Сєрґєй Козлов
Ми будемо завжди, адже так?
(Казки)
Переклад Тетяни Савченко


© Сергей Козлов. Правда, мы будем всегда?, 1987.

© Тетяна Савченко (переклад з російської), 200?.

Джерело: http://www.zsu.zp.ua/99/sh/jizhachok.htm

Форматування: Віталій Стопчанський, 2007.


Від перекладача

* ЧИСТІ ПТАХИ *

* У СОЛОДКОМУ МОРКВЯНОМУ ЛІСІ *

* ЧУДОВНІ ХМАРИНКИ *

* ЇЖАЧОК І МОРЕ *

* ОСІННІ КАЗКИ *

* ПОРОСЯТКО В КОЛЮЧОМУ КОЖУШКУ *

* НЕЗВИЧАЙНА ВЕСНА *


 

 

Від перекладача

Ця казочка перекладена з російської на українську, щоб батьки, які турбуються про своїх маленьких синів і дочок, трохи більше давали їм українського слова, бо рятівник-телевізор з тим завданням не впорається.

Одразу кажу: то радше переспів, ніж переклад, бо в ньому часом трапляються діалектні слівця і звороти. Нехай пильні матусі і татусі гарненько пояснять малим усі незнайомі слова, їх буде не так багато — обіцяю. Подаруйте мені також і те, що в останній казочці я замінила одного персонажа іншим.

Такі варіації — всього лиш моя примха, вони не мають жодного іншого пояснення крім як: мені так подобається. Вважайте, що я старанно викопала героїв цієї казки і пересадила до нашої діброви. Прижилися вони там, чи ні — оцінить читач.


 

 

* ЧИСТІ ПТАХИ *

 

— Ось уже й ти! — сказав Ведмедик якось, прокинувшись і побачивши на своєму ґанку Їжачка.

— Я.

— Де ж ти був?

— Мене дуже довго не було, — сказав Їжачок.

— Коли зникаєш, треба завчасу попереджати своїх друзів.


Добрий слон

У лютому напосілися такі морози, що Їжачок цілі дні палив грубку і все одно щоранку не міг вибратися з-під ковдри — так було в хаті зимно.

"І за що нам така кара? — бурмотів Їжачок, пхаючи лапи в личаки й вибираючись з ліжка. — Ще тиждень будуть такі морози — і в мене жодної дровинячки не лишиться!"

І він почовгав до грубки, відкрив засувку й розпалив вогонь.

Вогонь весело загудів, і Їжачок почав обмірковувати своє невтішне становище.

"У лісі зараз снігу — оком не охопити! — думав він. — І всі тоненькі ялинки занесло. А грубшої самому не зрубати... — Якби ж то Ведмедик нагодився: він і топірець гострий має, і пилку, і такі собі гринджолята, щоб дрівця возити... Ото прийшли б вони з Осликом і сказали: "Їжачку, у тебе ж певно дрова скінчилися? Ходімо, напиляємо й нарубаємо нових!" А я б їх почастував чаєм, і ми б усі втрьох пішли до лісу, і тоді б я нізащо не змерз. А тепер... Ведмедик, мабуть, міцно спить і геть забув про мене..."

І Їжачкові стало так сумно, що він підкинув ще дві дровинячки і, вже ні про що не думаючи, став дивитися на полум'я.

Грубка розгорілася, і тепер у хаті було тепло, і Їжачкові вже не вірилося, що дровинячки можуть скінчитися і він замерзне. І він, сам того не помітивши, замріявся...

"Оце, — мріяв Їжачок, — закінчаться у мене дрівця, і стане геть зимно, і почну я замерзати... І про це дізнається Слон у зоопарку. Він прикинеться, наче спить, а коли сторожа посне, прибіжить до лісу, знайде мою хатку, застромить хобота у комин і почне тепло дихати. А я скажу: "Дякую, Слоне. Мені дуже тепло. Піди тепер зігрій Ведмедика — в нього, мабуть, теж скінчилися дрова... І Слон буде щоночі тікати з зоопарку і дихати в димар мені, Ведмедикові і Осликові — і ми не замерзнемо..."

А морози ставали все лютіші й лютіші. І дійсно, скоро в Їжачка зовсім скінчилися дровинячки. Він востаннє гарненько пропалив грубку, склав на постіль всі ковдри, а нагору поклав кожушок і личаки. Потім заліз під цю гору і став чекати. Спочатку йому було парко, а потім, коли грубка вихолола, стало зимно. І з кожною годиною ставало дедалі холодніше.

"С-с-скорше б з-з-з'явив-в-вся С-с-слон!.. — шепотів Їжачок, згорнувшись клубочком під ковдрами. Він так змерз, що у нього давно вже не попадав зуб на зуб. А Слон усе не приходив... — С-с-слоне! — кликав Їжачок. — Я з-з-замерзаю... П-п-прийди, б-б-б-буд-дь ласк-ка, Слоне!

Їжачок кликав Слона три дні і дві ночі.

А на третю ніч йому стало так тепло, що він навіть поскидав кожушок і личаки. То до лісу прийшла відлига. А Їжачкові здавалося, що це велетенський добрий Слон ходить межи сосен і дихає йому в комин.


Лісова відлига

Ох, яка ж то була м'яка, тепла відлига!.. Кружляли сніжинки, і в лісі пахло весною. Їжачок сидів на ґаночку своєї хатки, нюхав повітря і усміхався.

"Не може бути, — думав він, — що лиш учора в лісі тріщали дерева і сердитий Дід Мороз скрипів під вікнами своїми великими чобітьми, а нині його зовсім нема! Де ж він?"

І Їжачок став міркувати, куди міг сховатися Дід Мороз.

"Якщо він видерся на сосну, — мислив Їжачок, — то десь під сосною стоятимуть його грубі чоботи. Адже навіть Ведмедик не може видряпатися у чоботах на сосну! Якщо він заліз під лід, — продовжував міркувати Їжачок, — то десь на річці достеменно мусить бути дірка, і з неї має йти пара. Бо Дід Мороз сидить у чоботах на дні і дихає. А якщо він зовсім пішов з лісу, я неодмінно побачу його слід!"

І Їжачок натяг лижі й побіг між деревами. Але під жодним деревом не було чобіт, на річці він не побачив жодної дірки і ніде не надибав жадного сліду.

— Діду Морозе! — крикнув Їжачок. — Відгукні-і-іться-а!..

Та було тихо. Тільки сніжинки кружляли довкіл, і десь далеко-вдалині торохтів Дятел. Їжачок зупинився, заплющив очі і уявив красивого Дятла з червоним пір'ячком і довгим носом. Дятел сидів на верхівці сосни і час від часу відкидав голову назад, мружився і, наче розсердившись, стукав носом: "Тук!" Бризкала соснова кора і з м'яким шурхотом сипалася в сніг...

"Певно, Дятел знає, де Дід Мороз, — подумав Їжачок. — Він сидить високо і все бачить".

І він побіг до Дятла.

— Дятле! — ще здалеку погукав Їжачок. — Ти не бачив Діда Мороза?

— Тук-тук! — сказав Дятел. — Він пішов!

— А де його слід?

Дятел схилив до Їжачка носа, примружився, подививсь на нього і мовив:

— А він пішов і сліду не лишив!

— Як то? — здивувався Їжачок.

— А дуже просто! Прилинула хмаринка і зійшла низько-низенько. Дід Мороз закинув спершу на неї чоботи, тоді вибрався сам і полинув...

— Куди? — спитав Їжачок.

— На Кудикіну гору. Тук-тук! — сказав Дятел.

І Їжачок, втішившись, пішов додому і дорогою уявляв собі засніжену Кудикіну гору, якою зараз, напевно, ходить Дід Мороз і скрипить своїми великими чобітьми.



Чисті птахи

Найбільше Їжачок полюбляв оці перші, вже істинно весняні дні! Вже жодного острівця снігу не лишилося в лісі, у небі ночами гуркотів грім і, хоча блискавки й не було видно, аж до ранку періщила справжнісінька злива.

"Ліс вмивається! — думав Їжачок. — Вмиваються ялини, пні й узлісся. А птахи тепер повертаються з вирію, і їм теж дощ миє пір'ячко!"

І щоранку він виходив на ґанок і чекав на чистих, вимитих птахів.

— Ще не прилетіли! — казала Білка.

— Кр-р-ру! Їм скр-р-рутно в дорозі! — гаркавила Ворона.

А Їжачок нюхав повітря й казав:

— Все одно пахне чистими птахами!

І Дятел тоді на самісінькій верхівці сосни брався чистити і собі пір'ячко.

"Я теж маю бути чистим! — міркував він. — Бо вони прилетять і скажуть: що ж ти такий запилюжений, Дятле?"

Заєць сидів під кущем і мив собі вуха.

— Візьми ялинову шишку! — гукнув Їжачок. — Ялиновою шишкою краще відмивається!

— А чим би ви порадили мені почистити роги? — спитав Лось, виходячи на узлісся перед Їжачковою хаткою.

— Піском, — сказав Їжачок. — Нема ліпше як чистити роги піском. І Лось рушив до берега річки, ліг просто біля води і попрохав Лиса, який ганяв на бистрині бліх, почистити йому роги.

— Бо незручно, — пробурмотів Лось, — прилетять птахи, а в мене — роги брудні...

— Чекай! — сказав Лис.

Він був хитрий і знав, як треба чепуритися. Він сидів по в'язи у зимній воді і тримав у піднятій лапі жмут торішньої трави. Блохи змерзли у воді й тепер повзли лапою до цього жмутка. А як злізлися всі, Лис викинув траву у воду, і її віднесло течією.

— І квит! — сказав Лис, вибираючись на берег. — Де ваші роги? Лось схилив роги, і Лис заходився шарувати їх піском.

— До блиску? — спитав він.

— Ні, — сказав Їжачок. — Блискучі роги — негарно. Вони мусять бути тьмяні.

— Властиво, щоб не блищали? — уточнив Лис.

— Щоб не блищали, — сказав Їжачок.

І Лось навіть форкав, — так йому було гарно і приємно. А Дятел вже зовсім дочистив пір'ячко і був тепер чистий і юний. Заєць вимив вуха і мив хвостика. А Їжачок вже давно протер ганчірочкою кожну голочку і був такий чистий, що навіть найчистіший птах не міг би сказати, що він за нього чистіший!


Весняна казка

Ніколи раніше з Їжачком такого не траплялося. Ніколи ще йому не хотілося співати й радіти без причин. А оце тепер, коли настав місяць травень, він цілоденно співав і радів, і коли хтось його питав, чого це він наспівує й радіє, Їжачок тільки всміхався і виспівував ще завзятіше.

— Це тому, що весна прийшла, — казав Ведмедик. — Того Їжачок і тішиться!

А Їжачок дістав з погреба скрипку, покликав двох зайців і сказав їм:

— Ходіть, візьміть свої торішні барабани і повертайтеся до мене!

І, коли зайці прийшли з барабанами через плече. Їжачок звелів їм іти позаду, а сам пішов першим, награючи в скрипку.

— Куди це він іде? — спитав Перший Заєць.

— Не знаю, — відказав Другий.

— Нам бити в барабани? — спитав він у Їжачка.

— Ні, поки що не треба, — сказав Їжачок. — Хіба не бачите: я граю на скрипці!

І так вони пройшли цілий ліс.

На узліссі біля високої сосни Їжачок зупинився, підняв писочок і, не відводячи очей від Білчиного дупла, став грати найніжнішу мелодію з усіх, які лишень знав. Вона називалася: "Засмучений Комарик".

"Пі-пі-лі-пі-і!.." — співала скрипка. І Їжачок навіть прикрив очі — так йому було гарно й смутно.

— Для чого ми тут зупинилися? — спитав Перший Заєць.

— Хіба ви не розумієте? — здивувався Їжачок. — Тут живе Руде Сонечко!

— А в барабани нам бити?

— Почекайте — пробурчав Їжачок. — Я скажу коли...

І знов прикрив очі і заграв "Засмученого Комарика".

Білка сиділа в дуплі і знала, що це Їжачок стоїть під сосною, грає "Засмученого Комарика" і кличе її Рудим Сонечком... Але їй хотілося ще послухати скрипку, і через те вона не визирала з дупла.

А Їжачок грав цілий день аж до вечора і, коли втомлювався, кивав головою зайцям — і вони потихеньку постукували у барабани, щоб Білка знала, що Їжачок все ще стоїть внизу і чекає, коли вона визирне.



Як Їжачок ходив зустрічати світанок

Весняними вечорами всі у лісі танцюють: Заєць — з Білкою, Дятел — з Синицею, Ведмедик — з Осликом, і навіть старий Вовк ходить довкіл старого пня, ні-ні, та й піде навприсядки під музику...

"Кря! Кря!" — кричать качки з річки.

"Скре-ке-ке!" — їм у лад жабки.

"Пу-гуу!.." — зітхає Пугач. Не любить він світлих весняних вечорів...

"Бач, як всі розважаються, — міркує Їжачок, гуляючи стежкою між двох ялин. — Всі танцюють і співають. А тоді потомляться й полягають спати. А я не ляжу спати! Я гулятиму аж до ранку, а як ніч закінчуватиметься, піду на гірку і зустріну світанок..."

І місяць уже мерехтить на небі, і зірки сідають навколо нього кільцем, і засинає Заєць, ховається у дупло Білка, йде до себе додому Ведмедик, пробігає повз Їжачка Ослик, Вовк позіхає на всю свою вовчу пащу, та так і засинає з роззявленою пащею, а Їжачок усе ходить стежкою від ялинки до ялинки, між двох сосен, і чекає світанку.

"Піду-но я на гірку!" — каже він сам до себе. І дорогою вигадує, який він може бути — весняний світанок.

"Зелений, — міркує Їжачок. — Навесні все зелене!"

А на гірці дме прохолодний вітрець, і Їжачкові зимно. Та він все одно ходить, туди й назад, на самісінькій верхівці, і чекає світанку.

— Ну ж бо! — бурмоче Їжачок. — Де ж ти? Мені вже зимно!

А світанку все нема.

"Де це він бариться? — думає Їжачок. — Він, певно, заспав!"

І сам лягає на землю, згортається клубочком і теж вирішує трохи подрімати, а потім одразу прокинутися, коли прийде світанок.

І засинає...

А світанок приходить синій-синій, в білих клаптях туману. Він дмухає на Їжачка, і Їжачок ворушить голками.

— Спить... — шепоче світанок.

І починає всміхатися. І чим ширше він усміхається, тим світліше робиться навколо. Й коли Їжачок розплющує очі, він бачить сонечко. Воно пливе по самі вуха в тумані й киває йому головою.



 

 

* У СОЛОДКОМУ МОРКВЯНОМУ ЛІСІ *

 

Після тривалої розлуки вони сіли на ґанку і,
як звикли то робити, заговорили.
— Як добре, що ти знайшовся, — сказав Ведмедик.
— Я прийшов.
— Ти уявляєш, а коли б тебе зовсім не було?
— Тому я і прийшов.
— Де ж ти був?
— А мене не було, — сказав Їжачок.


Заєць і Ведмедик

Влітку Ведмедик потоваришував із Зайцем. Раніше вони теж зналися, але того літа одне без одного просто жити не могли...

Оце й сьогодні Заєць рано вдосвіта прийшов до Ведмедика і сказав:

— Послухай, Ведмедику, доки я до тебе ішов, розквітли усі ромашки!

— А доки я тебе чекав, — сказав Ведмедик, — відцвіли кульбаби...

— А коли я лишень прокинувся і подумав, що піду до тебе, — сказав Заєць, — доспіли трускавки!

— А я чекав тебе ще раніше, — сказав Ведмедик. — Коли я прокинувся, вони лишень цвіли.

— А коли я засинав, — сказав Заєць, — я подумав, що незле було б ранком піти у гості до Ведмедика... І думав про це так довго, аж, поки я думав, лягла роса...

— А я увечері, — сказав Ведмедик, — набрав її повний кухлик і пив за твоє здоров'я!

— Я тебе дуже люблю! — сказав Заєць.

— А я без тебе... жити не можу, — сказав Ведмедик. І вони, обійнявшись, пішли до лісу — збирати ромашки і трускавки.



Дружба

Якось вранці Ведмедик прокинувся і подумав:

"В лісі багато зайців, а мій друг Заєць — один. Треба його якось назвати!"

І став вигадувати для свого друга ім'я.

"Якщо я назву його ХВОСТИК, — думав Ведмедик, — то це буде не по правді, бо я теж маю хвостик... Якщо я назву його ВУСАНЧИК, це теж буде негаразд — бо й інші зайці мають вуса... Треба назвати його так, щоб всі-усі відразу знали, що це — мій друг,".

І Ведмедик придумав.

— Я назву його ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА! — прошепотів він. — І тоді всім-усім буде зрозуміло.

І він скочив з ліжка і затанцював.

— ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА! ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА! — співав Ведмедик. — Ні в кого нема такого довгого й гарного ймення!

І тут з'явився Заєць.

Він переступив поріг, підійшов до Ведмедика, погладив його лапою і тихо сказав:

— Як тобі спалося, ВЕДМЕДИКУЩОТОВАРИШУЄІЗЗАЙЦЕМ?

— Га?.. — перепитав Ведмедик.

— Це тепер твоє нове ім'я! — сказав Заєць. — Я усю ніч думав: як би то тебе назвати? І нарешті, придумав: ВЕДМЕДИКЩОТОВАРИШУЄІЗЗАЙЦЕМ!



Коло потоку

Заєць сидів на березі потічка і дивився у воду. З води на нього дивився Інший Заєць, і коли Заєць пряв вухами і кивав головою, Інший Заєць теж кивав головою і пряв вухами.

Нагодився Ведмедик.

— Що ти робиш, Зайче? — спитав він.

— Хіба не бачиш? — здивувався Заєць. — Пряду вухами та киваю головою!

— То нащо?

— Як?! — Знов подивувався Заєць. — Там, у воді, сидить Інший Заєць. Бач, він киває головою і пряде вухами!

-А Іншого Ведмедика там нема? — спитав Ведмедик.

Заєць схилився до самої води і спитав Іншого Зайця:

— Послухай, там нема Іншого Ведмедика?

Інший Заєць зирнув праворуч, ліворуч, поворушив вухами й заперечливо похитав головою.

— Ні! — сказав Заєць. — Іншого Ведмедика там нема. Хочеш, подивися сам.

І Ведмедик підійшов до потічка.

Та годі було йому схилитися над водою, як уздрів Іншого Ведмедика.

— Ось він! — вигукнув Ведмедик і поворушив вухами.

І Інший Ведмедик теж поворушив вухами.

І тоді Заєць з Ведмедиком всілися вкупці і аж до вечора ворушили вухами й кивали головою, доки не посутеніло й Інший Заєць з Іншим Ведмедиком не встали, не помахали їм лапами й не пішли спати...



Таке дерево

Раніше за всіх у лісі прокидалися птахи. Вони співали, гойдаючись на гіллі, а Ведмедикові увижалося, наче самі дерева розгойдують гілляччям і співають.

— Я теж буду деревом! — сказав сам до себе Ведмедик.

І вийшов якось удосвіта на галявину і став махати чотирма лапами і співати.

— Що то робиш, Ведмедику? — спитала у нього Білка.

— А ти хіба не бачиш? — образився Ведмедик. — Гойдаю гіллям та співаю...

— Хіба ти — дерево? — зчудувалася Білка.

— Звісно! А що ж іще?!

— А чого ти гасаєш по всій галяві? Хіба ти бачив десь, щоб дерева бігали?

— Це дивлячись яке дерево... — сказав Ведмедик, розглядаючи свої волохаті лапи. — А дерево з такими лапами, як у мене, цілком може бігати.

— А перекидатися таке дерево теж може?

— І перекидатися! — сказав Ведмедик. І перекинувся через голову.

— І взагалі, якщо ти не віриш, ти можеш побігати мною, Білко, і побачиш, яке я хороше дерево!

— А де твої птахи? — спитала Білка.

— Це ще які птахи?..

— Ну, на кожнім дереві живуть свої птахи!..

Ведмедик перестав махати лапами й замислився: "Птахи!.. А де ж я візьму птахів?"

— Білко, — сказав він — знайди для мене, будь ласка, трохи птахів.

— Який же птах погодиться жити на Ведмедикові? — спитала Білка.

— А ти не кажи їм, що я — Ведмедик. Скажи їм, що я — таке дерево...

— Спробую, — пообіцяла Білка. І звернулася до Щиглика.

— Щиглику! — сказала вона. — У мене є одне знайоме дерево... Воно вміє бігати й перекидатися через голову. Чи не погодитеся Ви трохи на ньому пожити?

— Залюбки — сказав Щиглик. — Я ще ніколи не жив на такому дереві.

— Ведмедику — покликала Білка. — Ходи сюди й перестань махати лапами. Онде Щиглик згодився трохи пожити на тобі!

Ведмедик підбіг до краю галявки, замружився, а Щиглик сів йому на плече. "Тепер я справжнє дерево" — подумав Ведмедик і перекинувся через голову.

— Віть-віть-віть!.. — заспівав Щиглик.

— Віть-віть-віть!.. — заспівав Ведмедик і замахав лапами.



У солодкому морквяному лісі

Заєць понад усе любив моркву. Він сказав:

— Я би хотів, щоб у лісі замість ялин росли морквини.

Білка найбільше любила горіхи. Вона сказала:

— Я би хотіла, Зайче, щоб замість шишок на твоїх морквинах росли горіхи.

Ведмедик над усе любив мед. Він сказав:

— Я би хотів, щоб восени йшли затяжні медові дощі.

Їжачок найбільше любив сушені гриби. Він сказав:

— Нехай твої дощі, Ведмедику, почнуться після того, як я назбираю грибів.

Так усе й вийшло.

Замість ялин за одну ніч виросли морквини.

Заєць спиляв дві морквини і доправив собі додому.

На морквяних хвостиках виросли горіхи.

Білка назбирала їх повен кошик і сховала в дуплі найгрубшої морквини.

Їжачок ходив коло морквин і збирав гриби.

А восени почалися затяжні медові дощі.

Заєць їв моркву з медом.

Білка — горіхи з медом.

Їжачок — гриби з медом.

А Ведмедик цілоденно стояв на морквяному узліссі з роззявленим ротиськом і тільки як смеркне, — зовсім на трошки, зовсім на трішечки, — гарненько вилизавши усі чотири медові лапи, лягав спати...

А всі вовки з лісу пішли.

Бо вовки не люблять солодкого.



 

 

* ЧУДОВНІ ХМАРИНКИ *

 

— Мені б, знаєш, чого найдужче хотілося? — поміркувавши, сказав Ведмедик, Їжачкові. — Мені б найдужче хотілося, щоб на кожній твоїй голочці виросла шишка.

— А що б виросло тоді?

— А тоді ти б став справжнісінькою ялинкою і жив би цілих сто років.

— То добре... А як би ти зі мною говорив?

— Я б вибирався на самісіньку маківку і шепотів у тім'ячко.


Як Їжачок із Ведмедиком мили зірки

Вже місяць як Їжачок щоночі видирався на сосну і мив зірки.

"Якщо я не митиму зірки щовечора, — думав він — вони неодмінно потьмяніють".

І щоранку виходив на ґанок, наламував свіжого віника, щоб передусім обтрусити із зірок пилюку, і прав ганчірочку. Ганчірочку мав одну, і через те щоранку мив її і вішав на сосну сушити.

Завершивши приготування, Їжачок обідав і лягав спати. Прокидався він, коли вже спадала роса. Повечерявши, брав ганчірочку до однієї лапи, а віника до другої і помалу, з гілочки на гілочку, видряпувався на самий вершечок сосни.

Тут починалося найголовніше. Спочатку зірки годилося обстукати віником, і то так обережно, щоб випадково не струсити з неба. Далі віника перекласти у ліву лапу, а ганчірочку узяти в праву і витирати зірки до блиску. Робота була кропітка і забирала цілу ніч.

"А як інакше? — бурчав Їжачок, говорячи сам до себе на верхівці сосни. — Якщо Ведмедик не митиме зірок, якщо я не митиму зірок, хто ж тоді митиме зірки?"

Ведмедик у цей час теж сидів на верхівці сосни над своєю хатиною, перетирав зірки і думав: "Дивина, як то Їжачкові у голову прийшла така щаслива думка! Адже якби Їжачок не вигадав чистити зірки, їх би давно вже ніхто не бачив. Онде, яка запилюжена!.." — І він дмухнув на зірку й потер ганчірочкою...

Ведмедик дуже старався, але у нього не завжди виходило, як у Їжачка. І якщо з неба падала зірка, всі в лісі знали, що це її ненавмисне струсив Ведмедик.



Заєць, Ослик, Ведмедик і чудовні хмаринки

Заєць із Ведмедиком сьогодні від самого рання мали дуже багато клопоту.

По-перше, навідати лісових бджіл, по-друге, наскубти заячої капусти, по-третє, скупатися у річці, по-четверте, повалятися на травичці, а по-п'яте, Ведмедикові — поїсти меду, Зайцеві — заячої капусти, а потім, всівшись на пні, поговорити про день, що минув... І через це вони повставали рано вдосвіта, вмилися й побігли провідати бджіл.

— Гей, бджоли! — погукав Ведмедик, коли вони зупинилися під деревом, де мешкали лісові бджоли. — Чи не дасте ви мені трохи медку?

— Аякже! — сказала Головна Бджола. — Жди!

— Він і так вже цілий тиждень жде, — сказав Заєць.

— Я чекаю...— сказав Ведмедик.

— Ото й чекай! — сказала Головна Бджола і сховалася в дуплі.

Заєць з Ведмедиком потупцяли-потупцяли під деревом, а тоді побігли шукати заячої капусти.

— Щось ніде не видко твоєї капусти, — сказав Ведмедик.

— Я й сам дивуюся! — сказав Заєць. — Тільки вчора крізь неї треба було пробиратися, мов крізь хащі, а сьогодні — жодного тобі кущика.

— Гайда купатися! — сказав Ведмедик.

І вони гайнули до річки.

Просто біля води сидів Ослик і задумливо дививсь на хмаринки.

— Ослику! — закричали Заєць з Ведмедиком. — Ми...

— Тсс! — сказав Ослик.

І Заєць з Ведмедиком підвели голови. Просто над ними пливли три хмаринки. Одна нагадувала Ведмедика, інша — Зайця, а третя — Ослика.

— Я пливу перший! — сказав Ведмедик, вмощуючись на травичці.

— А я тебе наздоганяю! — сказав Заєць в сів поряд.

— Зачекайте мене! — попрохав Ослик.

— Ми не можемо, — сказав Ведмедик, — ми поспішаємо!

— Бач, я тебе вже наздогнав! — вигукнув Заєць.

— А куди ви поспішаєте? — спитав Ослик.

— Скубати заячу капусту і їсти мед, — сказав Ведмедик.

І тут на небо випливла ціла хмара заячої капусти і маленька бурштинова хмаринка меду.

Хмарка-Ведмедик заходилася їсти хмаринку-мед, а Хмарка-Заєць — скубти хмарку заячої капусти.

— Лиши мені трішки заячої капусти! — попрохав Ослик.

— Я би залюбки — сказав Заєць. — Та бач, я вже все із'їв.

І справді. Хмарка-Заєць з'їла всю хмару заячої капусти і просто на очах погладшала.

— Смакота!..— шепотів Ведмедик, лежачи на травичці і дивлячись, як Хмарка-Ведмедик потихеньку їсть хмаринку-мед. — Я ніколи не їв такого смачного меду!

— І все-таки так нечесно, — сказав Ослик. — Хіба я винен, що я так повільно пливу?

— А ти поквапся! — сказав Ведмедик. — Може, я тобі ще дам скуштувати меду...



Діжа-дивовижа

Ведмедик намалював на шматку кори діжку з медом одразу ж виїв мед і ліг спати.

Прийшов Їжачок уздрів порожню діжку, взяв вуглинку і домалював з усіх боків цвяшки. Вийшов товстенький Їжачок.

Ведмедик прокинувся, побачив товстенького Їжачка замість діжки, торкнув його лапою і вколовся. Тоді він вдарив лапою ще дужче, але ще дужче вколовся.

"Що за жарти?" — обурився Ведмедик. Взяв вуглинку і затупив цвяшки. Тепер діжка не кололася.

"Треба знов наповнити її медом», — вирішив Ведмедик. Так і вчинив.

Скуштувавши намальованого меду, він заснув, і тут знову прийшов Їжачок і вуглинкою домалював діжці лапи. Діжка постукала по корі однією, тоді другою, тоді третьою, тоді четвертою лапою, підвелася й пішла.

— Зачекай! — гукнув Їжачок. І домалював хвостик.

І діжка пішла, помахуючи хвостиком.

Ведмедик прокинувся й уздрів діжку, що тупцяла кудись.

— Стій! — гукнув він.

Та діжка й гадки не мала його слухатися. Тоді він схопив вуглинку і припнув її до кілка. Діжка сіпалася на мотузку, і у Ведмедика тільки й блимав перед очима її хвостик.

— Вгомонися! — кричав він — Я наллю в тебе меду!

Та діжка не бажала втихомирюватись. Вона гецала всіма чотирма лапами і так сіпалася, що раз на раз мала б обірвати мотузку.

— Діжко! — розлютився Ведмедик. — Хто тобі домалював лапи?

Діжка мовчала. Тоді Ведмедик домалював їй ведмежу голову і язичок.

— Їжачок! — сказала діжка.

— Е, так он воно як! — закричав Ведмедик. Припнув діжку до іншого кілка і побіг до Їжачка.

— То ти домалював моїй діжці лапи? — з дверей гукнув він.

— Що ти! — сказав Їжачок. — Я й малювати не вмію.

— Ні, вмієш! Діжка каже, що то ти.

— Чим це вона каже?

— Язиком. Я їй цілу голову намалював!

— Навіщо ж тобі діжка з головою? — здивувався Їжачок.

— А для чого мені діжка з лапами? — спитав Ведмедик.

— Ну,— сказав Їжачок, лапи діжці дуже доречні. Підеш ти, приміром, до лісу, і вона з тобою. Набридне — припнеш до пня, та й годі. А тепер вона тебе балачками забембає!

— Що ж мені робити? — спитав Ведмедик.

— Йди додому, — сказав Їжачок, — відв'яжи її і лягай спати. А вранці, як вона набігається, наповниш її медом і поснідаєш.

— Маєш рацію, — сказав Ведмедик.

Зітхнув і рушив додому.



Найспекотнішої неділі, яка лиш траплялася в лісі.

Найспекотнішої неділі, яка лиш траплялася в лісі, до Ведмедика пришов Вовк. Ведмедик вмостився на комин своєї хатки, тримав у лапі над головою велетенську лопушину і, мружачись від утіхи, лизькав хмаринки, що пропливали.

— Мої шанування, Ведмедику! — прохрипів Вовк, підстелив собі хвоста і всівся на порозі ведмежої хатки. — Холодні нині хмарки?

"Чого б то він?" — подумав Ведмедик, а вголос сказав:

— Вітання, Вовче! Яким вітром до нас?..

Небом подекуди пропливали хмаринки; далеке сонечко повисло над лісом; Вовк висолопив язика, злизав найпрохолоднішу хмаринку і прошепотів:

— Старий я... Паскудно мені, Ведмедику!.. Од самого четверга.

"Бреше!" — подумав Ведмедик. А вголос спитав:

— А що сталося у четвер?

— У четвер я з'їв твого друга — Зайця. Твого любого Зайця, якого ти назвав: ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА... Незабутній був Заєць!

"Бреше, — знов подумав Ведмедик. — ЗАЄЦЬДРУГВЕДМЕДИКА сидить тепер у коморі і п'є холодне молоко!"

— А нащо ти його з'їв? — спитав Ведмедик.

— Я його з'їв, бо дуже був голодний, — прошепотів Вовк, висолопив язика і лизькнув небо.

— Послухай, Вовче! — сказав Ведмедик. — Якщо ти лизатимеш небо над моєю хаткою, тут ніколи не впаде дощ. Потерпи трохи, а як не можеш — йди собі десь-інде.

— Але ж я з'їв твого друга Зайця! — прохрипів Вовк. — Я хочу, щоб ти мені щось сказав!

— Ото я тобі й кажу, — сказав Ведмедик, — сховай язика і припини так парко дихати.

— Але...

Тут Вовк ковтнув слину — бо Ведмедик у нього на очах підтяг лапою до себе довгасту, прозору хмаринку, лизнув її, заплющився від утіхи, переламав навпіл ї з'їв, так і не відкриваючи очей.

— Але ж так не годиться! — захлинувся від образи Вовк. — Хто ж хапає хмари лапами?!

— Ти мовчи, — сказав Ведмедик, він, як і перше, із закритими очима сидів на димарі. — Хто з'їв ЗАЙЦЯДРУГАВЕДМЕДИКА?

— Дозволь, я лизну наступну...— попрохав Вовк. — Над моєю хатою сьогодні зовсім не пливуть хмарки. Я не їв твого Зайця.

— Їв, — сказав Ведмедик. І поглянув туди, звідки дме вітер. — Їв! — повторив він. І схопив лапою синій льодяник хмаринки.

Вовк висолопив язика, та Ведмедик уже сидів із заплющеними очима і погладжував собі правою лапою черевце.

— Не їв я твого Зайця — прохрипів Вовк.

Ведмедик не звертав на нього жодної уваги.

— Їв! Їв! — прошамотів беззубою пащею Вовк. — Якби ж я міг когось із'їсти!

І пішов, замітаючи легкий пил своїм гарячим хвостом.



Як Слон ходив у гості до Їжачка

Якось із міського зоопарку втік Слон. Це така банальна історія, що мені було б ліньки її розповідати, якби Слон втік удень і пішов вулицями, заважаючи автобусам, тролейбусам, заходячи до крамниць і дивуючи пішоходів. Ясна річ, одразу ж за ним вчепилася б юрба хлопчаків: хлопчаки свистіли б, ґелґотіли, а один навіть ішов би поперед Слона, начебто він і є головний...

Але Слон пішов із зоопарку поночі, швидко перетнув місто, перебіг картопляне поле і зник у лісі. Його бачив тільки один нічний сторож коло хлібної ятки, та й тому здалося, що Слон йому примарився.

Тільки коли Слон забіг до лісу, він віддихався й пішов повільніше. Отут якраз і почалося найцікавіше.

...Їжачок сидів на пні на моріжку, в зоряному сяйві, і стругав паличку для грибів. Ведмедик спав. Ослик скубав травичку. І раптом з'явився Слон.

— Моє шанування! — протрубив він.

— Добрий вечір! — сказав Їжачок і так закинув голову, що трохи не впав із пня.

Ослик вклонився і притис вуха. Ведмедик уві сні перевернувся на інший бік.

— Вітання! — знов затрубив Слон. — Я щойно втік із зоопарку!

— Ми дуже раді, — сказав Ослик і брикнув копитцем Ведмедика. Ведмедик підскочив, уздрів Слона й одразу ж сів на моріжок...

— Хто ти? — спитав він спросоння.

— Слон.

— А чого мене розбудив?

— Я тебе не будив. Я втік із зоопарку.

— А що ми будемо робити?

— Бавитися!

— Як? — спитав Ослик. — Я хочу Вас покатати, — сказав Слон і став на коліна.

— Якщо Ваша ласка, підсуньтесь, прошу, поближче до пня! — попрохав Їжачок.

Слон підсунувся до пня, і Їжачок перший вибрався на нього, а за ним — Ослик і Ведмедик. В лапі Їжачок тримав паличку на гриби, він сидів найближче до голови Слона і через те став головним.

— Слухай мене! — сказав Їжачок Слонові. — Зараз поїхали вперед!

І вони поїхали просто через ліс, наспівуючи веселої пісеньки:

Не на ослові,

Не на коні —

Гарцюєм просто

на Слоні!

Ослик заспівував. Ведмедик відбивав задніми лапами такт, а Слон трубив: "Ту-ру-ру-ру!" Їжачок диригував, помахуючи паличкою, і так вони виїхали до річки. Над річкою стояв білий туман, і Слон весь потонув у тумані і нічого не бачив. А Їжачок керував:

— А тепер — трохи ліворуч! А тепер — праворуч!

Ослик з Ведмедиком співали пісню й барабанили по Слонові лапами й копитами.

— Туруру-ру!..— трубив з туману Слон.

І скоро прокинувся увесь ліс. Виліз зі свого лігва і завив Вовк, запугукав Пугач, заскрекотіли жабки.

— Хто це нам підспівує? — спитав Слон.

— Пильнуйте, будь ласка, — сказав Їжачок, — інакше ми наскочимо на дерево!

Вони вже давно мчали щодуху, так що лише ялини й сосни миготіли зусібіч. Слона геть не було видно, і здавалося, що Їжачок, Ослик і Ведмедик самі летять крізь туман.

— Шкода, що нас ніхто не бачить! — прошепотів Ослик Ведмедикові.

— Еге!..— зітхнув Ведмедик.

І вони знов підхопили пісню:

Не на ослові,

Не на коні — заспівував Ослик -

Гарцюєм просто

на Слоні! — підхоплював Ведмедик.

— Туруру! — глухо лунало десь унизу.

І так вони бавилися аж до ранку.

Коли зійшло сонце. Слон ліг спати біля Їжачкової хатки, тут його й знайшли працівники зоопарку.

— Ич, натомився! — сказав один.

— Певно ж, цілу ніч гасав! — зауважив другий.

— Слон — він простір любить, — сказав перший.

І вони начепили на ноги Слонові ланцюга й повели його до міста.



 

 

* ЇЖАЧОК І МОРЕ *

 

— А як тебе не було, ти десь був?

— Еге.

— Де?

— Там, — сказав Їжачок і змахнув лапою.

— Далеко?

Їжачок наїжачився і заплющив очі.



Їжачок і море

Жив собі у лісі Їжачок-колючка. Була у нього хатка з грубкою, жарівка в хатці з гриба-лисички і повна комора запасів. Та все Їжачкові чогось праглося...

— Неспокійно мені, — казав він Волошці. — Отут млоїть, — показував на груди. — До моря хочеться.

Волошка ніколи не бачила моря, й через те казала:

— Дарма ти цим переймаєшся, Їжачку. Поглянь, яка я гарненька, подивись, які високі сосни, послухай, як пташки співають! І всі тебе тут, у лісі, знають і люблять.

Та Їжачок ставав чимдалі сумніший.

— До моря мені хочеться! — скаржився він Мурасі.

— А яке воно? — питав Мураха.

— Велике. Але я його ніколи не бачив.

Так от, якось рано вранці, коли в небі ще плавали молочні зорі, Їжачок вийшов зі своєї хатки і рушив до моря. В лапі він мав костур, а за плечем — торбинку з наїдками.

Спочатку він йшов лісом, і птахи співали над ним, і трава, мокра від роси, шурхотіла під ногами. Потім ліс скінчився, і шлях Їжачкові перегородила річка.

— Гей! — гукнув Їжачок.

І всією річкою залунало: "Гей-гей-гей!..

— Ти чого галасуєш? — спитала, підлетівши, Качка.

— На той бік треба, — сказав Їжачок.

І Качка підставила йому свою спину і перевезла на той бік.

— Дякую, Качко, — сказав Їжачок і рушив далі.

Тепер він йшов неосяжною лукою. Тріскотіли коники, дзвеніли скляними крильцями бабки, і десь високо в небі виспівував жайвір... Довго чи коротко йшов Їжачок, коли вийшов до моря.

— Здрастуй, море! — сказав Їжачок.

— Здрастуй, Їжачку! — сказало море.

І накотилася хвиля. "Пффф-ф!..— вдарила вона у берег. — Шшшш..." — зашурхотіла камінчиками, відступаючи.

І Їжачок теж зробив крок вперед і сказав: "Пффф-ф!.. — і, відбігши трохи: — Шшш-ш!.."

— Я на тебе схожий, еге?

— Дуже! — сказало море. І знову плюснуло хвилею в берег.

Цілий день Їжачок бавився з морем: то підбігав до самої води, то відбігав геть. Засинаючи на піску під скелею, він щулився, і йому здавалося, що він теж — маленьке море на чотирьох лапах.

"Пффф-ф!..— мурмотів він собі під ніс.— Шшш-ш!.."

І піднімав та опускав колючки.



Їжачкова скрипка

Їжачок давно хотів навчитися грати на скрипці. "А чого ж,— казав він, — пташки співають, бабки дзвенять, а я тільки пфухкати вмію?"

І він настругав соснових дощечок, підсушив їх і заходився майструвати скрипку. Скрипка вийшла легесенька, співуча, з веселим смичком.

Завершивши роботу, Їжачок сів на пень, притис до писочка скрипку і провів смичком ізгори донизу. "Ті-і-і..." — запищала скрипка. І Їжачок всміхнувся.

"Пі-пі-пі-пі.." — долинуло з-під смика. І Їжачок став вигадувати мелодію.

"Треба придумати таку, — думав він, — щоб гула сосна, падали шишки і шумів вітер. Тоді, щоб вітер стих, а одна шишка довго-довго хиталася, а потім, врешті, гепнулась — гуп! І тут мають запищати комарі, і настане вечір". Він зручніше вмостився на пні, міцніше притис скрипку і змахнув смичком.

"Ууу!.." — загула скрипка.

"Ні, — подумав Їжачок, — так, мабуть, гуде бджола... Тоді нехай це буде полудень. Нехай гудуть бджоли, яскраво сяє сонечко і стежинками бігають мурахи. І він, всміхаючись, заграв: "У-у-у! У-у-у-у!.."

"Виходить!" — втішився Їжачок. І весь день, до вечора, грав "Полудень".

"У-у-у! У-у-у!.." — лунало в лісі. І подивитися на Їжачка зібралися тридцять Мурах, два Коники і один Комар.

— Пан трішки фальшивить, — чемно сказав комар, коли Їжачок стомився. — Четверте "у" треба взяти трішки-трішечки тонше. Отак...

І він запищав: "Пі-і-і!.."

— Ні, — сказав Їжачок, — Ви граєте "Вечір", а у мене "Полудень". Хіба Ви не чуєте?

Комар відступив на крок своєю тоненькою ніжкою, схилив голову набік і підвів плечі.

— Так-таки-так, — сказав він, прислуховуючись. — Полудень! В цей час я дуже люблю спати у траві.

— А ми, — сказали два коники, — в полудень працюємо в кузні. До нас якраз за півгодини залетить бабка й попросить викувати нове крильце!

— А у нас,— сказали мурахи, — в полудень — обід.

А один Мураха вийшов вперед і сказав: — Пограйте, будь ласка, ще трішки: я дуже люблю обідати!

Їжачок притис скрипку і повів смиком.

— Дуже смачно! — сказав Мураха. — Я щовечора буду приходити слухати ваш "Полудень".

Пала роса.

Їжачок, як справжній музикант, вклонився з пня Мурахам, Коникам і Комарові і відніс скрипку до хати, щоб вона не відсиріла.

Замість струн на скрипці були напнуті билинки, і, засинаючи, Їжачок думав, як завтра він напне свіжі струни і доб'ється все-таки того, щоб скрипка гула сосною, дихала вітром і гупотіла шишками, що падають...



Їжачок у тумані

Тридцятеро комариків вибігли на галявину і заграли у свої пискляві скрипки.

З-за хмар вийшов місяць і, всміхаючись, поплив небом.

"Ммм-у!.." — зітхнула корова за річкою. Загавкав собака, і сорок місячних зайців чкурнули стежкою.

Над річкою піднявся туман, і сумна біла конячка потонула в ньому по груди, і тепер увижалося — велика біла качка пливе в тумані і, форкаючи, опускає в нього голову.

Їжачок сидів на гірці під сосною і дивився на освітлену місячним сяйвом і залиту туманом долину. Гарно було настільки, що він час від часу здригався: чи не сниться йому все це?

А комарики не втомлювалися грати у свої скрипочки, місячні зайці танцювали, а собака вив.

"Розповім — не повірять!" — подумав Їжачок, і став дивитися ще уважніше, щоб запам'ятати до найменшої билинки всю красу.

"Онде й зірка впала, — помітив він, — і трава похилилася ліворуч, і від ялини лишилася одна вершина, й тепер вона пливе поряд з конячкою... От цікаво, — думав Їжачок, — якщо конячка ляже спати, вона захлинеться в тумані?"

І він став поволі спускатися з гори, аби теж потрапити у туман і подивитися, як там всередині.

— От, — сказав Їжачок. — Нічого не видко. І навіть лапи не видко. Конячко! — покликав він. Але конячка нічого не сказала.

"Де ж конячка?" — подумав Їжачок. І поповз навпростець. Навколо було глухо, темно й вогко, лише високо вгорі темінь злегка світилася.

Повз він довго-довго і раптом відчув, що землі під ним нема, і він кудись летить. Бульк!..

"Я в річці!" — зрозумів Їжачок, зі страху аж пополотнівши. І став бити лапками на всі боки.

Коли він випірнув, було, як і перше, темно, і Їжачок навіть не знав, де берег.

"Нехай річка сама несе мене!" — вирішив він.

Як міг, глибоко зітхнув, і його понесло вниз за течією.

Річка шурхотіла очеретом, скипала на перевалах, і Їжачок відчув, що геть змок і скоро потоне.

Раптом хтось торкнувся його задньої лапи.

— Перепрошую, — нечутно сказав хтось, хто Ви і як сюди потрапили?

— Я — Їжачок, — так само нечутно відповів Їжачок. — Я впав у річку.

— Тоді сідайте до мене на спину, — безгучно промовив хтось. — Я відвезу вас на берег.

Їжачок сів на чиюсь вузьку й слизьку спину і за хвилину опинився на березі.

— Дякую! — уголос промовив він.

— Нема за що! — нечутно відказав хтось, кого Їжачок навіть не бачив, і зник у хвилях.

"Оце так історія... — думав Їжачок, обтрушуючись. — Хіба ж хто повірить?!"

І почалапав у тумані.



Якось сонячного дня

Одного разу рано-вранці з'явилося сонце. Спочатку воно осяяло тільки верхівки дерев, потім визолотило кущі й траву, потім ранковий туман розтанув, і Їжачок вийшов зі своєї хати.

— Доброго ранку! — сказала йому Билинка.

— Доброго ранку! — промурмотів Їжачок. Вмився росою і рушив снідати. Поснідавши, він знову вийшов на ґаночок, потягся, пішов на широку галявину і сів там під густим ясенем.

Сонячні зайці відтанцьовували у траві аркан, у гіллі співали пташки, а Їжачок дивився у всі очі і слухав.

Нагодився Ведмедик, сів поряд із Їжачком, і вони стали дивитися і слухати разом.

— І гарно ж вони танцюють! — сказав Ведмедик, трохи посуваючись на правий бік.

— Дуже! — сказав Їжачок. І теж посунувся, бо сонячні зайці потроху відводили аркан праворуч.

— Я ще ніколи не бачив таких великих сонячних зайців, — сказав Ведмедик.

— І я,— підтакнув Їжачок.

— Як гадаєш, вони мають вуха? — спитав Ведмедик, продовжуючи потихеньку пересуватися довкіл стовбура за заячим арканом.

— Ні, — сказав Їжачок, силкуючись не відставати від Ведмедика. — Гадаю, що ні.

— А як на мене, то мають! — сказав Ведмедик.

— І я так думаю, — погодився Їжачок.

— Та ти ж тільки-но думав інакше!

— Я люблю думати по-різному, — відказав Їжачок, перебираючи лапами.

— По-різному думати не годиться, — сказав Ведмедик.

Вони вже зробили одне коло довкруг ясеня і тепер почали друге.

— По-різному думати, — продовжував Ведмедик, — це означає — по-різному говорити...

— Що ти! — заперечив Їжачок. Говорити можна одне й те саме. — І посунувся.

— Ні, — сказав Ведмедик. — Якщо по-різному думаєш — по-різному й говориш!

— А от і не так! — сказав Їжачок. Думати можна по-різному, а говорити одне й те саме.

— Як це? — здивувався Ведмедик, продовжуючи пересуватися й слухати пташок. Він навіть одвернув дальше від Їжачка вухо, щоб чути птахів ліпше.

— А дуже просто! — сказав Їжачок. — я, наприклад, цілий час оце думаю, як гарно сидіти під ясенем і дивитися на сонячних зайців, а кажу зовсім інше.

— Яке там інше?! — обурився Ведмедик. — Ми ж говоримо про те, чи мають вони вуха!

— Звісно, не мають! — сказав Їжачок.

— Та ти ж-бо щойно казав, що мають!

— А тепер кажу, що ні.

— І тобі не соромно?!

— Чого б я мав стидатися? — здивувався Їжачок. — Адже я можу мати власний погляд.

— Але він у тебе — різний!

— А чому я не можу мати різний власний погляд? — спитав Їжачок і посунувся.

Доки він говорив, Ведмедик не рушав з місця, і тепер поміж ними утворилася чимала відстань.

— Ти мене засмучуєш, — сказав Ведмедик і сів поряд із Їжачком. — Давай мовчки дивитись на зайців і слухати птахів.

— Тьвіть! Тьвіть! — цвірінькали птахи.

— А все ж ліпше думати однаково! — зітхнув Ведмедик.

Зайці потомилися з танцю і випросталися у траві. Тепер Їжачок з Ведмедиком нерухомо сиділи під ясенем і дивилися, як сідає сонце.

— Дарма ти засмучуєшся, — відповів Їжачок. — Звісно, сонячні зайці мають вуха!

Й хоча Їжачок з Ведмедиком трохи не посварилися, це був дуже щасливий сонячний день!


 

 

* ОСІННІ КАЗКИ *

 

— От ми з тобою говоримо, говоримо, дні спливають, а ми з тобою все
говоримо.

— Говоримо, — погодився Їжачок.

— Місяці минають, хмари пливуть, дерева голенькі, а ми все говоримо.

— Говоримо.

— А потім все зрештою мине, тільки
ми з тобою вдвох і залишимося.

— Якби ж то!

— А що ж із нами буде?

— Ми теж можемо полетіти.

— Як птахи?

— Еге.

— А куди?

— У вирій, — сказав Їжачок.


Як упіймати хмаринку

Як настала пора птахам відлітати у вирій, і вже давно зів'яла трава й осипалися дерева, Їжачок сказав Ведмедикові:

— Скоро зима. Ходімо наловимо наостанку для тебе рибки. Ти ж любиш рибку!

І вони взяли вудки й рушили до річки.

На річці було так тихо, так спокійно, аж усі дерева похилилися до неї смутними головами, а поміж ними поволі пливли хмари. Хмари були сірі, волохаті, і Ведмедикові стало лячно.

"А що, як ми злапаємо хмару? — подумав він. — Що ми тоді з нею робитимем?"

— Їжачку! — сказав Ведмедик — А що буде, як ми злапаємо хмару?

— Не злапаємо, — сказав Їжачок — Хмари на сухий горох не ловляться! От якби ловили на кульбабу...

— А на кульбабу можна впіймати хмарку?

— Звісно! — сказав Їжачок. — На кульбабу тільки хмарку і злапаєш!

Почало сутеніти.

Вони сиділи на вузенькій березовій кладці і дивилися у воду. Ведмедик пильнував поплавець Їжачка, а Їжачок — поплавець Ведмедика. Було тихо-тихо, і поплавці нерухомо відбивалися у воді...

— Чого вона не береться? — промовив Ведмедик.

— Вона слухає наші розмови, — сказав Їжачок. — Риба восени вельми до всього цікава.

— Тоді давай мовчати.

І вони цілу годину сиділи мовчки.

Раптом поплавець Ведмедика затанцював і глибоко пірнув.

— Сіпає! — крикнув Їжачок.

— Ой! — вигукнув Ведмедик. — Тягне!

— Тримай, тримай! — сказав Їжачок.

— Щось дуже важке, — прошепотів Ведмедик. — Торік тут потонула стара хмарина. Може це — вона?

— Тримай, тримай! — повторював Їжачок.

Але тут Ведмедикова вудка зігнулася дугою, потім зі свистом розігнулася — і високо в небо злетів велетенський червоний місяць.

— Місяць! — в один голос охнули Їжачок з Ведмедиком.

А місяць гойднувся і тихо поплив над річкою.

І тут зник поплавець Їжачка.

— Тягни! — прошепотів Ведмедик.

Їжачок махнув вудкою — і високо в небо, вище, ніж місяць, злетіла маленька зірка.

— Так...— прошепотів Їжачок, дістаючи ще дві горошини. — Тепер аби стало наживки!

І вони, забувши про рибу, всеньку ніч лапали зірки й закидали ними ціле небо. А досвітньої пори, коли горох скінчився, Ведмедик звісився з кладки і витяг з води два багряні кленові листки.

— Нема ліпшого, як ловити на кленовий листок! — сказав він.

І вже був почав дрімати, як раптом хтось міцно вхопив гачка.

— Поможи!..— шепнув Їжачкові Ведмедик.

І вони, втомлені, сонні, удвох ледве-ледве витягли з води сонечко. Воно обтрусилося, пройшлося вузенькою кладкою і покотилося в поле. Довкіл було тихо, гарно, і останнє листя, наче маленькі кораблики, повільно пливло річкою...



Осіння казка

Зо дня в день світало пізніше, і ліс став таким прозорим, що здавалося: обнишпори його уздовж і впоперек — не знайдеш жаднісінького листочка.

— Незабаром і наша береза облетить, — сказав Ведмедик. І показав лапою на самітну березу, що стояла посеред моріжка.

— Облетить...— погодився Їжачок.

— Повіють вітри, — вів далі Ведмедик, — і вона вся так і затріпоче, а я чутиму крізь сон, як опадає з неї останнє листя. А вранці прокинуся, вийду на ґанок, а вона — гола.

— Гола...— погодився Їжачок.

Вони сиділи на ґанку ведмежої хатини й дивилися на самітну березу посеред галявини.

— От якби весною на мені наросло листя? — сказав Їжачок. — Я б восени сидів коло пічки, і воно б нізащо не облетіло.

— А якого б ти хотів листя? — запитав Ведмедик. — Березового чи як у ясена?

— Як у клена. Тоді б я восени був рудий-рудісінький, і ти б мене сплутав із маленьким Лисеням. Ти б мені сказав: "Маленьке Лисеня, як ся мають ваша мамця?" А я би сказав: "Мою мамцю встрелили мисливці, а я тепер мешкаю у Їжачка. Приходьте до нас у гості!" І тоді б ти прийшов. "А де ж Їжачок?" — спитав би ти. А потім, зрештою, здогадався б, і ми би довго-довго хихотіли, аж до весни...

— Ні,— сказав Ведмедик. — Ліпше, якби я не здогадався, а спитав: "А що, Їжачок пішов по воду?" — "Ні" — сказав би ти. "По дрова?" — "Ні" — сказав би ти. "Може, він пішов до Ведмедика в гості?" І тут би ти кивнув головою. А я б сказав тобі на добраніч і побіг до себе, бо ж ти не знаєш, де я тепер ховаю ключа, й мусів би сидіти на ґаночку.

— Але ж я б лишився у себе вдома! — сказав Їжачок.

— Ну то й що! — сказав Ведмедик. — Ти б сидів у себе вдома й думав:

"Цікаво, це Ведмедик прикидається, чи насправжки не впізнав мене?" А я б тим часом зганяв додому, узяв невеличкий слоїк меду, повернувся до тебе і спитав: "А що, Їжачок ще не повернувся?" А ти б сказав...

— А я б сказав, що то я і є Їжачок! — сказав Їжачок.

— Ні, — сказав Ведмедик. — Краще якби ти нічого такого не сказав. А сказав так...

Тут Ведмедик спинивсь на півслові, бо з берези посеред галявини зірвалося раптом одразу три листочки. Вони трохи покружляли в повітрі, а потім м'яко лягли на вилинялу траву.

— Ні, краще якби ти нічого такого не сказав, — знову сказав Ведмедик. — А ми просто випили б із тобою чаю й лягли спати. І тоді уві сні я про все б здогадався.

— А чого уві сні?

— Бо найкраще мені думається уві сні, — сказав Ведмедик. Он бач: на березі лишилося дванадцять листочків. Вони вже ніколи не впадуть. Бо вчорашньої ночі я уві сні зметикував, що сьогодні зранку їх треба пришити до гіллячки.

— І пришив? — спитав Їжачок.

— Звісно, — сказав Ведмедик. — Тією голкою, що ти мені подарував торік.



Як Осликові наснився страшний сон

Віяв осінній вітер. Зірки низько кружляли в небі, а одна холодна, синя зірка зачепилася за сосну і зупинилася просто навпроти Осликової хати.

Ослик сидів за столом, поклавши голову на копита й дивився у вікно.

"Яка колюча зірка", — подумав він. І задрімав. І тої ж миті зірка зійшла простісінько до його віконця і сказала:

— Який безглуздий Ослик! Такий сірий, а ікла де, га, питаюся?

— Га?

- Ікла! — сказала зірка. — Сірий веприк має ікла і сірий вовк має, а ти — ні.

- А нащо вони мені? — спитав Ослик.

- Якщо ти матимеш ікла, — сказала зірка, — тебе всі боятимуться.

І тут вона швидко-швидко замиготіла, і Осликові з одного і з другого боку виросли ікла.

— І кігтів не маєш, — зітхнула зірка. І зробила йому кігтів.

Потім Ослик опинився надворі й побачив Зайця.

— Пр-р-р-ривіт, Хвостику! — погукав він. Та куцохвостий рвонув щодуху й хутко зник за деревами.

"Чого це він мене сполохався?" — подумав Ослик. І надумав піти у гості до Ведмедика.

— Тук-тук-тук! — постукав Ослик у віконечко.

— Хто там? — спитав Ведмедик.

— То я, Ослик, — і сам подивувався на свій голос.

— Хто? — перепитав Ведмедик.

— Я! Відчини-р-р-р!..

Ведмедик прочинив двері, позадкував і миттю сховався за грубкою.

"Чого б то він?" — знов подумав Ослик. Зайшов до хати й сів на ослінчик.

— Чого тобі треба? — перестрашеним голосом запитав з-за грубки Ведмедик.

— Чайку пр-р-рийшов випити, — хрипко проказав Ослик. "Чудний у мене голос, одначе", — подумав він.

— Чаю нема! — скрикнув Ведмедик. — Казанок дірявий

— Як дір-р-рявий?! Я щойно минулого тижня подар-рував тобі новий казанок!

— Нічого ти мені не дарував! Це Ослик подарував мені казанок!

— А я хто?

— Вовк!

— Я?! Ти що! Я люблю тр-р-равичку!

— Травичку? — визирнув з-за грубки Ведмедик.

— Не вовк я! — сказав Ослик. І раптом несвідомо клацнув зубами.

Він схопився за голову і... не знайшов своїх довгий м'якеньких вух. На їх місці стирчали якісь цупкі, короткі вуха...

Він позирнув долі — і вкляк: з ослінчика звисали вовчі лапи, з кігтями...

— Не вовк я! — повторив Ослик, клацнувши зубами.

— Бреши більше! — сказав Ведмедик, вилізаючи з-за грубки. В лапах він тримав дрючка, а на голові — горщик з-під пряженого масла.

— Що це ти намислив?! — хотів згукнути Ослик, але тільки хрипко загарчав: — Гррр!!!

Ведмедик наддав йому дрючком і вхопився за кочергу.

— Будеш прикидатися моїм другом Осликом? — кричав він. — А будеш?!

— Щира правда, я не вовк, — бурмотів Ослик, задкуючи за грубку. — Мені смакує травичка!

— Га?! Травичка?! Таких вовків не буває! — кричав Ведмедик прочинив грубку й вихопив з вогню палаючу головню.

Тут Ослик прокинувся...

Хтось грюкав у двері, та так сильно, аж підстрибував гачок.

— Хто там? — тоненько спитав Ослик.

— То я! — гукнув через двері Ведмедик. — Ти що там спиш?

— Еге, — сказав Ослик, відчиняючи. — Я дивився сон.

— Ну?! — сказав Ведмедик, вмощуючись на ослінчику. — Цікавий?

— Страхітливий! Я був вовк, а ти мене лупцював кочергою...

— Та ти б мені сказав, що ти — Ослик!

— Я казав, — зітхнув Ослик, — але дарма, ти не вірив. Я казав, що нехай я і скидаюся на вовка, та все одно мені смакує травичка!

— І що?

— Не повірив...

— Наступного разу, — сказав Ведмедик, — ти мені скажи уві сні:

"Ведмедику, а пригадуєш, ми з тобою говорили?" І я тобі повірю.



Довірливий Їжачок

Два дні поспіль падав сніг, потім розтанув, і уперіщив дощ. Ліс змок до найменшої осичини. Лисиця — до самісінького кінчика хвоста, а старий Пугач три ночі ніде не літав, сидів у своїм дуплі й бідкався. "Ух!" — зітхав він. Й по всьому лісі лунало: "Ух-х-х!.."

А в Їжачковій хаті палала грубка, тріскотів у печі вогонь, а сам Їжачок сидів на долівці коло грубки, кліпаючи, позирав на полум'я й тішився.

— Як файно! Як тепло! Як дивовижно! — шепотів він. — Я маю хату з грубкою!

"Хата з грубкою! Хата з грубкою! Хата з грубкою!" — заспівав він і, пританцьовуючи, приніс ще дрівець і підкинув їх у вогонь.

— Ха-ха! — реготнув Вогонь і облизав дровинячки. — Сухі!

— Ще б пак! — сказав Їжачок.

— А багато маєш дровець? — спитав Вогонь.

— На цілу зиму стане!

— Ха-ха-ха-ха-ха! — зареготав Вогонь і взявся до такого танцю, аж Їжачок злякався, хоч би він не вискочив з печі.

— Ти не туй-во! — сказав він Вогневі. — Вискочиш! — І причинив йому засув.

— Гей! — гукнув Вогонь крізь засув. — Ти навіщо мене зачинив? Давай поговоримо!

— Про що?

— Про що хочеш! — сказав Вогонь і просунув носа у щілинку.

— Е ні, ні! — сказав Їжачок і луснув Вогонь по носі.

— Е, то ти б'єшся! — спалахнув Вогонь і загудів так, аж Їжачок знов злякався. Певний час вони мовчали.

Потім Вогонь затих і жалібно мовив:

— Послухай, Їжачку, я зголоднів. Дай мені ще дрівець — у нас же їх багато.

— Ні, — сказав Їжачок, — не дам. В хаті й так тепло.

— Тоді прочини засув і дозволь мені поглянути на тебе.

— Я дрімаю, — сказав Їжачок. — На мене зараз нецікаво дивитися.

— Та чого! Я страх як люблю дивитися на Їжачків, які дрімають.

— А чого ти любиш дивитися, як дрімають?

— Їжачки, коли вони дрімають такі гарні, що на них надивитися не можна.

— І якщо я прочиню піч, ти дивитимешся, а я дріматиму?

— І ти дріматимеш, і я дріматиму, тільки я ще буду на тебе дивитися.

— Ти теж гарний, — сказав Їжачок. — Я теж буду на тебе дивитися.

— Ні. Краще ти на мене не дивись, — сказав Вогонь, — а я буду на тебе дивитися, і гаряче дихати, і пестити тебе теплим подихом.

— Гаразд, — сказав Їжачок. — Тільки ти не вилазь із грубки.

Вогонь не відповів.

Тоді Їжачок прочинив пічну закривку, притулився до дрівець і задрімав.

Вогонь теж дрімав, і тільки в темряві грубки поблискували його лихі очі.

— Перепрошую, Їжачку, — звернувся він до Їжачка трохи згодом, — мені буде набагато приємніше на тебе дивитися, якщо я буду наїдений. Підкинь дровець.

Їжачкові було так гарно коло пічки, що він підкинув три дровинячки і знов задрімав.

— У-у-у! — загудів Вогонь.— У-у-у! Який гарний Їжачок! Як він дрімає! — і на цьому слові зіскочив долі й побіг хатиною.

Поповз дим. Їжачок закашлявся, відкрив очі й побачив, як танцює по всій кімнаті Вогонь.

— Горю! — закричав Їжачок і кинувся до двері.

Та Вогонь вже танцював на порозі і не пускав його. Їжачок схопив чобіт і став бити Вогонь чоботом.

— Ану лізь у пічку, дурисвіте старий! — кричав Їжачок.

Та Вогонь тільки реготав у відповідь.

— Он як! — вигукнув Їжачок, розбив вікно, викотився надвір і зірвав зі своєї хатинки стріху.

Дощ періщив щодуху. Краплинки затупотіли долівкою і стали відтоптувати Вогневі руки, ноги, бороду, ніс.

"Плюх-та-й-хлюп! Плюх-та-й-хлюп! — примовляли краплини, а Їжачок гамселив Вогонь мокрим чоботом і нічого не примовляв — такий він був сердитий.

Коли Вогонь зі злісним шипінням, заховався назад у пічку, Їжачок накрив свою хатинку стріхою, загородив дровинячками розбите вікно, сів коло грубки і зажурився: в хаті було холодно, мокро і смерділо паленим.

— Ич який, брехло руде! — сказав Їжачок.

Вогонь нічого не відповів. Та й що було казати Вогневі, коли й так усі крім довірливого Їжачка, знають, який він пройдисвіт.



 

 

* ПОРОСЯТКО В КОЛЮЧОМУ КОЖУШКУ *

 

Сніжна квітка

— Гав! Гав! Гав! — гавкав собака.

Падав сніг — і хата, і діжка посеред двору, і собача будка, і самий собака були білі й пухнасті. Пахло снігом і різдвяною ялинкою, яку принесли з морозу, і ці пахощі гірчили мандариновою шкоринкою.

— Гав! Гав! Гав! — знову загавкав собака.

"Він, мабуть, мене почув", — подумав Їжачок і став рачкувати від хатинки лісівника.

Йому було сумно йти самому лісом, і він почав думати, як опівночі він стрінеться з Осликом і Ведмедиком на Великій галяві під блакитною ялиною.

"Ми розвісимо сто рудих грибів-лисичок,— думав Їжачок,— і нам стане світло й весело. Можливо, прибіжать зайці, і тоді ми станцюємо аркана. А якщо прийде Вовк, я його вколю колючкою, Ведмедик вдарить лапою, а Ослик копитцем".

А сніг все падав і падав. І ліс був такий пухнастий, такий патлатий і хутряний, аж Їжачкові закортіло раптом зробити щось ну геть незвичайне: ну, скажімо, видертися на небо і принести зірку.

І він став собі уявляти, як він із зіркою спускається на Велику галявину і дарує Осликові й Ведмедикові зірку.

"Візьміть, прошу", — мовить він. А Ведмедик відмахується лапами і каже: "Ну, що ти? У тебе ж одна..." І Ослик поряд киває головою — мовляв, що ти, у тебе ж лишень одненька! — а він все ж таки змушує їх послухатися, взяти зірку, а сам знов біжить на небо.

"Я вам дістану ще!" — гукає він. І коли вже піднімається зовсім високо, вловлює ледь чутне: "Що ти, Їжачку, нам стане одної!" А він все одно дістає другу і знов спускається на галявину — і всім весело, всі сміються і танцюють.

"І нам! І нам!" — кричать зайці.

Він дістає і їм теж. А для себе йому не треба. Він і без того щасливий, коли весело всім...

"Отак, — думав Їжачок, видряпуючись на величезну кучугуру снігу, — якби росла де-небудь квітка "ВСІМ-УСІМ ЧУДОВО І ВСІМ-УСІМ ВЕСЕЛО", я б розгріб сніг, дістав її й поставив посеред Великої галявини. І Зайцям, і Ведмедикові, і Ослику — всім-усім, хто б її не побачив, одразу стало б гарно й весело!"

І тут, немов почувши його, стара пухнаста Ялина скинула білу шапку і промовила:

— Я знаю, де росте така квітка, Їжачку. Через двісті сосен від мене, за Кривим яром, біля вимерзлого пня, струмує Джерельце-Незамерзайко. Там, на самісінькому дні, стоїть твоя квітка!

— Ти мені не наснилася, Ялино? — спитав Їжачок.

— Ні,— сказала Ялина і знов насунула шапку.

І Їжачок побіг, рахуючи сосни, до Кривого яру, перебрався через нього, знайшов замерзлий пень і побачив Джерельце-Незамерзайко.

Він схилився над ним і скрикнув з подиву.

Зовсім поряд, погойдуючи прозорими пелюстками, стояла чарівна квітка. Вона нагадувала фіалку або пролісок, а може й, просто велику сніжинку, що не тане у воді.

Їжачок простяг лапу, та не дістав. Він хотів дістати квітку дубцем, та побоявся поранити.

"Я скочу у воду, — вирішив Їжачок, — глибоко пірну і обережно візьму її лапами". Він стрибнув і, коли розплющився під водою, не побачив квітки. "Де ж вона?" — подумав Їжачок. І випірнув на берег.

На дні, як і перше, коливалася дивовижна квітка.

— Та як же це!..— заплакав Їжачок. І знов стрибнув у воду, та і знов нічого не побачив.

Сім разів пірнав Їжачок у Джерельце-Незамерзайко...

Закоцюблий до найменшої колючки, біг він лісом додому.

"Та що ж це? — хлипав він. — Та як же так?" І сам не знав, що поки біг, перекинувся на білу, подібну до квітки, сніжинку. І раптом Їжачок почув музику, побачив Велику галявину зі срібною ялиною посередині, Ведмедика, Ослика і зайців, що сплели аркана.

"Тара-тара-там-та-та!.." — звучала музика. Танцювали сніжинки, на м'якеньких лапах плавно ковзали зайці, і сто рудих жарівок осявали це свято.

— Ой! — вигукнув Ослик. — Яка дивна сніжна квітка!

Всі закружляли довкіл Їжачка і, усміхаючись, танцюючи, стали милуватися ним.

— Ба, як усім-всім гарно й весело! — сказав Ведмедик. — Яка чудова квітка! Шкода тільки, що нема Їжачка...

"Я тут!" — хотів відгукнутися Їжачок.

Але він так змерз, що й слова не зміг сказати.



Поросятко в колючому кожушку

Була зима. Стояли такі морози, що Їжачок кілька днів не виходив зі своєї хати, палив грубку і дивився у вікно. Мороз розмалював віконце різними візерунками, і Їжачок подекуди мусив вибиратися на підвіконня і дмухати та терти лапою замерзле скло.

"Отак" — казав він, знову побачивши ялину, пень і галявину перед хатою. Над галявиною кружляли, то відлітали десь угору, то опускалися до самісінької землі сніжинки. Їжачок припав писочком до шибки, а одна Сніжинка сіла йому на носа по той бік скла, підвелася на тоненьких ніжках і сказала:

— Це ти, Їжачку? Чому ти не виходиш з нами погуляти?

— Надворі зимно, — сказав Їжачок.

— Ні, — засміялася Сніжинка. — Нам аніскілечки не зимно! Поглянь, як я літаю! — І вона злетіла з Їжачкового носа й закружляла над галявиною. "Бачиш? Бачиш?" — гукала вона, пролітаючи повз віконце. А Їжачок так припав до шибки, що аж ніс йому розпластався і скидався тепер на поросяче рильце; і Сніжинці здалося, що це вже не Їжачок, а поросятко вбралося у колючий кожушок і дивиться на неї з вікна.

— Поросятко! — гукнула вона. — Виходь із нами гуляти!

"Кого це вона кличе?" — подумав Їжачок і притиснувся до шибки ще дужче, щоб поглянути, чи нема на призьбі поросятка.

А Сніжинка тепер уже твердо знала, що за віконцем сидить поросятко в колючому кожушку.

— Поросятку! — ще гучніше гукнула вона. — Ти ж маєш кожушок. Виходь з нами гуляти!

"Так, — подумав Їжачок. — Там під віконцем, певно, сидить поросятко в кожушку і не хоче гуляти. Треба запросити його до хати і почастувати чаєм”

І він спустився з підвіконня, взув личаки і вибіг на ґанок.

— Поросятку! — гукнув він. — Ходіть чай пити!

— Їжачку, — сказала Сніжинка, — поросятко щойно втекло. Погуляй ти з нами!

— Не можу. Холодно! — сказав Їжачок і пішов у хату.

Причинивши двері, він лишив коло входу личаки, підкинув у піч дрівець, знов вибрався на підвіконня і припав носом до шиби.

— Поросятку — вигукнула Сніжинка. — Ти повернулося? Виходь! Будемо гуляти разом!

"Воно повернулося", — подумав Їжачок. Знов узув личаки і вибіг на ґанок.

— Поросятко! — погукав він. — Порося-а-атко-о!

Завивав вітер і весело кружляли сніжинки.

Так до самого вечора Їжачок то бігав на ґанок і кликав поросятко, то повертався у хату, вибирався на підвіконня і припадав носом до шиби. Сніжинці було байдуже, з ким гуляти, і вона знов кликала то Поросятка в колючому кожушку, коли Їжачок сидів на підвіконні, то самого Їжачка, коли він вибігав на ґанок. А Їжачок, навіть засинаючи, боявся, аби ж не замерзло такої морозної ночі Поросятко в колючому кожушку.



Довгого зимового вечора

Ох і намела ж віхола кучугур! Всі пні, всі купини засипало снігом. Сосни глухо скрипіли, коли їх розхитував вітер, і тільки працьовитий дятел стукотів і стукотів десь угорі, немов хотів продірявити низькі хмари і побачити сонце... Їжачок сидів у себе вдома коло грубки, він уже й гадати перестав, коли настане весна.

"Скоріше б, — думав Їжачок, — забриніли струмки, заспівали птахи і перші мурахи побігли стежками! Тоді б я вийшов на моріжок і гукнув би на весь ліс, і Білка прибігла б до мене, а я б їй сказав: “Здрастуй, Білко! Ось і настала весна. Як тобі зимувалося?” А Білка б розпушила свого хвостика, помахала б ним у різні боки і відповіла: “Здрастуй, Їжачку! Як здоров'ячко?” І ми побігли б через весь ліс і роздивилися б кожен пень, кожну ялину, а тоді би побігли протоптувати торішні стежки... “Ти протоптуй на землі — сказала б Білка, — а я — нагорі!” І пострибала б деревами...

Тоді б ми зустріли Ведмедика.

"О, це ти!" — вигукнув би Ведмедик і заходився б допомагати мені протоптувати стежки...

А потім ми покликали б Ослика. Бо без нього велику стежку прокласти неможливо. Ослик біг би попереду, за ним — Ведмедик а вже за ними — я... "Цок-цок-цок — вистукував би Ослик копитцями, "туп-туп-туп — тупав би Ведмедик, а я б за ними не встигав і просто б котився. "Ти попсув стежку! — гукнув би Ослик. — Ти всю її переколупав своїми колючками!.." — "Не біда! — посміхнувся б Ведмедик. — Я побіжу за Їжачком і буду трамбувати землю". — "Ні, ні, — сказав Ослик, — нехай ліпше Їжачок городи розпушує!" І я почав би качатися по землі і розпушувати городи, а Ослик з Ведмедиком — тягати воду... "Тепер розпушіть мій!" — попрохав би Бурундучок. "І мій!" — сказала б Лісова Миша... І я б качався цілим лісом і всім була б од мене користь.

А тепер, бачте, мушу нидіти коло грубки, — з прикрістю зітхнув Їжачок, — і то ще невідомо, коли буде весна..."



Як Ослик, Ведмедик та Їжачок зустрічали Новий Рік

Увесь передноворічний тиждень у полі сатаніла завірюха. В лісі снігу намело стільки, що ані Їжачок, ані Ослик, ані Ведмедик протягом цілого тижня не мали змоги вийти з хати. Перед Новим роком віхола стихла, і друзі зібралися в хаті у Їжачка.

— От що, — сказав Ведмедик, — Ми не маємо ялинки.

— Не маємо, — погодився Ослик.

— Не сказав би, щоб ми мали щось подібне, — промовив Їжачок. Він полюбляв висловитися кучеряво з нагоди свята.

— Треба піти пошукати, — сказав Ведмедик.

— Де ж ми її тепер знайдемо? — здивувався Ослик. — В лісі темно...

— А кучугури які!..— зітхнув Їжачок.

— І все ж таки треба рушати по ялинку, — сказав Ведмедик.

І всі утрьох вийшли з хати.

Віхола втихомирилася, але хмари ще не розігнало, і жодної зірочки не було видно у небі.

— І місяця нема! — сказав Ослик. — Яка тут ялинка?!

— А навпомацки? — сказав Ведмедик. І поліз через замети.

Але й навпомацки він нічого не здибав. Траплялися тільки великі ялини, та вони все одно не вмістилися би до Їжачкової хатки, а маленькі всі з головою засипало снігом. Повернувшись до Їжачка, Ослик з Ведмедиком засумували.

— Ну який це Новий рік!..— зітхав Ведмедик.

"Це якби було якесь осіннє свято, тоді ялинка може й ні до чого, — думав Ослик. — А взимку без ялинки — не годиться".

Їжачок тим часом скип'ятив казанок і розливав чай у горнятка. Ведмедикові він поставив слоїк меду, а Осликові — тарілку з будяком. Про ялинку Їжачок не думав, але й він переймався, що вже півмісяця минуло, як поламався його дзиґарик, а годинникар Дятел обіцяв-обіцяв, та й не прилетів.

— Як ми будемо знати, коли буде дванадцята година? — спитав він у Ведмедика.

— Ми відчуємо! — сказав Ослик.

— Це ж як ми відчуємо? — здивувався Ведмедик.

— Дуже просто, — сказав Ослик. — О дванадцятій годині нам вже три години як хотітиметься спати!

— Правильно! — зрадів Їжачок.

І, трохи поміркувавши, додав: — А щодо ялинки ви не турбуйтеся. В куточку ми поставимо ослінчика, я на нього вилізу, а ви на мене повісите іграшки.

— Чим не ялинка? — вигукнув Ведмедик.

Так вони і вчинили.

В куточку поставили ослінчик, на ослінчик виліз Їжачок і нашорошив колючки.

— Іграшки — під ліжком, — сказав він.

Ослик з Ведмедиком дістали іграшки і повісили на верхні лапи Їжачкові по великій засушеній кульбабці, а на кожну колючку — по маленькій ялиновій шишечці.

— Не забудьте жарівки! — сказав Їжачок.

І на груди йому повісили три грибки-лисички, і вони весело засяяли — такі вони були руді.

— Ти не втомилася, Ялинко? — спитав Ведмедик, вмощуючись і надпиваючи з горнятка чаю.

Їжачок стояв на ослінчику, немов справжня ялинка, і усміхався.

— Ні, — сказав Їжачок. — А котра тепер година?

Ослик дрімав.

— За п'ять дванадцята! — сказав Ведмедик. — Щойно Ослик засне, буде якраз Новий рік.

— Тоді налий мені і собі соку з журавлини, — сказав Їжачок-Ялинка.

— Ти хочеш соку з журавлини? — спитав Ведмедик у Ослика.

Ослик майже зовсім спав.

— Тепер має бити годинник, — промурмотів він.

Їжачок обережно, щоб не попсути засушену кульбабку, взяв правою лапою горнятко соку із журавлини, а нижньою, притопуючи, почав відбивати час.

— Бам! бам! бам!— приказував він.

— Вже три, — сказав Ведмедик. — Тепер давай вдарю я!

Він тричі стукнув лапою об долівку і теж сказав:

— Бам! бам! бам!.. Тепер твоя черга, Ослику!

Ослик тричі стукнув об долівку копитцем, але нічого не сказав.

— Тепер знов я! — вигукнув Їжачок. І всі, затамувавши подих, слухали останні: "Бам! бам! бам!"

— Ура! — вигукнув Ведмедик, і Ослик заснув зовсім.

Скоро заснув і Ведмедик.

Тільки Їжачок стояв у куточку на ослінчику і не знав, що має робити. І він почав наспівувати пісеньок, і співав їх аж до ранку, щоб не заснути і не побити іграшки.



Як Ослик, Їжачок і Ведмедик писали одне одному листи.

Назавтра після Нового року Їжачок одержав листа. Принесла його Білка, підсунула під двері і втекла.

"Любий Їжачку! — надряпав Ведмедик на шматку кори. — У мене за віконцем пада сніг. Сніжинки сідають на призьбі і гомонять. Одна сніжинка мені сказала, що бачила тебе, але ти їй видався невеселим. Буцім, сидів ти на пні коло потоку смутний та невеселий і про щось думав. Я теж багато думаю останнім часом. А думаю я про те, що скоро весна, а ми з тобою не маємо човна. Розтане сніг, довкіл буде вода, і ми довго з тобою не побачимося. Чи не про це ти думав, любий Їжачку, коли сидів на пні біля потічка?

З любов'ю,
твій Ведмедик.

Я так і подумав, що про це".


Їжачок прочитав листа і замислився.

"Справді, — думав Їжачок,— скоро весна, а ми не маємо човна".

Він дістав з шафи шматочок кори, відшукав під ліжком вилинялу колючку, підсунув ближче гриб-лисичку, що слугувала йому за жарівку, і заходився писати листа.

— "Любий Ослику! — надряпав Їжачок і кінчиком язика торкнувся кінчика носа. — Я сиджу вдома, за вікном пада сніг, а скоро настане весна..."

Тут Їжачок трохи поміркував і став писати далі:

"Навесні багато води, а ми не маємо човна. Чи не про це ти зараз думаєш, Ослику?

Твій друг
Їжачок".

Листа він віддав Снігурові, а Снігур, скоренько долетів до хатки Ослика і закинув його до кватирки.

Коли лист впав на стіл. Ослик якраз обідав.

"Гм! — подумав Ослик, роздивляючись шматочок кори. — Але ж це — лист!" І заходився читати. Дочитавши до половини, він визирнув у вікно і побачив, що у нього за віконцем теж пада сніг.

Потім він прочитав другу половину і вирішив, що Їжачок має рацію.

"А певно ж, треба написати листа", — подумав він.

Дістав шматочок кори і вуглинкою намалював на ній човник, а нижче написав:

"Любий Ведмедику! Я сиджу за столом, а за вікном у мене пада сніг. Навесні цей сніг розтане, і буде дуже багато води. Якщо ми зараз не збудуємо човна, навесні не побачимося до самого літа. Чи не про це ти зараз думаєш, Ведмедику?

З любов'ю,
Ослик".

Він віддав листа Шишкарю і приліг після обіду спочити. Отримавши листа, Ведмедик розсердився.

"Як — вигукнув він. — Я тільки про це і думаю. У мене навіть голова трішечки побільшала!"

І на звороті Осликової кори він старанно надряпав:

"Любий Ослику! Я найперший подумав, що нам потрібен човен".

"Ні, — прийшла відповідь. — То Їжачок подумав найперший"

А Їжачкові Ослик написав:

"Ти найперший подумав про те, що ми потребуємо човна, а Ведмедик каже, що то він!"

"Я найперший подумав, — вирішив Їжачок, отримавши листа від Ослика. — Адже, якби я не подумав про це перший, Ослик би мені про то не написав!" І він заходився видряпувати листа Ведмедикові:

"Любий Ведмедику! — тихо надряпав він і торкнувся кінчиком язика кінчика носа. — Я сиджу дома, а за віконцем у мене падає сніг..."

Тут він трохи перепочив і заходився дряпати далі:

"Я отримав твого листа, але я вже да-авно думаю, що нам потрібен човен. Чи не про це й ти зараз думаєш, Ведмедику?

З любов'ю,
Їжачок.

Отримавши допис Їжачка, Ведмедик так засмутився, що захворів і хворів цілу зиму.

"Адже це я найперший подумав?" — шепотів він, коли йому ставало ліпше. І мацав голову.

А навесні сніг розтанув і в лісі було стільки води, що Ведмедик, Ослик і Їжачок не зустрічалися аж до літа.



Зимова казка

Від самого ранку падав сніг. Ведмедик сидів на узліссі на пні, задерши голову, і рахував, і злизував сніжинки, що падали йому на носа. Сніжинки падали солодкі, пухнасті, і перш ніж опуститися зовсім, ставали навшпиньки. Ох і весело ж то було!

"Сьома", — прошепотів Ведмедик і, намилувавшись досхочу, облизав носа. Але сніжинки були зачаровані: вони не танули і лишалися такі ж пухнасті у Ведмедика в животі.

"Ой, здрастуйте, голубонько! — сказали шість сніжинок своїй подрузі, коли вона опинилася поряд із ними. — В лісі так само тихо? Ведмедик як і перше сидить на пні? Ох і кумедний той Ведмедик!"

Ведмедик чув, як хтось у нього в животі розмовляє, але не зважав на то.

А сніг все падав і падав. Сніжинки щораз частіше сідали Ведмедикові на носа, присідали і, всміхаючись, казали: "Здрастуй, Ведмедику!"

"Моє шанування, — казав Ведмедик. — Ви — шістдесят восьма". І облизувався. До вечора він з'їв триста сніжинок, і йому стало так зимно, що він заледве дістався у барліг і одразу заснув. І йому наснилося, наче він — пухнаста, м'якенька сніжинка... І наче він сів на носа якомусь Ведмедикові і сказав: "Здрастуй, Ведмедику!" — а у відповідь почув: "Моє шанування, ви — триста двадцята..." "Лям-па-ра-пам!" — полинула музика. І Ведмедик закружляв у солодкому, чарівному танці, і триста сніжинок закружляли разом із ним. Вони мерехтіли попереду, позаду, з боків, і коли він втомлювався, підхоплювали його, і він кружляв, кружляв, кружляв...

Цілу зиму Ведмедик нездужав. Ніс у нього був сухий і гарячий, а в животі танцювали сніжинки. І тільки навесні, коли по всьому лісі дзвенить-капле, коли прилетіли птахи, він розплющив очі і уздрів на ослінчику Їжачка. Їжачок усміхався і ворушив колючками.

— Що ти тут робиш? — спитав Ведмедик.

— Чекаю, доки ти одужаєш, — відповів Їжачок.

— Давно?

— Цілу зиму. Я, щойно дізнався, що ти перебрав снігу — одразу ж перетяг усі свої запаси до тебе...

— І цілу зиму ти сидів коло мене на ослінчику?

— Еге ж, я напував тебе відваром із глиці і прикладав до живота сушену травичку...

— Не пам'ятаю, — сказав Ведмедик.

— Ще б пак! — зітхнув Їжачок. — Ти цілу зиму торочив, що ти — сніжинка. Я так боявся, що ти розтанеш навесні...



 

 

* НЕЗВИЧАЙНА ВЕСНА *

 

Незвичайна весна

То була найдивовижніша з усіх весен, які тільки пам'ятав Їжачок.

Вбралися у цвіт дерева, зазеленіла травичка, і тисячі вимитих дощами птахів заспівали у лісі.

Все квітло.

Сершу розквітали блакитні проліски. І доки вони квітнули, Їжачкові увижалося, нібито довкіл його хати — море, і що варто лиш зійти з ґанку — і він одразу потоне. І через те він цілий тиждень сидів на ґанку, пив чай і співав пісеньки. Потім розцвіли кульбабки. Вони погойдувалися на своїх тоненьких стеблинках і були такі жовті, що одного разу, коли Їжачок прокинувся уранці і вибіг на ґанок, він був подумав, що опинився у жовтій-жовтісінькій Африці. Не може бути! — подумав тоді Їжачок. — Адже якби то була Африка, я б неодмінно побачив Лева!"

Й одразу ж шаснув до хати і зачинив двері, бо просто навпроти ґанку сидів найсправжнісінький Лев. Він мав зелену гриву і тоненького зеленого хвоста.

— Що ж це таке? — мурмотів Їжачок, розглядаючи Лева через замкову шпарину. Аж раптом збагнув, що це старий пень пустив зелені паростки і розцвів за одну ніч.

— Все квітне! — виходячи на ґанок, заспівав Їжачок.

Взяв свого старого ослінчика і поставив його у казан з водою. А коли наступного ранку прокинувся, то побачив, що його старий ослінчик уквітчався липким березовим листячком



Весела казка

Якось Ослик повертався додому поночі. Світив місяць, і долина була залита туманом, а зірки опустилися так низько, що на кожен крок здригалися і дзеленчали у нього на вухах, мов ті бубонці.

Було так гарно, аж Ослик заспівав тужливої пісеньки.

— Передай перстеник, — витягував Ослик, — на зару-у-у-учини...

А місяць спустився зовсім низько, і зірки розпростерлися просто по траві і тепер дзвеніли вже копитцями.

"Ох і гарно ж! — думав Ослик. — Оце я йду... Оце місяць світить... Невже такої ночі не спатиме Вовк?"

Вовк, звісно, не спав. Він сидів на гірці за Осликовою хатою і міркував:

"Десь забарився мій сірий братчик-Ослик..."

Коли місяць, наче клоун, скочив на самісіньку верхівку неба, Ослик заспівав:

І коли я помру,

І коли я загину,

Мої вуха, мов папороть,

Проростуть із землі.

Він наближався до домівки і тепер уже не мав сумніву, що Вовк не спить, що він десь поблизу і що між ними сьогодні станеться розмова.

— Втомився? — спитав Вовк.

— Та, трохи.

— Ну, перепочинь. Стомлене осляче м'ясо не так смакує.

Ослик схилив голову, і зірки, немов бубонці, задзеленчали на кінчиках його вух.

"Бийте у місяць, наче у бубон, — думав нишком Ослик, — руште вовків копитами, і тоді ваші вуха, мов папороть, залишаться у землі."

— Ти вже спочив? — спитав Вовк.

— Мені чогось нога затерпла — сказав Ослик.

— Треба розтерти — сказав Вовк. — Затерпле осляче м'ясо не так смакує.

Він підійшов до Ослика і став розтирати лапами його задню ногу.

— Тільки не надумай копнути — сказав Вовк. — Не цього разу, так наступного, але я тебе все одно з'їм."

"Бийте у місяць, наче у бубон,— згадав Ослик.— руште вовків копитами!.."

Але не вдарив. Ні, а просто засміявся. І всі зірки на небі тихо засміялися разом із ним.

— Ти чого зуби продаєш? — спитав Вовк.

— Мені лоскітно, — сказав Ослик.

— Ну, потерпи трішки, — сказав Вовк. — Як твоя нога?

— Як із дерева!

— Скільки тобі років?! — спитав Вовк, продовжуючи працювати лапами.

— 365 250 днів.

Вовк замислився.

— Це багато чи мало? — нарешті, спитав він.

— Це близько мільйона, — сказав Ослик.

— І то всі віслюки такі старі?

— В нашому переліску — так!

Вовк обійшов Ослика і зазирнув йому в очі.

— А в інших перелісках?

— В інших, гадаю, молодші, — сказав Ослик.

— На скільки?

— На 18 262 і ще півдня!

— Гм! — сказав Вовк. І пішов білою долиною, немов двірник, замітаючи зірки хвостом.

І коли я помру, — мурмотів, лягаючи спати, Ослик, -

І коли я загину,

Мої вуха, мов папороть,

Проростуть із землі.



Чорний вир

Жив собі Заєць у лісі і всього боявся. Боявся Вовка, боявся Лисиці, боявся Пугача. Ба навіть кущ осінній, коли з нього осипалося листя, і той його лякав.

Прийшов Заєць до Чорного Виру.

-Чорний Вире, — каже — я в тебе кинуся і втоплюсь: набридло мені всіх боятися!

— Не роби того, Зайче! Втопитися завше встигнеш. А ти краще йди і не бійся!

— Як то? — здивувався Заєць.

— А так. Чого тобі боятися, коли ти вже до мене приходив, втопитися наважився? Іди — і не бійся!

Пішов Заєць дорогою, стрів Вовка.

— Ось кого я зараз з'їм! — втішився Вовк.

А Заєць собі йде, насвистує.

Ти чого це мене не боїшся? Чого не тікаєш? — гукнув Вовк.

— А чого мені тебе боятися? — каже Заєць. — Я до Чорного Виру ходив. Чого я маю тебе, сіроманця, боятися?

Здивувався Вовк, підібгав хвоста, замислився.

Зустрів Заєць Лисицю.

— Ва-у! — заусміхалася Лисиця. — Парена зайчатинка чимчикує! Ходи-но сюди, вуханчику, я тебе з'їм.

Але Заєць пройшов, навіть голови не повернув.

— Я до Чорного Виру, — каже, — ходив, Вовка-сіроманця не злякався, уже ж певно, не тебе, рудої, мені боятися!

Звечоріло.

Сидить Заєць на пні посеред галяви; прийшов до нього пішки поважний Пугач в хутряних постолах.

— Сидиш? — спитав Пугач.

— Сиджу! — сказав Заєць.

— Не боїшся сидіти?

— Якби боявся — то й не сидів би.

— А чого це ти так запишався? Чи осмілів проти ночі?

— Я до Чорного Виру ходив, Вовка-сіроманця не злякався, повз Лисицю пройшов — уваги не звернув, а про тебе, старий пташе, навіть думати не хочу.

— Ти, Зайче, іди з нашого лісу, — подумавши, сказав Пугач. — На тебе дивлячись, усі зайці такими стануть..

— Не стануть, — сказав Заєць, — всі не стануть...

Настала осінь. Листя осипається...

Сидить Заєць під кущем, тремтить, сам думає: "Вовка-сіроманця не боюся. Лисиці рудої — аніскілечки. Пугача — Ноги-В-Хутрі — тим паче, а от коли листя шурхотить-осипається — боязко мені..."

Прийшов до Чорного Виру, спитав:

Чому, коли листя осипається, страшно мені?

То не листя осипається — то час шурхотить, — сказав чорний Вир, — а ми — слухаємо. Всім страшно.

Тут сніг випав. Заєць снігом бігає, нікого не боїться.



Як Ослик із Ведмедиком перемогли Вовка

Коли Ослик з Ведмедиком прийшли на війну, вони стали думати: хто з них буде головний?

— Ти, — сказав Ослик.

— Ні, — сказав Ведмедик. — Ти!

— Чого я? — здивувався Ослик. — Ти маєш ікла, ти гризтимеш ворога...

— А ти маєш вуха: ти почуєш, коли він прийде.

— Хто?

— Вовк.

— Але ж тоді треба буде тікати, — сказав Ослик.

— Ти що! Якраз тоді почнеться війна і ми підемо в атаку.

— Куди?

— В атаку. "Банза-ай!" "Вперед!" В атаку.

— А-а-а...— сказав Ослик і присів на пні. Йому дуже боліли вуха, зав'язані на підборідді.

— А чого вперед? — поміркувавши, запитав він. — Хіба не можна збоку?

— Збоку — ліпше, але вперед — певніше!

— І коли ти на нього накинешся, ти його вкусиш, а я його вдарю ногою.

— Правильно, — сказав Ведмедик, зручніше вмощуючись на травичці.

— А він вкусить тебе — продовжував Ослик, — а я його знову вдарю ногою.

— Ні. Вкусить він тебе. А я його вб'ю.

— Але якщо він мене вкусить, він теж мене вб'є.

— Дрібниці! Я його вб'ю раніше, ніж ти помреш.

— Але я не хочу помирати! — сказав Ослик.

— Вовк теж не хоче, — сказав Ведмедик і сів.

— Ти так гадаєш?

— Ну звісно! Давай спати.

Вони поснули на узліссі, а тим часом Вовк міркував так: "Якщо вони накинуться на мене спереду — я вкушу Ведмедика, а Ослика копну ногою; якщо збоку, то навпаки: Ослика я вкушу, а Ведмедика копну. А чи не краще вкусити їх обох відразу?"

Він заснув під ялиною, за кілька кроків від узлісся...

Коли зійшов місяць, Ослик прокинувся і розбудив Ведмедика.

— Вовк спить під ялиною, — сказав він.

— Звідки ти знаєш?

— Я чую.

— А про що він думає?

— Ні про що, він спить.

— А-а-а...— сказав Ведмедик. — Тоді накинемося на нього ззаду.

В цей час Вовк прокинувся і подумав: "От я сплю, а на мене можуть напасти ззаду".

І повернувся хвостом до ялини.

— Спить? — спитав Ведмедик.

Ослик кивнув, і вони почали крастися до Вовка.

"Ведмедик вкусить його, а я стукну по голові, — мимрив Ослик. — Ведмедик вкусить, а я стукну".

— Я вкушу, — прошепотів Ведмедик, — а ти стукнеш!

— Еге!

І вони пліч-о-пліч підійшли до Вовка.

— Давай! — шепнув Ослик.

— Ти перший, ти повинен його оглушити.

— Нащо? Він і так спить.

— Але він прокинеться, коли я його вкушу.

— От тоді я його й стукну.

— Ні, — сказав Ведмедик. — Ти головний — ти мусиш перший.

Ослик обережно стукнув Вовка по голові. Вовк заворочався і перевернувся на інший бік.

— Ну от і вбили, — сказав Ослик.

— Справді...

— А для чого?..

— Коли б не ми його, так він би нас!

— Ти так гадаєш?

— Ну звісно — сказав Ведмедик, — він би неодмінно нас з'їв.

— А якби не з'їв?

— А що б він з тобою мав робити?

— Не знаю — сказав Ослик.

Вони поверталися з війни у передсвітанкових сутінках, коли велика лісова роса вилизувала їм ноги.

"А Вовк лежить під ялиною — думав Ослик, — зовсім убитий".

— Для чого? — сказав він. — Краще б сиділи вдома.

— Ти ж на війні,— сказав Ведмедик...



Стародавня французька пісенька

Лісова галявина, наче теплим молоком, була по вінця залита місячним сяйвом. Коло місяця, немов гнилючки біля старого пня, мерехтіли зірки. Заєць сидів посеред галяви і був геть блакитний.

Заєць грав на сопілці старовинну французьку пісеньку.

"Ля-ля! Ля-ля!" — муркотіла сопілка. І старий облізлий Пугач усміхався. Пугач мав сто літ, а може й більше, але тепер він пригадував різні країни і усміхався.

"Як це було давно, — думав Пугач. — Так само світив місяць, так само сидів посеред галяви Заєць, так само опадали зорі і грала сопілка. Потім піднявся туман. Заєць щез, а сопілка грала..."

"Грай, сопілко, грай! — думав Пугач. — Я би зжер твого Зайця, та в мене повипадало пір'я... Та й до того — однак прийде інший Заєць, сяде посеред галяви і заграє на скрипці".

Так думав Пугач, який замолоду мешкав у Франції, який понищив півтори тисячі зайців і який уклав кращу в світі колекцію заячих сопілок, скрипок і барабанів.

"І хто їх жене у хвіст? — знов подумалося про Зайців Пугачеві. — Хто їх манить на відкриті місячні галявини, хто їх змушує ночами не спати — тренуватися, щоб потім п'ять хвилин грати серед лісової тиші?"

"Ля-ля! Лю-лю!" — співала сопілка. І Заєць став такий блакитний, навіть йому вуха стали прозорі. Йому було так гарно, аж він увесь праг стати прозорим, як місячне сяйво; щоб його зовсім не було; щоб був тільки місяць, який грає на сопілці.

"Одначе, — думав Пугач, — цього Зайця не скоро зжеруть. Я його майже не бачу. Видко, багато він тренувався, якщо може так поринути в сопілку, що з неї стирчать самі лишень вуха. Видко..."

Пугач примружився, а коли за мить відкрив очі, Зайця вже не було. Тисячі місячних зайців стрибали на галявині і кожен у прозорій лапі мав сопілку, скрипку чи барабан з колекції Пугача.

"Ля-ля! Ля-ля!"

"Пі-пі-пі-пі!"

"Бам-бам!" — співали сопілки і скрипки і бив барабан.

І кожен прозорий Заєць на своєму прозорому інструменті грав старому Пугачеві старовинну французьку пісеньку.



Як Ослик шив кожуха

Як вже стало до зими, Ослик вирішив пошити собі кожуха.

"То буде добрий кожух, — думав він, — теплий і волохатий. Він має бути легенький, але неодмінно з чотирма кишенями: в кишенях я грітиму копита. Комір має бути широкий, начеб як шалик: я заправлятиму туди вуха. Як матиму кожуха, вийду до лісу і ніхто мене не впізнає. "Хто це, — скрикне Ворона, — такий волохатий?" — "То Ізюбр!" — скаже Білка. "Це ПТІ-ПТІ-АУРАНҐ!" — скаже Пугач. "То мій друг Ослик!" — вигукне Ведмедик, і засміється, і весь виборсається в снігу, і теж стане несхожим; а я його назву УУР-РУ-ОНҐОМ, і всі інші не йнятимуть віри, тільки ми з ним...

Незле було б пошити кожуха не з хутра, а з нічого. Щоб він був нічий: ані бобровий, ані соболиний, ні з білки — просто кожух. І тоді я грітимуся в нічиєму кожусі, і ніхто не ходитиме голий. А Вовк скаже: "Хто в нічиєму кожусі — той і сам ніякий". І ніхто не скаже, що я Ослик: я буду — НІХТО В НІЧИЄМУ КОЖУСІ. Тоді до мене прийде Лис і скаже: "Послухай, НІХТО В НІЧИЄМУ КОЖУСІ, а ти хто?" — "Ніхто" — "А з кого в тебе кожух?" — "Ні з кого" — "Коли так, ти — НІХТО В НІЧИЄМУ КОЖУСІ",— скаже Лис. А я хихотітиму, бо я ж знатиму, що я Ослик.

А коли настане весна, я піду на Північ. А коли й на Північ прийде весна, я піду на Північний полюс — вже де-де, а там ніколи не буває весни...

Треба пошити кожушка із хмарин. А зірочки взяти замість ґудзиків. А там, де темно поміж хмарами, будуть кишені. І коли я туди ховатиму копита, я злітатиму, а за теплої погоди ходитиму по землі.

Гарно було б такого кожуха пошити вже зараз, от просто зараз. Видряпатися на сосну і сховати копита в кишені. І полетіти... А потім, може, і піти по землі... От просто на цю сосну".

І Ослик поліз на стару сосну, і видряпався на самісіньку верхівку, і сховав копита в кишені, і полетів...

І одразу став — НІХТО В НІЧИЄМУ КОЖУСІ.



Ми будемо завжди, адже так?

"Невже все так швидко минає? — подумав Ведмедик. — Невже мине літо, помре Їжачок і настане зима? Чому так не може тривати вічно: я, літо і Їжачок?

Літо помре раніше за всіх, літо вже вмирає. Літо у щось вірить, і тому помирає так сміливо. Літо анітрохи не шкодує про себе — воно щось знає. Воно знає, що воно буде знову! Воно помре зовсім на трошки, а потім знову народиться. І знову помре… Воно звикло. Добре, якби я звик вмирати і народжуватися. Як це сумно і як весело!"

Їжачок зашурхотів опалим листям.

— Про що ти думаєш? — спитав він.

— Я?.. Лежи, лежи, — сказав Ведмедик.

Тепер він згадував, як вони зустрілися, як під зливою пробігли через весь ліс, як сіли спочити і як Їжачок тоді сказав:

— Ми будемо завжди, чи не так?

— Так.

— І ми ніколи не розлучимося, правда?

— Звісно.

— Правда ж, ніколи не буде такого, щоб нам треба було розлучитися?

— Такого й не може статися!

А тепер Їжачок лежав на опалому листі з перев'язаною головою, і кров проступила на шматині.

"Як же так? — думав Ведмедик. — Та як же це воно, що якийсь дуб розбив Їжачкові голову? Як же так, що він упав саме тоді, коли ми проходили під ним?"

Прилетів Лелека.

— Покращало?..— спитав він.

Ведмедик похитав головою.

— Сумно… — зітхнув Лелека і погладив Їжачка крилом.

Ведмедик знов замислився. Тепер він думав про те, як поховати Їжачка, щоб він повернувся, як літо. "Я поховаю його на високій-високій горі, — вирішив він, — так, щоб довкіл було багато сонця, а внизу текла річка. Я поливатиму його свіжою водою і щодня підгортатиму землю. І тоді він виросте. А якщо я помру, він зробить те ж саме, — і ми не помремо ніколи…"

— Послухай, — сказав він Їжачкові, — ти не бійся. Ти навесні виростеш знов.

— Як деревце?

— Еге. Я тебе щодня поливатиму. І підгортатиму землю.

— А ти не забудеш?

— Ти що!

— Не забудь, — попросив Їжачок.

Він лежав із заплющеними очима, і якби ледь-ледь не здригалися ніздрі, можна було б подумати, що він зовсім помер. Тепер Ведмедик не боявся.

Він знав: поховати — це означає посадити, як деревце.

 


© ae-lib.org.ua, 2007.


По реальным ценам кованые ограды для могил без лишних проблем.