яке із зеленої гущавини спостерігало за мною. [146]

Я впізнав мавпоподібне створіння, що на березі зустрічало баркас. Воно висіло, учепившись за нахилений стовбур пальми. Я вхопив палицю й підвівся, дивлячись йому в обличчя. Воно щось заварнякало.

- Ти, ти, ти, - оце все, що я міг второпати спочатку. Нараз воно скочило із дерева і, розхиливши гілля, стало з цікавістю вдивлятися в мене.

Я не відчував до цього створіння тієї відрази, яка виникла в мене при зустрічі з іншими тварино-людьми.

- Ти, - сказало воно, - в човні.

Це вже була людина, хоча б такою ж мірою, як і служник Монтгомері, - вона ж могла розмовляти.

- Еге ж, - мовив я, - приплив човном із судна.

- О! - вигукнув чоловічок, і його блискучі неспокійні очі почали обмацувати мене, мої руки, палицю, що я тримав, ноги, пошматовану мою одежу, подряпане колючками тіло. Він наче був чимось здивований. Його погляд знову зупинився на моїх руках. Він підняв свою руку і повільно порахував пальці.

- Один, два, три, чотири, п'ять - так?

Я не второпав, до чого це він. Згодом я дізнався, що руки у цих тварино-людей були спотворені - їм інколи бракувало аж трьох пальців. Однак у цю мить, гадаючи, що це ніби вітання, я повторив його жест. Він із невимовним задоволенням вишкірився. Потім його меткі очі знову забігали. Він жваво повернувся і зник. На тому місці, де він стояв, з шелестом зімкнулася папороть.

Я вийшов слідом за ним із заростей і з подивом побачив, що він гойдається поміж дерев, вхопившись тонкою рукою за витку петлювату рослину. До мене він був спиною.

- Гей! - гукнув я.

Він швиденько скочив на землю й обернуся лицем у мій бік.

- Послухай-но, - звернувся я, - де б мені чогось поїсти?

- Поїсти? - повторив він. - Поїсти людської їжі? Погляд його метнувся на зелену гойдалку.

- У хижках, - додав він.

- А де ж ті хижки?

- Он!

- Я тут уперше.

Тоді він повернувся й хутко пішов геть. Всі його рухи були навдивовижу спритні.

- Ходімо! - сказав він. [147]

Я рушив за ним, цікавлячись, що буде далі. Я догадувався, що ті хижки, певно, якісь примітивні житла, де він мешкає із рештою тваринного люду. Можливо, вони - створіння миролюбні і мені пощастить зав'язати з ними добрі стосунки. Я тоді був далекий від думки, що вони вже позбулися тих людських рис, які я сподівався в них знайти.

Мій мавпоподібний супутник із обвислими руками й видовженими щелепами тупцював поруч. Мене цікавило, яка в нього пам'ять, і я запитав:

- Коли ти потрапив на цей острів?

- Коли потрапив? - повторив він і по тому підняв три пальці.

З усього видно було, що йому недалеко до ідіота. Я силкувався з'ясувати, що він хотів сказати, але це, мабуть; йому набридло. Десь уже після другого запитання він раптом кинув мене й метнувся за якимось плодом, що звисав із дерева. Тоді нарвав цілу жменю колючих горіхів і заходився їх гризти. Все це спостерігав я з надією: принаймні на острові була хоч якась їжа. Я спробував ще дещо в нього спитати, та у відповідь він бурмотів таке, що й купи не трималося. В окремих його словах ще можна було добрати глузду, але здебільшого це було словесне лушпиння, завчене, як ото у папуги.

Я так захопився оцією дивовижею, що майже не помічав, куди ми простуємо. Невдовзі ми підійшли до якихось почорнілих і обвуглених дерев, а там і до місцини, вкритої чимось жовтаво-білим. По землі слався їдкий дим, який заходив у ніс і очі. Праворуч за голою скелею виблискувала блакитна гладінь моря. Покручена стежина зненацька повернула вниз у вузький ярок, обабіч завалений великими купами вулканічної породи. Ми вийшли на цю стежку.

Прохід видавався особливо темним після сліпучого сонячного світла, яке мерехтіло на сірчаному ґрунті. Схили яру дедалі зводилися прямовисніше й зближалися між собою. Зелені й темно-червоні плями замиготіли в мене перед очима. Раптом мій провідник зупинився.

- Вдома, - сказав він.

Я стояв на дні крутого урвища, що спочатку видалось мені зовсім темним. Почувши якісь дивні звуки, я, щоб краще розгледітись, протер очі. До мене сягав якийсь неприємний запах, як ото буває в погано вичищених мавпячих клітках. Вдалині поміж скель виднівся пологий, вкритий зеленню й залитий сонцем косогір; з обох боків у глибину ущелини пробивалися вузькі смуги світла. [148]

XII. ОПОВІСНИКИ ЗАКОНУ

Щось холодне торкнулося моєї руки. Я злякано здригнувся й побачив перед собою темно-рожеве створіння, що дуже скидалося на дитину з облупленою шкірою. Своїми м'якими, але відразливими рисами воно нагадувало лінивця; таке ж низьке надбрів'я, такі ж повільні рухи. Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я виразніше розгледів усе довкола. Маленьке рожеве створіння пильно дивилося на мене. Провідник мій кудись ізник.

Ця вузька ущелина поміж стрімкими стінами лави була просто тріщиною у звивистому потоці вулканічних вивержень. Обабіч під самою скелею переплетіння морської тростини та пальмових віял утворювали низку неоковирних темних хижок-лігвищ. Це покручене провалля, кроків на три завширшки, було завалене купами гнилих плодів та інших покидьків, від яких ішов задушливий сморід.

Маленьке рожеве створіння все кліпало на мене очима, коли це з якогось лігва з'явилася знову моя мавпо-людина і покликала мене. Саме в цю хвилину з найдальшого закапелка дивовижної цієї вулиці, похитуючись, виповзла якась почвара і, випроставшись у недоладну постать на тлі яскравої зелені поза ущелиною, витріщила на мене свої очиська. Завагавшись, я вже надумав тікати геть тим самим шляхом, яким і сюди дістався, але потім таки вирішив іти до кінця у своїх пригодах. Затиснувши в руці ціпок, я зігнувся й увійшов за своїм провідником до якогось смердючого куреня. Це була напівкругла халупа - щось наче півдупла. Під скелястою стіною, що була її затиллям, лежала купа кокосових горіхів та інших плодів. Кілька грубих дерев'яних і кам'яних посудин стояло на землі, а одна - на абияк збитій лавці. Вогню не було. В темному кутку сиділо щось кремезне; коли я ввійшов, воно буркнуло: «Гей!» Я просунувся в глибину халупи й присів там навпочіпки. А моя мавпо-людина, стоячи при ледь освітленому вході, простягнула мені розбитий кокосовий горіх. Я взяв його і, незважаючи на своє тремтіння та нестерпну задуху лігвища, почав якомога спокійніше їсти. Те саме рожеве створіння стовбичило біля входу, а з-за його плеча мене зосереджено розглядали чиїсь блискучі очі на темному обличчі.

- Гей! - почулося знову од таємничого темного вайла.

- Це людина! Це людина! - заторохкотів мій провідник. - Людина, жива людина, як і я.

- Помовч! - озвався бас із темряви. [149]

У напруженій мовчанці я жував горіх і пильно вдивлявся в темряву, але нічого не міг там ясно розгледіти.

- Це людина, - повторив той самий густий бас. - Вона прийшла жити разом із нами? - Голос цей був із чудним присвистом, одначе англійська вимова - навдивовижу правильна.

Мавпо-людина глянула на мене якось очікувально. Я зрозумів, що від мене сподіваються на відповідь.

- Вона прийшла жити разом із вами, - сказав я.

- Це людина. Вона мусить вивчити Закон.

Я вже почав розрізняти в темряві невиразні обриси зігнутої постаті. Але при вході з'явилися нові дві голови, і від того стало ще темніше. Рука моя міцніше затисла ціпок. Істота в глибині халупи мовила голосно:

- Проказуй слова.

Я не второпав, чого вона хоче.

- Не ходити на Чотирьох - це Закон. Мене приголомшило.

- Проказуй слова, - повторила мавпо-людина; ті, що стояли при вході, загрозливо загомоніли. Я здогадався, що мушу повторити цю ідіотську присягу. І тут почався безглуздий обряд. Голос у темряві завів якусь наче дурнувату літанію, а ми з рештою присутніх підтягували. При цьому всі вони погойдувались з боку на бік і ляскали себе руками по стегнах, а я повторював їхні рухи. Мені здавалося, що я помер і це все діється на тім світі. Ця темна халупа, ці карикатурні невиразні постаті, на які вряди-годи падали проблиски світла! Усі вони ритмічно погойдувались та заводили:

- Не ходити на Чотирьох - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не хлебтати Води - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не їсти ні М'яса, ні Риби - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не обдирати пазурами на Деревах Кору - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не полювати на інших Людей - такий Закон. Хіба ми не Люди?

І так далі, починаючи від заборони безглуздих вчинків і аж до заборони того, що видалось мені тоді божевільним, неможливим і вкрай непристойним. Якесь ритмічне шаленство опанувало всіма: ми заводили, все швидше й швидше погойдуючись і проказуючи цей дивовижний Закон. Я теж ніби піддався загальному психозові, але в глибині душі в мені боролися сміх та огида. Довгий список заборон нарешті закінчився, і тоді наше виття набуло іншого характеру. [150]

- У Нього є Дім Страждання.

- У Нього є Руки, що творять.

- У Нього є Руки, що ранять.

- У Нього є Руки, що зціляють.

І далі страшенно довге, здебільшого незрозуміле мені, белькотіння про Нього, хто б він там не був. Я ладен був вважати все це сном, якби коли-небудь раніше мені доводилося чути вві сні цей спів.

- У Нього є блискавиці, - витягували ми.

- У Нього є глибоке солоне море...

У моїй голові зродилися жахливі здогади, що Моро, перетворивши цих нещасних людей на тварин, втокмачив їм у вбогі мізки віру, ніби він божок. Однак я занадто загрозливо відчував довкола себе білі зуби та гострі кігті, щоб зважитися мовчати в цьому хорі.

- Йому належать зорі на небі.

Нарешті спів скінчився. Лице мавпо-людини лисніло від поту, і мої очі, уже призвичаєні до темряви, виразно розгледіли постать у кутку, що промовляла басом. На зріст вона була, як людина, а тіло її здавалося вкрите шерстю, як у шотландських тер'єрів. Що це була за істота? І хто вони всі? Уявіть себе посеред найстрахітливіших калік і потвор, яких тільки спроможна витворити людська уява, і ви трохи зрозумієте, що я відчував в оточенні цих незвичних карикатур на людей.

- У нього п'ять пальців, п'ять пальців, п'ять пальців, як у мене, - сказала мавпо-людина.

Я витягнув руки. Сіре створіння в кутку нахилилося вперед:

- Не бігати на Чотирьох - це Закон. Хіба ми не Люди? Воно простягло свою на диво спотворену лапу і вхопило

мене за пальці. Лапа його була подібна до оленячої ратиці, тільки мала пазури. Я трохи не скрикнув від болю та несподіванки. Розглядаючи мої нігті, воно витяглося наперед, і на лице його впало надвірне світло. Раптом, затремтівши від огиди, я побачив, що це було не людське лице й не твариняча морда, а якась куделя сірої щетини з трьома ледь помітними дугастими прорізами для очей і рота.

- У нього маленькі пазури, - сказала волохата потвора у свою щетинисту бороду, - це добре.

Вона відпустила мою руку, і я інстинктивно вхопився за палицю.

- Харчуватися корінням і травами - це Його наказ, - промовила мавпо-людина. [151]

- Я - Оповісник Закону, - сказала сіра постать. - Сюди приходять всі новаки вивчати Закон. Я сиджу в темряві й оповіщаю Закон.

- Справді так, - ствердила одна з тварин, що стояла при вході.

- Страшна кара впаде на тих, хто порушить Закон. Нема їм порятунку.

- Нема порятунку, - гуртом промовили тварино-люди, крадькома зиркаючи одне на одного.

- Нема, нема, - підхопила мавпо-людина. - Нема порятунку. Послухай-но! Колись я вчинив одну провину, маленьку провину. І я бубонів, бубонів, зовсім перестав говорити. Ніхто не міг мене зрозуміти. Мене покарали. Випалили тавро на руці. Він великий. Він добрий.

- Нема порятунку, - сказало сіре створіння в кутку.

- Нема порятунку, - повторив тваринний люд, скоса переглядаючись поміж собою.

- У кожного якась своя вада, - озвався сірий Оповісник Закону. - Які твої вади - ми не знаємо. Ми довідаємося згодом. Дехто любить чигати на те, що ходить, вистежувати й скрадатися, нападати, вбивати й кусати, кусати глибоко й дошкульно, висмоктувати кров. Це погано.

- Не полювати на інших Людей - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не їсти ні М'яса, ні Риби - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Нема порятунку, - сказала ряба істота, що стояла при вході.

- У кожного якась своя вада, - знову промовив сірий Оповісник Закону. - Дехто любить виривати зубами й руками коріння, обнюхувати землю... Це погано.

- Нема порятунку, - промовили ті, біля входу.

- Є такі, що шкрябають пазурами дерева, є такі, що розгрібають могили померлих, є такі, що б'ються лобами або ногами, дряпаються кігтями, є такі, що кусаються без усякої причини, є такі, що люблять багнюку.

- Нема порятунку, - промовила мавпо-людина, чухаючи собі литку.

- Нема порятунку, - повторило рожеве створіння, схоже на лінивця.

- Кара жорстока й неминуча. Тому вивчай Закон Проказуй ці слова.

І він тут же затягнув ту саму чудернацьку літанію про Закон, а я разом із іншими знову почав співати, погойдуючись [152] з боку на бік. Голова у мене запаморочилася від цього бурмотіння й задушливого смороду халупи, але я не переставав і собі підтягувати, сподіваючись, що далі вже поведеться краще.

- Не ходити на Чотирьох - це Закон. Хіба ми не Люди? Ми зчинили такий галас, що я й не помітив метушні за

порогом, доки одна із свино-людей, - чи не тих, що вже стрічалися мені в лісі, - просунула голову понад плечем рожевого створіння і закричала щось збудженим голосом. В ту ж мить всі, хто стояв при вході, позникали, за ними метнулася моя мавпо-людина, а тоді посунула і та потвора, що сиділа в темному кутку. Я побачив тільки, що вона була незграбна і покрита сріблястою шерстю. Я залишився сам.

Ще не дійшовши до виходу, я почув гавкання хорта.

Умить я вже вистрибнув із халупи, тримаючи в руці ціпок. Кожна жилка в мені тремтіла. Десятків зо два цих тварино-людей збилися в кутку і, повтягувавши голови в плечі, гарячково розмахували руками. Інші напівтваринні обличчя запитливо виглядали із своїх лігв. Прослідкувавши за їхніми поглядами, я побачив під деревами перед ущелиною бліде від люті обличчя Моро. Він стримував собаку, який поривався вперед. Услід за ним із револьвером в руці йшов Монтгомері.

На якусь хвилину я завмер, скутий жахом.

Озирнувшись потім, я помітив, що вихід з ущелини позад мене загородила масивна потвора з величезним сірим лицем та блискучими маленькими очима. Страховисько це наближалося до мене. Глянувши праворуч, я побачив кроків за десять від себе вузький отвір у кам'яній стіні, крізь який цідилося в ущелину тоненьке пасмо диму.

- Стійте! - вигукнув Моро, помітивши, що я кинувся у той бік. - Тримайте його!

Одне за одним обличчя стали повертатися до мене. Але, на щастя, думки в тваринячих головах виникали дуже мляво.

Один незграба саме оглянувся до Моро, щоб дізнатися, що від нього хочуть. У цю мить я штурхонув його, він повалився на свого сусіда, невдало спробувавши схопити мене рукою. Тоді на мене плигнуло маленьке рожеве створіння. Я вдарив його палицею, перестрибнув через нього і хутко подряпався крутою стежкою до отвору, через який з ущелини виходив дим. Я чув, як навздогін мені гукали:

- Ловіть його! Тримайте!

Позад мене з'явилося страховисько з сірим лицем. Воно втелющилось своїм величезним тулубом у щілину і там застрягло. [153]

- Переймайте його! Ловіть! - ревли переслідувачі.

Нарешті я вибрався із розколини й вийшов на жовтуватий пагорб із західного боку від осель тварино-людей.

Весь мій порятунок був у цій розколині, адже ж її вузький отвір затримав моїх переслідувачів. Я помчав голим пустирем, а потім крутим схилом, на якому росли де-не-де дерева і нижче - висока тростина. Далі я опинився в густому темному чагарнику. Волога тут була така, що аж вода під ногами хлюпотіла. Я вже встиг пірнути в зарості, коли перші з моїх переслідувачів тільки вибралися з розколини. За кілька хвилин я видряпався з чагарника.

Навколо мене лунали погрозливі вигуки. Я чув збуджений гамір нападників, що юрмилися вгорі, біля щілини, чув стукіт каміння й хрускіт гілля. Деякі створіння гарчали, неначе біснуваті хижаки. Ліворуч було чути гавкання хорта. Звідтіля ж доносилися й голоси Моро та Монтгомері. Тоді я різко повернув праворуч. Мені навіть вчулося, ніби Монтгомері гукнув, щоб я не зупинявся, коли хочу жити.

Невдовзі під ногами в мене стало знов багнисто й грузько. В розпуці я продирався далі, в'язнучи до колін у болоті, аж поки на превелику силу дістався стежки, що звивалась поміж високої тростини. Вигуки моїх переслідувачів чулися з лівого боку. В одному місці я наполохав трьох дивовижних жовтих тварин, завбільшки як кішка; вистрибом вони подалися геть од мене. Стежка вела догори, на іншу жовтувату галявину, вкриту сірчаним пилом, а там знову спадала вниз, у гущавину папороті. Потім стежка раптом звернула до яру і простяглася паралельно з ним, понад самою западиною, що з'явилася так несподівано, як ото огорожа з канавою в англійських парках. Бігши щодуху, я й не помітив крутого повороту і полетів шкереберть в яр, просто на кущі.

Підвівся я весь подряпаний, з порізаним вухом і закривавленим обличчям. Западина була майже прямовисна, поросла колючими кущами. Над вузеньким покрученим струмком, який протікав на дні яру, стелилась імла. Я здивувався, - де б воно опівдні в отаку спеку та взятися туманові, - але мені було не до того. Я повернув ще раз праворуч та й пішов за течією вниз, сподіваючись досягти моря і там утопитися. Аж тепер виявилось, що, падаючи, я загубив свою палицю.

Далі яр повужчав, і мені довелося залізти в струмок, але я зараз же й вискочив, бо вода була гаряча, немов окріп. Я помітив, що на ній плавала тоненька сірчана плівка. Ще трохи далі яр звертав убік, і за тим вигином показався неясний блакитний обрій. Близьке море міріадами своїх брижів [154] віддзеркалювало сонячні промені. Видима смерть стояла переді мною. Я розпалився і важко дихав, гаряча кров текла у мене по обличчю, але й приємно струмувала в жилах. Я відчував щось більше, ніж приплив радості від того, що випередив своїх нападників. Топитися мені перехотілось. Я оглянувсь назад і прислухався.

Коли б не бриніли комарі і не стрекотіли якісь маленькі жучки, що стрибали поміж колючок, - у повітрі панувала б цілковита тиша. Аж раптом долинуло собаче гавкання, далекий ляскіт батога й вигуки. Звуки ці то голоснішали, то вщухали. Гомін потроху даленів угору по струмку і нарешті й зовсім завмер. Цього разу я врятувався.

Тепер я вже знав, якої допомоги можна сподіватися від тваринного люду.

XIII. ПЕРЕГОВОРИ

Я знову повернув і став спускатися до моря. Гарячий струмок поширшав і змінився на обмілину, порослу бур'янами. Тут була сила-силенна крабів і довгастих багатоногих істот, що з моїм наближенням кинулися врозтіч. Я зійшов до самого моря і тільки тут відчув себе у безпеці. Оглянувшись, я взявся в боки й подивився на зелену гущавину, яку, ніби свіжа рана, перетинала імлиста западина. Був я занадто збуджений і, - хоч ті, кому ніколи не загрожувала небезпека, і не повірять цьому, - у занадто великому розпачі, щоб померти.

Тоді мені спало на думку, що в мене є ще один шанс на порятунок. Доки Моро та Монтгомері з тваринною чередою полюють на мене по острову, чи не зміг би я обійти їх із флангу вздовж берега і в такий спосіб дістатися до огорожі? Може, мені пощастило б виколупати з муру каменюку, розбити нею замка на малих дверях і знайти там ножа, пістолета чи якусь іншу зброю, щоб потім, коли вони повернуться, позмагатися з ними? В усякому разі, вони хоч дорожче заплатять за моє життя!

Отож я повернувся на захід і пішов понад самою водою. Призахідне сонце сліпило мені очі. Лагідний тихоокеанський приплив з ніжним дзюрчанням плюскотів біля берега.

Скоро берег повернув на південь, і сонце опинилося праворуч від мене. Зненацька далеко спереду я побачив спочатку одну, а потім іще кілька постатей, що повиходили з [155] кущів, - це були Моро із своїм сірим хортом, Монтгомері та ще двоє. Тоді я зупинився.

Вони теж побачили мене і, наближаючись, стали розмахувати руками. Я стояв, стежачи за ними. Двоє тварино-людей метнулося вперед, щоб перетяти мені відступ до чагарника. Монтгомері біг просто на мене. Слідом за ним, трохи повільніше, біг і Моро з собакою.

Нарешті я оговтався і, повернувшись до моря, поліз у воду. Скраю було дуже мілко, - я пройшов добрих тридцять ярдів, доки вода дістала мені до пояса. З-під ніг у мене кидалися врозсип якісь водяні істоти.

- Що ви робите, чоловіче? - гукнув Монтгомері.

Я обернувся, стоячи до пояса у воді, і втупив очі у своїх переслідувачів.

Монтгомері стояв, відсапуючись, на березі, над самою водою. Лице його почервоніло від бігу, солом'яне волосся розпатлалось, а обвисла нижня губа відкривала нерівні зуби. У цю мить підбіг і Моро; його обличчя було бліде й рішуче; собака його гавкав на мене. Моро й Монтгомері в руках тримали важкі батоги. Трохи далі на березі витріщилися на мене тварино-люди.

- Що я роблю? Хочу втопитися, - сказав я. Обидва чоловіки перезирнулися.

- Чому? - запитав Моро.

- Бо це краще, аніж потрапити до вас на тортури.

- Я ж вам казав, - озвався Монтгомері до Моро, і той щось йому тихо відповів.

- Чому ви думаєте, що я візьму вас на тортури? - запитав Моро.

- Бо я бачив, - промовив я. - По тих, що он там.

- Замовкніть! - вигукнув Моро і підняв руку.

- Не замовкну, - не вгавав я. - Вони були людьми, а чим вони стали тепер? Я, в усякому разі, таким не стану.

Я глянув поверх своїх співрозмовників. Вище на березі стояли Млінг, служник Монтгомері, і одне з тих білих закутаних створінь, що бачив я у баркасі. А далі, в тіні дерев, я помітив свою маленьку мавпо-людину і ще кілька невиразних постатей.

- Що ви зробили з цими створіннями? - запитав я, показуючи на них, гукаючи щораз голосніше й голосніше, щоб вони змогли мене почути. - Вони були людьми, такими ж, як і ви, а ви надали їм півтваринячої подоби, обернули їх на рабів і тепер самі боїтеся їх. Гей, ви, слухайте, - скрикнув я, показуючи на Моро і звертаючись до тваринного [156] люду, що стояв позад нього, - слухайте! Невже ви не бачите, що вони обидва бояться вас, що вони жахаються вас? То чого ж ви боїтеся їх? Вас багато...

- На Бога, - вигукнув Монтгомері, - замовкніть, Прендіку!

- Прендіку! - гримнув і Моро.

Вони кричали обоє водночас, аби заглушити мій голос. А позаду них виднілися здивовані обличчя тваринного люду, їхні потворні обвислі руки, їхні сутулуваті спини. Було таке враження, наче вони намагаються зрозуміти мене, пригадати щось із свого людського минулого.

Я викрикував іще щось, не пригадую вже, що саме. Здається, закликав їх убити Моро й Монтгомері, запевняв, що їм нема чого боятися. Еге ж, добрих думок понатоптував я в їхні голови собі на лихо! Я помітив, як зеленоокий чоловік в темному лахмітті, якого я бачив у перший свій вечір на острові, виступив з-поза дерев, і решта посунула за ним, щоб краще мене чути.

Нарешті я зупинився передихнути.

- Послухайте хвилинку, - промовив рішучим голосом Моро, - а тоді говоріть, що хочете.

- Ну? - сказав я.

Він кашлянув, подумав і тоді гукнув:

- Латина, Прендіку! Поганенька, школярська латина! Тож постарайтеся зрозуміти. Ні, non sunt homines, sunt animalia qui nos habemus...* ! піддали вівісекції. Людинотворний процес! Я поясню. Виходьте на берег.

* Вони не люди, вони тварини, котрих ми... (лат.).

Я засміявся.

- Ловко придумано! - відповів я. - Вони розмовляють, будують житла, варять їжу. Вони були людьми. Еге ж, так я вам і вийду на берег!

- Позаду вас глибінь, і там багато акул.

- Саме це мені й потрібно, - сказав я. - Швидко й певно. Прощавайте.

- Зачекайте хвилинку! - Моро витяг із кишені якусь річ, що зблиснула на сонці, і кинув собі під ноги. - Це заряджений револьвер, - сказав він. - Монтгомері зробить те ж саме. Ми відійдемо на таку віддаль, якої вам буде досить для безпеки. Тоді виходьте й забирайте револьвери.

- Е, ні! У вас є ще третій револьвер.

- Зважте все як слід, Прендіку. По-перше, я вас не запрошував на цей острів. По-друге, ми могли б учора любісінько [157] вас приспати, коли б мали на думці щось лихе. Нарешті, коли ваш перший страх улігся й ви здатні трошки міркувати, скажіть, невже вдача Монтгомері пасує до тієї ролі, яку ви йому приписуєте? Ми гналися за вами просто заради вас самих, бо на цьому острові багато небезпечних див. Та й навіщо б ми стріляли у вас, коли ви самі оце хотіли втопитися?

- А для чого ж ви... наслали на мене своїх людей, коли я був в ущелині?

- Ми були певні, що впіймаємо вас і відвернемо небезпеку. Пізніше ж ми зумисне звернули зі сліду, - для вашого-таки добра.

Я замислився. Все це скидалося на правду. Тоді я пригадав іще одне.

- Але ж я бачив, - сказав я, - там, у загорожі...

- То була пума.

- Послухайте, Прендіку, - озвався Монтгомері, - ви дурнуватий осел. Вилазьте з води, забирайте револьвери, та й будемо розмовляти. Ми не можемо зробити для вас більше, аніж зробили тепер.

Мушу зізнатися, що й у ту мить, як і перед тим, і пізніше я не довіряв Моро і стерігся його. Але з Монтгомері, здавалося мені, я можу порозумітися.

- Відійдіть берегом вище, - сказав я, трохи подумавши, а потім додав: - І підійміть руки.

- Цього вже ми не можемо, - відповів Монтгомері, промовисто кивнувши плечем позад себе. - Це вже принизливо.

- Гаразд, тоді відійдіть до дерев, - сказав я.

- Безглузда церемонія! - буркнув Монтгомері. Вони обидва повернулись обличчями до тих шести чи семи карикатурних створінь, що стояли неподалік. Істоти ті мали плоть, вони могли ходити, від них падали тіні - і все-таки було в них щось нереальне. Монтгомері ляснув на них батогом, і вони миттю повернулися й сипонули врозтіч, ховаючись між деревами. А коли Монтгомері й Моро відійшли на віддаль, яка мені здалася достатньою, я вийшов на берег і підняв револьвери. Щоб упевнитись, що тут нема якогось підступу, я вистрілив у круглий шмат лави і задоволено побачив, що камінь збризнув чорними скалками, а куля, відскочивши, заглибилася в пісок.

Однак якусь хвилину я ще простояв, вагаючись.

- Що ж, ризикну, - сказав я і, тримаючи по револьверу в руках, попростував берегом угору, де стояли Моро й Монтгомері. [158]

- Ну й добре, - незворушно сказав Моро. - І все-таки ви своїми проклятими химерами відібрали у мене кращу частину дня.

Із ледь помітним презирством, яке присоромило мене, він і Монтгомері повернулися й мовчки пішли попереду.

Здивована купка звіриного люду так і стояла поміж деревами. Проходячи повз неї, я силкувався бути якомога спокійнішим. Один уже хотів піти слідом за мною, та швидко метнувся геть, тільки Монтгомері ляснув на нього батогом. Решта стояли мовчки, спостерігаючи за нами... Може, й справді вони колись були тваринами? Проте мені ще не випадало бачити тварин, котрі б намагалися мислити.

XIV. ДОКТОР МОРО ПОЯСНЮЄ

- А зараз, Прендіку, я поясню вам геть усе, - сказав доктор Моро, коли ми поїли й випили. - Слід сказати відверто, що ви найдеспотичніший гість із усіх, кого я будь-коли приймав. Попереджую - це остання моя поступка вам. Якщо й удруге будете погрожувати самогубством, я не втримуватиму вас, хай би це навіть і було мені прикро.

Він сидів у поламаному шезлонгу, тримаючи вправними білими пальцями напіввикурену сигару. Світло великої лампи падало на його сиве волосся. Він дивився крізь маленьке віконце на мерехтливі зорі. Я сидів якомога далі від нього по другий бік столу, не випускаючи з руки револьвера. Монтгомері десь вийшов. Невелика це була втіха сидіти разом із ним сам на сам у цій малій кімнатці!

- Ви допускаєте, що піддана вівісекції людська істота, як ви її називали, всього лише пума? - запитав Моро.

Він таки змусив мене глянути на те страхіття у внутрішній кімнаті, аби я впевнився, що воно не людина.

- Так, то пума, - відповів я, - і ще жива, але така пошматована й покалічена, що не доведи Господи коли-небудь побачити щось подібне! З усіх підлих...

- Це дурниці, облишмо, - сказав Моро. - Принаймні дайте мені спокій з цими дитячими жахами. Так, як ви, думав колись і Монтгомері. Отже, ви погоджуєтесь, що то пума. Сидіть спокійно, доки я викладатиму вам свої фізіологічні теорії.

Почавши тоном украй знудженої людини, він поволі запалився темою розмови і пояснив мені суть своєї праці. Говорив він дуже просто й переконливо. Часом у голосі його [159] прохоплювалися саркастичні нотки. Тоді я паленів від сорому за себе.

Виявляється, створіння, що я їх бачив, - не люди і ніколи не були людьми. Це - тварини, тварини, що набули людської подоби, живий приклад тріумфу вівісекції.

- Ви забуваєте, що може зробити вправний вівісектор із живої істоти, - сказав Моро. - Як на мене, то я ніяк не збагну, чому все, що я тут здійснив, не було здійснено раніше. Дрібні досягнення в цьому напрямі - як-от ампутація, втинання язика, вирізування окремих органів - знані давно. Вам, певне, відомо, що косоокість за допомогою хірургії може бути вилікувана? По вилученні деяких органів у тілі стаються різні другорядні зміни - порушення пігментації, модифікація пристрастей, зміни в утворенні сальних тканин. Безперечно, все це вам відоме?

- Звичайно, - відповів я, - однак ці ваші потворні істоти...

- На все свій час, - обірвав він мою мову, махнувши рукою. - Я щойно починаю. Отже, це тільки звичайні зміни організму. Хірургія здатна на серйозніші речі. Вона може як руйнувати, так і творити. Певно, вам доводилося чути про пластичну операцію, до якої вдаються при пошкодженні носа? На лобі підрізують клаптик шкіри, повертають його до носа, і він у такому вигляді приживлюється. Це щось ніби прищеплення до живого організму його ж власної тканини. Так само цілком можливе перенесення живої матерії з одного організму на інший, - візьміть, наприклад, зуби. Такі живці шкіри й кісток полегшують загоювання. Хірург вміщує всередині рани клаптик шкіри чи потрібну кістку, що дістав од живої чи тільки-но вбитої тварини. Гантер, - може, ви чули про це, - прищепив бикові до шиї півнячу шпору. А щури-носороги алжирських зуавів? Ці потвори спродуковані у той же спосіб: вирізані з хвоста шматочки шкіри переносять щурові на ніс, і та шкіра приростає там.

- Спродуковані потвори! - вигукнув я. - Цим ви хочете сказати мені...

- Авжеж! Створіння, яких ви бачили, - це тварини, перекраяні й виготовлені за іншою подобою. Але своє життя я присвятив тому, щоб вивчити творення нових життєвих форм. Я працював роками, поповнюючи свої знання. Я бачу, вас моя розповідь вражає, але ж я нічого нового вам не кажу. Все це роками лежало на поверхні практичної анатомії, тільки що бракувало сміливців, які б за цю справу взялися. Я не обмежуюсь змінюванням самих зовнішніх форм [160] тварини. Фізіологія, хімічний склад істоти теж потребують значних змін. От хоч би вакцинація та інші способи прищеплення живих і мертвих тканин, про що, безперечно, ви знаєте. До цих операцій належить і переливання крові, - річ, з якої я, власне, й почав. Все це - однорідні явища. Інший характер мали, можливо, далеко складніші операції тих середньовічних хірургів, які продукували карликів, жебраків-калік та всіляких потвор. Сліди цього мистецтва залишилися й досі в методах підготовки різних балаганних штукарів та акробатів. Віктор Гюго розповів про це в «Людині, що сміється»... Та, мабуть, моя думка вже ясна. Ви розумієте, що можливо переносити тканину з однієї частини тіла на іншу або з однієї тварини на іншу, що можливо змінювати хімічні реакції, умови розвитку, змінювати розташування окремих органів і навіть що можливо цілковито змінювати внутрішню будову організму?

І в цю незвичайну галузь науки ніхто із сучасних дослідників ніколи не заглиблювався систематично, аж доки я не взявся за неї. Дещо було відкрито у зв'язку з останніми досягненнями хірургії, але більшу частину явищ, про які я говорив, цілком випадково відкрили тирани, злочинці, дресирувальники коней та собак, люди невправні, невігласи, які мали на меті лише власну користь. Я перший взявся до цих питань, озброєний антисептичною хірургією і справжнім науковим знанням законів розвитку організмів.

Це все донині, можна гадати, практикувалося таємно. От хоч би сіамські близнята... Та й у підземеллях інквізиції... Безперечно, головною метою інквізиторів було витончене катування, але ж деяким із них, певно, була властива й наукова допитливість.

- Так, - утрутився я, - однак ці створіння, ці тварини розмовляють!

Він погодився з цим і доводив далі, що сфера вівісекції не обмежується простими фізичними перетвореннями. Можна видресирувати й свиню. Розумова структура менше досліджена від фізичної. За допомогою гіпнотизму, який дедалі більше розвивається, ми можемо заміняти старі природжені інстинкти на нові навіювання, ніби роблячи прищеплення або переміщення на ґрунті спадковості. Багато з того, що ми звемо моральним вихованням, є всього лише штучна зміна й спотворення інстинкту; войовничість можна перевиховати на відважну самопожертву, а придушений статевий потяг - на релігійний екстаз. Велика різниця між людиною і мавпою, - провадив Моро, - у будові гортані. Мавпа нездатна розмежовувати [161] найтонші звуки - символи понять, якими виражається думка. Тут я з ним не погодився, але він досить нечемно не звернув уваги на моє заперечення. Він повторив, що це саме так, і далі викладав свої погляди.

Я запитав його, чому він узяв за зразок людську подобу. Мені здавалося тоді, та й тепер теж, що в цьому виборі криється якась дивна злість.

Він пояснив, що цю подобу обрав цілком випадково.

- Я міг би з таким же успіхом перероблювати баранів на лам і лам на баранів. Але, мені здається, людська подоба привабливіша з естетичного погляду, аніж зовнішність будь-якої тварини. Однак я не обмежувався творенням людей. Раз чи двічі... - На якусь хвилину він замовк. - Ці роки! Як вони непомітно промайнули! А оце я змарнував день, щоб урятувати вам життя, і ось іще цілу годину марную на пояснення.

- І все-таки я й досі не зрозумів, - відказав я, - чим виправдовуєте ви страждання, яких завдаєте живим істотам? Вівісекцію можна було б виправдати тільки в тому разі, коли б вона стала в пригоді...

- Маєте рацію, - перебив він мене. - Та, як бачите, я - людина іншої вдачі. Ми стоїмо на різних позиціях. Ви - матеріаліст.

- Даруйте, я - не матеріаліст, - палко запротестував я.

- Звісно, з мого погляду. Тому що нас із вами розділяє саме проблема страждання. Доки чиїсь страждання, які ви бачите й чуєте, завдають вам прикрощів, доки ви знаходитесь під владою власних страждань, доки страждання зумовлюють ваші поняття про гріх, доти, повторюю, ви тварина, яка мислить ледь ясніше за справжню тварину. Ці страждання...

У відповідь на такі софізми я нетерпляче стенув плечима.

- О, ці страждання - дрібниця. Розум, справді відкритий науці, безперечно, повинен бачити, що ці страждання - дрібниця. Можливо, ніде, крім цієї маленької нашої планети, цієї жменьки космічного пилу, що зникне з очей раніше, ніж досягнеш найближчої зорі, можливо, повторюю, більше ніде у всесвіті не існує того, що ми звемо стражданням. А існують тільки ті закони, до яких ми навпомацки наближаємось... Та й навіть тут, на Землі, серед живих істот, що воно таке - страждання?

Кажучи це, він витяг із кишені складаного ножика, відкрив маленьке лезко і повернувся у шезлонгу так, щоб мені видно було його стегно. Далі, вибравши місце, встромив у стегно ножа і витягнув. [162]

- Звичайно, ви бачили таке й раніше. Це не завдає анітрохи болю. Про що ж воно свідчить? Про те, що цьому м'язові не потрібна здатність відчувати біль, і тому її не закладено в нього. Потребу в болі має тільки шкіра, через те деякі місця на стегнах здатні відчувати його. Біль - це не що інше, як наш внутрішній порадник, що застерігає нас і спонукає бути обережними. Всяке живе тіло неболездатне так само, як і всякий нерв. Скажімо, оптичний нерв позбавлений болю, справжнього болю. Якщо ви вразите оптичний нерв, то побачите перед очима вогненні кола. Таке саме пошкодження слухового нерва просто тільки викликає шум у вухах. Рослини також не відчувають болю, як, певно, не відчувають його й нижчі тваринні організми, подібні до морських зірок і річкових раків. Що ж до людини, то, в міру свого інтелектуального розвитку, вона дедалі ретельніше піклуватиметься про власні вигоди і дедалі менше потребуватиме відчуття болю - цього стимулу, що оберігає її від небезпек. Я ніколи не чув ні про одну зайву річ, якої еволюція рано чи пізно не усунула б із життя. А біль якраз і стає непотрібний.

До того ж, Прендіку, я віруючий, якою мусить бути кожна нормальна людина. Можливо, я більше за вас знаю про шляхи Творця світу, бо все своє життя власноручно дошукувався його законів, тоді як ви, наскільки я зрозумів, колекціонували метеликів. Кажу вам ще раз: радощі й страждання не мають нічого спільного ні з небесами, ні з пеклом. Радощі й страждання - пхе! Релігійний екстаз ваших теологів - чи не криються за ним Магометові гурії? Ця безліч чоловіків і жінок, життя яких у радощах і стражданнях, - хіба на цих людях не випечене тавро звіра, від якого вони походять? Страждання! Страждання й радощі існують для нас доти, доки ми плазуємо в поросі...

Як бачите, я провадив свої досліди у той спосіб, який самі вони мені підказували. Я завжди вважав, що це єдиний шлях для всякого дослідника. Я ставив питання, дошукувався відповіді на нього і діставав... нове питання. Це можливе чи те можливе? Важко пояснити, що означають ці питання для дослідника, яка інтелектуальна жага сповнює тоді його. Ви не здатні навіть уявити собі дивну, несказанну насолоду цієї розумової жадоби. І те, що перед вами уже не тварина, не таке створіння, як і ви, а просто загадка. Співчуття стражданню... Про нього я знаю тільки те, що колись давно я його відчував. Я прагнув - і це була єдина річ, якої я прагнув, - ґрунтовно вивчити пластичність живих істот. [163]

- Так, - зауважив я, - але ж це огидно!

- Досі мене ніколи не обходив моральний бік справи. Вивчення природи робить людину такою ж немилосердною, як і сама природа. Я весь час працював, не зважаючи ні на що, крім питань, якими безпосередньо був заклопотаний, а те, що виходило з-під моїх рук... купчилося ген там, в халупах... Близько одинадцяти років збігло відтоді, як ми - я, Монтгомері й шестеро канаків* прибули сюди. Пригадується й досі зелене безгоміння острова і довкола нас відлюддя океану, ніби все це було вчора... Здавалося, неначе це місце чекало на мене.

* Канаки - остров'яни з півдня Тихого океану.

Ми розвантажилися і збудували хату. Канаки спорудили собі хижки біля яру. Я взявся до праці над тим, що привіз із собою. Спочатку у мене трапилось кілька прикрих невдач. Почав я із вівці, але другого ж дня вбив її, необачно орудуючи скальпелем. Тоді взяв я другу вівцю. Страшенних мук довелося їй зазнати; потім її рани позагоювались. Знову її оглянувши, вже коли вона набрала людської подоби, я залишився невдоволений: я пересвідчився, що розуму в цієї істоти не більше, ніж у вівці. Чим довше я дивився на неї, тим потворнішою вона мені здавалася. Нарешті я змилосердився і вкоротив їй віку. Позбавлені будь-якої мужності, ці нещасні тварини, що навіть перед загрозою найтяжчих мук не виявляли ані краплини активності, не годилися для виготовлення людей.

Тоді я взяв горилу і, обережно працюючи над нею, долаючи перепону за перепоною, створив нарешті першу свою людину. Робота ця забрала в мене цілий тиждень, щодня і щоночі я працював. Найважче було сформувати мозок: багато чого треба було додати, багато чого змінити. Коли я скінчив і створіння моє лежало переді мною забинтоване, зв'язане, нерухоме, - воно видалося мені добрим зразком негритянської раси. Тільки упевнившись, що життя його уже в безпеці, я зайшов до цієї кімнати, де застав Монтгомері в такому ж самому стані, як оце були й ви. Він чув крики створіння, що перетворювалося на людину, такі ж крики й вас стривожили. Спочатку я не повністю відкрив йому свої таємниці. Канаки теж дещо підозрювали. Від одного тільки мого погляду вони божеволіли зі страху. Сяк-так мені вдалося перетягнути Монтгомері на свій бік, але набагато важче було утримати канаків од утечі. Врешті-решт троє з них таки втекли, прихопивши й яхту з собою. Багато [164] витратив я часу на виховання тварини. Три-чотири місяці провозившись із нею, я трошки навчив її англійської мови, дав деякі поняття з рахунку і навіть навчив абетки. Правда, це давалося їй на превелику силу, хоча я бачив ідіотів ще тупіших. Починала вона з найпримітивніших речей - мозок її був абсолютно чистий, в неї не збереглося ніяких споминів із того, ким вона була раніше. Після того як рани її зовсім позагоювалися, у неї залишилась тільки болісна вразливість та незграбність рухів. Коли вона навчилась трохи розмовляти, я привів її до канаків, аби там поселити.

Спершу вони чомусь страшенно злякались її. Це мене певною мірою образило, бо я був дуже вдоволений своїм досягненням, - але вона видалась такою лагідною й мирною, що за короткий час канаки звикли до неї і почали навіть дечому навчати її. Вона швидко переймала і точно повторювала все, що їй показували. Мені здається, що курінь собі вона збудувала навіть кращий, ніж у канаків. Серед них знайшовся один з місіонерськими нахилами і навчив її коли не читати, то принаймні складати літери. До того ж він прищепив їй деякі елементарні поняття моралі, і я не помічав, щоб у неї виявлялися коли-небудь тваринні інстинкти.

Після роботи я кілька днів спочивав і вже думав написати про все це звіт, щоб зацікавити англійських фізіологів. Та якось одного разу натрапив я на це створіння, коли воно сиділо навпочіпки на дереві і щось варнякало до двох канаків, які його дражнили. Погрозивши йому, я збудив у нього почуття сорому і сказав, що так робити людині не личить. Тоді я вирішив домогтися кращих результатів, перше ніж везти свій витвір до Англії. Згодом я таки домігся кращого. Але з часом моя робота все ж сходила нанівець, - день за днем у них просипалися вперті тваринні інстинкти, хоч я сподіваюся ще досягти успіхів. Я сподіваюся перебороти їхню тваринність. Ця пума...

Ото й уся історія. Канаки вже померли. Один випав з баркаса в море, другий помер, поранивши п'яту отруйною рослиною. Троє, що втекли на яхті, очевидно, затонули. Останнього... було вбито. Ну, що ж! Я створив інших. Спершу Монтгомері поводився так само, як ви, і тоді...

- Що саме сталося з останнім? - гостро спитав я, - з останнім канаком, якого було вбито?

- Річ у тім, що я, створивши чимало людиноподібних істот, створив одну... - тут він затнувся.

- Ну? - не вгавав я.

- її ми вбили. [165]

- Я не розумію. Ви хочете сказати...

- Так, вона вбила канака, а згодом ще кілька інших створінь. Ми довго на неї полювали. Вона вирвалася цілком випадково, - я й не ждав такої халепи. Вона була недо-кінчена. Власне, це була тільки спроба. Це була істота без рук і ніг, з жахливим лицем; вона повзала по землі, звиваючись, як гадюка. Вона була дуже сильна, невимовно розлютована стражданням і качалася по землі так, як ото бурі дельфіни у воді. Вона ховалася в заростях кілька днів, знищуючи все, що тільки потрапляло на очі, аж доки ми не загнали її на північну частину острова. Ми розбилися на групи й оточили її. Монтгомері хотів неодмінно бути зі мною. Той канак мав рушницю, і коли знайшли його т

Герберт Джордж Веллс Острів доктора Моро Переклад Дмитра Паламарчука

Зміст

І. У ЧОВНІ З СУДНА «ЛЕДІ ВЕЙН»