Едгар Аллан По
Оповідання
Переклади різні


© Edgar Allan Poe

© Ю.Лісняк, М.Габлевич, О.Мокровольський, О.Фешовець, В.Шовкун, В.Вишневий, Л.Маєвська, В.Носенко, А.Онишко, І.Бояновська, Р.Доценко, М.Сарницький (переклад з англійської), 1992

Джерела: 1) Е.А.По. Чорний кіт: Оповідання. К.: Дніпро, 2001. 368 с. 2) Е.А.По. Золотий жук: Оповідання та повість. К.: Дніпро, 2001. 400 с. - С.: 157-336.

Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004


Усі оповідання Едгара Аллана По:

[Літо та зима]

Сон

Метценгерштайн

Герцог де л'Омлет

На мурах єрусалимських

Без дихання

Бон-Бон

Рукопис, знайдений у пляшці

Побачення

Береніка

Морелла

Дивовижна пригода Ганса Пфааля

Як я був світським левом (Сторінки з життя знаменитостей)

Король Чума

Тінь. Притча

Четверо звірів у одному

Містифікація

Лігейя

Як писати Блеквудську статтю

Трагічне становище (Коса часу)

Тиша. Притча

Вільям Вілсон

Чорт на дзвіниці

Людина, яку порубали на шматки

Падіння дому Ашерів

Розмова Іра і Харміони

Щоденник Юліуса Родмана

Ділок

Людина натовпу

Чому французик носить руку на перев’язі

Елеонора

Убивства на вулиці Морг

У полоні Мальстрему

Острів феї

Бесіда Моноса та Уни

Не закладайся з чортом на власну голову

Три неділі на одному тижні

Провалля і маятник

Овальний портрет

Маска Червоної Смерті

Ландшафтний парк

Загадка Марі Роже

Серце виказало

Золотий жук

Чорний кіт

Шахрайство як точна наука

Викрадений лист

Окуляри

Повість скелястих гір

Історія з повітряною кулею

Поховані живцем

Месмеричне одкровення

Ангел дивовижного

Довгастий ящик

Це ти

Літературне життя Якваса Тама, есквайра

Тисяча друга казка Шехерезади

Балачка з мумією

Сила слів

Чортик протиріччя

Система доктора Смолла і професора Піріа

Правда про історію з містером Вальдемаром

Сфінкс

Барильце амонтильядо

Муза Арнгейм

Mellona Tauta

Фон Кемпелен і його відкриття

Жабка

[X-ing a Paragrab]

Котедж Ландора

Маяк

 

Примітки

 


 

 

МЕТЦЕНГЕРШТАЙН

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Pestis eram vivus - moriens tua mors ero (1).

    Мартін Лютер

Страхіття й фатальності гуляли по світу за всіх часів. Тож навіщо називати точно, коли саме діялось те, про що я хочу розповісти! Досить сказати, що в ті дні, про які буде мова, в Угорщині панувала тверда, хоча й прихована віра в доктрини метемпсихозу. Про самі доктрини - тобто про їхню вірогідність чи хибність - я не кажу нічого. Одначе запевняю, що наше невір'я великою мірою (як твердить Лабрюйєр про всі наші незлагоди) «vient de ne pouvoir etre seuls» (2)* .

Проте в угорських забобонах є моменти, що межують із безглуздям. Погляди їхні - тобто угорців - дуже різняться від їхніх східних джерел. Ось приклад. «Душа,- кажуть вони (далі я зацитую слова одного проникливого й тямущого парижанина),- ne demeure qu'une seule fois dans un corps sensible: au reste - un cheval, un chien, un homme meme, n'est que la ressemblance peu tangible de ces animaux» (4).

Родини Берліфітцінгів і Метценгерштайнів ворогували не одне сторіччя. Ще ніколи не бувало двох таких знаменитих родин, охоплених такою смертельною ворожнечею. Коренів цієї ворожнечі, здається, слід шукати в стародавньому провіщенні: «Високе ім'я зазнає жахливого падіння, коли смертність Метценгерштайнів, ніби вершник над конем, запанує над безсмертністю Берліфітцінгів».

* Мерсьє в «L'an deux mille quatre cents quarante»(3) серйозно підтримує доктрину метемпсихозу, і Дж. Дізраелі каже, що «нема другої системи такої простої й приступної для розуміння». Полковник Ітен Аллен, «Юнак з зелених гір», теж нібито був серйозним прихильником метемпсихозу (прим. автора).

(1) Живих переслідують пошесті, мертвих - сама смерть (латин.).

(2) Походять від того, що ми не можемо бути самі (фр.).

(3) Дві тисячі чотириста сороковому році (фр.).

(4) Тільки раз живе у живому тілі: без неї кінь, собака і навіть сама людина- не мають навіть подоби цих тварин (фр.).

Звичайно, в самих цих словах сенсу небагато або й зовсім нема. Але навіть тривіальніші причини - і то не дуже давно - давали поштовх до не менш визначних подій. Крім того, їхні маєтки, що межували один з одним, дуже довго конкурували в господарських справах. Близькі сусіди рідко бувають друзями; і мешканці замку Берліфітцінгів могли зі своїх високих веж дивитись прямо в вікна палацу Метценгерштайнів. Власне, не та більш ніж феодальна пишнота, яку вони могли там побачити, могла зачіпати вразливість не таких старовинних і не таких багатих Берліфітцінгів. Нема нічого дивного в тому, що слова пророцтва, хоча й безглузді, могли посварити дві родини, вже схильні до сварки через кожен вияв спадкової заздрості, а потім підтримувати цю ворожнечу. Провіщення, здавалося, виражало - якщо воно взагалі щось виражало - остаточний тріумф могутнішого роду; і слабкіші, менш впливові Берліфітцінги, звісно, згадували те провіщення з запеклішою ворожістю.

Граф Вільгельм Берліфітцінг, хоча й дуже високого походження, в ту пору, про яку йдеться, був недужий, завжди сонний стариган, не примітний нічим, крім безжальної, закоренілої особистої антипатії до родини суперників - та ще такого палкого захоплення кіньми й полюванням, що ні тілесні недуги, ні похилий вік, ні кволість розуму не перешкоджали йому щодня віддаватися небезпекам мисливства.

Барон Фрідріх Метценгерштайн, навпаки, був ще не старий. Його батько, міністр Г., помер молодим. Мати, баронеса Марія, невдовзі пішла слідом. Фрідріхові тоді було вісімнадцять років. У місті вісімнадцять років - невеликий термін; але в глушині, та ще в такій розкішній глушині, як старий великопанський маєток, розмахи маятника мають глибоке значення.

Завдяки якимось незвичайним обставинам, пов'язаним із розпорядженням його батька, молодий барон після батькової смерті негайно вступив у володіння величезним багатством. Жоден угорський вельможа ще не володів таким. Замків у нього було без ліку. Найбільший і найрозкішніший був «Палац Метценгерштайнів». Точні межі його маєтностей ніколи не були визначені; але найбільший із парків мав п'ятдесят миль в обводі.

Коли таке незрівнянне багатство успадкував такий молодий господар, та ще з добре відомою всім удачею, в товаристві не виникло великих сумнівів щодо того, як він тепер житиме й поводитиметься. І справді, за три дні спадкоємець перевершив у своїй розперезаності сподівання всіх його найпалкіших поклонників. Ганебне гультяйство, кричуща розпуста, нечувані жорстокості дуже швидко показали його тремтячим васалам, що ніяка їхня запобігливість і покора, ніякі уколи його власного сумління ніколи не дадуть їм бодай найменшої безпеки від безжальних пазурів цього Калігули в мініатюрі. На четверту ніч коло замку Берліфітцінгів загорілися стайні; і однодушна думка всіх сусідів додала злочинний підпал до вже й так жахливого списку баронових паскудств і неподобств.

Але під час метушні, спричиненої цією пригодою, молодий магнат сидів неначе в глибокій задумі, самотньо, в величезній горішній залі палацу Метценгерштайнів. На розкішних, хоча й трохи вицвілих шпалерах, що похмуро звисали зі стін, були зображені примарні величні постаті тисячі вельможних предків. Ось тут - прелати, магнати церкви в пишних ризах по-дружньому сидять перед самодержцем та можновладцями, накладають вето на примхи того чи того державця, опановують словами папської зверхності бунтівничий скіпетр князя тьми. Он там - темні високі постаті князів Метценгерштайнів на м'язистих бойових конях перестрибують через полеглих ворогів, і їхні грізні обличчя жахають найтвердіші серця; а тут, знов же, знадливі, по-лебединому граційні постаті дам минулих віків плинуть у фігурах примарного танцю під звуки уявної музики. Та поки барон прислухався - чи вдавав, ніби прислухається,- до чимраз гучнішого гамору біля берліфітцінгівських стаєнь, а може, надумував якийсь новий, іще зухваліший чин, очі його не відривались від витканого на шпалерах велетенського, неприродної масті коня, що нібито належав сарацинові, пращурові ворожого роду. Сам кінь на передньому плані тканої картини стояв нерухомо, як статуя, а позаду нього вибитий із сідла вершник його гинув від Метценгерштайнового кинджала.

Коли Фрідріх помітив, на що він несвідомо спрямував свій погляд, уста його скривила сатанинська усмішка. Але він не відвів погляду. Навпаки, він не міг зрозуміти гнітючої тривоги, що каменем придавила всі його чуття. Насилу-насилу він примирив свої незв'язні, маячні почування з певністю того, що він не спить. Що довше він дивився, то нав'язливіші були чари - і то неймовірнішим здавалося, що він зможе відірвати погляд від тих шпалерів. Але гамір надворі раптом іще погучнішав, і барон раптовим зусиллям перевів свою увагу на червонясте світло, що його кидала пожежа в стайнях на вікна зали.

Але той порух був тільки миттєвий; баронів погляд машинально вернувся до стіни. Як же здивувався й жахнувся барон, побачивши, що кінь на шпалерах за ту мить повернув голову! Шия огиря, перше вигнута дугою, ніби він скорботно схилявся над безвладним тілом свого пана, тепер була витягнена прямо на барона. Очі, доти не видні, тепер мали завзятий, чисто людський вираз, вони блищали незвичайним вогнистим блиском, а відтягнені губи оголювали жахливо вискалені, ніби в людського черепа, зуби.

Приголомшений жахом, молодий магнат поточився до дверей. А коли розчинив їх, спалах червоного сяйва, ринувши в залу, відкинув чітко окреслену баронову тінь на тремтячі шпалери, і барон здригнувся, помітивши, що та тінь, коли він переступав поріг, точно збіглася з обрисами безжального переможця - вбивці сарацина Берліфітцінга.

Тікаючи від гнітючого видовища, молодий магнат вибіг надвір, на повітря. Коло парадної брами палацу він побачив трьох конюхів, що на превелику силу, ризикуючи життям, стримували велетенського вогненно-червоного огиря, який несамовито рвався з їхніх рук.

- Чий це кінь? Де ви його взяли? - спитав юнак сердитим хрипким голосом, ураз помітивши, що таємничий огир на шпалерах у залі - точна копія розлюченого коня перед його очима.

- Ваш, пане! - відповів один з конюхів.- Бо більш ніхто до нього не признається. Ми його спіймали - він летів, аж паруючи й пінячись із люті, від стаєнь берліфітцінгівського замку, що ото горять. Ми подумали, що це графський кінь із їхнього чужоземного табуна, що він вирвався й утік. Відвели його туди, а там конюхи кажуть, що не їхній, що в них такого не було. Дивне діло, бо він напевне вирвався з вогню - он як пообсмалюваний!

- А на лобі тавро - літери В. Ф. Б.,- озвався другий конюх.- Це ж, напевне, означає «Вільгельм фон Берліфітцінг», але там у замку всі водно кажуть, що ніколи не бачили такого.

- Справді диво дивне! - промовив молодик замислено, явно не усвідомлюючи як слід, що він каже.- Правда ваша, дивний кінь, надзвичайний кінь!.. Хоча, як ви слушно кажете, непевної й невгамовної вдачі... А втім, хай буде мій,- хвильку помовчавши, додав він.- Може, такий їздець, як

Фрідріх фон Метценгерштайн, приборкає навіть чорта з берліфітцінгівських стаєнь.

- Помиляєтесь, пане! Цей кінь, як ми вже сказали, не з графських стаєнь. Якби воно так було, то хіба б таки ми привели його перед ваші очі.

- Теж правда,- сухо потвердив барон; і в ту ж мить із палацу прожогом вибіг паж-постільничий, червоний на лиці. Підбігши до барона, він шепнув йому на вухо, що в горішній залі раптом зник невеликий шматок шпалерів; далі він розповів, як сталось це диво, в усіх подробицях, аж до найменших, але говорив так тихо, що конюхи не почули нічого й не вдовольнили розпаленої в них цікавості.

Молодого барона Фрідріха, що слухав цю розповідь, неначе шарпали різні почуття. Але скоро він опанував себе, і на його обличчі проступив вираз злісної рішучості. Він владно наказав, щоб горішню залу негайно замкнули, а ключа принесли йому в руки.

- Ви чули, що старий Берліфітцінг, той завзятий мисливець, загинув? - спитав у барона один із його васалів, коли паж. пішов, а могутній огир, якого вельможа визнав своїм, вирвавшись, побіг із подвоєною люттю довгою алеєю, що вела від палацу до метценгерштайнівських стаєнь.

- Ні! - відказав барон, рвучко обернувшись до васала.- Загинув, кажеш?

- Щира правда, пане мій, і для вас, ваша вельможносте, ця новина, гадаю, навряд чи неприємна.

По бароновому обличчю промайнула усмішка.

- Як він загинув?

- Рвався врятувати з вогню найкращих мисливських коней, та там і згорів.

- О-це та-а-ак! - протяг барон, ніби йому повільно, поступово відкривалась якась разюча правда.

- Оце так,- підтвердив васал.

- Страхіття! - незворушно промовив молодик і спокійно рушив до палацу.

Від цього дня в поведінці гультяя-барона Фрідріха фон Метценгерштайна настала помітна зміна. Його поводження не збігалося з тим, чого від нього чекали, й геть розходилося з надіями багатьох матусь, що мали дочок-відданиць; а його звички й манери ще рідше, ніж доти, узгоджувалися зі звичками та манерами довколишнього панства. Його ніколи не бачили за межами власних володінь, і в своїх широких товариських колах він не мав жодного товариша - хіба що отой дивний норовистий вогненно-червоний кінь, що на ньому барон відтоді весь час їздив, мав якесь таємниче право називатись його другом.

Однак численні запрошення від сусідів надходили ще довго: «Чи не вшанує барон своєю присутністю наше свято?», «Чи не приїде барон пополювати з нами на вепра?» Відповіді були гордовиті й лаконічні: «Метценгерштайн не полює», «Метценгерштайн не приїде».

Владне магнатство не могло терпіти таких постійних образ. Запрошення стали холодніші, почали надходити рідше, а врешті зовсім припинились. Від удови нещасливого графа Берліфітцінга навіть почули таке висловлене сподівання: «Може, баронові доведеться сидіти вдома, коли він цього не хотітиме, якщо вже йому не до смаку товариство рівних йому; або їздити верхи, коли він цього не хотітиме, якщо вже він віддає перевагу товариству коня». Звичайно, це був украй дурний вибух спадкової ущипливості, він тільки показував, якими навдивовижу беззмістовними можуть бути наші слова, коли ми захочемо виявити незвичайне завзяття.

Одначе люди милосердні приписували зміну в поведінці молодого магната цілком природній синівській тузі після втрати батька й матері,- щоправда, забуваючи, як шалено й невгамовно поводився він перші дні після цієї втрати. А втім, були й такі, що вбачали тут просто непомірну пиху. Ще інші (поміж якими слід згадати фамільного лікаря) рішуче говорили про хворобливу меланхолію, про спадкове нездоров'я; а серед більшості ходили більш двозначні туманні натяки.

Справді, неприродна баронова любов до недавно набутого коня - любов, яку неначе тільки підсилювали все нові й нові вияви лютої, демонічної натури огиря,- помалу в очах усіх розсудливих людей прибрала рис огидної, неприродної пристрасті. В опівденному світлі й у мертві нічні години, в хворобі й у здоров'ї, в затишші й у бурі молодий Метценгерштайн був наче прикутий до сідла велетня-коня, чия вгамована норовистість так добре відповідала власній юнаковій вдачі.

Крім того, були деякі обставини, що в сполученні з недавніми подіями надавали якогось надлюдського, грізного характеру цій манії вершника і властивостям коня. Та відстань, яку огир перелітав одним стрибком, старанно вимірювалась, і виявилося, що вона набагато, дивовижно перевершує найсміливіші передбачення найбуйнішої уяви. Крім того, барон не придумав коневі ніякого назвиська, хоча доти всі його коні такі назвиська мали. І стайню для нього влаштували віддалеки від інших, а доглядати коня, чистити його тощо не важився ніхто, крім самого господаря, ба навіть заходити до його стайні не смів більш ніхто. Відзначено також, що ті троє конюхів, котрі спіймали огиря, як він тікав з пожежі в маєтку Берліфітцінгів, хоча й зуміли спіймати його за гнуздечку з вудилами, але жоден із них не міг із певністю сказати про себе, що він - чи то під час тієї небезпечної ловитви, чи то згодом - доторкнувся до коня рукою. Хоча приклади незвичайної розумності в поведінці благородної, сміливої тварини й не слід вважати здатними викликати невиправдану увагу, та все ж були й такі обставини, які мимохіть змушували замислитися найнедовірливіших і найбайдужіших людей; і кажуть, що були хвилини, коли кінь змушував юрбу цікавих, які обступали його, перелякано сахатись - так грізно й значуще тупав він копитами. Навіть сам молодий Метценгерштайн не раз бліднув і нітився від його швидкого, запитливого, майже людського погляду.

Та серед усього оточення молодого барона жодна душа не сумнівалася в незвичайній, палкій прихильності молодого магната до цього коня з його вогненним темпераментом; жодна душа, крім хіба одного нікчемного, недолугого пажа, чия потворність відштовхувала всіх і на чию думку ніхто ніколи не вважав. Він (якщо його думки взагалі варті згадки) мав зухвальство твердити, ніби їхній пан ні разу не скочив у сідло без несвідомого, майже непомітного дрожу, а коли вертався із щоденної далекої проїздки, обличчя його щоразу бувало спотворене виразом якогось злостивого тріумфу.

Одної буряної ночі Метценгерштайн прокинувся з тяжкого сну, спустився, ніби сновида, надвір, поспіхом сів на коня й помчав у лісові хащі. Така звичайна подія не збудила великої уваги, але челядь дожидала його повернення в гнітючій тривозі. Аж ось, за якусь годину, грізні й величні мури палацу Метценгерштайнів затріщали й задвигтіли під навалою суцільної стіни блідого невтримного вогню.

Коли той вогонь побачили, він уже розгорівся так, що будь-які спроби врятувати бодай частину будівлі були очевидячки марні, і приголомшені сусіди нерухомо стояли в мовчазному, трохи не скрушному подиві. Та скоро нове страхітливе з'явисько прикувало увагу людей і показало, наскільки сильніше хвилювання пробуджує в юрбі видовище людської загибелі, ніж найстрашніші катастрофи з неживими речами.

Довгою алеєю старих дубів, що вела від лісу до парадної брами палацу Метценгерштайнів, мчав кінь з розшарпаним, простоволосим вершником, мчав швидше й рвучкіше, ніж сам Демон Бурі.

Добре видно було, що верхівець зовсім не володіє своїм конем. Мука на його обличчі, конвульсивні рухи тіла виказували надлюдські зусилля; але жодного звуку, крім одного-єдиного скрику, не вирвалося з його губів, попрокушуваних у нападах смертельного страху. Мить - стукіт копит прорвався різко, твердо крізь рев полум'я та завивання вітру; ще мить - одним стрибком перелетівши браму та рів, огир злетів високо угору по вже хитких сходах палацу і разом з вершником зник серед круговерті вогненних вихорів.

Лють бурі зразу вщухла, і настала понура тиша. Біле полум'я ще огортало палац ніби саваном і, струмуючи в височінь у тихому повітрі, розливало далеко навкруги якесь надприродне сяйво. А з важкої хмари диму над мурами утворилася виразна велетенська подоба - коня.

 

 

РУКОПИС, ЗНАЙДЕНИЙ У ПЛЯШЦІ

© Український переклад. Р. І. Доценко, 1992. 

Кому лишилось жити ще хвилину,

Тому нема чого втрачати.

        Кіно. «Атіс»

Про свою вітчизну й свій рід я, власне, не маю що сказати. Несправедливість змусила мене стати вигнанцем з вітчизни, а довгі роки роз'єднали з кревними. Успадковане багатство дозволило мені одержати ґрунтовну освіту, а розважливість розуму допомогла впорядкувати знання, добуті замолоду наполегливими зусиллями. Понад усе я полюбляв читати німецьких моралістів - не тому, що безпідставно захоплювався красномовним шалом німців, а тому, що, звикнувши до суворої виваженості логічних міркувань, навчився за виграшки викривати хибність їхніх постулатів. Мені часто закидали сухість моїх розумувань, брак фантазії вважали мало не злочином, а то ще були обзивали мене послідовником Піррона. Бо таки й справді - ревна захопленість натурфілософією породила в мені притаманну для нашої доби ваду: намагання всі на світі явища, навіть такі, що ніяк на це не піддаються, пояснювати, виходячи з засад цієї самої натурфілософії. Загалом здавалося, що я менше ніж хто схильний був вийти за чітко визначені межі істини і звабитись на ignes fatui(1) забобонів. Я вважав за доцільне попередити свою розповідь цими вступними заувагами, щоб неймовірна історія, яку я маю викласти, не сприймалась за виплід буйної уяви; її-бо слід розглядати як реальний людський досвід, що цілковито виключає будь-які фантастичні химери. Побувавши за багато років у різних країнах, я зважився ще на одну поїздку і 18.. року відбув з порту Батавія на заможному й людному острові Ява у подорож між островами Зондського архіпелагу. їхав я в ролі пасажира, єдиною спонукою якого було своєрідне збудження, що підганяло мене, мов той демон.

(1) Мандрівні вогні (латин.).

Судно наше було чудовим вітрильником водотоннажністю десь так у чотириста тонн, збудованим у Бомбеї з малабарського тикового дерева, обшитого міддю. На борту ми мали бавовну й бавовникову олію з Лаккадівських островів. Крім того, корабель був завантажений копрою, кокосовим молоком і горіхом, пальмовим цукром, пряженим маслом з молока буйволиць, а також кількома ящиками опію. Вантажили все це досить недбало, що зле позначилось на остійності судна.

З порту ми вийшли під ледь помітним вітром і протягом багатьох днів просувалися вздовж східного узбережжя Яви; єдиним, що урізноманітнювало наше плавання, були місцеві каботажні суденця, які ми часом перестрівали.

Якось надвечір, прихилившись до поруччя на юті, я завважив на північному заході вельми дивну самотню хмарину. Вона була незвична як забарвленням, так і тим, що досі від самого початку подорожі ми ще ні разу не бачили ані хмарки на небі. Я пильно спостерігав за нею аж до смерку, коли вона раптом поширилася на схід і на захід, простягшись понад обрієм вузькою імлистою смугою, схожою на довгу лінію положистого морського берега. Невдовзі по тому увагу мою привернули тьмяно-червоний колір місяця і незвичайний вигляд моря. Воно мінялося просто на очах, і вода була прозоріша, ніж звичайно. Хоча дно було виразно видно, я закинув лот і пересвідчився, що глибина цілих п'ятнадцять сажнів. Повітря зробилося нестерпно гарячим, усюди, немов од розжареного заліза, здіймались клубочисті випари. Ближче до ночі завмер останній вітерець, і штиль настав такий, що годі й уявити. Полум'я свічки на кормі рівненько слалося вгору, а довга волосина, яку я затис вказівним і великим пальцем, навіть не тремтіла. Капітан, одначе, заявив, що він ніякої небезпеки не бачить, а оскільки наше судно поволі зносило до берега, наказав прибрати вітрила й опустити якір. На вахту нікого не поставили, і матроси, переважно малайці, невимушено порозлягалися собі на палубі. Я зійшов униз, хоч мене не полишали недобрі передчуття. Власне, все свідчило, що наближається тайфун. Я поділився своїми страхами з капітаном, але він пропустив мої слова повз вуха й навіть не сподобив мене відповіддю. Неспокій, проте, не дав мені заснути, і десь близько півночі я піднявся на палубу. Коли я поставив ногу на верхню сходинку трапа, мене змусив здригнутись голосний гул, як ото буває при швидкому обертанні жорна, і не встиг я усвідомити його походження, як судно затремтіло всім корпусом. Ще за мить громаддя спіненої води поклало судно набік і, прокотившись через палубу від борту до борту, змело в море геть усе, що було на ній.

Цей неймовірно шалений порив бурі, як не дивно, і врятував корабель. Хоча шквал зламав і скинув за борт щогли, судно повільно й натужно проступило з водяної облави і, похитавшись якийсь час під величезним натиском стихії, врешті таки вирівнялося.

Неможливо сказати, яким дивом я вцілів. Приголомшений ударом хвилі, згодом я прийшов до тями й побачив, що мене затисло між стерном і фальшбортом. На превелику силу я звівся на ноги і, очамріло розглянувшись, спершу вирішив, що ми опинилися на рифах, бо, навіть маючи найбуйнішу уяву, неможливо було погодитися з думкою, ніби нас закрутило серед таких велетенських розвихрених і спінених хвиль. Через якусь часину я розчув голос старого шведа, що сів на борт судна в останню хвилину перед відплиттям. Я щосили проверещав йому щось у відповідь, і невдовзі він, похитуючись, перебрався ближче до мене на корму. Нам скоро стало ясно, що в живих залишилися тільки ми двоє. Всіх, хто був на палубі, змило в море, що ж до капітана та його помічників, то вони, очевидно, загинули під час сну, бо каюти суціль затопило водою. Не маючи ніякої допомоги, ми вдвох ледве чи могли б щось зробити задля порятунку судна, тим паче, що попервах були охоплені жахом: ану ж як і нас поглине морський вир? Нашу якірну линву при першому ж пориві урагану розірвало, мов шворку, і тільки завдяки цьому судно тут-таки не перекинулося догори дном. Море страхітливо швидко гнало нас вперед, і вода раз у раз перехлюпувала через наші голови. Кормові шпангоути було добряче розхитано, і взагалі все судно зазнало чималих ушкоджень, але, на велику нашу радість, ми побачили, що помпи не забило мулом і що баласт не дуже змістився. Шал урагану вже стихав, а вітер нам майже не загрожував, навпаки, ми з острахом чекали на цілковитий штиль, боячись, що тоді розбите судно неминуче загине. Проте це досить обґрунтоване побоювання спершу наче не справджувалося. Цілих п'ять днів та ночей - протягом яких ми харчувалися тільки дещицею пальмового цукру, з неабиякими труднощами добуваючи його на баку,- наш розшарпаний корабель з неймовірною швидкістю мчав уперед, гнаний навальним вітром, що, хоч і не дорівнював першим поривам тайфуну, був, одначе, страшнішим за інші бурі, які мені довелося переживати на своєму віку. Перші чотири доби ми, з невеликими відхиленнями, прямували на південь-південь-схід і вже, очевидячки, були недалеко від берегів Нової Голландії. На п'ятий день стало нестерпно холодно, хоча вітер змінив напрямок приблизно на один румб у північний бік. Зійшло тьмяне жовтаве сонце, воно піднялося над обрієм лише на кілька градусів і майже не випромінювало світла. Небо було безхмарне, але вітер дедалі дужчав, налітаючи раз за разом гострими поривами. Десь так ополудні, наскільки ми могли зорієнтуватись, нашу увагу знову привернуло те, як дивовижно виглядає сонце. Від нього йшло не світло, а щось таке наче тьмаве й похмуре жевріння, яке не відбивалося від води, немов усі його промені були поляризовані. А перед тим, як опуститись у розбурхане море, світлінь посеред диску раптом і зовсім погасла, ніби враз її стерла якась незбагненна сила. І в незглибний океан зайшов лише імлистий срібловидий обідок.

Марно ми чекали настання шостого дня - для мене він і досі не настав, а для шведа вже й повік не настане. Відтоді нас оповила глибочезна пітьма, така густа, що й за двадцять ступнів від корабля годі було щось розрізнити. Дедалі щільніше над нами залягала вічна ніч, не просвітлювана навіть фосфоричним миготінням моря, таким звичним у тропіках. Ми також зауважили, що хоч буря все так само лютує з неослабною силою, на воді не видно було пінявого шумовиння бурунів, які донедавна супроводили нас. Усе довкола обснував жах, непроникний морок і чорна вихриста порожнеча. Старого шведа мало-помалу проймав усе більший страх, та й мою душу огортала німотна розгубленість. Ми перестали дбати за корабель, вважаючи це зовсім марним, і, прив'язавши один одного якомога міцніше до основи зламаної бізань-щогли, понуро споглядали навколишній океан. У нас не було ніякої спромоги зорієнтуватися в часі й визначити, де ми. Одначе ми добре усвідомлювали, що опинились далі на південь, ніж будь-хто з попередніх мореплавців, тим-то нас брав неабиякий подив, чому ми досі не натрапили на звичайну для цих широт кригу. А тим часом кожна хвилина загрожувала стати останньою в нашому житті, бо кожен черговий вал міг перевернути наше судно. Ці вали були такі височезні, що й не сказати, і лишалося тільки дивуватись, як це нас ще не поглинуло море. Мій товариш зазначив, який легкий вантаж на нашому судні, і нагадав мені про його чудові морехідні якості, але я мимохіть відчував безнадійність самої надії і похмуро налаштувався зустріти смерть, якої, на мою думку, ніщо не могло відтягти довше, ніж на годину, бо з кожною милею просування корабля величезні чорні океанські вали робилися все жахливіші. Нам то забивало дух, коли ми опинялися на височині, недосяжній навіть для альбатроса, а то паморочилося в очах, коли нас закидало в пекельне водяне провалля, де повітря було сперте й жоден звук не порушував дрімоти морських страховищ.

Ми саме опинились на дні однієї з таких прірв, коли моторошний крик з уст мого товариша роздер тишу ночі: «Дивіться! Дивіться! - загукав він мені просто у вуха.- Боже всемогутній, дивіться! Дивіться!» Ці слова спонукали мене звернути увагу на тьмяний червонястий полиск, що покривав стіни глибоченної розпадини, куди нас закинуло, і миготливо відсвічувався на палубі нашого судна. Підвівши погляд угору, я побачив таке, що аж кров застигла у мене в жилах. На страшній високості просто над нами, на самому краю крутоспадного урвища стримів величезний корабель водотоннажністю, може, у чотири тисячі тонн. Хоч він завис на гребені хвилі, у сто з гаком разів більшої від нього, його розміри перевершували будь-яке судно Ост-Індської компанії, та й узагалі будь-яке на світі лінійне судно. Велетенський корпус цього судна був сіро-чорний і не покритий звичними для корабля різьбленими оздобами. З відкритих стрільниць у бортах виставали довгим рядом жерла мідних гармат, на полірованих поверхнях яких відбивалося світло безлічі бойових ліхтарів, що погойдувались на снастях. Але особливо проймало нас жахом і подивом те, що корабель цей під повними вітрилами мчав уперед насупір нездоланному ураганові, незважаючи на неприродно розбурхане море. Спершу ми побачили тільки прову цього судна, що виступала на видноту з моторошно темного провалля за ним. На коротеньку неймовірно страхітливу хвильку воно застигло на запаморочливо високому шпилі, немов замилувавшись власною величчю, тоді здригнулося, затремтіло і - ринуло вниз.

У цю мить раптом якесь незрозуміле самовладання зійшло на мою душу; я швидше скочив ближче до корми й став спокійнісінько чекати неуникненної загибелі. Наш корабель уже не міг протистояти буянню стихій і провою занурився в морський вал. Удар водяної маси припав якраз на ту частину корпусу, що вже була майже під водою, і як неминучий наслідок цього сталося так, що мене з величезною силою закинуло на ванти незнайомого судна.

Коли я опинився на цьому чужому судні, воно саме здійснювало крутий поворот, і завдяки пов'язаній з цим метушні серед команди мене ніхто й не помітив. Без особливих труднощів я скрався до напіводкритого грот-люку й невдовзі тихенько заховавсь у трюмі. Чому я так зробив - не можу сказати. Можливо, тому, що при першому ж погляді на матросів цього судна мене мимоволі охопив страх. Мені не хотілося довіряти свою долю людям, що вражали якимсь дивним і зловісним виглядом. Тож я вирішив за краще влаштувати собі криївку в трюмі. Задля цього я відсунув частину тимчасової переділки, щоб у разі потреби мати змогу заховатись між товстенними шпангоутами.

Ледве встиг я впоратися з цією роботою, як у трюмі почулася чиясь хода, і мені довелося швиденько зашитися у свій закапелок. Повз мою криївку пройшов, непевно й натужно ступаючи, якийсь чоловік. Обличчя незнайомця я не міг розгледіти, а встиг тільки схопити загальний його обрис. Враження було таке, що він вельми похилого віку й досить немічний. Коліна його згиналися під тягарем років, і весь тулуб тремтів. Він щось уривчасто бурмотів сам до себе невідомою мені мовою, порпаючись у кутку, де була купа якихось дивовижних інструментів та напівзітлілих морських карт. У манерах його проглядала чудна суміш метушливості здитинілого дідка з величною гідністю небожителя. Зрештою він повернувся назад на палубу, і більше я його вже не бачив.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Душу мою опосіло якесь почуття, що його я не знаю як і назвати,- воно не піддається аналізові, бо для нього нема пояснень у минулому досвіді; боюся, що й майбутній досвід не дасть мені відповідного ключа. Людині з таким розумом, як мій, це останнє міркування просто нестерпне. Мені повік - це я можу сказати напевно - не пояснити належним чином те, з чим я зіткнувся. Та це й не дивно, що переживання мої так важко виповісти словами: адже мене спіткало щось цілком невідоме досі. Душа моя спізнала щось нове, збагатилася чимсь незвіданим.

Уже чимало часу збігло, відколи я опинився на борту цього жахливого судна, і промені моєї долі, здається мені, вже збираються у фокус. Незбагненні ці люди! Поглинуті якимись розважаннями, що їх я негоден і збагнути, вони проходять повз мене й нічого не бачать. Ховатись від них просто безглуздо, бо вони вперто воліють мене не бачити. Ось хвилину тому я пройшов перед самим носом першого помічника капітана, а ще трохи давніше зважився увійти в саму капітанову каюту й забрати звідти письмове приладдя, яким оце пишу й писав дотепер. Час від часу я вестиму далі ці нотатки. Я знаю, що мені, можливо, так і не випаде нагоди передати їх світові, але я все-таки намагатимуся це зробити. В останню хвилину я вкладу рукопис у пляшку й кину її в море.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сталася одна річ, що дала нову поживу для моїх розмірковувань. Чи ж можна вважати такі випадки грою свавільної випадковості? Я не наважився вибратись на палубу й ліг, не привертаючи нічиєї уваги, на купище старих линв та вітрил на дні шлюпки. Роздумуючи над своєрідністю своєї долі, я механічно водив туди-сюди квачем для дьогтю по краях дбайливо складеного ліселя, що лежав біля мене на барильці. А ось тепер це вітрило підняли, і мої бездумні мазки склалися в слово «ВІДКРИТТЯ».

Останнім часом я зробив деякі висновки щодо облаштування цього судна. Дарма що воно має добряче озброєння, військовим судном я б його не назвав. Такелаж його, будова й загальне обладнання відкидають такі припущення. Чим воно не є, я з певністю знаю, але чим воно е; боюся, неможливо встановити. Я не можу цього пояснити, але коли я пильно приглядаюся до його дивного каркасу, незвичайного рангоуту, величезних розмірів, занадто численних вітрил, суворої простоти його прови й старовинної за формою корми, мені, бува, спадає на думку щось начебто знайоме, і до цих невиразних згадок несамохіть прилучаються в пам'яті стародавні чужинецькі хроніки та віки давно проминулі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я уважно придивився до шпангоутів цього судна. Збудовано його з якогось незнайомого мені матеріалу. Це дерево має такі властивості, що, як здається, унеможливлюють використання його для тієї мети, якій воно має слугувати. Воно ж цілковито пористе, вже не кажучи про те, що все поточене шашелем, як наслідок плавання у цих морях, та й взагалі струхлявіло від віку. Може, моє зауваження видасться трохи чудним, але ця деревина мала б усі ознаки іспанського дуба, якби іспанський дуб в якийсь надприродний спосіб вдалося розтягнути.

Коли я читаю це останнє речення, мені спадає на думку примовка одного бувалого голландського мореплавця. Якщо хтось висловлював сумнів у правдивості його розповіді, він звичайно зауважував: «Це не менш певно, ніж те, що є на світі море, де саме судно розбухає, як живе тіло моряка».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Годину тому, набравшись духу, я підійшов до гурту матросів. Вони не звернули на мене анінайменшої уваги, хоч я став посеред їхньої компанії, і начеб зовсім не помічали моєї присутності. Як і той моряк, що я бачив його в трюмі, всі вони здавалися неймовірно старими. Коліна у них безсило дрижали, спини згиналися в три погибелі, зморшкувата шкіра шурхотіла на вітрі, голоси їхні звучали тихо, тремтливо й уривчасто, очі покривала стареча паволоть, сиве волосся нещадно тіпалося на вітрі. Навколо них на палубі валялися різні математичні інструменти хитромудрої стародавньої конструкції.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Трохи раніш я згадав, що підняли були те вітрило, на якому я механічно накреслив одне слово. Відтоді судно, гнане вітром, прямувало своїм моторошним курсом на південь під усіма парусами від клотиків до найнижчих реїв, раз у раз занурюючи брамселі в найжахливіші, які тільки можна собі уявити, пекельні вирви океану. Я щойно повернувся з палуби, де вже несила було стояти на ногах, тимчасом як матроси наче не відчували ніяких незручностей. Здавалося дивом із див, як це досі величезний корпус корабля не поглинула раз і назавжди пінява круговерть. Очевидячки, ми приречені довіку перебувати край вічності, так і не ринувши у прірву. З гребеня валів, які в тисячу разів перевершували все, що я будь-коли бачив, ми з легкістю морської чайки плавно сповзали вниз, а велетенські хвилі зводили над нами свої голови, немов демони, яким дозволено лиш погрожувати, але ніколи не призводити до справжньої заглади. Я знаходжу тільки одну природну причину, якою можна пояснити те, чому ми весь час уникаємо погибелі. Доводиться припускати, що корабель перебуває під впливом якоїсь потужної течії чи бурхливого глибинного потоку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В капітановій каюті я зіткнувся лице в лице з капітаном, але, як я і сподівався, він ніби зовсім мене не помітив. Хоч зовнішній вигляд його нічим не викликав у стороннього спостерігача думки, що тут щось надприродне, я, одначе, дивився на нього з шанобливим трепетом, до якого домішувався крайній подив. На зріст він був майже такий, як і я, себто мав приблизно п'ять футів і вісім дюймів. Статура міцна й ладно скроєна, не надто огрядна й нічим особливим не примітна. Але своєрідний напружений вираз, який застиг у нього на обличчі,- дивовижне свідчення старості такої цілковитої, такої глибокої, що від неї аж вкидало у дрож,- цей вираз полишав враження несказанне. Чоло його, хоч майже без зморщок, наче свідчило про безліч прожитих літ. Його сиве волосся немов було пам'яткою глибокого минулого, а ще сивіші очі немов несли в собі пророцтво майбутнього. Підлога каюти була замотлошена старовинними фоліантами з мідними застібками, позеленілим науковим приладдям, бозна-коли забутими давніми картами. Схиливши голову на руки, капітан втупив пильний неспокійний погляд в якийсь папір, що мені видався капітанським патентом,- він явно був скріплений підписом монарха. Господар каюти щось бурмотів собі під ніс,- як і той перший моряк, що я побачив у трюмі,- якісь тихі сварливі слова невідомою мовою, і хоч був він поруч зі мною, голос його долинав ніби з відстані в цілу милю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Корабель і все, що на ньому, просякло духом сивої давнини. Матроси снують узад-вперед мов привиди з прадавніх віків, в очах їхніх щось гарячкове й тривожне, і коли їхні пальці в шаленому мигтінні бойових ліхтарів опиняються, бува, ненароком у мене на дорозі, я зазнаю якогось незвіданого досі відчуття, хоч я все своє життя торгував старожитностями й настільки просяк тінями повалених колон з Баальбека, Тадмора й Персеполя, що й сам душею перетворився на руїну.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Оглядаючись круг себе, я починаю соромитись колишніх своїх страхів. Якщо мене брали дрижаки від шквалу, що супроводив нас досі, то хіба ж не мусив би я пройнятися жахом від зударів вітру й океану, для змалювання яких слова «смерч» і «тайфун» аж геть мізерні й невідповідні? У безпосередній близькості від судна панує чорнота вічної ночі й хаос безпінних вод, але за якусь лігу обабіч невиразно видніють подекуди величезні крижані глиби, що підносяться у пустельне небо, немов мури, які обмежовують світ.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як я й гадав, корабель несе течія - коли це слово бодай якоюсь мірою дає уявлення про той прудкий ревучий потік, що продирається крізь білу крижану розпадину далі й далі на південь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Збагнути весь жах моїх відчуттів, мабуть, зовсім неможливо, однак допитливе поривання розкрити таємничість цих моторошних країв перевершує навіть розпач і замирює мене з перспективою нехай і найстрахітливішої смерті. Ми, поза всяким сумнівом, швидко наближаємось до якогось разючого пізнання, до таємниці, якою ні з ким не зможемо поділитись, бо за її відкриття заплатимо життям. Можливо, ця течія промчить нас аж до самого південного полюсу. Хоч це припущення й дуже неймовірне, слід визнати, що чимало обставин свідчить на його користь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Матроси в тривозі й непевності походжають палубою, але на їхніх обличчях проступає радше ревна надія, ніж апатія розпуки.

А вітер тим часом усе дме нам у корму і, оскільки судно під розгорнутими вітрилами, іноді нас просто таки підносить у повітря. І раптом - одне жахіття навалюється на інше! - правобіч і лівобіч од нас крига розступається, і ми починаємо запаморочливо швидко окреслювати широчезні концентричні кола понад краями гігантського амфітеатру, гребені водяних стін якого губляться в непроглядній далечині. Проте надто мало вже часу, щоб розважати над тим, яка доля чекає мене. Кола хутко стягуються,- ми поринаємо у саму пащу виру,- і серед ревища, клекоту й гуркоту океану та бурі корабель здригається і - о Боже! - сторчма шугає вниз!

 

Примітка. «Рукопис знайдений у пляшці» вперше опубліковано 1831 року, і минуло ще багато років, перше ніж я познайомився з картами Меркатора, на яких океан подано у вигляді чотирьох потоків, спрямованих до (північної) Полярної затоки, де їх мають поглинути земні надра, а сам полюс зображено як чорну скелю, що підноситься на величезну височінь. (Е. А. П.)

 

 

ПОБАЧЕННЯ

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Чекай мене! В тому падолі

Зведе нас із тобою доля.

        Генрі Кінг,

        єпископ Чічестерський.

        Епітафія на смерть дружини

Нещаслива, загадкова людино! Ти, що збентежений сліпучим блиском власної уяви, загинув у полум'ї своєї юності! Знову я бачу тебе в своїх мріях! Знову твій образ виникає переді мною! Ох, не таким, який ти тепер, у долині холоду й сутіні, а таким, яким ти мав би бути - марнуючи життя на буйні марення в місті невиразних видінь, у твоїй Венеції - в улюбленці зірок, морському Елізіумі, де величезні вікна всіх палаццо, збудованих Палладіо, дивляться з глибоким і гірким знанням на таїну тихих вод. Так! Ще раз кажу - яким ти мав би бути. О, напевне, крім цього, є інші світи - думки інші, ніж думки незліченного людства, судження інші, ніж судження софіста. Хто ж тоді закличе до відплати за вчинене тобою? Хто дорікне тобі за години ясновидіння чи осудить як розтрату життя ті з твоїх справ, що були тільки вихлюпом твоїх невичерпних сил?

У Венеції під критою аркою, що зветься там «Ponte di Sospiri» - «Міст зітхань»,- зустрів я втретє чи вчетверте того, про кого мовиться. З почуттям збентеження відроджую я в пам'яті обставини цієї зустрічі. І все ж я пам'ятаю - ох, чи можна таке забути? - глибоку північ, Міст Зітхань, прекрасну жінку й Генія Високого, що витав над вузьким каналом.

Стояв вечір, незвичайно темний для Італії. Величезні дзиґарі на П'яцці вибили другу- Майдан Кампаніла був безлюдний і тихий, і вогні в старому Палаці Дожів швидко згасали. Я вертався додому з П'яцетти Великим Каналом. І ось, коли моя гондола минала вхід до каналу Святого Марка, звідкись із того каналу долетів жіночий голос, що зненацька пронизав темряву диким, істеричним, протяглим криком. Стривожений цим звуком, я схопився на ноги, а гондольєр, упустивши єдине весло, безнадійно згубив його в чорній імлі, і через це ми опинились у волі течії, що йшла тут із більшого в менший канал. Ніби якийсь гігантський чорноперий кондор, ми повільно пливли до Мосту Зітхань, коли сотні смолоскипів, що спалахнули у вікнах і на сходах Палацу Дожів, зразу обернули глибокий морок у надприродний мертвотний день.

Із верхнього вікна високого будинку, вислизнувши із рук матері, впало в глибокий глухий канал немовля. Тихі води спокійно зімкнулись над своєю жертвою; і хоч ніде не видно було жодної гондоли, крім моєї, багато дужих плавців уже були в воді й марно шукали на її поверхні того скарбу, який, на жаль, можна було знайти тільки в її глибині. На широких плитах чорного мармуру біля дверей палацу, на кілька приступок над водою, стояла постать, яку жоден із тих, хто бачив її тоді, не зможе забути. То була маркіза Афродіта, богиня всієї Венеції, найвеселіша з веселих, найпрекрасніша з прекрасних - але, як не прикро, молода дружина старого інтригана Ментоні й мати чарівного немовляти, її першої і єдиної дитини, що тепер, глибоко під темними водами, гірко згадувала її любі пестощі й виснажувала свої сили в спробах покликати її.

Жінка стояла самотньо. її босі ніжки сріблясто світились на чорному дзеркалі мармуру. її коси, ще тільки напіврозпущені після балу, перед сном, у розсипі діамантів клубочилися круг її класичної голівки кучерями, схожими на завиточки щойно розквітлого гіацинта. Сніжно-біла звійна запона була чи не єдиним покривалом її тендітного тіла; але опівнічне літнє повітря було тепле, важке й недвижне, і жоден рух самої постаті, схожої на статую, не зворухнув навіть бганка того покриву, ніби зітканого з легкого туману,- покриву, що вгортав її, як важкий мармур угортає Ніобею. І все ж - дивно й казати! - її великі блискучі очі були звернені не вниз, до тієї гробниці, в якій була похована найосяйніша її надія,- ні, вони втупились у зовсім інший бік! В'язниця Старої республіки, як я гадаю, справді найпоказніша будівля в усій Венеції,- але як могла ця жінка дивитись на неї так пильно, коли ось тут, унизу, захлиналось її дитя? І ота темна похмура ніша, що зяяла якраз навпроти вікна її покою,- що могло бути в її тінях, у її обрисах, у її важких, обвитих плющем карнизах такого, чого маркіза ді Ментоні не бачила доти добру тисячу разів? Дурниця! Хто не знає, що в таку хвилину око, мов розбите дзеркало, помножує образи свого горя й бачить його, таке близьке, в незліченних далеких місцях?

На багато сходинок вище маркізи, під аркою шлюзу стояв, ще зовсім одягнений, і сам сатироподібний Ментоні. Він час від часу бренькав на гітарі, ніби смертельно знуджений, а поміж тим кидав накази, як рятувати дитину. Я приголомшений до остовпіння, не мав сили зрушити з місця й так і стояв, як був схопився, почувши перший крик. Певне, в очах схвильованої купки глядачів я, застиглий, блідий на виду, проплив у схожій на мари гондолі ніби якийсь зловісний привид.

Усі зусилля були марні. Дехто з найзавзятіших спочатку рятівників угамувався й запав у похмурий смуток. Здавалось, надії для дитини вже не лишається (а що вже для матері!); та враз із тієї самої вже згаданої темної ніші на фасаді в'язниці Старої Республіки, навпроти маркізиного вікна, виступила на світло постать у чорній накидці й, зупинившись на мить перед запаморочливою прірвою, сторчголов кинулась у канал. А ще за мить невідомий уже стояв з живісіньким дитям у руках на мармурових плитах коло маркізи. Намокла накидка розгорнулась і, впавши до його ніг, відкрила приголомшеним глядачам струнку постать одного зовсім молодого чоловіка, чиє ім'я тепер на устах мало не всієї Єропи.

Рятівник не промовив ні слова. Але маркіза! Вона зараз ухопить свою дитину - пригорне до серця - вчепиться в малюка - засипле його своїми пестощами. Гай-гай! Інші руки забрали дитя в невідомого; інші руки взяли його й віднесли непомітно до палацу. А маркіза! її уста - її прекрасні уста тремтять; очі наповнюються слізьми - ті очі, що, наче акант у Плінія, «ніжні й майже плинні». Так! Ті очі наповнюються слізьми, і ось уся жінка затремтіла, в ній прокинулась душа, статуя ожила! Блідість мармурового лиця, здіймання мармурових персів, сама білість мармурових ніжок на наших очах раптом невтримно спалахують рум'янцем, і легкий дрож пробігає по всій тендітній постаті, як ласкавий неаполітанський вітерець по пишних сріблястих лілеях у траві.

Чому це маркіза так спалахнула? На це запитання нема відповіді - хіба що, може, тому, що, в страшному поспіху, в тривозі материнського серця вибігши зі свого затишного будуару, вона забула встромити свої ніжки в пантофлі, а на свої тіціанівські плечі накинути належний убір? Яка інша причина може бути для цього раптового рум'янцю? Для нестямно благального погляду? Для невтримного трепету пишних грудей? Для конвульсивного стиску тремтячої руки? Тієї руки, що ненароком, як тільки Ментоні зник у палаці, лягла на руку чужинця? Яка причина може бути для того тихого, незвичайно тихого голосу, що ним синьйора в квапливому прощанні вимовила якісь незначущі слова? «Ти переміг»,- сказала вона, чи то, може, мені вчулось у плюскоті води? «Ти переміг... за годину після сходу сонця... зустрінемось... хай буде так!»

Гамір стих, вогні в палаці погасли, і невідомий, якого я вже впізнав, лишився на мармурових плитах сам. Він тремтів від незбагненного хвилювання й шукав поглядом гондолу. Я не міг не запросити його в свою, і він прийняв ту люб'язність. Добувши на шлюзі весло, ми подались до його оселі, де він швидко опанував себе і заговорив про наше давнє побіжне знайомство з явною й великою щирістю.

Є такі теми, що, говорячи про них, я люблю вдаватися в подробиці. Особа невідомого - я буду й далі називати його так, бо він тоді ще був невідомий для всього світу,- отже, особа невідомого це одна з таких тем. Зріст він мав скорше нижчий, ніж вищий від середнього; але бували хвилини, коли під впливом сильних почуттів його постать ніби виростала, спростовуючи це твердження. Легка, майже тендітна будова тіла свідчила радше про ту діяльну рішучість, яку він виявив коло Мосту Зітхань, ніж про геркулесівську силу, що він її, як відомо, виявляв у хвилини небезпеки. Божественні уста й підборіддя, неповторні, буйні, яскраві, живі очі, барва яких мінялась від світло-карої до іскристо-чорної - пишні, густі чорні кучері, крізь які біліло слоновою кісткою незвичайно високе чоло - таких класично-правильних рис я більш ні в кого не бачив, хіба що в мармурового імператора Коммода. І все ж його обличчя належало до тих, які кожна людина бачила в житті - але тільки один раз. Воно не мало особливого сталого виразу, який би закарбовувався в пам'яті; такі обличчя, побачивши, одразу забуваєш, але вони полишають невиразне й водночас невмируще бажання пригадати їх. Не те щоб ніяка буйна пристрасть ніколи не кидала свого виразного відбитку на дзеркало цього обличчя - ні, просто це дзеркало, як то й буває з дзеркалами, не лишало в собі того відбитку, коли пристрасть миналась.

Прощаючись зі мною тої ночі, він попросив мене - і дуже настійливо, як мені здалося,- навідати його дуже рано-вранці. Невдовзі після сходу сонця я й справді з'явився до його палацу - однієї з тих величезних будівель похмурої й водночас фантастичної пишноти, що височіють над водами Великого каналу поблизу Ріальто. Мене провели нагору широкими крученими сходами, викладеними мозаїкою, до покоїв, чия незрівнянна розкіш прямо сяяла в очі з відчинених дверей, засліплюючи мене до запоморочення.

Я знав, що мій знайомий людина багата. Про його маєтності йшла така поголоска, що я навіть важився називати її сміховинним перебільшенням. Але тут, озираючись круг себе, я не міг примусити себе повірити, ніби в Європі є хоч одна людина не монаршого роду, чиє багатство могло б їй забезпечити всю ту царську пишноту, що палала й сяяла навколо мене.

Хоча, як я сказав, сонце вже зійшло, кімната ще була яскраво освітлена. Із цього, як і з печаті втоми на обличчі свого знайомого я виснував, що всю ту ніч він не лягав. У архітектурі й прикрасах його покою видно було намір засліпити, приголомшити. На узгодженість прикрас, на так звану «стильність» уваги зверталось мало. Око блукало від предмета до предмета й не зупинялось на жодному - ні на гротесках живописців Еллади, ні на статуях часів найкращої доби Італії, ні на величезних неоковирних різьбленнях Єгипту. Багате драпірування в усій кімнаті колихалось від трепетливих звуків тихої сумної музики, джерела якої не було видно. Змішані, неузгоджені пахощі, які здіймались над химерними витими курильницями серед численних мигтючих язичків смарагдового й лілового вогню, притуплювали чуття. Проміння вранішнього сонця лилося в кімнату крізь вікна, засклені кожне однією суцільною шибкою з червонястого скла. Тисячами іскор відбиваючись від завіс, що звисали з карнизів, ніби водоспади розтопленого срібла, промені денного світла врешті змішувалися з штучним світлом і ніби розтікались озерами по килиму з коштовного, ніби текучого, золотого чилійського ткання.

- Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! - засміявся господар, жестом запросивши мене сісти, щойно я ввійшов, і сам простягаючись на отоманці.- Я бачу,- мовив він, помітивши, що я не можу зразу сприйняти доречності такого дивного привітання,- я бачу, що моє житло здивувало вас - як і мої статуї, мої картини, моя своєрідність у розумінні архітектури та вмеблювання! Ви геть сп'яніли від моєї розкоші, еге? Але даруйте мені, шановний добродію (тут голос його змінився до найглибшої щирості); даруйте мені мій немилосердний сміх. У вас була така страшенно здивована міна. Крім того, бувають речі такі безмежно кумедні, що - засмійсь або умри. Умерти сміючись - це, певне, найрозкішніша з усіх розкішних смертей. Сер Томас Мор - о, то був чудовий чоловік, той сер Томас Мор,- помер, як ви пам'ятаєте, сміючись. Та й у «Нісенітницях» Равізія Текстора наводиться довга низка осіб, що померли тою самою чудовою смертю. А ви знаєте,- задумливо провадив він,- що в Спарті (яка тепер називається Памохорі) на захід від цитаделі серед хаосу ледве видних руїн стоїть щось ніби цоколь, на якому ще можна прочитати літери JIAZM. Нема сумніву, що це частина слова ГЕЛА2МА. Ну, а в Спарті була тисяча храмів і капищ, присвячених тисячі різних божеств. Яке незвичайне диво, що вівтар Сміху пережив усі інші! Але в нашому випадку,- тут голос його і вся манера дивним чином змінилися,- я не маю права веселитись вашим коштом. Ви зчудувались цілком резонно. В усій Європі ви не знайдете нічого рівного красою моєму царському покоїкові. Інші мої кімнати нітрохи не схожі на цю - вони просто вершина модного несмаку. А оце-от краще, ніж мода, правда? Але досить комусь побачити цю кімнату, і вона зразу стане останнім криком моди - звісно, тільки для тих, хто може на це пожертвувати весь родовий маєток. Одначе я вбезпечив себе від такої профанації. За одним винятком, ви єдиний представник людського роду, крім мене самого й мого слуги, якого втаємничено в ці царствені покої, відколи вони набули оце такого вигляду.

Я тільки вдячно вклонився, бо ця гнітюча пишнота, пахощі, музика разом з несподіваною ексцентричністю його звертання до мене і всієї його поведінки перешкодили мені виповісти словами моє ставлення до того, що можна було сприйняти як комплімент.

- Тут,- провадив він, підвівшись, узявши мене під руку й повівши по всій кімнаті,- зібрано живопис - від Греко й Чімабуе до наших днів. Багато картин вибрано, як ви бачите, без великої пошани до поглядів Доброчесності. Проте всі ці картини становлять саме підхожу оздобу для такої кімнати. Тут є й кілька шедеврів невідомих геніїв; а оце - недокінчені ескізи майстрів, уславлених свого часу, але сьогодні проникливість академій полишила їхні імена забуттю й мені. Що ви скажете,- спитав він, обернувшись раптом до мене,- про оцю мадонну, що оплакує Христа?

- Та це ж сам Гвідо! - вигукнув я з усім властивим мені захватом, бо справді прикипів очима до цього безмірно принадного образу.- Це сам Гвідо! І де ви його доп'яли? Адже в живописі це те саме, що Венера в скульптурі.

- Гм...- замислено озвався він.- Венера? Прекрасна Венера? Венера Медицейська - ота з маленькою голівкою й позолоченими косами? Частина лівої руки (він заговорив так тихо, що я насилу розрізняв слова) і вся права - реставровані, і в кокетливому жесті тієї правої руки, по-моєму, чистісінька афектація. Ні, мені дайте Канову! Апол-лон - теж копія, тут не може бути сумніву, і я, сліпий дурень, нізащо не можу добачити в Аполлоні отого хваленого натхнення. Можете пожаліти мене, але я волію Антіноя. Це Сократ сказав, що скульптор знаходить свою статую в брилі мармуру? Тоді Мікеланджело був зовсім не оригінальний у своїх рядках:

Non ha l'ottimo artista alcun concetto

Che un marmo solo in se non circunscriva (1).

(1) Й найбільший геній не додасть нічого

До того, що вже в мармурі таїться (іт.).

Уже відзначено - або слід відзначити, - що в манерах справжнього джентльмена ми завжди відчуваємо різницю з поведінкою простолюду, хоча й не можемо зразу точно визначити, в чому ж полягає ця різниця. Повною мірою приклавши це твердження до зовнішньої поведінки мого знайомого, я відчув того багатого подіями ранку, що воно ще точніше пристає до його душевної натури і вдачі. І я не міг би краще визначити цю його духовну особливість, що неначе так різко відмежовувала його від усіх інших людей, ніж назвавши її звичкою до постійного напруженого мислення, яке визначало навіть найпростіші його дії, не полишаючи його навіть у хвилини жартівливого настрою і проплітаючи навіть спалахи веселощів, ніби ті змії, що виповзають із очей оскірених в усмішці масок, вирізьблених на карнизах персеполіських храмів.

І все ж я не міг не помітити кілька разів, як крізь його слова про всякі марнички, вимовлені то легким, то поважним тоном, раз у раз проривається якесь тремтіння - якийсь нервовий дрож - у рухах і в мові, якась неспокійна збудливість у поведінці, що здавалась мені щоразу незрозумілою, а часом сповнювала мене тривогою. Часто він замовкав на середині фрази, видимо, забувши, з чого починав, і неначе прислухався з найглибшою увагою, чи то чекаючи якогось гостя, чи то вслухаючись у звуки, що існували тільки в його уяві. Саме під час одної з таких хвилин його задуми чи неуважливості я, перегорнувши сторінку книжки, що лежала біля мене на отоманці,- першої оригінальної італійської трагедії «Орфей», чудового витвору пера поета й ученого Поліціано - я побачив, що один уривок відкреслено олівцем. То був пасаж наприкінці третьої дії - пасаж, сповнений трепетної напруги, хоча й позначений нечистим присмаком, і жоден чоловік не зміг би прочитати його без дрожу якогось нового почуття, а жодна жінка - без зітхання. Вся сторінка була закапана свіжими слізьми; а на протилежній, чистій сторінці були англійські вірші, писані почерком настільки відмінним від характерного письма мого знайомого, що я насилу розпізнав його руку:

Ти все дала мені, любов, 

    Чого я прагнув сам:

Зелений острів мій, любов, 

    І джерело, і храм,

І сад, де я розвій знайшов 

    Всім квітам і плодам.

 

Недовгий вік рожевих мрій:

    Погасли зорі вмить.

З майбутнього хай клич надій

    «Вперед!» - мені кричить,- 

Та дух заснув навіки мій,

    Його не розбудить.

 

Світильник вітер загасив -

    Його не засвітить. 

Коли орел крило зломив,

    Йому вже не злетіть, 

І вже повік не дасть плодів

    Прибита громом віть.

 

Тепер у мареннях нічних

    Минатиме мій вік, 

Під поглядом очей хмурних,

    Мов сонних вод потік, 

У танцях звійних і легких

    Край італійських рік.

 

О леле! Цей проклятий час, 

    Немов морський прибій,

Урізнобіч розкидав нас, 

    І я в нечестя гній

Відтоді погрузав не раз,

Аж поки спогад майже згас 

    Про край вербовий мій.

Те, що ці рядки написані по-англійському - мовою, на мою гадку, незнайомою авторові,- не дуже здивувало мене. Я надто добре знав, яке широке коло його знань, знав і те, яку дивну втіху давало йому приховування тих знань, щоб дивуватися такому відкриттю; але, мушу визнати, мене неабияк зчудувала дата й місце написання цих віршів. Спершу там було зазначено «Лондон», потім старанно викреслено, але не настільки старанно, щоб пильне око не розібрало. Кажу, я був неабияк зчудований, бо добре пам'ятав, що колись раніш у розмові зі своїм знайомим питав його зокрема, чи він ніколи не зустрічався в Лондоні з маркізою ді Ментоні (бо вона перед заміжжям кілька років мешкала там), і з його відповіді зрозумів, якщо тільки не помилково, що він ніколи не бував у столиці Великобританії. Воднораз я згадаю тут, що не раз чув (хоча, звісно, не йняв віри такому неправдоподібному твердженню), ніби той, про кого я говорю,- англієць не тільки родом, а й вихованням. - Є ще одна картина,- сказав він, не звернувши уваги на моє зацікавлення трагедією,- є ще одна картина, якої ви не бачили.- І, відкинувши одну запону, він розкрив переді мною портрет маркізи Афродіти на весь зріст. Людське мистецтво не могло б зробити більшого у відтворенні її надлюдської вроди. Та сама ефірна постать, що стояла переді мною попередньої ночі на сходинах Палацу Дожів, ізнову стала переді мною. Але у виразі обличчя, що все променилось усмішкою, таївся одначе (незбагненна аномалія!) мерехтючий проблиск смутку, який, мабуть, завжди буде нерозлучний з довершеністю краси. Права рука її лежала на грудях. Лівою вона показувала вниз, на якусь вазу химерної форми. Одна маленька, ніби в феї, ніжка ледве торкалась землі; другої не було видно. А серед сяйва, що ніби сповивало й замикало в собі її красу, витало двоє прозорих, ніжних крил. Мій погляд перебіг із портрета на постать мого знайомого, і на моїх устах мимохіть забриніли владні слова з «Бюссі д'Амбуа» Чепмена:

                                    Він стоїть,

Як римська статуя. І буде доти 

Стояти, поки не оберне смерть 

Його у мармур!

- А тепер,- сказав він нарешті, повернувшись до масивного, багато оздобленого емаллю срібного столу, на якому стояло кілька химерно розмальованих келихів, а також дві великі етруські вази такої самої чудернацької форми, як та, що була зображена на передньому плані портрета, наповнені, як мені видалось, йоганнісбергером.- А тепер,- уривчасто сказав він,- випиймо! Ще рано - але випиймо. Так, справді, ще рано,- провадив він замислено, тоді як херувим із важким золотим молотом сповнив дзвоном усі покої, вибивши першу годину після сходу сонця.- Справді, ще рано - але що з того? Випиймо. Зробімо узливання отому величезному сонцю, що його так прагнуть затьмарити всі оці строкаті світильники та курильниці! - І, змусивши мене випити за його здоров'я, сам вихилив один за одним кілька келихів вина.

- Мріяти,- провадив він далі, вертаючись до тону уривчастої розмови й підносячи одну з розкішних ваз до яскравого світла від курильниці,- мріяти - це була головна справа мого життя, і тому я, як бачите, спорудив собі оселю мрій. Чи міг я спорудити кращу в самому серці Венеції? Правда, ви бачите круг себе мішанку архітектурних стилів. Цнотливість Іонії ображають тут допотопні орнаменти, а єгипетські сфінкси простяглись на золотих килимах. І все ж результат видасться недоладним тільки несміливій людині. Єдність місця, а особливо часу - це страшидла, які відлякують людство від споглядання пишноти. Я сам колись був прихильником стилю, але моїй душі надокучив такий надмір дурості. Все оце краще підходить мені. Мов оці арабескові курильниці, мій дух корчиться на вогні, і оцей маячний антураж підготовляє мене до ще маячніших видінь того краю справджених мрій, куди я зараз відлечу.

Він раптово змовк, схилив голову на груди і неначе прислухався до якогось звуку, не чутного мені. Нарешті, випроставшись, звів очі вгору й вигукнув рядки єпископа Чічестерського:

Чекай мене! В тому па долі

Зведе нас із тобою доля.

А за мить, піддавшись силі вина, він простягся на отоманці.

І враз зі сходів почулася чиясь швидка хода, тоді в двері гучно постукали. Я заквапився до дверей, щоб перешкодити дальшому стукові, та в кімнату влетів паж із дому Ментоні й здушеним від жаху голосом пробелькотів незв'язні слова:

- Моя пані! Моя пані!.. Отруїли! Отруїли! О прекрасна... о прекрасна Афродіто!

Приголомшений, я кинувся до отоманки й почав будити заснулого, щоб він почув жахливу новину. Але його руки й ноги вже задубіли... губи посиніли... очі, щойно такі блискучі, закотились... у смерть. Я поточився до столу... рука моя лягла на порепаний, почорнілий келих - і мою душу раптом осяяло блискавкою усвідомлення всієї страхітливої правди.

 

 

БЕРЕНІКА

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas(1).

    Saadi

(1) Казали мені товариші, що той, хто провідує могили друзів, трохи полегшує свій клопіт (латин.).

Нещастя багатолике. Підступність земного життя різноманітна. Вона сягає через широкий обрій, як райдуга, й відтінки її так само численні, як відтінки цієї арки,- і не менш виразні, хоча й так само приглушені. Сягає через широкий обрій, як веселка! Як це вийшло, що з краси я вивів образ ! бридоти? З обіцянки спокою - подобу скорботи? Але ж як у етиці зло є наслідком добра, так у житті з радості народжується туга. Навіть спомини про минулі радощі обертаються сьогодні тугою, а муки, які ми терпимо сьогодні, походять від тих радощів, які б могли бути.

Охрещено мене Егеєм; прізвища свого я не скажу. Одначе в усій країні нема замків стародавніших, ніж моя похмура, сіра спадкова резиденція. Наш рід називали поріддям мрійників,- і в багатьох разючих подробицях - у всьому характері родової оселі, у фресках парадної зали, в шпалерах спалень, в різьбленні на декотрих пілонах зброярні, але особливо у галереї старовинних картин, у оздобленні книгозбірні й, нарешті, в вельми незвичайному доборі книжок - ми знайдемо більш ніж достатнє потвердження цієї гадки.

Спогади з перших років дитинства пов'язані у мене саме з цією книгозбірнею та з томами в ній - хоча про них я більш не говоритиму. Там померла моя мати. Там народився я. Але сказати, ніби я доти не жив,- це будуть пусті слова. Ніби душа моя не жила доти. Ви не згодні? Не будемо сперечатися. Сам я переконаний, але не хочу переконувати нікого. Одначе існує спогад про якісь ефірні образи - про очі, одухотворені й промовисті; про звуки, мелодійні, але сумні,- спогад, що не дається забути; пам'ять - наче тінк невиразна, змінна, невизначена, нестала. І так само, як тіні, її не можна позбутися, поки існує сонячне світло моєї свідомості.

В тій кімнаті я народився. Ніби прокинувся з довгої ночі, яка здавалась - але не була - небуттям, і вмить опинився у справдешній країні чарів, у палаці уяви, у хащах монастирської мислі та ерудиції; тож не дивно, що я розглядав усе довкола себе зчудованими й жадібними очима, і дитинство моє протекло серед книжок, а юність розтратилася на мрії. Але справді дивно, що так минули роки і розквіт віку ще застав мене в батьківському домі, дивно, що самі джерела мого життя так застоялись, дивно, що мої повсякденні думки попливли ніби задом наперед. Справжній світ я сприймав, як видіння, й навпаки, маячні уявлення країни мрій стали для мене не те що канвою повсякденного життя, а направду самим життям, єдино реальним.

 

Ми з Беренікою були двоюрідні й росли у покоях дому моїх батьків. Та росли ми не однаково: я був хоровитий, затоплений у похмурість, а вона - жвава; граційна, переповнена снагою; вона гасала по узгір'ях, а я гибів над книжками, як чернець; моє життя було зосереджене у власному серці, тілом і душею віддане вкрай напруженим і болючим роздумам; вона безтурботно пурхала по світу, й гадки не маючи про тіні на її шляху, про безмовний лет годин на їхніх крутих крилах... «Береніка! - я вигукую її ім'я.- Береніка!» - і з сірих руїн пам'яті на той поклик тиснеться тисячоголова юрба споминів. її образ постає переді мною, як живий, ніби в ті юні дні, коли вона була легковажна й весела! Ох, яка пишна й химерна краса!

О, сильфіда серед чагарів Арнгейма! О, наяда серед його джерел! А далі - далі тільки таємниця й жах, та ще повість, якої не слід би оповідати. Недуга - фатальна недуга впала на її тіло, мов смерч; і саме тоді, коли я задивлявся на неї, над нею пролетів дух переміни, пройняв усю її свідомість, усі звички, її вдачу, а що найпідступніше й найжахливіше - ніби скаламутив саме її єство. Горе! Руйнівник надлетів і відлетів, а жертва - де ж вона? Я не впізнавав її! Я не впізнавав у ній Береніки!

Серед цілої низки недуг, спричинених тією першою, фатальною, що викликала таку жахливу зміну в душевному й фізичному стані моєї кузини, слід згадати як найтяжчу і найневідчепнішу своєю природою своєрідну епілепсію, напади якої часто закінчувалися станом трансу - трансу, дуже схожого на цілковиту непритомність. А виходила вона з того стану здебільшого враз. Тим часом мій власний розлад - а мені сказано, що це слід називати саме розладом,- швидко тяжчав і врешті набув нової, дивовижної форми, схожої на мономанію, наростаючи щодня й щохвилини, і врешті набув наді мною якоїсь незбагненної влади. Ця мономанія, коли вже так її називати, полягала в хворобливій збудливості тих властивостей розуму, які в метафізичній науці іменуються увагою. Цілком можливо, що я висловлююсь не зовсім зрозуміло; та я справді боюся, що нема ніякого способу передати пересічному читачеві точне уявлення про ту нервову інтенсивність інтересу, з якою в моєму випадку сили мислення (щоб не вдаватися до сухих термінів) захоплювались і поринали в споглядання найбанальніших у світі речей.

Довгі необтяжливі години думати, прикипівши увагою до якогось нікчемного зауваження на берегах сторінки або в самому тексті книжки; або майже весь літній день розглядати химерну тінь, що скісно падає на шпалери чи підлогу; або цілу ніч самозаглиблено споглядати рівний, незмигний пломінчик лампи чи жар у каміні; або цілі дні проводити в мріях про пахощі якоїсь квітки; або монотонно повторювати якесь звичайне слово, поки його звук завдяки частому повторенню перестане викликати в свідомості будь-яке конкретне уявлення; або втрачати будь-яке відчуття руху чи фізичного існування, довго й уперто віддаючись цілковитій нерухомості тіла,- отакі були тільки декотрі з найзвичайніших і найневинніших збочень, викликаних станом мого розуму, аж ніяк не унікальним, але безперечно протипоставленим будь-чому подібному до аналізу чи тлумачення.

Та не зрозумійте мене хибно. Несумірну, глибоку, хворобливу увагу, збуджувану речами нікчемними за своєю природою, не треба плутати з властивою всьому людству схильністю до нескінченних роздумів, особливо прощенною в людях із буйною уявою. То не був навіть, як можна припустити спершу, крайній ступінь, чи то загострення, такої схильності, але риса первісно, суттєво й очевидно відмінна від неї. В тому випадку мрійник чи то ентузіаст, зацікавившись якоюсь річчю, аж ніяк не нікчемною, непомірно губить саму річ у хащах висновків і припущень щодо неї, аж поки на завершення цих марень наяву, часто сповнених насолоди, цілком забуває, ніби губить з очей і забуває incitamentum, тобто першопричину своїх роздумів. А в моєму випадку первісний предмет був неодмінно нікчемний, хоча завдяки моєму розладнаному внутрішньому зорові набував викривленої, нереальної ваги. Висновків було не густо, та й ті вперто верталися до первісної теми, як до центру. Роздуми ніколи не бували втішними; а під кінець такого марення первісна причина зовсім не забувалась, а, навпаки, збуджувала той надприродно перебільшений інтерес, що становить найвиразнішу рису хворобливого розладу. Одне слово, в моєму випадку найбільше напружувались розумові сили, пов'язані, як я вже сказав, з увагою, тоді як у мрійника це буває з силами судження.

Ті книжки, котрі я читав тоді, коли й не прямо збуджували мій розлад, то все ж треба зауважити, своєю заснованою на уяві та непослідовності природою ніби відповідали характерним рисам самого розладу. Поміж інших я добре пам'ятаю трактат шляхетного італійця Целія Секунда Куріо «De Amplitudine Beati Regni Dei»(1); великий твір святого Августіна «Град господень»; «De Came Christi»(2) Тертулліана, в якій одна парадоксальна фраза - «Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossible est» (3) - поглинала весь мій час протягом кількатижневих упертих і безплідних розмірковувань.

(1) «Про широчінь блаженного царства божого» (латин.).

(2) «Про плоть Христову»(латин.)

(3) «Помер син Божий; це вірогідне, бо недоладне; і воскрес із могили; це безперечне, бо неможливе» (латин.).

Таким чином видається, що, вибиваний з рівноваги тільки найбуденнішими речами, мій розум скидався на оту, згадану Птолемеєм Гефестіоном, океанську скелю, яка стійко опиралась нападам людської злоби і ще шаленішим ударам хвиль та вітрів, а тремтіла тільки від доторку квітки, званої асфоделем. І хоча для поверхової думки може уявлятися, що зміна в душевному стані Береніки, спричинена її прикрою недугою, мала б дати мені багато приводів для вправляння в отому напруженому й збоченому роздумуванні, природу якого мені досить важко було пояснити, одначе так не сталося. В ті світлі періоди, коли моя недуга відступала, її нещастя справді завдавало мені болю, і, щиро беручи до серця цілковитий розпад її витонченого, лагідного життя, я, звичайно, часто й скрушно думав про ті дивні причини, що викликали таку несподівану переміну. Але ці роздуми походили не від моєї своєрідної недуги, вони були такі самі, в які за подібних обставин запала б переважна більшість людей. Цілком відповідно до свого власного характеру, моя манія знаходила поживу в менш важливих, але більш разючих змінах, які сталися в тілесній подобі Береніки, в незвичайному й жахливому викривленні її зовнішніх рис.

В дні найяскравішого розквіту її незрівнянної вроди я не почував до неї анічогісінько схожого на кохання. В дивній аномальності мого життя почуття мої ніколи не походили з серця, всі мої пристрасті завжди були чисто розумові. В півмороці світанку, в візерунчастих лісових тінях опівдні, в тиші моєї книгозбірні увечері вона пурхала перед моїми очима, і я бачив її не як живу, животрепетну Береніку, а як Береніку зі сну; не як істоту земну, створену з земного пороху, а як абстракцію такої істоти; не як предмет захоплення, а як об'єкт аналізу; не як предмет любові, а як тему для вкрай складних, хоча й побіжних розважань. А тепер - тепер я здригався в її присутності, бліднув при її наближенні, і все ж, гірко оплакуючи її тілесний занепад, я пригадував, що вона давно кохає мене. І однієї нещасливої хвилини я заговорив з нею про одруження.

День нашого весілля помалу наближався, і якось одного зимового дня - одного з тих невчасно теплих, тихих і туманних днів, що їх названо колискою Альціони (1), я сидів (як мені здавалося, сам) у внутрішньому кабінеті книгозбірні. Але, підвівши очі, я побачив, що переді мною стоїть Береніка.

(1) Бо, оскільки Юпітер двічі за зиму дає по сім днів тепла, люди назвали ці спокійні й лагідні дні «колискою Альціони» (Сімонід). (Прим, автора).

Чи то була моя власна збуджена уява, чи вплив туманної погоди, чи непевний присмерк у кімнаті, чи, може, сірі шати, що сповивали її постать, зробили її обриси такими тремтячими й невиразними? Не знаю. Вона не промовила й слова; а я - я б нізащо в світі не спромігся й на звук. Усього мене пронизав крижаний холод; мене пригнітило почуття нестерпної тривоги; душу мою заповнила жеруща цікавість. Відкинувшись на спинку крісла, я сидів якусь хвилинку не дихаючи й не рухаючись, прикипівши очима до неї. Леле! Вона схудла до краю, і в жодній лінії обрису не проглядало й знаку давньої постаті Береніки. Мій запалений погляд урешті впав на її обличчя.

Чоло було високе, дуже бліде, дивно спокійне; кучері, колись лиснючі, трохи прикривали його й затінювали запалі скроні безліччю дрібненьких завиточків, тепер ясно-жовтих; їхнє фантастичне плетиво дивно контрастувало з меланхолією, що панувала на обличчі. Очі безживні, без блиску, неначе без зіниць, і я мимоволі втік від їхнього осклілого погляду, перевівши свій на тонкі, зів'ялі губи. Вони розтулились; і в дивно значущій усмішці зуби цієї нової Береніки повільно відкрилися моїм очам. Ох, якби з ласки Божої я ніколи не побачив їх - або, побачивши, ту ж мить помер!

 

Стук дверей вернув мене до тями, і, звівши очі, я побачив, що моя кузина вийшла з кімнати. Та шкода: з мого мозку не вийшла - і не далася вигнати - моторошна біла примара її зубів. Жодної цяточки на їхній білості, жодної вади на емалі, жодної щербинки на краях - ось те, що встигло викарбуватися в моїй пам'яті за коротку мить тієї усмішки. Тепер я бачив їх іще певніше, ніж тоді. Зуби! Зуби! Вони тепер були тут; і там, і повсюди, виразно видні, виразно відчутні, весь час переді мною: довгі, вузькі, надзвичайно білі, між скривленими в усмішці блідими губами, як і в ту мить, коли вони вперше так жахливо постали переді мною. Далі моя мономанія розбуялась на повну силу, і я марно боровся проти її дивного, невідпорного впливу. Серед усіх незліченних предметів довколишнього світу я міг думати тільки про зуби. Мене тягло до них несамовите жадання. Всі інші справи, всі розмаїті інтереси поглинула єдина думка про них. Вони - тільки вони видніли перед моїм душевним зором, і вони в своїй унікальній індивідуальності стали суттю мого душевного життя. Я виставляв їх на всяке світло. Я повертав їх на всі боки. Я розглядав усі їхні риси. Я міркував про їхні особливості. Я замислювався про їхню будову., Я скнів думкою на тих змінах, що сталися в них. Я здригався, надаючи їм в уяві якоїсь розумної й чутливої сили, а також здатності щось виражати навіть без допомоги губів. Слушно сказано колись про мадемуазель Саль: «Que tous ses pas etaient des sentiments» (1),- а щодо Береніки я багато серйозніше вірив, ніби que tous ses dents etaient des idees! Des idees!(2) О, в цьому була безглузда думка, що вбивала мене. Des idees! Ось чому я жадав їх так шалено! Я почував, що тільки володіння ними відновить мій спокій, поверне мені розум.

(1) Що всі її кроки мали в собі щось від почуття (фр.).

(2) Всі її зуби мали в собі щось від думки. Від думки! (фр.)

І ось на мене зійшов вечір - потім нічна темрява прийшла й відійшла, і знову настав день, і ось уже морок другої ночі густішав круг мене, а я все сидів нерухомо й самотньо в тій кімнаті, сидів заглиблений у роздуми, і примара зубів виявляла свою жахливу владу, бо в огидній живій виразності плавала переді мною в повітрі кімнати, чи то було там видно, чи темно. Врешті в мої сновиддя ввірвався якийсь крик, ніби крик жаху та відчаю; а трохи згодом загомоніли стурбовані голоси, змішані з тихими стогонами скорботи чи болю. Я підвівся з крісла, розчинив навстіж двері книгозбірні й побачив, що в передпокої стоїть молода служниця, вся в сльозах; вона сказала мені, що Береніки... вже нема! Рано-вранці з нею стався напад епілепсії, а тепер, на схилі дня, для неї вже був готовий могильний склеп, і все було приготоване для похорону.

 

Я вернувся до тями й побачив, що сиджу в книгозбірні - і знову сам. Мені здавалось, ніби я щойно прокинувся з плутаного тривожного сну. Я знав, що тепер саме північ, і добре усвідомлював, що по заході сонця Береніку поховали. Але що діялось після того, я не мав уявлення, принаймні виразного. Був тільки темний спогад, повний страху - ще страшнішого через невиразність, жаху - ще жахливішого через свою двозначність. То була страшна сторінка в книзі мого життя, вся списана туманними, огидними, нерозбірливими споминами. Я силкувався розшифрувати їх, але марно; і час від часу, мов дух відлетілого звуку, в моїх вухах неначе лунав пронизливий жіночий скрик. Я щось зробив - що ж? Я спитав себе про це вголос, і відлуння від стін кімнати відповіло шепотом: «Що ж?»

На столі поряд мене горіла лампа, а коло неї стояла невеличка скринька. В ній не було нічого незвичайного, і я часто бачив її раніше, бо вона належала нашому домашньому лікареві; але як опинилась вона тут, на моєму столі, і чому я здригнувся, побачивши її? Цього ніяк не можна було пояснити, і мої очі врешті опустились на сторінки розгорненої книжки, на підкреслену в ній фразу. То були незвичайні, але прості слова поета Сааді: «Dicebant mini sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чому ж, коли я перебіг їх, на голові у мене волосся стало дуба, а кров у жилах захолола?

В двері хтось легенько постукав - і, блідий, наче мешканець могили, навшпиньки ввійшов служник. В очах його був нестямний жах, і він звернувся до мене тремтячим, хрипким, дуже тихим голосом. Що він сказав? Я почув якісь уривки фраз. Він говорив про нестямний крик, що роздер нічну тишу... про те, як зібралася челядь і рушила туди, звідки долетів крик; а потім пронизливо виразним шепотом він розповів про осквернення могили... про спотворене тіло з розповитим саваном... але ще тремтяче... з іще не завмерлим віддихом... ще живе!..

Він показав рукою на мій одяг - він був брудний, заляпаний кров'ю. Я мовчав, і він лагідно взяв мене за руку: на ній були відбитки людських зубів. Він звернув мою увагу на якусь річ, приставлену до стіни. Я якусь хвилину дивився на неї: то був заступ. Я скрикнув, кинувся до столу й ухопив скриньку, що стояла на ньому. Але не зміг відчинити її; руки мої тремтіли, скринька вислизнула в мене з рук, важко впала додолу й розбилась; а з неї, торохтячи по підлозі, висипались якісь зуболікарські інструменти, перемішані з тридцятьма двома невеличкими предметами ніби зі слонової кістки, що розприснулись на всі боки.

 

 

МОРЕЛЛА

© Український переклад І. Є. Бояновська, 1992. 

Αυτο χαυ αυτο μευ' αυτου, μουο ειδες αιει ου (1).

        Платон, «Бенкет».

(1) Собою, лише собою, у своїй вічній єдності (гр.).

Глибоке, неповторне почуття плекав я до своєї подруги Морелли. Я випадково зустрівся з нею багато років тому, і в душі моїй спалахнуло невідане доти полум'я; однак викресав той вогонь не Ерос, і я з мукою й гіркотою мало-помалу впевнювався, що не можу ні збагнути його, ні стишити його таємниче палахкотіння. Проте долею нам судилося зустрітися і поєднатись перед вівтарем; не було й мови про пристрасть, не виникало й думки про кохання. А моя дружина відцуралася товариства і, опікуючись тільки мною, дала мені щастя. Бо ж подив і мрії - також щастя.

Знала Морелла вкрай багато. Певен, обдаровання її - непересічні, розум - потужний. Я відчував це і чималого навчився у неї. Та незабаром я зауважив, що вона, мабуть, завдяки здобутій у Пресбурзі освіті,- підсуває мені саме ті містичні твори, що їх звикли вважати порожньою лузгою ранньої німецької літератури. З незрозумілих для мене причин вона досліджувала їх, і те, що з часом і я знай читав і перечитував ті твори, слід пояснювати просто звичкою й наслідуванням.

Якщо не помиляюсь, то все це відбувалось ніби несвідомо. На мої погляди, думки та вчинки, наскільки я пам'ятаю, нітрохи не вплинули,- хіба що я дуже помиляюсь,- ідеалізм та містика, якими були просякнуті ті писання. Переконавшись у цьому, я повністю довірився дружині, ступивши у плутаний лабіринт її досліджень з твердою рішучістю. І коли, вивчаючи заборонені сторінки, я відчував, як у мені запалюється заборонений дух, Морелла клала свою холодну долоню на мою й вигрібала з попелу мертвої філософії кілька тихих незвичайних слів з дивним значенням, що вкарбувались мені в пам'ять. Я годинами не відходив від неї, впиваючись її мелодійним голосом,- та за якийсь час ця мелодійність починала навіювати страх, і на мою душу ніби падала тінь, я блід і внутрішньо здригався від тих явно неземних тонів. Ось так несподівано радість оберталася жахом, краса ставала потворністю, як Гінном - Геєнною.

Мабуть, немає потреби описувати подробиці тих досліджень, що, виростаючи із згадуваних творів, становили чи не єдину тему наших з Мореллою розмов. Хто вивчав так звану теологічну мораль, легко уявить, про що ми говорили, та невтаємничений, безперечно, зрозумів би мало. Поганський пантеїзм Фіхте, Παλιγγενεσια (1) піфагорейців і насамперед учення про тотожність, викладене Шеллінгом,- ось у чому знаходила найбільшу красу бурхлива фантазія Морелли. Тотожність в особистому плані вірно характеризується,- чи не містером Локком,- як здоровий глузд розумної істоти. Оскільки під особою ми розуміємо обдаровану розумом істоту, якій доступне мислення, а своє мислення ми завжди усвідомлюємо, то саме це й робить нас тим, що ми називаємо «я», і вирізняє нас серед інших мислячих істот, дає почуття тотожності з собою Principium individuationis (2), думка про те, втрачається чи ні та тотожність зі смертю, повсякчас украй притягувала мене, хоча цікавішими були не ті приголомшливі висновки, до яких можна було дійти, а та особлива піднесеність, з якою Морелла їх висловлювала.

(1) Вчення про безсмертя душі (гр.).

(2) Особисте начало (латин.).

Але тепер настав час, коли дивацтва моєї дружини почали діяти на мене, мов лихі чари. Нестерпним став дотик її прозорих пальців, її тихий мелодійний голос, м'який блиск сумовитих очей. Вона знала про це - й не докоряла; вона наче здогадувалась про цей мій ґандж чи то примху і, всміхаючись, називала це долею. Здається, вона знала й те, чого не знав я сам,- причину мого поступового відчуження. Та ні словом, ні натяком не сказала мені про це. Проте жінка є жінкою - і вона чахла з кожним днем. Зі щік уже не сходив нездоровий рум'янець, а на блідому чолі проступили сині жилки. Часом я виповнювався до неї щирим жалем, та наступної миті, коли я зазирав її промовисті очі, душа моя холола й паморочилась, немов я стояв над чорною безоднею.

Чи варто говорити, з яким непогамовним бажанням я чекав Мореллиної смерті? Так, я прагнув цього, але її кволий дух ще довго - багато виснажливих тижнів і місяців - чіплявся за плотську оболонку, аж мої сточені нерви взяли верх над розумом, і я, шаленіючи від цього зволікання, наче одержимий дияволом, кляв дні, години й гіркі миті, що тяглися й тяглися разом з її життям, яке хилилося чимраз нижче, немов надвечірні тіні.

Та якось осіннього вечора, коли вітри завмерли за хмарами, Морелла підкликала мене до свого ложа. Земля була оповита туманом, води мінилися блискучою лускою, а на пишне пожовкле листя у лісі впала з небес веселка.

- Це знаменний день,- мовила Морелла.- Знаменний і для життя, й для смерті. Гарний день для синів землі й життя, але ще кращий для дочок небес і смерті!

Я поцілував її в чоло, і вона вела далі:

- Я вмираю, але я житиму!

- Морелло!

- Повторюю: я вмираю. Але в мені ще жаріє іскра - о, зовсім мізерна! - того почуття, яким ти наділяв мене, Мореллу. Як відійде мій дух, житиме дитина - твоя й моя. Та дні твої вберуться в смуток,- смуток, найтривкіший за всі почуття, так само як кипарис - найміцніше дерево. Години твого щастя минулися, радість удруге не приходить - це тільки в Пестумі двічі розцвітають троянди; і не зазнаєш ти більше життєвої втіхи, солодкої безтурботності Анакреона,- без мирта й лози нестимеш ти по землі свій саван, як у Мецці те роблять мусульмани.

- Морелло! - вигукнув я.- Морелло! Звідки ти все це знаєш?

Але вона відвернулася до подушки, здригнулась уся й померла, більше не зронивши й звуку.

Проте, як Морелла й віщувала, дитина, якій, умираючи, вона дала життя і перший подих якої став останнім для матері,- тож її дитина, донечка, жила. Росла вона дивно, і тілом, і душею, ставши справжньою подобою тієї, що вже відійшла. Я любив її такою палкою любов'ю, якою на землі ще, певно, ніхто не любив.

Та з часом небесні висоти цього почуття захмарились, прийшли смуток, горе і жах. Дитина, як я вже казав, дивно росла і тілом, і душею. Вона росла напрочуд швидко, але які безладні думки громадились у мене в голові, коли я стежив за розвитком її розуму! Хіба могло бути інакше, коли в дитячих міркуваннях я день у день виявляв зрілі жіночі думки і навички? Коли я щогодини постерігав, як у її відкритих задумливих зіницях виблискує мудрість чи то вогонь зрілості? Коли я, пойнявшись жахом, збагнув усе це і коли вже годі було з усім цим критися, годі тамувати те, що цілком заполонило мене,- то чи треба дивуватися підозрам, що заповзали мені в душу, або думкам, що поверталися до фантазій небіжчиці Морелли? Я заховав від цікавих людських очей ту, кого мені долею судилося обожнювати, і в суворій самотності нашого дому з гострою тривогою приглядався до кожної подробиці життя коханої істоти.

Минали роки; день у день пильно вдивляючись у святе і лагідне обличчя, помічаючи, як воно дорослішає, я виявляв усе більшу схожість між дочкою та її скорботною мертвою матір'ю. Щогодини тіні схожості згущувались, росли й чіткішали, ще більше приголомшуючи мене. Те, що вона сміялась, як мати, я ще якось терпів, але від неймовірної подібності - не очей, а того, як безнастанно проникливо й гостро зазирали вони в глибини моєї душі,- аж здригався: переді мною немов поставала сама Морелла. І лінія високого чола, і шовковисті кучері, і тоненькі пальчики, що занурювались у них, і невесела мелодійність голосу, а над усе,- так, понад усе! - слова й думки мертвої на вустах живої і коханої,- все це виповнювало мене жахом, а зародку цього почуття я знищити не міг.

Так проминуло десять років, а я й досі не дав своїй доньці імені. «Моя ластівко», «коханнячко моє», підказані батьківськими почуттями, та наше цілковите усамітнення дозволяли обходитись без імені. Ім'я Морелли вмерло разом із нею, а доньці я й не згадував про матір. Проживши ще зовсім мало, вона, по суті, не мала жодного уявлення про навколишній світ. Та нарешті обряд хрестин видався моєму збуреному розуму благодійним звільненням від усіх жахіть, наготованих долею. Але пред хрестинами я завагався, як її назвати. На язиці крутилося безліч імен, мудрих і гарних, старих і нових, рідних і чужоземних,- безліч прекрасних імен добрих, лагідних і щасливих жінок. Що тоді спонукало мене потурбувати пам'ять давно спочилої? Який злий дух підказав мені видобути звук, від якого вся кров бухала мені в скроні й груди? Який диявол озвався з потаємних глибин мого єства, коли в похмурій нічній тиші я прошепотів на вухо священику оті три склади: «Мо-ре-лла»? І щось, певне, страшніше, ніж сам сатана, спотворило личко моєї дитини, накинувши на нього смертний саван, коли вона, здригнувшись на ледь чутний звук, підвела свої посоловілі очі до небес, безсило опускаючись на чорні плити родинного склепу, відказала: «Я тут».

Виразно, холодно й безсторонньо пролунали ті звуки і розплавленим свинцем упали мені на голову. Роки, цілі роки можуть піти в непам'ять, але спогад про ту добу не зітреться ніколи! Я забув про квіти й лози - лише цикута й кипарис нависали наді мною день і ніч. Я не знав, де я і що зі мною робиться; зорі моєї долі погасли, на землю зійшли сутінки, серед яких я вирізняв тільки Мореллу. Вітри небесні нашіптували мені лише один звук, а брижі морські шамотіли те саме - Морелла. Але вона померла, я сам відніс її до склепу й зайшовся гірким-гірким сміхом: там, де ховав я другу, Морелли, першої... не було.

 

 

ДИВОВИЖНА ПРИГОДА ГАНСА ПФААЛЯ

© Український переклад. М. Б. Габлевич, 1992.

В серці мрій буйний рій, 

Ним правую, як хочу, 

Спис-огонь у руці, вітер на поводі, 

Мчу-лечу світ за очі.

    Пісенька божевільного

Згідно з останніми вістями з Роттердама, це місто перебуває в стані неабиякого філософського піднесення. Справді, те, що там трапилось,- настільки несподіване, настільки нове і таке несумісне з усіма можливими передбаченнями, що немає жодного сумніву - всю Європу невдовзі охопить сум'яття, вся фізика завирує, а логіка з астрономією поб'ють горшки.

Кажуть, ніби такого-то дня такого-то місяця (щодо дати я не певен) на великій Біржовій площі порядного міста Роттердама зібралася, невідомо для чого, велика юрба людей. День стояв теплий - на диво теплий, як на цю пору року, і цілковито безвітряний, тож нікому не псувався настрій від того, що час від часу його кропив приязний дощик із здоровенних клубів білого хмаровиння, що обсіло блакитне склепіння небес. Однак десь під полудень у натовпі знялося легеньке, але помітне хвилювання, й одразу заляскало десять тисяч язиків, а наступної миті десять тисяч облич підняло до неба, десять тисяч люльок враз випало з десяти тисяч ротів і грянув крик, близький хіба що до реву Ніагари, та довго ще нісся голосною, несамовитою луною по всіх вулицях, всіх околицях Роттердама.

Причина цього ґвалту невдовзі з'ясувалась. З-поза одного із згаданих вище здоровенних клубів хмаровиння на відкритий клапоть блакиті поволі випливало якесь чудернацьке, строкате, але нібито тверде тіло - таке дивовижне за формою, таке химерне будовою, що в юрми нормальних міцнотілих міщан, які стрічали його внизу з роззявленими ротами, ніякісінького вияву розуміння чи належного захоплення воно не знайшло. Що б то могло бути? Що, до всіх роттердамських чортів, могло б то значити? Ніхто не знав, ніхто й не здогадувався; ніхто - навіть Минхер Гордіюс ван Недогерцог, бургомістр,- не бачив ані найменшої ниточки, що помогла б розплутати цю головоломку; отож, позаяк чогось розумнішого годі було придумати, всі як один тихенько вклали люльки назад до рота і, не спускаючи ока зі з'яви, пахкали ними, переставали пахкати, пленталися туди-сюди й бурчали бозна-що,- тоді плелися назад, знову бурчали, знов переставали і знову пахкали.

За цей час об'єкт, що зродив стільки цікавості і стільки диму, спускався все нижче, все ближче до благопристойного міста. Через кілька хвилин його вже можна було розглянути докладно. Виявилося, що це... так! безперечно, це був різновид повітряної кулі, але безперечно й те, що такої кулі в Роттердамі досі не бачили. Бо, дозвольте спитати,- чи бачив хто, щоб повітряну кулю майстрували з брудних газет? Ні, такого в Голландії ніхто не бачив; але ж ось - під самим носом у публіки - точніше, майже над її носом,- не що інше, як ота сама куля, і виготовлена вона (свідчу за якнайвірогіднішим джерелом) з отого самого матеріалу, що його ніхто й ніколи досі не вживав для таких цілей. Річ,

як на здоровий міщанський глузд роттердамців, украй образлива. А щодо форми об'єкта, то вона вартувала ще гіршого осуду. Чистий тобі блазенський ковпак догори дном... чи щось подібне. І порівняння це нітрохи не втратило на силі, коли, придивившись ближче, публіка вздріла чималеньку китицю, підвішену знизу, а вгорі, вздовж верхнього краю, чи то пак основи цього конусоїда - віночок невеличких інструментів, схожих на овечі дзвіночки, що безугавно видзвонювали мелодію «Бетті Мартін». Мало того! Під фантастичною цією махиною на голубих пасках висів, замість гондоли, велетенський брунатний бобровий капелюх з широченними крисами і півкруглим наголовком, обвитий чорною стрічкою й прикрашений срібною пряжкою. Цікаво те, що чимало роттердамців присягалося, начебто бачило отой самісінький капелюх уже не раз; та й, здається, ціла громада і справді витріщалася на нього, як на доброго знайомого, а у фрау Греттель Пфааль при його появі вихопився вигук радісного здивування, і вона заявила, що то - достеменний капелюх особисто її рідного чоловіка. Що ж, цю обставину варто було зазначити, тим більше, що Пфааль, разом з трьома товаришами, фактично був зник із Роттердама років з п'ять тому, цілком раптово й невідомо як, і до цієї хвилини будь-які спроби довідатись про нього були марні. Щоправда, недавно в одній Богом забутій місцині на схід від міста знайшли якісь начебто людські кістки серед купи дуже дивного на вигляд сміття; дехто понавигадував навіть, що на тім місці сталося жахливе вбивство, і що жертвами, швидше всього, були Ганс Пфааль з його братією. Та повернімось до нашої розповіді.

Повітряна куля (бо це, безперечно, була вона) спустилася вже футів на сто від землі, тож натовп унизу мав змогу роздивитися особу її власника. А особа й справді була унікальна. Був то чоловічок не більш як два фути заввишки; але й при такому мізерному зрості він, мабуть, утратив би рівновагу й вивалився із своєї мініатюрної гондоли, коли б не обруч на грудях, прикріплений до голубих пасів кулі. Тулуб у чоловічка був непомірно широкий, від чого ціла постать набирала округлості просто-таки неймовірної. Стіп його, звичайно, не було видно зовсім. Руки мав здоровенні, волосся - сиве і зібране ззаду в косичку; ніс довжелезний, . з горбинкою і хворобливо червоний; очі великі, блискучі і бистрі; щоки й підборіддя, хоч і в старечих зморшках, але дорідні, пухкі, аж подвійні; тільки от вух, бодай яких-небудь, на його голові годі було знайти. Чудернацький цей чоловічок був одягнений у широкий сатиновий сюртук кольору небесної блакиті й, до пари йому, тісні штани до колін, застібнуті внизу срібними пряжками. Жилет мав пошитий з якоїсь жовтогарячої тканини; на голові - білого тафтяного кашкета, хвацько заломленого набакир; довершувала його стрій хустка криваво-червоного шовку, обмотана довкола шиї й вигадливо зав'язана у бант неосяжних розмірів, що граціозно спадав на груди.

Спустившись, як я вже казав, на висоту близько ста футів від землі, підстаркуватий міні-джентльмен раптом явно стривожився і, здається, не мав бажання посуватися далі, в напрямку terra firma (1). Отож, випорожнивши полотняний мішок з піском, що далося йому нелегко, він тут же спинив кулю. По чому взявся, вельми сквапно і схвильовано, видобувати з бічної кишені сюртука великий сап'яновий гаман, підозріливо зважив його в руці, тоді глипнув на нього з виглядом крайнього подиву, вочевидь уражений його вагою. Нарешті чоловічок відкрив гамана, витяг звідти величезний лист, запечатаний червоним воском і дбайливо обв'язаний червоною стрічкою, та й упустив його просто під ноги бургомістрові, Гордіюсові ван Недогерцогу. Його світлість нахилився, щоб підняти листа. Але в цю мить повітроплавець, який і далі був вельми схвильований і вочевидь не мав потреби затримуватись у Роттердамі, почав спішно готуватись до відльоту; а що для цього слід було позбутися певної частини баласту, то зо п'ять мішків, які він повикидав, не завдаючи собі труду їх спорожнити, мали нещастя приземлитися, один за одним, на спину бургомістра і не менш як п'ять разів поспіль збивали його з ніг, на очах у всіх і кожного в Роттердамі. Не подумайте, однак, ніби славний Недогерцог дозволив, щоб отому підстаркуватому чоловічкові таке нахабство минулося безкарно. Якраз навпаки,- кажуть, що за кожним із цих п'яти перекидань бургомістр не менш як п'ять разів відверто, люто пахконув люлькою, за яку вчепився що було сили і якої вже й не відчепиться (з Божої волі) до кінця днів своїх.

(1) Твердої землі (латин.).

За цей час куля злетіла вгору, мов жайворонок, і, ширяючи високо над містом, поволі сховалася за хмару, схожу на ту, з-за якої так неждано-негадано була випливла, та й щезла навіки з зачудованих очей роттердамських добродіїв. Уся увага тепер перекинулася на лист, падіння якого, разом із наслідками, що його супроводили, так фатально відбилось і на особі, і на особистій гідності його світлості ван Недогерцога. Однак цей чиновний муж, падаючи і підводячись, не забув про таку важливу річ, як необхідність зберегти послання, і воно, як це бачило не одне пильне око, потрапило саме в потрібні руки, оскільки було адресоване йому та професорові Тамтараму - президентові та віце-президентові Роттердамської Астрономічної Колегії. Отож обидва ці достойники не гаючись розпечатали листа і виявили там повідомлення незвичайного і воістину важливого змісту, а саме:

«Їхнім світлостям ван Недогерцогу і Тамтараму, президентові й віце-президентові Державної Колеги Астрономів міста Роттердама.

Можливо, Ваші світлості пригадують собі скромного ремісника, лагодильника ковальських міхів, на ймення Ганс Пфааль, котрий років із п'ять тому, разом з трьома іншими особами, зник з Роттердама, можна сказати, невідомо як. Так от, з ласки Ваших світлостей,- я, автор сього послання, і є отой самий Ганс Пфааль власною персоною. Більшість моїх співгромадян добре знають, що протягом сорока років я постійно проживав у невеликому цегляному будинку при в'їзді у так званий Кислокапустянський провулок і жив там аж до часу мого зникнення. У цьому ж будинку споконвіку жили мої предки, що, як і я, жили з того ж, усіма шанованого і, безперечно, вигідного ремесла - лагодження ковальських міхів, бо, правду кажучи, ще донедавна - коли люди ще не позабивали собі голови політикою,- більш бажаного й почесного заняття, ніж моє, порядному роттердамцеві годі було шукати. Кредити були непогані, робота не переводилась, тож ні грошей, ні доброї слави мені не бракувало. Та, як я вже казав, наслідки свободи, балачок, радикалізму і тому подібного невдовзі дали себе знати. Людям, які ще недавно були найкращими в світі замовниками, тепер стало не до нас. Всі їхні сили йшли на те, щоб читати про революції і йти нарівні з поступом інтелекту та з духом часу. Щоб роздмухати вогонь, досить однієї газети; і в міру того як хирів уряд, шкіра й залізо, слід думати, робилися дедалі міцніші, бо дуже скоро в цілому Роттердамі не знайшлося й пари міхів, які потребували б голки чи молотка. Становище . ставало безвихідним. Незабаром я зубожів, мов церковна миша, а при дружині й дітях, яких треба було утримувати, тягар такого життя ставав просто нестерпним, і я не одну годину провів у роздумах над тим, як найзручніше покласти йому край. Однак часу на спокійні роздуми я мав обмаль - не давали кредитори. Мій дім був дослівно в облозі, з ранку до вечора. А найдужче - понад усяке терпіння - допікали мені троє з них, які постійно стовбичили в мене під дверима, погрожуючи судом. Я заприсягся, що помщуся цим трьом, і помщуся страшно,- хай би лиш трапили мені в руки; гадаю, якби не це солодке передчуття помсти, то ніщо в світі не стримало б мене від негайного здійснення мого наміру - прикласти до скроні цівку самопала. Я, однак, визнав за краще пригамувати свою злість і збувати їх обіцянками та милими словами, поки доля не підкине мені слушну нагоду. Одного дня, збувши їх таким чином і почуваючи себе вкрай приниженим, я довго бродив знічев'я по якомога глухіших вулицях, аж наштовхнувся нарешті на якийсь книжковий лоток. Угледівши поруч крісло, призначене для покупців, я приречено впав на нього і, сам не знаю чому, відкрив першу-ліпшу книжку, що лежала напохваті. Це була невеличка брошура - трактат з теоретичної астрономії, писаний чи то професором Енке з Берліна, чи то якимсь французом із схожим прізвищем. Якусь крихту знань про цього типу речі я мав, тож невдовзі поринув у читання, і поринав дедалі глибше,- фактично, прочитав брошуру двічі і лиш тоді спам'ятався, де я. На той час уже почало сутеніти, і я попростував додому. Одначе трактат (а вкупі з ним і одне відкриття у пневматиці, про яке не так давно під великим секретом розповів мені мій кузен із Нанца) справив на мене незабутнє враження, і, чвалаючи повитими в сутінь вулицями, я уважно перебирав у пам'яті фантастичні, а часом і незбагненні розумування автора. Деякі з них вразили мою уяву надзвичайно. Чим довше я роздумував над ними, тим глибшав мій інтерес до них. Ні моя загалом обмежена освіта, ні, тим більше, моє невігластво в натурфілософських науках не могли підірвати мою віру у власну здатність збагнути те, що я прочитав; не могли вони й поставити під сумнів ту силу невиразних ідей і образів, що зринула після прочитаного, а навпаки, ще дужче підохочували розбурхану уяву; і я не без марнославства,- а може, й не без підстав,- гадав собі, чи не буває так, що оті сирі ідеї, які зароджуються у невишколених умах, мають не тільки всі ознаки, а й усю силу, реальність, всі властивості інтуїції.

Добувся я дому вже пізно й одразу ліг спати. Та перезбуджений мозок не давав заснути, і я пролежав цілу ніч, роздумуючи, а рано-вранці кинувся до того самого книжкового лотка й виклав усі свої невеликі гроші за кілька томів з механіки і практичної астрономії. Повернувшись із тим додому і кожну вільну хвилину віддаючи читанню, я невдовзі досяг такого рівня знань у цій галузі, якого вважав достатнім для здійснення певного задуму, що натхненником його був або диявол, або ж мій добрий геній. Поміж тим я старався, як міг, аби власкавити отих трьох найдокучливіших кредиторів. І це мені вдалося - трохи помогла виручена за деякі меблі сума, що покрила половину боргу, трохи - обіцянки сплатити решту після завершення, як я їм сказав, певного проекту, який я намітив і до участі в якому запросив і їх. Отак (бо люди то були прості й темні) я без особливих труднощів намовив їх на співпрацю.

Залагодивши цю справу, я, при допомозі дружини і з найбільшою конспіративністю та обачністю, зметикував продати те невелике майно, яке мені ще лишилося, і понапозичати потрохи - під різними приводами і (сором сказати) нітрохи не клопочучись, як я віддам ті позички,- чималеньку суму готівкою. За гроші, добуті таким чином, я помалу накупив перкалю вищої якості, у шматках по дванадцять ярдів кожен, мотузів та каучукового лаку; придбав, на замовлення, великий і глибокий плетений кошик та ще дещо, потрібне для спорядження повітряної кулі велетенських розмірів. Зшити її, і то якнайшвидше, я припоручив дружині, давши всі необхідні вказівки щодо способів виконання цієї роботи. Сам я за цей час сплів відповідної величини мотузяну сітку, скріпивши її обручем на підвісних шнурах, і закупив різні інструменти та матеріали, потрібні для експериментів у верхніх шарах атмосфери. Потім, користаючи з кожної принагідної ночі, попереносив в одну Богом забуту місцину на схід від Роттердама п'ять оббитих залізом діжок, місткістю біля п'ятдесяти галонів кожна, і ще одну, трохи більшу; шість відповідної форми бляшаних труб, діаметром у три дюйми й довжиною в десять футів; доставив туди ж певну кількість особливої металічної речовини, або металоїду, назви якого я не скажу, а також дюжину бутлів з досить відомою кислотою. Газу, що його можна добути із вказаних вище речовин, до мене ще ніхто й ніколи не добував,- принаймні ніхто й ніколи не використовував його для подібних цілей. Можу лишень зазначити, що газ цей - один із складників азоту, що, як вважалося досі, розкладу не піддається; а густина його приблизно у 37,4 разів менша, ніж у водню. Смаку він не має, зате має запах; у чистому вигляді горить зеленкавим полум'ям, а дія його на живий організм приводить до негайних летальних наслідків. Я міг би розкрити секрет цього газу до кінця, та тільки право на таке розкриття належить (як я вже побіжно згадував) одному громадянинові з міста Нанц у Франції, який, умовно кажучи, передав цей секрет мені. Той же чоловік, і гадки не маючи про мої наміри, описав мені і спосіб виготовлення повітряних куль з пліви певної тварини, при якому будь-яке просочення газу практично виключається. Спосіб цей, однак, видався мені надто дорогим, і я подумав, чи не міг би перкаль, покритий каучуковим клеєм, послужити тут добрим замінником. Зазначаю цю обставину, оскільки ймовірно, що той самий чоловік захоче здійснити політ на кулі з ужитком нововідкритого газу та матеріалу, про який я говорив, тож не буду віднімати в нього честь такого рідкісного винаходу.

На місцях, де, за моїм наміром, мали стояти п'ять менших діжок під час надування кулі, я викопав ямки,- так намітився круг діаметром у двадцять п'ять футів. У центрі цього круга, де мала стояти більша діжка, я теж вирив яму, тільки глибшу. В кожній з п'яти ямок я поставив ящик із п'ятдесятьма фунтами, а в центральній - бочівку із ста п'ятдесятьма фунтами гарматного пороху. З'єднавши всі шість ям засипаними порохом і замаскованими зверху рівчачками, я впихнув в один з ящиків чотирифутовий бікфордів шнур, прикрив яму і поставив на неї діжку так, що кінчик шнура, у дюйм завдовжки, стирчав назовні і його було добре видно. Потім я закидав решту ям і зверху поставив діжки - кожну на призначене для неї місце.

Крім перечислених вище речей, я притягнув і сховав у своєму «депо» один з удосконалених містером Гріммом пристроїв для конденсації атмосферного повітря. Виявилось, однак, що пристрій цей вимагав ще суттєвішого вдосконалення, аби придатися для того, для чого я хотів його застосувати. Та внаслідок напруженої праці й неослабної впертості старання мої зрештою увінчалися цілковитим успіхом. Невдовзі куля була готова. Вмістивши понад сорок тисяч кубічних футів газу, прикинув я, вона легко підніме мене разом з усім моїм інвентарем і, якщо я правильно розрахував,- ще й сто сімдесят п'ять фунтів баласту на додачу. Покрита вона була трьома шарами лаку, а перкаль, як я виявив, служив для цієї цілі не гірше, ніж шовк,- міцність та ж, а коштував набагато дешевше.

Коли все було готово, я змусив дружину присягнути, що всі мої заходи - відколи я вперше навідався до книжкового лотка - залишаться в суворій таємниці, пообіцяв їй, що повернуся по змозі якнайшвидше, віддав ту дещицю готівки, яка ще в мене була, та й розпрощався. За долю своєї дружини я не потерпав. Вона в мене, як то кажуть, жінка видатна й чудово дає собі раду без моєї допомоги. Правду кажучи, вона, здається, завжди мала мене за ледащо - за такий собі доважок, нездатний ні до чого, крім будування повітряних замків,- й була навіть рада мене позбутися. На час нашого з нею розставання вже добряче стемніло, і ми - я та три кредитори, що так мені дозоляли (я взяв їх з собою як ад'ютантів),- прихопивши кулю, гондолу та спорядження, кружними шляхами добралися до місця, де було поскладано інше причандалля. Все тут виявилося ціле й неушкоджене, тож я негайно приступив до діла.

Було перше квітня. Вечір, як я уже сказав, був уже пізній, темний - ніде ані зірочки; а ще дуже дошкуляв дощик, що час од часу сіявся нам на голови. Та найдужче непокоїла мене куля, яка, попри захисний шар лаку, почала ніби важчати, просякаючи вологою; та й порох міг так само зволожіти. Через те троє моїх кредиторів працювали без перепочинку, втрамбовуючи лід довкола центральної діжки та розмішуючи кислоту в п'ятьох інших. Разом з тим вони безперестанку докучали мені питаннями, що я збираюся робити з усією цією машинерією, і були дуже невдоволені, що я силую їх до такої важкої роботи. Який їм зиск, казали, обливатися потом, аби тільки побути на цьому шабаші? Я стривожився і чимдуж наліг на роботу, бо, видно, ті йолопи таки справді гадали, ніби я зв'язався з дияволом, і що... коротше, що толку з моєї затії ніякого не буде. Я вже не на жарт був налякався, що вони взагалі мене кинуть, та якось зумів заспокоїти їх обіцянками, що сплачу всі рахунки, як тільки доведу оцю справу до кінця. Слова мої вони, звичайно, витлумачили по-своєму, гадаючи, мабуть, що гроші у мене будуть, і то великі; а після запевнення, що я верну їм усі борги і ще дещо накину за послуги, їх уже, можна сказати, мало хвилювало, що станеться з моєю душею чи тілом.

Десь через чотири з половиною години я визнав, що газу в кулі достатньо, тож приладнав до неї гондолу і вклав туди весь свій інвентар - телескоп, барометр (суттєво модифікованої конструкції), термометр, електрометр, компас, магнітну голку, секундний годинник, дзвоник, рупор і т. д., і т. п.; а також скляну кулю, з якої я випомпував повітря, щільно її закупоривши; не забув узяти і конденсувальний пристрій, і трохи гашеного вапна, і брусок воску, і чималий запас води та провізії, зокрема, пемікану,- це порівняно малооб'ємний, але дуже поживний харч. А ще я посадив у гондолу, відповідно прилаштувавши їх, пару голубів і кішку.

Починало вже світати, і я вирішив: пора зніматися з місця. Впустивши на землю, ніби ненароком, запалену сигару, я нахилився за нею і тихцем підпалив кінчик бікфордового шнура, що, як я вже казав, виднівся з-під однієї меншої діжки. Маневр цей залишився цілком непоміченим; застрибнувши в гондолу, я різонув єдину мотузку, яка притримувала кулю на землі, і з радістю відчув, що лечу догори на шаленій швидкості, несучи без найменшої натуги сто сімдесят п'ять фунтів свинцевого баласту, і міг би нести ще стільки ж. Коли я відривався від землі, барометр показував висоту тридцять дюймів, а термометр- 19° за Цельсієм.

Однак ледве я досяг висоти в п'ятдесят ярдів, коли вслід за мною зі страшенним громом та гуркотом знявся такий сильний ураган вогню, каміння, обгорілих уламків дерева та металу, пошматованих рук і ніг, що серце мені втекло в п'яти, і я звалився на дно гондоли, дрижачи від жаху. Бо вмить збагнув, що сильно перестарався в усій цій справі і що головні наслідки ще попереду. Справді,- не минуло й секунди, як я відчув, що вся кров шугнула мені до скронь, а наступної миті - я цього ніколи не забуду - трусонуло так,- мовби самі небеса розкололися. Згодом, коли я мав час подумати, я знайшов пояснення тій непомірній силі вибуху, яку спізнав на собі,- адже я знаходився просто над ним, на лінії найпотужнішої його хвилі. Але тієї миті я думав лише про те, як урятувати життя. Куля спочатку осіла, тоді різко шарпнулася догори й завертілася з запаморочливою швидкістю, врешті її почало хитати, мов п'яну, і розгойдало так, що я вивалився з гондоли й завис, на страшній висоті, униз головою й лицем до неба, в тонкій мотузяній петлі футів зо три завдовжки,- мотузка ця невідь-як висунулася назовні крізь щілину при дні плетеної гондоли, і я, падаючи, просто-таки чудом заплутався в ній лівою ногою. Неможливо - справді, неможливо - бодай приблизно уявити собі весь жах мого становища. Я судомно хапав ротом повітря,- кожен мій нерв, кожен м'яз тіпало, як при малярії,- очі вилазили з орбіт, нахлинула хвиля страшної нудоти... і я перестав відчувати будь-що, знепритомнівши.

Як довго я перебував у цьому стані, важко сказати. Але, мабуть, не надто довго, бо коли трохи очуняв, побачив, що займається день, що куля, бозна на якій висоті, пливе над океаном, а довкола, скільки кинути оком, аж по самий обрій не видно ніде навіть сліду землі. Все ж почуття мої, коли я отямився, не свідчили про початок агонії, як того можна було сподіватися. Правда, той тихий спокій, з яким я почав обстеження власного тіла, можно було назвати божевільним. Я підносив до очей то одну, то другу руку і дивувався, з якої це речі жили на них розбухли, а нігті так страшно почорніли. Потім я уважно дослідив голову, струшуючи нею раз по раз та обмацуючи місце при місці, аж поки переконався, що вона не більша за мою кулю, як я було підозрював. Потім я звичним рухом поліз у кишені штанів і, не знайшовши там пачки таблеток і коробочки з зубочистками, зробив спробу збагнути, куди вони зникли, та так і не збагнув, тільки чомусь дуже засмутився. Тут до мене дійшло, що ліву кісточку щось дуже муляє, і десь наче зажевріло невиразне усвідомлення, де я і що зі мною. Однак - дивна річ! - відчуття страху чи приголомшеності не було. Якщо я взагалі щось відчував, то це сміхотливу втіху від власної спритності, з якою мені треба вибратись із цієї халепи; а питання, чи я таки виберусь, не викликало ні найменшого, навіть миттєвого сумніву. На кілька хвилин я поринув у вельми глибокі роздуми. Добре пригадую, як я раз у раз стискав губи, прикладав до носа вказівний палець,- словом, удавався до всіх тих жестів та гримас, що до них звичайно вдаються люди, зручно вмостившись у фотелі та розмірковуючи про складні, поважні справи. Зібравшись, нарешті, з думками, я дуже зосереджено, обережно заклав руки за спину й відстібнув чималеньку залізну пряжку від пояса штанів. Пряжка мала три зубці, трохи заіржавілі, тому вони дуже туго поверталися на осі. Одначе я, пововтузившись, таки встановив їх під потрібним кутом і з радістю виявив, що тримаються вони в цій позиції міцно. Затиснувши в зубах оте моє знаряддя, я взявся розмотувати хустку, зав'язану на шиї. Протягом цієї процедури кілька разів довелося перепочивати, та врешті й вона була завершена. До одного кінця хустки я міцно прив'язав пряжку, а другий, задля більшої певності, так само міцно обв'язав довкола грудей. Потім, напруживши всі м'язи, підтягнувся, і мені за першим же заходом вдалося закинути пряжку в гондолу, де вона зачепилась, як я й розраховував, за край плетеного кошика. Тепер моє тіло висіло під кутом десь у сорок п'ять градусів до бічної стінки гондоли, але це не слід розуміти так, що я підтягнувся лише на сорок п'ять градусів від вертикалі. Підтягнувся я набагато вище, та все ж не далі, ніж урівень з горизонталлю, бо при підтягуванні днище гондоли сильно відхилилось у супротивний бік, що в моєму становищі могло кожної миті обернутись непоправним лихом. Слід зауважити при цьому, що якби тієї найпершої хвилини я випав з гондоли не долілиць, як це й було насправді, а горілиць або, скажімо, мотузка, за яку я зачепився, звисала не з діри біля днища, а була перекинута через борт,- одне слово, неважко збагнути, що і в тому, і в іншому випадку навіть ті незначні успіхи, яких я досяг, були б неможливі, і досвід, що тут описується, навіки пропав би для нащадків. Я, отже, мав за що дякувати Богу; хоча, фактично кажучи, в тому отупінні не був здатний ні на що і, мабуть, із чверть години провисів отак, не ворушачись, у стані повного, по-дурному радісного спокою. Але почуття це не могло не вигаснути, і його тут же заступили інші - страх, тривога і відчуття цілковитої безвиході, краху. Справді-бо,- кров, що довгий час розпирала судини голови й шиї, підтримуючи мій стан ейфорії, тепер відпливала назад, тож моє чуття небезпеки загострилось, і гострота ця відібрала мені самовладання й відвагу, щоб боротися з тією небезпекою. Але напад слабкості, на щастя, тривав недовго. Слушної хвилини на поміч прийшов дух відчаю, і я, з диким криком та напруженням сил, потрохи здирався все вище і вище, аж поки, вчепившись, наче кліщами, в довгожданий край борту, перевалився через нього і впав уперед головою, весь дрижачи, на дно гондоли. Минуло трохи часу, поки я отямився настільки, щоб могти порати своє господарство. Аж тоді я прискіпливо оглянув кулю і полегшено зітхнув, виявивши, що вона ціла. Все спорядження моє було на місці, і, на щастя, не повипадали ні баласт, ні харчі. Вони, правда, були прилаштовані так надійно, що чогось подібного й не могло статися. Я глянув на годинник: була шоста. Куля й далі хутко йшла вгору, і барометр у ту мить показував три і три чверті милі. Просто піді мною, в океані, виднівся якийсь невеличкий чорний подовгастий предмет, завбільшки з доміно, та й у всьому іншому дуже схожий на доміно. Навівши на нього телескоп, я чітко розгледів, що то - англійський корабель, 94-гармат-ний, і йшов він у крутому бейдевінді, носом на захід-південь-захід, важке зносячись на хвилі. Крім цього корабля, не було видно нічого - тільки океан, небо і сонце, що вже давно зійшло.

Тут саме час пояснити Вашим світлостям мету моєї подорожі. Ваші світлості пригадують собі, що гнітючі обставини, які склалися в Роттердамі, підвели мене врешті до думки накласти на себе руки. Не так щоб саме життя мені зосоружніло, як різні нещастя, що навалилися на мене, знесилили мене вкрай. У такому стані духу - коли бажання жити було, не було тільки сил для життя - трактат, знайдений на книжковому лотку, та ще принагідне відкриття, зроблене моїм кузеном із Нанца, дали поживу моїй уяві. Згодом я прийняв остаточне рішення. Я поклав собі, що піду зі світу, але не з життя - покину цей світ, однак житиму й далі,- одне слово, щоб не говорити загадками, я вирішив будь-що-будь здійснити, коли вдасться, переліт на Місяць. Тепер (аби мене вважали не таким божевільним, яким я є) я по змозі детальніше викладу ті міркування, які привели мене до думки, що така подорож - хоча, безперечно, нелегка й дуже небезпечна,- для людини, відважної духом, цілком можлива й досяжна.

Найперше, що слід було встановити,- це реальну відстань від Землі до Місяця. Так от, середня відстань між центрами обидвох планет складає 59,9643 земних екваторіальних радіусів, тобто всього-на-всього якихось 237 000 миль. Я кажу «середня відстань», однак не треба забувати, що місячна орбіта - це еліпс, ексцентричність якого становить не менше як 0,05484 великої півосі самого еліпса, а центр Землі знаходиться в його фокусі; тож коли б я зумів, якимсь чином, зустрітися з Місяцем у його перигеї, відстань, про яку йдеться, суттєво зменшилася б. Та коли не брати до уваги таку можливість, цілком певним було те, що я принаймні мав би відняти від 237 000 миль довжину радіуса Землі - скажімо, 4000 миль, та довжину місячного радіуса - скажімо, 1080 миль; в сумі виходить 5080 миль; отже, реальна відстань, яку треба пройти за більш-менш сприятних обставин - 231 920 миль. Якщо подумати, відстань не така вже й неймовірна. Ми часто подорожуємо по землі зі швидкістю шістдесят миль на годину; можна сподіватися, що з часом ця швидкість значно зросте. Але навіть з такою швидкістю я міг би досягти поверхні Місяця щонайбільше за 161 день. Було, однак, немало обставин, які наштовхували на думку, що в середньому швидкість мого пересування могла б бути значно вищою, ніж шістдесят миль на годину, й оскільки ці міркування вагомо вплинули на мої розрахунки, я згодом викладу їх дещо повніше.

Наступне питання, що підлягало розглядові, було набагато важливішим. З показань, які дає барометр, бачимо, що коли ми, піднімаючись над землею, сягнемо тисячофутової позначки, під нами залишиться одна тринадцята загальної маси атмосферного повітря; на висоті 10 600 футів - приблизно третина, а на висоті 18 000 футів, що до неї майже піднявся Котопаксі, матимем під собою половину матеріальної - чи принаймні матеріально вагомої - маси повітря, що облягає нашу земну кулю. Обчислено також, що на віддалі в одну соту земного діаметра - тобто на висоті у вісімдесят миль - розрідження буде таке сильне, що живий організм у ньому не виживе; мало того,- найчутливіші наші пристрої не скажуть, є там атмосфера чи нема. Але я не міг не завважити, що всі ці обчислення ґрунтуються на наших експериментальних даних про властивості повітря та на механічних законах, що регулюють його стискання та розширення в умовах, так би мовити, безпосередньої близькості самої Землі; водночас уважається зрозумілим, що живий організм на будь-якій недосяжній для нього віддалі від земної поверхні нітрохи не здатний і не може бути здатним до адаптації. А всі інші міркування, виходячи з таких даних, повинні, звичайно, будуватися за простою аналогією. Найвища точка, досягнута людиною,- це висота у 25 000 футів, на яку піднялася експедиція мосьє Гей-Люссака і Біо. Рівень доволі скромний, навіть якщо порівняти з вищезгаданими вісімдесятьма милями; і я мимоволі дійшов висновку, що питання це не таке вже безперечне й дає чимале поле для роздумів. Адже коли ми вже піднялися на якусь задану висоту і піднімаємося далі, маса повітря під нами фактично перебуває в пропорційній залежності від висоти цього підйому (як це виразно можна бачити із вищенаведених цифр), однак пропорція ця постійно зменшується. Звідси очевидно, що хоч на яку висоту ми б піднялись, ми, кажучи буквально, не зможемо вийти на межу, за якою атмосфера не існує. Вона повинна існувати, міркував я, хоча може існувати в безмежно розрідженому стані.

З іншого боку, я усвідомлював, що аргументів, які доводять існування реальної, визначеної межі атмосфери, за якою повітря вже нема, не бракує. Але одна обставина, випущена з уваги тими, хто наполягає на існуванні такої межі,- хоча переконань їхніх вона до кінця й не спростовує,- видалась мені вартою вельми серйозного розгляду. Якщо порівняти інтервали, через які комета Енке з'являється у своєму перигелії,- врахувавши всі зміщення, викликані притяганням планет,- то виявиться, що інтервали ці потрохи вкорочуються; тобто, інакше кажучи, вкорочується велика вісь еліпсоїдної орбіти цієї комети -- вкорочується поволі, але вкрай послідовно. А саме так і повинно бути, коли припустити, що комета ця зазнає опору надзвичайно розрідженого ефірного середовища яке виповнює простір її орбіти. Бо очевидно, що таке середовище, сповільнюючи швидкість руху комети, повинно зменшувати відцентрову і збільшувати доцентрову її силу. Отже, притягання Сонця постійно зростатиме, і комета дедалі більше наближатиметься до нього з кожним своїм обертом. Справді, іншого пояснення вищезгаданих змін годі знайти. Але знову ж таки: спостережено, що реальний діаметр туманного тіла цієї комети швидко меншає при наближенні її до Сонця і так само швидко збільшується, коли вона прямує до свого афелію. Чи не мав я підстав припустити, разом із містером Фальцем, що це зриме зменшення обсягу викликане тиском того ефірного середовища, про яке йшла мова, і густина якого пропорційна близькості його до Сонця? Вартим уваги було й лінзоподібне явище, яке ще називають зодіакальним світлом. Це світіння, яке добре видно в тропіках і яке аж ніяк не можна прийняти за метеоритний блиск, тягнеться по скісній вверх від горизонту і загалом збігається з напрямком сонячного екватора. На мій погляд, так міг світитися лише пояс розрідженої атмосфери довкола Сонця, і сягав він щонайменше орбіти Венери, а то й, як я припускав, значно далі (1). Справді, я не міг погодитися з думкою, що простір існування цього середовища обмежується еліпсоїдним шляхом комети чи найближчими до Сонця околицями. І навпаки, дуже просто було уявити собі, що воно виповнює весь простір нашої планетної системи, згущуючись над кожною планетою в те, що ми називаємо атмосферою,- причому, можливо, згущуючись по-різному на різних планетах, залежно від суто геологічних чинників; інакше кажучи, ця різниця, а чи варіативність, залежить від пропорційної кількості (а чи абсолютних властивостей) речовин, які випаровуються з відповідних небесних тіл.

(1) Зодіакальне світло - це, ймовірно, те, що в античності називали Тгаbes: Emicant Trabes quos docos vocant.- Pliny lib. 2, c. 26 (прим. автора).

Виробивши такий погляд на дане питання, я вже майже не вагався. Якщо атмосфера, з якою я зустрінуся при пере-леті, достоту така, що й на Землі, то, подумав я, з допомогою зовсім нескладного апарата містера Грімма я завжди зможу сконденсувати її до густини, необхідної для дихання. Так що головна трудність при подорожі на Місяць усувається. Я, щоправда, витратив трохи грошей і чимало зусиль, пристосовуючи цей апарат для визначеної цілі, й вірив, що він спрацює успішно, якщо мені вдасться завершити подорож за більш-менш пристойний час, що знов повертало мене до питання, з якою швидкістю можна буде цю подорож здійснити.

Відомо, що швидкість повітряної кулі на перших етапах її підйому порівняно невелика. А сила підйому цілком залежить від того, наскільки вага атмосферного повітря перевищує вагу газу в кулі; і, на перший погляд, здається неможливим, щоб, коли куля набирає висоту і входить у дедалі вищі шари атмосфери, густина якої дедалі швидше меншає,- здається, повторюю, цілком неможливим, щоб у цьому висхідному русі швидкість її наростала. З іншого боку, я не чув, щоб хоч один повітроплавець засвідчив очевидне спадання абсолютної швидкості висхідного руху, дарма що саме це й мало б статися,- якщо, звісно, не йшлося про витікання газу з куль неякісної конструкції чи покритих таким не найкращим засобом, як звичайний лак. Звідси виходило, що витікання газу цілком могло врівноважити прискорення, що виникає при зменшенні відстані кулі від гравітаційного центру. Отже, міркував я, якщо я опинюсь у тому середовищі, про яке я казав, і воно буде таким, як те, що ми його називаємо атмосферним повітрям, то для мене - тобто для моєї висхідної швидкості - ступінь його розрідженості може й не мати якогось особливого значення, оскільки газ у кулі не лише сам підлягатиме такому ж розрідженню (в міру цього розрідження я був готовий втратити стільки газу, скільки треба, щоб запобігти вибухові), а й, при його властивостях, завжди залишатиметься легшим за питомою вагою, ніж будь-який складник азоту чи кисню. Отже, не скидалося на те - точніше, було майже неймовірним, щоб на якомусь етапі свого підйому я міг сягти точки, де сукупна вага моєї величезної кулі, надлегкого газу в ній та гондоли з усім її вмістом могла б зрівнятися з масою витісненої кулею довколишньої атмосфери; це, як неважко збагнути, була єдина обставина, що унеможливила б мені рух догори. Хоча, коли б я й сягнув такої точки, я міг би скинути баласт і ще дещо - всього біля трьохсот фунтів ваги. Водночас сила гравітації мала б постійно спадати - пропорційно квадрату віддалі; отож я, чимраз додаючи швидкості, мав би невдовзі прилетіти в ту ділянку простору, де сила притягання Місяця долає земну гравітацію.

Була, однак, іще одна складність, яка мене трохи непокоїла. Існували свідчення, що з підйомом кулі на значну висоту, крім болю при диханні, з'являються дуже неприємні відчуття в області голови, та й в усьому тілі, що часто супроводяться носовою кровотечею та іншими тривожними симптомами, і стан такий у міру набирання висоти дедалі погіршується (1). Все це трохи баламутило мої міркування. Чи можливо таке, що симптоми ці наростатимуть і приведуть до смерті? Ні, вирішив я. Причини їхньої слід шукати в зменшенні звичного тиску атмосфери на поверхню тіла і відповідному набуханні поверхневих кровоносних судин,- тут не йдеться про якийсь розлад системи живого організму, як це маємо при задусі, коли густина атмосфери хімічно недостатня для відновлення крові в шлуночку серця. А поки таке відновлення відбувається, я не бачу перешкод для підтримки життя навіть у вакуумі,- адже розширення й звуження грудної клітки, що звичайно називається «віддихом»,- це суто мускулярна діяльність, це причина) а не наслідок дихання. Одне слово, я збагнув, що в міру призвичаєння тіла до меншого атмосферного тиску болісні відчуття слабнутимуть, і сподівався перетерпіти їх, покладаючись на залізну міць свого організму.

(1) Після першої публікації «Ганса Пфааля» я довідався, що містер Грін, знаменитий повітроплавець із Нассау, та й інші сучасні повітроплавці спростовують такі твердження Гумбольдта і говорять про покращання самопочуття, що цілком збігається з поданими тут теоретичними викладками (прим. автора).

Я, з ласки Ваших світлостей, виклав ті кілька (хоч іще далеко не всі) міркувань, які наштовхнули мене на думку здійснити подорож на Місяць. Далі я опишу результати однієї такої спроби, вочевидь відчайдушної за задумом і, з усякого погляду, унікальної в історії людства.

Досягнувши вищезазначеної висоти,- у три і три чверті милі,- я викинув з гондоли жменю пір'їн і переконався, що я рухаюсь із чималою швидкістю, тож можу обійтися без викидання баласту. Я був радий цьому, бо хотів зберегти при собі якомога більший тягар - з тієї простої причини, що не мав певних даних ні про гравітацію, ні про густину атмосфери на Місяці Самопочуття поки було нормальне, дихав я цілком вільно, голова нітрохи не боліла. Кішка, зовні спокійна, розляглася на плащі, якого я скинув, і байдужим оком стежила за голубами. Ті - прив'язані за лапку, щоб не втекли,- заклопотано визбирували зерна рису, розсипані на долівці гондоли.

Було двадцять хвилин на сьому; барометр показував висоту 26 400 футів, себто повних п'ять миль. Довкола лежала, здавалось, сама безмежність. Справді, методами сферичної геометрії дуже легко можна обчислити, який величезний обшир земної поверхні постав перед моїми очима. Площина опуклої поверхні будь-якого сегмента кулі відноситься до всієї поверхні цієї кулі, як обернений синус даного сегмента до діаметра кулі. А в моєму випадку обернений синус - тобто товщина сегмента, над яким я знаходився,- приблизно дорівнював висоті мого місцезнаходження, тобто віддаленості точки мого зору від земної поверхні. «Як п'ять миль до восьми тисяч»,- ось таким відношенням можна було виразити ту площу земної поверхні, яку охоплював мій зір. Інакше кажучи, переді мною лежало не менш як одна тисяча шестисота поверхні земної кулі. Море здавалося гладеньким, мов дзеркало, хоча в телескоп було видно, що воно бушує. Корабля я вже не бачив,- він, здається, поплив кудись на схід. Аж тепер почав я відчувати напади головного болю; боліло зокрема у вухах, хоча дихалось і далі досить легко. Кішка й голуби, здавалось, узагалі нічого не відчували.

Була за двадцять хвилин сьома, коля куля ввійшла у великі густі хмари, які завдали мені чималого клопоту, бо пошкодили конденсувальний апарат, та й сам я перемок до нитки. Зіткнення таке, звичайно, могло трапитись лише раз, бо годі було припускати, щоб іще вище, і так далеко від Землі, могли втриматися такі густі хмари. Все ж я визнав за краще викинути дві п'ятифунтові порції баласту, залишивши сто шістдесят п'ять фунтів резерву. Невдовзі я вирвався з цієї облоги і тут же помітив, що швидкість мого підйому значно зросла. А через кілька секунд хмаровища піді мною з кінця в кінець прошила яскрава блискавка, і все воно зажевріло, немов величезна головешка. І діялось це, не забуваймо, серед білого дня. Годі собі уявити всю велич цього видовища, якби припало його бачити темної ночі,- хіба з пеклом можна було б його порівняти. Та й без того волосся мені сторчма стало, коли я глянув у ту роззявлену хлань унизу, а уява, шугнувши туди, нипала по дивних склепінчастих залах, рудих проваллях і страшних червоних ущелинах того жахітного, бездонного вогню. Я справді вчасно звідти винісся. Коли б моя куля забарилася там на хвилинку,- коли б не те, що я, аби не мокнути, вирішив скинути баласт, усе могло б піти - ба, напевно пішло б прахом. Така небезпека - найбільша, либонь, з усіх, що чигають на повітроплавців, хоча про неї мало думають. Та я на той час був уже надто далеко, щоб сушити собі цим голову.

Підіймався я дуже хутко, так що о сьомій годині барометр показував дев'ять з половиною миль висоти, не менше. Стало дуже важко дихати; голова геть разболілася. Я вже давніше відчував, що щоки в мене мокрі,- виявилося, це сочилася з вух кров. З очима теж було негаразд. Здавалось,- на дотик,- що вони геть повилазили з орбіт, а всі предмети довкола, навіть сама куля, начеб повикривлювались. Чогось аж такого я не сподівався, то й стривожився трохи. І - вельми необачно, не подумавши,- викинув з гондоли три п'ятифунтові порції баласту. Тим самим я різко наддав швидкості,- замість нарощувати її поволі, потрохи,- потрапив у дуже розріджені шари атмосфери, і результат мало не став фатальним і для моєї експедиції, і для мене самого. Мене зненацька зсудомило,- тривало це понад п'ять хвилин, але навіть згодом, коли трохи відлягло, мені надовго перехоплювало віддих і я натужно хапав ротом повітря; весь цей час з носа і з вух сильно йшла кров,- навіть очі трохи кривавили. Голуби, здається, теж були в розпачливому стані й рвалися на волю, а кішка жалібно нявкала і, висолопивши язика, тинялася туди-сюди, заточуючись, мовби задурманена отрутою. Я аж тепер збагнув, що накоїв, поквапившись викинути баласт, і вкрай розгубився; Попереду було одне - смерть; ще кілька хвилин - і смерть. Фізичні муки, які я терпів, теж зробили своє: я не міг здобутись бодай на якесь зусилля в боротьбі за життя. Навіть думати не ставало сили - різкий біль у голові, здавалось, наростав дедалі більше. Я бачив, що зовсім втрачаю владу над собою, і вже було вхопився за один із клапанних шнурів з наміром спускати кулю, та мене вмить зупинила згадка про той фортель, який я викинув своїм кредиторам, та можливі наслідки його, коли я повернуся. Я ліг на дно гондоли, намагаючись зосередитись. Єдине, до чого я додумався,- це спробувати пустити собі кров. Не маючи ланцета, я був змушений здійснити цю операцію першим-ліпшим знаряддям, і врешті зумів надрізати вену на лівій руці лезом складаного ножика. Вже з першими краплями крові стало значно легше, а коли її стекло чимало (десь із півмиски), зникли чи не всі найприкріші нездужання. Я, однак, не вважав за доцільне тут-таки зриватися на ноги,- навпаки, перев'язав руку якомога тугіше і ще з чверть години лежав. А коли підвівся, то ніякого болю не відчував, дарма, що останню годину з чвертю мені все боліло. Дихати все ж стало не набагато легше, і я подумав, що мабуть-таки доведеться вдатися до конденсатора. Водночас, глянувши на кішку, що знову затишно вмостилась на моєму плащі, я, на свій безмежний подив, виявив, що та, скориставшись моментом, привела на світ троє кошенят. Такого приросту серед пасажирів я аж ніяк не сподівався; однак подія була приємна. Вона давала мені можливість перевірити один здогад, який послужив чи не найсильнішою спонукою до здійснення цього польоту. Я гадав собі, що біль, який відчувають живі істоти на певній відстані від Землі, пояснюється - чи може пояснюватися - тим, що вони звикли до атмосферного тиску на її поверхні. Коли виявиться, що кошенятам нездужається так само, як їхній матері, то теорія моя хибна, а коли ні - то слід вважати, що моя ідея знайшла солідне підтвердження.

Годині о восьмій я був уже, фактично, на віддалі сімнадцяти миль від Землі. А це, як на мене, яскраво свідчило не просто про те, що швидкість мого підйому зростала, а про те, що коли б я навіть і не скинув баласту, то однаково піднімався б трохи швидше. Поновилися напади гострого болю в голові і в вухах; з носа ще час од часу пускалася кров, та в цілому я страждав далеко менше, ніж можна було сподіватися. Дихати, правда, ставало все важче і важче, при кожному вдихові неприємно зводило груди. Я розпакував конденсувальний пристрій і підготував його до вжитку.

У цей час Земля піді мною була справді прекрасна. На захід, північ і південь, скільки оком сягнути, безмежною габою розкинулася дзеркальна гладінь океану, голубінь якого глибшала з кожною хвилиною. На сході - далеко-далеко, але чітко й виразно - виднілися острови Великобританії, все атлантичне узбережжя Франції й Іспанії і шматочок африканського континенту. Ані натяку на якісь споруди,- найславніші міста людства без сліду щезли з лиця Землі;

Що мене вразило найбільше - то це позірна ввігнутість земної поверхні. Я сподівався,- не дуже замислюючись над цим,- що, піднявшись, побачу її опуклою, якою вона є насправді; та щоб пояснити цю відмінність, не треба було довго міркувати. Прямовисна лінія, опущена з точки, де я знаходився, на Землю, була б перпендикуляром прямокутного трикутника, основа якого простягалася б до лінії обрію, а гіпотенуза з'єднувала б цю лінію з точкою мого місцезнаходження. Однак висота, якої я сягнув, була нікчемно мала, а то й нульова, порівнюючи з відстанню до обрію. Інакше кажучи, основа й гіпотенуза мого уявного трикутника були такі довжелезні проти перпендикуляра, що могли вважатися майже паралельними. Через це повітроплавцеві завжди здається, ніби гондола його знаходиться врівень з обрієм. Але оскільки відстань до точки прямо під ним бачиться йому (та й є) дуже великою, то й сама та точка здається йому набагато нижчою рівня обрію. Звідси і враження ввігнутості земної поверхні; і враження це залишатиметься доти, доки висота підйому зросте настільки, порівнюючи з відстанню до обрію, що позірна паралельність основи й гіпотенузи зникне.

Голубам під цей час, як я бачив, до того стало погано, що я вирішив випустити їх на волю. Спершу відв'язав одного - сизого перістого красеня, і посадив його на борт плетеного кошика. Голуб, видно, страшенно непокоївся, бо зиркав тривожно на всі боки, бив крильми і голосно туркотав, однак ніяк не наважувався відірватись від гондоли, аж я вхопив його сам і жбурнув геть, на якихось півдесятка ярдів. Та він і не пробував летіти униз, як я сподівався, а щосили намагався добутись назад і все так само пронизливо, голосно туркотав. Нарешті це йому вдалося, та не встиг він учепитися за борт, як голова йому впала на груди, і він звалився мертвий на дно гондоли. Другому голубові повелося краще. Аби він не зміг, за прикладом товариша, повернутися назад, я з усієї сили жбурнув його вниз, і був радий бачити, як він помчав далі, до Землі, у вільному, цілком природному леті. Дуже скоро він зник мені з очей і, мабуть, щасливо дістався дому. Мурка, здається, вже очуняла, бо взялася наминати мертвого птаха, а попоївши, з явним задоволенням вклалася спати. Кошенята її доволі жваво вовтузились, і, з усього судячи, нічого їм не докучало.

О чверть на восьму, коли біль при вдиханні повітря став просто-таки нестерпний, я взявся лаштувати спорядження, що входило в систему конденсатора. Опис цього спорядження займе трохи місця, і я прошу Ваші світлості мати на увазі, що основною моєю метою було встановити своєрідну камеру, яка захищала б мене і гондолу від впливу високо-розрідженої атмосфери, що мене оточувала, а всередину, з допомогою мого конденсатора, нагнітати ту ж таки атмосферу, згущену до потрібного рівня. Для цього я заготовив дуже міцний, цілковито непроникний для повітря, але еластичний гумовий мішок, достатньо великий за розмірами, щоб умістити в ньому цілу гондолу. Мішок натягувався на гондолу знизу догори, поверх шнурів, аж до верхнього ободу, що на ньому кріпилася сітка від кулі. Коли мішок отаким чином натягнено і гондола повністю закрита з низу і з боків, залишається зашити його верх, протягнувши гумову тканину понад ободом,- тобто, між ободом і сіткою. Але якщо задля цього від'єднати обід від сітки - то на чому ж триматиметься гондола? Так от, сітка прикріплюється до ободу не всуціль, а рядом пересувних петель. Я, отже, розв'язував лише кілька петель нараз, а гондола в той час трималася на інших. Натягнувши на обід частину тканини, я знову пристібував петлі,- не до самого ободу, бо це річ неможлива, оскільки він накритий тканиною, а до низки великих ґудзиків, нашитих на цю тканину футів за три від верхнього краю мішка; проміжки між ґудзиками відповідали відстані між петлями. Після цього від ободу відв'язувалося ще кілька петель, натягувалося ще трохи тканини, і відв'язані петлі знову начіплялися на ґудзики. Таким способом увесь верхній край мішка протягувався між ободом і сіткою. Зрозуміло, що обід тепер мав упасти в гондолу, а сама гондола, разом з її вмістом, трималася лише на ґудзиках. Щось таке, на перший погляд, здається річчю неймовірною; одначе це зовсім не так, бо ґудзики не тільки самі по собі були міцні, а й розміщені так щільно, що на кожен з них припадала дуже незначна частка загального тягаря. Справді, якби гондола з усім, що в ній містилося, була навіть утричі важча, і то я не хвилювався б анітрохи. А обід я знову підняв догори і почепив його, вже зсередини мішка, майже на тій самій висоті, підперши трьома легкими жердинами, заготовленими заздалегідь. Це, звичайно, робилося для того, щоб мішок угорі на опадав і щоб закріпити нижній край сітки там, де слід. Тепер залишалося єдине - зашити верх мішка,- і здійснювалося це просто: досить було зібгати тканину в складки й якомога тугіше скрутити їх у джгут за допомогою такого собі стаціонарного вертлюга.

У стінки камери, що в ній опинилася гондола, були вставлені три круглі віконця із товстого, але прозорого скла, крізь які я вільно міг дивитися в будь-якому напрямку по горизонталі. На споді мішка було таке ж четверте віконце, відповідно припасоване до невеличкого отвору в днищі самої гондоли. Це давало змогу дивитися по вертикалі вниз; але що вгорі помістити подібне віконце можливості не було,- з огляду на специфічний спосіб герметизації мішка, при якому тканина наморщувалась,- то предмети, розміщені по висхідній вертикалі, випадали з поля мого зору. Що, звісно, істотної ваги не мало, бо навіть якби мені вдалося помістити віконце над головою, користі з цього однаково не було б - заважала куля.

Під одним із бічних віконець - приблизно футом нижче - був круглий отвір тридюймового діаметру, обрамлений мідним кільцем з нарізкою. В це кільце вкручувалася труба конденсатора, а сам пристрій, звичайно, знаходився всередині камери. Крізь трубу, завдяки вакууму, що утворювався в пристрої, всмоктувалася певна маса зовнішньої атмосфери і, вже в конденсованому стані, поступала всередину камери, змішуючись із розрідженим повітрям у ній. Ця операція повторювалася кілька разів, поки камера наповнювалася достатньою кількістю повітря, необхідною для дихання; проте в такому обмеженому просторі воно швидко робилося несвіжим і непридатним для вжитку, багаторазово проходячи через легені. Тоді крізь невеликий клапан у днищі гондоли воно викидалося назовні,- адже повітря більшої густини, осідаючи, само виштовхується у менш густу зовнішню атмосферу. Щоб у камері не виник повний вакуум, ця очисна операція проводилася не відразу, а поступово: клапан відкривався лише на кілька секунд і знову закривався, поки з конденсатора надійде одна-дві порції повітря, заміщуючи те, яке вийшло назовні. Задля експерименту я посадив кішку з кошенятами в кошичок і підвісив його на ґудзик до днища гондоли з зовнішнього боку, тут-таки біля клапана, через який я міг їх підгодовувати при потребі. Все це я робив не без ризику, і ще до того, як зашив верх мішка, а помагав собі жердиною,- з тих, про які вже говорилося,- до якої був причеплений гачок. Коли повітря в камері погустішало, то і жердини, і обід стали непотрібними,- замкнене в мішку, воно само міцно напинало еластичну, непроникну тканину.

Завершив я всі приготування й напомпував камеру вищеописаним методом за десять хвилин до дев'ятої. А поки те все робив, я неймовірно страждав від браку повітря і тяжко каявся у власному недбальстві чи, швидше, відчайдушній легковажності, якою справді грішив, відкладаючи таку серйозну справу на останню хвилину. Та коли я довів її нарешті до кінця, то дуже скоро почав пожинати плоди власної кмітливості. Знов мені дихалось цілком легко і вільно,- та й чому мало б бути інакше? Ще одною приємною несподіванкою було те, що несамовиті болі, які мучили мене досі, майже вляглися. Трошки поболювала голова, та ще зап'ястки, кісточки й горло були наче здавлені,- оце майже й усе, на що я міг нарікати. Здається, що нездужання мої, викликані падінням атмосферного тиску, фактично минули, як я й сподівався, і що болісні відчуття, яких я зазнав протягом двох останніх годин, слід загалом вважати наслідком задухи.

За двадцять хвилин до дев'ятої - тобто незадовго перед тим, як я зашив верх гумового мішка, стовпчик ртуті в барометрі (а він, як я вже згадував, був удосконаленої конструкції) сягнув крайньої позначки,- інакше кажучи, ртуть уже вибігала. Показував він висоту 132 000 футів, тобто двадцять п'ять миль,- отже, площа земної поверхні, яка в той час перебувала в полі мого зору, становила не менш як одну трьохсотдвадцяту частину загальної площі планети. О дев'ятій годині вже й на схід від мене не було видно суходолу, але помітив я це, лише коли спостеріг, що кулю швидко відносить на північний захід. Океан піді мною й далі здавався ввігнутим, хоча його часто затуляли масиви хмар, що мандрували в небі.

О пів на десяту я провів дослід: викинув через клапан жменю пір'їн. Вони не попливли, як очікувалось, а шугнули вниз стрілою,- всі як одна і так хутко, що через дві-три секунди зникли з очей. Явище було таке незвичайне, аж я спочатку не знав, що й думати,- годі було повірити, що швидкість мого підйому раптом так різко підскочила. Та невдовзі збагнув: атмосфера тут надто розріджена, щоб утримати навіть пір'їни, і вони й справді попадали - полетіли вниз з великою швидкістю; сумарна швидкість - їхнього падіння й мого підйому - і справила на мене таке сильне враження.

Близько десятої години я виявив, що поки, крім кількох дрібниць, мені нема чим турбуватися. Справи мої йшли гладко; куля, мабуть, піднімалася, щохвилинно нарощуючи швидкість, хоча визначити ступінь цього наростання вже не було як. Ніякого болю, жодних прикрощів я не відчував; за весь час, відколи покинув Роттердам, я не знав кращого настрою і лише наглядав за станом моїх різноманітних приладів та напускав у камеру свіже повітря. Останню операцію я вирішив проводити регулярно, кожних сорок хвилин,- не так через те, що в цьому була доконечна потреба, як просто задля здоров'я. Водночас не міг стриматись від фантазій. Мені марились дикі, небачені краєвиди Місяця. Уява, відчувши, що скинуто з неї пута, вільно блукала в примарному, непевному краю, повному мінливих чудес. Ось перед нею сиві, віковічні ліси, скелясті провалля, гучні водоспади, що вергають води у прірви без дна. А то раптом - тиха цілина на осонні, не займана ще жодним з небесних вітрів, де, скільки око сягає, тягнуться й тягнуться поля маків та струнких, схожих на лілеї, квіток,- вічно непорушні, вічно мовчазні. А ось знову я деінде, далеко-далеко, де все, що довкола,- озеро, невиразне й туманне, оперезане берегом хмар. Та не лише ці фантазії опосіли мій мозок.

Находили на мене й страшні видива, такі лихі й огидні, що від самої думки про те, що вони можуть справдитись, наскрізь холола душа. Однак я швидко відганяв такі думки, справедливо вважаючи, що не слід відволікати увагу, для якої вистачає і справжніх, відчутних небезпек.

О п'ятій пополудні, освіжаючи повітря в камері, я скористався з нагоди, щоб поспостерігати через клапан за кішкою з кошенятами. Щодо кішки, то їй вочевидь було дуже погано, що, безперечно, пояснювалось насамперед браком повітря; зате мій експеримент з кошенятами дав дуже дивні наслідки. Я, звичайно, сподівався побачити по них, що вони теж відчувають болі, хоча й не так сильно, як їхня мати; цього було б достатньо, щоб підтвердити моє припущення про пристосування організму до атмосферного тиску. Та, приглянувшись, я виявив те, чого не чекав: кошенята вочевидячки почувалися чудово, дихали цілком вільно і рівно, нічим не виказуючи, що їм щось вадить. Знайти пояснення всьому цьому можна було, лише розширивши мою теорію й доповнивши її припущенням, що, можливо, сильно розріджена навколишня атмосфера за своїм хімічним складом усе-таки може підтримувати життя, і що істота, народжена в такому середовищі, могла й не відчувати незручностей при диханні, і навпаки, опинившись у густіших, приземних шарах атмосфери, могла зазнати тих самих мук, які я нещодавно пережив. Досі шкодую, що саме тоді стався прикрий випадок, унаслідок якого я втратив мою котячу сімейку, а з нею й можливість остаточно дослідити це питання. Просовуючи в клапан руку з чашкою води для кицьки, я зачепився рукавом за петлю, на якій висів кошичок, і зняв її з ґудзика. Навіть якби той кошичок дослівно розчинився в повітрі, і то б він не зник так нагло і так раптово. Бо не збігло й десятої долі секунди, як він щез без сліду разом з усіма тваринками. Думкою я линув за ним, бажаючи щасливого приземлення, та, звичайно, не мав надії, що кішка, а чи котресь із кошенят виживе, аби розповісти про своє безталання.

О шостій вечора я спостеріг, що значний обшир землі на схід від мене заволікла густа тінь, що швидко насувалася, і вже за п'ять хвилин до сьомої вся земля піді мною лежала сповита в нічну темряву. Але проміння західного сонця потім ще довго освітлювало мою кулю; ця обставина, хоч, звісно, передбачена, принесла мені безмірну втіху. Було ясно, що вранці я побачу світило принаймні на кілька годин раніше, ніж роттердамці, дарма що знаходяться вони значно глибше на схід, і що день у день, відповідно до висоти підйому, я насолоджуватимусь сонячним світлом усе довше й довше. Тож я вирішив, що вестиму щоденний журнал мого польоту, вираховуючи дні по годинах, від першої до двадцять четвертої, і не зважаючи на періоди темряви.

О десятій годині мене стало хилити на сон, і я постановив, що посплю до ранку; та тут вигулькнула проблема, яка, попри всю її очевидність, досі оминала мою увагу. Коли б я ліг спати, як був намірився, то яким чином у цей час мало б поновлюватися повітря в камері? Дихати ним довше, як годину, було б неможливо; навіть коли б цей термін вдалося розтягнути ще на чверть години, це могло б привести до вельми згубних наслідків. Проблема викликала чимале занепокоєння; і хоч як важко в це повірити - після всіх пережитих мною небезпек,- але справа здавалась такою серйозною, що я був готовий зректися свого задуму й погодитися на те, що мушу повертатися назад. Однак то було лише хвилинне вагання. Я подумав собі, що людина - звичайнісінький раб звички, і що багато речей в її повсякденному житті вважаються життєво важливими тільки й лише тому, що вона сама зробила їх звичними. Безперечно, без сну обійтися я не міг, зате я легко міг призвичаїтися до того, щоб під час сну прокидатися щогодини. На те, щоб повністю поновити повітря, треба було щонайбільше п'ять хвилин, тож єдине, що реально вимагалося,- це придумати, як мені вчасно підвестися, аби провести цю операцію. А розв'язка цього питання, признаюся, далась мені нелегко. Я, звісно, чував про студента, який, щоб не заснути над книжками, тримав у долоні мідяну кульку,- тільки-но його долала дрімота, як кулька гупала на дно мідниці поруч крісла і тут же приводила його до тями. У моєму випадку, однак, усе було інакше і такий варіант не годився,- йшлося не про те, щоб не спати зовсім, а про те, щоб прокидатися через один і той же проміжок часу. Зрештою я натрапив на одну ідею, яка, при всій її простоті, сяйнула мені одкровенням не меншим, ніж те, що осяяло винахідників телескопа, парового двигуна чи друкарства.

Слід почати з того, що куля, винесена на такі висоти, й далі піднімалась по рівній, неухильній вертикалі, і гондола, відповідно, рухалася настільки плавно, що в ній годі було помітити бодай найменше коливання. Це для мого проекту було вельми сприятливою обставиною. Весь мій запас води містився в барильцях, по п'ять галонів кожне, що були надійно прикріплені в різних місцях гондоли. Я відчепив одне з барилець і, взявши дві мотузки, прив'язав їх до країв плетеного коша та міцно натягнув; розміщені вони були паралельно, за фут одна від одної, так що утворилася ніби полиця, на яку я поставив барильце і пришвартував його в горизонтальному положенні. Вісьмома дюймами нижче, на висоті чотирьох футів від підлоги, я прикріпив ще одну полицю - тільки вже з планок, мого єдиного дерева. На цій полиці, просто під барильцем я поставив глиняного глечика. Просвердливши в барильці отвір, я припасував до нього чіп із м'якої деревини - загостреної, тобто конусоподібної, форми,- і доти припасовував його, доки після кількаразових спроб вкрутив так, що вода, просочуючись із дірки і скапуючи в глечик, наповнювала його по вінця протягом шістдесяти хвилин. Визначалося це, звичайно, дуже просто,- досить було заміряти, скільки води набиралося в горщику за певний проміжок часу. Після всіх цих приготувань задум мій став цілком очевидний: я вмощуюся спати на підлозі й лягаю так, щоб голова опинилась під носиком глечика. Зрозуміло, що за годину, виповнивши глечик, вода почне текти через край і саме через носик, оскільки той трохи нижчий за вінця; Зрозуміло також, що, спадаючи з чотирьох-футової висоти, вода не може не хлюпнути мені в обличчя і я не можу не прокинутися тут же, хоч би навіть спав найміцнішим сном на світі.

Коли я скінчив приготування, була вже одинадцята, і я пішов спати не гаючись, свято переконаний в ефективності моїх розрахунків. І справді, вони не підвели. Рівно через кожних шістдесят хвилин мій вірний хронометр будив мене, по чому, виливши воду назад у барильце й пустивши у хід конденсатор, я знову лягав спати. Ці регулярні зривання зі сну виявилися не такими вже й прикрими, як я було гадав, і коли я остаточно прокинувся, минала сьома година ранку і сонце підбилося вже досить високо над рівнем мого обрію.

З квітня. Виявляється, висота, на яку знеслася куля, справді величезна, і тепер опуклість земної поверхні видно напрочуд добре. В океані піді мною - розсипи чорних цяток; це, безперечно, острови. Наді мною - чорне, як смола, небо і яскраво блищать зорі; правда, такими вони були завжди, від першого дня мого польоту. Далеко на півночі, на лінії обрію, я помітив тонку сліпучо-білу смужку і відразу вирішив, що це, мабуть, південний пруг льодів Полярного моря. Це мене збило з пантелику, бо я розраховував, що рухатимусь значно північніше і, можливо, пролітатиму над самим Північним полюсом. Отже, мені було дуже прикро, що з такої великої висоти я не зможу розгледіти все як слід. Але й так чимало можна побачити.

Більше цього дня нічого особливого не сталося. Моя машинерія працювала справно, куля піднімалася все вище, без будь-яких видимих коливань чи відхилень. Було страшенно холодно, і я щосили кутався в плащ. Коли Землю повила темрява, я ліг спати, хоча довкола мене ще довгі години стояв білий день. Мій водяний годинник пунктуально виконував потрібне, і я міцно, хоч і з регулярними перервами, проспав аж до ранку.

4 квітня. Прокинувся бадьорий тілом і духом, вражений тим, як дивовижно змінилося море. Глибока синява його щезла майже без сліду, натомість з'явилася сірувата білість і блиск, що разив очі. Опуклість океанічної поверхні була настільки виразна, що здавалося, ніби вся ця маса вод шугає в провалля за обрій,- аж я піймав себе на тому, що наслухаю, звівшись навшпиньки, за далеким гулом цього могутнього водоспаду. Островів уже не було: чи то вони залишились десь на південному сході, чи то я так високо знісся, що вже їх недобачав,- годі сказати. Хоч друге пояснення видавалося вірогіднішим. Смужка льоду на півночі ставала дедалі помітніша, дужчав і холод. День минув без пригод, і я провів його за читанням, оскільки заздалегідь запасся книжками.

5 квітня. Спостерігав рідкісний феномен: схід сонця при тому, що майже вся видима поверхня Землі вгорнена в темряву. З часом, однак, світло розпросторилося й над нею, знову сяйнула льодяна смужка на півночі. Тепер вона виднілася дуже ясно і здавалася значно темнішою, ніж океанські води. Я вочевидь наближався до неї, і то вельми швидко. Здається, знов прозирнуло пасмо землі на сході, і ще одне - на заході, але певності я не мав. Погода нормальна. Протягом дня нічого особливого не трапилося. Рано пішов спати.

6 квітня. Із здивуванням виявив, що смужка льоду вже доволі близько і що ген до північного обрію тягнуться цілі масиви таких же льодів. Ясно, що коли куля й далі йтиме тим же курсом, то опиниться незабаром над Льодовитим океаном, і я вже майже не сумнівався, що кінець кінцем побачу-таки полюс. Упродовж цілого дня неухильно наближався до льодів. Надвечір поле мого зору дуже раптово й відчутно розширилось - безперечно, це тому, що Земля - сфероїд, сплющений на полюсах, і я саме опинився над такою площинною областю, недалеко від полярного кола. Коли темрява врешті насунула й на мене, я дуже неохоче ліг спати, потерпаючи, що промайну над таким цікавим для мене об'єктом, не маючи можливості його побачити.

7 квітня. Прокинувся рано і, на превелику мою радість, таки побачив його,- певно, це був сам Північний полюс. Безперечно, це був він, лежав просто під моїми ногами, але ба! - так далеко від мене, що розглянути його як слід було незмога. Справді, коли судити з прогресії чисел, які позначали висоту моєї кулі в різний час - від шостої години ранку другого квітня і до за двадцять хвилин дев'ятої того ж ранку (коли вибігла ртуть),- то можна справедливо виснувати, що тепер, о четвертій годині ранку сьомого квітня, куля сягла висоти не менш як у 7254 милі над рівнем океану. Ця цифра може здатися величезною, але одержаний таким методом розрахунку результат, мабуть, був далеко нижчий від істинного. В усякому разі, мій зір охоплював земну кулю на всю широчінь її великого діаметра; вся північна півкуля лежала в мене під ногами, наче карта в ортогональній проекції, і межею мого обрію було не що інше, як лінія екватора. Ваші світлості, однак, можуть собі уявити, що ці, досі недоступні й недосліджені області за полярним колом, дарма що знаходились просто піді мною й, отже, не спотворювались ракурсом, були самі по собі порівняно невеликі й занадто віддалені від точки спостереження, щоб їх можна було обстежити докладно. Та навіть те, що вдавалося бачити, справляло незвичайне, вкрай цікаве враження. На північ від того велетенського кільця, яке згадувалося вище і яке, з маленьким застереженням, можна було назвати межею людських відкриттів у цьому регіоні, стелиться один суцільний - чи майже суцільний - пласт льоду. Вже від початку, від країв цього пласту поверхня його дедалі пласкішає, згодом вигладжується в рівну площину і насамкінець, анітрохи не вгинаючись досередини, на самому полюсі завершується центральним, чітко окресленим кругом, що діаметр його, зміряний з повітряної кулі, визначався кутом у шістдесят п'ять секунд, а темнаве його забарвлення, хоч і неоднорідне щодо інтенсивності, завжди було темніше від будь-якої іншої точки на видимій мені поверхні земної півкулі, а де-не-де переходило в цілковиту чорноту. Поза цим важко було ще щось добачити. Близько дванадцятої години центральний круг уже виразно зменшився, а до сьомої вечора й цілковито щез мені з очей,- куля тепер пролітала над західним пругом крижаного пласта, несучись у напрямку екватора.

8 квітня. Зауважив, що видимий діаметр Землі помітно покоротшав, крім того, змінився її колір і вигляд. Вся доступна оку її поверхня мінилася різними відтінками блідо-жовтої барви, а подекуди блискотіла так, що боляче було дивитися. А ще дуже заважало згущення атмосфери в близьких до земної поверхні областях, де скупчувалися хмари, поміж якими тільки зрідка проглядала сама Земля. З цього типу атмосферними перешкодами - то більшими, то меншими,- що утруднювали пряме спостереження, я стикався постійно впродовж останніх сорока восьми годин; але що вище я підіймався, то щільніше нагромаджувались усі ті пливучі масиви пари, і завада ця ставала дедалі відчутнішою в міру набирання висоти. Однак і так було добре видно, що куля моя несеться над великими озерами північно-американського континенту, обравши курс прямо на південь, і, значить, недалеко вже й тропіки. Обставина ця була для моєї душі величезною втіхою, щасливим знаменням, що я таки досягну мети. Річ у тім, що напрям, у якому я рухався досі, мені не подобався: було ясно, що коли я невдовзі не зверну з нього, то до Місяця мені вже не долетіти,- адже площина його орбіти нахилена до екліптики лише під малесеньким кутом у 5°8'48". Як не дивно, але я аж тепер починав розуміти, якої великої помилки допустився, не обравши для відльоту з Землі такої її точки, яка знаходилася б у площині місячного еліпса.

9 квітня. Сьогодні діаметр Землі значно коротший, а забарвлення її поверхні з кожною годиною набирає дедалі темнішого жовтого відтінку. Куля весь час рухалася на південь, а о дев'ятій вечора пролітала над північним краєм Мексиканської затоки.

10 квітня. Сьогодні вранці близько п'ятої години мене розбудив зненацька якийсь гучний, страшний тріск, цілковито для мене незбагненний. Тривав він якусь мить, але й зараз я не міг би сказати, що коли-небудь на світі чував щось подібне. Зайве вказувати, що я вкрай стривожився і моєю першою думкою було, що то лопнула куля. Я, однак, дуже уважно оглянув усі мої пристрої, та жодних несправностей не виявив. Більшу частину дня провів у роздумах, обмірковуючи цей надзвичайний випадок, та так і не зумів його бодай якось пояснити. Незадоволений собою, пішов спати у вельми розтривоженому і схвильованому стані.

11 квітня. Вражено помітив, що видимий діаметр Землі різко змалів, і вперше зауважив значний приріст у діаметрі самого Місяця, якому залишалося всього кілька днів до повні. Тепер, щоб сконденсувати повітря в камері до життєво необхідного рівня, треба працювати довго й натужно.

12 квітня. Напрям руху кулі раптом дивно змінився, і, хоч я й передбачав таке, це сповнило мене захватом. Досягнувши десь так двадцятої паралелі південної широти, куля раптом звернула під гострим кутом на схід, і в цьому напрямку рухалась увесь день,- по лінії, що майже, а чи й повністю лежала саме в площині місячного еліпса. Варто зазначити, що наслідком цієї зміни напрямку стало вельми відчутне дрижання корпусу гондоли,- дрижання це, то посилюючись, то слабнучи, тривало ще багато годин поспіль.

13 квітня. Знову неабияк стривожений таким самим гучним тріском, який налякав мене 10-го числа. Довго думав над цим, та так і не зміг прийти до якогось позитивного висновку. Сильно зменшився діаметр Землі, що тепер визначається з кулі кутом, мало що більшим, ніж двадцять п'ять градусів. Місяця не видно зовсім,- він майже в зеніті. Я ще рухаюся в площині його еліпса, але посунувся трохи вбік, на схід.

14 квітня. Діаметр Землі меншає неймовірно швидко. Сильно вражений думкою, що куля зараз рухається по орбіті Місяця, до точки перигея,- інакше кажучи, прямим курсом іде на зближення з Місяцем у тій частині його орбіти, яка найближча до Землі. Сам Місяць висить просто над головою, недоступний для зору. Конденсування повітря вимагає великої, тривалої праці.

15 квітня. Тепер на Землі навіть обриси морів і континентів втратили чіткість. Десь біля дванадцятої години вже втретє почувся той самий жаский звук, що так вразив мене давніше. Сьогодні, однак, він тривав довше, ніж мить, і наростав поволі. Нарешті, коли я, заціпенілий від жаху, вже чекав бозна-якої катастрофи, гондолою сильно струснуло, і повз кулю пронеслася, гогочучи, мов тисяча громів, гігантська, охоплена вогнем лавина якоїсь речовини,- якої саме, годі було розібрати. Коли мій страх і приголомшення трохи вляглися, я майже відразу здогадався, що це - потужний виплеск магми, вивергнутої вулканом того світу, з яким я так швидко зближався, і, цілком імовірно,- один із тих уламків унікальної породи, що їх часом знаходять на Землі й називають, за браком кращого визначення, метеоритним камінням.

16 квітня. Сьогодні, якомога глибше зазирнувши у кожне з бічних віконець, я, на своє велике задоволення, догледів, що з-за велетенського кола моєї кулі визирає зусебіч вузесенький пружок місячного диска. І розхвилювався до краю, бо тепер уже майже не мав сумніву, що скоро сягну мети своєї небезпечної мандрівки. Справді, праця біля конденсатора вимагала тепер стільки зусиль, що стала вельми обтяжливою і майже не давала змоги перепочити. Спати практично було ніколи. Я геть ослаб і весь тремтів від виснаження. Довго витримувати таке напруження людині не під силу. Вночі,- а ніч тепер стала дуже короткою,- повз мене знову пролетів метеоритний камінь, і те, що це явище повторюється так часто, не могло не зродити лихих передчуттів.

17 квітня. Цей ранок для моєї мандрівки виявився епохальним. Нагадаю, що тринадцятого квітня кутовий розмір Землі сягав двадцяти п'яти градусів. Чотирнадцятого він значно зменшився; п'ятнадцятого це зменшення стало ще значнішим, а шістнадцятого ввечері, облягаючись, я помітив, що кут цей складає не більш як сім градусів п'ятнадцять мінут. Яким же ж бо було моє здивування, коли сімнадцятого вранці, прокинувшись від короткого, неспокійного сну, я виявив, що поверхня піді мною так раптово і так дивовижно збільшилась, що діаметр її визначався кругом не менш як у тридцять дев'ять градусів! Мене мов громом ударило! Нема слів, щоб передати той крайній, абсолютний страх і подив, які пойняли, полонили, захлеснули мене! Коліна мені затряслися... Зуби зацокотіли... Волосся стало дибом... «Значить, куля таки лопнула!» Ось перші думки, які вихором пронеслися крізь мозок: «Куля справді лопнула!.. Я падаю... падаю з шаленою, небаченою швидкістю! Судячи з того, що я за такий короткий час пролетів таку здоровенну відстань,- ще якихось десять хвилин, не більше, і я, сягнувши поверхні Землі, буду стертий у порох!» Але згодом на підмогу прийшло тверезе мислення. Я задумався, зважив і почав сумніватися. Ні, це неможливо. Я в жодному випадку не міг спуститися так швидко. Поза тим, хоч я й справді наближався до поверхні піді мною, але наближався зі швидкістю, аж ніяк не сумірною з тією, яка мені уявилася спочатку. Це міркування допомогло втихомирити збурені думки, і я кінець кінцем спромігся як слід усе обміркувати. Авжеж, я, видно, справді зсунувся з глузду від подиву, коли не помітив, що поверхня піді мною виглядає зовсім не так, як поверхня моєї матінки-Землі. Та була в мене над головою, закрита повітряною кулею, а піді мною, у мене в ногах, лежав Місяць - сам Місяць у всій його красі.

Подив мій і приголомшеність, викликані такою несподіванкою, мабуть, найменше з усього піддавалися поясненню. Адже саме це перевертання кулі було не тільки природним і неминучим, а й давно і реально передбаченим,- цього й слід було чекати при проходженні точки, де силу тяжіння планети переважила б сила тяжіння її супутника,- або, коли говорити точніше, де притягання повітряної кулі до Землі було б слабшим, ніж до Місяця. Просто мені, ще очамрілому спросоння, довелося стати свідком разючого явища, якого я, дарма що очікував, тієї хвилини побачити не сподівався. Перевертання, звичайно, проходило плавно й поступово, і, певно, якби я вчасно прокинувся, я виявив би його по якихось внутрішніх ознаках,- скажімо, по певних відхиленнях чи розладах у роботі чи то власного організму, чи то моїх пристроїв.

Мабуть, зайвим буде говорити, що коли я прийшов до належної оцінки своєї ситуації й позбувся страху, який скував усі мої чуття, то відразу з головою поринув у споглядання загальних фізичних особливостей Місяця. Він лежав піді мною, мов карта,- лежав, щоправда, поки на чималій відстані, але всі злами й вигини його поверхні малювалися просто-таки на диво чітко. Що мене вразило з першого погляду як унікальна особливість його геологічної структури,- то це цілковита відсутність не те що океанів чи морів, а бодай якого озера чи річки, взагалі води. Зате - що цікаво - я бачив чималі рівнинні обшири виразно наносного характеру, хоча далеко більша за площею частина місячної півкулі, доступна для зору, була вкрита безліччю вулканічних гір, конусоподібних за формою, що скидалися швидше на штучні, а не природні утворення. Найвища з них має не більш як три і три чверті милі висоти; одначе карта вулканічних областей Campi Phlegraei дасть Вашим світлостям краще уявлення про їхній загальний вигляд, аніж будь-яка незугарна спроба словесного опису, до якої я мав би вдатися. Видно було, що гори ці, в переважній більшості, весь час вивергають магму, а яка страшна їхня лють і потуга, я добре зрозумів з гуркотання все нових і нових «метеоритних каменів», котрі, несучись тепер знизу вверх, проскакували дедалі частіше й ставали дедалі загрозливіші.

18 квітня. Сьогодні виявив, що в зростанні обсягу Місяця відбувся велетенський скачок; почало тривожити й те, що спускався я з явним прискоренням швидкості. Нагадаю, що ще на першому етапі моїх роздумів про можливість польоту на Місяць в мої розрахунки входило існування на ньому атмосфери з густиною, пропорційною його розмірам; я відкидав теорії, що доводили протилежне, а також, додам, поширене переконання, що на Місяці взагалі немає ніякої атмосфери. Однак, опріч уже наведеної мною аргументації щодо комети Енке та зодіакального світла, я знайшов підтвердження своїм поглядам у деяких спостереженнях містера Шретера з Лілієнталя. Він спостерігав Місяць через два з половиною дні, як той став молодим,- спостерігав увечері, відразу після заходу сонця, аж поки прояснювалася його затемнена частина. До цього моменту обидва роги Місяця ледь помітно, але дуже гостро видовжувались, і кожен такий крайчик ледь-ледь освітлювався сонячним промінням. А незабаром після цього освітлювався весь затемнений лімб. Таке видовження рогів поза межі півкола, міркував я, слід, мабуть, пояснювати заломленням сонячних променів у місячній атмосфері. Я також підрахував, що висота атмосфери (здатної настільки заломлювати сонячне світло у затемненій частині, що її сутінкове світіння є яскравішим, ніж тоді, коли Місяць відійшов десь на 32 градуси після того, як став молодим, і світиться відбитим земним світлом) становить 1356 паризьких футів; виходив я з того, що максимальна висота, здатна заломлювати сонячне проміння,- 5376 футів. Підтверджує мої ідеї й один уступ у вісімдесят другому томі «Філософських досліджень», де говориться, що при затіненні супутників Юпітера третій з них щез після того, як протягом однієї-двох секунд спостерігався невиразно, а четвертий став невидимий біля лімба (1). 

(1) Гевеліус пише, що кілька разів у цілком чистому небі, де виднілися навіть зірки шостої й сьомої величини, він - при одній і тій же висоті Місяця, при одній і тій же віддаленості його від Землі і з допомогою одного і того ж високоякісного телескопа - зауважив, що кожного разу і сам Місяць, і плями на ньому проглядалися з неоднаковою чіткістю. З даних цих спостережень випливає, що ні наша атмосфера, ні Місяць, ні телескоп, ні око спостерігача це явище не породжують,- причину його слід шукати у чомусь (атмосфері?), що існує в безпосередній близькості від Місяця.

Кассіні часто спостерігав, як Сатурн, Юпітер та нерухомі зорі, наближаючись до Місяця, перед своїм затемненням мінячи форму з круглої на овальну; при інших же затемненнях ніякої зміни форми він не зауважив. Звідси можна виснувати здогад, що в певних випадках (не в усіх) маємо справу з густою речовиною, яка огортає Місяць і в якій заломлюються промені світил.

Від опору атмосфери, чи, вірніше, від того, наскільки підтримуватиме мене атмосфера,- при тій густині, на яку я розраховував,- залежала, звичайно, безпека мого опускання. Коли б насамкінець виявилося, що я помилився, то  залишалось одне: розбитися вщент об нерівну поверхню супутника; якогось кращого фіналу годі було й сподіватися. Тепер я справді боявся, і мав для цього всі підстави. Відстань до Місяця була, можна сказати, нікчемна, а роботи біля конденсатора нітрохи не меншало, і ніщо не вказувало на те, що повітря зовні густішає.

19 квітня. На превелику мою радість, сьогодні вранці, десь о дев'ятій годині, коли поверхня Місяця насунулася страхітливо близько й лихі передчуття мої сягли апогея, я, працюючи з насосом, помітив, за очевидними ознаками, що атмосфера міняється. Через годину вже можна було ствердити: густина її зросла. Ще через годину потреба накачувати повітря майже зовсім відпала, і о дванадцятій годині я, трохи повагавшись, зважився розкрутити джгут, а що й після цього дихалося в камері нормально, то я відкрив її і стягнув мішок додолу. Як і слід було чекати, вельми необачний і небезпечний експеримент цей дав негайні наслідки - спазми в легенях і сильні болі голови. Але ці та й інші нездужання, пов'язані з диханням, не були настільки серйозними, щоб загрожувати життю, і я вирішив їх якось перетерпіти, розраховуючи, що болі слабшатимуть з кожною хвилиною, в міру опускання в дедалі густіші шари атмосфери. Однак опускався я аж надто стрімко; а невдовзі зі страхом збагнув, що, правильно, мабуть, передбачивши одне,- залежність густини атмосфери від маси супутника,- я все ж помилився в іншому: що ця густина, навіть при самій поверхні, здужає втримати мою кулю з її перевантаженою гондолою. Так повинно було бути,- вважається, що так само, як і при земній поверхні, на поверхні будь-якої планети вага тіла пропорційна густині атмосфери. Та в моєму випадку так не було,- про що красномовно свідчило моє стрімке падіння; чому так не було, можна пояснити хіба що тими ймовірними збуреннями геологічної структури, на які я натякав раніше. В усякому разі, планета була вже недалеко, а я мчався вниз із карколомною швидкістю. Отож, не гаючи ні хвилини, я викинув за борт спочатку баласт, потім - барила з водою, потім - конденсувальний пристрій і гумову камеру-мішок, а потім і все інше, що тільки було в гондолі. Наслідків ніяких. Я й далі падав стрімголов, а до поверхні лишалось не більше півмилі. І я вдався до останнього порятунку: скинувши з себе піджак, капелюх і черевики, від'єднав від кулі й гондолу, що таки важила чимало, а сам, учепившись обома руками за сітку, ледве встиг розглянутись, куди ж це я падаю. Довкілля, скільки сягнути оком, було густо всипане крихітними будівлями, так що я гепнувся прямісінько посеред фантастичного з вигляду міста, в саму гущу незугарних і малорослих людей,- та ніхто з них не зронив ані слова, не ворухнувся навіть, щоб мені помогти; всі просто стояли, руки в боки, як купа йолопів, по-дурному скалячи зуби й підозріливо глипаючи на мене та на мою кулю. Я з презирством відвернувся від них і звів очі до неба: Земля, яку я ще так недавно покинув,- покинув уже, мабуть, назавжди,- скидалася на велетенський мідяний щит діаметром у два градуси, що нерухомо завис у небесах, увінчаний з одного боку серпиком щирого золота. Ані знаку суші чи вод,- все покрите мінливими плямами й оперезане смугами тропічних і екваторіальної зон.

Ось так, з ласки Ваших світлостей, після багатьох і немалих тривог, нечуваних небезпек і дивовижних удач, я, нарешті, на дев'ятнадцятий день, як вилетів з Роттердама, щасливо дістався кінця подорожі,- безперечно, найнезвичайнішої подорожі, і найважливішої з усіх, які тільки будь-який мешканець Землі коли-небудь здійснив, або пробував, або хотів здійснити. Але на цьому мої пригоди не скінчились. І, як Ваші світлості можуть собі уявити, я, проживши п'ять літ на планеті, що не лише цікава своїми специфічними особливостями, а становить подвійний інтерес з огляду на органічну пов'язаність її, як супутника, зі світом, обжитим людиною, маю, для приватної інформації Державної Колегії Астрономів, відомості далеко важливіші, ніж прості (хоча й дива гідні) деталі самої подорожі, яка так щасливо завершилася. Про це, фактично, і йдеться. Я маю багато що - дуже багато що - розповісти, і розповів би з величезною охотою. Про клімат цієї планети; про дивовижні перепади температури від спеки до холоду; про двотижневий період палючого, нічим не послабленого сонячного світла, після якого наступають два тижні гірш ніж полярної мерзлоти; про постійний перехід, з такими ж чергуваннями, вологи із стану в стан (через випаровування, як у вакуумі); про мінливість річних водяних потоків; про самих людей - їхню поведінку, звичаї і політичні інститути; про особливу будову їхнього тіла, про їхню потворність, про брак у них вух, що в цій специфічній атмосфері були б непотрібними додатками; про їхнє незнання, що таке мова, її вжиток та властивості; про використання ними, замість мови, унікального методу спілкування; про незбагненний зв'язок між кожним окремим індивідом на Місяці і певним окремим індивідом на Землі, який існує аналогічно до зв'язку між орбітами нашої планети та її супутника і залежить від нього,- завдяки цьому зв'язку життя й долі мешканців Землі й Місяця є взаємозалежними; а насамперед, з ласки Ваших світлостей,- насамперед я розповів би про вкриті мороком страшні таємниці, сховані по той бік Місяця, в тій його частині, яка, завдяки майже чудесному збігові в обертанні його довкола власної осі і довкола Землі, досі не була - і, дай, Боже, ніколи не буде - доступною для людських телескопів. Все це - та й не тільки це, а й багато більше - я розповім охоче і докладно. Але, кажучи навпростець, не задармо. Я затужив за домом і родиною й хотів би повернутися; і як плату за подання дальших відомостей,- при тому, що я міг би пролити світло на чимало важливих питань у галузі фізичних та метафізичних наук,- уклінно прошу Вашу високошановну Колегію виклопотати мені прощення за злочин, у якому я завинив, спричинившись до смерті моїх кредиторів під час відльоту з Роттердама. Саме це і є метою даного послання. Подавач його, мешканець Місяця, якого я вмовив бути моїм посланцем на Землю і підготував як слід, чекатиме Вашої ласкавої відповіді й повернеться до мене, якщо вищезгадане прощення вдасться якимось чином одержати.

Маю честь бути і т. д. ... покірним слугою Ваших світлостей,

Ганс Пфааль».

 

Відірвавшись від читання цього дуже своєрідного документа, професор Тамтарам, кажуть, з великої несподіванки впустив з рук свою люльку, а Минхер Гордіюс ван Недогерцог, знявши окуляри, протерши їх і поклавши в кишеню, настільки забув про власну особу і особисту гідність, що від крайнього подиву та зачудування тричі крутнувся на одній нозі. Сумнівів не було: прощення буде одержано. Так, у кожному разі, заприсягся професор Тамтарам, смачно лайнувшись, і так, зрештою, подумав і славний ван Недогерцог, беручи під руку свого вченого побратима, і мовчки почав пробивати собі шлях до дому, щоб обдумати там, до яких заходів слід удатися. Однак під самими дверима бургомістрової оселі професор насмілився висловити думку, що оскільки посланець визнав за краще зникнути - не інакше, як налякався до смерті бузувірських на вигляд роттердамських міщан,- то користі з того прощення було б небагато, бо, крім того чоловіка з Місяця, ніхто не подасться в таку далеку дорогу. Бургомістр погодився, що думка ця слушна, і на тому справі було покладено край. Зате не було краю чуткам і здогадам. Послання, потрапивши до друку, зродило безліч пліток і припущень. Деякі мудрагелі навіть виставили себе на сміх, відкрито заявивши, що все це - суцільне шахрайство. Але, по-моєму, шахрайством такі люди називають усе, чого не розуміють. Що ж до мене, то я не можу збагнути, на яких даних грунтується оте їхнє звинувачення. А кажуть вони ось що.

Перше. Що певні дотепники в Роттердамі мають певну особливу антипатію до певних бургомістрів та астрономів.

Друге. Що з сусіднього містечка Бружа пропав був на кілька днів один чудернацький карлик, який родичався із джином у пляшці і не мав вух, бо колись їх відтяли за якийсь переступ.

Третє. Що газети, поналіплювані на повітряну кулю, були голландські, а отже, не могли походити з Місяця. Були то брудні газети - дуже брудні,- і друкар Глюк міг би поклястися на Біблії, що надруковано їх у Роттердамі.

Четверте. Що всіх їх разом - і самого Ганса Пфааля, п'янюгу, і тих трьох ледащ, що звуться його кредиторами,- не далі як два чи три дні тому бачили в одній пивничці на передмісті,- вони щойно повернулися, набивши кишені, з якогось заморського вояжу.

І останнє. Що існує поширена думка,- а коли ні, то повинна поширитись,- ніби Колегія Астрономів у місті Роттердамі, як і решта колегій в інших частинах світу,- та й узагалі всі колегії і всі астрономи,- анічим, м'яко кажучи, не кращі, не вищі й не мудріші, ніж їм годиться бути.

 

 

ЯК Я БУВ СВІТСЬКИМ ЛЕВОМ

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

                          ...Від великих див

Навшпиньки кожен у ті дні ходив.

        Сатири єпископа Голла

Я - велика людина. Тобто - я був великою людиною; але я й не автор «Джуніуса», і не Залізна Маска, бо звуть мене, як гадаю, Роберт Джонс, і народився я десь у місті Димошумі.

Перше, що я зробив у своєму житті,- я вхопився обома руками за свій ніс. Мати, побачивши це, назвала мене генієм, а батько заплакав з радості й подарував мені трактат із носології. Той трактат я проштудіював, ще як мені не пошили перших штанів.

Тоді я почав намацувати свій шлях у науку і незабаром зрозумів, що, коли в тебе ніс досить помітний, він тебе виведе в люди. Але моя увага не обмежувалась самими теоріями. Щоранку я кілька разів смикав себе за носа й вихиляв півдесятка чарочок.

Коли я підріс, батько одного дня закликав мене до свого кабінету.

- Сину,- сказав він, коли ми сіли.- Яка головна мета твого життя?

- Вивчення носології, тату,- відказав я.

- А що ж таке носологія, Роберте?

- Носологія - це наука про носи,- відповів я.

- А ти можеш сказати мені,- спитав він,- що означає слово «ніс»?

- Ніс, тату,- глибоко втішений, відповів я,- має різні визначення у майже тисячі різних авторів. (Тут я вийняв годинника). Тепер полудень чи близько того, і до півночі ми встигнемо розглянути їх усі. Для початку: за Бартолінусом - ніс - це той виступ - той горбик - той наріст - той...

- Гаразд, Роберте,- перебив старий добряга.- Я приголомшений обсягом твоїх знань... просто приголомшений... їй же Богу. (Він заплющив очі й приклав руку до серця). Іди сюди! (І взяв мене під руку). Тепер твою освіту можна вважати завершеною - пора тобі вже дбати про себе самому... і нічого кращого ти не придумаєш, як устромити свого носа куди слід... так що... так що... так що... (Він стусаном викинув мене в двері, і я покотився сходами вниз). Так що геть із мого дому, і хай тебе Бог благословить!

Відчуваючи в собі божественне afflatus (1), я вирішив, що ця пригода скорше щаслива, ніж нещаслива. Я вирішив скористатися батьковою порадою. Я вирішив устромити носа куди слід. Я смикнув за нього двічі-тричі й написав брошурку з носології.

(1) Натхнення (латин.).

Весь Димошум загомонів.

«Чудесний геній!» - сказав «Щоквартальник».

«Видатний фізіолог!» - сказав «Вестмінстер».

«Розумний чоловік!» - сказав «Чужоземець».

«Тонкий стиліст!» - сказав «Едінбург».

«Глибокий мислитель!» - сказав «Дублін».

«Велика людина!» - сказав «Бентлі».

«Божественна душа!» - сказав «Фрейзер».

«Один із нас!» - сказав «Блеквуд».

«Цікаво, хто це такий?» - сказала місіс Сініпанчох.

«Цікаво, хто він такий?» - сказала старша міс Сініпанчох.

«Цікаво, хто він такий?» - сказала молодша міс Сініпанчох.

Але я не вділив цим людям ніякої уваги - я саме ввійшов до ательє одного художника.

Герцогиня їйджебогг позувала для портрета; маркіз Такі-так держав герцогининого пуделя; граф Ісейте бавився її нюхальною сіллю; а його королівська високість Нечіпаймен спирався на спинку її крісла.

Я підійшов до художника й задер носа.

- Ох, яка краса! - зітхнула її милість.

- О леле! - прошепотів маркіз.

- О страхіття! - простогнав граф.

- О гидота! - пробурчав його високість.

- Що ви за нього візьмете? - спитав художник.

- За такий ніс - вигукнула її милість.

- Тисячу фунтів,- відповів я, сідаючи.

- Тисячу фунтів? - замислено перепитав художник.

- Тисячу фунтів,- підтвердив я.

- І чудово! - замріяно сказав він.

- Тисячу фунтів,- ще раз сказав я.

- Із гарантією? - спитав він, повертаючи мій ніс до світла.

- Так,- підтвердив я, висякавшись як слід.

- Він цілком оригінальний? - спитав художник, шанобливо торкнувшись носа.

- Угу,- відповів я, відігнувши носа набік.

- Із нього ще не знімали жодної копії? - допитувався він, розглядаючи ніс у лупу.

- Жодної,- запевнив я, задираючи носа вгору.

- Пречудово! - вигукнув він, приголомшений красою того руху.

- Тисячу фунтів,- нагадав я.

- Тисячу фунтів? - перепитав він.

- Саме так,- відповів я.

- Тисячу фунтів? - знову спитав він.

- Атож,- підтвердив я.

- Ви їх матимете,- сказав він.- Що за зразок чесноти! - і негайно виписав мені чек, а тоді зарисував мій ніс. Я найняв помешкання на Джермін-стріт і послав ЇЇ величності дев'яносто дев'яте видання «Носології» з портретом свого носа... Отож малий нудьгар, принц Уельський, запросив мене на обід.

Всі ми були світила науки й добірні люди.

Був там сучасний платонік. Він цитував Порфирія, Ямбліхуса, Плотіна, Прокла, Гієрокла, Максима Тірського й Сіріана.

Був там один адепт удосконалення людини. Він цитував Тюрго, Прайса, Прістлі, Кондорсе, де Сталь і «Честолюбного вченого під час хвороби».

Був там сер Аматор Парадокс. Він зауважив, що всі дурні - філософи, а всі філософи - дурні.

Був там Естетихус Етихус. Він говорив про вогонь, про єдність, про атоми; про двоїсту й предковічну душу; про спорідненість і розбрат; про первісний розум і гомеомерію.

Був там Теологус Теолого. Він говорив про Євсевія й Арі-ана; про єресь і Нікейський собор; про трактаріанізм і консубстанціалізм.

Був там Фрикасе з «Роше-де-Канкаля». Він згадував про мерітон з червоного язика; про кучеряву капусту з оксамитною підливою; про телятину по-сенменульському; маринад по-санфлорантенському; помаранчове мозаїчне желе.

Був там Піяк О'Дудлей. Він завів мову про латур і марк-брюнен; про люсе й шамбертен; про рішбур і сен-жорж; про обріон, монвіль і медок; про барак і преньяк; про грав, про сотерн, про лафіт і про сенпере. Він тільки похитав головою над клодвужо й, заплющивши очі, пояснив різницю між хересом і амонтільядо.

Був там синьйор Тінтотінтіно з Флоренції. Він розважав про Чімабус, Арпіно, Карпаччо й Аргостіно - про похмурі тони Караваджо, про вишуканість Альбано, про колорит у Тіціана, про гладких фламандок Рубенса і про витівки Яна Стена.

Був там ректор Димошумського університету. Він держався думки, що у Фракії місяць називали Бендіс, у Єгипті - Бубастіс, в Римі - Діаною, а в Греції - Артемідою.

Був там і Великий Турок із Стамбула. Він був твердо переконаний, що ангели - коні, півні й бики; що хтось там на шостому небі має сімдесят тисяч голів; що землю держить на собі небесно-блакитна корова з незліченними зеленими рогами.

Був там Дельфінус Поліглот. Він сказав нам, що сталося з вісімдесят трьома втраченими трагедіями Есхіла; з сорока п'ятьма проповідями Ізея; з триста дев'яносто однією промовою Лісія; зі сто вісімдесятьма трактатами Теофраста; з вісьмома книгами Аполлонія про конічні перерізи; з гімнами й дифірамбами Піндара; і з сорока п'ятьма трагедіями Гомера Молодшого.

Був там Фердінанд Фітц Фоссілус Фельдшпат. Він розповів нам усе про підземний вогонь і третинні формації; про газоподібні, рідкі й тверді тіла; про кварц і мергель; про гнейс і граніт; про гіпс і трапп; про тальк і кальцит; про смоляну обманку й рогову обманку; про слюду й сланець; про кіаніт і лепідоліт; про малахіт і тремоліт; про антимон і халцедон; про гематит і про весь світ.

Був там і я. Я говорив про себе; про себе, про себе й про себе; про носологію, про свою брошуру й про себе. Я задер носа й говорив про себе.

«Напрочуд розумний чоловік!» - сказав принц.

«Знаменитий!» - сказали його гості, і другого ранку її світлість герцогиня їйджебогг приїхала до мене з візитом.

«Ви приїдете до Олмеків, красунчику?» - сказала вона, поплескавши мене знизу по підборіддю. «Ще б пак»,- відказав я. «Із носом і всім іншим?» - спитала вона. «Безперечно».

«Ось вам картка, любий мій. Можна сказати там, що ви будете!»

«Всім серцем, дорога герцогине». «Пхе! Цього не треба. Аби з усім носом». «Геть з усім, люба моя!» - запевнив я, двічі-тричі вщипнув себе за ніс - і опинився в Олмеків.

Покої були напхані так, що й дихати нема чим. «Він іде!» - сказав хтось на сходах. «Він іде!» - підхопив хтось вище. «Він іде!» - підхопив хтось іще вище. «Він прийшов! - вигукнула герцогиня.- Він прийшов, цей любий хлопчик!» - і, міцно вхопивши мене обома руками, тричі поцілувала в ніс.

Зразу виникла неабияка сенсація. «Diavolo!» (1) - вигукнув граф Козероггіо. «Dios guarda!» (2) - промурмотів дон Стілетто. «Mille tonneres!» (3) - прогарчав принц де Жабокряк. «Tousand Teufel!» (4) - мовив барон фон Блямбург. Це годі було стерпіти. Я розсердився. «Сер,- сказав я йому,- ви мавпій». «Сер,- відповів він,- Donner und Blitzen!» (5) Кращого годі було й бажати. Ми обмінялись візитними картками. Наступного ранку біля Крейдяної ферми я відстрелив йому носа, а тоді поїхав з візитами до друзів. «Bete!» (6) - сказав один. «Дурень!» - сказав другий. «Бовдур!» - сказав третій. «Йолоп!» - сказав четвертий. «Недотепа!» - сказав п'ятий. «Телепень!» - сказав шостий. «Іди геть!» - сказав сьомий. Все це смутило мене, і я пішов до батька. - Тату,- спитав я,- яка головна мета мого життя?

(1) От чорт! (Іт.)

(2) Боже, борони! (Ісп.)

(3) Тисяча громів! (Фр.)

(4) Тисяча чортів! (Нім.)

(5) Грім і блискавка! (Нім.)

(6) Тварюка! (Фр.)

- Сину,- відповів він,- це вивчення носології, як і перше; але, відстреливши баронові носа, ти перебрав міри. У тебе прегарний ніс, це правда; але в Блямбурга тепер нема ніякого. Тебе засудили, а він став героєм дня. Я згоден з тобою, що в Димошумі велич світського лева відповідає розмірам його носа,- але, їй же Богу, годі змагатися з левом, що того носа зовсім не має.

 

 

КОРОЛЬ ЧУМА

Оповідка з алегоричним змістом

© Український переклад. О. М. Мокровольський, 1992.

В чім потурають королям богове,

Того не зносять у голоті ницій.

    Бакгерст.

    «Трагедія Феррекса й Поррекса»

Десь близько середини однієї жовтневої ночі, за лицарського королювання Едварда Третього, двоє моряків із торговельної шхуни «Воля вільна», що снувала між Слайсом і Темзою, а тоді саме стояла на якорі в тій річці, непомалу зчудувалися, коли, прочумавшись, побачили, що сидять у пивниці «Веселий моряк» лондонської парафії святого Андрія.

Це вбоге, абияк стулене, закіптявіле, з низкою стелею приміщення нічим не різнилося від інших таких закладів, якими вони були за тих часів,- і все ж, на думку відвідувачів, що химерними гуртами княпіли тут і там, воно цілком добре відповідало своєму призначенню.

Як на мене, двійко наших морячків серед усього того товариства були коли не найпримітнішою, то принаймні найцікавішою парою.

Той із них, хто був нібито старший і кого його товариш цілком заслужено звав Голоблею, відзначався й справді височезним зростом. Вигнався він чи не на шість футів з половиною, то й не дивно, що весь час горбився. А втім, надмір довжини більш, ніж треба, відшкодовувався браком ширини. Був він такий худющий, що, як запевняли товариші, п'яний міг правити за вимпел на щоглі, а тверезий - за бушприт. Але хоч би один із подібних жартів викликав бодай тінь усмішки на обличчі цього матроса! Ніс у нього був великий та гачкуватий, мов у яструба дзьоб, вилиці - високі, підборіддя - неначе зрізане, спідня губа - запала, а витрішкуваті очі - великі, білясті. Тупа байдужість до всього на світі була написана на його обличчі, такому врочисто поважному, що ніхто на світі не спромігся б достеменно змалювати чи бодай передражнити той вираз.

Молодший моряк, хоч з якого боку подивися, у всьому здавався цілковитою його протилежністю. Росту в ньому було не більше чотирьох футів. Коротенький оклецькуватий тулуб тримався на кривих ногах-цурбанчиках; незвичайно куці й товсті руки з неймовірно великими кулаками теліпалися по боках, наче плавці морської черепахи. Маленькі, ніякої барви очиці поблискували десь глибоко-глибоко в голові. Ніс був похований у напливах червоної плоті, якими круглилося його обличчя, а товста горішня губа покоїлася на ще товщій спідній із виразом величезного самовдоволення, ще й підсиленим звичкою власника губів облизуватись час від часу. Помітно було, що до свого цибатого товариша він ставиться зі змішаним почуттям зачудування й насмішки; поглядав він на Голоблю знизу вгору, як ото багряне призахідне сонце позирає на кручі Бен-Невісу. Ще звечора ця достойна парочка обмандрувала, з розмаїтими пригодами, чимало тутешніх шинків. І найповніші гаманці колись та порожніють - тож до «Веселого матроса» друзі посміли загостити без гроша в кишені.

Цієї саме хвилини, з якої, власне, й починається наша оповідь, Голобля та його дружок, Г'ю Просмолений, сиділи посеред кімнати, поклавши лікті на великий дубовий стіл і підпираючи долонями щоки. З-за чималого бутля з-під неоплаченого пива вони витріщалися на лиховісні слова: «Крейди немає» (що означали: «В кредит не відпускаємо»), виведені, на превеликий подив та обурення дружків, над вхідними дверима тим самим мінералом, наявність якого так нахабно заперечувалась. Не те щоб хоч котрийсь із цих дітей моря та вмів розрізняти знаки письма - таку здатність за тих часів простолюд вважав чаклунською, як і мистецтво поезії,- але ж ті літери, сказати правду, вельми п'яно кренилися в підвітряний бік, що, на думку обох моряків, призвіщало тривалу негоду; тож довелося їм негайно, як алегорично висловився Голобля, «відкачувати воду з трюмів, брати вітрила на гітови й лягати за вітром».

Давши раду решткам пива й затягши шворки своїх куцих курток, вони рвонули на вулицю. Незважаючи на те, що Просмолений аж двічі закочувався в камін, гадаючи, що то двері, кінець кінцем обидва таки вибралися щасливо з пивниці й о пів на першу ночі помчали на одчай душі по нові пригоди темним завулком у напрямку сходів Св. Андрія, а по п'ятах за ними гналася розлючена господиня «Веселого моряка».

В епоху, до якої відноситься наша багата на події оповідь, по всій Англії, а надто в її столиці, лунав жахливий крик: «Чума!» Лондон майже зовсім збезлюдів, а в тих кварталах, що простяглися понад Темзою, по темних, вузьких, брудних вуличках та завулках, де, як гадали, і з'явився на світ Демон Чорної Моровиці, привільно гуляли самі лише Жах, Страх і Забобон.

Повелінням короля на ці райони накладено заборону, тож під страхом смертної кари ніхто не смів порушувати їхнє понуре безлюддя. Але ні монарший указ, ні потужні застави перед зачумленими вулицями, ні загроза згинути отією осоружною смертю, що не могла не спопасти нещасного шукача пригод, котрому начхати було на всі небезпеки,- ніщо не могло порятувати від нічних грабіжників покинуті мешканцями будинки; дарма що господарі забирали з собою своє добро, злодії тягли звідтіля всяке залізяччя, мідь, свинець - усе, що мало хоч яку цінність.

Знов же, щороку, коли знімали застави, з'ясовувалось, що власники численних у тих місцях крамниць, бажаючи уникнути ризику й клопоту, пов'язаних із перевезенням, даремно довірили багаті свої припаси вин та всяких трунків такій ненадійній сторожі, як замки, засуви й потаємні льохи.

А проте мало хто з пойнятих страхом лондонців приписував ті діяння рукам людським. Усе те, мовляв, коїли духи чуми, почвари моровиці й демони лихоманки. Не минало й години, щоб хто-небудь не вигадав і не розказав нової легенди, від якої крижаніла кров, поки зрештою неподоланний ляк мов саваном оповив будівлі, що перебували під забороною, і не раз траплялося, що грабіжник, весь трепечучи, утікав від жахів, породжених його ж власними спустошливими наскоками, лишаючи широчезний, окреслений забороною простір самому тільки похмурому безгомінню, заразі й смерті.

Тож одна з тих зловіщих застав, що огороджували зачумлені квартали, несподівано виросла на шляху в Голоблі й достойного Г'ю Просмоленого. Вернутися назад - про те шкода й мови, і жодної хвилини не можна було втрачати, адже переслідувачі гналися за ними по п'ятах. Видертися на грубо збиту загороду справжнім морякам було завиграшки, а тоді, ошалілі від вина-пива та швидкого бігу, вони без вагань шугонули вниз на заборонену землю й незабаром, біжучи все далі, куди п'яні ноги несли, гагакаючи й пугу-каючи, загубилися в плутанині смердючих завулків.

Звісно, коли б приятелі були не впилися до нестями, довколишні страхіття швиденько паралізували б їхню нетверду ходу. Повітря було холодне й вогке. Виколупані з бруківки камінці в дикому безладді валялися тут і там серед високого, розбуялого бур'яну, що чіплявся за ноги. Вулиці були захаращені уламками зруйнованих будинків. Повсюди стояв задушливий, отруйний сморід, і при мертвотно-блідому світінні, яке навіть глупої ночі соталося з імлистого, зараженого повітря, можна було розгледіти просто на вулицях, чи в бічних провулках, чи в оселях із вибитими вікнами - трупи нічних грабіжників, кого рука чуми схопила тієї самої миті, коли вони допалися до здобичі.

Але ніякі привиди, картини жахіть чи там перешкоди не могли зупинити людей від природи хоробрих, чия відвага була ще й підігріта «веселим зіллям»,- і наші морячки настільки прямо, наскільки дозволяли неслухняні ноги, безстрашно швидкували просто в пащеку Смерті. Вперед, тільки вперед переставляв свої цибаті ноги понурий Голобля, будячи багатоголосу тужливо-урочисту луну зойками, вельми схожими на жахний бойовий клич індіанців; уперед, тільки вперед дрібушив, немовби котився, курдупель Г'ю Просмолений, чіпляючись за куртку свого жвавішого, але ж не такого голосистого товариша: з глибин могутніх легень коротуна виривався басовитий бичачий рев, глушачи найпронизливіші вокальні здобутки Голоблі.

Тим часом приятелі, очевидячки, добулися до самої твердині чуми. З кожним їхнім кроком повітря робилось дедалі смердючіше та ядучіше, а провулки й завулки - все вужчі й покрученіші. З прогнилих дахів у них над головами раз у раз зривалися величезні камені та кроквини, і важкий гуркіт, з яким вони падали під ноги морякам, свідчив про висоту довколишніх будівель; насилу пробираючись поміж купами руйновищ, їм частенько доводилося спертись рукою на скелет чи й на ще не зовсім розкладений труп.

Зненацька, щойно моряки прибилися до входу в якийсь високий похмурий будинок і з горлянки розпашілого Голоблі вихопився особливо різкий крик, йому зсередини будинку відповів вибух несамовитого, сатанинського чи то реготу, чи то вереску. Аніскілечки не злякавшись тих диявольських гуків, від яких такої години та в такому місці у людей менш відчайдушних і несхитних кров захолола б у жилах, обидва пияки стрімголов кинулися до дверей, розчахнули їх навстіж і з залпом прокльонів увалилися досередини.

Кімната, до якої вони потрапили, виявилась крамницею трунаря; однак через відчинену ляду в кутку біля входу виднів довгий ряд винних льохів, а бахкання корків, які час від часу вилітали з пляшок, засвідчувало, що там зберігаються чималі припаси хмільних напоїв. Посеред крамниці стояв стіл, у центрі якого знов же височіла велика діжка, повна нібито пуншу. Стіл був заставлений пляшками вина та міцніших трунків, а ще ж скільки там упереміш стояло дзбанів, глеків, бутлів щонайрозмаїтіших фасонів із питвом усякого ґатунку. Довкола стола на підставках для трун розташувалась компанія з шести душ. Спробуємо змалювати кожного з них.

Якраз Навпроти дверей, трохи вище за інших, сидів, напевне, старший того застілля. Був він високий і такий худющий, аж Голобля розгубився, уздрівши ще марнішого за самого себе. Обличчям він був жовтий, мов шафран, але його риси нічим не привертали уваги й про них не варто було б і згадувати, коли б не одна признака: чоло у нього було таке потворно високе, що здавалося, ніби на голову йому ще додатково насадили шапку чи вінок із плоті. Його губи кривилися посмішкою диявольської приязні, а очі, як, зрештою, у всіх бенкетарів, були осклілі від винних випарів. Цей пан був з голови до п'ят закутаний у чорний, пишно розшитий оксамит, що ним покривають труни,- недбало обкрутився ним, неначе іспанським плащем. Голова його була вся утикана чорними пір'їнами з катафалка, і він з невимушеним виглядом знавця кивав тим плюмажем на всі боки; в правій руці старший стискав людську гомілкову кістку, якою, либонь, щойно лупцював когось із товариства, вимагаючи пісні.

Навпроти нього, спиною до дверей, сиділа дама, вигляду теж вельми дивовижного. Бувши заввишки достоту, як і змальований попереду пан, вона, одначе, аж ніяк не могла поскаржитися на подібну худорбу. Дама явно слабувала на водянку, причому в останній стадії, і постать її нагадувала величезну відкриту діжку жовтневого пива, яка стояла в кутку біля неї ж. Обличчя її було кругле-круглісіньке, одутле й червоне, і вирізнялося воно тією самою чудною особливістю, що й лице старшого,- а точніше буде сказати, в нім теж не було нічого особливого, крім однієї риси, яка настільки впадала в око, що не згадати про неї неможливо. Спостережливий Г'ю Просмолений зразу ж завважив, що кожного з присутніх позначено якоюсь однією потворною прикметою, от ніби цей узяв собі монополію на одну частину обличчя, а той - на другу. У дами, про яку мова, такою монопольною частиною обличчя був рот. Починаючись біля правого вуха, він зяяв страхітливою щілиною аж до лівого, і не такі вже й довгі її сережки знай заскакували в те провалля. Однак вона щосили намагалася тримати рота закритим, аби не втратити величавої гідності, якої надавав їй свіжо накрохмалений і старанно відпрасований саван, стягнений біля шиї батистовим гофрованим рюшем.

По праву руч від дами сиділа малесенька молода особочка, якій та, очевидно, протегувала. Тремтіння схудлих її пальчиків, синява губів, легкий лихоманковий рум'янець, що пляминкою скрашав свинцево-сіре личко,- все свідчило, що в неї скоротечні сухоти. Одначе трималася вона із справжнім haut ton (1); велике й прегарне погребне укривало із щонайтоншого батисту обвивало її з непідробною зграбністю; волосся кучериками розсипалося по шиї, м'яка усмішка грала на устах; але її ніс, незвичайно довгий, тонкий, хрящуватий, гнучкий ще й усіяний прищиками, звисав аж за спідню губу до самого підборіддя, і хоч як граційно вона його перекидала язичком то сюди, то туди, надавав її обличчю трохи двозначного виразу.

(1) Світським тоном (фр.).

По другий бік столу, ліворуч від обрезклої дами, розташувався набряклий, замучений астмою та подагрою дідок; щоки його спочивали на плечах, мов два міхи, повні червоного портвейну. Згорнувши руки на грудях і поклавши забинтовану ногу на стіл, він почувався вельми ваговитою персоною. Дідок явно пишався кожним дюймом своєї зовнішності, але особливо тішився, коли хтось звертав увагу на його пістрявий сурдут. А той сурдут, сказати правду, коштував йому, либонь, добрих грошей, і сидів на ньому чудово; пошито ж його з одного з тих вигадливо вишитих покровів, що їх в Англії та інших краях накидають на щити із славутними гербами, почеплені на найчільніших місцях домів аристократичних небіжчиків.

Поруч нього, по праву руч від старшого, сидів пан у довгих білих панчохах та бязевих кальсонах. Він кумедно тіпався всім тілом у нападі «трясці», як подумки визначив Г'ю Просмолений. Його свіжовиголені щоки й підборіддя міцно стягувала муслінова пов'язка, зап'ястки йому теж зв'язали докупи, аби не надто вільно призволявся хмільними напоями, якими був уставлений стіл,- осторога, як подумав Голобля, необхідна, беручи до уваги отупілий вираз обличчя цього невиправного пияка. Але пару його величезних вух, либонь, не знайшлося чим зв'язати, і вони тяглися вгору, судомно нашорошуючись щоразу, коли бахкав корок.

Навпроти нього розташувався шостий і останній член товариства - незвичайно закостенілий, власне, паралізований, і йому, щиро кажучи, мабуть, таки зле велося в його вельми незручному одінні. А було воно досить оригінальне - новесенька, пречудова труна червоного дерева. Головою бідолаха впирався в горішню стінку, яка, мовби каптур, нависала йому над чолом, надаючи всьому його обличчю надзвичайно цікавого вигляду. По боках труни пороблено отвори, не так заради краси, як заради зручності, і все ж це вбрання не дозволяло його власникові сидіти прямо, як решта присутніх, тож, лежачи в труні, що спиралася на підставку під кутом сорок п'ять градусів, він закочував до стелі білки своїх величезних вирячених очей, от ніби сам дивувався незмірно їхній страховинній величині.

Перед кожним бенкетарем лежав череп, чи то черепна накривка, що правила за келих. Над столом висів людський скелет - він погойдувався на мотузку, обв'язаному навколо ноги й просмикнутому через кільце в стелі. Друга нога, не зв'язана ніякими путами, стирчала вбік під прямим кутом, тож від найменшого протягу весь кістяк торохтів, підстрибував і розгойдувався в різні боки. В черепі тієї мерзоти палало вугілля, кидаючи непевне, хоч і яскраве світло на всю сцену, а труни та інші товари трунаря, складені купами попід стінами й вікнами, не пропускали на вулицю жодного проблиску.

Треба сказати, що наші моряки, уздрівши таке незвичайне товариство та ще незвичайніше одіння й начиння, повелися далеко не так гідно, як того молена було від них сподіватися. Голобля, прихилившись до стіни, під якою стояв, роззявив рота, відкопиливши спідню губу ще більше, ніж завжди, а очі йому трохи на лоба не вилізли; тим часом Г'ю Просмолений, присівши так низько, що ніс його опинився на одному рівні зі столом, і ляскаючи себе долонями по колінах, вибухнув нездержним і дуже недоречним реготом.

Одначе, аніскільки не образившись на таку нечемну поведінку, високий розпорядник бенкету дуже мило усміхнувся непроханим гостям і, величаво кивнувши їм своєю чорноперою головою, устав із-за столу, взяв моряків за руки й підвів до підставок, що їх послужливо притяг хтось із бенкетарів. Голобля без щонайменшого опору сів, де йому вказано, тим часом як галантний Г'ю, якому приготували місце на покуті, присунув своє сидіння ближче до малесенької сухотної панночки в погребному укривалі, веселенько плюхнувся поруч неї і, хлюпнувши в череп червоного вина, вихилив його за ближче знайомство. Але ця фамільярність неабияк обурила скостенілого пана в труні, й це могло призвести до прикрих наслідків, коли б старший, постукавши по стільниці своїм берлом, не привернув уваги присутніх ось такою промовою:

- Ми вважаємо своїм обов'язком, з огляду на щасливий випадок...

- Гей, на шхуні! - з вельми стурбованим виразом урвав його Голобля.- Гей, постривай трохи, кажу тобі, та повідай нам, хто ви всі в чорта такі й що тут робите, обчіплявшись тими снастями, мов трикляті пекельники? Чого хлепчете добре вино й пиво, якого трунар Вілл Вімбл, чесний мій друзяка,- а ми з ним чимало поплавали разом,- припас собі на зиму?

Від такої непрощенної невихованості товариство скочило на ноги й разом видало нестямний крик, достоту як щойно, коли своїм вереском привернуло увагу наших моряків. Перший, одначе, схаменувся старший і, звертаючись до Голоблі, заговорив із ще більшою гідністю:

- Ми з великою охотою задовольнимо цікавість таких високих, хоч і непроханих гостей і дамо відповідь на будь-яке розумне запитання. Тож знайте: я - монарх усіх цих володінь і правлю тут єдинодержавно під ім'ям король Чума

Перший. Ця палата, яку ви, звісно, тільки через своє невігластво вважаєте за крамницю Вілла Вімбла, трунаря, чоловіка нам невідомого, чиє плебейське найменування до цієї ночі ще ні разу не осквернило наших королівських вух, це, кажу вам, тронна зала нашого палацу, призначена для нарад і різних високих зібрань нашого королівства, а також для інших священних та величних мет. Шляхетна дама, що сидить навпроти,- королева Чума, наша августій-ша дружина, а решта високих осіб, яких ви тут бачите,- це все члени королівської родини й мають відповідні титули: його світлість герцог Чумо-Mop Погибельний, його світлість герцог Моро-Чум Пошесний, його світлість герцог По-Шесть-За-Раз і її високість герцогиня Моро-Виця-Зар-Аза. А на ваше запитання,- провадив він,- з якого приводу ми тут зібралися, то це стосується єдино і виключно тільки до нашої королівської особи й ні для кого, крім нас самих, не має ніякого значення. Однак, беручи до уваги ті права, на які ви, можливо, претендуєте, бувши гостями й чужоземцями, ми пояснимо ласкаво, що зібралися тут цієї ночі, аби шляхом глибоких пошуків та ретельних досліджень вивчити, випробувати й до самого денця розпізнати невловний дух, незбагненні якості, природу й неоціненні смакові властивості вина, елю та інших хмільних напоїв нашої благословенної столиць Ми це чинимо не так заради нашої власної втіхи, як задля справдешнього процвітання тієї неземної володарки, що панує над усіма нами, володіння чиї безмежні, а ім'я їй - Смерть!

- Ім'я їй Морський Чорт! - викрикнув Г'ю Просмолений, наповнюючи вином два черепи - для своєї сусідки й для себе.

- Нечестивий рабе! - вигукнув король Чума, міряючи поглядом достойного Г'ю.- Нечестивий і нікчемний виплодку! Ми вже сказали, що з поваги до прав, яких ми не схильні порушувати, навіть маючи справу з таким ницим створінням, як ти, ми зійшли до відповіді на твої грубі й недоладні розпитування. Одначе за те, що ви так по-блюзнірськи вторглися в нашу раду, ми вважаємо за свій обов'язок накласти пеню на тебе й на твого товариша: ви повинні, ставши навколішки, вихилити одним духом за процвітання нашого королівства по галонові рому, змішаного з патокою, після чого можете або йти собі далі своєю дорогою, або ж лишитися і зажити разом з нами радощів нашої учти,- вже як то душам вашим буде завгодно.

- Нам такого нізащо не втнути! - відгукнувся Голобля, кому вдавана гідність, із якою тримався король Чума Перший, навіяла, очевидячки, трохи пошани; тож він підвівся і, спершись для рівноваги на стіл, повів далі: - Коли буде ласка вашої величності, мені нізащо не вдасться залити в трюм бодай чверть того питва, про яке ваша величність зволила згадати. Не кажучи вже про баласти, взяті на борт іще зрання, та не згадуючи про ель та інші міцні напої, повантажені цього вечора в різних портах, трюми мої по саму стелю повні «веселим зіллям», що ним я напхався, належно за нього заплативши, в пивниці під вивіскою «Веселий моряк». Тож прошу вашу величність удовольнитися лише моїми добрими намірами, бо ж я ніяким робом не зумію влити в себе хоч би крапелину чого-небудь, а тим паче тієї препоганої трюмної водиці, що її називають ромовою патокою.

- Тю на тебе! - урвав його Г'ю Просмолений, вражений не так довжиною товаришевої промови, як причиною його відмови. - Тю на тебе, недоладний ти лобуряко! Годі базікати! Мій-бо трюм ще й досі легкий, хоча ти, Голобле, либонь, хильнув чи не забагацько. І чого б то здіймати бучу, коли в моєму трюмі знайдеться місце і для твоєї пайки вантажу...

- Це не відповідає умовам присуду, чи то вироку,- заперечив голова.- Адже наш рішенець - як закон мідян: його не можна ані змінити, ані скасувати. Умови мають бути виконані беззастережно і то без найменшої загайки. В разі ж невиконання звелимо прив'язати вам ноги до шиї та, як бунтівників, утопити он у тому барилі жовтневого пива!

- Вирок!., вирок!.. Правильний і справедливий!.. Славний рішенець! Найчесніший, найдостойніший і найправдивіший! - криком закричала вся чумна сімейка.

На королевому чолі заходили хвилі незліченних зморщок; подагричний дідусик засопів, як ковальський міх; молода особочка в погребному укривалі завертіла носом на всі боки; пан у бязевих кальсонах нашорошив свої нездоланні вуха; дама в савані роззявила рота, мов риба, що здихає на піску, а той, що в труні, лежав собі закостеніло й тільки закочував догори очі.

- Ух-ха-ха! - зареготався Г'ю Просмолений, мовби й не бачачи загального сум'яття.- Ух-ха-ха! Ух-ха-ха! Я ж казав, коли пан король Чума стукав своєю гомилякою, що такому міцному й малонавантаженому кораблеві, як мій, завиграшки проковтнути ще якихось два-три галони рому з патокою. Але пити за здоров'я диявола (якого Господь побиває), та ще навколішках перед оцією поганючою величністю, коли він - усього-на-всього Тім Недотепа, комедіянт, і це така сама чистісінька правда, як те, що я гріховодник,- ні, дзуськи! Це вже зовсім інша справа, і мені вона аж ніяк не до шмиги.

Він іще щось хотів сказати, так не дали. Щойно він вимовив ім'я Тіма Недотепи, як усе збіговисько скочило на ноги.

- Зрада! - закричав його величність король Чума Перший.

- Зрада! - пропищав подагричний дідочок.

- Зрада! - зойкнула її високість герцогиня Моро-Виця Зар-Аза.

- Зрада! - прошамотів пан із зв'язаною щелепою.

- Зрада! - прогарчав пан, убраний в труну.

- Зрада! Зрада! - заверещала її величність Ротяка і, вхопивши злощасного Г'ю Просмоленого, що саме заходився наливати собі в черепочок вина, ззаду за штани, високо підняла його і геть безцеремонно пожбурила у величезне відкрите барило з його улюбленим жовтневим пивом. Протягом кількох секунд він то поринав на дно, то виринав, мов яблуко в келиху з пуншем, аж поки щез у вирі пінявого напою, що від його відчайдушного борсання завирував ще дужче.

Одначе довготелесий матрос не змирився з поразкою свого товариша. Штовхнувши короля Чуму у відчинений льох, доблесний Голобля, лаючись, хряснув за ним лядою і одним кроком опинився посередині кімнати. Він зірвав кістяка, що гойдався над столом, і заходився ним лупцювати бенкетарів по головах так ревно та завзято, що з останнім спалахом гаснучого жару вибив дух із подагричного дідусика. Тоді, щосили навалившись на те фатальне барило з жовтневим пивом і Г'ю Просмоленим, він ураз його перекинув. Пиво ринуло з барила таким бурхливим, лютим і нестримним потоком, ба навіть потопом, що залило геть всю крамницю від стіни до стіни. Заставлений напоями стіл перевернувся, підставки для трун попливли ніжками догори, діжечка з пуншем закотилася в камін, а обидві дами істерично заверещали. Складені попід стінами труни попливли. Келихи, кухлі, склянки змішалися в загальній melee (1), оплетені соломкою карафи відчайдушно наскакували на портерні пляшки. Трясун тут-таки й захлинувся, закостенілий панок виплив із своєї труни, а звитяжний Голобля, обхопивши за стан опасисту даму в савані, рвонувся з нею на вулицю, беручи курс на «Волю вільну». Слідом за ним, чхнувши три чи чотири рази, пихкаючи й сопучи, мчав під легкими вітрилами грізний Г'ю Просмолений із її високістю Моро-Вицею Зар-Азою.

(1) Сутичці (фр.).

 

 

ТІНЬ

Притча

© Український переклад. О. В. Фешовець, 1992.

Ось іду я долиною тіней.

    Псалом 23

Ви, що читаєте, ще між живими, а я, що пишу, вже давним-давно пішов у долину тіней. Бо справді, трапляться дивні речі, відкриються секрети і багато віків спливе, перш ніж ці записки побачать люди. А коли побачать, то дехто не повірить, дехто сумніватиметься, а дехто глибоко замислиться над образами, викарбуваними залізним пером.

Той рік був роком Страху і почуттів, ще сильніших, ніж страх, для яких на землі поки немає назви. З'явилося багато знамень і чудес, і над землею і морем розгорнулися чорні крила Чуми. Однак для тих, хто читає по зірках, не було невідомим, що небеса провіщають біду. А серед них і для мене, грека Ойноса, було очевидним, що цього, сімсот дев'яносто четвертого року, коли при вході в сузір'я Овна планета Юпітер з'єдналась із червоним кільцем жахливого Сатурна, настануть зміни. Особливий дух небес, якщо я не дуже помиляюсь, змінив не тільки земну орбіту, а й людські душі, уявлення, погляди.

Над кількома бутлями червоного хіоського вина, між стін величної зали, в нічному туманному місті Птолемеїді, сиділо нас семеро. До нашого покою вели тільки височенні мідні двері - мистецький витвір майстра Коріннбса; закривалися вони зсередини. Темні завіси похмурої кімнати закривали від нас місяць, сяйливі зірки й безлюдні вулиці,- не могли вони приховати тільки призвісток лиха. Ми були ніби обложені звідусіль, а чим - матеріальним чи духовним - невідомо; повітря немов давило на нас, ми задихалися, зростала тривога, а крім того, нас пригнічувало саме наше жахливе існування, чуття були загострені і насторожені, сила думки лежала приспана. Смертельний тягар давив нас. Він сковував руки і ноги, налягав на меблі і келихи, з яких ми пили; все навколо було пригнічене і придушене,- все, крім вогників семи металевих лампад, що освітлювали наш бенкет. Звиваючись тонкими, гнучкими пасмами світла, ті вогники були водночас бліді й нерухомі і, відбиваючись у дзеркалі гладенького круглого ебенового столу, за яким ми сиділи, висвітлювали наші бліді обличчя, неспокійний блиск потуплених очей товаришів. Однак ми сміялися і веселилися як могли,- трохи, щоправда, істерично; співали божевільних Анакреонових пісень, страшенно багато пили,- хоча пурпурове вино скидалося на кров. У нашій кімнаті був ще один мешканець - молодий Зоїл. Мертвий і випростаний, загорнутий у саван, він був немов лихим генієм нашого зібрання. На жаль, він не брав ніякої участі у веселощах; лише його обличчя, спотворене чумою, і очі, в яких Смерть пригасила вогонь зарази, здавалося, стежили - з цікавістю мертвого, що споглядає вмирущих,- за нашою гульнею. Хоч я, Ойнос, відчув, що очі покійника зупинилися на мені, я примусив себе не бачити гіркоти його погляду і, пильно вдивляючись у глибини ебенового дзеркала, голосно і дзвінко співав пісні сина Теосу. Та пісні ті поволі тихли, і їхнє відлуння, розкочуючись між жалобними завісами кімнати, слабнуло, глушилося і вмирало. Аж ось раптом з-за жалобних тканин, у яких зникали пісенні звуки, виступила темна неокреслена тінь,- тінь, яку місяць, зависнувши низько над обрієм, стелить від людської фігури; але ця тінь була не людська і не Божа, її обриси були незнайомі окові. Потремтівши, вона спинилась посеред мідних дверей. Невиразна й безформна, вона не скидалася на тінь людини чи Бога - ні грецького, ні халдейського, ні єгипетського. Застигла й нерухома, спинилася та тінь на дверях, під аркою, не ворушачись, не мовлячи ні слова. Якщо я не помиляюсь, двері, на яких вона спинилася, були в ногах загорнутого в саван молодого Зоїла, а ми, семеро, побачивши тінь, не наважувались пильно дивитися на неї, лиш опустили очі долу і пильно вдивлялись у глибини ебенового дзеркала. І нарешті я, Ойнос, кількома тихими словами спитав у тіні, звідки вона і хто вона. Тінь відповіла: «Я - ТІНЬ і живу біля катакомб Птолемея, недалеко від тих Єлісейських Полів, які межують з огидним каналом Харона». І тоді всі ми, семеро, з жахом зірвались на ноги і, приголомшені, стояли, тремтячи і здригаючись, бо голос цієї тіні був голосом не однієї істоти, а тисяч істот, і з кожним новим звуком у наших вухах глухо бриніли добре знайомі голоси тисяч і тисяч померлих друзів.

 

 

ЛІГЕЙЯ

© Український переклад. В. В. Вишневий, 1992.

І спочива там людська снага, та, що їй згину немає. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь - то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть - то лиш через неміч кволої снаги свої.

    Джозеф Гленвілл

Я, хоч убийте, не можу достеменно пригадати, як, коли й навіть де саме вперше зустрівся з леді Лігейєю. Відтоді спливло вже багато років, і пам'ять моя ослабла через безліч страждань. А може, тепер я нездатний пригадати ті деталі тому, що, сказати по щирості, дивовижна вдача моєї, коханої, її рідкісна вченість, незвичайна, якась миротворча краса, прониклива і чарівна промовистість тихого мелодійного голосу аж так заполонили тоді мою душу,- поступово, але владно,- що я всього того навіть не помічав і не розумів. І все ж видається мені, що вперше я її зустрів - а потім ще багато разів бачив - в одному великому, старому, трохи вже занепалому місті на березі Рейну. Вона дуже мало розповідала про свою родину. Але що рід той був вельми давній - годі сумніватися... Лігейя! Лігейя! Заглибленому уприродничі студії,- а вони ж над усе спроможні притлумити всі враження від навколишнього світу,- мені досить тільки згадати любе ім'я Лігейї, щоб в уяві постав перед очима образ тієї, кого вже нема. І тепер, коли я пишу, мене осяває спогад, що я, власне, так і не дізнався дівочого прізвища жінки, яка була моєю подругою і моєю нареченою, яка поділяла зі мною мої студії, а зрештою стала мені коханою дружиною. Може, це так виявилась моя жартівлива делікатність у ставленні до Лігейї? А може, я не розпитував її, бо випробовував силу свого кохання? А може, то в мене була просто примха - палка романтична жертва на вівтар найшаленішої любові? Я неясно пригадую лише сам факт нашої зустрічі,- хіба ж дивно, що геть забув обставини, які її спричинили та супроводили? І, далебі, якщо той високий дух, який називають духом романтики... якщо ота бліда й туманнокрила Ашторет з ідолопоклонницького Єгипту, правила, як розповідають, фатально нещасливими шлюбами, то вона напевне правила й моєю долею.

Але є одна люба серцю річ, щодо якої пам'ять не зраджує мене. Це - подоба Лігейї. Статурою вона була висока, трохи худорлява, а в останні свої дні навіть виснажена. Навряд чи знайду я слова, щоб змалювати величавість і стриману невимушеність її постави або незбагненну легкість та пружність її ходи. Вона з'являлася й зникала, немов тінь. Щоразу я усвідомлював, що вона вже тут, у моєму затишному кабінеті, лише тоді, як чув ту любу музику - звуки тихого ніжного голосу - і відчував на своєму плечі білу, як мармур, руку. Красою обличчя з нею не могла б рівнятися жодна з казкових дів. В ньому була осяйність опіумних марень - ефірне видиво для піднесеного духу, куди божественніше за всі шалені фантазії, що витали колись над дрімотними душами Делосових дочок. А проте в рисах її не було тієї правильності, яку ми нерозважно привчилися звеличувати у класичних витворах язичників. «Не існує витонченої краси,- цілком слушно зауважує Бекон, барон Веруламський, розмірковуючи про форми й типи краси,- без деякого неладу в пропорціях». І хоча я бачив, що риси Лігейї не мають класичної правильності, хоча розумів, що її врода саме «витончена», і відчував, що найпершу роль тут грає отой «нелад», а однак намагався, марно намагався відшукати ту неправильність і довести до ладу власні уявлення про той «нелад». Я вдивлявся в її високе бліде чоло - воно було бездоганне (яке ж холодне це слово, коли стосувати його до такої божественної величі!), а кольором могло б змагатися з найчистішою слоновою кісткою - широке, лагідно-опукле й владно-спокійне; а обабіч - довгі локони, хвилясті від природи, чорні як воронове крило, з яскравим полиском; глянувши на них, ви достоту осягали той Гомерів епітет: «Гіацинтові!» Я вдивлявся у делікатний обрис її носа - ніде не бачив я такої довершеності, хіба на вишуканих давньо-іудейських медальйонах: такі самі витончені лінії, така сама ледь помітна орлина горбинка, такі самі плавні дуги ніздрів - ознака трепетної душі. Я милувався чарівливими вустами. От де вже справді торжествували небесні чари! Вишуканий вигин невеличкої верхньої губи... під нею м'яко, розслаблено, чуттєво спочиває нижня... жваві ямочки, манливі кольори... зуби, що відбивають з разючим блиском кожен промінець божого світла, що падає на них, коли вуста розкриваються в усмішці, погідній та ласкавій, а водночас найрадіснішій та найосяйнішій у світі!.. Я доскіпливо вивчав форму підборіддя - і тут теж знаходив ту лагідну помірність, ніжність і величавість, повноту та одухотвореність, що були в давніх греків,- такі обриси, либонь, бог Аполлон навіяв уві сні Клеоменові, синові афінянки. І тоді я заглядав у величезні очі Лігейї...

Античні віки не залишили нам ніяких взірців людських очей. А тим часом, можливо, саме в очах моєї коханої і ховався секрет, про який згадує барон Веруламський. Вони були, по-моєму, набагато більші, ніж звичайно бувають людські очі. Вони були навіть глибші за очі газелей, що пасуться в долині Нурджахеда. Проте лише вряди-годи - в хвилини найсильнішого хвилювання - ця незвичайна особливість ставала в Лігейї справді помітною. І в такі хвилини краса її,- можливо, такою вона видавалася тільки завдяки моїй розпаленій уяві,- то була краса істоти неземної, краса казкової турецької гурії. Зіниці тих очей, чорні як ніч, променіли несказанним блиском, ще й відтінювались смоляними віями. А над очима - трішки нерівні брови такої самої відтіні. Однак та «дивовижність», що вчувалась мені в очах Лігейї, природу свою мала не в їхній формі, чи кольорі, чи блиску,- вона, безперечно, зумовлювалась їхнім виразом. Ой, хіба спроможне слово передати той вираз! За всім безміром словесних звуків ми, либонь, тільки ховаємо своє невігластво в царині духовного. Вираз очей Лігейї! Скільки довгих годин провів я у роздумах про нього! Як силувався осягнути його безсонними літніми ночами! Що це було - ота таїна, незмірно глибша, ніж сам Демократів колодязь, яка ховалась у безодні зіниць моєї коханої? Що це було? Я весь пойнявся жагою пізнати це. Ті очі! величезні, сяючі, божественні! вони стали для мене, як подвійні зірки Леди, а я для них - найшанобливішим звіздарем.

Серед багатьох незбагненних аномалій людського мислення немає більш разючої і бентежної, ніж той факт,- ніколи, гадаю, не відзначений ученими мужами,- що у наших спробах відновити в пам'яті щось давно забуте ми часто опиняємось на самому краєчку спомину, та кінець кінцем так і не спроможні пригадати... Отож не раз і не два, пильно й сумлінно вдивляючися в очі Лігейї, я відчував, ніби наближаюся до самої суті того виразу,- от-от уже схоплю... але не можу. І зрештою все зникало геть! І (дивна, ой, найдивніша з таємниць!) я знаходив для того виразу цілу низку аналогій у найзвичайнісіньких предметах, що оточують нас. Хочу цим сказати, що вже після того, як краса Лігейї ввійшла в мою душу й оселилася там, наче в храмі, я від багатьох речей, сущих у матеріальному світі, зазнавав того відчуття, яке завжди здіймали в мені її величезні променисті очі. Але я аж ніяк не зміг би визначити те відчуття або переповісти його чи навіть уважно простежити за ним. Часом я його впізнавав, дозволю собі повторитися, споглядаючи буйне зростання виноградної лози, спостерігаючи політ метелика, бабки, хризаліди, бурхливий водний потік. Я переживав це відчуття при зустрічі з океаном і стежачи за падінням метеора... Щось подібне відчував я, перехопивши погляд дуже старої людини. А в небі є дві чи три зірки (особливо одна - зірка шостої величини, подвійна й мінлива, її можна побачити поблизу Веги, найяскравішої зірки в сузір'ї Ліри), які теж викликали у мене це відчуття, коли я розглядав їх у телескоп. Воно переповнювало мене під хвилею звуків деяких струнних інструментів, а іноді - під враженням якихось місць у прочитаних книжках. Серед безлічі інших прикладів виразно пригадую одне місце з книги Джозефа Гленвілла, котре (можливо, тільки через свою химерність - хто знає?) щоразу навіювало мені те саме відчуття: «І спочива там людська снага, та, що їй згину немає.. Хіба зна хто таїну снаги тої і всю силу її? Бо ж Господь - то єдина всемогутня снага, що просяка все суще міццю своєю. Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть - то лиш через неміч кволої снаги свої».

Щоправда, багаторічні роздуми дозволили мені простежити певний зв'язок між цим пасажем англійського мораліста й одною із рис характеру Лігейї. Це - незвичайна наснаженість мислення, мови й діяння, що була в неї, можливо, наслідком або принаймні виявом колосальної сили волі, яка протягом нашого тривалого спільного життя ніколи безпосередньо не виказувала себе. З усіх жінок, яких я коли-небудь зустрічав, вона, ця спокійна, завжди погідна Лігейя, була най безпораднішою жертвою жорстоких і лютих шулік - невситимої пристрасті. І я про таку пристрасть не мав би ніякого уявлення, якби не ті дивовижно розверзнуті очі, що водночас так захоплювали й так жахали мене, якби не майже чаклунська мелодійність, виразність та погідність її неповторного тихого голосу і не палюче завзяття (вплив його на мене ще подвоювався через контраст із манерою говорити) тих шалених слів, які вона раз у раз промовляла. Я вже згадував про вченість Лігейї. А була вона воістину безмежна: у жінок такої бачити мені не довелося. Лігейя глибоко й досконало володіла класичними мовами, але, наскільки сягає моя власна обізнаність із сучасними європейськими діалектами, вона й тут, по-моєму, ніколи не припускалась помилок. Далебі, взяти будь-яку з найпрестижніших (бо просто мало кому зрозумілих) тем, що належать до хваленої «академічної ерудиції»,- я жодного разу не помітив у Лігейї якоїсь похибки! Незбагненна, бентежна річ: ця безперечна людська оздоба моєї дружини заполонила мою увагу тільки тепер - надто пізно! Я сказав, що такої обізнаності, як у Лігейї, я в жінок ніколи не бачив,- але хіба є на світі й той чоловік, що подолав би з успіхом увесь простір духовних, фізичних та математичних наук? Я тоді не збагнув того, що ясно розумію тепер: здобутки Лігейї були велетенські, разючі; проте я завжди усвідомлював її безмежну перевагу і з дитячою довірливістю підкорявся її проводові у блуканнях по хаотичних світах метафізичних розвідок, яким ревно віддавався в перші роки нашого подружнього життя. Якого незрівнянного тріумфу, якої розкішної насолоди, якого безміру радості - всього, що є неземного у сподіваннях, дізнавав я, коли вона під час моїх занять схилялася наді мною: я прозирав тоді ту зовсім не очікувану - а ще менше знану мені - прекрасну перспективу, що потроху, помалу відкривалась переді мною,- безконечна, осяйна доріжка, якою я кінець кінцем добувся б до воріт мудрості, аж надто довершеної та дорогоцінної, щоб вона не була мені заказана!

Якою ж гіркою та болісною була відтак моя печаль, коли через багато років по тому я переконався, що мої небезпідставні надії знялися та й відлетіли геть! Без Лігейї я став неначе кволе дитя, що блукає, сліпуючи, в потемках. Адже сама її присутність, її вдумливе читання робили живими та зрозумілими багато таємниць трансценденталізму, в яких ми були загрузли. Без сяйва її променистих очей іскристо-золотаві письмена ставали тьмянішими за сатурнів свинець. А тепер ті очі все рідше й рідше осявали сторінки, над якими я сидів цілими днями. Лігейя занедужала. її шалені очі горіли аж надто, надто яскравим блиском; бліді пальці світилися неживою восковою прозорістю, а голубі вени на високому чолі вмить набрякали і знову опадали при найменшому хвилюванні. Я розумів, що вона напевне вмре,- і душа моя розпачливо противилась безпощадному Азраїлові. А спротив цієї полум'янистої жінки був, на мій подив, ще запекліший. У суворій натурі Лігейї було щось таке, що вселило в мене певність, ніби до неї смерть прийде без усіх тих відомих жахів,- аби ж то так! Ніякі слова не в силі дати хоч найменше уявлення про той відчайдушний опір, з яким вона повстала проти Цариці тьми. Я стогнав, як од болю, споглядаючи те гірке видовище. Я спробував би втішати, спробував би вмовляти; але, при тій силі її несамовитої жадоби до життя, будь-що-будь до життя, всяке вгамовування та вмовляння були б чистісінькою дурістю. А вона, попри всі муки, що шматували її непохитну душу, зовні лишалася погідною аж до останніх хвилин. Голос її ставав дедалі ніжніший,- і дедалі тихіший,- але я не хотів би пригадувати страшного значення тих спокійних слів. У мене йшла обертом голова, коли я, заціпенілий, дослуховувався мелодії, що звучала вже не по-земному, бо виражала сподівання й устремління, яких не дано знати смертним людям.

В її коханні сумніватися мені не випадало; і я легко міг зрозуміти, що в такому серці, як Лігейїне, не може панувати звичайне почуття. Та лише перед лицем смерті достоту пізнав я силу її пристрасті. Довгі, довгі години, стискаючи мою руку, Лігейя виливала переді мною зі свого повного по вінця серця ту відданість - не просто палку, а вже близьку до обожнення. Чим я заслужив на щастя чути такі освідчення? І чим я заслужив на прокляття - почути їх у хвилину, коли кохана йшла від мене навік? Але про це я не можу довго говорити. Дозволю собі сказати тільки, що саме в цій Ліге-йїній, більш ніж жіночій, жертовності в коханні - на жаль, сам я цього зовсім не заслуговував - я сповна й виразно зрозумів кінець кінцем першопричину її несамовитого потягу до життя, яке так швидко покидало її тіло. Ні, несила мені описати цю шалену жагу, цю незбориму силу жадоби до життя, будь-що-будь до життя - ніякі слова не в змозі це передати!

Рівно опівночі,- перед тим як пішла у небуття,- Лігейя владним жестом прикликала мене до себе і звеліла прочитати вголос вірш, якого вона склала кілька днів тому. Я підкорився... Ось цей вірш:

Вистава життьова шумить

    Сумних останніх літ! 

Спустився ангелів на мить

    Сюди крилатий рід. 

Прийшли побачити тепер

    Театр надій та бід. 

І музика небесних сфер

    Здіймає небозвід.

 

Акторів марна метушня:

    Прибравши Божий лик, 

Вони гасають навмання

    Вперед, назад, убік. 

Ляльки пусті! їм невтямки:

    Хтось махом крил-шулік 

На сцені рухає ляльки,

    Що прокляті навік.

 

Цей фарс блазенський не забуть -

    У пошуках мани 

Ляльки верстають довгу путь -

    І йдуть назад вони.

О хибне коло! Скільки їх

    Вертає з далини,

Пізнавши безум, жах, і гріх,

    І відчуття вини.

 

Але повзе серед юрми

    Акторської - дивись! -

Червоне щось, повзе з пітьми,

    Зміїться з-за куліс.

Повзе потворище, жере

    Акторів і актрис,

1 жалість ангелів бере -

    Не втриматись від сліз.

 

Погасло світло - все - нема!

    Жахнувшись, зал укляк.

Завіси впала хмура тьма,

    Немов могили знак.

Та ангелів крилатий рій

    Рече, здолавши ляк:

«Людина» - назва драмі цій,

    Герой її - хробак!» (1)

(1) Переклад Є. Крижевича.

- О Боже! - тихо зойкнула Лігейя, зриваючись на ноги й судомно здіймаючи вгору руки, щойно я прочитав ці рядки.- О Боже! Отче небесний! Невже це справді неминуче? Невже той Переможець не буде переможений хоч раз? Хіба ми не частка Твоя? Хто... хто зна таїну снаги тої і всю силу її? Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть - то лиш через неміч кволої снаги свої...

І відразу, геть виснажена тим душевним поривом, вона кинула долу білі руки й повільно опала на смертне ложе. А коли настала хвилина скону, з її вуст, разом із останнім віддихом, зійшов якийсь тихий шепіт. Нахилившись до неї, я знову розібрав ті самі заключні слова Гленвіллової тиради: «Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть - то лиш через неміч кволої снаги свої».

Вона померла; а я, повергнений у прах тяжким горем, не міг довго витримувати самотнього відчаю, не міг більше животіти в тому тьмяному, занепалому місті над Рейном. Мені не бракувало того, що в людей зветься достатком. Та й Лігейя принесла мені набагато, ой набагато більше, ніж випадає звичайно на долю смертних. Тож після кількох місяців пустих та обридливих мандрів я купив, а згодом трохи перебудував невелике абатство (якого не буду називати) в одній із незайманих, малолюдних місцин старої доброї Англії. Похмура та печальна велич будинку, майже повне запустіння маєтку, безліч смутних легенд, що складались віками про його історію, ще й як відповідали почуттю цілковитої пригніченості, що привело мене в цей віддалений та непривітний закуток. Однак, хоча те занехаяне абатство, оточене дикою зеленою пущею, вимагало лише незначної перебудови зовні, я з дитячою впертістю, а можливо, й з дрібкою надії полегшити свої страждання віддав перевагу внутрішньому впорядкуванню, запровадивши в будинку істинно королівську розкіш. До таких нерозважних витівок я мав смак ще змалку, і тепер вони вернули до мене - я немовби здитинів від горя. Та ба, я розумію, що в тих пишних та химерних драпіровках, у похмурих єгипетських статуях, у вигадливих карнізах та меблях, у навіжених візерунках на товстих парчових килимах - у всьому тому можна було б упізнати навіть ознаки причаєного божевілля! Я геть заплутався в тенетах опіуму, а мої повсякденні турботи та розпорядження щодалі більше забарвлювались у химерні тони марень. Та не слід мені довго копирсатися в усіх цих дурницях. Дозволю собі лише згадати той навіки проклятий покій, куди в хвилину потьмарення розуму я привів від олтаря як свою наречену - як спадкоємицю незабутньої Лігейї - золотоволосу, блакитнооку леді Ровену Тревіньйон із Тремейну.

Мабуть, нема жодної окремої деталі у впорядкуванні та убранні цього весільного покою, яка б не поставала перед моїми очима. Де були душі гордовитих родичів нареченої, коли, спонукувані жадобою злота, вони дозволили своїй аж так любій доні-відданиці переступити поріг отак оздобленої оселі? Я вже говорив, що добре пам'ятаю всі деталі обстановки цього покою... але я став прикро забувати деякі вельми важливі речі... адже навіть у самому вигляді тієї химерної кімнати не було ніякої системи, ніякого порядку, що допомогли б тим речам утриматись у пам'яті. Покій містився у високій вежці абатства, збудованого на штиб замку, мав п'ятикутну форму й неабиякі розміри. Всю південну стіну п'ятикутника займало одне-єдине вікно - величезний шмат суцільного венеціанського скла. Ціла шиба мала свинцеву відтінь, так що сонячні чи місячні промені, проходячи крізь неї, кидали на всі предмети в кімнаті моторошний відсвіт. Над верхньою частиною гігантського вікна було прилаштовано решітку, до якої по масивних стінах вежі видирався знизу старезний дикий виноград. Склепінчаста, незвичайної височини стеля з мореного дуба була помережана майстерним різьбленням у вигляді чудернацького й плутаного - напівготичного, напівдруїдського - орнаменту. З центральної частини цього похмурого склепіння на золотому ланцюгу з довгими ланками звисала велика, теж золота курильниця, виконана в мавританському стилі, з багатьма дірочками, розкиданими так вигадливо, що світло, пробігаючи ними й утворюючи довгу мінливу низку різноколірних вогнів, здавалося, звивається, мов змія.

В кімнаті стояло кілька отоманок та золотих східних світильників і, звичайно ж, велике ложе - шлюбне ложе, що неначе прийшло з індійської казки, низьке, вирізьблене з твердого чорного дерева, а над ним - балдахін з широкими завісами. В кожному кутку покою стояли ставма величезні чорні гранітні саркофаги, привезені з царських могил поблизу Луксора; віка їхні прикрашали стародавні барельєфи. Але найбільше ота химерність відчувалась - на жаль! - у драпіровках покою. Гнітюче високі - висоти просто незмірної - стіни від стелі до підлоги були обвішані широкими важкими шпалерами із щільної та масивної на вигляд тканини; з тієї самої тканини були й килим на підлозі, й укривала на отоманках та на шлюбному ложі, й завіси балдахіна, й пишні збірчасті штори, що закривали частину вікна. Тканина, рясно пронизана золотим шитвом, була вся вкрита безладно розкиданими арабесками, приблизно у фут завбільшки, вишитими смоляно-чорними нитками. Однак ті фігури виглядали справжніми арабесками, тільки коли на них дивилися під одним-єдиним кутом зору. Завдяки хитрій вигадці, яка сягає в сиву давнину, а нині відома всім, арабески було зроблено мінливими для ока. Той, хто переступав поріг кімнати, відразу отримував враження чогось геть потворного; але коли він заходив у глиб покою, це враження потроху зникало; і, крок за кроком посуваючись по кімнаті, гість відчував себе оточеним нескінченним сонмищем страшних постатей з норманських забобонів чи, може, з гріховних сновидінь християнських ченців. Цей фантасмагоричний ефект ще більше посилювався умисне спрямованими за драпіровку потоками повітря - все в кімнаті раптом тривожно й огидно оживало.

Ось у цьому будинку, в цьому шлюбному покої я й провів із Тремейнською леді ті нечестиві години першого місяця нашого з нею шлюбу і почувався лиш трохи неспокійно. Того, що мою дружину лякають ґвалтовні, люті зміни мого настрою, того, що вона сторониться мене й ледве терпить любощі зі мною,- цього я не міг не розуміти, проте відчував радше втіху, ніж прикрість. Я не любив її, я чув до неї таку відразу, яка притаманна більше демонові, а не людині. Пам'яттю я линув у минуле (ох, і з якою ж силою жалю!) - до Лігейї, коханої, величної, прекрасної, забраної в мене могилою. Я впивався спогадами про її чистоту та мудрість, про її піднесений, неземний дух, про її палке, жертовне кохання. І тепер душа моя згоряла у вогні, могутнішім за всі вогні її душі, разом узяті. В чаду опіумного забуття (бо мене вже міцно закувало в кайдани те зілля) я повсюди вигукував уголос її ім'я,- і серед нічної тиші, і вдень, де-небудь у відлюдних місцях лісової пущі,- немовби тим нестримним завзяттям, тією високою пристрастю, всеохопним запалом жаги й туги за небіжчицею я міг повернути її (ох, якби це могло коли-небудь статися!) на земні стежки.

Десь на початку другого місяця нашого подружнього життя леді Ровена раптом зазнала нападу незнаної хвороби, від якої тіло її відходило дуже повільно. Лихоманка, що сушила Ровену, особливо мучила її ночами; в тому тривожному стані напівдрімоти вона говорила про якісь звуки і порухи, що вчувались їй у кімнаті і десь поряд у вежі. Я зважив, що все те не може мати інших джерел, окрім її хворої уяви,- хіба що на Ровену впливала ще й уся фантасмагорич-ність самої кімнати. Кінець кінцем дружина почала видужувати, і невдовзі була здорова. Але минуло зовсім небагато часу, і новий, ще жорстокіший приступ вдруге повалив її на ложе страждань; від цього нападу хвороби її здоров'я, й без того вельми кволе, вже більше до неї не повернулось. її нездужання стали після того загрозливі, а ще загрозливішими здавалися поворотні напади хвороби, що повторювались, нітрохи не зважаючи на вченість та чималі зусилля її лікарів. З дальшим посиленням тієї хронічної недуги, яка, очевидно, остаточно заволоділа її організмом,- і вилікувати його було понад людські сили,- я не міг не помітити, що водночас посилилась її дратівливість і схильність лякатися навіть власної тіні. Вона знову стала згадувати - і тепер все частіше та настійливіше - про ті неясні звуки й дивні порухи за шпалерами, про які розповідала перше. Якось уночі, наприкінці вересня, дружина знову заговорила на цю болючу тему і наполегливіше, ніж звичайно, вимагала моєї уваги до тих з'явищ. Вона щойно пробудилася від неспокійної дрімоти, і я з тривогою й невиразним страхом стежив, як міниться її виснажене обличчя. Сидів я в головах різьбленого ложа на індійській отоманці. Вона трохи підвелась на постелі й тихо, але гаряче зашепотіла про звуки, які власне чує вона, а не я, і про порухи, які щойно бачила вона, а не я. За шпалерами віяв вітерець, і я вирішив показати їй (хоча, мушу признатися, сам не був цілком певен цього), що ті майже невловні зітхання й ледь помітні коливання фігур на шпалерах - лише природний наслідок протягу. Але мертвотна блідість, що вкрила її лице, переконала мене, що всі намагання заспокоїти бідолашну жінку будуть марні. Здавалось, вона от-от знепритомніє, а поблизу не було нікого з прислуги. Я згадав, що в сусідній кімнаті стоїть карафа з легким вином, якого Ровені приписали лікарі, й поспішив до дверей, щоб мерщій принести те вино. Проте коли я ступив у коло світла під курильницею, мою увагу привернули дві разючі речі: я відчув, як щось відчутне на дотик, але невидиме пролетіло поруч, легенько торкнувшись мене; а ще побачив на золотому килимі, в самій середині яскравої світляної плями якийсь обрис, неясний обрис ангельської подоби - уявіть собі, якщо зможете, тінь від тіні. Але я, страшенно збуджений від надмірної дози опіуму, не дуже перейнявся цими появами і не сказав про них Ровені. Знайшовши вино, я знову перейшов через кімнату, наповнив келих і підніс його до уст напівзомлілої леді. Вона вже, власне, прийшла до тями і сама взяла келих, а я сів на ближчу отоманку, не зводячи з хворої очей. Саме тоді я виразно усвідомив, що чую легенькі кроки на килимі, біля самого ложа; а наступної миті, коли Ровена підносила вино собі до уст, побачив,- або мені примрілося, що бачу,- як до келиха, ніби з якогось джерела у повітрі впали три чи чотири великі блискучі краплі рідини рубінового кольору. Я те бачив, Ровена - ні. Вона без вагань проковтнула вино, а я не сказав їй про явище, бо, зрештою, вважав його за плід своєї запаленої уяви, хворобливо підстьобнутої страхом за дружину, спожитим опіумом та й пізньою годиною.

І все ж я не можу приховати від самого себе, що майже відразу після того, як упали рубінові краплі, здоров'я моєї дружини почало швидко погіршуватись; коли настала третя ніч, слуги леді Ровени вже обряджали її для домовини, а на четверту ніч я сидів сам-один біля сповитого у саван тіла в тому самому химерному покої, куди вона ввійшла як моя наречена... Перед моїми безсонними очима, мов тіні, літали несамовиті видива, породжені опіумом. Я вдивлявся у саркофаги по кутках кімнати, у мінливі візерунки на шпалерах та в мерехтливі звиви різноколірних вогників курильниці над головою. Потому я став пригадувати події тієї фатальної ночі, й погляд мій упав на світляну пляму під курильницею, де я бачив тоді загадкові неясні тіні. Зараз їх там не було; полегшено зітхнувши, я звернув очі до непорушної білої постаті, простертої на ложі. І на мене враз наринули тисячі спогадів про Лігейю - кров ударила мені в голову, а серце знову затопило те невимовне горе, з яким я колись дивився на неї, так само сповиту саваном. Ніч минала, а я, сповнений гірких думок про Лігейю - єдину, кохану понад усе на світі, так і сидів, не зводячи очей з мертвого тіла Ровени.

Було, певно, близько опівночі, а може, раніше чи пізніше, бо я вже не відчував часу, коли раптом схлип, ніжний, тихий, але вельми виразно чутний, перервав мої марення. Я ясно відчував) що він долинув від різьбленого ложа - ложа смерті. Я дослухався, пойнятий лютим забобонним жахом, але звук більше не повторився. Я напружив зір, намагаючись уловити найменший рух розпростертого тіла, але не помітив нічогісінько. А проте я не міг помилитись. Я справді чув той звук, хай який слабкий, і душа моя враз пробудилась. Я рішуче і вперто зосередив увагу на тілі небіжчиці. Багато хвилин минуло потому, а не сталось нічого такого, що могло б прояснити таємницю. Нарешті я помітив, що на Щоках та біля жилок на запалих повіках проступає легкий, слабенький, ледь помітний рум'янець. Охоплений невимовним жахом, для якого в людській мові не знайти досить сильних слів, я відчував, що серце моє завмирає, а руки й ноги дерев'яніють. Усе ж почуття обов'язку кінець кінцем допомогло мені опанувати себе. Я більше не сумнівався, що ми зайве поквапилися в тих приготуваннях, бо леді Ровена ще жива. Отже, необхідно було негайно щось вчинити; однак вежа була далеко від того крила абатства, де жили слуги, і поряд нікого не було, тож я ніяк не зміг би покликати когось собі на допомогу, не покидаючи надовго покою,- а на це я не наважувавсь. Тобто мені лишилося самому докласти зусиль, щоб повернути назад дух, який ще витав поблизу. Але дуже скоро стало ясно, що він тільки навідався сюди; рум'янець знову покинув щоки та повіки, а блідота, що зосталася після нього, була ще страшніша,- лице стало як мармур; губи зморщились і стиснулись у скорботній гримасі смерті; огидна - липка й холодна - випотина швидко вкрила все тіло; відразу по тому тіло остаточно задубіло. Здригнувшись, я впав назад на канапу, з якої був так ґвалтовно скочив на ноги, і знову поринув у шалені, безсонні мрії про Лігейю.

Так минула ще година, коли (невже ж це можливе?) мене вдруге ошелешив неясний звук, що долинув звідкись од смертного ложа. Я прислухався, переляканий до краю. Звук почувся знову - то було зітхання. Метнувшись до трупа, я побачив - ясно побачив - трепет вуст. А ще за хвилину вони розслабились, відкривши блискучу низку перлистих зубів. Тепер уже здивування боролося в моїй душі з глибоким жахом, який доти царював там неподільно. В очах мені потемніло, розум мій помутився; лише відчайдушним зусиллям волі я зрештою примусив себе ще раз поринути у справу, до якої мене кликав обов'язок. На її лобі, а також на щоках та шиї з'явився кволий рум'янець; тіло помітно потеплішало; навіть чулось, як стиха забилося серце. Жінка була жива; і я з подвоєним завзяттям заходився її рятувати. Я розтирав та змочував їй скроні й руки, я вдався до всіх заходів, яких міг підказати мені життєвий досвід, а також чималі знання, почерпнуті з медичних книжок. Та все марно. Рум'янець зненацька розтанув, серцебиття припинилось, губи знов оповила тінь смерті, і за хвилину все тіло вкотре вже огорнулося крижаним холодом, стало мертвотно-блідим, тоді враз задубіло й неначе осунулось: повернулися всі відразливі ознаки того, чим це тіло було вже кілька днів,- мешканцем домовини.

І знову я занурився у мрії про Лігейю, і знову (ото ж хіба дивно, що я здригаюсь, пишучи це?), знову з того боку, де стояло різьблене ложе, до моїх вух долинуло тихе зітхання. Та навіщо мені щоразу детально виписувати несказанні жахіття тієї ночі? Навіщо зупинятися, щоб оповісти, як раз у раз, аж до похмурого світанку, повторювалась ця жахлива драма оживання і вмирання, як за кожним моторошним воскресінням наставала тільки ще суворіша й, здавалося, ще невблаганніша смерть; і кожного разу агонія виглядала так, ніби відбувалася запекла боротьба з якоюсь незримою чужорідною силою; і кожного разу після такої боротьби зовнішній вигляд мертвого тіла зазнавав незрозумілих мені жахливих змін... Дозвольте мені закінчити якнайскоріше.

Більша частина тієї нескінченної, сповненої жаху ночі вже минула, коли раптом вона, та, що ніби вмерла назавжди, знову поворухнулась - цього разу ґвалтовніше, ніж перше, хоча це було повернення з небуття, здавалося б, остаточного й страхітливо безнадійного. Я надовго втратив змогу щось діяти і взагалі рухатись, закляк недвижно на отоманці - безпорадна жертва вихору шалених почуттів, серед яких смертельний жах був, можливо, найменш разючим і вбивчим. Труп, повторюю, ворухнувся, і то ґвалтовніше, ніж доти. До обличчя невтримно ринули барви життя; тіло розслабилось - і, хоч повіки досі були важко стулені, а смертне убрання та покрови й далі єднали постать із домовиною, мені справді могло привидітись, що Ровена таки скинула з себе пута смерті. Але якщо навіть і тоді я ще не міг цілком повірити в це, то всякі сумніви зникли зовсім, коли сповита саваном фігура звелася з ложа і, колихаючись, непевною ходою, із заплющеними очима,- немов сновида,- зухвало і зримо попростувала на середину кімнати.

Я не затремтів, я не поворухнувся - цілий рій несказанних химер, викликаних самим виглядом, статурою, рухами цієї фігури, навально промчав у голові, заморозивши кров, паралізувавши, обернувши мене на камінь. Я не ворушився - я втупив очі в цю мару. В думках моїх панувало повне безладдя, невтишима колотнеча. Невже справді віч-на-віч переді мною може стояти жива Ровена? Невже це воістину Ровена - світловолоса, блакитноока леді Ровена Тревінь-йон із Тремейну? Чому, чому я сумнівався в цьому? Пов'язки щільно облягали підборіддя, стискаючи уста^але чи справді то уста живої леді з Тремейну? А щоки - вони пашіли рожевим рум'янцем, як у кращі роки життя; так, то цілком могли бути свіжі щоки квітучої леді з Тремейну. А підборіддя, з тою ямочкою, зовсім як при доброму здоров'ї, хіба могло воно бути не її підборіддям?.. Але ж як вона могла стати за час хвороби набагато вищою на зріст? Що за нечуване божевілля опосіло мене разом із цією думкою! Я рвонувсь уперед - і за мить був біля її ніг! Вона сахнулась од мого доторку, і з її похиленої голови злетів похоронний покров, а з-під нього широким потоком у неспокійне повітря покою ринула важка хвиля розметаного волосся: воно було чорніше від воронового крила! І тоді повільно розплющились очі постаті, що стояла переді мною.

- То що ж це зрештою? - зойкнув я вголос.- Я не можу... я не можу помилитись... Це ж бо вони, великі, чорні, шалені очі... очі втраченої навік коханої... моєї господині... леді ЛІГЕЙЇ!

 

 

ЯК ПИСАТИ БЛЕКВУДСЬКУ СТАТТЮ

© Український переклад. І. Є. Бояновська, 1992.

«В ім'я пророка - фіги!»

        Крик вуличного торговця фігами в Туреччині

Про мене, гадаю, чули всі. Я - сеньйора Псіхея Зенобія. Це незаперечний факт, та вороги прозвали мене Психа Сноб, упевнивши, що Психа - всього лиш просторічне скорочення від Псіхеї, що грецькою означає «душа» (воно так і є, бо я й справді душа), а часом метелик - це коли я вбираюсь у нову сукню з малинового сатину й арабську mantelet (1) небесної барви в оздобі зелених agraffas (2) і семи жовтогарячих бутонів auriculas (3). А щодо «Сноб» - так от, хоч би хто подивився на мене, він зразу зрозумів би, що ніякий я не сноб. Міс Табіта Ріпа розтрубила це прізвисько з чистої заздрості. Ох, уже ця Табіта Ріпа! Ох, негідниця! Але що можна чекати від ріпи? Цікаво, чи знає вона стару приказку про «кров з ріпи» і т. ін.? (Ну, я їй покажу при нагоді! Тільки б не забути). Але на чому я спинилася? Ага! Отже, мене упевнили, що Сноб - звичайне скорочення від Зенобії і що Зенобія була королевою (Он як! А для доктора Манімані я лише Королева Сердець), і саме це слово теж грецьке,- а оскільки мій батько був «грек», то я по батькові маю цілком законне право називатися «Зенобія» - аж ніяк не «Сноб»! Так обзивається лиш ота Табіта Ріпа. Насправді ж я - сеньйора Псіхея Зенобія.

(1) Мантилью (фр.).

(2) Застібок (фр.).

(3) Первоцвіту (латин.).

Як я вже казала, про мене чули всі. Я - та сама сеньйора Псіхея Зенобія - відповідальний секретар «Експериментальної, Всесвітньої, Асоціації, Літераторів, І, Бібліографів, Ініціаторів, Доброчинного, Обміну, У, Філадельфії». Придумав цю назву доктор Манімані; звучить вона розкотисто, мов порожня бочка. (Він часом трохи вульгарний, зате який прозорливий!) Ми всі додаємо до своїх імен абревіатуру асоціації, як ото додаються інші скорочення: К А Ж - Королівська асоціація живопису або А Р К С - Асоціація розповсюдження корисних справ тощо. Щодо останньої доктор Манімані заявляє, що «А» - це «атрофований», а РКС читається як Рекс (хоч воно зовсім не так). І в нього виходить, що АРКС - це «атрофований Рекс», а не асоціація лорда Бруема. Але, признаюся, доктор Манімані такий непевний чоловік, що ніколи не розбереш, коли він каже правду. Хай там як, але ми завжди додаємо до своїх імен початкові літери назви асоціації: ЕВАЛІБІДОУФ - по літері від кожного слова, в чому наша явна перевага над лордом Бруемом. Доктор Манімані каже, що ці ініціали сповна відтворюють нашу суть,- але, їй-Богу, годі второпати, що він має на увазі.

Незважаючи на ось таку доброчинність доктора й усі намагання асоціації здобути славу, успіх їй не дуже усміхався, поки не з'явилась Я. Бо, по правді, її члени вдавалися до надто вже легковажного тону в дискусіях. У дописах, що читалися по суботах, було не стільки глибини, скільки буфонади. Таке собі, знаєте, розчепурене пишно-слів'я. Ніякого вам дослідження першопричин, першоджерел,- узагалі жодної проникливої розвідки. Ніякого справжнього інтересу до такої важливої ідеї, як «сумісність речей». Одне слово, ніякого вам красного письменства. Таке все пересічне, непутяще. Ні глибини, ні інтересу, ні метафізики - нічого з того, що люди освічені називають духовністю, а неосвічені - нісенітницею. (Доктор Манімані і тут мав свою думку, але мені про те знати краще).

Вступивши до асоціації, я доклала якнайбільше зусиль для впровадження вищого стилю мислення й писання. І весь світ знає, яких успіхів я досягнула. Тепер у нашій асоціації ЕВАЛІБІДОУФ пишуться не гірші статті, ніж у самому «Блеквуді». Я це кажу тому, що мене запевнили, ніби найкращі дописи будь-якої тематики можна знайти саме на сторінках цього заслужено славетного журналу. Коли ж ми взяли його собі за взірець, то й самі стали здобувати визнання. Зрештою не так уже й важко зробити статейку справжнього блеквудського зразка - треба лише знати, що до чого. Мова, звичайно, не про політичні статті. Усі знають - після того як доктор Манімані роз'яснив - як вони робляться. У містера Блеквуда є пара кравецьких ножиць і троє підручних. Один подає йому «Таймз», другий «Оглядача», третій - новий словник жаргонізмів Гал-лея. А містер Блеквуд просто вирізає і складає докупи. Це робиться швидко. Спочатку - «Оглядач», жаргонізми і «Таймз», потім - «Таймз», жаргонізми й «Оглядач», а тоді - «Таймз», «Оглядач» і жаргонізми.

Та головна заслуга журналу полягає в статтях під рубрикою «Розмаїтості», найкращі з яких доктор Манімані називає дивовижами (хоч би що те значило), а всі інші - концентратами. З таким родом письменства я вже давно була знайома, однак лише після недавнього візиту до містера Блеквуда (за дорученням асоціації) по-справжньому збагнула прийоми композиції. Вони прості, але не такі легкі, як сама політика. Коли я з'явилася в редакції містера Блеквуда й виклала йому наше прохання, він ласкаво запросив мене до свого кабінету й докладно розтлумачив увесь процес.

- Моя люба мадам,- почав він, явно зачарований моїм розкішним убранням, себто малиновим сатином у зелених agraffas та жовтогарячих auriculas.- Моя люба мадам,- провадив він,- прошу сідати. Суть справи ось у чому: той, хто пише концентрат, мусить насамперед запастися дуже чорним чорнилом, дуже великою ручкою з дуже тупим пером. І завважте, міс Псіхеє Зенобіє! - Витримавши паузу, він заговорив із більшим завзяттям і врочистістю: - Завважте: ніколи не відточуйте пера! Ось у цьому, мадам, і весь секрет, уся суть концентрату. Дозволив собі сказати, що ще ніхто, хоч би який був геній, не написав справним пером,- зрозумійте мене правильно,- вправної статті. І повірте: коли рукопис можна прочитати, то читати його не варт. Це наш головний принцип - і якщо ви не пристаєте на нього, розмова наша вичерпана.

Він замовк. Та оскільки я, звичайно, не мала жодного бажання вичерпувати на цьому нашої розмови, то відразу ж погодилася з цією промовистою заявою, в істинності якої ні на крихту не сумнівалася. Це його начебто задовольнило, і він провадив далі:

- З мого боку, мабуть, негоже, міс Псіхеє Зенобіє, відсилати вас за зразком до якоїсь статті або навіть кількох, але деякі приклади я все-таки наведу. Ну, взяти хоча б... О: «Живий мрець» - суперштука! Це звіт одного джентльмена про пережите в забитій домовині,- смаковитий, повен жаху, жалю, метафізики й ерудиції. Ви б заприсяглися, що автор виріс не деінде, як у домовині. Або, наприклад, «Сповідь наркомана» - прекрасна річ! А яка багатюща уява, яка глибока філософія, які прозорливі гіпотези! Скільки вогню, шаленства і бозна-чого незрозумілого. Такий собі ласий шматок базіканини, і читачі з утіхою проковтнули його, гадаючи, ніби автором був Кольрідж. Та, скажу вам, це робота мого улюбленця - бабуїна Джуніпера. Він зліпив її за склянкою голландської горілки з водою - гарячої, без цукру (в що годі було повірити, якби це не вийшло з уст самого містера Блеквуда). Далі - «Дослідник мимоволі». Це про джентльмена, що пікся в печі, а вийшов з неї цілий і живий, правда, трохи підпечений. Або ж візьмімо «Щоденник покійного лікаря». Публіці до смаку прийшлася палка демагогія й зимна грецька мова. Мали ми й «Чоловіка у дзвоні». Стаття, скажу вам, так собі. Тому я б не дуже радив її наслідувати. Йдеться про хлопця, що засинає під удари церковного дзвона й будиться від похоронного подзвону,- він божеволіє і, витягши записника, занотовує свої почуття. Почуття - це вам не абищо! Тож заклинаю вас, міс Зенобіє: хоч би що з вами робили,- топили або вішали,- ніколи не розгублюйтесь і всі почуття - на папір, а вам за це - десять гіней за аркуш. Як хочете писати сильно - надавайте хоч трохи уваги почуттям.

- Про що мова, містере Блеквуд! - відказала я.

- О! - вигукнув він.- Ви, я бачу, моя духовна спадкоємниця. Та мені ще треба познайомити вас au fait (1) з деякими нюансами справжньої, як ми кажемо, блеквудської статті чуттєвого штибу - що, як ви розумієте, я ставлю понад усе.

Насамперед було б бажано потрапити в яку-небудь іще не бачену халепу. З тою ж таки піччю, наприклад,- добряча оказія. Але якщо нема під рукою ні печі, ні дзвону і якщо нема змоги щасливо випасти з повітряної кулі, провалитися під землю або в димарі застрягнути, то досить собі уявити якусь подібну пригоду. Хоча, повторюю, бажано щось таке пережити насправді. Ніщо так не розвиває фантазію, як конкретний досвід. Правда - химерна, як ви знаєте,- і навіть химерніша за вигадку, тільки ближча до первинного задуму.

Тут я запевнила його, що маю парочку чудових підв'язок, і вже йду вішатись.

(1) По суті (фр.).

- От-от! - вигукнув він.- Так і зробіть! Проте... вішатись - це трохи банально. Щось би краще придумати. Ковтніть-но з десяток брендетових пігулок - і відразу ж за папір! Моїми вказівками, ви ж бачите, можна скористатися в різних ситуаціях. А по дорозі додому все може статися: або по голові хтось лупне, або омнібус наїде, і як пес скажений не вгризе, то в якусь канаву звалишся. Але вперед!

Визначившись із темою, треба вирішити, в якому стилі або в якій манері вести оповідь. Є стилі дидактичний, екзальтований, природний - усі досить заяложені. Але є ще й лаконічний стиль, або стислий, до якого вдаються останнім часом. Це писання короткими реченнями,- проте не куцими й не рубаними,- завжди з крапкою і без жодних абзаців. Існує ще стиль піднесений, пишномовний, окличний. Деякі уславлені романісти культивують саме його: це коли слова крутяться дзиґами і так дзижчать, що чудово замінюють значення. Це найкращий з усіх стилів, коли письменник не має часу на мудрування.

Метафізичний стиль теж прийнятний. Якщо знаєте гучні слова - це для вас шанс. Розводьтесь про іонічну та елейську школи, про Архітаса, Горгія та Алкмеона. Докиньте про об'єктивність та суб'єктивність. Щораз упевнено посилайтеся на пана Локка. Покажіть, що ви знаєте все і вся, а як десь не туди загнули, не марудьтеся з викреслюванням, лише допишіть у примітках, що цю глибоку думку ви почерпнули в «Kritik der reinem Vernunft (1)» або ж у «Metaphysische Anfangsgriinde der Naturwissenschaft»(2). Це виглядатиме вагомо, ну і... щиро.

(1) «Критиці чистого розуму» (нім.).

(2) «Метафізичних основах природознавства» (нім.).

Є ще ряд інших, не менш уславлених стилів, але зупинюсь я лише на двох: трансцендентальному та гетерогенному. Вдавшись до першого, можна глибше за будь-кого зазирнути в суть справи. Він дуже ефективний, коли ним правильно користуватися. Почитайте «Дайел» і ви знатимете, що й до чого. Уникайте гучних слів - хай вони будуть приземлені й каламбурні. Прогляньте поезію Чаннінга і процитуйте його з приводу «товстунця з позірною Все-можністю». Вліпіть щось про Божественну єдність, та ні півслова про сатанинську роздвоєність. А перш за все навчіться інсинуації. Натякайте на все - не стверджуйте нічого. Якщо вам хочеться сказати «хліб з маслом», нізащо в світі не сповіщайте цього прямим текстом. Кажіть що завгодно, але ходіть манівцями. Натякніть на гречані млинці, навіть на вівсяну кашу,- але якщо у вас на думці «хліб з маслом», то стережіться вимовляти саме ці слова, моя люба міс Псіхеє.

Я запевнила його, що, поки живу, нічого подібного собі не дозволю. Він цмокнув мене й повів далі:

- Щодо гетерогенного стилю, то це просто розумно зважена суміш усеможливих стилів у рівних пропорціях. Тож і компонується він з усього глибокодумного, величного, незвичайного, пікантного, зухвалого і симпатичного.

Припустімо, ви вже знаєте, в яку халепу влізти і як її описати. Але ми ще не розглянули найважливішого,- по суті, душу всієї справи, тобто наповнення. Для леді - та й для джентльмена теж - зовсім не обов'язково бути книжковим шашелем. Однак дуже важливо, щоб у статті відчувалась ерудиція або принаймні начитаність автора. Зараз я покажу, як це робиться. Дивіться! (Він витяг кілька зовні непоказних книжок і навмання розкрив). На першій-ліпшій сторінці будь-якої книжки вам відразу впадає в око сила-силенна прикмет ученості або bel-espritism (1) - саме того, що треба для блеквудської статті. Можете навіть дещо записати, поки я читатиму. Спочатку я визначу дві підгрупи: «пікантні факти для продукції порівнянь» та «пікантні вирази для принагідного вжитку». Записуйте! - І я писала, поки він диктував:

- «Пікантні факти для порівнянь. Спочатку було три музи: Мелета, Мнема та Аеда - музи медитації, пам'яті й співу». Як добре помізкувати, то з цього маленького факту можна багато чого зліпити. Він, як бачите, не дуже відомий і видається recherche (2). Вважайте на те, щоб усе скидалося на імпровізацію.

(1) Гарнодушності (фр.).

(2) Вишуканим (фр.).

Далі: «Води ріки Алфей протікали нижче рівня моря й виходили з надр незаймано чистими». Ну, це ще не дуже соковито, але, як належно прибрати й подати, то буде сам смак.

А ось трохи ліпше: «Перський ірисе! Для кого ти різкий і солодкавий, а для кого аніскільки не п'янкий!» Хіба не чарівно? А як витончено! А як злегка обіграти - сотворяться чудеса.

Тепер візьмімо щось ботанічне - йде дуже добре, надто як присмачити латиною. Пишіть!

«Epidendrum Flos Aeris, що росте на острові Ява, розпускається цвітом неповторної краси. Висмикнута з корінням, вона не гине й роками, підвішена на стелю, чарує тубільців своїми пахощами». Вищий клас! Ну все, з порівнянням досить. А тепер - до «пікантних виразів».

«Пікантні вирази. Священний китайський роман «Ju - Кіао - Li»... Ось, прошу! Вправно ввівши цих кілька слів, ви продемонструєте свою обізнаність з мовою й літературою Китаю. Й отже, чудово обійдетеся без арабської, санскриту, чікасо. Проте вам аж ніяк не пройде без приправи з іспанської, німецької, грецької та латини. Підкину вам кілька прикладів. Тут піде будь-що, бо все залежатиме від вашої винахідливості, розуміння, як і куди те приліпити. Ну, пишіть!

«Aussi tendre que Zaire», «ніжний, як Заїра» - це французький вислів з трагедії «Заїра», де часто повторюється фраза «la tendre Zaire». Доречно вжита, ця фраза викаже не тільки ваше знання мови, а й начитаність і кмітливість. Можете, наприклад, сказати, що курка, яку ви їли,- о, напишіть, як ви подавилися курячою кісткою,- була далебі не aussi tendre que Zaire. Пишіть!

«Van muerte tan escondida,

    Que no te sienta venir,

Porque el plazer del morir,

    No mestorne a dar la vida».

Це іспанська - з Мігеля де Сервантеса. «Явись хутчіш, о Смерть! Але зроби це непомітно, бо втіха зустрічі з тобою ще, не дай Боже, верне до життя». Це ви можете кинути a propos (1) в піковий момент боротьби з курячою кісткою. Пишіть!

(1) Принагідно (латин.).

«II pover' huomo che non se'n era accorto,

An dava combattendo, e era morto».

Це італійська, вловлюєте? З Аріосто. Йдеться про великого героя, що в розпалі битви, не тямлячи, що фактично загинув, не припиняє доблесного бою, хоча, по суті, вже мрець. Це можна було б без усяких вагань використати й для вашої ситуації, бо я вірю, міс Псіхеє, що ви неодмінно посмикаєтесь з годину після того, як подавитеся на смерть курячою кісткою. Прошу писати!

«Und sterb' ich doch, so sterb' ich denn

Durch sie - durch sie!»

Це німецька - з Шіллера. «І якщо згину я, то згину лиш за тебе, заради тебе!» У вашій ситуації цілком зрозуміло, що ви звертаєтесь до причини вашого нещастя - до курки. Справді, який нормальний джентльмен - та й леді теж - не вмирав би, хотілося б знати, за м'ясистим каплуном доброї молуккської породи з капарцями й грибами та ще й у салатниці з помаранчевим желе en mosaiques (1). Пишіть, будь ласка!

Ось дуже симпатична латинська фраза, та ще й рідкісна (годі вже бути більш recherche або лаконічним у латині, що така вже поширена) - ignoratio elenchi(2). «Він піддався ignoratio elenchi» - тобто слова ваші зрозумів, а думки не второпав. Він, як бачите, йолоп. До того нещасного ви звертаєтесь, коли подавились,- от він і не може второпати, про що ви там говорите. Киньте йому в зуби ignoratio elenchi - і він стертий на порох. Якщо ж насмілиться огризнутися, процитуйте з Лукана - ось воно,- що «мова - це anemonae verborum», слова-анемони. Бо ж анемон, як вам відомо,- показний, але без запаху. Коли ж він почне виступати, вдарте insomnia Jovis, візіями Юпітера, що ними Сілій Італік називає величні та піднесені думки. Це буде переконливо й поцілить йому в саме серце - тільки падай і вмирай. Ви пишете, ласкава пані?

(1) Нарізаним шматочками (фр.).

(2) Нерозуміння суперечності двох тверджень (латин.).

З грецької треба взяти щось милозвучне - наприклад, з Демосфена: «Ανεζο φεοων χαι παλιν μαχσεται». Ось досить стерпний переклад у героїко-пародійному стилі:

Бо хто тікає - биться йде,

Чого не зробить, як умре.

У блеквудській статті нема нічого показнішого за пасаж давньогрецькою мовою. Глибина - вже в самих літерах. Зверніть лиш увагу, мадам, який хитрющий вигляд у Епсілона! Фі - то вже точно мало б бути єпископом! А Омі-крон - чи бачив хто удатнішого? А гляньте на Тау... Одне слово, грецька мова в сенсаційній статті не має собі рівних. А в нашому випадку вона більш ніж доцільна. Лайніться на всі заставки - і той нікчемний, замшілий пень, що ніяк не міг утямити людську мову про курячу кісточку, враз усе змакітрить - навіть не сумнівайтеся!

Оце й усі настанови, які я отримала від містера Блеквуда по суті справи. На мою думку, їх було цілком достатньо. Тепер я вже була готова написати справжню блеквудську статтю і сповнилась рішучості взятися до неї без зволікань. На прощання містер Блеквуд висловив побажання придбати майбутню статтю, але оскільки добродій міг запропонувати не більше п'ятдесяти гіней за аркуш, я подумки прикинула, що, ніж віддавати її за безцінь, то хай уже краще наша асоціація з неї скористає. Та попри таку скнарість містер Блеквуд був надзвичайно люб'язним в інших питаннях і повівся зі мною вельми ґречно. Його прощальні слова запали мені в саме серце і я завжди з вдячністю пам'ятатиму їх.

- Люба моя міс Зенобіє! - вигукнув він зі сльозами на очах.- Чи не міг би я ще хоч трохи допомогти вам у таких похвальних починаннях? Що б ще такого придумати, га? Так мені думається, що утопитись вам навряд чи поталанить, ані повіситись, та й кісткою не вдавитесь, ані собак... стривайте, стривайте! Слухайте, у нас надворі є парочка дуже симпатичних бульдогів - вищий клас! Справжні звірюги, будьте певні - саме те, що вам треба, зжеруть вас зі всіма auriculas та іншим за п'ять хвилин, як не менше (засікаю час). Але почуття які - подумайте лишень! Гей! Гей! Гей, ви, Томе, Пітере! Діку, негіднику! Ану, випустіть отих...

Але оскільки я страшенно поспішала й не мала вже ні хвилини часу, то, попри все небажання, мусила розпрощатись і мерщій піти,- щоправда, трохи поспішно, що явно суперечило правилам чемного поводження.

Тепер моїм головним завданням було невідкладно влізти в якусь халепу, як мені наполегливо радив містер Блеквуд. З цією метою я більшу половину дня проблукала по Едінбургу в пошуках відчайдушних пригод, що відповідали б силі моїх почуттів і були б гідними тієї помпезної статті, яку я збиралася писати. Впродовж усієї екскурсії мене ні на крок не полишали негр Помпей і болонка Діана, яку я привезла з Філадельфії. Лише надвечір я успішно завершила своє натхненне починання, коли власне й сталася одна важлива подія, суть якої я виклала у своїй наступній блеквудській статті.

 

 

ТРАГІЧНЕ СТАНОВИЩЕ

(КОСА ЧАСУ)

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Що так незмірно надокучило вам,

Прекрасна дамо?

    «Комус»

Був тихий і ясний вечір, коли я вийшла пройтись по славному місті Едіні. На вулицях панував страшенний гамір і штовханина. Чоловіки балакали. Жінки кричали. Діти галасували. Свині верещали. А колеса - гуркотіли. Бики - ревли. Корови - мукали. Коні - іржали. Коти - нявчали. Собаки - танцювали. Танцювали! Чи то ж можливо? Танцювали! Гай-гай, подумала я, для мене пора танців минула! Так буває завжди. Цілий рій журливих спогадів прокидається часом у душі генія й поета-споглядача, особливо генія, рокованого на безнастанну, постійну і, можна сказати, тривалу - так, тривалу й тривку - гірку, болючу, тривожну - і, хай не боронять мені сказати,- дуже тривожну дію ясного, божественного, небесного, високого, шляхетного й очисного впливу того, що по праву можна назвати найзавиднішою, воістину завидною - ні, преблагороднішою, найбільш солодко-неземною і, так би мовити, найзвабливішою (коли пробачите мені такий несподіваний вираз) річчю в усьому світі (даруй, любий читачу!). Одначе я дозволила собі захопитись. Кажу ще раз - у такій душі стільки спогадів здатна пробудити будь-яка марничка! Собаки танцювали! А я - я не могла! Вони викаблучувались - я плакала. Вони стрибали - я гірко ридала. Зворушлива картина! Освіченому читачеві вона напевне нагадує чудові рядки про загальну відповідальність на початку третього тому класичного китайського роману знаменитого Чай Сам-п'ю. В моєму самотньому блуканні по місту я мала двох скромних, але відданих супутників. Діана, моя люба пуделиця! Чарівне створіння! На єдине око її звисав жмуток шерсті, на шиї був прегарно пов'язаний блакитний бант. Діана мала не більше п'яти дюймів зросту, зате голова в неї була трохи більша від тулуба, а хвіст, відрубаний зовсім куцо, надавав цій неабиякій тваринці вигляду ображеної невинності, і тому вона була загальною улюбленицею.

А Помпей, мій негр - любий Помпей! Як мені забути тебе? Я спиралась на Помпеєву руку. Зріст його був три фути (я люблю точність), вік - сімдесят, а може, й вісімдесят років. Він був кривоногий і опасистий. Рот його, як і вуха, важко було назвати маленькими. Але зуби його були наче перли, а білки величезних банькатих очей аж світились. Природа не наділила його шиєю, а кісточки (як звичайно в представників його раси) помістила посеред ступні. Одягнений він був навдивовижу просто. Весь його убір складався з десяти дюймової нашийної хустки та майже нового сукняного пальта, що належало колись високому й ставному докторові Грошолуппові. То було чудове пальто. Гарно покроєне. Гарно пошите. Пальто було майже нове. Помпей притримував його обома руками, щоб воно не впало в багно. f

Нас було троє, і дрох я вже змалювала. Був ще й третій, і тим третім булагя сама. Я - синьйора Псіхея Зенобія. А зовсім не Сюкі Снобе. У мене дуже імпозантна зовнішність. Того дня на мені була малинова атласна сукня й небесно-блакитна арабська мантилья. Сукня була оздоблена зеленими аграфами й сімома вишуканими оборками з жовтогарячих аврикул. Отже, я була третьою. Була пуделиця. Був Помпей. І була я. Нас було троє. Кажуть, що й фурій спершу було тільки три: Мельті, Німі й Геті - Думка, Пам'ять, Цигикалка.

Спираючись на руку галантного Помпея, супроводжувана на пристойній відстані Діаною, я йшла однією з людних і мальовничих вулиць нині спустілої Едіни. Раптом перед моїми очима постала церква - готичний собор, величезний, старовинний, із високим шпилем, що стримів у небо. Що за безумство опанувало мене? Нащо заквапилась я назустріч фатумові? Мене охопило невтримне бажання зійти на запаморочливу височінь і звідти глянути на величезне місто. Двері собору були відчинені, ніби запрошували ввійти. Доля моя була вирішена. Я вступила під похмуре склепіння. Де був мій ангел-охоронець, якщо такі ангели існують? Якщо! Коротке, але зловісне слово! Цілий світ таємниць, значень, сумнівів і невідомості міститься в твоїх чотирьох літерах! Я вступила під похмуре склепіння! Я ввійшла, нічого не зачепивши своїми жовтогарячими оборками, я пройшла під порталом і опинилась у переддвер'ї храму. Так, кажуть, могутня річка Альфред текла під морським дном, не псуючись і не промокаючи.

Я думала, що сходам не буде кінця. Кругом! Так, сходи йшли кругом і вгору, кругом і вгору, кругом і вгору, поки мені й догадливому Помпеєві, на якого я спиралася з усією довірливістю першої прихильності, не спало на думку, що верхній кінець цих величезних кручених сходів випадково, а може, й навмисне знято. Я зупинилась передихнути; і тут сталося щось аж надто важливе як у моральному, так і в філософському розумінні, щоб це можна було обминути мовчанкою. Мені здалось - я навіть була певна й не могла помилитися, бо я вже кілька хвилин уважно й тривожно спостерігала рухи моєї Діани,- ще раз кажу, помилитись я не могла,- Діана зачула пацюка! Я зразу звернула на це Помпеєву увагу, і він... він погодився зі мною. Після цього вже не було жодної розумної підстави для сумніву. Пацюка зачуто - і зачула його Діана. Господи! Я повік не зможу забути гострого хвилювання тої миті. Пацюк! Він був там - тобто був десь там. Діана зачула пацюка. А я - я не могла! Отак, кажуть, прусські іриси для декого мають дуже сильний і приємний запах, інші ж його зовсім не відчувають.

Ми нарешті подолали сходи, і нам лишилося до верху ще три чи чотири приступки. Ми піднімались далі, і ось лишилася одна приступка. Одна приступка! Який безмір людського щастя або нещастя залежить від однієї приступки в великих сходах людського життя! Я подумала про себе, потім про Помпея, потім про таємничий нез'ясовний фатум, что оточував нас. Я подумала про Помпея - леле, я подумала про любов! Я подумала про свої численні хибні кроки не на ті приступки, що слід; про вже зроблені кроки і про майбутні. Я вирішила бути обачнішою, стриманішою. Я кинула Помпеєву руку і без його допомоги зійшла на останню приступку, опинившись у горішньому приміщенні дзвіниці. Діана зразу наздогнала мене. Тільки Помпей лишився позаду. Стоячи на горі, я покликала його до себе. Він простяг до мене руку, але, на лихо, мусив для цього пустити з руки пальто, яке доти міцно тримав. Невже боги ніколи не покинуть переслідувати нас? Пальто впало, однією ногою Помпей наступив на довгу полу, що волочилась по сходах, спіткнувся й упав - такий наслідок був неминучий. Він упав уперед і своєю проклятою головою з усього розгону штовхнув мене... в груди. І я разом із ним полетіла сторчака на тверду, брудну, огидну підлогу. Але моя відплата була неминуча, раптова й повна. Розлючено вхопивши його обома руками за чуприну, я видерла добрячий жмут дрібно-кучерявого чорного волосся і з виразом щонайглибшої зневаги кинула його геть від себе. Жмут упав поміж мотузами від дзвонів і зависнув там. Помпей підвівся безмовно. Але жалібно подивився на мене своїми великими очима й зітхнув. О боги! Як він зітхнув! Те зітхання запало мені в серце. А те волосся - та повсть! Якби я могла дістати її, я б її обмила сльозами, засвідчуючи свій жаль. Та леле! Я не могла дотягтися до неї. Вона теліпалась між мотуззя від дзвонів, неначе жива. Мені здавалося, що волосини стали дибом від обурення. Отак happydandy Flos Aeris на Яві, як розповідають, цвіте прегарними квітками, які не засихають, навіть коли рослину вирвати з корінням. Тубільці підвішують її на шворці до стелі й цілі роки тішаться чудовими пахощами.

Тепер ми замирились і обоє почали шукати очима вікна, з якого можна б подивитись на місто Едіну. Та вікон не було. Світло проникало до тьмавого приміщення тільки крізь один квадратний отвір з фут завширшки, що був на висоті семи футів від підлоги. Та хіба завзяття щирої душі не переможе всього? Я надумала видертись до того отвору. Навпроти нього стояла якась кабалістичного вигляду машинерія з безлічі трибків, коліщат та вісьок; із неї вистромлявся надвір, крізь той отвір, залізний стрижень. Між коліщатами й стіною, в якій був отвір, я ледве могла пролізти. Але я відчайдушна й уперта. Я підкликала до себе Помпея.

- Бачиш той отвір, Помпею? Я хочу виглянути в нього. Ти стань під самим отвором, отак. А тепер простягни руку, і я на неї стану - отак. А тепер другою рукою допоможи мені здертись тобі на плечі.

Він зробив усе, як я хотіла, і я, зіп'явшись угору, пересвідчилася, що легко можу просунути в отвір голову. Вигляд був розкішний. Щось краще годі уявити. Я тільки загаялася трохи, наказуючи Діані сидіти тихо й запевняючи Помпея, що буду обережна й не давитиму йому на плечі надто сильно. Я сказала йому, що буду з ним м'яка - оссі тандр ке бефстек (1). Віддавши таким чином належне своєму вірному другові, я ревно заглибилась у споглядання картини, що з такою готовністю простелилась перед моїми очима.

(1) М'яка, як біфштекс (калічена фр.).

Проте я не стану розводитись на цю тему. Я не описуватиму міста Едінбурга. Хто ж не бував у місті Едінбурзі! Кожен бував у Едінбурзі - стародавній Едіні. Я обмежуся безпосередніми подробицями своєї прикрої пригоди. Задовольнивши до певної міри свою цікавість щодо розмірів, розташування й загального вигляду міста, я знайшла час і на огляд церкви, в якій перебувала, та витонченої архітектури дзвіниці. Я завважила, що отвір, у який я вистромила голову, був на циферблаті величезних дзиґарів і з вулиці, напевне, мав вигляд великої дірки для ключа, як то буває у французьких кишенькових годинниках. Нема сумніву, що призначення його - давати змогу доглядачеві в разі потреби переводити стрілки зсередини. Мене здивувала величина тих стрілок - довша з них була не менш як десять футів завдовжки, а завширшки в найширшому місці дюймів вісім-дев'ять. Видно було, що вони зроблені з міцної сталі й мають гострі краї. Відзначивши ці подробиці й деякі інші, я знову звернула погляд на розкішний краєвид унизу й скоро вся поринула в споглядання.

Через кілька хвилин мене пробудив із нього голос Помпея: той сказав, що не може витримати мене довше, і зажадав, щоб я, з ласки своєї, вже злазила. Це було нерозумне прохання, і я так йому й сказала, не шкодуючи слів. Він відповів, явно не зрозумівши мене. Я, звісно, розсердилась і навпростець заявила йому, що він дурень, Що він допустився «ні-теліги-ні-цп»} що думки його не «спиртуалістичні», а слова - «галіматня». Цим він задовольнився, і я вернулась до споглядання.

Після цієї суперечки минуло з півгодини; я весь час самозаглиблено милувалась неземним видовищем унизу, коли враз мене пробудив лагідний доторк чогось холодного до потилиці. Чи варто казати, що я глибоко стривожилась? Я знала, що Помпей у мене під ногами, а Діана, згідно з моїм прямим наказом, сидить на своїх задніх лапах у найдальшому кутку. Що ж це таке? Гай-гай! Я це зрозуміла аж надто швидко. Трохи повернувши голову, я, на свій невимовний жах, побачила, що довга, блискуча, схожа на ятаган хвилинна стрілка дзиґарів, рухаючись по циферблату, опустилась на мою шию. Я зрозуміла, що не можна гаяти й миті. Я зразу сіпнулась назад, та було запізно. Ніякої змоги витягти голову з тієї страхітної пастки, в яку я так легко попалась і яка стискалася далі так швидко, що від самої думки про те жах брав. Годі уявити мою смертельну тривогу в ту хвилину. Я підняла руки й з усієї сили спробувала підняти важезну сталеву штабу. З таким самим успіхом я б могла піднімати цілий собор. А стрілка спускалась нижче й нижче, затискала мене дужче й дужче. Я закричала Помпеєві, просячи допомоги, але він відказав, що я образила його твердженням, ніби в нього «гола матня». Я верескнула, кличучи Діану, але та відповіла тільки своїм «гав-гав»: мовляв, я ж наказала їй «сидіти в кутку й не ворушитись». Отже, годі було сподіватись рятунку від моїх супутників.

Тим часом важка, жахлива Коса Часу (бо тепер я зрозуміла дослівне значення цього риторичного виразу) не зупиняла свого руху - і не збиралась зупиняти. Вона спускалась і спускалась. Вона вже заглибила свій гострий край на цілий дюйм у мою шию, і всі мої чуття потьмарились і затуманились. То мені здавалось, ніби я в Філадельфії зі статечним доктором Грошолуппом, то - в приватній вітальні містера Блеквуда вислухую його неоціненні настанови. Потім вернулися любі спомини про давніші, кращі часи, і я почала думати про щасливу пору, коли світ не був іще пустелею, а Помпей зовсім не знав жорстокості.

Цокання механізму розважало мене. Я кажу - розважало, бо тепер мої почуття наближались до цілковитого щастя, і найменші дрібнички тішили мене. Безупинне «тік-так, тік-так, тік-так» лунало в моїх вухах, як наймелодійніша музика, а часом навіть нагадувало чарівні проповіді доктора Оллапода. А потім ще великі цифри на циферблаті - який розумний, який же розумний вигляд вони мали! Врешті вони пустились танцювати мазурку, і найдужче мені сподобалось, як танцює цифра V. Вона, очевидно, дістала чудове виховання. В ній не було нічого вульгарного, в рухах її - навіть тіні нескромності. Вона виконувала чарівні піруети, крутячись на гострому кінці. Я хотіла було запропонувати їй стільця, бо танець наче втомив її, і тільки тоді цілком усвідомила своє катастрофічне становище. Так, катастрофічне! Стрілка вп'ялась мені в шию вже на два дюйми. Мене проймав гострий біль. Я кликала смерть і в своїх муках мимохіть декламувала вишукані рядки поета Мігеля де Сервантеса:

Ванні Бюрен, тан ескондіда,

Квері но те сенті венні

Полк на пляжі деллі морі,

Номі, торні, дарі, віді!

Та ось насунулось нове страхіття, таке, що могло потрясти найміцніші нерви. Від невблаганного натиску стрілки мої очі почали вилазити з очниць. Поки я задумалась, як же я обходитимусь без них, одне й зовсім вискочило з голови і, скотившись по крутому дахові дзвіниці, впало в ринву, що тяглася понад краєм церковної покрівлі. Сама втрата ока не так дошкулила мені, як той нахабний вираз незалежності й зневаги, з яким воно дивилося на мене зі своєї ринви. Воно лежало там якраз навпроти мого носа, і пихатий вигляд його був би кумедним, якби не був таким відворотним. Досі на мене ще ніхто так не кліпав і не моргав. Така поведінка мого ока в ринві не тільки дратувала відвертою нахабністю й безсоромною невдячністю, вона ще була й надзвичайно незручна для мене через ту спорідненість, яку завжди відчувають двоє очей з тієї самої голови, хоч би як далеко одне від одного вони опинились. Тому я теж була хіть-не-хіть змушена кліпати й моргати в такт із тим паскудством, що лежало в мене перед носом. Та скоро мені полегшало, бо друге око теж випало. Падаючи, воно покотилось туди ж, куди й перше (може, порозумілись?). Із ринви викотились обоє разом, і я, власне, була дуже рада, що спекалась їх.

Стрілка вже врізалась мені в шию на чотири з половиною дюйми, їй лишилось перетнути тільки смужечку шкіри. Мене сповнювало безмежне щастя, бо я відчувала, що не далі як за кілька хвилин буду порятована з цього прикрого становища. І ці сподівання не підвели мене. Точно о п'ятій годині двадцять п'ять хвилин пополудні величезна хвилинна стрілка в своєму страхітливому русі просунулась настільки, що перерізала мою шию до кінця. Мені не жалко було бачити, як голова, що завдавала мені стільки клопоту^ врешті розлучилася з тілом. Вона спершу скотилася з вежі, потім на мить затрималась у ринві, а тоді підстрибнула й приземлилась посеред вулиці. Щиро признатися, всі мої почуття тепер мали вкрай дивний - ні, вкрай загадковий,

украй несподіваний і незбагненний характер. Я сприймала все ніби в двох місцях водночас. Головою я думала, що це я, голова, і є справжня синьйора Псіхея Зенобія, і тілом теж думала, що справжня я - це моє тіло. Аби прояснити ці думки, я сягнула до кишені по табакерку, але, діставши її й спробувавши вжити понюшку її благодійного вмісту, враз пригадала свою дивовижну втрату і кинула табакерку до голови. Та з великою насолодою взяла понюх і вдячно усміхнулася мені. А за хвилину звернулась до мене з промовою, яку я, не маючи вух, не могла розчути до пуття. Проте я збагнула, що її дивує моє бажання жити далі за таких обставин. На закінчення вона зацитувала прекрасні вірші Аріосто:

Іль повер омо ке нон сера корті

Й відважно б'ється тенті ері морті,-

таким чином порівнюючи мене з героєм, який у запалі бою, не помітивши, що його вбито, далі громить ворогів із незломною відвагою. Тепер ніщо не перешкоджало мені злізти додолу, і я так і зробила. Що такого незвичайного побачив Помпей у моїй зовнішності, я так і не зрозуміла. Він роззявив рот від вуха до вуха й заплющив очі так, ніби силкувався повіками роздушити горіхи. Врешті, скинувши пальто, одним стрибком вилетів на сходи й зник. Я жбурнула вслід негідникові гнівні Демосфенові слова:

Ендрю О'Флегетон, ти кидаєш мене? -

а потім обернулася до мого любенького серденяточка, до одноокої кудлатої Діани. О горе! Яка жахлива картина постала перед моїми очима! Чи не пацюка, що шаснув у свою нору, побачила я? Чи ото не кісточки мого ангелочка, жорстоко зжертого потворою? О боги! І що це я бачу - чи то відлітає не дух, не тінь, не привид мого любого щенятка, яке щойно так мило й сумно сиділо в куточку? Та слухайте! Воно озвалося, і це, о небо, слова німецької мови, мови Шіллера:

Унд стабі дук, зо стабі дун,

Дук зі! Дук зі!

Гай-гай! Чи ж не правдиві ці слова?

Коли помру, то знай - помру 

За тебе, так, за тебе!

Миле створіння! Воно теж віддало своє життя за мене. Без собаки, без негра, без голови - що тепер лишається від нещасливої синьйори Псіхеї Зенобії? Ох, нічого. Всьому кінець.

 

 

ТИША

Притча

© Український переклад. В. Й. Шовкун, 1992.

Дрімають гірські верхівки,

Тиша в долинах, печерах і на скелях.

    Алкман

«Послухай-но,- сказав Демон,

Поклавши руку мені на голову,-

Край, про який я тобі розповім, це похмура долина у Лівії,

Понад берегами річки Заїри,

І нема там ані спокою, ані тиші.

 

Води річки мають шафраново-хворобливий колір

І не течуть до моря,

А вічно пульсують під малиновим оком сонця,

Тремтять і здіймаються хвилями.

На багато миль попід грузькими берегами річки

Тягнеться бліда пустеля велетенських білих лілей,

І зітхають вони, бо їм сумно в цій глушині,

І простягують до неба довгі, моторошно-білі шиї,

І одвічно кивають головами.

І линуть від них дивні шерехи,

Мовби вони шепочуться між собою,

Шерехи, схожі на дзюркотіння підземних вод.

І зітхають лілеї, бо їм сумно в цій глушині.

 

Але існує межа їхньому царству - 

Темний, дрімучий, високий ліс. 

Там, наче море навкруг островів, 

Постійно хвилюється низенький підлісок, 

А в небі - жодного подмуху вітерцю.

І високі правічні дерева розгойдуються з давніх-давен, 

І шумлять листям, і тріщать гіллям, 

І з їхніх верхів'їв крапля за краплею 

Скапує одвічна роса.

А там, де вони входять у землю корінням, 

Дивні отруйні квіти звиваються, мов у тривожному сні. 

А вгорі з шумом і свистом Сірі хмари одвіку плинуть на захід,

До вогненного урвища обрію, з якого вони скочуються водоспадом.

А в небі - жодного подмуху вітерцю.

І на берегах річки Заїри

Нема ані спокою, ані тиші.

То була ніч, і дощ падав;

І падаючи, він був дощем,

А упавши, на кров обертався.

І стояв я в болоті серед високих лілей,

І дощ мочив мені голову -

А лілеї сумно-сумно зітхали,

Горді навіть у розпачі.

 

Аж раптом виплив на небо місяць крізь мертвотно-блідий туман,

І був він темно-червоний. 

А мій погляд упав на величезну сіру скелю, 

Що височіла над річкою, 

Осяяна жовтим місячним світлом. 

І скеля була висока і сіра з мертвотним відтінком - 

Та скеля була мертвотно-сіра. 

І побачив я літери, висічені на ній, 

І пішов я через болото між водяними лілеями, 

Щоб наблизитися до берега 

Й прочитати літери на стіні скелі. 

Але розгледіти мені їх не вдалося. 

І я вже хотів повернутися назад у болото, 

Коли місяць засяяв ще яскравішим червонястим світлом, 

І я обернувся і знову глянув на скелю 

І на висічені там літери - 

І ті літери були РОЗПАЧ.

 

І я подивився вгору,

І там стояв чоловік на вершині скелі;

А я сховався між водяних лілей,

Щоб підглянути за діями того чоловіка.

І мав він гордий вигляд, і був високий

І завинутий

Від плечей до ступнів у давньоримську тогу.

І обриси його постаті були невиразні -

Але риси його обличчя були рисами божества;

Бо мантія ночі,

І туману, і місяця, і роси

Залишила його обличчя відкритим.

І його чоло променилося розумом,

А в очах палахкотіла тривога;

І в кількох зморшках, що мережали його щоки,

Я прочитав притчі журби, втоми й зневіри в людстві

І тугу за самотою.

І чоловік сів на скелі, й підпер рукою голову,

Й подивився на навколишню пустку.

Він подивився вниз на дрібний, неспокійний підлісок,

І вгору на високі правічні дерева,

І ще вище на шумливе небо,

І на темно-червоний місяць.

А я лежав зовсім близько, ховаючись за лілеями,

І спостерігав за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку,

А він сидів і сидів на вершині скелі.

 

І чоловік відвернув погляд від неба

І подивився на сумну річку Заїру,

І на жовто-мертвотні води,

І на бліді легіони лілей,

І почав він дослухатися до їхніх зітхань

І до шепотіння, яке від них линуло.

А я лежав зовсім близько в своєму сховку

І стежив за діями того чоловіка.

А чоловік тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.

 

Тоді знову я рушив у глиб болота

І розчинився в далечі посеред пустки лілей,

І я покликав гіпопотамів,

Які жили поміж папороттю,

В глухих закутнях того болота.

І гіпопотами почули мій поклик

І прийшли з бегемотом до підніжжя скелі.

І заревли гучно й жахливо, а місяць сяяв у небі.

І я зачаївся неподалік у своєму сховку

І спостерігав за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.

 

І тоді прокляв я стихії громовим прокляттям,

І страшна буря зібралася в небесах,

Де перед тим не було жодного подмуху вітру,

І небеса зблідли перед могуттю бурі,

І дощові краплі впали на голову того чоловіка,

А річка збурилася повінню

І від горя забіліла шумовинням,

І лілеї кричали в своєму ложі,

І ліс тріщав під натиском вітру,

І гуркотів грім,

І палахкотіли блискавиці -

І скеля двигтіла й розгойдувалась.

А я лежав неподалік у своєму сховку

І стежив за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.

 

І розгнівався я тоді і прокляттям тиші 

Прокляв річку, лілеї, вітер, і ліс, 

І небеса, і грім, і зітхання лілей, 

І, ставши прокляті, вони притихли. 

І місяць перестав дертися вгору по небесній стежці, 

І грім завмер,

І не спалахували блискавиці, 

І зависли в нерухомості хмари, 

А води опустилися до свого рівня, але не нижче, 

І перестали розгойдуватися дерева, 

І лілеї більш не зітхали, 

І вже не чулося їхнього шепотіння,

І жодного звуку чи шереху не долинало крізь неозору пустелю,

І я подивився на літери, висічені на скелі, 

І вони змінилися, 

І вони були тепер ТИША.

 

І мій погляд упав на лице того чоловіка,

І було воно сіре від жаху.

І він рвучко відірвав голову від долоні,

І звівся на ноги, і стояв на скелі, дослухаючись,

Та не чулося жодного звуку в неозорій безмежній пустелі;

І літери на камені були ТИША.

І той чоловік здригнувся,

І відвернув обличчя,

І швидко подався геть,

І я вже більше його не бачив».

 

Справді чудові легенди можна знайти в книгах Магів, 

У книгах, окутих залізом і сповнених прадавнього смутку.

Є там дивовижні історії про Небеса, 

І про Землю, і про могутнє море, 

І про Духів,

Які панували над морем і над Землею, і над високими Небесами.

Багато мудрості таїлося й у висловлюваннях Сивіл; 

А скільки священних слів було почуто в давнину під тьмяним листям, яке тріпотіло навкруг Додони! 

Але, клянуся Аллахом, 

Ту притчу, яку розповів мені Демон, 

Сидячи поруч мене в затінку могильного каменя, 

Я вважаю найчудеснішою з усіх! 

І коли Демон закінчив свою розповідь, 

Він упав у розкриту могилу, з якої й вийшов, 

І засміявся.

А я не міг засміятися з Демоном, 

І прокляв він мене за те, що я не міг сміятися. 

Тоді рись, яка вічно живе в могилі, 

Вийшла зі свого сховку 

І лягла у Демона біля ніг, 

Невідривно дивлячися йому в обличчя.

 

 

ВІЛЬЯМ ВІЛСОН

© Український переклад. М. Б. Габлевич, 1992.

Що тут казати? 

Що сумління скаже, 

Примара темна на моїм шляху?

    Чемберлен, «Фароніда»

Нехай мене звати Вільям Вілсон. Не варто чорнити цей непорочний аркуш моїм справжнім іменням. Воно вже й так виставило на посміх і пострах усю мою родину, осквернило її. Хіба ж не рознесли лихі вітри його ганьбу нечувану по найдальших закутках світу? Хіба ж я,- о, найупослідженіший з ізгоїв! - не вмер для цього світу назавше? Для почестей його, для квітів, для світлих його поривань? Хіба хмара - густа, зловісна, безкрая - не зависла навічно над моїми надіями й небом?

Я, коли б навіть і міг, не писатиму тут про останні роки мого життя - роки несказанних страждань і непрощенних злочинств. Цей період - ті останні роки - позначився раптовим потягом до розпусти, причину якого я й маю намір тут з'ясувати. Звичайно люди скочуються на дно помалу. З мене ж уся моя порядність спала ураз, мов мантія. Від порівняно невинного гріховодництва я семимильними кроками дійшов збоченства гіршого, ніж Елагабал. Який випадок, яка єдина подія привела до цього зла,- будьте ласкаві, вислухайте. Смерть моя недалеко, і тінь, що біжить перед неї, лягла на душу мою вмиротворенням. Коли сходиш у цю примарну долину, так хочеться співчуття (ледь не сказав: жалю) своїх близьких! Так хочеться, аби вони повірили, що був я, до певної міри, рабом незалежних від мене обставин. Аби в деталях, які зараз повідаю, серед хащів блуду знайшли для мене бодай острівець, де чатує невблаганна доля. Аби погодились,- наскільки це їм удасться,- що досі якщо й існували такі великі спокуси, то принаймні людину так іще ніколи не спокушали і, ясна річ, так вона ще ніколи не падала. А отже, ніколи ще так не страждала? Та й чи не жив я - воістину - вві сні? І чи не вмираю зараз як жертва жахної незбагненності найнеймовірнішого з усіх земних сновидінь?

Походжу я з роду, який завжди славився буйністю уяви і вразливістю вдачі, і вже з ранніх моїх літ було видно, що фамільний характер я успадкував повністю. З роками він укорінювався дедалі глибше, даючи моїм друзям серйозні підстави для занепокоєння і нічого, крім шкоди, не даючи мені. Я ріс свавільним, потураючи найхимернішим примхам, піддаючись найневтримнішим почуттям. Слабкодухі, обтяжені такими ж родинними вадами, мої батьки мало чим могли запобігти тим нездоровим схильностям, що були мені притаманні. Кілька недолугих і непродуманих спроб завершилися повною поразкою для них і цілковитим тріумфом для мене. Відтоді моє слово стало вдома законом, і в віці, коли більшість дітей іще ходить у шорах, я був полишений сам на себе - сам собі пан в усьому, за винятком прізвища.

Мої перші спогади з шкільного життя пов'язані з великою, розлогою спорудою єлизаветинського стилю в одному нікчемному англійському містечку, де росла сила-силенна величезних каракатих дерев і всі до одного будинки були старі як світ. По суті, все воно було якесь дуже примарне і миротворче, оте статечне старе містечко. Мов зараз, чую свіжу прохолоду його тінистих вуличок, аромат рясної чагарникової зелені, мов зараз, ціпенію від дивного захвату, зачувши глухий, глибокий бас церковного дзвону, що похмурим гулом рвучко розтинає сутінкову тишу, в якій спить, загорнувшись, ажурний готичний шпиль.

Я з утіхою - наскільки вона взагалі мені тепер доступна - опишу найнезначніші свої спомини про школу й переживання тих літ. Мені, в моїй біді,- так, біді, і то найсправжнісінькій,- проститься, що шукаю розради,- хоч малої, хоч тимчасової,- згадуючи кілька розрізнених подробиць. Тим більше, що ті подробиці, цілком банальні й навіть смішні самі по собі, набирають у моїй уяві додаткового значення, бо пов'язуються з місцем і часом, у яких тепер бачу перші застережливі знамення долі, що згодом заволоділа мною так неподільно. Отож послухайте.

Будинок школи, як я вже казав, був старий і розлогий. До нього прилягала чимала ділянка землі, і все те замикалося високим муром, що був покритий зверху вапняним розчином із битим склом. Цей мало не тюремний мур визначав наш життєвий простір; виходили ми за нього лише тричі на тиждень: раз у суботу, коли нам, у супроводі двох молодших учителів, дозволялося вийти на прогулянку, і двічі - в неділю, коли нас тим же церемонним строєм вели на утреню й вечірню до єдиної в містечку церкви. Парохом у тій церкві був наш директор. З яким великим зачудуванням і збентеженням дивився я з учнівської лави на хорах, як статечно, поволі сходить він на кафедру! Невже цей велебний чоловік з таким смиренно-лагідним обличчям, у цих осяйних, святобливо розвіяних ризах, у дбайливо напудреній перуці,- невже це той самий нечепурний чоловік зі скривленим обличчям, який ще кілька годин тому з лінійкою в руці насаджував драконівські закони в нашій гімназії? О, страшний парадокс - надто страшний для розгадки!

На одному з кутів того могутнього муру стояла ще могутніша брама - вся в залізних гвинтах і клепках і в короні з залізних шпичаків. Які глибокі почуття благоговійного страху навівала вона! Не відчинялася брама ніколи, хіба тільки тричі на тиждень впускала та випускала нас; і тоді, з кожним рипом її могутніх завісів, перед нами відкривався безмір незвіданого - цілий світ таємниць, що спонукав до поважних його оцінок або ще поважніших роздумів.

Обшир, оточений муром, мав кілька просторіших місць, бо будинок був неправильної форми. Три чи чотири з них складали майданчик для ігор. Земля там була рівна, всипана жорствою. Добре пам'ятаю, що ніяких дерев, лавок чи чогось подібного на тому майданчику не було. Містився він, звичайно, на задвірках шкільного будинку. А перед фасадом був засаджений самшитом та іншими кущами моріжок; однак його священну межу ми перетинали лише в рідкісних випадках - коли вперше приходили до школи чи покидали її назавше або коли приїжджав за нами хтось із батьків чи товаришів, і ми весело рушали додому на різдвяні чи літні канікули.

А сама школа! До чого ж химерною була ця давня споруда! Справжнісінький, як на мене, зачарований палац із незбагненним лабіринтом кімнат і коридорів, закрутів і закутків, що, воістину, не мали кінця-краю. Важко було навіть з певністю сказати, на котрому з трьох його поверхів ти в цю хвилину перебуваєш. З кімнати до кімнати неодмінно вели - як не вгору, то вниз - три-чотири сходинки, а всіляких бічних ходів було так багато і всі вони так дивовижно повертали вас до свого початку, що в цілому наші уявлення про архітектуру будинку мало чим різнилися від уявлень про безмежність. За п'ять років мого перебування там я так і не спромігся точно визначити, в якому саме закутку містилася невеличка спальня, відведена для мене і ще вісімнадцяти чи то двадцяти школярів. Найбільшою в тій школі - і, як мені здавалось, у світі - була класна кімната - довжелезна, вузька, з навислою дубовою стелею й готичними, шпичастими вікнами. В найдальшому кутку, звідки віяло страхом, містилося sanctum(1) нашого директора, преподобного доктора Брансбі,- солідна прибудова футів вісім чи десять заввишки, з масивними дверима, що їх ніхто з нас за відсутності нашого Dominie(2) не посмів би відкрити,- краще вже смерть від peine forte et dure (3). В інших кутках стояли інші, подібні буди, що були об'єктами далеко менш шанобливого, та все ж богобоязного ставлення. Одна з них правила за кафедру «класикові» - «англо-математику». Вздовж і впоперек кімнати, цілком хаотично, були порозставлювані столи з лавками - чорні, старезні, понищені часом, завалені пошарпаними книжками і так порозписувані ініціалами, іменами, гротескними фігурками та іншою різьботворчістю, що цілковито втратили й ту подобу форми, яку могли мати за старих добрих часів. В одному кінці кімнати стояло величезне відро з водою, в протилежному - колосальні дзиґарі.

(1) Святилище (латин.).

(2) Наставника (латин.).

(3) Тортур (фр.). 

У масивних стінах цієї гідної шани гімназії і провів я третє п'ятиліття свого життя - хоч не було воно ні нудне, ні осоружне. Бурхливий дитячий розум знаходить собі роботу чи розвагу і поза стихією зовнішнього світу; отож із нібито гнітючого шкільного життя я виніс враження багатші й гостріші, ніж ті, що їх юнаком черпав із розкошів, а зрілим чоловіком - із злочинства. Все ж, мабуть, у тих початках мого душевного розвою було чимало й незвичайного - навіть outre (1). В більшості людей події перших років їхнього життя рідко коли лишають якийсь яскравіший слід у пам'яті. Всі вони - сірі тіні, слабкі, нечіткі спомини, невиразний відгомін забутих радостей і фантасмагоричних страждань. У мене не так. Мабуть, мої дитячі відчуття за силою дорівнювали почуттям дорослих людей - усе те й сьогодні вкарбоване в пам'ять так чітко, глибоко й міцно, немов exergues (2) карфагенських медалей.

Хоча, фактично,- при тім, що розуміється під «фактами»,- згадати ж майже нема чого! Підйом уранці, відбій увечері; зубріння уроків, розказування уроків; час від часу напіввихідні з прогулянками; ігровий майданчик з його бійками, забавами, інтригами,- вже давно забулися ті душевні чари, що перетворювали забави на цілий вир почувань, на цілий світ рясних несподіванок,- на безмір усяких емоцій, поривів і душевних злетів. «Oh, le bon temps, que ce siecle de fer!» (3)

(1) Надмірного (фр.).

(2) Написи (фр.).

(3) Ох, ці добрі жорстокі часи! (Фр.)

Правду кажучи, серед школярів я вирізнявся запалом, завзяттям і владністю вдачі, і саме завдяки цьому поволі, але якось само собою взяв верх над усіма, навіть і трохи старшими від мене,- над усіма, крім одного. Цим одним був хлопець, який носив те саме ім'я і прізвище, що й я,- дивного тут нема нічого, оскільки, хоч я й шляхетного роду, імення моє належить до тих поширених імен, що колись, за далеких часів, були, мабуть, власністю простолюду. Тут я назвався Вільямом Вілсоном - прибраним ім'ям, що не дуже відрізняється від справжнього. Мій тезка - єдиний з усіх, хто входив у нашу, як казалося, ватагу, не боявсь змагатися зі мною в навчанні, в іграх і бійках на майданчику, відмовляючись беззастережно вірити всім моїм балачкам і коритися моїй волі,- одне слово, не визнавав моєї зверхності. Якщо існує на землі крайній деспотизм, то це деспотизм владолюбного недолітка над менш вольовими його товаришами.

Бунтарство Вілсона не давало мені спокою, тим більше, що потай - попри всю ту браваду, якою я підкреслював на людях своє ставлення до нього і до його претензій,- я відчував, що боюся його, і не міг позбутися думки, що рівноправність, якої він так невимушено дотримувався у стосунках зі мною, насправді свідчить Про його вищість, оскільки мені свою позицію доводилось повсякчас виборювати. Однак, крім мене, фактично ніхто цієї вищості - ба й цієї рівноправності - не визнавав: товариші наші, здається, й не підозрювали нічого, мовби їм очі заступило. Правда, все те - і суперництво його, і непоступливість, і особливо його нахабне, вперте втручання в мої плани - не підкреслювалось, а ніби ховалося. Здавалося, він цілком позбавлений честолюбства і заповзятливості - перше спонукало, а друге давало змогу його перевершити. А ним, по-моєму, керувало одне: примхливе бажання спантеличити мене, приголомшити, а чи й стерти на порох, хоча бували хвилини, коли я раптом з уразою, приниженням, подивом помічав - не міг не помітити - в його поводженні - в його образах, нападках на мене чи в запереченнях - дрібку якоїсь особливої, цілком недоречної і, безперечно, вельми для мене неприємної душевності. Єдине, чим цю дивовижу можна було пояснити,- це його виняткова самозакоханість, що виявлялась у такому примітивному, покровительсько-опікунчому ставленні до мене.

Можливо, саме завдяки цьому ставленню, однаковості наших імен та чистісінькому збігові обставин, що привів нас обох до школи в один і той же день, серед старшокласників гімназії пішла поголоска, ніби ми з ним - брати. Звичайно старшокласники не дуже й переймаються справами молодших школярів. Я вже казав (а як ні, то треба сказати), що Вілсон не був мені навіть далеким родичем. Та якби ми й були братами, то неодмінно - близнюками, бо згодом, вже закінчивши гімназію, я випадково довідався, що тезко мій народився дев'ятнадцятого січня 1813 року,- а це щось таки значить, бо саме цього дня народивсь і я.

Може видатися дивним, але хоч як дратувало мене суперництво Вілсона і його нестерпне прагнення в усьому мені суперечити, ненависті до нього я не відчував. Майже щодня в нас траплялися сутички, після яких, прилюдно надаючи мені пальму першості, він так чи інакше давав відчути, що пальма ця насправді належить йому; однак і моя гордість, і його невдавана гідність дозволяли нам обом підтримувати так звані «дипломатичні стосунки». Проте характери в нас були явно споріднені, і це викликало в мене почуття, яким, мабуть, лише наше суперництво не давало перерости в дружні. Взагалі окреслити - ба й просто описати, що я насправді до нього відчував,- справа нелегка. Була це строката, неоднорідна суміш різних почуттів - трохи войовничої неприязні (але не зненависті), трохи визнання, більше поваги, ще більше страху і з лишком - хворобливого інтересу. А для моралістів скажу ще й те, на додачу, що ми з Вілсоном були нерозлийвода.

Безперечно, тільки всіма цими аномаліями можна пояснити, чому мої нападки на нього (а було їх чимало - відвертих і прихованих) полягали у кпинах чи розиграшах (зовні ніби невинних, а насправді дошкульних) і так і не переросли в серйозну, справжню ворожнечу. Та й тут я далеко не завжди добивався успіху, навіть у найхитріших своїх витівках, бо натикався в тезці на ту невдавану, непоказну жорсткість і простоту характеру, що вміє дійняти тебе жартом, але сам не має ахіллової п'яти й абсолютно недосяжний для глузів. Я знайшов у ньому лиш одне вразливе місце, одну його особливість, яка була, мабуть, наслідком хвороби і яку не такий навіжений суперник, як я, пожалів би: супротивник мій мав якийсь гандж у горлі, що не дозволяв йому підвищити голос,- він завжди говорив тільки пошепки. Ось із цієї вади я й користав як умів.

Вілсон мстив по-всякому, і один винахід його практичного розуму дошкуляв мені над усе. Як він узагалі додумався, що така марничка зможе мене дратувати, лишилося для мене загадкою,- але, зробивши раз, він ображав мене відтоді всякчас. Я ніколи не любив свого нешляхетного прізвища і простакуватого - коли не плебейського - імені. Словосполучення це різало мені вуха, і від першого ж дня у школі, коли там з'явився ще один Вільям Вілсон, я озлився на нього за те, що він носить таке ж ім'я, а саме ім'я ще більше знелюбив за те, що його має ще хтось,- адже тепер звучатиме воно вдвічі частіше, а той другий буде мені мов сіль в оці і його, в звичайній круговерті шкільних справ, через отой дурний збіг неминуче плутатимуть зі мною.

Зародившись таким чином, почуття роздратування міцніло щоразу, як тільки виявлялось, що ми з моїм суперником ще у чомусь схожі. Тоді я не знав про знаменний збіг наших днів народження, але бачив, що ми з ним - одного зросту і страшенно подібні статурою і рисами обличчя. Та ще ота чутка про спокревненість, пущена в старших класах! Одне слово, ніщо не непокоїло мене так (хоч я це й старанно приховував), як найменший натяк на нашу з ним схожість - чи то в зовнішності, чи в характерах, чи в становищі. Я, правда, не сказав би (за винятком отієї чутки, та й самого Вілсона), щоб про цю схожість коли-небудь заходила мова,- навіть не знаю, чи наші товариші взагалі її помічали. Що він її - у всіх її проявах і не гірше за мене - помічав, було ясно, але що він здогадався, який це благодатний ґрунт для знущань,- таке, як я вже казав, можна пояснити лише його незвичайною проникливістю.

Його роль - скидатися на мене якомога дужче - передбачала і слова, і дії, і грав він її просто чудово. Скопіювати мій одяг було неважко; без труду він освоїв мою ходу й манери - навіть мій голос, дарма що сам його не мав. Власне голосу він перейняти не міг, а от тембр... тембр був той самий, і Вілсонів характерний шепіт став достоту глухим відлунням мого голосу.

Як він уївся мені в печінки, отой пребездоганний портрет (бо шаржем його не назвеш),- і розказувати не хочеться. Єдиною втіхою було те, що, крім мене, ніхто, здається, того мавпування не бачив, тож наражався я лише на значущі і напрочуд уїдливі посмішки свого тезка. Вдоволений, що досяг бажаного ефекту, він ніби підсміювався з того, що мені боляче, аніскільки не дбаючи про оплески публіки, яка б охоче вітала його. Чому, справді, ніхто в школі не добачив його задуму, не помічав, як він утілюється, не посміхався разом з ним? Довгі місяці, довгі й тривожні, я розв'язував і не міг розв'язати цю загадку. Може, рівень імітації був

такий, що її не відразу й розпізнаєш; але, швидше, все пояснювалося майстерністю самого імітатора, який, знехтувавши букву (адже профан бачить тільки її), відтворив у всій повноті дух оригіналу,- аби оригінал мав чим сушити собі голову й серце.

Я вже не раз згадував про його покровительські зазіхання і про те, що він завжди накидає свою волю. Накидання часто ховалося за порадами, причому радилось не відкрито, а натяками. Я цього терпіти не міг, і з роками моя нетерпимість зростала. Однак тепер, по стількох літах, варт віддати йому належне й визнати, що я не пригадую випадку, коли б суперник мій намовляв мене на якесь глупство чи гріх, цілком природні для нього - молодого і, здавалося б, незрілого; що він мав вищі моральні засади, мав більше обдарувань і житейської мудрості і що сьогодні я був би, може, поряднішим і щасливішим, коли б частіше прислухався до того значущого шепоту, який я тоді щосили ненавидів і зневажав.

А тоді я пручався, як міг, противлячись його нетактовному наставництву, і дедалі відвертіше обурювався тим, що вважав несосвітенним нахабством. Я вже казав, що попервах мої почуття до нього були готові вилитися в дружбу, але в останні місяці мого побуту в гімназії, коли він явно вгамувався трохи зі своєю нав'язливістю, я, навпаки, став відчувати щось дуже схоже на ненависть. Раз якось він сам це, здається, побачив, і почав відтоді мене уникати,- а чи вдавав, що уникає.

Саме тоді (якщо пам'ять мене не зраджує), під час однієї бурхливої сутички, коли він завівся сильніше, ніж звичайно, і говорив і діяв з невластивою для нього відвертістю, я вловив - а чи гадав, що вловив,- у його голосі, манерах, узагалі в його зовнішності те, що першої миті мене вразило, а наступної заінтригувало, те, від чого раптом набігли невиразні видива найперших літ дитинства - дикий, безладний рій споминів тих літ, коли ще й сама пам'ять не народилася. Годі описати почуття, яке мене охопило,- скажу лише, що не відразу міг позбутися враження, начебто знаю цю людину вже давним-давно - від якогось дня в безмежно далекому нині минулому. Враження це, однак, так само раптом розвіялось, і згадую я про нього тільки тому, що то була моя остання з ним розмова у школі.

Раз уночі, під кінець останнього року навчання, відразу після того як сталася згадана мною сутичка, я дочекався, поки всі поснули, встав з ліжка і з лампою в руці підкрався плутаними переходами до спальні свого суперника. Я вже давно снував одну з тих підступних капостей, які досі мені ніяк не вдавалися. Свій задум я збирався здійснити саме тепер, і то так, щоб мій тезко сповна відчув, скільки злості в мені накипіло. Ввійшов я безшумно, залишивши лампу в коридорі. Ступив іще крок, прислухаючись до його спокійного дихання. Переконавшись, що Вілсон спить, я вернувся за лампою і знов підступив до ліжка, щільно прикритого завісами. Згідно з планом, я тихо, поволі відхилив завісу і тієї ж миті, коли яскраве світло впало на постать сплячого, ковзнув поглядом по його обличчі. Глянув - і завмер, заціпенів. У грудях мені забухало, коліна затряслися; безпричинний, нестерпний жах пройняв усе моє єство. Задихаючись, я підніс лампу ближче. Невже це обличчя... невже це - обличчя Вільяма Вілсона? Так, це були його риси, я бачив, та чомусь мене трусило від думки, що вони не його. Що ж у них такого, коли я аж так уразився? Я дивився, вдивлявся... а в мозку вирувало сонмище незв'язних думок. Ні, вдень він не такий - явно не такий; удень він виглядав інакше. Те саме ймення! Та ж постать! У той же день прибув! А ще оте кляте, безглузде мавпування моєї ходи, голосу, звичок, манер! Та чи можливо таке,- чи в межах людських можливостей, щоб те, що я зараз бачу, було всього лише результатом постійних вправ у мавпуванні?! Повен містичного жаху, битий дрожем, я загасив лампу і мовчки покинув спальню, а заодно й гімназію - виїхав з неї назавше.

Пробайдикувавши кілька місяців удома, я згодом став учнем Ітонського коледжу. Цього часу виявилося достатньо, щоб спогади про всі ті події трохи приблякли,- принаймні почуття, які вони викликали, зазнали змін. Відчуття реальності пережитого - трагічної реальності - вже не було. З'явилися навіть сумніви, чи справді це щось пережите; і якщо я вряди-годи й повертався до нього, то лише дивуючись, до чого може привести людська легковірність, і підсміюючись над тим, що мені дісталася в спадок така бурхлива уява. Та й життя, яке я вів в Ітоні, не могло не сприяти цим скептичним настроям. Вир бездумного гультяйства, в який я кинувся сторч головою, вимив з минулого все, крім піни, поглинув усе, що було в нім серйозного і суттєвого, лишивши в пам'яті тільки легкодумство прожитих літ.

Але я не маю бажання описувати жалюгідну історію мого безпутства,- безпутства, що нехтувало закони, уникаючи водночас пильного ока начальства. По трьох змарнованих роках, з яких я тільки й мав прибутку, що добре вкорінені погані звички та трохи зайвої статечності у фігурі, я одного разу, після тижня безтямної пиятики, запросив на таємну забаву кілька найзапекліших гультяїв. Посходилися ми пізно, бо наші забави тяглися звичайно аж до ранку. Вино пливло рікою, не бракувало й інших, може, й небезпечніших спокус, тож коли на сході забринів сірий світанок, шал наш сягнув апогея. Розігрітий картами і алкоголем, я саме рвався виголосити один більш ніж непристойний тост, коли раптом двері кімнати рвучко,- не розчахнулись, а тільки прочинилися,- і почувся різкий голос служника. Він сказав, що хтось у холі хоче мене бачити, причім дуже спішно.

Я був до того захмелений, що не так здивувався, як зрадів цій несподіванці, і, заточуючись, зразу рушив з кімнати та спустився кількома східцями до вестибюля. Лампи в цьому невисокому, тіснуватому приміщенні ніколи не було, а такої пори там узагалі було темно, тільки світанок ледь-ледь сірів у півкруглому вікні. Вже з порога я спостеріг чиюсь постать - це був юнак приблизно мого зросту, одягнутий у білий кашеміровий халат такого ж модного крою, що й мій. Це ще можна було розгледіти в тому тьмяному світлі, а от обличчя - ні. Тільки-но я ввійшов, він кинувся до мене, нетерпляче вхопив за руку і шепнув у вухо: «Вільям Вілсон».

Я протверезів ту ж мить.

Було в ньому щось,- у його поведінці, в пальці, яким він помахав мені перед носом,- від чого я несказанно здивувався, але протверезів я від іншого: значущості цього особливого, застережливого тихого шипіння, а передусім від самого звуку, тону, тембру двох простих і таких знайомих, однак шепнутих слів, з якими набігли тисячі давно забутих спогадів і вдарили в душу немов електричний розряд. Поки я прийшов до тями, він зник.

Хоча ця подія, безперечно, справила сильне враження на мою розбурхану уяву, воно, проте, минулося швидко. Кілька тижнів, правда, я провів як не в розпитах, то в тяжких роздумах. Ні, я не вдавав, буцім не знаю, хто він - той єдиний у світі чоловік, що так уперто втручався в мої справи і замучував мене своїми підшептами. Але хто він такий, той Вілсон? Що він за один? Звідки він узявся? Чого добивається? Я так і не зумів знайти відповіді на всі ці питання, з'ясував лише, що в зв'язку з якимсь сімейним нещастям він вибув з гімназії доктора Брансбі того ж дня, що й я, тільки пізніше. Та невдовзі я перестав про це думати, бо всю мою увагу поглинув запланований від'їзд до

Оксфорда. Там я й опинився незабаром, діставши від своїх нерозважно марнославних батьків такий запас усіляких строїв і таке фінансове забезпечення, що міг досхочу купатися в розкошах, любих моєму серцю,- міг змагатися в марнотратстві з найпихатішими синками найзаможніших графів Великобританії.

Підігрітий таким гріховним звитяжництвом, вроджений мій темперамент розбуявся з подвійною силою, так що я, в сліпому шалі своїх п'яних учт, переступав навіть межі звичайної порядності. Але вдаватися в деталі моїх вибриків нема сенсу. Досить сказати, що в марнотратстві я переіродив Ірода і що, вигадавши безліч нових витівок, вельми доповнив довгий список гріхів, звичайних на той час у найрозпуснішому університеті Європи.

Хоч і важко в таке повірити, але навіть у цьому я переступив усі правила джентльменства, бо завдяки одному професійному картяреві я навчився шахрувати і став ревним прихильником цієї негідної науки, всякчас удаючись до неї як до засобу поповнення, коштом простакуватих приятелів, своїх і так немаленьких прибутків. Так воно, на жаль, було. Я чинив неймовірний злочин супроти чоловічої честі й гідності, і, мабуть, тільки цією неймовірністю й можна було пояснити, чому він минався мені безкарно. Справді, найгірші пройдисвіти з нашого товариства швидше б не повірили власним очам, аніж мали запідозрити в чомусь веселого, щирого, щедрого Вільяма Вілсона - найшляхетнішого, найліберальнішого з усіх оксфордських паничів: адже всі його вибрики (за словами його нахлібників) - це тільки буяння молодості та нестримної фантазії, всі його блуди - просто примхи, а найчорніші гріхи - тільки плоди безоглядного парубоцького гультяйства!

Я вже років два отак промишляв, коли в університеті з'явився один юнак із знатних вискочнів на прізвище Глендінінг,- багатий, казали, як Ірод з Аттіки, ще й розбагатів так само легко, як той. Я дуже скоро виявив, що на розум він небагатий, і, звичайно, намітив його жертвою. Часто залучаючи Глендінінга до гри, я з допомогою нескладних прийомів дозволяв йому вигравати значні суми, аби певніше затягти в свою пастку. Нарешті, коли план мій дозрів, я зустрівся з ним (ця зустріч мала бути останньою й вирішальною) в помешканні одного товариша, містера Престона, який приятелював з нами обома, але, слід зазначити, навіть близько не здогадувався про мої наміри. Аби прикрити їх, я влаштував усе так, що зібралося нас восьмеро чи десятеро - ціла компанія,- і дуже вважав на те, щоб карти на столі з'явилися ніби випадково, а пропозиція перекинутися ними виходила від моєї майбутньої жертви. Одне слово (це прикра для мене тема), я вдався до різних дрібних хитрощів, цілком звичайних у таких випадках - настільки звичайних, аж просто диво, що дехто й досі на них ловиться.

Ми засиділись до глибокої ночі, і, нарешті, мені вдалося позбутися всіх суперників, крім Глендінінга. Гра була моя улюблена - екарте. Решта гравців покидали карти і, заінтриговані нашими ставками, з'юрмилися довкола. Вискочень, який ще на початку вечірки був піддався на мої спокуси і пив без міри, тепер, тасуючи чи роздаючи карти, робив це з такою рвучкою нервозністю, яка навряд чи пояснювалася самим сп'янінням. Незабаром він уже був мені винен чималу суму, і тут сталося те, на що я холоднокровно розраховував: хильнувши портвейну, він запропонував подвоїти наші вже й так завищені ставки. З виглядом щирої нехоті, і то не відразу - лише коли на двічі сказане «ні» почув кілька дошкульних слів, які надавали моїй поступці відтінку ураженої гідності,- я таки погодився. Результат, звісно, тільки потвердив те, що здобич моя вже в сильці: не минуло й години, як борг його зріс учетверо. Я вже давніше був помітив, що хмільний рум'янець поволі сповзає з його обличчя, але тепер воно зблідло так страшно, аж я здивувався. Так, здивувався. Скрізь мені говорили, що Глендінінг - бозна-який багач, тож - гадав я собі - навряд щоб він аж так переймався тим програшем (хоча сума була й немала). «Вино, мабуть, ударило в голову»,- тільки й подумав я і вже, було, зібрався остаточно покласти край цій грі - насамперед тому, що боявся втратити повагу товаришів, а не з якихось некорисливих мотивів,- як раптом з виразу деяких облич і з того, як розпачливо скрикнув Глендінінг, збагнув, що довів його до цілковитої руїни і що однодушне співчуття, яке він здобув при цьому, здатне захистити його від будь-чиїх, навіть диявольських підступів.

Як було слід повестись, я не знав. Жалюгідне становище моєї жертви пригнітило й збентежило всіх присутніх; запала глибока й довга мовчанка, протягом якої я добре відчував, як не один зневажливий чи докірливий погляд пече мені щоку. Признаюся навіть: на якусь мить мені аж від серця відлягло, коли сталося диво. Широкі, важкі двері розчахнулися раптом з такою силою, що всі свічки, мов зачаровані, згасли. Але ми ще встигли побачити, як до кімнати хтось увійшов,- був він приблизно мого зросту, щільно закутаний у мантію. В суцільній темряві, однак, відчувалося, що він стоїть серед нас. Не встигли ми опам'ятатись, приголомшені цією брутальністю, як незнайомець озвався:

- Джентльмени,- сказав він тихим, виразним незабутнім шепотом, від якого я стерп до нитки,- прошу вибачення за таку поведінку, але, чинячи так, я сповняю обов'язок. Ви, безперечно, не знаєте справжньої натури того, хто виграв сьогодні в лорда Глендінінга велику суму грошей. Я підкажу вам доцільни і певний шлях, яким можна про це дізнатися. Прошу принагідно глянути за вилогу його лівого рукава, а також на ті кілька колод, що їх знайдете в кишенях його вишитого халата.

Поки він говорив, у кімнаті було тихо-тихо - муха не пролетить. А скінчив - тут же зник, так само раптово як з'явився. Якими словами передати мої почуття? Та й чи потрібно? Чи потрібно говорити, як почуваються прокляті? Ще й часу обмаль. Дужі руки відразу вхопили мене, не забарилося й світло. Зробили обшук. За вилогою рукава знайшли всі великі карти, важливі в екарте, а в кишенях халата - кілька колод,- точнісінько таких, як та, що на столі,- лише були вони, як то кажуть, мічені: старші карти трохи заокруглені зверху і знизу, решта заокруглені з боків. Отож недосвідчений гравець, здебільше знімаючи колоду вздовж сорочки, залишить супернику старші карти, тоді як шулер, знімаючи впоперек, нічого вартісного своїй жертві не підкине.

Найсильніший вибух обурення вразив би мене менше, ніж мовчазне презирство й саркастичний спокій, породжені отим відкриттям.

- Містере Вілсоне,- мовив наш господар, нахиляючись, щоб підняти з підлоги розкішну дорогу хутряну мантію.- Містере Вілсоне, ваші речі. (Було холодно, і я, йдучи сюди, накинув на себе якийсь одяг і скинув його, прибувши). Гадаю, буде зайвим вишукувати тут,- він гірко всміхнувся, глянувши на мантію,- ще якісь докази вашої майстерності. З нас уже досить. Сподіваюсь, ви розумієте, що вам слід покинути Оксфорд,- принаймні моє помешкання, і то негайно.

Збезчещений, принижений до краю цими гострими словами, я, може б, ударив того господаря, але всю мою увагу в ту хвилину поглинула інша, невимовно разюча річ. Моя мантія була з дорогого хутра, з якого саме і якої казкової ціни - сказати не беруся. Та й фасон був винаходом моєї фантазії: я-бо в таких франтівських справах був вибагливий до абсурду. Отже, коли містер Престон підняв з підлоги і простяг мені мантію, я вражено - навіть злякано - зауважив, що одна мантія вже висить у мене на руці (підхоплена цілком несвідомо) - точнісінько така, як і та, що мені давали. Той, хто мене так знеславив, був, пригадується, закутаний у мантію, з решти ж ніхто, крім мене, мантії не мав. Отямившись трохи, я взяв її з господаревих рук, тихенько кинув зверху на свою і з виклично рішучим виглядом вийшов з кімнати, а на світанку наступного дня втік з Оксфорда на континент, мордований страхом і соромом.

Я тікав надаремне. Зла доля переслідувала мене, мов навіжена, показуючи, що її таємниче панування наді мною лише починається. Не встиг я ступити на паризьку землю, як той Вілсон знов устромив мерзенного носа в мої справи. Роки йшли, а рятунку від нього не було. Негідник! Отоді, в Римі,- як же невчасно він, зі своєю примарною настирливістю, став межи мною й моїми честолюбними планами! А у Відні, в Берліні, а в Москві! Та й чи було таке місто, де б я не проклинав його всім серцем і душею? Від його незбагненної тиранії я панічно, мов від чуми, тікав світ за очі,- але тікав надаремне.

І знов і знов питався я нишком у власної душі: хто він такий? звідки взявся? чого хоче? Та відповіді не було. Перебрав у пам'яті найменші подробиці, всі форми, методи, особливості його нахабного переслідування. Але якихось певних висновків не дійшов. Помітив, правда, що у всіх тих випадках за останній час, коли він ставав мені поперек дороги, він завжди робив це так, аби зруйнувати ті заміри чи починання, які, доведені до кінця, могли б обернутися лихом. Убоге, однак, виправдання для таких владних утручань! Убога компенсація природного права на самостійність, відібраного так безпардонно!

Годі було не помітити й того, що мій мучитель увесь цей час (протягом якого ні разу не зрадив своїй забаганці, на диво ретельно й уміло копіюючи мій одяг) кожного разу з'являвся так, щоб я не міг розгледіти його обличчя. Та хоч би ким і яким був той Вілсон, саме цього інакше як манірністю - чи й просто дурістю - не назвеш. Невже він міг припустити бодай на мить, що я не впізнаю того, хто застерігав мене в Ітоні, хто збезчестив мене в Оксфорді, хто завадив моїм честолюбним планам у Римі, помсті - в Парижі, коханню - в Неаполі, а чи тому, що він хибно вважав зажерливістю,- в Єгипті? Невже він гадав, що в своєму архіворогові, злому демоні я не впізнаю Вільяма Вілсона гімназійних часів - тезка мого, побратима, суперника шкільних років,- суперника, якого я так ненавидів і боявся? Бути цього не може! Але пора перейти до останньої бурхливої сцени цієї драми.

Досі я пасивно корився його владному пануванню над собою. Глибоке благоговіння, яке я звичайно відчував перед шляхетністю його натури, перед величною мудрістю, перед очевидною всюдисущістю і всевладністю Вілсона, поєднавшись із страхом перед деякими іншими, реальними і уявними, рисами його вдачі, привели мене до думки, що сам я геть безвольний і безпорадний і мушу - попри сильний внутрішній опір - цілком скоритися його деспотичній волі. Однак останнім часом я просто не просихав від вина, і моя й без того буйна вдача, розбурхана вином, дедалі настирливіше домагалася свободи. Я почав ремствувати - спочатку тихо, потім голосніше, тоді відкрито. Невже мені тільки здавалося, що чим упертіший я, тим поступливішим ставав мій мучитель? Хай там як, але мою душу окрилила палка надія, і врешті в глибині її визріло тверде, відчайдушне рішення - позбутися рабства.

Трапилося це в Римі, під час великого карнавалу 18... року, на балі-маскараді в палаці неаполітанського герцога Діброльйо. Я більш ніж звичайно дозволив собі порозкошувати вином, і в задушливих покоях, де юрмилося стільки люду, мені стало просто нестерпно. До того ж я вкрай роздратувався, коли довелось проштовхуватися крізь тисняву,- я-бо розшукував (не казатиму, з яких негідних мотивів) юну, веселу красуню - дружину старого маразматика Діброльйо. Вона надто вже необережно довірилась мені, відкривши секрет свого маскарадного костюму, отож, угледівши його в юрбі, я притьмом кинувся до неї. Аж тут чиясь рука легко лягла мені на плече, і почувся над вухом незабутній тихий шепіт - клятий шепіт!

Осатанівши від гніву, я миттю повернувся і вхопив напасника за комір. Був він, як я й сподівався, в точно такому ж костюмі, що й я,- іспанський плащ синього вельвету, темно-червоний ремінь на талії і рапіра. Обличчя сховав за чорною шовковою маскою.

- Негідник! - палаючи люттю, прохрипів я, а кожне нове слово, здавалося, тільки підливало масла в огонь.- Негідник! Самозванець! Вража душа! Більше мене не цькуватимеш,- годі! Йди за мною, бо заріжу на місці! - І я кинувся з зали, тягнучи його за собою в невеликий суміжний передпокій.

Увірвавшись туди, я люто віджбурнув його. Він поточився на стіну, а я, лайнувшись, замкнув двері й наказав йому витягувати зброю. Мить повагавшись, він ледь чутно зітхнув, витягнув шпагу і приготувався до оборони.

Сутичка скоро й закінчилась. Я лютував і нетямився, відчуваючи, як у моїй правиці зібралися сила й завзяття тисяч рук. Через кілька секунд я самою силою притиснув його до дерев'яних панелей і, коли вже все залежало від моєї ласки, з несамовитою злобою став раз по раз прохромляти йому шпагою груди.

Саме цієї миті хтось спробував увійти до кімнати. Я підбіг до дверей, закривши їх ще надійніше, і зразу ж повернувся до свого поваленого суперника. Та якою людською мовою можна описати той подив і той жах, котрі охопили мене, коли я побачив, що за ту коротку мить, поки я дивився на двері, цілковито змінилася верхня чи то пак дальша частина кімнати? Спершу мені здалося, ніби там, де раніше я й не бачив нічого, стоїть величезне дзеркало, а коли, трохи оговтавшись, я з безмежним страхом підступився ближче, моє відображення - проте бліде й поплямоване кров'ю - непевною кволою ходою немов пішло мені назустріч.

Але так тільки здавалося. То був мій суперник - Вілсон,- що здригався в останніх корчах. Його маска й плащ валялися там, де він їх кинув,- на підлозі. Й кожна ниточка його одягу, кожна риса його своєрідного обличчя були достоту моїми власними!

То був Вілсон, але з його вуст уже не чулося й шепоту, і я подумав, що й сам можу сказати за нього:

«Ти переміг, а я програв. Але віднині ти також мертвий - мертвий для світу, для небес і для надії! У мені згасло твоє життя, й, придивившись до моєї смерті,- адже я - це ти,- ти побачиш, як безжально ти вбив сам себе».

 

 

ЧОРТ НА ДЗВІНИЦІ

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Котра година?

        Старовинна примовка

Загалом кожному відомо, що найприємнішим місцем у світі є - чи, на жаль, було! - голландське містечко Котторагоддіна. Та оскільки воно лежить трохи віддалік від усіх битих шляхів, так би мовити, на відлюдді, то, можливо, дуже мало хто з читачів побував там. І заради тих, котрі там не були, варто дещо розповісти про нього. І це тим більш необхідне, що, сподіваючись розбудити співчуття громадськості до його мешканців, я накреслю тут історію катастрофічних подій, що так недавно стались у ньому. Жоден з тих, хто знає мене, не матиме сумніву, що взятий на себе таким чином обов'язок я виконаю в повну міру своїх спроможностей, з усією неухильною безсторонністю, всією доскіпливістю у вивченні фактів і ретельним звірянням джерел, які завжди мають вирізняти того, хто претендує на звання історика.

Завдяки допомозі літописів, рукописів і написів я спроможен твердо заявити, що містечко Котторагоддіна із самого свого заснування існувало в такому самісінькому вигляді, який воно зберігає і тепер. Щодо часу його заснування, одначе, я можу говорити, на жаль, тільки з тією непевною певністю, з якою математики часом змушені миритися в деяких алгебраїчних формулах. Тому я можу сказати тільки, що містечко не менш стародавнє, ніж усе на світі.

Щодо походження назви «Котторагоддіна» я, мушу визнати зі смутком, теж не можу сказати нічого. Серед численних думок про цей делікатний предмет - і дотепних, і вчених, і якраз навпаки - я не можу вибрати жодної більш-менш задовільної. Можливо, слід з певними застереженнями віддати перевагу гіпотезі П'янсона, яка майже збігається з гадкою Каппустенса: в цій назві відбиті імена германських божеств Тора й Одіна. Ця етимологія, треба сказати, підтверджується деякими слідами електричного флюїду,- удару Торової блискавки,- видними на шпилі вежі над будинком ратуші. Проте я не хочу висловлювати судження в такому важливому питанні й мушу відіслати більш цікавих читачів до книжки «Oratiunculse de Rebus Praeter-Veteris(1) автора Дундукіса. Див. також «De Derivationibus» (2) Шурумбурумбена (с. 27-5010, Folio, готич. шрифт, чорний і червоний друк, колонтитул, без колонцифр), де можна знайти й власноручні уваги на берегах сторінок, писані рукою Кахибухикуса, та підрядкові примітки Хроккожваккеля.

(1) «Невеличкі промови про дивно минулі речі» (латин.).

(2) «Про похідні слова» (латин.).

Незважаючи на темряву, якою повиті й час заснування Котторагоддіни, і походження його назви, не може бути сумніву, як я вже сказав, що містечко завжди було таким, як у нашу добу. Найстаріший з його мешканців не може пригадати найменшої різниці у вигляді будь-якої його частини; ба, навіть саме припущення такої можливості визнали б за образу. Містечко лежить в улоговині бездоганно круглої форми, близько чверті милі в околі, й з усіх боків його оточують положисті узгір'я, перейти через які ще ніхто з мешканців на важився. Це вони пояснюють цілком переконливим міркуванням: вони не вірять, що по той бік пагорбів щось є.

По краях улоговини (рівної-рівнісінької й поспіль викладеної кахлями) тягнеться безперервний рядок із шістдесяти будиночків. Ці будиночки, тилом стоячи до узгір'я, фасадом, звичайно, виходять до центру улоговини, до якого від дверей кожного будиночка рівно шістдесят ярдів. Перед кожним будиночком - невеличкий присадок, а в ньому - кільцева стежка, сонячний годинник і двадцять чотири головки капусти. Самі будиночки настільки однакові, що їх ніяким побитом не можна відрізнити. Оскільки вони дуже стародавні, їхній архітектурний стиль трошечки химерний, але від того він не менш разюче мальовничий. Збудовані вони з добре випалених цеглинок, червоних із чорними кінцями, так що стіни скидаються на великі шахівниці. Фронтони всі повернені до площі, другі поверхи далеко нависають над першими. Вікна вузькі, заглиблені, з малесенькими шибочками й частими переділками. Дахи вкриті черепицею і високими гребенями. Всі дерев'яні частини - темні, багато різьблені, але всі на один манір, бо споконвіку котторагоддінські різьбярі вміли зображувати тільки два предмети: годинник і капустину. Зате їх вони різьблять пречудово і поміщують із рідкісною винахідливістю скрізь, куди може дістати різець.

Помешкання всередині так само подібні, як і зовні, та й меблі всі розставлені однаково. Підлоги - з квадратних плиток, стільці й столи - з почорнілого дерева, на тоненьких вигнутих ніжках, що закінчуються ніби щенячими лапками. Камінні полички широкі й високі, і на них є не тільки різьблені зображення годинників та головок капусти, а й справжні годинники, що гучно цокають, стоячи нагорі посередині, а з обох кінців полиці, наче підпряжні коні, стоїть по вазону з капустиною. А між кожним вазоном і годинником стоять пузаті порцелянові чоловічки; у кожного в череві велика кругла дірка, крізь яку видно годинниковий циферблат.

Каміни великі, глибокі, з химерно крученими стоячками. У кожному не згасає вогонь, над кожним висить величезний казан, повний квашеної капусти зі свининою, і коло кожного весь час порається господиня дому. То невеличка огрядна дама, голубоока й червонолиця, в височезному чепці, схожому на цукрову голову й прикрашеному жовтими та червоними стьожками. На ній жовтогаряча напіввовняна сукня, дуже пишна ззаду й дуже коротка в стані - і взагалі дуже куца, бо не сягає й до півлитки. А литки в неї товстенькі, як і кісточки, але вона ховає їх під гарними зеленими панчохами. Черевички з рожевої шкіри зав'язані кожен пишним бантом із жовтої стрічки, схожим на капустяну головку. В лівій руці вона тримає маленького, але важенького голландського годинника, а в правій - ополоник мішати капусту зі свининою. Поряд неї стоїть товстий смугастий кіт, до хвоста якому бешкетники хлопчиська прив'язали задля жарту позолоченого годинника з репетиром. Самі хлопці, всі троє, в присадку наглядають за свинею. Кожен з них зростом зо два фути. На головах у них трикутні капелюхи, лілові камізельки до стегон, штанці по коліна з оленячої шкіри, червоні вовняні панчохи, важкі черевики з великими срібними пряжками, довгі сурдутики з великими перламутровими ґудзиками. У кожного в роті люлька, а в правій руці - маленький пузатенький годинничок. Пахкне люлькою й подивиться на годинник, знову пахкне й подивиться. Свиня - жирна й ледача - підбирає листки, що опали з капусти, а то хвицає задньою ногою позолоченого годинника з репетиром, якого шибеники прив'язали до хвоста і їй, аби вона була така гарна, як кіт. Праворуч від вхідних дверей у кріслі з високою спинкою й шкіряним сидінням, із вигнутими ніжками, що закінчувалися щенячими лапками, сидить сам господар. Це надзвичайно опасистий літній добродій з великими круглими очима й величезним подвійним підборіддям. Убраний він так само, як і хлопці, тож я більше про це не говоритиму. Вся різниця в тому, що люлька в нього трохи більша за їхні, й він може пускати більше диму. Як і в них, у нього є годинник, але він його тримає в кишені. Сказати правду, він мусить стежити за чимось важливішим, ніж годинник; а що це - я зараз поясню. Він сидить, поклавши праву ногу на ліве коліно, з поважною міною, і принаймні одне його, око завжди прикуте до певного предмета в самому центрі долини.

Той предмет міститься у вежі на міській ратуші. Радники міської ратуші - всі дуже маленькі, кругленькі, масненькі, розумні чоловіки з великими очима-блюдцями й жирними подвійними підборіддями, а їхні сурдути багато довші й пряжки на черевиках куди більші, ніж у звичайних мешканців Котторагоддіни. Поки я був у містечку, в них відбулося кілька особливих нарад, і вони ухвалили такі три важливі постанови:

«Що змінювати добрі давні порядки негоже»;

«Що за межами Котторагоддіни немає нічого бодай стерпного»; і:

«Що ми держатимемось за наші годинники й нашу капусту».

Над залою засідань у ратуші підноситься вежа, а в вежі є дзвіниця, де міститься й містилася за незапам'ятних часів гордість і дивина містечка - великі дзиґарі Котторагоддіни. Оце й є той предмет, на який звернені очі всіх літніх добродіїв, що сидять у кріслах із шкіряними спинками.

Великі дзиґарі мають сім циферблатів - по одному в кожній із семи стін вежі - так що їх можна бачити з усіх боків. Циферблати великі й білі, а стрілки важкі й чорні. Є там і доглядач, чий єдиний обов'язок - пильнувати годинника; але ця посада - чистісінька синекура, бо з котторагоддінськими дзиґарями ще ніколи нічого не ставалося. Донедавна навіть припущення такої можливості вважалось єретичним. З найдавнішої давнини, відомості про яку збереглись в архівах, великий дзвін регулярно вибивав години. І так самісінько було з усіма іншими годинниками в містечку. Ніде в світі не пильнували так точного часу. Коли великий дзвін вважав за потрібне проголосити: «Дванадцята година!» - всі його слухняні послідовники одночасно розкривали горлянки й відгукувались, як сама луна. Одне слово, добряги городяни любили свою квашену капусту, але годинниками своїми вони пишались.

Усіх людей, які займають посади-синекури, більшою чи меншою мірою поважають, а що доглядач дзиґарів у Котторагоддіні має найдосконалішу в світі синекуру, його й поважають найдужче з усіх людей у світі. Він головний сановник містечка, і навіть свині зводять на нього очі з щирою шанобою. Фалди його сурдута набагато довші, люлька, пряжки на черевиках, очі й черево - набагато більші, ніж у будь-якого з літніх добродіїв містечка; що ж до його підборіддя, то воно не подвійне, а потрійне.

Отже, я змалював вам щасливий куточок земної кулі - Котторагоддіну. Як жаль, що така чарівна картина мусила перемінитись на свою протилежність.

Серед наймудріших мешканців містечка давно ходить прислів'я про те, що «нічого доброго не може прийти з-за пагорбів»; і виявилося, що ці слова мають у собі трохи пророчого духу. Позавчора, десь за п'ять хвилин до полудня, на сході, на самому верху кряжа пагорбів з'явилась якась дивовижа. Така подія, звичайно, привернула увагу, і кожен невеличкий літній добродій, що сидів у кріслі з шкіряним сидінням, повернув одне зі своїх очей і скрушно втупився в ту появу, не зводячи другого ока з дзиґарів на вежі. На той час, коли до полудня вже лишалося всього три хвилини, химерна поява вже сприймалась як зовсім невеличкий чоловічок чужоземного вигляду. Він збігав з пагорбів у великому поспіху, так що дуже скоро всі змогли розгледіти його добре. То був таки справді найчудніший дженджик з усіх, кого будь-коли бачили в Котторагоддіні. Колір його обличчя нагадував темний нюхальний тютюн; він мав довгий закандзюблений ніс, очі - як горошинки, широченний ротяку, чудові зуби, які він, очевидячки, навмисне виставляв напоказ, шкірячись від вуха до вуха. Решту його обличчя закривали баки й вуса. Голова була непокрита, волосся все в акуратненьких папільйотках. Убраний він був у облиплий чорний фрак, з однієї кишені якого вистромлявся довжелезний ріжок білої хустинки, чорні кашемірові штани до колін, чорні панчохи й тупоносі чорні лакові черевики з величезними бантами з чорної атласної стрічки. Під однією пахвою він мав височенного капелюха, під другою - скрипку, разів у п'ять більшу за нього самого. В лівій руці він тримав золоту табакерку, з якої, вистрибом-вихилясом збігаючи з пагорба, він раз у раз брав понюхи тютюну, виказуючи при тому якнайбільше самовдоволення. Господи, ото було видовище для поштивих городян Котторагоддіни!

Відверто кажучи, в цього суб'єкта, попри його усмішку, обличчя було зухвале й зловісне; і коли він вбіг просто в містечко, дивні тупі носаки його черевиків викликали немалі підозри; і не один з городян, що побачили його в той день, дав би дещицю, аби зазирнути під ту білу батистову хусточку, що так настирливо вистромлялась із кишені його фрака. Але найбільше праведне обурення цей нахабний жевжик викликав тим, що, витанцьовуючи то фанданго, то джигу, він наче й уявлення не мав, що в танці треба дотримувати певного рахунку.

А втім, добряги городяни ще не встигли як слід розплющити очі, коли рівно за півхвилини до полудня той паскудник, як я вже сказав, ускочив прямо серед них; там зробив «шасе», там «блансе», а потім, після піруета й «па-де-зефір», випурхнув просто на вежу ратуші, де приголомшений доглядач сидів і курив, сповнений гідності й скрухи. Але чоловічок зразу схопив його за носа, смикнув угору й униз і насадив свого великого капелюха йому на голову, аж очі й рота закривши; а потім, замахнувшись великою скрипкою, почав бити його так довго й старанно, що при кожному падінні порожнистої сприпки на гладкого доглядача могло здатись, ніби цілий полк басових барабанщиків вибиває пекельний дріб у дзвіниці на вежі ратуші Котторагоддіни.

Хтозна, до якої відчайдушної помсти цей безчесний напад підштовхнув би городян, якби не одна важлива обставина: до полудня лишилась одна секунда. Дзвін готовий був ударити, і в цю хвилину найпершою, абсолютною необхідністю для кожного було - уважно дивитись на свій годинник. Правда, було очевидно, що в цю саму мить той суб'єкт на вежі витворяв з дзиґарями щось зовсім неподобне. Але дзиґарі почали бити, і ніхто вже не мав часу стежити за його витівками, бо всі повинні були рахувати удари дзвона.

«Один!» - промовили дзиґарі.

«Отин!» - відгукнувся кожен із маленьких літніх добродіїв у кожному кріслі зі шкіряним сидінням у місті Котторагоддіні. «Отин!» - промовив і його кишеньковий годинник; «Отин!» - промовив і годинник його дружини; «Отин!» - промовили й годинники хлопців, і маленькі позолочені годиннички з репетирами на хвостах кота й свині.

«Два!» - вів далі великий дзвін.

«Тва!» - повторили всі годинники.

«Три! Чотири! П'ять! Шість! Сім! Вісім! Дев'ять! Десять!» - промовляв дзвін.

«Дри! Шодири! Б'ять! Шішть! Зім! Візім! Тев'ять! Те-сять!» - відгукувалися всі інші годинники.

«Одинадцять!» - промовив великий дзвін.

«Отинаццять!» - погодилися маленькі годинники.

«Дванадцять!» - промовив дзвін.

«Тванаццять!» - повторили вони, цілком задоволені.

«Таки тванаццять!» - сказали всі маленькі літні добродії, піднімаючи свої годинники.

Але великий дзвін іще не вдовольнився.

«Тринадцять!» - промовив він.

«Шорт!» - видихнули маленькі літні добродії, побліднувши, впустивши свої люльки й знявши праві ноги з лівих колін.

«Шорт! - простогнали вони.- Дринаццять! Дринаццять! Господи, дринаццята готина!»

Годі й пробувати змалювати жахливу сцену, що настала по тому. Вся Котторагоддіна зразу запала в прикру тривогу.

«Що з моїм шифотом? - загорлали всі хлопці.- Я вже цілу готину голодний!»

«Що з моєю капустою? - заверещали всі господині.- Вона геть розварилася за готину!»

«Що з моєю люлькою? - обурилися всі маленькі літні добродії.- Грім бобий! Вона вже готину як погасла!» - і в великому гніві понабивали люльки, а тоді, впавши знову у свої крісла, почали пахкати так швидко й завзято, що всю долину враз заповнив непроглядний дим.

Тим часом усі капустини густо почервоніли на виду, і здавалося, наче той, що не проти ночі згадувати, заволодів кожною річчю, яка мала подобу годинника. Навіть ті годинники, котрі були вирізьблені на меблях, заходились танцювати, мов зачакловані, а ті, що на камінах, прямо скаженіли і безперестану вибивали тринадцять, і так теліпали та вимахували маятниками, що страх було дивитись. Але що було найгірше, так це те, що ні коти, ні свині вже не хотіли миритися з поведінкою маленьких годинничків, прив'язаних до їхніх хвостів, і з обурення гасали по всьому містечку, дряпались і тицькались усюди рилами, хрокали, й вищали, й нявкали, і кидались людям у обличчя, й ховалися під спідниці, і взагалі робили такий розгардіяш, що статечна людина й уявити не може. А малий негідник, очевидячки, напружував усі свої сили, щоб наробити ще більшого переполоху. Час від часу цього паскудника можна було вгледіти крізь дим. Він сидів у дзвіниці верхи на доглядачі, що лежав навзнак. У зубах той лиходій тримав мотузку від дзвона і раз по раз смикав її рухом голови, зчиняючи таке бамкання, що в мене і досі у вухах гуде, як згадаю. А на колінах у нього лежала скрипка, і він обома руками пиляв її смичком без складу й ладу, вдаючи, ніби грає, лобуряка, «Джуді О'Фленеген і Падді О'Раферті».

В таких прикрих обставинах я покинув з огидою містечко, а тепер закликаю на поміч усіх шанувальників точного часу й квашеної капусти. їдьмо туди цілим загоном і відновімо давній лад у Котторагоддіні, викинувши того шибздика геть із дзвіниці.

 

 

ПАДІННЯ ДОМУ АШЕРІВ

© Український переклад. В. В. Вишневий, 1992.

Його серце - беззахисна лютня:

Лиш торкни, і воно забринить.

    Беранже

Весь той нескінченний, каламутний, безрадісний день, звичний для пізньої осінньої пори, я провів у сідлі, їдучи самотою через украй непривітну та дику місцевість, над якою важко нависали темні хмари. Вже залягали надвечірні тіні, коли врешті переді мною постав похмурий замок Ашерів. Не знаю чому, але вже з першого погляду на цей будинок душа моя сповнилась нестерпного смутку. Я кажу «нестерпного» тому, що цей смуток анітрохи не пом'якшувався хоч яким-небудь з тих все-таки приємних (бо поетичних) сантиментів, що їх ми звичайно дізнаємо, зіткнувшися навіть з найстрашнішими руйнуваннями та запустінням у природі. З важким серцем обводив я очима картину, що відкрилась мені: величезний самотній будинок посеред одноманітного за ландшафтом маєтку; голі, непривітні стіни; порожні, безрадісні очі-вікна; смуги чахлої осоки; декілька мертвих дерев з огидними білими стовбурами. Почуття, що мене охопило, я не можу порівняти ні з чим на світі, хіба що з мукою, якої зазнає, пробудившись, курець опіуму,- мукою гіркого повернення в остогидле щодення, болісного спадання пелени. Душа неначе завмирає, леденіє, сповнюється обридливої гризоти, яка, попри всі потуги живої ще уяви, не дає прибитій, безплідній думці вимучити хоч що-небудь шляхетне чи величне. То що ж все-таки, запитав я себе, що саме так баламутить і гнітить тебе від одного лише погляду на замок Ашерів? Це була геть нерозв'язна таємниця; та й не зміг би я подолати розумом всі незбагненні фантазії, що облягли мене. Залишалося примиритись із невтішним висновком, що в природі справді можливе таке поєднання вельми простих речей, яке набуває над нами непоборної влади, й осягнути цю владу - понад наші можливості. Цілком вірогідно, подумав я, що коли б по-іншому розташувати реквізит на цій сцені - перемістити деякі деталі картини,- то скорботне враження, яке вона справляє, сильно б пом'якшилось або й зовсім зникло; і, заохочений цією думкою, я спрямував коня на край урвища, що височіло над темним, похмурим озером, у недвижних глибинах якого відбивався будинок; зазирнув униз - і з ще більшим душевним трепетом уздрів знову ту саму, тільки перевернену та спотворену картину: сіра осока, страхітливі деревні стовбури, порожні, байдужі очі-вікна.

Тим часом саме тут, у цій смутній кам'яниці я збирався провести кілька тижнів. Тутешній господар, Родерік Ашер, був щирий приятель мого дитинства; але відколи ми бачились востаннє, минуло вже багато років. А нещодавно до мене, у протилежний куток країни, надійшов лист,- лист від нього, і то такої пекучої нагальності, що відповісти на нього мені випадало тільки особистим прибуттям. Лист був сповнений болючої душевної тривоги. Відправник повідомляв мене про свою жорстоку тілесну недугу, про виснажливий психічний розлад, що тяжко гнітить його, і про гаряче бажання бачити мене, свого найкращого і, власне, єдиного у світі друга, сподіваючись, що спілкування зі мною справить на нього живущу дію і якось полегшить хворобу. Все це було висловлено з таким невдаваним хвилюванням, так палко, що я мусив без вагань виконати його прохання і зголосився на запрошення, яке визнав, однак, вельми дивним. Хоча дітьми ми були нерозлийвода, я, сказати правду, не дуже добре знав свого друга. Він завжди був надміру стриманий та потайливий. Між іншим, мені було відомо, що його старовинний рід з давніх-давен відзначався особливою витонченістю чуттів, яка протягом віків виливалася в безліч піднесених витворів малярства, а в недавні часи не раз потверджувалася щедрими, хоч і не напоказ, благодіяннями, а ще - пристрасними пошуками у музиці, які, можливо, суперечили загальновизнаним та легко впізнаваним красотам у тій царині. Я знав до того ж і такий вельми примітний факт, що давнє і славнозвісне родовідне дерево Ашерів ніколи не давало тривких, життєздатних пагонів; інакше кажучи, вся родина посувалася прямою дорогою занепаду, від якої коли й відхилялась, то недалеко й ненадовго,- і так було завжди! Мабуть, саме ця вада, зважив я, відзначивши подумки безперечну відповідність між зовнішнім виглядом маєтку і повсюдно відомим душевним станом його мешканців та обмисливши вірогідність того, що протягом віків оцей вигляд справляв свій вплив на душевний стан господарів,- саме ця вада, властива більше бічним галузкам роду, передавалася послідовно та неухильно від батька до сина разом із спадковою маєтністю і родовим ім'ям, і кінець кінцем те й те так поєдналося, що предковічну назву маєтку поглинуло те чудернацьке, двозначне найменування «Дім Ашерів» - найменування, яке, на думку навколишніх селян, котрі до нього й призвичаїлися, певно, обіймає водночас і сам рід, і фамільний замок.

Я вже сказав, що мій трохи дитинячий експеримент - зазирання в дзеркало озера,- мав лиш той наслідок, що в мені поглибилося перше прикре вражіння. Безперечне одне: я відчув, як ґвалтовно посилилась моя забобонна пригніченість,- чому ж бо не можна її так назвати? - і це послужило головно до дальшого її посилення. Такою, як я давно вже переконався, є парадоксальна природа всіх чуттів, що мають своєю основою страх. І, либонь, лише з цієї причини я, перевівши погляд від відображення будинку в озері до самого того будинку, відчув, як в умі моїм здійнялися дивовижні химери - химери й справді такі безглузді, що я їх згадую, тільки щоб показати, наскільки сильні та яскраві переживання наринули тоді на мене. Я так розпалив свою уяву, що достоту повірив, ніби над замком, і всім маєтком, і над усією ближньою околицею висить якась особлива атмосфера; вона не мала нічого спільного з повітрям, з небом, вона немов висоталася з мертвих дерев, із сірих стін, із мовчазного озера - мляві і тьмяні випари, таємничі, свинцеві, згубні.

Я стрепенувся, відганяючи від себе те, що напевне могло бути тільки маренням, й уважніше обдивився, як же насправді виглядає весь будинок. Найперше впадала у вічі його давність, вона здавалася просто неймовірною. За довгі століття стіни геть утратили свій колір. Увесь фасад укривала пліснява, що мальовниче звисала з карнизів, схожа на густе павутиння. Однак ніде не було очевидних знаків руйнування. Кам'яна кладка всюди лишалася цілою, хоча з'являлося дивне враження, ніби деякі з досконало припасованих один до одного каменів от-от розкришаться. Це чомусь живо нагадало мені, що й дерев'яні меблі, порохніючи десь у глухому підвалі, куди зовсім не проникає свіже повітря, теж роками зберігають вигляд облудної непошкодженості. А втім, незважаючи на виразні свідчення давнього вже занепаду, споруда нітрохи не виказувала своєї нетривкості. Хіба що око уважливого споглядача могло б уздріти на фасаді ледь помітну тріщину, що починалася від даху, тяглася далі зигзагами через увесь мур і зникала аж у темних водах озера.

Завваживши все те, я переїхав коротеньким кам'яним містком до брами замку. Слуга, що зустрів мене, взяв мого коня, і я пройшов під готичними склепіннями до передпокою. Тут з'явився камердинер, котрий мовчки, безшумною ходою провів мене нескінченними, заплутаними темними переходами аж до «студії» свого господаря. Багато з того, що зустрілось мені на шляху, сприяло, досі не розумію чому, посиленню тих неясних відчуттів, про які я вже згадував. І хоча більшість речей довкола - різьблені стелі, темні гобелени на стінах, чорний паркет під ногами, чудернацькі щити та лати, що бряжчали від моїх кроків,- були такі самі, або майже такі самі, як речі, котрі оточували мене в дитинстві, і хоча я не міг не впізнавати їх, мов давніх знайомих, а все ж дедалі більше дивувався, що звичайнісінькі предмети навівають моїй уяві такі дивовижні образи. На одній із сходових площадок нам зустрівся родинний лікар Ашерів. Його обличчя вразило мене змішаним виразом грубого лукавства і ніяковості. Він збентежено привітався зі мною й подався геть. Нарешті камердинер розчинив останні двері й увів мене перед світлі очі свого господаря.

Кімната, в якій я опинився, була вельми простора й висока. Вікна - довгі, вузькі, стрілчасті - знаходились так далеко від темної дубової підлоги, що й рукою до них не дотягтися. Світло ледь пробивалося крізь ґратчасті, малинового кольору шибки, даючи змогу добре бачити лиш найпомітніші предмети; тим часом око марно намагалося сягнути найдальших кутків кімнати чи заглибин склепінчастої різьбленої стелі. На стінах висіли темні драпіровки. Всі меблі - розкішні, але незручні, старезні й обдерті. Тут і там розкидані книги та музичні інструменти, які, проте, нітрохи не пожвавлювали загальну похмуру картину. Мені здалося, що саме повітря тут сповнене скорботи. Все огорнув, все просякнув глибокий, невблаганний і безнадійний сум.

Коли я ввійшов, Ашер підвівся з канапи, де лежав витягшись на весь зріст, і привітав мене так щиро й весело, що мені спершу подумалось, ніби ця сердечність трохи силувана, ніби то тільки вимушена церемонність украй знудженого хандрою світського лева. Глянувши на нього уважніше, я, однак, переконався, що він цілком щирий. Ми сіли вкупі; і ті кілька хвилин, поки він мовчав, я дивився на нього з почуттям, у якому жаль перемішався зі страхом. Справді, мабуть, ніхто ще на світі за такий короткий час не змінювався так разюче, як Родерік Ашер! Вельми важко було мені примусити себе повірити, що істота, яку я бачив перед собою,- то друг мого дитинства. А його ж обличчя завжди на всіх справляло незабутнє враження. Біла, як мармур, шкіра; величезні очі з незрівнянним вологим блиском; досить тонкі й блідуваті, але напрочуд красиво окреслені губи; витончений ніс єврейського типу, але з незвичайно широкими ніздрями; гарно виліплене підборіддя, недостатня випнутість якого виказувала, одначе, брак волі та рішучості; волосся, мабуть, тонше та м'якше за павутиння - всі ці риси разом із надто широким та високим чолом складали на диво виразну, незабутню зовнішність. А тепер, коли всі ті дивовижні риси зробилися ще помітніші й відразу впадали в око, надаючи обличчю несподіваного виразу, вся його подоба так перемінилася, що я вже сумнівався, з ким же я розмовляю. Більше за все здивували й навіть налякали мене воістину мертвотна блідість його шкіри і надприродний блиск очей. Шовковисте, неймовірно легке волосся теж було занехаяне, відросло надміру і тепер скоріше літало хмаркою навколо обличчя, ніж облягало його, і я не міг, хоч як старався, вгледіти в цій фантастичній машкарі щось притаманне смертній людині.

В поведінці мого друга мене відразу приголомшила якась непослідовність, навіть несумісність порухів; скоро я зрозумів, що це йде від безлічі кволих і марних спроб побороти звичайнісінький дрож - невтримне нервове хвилювання. Чогось такого я, звичайно, чекав - і завдяки його листові, і пригадавши, як він, бувало, поводився в дитинстві; на певні висновки наводили й деякі особливості його фізичної будови та вдачі. Він бував то жвавим, то похмурим. Його мова раптом разюче змінювалась - із млявої, тремтливо-нерішучої (коли природне завзяття в ньому, здається, зовсім тануло) вона ставала враз якось особливо енергійною та виразною: він гучно, лунко виголошував гострі, значливі твердження, причому голос його звучав вагомо, розмірено, із своєрідною гортанною модуляцією, яку можна почути у гірких п'яниць або у безнадійних курців опіуму в хвилини, коли вони вкрай збуджені.

Саме в такій манері він і заговорив про важливість мого приїзду, про своє гаряче бажання бачити мене і про ту втіху, якої, він сподівається, я йому принесу. Він говорив також, досить довго й докладно, про природу своєї хвороби, виклавши власні на неї погляди. Це,- сказав він,- певна органічна недуга, притаманна всій родині, і він утратив надію знайти ліки проти неї; але, власне,- тут же додав мій друг,- це не що інше, як «просто нерви», і, без сумніву, все те скоро має минути. Просто зараз його обіймає безліч протиприродних відчуттів. Коли він став їх переповідати, багато чого мене сильно здивувало й спантеличило; хоча, можливо, винні в цьому більше несподівані визначення і сама манера говорити. Він страждає від болісного загострення чуттів; їжу може споживати тільки пісну; одіж може носити тільки з якоїсь одної тканини; на нього гнітюче діють пахощі будь-яких квітів; очі не витримують навіть найслабшого світла; й лише небагато які звуки - хіба що музика струнних інструментів - не викликають у нього огиди. Я зрозумів, що він став жертвою якогось ненормального, непоборного страху.

- Я помру,- сказав він,- напевне помру від цих злощасних дурниць. Та, саме так, а не інакше, спостигне мене люта смерть. Я страхаюсь майбутнього - не самих подій, а того, що вони потягнуть за собою. Я здригаюсь на саму тільки думку про якусь, хай зовсім незначну, пригоду, котра може вразити душу, зболілу від нестерпної тривоги. Справді, мене не лякає жодна небезпека, але я не можу не зважати на її неминучий наслідок - жах. У цьому жалюгідному стані, що паралізує, відбирає сили, я передчуваю: рано чи пізно настане час, коли, змагаючись із цією похмурою примарою - СТРАХОМ, я втрачу водночас і життя, й тяму. Опріч цього, я потроху, з поодиноких та неясних натяків, дізнався ще про одну дивну особливість його душевного стану. Він був неначе обплутаний тривкими забобонами, пов'язаними з оселею, в якій мешкав і яку протягом багатьох років не наважувався покинути, і з певним уявним впливом (імовірну його силу він визначив словами надто туманними, щоб я міг їх тут переповісти), який справляли на його душу впродовж довгих, нестерпних, як він сказав, десятиріч дивні особливості самого обрису цього родового маєтку та каменю, з якого він був збудований,- тобто матеріальна природа сірих стін та веж і млистого озера, в яке вони дивилися, кінець кінцем позначилася на духовних основах існування мого друга.

Він, одначе, признався, хоч і з певним ваганням, що глибокий та болючий смуток, який гризе його, має й інше, більш природне і відчутне джерело - тяжку, довготривалу хворобу ніжно любимої сестри, єдиної його супутниці в житті протягом довгих, довгих років, останньої рідної йому душі в усім світі; і хвороба ця, мабуть, невдовзі матиме фатальний кінець.

- Ось вона помре,- мовив він із гіркотою, якої мені не забути повік,- і лишусь я (я - зневірений і хворовитий) останнім у давньому роді Ашерів.

Коли він це промовляв, леді Медлін (таке було її ім'я) саме перейшла через найдальшу частину зали й зникла, не помітивши моєї присутності. Я дивився на неї з німим здивуванням і не без остраху; а проте мені було важко признатись навіть самому собі у таких відчуттях. Якесь заціпеніння охопило мене, коли я супроводив очима її віддалені кроки... Тільки-но за нею нарешті зачинилися двері, я мимоволі став шукати погляд її брата; але він затулив обличчя руками, і мені лишилось тільки спостерігати, як через його тонкі, виснажені, ще більш побілілі пальці просочуються гарячі сльози.

Хвороба леді Медлін давно вже загнала в глухий кут мистецтво її лікарів. Вони ставили їй дивовижні діагнози: стійка апатія, поступове згасання особистості,- відзначали нерідкі, хоча скороминущі приступи часткової каталепсії. Досі вона вперто опиралась натискові недуги, не дозволяла їй покласти себе в ліжко; але того ж таки вечора, як я прибув до замку, вона зрештою піддалась (як повідомив мені з невимовною тугою її брат уже через кілька годин) виснажливій силі нищівної хвороби; і мені стало ясно, що той побіжний погляд, якого я кинув на неї, був, певно, першим і останнім, що цю жінку я більше ніколи не побачу, принаймні живою.

Наступних кілька днів ні Ашер, ні я навіть не згадували її ім'я. Протягом цього часу я докладав ревних зусиль, щоб полегшити смуток мого друга. Ми разом читали, малювали або ж я слухав, наче уві сні, несамовиті імпровізації його промовистої гітари. В міру того як наша дедалі тісніша близькість дозволяла мені без перешкод проникати у тайники його душі, я все більше усвідомлював марність усяких спроб розвеселити цю похмуру душу, геть-чисто охоплену й поглинуту важким мороком, який виливався з неї на все, що є в матеріальному та духовному світі, єдиним, невпинним потоком суму.

Я назавжди збережу в пам'яті ті довгі печальні години, що їх проводив отак наодинці з господарем дому Ашерів. Але мені навряд чи вдасться дати уявлення про істинний характер тих студій, чи занять, до яких він мене залучив.

Неврівноважена, вельми хвороблива схильність творити собі неземні ідеали кидала на все якусь пекельну тінь. Довго ще бринітимуть мені у вухах його довжелезні імпровізовані погребальні співи. Серед усього іншого в моїй пам'яті закарбувалося те, як дивно він перекрутив музичну тему несамовитої мелодії «Останнього вальса Вебера». З Ашерових картин - вони спочатку зароджувалися в його витонченій уяві, а потім, мазок за мазком, втілювались у похмуро-невиразні образи, які проймали мою душу трепетом, тим прикрішим, що я не міг збагнути достоту його причини,- з тих картин (вони й досі яскраво і зримо постають переді мною) мені навряд чи вдавалося виснувати хоч що-небудь, спроможне прибратись у ясні слова, які можна викласти на папері. Цілковита простота тих картин, повна оголеність задуму міцно приковували увагу й сповнювали душу благоговінням. Якщо коли-небудь хтось із смертних здатен був малювати чисту ідею, то цим смертним був Родерік Ашер. Принаймні в мене, за тих незвичайних обставин, чисті абстракції, вигадувані, а потім кидані моїм печальним другом на полотно, будили незмірний, нестерпний страх - такого я нітрохи не відчував навіть під враженням безперечно яскравих, хоча занадто уречевлених фантазій Фюзелі. Одне з фантасмагоричних творінь мого друга, не так сильно просякнуте духом абстрактності, все-таки можна, хай приблизно й туманно, описати словами. На невеличкій картині було зображено зсередини якийсь нескінченно довгий прямокутний підвал чи тунель з низькою стелею й рівними, білими, зовсім голими стінами. Але картина ніби переконувала, що цей викоп лежить глибоко під землею. Вздовж усього неоглядного тунелю не видніло жодної віддушини, жодного смолоскипа чи якогось іншого світильника; а проте звідкись струмів яскравий потік променів, що заливав увесь простір полотна якимось моторошним, недоречно пишним сяйвом.

Я вже говорив про хворобливу вразливість витонченого слуху мого бідолашного друга - будь-яка музика, окрім звучання деяких струнних інструментів, завдавала йому страждань. Можливо, ота Ашерова дивовижна манера виконання була передусім породжена тим, що він умисне обмежив своє музикування грою на гітарі. Але навряд чи можна пояснити цим гарячкову невимушеність його імпровізацій. Вона мала походити й напевне походила - і в мелодії, і в словах (бо він досить часто супроводив гру усними римованими експромтами) - від його несамовитої уяви,

в ній виражала себе та напружена розумова зосередженість, про яку я згадував і яка приходила до нього лише в окремі моменти, коли він сам доводив себе до стану найвищого хвилювання. Текст одної з тих рапсодій я запам'ятав відразу. Мабуть, вона вже тоді сильно вразила мене, бо, відчувши потаємну, містичну течію мелодії і слів, я, здається, вперше збагнув, наскільки повно усвідомлює Ашер, що величний трон його гордого розуму захитався. Вірш цей називався «Зачарований замок», і, коли не зовсім точно, то дуже близько, звучав він так:

Серед гір, у зеленому долі,

    В осередді чеснот

Розум - цар і хранитель волі -

    Звів палац, як клейнод.

Осяйний палац, привітний

    Світочем стояв:

Серафим крилом погідним

    Кращого не осіняв.

 

Стяг над ним золотавий, преславний

    Майорів, аж гуло. 

(Тільки все те в часи дуже давні,

    Предковічні було). 

Вітерець, легкий і пряний,

    Замок той стократ 

Обвівав і ніс духмяний

    Квітів аромат.

 

Мандрівці під палацом могутнім

    Заглядали в вікно:

Сонми духів під музику лютні

    Там танцюють давно...

А ясний владар в поставі

    Царственій сидів:

Гідний влади, честі, слави,

    Слухав ніжний спів.

 

Світлі перли з рубіном на дверях

    Осявали діл. 

І відлуння, за шерегом шерег,

    Звеселяли окіл, 

Щоби гуком ласкавим, іскристим

    Владаря оспівать, 

Щоб уславить думки його чисті,

    Мудрість і благодать.

 

Та примари лихі, в шатах скорбі,

    Враз палац облягли, 

І ніколи вже обриси горді

    Не постануть із мли!..

Гойна слава, що квітла над ними

    В ті далекі часи,

Порозтала, розвіялась димом -

    Відгомін краси.

 

І тепер подорожній з долини

    У багрянім вікні 

Бачить тільки химернії тіні

    Й чує гуки смутні.

А крізь двері швидкою течею -

    Наче жахнула тьма -

Мчить огиднеє тісто людськеє:

    Чути регіт, а сміху - нема.

Я добре пам'ятаю, як внутрішній запал цієї балади навіяв нам цілу низку думок, що ясно висвітлили одну Ашерову ідею, котру я згадую не так через її новину (тому що ідею цю висловлювали й інші люди(1)), як через завзятість, з якою він її обстоював. Ця ідея, в найзагальніших рисах, полягала в тому, що здатністю відчувати наділені всі рослини. Але в його розладнаній свідомості це уявлення набуло справді зухвалого характеру і зазіхало в багатьох випадках навіть на царство неорганічної матерії. Мені бракуватиме слів, щоб передати повною мірою палку беззаперечність його переконання. Така віра в нього, однак, з'явилась (як я вже натякав раніше) від того сірого каміння, з якого було складено мури будинку його предків. Він був певен, що появі такої чутливості тут сприяло все: і сам спосіб укладання цього каміння, і рясна пліснява, що вкрила стіни, і мертві дерева, що стирчали повсюди, а найголовніше - довга-довга й непорушна тривкість розташування і його повторюваність у застиглих водах озера. Потвердження її - цієї чутливості - можна бачити, сказав він (і здригнувся, коли він це промовляв), у поступовому, але невпинному згущенні особливої атмосфери, створюваної тими водами і тими стінами. Наслідки легко розпізнати, додав він, у тому мовчазному, а проте неподоланному й зловісному діянні цієї чутливості: вона ж бо протягом століть творила долі родини Ашерів і зробила його самого таким, як я його бачу тепер,- таким, яким він став. Подібне переконання годі обговорювати, тож нічого пояснювати я й не буду.

(1) Уотсон, доктор Персіваль, Спалланцані, а особливо єпископ Ландафський (прим. автора).

Як і слід було чекати, книжки, що їх ми читали,- книжки, котрі впродовж довгих років чималою мірою формували внутрішній світ цієї хворої людини,- цілком відповідали його химерним поглядам. Ми глибоко студіювали разом такі праці, як «Вервер» і «Монастир» Грессе, «Бельфегор» Макіавеллі, «Небеса і пекло» Сведенборга, «Підземні мандри Ніколаса Клімма» Гольберга, порадники з хіромантії Роберта Флада, Жана д'Ендажіне й Делашамбра, «Подорож у блакитну далечінь» Тіка і «Сонячне місто» Кампанелли. Одним із улюблених томів було видання ін-октаво «Діректоріум Інквізіторум» домініканця Еймеріка Жіроннського; Ашер міг мріяти цілі години над сторінками Помпонія Мела про давньоафриканських сатирів та егіпанів. Найбільшою втіхою для нього був, однак, знайдений при доскіпливому читанні однієї страшенно рідкісної й вельми дивної готичної книги ін-кварто статут якоїсь забутої церкви: «Vigiliae Mortuorum Secundum Chorum Ecclesiae Maguntinae» (1).

(1) «Застороги смертним прихильникам Магунтинської церкви» (латин.).

Авжеж, я пригадав нестямний дух цього статуту, подумав, що він напевне впливав на мого вельми вразливого друга, коли якось увечері, зненацька повідомивши, що леді Медлін більше немає на цім світі, він звірився мені зі своїм наміром зберегти її тіло протягом двох тижнів у одному з численних підземель під головним муром замку. Його, одначе, спонукали до цього дивовижного чину такі серйозні житейські міркування, що я не відчував у собі права сперечатись. Аше-ра привели до такого рішення (він сам сказав мені) роздуми про незвичайний перебіг хвороби в його покійної сестри, про якісь настійливі та зухвалі домагання з боку медиків, що її лікували, а також про віддалене й відкрите для всіх вітрів розташування фамільних місць поховання. Зізнаюся щиро: коли я пригадав собі лиховісний вигляд чоловіка, якого зустрів на сходах у день свого прибуття до замку, то не схотів противитися цій осторозі, котру, зрештою, вважав нешкідливою й у всякому разі не протиприродною.

На прохання Ашера я сам допомагав йому влаштувати те тимчасове поховання. Ми вдвох віднесли тіло, раніше покладене вже у труну, до місця спочинку. Підвал, до якого її поставили (і який перед тим так довго не відчиняли, що навіть наші смолоскипи мало не загасли в тому затхлому повітрі, а ми насилу змогли там обдивитися), був тісний, вогкий і не мав жодного отвору, звідки проникало б світло; він був розташований на великій глибині безпосередньо під тією частиною будинку, де містилась моя спальня. За віддалених феодальних часів підвал, очевидно, використовували для якихось найгрубіших потреб мешканців головної вежі замку; а в пізнішу добу - як сховище пороху та інших легкозаймистих речовин, бо весь довгий склепінчастий прохід, яким ми діставалися до підвалу, і його підлогу було ретельно обшито міддю. Подібним чином було захищено й масивні залізні двері. Вони були такі важкі, що, коли їх відчиняли, завіси видавали різкий, моторошний скрегіт.

Опинившись у цьому осередді страху й поставивши нашу сумну ношу на поміст, ми відхилили ще не прибите віко труни й поглянули на обличчя небіжчиці. Мені відразу впала в вічі разюча подібність між братом і сестрою; а Ашер, вгадавши, певно, мою думку, пробурмотів кілька слів, з яких я зрозумів, що вони з покійницею - близнята і що між ними завжди існувала така спорідненість душ, яку хтось інший навряд чи й зрозуміє. Однак погляд наш недовго спочивав на обличчі вмерлої - ми не могли дивитись на неї без страху й трепету. Недуга, що в квітучому віці звела цю жінку в домовину, залишила, як буває звичайно в разі хвороби явно вираженого каталептичного характеру, щось трохи схоже на слабенький рум'янець, який вкрив щоки та груди, а ще застиглу підозріливу посмішку на вустах, яка так сильно страхає нас у мертвих. Ми опустили й міцно закріпили віко труни і, щільно причинивши двері, побрели знесилені до апартаментів у горішній частині будинку, котрі були нітрохи не веселіші за той похмурий підвал. І невдовзі, коли минуло кілька днів гнітючого суму, у хворій душі мого друга почали відбуватися помітні зміни. Вся його поведінка стала іншою. Він нехтував свої звичайні заняття, а то й зовсім про них забував. Безцільно тинявся з однієї зали до іншої - квапливою, нерівною ходою. Блідість його обличчя набула ще страшнішого, якщо тільки таке можливе, мертвотного відтінку - зате геть зник той блиск в очах. Більше не чулося владної моці в його голосі; мова стала страшливо уривчастою і тремтливою, немов його ненастанно переслідував жах. Справді, бували хвилини, коли мені здавалося, ніби його всякчас стривожений розум мучить якась гнітюча таємниця, але виказати її йому ніяк не стачає мужності. А часом він цілими годинами пильно вдивлявся у порожнечу і, вже самою поставою виказуючи глибоку увагу, неначе прислухався до якихось уявлюваних звуків,- і це я вже змушений був приписувати нез'ясовним примхам справжнього божевілля. Чи варто дивуватися, що його стан не просто жахав - він передавався й мені. Я відчував, ніби на мене наповзає - повільно, are владно та невпинно,- несамовитий тягар отих його химерних, але невідчепних кошмарів.

Особливо гостро зазнав я на собі силу таких переживань на сьомий чи восьмий день після покладення леді Медлін у склеп - пізно ввечері, коли я збирався вкладатись у ліжко. Минала година за годиною, а сон ніяк не приходив до мене. Зусиллям волі я намагався відігнати тривогу, що пойняла мене. Пробував переконати себе, ніби все чи майже все, що я відчував, навіяне бентежною дією похмурої обстановки в кімнаті - темної, подертої драпіровки, яку нещадно шарпали подихи бурі, що знялась надворі; вони поривчасто колихали драпіровку вздовж стін і моторошно шурхотіли над ліжком. Але всі мої намагання були марні. Нестримний дрож потроху охопив все тіло; і зрештою на душу мою напосів якийсь демон безпричинної паніки. Задихаючись і борсаючись, я намагався скинути з себе те привиддя: підвівся на подушках і, вирячивши очі в непроникну темряву, дослухався (не відаю чому: гадаю, що то мене надихнула якась інстинктивна рішучість) до тихих, неясних звуків, що невідомо звідки проривалась крізь завивання бурі через великі проміжки часу. Переможений могутнім нападом страху, незбагненного й нестерпного, я поквапом одягнувся (бо зрозумів, що цієї ночі мені вже не спати) і спробував вивести себе з цього нав'язливого, жалюгідного стану швидкою ходою туди й сюди по кімнаті.

Я тільки раз чи другий перебіг отак спальню, коли мою увагу привернули тихі кроки на сходах за стіною. Я відразу збагнув, що це Ашер. За хвилину він делікатно постукав у двері й увійшов, несучи в руці лампу. Його обличчя, як завжди, було бліде, мов у мерця,- але тепер в очах світилася божевільна веселість: уся його поведінка свідчила про стримувану істерію. Ашерів вигляд настрахав мене, однак я був готовий на все, аби тільки не відчувати більше жахливої самотини, тож привітав його, полегшено зітхнувши.

Ашер постояв хвилину в мовчанці, обводячи поглядом усе довкола, і раптом спитав:

- А ти цього не бачив?.. Ти ще не бачив? То зачекай! Зараз побачиш...- Сказавши так, він дбайливо затулив лампу, підскочив до одного з вікон і раптом розчахнув його у буремну ніч.

В кімнату ввірвався навальний, лютий порив вітру - він мало не звалив нас з ніг. То була справжня горобина ніч, бурхлива, жорстока, але прекрасна - просто неймовірна і своєю несамовитою жахливістю, і красою. Ураган, здається, зосередив всю міць саме в нашій околиці - недарма ж вихор весь час шалено змінював свій напрям, а незвичайна щільність хмар (вони нависали так низько, що чіпляли верхівки замкових веж) не заважала нам бачити, як вони, мов живі, мчали з усіх боків назустріч одна одній, стикалися й лишались тут, над нами. Повторюю: навіть їхня неймовірна щільність не заважала нам бачити цей дивовижний рух. Хоч перед нами ні разу не блиснув місяць чи зірка й не було жодного спалаху блискавиці, одначе нижня поверхня цієї велетенської маси сколошканої пари, так само як і всі земні предмети навколо нас, мерехтіла неприродним відсвітом од добре видимого білястого серпанку, що висів скрізь, огортаючи увесь замок.

- Ти не повинен... тобі не слід на це дивитися! - здригаючись, проказав я і, лагідно обійнявши Ашера, рішуче повів від вікна у глиб кімнати і там посадовив у крісло.- Тебе дуже збентежили ці справді моторошні видива, але ж це просто якісь електричні явища, вони не такі вже й незвичайні. А може, у всьому винні ті огидні випари чорного озера. Давай-но зачинимо вікно... Повітря дуже холодне, воно може тобі зашкодити. Ось тут у мене один з улюблених твоїх рицарських романів. Я почитаю вголос, а ти будеш слухати - отак ми й перебудемо разом цю жахливу ніч.

Я взяв з полиці старовинний роман - «Шалену печаль» сера Ланселота Залізного; те, що я його назвав улюбленою Ашеровою книжкою, було, скоріше, сумним жартом, бо, правду кажучи, у тому творі, багатослівному, незграбному, позбавленому хоч якогось натхнення, мало що могло б становити інтерес для мого друга, з його піднесеною, поетичною натурою. Однак то була під рукою єдина книжка, і я плекав надію, що хворобливе збудження, яке так мучило іпохондрика Ашера, потроху розвіється (адже перебіг психічних хвороб часто дає приклади подібних парадоксів), незважаючи навіть на крайню нісенітність цього чтива. Справді, взявши до уваги жваву, хоч і напружену увагу, з якою він слухав ту оповідь, чи вдавав, ніби слухає, я міг би привітати себе із вдалою витівкою.

Я дійшов до широко відомого місця в книжці, де Ефелред, герой роману, після марної спроби добутися миром до оселі пустельника намагається вдертися туди силоміць. Далі, якщо пам'ятаєте, оповідь звучить так:

«Й Ефелред, котрий від природи мав відважне серце й котрий до того ж був вельми наснажений міццю вина, якого багато напився, не схотів більше сперечатися з пустельником, котрий і справді був упертої та злостивої вдачі. І, відчувши вже дощ на своїх плечах і боячися, що буря посилиться, він розмахнувся булавою й одним ударом пробив дощані двері, просунув у дірку свою закуту в залізо правицю; і, натиснувши міцно, він став трощити, ламати й шматувати двері, так що тріск сухих дощок розбудив та розтривожив увесь ліс».

Дочитавши цю фразу, я здригнувся й замовк на хвилину, бо мені здалося (хоча я відразу подумав, що то плід моєї збудженої уяви),- мені здалося, ніби звідкись, з якогось віддаленого кутка замку до вуха неясно долинуло неначе відлуння (звичайно, дуже приглушене) того самого тріску й гуку, що його так докладно описував сер Ланселот. Це був, понад усякі сумніви, лише збіг обставин - саме він і привернув мою увагу, бо серед безперервного стукоту віконниць і звичного вже багатоголосся дедалі шаленішої бурі той тихий гук сам по собі напевне не міг би зацікавити або занепокоїти мене. Я став читати далі:

«Але доблесний вояк Ефелред, пройшовши у двері, був тяжко здивований та розлючений, що злосливий пустельник не став йому перед очі; натомість він уздрів величезного лускатого дракона, що, виригаючи пломінь, всідав на сторожі перед золотим чертогом, де підлога була встелена сріблом, а на стіні висів блискучий мідний щит, і на ньому вибито такий-от напис:

Хто сюди увійшов, той звитягу знайшов;

Хто з драконом сквита, той - володар щита.

Й Ефелред здійняв свою булаву та обрушив на голову дракона, і той упав перед ним і випустив свій поганий дух із виском таким страшним та різким, і до того ж таким пронизливим, що Ефелред ладен був затулити руками вуха, бо ніхто ніколи ще не чув подібного мерзенного крику». Тут я знову зненацька зупинився - тепер уже вкрай здивований, бо не могло бути ніяких сумнівів, що цього разу я справді чую (хоча з якого боку, сказати б не зміг) тихий і напевне віддалений, але різкий, протяжний і дуже незвичайний - скрипучий та пронизливий - звук; точнісінько так лунав у моїй уяві той надприродний драконів зойк, про який я щойно прочитав у романі.

Не на жарт пригнічений цим новим, ще дивовижнішим збігом, охоплений тисячею суперечливих відчуттів, серед яких переважали подив і невимовний страх, я все-таки зберіг досить самовладання, щоб не потривожити мимовільним зауваженням вразливу, зболілу душу мого друга. Я аж ніяк не був певен, що він теж почув оті звуки; хоча, безперечно, за останні кілька хвилин у його поведінці відбулись дивні зміни. Спершу він сидів лицем до мене, а тоді потроху перемістив крісло так, що обличчя його було звернене до дверей; тож я бачив тільки профіль Ашера, однак помітив, що губи в нього ворушаться, немов щось нечутно промовляючи. Голова Ашерва впала на груди - але я знав, що він не спить, бо мені було видно збоку широко й недвижно розплющене око. Він не спав - про це свідчили й рухи його тіла: він погойдувався з боку в бік, плавно, повільно, але невпинно й одноманітно. Миттю окинувши оком усю картину, я вирішив усе-таки читати далі оповідь сера Ланселота. Там говорилося:

«І тоді звитяжець, уникнувши страшної люті дракона, згадав про мідний щит і про лихі чари, що його стерегли, а тепер їх геть розбито; він відкинув з дороги мерзенний труп і відважно закрокував срібною підлогою до стіни чертогу, на якій висів той щит; і щит не став чекати, доки він підійде близько, а впав до його ніг на срібну долівку, сповнивши околицю могутнім, величним і страшним дзвоном». Ледве ці останні слова злетіли з моїх вуст,- як неначе й справді в ту саму мить бебехнув на срібну підлогу важкий мідний щит: я почув ясний, лункий, дзвінкий, хоча й напевне віддалений металевий брязкіт. Я зірвався на ноги, остаточно втративши самовладання; проте Ашер і далі розмірено гойдався у кріслі. Я кинувся до нього. Очі його втупилися в одну точку, а обличчя немовби скам'яніло. Але тільки-но я поклав руку йому на плече, все Ашерове тіло аж пересмикнулося; на вустах промайнула страдницька посмішка; і я збагнув, що він не мовчить, а щось бурмоче - тихо, поквапливо, нерозбірливо, ніби не здає собі справи з моєї присутності. Нахилившись до самого його обличчя, я зрештою осягнув страхітливий сенс того бурмотіння. - То ти чуєш це?.. Так, чую, і чую вже давно. Довго... довго... довго... скільки хвилин, скільки годин, скільки днів я чую це... Але не смів... Ох, горе мені, жалюгідному негідникові!.. Я не смів... не смів признатися! Ми поклали її в домовину живою! Хіба я не казав, що в мене вкрай загострені почуття? А ось тепер кажу тобі, що я чув, як вона ще вперше слабо ворухнулася в тій лункій труні. Я почув це... ще багато, багато днів тому... але я не смів... не смів признатись! А тепер... цієї ночі... Ефелред... ха, ха!.. тріск розбитих дверей у пустельника, смертний зойк дракона, брязкіт мідного щита?.. Сказав би краще - то вона ламала свою труну, то скреготали залізні завіси на дверях її темниці, то вона билась об мідні стіни підземелля! Ох! Куди мені тікати? Вона ж скоро буде тут! Адже вона поспішає сюди, щоб дорікнути мені: навіщо я так поквапився! Я вже чую її кроки на сходах... Учуваю вже, як важко та страшно б'ється її серце... Божевільний! - Тут він у нестямі скочив на ноги і загорлав щосили, неначе вивергаючи з себе душу:- Божевільний! Кажу тобі - зараз вона стоїть за цими дверима!

Надлюдська сила, вкладена в його слова, либонь, подіяла мов заклинання, бо важкі старовинні двері, що на них Ашер указав пальцем, раптом повільно відхилили свої масивні чорні стулки. Власне, їх розчахнув шалений порив вітру - та все одно за тими дверима й справді височіла сповита саваном фігура леді Медлін Ашер. Білі шати були поплямовані кров'ю, на всьому виснаженому тілі видніли сліди жорстокої боротьби. Якусь хвилину вона стояла на порозі, тремтячи та погойдуючись туди-сюди, тоді з тихим жалісним зойком упала вперед, в обійми свого брата й у тих несамовитих, останніх, уже смертних судомах потягла його на підлогу - бездиханним трупом, нещасною жертвою жахів, давно ним передчутих.

Ледь не збожеволівши, я кинувся геть і з тієї кімнати, і з самого замку. Отямився вже на бруківці - надворі так само з усією люттю буяла гроза. Раптом шлях мені осяяв страхітливий спалах світла. Я повернувся, шукаючи джерело дивовижного блиску. Адже позад мене був тільки величезний будинок, і я перебував у його тіні. А це сяяв призахідний місяць - повний, криваво-червоний; він тепер світив крізь тріщину в стіні, раніше ледь помітну - я про неї вже розповідав: вона йшла зигзагами від даху будинку аж до фундаменту. На очах у мене тріщина швидко розширювалась. Тут налетів ще один шалений порив урагану, і тепер уже весь місячний диск неначе вибухнув ураз переді мною. Голова моя пішла обертом - я побачив, як розсуваються могутні стіни. Розлігся страшенний, довгий-довгий гук, немов шум тисячі водоспадів, і глибокі води зловісного озера безшумно й похмуро зійшлися над уламками дому Ашерів.

 

 

ДІЛОК

© Український переклад. Л. Н. Маєвська, 1992.

«Система - душа будь-якого бізнесу».

    Давня приказка

Я - ділок. І прихильник системи. Бо найголовніше, зрештою,- це система. Та нікого я так глибоко не зневажаю, як отих диваків та дурнів, котрі тільки розпатякують про порядок та систему, а що воно таке - не тямлять: вони суворо дотримуються букви і тим-таки чинять наругу над духом цих понять. Такі химерники завжди витинають якісь штуки, а говорять, буцім діють «за системою». Як на мене, то це просто купи не тримається, бо порядок та система є прикметами лише буденного та очевидного і ні з чим outre (1) геть не сумісні. Ну який сенс можуть мати такі, приміром, вирази, як «упорядкований фертик» або «систематизована химера»?

(1) Екстравагантним (фр.).

Уявлення мої про всі ці матерії, либонь, не були б такі ясні, як вони є, аби не стався зі мною з самого малку отой щасливий випадок. Якось, коли я верещав куди дужче, ніж годилося, добросерда старенька ірландка, моя няня (яку я не забуду у своїй духівниці), вхопивши мене за п'яти, двічі-тричі крутонула в повітрі, побажала, щоб мені заціпило, «верескунові клятому»,- і гахнула мною об бильце ліжка, пром'явши мені маківку «пиріжком», мов того капелюха. Отак, кажу я вам, було вирішено мою долю й закладено підвалини мого процвітання. На тім'ячку мені враз набігла ґуля та так і лишилася, що можна помітити літньої пори, а згодом виявилося, що то і є орган порядку. В ньому й зародилася моя прихильність до системи та впорядкованості, завдяки котрій я став таким видатним ділком.

Кого на світі ненавиджу над усе, то це геніїв. Усі вони віслюки та й годі, що більший геній, то більший з нього віслюк, і винятків з цього правила не буває. Приміром, з генія ніколи не вийде ділка, так само як з жида - доброчинця, а з соснової шишки - мускатного горіха.

Ці сіроми вічно заходжуються коло всіляких дивовижних і безглуздих оборудок, що аж ніяк не відповідають усталеному ладу речей,- і то замість узятися до якогось справжнього діла. Отож генія ви одразу впізнаєте з того, чим він займається. Як стрінете чоловіка, що намагається стати купцем або промисловцем, котрий вкинувся у бавовняне чи тютюнове діло або погнався за чимсь таким самим чудернацьким, котрий волів би зробитися галантерейником або миловаром і таке інше, а то ще корчить із себе адвоката, коваля чи лікаря,- одне слово, займається чимось дивацьким,- можете не сумніватися: це - геній, а отже, як не крути, віслюк. От я, приміром, зовсім не геній, а звичайнісінький ділок. Мій обліковий журнал та гросбух вам це доведуть. Скажу без зайвої скромності, в них повний лад, адже мені властиві акуратність і пунктуальність, властиві до такої міри, що жодному годиннику не перевершити мене в точності. До того ж справи, якими займаюсь я, завжди імпонують буденним звичкам моїх ближніх. І це я завдячую зовсім не своїм пришелепуватим батькам - безперечно, вони вже постаралися б зробити з мене безнадійного генія, аби мій ангел-хранитель не порятував мене в слушну хвилину. У біографічному творі правдивість - найголовніше, не кажучи вже про автобіографічний. Та хто повірить, коли я розповім, аж ніяк не для жарту, що коли мені сповнилося років п'ятнадцять, батечко прилаштував мене в контору до одного поважного торговця залізним крамом, котрий мав, на його думку, «вельми прибутковий бізнес». Вельми прибутковий, аякже! Все скінчилося тим, що через два-три дні довелося їм відпровадити мене додому, в лоно рідної недоумкуватої сімейки - з гарячкою та нестерпними болями в тім'ї довкола мого органу порядку. Шість тижнів я на ладан дихав, ще трохи - і віддав би богові душу, лікарі вже дивились на мене як на приреченого - і таке інше. Дарма що зазнав тяжких мук, я склав подяку долі. То був порятунок: я не зробився «поважним торговцем залізним крамом», за що й послав благословення вже згаданій гулі на моєму тім'ї, що стала знаряддям мого порятунку; благословив і ту добросерду стареньку, яка свого часу мені те знаряддя дарувала.

Більшість хлопчаків тікає з дому у віці десяти-дванадцяти років, а я почекав, поки мені виповнилося шістнадцять. Та навіть і тоді я, може, не здумав би тікати, якби ненароком не підслухав, як моя стара ненька вела мову про те, що, мовляв, слід приставити мене до бакалійного діла. Подумайте лишень - до бакалійного діла! Я одразу вирішив накивати п'ятами і спробувати знайти собі якесь справді пристойне заняття, аби надалі не залежати від забаганок цих двох підстаркуватих вигадників, які - тільки й пильнуй - заповзялися так чи інак зробити з мене генія. Все пішло як по маслу з першої спроби, і на той час, коли мені виповнилося вісімнадцять, я вже мав чималенький зиск у галузі кравецької ходячої реклами.

Почесні обов'язки в цьому ремеслі я сподобився виконувати виключно завдяки своїй незмінній прихильності до системи, що є моєю особливою прикметою. Скрупульозна методичність завжди вирізняла мої вчинки й мої рахунки. Сам я взірець того, що не гроші, а система робить людину - окрім тієї частини індивідуальності, що її створює кравець, як отой, у якого я справляв службу. Щоранку о дев'ятій я приходив до нього по нову одіж на весь день. Ще й десяту не виб'є, а я вже прогулююся десь на модному променаді або в якому іншому громадському місці розваг. Виважена точність і вдатність, з якою я повертав на всі боки свою привабливу постать, виставляючи на оглядини по черзі кожну деталь мого костюма, завжди викликала захоплення серед фахівців. Полудень іще ген-ген, а мої наймачі, пани Крій та Ший, уже мають нового замовника, якого я приведу до них у майстерню. Кажу про це з гордістю, але й зі сльозами на очах, бо фірма їхня виявила ницу невдячність. Поданий мною невеликий рахуночок, через який ми побили горшки і врешті розірвали угоду, жоден джентльмен, коли він знається на тонкощах нашого ремесла, не назве дутим. Але про це - пропоную з гордістю й задоволенням - нехай робить висновки сам читач.

 

Від панів Крій та Ший, кравців, Пітеру Зиску, ходячій рекламі, належиться:

 

Дол.
Липня 10 За прохідку, як завше, та привід одного замовника 00,25
Липня 11 Те саме 00,25
Липня 12 За одне дрібне ошуканство другого ґатунку: накинув покупцеві побиту цвіллю чорну тканину - як наче темно-зелену 00,25
Липня 13 За одне ошуканство найвищого ґатунку: підсунув бавовняний сатинет замість тонкого сукна 00,75
Липня 20 За придбання цілком нового паперового комірця чи маніжки - задля контрасту з сірим пальтом 00,2
Серпня 15 За носіння короткого фраку на подвійній підкладці (температура 76° у затінку) 00,25
Серпня 16 За стояння протягом трьох годин на одній нозі для демонстрування нового стилю штанів на штрипках (рахуючи по 12 1/2 центів за годину за одну ногу) 00,37 1/2
Серпня 17 За прохідку, як завше, та привід великого замовника (гладкий чоловік) 00,50
Серпня 18 Те саме, те саме (середньої вгодованості) 00,25
Серпня 19 Те саме, те саме (хирлявий, ніякого навару) 00,6

Усього 2 дол. 95 1/2 цента

Суперечка найдужче розпалилася довкола тих двох щербатих грошів за паперову маніжку. Однак, честю своєю присягаюся, то була цілком помірна ціна за подібну річ. Такої чистісінької та гарнісінької маніжки я ще ніколи не бачив і навіть не сумніваюся, що це завдяки їй було продано три темно-сірі пальта. Але старший партнер фірми давав не більше одного цента за неї та ще заходився мені показувати, як з подвійного аркуша паперу можна викроїти аж чотири такі маніжки. Зайве й казати: своїми принципами я не поступився. Діло є діло, і на те я й ділок, щоб порати його по-діловому. Обчухрати мене на цілісінький цент - ну хіба це порядок? І щоб терпіти таке дурисвітство як систему? Я негайно покинув службу у панів Крій та Ший і заснував власний бізнес по більмовій лінії - одне з найвигідніших, найшанованіших і найнезалежніших серед звичайних людських занять.

Моя незламна чесність, ощадливість та суворі приписи бізнесмена і тут стали в добрій пригоді. Підприємство моє процвітало, і невдовзі мене вже знали на біржі як помітну постать у цій галузі діяльності. А все тому, що я ніколи не бабрався в брудних оборудках, не замилював людям очі, а дотримувався добрих давніх і чесних правил цієї шанованої професії, котрої я тримався б і по сьогодні, аби не прикра випадковість, що спостигла мене при виконанні деяких буденних ділових операцій. Ясно як день Божий, що коли якому старому та багатому скнарі, або спадкоємцю-гульвісі та марнотратнику, або акціонерному товариству, якому самою долею судилося збанкрутувати,- одне слово, коли комусь приспічить звести собі хороми, нічого ліпшого нема, як покласти край їхній витівці, тут і дурень скумекає. На цьому міркуванні й тримаються підвалини більмового бізнесу. Тільки-но хтось із наших забудовників розгорнеться на всю губу, аж тут хтось із нас, більмових ділків, тихцем купить гарний клаптик землі - на краєчку їхньої ділянки, а то, ще краще, під самим боком чи навіть просто навпроти. Далі ви чекаєте, поки хороми виростуть наполовину, а тоді наймаєте архітектора з витонченим смаком, і він ліпить вам під самісіньким носом у сусіда орнаментальну халупу, або азіатсько-голландську пагоду, або свинарник, або ще яку фантастичну будівлю ескімоського, кікапуського чи готтентотського стилю. Зайве казати: нам не по кишені знести її за відступного всього з п'ятисот відсотків од початкових витрат на ділянку та декорацію. Чи можемо ми дозволити собі таку розкіш, я питаюсь!

І хай дадуть мені відповідь інші ділки. Та навіть уявити собі, що ми здатні на таке - чистісіньке безглуздя. Проте знайшлось-таки одне нахабне акціонерне товариство, яке звернулося до мене з такою пропозицією - саме з такою! Звісно, на цю дурницю я нічого не відповів, але відчув, що то мій обов'язок - тієї ж ночі піти й вимастити дьогтем їхні хороми. Й. за це ті недоумкуваті лиходії запроторили мене до в'язниці; отож коли я звідти вийшов, моїм побратимам по більмовій професії нічого не лишалося, як урвати зі мною стосунки.

Духопельне ремесло, за яке я відтоді мусив ухопитися, аби заробити собі на хліб щоденний, не вельми пасувало до тендітної моєї статури; та я взявся до діла зі щирим серцем і переконався, що мій талан, як завше,- в тих твердо засвоєних навичках методичності та акуратності, що їх утовкла мені в голову моя добросерда стара нянька,- їй-бо з мене буде ниций негідник, якщо не спом'яну її в своїй духівниці. Ото й кажу вам: неухильно дотримуючись системи, хай би що я робив, і справно записуючи все у свої облікові журнали, я спромігся подолати чимало серйозних труднощів і врешті пристойно утвердитися на новій ниві. І то правда, мало хто в будь-якому дільці давав собі раду краще, ніж я. Наведу тут сторінку чи дві з мого журналу, це позбавить мене необхідності складати самому собі хвалу,- адже то справа нікчемна для людини з високими помислами. Інша річ журнал, він не дасть збрехати.

«Січ. 1.- Новий рік.- Здибав на вулиці Хапа, підхмеленого. Примітка: підійде. Невдовзі здибав Хрипа, п'яного як чіп. Примітка: і цей знадобиться. Вписав обох джентльменів до свого гросбуха й відкрив на обох поточний рахунок.

Січ. 2.- Побачив Хапа на біржі, підійшов і настоптав йому ногу. Він замахнувся кулаком і присадив мене до землі. Чудово! Підвівся. Дрібна заковичка з моїм повіреним, Капшуком. За кривду я хотів заправити тисячу, а він каже, що за такого легенького ляпаса більш як п'ятсот ми з них не злупимо. Примітка: скараскатися Капшука, в нього нема ніякої системи.

Січ. 3.- Ходив до театру, шукав Хрипа. Він сидів у бічній ложі в другому ряді, між гладкою панією та худою. Роздивлявся на них весь вечір у театральний бінокль, аж поки, бачу, гладуха зачервонілася й зашепотіла щось до Хр. Тоді зайшов у ложу і тицьнувся до нього носом, якраз йому під кулак. Нічого не вийшло - і пальцем не торкнув. Висякався й зробив нову спробу - не клює. Тоді вмостився й підморгнув

худій панії, і тут, на моє превелике задоволення, він ухопив мене за карк і викинув у партер. Звих шиї та права нога поламалась на друзки. Повернувся додому в піднесеному настрої, вихилив пляшку шампанського й записав: з молодика - п'ять тисяч. Капшук каже, що вигорить.

Лют. 15.- Пішов на компроміс у справі з паном Хапом. Заприбутковано п'ятдесят центів,- про що див. у журналі обліку.

Лют. 16.- Збитий з ніг тим горлорізом Хрипом, що подарував мені п'ять доларів. Судові видатки - чотири долари двадцять п'ять центів. Чистого прибутку (див. книгу прибутків-видатків) - сімдесят п'ять центів».

Отож за вельми короткий час чистого прибутку не менш одного долара двадцяти п'яти центів - і то тільки від одних Хапа та Хрипа. І дозволь, читачу, тебе врочисто запевнити, що приклади ці взято з мого журналу навмання.

Але давня - і мудра - приказка каже: здоров'я цінніше над усі гроші. Я збагнув, що мінуси цієї професії трохи надмірні для мого вразливого організму, тому, коли якогось дня мене так віддухопелили, що й рідна ненька не впізнала б, а друзі проминали мене на вулиці, навіть не здогадуючись, що перед ними Пітер Зиск, я враз подумав: найкращий засіб від усього того - змінити професію. Тож так воно й сталося, що я наглянув для себе шмарувальний бізнес і протримався в ньому кілька років.

Найгірше в цім ділі те, що до нього липне забагато охочих, а отже й конкуренція зависока. Кожен неук, якому бракує клепки на те, щоб гараздувати в ролі ходячої реклами, чи в більмовому бізнесі, чи в духопельному, гадає, звісно, що бути шмарувальником йому якраз до снаги. Проте нема більшої помилки, як гадати, ніби для шмарування великого розуму не треба. Усе навпаки. Особливо слід пам'ятати, що, не маючи системи, до цього діла не варто й братися. Я мав лише роздрібний бізнес, проте, завдяки моїй давній прихильності до порядку, повелося мені пречудово. Найперше - я дуже ретельно обрав собі вигідне перехрестя й жодного разу не змахнув мітлою будь-де, а тільки на своєму місці. Крім того, я подбав, аби поблизу була зручна калюжка, до якої одним скоком можна доскочити. В такий спосіб я зажив собі слави людини, в котрої слово не розминається з ділом, а для всякого ділка це, дозвольте вас запевнити, вже наполовину виграна справа. Ніхто не забував кинути мені на ходу мідячка, аби проминути моє перехрестя в незашмарованих штанах. А що мої ділові принципи відносно цього були добре відомі всім і кожному, то ніхто ніколи й не намагався видерти в мене кусень з рота. Спробували б лишень! Сам я ніколи не заіхаю на чуже, але й свого не віддам. Правда, супроти банківських чухраїв що я міг вдіяти! В них я не розжився ні на щербатий гріш, тому і їли мене злидні. Але банки - то не люди, а корпорації, а в корпорацій, як відомо, нема ні тіла, щоб надавати йому копняків, ані душі, щоб її проклясти.

Отак я справно бізнесував, підгрібаючи мідячок до мідячка, аж поки одної лихої днини мусив з головою поринути в інший промисел -: чоботи собачити. Професія ця де в чому подібна до попередньої, але зовсім не така поважана. Правда, місце в мене було пречудове, в самісінькому центрі, а щітки й вакса - щонайкращі. Та й песик, нівроку, вгодований і нюшкувати неабиякий мастак. Він служив при цьому ділі вже довгенько і, скажу вам, добре на ньому знався. Працювали ми зазвичай так. Помпейко мій, вивалявшись на славу у багнюці, примоститься, бувало, на порозі близенької крамнички та й пильнує, чи не вигулькне звідти дженджик у начищених чоботях. А тоді мерщій підбіжить до нього та й потреться об лискучі халявки. Дженджик той ну лаятися на всі заставки та роззиратись на всі боки, чи не побачить де чистильника. А я тут як тут, наче з-під землі вродився, тримаю ваксу і щітки напоготові. Роботи тої - на якусь хвилинку, і шість пенсів у тебе в кишені. Попервах цього сяк-так вистачало - я не зажерливий. Зате песик мій виявився зажерливим. Я відраховував йому третину прибутків, але його під'юдили заправити з мене половину. Цього вже я стерпіти не міг - отак ми розсварилися й порозбігалися в різні боки.

Потім я деякий час крутив катеринку і, скажу вам, велося мені вельми непогано. Діло це просте, нехитре й не вимагає якогось особливого хисту. Купуєте собі за півдарма отой музичний млинок, а щоб наладнати його як слід, залазите йому в нутро й гупаєте разів зо три молотком - та замашніше. Ви навіть не уявляєте, як поліпшите цим його тональність, а для діла то має неабияке значення. Далі вам лишається тільки завдати інструмент собі на плечі і мандрувати, аж поки надибаєте на вхід з дверним молотком, обтягнутим оленячою шкірою. Перед тою оселею ви й зупиняєтесь і починаєте крутити катеринку, вдаючи всім своїм виглядом, наче отак стоятимете й крутитимете хоч до Судного дня. Рано чи пізно якесь з вікон розчахнеться й вам кинуть шестипенсовика з вимогою «дати людям спокій і забиратися геть». Я знав, що деякі катеринщики ладні «забиратися геть» бодай за таку дещицю, але сам вважав, що вкладений у діло капітал завеликий, аби дозволити собі «забиратися геть» менш як за шилінг.

Заняття це давало мені чималий зиск, але не давало чомусь повного вдоволення, отож урешті я його кинув. Сказати по щирості, працював я за невигідних умов, адже в мене не було мавпочки; до того ж, американські вулиці такі бруднющі, а демократична потолоч така причеплива і кляті вуличні хлопчаки такі зловмисні - хоч плач.

Тому з кілька місяців довелося бити байдики, аж поки закортіло мені погратися в листоношу і я зумів прилаштуватись до цього діла. Воно геть просте та й наварити з нього щось таки можна. Приміром, рано-вранці я заготовляв цілу паку фальшивих листів: нашкрябаю по кілька рядків на кожному аркушику - яку завгодно вигадку, аби загадковіше,- і попідписую як заманеться, скажімо, Том Добсон чи Боббі Томпкінс. Тоді поскладаю аркушики, позаліплюю сургучем, понаклеюю підроблені марки з фальшивими штемпелями - начебто з Нового Орлеана, Бенгалії, Ботані-Бея або ще з якого далекого краю - і прожогом вискакую з дому як людина, що дуже поспішає. Отак кожного ранку я бігав від будинку до будинку, вибираючи найімпозантніші. Постукаюся, вручу листи й отримаю належну післяплату. Платили всі, ніхто не вагався. Люди такі дурні: завжди охоче викладуть грошики за листа, а надто за два,- тож я без найменшого клопоту встигав шугнути за ріг будинку ще до того, як розпечатають мої епістоли. Найгірше в цьому занятті те, що доводилося чим більш ходити, чимдуж бігати і безперестану міняти маршрути. Крім того, мене гризло сумління. Адже нестерпно чути, як лають безневинну людину, а все місто заходилося так клясти Тома Добсона та Боббі Томпкінса, аж мені вуха в'янули. І я з огидою відвернувся від цього діла.

Восьмий і останній мій промисел - котівництво. Це найприємніший, найзисковніший і геть не обтяжливий бізнес. Як відомо, в нашій країні розплодилася сила-силенна котів - така, що життя від них не стало; отож на останню сесію Законодавчої ради було внесено петицію про те, щоб зарадити цьому лихові; петицію підписало багато людей, зокрема - найшанованіших. Рада в ту пору була як ніколи добре поінформована і, ухваливши на сесії цілу низку мудрих та корисних запроваджень, увінчала їх пам'ятним Кицьг-Актом. У своїй первісній редакції новий закон пропонував винагороду (по чотири пенси) за котячу голову, однак Сенатові пощастило протягти поправку до основної статті і таким чином замінити слово «голову» на слово «хвіст». Поправка ця була така безперечно доцільна, що палати проголосували за неї nem. con (1).

(1) Nemine contradicente - ніхто проти (латин.).

Тільки-но губернатор підписав новий закон, я вклав усе своє майно в купівлю муркотиків і муркиць. Спочатку, по бідності, я годував їх самими мишами, бо вони дешеві, однак мої годованці так завзято виконували біблійні приписи, що невдовзі я вже міг розщедритися і пригощав їх устрицями та черепаховим супом. З їхніх хвостів - за затвердженим в Акті тарифом - я маю чудовий зиск, бо прихитрився з допомогою макассарської олії збирати по три врожаї на рік. А ще я зробив радісне відкриття, що звірята мої швидко звикають до такої процедури й самі воліють, аби хвости їм відтинали. Отже, нині я чоловік заможний і оце клопочуся тим, що приторговую собі маєток на узбережжі Гудзону.

 

 

ЛЮДИНА НАТОВПУ

© Український переклад. І. Е. Бояновська, 1992.

Се grand malheur de ne pouvoir etre seul (1).

    Лабрюйєр

Добре було сказано про одну німецьку книгу: «Es lasst sich nicht lesen» - вона не дається прочитати. Існують і таємниці, які не даються, аби їх розкрили. Щоночі, чіпляючись за руки сповідників та жалісно зазираючи їм у вічі, помирають люди з розпукою в серці і спазмом у горлі - і все через мерзенну таємницю, що не дається, аби її розкрили. Людське сумління, на жаль, бере на себе часом такий тягар жахіть, що скинути його здається можливим лише в могилу. Ось чому сутність злочинів так і не розкрита до кінця.

Не так давно осеневого вечора сидів я собі у лондонській кав'ярні Д. під широким півкруглим вікном. Я хворів впродовж кількох місяців, але оце вже видужував, і зміцніле здоров'я відродило у мене той щасливий душевний стан, що є цілковитою протилежністю ennui(2) - стан гострої чутливості, коли наче спадає пелена з ментального зору - Αχλοζ η πςιν επηεν (3) - і наелектризований інтелект перевершує свої звичайні можливості, як ото жвавий і правдивий розум Лейбніца бере гору над плутаною і химерною риторикою Горгія. Навіть дихати було насолодою; утіху давало й те, що здебільша породжує страждання. У мене з'явився спокійний, проте пильний інтерес до кожної дрібнички. Вечорами я проглядав оголошення з газетою на колінах і цигаркою в зубах, або роздивлявся розмаїте товариство, що збиралось у кав'ярні, або ж дивився крізь задимлені вікна на вулицю.

(1) Велике нещастя - коли ми не вміємо залишатися наодинці (фр.)-

(2) Нудьги (фр.).

(3) Пелена, що затягнута раніше (гр.).

Ця вулиця була головною артерією міста й увесь день кишіла народом. Коли сутеніло, метушня жвавішала; коли ж спалахували вуличні ліхтарі, повз кав'ярню мчали два безконечні, збиті потоки перехожих. Я ще ніколи не засиджувався в кав'ярні до цієї пори, тож бурхливе море людських голів сповнило мене новими й солодкими почуттями. Я цілком перестай зважати на те, що діється в залі, перевівши всю увагу на вулицю.

Спочатку мої спостереження мали абстрактний, узагальнений характер. Я розглядав натовп у цілому і думав про перехожих у сукупності. Та згодом перейшов до дрібниць і зі жвавим інтересом взявся вивчати розмаїття фігур-убрань, ходи, облич та мін.

Більшість мала самовдоволений та заклопотаний вигляд і прагла, здавалося, лише того, аби пробитися крізь натовп. Цей контингент хмурився, кидаючи очима на всі боки, а коли кого штовхали, то він, не дратуючись, обсмикував одяг і поспішав уперед. Інші - їх теж було немало - невтомно метушилися. З обличчями, що аж пашіли, вони завзято вимахували руками, самі з собою розмовляли - немов якраз серед тисняви почувалися на самоті. Коли їм заступали дорогу, вони раптом замовкали, але ще завзятіше розмахували руками і, нещиро всміхаючись, чекали, поки той, хто їх затримав, поступиться. Коли ж їх хтось штурхав, вони, геть знічені, починали схилятися перед тими. Чимось істотнішим ці дві категорії людей не виділялися. Вбрання їхнє, можна сказати, було пристойне. То були, без сумніву, люди вищих рангів: комерсанти, купці, адвокати, торговці, біржові маклери - божки і парії,- організатори дрібного бізнесу. Особливого інтересу вони не викликали.

Чиновницьке плем'я можна було побачити відразу; і серед нього я вирізнив дві характерні категорії. То були молодші писарі свіжоспечених фірм - молоді чоловіки в тісних сурдутах, блискучих черевиках і з напомадженим волоссям. Якби не певне франтівство манер, що їх можна назвати «писаризмом», за браком кращого слова, то поведінка цих осіб була б чи не точною копією досконалого bon ton, модного з рік тому. Вбиралися вони власне в те, що панки вже відносили, а це, гадаю, є найхарактернішою прикметою цього клану.

Старших клерків солідних фірм, чи то «надійних друзяк», ні з ким не сплутати. Ці були вдягнені в чорні або коричневі, добре пошиті сурдути і панталони, носили білі краватки, безрукавки та міцні широконосі черевики з грубими гетрами. Всі починали вже лисіти, а праве вухо, за яке закладали олівець, у кожного дивно відкопилювалось. Я помітив, що капелюха вони здіймали й натягали обома руками і носили на коротких золотих ланцюжках годинники старовинної роботи. Вони страшенно пишалися своєю респектабельністю, ніби там і справді було чим пишатися.

Впадали в око особи, в яких легко вгадувалися кишенькові злодії вищого штибу, що ними наводнені всі великі міста. Я уважно стежив за цими людцями, і мені ніяк не вкладалося в голові, як це справжні денді можуть приймати за своїх тих, чиї пишні манжети і святенницькі обличчя відразу виказували, хто вони насправді.

Ще легше можна було розпізнати гравців, про яких я вже не раз писав. Вдягалися вони вкрай різноманітно і носили, мов задиркуваті пройдисвіти, строкаті костюми, що складалися з велюрової камізельки, химерної шийної хустинки, позолочених ланцюжків і філігранових ґудзичків, а то, немов церковники,- найскромніше вбрання, що не викликало б найменшої підозри. Та в усіх були землисті пропиті обличчя, затуманені очі й бліді затиснуті вуста. Крім того, я вирізняв їх іще за двома ознаками: стишеним голосом і дивовижною здатністю великого пальця стояти під прямим кутом до інших. Дуже часто в товаристві цих проноз я постерігав ще й іншу категорію людей, безперечно, тієї ж породи. Про них усіх можна сказати, що вони живуть своїми викрутнями. Вони наче чатують на свої жертви загоном денді й загоном військових. У перших - довгі кучері й широкі усмішки, у других - застебнуті сурдути й насуплені брови.

Немов опускаючись суспільною драбиною ще нижче, я натикнувся на похмуріші, глибші теми для роздумів. Перед очима зринали дрібні торговці, євреї, що блискали соколиними очима на безмежно покірних обличчях; вуличні жебраки-професіонали, здоровила, що люто позирали на звичайних прошаків, яких лише відчай примусив жебрати; жалюгідні, аж прозорі, каліки, що вже ходили попідруч зі смертю і насилу проштовхувались крізь натовп, жалібно зазираючи кожному у вічі, наче сподіваючись на якусь останню потіху; скромні дівчата, що верталися пізно з роботи до своїх безрадісних помешкань і, не обурюючись, а радше плачучи, сахалися вуличних забіяк, чиїх безсоромних поглядів годі було уникнути; вуличні жінки будь-якого віку й на будь-який смак та чиста розквітла жіноча врода навіювали думку про статую, описану Лукіаном: зовні пароський мармур, а всередині нечистоти; відразлива прокажена в лахміттях; обвішана коштовностями, зморшкувата й розмальована стара карга, що вдавала молодуху; юнка, ще зовсім дитя, але вже затруєна досвідом свого страшного ремесла і гнана жагою дорівнятися в нечесті до старших; всілякі п'янички, що їх годі описати: в лахмітті, з підбитими очима й помутнілим зором або цілій, проте зашмарованій одежі - губасті, з червоними добродушними пиками, вони йшли похитуючись; треті, ще ніби в добротному, навіть тепер ретельно підчищеному одязі, ступали неприродно твердою пружкою ходою - мертвотно-бліді, з несамовитими запаленими очима, вони хапалися тремтячими руками за все, що траплялося їм під руку; крім них, проходили пиріжечники, вуглярі, сажотруси, катеринщики, дресирувальники мавп, вуличні співаки, обшарпані ремісники і строкато вбрані, виснажені робітники - їхній галас і надмірні веселощі прикро різали слух і кололи очі.

Надходила ніч, і я почав приглядатись іще пильніше, бо суттєво змінився не тільки загальний вигляд натовпу (він почав утрачати пристойність, оскільки поступово зникали порядніші люди й натомість дужче випиналися грубість і непристойність: адже пізня година витягує з нетрів усіляку мерзоту), а й промені гасових ламп, що, спершу воюючи зі світлом гаснучого дня, вже розливались яскравими потоками, окриваючи довколишній простір тремтливим сліпучим блиском. Все було темне й чарівне, мов ебенове дерево, з яким порівнюють стиль Тертулліана.

Чудернацький танок світла притягував увагу до окремих облич, і хоча швидкість, з якою юрби людських освітлених постатей проминали моє вікно, не давала мені придивитись як слід до кожного, завдяки незвичайній душевній прозірливості я, навіть просто глянувши, вичитував з тих облич історію довгих років.

Притулившись чолом до шиби й пильно стежачи за натовпом, я раптом натрапив на обличчя (якогось трухлявого, мабуть, сімдесятирічного діда), що вмить заполонило мою увагу своєю незвичайністю. Облич, хоч трохи подібних до цього, я ще ніколи не бачив. Добре пам'ятаю, як у мене відразу з'явилася думка, що Ретц, побачивши його, безперечно признав би, що його власні живописні втілення образу лиходія тьмяніють перед цим обличчям. Коли в ту коротку мить я хотів уловити його вираз, у мене в голові враз заворушилися неясні суперечливі думки про непересічний розум, зажерливість, скупість, обережність, холоднокровність, злобу, кровожерність, утіху, веселість, неймовірний жах і безмежний розпач. Мене охопило якесь дивне збудження, страх і цікавість. «Які ж бурхливі події,- сказав я собі,- лишили свій слід у цім серці!» І тут мені закортіло простежити за ним і дізнатись про нього якнайбільше. Поспіхом накинувши пальто, схопивши капелюха й тростину, я вибіг на вулицю і став пробиватися крізь натовп у той бік, куди він пішов, бо вже не бачив його. Коли ж нарешті побачив, то, наблизившись, не відставав уже ні на крок, намагаючись не привертати його уваги.

Тепер я міг роздивитися його як слід. Він був низький, худий і на вигляд зовсім охлялий. Одяг обшарпаний і брудний, але в яскравому світлі ліхтаря я зауважив, що білизна, хоч і брудна,- з добротної тканини, і, якщо не зрадив мене зір, в розпірку наглухо застебнутого roquelaire (1), що був явно придбаний у тандитника, я вловив блиск діаманта й ножа. Ці спостереження ще більше посилили мою цікавість, і я вирішив стежити за незнайомцем, хоч куди б він пішов.

(1) Сурдута (фр.).

Була вже ніч, над містом повис густий вологий туман, що незабаром випав шпарким дощем. Така переміна погоди якось дивно вплинула на людей, що враз заметушилися, й над головами в них виріс ліс парасольок. Безладдя, штовханина, гармидер посилилися стократ. Сам я не дуже зважав на дощ, бо після недавньої гарячки волога була мені, хоч і небезпечна, проте дуже приємна. І я стежив за старим, закривши рот носовою хустинкою. З півгодини старий насилу пробивався головною артерією міста, і я мало не наступав йому на п'яти, боячись загубити його. Мене він не бачив, бо не обертався. За якийсь час він завернув у провулок, де людей було трохи менше. Тут його поведінка цілком змінилася. Він сповільнив ходу і йшов уже не прямо, а наче вагався й без усякої причини став переходити то з правого боку вулиці на лівий, то з лівого на правий. Юрба була такою густою, що я мусив не відставати від нього. Майже годину брів він по цій вузькій та довгій вулиці, поки натовп став рідшати й розтанув; людей було не більше, ніж опівдні біля парку на Бродвеї. Ось яка велика різниця між кількістю населення в Лондоні і в найлюднішому місті Америки. Повернувши ще раз, ми вийшли на яскраво освітлену площу, на якій вирувало життя. Незнайомець поводився як тоді, коли я вперше його побачив. Підборіддя впало на груди, а очі з-під нахмурених брів злісно зиркали на кожного, хто тиснув на нього. Він, проте, вперто пробирався крізь натовп; і як же я здивувався, коли, обійшовши площу, старий повернув назад. Коли ж він проробив це кілька разів, одного разу мало не викривши мене, я вже й зовсім не знав, що гадати.

Проминула ще одна година, перехожі вже не так докучали. Дощ лив без угаву, похолодніло, і люди заспішили до своїх домівок. Роздратовано шарпнувшись, незнайомець завернув у провулок, порівняно безлюдний, і з чверть милі промчав з такою спритністю, що, як на такого діда, була цілком несподівана. За кілька хвилин ми опинилися біля великого людного базару, який незнайомець вочевидь добре знав і на якому знов ожила його справжня природа; він став безцільно тинятися між купців і торговців. Півгодини, поки ми були на базарі, я мусив добре пильнувати, щоб не загубити його і водночас не привернути до себе уваги. Завдяки гумовим калошам я ходив безшумно, і він мене не помітив. Переходячи з крамниці в крамницю, він ні до чого не прицінювався, ні з ким не розмовляв і дивився на все несамовитим, далеким поглядом. Це мене остаточно заінтригувало, і я вирішив, що не відійду, поки хоч трохи не задовольню свою цікавість.

Пробамкало одинадцяту годину, і люди стали швидко розсіюватись. Якийсь крамар, закриваючи віконниці, штурхнув старого, і я побачив, як його членами пробігла дрож. Він поспіхом вийшов, стривожено роззирнувся і напрочуд швидко побіг по кручених безлюдних вуличках, аж поки ми знову вийшли на головну магістраль до готелю Д., звідки й почалися наші мандри. Правда, вулиця тепер виглядала зовсім інакше. Й досі яскраво світилися ліхтарі, але дощ не вщухав і мало хто траплявся на очі. Незнайомець зблід. Понуро ступивши кілька кроків по цій, ще донедавна людній вулиці і важко зітхнувши, він повернув до річки. Покружлявши, ми вийшли до одного з провідних театрів. Саме скінчилася вистава, і публіка товклася на виході. Старий, задихаючись, кинувся туди, але я помітив, що обличчя його вже не таке страдницьке. Голова знову повисла, і він став таким, як і раніше. Його потягнуло потоком публіки, а я й нітрохи не розумів усієї химерності його вчинків.

Чим далі він простував, тим рідшав натовп, і до нього повернулися нерішучість і тривога. Якийсь час він ішов услід за гуртом з десяти-дванадцяти гультіпак, але ті один за одним розходились, поки у вузькій темній вуличці лишилося всього троє. Незнайомець зупинивсь і наче замислився, а тоді, вочевидь хвилюючись, швидко завернув на вуличку, що вивела нас у передмістя, цілком відмінне від кварталів, які ми проходили. Це була найгидкіша частина Лондона, і на всьому лежала печать страшних злиднів і наймерзенніших злочинів. Де-не-де тьмяно світилися ліхтарі; скрізь випиналися високі, ветхі, поточені шашелем дерев'яні будівлі, що мало не падали; вони так близько й безладно тулились одна до одної, що між ними годі було побачити якісь проходи. То тут, то там витикувалась брущатка, валялися камені, випхані зі своїх гнізд буйною рослинністю. В канавах - смердючі покидьки, всюди відчувалася пустка. Та потрохи почав долинати людський гамір, і ми невдовзі побачили гурт послідущих лондонських волоцюг. Старий знову загорівся, мов лампа перед тим, як погаснути. Хода його враз набула пружності. На повороті нас раптом осліпив яскравий спалах: ми зупинилися перед величезним заміським палацом Нестримної Волі - одним із храмів горілчаного бога.

От-от мало світати. Та нещасні жалюгідні п'янички й досі тиснулись у яскраво освітлених дверях. Радісно зойкнувши, старий пропхався досередини і, знову відродившись на обличчі, став знічев'я тинятися між людей. Правда, недовго: хазяїн уже закривався, і всі посунули до виходу. На обличчі, за яким я так настирливо стежив, відбилося щось вагоміше за розпуку. Однак він, і на мить не загаявшись, мов шалений, кинувся до осереддя могутнього Лондона. Він промчав неабияку відстань, і я, цілком спантеличений, проте несхибний у рішенні не припиняти спостережень, що так заінтригували мене, не відставав від нього. Незабаром зійшло сонце, і коли ми знову підійшли до готелю на вулиці Д., то опинилися в такій же густій людській юрбі, як і вчора ввечері. І хоч людей ставало дедалі більше, я ще довго не відставав

від свого незнайомця. Але він, як і вчора, безцільно ходив туди-сюди, штовхаючись у юрбі цілий день. Коли й цей день став хилитися до вечора, я відчув смертельну втому і підійшов до цього волоцюги впритул. Я подивився йому прямо в лице, але він навіть не помітив мене - занурившись у себе, простував своєю дорогою. Я зупинивсь і замислився. «Цей старий,- подумалось мені,- уособлення найстрашнішого злочину. Він не може бути наодинці. Він - людина юрби. За ним марно стежити, бо ні про нього, ні про його вчинки я так і не знатиму. Навіть найлихіше серце - книга грубша за «Hortulus Animae» (1), і, мабуть, одним з божих благословень є те, що «es lasst sich nicht lesen».

(1) «Садочок душі» (латин.).

 

 

ЕЛЕОНОРА

© Український переклад, В. Б. Носенко, 1992.

Sub conservatione formae

Specificae salva anima (1).

    Раймонд Луллій

Я з тих, кому звісні буйні фантазії і шалені пристрасті. Мене називали божевільним, але хто його зна, може, божевілля - це вищий розум і майже всі славетні діяння і кожна глибока думка породжені хворобливим станом - певним настроєм духу, що піднісся коштом божевілля. Ті, хто марить удень, знають набагато більше, ніж ті, хто лише вночі бачить сни. У туманних видіннях їм об'являється вічність, і, прочнувшись, вони тремтять, відчуваючи, що підійшли до краю великої таємниці. Іноді їм відкривається трохи мудрості,- це добре, а здебільшого - звичайне знання,- це вже лихо. Не маючи ні стерна, ні вітрил, вони випливають у безмежний океан «світла несказанного» і знову, як шукачі пригод у нубійського географа, «agressi sunt mare tenebrarum, quid in eo esset exploraturi» (2).

(1) Поки зберігається певна форма, душа ціла (латин.).

(2) Вступають до моря пітьми, щоб дізнатися, що там (латин.).

Що ж, нехай я божевільний. Проте я готовий визнати, що мій дух може перебувати у двох відмінних станах - безперечно ясного розуму, що пам'ятає про події першої частини мого життя, і затьмарення й сумнівів, що пронизують моє теперішнє життя і спогади про те, що відбулось у другім великім періоді мого існування. Через те розповіді про перший період мого життя - вірте, а тому, що я розповім про пізнішу добу,- вірте або й не вірте, сумнівайтеся, а коли і сумнівів не буде, вважайте, що то Едіпова загадка.

Та, яку я кохав в юності і про яку тепер так спокійно і ясно пишу ці спогади, була єдиною дитиною єдиної сестри моєї небіжчиці-матері. А звали мою кузину Елеонорою. Все наше життя було зігріте тропічним сонцем Долини Багатобарвних Трав. Там ніколи не ступала нога подорожнього, бо розкинулась ця долина далеко-далеко, серед високих гір, що у важкій задумі обступили її зусебіч, не даючи сонцю освітити найкращі куточки того краю. Ніхто не протоптав туди бодай стежини, і попасти до нашого благословенного краю можна було, лише топчучи красу мільйонів запашних квітів, прокладаючи собі шлях серед листя, що, наче килимом, устеляло землю. Так і жили ми самотою, і не знали нічого про навколишній світ,- я, моя кузина та її мати.

Із суворих країв, що розкинулись за горами, які зусебіч оточили нас, в'юнилася вузька і глибока річка, яка блискучими водами затьмарювала все, крім очей Елеонори; тихо звивалась вона долиною і, зрештою, зникала в тінистій ущелині, серед гір, іще похмуріших, ніж ті, з яких вона витікала. Ми назвали її Рікою Мовчання, бо несла вона свої води з якоюсь безгучною силою. Ані звуку не долинало до нас з її берегів, і вона плинула так тихо, що перлисті камінці, за якими нам так подобалось спостерігати, непорушно лежали в глибині, випромінюючи якесь одвічне чудове сяєво.

Береги ріки і безлічі сліпучих струмків, що, звиваючись, несли до неї свої води, а також неосяжні простори, що простяглися від схилів гір до самого дна, встеленого рінню,- все це, як і сама долина, від річки до навколишніх гір, наче килимом, було вкрито м'якою зеленою травою, густою, невисокою, напрочуд рівною, від якої пахтіло ваніллю, і по цій траві розсипалися плямами жовтець, білі маргаритки, бузкові фіалки та рубіново-червоні асфоделі, які своєю пишною красою хвилювали наші серця і гучно промовляли про кохання і славу Всевишнього.

Подекуди серед трави, неначе химерні видіння, здіймали стрункі стовбури небачені дерева; вони стояли не прямо, а граціозно повигинались, тягнучись до сонця, що опівдні заглядало в долину. Кора дерев яскраво мінилася черню і сріблом і була ніжнішою за все, крім щік Елеонори; якби не молода зелень велетенського листя, що спадало з верховіття нескінченним мінливим потоком, заграючи з легким вітерцем, ті дерева скидалися б на величезних сірійських зміїв, які віддають шану своєму повелителю Сонцю.

Тримаючись за руки, п'ятнадцять років блукали ми з Елеонорою тією долиною, поки наші серця полонило кохання. Це трапилось увечері, наприкінці третього п'ятиріччя її життя і четвертого п'ятиріччя - мого. Обійнявшись, ми сиділи під схожими на зміїв деревами і дивились на наші відображення у Ріці Мовчання. Ми не перекинулися бодай словом протягом цього чудового дня, та й наступного сказали одне одному лише кілька несміливих слів. Із хвиль до нас вийшов бог Ерос, і ми відчули, як він розбудив палкий дух наших предків. Пристрасті, якими цілі сторіччя славився наш рід, дивно переплелись із мріями, які також властиві нам, і шалено пронеслися над Долиною Багатобарвних Трав. Усе в ній змінилось. На деревах, які раніше не знали цвітіння, порозпускалися дивовижні, яскраві, наче зірки, квіти. Смарагдовий килим став іще зеленішим, а коли, одна по одній, зів'яли білі маргаритки, замість них повитикалися десятки рубіново-червоних асфоделів. Життя завирувало всюди, де ступала наша нога, бо навіть цибатий фламінго, якого ми ніколи не бачили раніше, разом з іншими веселими яскравими птахами розпростав перед нами свої рожеві крила. Золоті і срібні риби заплескались у річці, а з її глибин піднявся гомін, який, помалу наростаючи, нарешті забринів колисковою, чарівнішою за Еолову арфу, мелодійнішою за все на світі, крім голосу Елеонори. І величезна хмара, яку ми вже давно помічали поблизу Гесперу, випливла, випромінюючи золоте й червоне сяйво, і, мирно заклубочившись над нами, кожного дня опускалась усе нижче, аж поки зачепилася краями за верхівки гір, розвіявши своїм сяєвом їхню похмурість і ув'язнивши нас, здавалося, навіки, в чарівній темниці величі і слави.

Елеонора була гарна, як серафим, проте нелукава й невинна, як і її недовге життя серед квітів. Вона не приховувала лукаво кохання, що спалахнуло в її серці, а разом зі мною зазирнула у його потаємні куточки, коли ми удвох блукали долиною і говорили про зміни, які в ній сталися. Елеонора в сльозах заговорила про останню трагічну зміну, що чекає на все людство, і відтоді тільки про це й вела мову, щоразу повертаючись до цієї сумної теми, подібно до того, як одні й ті самі яскраві образи з пісень шіразького барда знов і знов постають у нашій уяві в розмаїтих разючих варіаціях. А одного разу вона відчула, як її персів торкнулася смерть; наче метелика-одноденку, природа наділила її досконалою красою лише для того, щоб відібрати життя. Проте Елеонорин страх перед могилою пояснювався тим, що вона одного разу розповіла мені в сутінках на березі Ріки Мовчання. Душу їй краяла думка, що, поховавши її в Долині Багатобарвних Трав, я полишу ці щасливі місця назавжди і віддам увесь шал свого кохання дівчині з світу буденного й чужого. І тоді я мерщій кинувся до ніг Елеонори і присягнув перед нею і небесами, що ніколи не з'єднаю своєї долі з жодною дочкою Землі, ні в чому не зраджу її благословенної пам'яті й не забуду те щире почуття, яке дало мені стільки щастя. І я закликав Вседержителя бути свідком моєї святої врочистої обітниці. А якщо я порушу ту обітницю, нехай упаде на мене кара, про яку я благав Його і її, святу, що житиме в Елізіумі, і нехай кара буде такою страшною, що я не зважусь навіть говорити про неї. Коли я сказав ці слова, ясні Елеонорині очі ще більше проясніли. Вона зітхнула, неначе смертельний тягар уже не гнітив її, і, затремтівши, гірко заплакала. А втім, утішилась моєю обітницею (адже була ще дитям), і смерть їй видавалася легкою. Через кілька днів, спокійно лежачи на смертному одрі, вона сказала мені, мовляв, за те, що я зробив для заспокоєння її душі, вона після смерті охоронятиме мене, якщо їй це буде дозволено, по ночах приходитиме до мене уяв. А якщо душам раю цього не можна, вона часто звіщатиме про свою присутність - чи то дмухне мені в обличчя вечірнім вітерцем, чи то напахне повітря, яким я дихаю, ангельським фіміамом. Із цими словами вона розлучилась зі своїм безгріховним життям, ніби завершивши тим першу пору мого життя.

У своїй розповіді я нічого не приховую. Але коли переступаю бар'єр на шляху Часу, споруджений смертю коханої, і вступаю до другої пори свого життя, я відчуваю, як мій мозок огортає тінь, і я більше не вірю в бездоганність своєї пам'яті. Та однак казатиму далі. Роки поволі тяглися один за одним, а я все не виходив з Долини Багатобарвних Трав.

І знову все в ній змінилося. На деревах зів'яли і більше не розпускались схожі на зірки квіти. Зелені килими вицвіли, зблякли рубіново-червоні асфоделі, а на їхньому місці повитикалися десятки карооких фіалок, що неспокійно тріпотіли під важкою росою. На наших стежках більш не вирувало життя, бо цибатий фламінго вже не розгортав рожевих крил, а разом з рештою веселих яскравих птахів, що прилетіли колись із ним, з тугою полетів у гори. Золоті та срібні риби спливли вниз по течії і вже ніколи не прикрашали нашої чудової річки. І колискова, яка бриніла мелодійніше Еолової арфи, чарівніше за все, крім Елеонориного голосу, віддаляючись, почала стихати, поки згасла зовсім. Згодом стих і шум річки, поки нарешті над її берегами запанувала одвічна урочиста тиша. Велетенська хмара піднялася і, полишаючи верхівки гір у похмурій задумі, поринула назад, у край Гесперу, захопивши з Долини Багатобарвних Трав усю свою золоту пишноту.

Проте Елеонора не забула про свої обіцянки: адже я чув, як бряжчали ангельські кадильниці, а хвилі неземних пахощів повивали долину. Зоставшись на самоті, я відчував, як важко гупає серце, а вітерець, обвіваючи чоло, доносив до мене тихі зітхання. Часто нічне повітря наповнювалось невиразним шепотінням, а одного разу,- ох, лише одного разу! - я прокинувся від глибокого, ніби смерть, сну, відчувши на губах дотик примарних вуст.

Але й після цього порожнеча в моєму серці не заповнилась. Бо я марив коханням, що колись живило його.

Згодом долина стала гнітити мене спогадами про Елеонору, і я покинув її назавжди задля бурхливих і водночас марних утіх світу.

 

Я опинився в незнайомому місті, де все, здавалося, було спрямоване на те, щоб знищити пам'ять про солодкі мрії, яким я багато років тому віддавався в Долині Багатобарвних Трав. Розкіш і пишнота блискучого двору, шалений дзенькіт зброї і несказанна чарівність жінок бентежили й паморочили мій розум. Але моя душа зберігала вірність давній обітниці, і тихими ночами Елеонора нагадувала мені про себе своєю незримою присутністю. Та раптом усе скінчилось: світ немов потьмянішав, і я жахнувся думок, що обпікали мій мозок, і страшних спокус, які не давали мені спокою, бо з далеких, чужих, незнаних країв до веселого двору короля, якому я служив, прибула дівчина, чия краса одразу полонила моє зрадливе серце. Не вагаючись, я кинувся їй до ніг, палко й ревно віддаючи шану коханню. Та й що важило моє почуття до дівчинки з долини в порівнянні з тим гарячковим шалом, з тим величним захватом і обожненням, з якими я вилив у сльозах свою жагу неземній Ерменгарді? О світла, як янгол, Ерменгардо! Твій образ витіснив з моєї пам'яті спогади про іншу. 0 божественна Ерменгардо! Вдивляючись у саму глибінь її незабутніх очей, я думав лише про них,- і про неї.

Я повінчався, і не відчував страху перед карою, котру накликав на себе, а її гіркота оминула мене. А одного разу - лиш одного разу - серед нічної тиші крізь грати вікна до мене долинули давно забуті тихі зітхання, і я почув такий знайомий ласкавий голос:

- Спи спокійно! Адже над усім царює Дух Кохання, і, віддавши своє палке серце тій, кого звеш Ерменгардою, ти можеш вважати себе вільним від присяги на вірність Елеонорі. Чому? Про це дізнаєшся на небесах.

 

 

ВБИВСТВА НА ВУЛИЦІ МОРГ

© Український переклад, М. Г. Сарницький, 1992.

Яких пісень співали сирени або яке ім'я взяв Ахіллес, ховаючись між жінок,- хоч і тяжкі питання, а все ж мають розгадку.

    Сер Томас Браун

Розумові здібності, які називають аналітичними, самі, проте, аналізові не піддаються. Судити про них можна тільки за наслідками їхньої роботи. Крім того, ми ще знаємо, що ці здібності є джерелом безмежної насолоди для тих, кого вважають аналітиками. Як дужа людина кохається у вправах, що спонукають її м'язи до дії, так і аналітик втішається тим психічним станом, коли щось розплутує. Він може бути в захваті від найпростішої розваги,- тільки б вона потребувала його хисту. Він полюбляє загадки, ребуси, піктограми; розв'язуючи їх, виявляє таку проникливість, що пересічним людям вона видається надприродною. Насправді ж метод, до якого він удається, є, по суті, інтуїтивним. Гадають, що аналітичні здібності найкраще розвиває математика, а надто той її вищий розділ, який несправедливо - просто з огляду на поширені у ньому зворотні обчислення - було названо par excellence (1) математичним аналізом. Та все ж уміти обчислювати ще не означає вміти аналізувати. Гравець у шахи, наприклад, все враховує, але нічого не аналізує. Отож люди здебільше не розуміють, як гра в шахи впливає на розвиток розуму. Я не маю наміру писати науковий трактат: це лише мимоволі обраний вступ до одного незвичайного оповідання. Все ж я скористаюся нагодою заявити, що задля розвитку вищих розумових здібностей набагато придатніша непоказна гра в шашки, ніж вишукана грайливість шахів. Те, що в шахах фігури, неоднаково й часом дивно пересуваючись, мають різну й мінливу вартість, є тільки складним, а не (як часто хибно вважають) глибоким. Таж у цій грі потрібна тільки увага: якщо хоч на хвилю відволіктися, стається помилка, що призводить до втрати або й цілковитої поразки. Число можливих ходів велике не лише через розмаїтість фігур, а й тому, що вони можуть повертатися назад, імовірність чогось недобачити через це значно зростає, і в дев'яти партіях з десяти виграє пильніший. У шашках навпаки: відступати не можна, а тому вартість кожного ходу більша, а всіх можливих ходів значно менше. Отже, проста концентрація уваги не поглинає всіх сил і аналітичний розум тут майже завжди перемагає. Аби ці міркування не здавалися надто абстрактними, уявімо гру, де в партнерів по чотири дамки і помилки через неуважність годі сподіватися. Зрозуміло, що за рівних початкових умов тут може виграти тільки той, хто зуміє побачити якийсь recherche (2) хід. Аналітик полишає торовані стежки, проникає в дух свого партнера, ототожнює себе з ним і таким чином, нерідко з одного погляду, прозирає основи стратегії (іноді на диво простої), яка введе суперника в оману або змусить його помилитися.

(1) Переважно (фр.).

(2) Вишуканий (фр.).

Віст здавна відомий своїм впливом на те, що називають здатністю до обчислень, і ми знаємо багато людей великого розуму, котрі з майже незбагненною втіхою грали у віст, а от шахів уникали, вважаючи їх пустою забавою. З усіх інтелектуальних розваг віст, безперечно, найдужче розвиває аналітичні здібності. Найкращий гравець у шахи, може, вміє робити й щось інше, натомість той, хто добре грає у віст, може сподіватися на успіх в усіх тих важливіших сферах, де розум стинається з розумом. А добре грати - це означає знати всі способи, якими, не вдаючися до шахрайства, можна досягти виграшу. Цих способів не просто багато,- вони ще й відрізняються рівнем складності, який часом буває недоступний людині пересічного розуму. Уважно спостерігати може лиш той, хто має цупку пам'ять: отже, пильний гравець у шахи непогано гратиме у віст, хоча, звісно, для цього було б досить і правил Хойла, які ґрунтуються на самій механіці гри і цілком усім зрозуміли Тож мати добру пам'ять і вправлятися «по книзі» - звичайні умови для успішної гри. Проте аналітик виявляє свій хист саме там, де жодні правила вже не діють. Він мовчки робить силу спостережень та висновків. Те саме, мабуть, роблять й інші гравці, але обсяг здобутої інформації залежить не стільки від ґрунтовності чи правильності висновків, скільки від якості спостережень. Потрібно знати те, що слід постерігати. Аналітик нічим себе не обмежує, хоча, коли йдеться про гру, відкидає все непов'язане з нею. Він вивчає вирази обличчя свого партнера, уважно порівнюючи їх з тим, що відбивається на обличчях суперників. Приглядається, як кожен у руках тримає карти, часто вгадуючи козирі або старші карти за тим поглядом, яким дивиться на них їхній власник. Під час гри помічає кожну переміну на обличчях гравців і таким чином здобуває знання, оскільки впевненість, подив, радість, розчарування виявляють себе по-різному. З того, як гравець бере взятку, дізнається, чи може той взяти одразу ще одну. Те, як кинуто карту на стіл, указує йому, блефує гравець чи ні. Необережно чи ненароком сказане слово, випадково засвічена карта і тривога чи байдужість, яку виявляє при цьому її власник, підрахунки взяток для їх упорядкування, збентеження, вагання, завзятість або нерішучість - усе це вказує його несхибній інтуїції на те, що відбувається насправді. Тільки-но зіграно два чи три кони, він уже знає, що в кожного в руках, і відтоді непомильно викладає карти, немов решта гравців тримає свої карти лицем до нього. Аналітичні здібності не слід плутати з винахідливістю: тоді як аналітик конче повинен бути винахідливим, винахідливі люди часом напрочуд не здатні до аналізу. Вміння конструювати, чи-то комбінувати, яким вони так пишаються і для якого (мабуть, помилившись) френологи знайшли відповідний орган, вважаючи те вміння природженою властивістю, так часто виявляється в людей, котрі в іншому є просто недоумками, що це вже привернуло увагу письменників-моралістів. Винахідливість та аналітичність набагато легше розрізнити, ніж химерування та уяву, хоча відмінність між ними та сама. І справді, ми бачимо, що винахідники завжди повні химер, тоді як правдива уява є наслідком глибокого аналізу.

Це оповідання пропонується читачеві як своєрідний коментар до щойно висунутих суджень.

Весну та першу половину літа 18.. року я жив у Парижі, де й познайомився з паном С. Огюстом Дюпеном. Дюпен був шляхетного, давнього роду, але низка нещасливих подій довела молодика до повного зубожіння, приборкавши навіть його завзяту вдачу. Він не намагався змінити долю, не прагнув повернути втрачені маєтки. З ласки кредиторів у його власності залишилася невеличка частина спадщини, і на ренту, що надходила з неї, він примудрявся жити: дбав тільки за доконечні потреби й не переймався розкошами світу. Єдиною його втіхою були, звичайно, книжки, але в Парижі вони доступні.

Вперше ми побачились у сутіні бібліотеки на вулиці Монмартр: так трапилось, що ми шукали однієї книжки - вельми старої й дуже цікавої. Це зблизило нас, і ми зустрічалися чимраз частіше. З тією невимушеністю, яку дозволяють собі французи, хоч би про що там ішлося, він коротко оповів мені історію своєї родини. Я був вражений тим, скільки книжок він прочитав, а насамперед відчув, як душа моя стрепенулась від його шаленого завзяття й палкої свіжої уяви. Шукаючи в Парижі якоїсь гідної роботи чи мети, я нарешті збагнув, що знайшов і що товариство такої людини буде мені неоціненним скарбом. Цю думку я висловив йому з усією щирістю. За який час було вирішено, що, поки я буду в Парижі, ми житимем удвох, і оскільки моє матеріальне становище було не таке сутужне, як у нього, я мав можливість найняти один старезний будинок і обставити його так, щоб це відповідало нашій радше химерній, похмурій удачі. Дім стояв пусткою через забобони, до яких нам було байдуже, й поволі хилився до своєї остаточної руїни у відлюдному куточку Сен-Жерменського передмістя.

Коли б люди довідались, як ми живемо в тім будинку, то вважали б нас божевільними,- хіба, може, й сумирної вдачі. Ми цілком відгородились від світу. До нас ніхто не ходив, я пильнував, аби не бовкнути комусь із колишніх знайомих про наше помешкання, а Дюпен ще давніше припинив усілякі знайомства. Ми жили тільки для себе.

Однією з химер Дюпена (а як іще це можна назвати?) була його закоханість у ніч, я з філософським спокоєм перейняв од нього і цю закоханість, і решту його дивацтв. Княгиня жалоби не була ласкава повсякчас бути з нами, але ми могли імітувати її присутність. Тільки-но розвиднялося, ми в усьому будинку зачиняли грубезні віконниці й запалювали дві тонкі високі свічки, що дуже пахтіли й освітлювали кімнату кволими мертвотно-блідими промінчиками. Вони допомагали нам поринути у вигадані світи - ми читали, писали або й просто балакали,- поки годинник сповістить пришестя правдивої темряви. Тоді, взявшись попідруч, ми вирушали з дому і вели далі денні дискусії або просто тинялися вулицями до ранку, шукаючи поміж химерних вогнів та тіней велелюдного міста того безмежного душевного переживання, яке може дати спокійне спостереження.

Під час таких мандрівок я не міг не чудуватися (хоча, здавалося, знаючи його багатий внутрішній світ, мав би цього чекати) винятковим аналітичним здібностям Дюпена. До того ж він мав вигляд людини, яка нестримно віддається своїй пристрасті і, коли не від розгадки, то принаймні від самого розгадування отримує велику насолоду,- Дюпен цього й не заперечував. Хвалькувато всміхаючись, він казав мені стишеним голосом, що в душі кожної людини знає віконечко, проз яке може бачити, що в кого на серці, й часто супроводив це твердження прямими доказами обізнаності з моїми справами, що мене дуже бентежило. В такі хвилини він ставав холодним і ніби чужим, очі робились безвиразні, а його звичайний густий тенор обертався на дискант і міг би дратувати, коли б не розважність і ясність його мови. Спостерігаючи його в цьому стані, я подумки поринав у давню філософію двоєдиності душі й розважав себе тим, що уявляв собі двох Дюпенів - творця та нищителя.

З цих моїх слів не судіть, ніби я пишу про яку таємницю або ж переказую вигадки,- я лише розповім про гострий, а може, навіть хворий розум цього француза. А втім, його власні слова найліпше доведуть те, що я хочу сказати. Трапилась нам отака пригода.

Одного вечора ми йшли довгою брудною вулицею неподалік Пале-Рояля. Кожен занурився у свої думки, і хвилин п'ятнадцять ми йшли мовчки. Зненацька Дюпен урвав мовчанку:

- Таки й справді, з його ростом можна грати тільки в «Theatre des Varietes» (1).

(1) Театрі «Вар'єте» (фр.).

- Напевно, що так,- відповів я мимоволі й не зразу постеріг (адже весь поринув у роздуми), що співбесідник якимсь дивним чином потвердив мої невисловлені міркування. За хвилю я спам'ятався, і мій подив став майже безмежним.

- Дюпене,- сказав я помертвілим голосом,- це вище мого розуміння. Не криючись скажу, що я дивом дивуюся й ледве вірю власним вухам. Звідки ти знаєш, що я думав за...- Тут я затнувся, аби пересвідчитись, чи справді він знає за кого.

-...за Шантійї,- сказав він,- чого це ти затнувся? Ти саме міркував, що через свою миршаву постать він стає смішним у трагедії.

Саме про це я й міркував. Шантійї, що підбивав черевики на вулиці Сен-Дені, почав марити театром. Він спробував зіграти Ксеркса в однойменній трагедії Кребійона й став загальним посміховищем через свої потуги.

- Скажи мені, в ім'я Господа,- вигукнув я,- що за метод, якщо був тут метод, дозволив тобі прозирнути мої міркування?

По правді я трохи перелякався, та не хотів цього виказувати.

- Рознощик фруктів,- відповів Дюпен,- наштовхнув тебе на думку, що підкидач підметок не досить високий для Ксеркса et id genus omne (1).

- Рознощик фруктів? Ти пантеличиш мене, я взагалі не знаю жодного рознощика.

- Це той чоловік, що ненароком наскочив на тебе, коли ми завертали в цю вулицю,- десь хвилин із п'ятнадцять тому.

Тепер я пригадав, що справді, рознощик фруктів з великим кошелем яблук на голові мало не збив мене з ніг, коли ми завертали у вулицю, по якій зараз ідемо. Але до чого тут Шантійї? Це мені не вкладалося в голову.

Але в Дюпена не було й дрібки charlatanerie (2).

(1) І всіх його роду (латин.).

(2) Штукарства (фр.).

- Я поясню,- сказав він,- і коли ти добре все пригадаєш, ми зможемо простежити твої міркування в зворотному напрямі від хвилини, коли я до тебе забалакав, до інциденту з рознощиком. Отже, проминемо такі пункти: Шантійї, Оріон, доктор Ніколз, Епікур, стереотомія, бруківка, рознощик фруктів.

Мабуть, нема такої людини, що б хоч раз не простежувала власних думок і не дивувалася химерності стежок свого розуму. Таке стеження буває доволі цікавим, і хто вперше вдається до нього, буде вкрай здивований, коли не приголомшений, безмежною відстанню й відсутністю будь-якого видимого зв'язку між початком міркувань та їхнім результатом. Годі казати за мій подив, коли я почув те, що казав француз: я не міг не впізнати манівців власних думок і не визнати, що Дюпен каже правду. А він тим часом вів далі:

- Коли ми повертали на цю вулицю з вулиці С, то, якщо мені не зраджує пам'ять, розмова точилася за коні. Це було останнє, про що ми говорили. Саме коли ми переходили вулицю, рознощик з великим кошелем на голові метнувся повз нас і штовхнув тебе на купу каміння, що лежало для ремонту бруківки. Ти наступив на камінь, що був відкотився, ковзнув з нього, мало не звихнувши ногу, щось промимрив собі під ніс та мовчки рушив далі. Я не стежив за тобою навмисне, але стостережливість останнім часом стала мені своєрідною потребою.

Ти втупився в землю, дратливо й похмуро позираючи на вибоїни та бакаї на дорозі (тож я бачив, що ти й далі думаєш про бруківку), аж поки ми дісталися поперечної вулиці, названої ім'ям Ламартіна, вулиці, яку задля спроби вимостили добре обтесаним і припасованим камінням. Тут очі тобі проясніли, й за рухом твоїх уст я збагнув, що ти мовиш слово «стереотомія» - термін, який найкраще відповідав такому ретельному брукуванню. Я знав, що, згадавши про стереотомію, ти конче згадаєш за атоми, відтак - за Епі-кура; а що ми недавно говорили про нього і я був зауважив, який же проникливий розум мав цей шляхетний грек, якщо сучасна космогонія своєю теорією туманностей покріплює його великі ідеї, до яких він додумався всього з кількох спостережень, то ти, я передчував, не втримаєшся і поглянеш на велику туманність у сузір'ї Оріона. Я очікував, коли ти це зробиш. Ти подивився вгору: тепер я був певен, що йду за твоїми думками. Але в тій уїдливій статті, що з'явилася вчора в «Musee», сатирик удався до трохи недоречної алюзії: глузуючи з того, що Шантійї, ставши на котурни, перемінив ім'я, він згадує латинський вислів, який ми часто обговорювали. Я маю на увазі:

Perdidit antiquum litera prima sonum (1).

(1) Втратила давня літера перше звучання (латин.).

Я тобі вже казав, що тут ідеться про Оріон, який по-давньому писався Уріон. Я знав, що ти не міг забути дотепності такого тлумачення, тож не проминеш нагоди поєднати Оріон з Шантійї. З посмішки на твоєму обличчі я збагнув, що ти таки поєднав їх. Ти думав про ваду бідолашного шевця. До цього ти йшов і горбився, а потім я побачив, як ти випростався. Я був певен, що тепер ти думаєш за його миршаву постать. Тоді я й урвав твої міркування, зауваживши, що той Шантійї і справді коротун, тож ліпше йому грати в «Theatre des Varietes».

Невдовзі після цього ми переглядали вечірній випуск «Gazette des Tribunaux» (1), і раптом такі рядки потрапили нам на очі:

«НАДЗВИЧАЙНІ ВБИВСТВА. Цієї ночі, близько третьої години, мешканців кварталу святого Роха побуджено жахливими криками, що лунали з п'ятого поверху будинку на вулиці Морг. У цьому будинку, що відомий як дім пані Лес-пане, ніхто не жив, окрім самої пані та її дочки - панни Камілії Леспане. Вісім чи десять сусідів деякий час товклися біля дверей, марно намагаючись відчинити їх, зрештою ломом висадили двері й увійшли до будинку разом із двома gendarmes (2). Саме в цей час крики припинилися, проте коли люди подолали перший прогін сходів, вони почули два чи більше грубі голоси, що сперечалися десь вище. Коли люди дісталися третього поверху, голоси змовкли й залягла цілковита тиша. Люди поділилися, щоб швидше обстежити будинок, й пройшли всіма кімнатами, але, діставшись великого затильного покою на п'ятому поверсі (двері якого також довелося вивалити, бо були замкнені зсередини), були вражені не лише жахливістю, а й цілковитою незрозумілістю того, що побачили.

(1) Судової газети (фр.).

(2) Поліцаями (фр).

У помешканні був найдикіший безлад: меблі потрощені й розкидані, постіль з єдиного ліжка була на підлозі посеред кімнати. На стільці знайдено бритву, що обкипіла кров'ю; на камінові - два чи три довгі пасма сивого волосся, також закровленого й, здається, видертого з корінням. На підлозі знайдено чотири наполеондори, сережку з топазом, три великі срібні ложки, три малі - з мельхіору, та дві валізи з чотирма тисячами франків золотом. Шухляди комода, що стояв у кутку, було висунуто, там вочевидь хтось нишпорив, хоча багато речей ще лишилося. Під постіллю (на підлозі) знайдено невеличкий сейф - дверцята відчинені, ключ стирчав у замкові. Всередині нічого не лежало, крім кількох старих листів та інших неважливих паперів. Самої пані Леспане не було навіть сліду, але увагу людей привернуло те, що в каміні натрушено сажі. Почали обстежувати комин й (страшно переповідати!) звідти витягли тіло дочки: воно на чималу відстань було запхане у вузький комин догори ногами. Тіло було ще тепле і все вкрите саднами - очевидний наслідок перебування в комині. На обличчі багато страшних подряпин, на шиї темні синці та глибокі відбитки нігтів,- здається, нещасну задушили на смерть.

Сумлінне обстеження всього будинку не дало інших вагомих знахідок, і люди вийшли на невелике бруковане подвір'я позаду будинку. Там лежало тіло старої пані, горло якої було перерізане майже зовсім: коли підіймали тіло, голова відпала. Що голова, що тіло жахливо понівечені, тіло майже не скидалося на людське.

Як ми гадаємо, поки що немає жодного сліду, який би допоміг розв'язати цю страшну загадку».

Наступного дня газета вмістила такий додаток:

«Трагедія на вулиці Морг. У зв'язку з цією найразючішою жахливою подією було опитано багатьох осіб, але нічого істотного не спливло на поверхню. Подаємо нижче всі отримані свідчення.

Поліна Дюбур, праля, засвідчила, що знала небіжчиць, бо прала для них упродовж останніх трьох років. Стара і її дочка, здається, мали добрі взаємини, виявляли одна до одної чулість. Добре платили. Свідок нічого не може сказати, як і за що вони жили. Гадає, ніби стара ворожила людям за гроші. Вважалося, що гроші в них водяться. Ніколи не бачила в домі чужих людей - ні коли приходила по білизну, ні коли приносила її. Впевнена, що в домі не було обслуги. Крім п'ятого поверху, здається, ніде в будинку не було ніяких меблів.

П'єр Моро, тютюнник, засвідчив, що пані Леспане купляла в нього потрохи тютюну і табаки майже чотири роки. Він народився у цьому районі й жив тут ізмалку. Небіжчиця зі своєю дочкою оселились у цьому будинку більш ніж шість років тому. Давніше в ньому жив один ювелір, що здавав горішні кімнати різним особам. Дім був власністю пані Леспане. Обурившись свавіллям пожильця, вона відмовила йому і вселилась у будинок сама, не здаючи вже жодної кімнати. Стара, бачте, перейшла на дитячий розум. За тих шість років свідок бачив дочку щось зо п'ять разів. Обидві жінки жили цілком відлюдно, вважалися грошовитими. Чув від сусідів, ніби стара ворожила,- не вірить цьому. Не бачив, щоб хто чужий заходив до будинку,- тільки розсильний, раз чи двічі, та лікар - разів вісім-десять.

Решта сусідів оповідала майже те саме. Ніхто не стверджував, що часто бував у будинку. Не було нікого, хто б знався ближче з пані Л. або її дочкою. Віконниці з чола будинку завжди були зачинені, затильні теж, опріч тих, що на п'ятому поверсі. Дім був доброю, не дуже старою будівлею.

Ізидор Мюзе, gendarme, засвідчив, що його покликано до будинку близько третьої години ночі. Біля дверей уже скупчилось чимало сусідів, які намагались увійти досередини. Врешті двері було відкрито, але багнетом - не ломом. Проте зробити це було не важко: друга половина двостулкових дверей не закривалася ні вгорі, ні внизу. Коли висадили двері, ще чулися крики, потім раптом урвалися. Крики були мов у людини в передсмертних корчах - сильні і протяжні, аж ніяк не зойки. Свідок разом з усіма побрався сходами. Дійшовши до першого сходового майданчика, почув два голоси, які гучно й сердито сперечалися: один голос був хрипкий і грубий, другий - різкий і дуже дивний. Зміг розібрати кілька слів, що сказав перший голос, говорилося французькою. Запевняє, що голос не міг належати жінці. Розпізнав слова «sacre» (1) та «diable» (2). Різкий голос належав іноземцеві. Не може напевне сказати, чи був він чоловічий чи жіночий, але гадає, що мова була іспанська. Стан кімнати і небіжчиць свідок змальовує так, як ми вже писали вчора.

(1) Клятий (фр.).

(2) Біс (фр.).

Анрі Дюваль, сусіда, мосяжник, засвідчує, що був одним з перших, хто ввійшов до будинку. В цілому підтверджує свідчення Мюзе. Додає, що вони замкнули за собою вхідні двері, щоб стримати натовп, який швидко зростав, дарма що була глупа ніч. Цей свідок гадає, ніби різкий голос належав італійцеві. Певен, що не французові. Не знає, чи голос чоловічий. Може, й жіночий. Не міг розібрати окремих слів, бо не знає італійської, але за інтонацією судить, що то був італієць. Свідок знав пані Леспане, часто розмовляв із нею та її дочкою. Певен, що різкий голос не міг належати жодній з небіжчиць.

...Оденгаймер, власник ресторану. Цей свідок сам зголосився дати свідчення. Не розуміє французької, і довелося залучити перекладача. Родом з Амстердама. Проходив повз будинок, коли почулися крики. Вони тривали кілька хвилин,- мабуть, десять. Були сильні й протяжні, моторошні і незвичні. Підтверджує решту свідчень, крім одного пункту: вважає, що різкий голос належав французові. Не міг утямити слів, бо казалося швидко, уривчасто, зі страхом і люттю. Голос був пронизливий - не так різкий, як пронизливий.

Не може назвати його різким голосом. Хрипкий кілька разів сказав «sacre» та «diable» й один раз «mon Dieu» (1). Жюль Міньйо, банкір, банк «Міньйо й син», вулиця Делорен. Це старий Міньйо. Пані Леспане бідною не була. Відкрила рахунок у його банку 18.. року (вісім років тому). Часто клала на свій рахунок невеликі суми. Ніколи не знімала гроші аж до останнього часу. За три дні до смерті вперше зняла 4000 франків готівкою. Суму було сплачено золотом, банківський служник поніс їх до неї додому.

(1) Господи (фр.).

Адольф Лебон, служник банку «Міньйо й син», засвідчив, що супроводив пані Леспане до її помешкання з двома валізами, у яких були оті 4000 франків. У дверях, що були прочинені, з'явилася панна і взяла від нього одну валізу, другу взяла пані. По тому він уклонився й пішов. Не побачив тоді на вулиці жодної людини. Це бічна й дуже тиха вулиця.

Вільям Бед, кравець, засвідчив, що був серед тих, що ввійшли до будинку. Англієць. Живе у Парижі вже зо два роки. Одним з перших піднявся сходами. Чув голоси, які сперечалися. Хрипкий голос належав французові. Зрозумів кілька окремих слів, але всі пригадати не може. Чув виразно «sacre» та «mon Dieu». Тоді ж чулося й неначе борюкання кількох осіб, хтось шарпався і вовтузився. Різкий голос був дуже гучний - гучніший за хрипкий. Певен, що той голос не належав англійцеві. Здається, мова була німецька. Голос міг бути й жіночий. Німецької мови свідок не розуміє.

Четверо з названих вище свідків на додаткові питання відповіли, що коли вони підійшли до кімнати, в якій знайдено тіло панни Леспане, двері були замкнені ключем ізсередини. Було абсолютно тихо, не чулося ні звуку, ні голосу. Коли двері висадили, то нікого ніде не побачили. Вікна і чолової, і затильної кімнат були опущені й надійно закриті зсередини. Двері між двома кімнатами були зачинені, але не замкнені. Двері з чолової кімнати на сходи були замкнені, ключ стирчав ізсередини. Двері малої кімнати з чола будинку - п'ятий поверх, біля самих сходів,- були настіж. Кімнатка була захаращена всіляким непотребом: старими ліжками, якимись коробками тощо. Все те уважно поперекладали й переглянули. Кожну п'ядь у будинку пильно оглянуто й обстежено. Комини прошуровано йоржами від верха до споду. Це п'ятиповерховий будинок з мансардою. Хід на дах міцно забито цвяхами: вочевидь ним не користалися багато років. Час, що минув, відколи стихла чута на сходах суперечка, до моменту, коли люди висадили двері, різні свідки оцінюють по-різному - від трьох до п'яти хвилин. Двері до покою довго не подавалися.

Альфонсо Гарсіо, підприємець. Засвідчує, що мешкає на вулиці Морг. Родом іспанець. Був серед тих, що ввійшли до будинку. Не пішов з усіма нагору. Вразливої вдачі і тому боявся, що від хвилювання йому стане зле. Чув голоси, що сперечалися. Хрипкий голос належав французові. Слів розібрати не зміг. Різким голосом розмовляв англієць,- він певен цього. Англійської мови не розуміє, але судить за інтонацією.

Альберто Монтані, кондитер. Засвідчує, що одним з перших піднявся по сходах. Чув оті голоси. Хрипкий голос належав французові. Зрозумів кілька слів. Здавалося, немов когось умовляють. Не зміг розібрати, що казав різкий голос. Звуки були швидкі, уривчасті. Гадає, що то говорив росіянин. В цілому потверджує решту свідчень. Італієць. Ніколи не спілкувався з росіянами.

Декілька з названих свідків після додаткових питань засвідчили, що комини в усіх кімнатах п'ятого поверху надто вузькі, щоб через них хтось міг пролізти. «Йоржем» вони називають спеціальну круглу щітку для трусіння сажі. Такими щітками було прошуровано всі димарі й комини від верха до споду. Чорних сходів, якими можна було утекти непомітно для тих, хто піднімався головними сходами, в будинку нема. Тіло панни Леспане було з такою силою запхане в комин, що його витягували чотири або й п'ять чоловік.

Поль Дюма, лікар. Засвідчує, що саме розвиднялося, коли його покликали оглянути трупи. Обидва вони вже лежали на ліжку в опочивальні. Тіло молодої леді було вкрите синцями та саднами. Те, що його запихали в комин, цілком пояснює такі ушкодження. Шию дуже подряпано, і під самим підборіддям кілька глибоких подряпин та темно-синіх плям - явні сліди пальців. Обличчя знекровлене, очі витріщені, кінчик язика відкушено. В області шлунка виявлено великий синець - імовірно, там натискали коліном. На думку пана Дюма, панна Леспане була задушена на смерть невідомою особою чи особами. Тіло матері жахливо понівечене. Всі кістки правої ноги та руки так чи інакше потрощено. Ліва суреля (tibia) і всі ребра з лівого боку поламані. Все тіло страхітливо бліде й потовчене. Неможливо сказати, яким чином були заподіяні ці пошкодження. Важкий дерев'яний кийок, широка залізна штаба, стілець - будь-який важкий тупий предмет у руках дужого чоловіка міг призвести до таких наслідків. Жодна жінка ніякою зброєю не змогла б завдати таких сильних ударів. Свідок оглянув і голову небіжчиці, що лежала окремо від тіла й теж була дуже побита. Горло вочевидь було перерізано якимсь дуже гострим інструментом,- мабуть, бритвою.

Олександр Етьєн, лікар (хірург). Був запрошений разом із Дюма оглянути трупи. Підтверджує свідчення пана Дюма та його висновки.

Дарма що було опитано ще й інших осіб, нового вже нічого не почули. Такого страшного в усіх своїх деталях вбивства, якщо це взагалі можна назвати вбивством, ще ніколи не вчинялось у Парижі. Поліція спантеличена незвичайністю цього злочину. Поки нема навіть надії на розгадку цієї таємниці».

Вечірній випуск газети повідомляв, що в кварталі святого Роха й далі триває сум'яття та розгубленість. Сумнозвісний будинок знову ретельно оглянуто, ще раз опитували свідків,- і все марно. Та все ж додатково сповіщалось, що заарештовано та ув'язнено Лебона, хоча, здається, йому нема чого закинути.

Либонь, Дюпен перейнявся цією пригодою,- принаймні так можна було судити, бо тепер він ухилявся будь-яких розмов про вбивства. Тільки дізнавшись, що арештували Лебона, він уперше спитав моєї думки.

Я, як і весь Париж, уважав, що таємницю годі розв'язати. Сказав, що не бачу способу вистежити злочинців.

- Спосіб з'являється як результат дослідження, а не обирається наперед,- відказав Дюпен.- Паризька поліція, що так пишається своєю проникливістю, кмітлива, але не більше. Розслідуванням поліції бракує методу, якщо, звісно, не вважати методом вимоги моменту. Поліцаям важить продемонструвати розмаїтість ужитих заходів, але нерідко ті заходи такі ж доцільні, як халат Журдена pour mieux entendre la musique (1). Щоправда, поліція часом досягає разючих результатів, але більшу частину цих успіхів вона завдячує простій ретельності та спритності. Там, де цих рис не досить, її схеми падають. Відок, наприклад, був кмітливий чоловік і вмів наполегливо працювати. Але через те, що йому бракувало культури мислення, він був надто діяльним, і саме тому раз по раз помилявся. Він бачив неправильно, бо дивився занадто зблизька. Може, якісь подробиці він бачив напрочуд ясно, але при цьому неминуче втрачав бачення предмета в цілому. Он воно що трапляється, коли надто заглиблюватись. Істина не завжди у криниці. Я переконаний, що всі важливіші речі насправді завжди лежать на поверхні. Ми шукаємо істини в глибоких долинах, тоді як треба вилізти на високу гору. Такі ж помилки, і з подібних причин, трапляються й при спостереженні небесних світил. Дивитися на зірку скоса - так, щоб бачити її периферійним зором,- найліпший спосіб споглядання, бо краї сітківки чутливіші до світла, дарма що найбільше променів потрапляє в око тоді, коли ми прямо дивимось на зірку: адже світло при цьому сприймається найгірше. Надмірна заглибленість ослаблює і обтяжує думку. Коли дивитися надто прямо, дуже пильно, вкрай зосереджено, то й Венери на небі не побачиш.

(1) Щоб краще відчути музику (фр.).

Щодо цих вбивств, то перш ніж робити які висновки, проведімо своє власне невеличке розслідування. Це нас трохи розважить («Ну й дивне він слово знайшов для такої роботи»,- подумав я), а крім того,- казав далі Дюпен,- Лебон колись мені дуже допоміг, і я не хочу бути невдячним. Ми підемо та оглянемо той будинок на власні очі. Префект поліції мій знайомий, тож дозвіл дістати буде не важко.

Отримавши дозвіл, ми зразу подалися на вулицю Морг. Це одна з багатьох другорядних вуличок, що пролягли поміж вулицею святого Роха та вулицею Рішельє. Поки ми дійшли, вже й вечоріло, адже той квартал таки далеченько від нашого дому. Будинок шукати не довелося: коло нього товклося чимало людей, котрі з пустої цікавості позирали на зачинені віконниці. Це був звичайнісінький паризький будинок з брамою при вході й полакованою будочкою обіч, розсувне віконечко якої мало означати, що це loge de concierge (1). Не заходячи до будинку, ми пройшли вулицею, повернули в завулок, потім іще раз повернули й пройшли позаду будинку, Тим часом Дюпен оглядав сам будинок і все довколишнє з пильністю, у якій я не бачив жодної потреби.

(1) Будка консьєржки (фр.).

Потім ми знов підійшли до фасаду, подзвонили, і вартові, побачивши наші папери, пропустили нас усередину. Ми пішли сходами нагору - до покою, де було знайдено тіло молодої Леспане і де ще й досі лежали обидві небіжчиці. Як і годилось, у кімнаті ніхто нічого не прибирав. Все, що я побачив, було вже описане в «Gazette des Tribunaux». Дюпен досліджував кожну річ надзвичайно уважно - трупи також. Потім ми пройшли рештою кімнат і вийшли на затильне подвір'я: всюди нас супроводив gendarme. Було вже поночі, коли ми залишили будинок. По дорозі додому мій товариш зайшов до редакції однієї щоденної газети.

Я вже казав, що дивацтв у нього було ціла купа та що je les menageais(1),- цьому вислову нема відповідника в англійській мові. Тепер він волів ухилятися будь-яких розмов за вбивства. Тільки другого дня опівдні він зненацька спитав мене, чи не помітив я чогось особливого на місці трагедії.

(1) Я йому потурав (фр.).

У тому, як він вимовив слово «особливе», було щось таке, що я не знати чому здригнувся.

- Та ні, нічого,- сказав я.- Принаймні нічого поза тим, про що ми читали в газеті.

- Боюсь, що «Gazette» не збагнула всієї незвичайності цього страхітного злочину. А втім, облишмо ті нікчемні міркування, що тиражує газета. Як на мене, цю загадку вважають нерозв'язною саме з тієї причини, яка дає підстави сподіватися дуже простого розв'язку,- я маю на увазі незвичайний характер цього злочину. Поліцаї збиті з пантелику очевидною відсутністю мотиву,- і не тільки самого злочину, а й звірячої жорстокості, з якою він скоєний. Вони не здатні збагнути, як можна було чути на сходах голоси і нікого не знайти нагорі, крім убитої панни Леспане: адже, здається, не було жодного способу вийти з будинку непомітно для людей, котрі піднімалися сходами. Дикий безлад у кімнаті, труп, запханий у комин догори ногами, жахливо понівечене тіло старої пані - цих обставин, а також згаданих вище й тих, які я не маю потреби називати, вистачило, щоб паралізувати поліцію, бо її агенти, котрі так пишаються своєю проникливістю, опинилися тут цілком безпорадні. Вони зробили велику, але таку поширену помилку, сплутавши незвичайне з потаємним. Та саме відхилення від звичайного дають розумові навід у пошуках істини. У нашому розслідуванні треба менше питати, «що сталось», а більше - «що сталося такого, чого досі ніколи не траплялося». Далебі, легкість, з якою я розв'яжу або вже розв'язав цю таємницю, прямо пропорційна її цілковитій незбагненності в очах поліції.

Я аж занімів від подиву.

- Тепер я чекаю,- мовив він, позираючи на двері нашого помешкання,- одного чоловіка, котрий, хоча, може, й не скоїв злочину, а все ж до нього причетний. Найжахливіші подробиці вбивства ніби свідчать про його невинність. Сподіваюсь, що не помиляюся, адже на цьому припущенні ґрунтуються мої надії розв'язати цю загадку до кінця. Я чекаю, що він от-от з'явиться в цій кімнаті. Щоправда, він може й не прийти, але ймовірніше, що таки прийде. Якщо він прийде, його треба буде затримати за всяку ціну. Ось пістолети: ми обидва знаємо, як з них скористатися, коли цього вимагатимуть обставини.

Я взяв пістолети, ледве тямлячи, що я роблю, і не ймучи віри почутому, тоді як Дюпен швидко вів далі, немов читаючи лекцію. Я вже казав про його ніби відчуженість у такі хвилини. Мова його була неголосна, зате інтонація така, ніби він звертався до людини на далекій відстані. Безвиразні очі дивилися тільки на стіну.

- Всі свідки потвердили,- казав він,- що голоси, які сперечалися, не належали небіжчицям. Це звільняє нас від питання, чи не вбила стара свою дочку, стративши по тому себе. Я кажу це тільки для того, щоб зберегти логічну послідовність міркувань, адже й так ясно, що пані Леспане було не під силу запхати доччин труп у комин, а характер пошкоджень її власного тіла цілком касує гіпотезу про самогубство. Отже, вбивства вчинив хтось інший, і люди, піднімаючись сходами, чули суперечку вбивць. А тепер скажи - не про свідчення взагалі, а про те, що було особливого в них. Чи ти постеріг ту особливість?

Я відповів, мовляв, усі свідки потвердили, що хрипкий голос належав французові, тоді як різкий, або, як казав один, пронизливий, кожен характеризував по-іншому.

- Це тільки очевидність, а не її особливість,- відказав Дюпен.- Чогось певного ти не постеріг. А воно таки є в тих свідченнях. Так, усі свідки в один голос казали, що хрипкий голос належав французові. Що ж до різкого голосу, то дивним була не розмаїтість оцінок, а те, що всі - італієць, англієць, іспанець, голландець, француз - вважали його голосом іноземця. Кожен був переконаний, що чув звуки чужої мови. Ба більше, ніхто не пізнав, якої саме, кожен називав мову, якої він не знає. Французові той голос видається голосом іспанця, і він каже, що «міг би розпізнати декотрі слова, якби був обізнаний з іспанською мовою». Голландець стверджує, що голос говорив французькою, але ми читаємо, що свідок «не розуміє французької і довелося залучити перекладача». Англієць гадає, ніби голос належав німцю, але «німецької мови свідок не розуміє». Іспанець «певен», що то був англієць, але «судить за інтонацією», адже він «англійської мови не розуміє». Італієць гадає, ніби голос належав росіянинові, але «ніколи не спілкувався з росіянами». Другий француз суперечить першому, кажучи, ніби голос належав італійцеві, але, як і іспанець, «судить за інтонацією». Отже, яким дивним, яким незвичайним мав бути той голос, коли про нього можна почути такі свідчення! Коли в його інтонації представники п'яти найбільших народів Європи не впізнали нічого знайомого! Може, скажеш, що він міг належати азіатові чи африканцеві. Що азіатами, що африканцями Париж не рясніє, але, не відкидаючи цю можливість, я зверну твою увагу на такі три обставини. Один свідок сказав, що голос був «не так різкий, як пронизливий». Два інших називають його швидким та уривчастим. Жодного слова - ба навіть звуків, схожих на якесь слово,- ніхто із свідків не пригадав.

Не знаю,- казав далі Дюпен,- яке враження справила на тебе моя розповідь, але не вагаючись скажу, що правильної дедукції навіть з цієї частини свідчень - частини, де йдеться про хрипкий та різкий голоси,- цілком досить, щоб пробудився здогад, який скерує все дальше розслідування. Я сказав «правильна дедукція», але моя думка цими словами виявлена не вповні. Я мав на увазі, що дедукція - єдиний придатний метод і що здогад неминуче випливає зі свідчень, є єдиним з них висновком. А що то за здогад, я поки не казатиму. Поки мені досить, коли ти знатимеш, що цей здогад спрямував мої пошуки в опочивальні.

Перенесімося уявою до тієї опочивальні. Що ми станемо шукати насамперед? Вихід, яким скористалися вбивці. Нема потреби довго розводитись за те, що ми обидва не віримо у втручання потойбічних сил. Пані та панна Леспане були вбиті не духами. Вбивцями були матеріальні істоти, що й утекли матеріально. Але як? Випадково сталося так, що міркування можна тут провести тільки одним чином, отже, ми мусимо прийти до певного висновку. Розгляньмо ж усі можливі способи втечі. Зрозуміло, що вбивці були в опочивальні або принаймні в сусідній кімнаті, коли люди піднімались по сходах. Тому ми повинні шукати вихід тільки з цих двох кімнат. Поліція обстежила кожен дюйм підлоги стін та стелі. Ніякий потаємний вихід не міг приховатися від її агентів. Але, не ймучи віри їхнім очам, я вирішив перевірити на власні: й таки справді, жодного потаємного виходу нема. Двері з кімнат на сходи були замкнені зсередини. Подивімось на комини. Вони, хоча й досить широкі зісподу, далі звужуються, і там навіть кіт не пролізе. Отже, ясно, що й через комини утекти неможливо, нам зостаються тільки вікна. Якби хтось утікав через вікна чолової кімнати, його б одразу помітили люди, які були на вулиці. Отже, вбивці мусили тікати вікнами затильної кімнати. Правда, прийшовши до цього висновку таким неспростовним чином, партії ми ще не виграли, адже нам кажуть, що через вікна втекти було неможливо. Нам нічого не залишається, як довести, що та неможливість тільки гадана.

Опочивальня має два вікна. Одне з них не заставлене меблями і все на видноті. Низ другого вікна затуляє незграбне ліжко, присунуте впритул до нього. Перше вікно надійно закрите зсередини. Хоч як дмися, його не піднімеш. Крізь раму в лутці вікна виверчено отвір, і туди майже по саму голівку вставлено грубий цвях. У рамі другого вікна можна бачити такий же цвях, вставлений таким же способом, і підняти його так само неможливо. Поліція задовольнилася цим як доказом, що через вікна ніхто втекти не міг. А тому вони й не спробували витягти цвяхи і підняти вікна.

Мої власні пошуки були конкретніші - саме з тих міркувань, які я щойно навів: адже я мав довести, що те нібито неможливе насправді таким не є. Отож я міркував a posteriori (1). Вбивці втекли якимсь із цих вікон. Але вони не могли вставити цвях зсередини: це міркування своєю очевидністю приспало пильність поліції. Та все ж вбивці закрили вікно, отже, мусить бути ще щось, крім цвяха. Це був неминучий висновок. Я підійшов до незаставленого ліжком вікна, насилу витяг цвях і спробував підняти раму. Як я й сподівався, вона не подалася, попри всі мої зусилля. Потайна пружина - тепер я знав - існує. Це покріпило мою ідею, хоча не все ще було ясно з тим цвяхом. Уважно оглянувши раму, я швидко знайшов приховану пружину. Я натиснув її й переконався, що вікно піднімається.

(1) Виходячи з фактів (латин.).

Тоді я встромив цвях на місце й уважно його оглянув. Людина могла вилізти цим вікном і зачинити його - пружина спрацювала б,- але вставити цвях на місце вона не могла. Цей простий висновок ще більше обмежив поле моїх пошуків: убивці тікали другим вікном. Якщо припустити, що пружини на вікнах однакові, що, мабуть, так і було, тоді повинна існувати якась відмінність між цвяхами або принаймні в способах їх фіксації. Я виліз на ліжко й уважно оглянув раму другого вікна. Пропустивши руку за узголів'я, я швидко намацав пружину, котра, як я й сподівався, була така сама, як і на першому вікні. Тоді я подивився на цвях. Як і на першому вікні, він був грубий і застромлений майже по саму голівку.

Можливо, ти гадаєш, що це мене спантеличило,- і якщо ти й справді так гадаєш, то ти не розумієш природу індукції. Як кажуть мисливці, сліду я не втратив. Чуття не зрадило мені ні на хвилю. В ланцюгові моїх міркувань не було ґанджу. Я пройшов невидимою стежкою до кінця,- вона привела до цвяха. Як я вже сказав, другий цвях був достоту як його товариш з сусіднього вікна, але цей факт нічого не важив, коли порівняти його з довгою низкою міркувань, що привели мене до цвяха. Я сказав собі: «В цього цвяха повинен бути якийсь ґандж». Я взяв його за голівку - й уламок цвяха в чверть дюйма завдовжки опинився у мене в руці. Решта залишилася в отворі, де цвях вочевидь був перебитий. Злам був давній, укритий іржею. Мабуть, цвях зламали, вдаривши по ньому молотком. Я повернув уламок на місце, і цвях знову здавався цілим: ґандж був невидний. Натиснувши пружину, я підняв раму на кілька дюймів: головка цвяха піднімалася разом з рамою, не випадаючи з отвору. Я опустив раму: цвях знову здавався цілим.

Отже, загадку було розгадано: вбивця втік цим вікном. Рама або сама впала, або ж умисне була опущена, і пружина зафіксувала її. Ота пружина її й тримала, а не цвях, як гадала поліція, вважаючи дальші пошуки непотрібними.

Наступне питання: як убивця спустився на землю? На це я знайшов задовільну відповідь під час нашої прогулянки навколо будинку. На відстані десь п'яти з половиною футів од вікна, про яке йде мова, проходить громовідвід. З цього громовідводу неможливо дістатися вікна, вже й не кажучи, щоб залізти в нього. Але я помітив, що віконниці п'ятого поверху дуже своєрідні: паризькі теслярі називають їх ferrades. Таких віконниць тепер майже не роблять, але їх часто можна бачити на старих будинках Ліона та Бордо. Вони скидаються на звичайні двері, вдвоє не складаються, а спідня половина виготовлена у вигляді решітки чи то дерев'яних ґраток - і за них можна чудово вхопитися руками. Віконниці, що цікавлять нас, мають три з половиною фути завширшки. Коли ми їх бачили знадвору, вони були наполовину прочинені, тобто стояли під прямим кутом до стіни. Напевне, агенти поліції теж вивчали затилля будинку, але, дивлячись на віконниці з торця, вони не побачили, які ж ті віконниці широкі, або принаймні не усвідомили значення цього факту. А втім, гадаючи, що вікном утекти неможливо, вони, певне, задовольнилися дуже побіжним оглядом. Та я зразу збагнув, що коли б віконницю відвести аж до стіни, то від неї до громовідводу залишалося б яких два фути. Отже, було ясно, що, маючи надзвичайну силу й спритність, можна було залізти в кімнату. Злочинець міг дотягтися віконниці, вхопитися за неї і, сміливо відштовхнувшись ногами від стіни, опинитися просто вікна, а коли б воно було відчинене, то й ускочити в кімнату.

Зверни увагу, що я кажу про надзвичайну спритність і силу як доконечні умови, потрібні для такого небезпечного вчинку. Першим моїм наміром є показати, що таке взагалі можливе, а другим,- важливішим,- що йдеться про щось надзвичайне, про майже нелюдську вправність того, хто міг це зробити.

Ти, безперечно, гадаєш, що, як кажуть юристи, «щоб довести свою версію, мені треба применшувати, а не перебільшувати вимоги до виконавця злочину». Може, так воно робиться в суді, але глузду в цьому міркуванні небагато. Мені не потрібні сторонні міркування, щоб встановити істину: сторонні міркування мають і сторонню мету, моєю ціллю є істина сама. Проте моя ближча мета полягає в тому, щоб зіставити надзвичайну спритність, про яку я щойно казав, з отим дуже дивним - різким чи пронизливим - голосом: адже не знайшлося навіть двох людей, які б однаково назвали ту мову, в звуках котрої не було ніякого складу.

По цих словах Дюпена невиразний, напівсформований образ майнув перед моїми очима. Я був на межі розуміння - і не міг зрозуміти; так буває й з людиною, якій здається, що вона от-от пригадає забуте, а зрештою нічого й не пригадує. Дюпен далі читав свою лекцію.

- Ти бачиш,- казав він,- що питання про вихід з будинку я обернув на питання про вхід. Я зробив це умисне, аби провести ідею, що те й друге було здійснене одним способом. Повернімося ж до кімнати. Що можна сказати про її вигляд? Як зазначено в газеті, в шухлядах комоду хтось нишпорив, хоча багато речей залишилося на місці. Висновок з цього зроблено абсурдний. Той висновок не більше, ніж здогад, та й то один з найдурніших. Звідки нам знати, що з тих шухляд узагалі щось пропало? Пані Лес-пане з дочкою жили дуже відлюдно - нікого не приймали, рідко ходили в гості,- отже, їм не було потреби мати багато уборів. Ті, що залишились у шухлядах, були, врешті, найкращого ґатунку, чогось ліпшого тим жінкам годі було бажати. Якщо злодій щось брав, чому він узяв не найкраще, чому не забрав усього? До речі, чому не взяв чотири тисячі франків, а потягнув лише клунок білизни? Адже він знехтував золото. Майже всю суму, названу банкіром Міньйо, знайдено у валізах у тій же кімнаті. Отож викинь на сміття безглузду думку, ніби вбивства вчинені задля грабунку,- думку, яка запала в поліцейські голови через оті свідчення про передачу грошей. Це просто збіглося, що жінкам передали гроші, а через три дні сталося вбивство. Удесятеро значніші збіги обставин трапляються в нашому житті мало не щодня, але ми їх навіть не помічаємо. Збіг обставин взагалі є великим каменем спотикання для тих мислителів, які нічого не знають за теорію ймовірностей - теорію, якій сучасна наука зобов'язана своїми найвидатнішими досягненнями. У тому разі, коли б золото зникло, те, що його передали за три дні до вбивства, було б чимось більшим, ніж збіг обставин. Проте реальна ситуація така, що, коли б ми вважали золото мотивом, то мусили б також вважати злочинця ідіотом, котрий, понехтувавши золото, понехтував також і мотив.

Пам'ятаючи за всі ці обставини,- дивний голос, надзвичайна спритність, разюча відсутність мотиву таких жорстоких убивств,- придивімось уважніше, як скоєно самий злочин. Жінку задушено на смерть і запхано в комин догори ногами. Звичайні вбивці такого не роблять. Принаймні вони б не намагалися сховати труп таким дивним способом. У цьому способі, погодься, було щось excessively outre - те, що не узгоджується з нашим уявленням про дії навіть дуже зіпсутої людини. Подумай також, якої треба сили, щоб запхати тіло вгору у вузький отвір так тісно, що тільки спільним зусиллям кількох чоловік можна було витягти його звідти вниз!

Звернімося тепер до іншого свідчення про нечувану силу. На каміні знайшли дуже грубі пасма сивих жіночих кіс, видертих з корінням. Тобі відомо, як важко видерти з корінням навіть двадцять чи тридцять волосин укупі. Ми на власні очі бачили ті коси. їхнє коріння (огидне видовище!), видерте разом зі шматочками шкіри та м'яса,- ознака страхітливої сили. Висмикнути десь півмільйона волосин одразу! В старої не те що горло перерізане, а геть відітнута голова, і зброєю була звичайнісінька бритва! Про знущання над тілом пані Леспане я не казатиму. Пан Дюма та його

шановний колега, пан Етьєн, сповістили, що видимі пошкодження тіла заподіяні тупим предметом. Добродії, зрештою, мали рацію: тупим предметом була бруківка затильного двору, на яку впала небіжчиця з п'ятого поверху. Поліція не натрапила на цю просту, як тепер виглядає, думку з тієї ж причини, з якої не помітила тих надзвичайно широких віконниць,- через клятий цвях, що збив їх з пантелику, змусив відкинути саму думку, що вікна взагалі відчиняються.

Якщо тепер, на додачу до цього всього, ти як слід поміркуєш про жахливий безлад у кімнаті, який треба поєднати з дивовижною спритністю, надлюдською силою й звірячою жорстокістю вбивці, з відсутністю мотиву злочину, з нелюдською grotesquerie (1) страхіть, з голосом, що говорить казна-якою мовою, що й не можна зрозуміти і навіть розрізнити жодного слова, то якого висновку ми дійдемо? Яке враження це справило на твою уяву?

Коли він запитав, я аж здригнувся.

- Божевільний,- відповів я,- вчинив це звірство. Якийсь шалений маніяк, що втік з сусідньої Maison de Sante (2).

(1) Надмірністю (фр.).

(2) Божевільні (фр.).

- Твоя версія,- відказав він,- відповідає деяким моментам реальності. Але не всім. Навіть у нападі шаленства голос божевільного не схожий на той, що чули люди на сходах. Хоча в мові божевільного часом годі щось уторопати, але завжди можна сказати, якої він нації, можна розрізнити окремі слова чи уривки слів. До речі, в божевільних отакого волосся не буває. Я виплутав цей жмуток із закоцюрблених пальців старої Леспане. Як ти гадаєш, що це?

- Дюпене! - вигукнув я розгублено,- це волосся... Неможливо!.. Це - не людське волосся!

- Та цього я й не казав,- відповів він,- а втім, зачекаймо з волоссям, поглянь лишень на оцей мій малюнок. Це точна копія того, що газета назвала «темні синці та глибокі відбитки нігтів», а свідки (пани Дюма та Етьєн) - «кілька... темно-синіх плям».

Бачиш,- казав він, розгортаючи аркуш на столі,- малюнок свідчить, що рука тримала цупко і твердо, пальці не ковзали. Кожен палець зберігав своє місце в мертвій хватці, покіль жертва сконає, залишивши точний відбиток.

Спробуй-но тепер поставити всі свої пальці зразу, як оце на малюнку.

Я спробував, але марно.

- Може, наш дослід поставлено неправильно,- сказав він,- папір розгорнуто на площині, проте людська шия кругла. Ось круглячок такого діаметру як шия людини. Обгорнімо папір навколо нього та повторімо дослід.

Я зробив і це, але стало ще очевидніше, що поставити пальці так, як на малюнку, неможливо.

- Такий слід,- сказав я,- людська рука не могла лишити.

- Тепер прочитай оце місце з Кюв'є,- сказав він. То був докладний опис (вкупі з анатомічною будовою) великого бурого орангутанга зі східноіндійських островів - величезного жорстокого звіра дивовижної сили й спритності. Здібності цих ссавців до наслідування добре відомі всім. Я нараз зрозумів всю жахітність убивств.

- Опис руки й пальців так точно узгоджується з твоїм малюнком,- сказав я,- що в мене нема жодного сумніву: тільки орангутанг - і саме цього виду - міг залишити такі сліди пальців. Це темно-руде волосся також відповідає описові Кюв'є. Проте я все ж не можу збагнути деяких подробиць цього страхітного вбивства. Скажімо, люди чули два голоси й один безперечно належав французові.

- Твоя правда. І ти, мабуть, пам'ятаєш слова, котрі, як майже всі свідчать, казав той голос: «Mon Dieu!» Голос, з огляду на ситуацію, слушно оцінив один із свідків (Мон-тані, кондитер), кажучи, ніби той когось докоряв чи умовляв. Це дає мені надію на розв'язок усієї загадки. Француз знав про вбивства. Можливо,- насправді це більш ніж імовірно,- що він не брав ніякої участі в тих кривавих жахіттях. Орангутанг міг утекти від француза. Він міг переслідувати мавпу, але, якщо в звіра напад шаленства, впіймати його неможливо. Отже, орангутанг і зараз десь гуляє. Я не роз'яснюватиму свої дальші здогади,- інакше я не маю права їх назвати,- вони настільки інтуїтивні, що я сам ледве їх розумію, і тому не сподіваюся, що зможу зробити їх зрозумілими для інших. Через те нехай це будуть просто здогади. Якщо той француз і справді невинний, то оголошення, яке я вчора заніс до редакції газети «Le Mond» (цю газету переважно читають матроси, бо вона віддана їх інтересам), приведе його сюди.

Він дав мені газету, і я прочитав таке:

«ПІЙМАНО! У Булонському лісі рано-вранці такого-от числа (вказано день убивства) піймано великого бурого орангутанга, що походить з острова Борнео. Власник (як нам відомо, матрос з мальтійського судна) може отримати тварину, якщо задовільно опише її та сплатить невеличку суму за її лови та утримання. Звертатися: Сен-Жерменське передм., вул. ..., буд. ..., au troisieme» (1).

(1) На четвертому поверсі (фр.).

- Як ти знаєш,- спитав я,- що той чоловік - матрос з мальтійського судна?

- Я не знаю цього,- відказав Дюпен,- я не певен цього. Проте, ось стрічка, яка своїм засмальцьованим виглядом промовляє, що була заплетена в одну з тих довгих кіс, що їх так полюбляють матроси. Крім того, оцей морський вузол на ній зав'яже не кожен, бо це мальтійський вузол. Цю стрічку я підняв коло громовідводу. Вона не могла належати жодній з небіжчиць. Та навіть, якщо я помиляюсь, і француз не з мальтійського судна, нема великої шкоди: він не знатиме причини моєї помилки, він просто гадатиме, що мене ввели в оману деякі обставини, до яких йому нема ніякого діла. Якщо ж я правий, то мій виграш істотний. Хоч і невинний, він усе ж знає про вбивства, отже, вагатиметься зголоситись як власник орангутанга. Мабуть, він гадатиме:

«Я невинний. Я небагатий. За мого орангутанга можна взяти чималі гроші: для мене зараз це справжнє багатство. Чого це я маю втрачати свою власність через дурну обережність? Ось він - лиш піти й забрати. Його знайдено в Булонському лісі - далеченько від місця страшної пригоди. Та хто взагалі втямить, що вбивства вчинила якась лиха тварина? Поліція дала хука на цьому ділі, не вхопила жодної ниточки до справжніх подій. Нехай вони й вистежать мавпу,- як вони доведуть, що я знав про вбивства? А коли й знав, то що? За це не можна потягти до суду. Але найважливіше, що про мене знають. У газеті сказано, що власником є матрос з мальтійського судна. Я не можу бути певен, що вони не знають про мене більше. Якщо я не з'явлюся по мавпу, що так дорого коштує,- а вже знають, що я її власник,- я не лише втрачу орангутанга, а й накличу підозру. Не випадає привертати увагу чи до себе, чи до тварини. Треба зголоситися, забрати її та заховати з очей, поки це діло вщухне».

Цієї хвилини ми почули, що хтось піднімається сходами.

- Готуйся,- сказав Дюпен,- пам'ятай за пістолети, але не показуй їх і не стріляй без мого знаку.

Вхідні двері були не зачинені, й гість увійшов не подзвонивши. Він піднявся на кілька сходинок і нерішуче зупинився. Аж ось ми почули, що він пішов униз. Дюпен було кинувся до дверей, але гість знову пішов угору. Він уже не вагався: рішуче піднявся на четвертий поверх і постукав у наші двері.

- Заходьте,- привітно сказав Дюпен.

Чоловік увійшов. Безперечно, це був матрос: ставний, дужий чолов'яга з тим байдужо-зухвалим виразом обличчя, яке мало означати, що він й дідькові дасть ради. Засмагле лице більш ніж наполовину ховалося під бакенбардами й вусами. У руці він тримав важку дубову палицю, але іншої зброї, здається, не мав. Він незграбно вклонився й побажав нам «доброго вечора» з тим акцентом, який, хоча й був трохи Neufchatelish (1), все ж виказував справдешнього парижанина.

(1) Невшательський (фр.).

- Сідайте, друже,- почав мову Дюпен,- я здогадуюся, що ви прийшли по орангутанга. Бігме, я вам заздрю: мати такого чудового звіра! Та, мабуть, і коштує він чимало. Як ви гадаєте, скільки йому років?

Матрос повільно звів дух,- немов людина, що збулася важкої ноші,- й поважно відповів:

- Відкіль мені знати? Проте йому не може бути більш ніж чотири-п'ять років. Він у вас тут?

- Що ви! Тут не спосіб його держати. Ми тримаємо його в платній стайні: це поруч, на вулиці Дюбо. Ви зможете забрати його завтра вранці. Сподіваюся, ви назвете його особливі прикмети?

- Авжеж, пане, назву.

- Але ж гарний звір! Так шкода його віддавати!

- О, пане! Я ж бо не казав, що весь цей клопіт вам ніяк не оплатиться. Будьте певні, я готовий дати за мавпу все, що хочете,- як то кажуть, у межах розумного.

- Гаразд,- відповів Дюпен,- приймаю ваші запевнення. Хай-но я подумаю... Чого б мені зажадати? А! Ось! Я назву свою ціну. Ви розкажете мені все, що знаєте про ті вбивства на вулиці Морг.

Останні слова Дюпен проказав дуже тихо і дуже спокійно. По тому неквапом пішов до дверей, замкнув їх і поклав ключа собі в кишеню. Не хапаючись, витяг пістолета з-за пазухи й поклав перед себе на стіл.

Матрос ураз почервонів, ніби від нападу ядухи. Зіпнувся було на ноги, схопився за палицю, але знову сів; тепер його тіпало, мов у пропасниці. Лице йому пополотніло, він вочевидь не міг говорити. Я щиро співчував йому.

- Друже мій,- мовив до нього Дюпен лагідно,- ви даремно злякалися, бігме, даремно. Даю вам слово честі, слово істинного француза, ми не зичимо вам зла. Мені стеменно відомо, що ви не винні в тих убивствах. Але, з іншого боку, не можна заперечити, що якимось чином ви все ж причетні до цього злочину. З того, що я сказав, ви повинні здогадатись, що я вже знайшов спосіб дошукатися правди,- спосіб, який вам годі уявити. А тепер до діла. Ви не зробили нічого, про що було б слід мовчати, нічого, що робило б вас винним. Ви навіть не вчинили грабунку, дарма що була нагода. Вам нема чого приховувати. У вас немає причин приховувати. З іншого боку, ваша честь зобов'язує вас розказати все, що ви про це знаєте. Через цей злочин ув'язнено безвинного: тільки ви можете назвати справжнього вбивцю.

Поки Дюпен йому це тлумачив, матрос потроху оговтався, хоч його зухвалості не стало й знаку.

- Ну, Господи, поможи! - сказав він після тривалого мовчання.- Я розкажу все, що знаю, але нема й найменшої надії, що ви мені повірите бодай наполовину: я був би дурнем, коли б таку надію мав. Я й справді невинний, і коли навіть мені судилося померти через це, я розкажу щиру правду й матиму чисте сумління.

Ось короткий зміст його сповіді. Останнє їх плавання було до островів Індійського архіпелагу. Невеличкий гурт з їхнього судна, у якому був й він, мав нагоду зійти на берег на острові Борнео - відпочити та трохи розважитись. Там матрос і його товариш зловили орангутанга. Товариш невдовзі помер, орангутанг став цілковитою власністю матроса. Через несвітську лютість звіра матрос мав чимало клопоту по дорозі додому, однак довіз орангутанга до Парижа. Аби не привертати незичливої цікавості сусідів, він держав його замкненим у комірчині. Матрос мав намір продати звіра й чекав, поки в того загоїться рана на нозі, яку він був заскалив під час подорожі на судні.

Тієї ночі матрос пізно повернувся з походеньок і, прийшовши додому, побачив мавпу на своєму ліжкові: орангутанг виліз із комірчини, де, здавалося, був надійно замкнений. Мавпа сиділа перед дзеркалом із бритвою в руці й запіненою мордою: вона, наслідуючи свого господаря, буцім голилася, бо не раз бачила цю процедуру проз замкову шпарку дверей комірчини. Побачивши таку небезпечну зброю в руках лютого звіра, який ще й досить вправно нею володів, матрос отетерів і не зразу збагнув, що робити. Та йому вже доводилося приборкувати скажений норов цього створіннячка, і він потягся по батіг. Побачивши це, мавпа притьмом кинулася в двері, далі на сходи й стрибнула у вікно, що, як на лихо, було відчинене на вулицю. Матрос у розпачі пустився за нею, а мавпа, раз по раз зупиняючись, оберталася до переслідувача й вимахувала руками, так і не кинувши бритви; коли матрос підбігав, вона тікала далі. Таким чином лови тривали довгенько. їм не стрілася жодна людина, бо була дуже пізня година. Коли вони опинилися у провулку за будинком пані Леспане, увагу втікачки привернуло мерехтливе світло у вікні опочивальні на п'ятому поверсі. Кинувшись до будинку, мавпа запримітила громовідвід, швидко видерлась по нім, ухопилась віконниці (яка була аж біля стіни) і гойднулася просто у відчинене вікно. Не спливло й хвилини, як мавпа була вже в опочивальні.

Матрос і зрадів, і збентежився. Тепер він був певен, що зловить утікачку, бо спуститися десь-інде вона не могла, а тут буде легко її перейняти. З іншого боку, ставало лячно за те, що мавпа може накоїти в будинку. Останнє міркування спонукало чоловіка лізти слідом за мавпою. Вилізти по громовідводу, тим паче матросові, було неважко. Але, діставшись п'ятого поверху, він зрозумів, що далі йому зась: вікно було далеко ліворуч. Усе, що він міг зробити,- це вилізти трохи вище, щоб бачити, що робиться в кімнаті. Коли він зазирнув у вікно, то мало не впав з переляку. Саме тоді залунали ті моторошні крики, що побудили серед ночі мешканців вулиці Морг. Пані Леспане та її дочка, в самих нічних сорочках, упорядковували папери в залізній скриньці, яку вони викотили насеред кімнати. Папери було розкладено поруч на підлозі. Жінки, певно, сиділи спиною до вікна й не одразу побачили орангутанга, бо минув деякий час, перш ніж почулися крики. А віконницею міг бахнути й вітер, тож вони, мабуть, так і подумали.

Коли матрос зазирнув у вікно, величезний звір тримав стару за розпущені на ніч коси і водив бритвою навколо її обличчя, наслідуючи рухи голяра. Дочка лежала долі непритомна. Попервах мавпа була в доброму гуморі, але крики й пручання старої вочевидь її розлютили. Одним замахом дужої руки орангутанг майже зітнув їй голову. Вигляд крові довів його до нестями. Скрегочучи зубами, з шаленим вогнем ув очах звір кинувся до дочки й запустив жахливі пазурі їй у горло. І тут дикий, блукаючий погляд звіра зустрівся з очима господаря, що, скам'янівши від жаху, дивився з-за вікна. Лють звіра раптом відмінилася на страх: він згадав за батіг. Зрозумівши, що вчинила зле, що буде кара, мавпа заходилася ховати сліди свого кривавого вчинку. Вона нервово заметушилася по кімнаті, перекидаючи та ламаючи меблі. Тоді схопила мертве тіло дочки й запхала його в комин. Потім ухопила тіло старої і потягла до відчиненого вікна.

Коли мавпа підійшла до вікна зі своєю страшною ношею, матрос прикипів до громовідводу й радше з'їхав, ніж зліз на землю. Чимдуж він подався додому. Що буде з клятою мавпою, йому тоді було байдуже. Голоси, які чули люди на сходах, не сперечалися: розпачливі вигуки француза мішалися з диявольським бурмотінням звіра.

Мені небагато лишається додати. Певно, що мавпа втекла громовідводом, коли люди стали виламувати двері. Певно, що вона зачепила раму, яка впала й закрилася пружиною. Невдовзі матрос сам спіймав орангутанга й отримав за нього від Jardin des Plantes (1) чималі гроші. Лебона було звільнено одразу, як ми розповіли префекту поліції (звісно, з поясненнями Дюпена) про справжні обставини злочину. Цей урядовець був прикро вражений, що так усе обернулося. Хай там як прихильно він ставився до Дюпена, та не проминув гостро зауважити, що до чужого діла братися не слід.

- Хай собі говорить,- казав Дюпен, що вважав непотрібним сперечатися,- хай вибалакається: це полегшить йому сумління. Мені досить того, що я переміг його на його власному полі. Він програв, бо діло виявилося не таким хитрим, як він уявляв. Наш префект надто кмітливий, щоб зглибити природу речей. Мудрість його - завше цвіт і ніколи овоч. Вона мов голова без тіла,- так зображують богиню Лаверну,- або, радше, сама голова й плечі. Та зрештою він добрий чоловік і недаремно має славу дотепника. Я маю на увазі його манеру «de nier ce qui est, et d'expliquer се qui n'est pas» (2).

(1) Ботанічного саду (фр.).

(2) Заперечувати те, що є, і пояснювати те, чого нема (фр.).

 

 

У ПОЛОНІ МАЛЬСТРЕМУ

© Український переклад. О. М. Мокровольський, 1992.

Шляхи Господні в Природі, як і в Промислі Його, зовсім не такі, як наші шляхи; ані подобизни, що їх ми створюємо, ніяким чином не співмірні з величчю, глибиною та неосяжністю Його творінь, адже вони незглибиміші й за Демокрітів колодязь.

    Джозеф Гленвілл

Нарешті ми видерлися на вершину найвищої скелі. Старий так зморився, що кілька хвилин не міг вимовити й слова.

- Не так давно,- заговорив він нарешті,- я провів би вас по цій тропі, мов наймолодший з моїх синів, незгірш. Але десь років три тому зі мною скоїлася така пригода, якої досі не зазнав ще жоден із смертних... чи то, може, не пережив, аби про неї розповісти, й ті шість годин смертельного жаху, що його я тоді переніс, зламали мене - дух мій і тіло. Вам я здаюся старезним дідом, але ви помиляєтеся. Вистачило менше ніж півдня, щоб ця чуприна, доти чорна, мов гагат, стала молочно-біла, щоб руки-ноги мої ослабли, а нерви так розладналися, що я тремчу від найменшого зусилля і сахаюся від кожної тіні. Знаєте, у мене вже, бува, паморочиться голова, коли я гляну вниз через край цієї невеликої кручі!

«Невелика круча», на прузі якої він простягся перепочити і то так недбало, що більша частина його тіла зависла над прірвою, і він би туди й звалився, коли б не впирався ліктем у самий крайній слизький крайчик,- тож ця «невелика круча» чорним лискучим громаддям вигналася на п'ятнадцять чи й шістнадцять сотень футів вище за решту скель, що юрмилися ген унизу, безсилі позмагатися з її стрімким злетом. Нізащо в світі не підступився б я бодай на п'ять-шість кроків до краю того урвища. Сказати правду, мене так дуже непокоїла небезпека, що загрожувала моєму супутникові, аж я припав усім тілом до ґрунту, вхопившись руками за довколишні кущики та не сміючи навіть глянути вгору, на небо,- а тим часом марно силкувався побороти в собі нав'язливе враження, ніби люті вітри розгойдують усю гору, від вершини до самих її основ. Нескоро зумів я умовити себе й насмілився сісти і подивитися вдалину.

- Вам треба перемогти ці химери,- мовив мій провідник,- бо ж я на те й привів вас сюди, щоб ви могли якнайкраще бачити обшир, де скоїлася лиха моя пригода,- та й розповісти вам її так, щоб уся місцина була перед вашими очима.

- Зараз ми перебуваємо,- продовжував він у властивій йому манері відтворювати кожну обставину якнайдокладніше,- зараз ми перебуваємо зовсім близько від норвезького узбережжя, на шістдесят восьмому градусі довготи, у великому краї Нордланд і в моторошній окрузі Лофоден. Оця гора, на вершині якої ми сидимо, називається Гельсегген, тобто Хмарна. Підведіться лишень трохи вище - тримайтеся за траву, якщо вам паморочиться в голові... отак... і подивіться, ген за пояс імли, що під нами, в море!

Запаморочено я глянув туди, й погляд мій увібрав широкий океанський простір, чиї води мали такий чорнильний відтінок, що в пам'яті моїй відразу зринув звіт нубійського географа про Mare Tenebrarum. Людській уяві годі витворити отаку безвідрадно пустельну панораму. По праву й по ліву руч, наскільки сягало око, простягалися, мов мури всього світу, обриси страшливо чорного й навислого урвища, моторошну суть якого ще й посилював бурун, що здиблював супроти нього свою примарно-сиву гриву, голосячи та завиваючи од віку й до віку. А навпроти виступу, на гостряку якого ми сиділи, й на відстані миль п'яти-шести ген у морі виднів невеличкий, відкритий всім вітрам острівець; коли ж висловлюватися точніше, він ледь мрів крізь бурунне диковисько, що огортало його зусебіч. Десь на дві милі ближче до берега стримів ще менший острівець, голий і потворно скелястий, а довкола нього то тут, то там немов стояла на сторожі жменька темних каменів.

Щось вельми незвичайне було у вигляді океану в тому його відтинку, що лежав між. дальшим островом і узбережжям. Незважаючи на те, що з моря до берега саме дув такий дужий шквалистий вітер,- аж самотній бриг ген у широкім морі, взявши два рифи триселя й лігши носом до хвилі, знай щезав, поринаючи, з поля зору,- поверхня чомусь не здувалася валами, як звичайно, а тільки маси води короткими, бистрими, лютими кидками розліталися навсебіч, навіть проти вітру. Піни видно було небагато, хіба що попід самим скеллям.

- Отой найдальший острів,- знову заговорив старий,- норвежці називають Вуррг. Котрий посередині - Моске. Той, що на милю далі на північ,- Амбарен. А оті - Іслезен, Готгольм, Кейльдгельм, Суарвен та Букгольм. Ще далі, між Моске й Вурргом,- то Оттергольм, Флімен, Сандфлезен і Стокгольм. Отакі правдешні назви цих острівців, але навіщо треба було комусь придумувати всім їм найменування, того не збагнути ні вам, ні мені. Чи ви чуєте що-небудь? Чи бачите якусь переміну в морі?

Ми вже пробули хвилин десять на вершині Гельсеггену, куди підіймалися з середини Лофодену, навіть краєм ока не бачивши моря, аж поки воно враз пойняло нас зі шпиля. Старий ще й не договорив, коли я вчув дужий і поступово ростучий звук, схожий на рев неозорого стада буйволів десь в американській прерії, і тієї самої миті завважив, як те, що моряки називають «легким хвилюванням» моря, внизу, під нами, стало швидко мінятися, роблячись течією, що прямувала на схід. Просто на моїх очах цей потік набув страховинної швидкості. Щомиті швидкість наростала - це вже була шалена стрімливість. За п'ять хвилин усе море, аж ген до Вурргу, сколотилось невгамовною люттю, але найдужче розколихалося воно, розревілось поміж Моске й узбережжям. Тут широчезне ложе вод, досі пошрамоване-позшиване протиборством тисячі потоків, зненацька скрутилося божевільним скорчем, що здимався, кипів і шипів, обертаючись незліченними велетенськими нуртами, і всі вони, кружеляючи, ринули на схід із швидкістю, якої вода не набуває ніколи - якщо тільки не падає прямовисно з висоти.

Минуло ще кілька хвилин, і на місці події зайшла інша разюча зміна. Загальна поверхня трохи ніби пригладилась, і вири один по одному пощезали, а з'явилися натомість дивовижні пасмуги піни, хоча досі не видно було ніякого шумовиння. Ці пасмуги помалу розпросторилися далеко-далеко і, в'яжучись у візерунки, взялися кружеляти замість притлумлених нуртів - вони неначе утворили зародок іще одного, куди більшого виру. Раптом - зовсім раптово - той зародок набув чітко окреслених, відчутних рис живого явища, ставши кругом, який мав більше милі в діаметрі. Край тієї кружби можна було розпізнати завдяки широкому поясові блискотливих бризок, але жодна бризка не потрапляла в отвір жахливої лійки, яка всередині, наскільки вглиб можна було сягнути зором, була гладенькою, лискучою і гагатово-чорною стіною води, нахиленою до небокраю під кутом десь сорока п'яти градусів, крутячись і крутячись запаморочливо все кругом та кругом, із гойдливими, ніби від знемоги, вихилясами, й посилаючи вітрам свій моторошний гук - напівзойк, напівревіння; нічого подібного навіть могутній водоспад Ніагара нездатен у своїй агонії піднести до Небес.

Тора задрижала вся, від підніжжя до шпиля, сколихнулися скелі. Я простягся долілиць, хапаючись, від надмірного хвилювання, за миршаві кущики трави.

- Це ж,- озвався я нарешті до старого,- це ж не що інше, як великий водокрут Мальстрем!

- Еге ж, так його іноді називають,- відповів той.- А для нас, норвежців, це Москестрем - від острова Моске, що стирчить посеред тієї водоверті.

Звичайний опис цього виру аж ніяк не підготував мене до того, що я побачив. Розповідь Йонаса Рамуса,чи не найдокладніша з усіх інших, не дає навіть найменшого уявлення ані про велич, ані про жахіття цього явища... ані про дике, моторошне відчуття незвичайної новизни, яке приголомшує споглядача. Я не певен, з якого місця чи о якій порі згаданий автор спостерігав його - але тільки не зі шпиля Гель-сеггену й тільки не під час бурі. Одначе в тому описові є певні місця, що їх можна запитувати заради важливих подробиць, хоча у відтворенні того враження, яке справляє це неповторне видовище, його розповідь надзвичайно слабка.

«Між Лофоденом і Моске,- пише він,- глибина тутешнього дна сягає від тридцяти шести до сорока морських сажнів, але по той бік, до Веру (Вурргу) дно піднімається настільки, що утруднює прохід кораблям, які ризикують розбитися об підводні камені, й таке трапляється навіть у найтихішу погоду. Під час припливу потік рине між Лофоденом і Моске з шумливою швидкістю^ але рев, коли він ураз щосили відкочується в море, навряд чи можна порівняти із найгучнішими та найстрашнішими водоспадами: гук його чути на кілька ліг довкола. А нурти, чи то ями, тоді такі великі й глибокі, що коли туди притягне корабля, його неминуче засмокче й жбурне на дно, де розтрощить на друзки об каміння; коли ж сила водяного потоку ослабне, рештки будуть викинуті на поверхню. Але це затишшя настає лише в проміжку між припливом і відпливом, та й то хіба в гарну погоду, і триває воно всього чверть години, після чого помалу починає знов наростати буйство стихії. Коли потік розбушується, та ще й буря додасть йому лютості, небезпечно наближатися до того місця на відстань норвезької милі. Човни, яхти й кораблі, де не завважили вчасно небезпеки, заносить, бува, течією і затягує на дно. Часто ще трапляється, що кити підпливають занадто близько до тієї пастки і стають жертвами лютого виру: неможливо описати, як вони виють і ревуть, марно силуючись виборсатися із страшного полону. Якось-то ведмедя, що надумав перепливти від Лофодену на Моске, підхопив і затяг вир, а ревів звір так жахливо, що чули на березі. Величезні стовбури ялин і сосон, поглинені течією, виринають потім такі побиті й поскубані, що скіпки стирчать на них щетиною. Це з усією очевидністю свідчить, що дно тут всуціль покрите гострими рифами, об які водокрут б'є все, що потрапляє в його обійми. Вир цей виникає у зв'язку з припливом та відпливом, які чергуються що шість годин. 1645 року, рано-вранці на вербну неділю, стихія лютувала з такою гуркотнечею і силою, що від прибережних хатин каменя на камені не лишилося».

Щодо глибини, то я не уявляю, яким чином можна було взагалі визначити її в безпосередній близькості до вирви. «Сорок сажнів» відносяться, мабуть, до глибини проходу біля самих берегів Моске й Лофодену. Глиб посередині Москестрему має бути незмірно більший. І для цього не треба ніяких особливих доказів - досить лише глянути, кинути скісний погляд у бездонну водоверть із найвищої скелі Гельсеггену. Споглядаючи з цього шпиля ревучий внизу Флегетон, я не міг не осміхнутися тій простодушності, з якою шановний Йонас Рамус оповідає, мов про щось малоймовірне, про анекдотичні випадки з китами й ведмедями, адже мені самому, коли по правді, видавалося цілком очевидним, що й найбільший лінійний корабель, опинившись у межах смертоносного притягання, міг би опиратися йому не більше, ніж пір'їнка буревієві, і враз був би поглинений з усім своїм начинням.

Спроби пояснити це явище, наскільки я їх пригадую, видавалися мені досить переконливими, поки я їх читав, але нині вони мовби геть зблякли й аж ніяк мене не задовольняли. Найбільше вчених схиляється до думки, ніби цей вир, як і троє менших водокрутів поміж островами Ферре, «спричиняється не чим іншим, як зіткненням хвиль під час припливів та відпливів між пасмами скель і рифів, де воді так тісно, що вона звергається подібно до водоспаду; тож чим вище здіймається приплив, тим більша глибина його падіння, природним наслідком чого стає водоверть чи вир, дивовижна всмоктувальна здатність якого досить добре вивчена завдяки експериментам значно менших масштабів». Такими словами пояснює це Британська енциклопедія. Кірхер і ще дехто припускають, що посеред Мальстрему є незглибима прірва, яка виходить десь в іншому місці,- наприклад, у Ботнічній затоці, згідно з чиїмсь надто рішучим твердженням. Ця безглузда сама собою думка нині, коли я дивився на вир широко розплющеними очима, здалася моїй уяві цілком правдоподібною, та коли я поділився нею з моїм провідником, то почув собі на подив, що, хоч мало не всі норвежці думають про це так само, він із таким поглядом не погоджується. Що ж до першого наведеного тут пояснення, то він просто зізнався, що воно йому не вкладається в голові; і в цьому я його підтримав, адже, хоч яке переконливе на папері, а тут, серед громового ревища пучини, звучало воно геть-то недоладно, ба навіть безглуздо.

- Ну, ви вже досить надивилися на вир,- мовив старий.- А зараз, якщо ви обережно обійдете цю кручу й сядете з підвітряного боку, де рев води не заглушує голосу, я розповім вам одну бувальщину, й ви переконаєтеся, що я таки знаю дещицю про Москестрем.

Я примостився там, де він мені радив, і ось що я почув.

- Було нас троє братів, і мали ми одного на трьох добре оснащеного вітрильника, тонн десь на сімсот, і на ньому зазвичай вирушали рибалити до островів за Моске, мало не до Вурргу. Під час бурхливих припливів у морі завжди буває добра ловитва, треба тільки не проґавити нагоди та ще бути досить мужнім, аби тією нагодою скористатися. Але з усіх лофоденських рибалок тільки ми троє, кажу вам, постійно ходили на промисел до тих островів. Звичайні рибальські угіддя лежать ген-ген, далеко на південь. Там риба ловиться в будь-яку пору, ризику ніякого, через що й віддають люди перевагу тим угіддям. Але ж тут, серед скелля, є такі місцини, де риби наловиш скільки і якої тільки хочеш, так що ми, бувало, за один день брали стільки, скільки боязкішим добре як поталанить нашкребти за тиждень. Сказати правду, це наше підприємство було відчайдушною справою: замість нудної праці ми важили головою, і капітал заміняла нам одвага.

Вітрильника нашого ми тримали в бухточці миль за п'ять звідсіля ген по узбережжю, і гарної години зазвичай, користаючись п'ятнадцятихвилинним затишшям, старалися проскочити головне річище Москестрему, набагато вище водоверті, й кидали якір де-небудь біля Оттергольму чи Сандфлезену, де не так бушує бурун. Тут ми перечікували, поки настане затишшя, і лише тоді знімалися з якоря й вертали додому. Ми ніколи не вирушали в цю подорож, якщо не було надійного бейдевінду (такого, на який можна було покластись, що він не вщухне до нашого повернення), і ми рідко помилялися в наших розрахунках. За шість років ми тільки двічі були вимушені простояти цілу ніч на якорі через мертвий штиль, а таке трапляється вкрай рідко в наших місцях. А то якось нам довелося мало не тиждень пробути на промислі, і ми трохи не померли з голоду, бо тільки-но прибули на угіддя, як здійнявся шторм, і годі було й думати, щоб перетнути розбурханий потік. Нас мало неминуче віднести в широке море, бо вири крутили суденце так несамовито, що зрештою погнувся якір і просто поволікся по дну, але, на щастя, ми втрапили в одну з незліченних перехресних течій, котрі сьогодні тут, а завтра десь, і вона прибила нас до острова Флімена, де нам пощастило зачепитись.

Не переказати мені й двадцятої частини всіх тих труднощів, яких нам доводилося зазнавати на «угіддях» (небезпечна то місцина і за гарної погоди). Але скільки разів ми кидали виклик Москестремові - й щоразу успішно його долали, хоча, признаюсь, іноді моя душа стрибала в п'яти, коли нам випадало на якусь хвилину раніше чи пізніше опинитися в його водах. От з'ясовувалось, що вітер не такий дужий, як нам видавалося напочатку, коли виходили в море, тож вітрильник наш посувався вперед не так швидко, як нам бажалося, і через опір потоку міг щомиті стати некерованим.

У мого старшого брата був син вісімнадцяти літ, і я мав двох добрих парубків. Сини були б нам неабияк придалися в таких пригодах,- і на веслах, і потім у самій риболовлі,- але, хоч ми самі щоразу йшли на ризик, нам не ставало духу піддати небезпеці життя наших дітей, адже, що не кажи, насправді то була страхітлива смертельна небезпека.

За кілька днів виповниться три роки відтоді, як скоїлося те, про що я хочу вам розповісти. Було це десятого липня тисяча вісімсот... року. Тутешня людність ніколи не забуде того дня, бо тоді зірвався такий жахливий ураганище, якого ще ніколи не посилало небо. Одначе весь ранок і пополудні дув лагідний, стійкий вітерець із південного заходу, яскраво світило сонце, тож і найстарший з-поміж наших рибалок не зміг би провістити того, що сталося перегодом.

Близько другої години пополудні ми втрьох - двоє моїх братів та я - проскочили до островів і дуже швидко наповнили наше суденце щонайкращою рибою, якої (і ми це всі зазначили) йшло того дня більше, ніж будь-коли. Була якраз сьома година - за моїм годинником,- коли ми знялися з якоря і рушили в зворотну путь, щоб перетнути найнебезпечнішу ділянку Москестрему під час затишшя, а воно, ми добре знали, мало настати о восьмій годині.

Ми вийшли під свіжим вітерцем, що гнав вітрильника із штирборту, і якийсь час досить прудко посувалися вперед, і гадки не мавши про небезпеку, бо й справді не бачили ані найменшої причини для тривоги. Коли це, ні сіло ні впало, в лице нам подув вітер від Гельсеггену. Це вже було щось зовсім надзвичайне, ніколи такого не бувало, й мені, сам не знаю чому, стало трохи моторошно. Ми поставили вітрила під вітер, але все одно не могли рушити вперед - не давав вир, і я вже хотів запропонувати братам вертатися назад і стати на якір, але цієї миті ми обернулись і за кормою, на небокраї, побачили якусь незвичайну, геть мідну хмару, що неймовірно швидко росла.

Тим часом вітер, що подув нам в лоб, ущух, запав мертвий штиль, і тільки водокрути носили нас туди-сюди. Але це тривало так недовго, що ми не встигли навіть обміркувати, що воно й до чого. Не минуло й хвилини, як на нас налетіла буря, ще хвилина - й небо все захмарилось, знялися густі бризки, й зненацька стало так темно, що ми вже й не бачили одне одного.

Описати такий ураган, що тоді зірвався,- шкода й пробувати. Жоден із найстаріших норвезьких моряків не бачив нічого подібного. Ми встигли відпустити вітрила (вони тільки мелькнули за корму), перш ніж буря підступно нас запопала, але від першого ж подмуху шквалу обидві наші щогли полетіли за борт, мовби миттєво спиляні, й грот-щогла потягла за собою мого меншого брата, що був прив'язався до неї з обачності.

Наше суденце було напрочуд легке, воно, мов пір'їнка, ковзало по хвилях. Палуба на ньому була суцільного помосту, з одним лише невеликим люком у носовій частині, і цей люк ми звичайно задраювали, перш ніж рушати через Москестрем, аби нас не залило «січкою». Коли б не ця осторога, ми б одразу пішли на дно, бо наш кораблик на кілька секунд цілковито зарився у воду. Яким чином мій старший брат уник погибелі, я не можу сказати - мені так і не привелося спитати його про це. А я, щойно у мене з рук вирвало фок, кинувся ницьма на палубу і, впершись ногами в планшир, вчепився обіруч у рим-кільце біля основи фок-щогли. Вчинив я так, звісно, цілком інстинктивно, і це було найрозумніше, що я міг тоді зробити, адже мене так ошелешило, що я негоден був думати.

На кілька секунд, як я вже вам казав, нас цілковито затопило, і весь цей час я лежав не дихаючи, міцно тримаючись за кільце. Коли я відчув, що більше вже не витримаю, я звівся навколішки, не випускаючи кільця з рук, і голова моя опинилась над водою. Тут і наше суденце струснулось, достоту пес, що вискочив із води, й трохи вивільнилося з водяного полону. Я щосили намагався здолати заціпеніння, яке скувало мене, і зміркувати, що ж його діяти далі, аж раптом хтось ухопив мене за руку. То був мій старший брат, і серце моє радісно закалатало - я вже був певен, що його змило за борт; але наступної миті радість моя змінилася жахом, коли він, наблизивши уста до мого вуха, викрикнув одне-єдине слово; «Москестрем!»

Не висловити словами, що я пережив тієї хвилини. Затрусився весь, від голови до п'ят, от ніби мене схопив нечувано-жорстокий напад лихоманки. Я добре збагнув, що означало в його устах оте одне-єдине слово,- збагнув, що він хотів мені сказати. Вітер гнав нас просто туди - у водоверть Стрему, й ніщо не могло нас порятувати!

Ви, певне, завважили, що звичайно, перетинаючи течію Стрему, ми щоразу намагалися триматись якомога вище, чимдалі від виру, і то навіть за найтихішої погоди, причому вичікували, пильно стежили, коли ж почнеться затишшя, а тепер нас несло в самісіньке пекло, та ще в таку бурю.

«Але ж ми, напевне, потрапимо туди якраз на затишшя,- подумав я.- Є ще невеличка надія!» І наступної ж миті вилаяв себе за те, що дозволив собі таку велику дурість: узагалі на щось надіятися. Адже я добре знав, що ми все одно були б приречені, навіть коли б сиділи на лінійному кораблі, вдесятеро більшому за наше суденце.

На цей час перший несамовитий натиск бурі ніби трохи видихався, чи, може, ми не так його відчували, бо вітер пхав нас у корму, зате ж хвилі, які спочатку стелилися низько, пригнуті вітром, і тільки пінилися, тепер поздиблювались, виросли в справдешні гори. І в небі теж зайшла якась дивна переміна. На всі боки довкола воно було чорне, мов смола, але майже просто в нас над головою зненацька прорвалось кругле віконце - таке чисте, ясне віконце глибокої синяви, а в ньому повний місяць засяяв таким яскравим сяйвом, якого я доти в житті не бачив. Він осяяв усе довкола, але - о Боже! - яке видовище осяяв він своїм світлом!

Раз чи двічі я спробував заговорити до брата, але, незрозуміло чому, шум настільки подужчав, що, хоч я кричав братові у самісіньке вухо, він не міг почути жодного мого слова. Тоді він похитав головою і, блідий мов смерть, підніс пальця вгору, неначе хотів сказати: «Слухай!»

Спочатку я не міг збагнути, що він має на увазі, а потім моторошна думка сяйнула мені в голові. Я витяг годинника з кишені. Він стояв. При місячному світлі я придивився до циферблата й, гірко заплакавши, закинув годинника далеко в океан. Він зупинився о сьомій годині! Ми пропустили час затишшя - вир Стрему якраз лютував на всю силу.

Якщо судно міцно збудоване, добре оснащене й не перевантажене, хвилі у широкому морі за сильного шторму завжди ніби вислизають з-під нього; людям, незвичним до моря, це видається дивним, а у нас морською мовою це називається «осідлати хвилі».

Так от, досі ми досить вдало каталися по хвилях, коли ж це велетенська водяна гора підхопила нас просто під корму й потягла, виростаючи, вгору - все вище, вище, от ніби до самого неба. Я б не повірив ніколи, що хвиля може піднятися так високо. А потім, крутячись і ковзаючи, ми поринули вниз, і мене аж замлоїло, голова запаморочилась, немовби я уві сні падав із височезної гори. Але, поки ми ще були нагорі, я встиг кинути швидкий погляд надовкола - й того єдиного погляду мені цілком вистачило. Я зразу ж визначив, де ми перебуваємо. Просто перед нами, на відстані якоїсь чверті милі крутився вир Москестрему, але такий несхожий на звичайний Москестрем, як оцей водокрут, що ви бачите, на млиновий струмок. Коли б я ще раніше не здогадався, де ми й до чого повинні бути готові, я б нізащо не впізнав цього місця. Від жаху у мене мимоволі заплющились очі. Повіки мої судомно зімкнулись самі собою.

Минуло ще не більше двох хвилин, як раптом ми відчули, що хвилі десь поділися, а довкола нас - саме шумовиння. Суденце круто повернуло на лівий борт і стрілою шугонуло в новому напрямку. Тієї самої миті громохке ревище хвиль геть потонуло в якомусь пронизливому вереску,- уявіть собі скількись там тисяч пароплавів, що разом видають гудки, випускаючи пару. Це ж ми опинилися в смузі шумовиння, що завжди оточує вир, і мені подумалось: зараз нас жбурне в безодню! А ми її ледь-ледь розрізняли, бо кружеляли понад нею з неймовірною швидкістю. Суденце наше начебто нітрохи не занурювалось у воду, а ковзало, мов бульбашка, по поверхні брижів. Правий борт був повернутий до водоверті, а над лівим височів безмір океану, який ми щойно покинули. Він зводився величезною стіною, що судомно здиблювалась поміж нами й небокраєм. Це може видатися дивним, але тепер, коли ми опинилися в самісінькій пащеці виру, я почувся спокійніше, ніж коли ми ще тільки наближалися до нього. Запевнивши самого себе, що сподіватися нема на що, я майже позбувся того страху, що спочатку забрав був мою мужність. Певне, то відчай був розладнав мої нерви.

Ви ще подумаєте, ніби я хизуюсь, але я кажу вам щиру правду: я почав розважати, яка то велич - загинути отаким чином і яким дурнем я був би, коли б перед цим чудовним проявом усемогутності Божої думав про сущу дрібницю - своє власне життя. Я не сумніваюся, що навіть спаленів од сорому, коли мені сяйнула ця думка. За якусь хвильку вся моя увага була вже прикута до виру - мене пойняло почуття щонайгострішої допитливості. Я достеменно відчував бажання дослідити його глибини, хай навіть ціною власного життя, і тільки за одним жалкував: що ніколи не зможу розповісти давнім товаришам, котрі зосталися на березі, про тайни, які маю неодмінно побачити. Дивно, звісно, що людину перед лицем смерті опадають такі недоладні химери; згодом я часто думав, що то мені трохи закрутилася голова від безнастанного кружляння понад безоднею.

Була, втім, ще одна обставина, що допомогла мені вернути самовладання: ущух вітер - він уже не досягав нас, адже, як ви самі переконалися, пояс шумовиння знаходиться значно нижче рівня океану, що височів тепер над нами стрімким, чорним кряжем. Якщо вам ніколи не траплялось опинитися в морі під час лютого шторму, вам годі навіть уявити собі, до якої нестями може довести шмалький вітер, що шмагає бризками. Вітер і хвилі сліплять, оглушують, не дають дихнути, позбавляють вас будь-якої здатності діяти чи міркувати. А ми тепер були майже позбавлені цих прикрощів - от як засуджений на смерть злочинець користується у в'язниці дріб'язковими пільгами, що їх не міг мати, поки доля його ще не була вирішена.

Скільки разів описали ми коло по краю водоверті, сказати неможливо. Близько години нас крутило й крутило все кругом та кругом, і ми не пливли - летіли, помалу наближаючись до середини пояса, а тоді ближче й ближче до жахливого внутрішнього краю. Весь цей час я не випускав кільця з рук. Мій старший брат лежав на кормі, тримаючись за порожнє барильце з-під питної води, принайтоване до корми; це була єдина на палубі річ, якої не знесло за борт першим наскоком урагану. Коли ж ми наблизилися до пруга незглибної ями, брат раптом випустив з рук барильце і, кинувшись до мене, сам на себе не схожий від жаху, спробував відірвати мої руки від кільця рима, оскільки вдвох ми не могли надійно за нього триматися. Ніколи й ні від чого в житті не було мені так прикро, як від цього його вчинку, хоч я і розумів: він, певне, схибнувся, зовсім утратив розум із ляку. Одначе я і гадки не мав боротися з ним за те кільце. Я знав: буде все одно те, що буде, хоч би ми й зовсім ні за що не держалися. Тож я поступився йому кільцем і переповз на корму, до барильця. Зробити це було не надто й тяжко, бо суденце наше у своєму кружлянні трималося досить стійко, не кренилося на борт і лише сіпалося взад-вперед від незмірних ривків та здригань виру. Ледве встиг я обхопити руками барильце, як зненацька ми різко перекинулись на правий борт і сторчголов ковзнули в безодню. Я квапливо пробурмотів молитву до Бога й подумав, що все, кінець.

Від стрімкого падіння мене замлоїло, і я інстинктивно ще міцніше вчепився в барильце, заплющив очі. Протягом кількох секунд я не зважувався їх розплющити - чекав, що ось-ось, ще мить - і загинемо, та все чудувався, чого це я досі не в воді, не захлинаюся в останніх корчах боротьби за життя. Але проминала мить за миттю, а я все ще був живий. Я перестав відчувати, що ми падаємо вниз, а ще мені здалося, ніби суденце рухається майже так само, як і раніш, коли воно було в смузі шумовиння, ото тільки, що тепер воно начебто глибше сиділо у воді. Я набрався духу і розплющив очі, глянув надовкола.

Ніколи я не забуду того відчуття святобливого трепету, жаху та захвату, що пойняло мене тоді. Суденце немов повисло, затримане якимись чарами, посеред свого шляху в прірву, на внутрішній поверхні велетенської круглої вирви неймовірної глибини; її гладесенькі стіни можна було б прийняти за чорне дерево, коли б вони не оберталися з такою моторошною швидкістю й не відбивали мерехтливого, примарного місячного сяйва, яке потоком золотої величі струменіло вздовж чорних схилів, проникаючи далеко вглиб, у найпотаємніші надра безодні.

Спочатку я був такий приголомшений, що не міг нічого до пуття роздивитися. Сприймав тільки загальний спалах грізно-величавої краси. Коли ж трохи оговтався, погляд мій мимоволі потягся донизу. В цьому напрямку око не натрапляло ні на які перепони, адже суденце висіло на похилій поверхні вирви. Трималося воно зовсім рівно, сказати б інакше - площина палуби була паралельна площині води, тільки ж вода круто опускалась, утворюючи кут більший сорока п'яти градусів, тож ми ніби лежали на боці. Одначе я не міг не помітити, що й при такому положенні мені не набагато важче було зберігати рівновагу, ніж коли б ми знаходилися на горизонтальній площині,- певне, завдяки швидкості нашого кружляння.

Місячні промені добирались начебто до самого дна пучини, але я все так само не міг нічого там розгледіти, бо все внизу було повите густою млою, над якою зависла препишна веселка, мов той вузький, хисткий місток, що, як твердять мусульмани, править за єдиний перехід із Часу в Вічність. Ця імла чи то водяна курява виникала, безперечно, від зіткнення велетенських стін вирви, коли вони всі зразу зіштовхувалися на дні; але зойк, що здіймався з тієї мли й линув до небес, я описати не берусь.

Коли ми ото були ковзнули в безодню з пояса шумовиння, нас занесло на чималу глибину, але далі ми опускалися вже аж ніяк не розмірено. Все кружка та й кружка летіли ми, але не плавно й одноманітно, а запаморочливими поштовхами й ривками, які то жбурляли нас усього на кілька сотень ярдів, то змушували враз описати чи не ціле коло. І з кожним обертом ми опускалися дедалі нижче, поволі, але досить помітно. Роззираючись довкола по широчезній пустці рідкого ебену, по якій нас отак крутило, я завважив, що наше суденце було не єдиною здобиччю, захопленою пащекою виру. І вище й нижче нас видніли уламки кораблів, величезні купи колод, стовбури дерев та безліч усякого дрібного мотлоху: різне домашнє начиння, розламані ящики, діжки й дошки. Я вже згадував ту неприродну допитливість, що пойняла мене, заступивши первинне почуття жаху. Вона ніби тим дужче оволодівала мною, чим ближче й ближче я посувався до своєї страхітливої долі. З незвичайним інтересом почав я приглядатися до незліченних речей, що кружеляли разом із нами. Може, то була у мене якась маячня, бо я навіть розважався тим, що загадував, котра з цих речей швидше щезне в пінявому клекоті біля дна. «Ось ця ялина,- казав я сам собі,- зараз неодмінно зробить фатальний стрибок, пірне й щезне». А тоді розчаровано бачив, як кістяк голландського торговельного судна випередив її і пірнув перший. Врешті, після того, як я кілька разів отак загадував і щоразу помилявся, сам цей факт - факт незмінної хибності моїх здогадів - наштовхнув мене на цілий ланцюг думок, від яких я знов затремтів з голови до п'ят, а серце моє знов несамовито закалатало.

Але затремтів я не від нових жахів - мене схвилював невиразний промінець надії. Та надія зродилася почасти з деяких моїх спогадів, а почасти - з моїх теперішніх спостережень. Я пригадав весь той розмаїтий плавучий мотлох, яким усіяне узбережжя Лофодену: все, що колись був поглинув Москестрем і потім викинув назад. То були здебільшого надзвичайно понівечені уламки, такі побиті й пошарпані, що суціль їжачилися скіпками, от ніби то їх зумисне понавтикав туди; але серед того гамузу траплялись іноді речі, які зовсім не були спотворені. Я не міг знайти цьому ніякого іншого пояснення, крім того, що з усіх цих предметів лише ті, що їх обернено на обдерті уламки, були затягнуті аж на саме дно, а інші - чи тому, що набагато пізніше потрапили у вир, чи з якої іншої причини,- опускалися надто повільно й не встигали досягти дна, оскільки наставав приплив чи відплив. Я ладен був припустити, що в обох випадках вони могли бути винесені на поверхню океану, не зазнавши долі тих речей, які були втягнені раніше або чомусь їх засмоктало швидше. При цьому я зробив ще три важливі спостереження. Перше: як правило, що більші були предмети, то швидше вони опускалися; друге: якщо з двох тіл однакового об'єму одне було сферичне, а друге - будь-якої іншої форми, то сферичне опускалося швидше; третє: якщо з двох тіл однакової величини одне було циліндричне, а друге мало будь-які інші обриси, то циліндричне втягувалось повільніше. Після того, як я порятувався, я кілька разів бесідував на цю тему із старим шкільним учителем нашої округи. Це ж від нього я навчився вживати слова «циліндр» та «сфера». Він пояснив мені (хоч я те пояснення забув), яким чином те, що мені привелося спостерігати, було по суті природним наслідком тієї форми, яку мали плавучі речі, й показав мені, чому так виходило, що циліндр, потрапивши у вир, чинив більший опір його всмоктувальній силі і втягувався трудніше, ніж будь-яке інше, рівне йому обсягом тіло, котре мало будь-яку іншу форму (1). Великою мірою укріпила мої спостереження одна вражаюча обставина, і то завдяки їй я загорівся ідеєю використати їх для свого порятунку: щоразу, описуючи коло, ми обганяли то барильце, то рею, то зірвану з корабля щоглу, а ще ж багато цих речей, які були на одному рівні з нами тієї хвилини, коли я тільки розплющив очі й побачив ці чудеса водоверті, тепер кружляли високо над нами і ніби й не дуже зрушили зі свого початкового рівня.

(1) Див.: Архімед. Про плавучі предмети.- Кн. 2. (Прим. автора).

Більше я вже не вагався. Я вирішив прив'язати себе якомога міцніше до барильця з-під питної води, що за нього я тримався, відрізати найтов, яким воно кріпилося до корми, й кинутися з ним у воду. Я спробував на мигах привернути увагу брата, показуючи йому на барила, що пропливали повз нас, і всіляко намагався розтлумачити йому, що саме я наміряюся зробити. Нарешті він начебто збагнув мій задум, але (чи так воно було, чи ні) тільки безнадійно похитав головою і не захотів покинути своє кільце, зрушити з місця. Дотягтися до нього було неможливо, а кожна мить зволікання загрожувала погибеллю. Тож я, згнітивши серце, полишив брата на його власну долю, прив'язав себе до барильця тією самою мотузкою, якою воно було принайтоване до корми, й, не роздумуючи ні миті більше, кинувся в море.

Наслідок виявився точнісінько такий, як я і сподівався. Оскільки це ж я сам розповідаю вам цю історію і ви бачите, що я порятувався, і знаєте з моїх слів, яким чином я добився порятунку, а отже, можете вже зараз передбачити все, чого я ще не договорив, я постараюсь небагатьма словами довести свою оповідь до кінця. Минула, може, година чи близько того, відколи я покинув наше суденце, коли воно, опустившись набагато нижче за мене, зробило три чи чотири підряд блискавичні оберти й, забираючи з собою мого любого брата, шугонуло в пучину й назавжди щезло в пекельному шумовинні. А барильце, до якого я був прив'язаний, пройшло тільки трохи більше половини відстані до дна вирви від того місця, де я стрибнув за борт, коли це в самих надрищах виру зайшла вирішальна переміна. Раптово й швидко, просто на моїх очах, похилі стіни гігантської вирви стали втрачати свою крутизну. Бурхливий крутіж виру почав уповільнюватись. Мало-помалу щезли імла й веселка внизу, дно пучини стало начебто підійматися вгору. Було ясне небо, вітри втихомирилися, і повня, сяючи, котилася до заходу, коли я опинився на поверхні океану навпроти берегів Лофодену, вище того самого місця, де щойно зяяла прірва Москестрему. Це ж був час затишшя, але море після урагану все ще здиблювалось горами хвиль. Течія Стрему підхопила мене й за кілька хвилин винесла до рибальських угідь біля самого берега. Мене, геть виснаженого, запримітили з суденця й витягли на борт. Тепер, коли небезпека була позаду, я через пережиті жахи не міг мовити й слова. Врятували ж мене мої давні приятелі й товариші, але вони не впізнали мене, от ніби я був вихідець із того світу. Моя чуприна, іще напередодні чорна мов воронове крило, була геть біла, як оце й зараз ви її бачите. Кажуть, нібито й моє обличчя зовсім перемінилося. Згодом я розповів їм свою пригоду - і вони мені не повірили. Тепер я розказав її вам і не дуже сподіваюсь, що ви повірите мені більше, ніж безжурні лофоденські рибачки.

 

 

ОСТРІВ ФЕЇ

© Український переклад. О. В. Фешовець, 1992. 

Nullus enim locus sine genio est (1).

    Servius

«La musique,- говорить Мармонтель у тих «Contes Moraux» (2), які у всіх наших перекладах ми вперто називаємо «Повчальні оповіді», неначе глузуючи з їхнього змісту,- la musique est le seul des talents qui jouissent de lui meme; tous les autres veulent des temoins» (3). Тут він змішує втіху від мелодійних звуків із здатністю їх творити. Як і будь-який інший, музикальний талант може принести цілковиту насолоду, коли нема свідка, щоб оцінював гру чи спів. Тільки це і єднає його з іншими талантами: його виявами можна втішатися на самоті. Думка, яку оповідач не спромігся чітко висловити чи якою просто пожертвував задля національної любові до гострого слівця, є, безумовно, слушною: адже чим складніша музика, тим більше потрібна самотність для її належної оцінки. З таким твердженням відразу ж погодяться ті, хто любить ліру задля неї самої і її духовного впливу. Але є ще одна втіха, доступна грішним смертним,- і, мабуть, єдина, яка навіть більше, ніж музика, потребує самотності. Я маю на увазі щастя, яке відчуваєш під час споглядання природи. Правду кажучи, якби людина прагнула як слід побачити славу Бога на землі, то вона мала б споглядати її на самоті. Для мене принаймні ознаки не тільки людського, а й будь-якого життя взагалі псують краєвид - тиху, вкриту зеленню землю, стають ворогами її духові-покровителю. Я справді люблю милуватись темними долинами, сірими скелями, мовчазно-усміхненими водами, лісами, які постійно зітхають у півсні, і гордими горами, що пильно стережуть усе навкруги,- люблю милуватись ними, як грандіозними частинами одухотвореної, чутливої єдності,- єдності, форма якої (сфера) найдосконаліша і найповніша; шлях якої проліг між пов'язаних небесних планет; смиренним служкою якої є місяць, а сувереном - сонце; жива вона - вічно, думає - про Бога, втішається - знанням, свою долю шукає в безмірі; її уявлення про нас близьке до вашого власного уявлення про animalculae, якими кишить наш мозок, натомість ми сприймаємо ту цілість як щось бездушне, суто матеріальне,- мабуть, так сприймають нас і ці animalculae.

(1) Нема краю без духа-покровителя (латин.).

(2) Moraux тут походить від moeurs і означає «світський» чи «звичаєвий» (прим. автора).

(3) Музикальність - єдиний самодостатній талант; усі інші потребують свідків (фр.).

Наші телескопи й математичні дослідження щодня переконують,- незважаючи на теревені найбільш неосвіченого духовенства,- що Всемогутній звернув якнайпильнішу увагу на космос, отже, на довколишній безмір. Орбіти, якими рухаються зірки, якнайкраще відповідають умовам безперешкодного пересування якнайбільшої кількості тіл. Форми цих тіл саме такі, щоб у даній оболонці вмістити якомога більшу кількість матерії, а їхні поверхні влаштовані так, щоб розмістити густішу популяцію, ніж можуть умістити такі ж поверхні, сплановані по-іншому. Безмежність космосу аж ніяк не свідчить про те, що Бога турбує, чим його заповнити, оскільки може існувати безконечна кількість матерії. Відколи ми ясно усвідомили, що наділення матерії життям є принципом,- навіть, наскільки ми можемо судити, головним принципом,- вияву божественної сили, стає нелогічним уявляти її настільки малою, що вона має лише буденні вияви й далека від величності. Як у колі можна безконечно вміщати кола, і всі вони матимуть спільний далекий центр - Божество, то чи не можна припустити наявність життя в житті, меншого в більшому, і все в межах Божественного Духу? Одне слово, ми безумно помиляємося через свою самовпевненість, вірячи, що людина з її земним чи потойбічним життям має більшу вагу у всесвіті, ніж ті великі «скиби долини», які вона обробляє і зневажає, не визнаючи в них існування душі лише з тієї причини, що не помічає її проявів (1).

Такі й подібні химери завжди надавали моїм роздумам серед гір і лісів, біля річок і океану відтінку, який щоденний світ не забарився б назвати фантастичним. Мої прогулянки на природі були довгі, часті і здебільшого самотні, я був сповнений допитливості, і цікавість, з якою я блукав по туманних глибоких долинах чи споглядав небеса, відбиті в численних прозорих озерах, посилювалась від думки, що я блукаю і споглядаю сам-один. Що за легковажний був француз (2), який, посилаючись на добре відому роботу Ціммермана, сказав, що «la solitude est une belle chose; mais il faut quelqu'un pour vous dire que la solitude est une belle chose» (3). Що ж, вислів дотепний, але необхідність - це те, чого не існує.

(1) Помпоній Мела в своєму трактаті «De Situ Orbis» стверджує, що «або світ - велика тварина або» etc. (прим. автора).

(2) Баньзак (прим. автора).

(3) Самотність - прекрасна річ, але необхідно, щоб хтось сказав, що самотність - прекрасна річ (фр.).

Під час однієї моєї самотньої прогулянки по далекому краю гір, серед печальних звинних рік і меланхолійних сонних озер, мені трапились річечка і острів. Це діялось у зеленолистому червні, і я опустився на моріжок у затінку невідомого мені духмяного куща, так що, втішаючись природою, міг і дрімати. Я відчув, що лише так треба дивитись на навколишнє, вже немов повите якимсь маревом.

З усіх сторін,- крім заходу, де от-от мало сісти сонце,- здіймалися зелені стіни лісу. Річечка, круто завертаючи, зникала з очей і, здавалося, мов не маючи виходу з в'язниці, просто поглиналася темною зеленню дерев на сході, тоді як з протилежного боку (так увижалось мені, коли я простерся горілиць) безшумно і безперервно спадав у долину яскравий малиново-золотистий водоспад призахідного неба.

Не далі середини того місця, куди сягав мій мрійливий погляд, на водяній гладіні спочивав круглий острівець, укритий буйною зеленню.

Так берег з тінню злиті були,

Що наче в просторі висіли,-

прозора вода так скидалася на дзеркало, що ледве можна було відділити її кришталеві володіння від зарослого смарагдовою травою берега.

З місця, де я сидів, я міг одним поглядом охопити східний і західний краї острівця, і я помітив, що вони значно відрізняються. Західний був сяйливим гаремом садових красот. Він виблискував і рум'янився під навскісним сонячним промінням, радісно сміючися квітами. Низенька пружна духмяна трава рясніла асфоделями. Гнучкі, веселі, бадьорі, яскраві і зграбні дерева обрисами і листом нагадували Схід, кора в них була гладенька, лискуча і барвиста. Все, здавалося, повнилось життям і радістю. Хоча з небес не дмухав жоден вітерець, усе навкруги коливалося завдяки незліченним метеликам, дуже схожим на квітучі тюльпани, які раптом знялися в повітря (1).

(1) Florem putares nare per liquidum aethera (2). Коммір (прим, автора).

(2) Ти вважаєш, ніби квіти народжуються з текучого ефіру (латин.).

Натомість східний край острова поглинала найгустіша тінь. Похмурі, проте гарні і ласкаві сутінки повили геть усе. Темні, сумні дерева печально хилилися, набираючи величних, примарних і покручених обрисів, що навіювали думки про смертельну тугу і передчасну смерть. Трава була темна, мов кипарис, її стеблини поникли; де-не-де видніли низенькі й вузенькі, не дуже довгі горбики: ніби й могили, а проте ні, дарма що на них розрослися рута і розмарин. Дерева важкою тінню падали на воду і, здавалося, ховали її в річці, сповнюючи смутком глибини. Мені ввижалось, немов тінь, йдучи за сонцем, що спускалось дедалі нижче, понуро відділялася від стовбура, що породив її, і тонула в потоці, тоді як інші тіні тут же виходили з дерев, займаючи місце похованих попередників.

Ця думка, заполонивши мою уяву, схвилювала її, і я полинув у мрії. «Якщо десь і був зачарований острів,- сказав я собі,- то це він. Це прихисток кількох добрих Фей, які залишились після загибелі свого племені. Чи не їхні ті зелені могили? Чи розстаються вони з життям так само, як люди? Чи, вмираючи, не марніють вони тужливо, крапля за краплею віддаючи Богові життя, так як оці дерева відділяють тінь за тінню, розчиняючись у глибинах? Чи смерть не поглинає життя фей так само, як ота вода всотує тіні дерев, стаючи ще чорнішою?»

Поки я мріяв, напівзаплющивши очі, сонце швидко пішло на спочинок. Прудкі струмені кружляли навколо острова, несучи великі сліпучо-білі шматки платанової кори,- і з того, як вони ковзали по воді, моя фантазія висновувала що завгодно, мені здавалося, що одна з тих Фей, про яких я думав, повільно заплила в темряву з освітленого західного краю острова, вона випросталась у на диво благенькому човнику і штовхала його майже примарним веслом. Під променями, що барилися згаснути, вся її постава виказувала радість, але, запливаючи у тінь, вона повнилась тугою. Плавно линучи, Фея нарешті обминала острівець і випливала на світло. «Оберт, щойно зроблений Феєю,- розважав я мрійливо,- це коротенький рік її життя. Вона проминула вже зиму і літо. На рік вона ближче до смерті. Як я не помітив, що в сутінках тінь полишила її і опустилась у темну воду, зробивши чорноту ще чорнішою?»

Знову з'явився човен з Феєю, але в її поставі було більше журби й непевності, менше спокійної радості. Вона й далі пливла зі світла в темряву (яка вмить згусла), і її тінь знов опустилась в ебенову воду, розчинившись у мороці. Знов і знов вона пропливала навколо острова (сонце вже ладналося спати) і з кожною появою ставала ще більш печальна, знесилена і тьмяна; щоразу, коли вона занурювалась у темряву, від неї відділялась дедалі темніша тінь, потопаючи в усе густішому мороці. Врешті, коли згасли й останні промені, Фея - блідий привид тієї, що була спочатку,- печально запливла на човні в ебеновий потік, а чи вийшла звідти - сказати не можу, бо темрява повила все навкруги і я більше не бачив її чарівливої постаті.

 

 

НЕ ЗАКЛАДАЙСЯ З ЧОРТОМ НА ВЛАСНУ ГОЛОВУ

Оповідка з мораллю

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

«Con tal que las costumbres de un autor,- пише дон Томас де Лос Торрес у передмові до своїх «Аматорських віршів»,- sean puras у castas, importo muy росо que no sean igualmente severas sus obras», що нашою мовою означає просто: коли моральність автора чиста, не дуже важливо, яка мораль випливає з його книжки. Ми гадаємо, що тепер дон Томас перебуває в чистилищі за це твердження. І з погляду поетичної справедливості найрозумніше було б тримати його там, поки «Аматорські вірші» не перестануть друкуватись або остаточно заляжуть на полицях за браком читачів. Кожен літературний твір повинен мати мораль, і, що істотніше, літературні критики відкрили, що кожен літературний твір таки має мораль. Колись Філіпп Меланхтон написав коментар до «Батрахоміомахії» й довів, що намір автора був збудити відразу до чвар. П'єр Ла-Сен, ступивши трохи далі, показує, що той намір був виховати в молоді помірність у їжі й питті. Так само Якобус Гуго переконав себе, що під постаттю Евеніса Гомер мав на увазі Жана Кальвіна; під Анті-ноєм - Мартіна Лютера; під лотофагами - протестантів узагалі; а під гарпіями - голландців. Наші сучасні вчені не менш проникливі. Вони розкривають прихований зміст у «Допотопних людях», притчу в «Паугатані», нові погляди в «Щиглику» і трансценденталізм у «Мізинчику». Одне слово, доведено, що ніхто не може сісти й написати щось без дуже глибокого задуму. Таким чином автори звільняються від великого клопоту. Романістові, наприклад, не треба дбати про мораль у романі. Вона там буде - тобто десь та буде, тож хай та мораль разом з критиками самі дбають про себе. Коли настане відповідний час, усе, що автор мав на думці й чого він не мав на думці, буде виявлене, і в «Дайелі», і в «Хлопчині з Мену», разом з усім тим, що йому слід було мати на думці, й тим, що він явно хотів мати на думці,- й таким чином у кінці все вийде на яв.

Тому нема ніяких слушних підстав у звинуваченні, висунутому проти мене деякими невігласами - що, мовляв, я не написав жодної моральної оповідки чи, точніше кажучи, оповідки з мораллю. Це не критики, яким судилось вивести мене в люди й розвинути мою моральність; ось у чому секрет. Мало-помалу «Північноамериканський щоквартальний трамтарарам» змусить їх соромитися своєї дурості. А тим часом, у робочому порядку, спростовуючи звинувачення проти мене, я пропоную читачам оцю невеселу історію - історію, цілком очевидну мораль якої годі заперечувати, оскільки кожен може прочитати ту мораль, надруковану великими літерами в заголовку. Я покладаюся на такий спосіб - куди мудріший, ніж у Лафонтена та інших, що відкладають ефект на останню хвилину і таким чином упихають його в самий хвіст своєї байки.

«Defuncti injuria ne afficiantur» (1),- такий був закон на дванадцяти скрижалях, і «De mortuis nil nisi bonum» (2),- це чудове правило, навіть коли йдеться про метелика «мертва голова». І тому я не маю наміру ганити свого покійного приятеля Тобі Достоббіса. Правда, він був злий як собака і вмер теж по-собачому, але чи винен він був у своїх вадах? Адже їх породив один гандж його матері. Вона сумлінно шмагала свого малого синка, бо, як жінка порядна, всі обов'язки виконувала з радістю, а дітям, як відбивним котлетам чи оливним деревам у сучасній Греції, биття завжди йде на користь. Але вона, сердешна, була шульгою, а дітей краще не шмагати зовсім, ніж шмагати лівою рукою. Адже земля крутиться справа наліво. І шмагати дитину зліва направо не годиться. Бо коли кожний удар у належному напрямі виганяє з дитини лихі якості, то кожний удар у протилежному напрямі, навпаки, заганяє їх іще глибше. Я часто бував свідком таких екзекуцій над Тобі і навіть по тому, як він відбрикується, помічав, що він із дня на день стає чимраз гіршим. І врешті крізь сльози в його очах я побачив, що ніякої надії на виправлення цього урвителя не лишилось; і ось одного дня, коли його налупцьовано так, що він аж почорнів на виду й можна було подумати, ніби це якийсь юний африканець, але досягнено цим тільки того, що він почав корчитись, наче в падучці, я не міг більше витримати і, впавши навколішки, на весь голос передрік йому цілковиту згубу.

(1) Мертві не відчувають несправедливості (латин.).

(2) Про мертвих - нічого, крім доброго (латин.).

Справді, ця його рання розбещеність була жахлива. В п'ять місяців він уже міг так розлютуватися, що йому відбирало голос. В шість я якось заскочив його на тому, що він гриз колоду карт. В сім місяців він набув звички обнімати й цілувати маленьких дівчаток. У вісім місяців він категорично відмовився підписатись під відозвою Товариства тверезості. Отак він місяць за місяцем розбещувався, аж поки, під кінець першого року, не тільки надумав запускати вуса, а ще й набув поганої звички лаятись, клясти і з кожної нагоди закладатись на щось.

Через цю останню непутящу звичку й спостигла врешті Тобі та згуба, яку я передрік йому. Така манера поводитися з літами все дужче вкорінювалася, і, ставши дорослим, він слова не міг вимовити без свого «закладаюсь». Не те щоб він закладався справді, ні, зайвого наговорювати не буду. То в нього просто була така примовка, і ніякого значення він у неї не вкладав. Просто додавав слівце для більшої виразності, цілком невинно, аби закруглити фразу. Коли він казав «закладаюсь на те й на те», ніхто й гадки не мав приймати той заклад; але я однаково вважав, що мій обов'язок - спиняти його. Звичка ця була непристойна, і я так йому й казав. Вона була вульгарна, так я його переконував. її не схвалюють у порядному товаристві - я казав це, і то була чиста правда. її заборонено постановою Конгресу - кажучи це, я й на думці не мав брехати. Я обурювався - та марно. Я протестував - на вітер. Я просив його - він усміхався. Я благав - він сміявся. Я вичитував йому - він шкірив зуби. Я погрожував - він лаявся. Я стусав його - він кликав поліцію. Я смикав його за ніс - він закладався з чортом на власну голову, що більше я на таке не наважусь.

Бідність була ще одною вадою, яку прикрий фізичний ґандж Достоббісової матері прищепив її синові. Він був огидно вбогий, і, мабуть, саме тому його постійні пропозиції закластись рідко виражалися в якихось грошових сумах. Чи варто казати, що ніколи не чув із його вуст такого виразу: «Закладаюсь на долар». Звичайно він казав: «Закладаюсь на що хочете»,- а в найкритичніших випадках: «Закладаюся з чортом на власну голову».

Ця остання формула, здавалося, подобалась йому найдужче; можливо, тому, що вона означала найменший ризик. Адже Достоббіс зробився надзвичайно скупим. Якби який чорт погодився на цей заклад, Тобі програв би небагато, бо голова в нього була невелика. Але це мої власні міркування, і я не певен, чи маю право приписувати їх йому. Та хай там як, а вищезгадані слова лунали з його вуст щодень частіше, хоч як непристойно давати в заклад свою голову замість банкнотів, але схиблений розум мого приятеля неспроможен був цього зрозуміти. Кінець кінцем він облишив усі інші форми закладу і цілком перейшов на одну: «Закладаюся з чортом на власну голову»,- і то так уперто і віддано, що це мене й дивувало, й дратувало. Мене завжди дратує те, чого я не можу з'ясувати. Загадки змушують людину думати, а це шкодить здоров'ю. Правду кажучи, в самому вигляді, з яким містер Достоббіс вимовляв свою непристойну формулу - в манері виголошувати її,- було щось таке, що спочатку інтригувало мене, а потім почало гнітити: щось таке, що, не знаходячи в цю хвилину відповіднішого слова, дозвольте мені назвати чудернацьким; містер Кольрідж, певне, назвав би його містичним, містер Кайт - пантеїстичним, містер Карлейль - химеристичним, а містер Емерсон - суперказуїстичним. І воно почало мені не подобатись. Душа містера Достоббіса опинилась у небезпечному становищі. Я вирішив пустити в хід усю свою красномовність, аби врятувати її. Я заприсягся прислужитись йому, як святий Патрік у одній ірландській хроніці нібито прислужився жабі - «пробудив у ній почуття реальності», каже хроніка. І негайно взявся до діла. Я ще раз почав переконувати його, зібравши всю свою снагу й красномовність для останньої спроби.

Коли я докінчив свою казань, містер Достоббіс повівся вкрай двозначно. Якусь хвилину він мовчав, тільки допитливо дивився мені в обличчя. Потім нахилив голову набік і звів брови аж на лоба. Потім розвів руки долонями вперед і здвигнув плечима. Потім покліпав правим оком. Потім зробив те саме лівим. Потім дуже щільно заплющив обоє очей. Потім розплющив їх так широко, аж я по-справжньому злякався, що з цього вийде. А потім, притиснувши великим пальцем носа, визнав за доречне виконати рештою пальців якийсь рух, що його важко описати. Нарешті, сплівши руки на грудях, він зласкавився на відповідь.

Я можу пригадати тільки головні тези його мови. Що він, мовляв, був би дуже вдячний мені, якби я припнув язика. Ніякі мої поради йому не потрібні. Йому огидні мої інсинуації. Він уже не дитина й сам може подбати про себе. Невже я думаю, що він і досі маленький Достоббіс? Може, я йому не подобаюсь як людина? Може, я хотів образити його? Чи я не дурень? І чи знає моя матінка, що я не сиджу вдома? Це він питає, сподіваючись, що я не збрешу, і він зможе повестися згідно з моєю відповіддю. І ще раз він наполегливо спитав, чи знає моя мати, що я не вдома. Тоді сказав: моє збентеження мене виказує, і він ладен закластися з чортом на власну голову, що вона не знає.

Містер Достоббіс не став чекати, поки я відповім. Він крутнувся на підборах і вийшов із украй несолідною поквапністю, зоставивши мене самого. Я навіть зрадів. Бо він прикро вразив мене. Я навіть розсердився. Я навіть міг би спіймати його на слові завдяки тому образливому для мене закладові. Я міг би виграти для Ворога роду людського маленьку голівку містера Достоббіса: річ-бо в тому, що моя матуся дуже добре знала про мою тимчасову відсутність удома. Але «Khoda shefa midehed» - «небеса дають полегкість», як висловлюються мусульмани, коли їм наступити на пальці. Мене ображено тоді, коли я виконував свій обов'язок, і я мужньо стерпів образу. Одначе тепер мені здавалося, що я зробив для цього нікчемного суб'єкта усе, чого лишень можна вимагати від мене, тож я вирішив більш не турбувати його своїми порадами, а полишити його на власний розум і сумління. Та хоч я відтоді й утримувався давати йому поради, але зовсім зректись його товариства не міг. Я навіть ладен був ставитись поблажливо до деяких менш неприємних нахилів його; а бувало, навіть хвалив декотрі з його лихих жартиків, як ото епікурейці хвалять гірчицю - зі слізьми на очах, так-бо смутили мене його злостиві балачки.

Одного дня ми прогулювалися вдвох, пліч-о-пліч, і дійшли до річки. На річці був місток, і ми вирішили перейти по ньому. Міст був критий, для захисту від непогоди, і в критому ході з нечисленними вікнами було досить темно, аж моторошно. Коли ми ввійшли туди, різкий перехід від сонячного сяйва надворі до півмороку тяжко пригнітив мене. А сердезі Достоббісові хоч би що - він тільки сказав: «Закладаюся з чортом на власну голову, що ти скис».

А він чогось був у надзвичайно доброму настрої. Він був такий жвавий, що в мене зродились бозна-які лихі підозри. Цілком можливо, що він заслаб на трансценденталізм. Правда, я не досить обізнаний на діагностиці цієї недуги, щоб твердити категорично; і, на жаль, при тому не було нікого з моїх приятелів із «Щоденника». І все ж я повірив у це, бо мого друга очевидячки посів дух якогось похмурого блазенства, що примушував його корчити з себе дурня. Він весь час то вихилявся всім тілом, то підстрибував, обминаючи все, що траплялось на дорозі, то вигукував, то шепотів якісь гучні слова й тихі слівця, хоч вираз обличчя його весь час лишався поважний чи навіть суворий. Я не знав, що мені робити - чи стусонути його, чи пожаліти. Врешті, пройшовши майже весь міст, ми зупинилися перед досить високим турнікетом. Я спокійно пройшов його, штовхнувши раменом, як звичайно. Але містерові Достоббісу такий спосіб не підходив. Він захотів перестрибнути через турнікет і сказав, що й обкрутнеться в повітрі. Щиро кажучи, я не повірив, що він на це спроможеться. Найкращим майстром таких стрибків із крутінням був мій приятель містер Карлайль, але й він би був тут нічого не втнув, тому я був певен, що нічого не вийде і в Тобі Достоббіса. Тому я почав доводити йому, що він просто хвалько і не зможе цього зробити. Згодом я гірко пошкодував за своїми словами - бо він зразу ж запропонував закластися з чортом на власну голову, що таки зможе.

Попри давню свою постанову, я вже хотів був дорікнути йому за ці блюзнірські слова, коли раптом почув, що біля мого ліктя наче щось тихенько кахикнуло, немовби сказало: «Кахи!» Я здригнувся й здивовано оглянувся круг себе. Погляд мій нарешті впав на закуток у конструкціях мосту, де притулився якийсь низенький літній добродій вельми поважного вигляду. Годі було придумати щось більш гідне шаноби, ніж уся його постать; бо він мав на собі не тільки пристойне чорне вбрання, а й бездоганно свіжу сорочку з комірцем, акуратно відігнутим униз, на білу краватку; а волосся на голові було розчесане на проділ рівно посередині, наче у дівчини. Руки він задумливо склав на животі, а очі закотив під лоба.

Придивившись пильніше, я побачив, що його штани прикриті чорним шовковим фартухом, і це мене вкрай здивувало. Та перше ніж я встиг спитати його про цю дивну річ, він перебив мене, знову кахикнувши: «Кахи!»

На це я не знайшов готової відповіді. Власне, що взагалі можна відповісти на таку лаконічну репліку? Я пам'ятаю навіть, що «Квартальний огляд» лишив без відповіді зауваження: «Пхе!» Тому я не соромлюся признатись, що звернувся за підтримкою до містера Достоббіса.

- Достоббісе! - сказав я.- Ти що, не чуєш, що отой добродій каже: «Кахи!»?

Звертаючись до приятеля, я подивився на нього вельми суворо; бо, правду кажучи, я був тяжко розгублений, а коли ви дуже розгублені, треба насупити брови й дивитись люто: інакше ви напевне скидатиметесь на дурня.

- Достоббісе! - гукнув я, і це прозвучало наче лайка, хоча я нічого такого й на думці не мав.- Достоббісе! Он той добродій каже: «Кахи!»

Я не збираюся запевняти, ніби ці мої слова відзначались глибиною; я й сам не вважаю їх дуже глибокими. Але я помітив, що ефект наших слів не завжди буває пропорційний їхній вазі у наших власних очах; і якби я пожбурив у містера Достоббіса найновітнішу бомбу або вдарив його по голові «Поетами та поезією Америки», навряд чи він був би вражений дужче, ніж цими простими словами: «Достоббісе! Ти що, не чуєш, що он той добродій каже: «Кахи!»?»

- Та невже? - видихнув він нарешті, побліднувши, як стіна, тоді почервонівши, мов буряк.- Ти певен, що він сказав саме це? Ну, та хай там як, а відступати мені не годиться. Що ж, коли так, то - кахи!

Тоді низенький літній добродій видимо зрадів - Бог святий знає чому. Він виступив зі свого закутка, пришкутильгав до нас із приязною міною, вхопив Достоббіса за руку й потиснув її з виглядом такої щирої зичливості, що годі й уявити щирішу.

- Я цілком певен, що ти виграєш, Достоббісе,- сказав він, якнайприязніше всміхаючись.- Але задля чистої формальності треба зробити спробу.

- Кахи! - кахикнув мій приятель, скинув куртку, підперезав хусточкою стан, скорчив чудернацьку гримасу, закотивши очі під лоба і опустивши куточки губів.- Кахи!

Тоді, помовчавши, ще раз кахикнув, і більше я не почув від нього жодного слова. «Ага! - подумав я, хоча вголос не сказав нічого.- Це дуже дивне діло, що Тобі Достоббіс став такий мовчазний. Напевне, тому, що минулого разу був надто балакучий. Одні крайнощі призводять до інших. Чи забув він усі ті недоладні запитання, що ними обсипав мене тоді, коли я востаннє вичитував йому? Та хай там як, а від трансценденталізму він вилікувався».

- Кахи! - знов кахикнув Тобі, немов прочитавши мої думки; а вигляд у нього був такий, як у замріяної старої овечки.

А літній добродій узяв його під руку й відвів на кілька кроків у глиб критого мосту, далі від турнікета.

- Друже мій,- сказав він,- щоб усе було по-чесному, я дозволю вам розігнатися з оцього ось місця. Почекайте тут, поки я відійду до турнікета, щоб дивитись, як ви стрибатимете гарненько, трансцендентально, й не проґавити жодного вашого руху. Це, звісно, чиста формальність. Я скажу: «раз, два, три - бігом!» По слові «бігом» рушайте.- Він став коло турнікета, постояв хвильку ніби в глибокій задумі, потім звів очі вгору і, як мені здалося, ледь помітно всміхнувся, підтяг поворозки фартуха, довгим поглядом окинув Достоббіса і нарешті, як було умовлено, скомандував:

- Раз, два, три - бігом!

Зразу по слові «бігом» мій сердешний приятель прожогом кинувся вперед. Стиль бігу був не дуже вишуканий, як у містера Лорда, але й не дуже незграбний, як у оглядачів містера Лорда, але загалом я був певен, що він упорається. А що як ні? Ось де головне питання: що як ні? «Яке право,- сказав я,- має цей старий добродій примушувати іншу людину стрибати? Цей старий недоросток - хто він такий? Коли він попросить мене стрибнути, я не послухаюсь нізащо, бо що це за чорт?» Міст, як я вже сказав, був критий, і то на вкрай чудернацький манір, тож у ньому завжди бувала дуже гучна луна, але я цього ніколи не помічав так виразно, як тоді, коли вимовив оці останні четверо слів.

Але те, що я сказав, чи почув, чи подумав, зайняло тільки одну мить. Менш як через п'ять секунд після старту мій сердешний Тобі стрибнув. Я бачив, що біжить він дуже швидко, і від підлоги відштовхнувся він чудово, виробляючи ногами в леті всякі викрутаси. Я побачив його високо в повітрі; він. знаменито крутнувся круг себе над самим центром турнікету, і я, звичайно, дуже здивувався, що він чомусь не летить далі. Та весь стрибок тривав одну мить, і не встиг я як слід про це замислитись, а містер Достоббіс уже гепнувся спиною на поміст по той самий бік турнікета, з якого він стрибав. І в ту ж мить я побачив, що літній добродій щодуху шкутильгає геть, піймавши в підібраний фартух якийсь предмет, що впав із мороку під дахом над самим турнікетом. Усе це вкрай здивувало мене, але роздумувати було ніколи, бо містер Достоббіс лежав напрочуд тихо, тож я вирішив, що він дуже забився і треба йому допомогти. Підбігши до нього, я пересвідчився, що він і справді зазнав дуже серйозного удару. Річ у тому, що десь поділась його голова, і хоч скільки я шукав, та знайти її не зміг, тож і вирішив віднести його додому та послати по гомеопатів. А тоді в мене майнула одна думка, і я кинувся до одного найближчого вікна на мосту. І мені відкрилася сумна правда. На якихось п'ять футів над вершком турнікета, впоперек мосту, скріплюючи крокви накриття, тяглась пласка залізна штаба, покладена лежма; такі штаби скріплювали все покриття мосту. Очевидно, об гостре ребро цієї штаби й ударився шиєю мій нещасливий товариш.

Він не пережив цієї жахливої втрати. Гомеопати не дали йому досить малої дози ліків, а те, що вони дали, він відмовився приймати. Отож урешті йому стало зовсім зле, і він помер - на науку всім непутящим людям. Я зросив його могилу своїми сльозами, наніс штабу зліва на його родинний герб, а рахунок за дуже помірні витрати на похорон послав трансценденталістам. Негідники відмовились платити, тому я зразу відкопав містера Достоббіса і продав на собачий харч.

 

 

ТРИ НЕДІЛІ НА ОДНОМУ ТИЖНІ

© Український переклад. І. Є. Бояновська, 1992.

«У-у, бездухий, безсердечний упертюх! занудний трухлявий смердючий дикун!!!» - шпетив я подумки свого двоюрідного діда Ромбурмила, погрожуючи йому кулаком.

На жаль, лише подумки. Бо насправді існувала явна невідповідність між тим, що я говорив, і тим, що я лише збирався робити.

Коли я розчахнув двері вітальні, старий тюлень сидів з келихом портвейну в лапі й, задерши нижню кінцівку на камінну полицю, надсадно витягував популярний мотив:

Remplis ton verre vide!

Vide ton verre plein!(1)

- Дорогий мій дядечку,- заговорив я, м'яко причинивши двері й посилаючи йому найчарівнішу з посмішок.- Ви завжди такі великодушні, такі ласкаві, і стільки разів засвідчували це, що... що досить, думаю, лише натякнути на одну дрібничку - і ви, безперечно, погодитесь.

- Гм! - вигукнув той.- Молодець, давай далі!

(1) Наливай свій порожній келих! І до дна його знову пий! (Фр.)

- Я певен, найдорожчий мій дядечку (у-у, старий чортяка!), що ви в принципі не проти, аби ми з Кет побралися. Це ви просто жартуєте, я ж знаю,- ха-ха-ха! Ви часом такі дотепні!

- Га-га-га! - озвався той.- Хай йому біс, коли не так!

- От бачите, я ж знав, що ви жартуєте. А нам, дядечку, треба від вас усього лиш,- ну, як його,- пораду, чи що?.. Одне слово, ми хочемо знати, коли, на вашу думку, найзручніше відбути весілля?

- Відбути? Хо, шмаркачу,- це як розуміти?! Зажди-но, поки воно почнеться!

- Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Хі-хі-хі! Хо-хо-хо! Ху-ху-ху! Отакої! Оце сказанули! Які ж ви дотепні, дядечку! Але нам, розумієте, треба лиш, аби ви призначили якийсь певний день.

- Га-га-га! То вам - якийсь певний?

- Так, дядечку, і щоб насамперед вас улаштовував.

- А як я скажу невизначено: десь так за рік абощо? Чи вам таки потрібен певний день?

- Так, дядечку, якщо ваша ласка.

- Що ж, Боббі, хлопчина ти хоч куди, га? І як тобі вже так залежить на тому дні, то я таки зласкавлюся...

- Дядечку!!!

- Цить, сер! - гримнув він, заглушивши мій голос.- Один раз зласкавлюся. Матимеш і згоду, і посаг: не слід забувати про посаг. Який би ж це день вам призначити, га? Сьогодні у нас що - неділя? О! - Ми справимо вам весілля саме тоді - не забудь! - коли три неділі зійдуться на одному тижні. Чуєте мене, сер?! Чого витріщився? Я ж сказав: матимеш Кет із посагом, коли три неділі зійдуться на одному тижні,- не раніше,- втямив, шмаркачу? Щоб я здох - не раніше. Ти мене знаєш: я людина слова. А тепер зникай!

Він одним духом вихилив портвейн, а я в розпачі вибіг з кімнати.

Мій двоюрідний дядечко був, як у тій пісні, «добрий, милий джентльмен», та, на відміну від її героя, мав свої вади. Це був такий собі маленький, кругленький, твердолобий, чванькуватий, "норовливий чоловічок з червоним носом, набитим гаманцем і твердою вірою у власну велич. Маючи найчуйніше в світі серце, він завдяки своїй упертості вважався серед знайомих страшним скупердяєм, Як і багато добрих людей, він був одержимий шалом завдавати танталових мук, що на перший погляд видавалося звичайною злобою.

На кожне прохання він завжди мав «Ні!», але майже кожне, незважаючи на опір та заперечення, задовольняв. Усі атаки на його гаманець розбивалися на твердому панцирі, а сума, яку врешті вдавалося видобути, була пропорційна тривалості облоги й затятості опору. Водночас, ніхто, крім нього, не давав так щедро, хоч і не вельми ґречно, на благодійні потреби.

До мистецтва, зокрема до красного письменства, він відчував глибоку зневагу. Таке почуття навіяв йому Казимир Пер'є, чию зухвалу сентенцію «A quoi un poete est-il bon?» (1) дядечко полюбляв глузливо трактувати як ne plus ultra (2) логічного мислення. Отож моя прихильність до Муз була йому вкрай неприємна. І коли я принагідно звернувся до нього за новим томиком Горація, він став доводити, що вираз «Poeta nascitur non fit» (3) слід перекладати ось так: «Поет-ледащо здатен нінащо»,- що мене, звісно, прикро вразило. Йо/о антипатія до гуманітарних наук зростала ще й завдяки несподіваному зацікавленню тим, що він називав «природознавством». Якось на вулиці його прийняли за доктора Дубль-Дулю, що читав лекції зі знахарства. Відтоді на нього наче найшло, і в часи, про які йдеться (адже йдеться про неабиякі події), до мого дядечка можна було підступити тільки на тому конику, на якому їхав він сам. Про інше він і чути не хотів, і зі сміхом відмахувався руками й ногами, був упертим і непоступливим, повністю розділяючи з Хорс-лі його твердження: «Нащо придумали закони - щоби коритись їм».

(1) Яка користь від поета? (Фр.)

(2) Вершину (латин.).

(3) Поетом народжуються, а не робляться (латин.).

І от з цим джентльменом я провів під однією стріхою все життя. Батьки мої, помираючи, доручили мене йому, мов великий скарб; та я й не сумніваюсь, що старий дурисвіт любив мене як рідного,- навіть як саму Кет,- однак життя мені влаштував собаче. Від року до п'яти він раз по раз улещував мене різкою; від п'яти до п'ятнадцяти - щогодинними погрозами про виправний будинок. А від п'ятнадцяти до двадцяти і дня не пропустив, щоб не присягтися, ніби залишить мене без шеляга. Я, правду кажучи, був добрий лайдак,- така вже моя вдача,- але Кет була мені вірним другом, і я знав це напевне. Моя крихітка солодко щебетала, що стане моєю (разом із посагом і всім іншим), як тільки я виканючу в дядечка Ромбурмила ту згоду. Бідолашне дівчатко! Їй тільки-тільки виповнилось п'ятнадцять, і розраховувати на ту куцу суму, що була на її рахунку, вона могла лише через п'ять «довгих, тягучих літ». Що ж було діяти? В п'ятнадцять, навіть у двадцять один рік (а я саме завершив четверту п'ятирічку) чекати п'ять років - однаково, що п'ятсот. І намарне ми прилипали до старого з надокучливими благаннями. То була piece de resistance (1) (за висловом панів Юда та Карена), що відповідала його збоченим уподобанням. Сам Іов обурився б, угледівши, як цей старий котяра знущається над нами, беззахисними мишенятками. Однак у потаємних глибинах душі він ніщо так щиро не плекав, як мрію про наш шлюб, і ладен був викласти десять тисяч фунтів з власної кишені (посаг Кет був її особистою власністю), тільки б мати пристойний привід схвалити згодою наше природне поривання. Але ж ми були такі нерозумні, що самі собі шкодили. А не вставити палицю в колеса, де вона аж просилася, він просто не міг.

Коли я казав, що в дядечка були певні вади, то мав на увазі не впертість: то була його сильна риса - «assurement се n'etait pas sa foible» (2). Слабкість його полягала в чисто жіночій упередженій забобонності. Він знався на снах, знаменнях et id genus omne (3) дурницях, був надміру прискіпливим і, безперечно, людиною слова. Це, власне, було одним із його захоплень. Обіцяне часом не вартувало й дірки від бублика, зате виконати обіцянку він вважав священним обов'язком. І ця особливість його вдачі, що нею зуміла скористатися Кет невдовзі після нашої розмови в їдальні, дала у руки нам вагомий козир. Отже, вичерпавши, як ото сучасні співці та оратори, ввесь відведений мені час і місце на prolegomena(4), я викладу суть усієї справи кількома словами.

(1) Головна страва (фр.).

(2) Це, безперечно, не було його слабкістю (фр.).

(3) І подібних (латин.).

(4) Вступ (латин.).

Так уже сталося-судилося, що серед знайомих моряків моєї нареченої було два джентльмени, які щойно зійшли на берег після річних мандрів у далеких краях. І от, у неділю пополудні, десятого жовтня, рівно через три тижні після того пам'ятного рішення, що так жорстоко розтрощило всі наші надії, ми з кузиною, домовившись наперед, прихопили цих джентльменів на візит до дядечка Ромбурмила. З півгодини розмова точилася довкола буденних справ, поки нам нарешті вдалося завернути її в потрібне річище.

Капітан Прах. Отже, цілий рік мене не було. Авжеж, щоб я так жив,- сьогодні рівно рік! Сьогодні ж у нас десяте жовтня. Пригадуєте, містере Ромбурмиле, як саме цього дня, рівно рік тому, я приходив прощатися з вами? До речі,- це ж треба, щоб так збігалося! - наш друг, капітан Смітертон, теж цілий рік був у плаванні,- сьогодні рівно рік!

Смітертон. Правду каже - рівно рік, до секунди. Рік тому, саме цього дня, ми з капітаном Пратом заскочили до вас, містере Ромбурмиле, з прощальним візитом.

Дядечко. Так-так, пригадую, дуже добре пригадую,- справді, як дивно. Обох не було рік. Який дивний збіг. Доктор Дубль-Дуля назвав би його суперрідкісним. Доктор Дуб...

Кет (уриваючи його). Ой татку, це таки справжня дивина. Крім того, каштан Прат і капітан Смітертон мали різні маршрути,- а це ж, знаєте, ще більше ускладнює ситуацію.

Дядечко. Далась тобі та ситуація, сороко! Та й, гадаю, збіг від цього ще дивовижніший. Доктор Дубль-Ду...

Кет. Але ж, татку, капітан Прат обійшов мис Горн, а капітан Смітертон - мис Доброї Надії.

Дядечко. Аякже! Один собі на схід, другий - на захід; той обійшов навколо світу і той. До речі, Дубль-Дуля...

Я (поспіхом). Капітане Прат, приходьте до нас завтра ввечері з капітаном Смітертоном - про мандрівку розкажете, у віст зіграємо та й...

Капітан Прат. У віст? Ви забуваєтесь, юначе,- завтра ж неділя. Якось іншим разом.

Кет. Ви що? Роберт із глузду ще не з'їхав. Неділя - сьогодні.

Дядечко. Звичайно, звичайно.

Капітан Прат. Перепрошую, але не може бути, щоб я так помилявся. Я знаю, що неділя завтра, бо...

Смітертон (украй здивований). Що тут за суперечки? Хіба неділя була не вчора?

Усі. Вчора? Та ви що!

Дядечко. Неділя сьогодні,- кому, як не мені, це знати!

Капітан Прат. Та ні, неділя - завтра.

Смітертон. Ви всі схибнулись - усі до одного. Неділя була вчора - це така ж правда, як і те, що я оце сиджу перед вами на оцьому кріслі.

Кет (схвильовано підстрибує). Я все зрозуміла, геть усе! Це ж Боже знамення, татку! - ви знаєте, про що я. Прошу всіх заспокоїтись, і послухайте, як усе просто. Капітан Смітертон каже, що неділя була вчора,- і він правий, бо воно справді так; кузен Боббі, його дядечко та я стверджуємо, що неділя сьогодні,- і ми теж праві, бо воно справді так. Капітан Прат наполягає, що неділя буде завтра,- і він теж правий. Річ у тім, що ми всі маємо слушність,- отже, три неділі зійшлися на одному тижні.

Смітертон (помовчавши). Слухай, Прате, а Кет нам таки втерла носа. Які ж бо ми обоє недоумки. Обвід землі, як ви знаєте, двадцять чотири тисячі миль. Далі: земна куля розкручує ці свої тисячі з заходу на схід рівно за двадцять чотири години. Ну, вхоплюєте, містере Ромбурмиле?

Дядечко. Звичайно, звичайно. Доктор Дубль...

Смітертон (заглушуючи його). Тобто, сер, зі швидкістю тисяча миль на годину. Тепер уявімо, що я відпливаю звідси на тисячу миль на схід. І якщо тут, у Лондоні, сонце сходить о такій-то годині, то відпливши, я побачу його на годину раніше. Пропливши ще тисячу миль, я відсунуся в часі на дві години, ще третю тисячу миль - на три години - і таким чином далі, поки об'їду всю землю й опинюся на цьому самому місці. Отже, пропливши двадцять чотири тисячі миль на схід, я випереджу лондонський час на двадцять чотири години. Тому я й обігнав вас на цілу добу. Ну, зрозуміло?

Дядечко. Але Дубль-Дуля...

Смітертон (дуже гучно). Капітан Прат, пройшовши тисячу миль на захід, став, навпаки, відставати на годину від лондонського часу, а за двадцять чотири тисячі миль - на двадцять чотири години, тобто знову-таки на цілу добу. Отже, для мене неділя - вчора, для вас - сьогодні, для Прата - завтра. Головне, що ми всі, містере Ромбурмиле, маємо рацію. Адже нема такого аргументу, щоб комусь із нас надав перевагу.

Дядечко. Отакої! Кет! Боббі! Та це ж, як ви кажете, Боже знамення! Але я людина слова - закарбуйте собі! Бери її, хлопчику,- з посагом і всім іншим,- коли хочеш. Таки обкрутили, чортенята! Три неділі підряд - то ж треба так, га? Цікаво, що скаже на це доктор Дубль-Дуля?

 

 

ПРОВАЛЛЯ І МАЯТНИК

© Український переклад. Р. І. Доценко, 1992.

Impia tortorum longas hie turba furores

Sanguinis innocui, non satiata, alluit.

Sospite nunc patria, fracto nunc funeris antro

Mors ubi dira fuit, vita salusque patent (1).

Чотиривірш, скомпонований для воріт ринку, що має бути споруджений на місці якобінського клубу в Парижі

(1) Зграя розбійників лютих, убивць ненаситних,

Довго впивалася тут кров'ю невинних людей.

Вільна тепер батьківщина - катівні нема вже;

Смерть утекла, бо життя і рятунок прийшли (латин.).

Я знемігся, смертельно знемігся від цих довгих мук і, коли мене врешті розв'язали й дозволили сісти, відчув, що непритомнію. Вирок - моторошний смертний вирок - то було останнє, що я ще розчув. А потім голоси інквізиторів неначе злилися в невиразний глухий гул. Він навіяв мені думку про якийсь обертовий рух - може, тим, що нагадав гуркотіння млинового колеса. Проте це тільки на коротку хвильку, бо невдовзі я вже нічого не чув. Бачити, однак, я ще бачив, і то до жаху виразно.

Я бачив уста суддів у чорних мантіях. Ті уста видавалися мені білішими за аркуш паперу, на якому я пишу оці слова, і потворно тонкими - бо проступала в них безжальна твердість, неухильна рішучість і холодна зневага до людських мук. Я бачив, як з їхніх уст ще сходили слова, що були для мене присудом Долі. Я бачив, як ті уста розтягувалися, коли проголошували мені смерть. Я бачив, як вони вимовляли моє ім'я, і здригався, бо не чув жодного звуку. І бачив, проймаючись нестямним жахом, як легенько, ледь помітно поколихувались чорні запони на стінах зали. А тоді в око мені впали сім високих свічок на столі. Спершу я догледів у них символ якогось милосердя, вони були немов білі тендітні янголи, що з'явилися врятувати мене; аж раптом розум мій затуманила хвиля підступної млості, кожна жилка в мені затріпотіла, ніби я торкнувся дроту від гальванічної батареї, замість янголів постали безтілесні привиди з вогненними головами, і я зрозумів, що допомоги від них не діждуся. І тоді, наче розкішна музична фраза, скралася до мене думка, який то любий має бути могильний супокій. Вона прийшла тихо й поволі і ніби задовго до того, як суть її повністю розкрилася, але, тільки-но розум мій сприйняв її і примирився з нею, постаті суддів, мовби яким чаром, щезли з-перед моїх очей, високі свічки розтанули, вогонь їхній погас, і залягла чорна темінь. Усі почування мої геть поглинув дикий безодній потік, схожий на той, що ввергає душу в саме пекло. І запанували безгоміння, безрух і ніч.

Я, отже, знепритомнів,- хоч не можу сказати, щоб повністю. Тих решток свідомості я й не пробуватиму ані визначити, ані бодай описати,- досить того, що не цілком вона зникла. У найглибшому сні... ні! в маренні... ні! в непритомності... ні! у смерті... навіть у могилі не цілком вона зникає. Інакше б і безсмертя людського не існувало. Пробуджуючись із найміцнішого сну, ми розриваємо павутинчастий серпанок якогось сновидіння. Але вже наступної секунди (такий благенький цей серпанок!) ми не пам'ятаємо, що нам снилося. Опритомнюючи, людина проходить через дві стадії: перша - це стадія інтелектуального чи духовного існування; друга - фізичного. Якби ми, досягши другої стадії, могли оживити враження з першої, то вони, можлива річ, вельми промовисто розповіли б нам про прірву потойбічності. Але що воно таке, ця прірва? Як хоча б відрізнити її тіні від тіней могили? Але якщо вражень з того, що я назвав першою стадією, ми не здатні оживити своєю волею, то все-таки хіба ці враження через довший час не повертаються самохіть, примушуючи нас дивуватись, відкіля вони? Хто ніколи не був у непритомності, той не побачить у розжареному вугіллі ані дивовижних палаців, ані до болю знайомих облич, перед ним не пропливуть у повітрі сумовиті образи, невидимі багатьом, той не задумається, вдихнувши пахощі якоїсь нової квітки; голова йому не піде обертом, коли він почує якийсь музичний ритм, що раніш ніколи не привертав його уваги.

Серед частих і втомливих спроб пригадати, серед напружених зусиль воскресити хоча б якісь окрушини напівнебуття, в якому опинилась тоді моя душа, траплялися хвилини, коли мені здавалось, ніби я досяг успіху: у спогадах г моїх були короткі, дуже короткі прогалини, що їх пізніше, прояснілим уже розумом, я міг віднести лише до тодішнього стану напівнепритомності. Ці тіні споминів невиразно мовлять про якісь високі постаті, що мовчки підняли мене й понесли вниз, вниз, усе вниз, аж доки голова мені затьмарилася на саму лише думку, що цьому огидному спускові кінця-краю не буде. Ці тіні мовлять також, який сліпий жах посів тоді моє серце від того, що воно, серце, завмерло в такому неприродному спокої. Далі раптом приходить відчуття непорушності всього на світі - немовби ті, хто ніс мене (о, ця моторошна дорога!), у своєму спускові перетяли межі безмежного і зупинились відпочити з перевтоми. Після цього спадає на мене гнітюча байдужість, і нарешті божевілля покриває все це - божевілля пам'яті, що дозволила собі сягнути в заборонену царину.

І от нараз оживають рух і звук - хапливе биття серця, що луною віддає мені у вухах. А потім - провал і суцільна порожнеча. Потім знову звук, і рух, і доторк, і тремтіння проймає всю мою істоту. Потім надовго приходить просте, без усякої думки, відчуття того, що я існую. І зненацька - думка, пекучий жах, шалений порив збагнути, де ж це я. Потім - гостре бажання забутись у непам'яті. Потім - навальне воскресання свідомості і вдала спроба поворухнутись. І тоді - повний спогад про суд, і суддів, і чорні закони, і вирок, і млість, і непритомність. А потім - цілковите забуття всього подальшого, того, що лише опісля і то коштом важких зусиль пощастило мені бодай тьмяно пригадати.

Я лежав, усе не розплющуючи очей. Я відчував, що лежу горілиць і що мене розв'язано. Коли я простяг руку, вона важко впала на щось вологе й тверде. Так пролежала вона довший час, поки я силкувався збагнути, де я і що зі мною діється. Попри все своє бажання я не наважувався розплющити очі, жахаючись першого погляду на довколишнє. Не те щоб я боявся побачити щось відворотне, ні,- мені ставало моторошно саме від думки, що я не побачу геть нічого! Нарешті у відчайдушному пориві я хутко розплющив очі. Найгірші мої побоювання таки справдились! Мене облягала чорнота вічної ночі. Я задихався. Морок стояв такий густий, що аж гнітив, аж душив мене. Повітря було страшенно затхле. Я лежав усе так само непорушно й силкувався спромогтись на думку. Я воскрешав у пам'яті звичаї інквізиторського судочинства, намагаючись із цього з'ясувати своє нинішнє становище. Вирок уже оголосили, і то дуже давно, як мені здавалося. Але я й на хвильку не припускав думки, що я мертвий. Таке припущення, хоч би що ми там читали в романах, зовсім не сумісне з реальною дійсністю. Але ж де я і що зі мною? Я знав, що засуджених на смерть звичайно страчують на аутодафе, і одне з них було призначено на вечір того дня, коли відбувся мій суд. Невже мене залишили у в'язниці чекати кілька місяців до наступної страти? Ні, таке неможливе. Виконання вироку не заведено, надовго відкладати. Та й те сказати, що моя в'язниця, як і всі камери смертників у Толедо, мала кам'яну підлогу й трохи світла до неї таки просочувалося.

Раптом страшна думка примусила всю кров шугнути мені до серця, і я знову - цим разом ненадовго - знепритомнів. Прийшовши до пам'яті, я відразу схопився на ноги, дарма що кожна моя жилка тремтіла. Я став несамовито нишпорити руками круг себе. Нічого не намацуючи, я, одначе, боявся крок ступити, щоб не впертись у стіну могильного склепу. Мене заливав піт, холодні великі краплі зросили моє чоло. Кінець кінцем ця невпевненість стала просто нестерпною, і я обережно рушив з місця, протягши наперед руки, а очі мої, аби вловити бодай промінчик світла, аж мало з орбіт не вилазили. Я ступав знов і знов, але довкола були все ті самі чорнота й порожнеча. Дихати стало легше. В мені певнішала думка, що моя доля, в усякому разі, не найстрашніша з можливих.

Я обережно ступав далі, а тим часом мені пригадувалися тисячі глухих чуток про страхіття Толедо. Про тутешні підземелля розповідали неймовірні історії; як на мене, то все були вигадки, а проте вигадки такі дивовижні й до того моторошні, що їх переказувано лише пошепки. Чи судилося мені загинути з голоду в цьому підземному світі мороку? А чи мені готують якусь іншу, ще страхітливішу, долю? Що скінчитись мало моєю смертю, і то смертю надзвичайно лютою - в цьому я й не міг сумніватись, добре знаючи вдачу своїх суддів. Єдине, що мене бентежило, чи то пак непокоїло,- це коли і як.

Простягнені мої руки нарешті вперлися в якусь тверду перепону. То була стіна, мабуть, мурована з каменю - дуже гладенька, ослизла й холодна. Я рушив далі попід стіною, обережно ступаючи кожен крок - декотрі з давніх розповідей доброго нагнали на мене страху! Але таким способом мені ще пощастило б визначити розмір підземелля: я міг обійти його навколо й повернутися до того місця, звідки розпочав, зовсім цього й не помітивши - такою-бо майже ідеально рівною здавалася стіна. Тоді я кинувся шукати ножа, що мав у кишені, коли мене вели на суд,- але ніж зник, та й на мені була тепер інша одежа - халат із цупкого полотна. Я гадав устромити ножа в шпарку між камінням, щоб таким чином позначити початок дороги. Однак тепер ось постало ускладнення - начебто й мізерне, за тодішнього хаосу в моїх думках воно спершу видалося просто неподоланним. Я відірвав стяжку з окрайки халата й розтяг її на підлозі на всю довжину під прямим кутом до стіни. Коли я напомацки обстежуватиму свою в'язницю, то, обійшовши коло, неодмінно повернуся до цієї стяжки. Так принаймні снувалися мої думки; але ж я не зважив ані на розміри підземелля, ані на своє власне знесилення. Підлога під ногами була волога й ковзка. Якийсь час я ще шкутильгав уперед, а потім спіткнувся й упав. Украй виснажений, я так і лишився лежати долі, і незабаром мене зморив сон. Прокинувшись і простягти руку, я знайшов обіч себе невеличку хлібину й глечик з водою. Занадто слабосилий, щоб задуматися, звідки вони тут узялися, я, одначе, пожадливо з'їв хліб і випив воду. Невдовзі по тому я знов почав обходити в'язницю і, хоч тяжко втомився, а все-таки добрів до полотняної стяжки. Перед тим як упасти, я нарахував п'ятдесят два кроки; тепер я пройшов ще сорок вісім,- разом, отже, сто кроків. Беручи два кроки за ярд, я виснував, що в'язниця має десь так п'ятдесят ярдів у обводі. Стіна, одначе, мала чимало виступів і заглибин, через що годі було встановити, якої форми цей склеп,- я-бо майже певен був, що це склеп.

У своїх обстеженнях я ледве чи мав якусь мету і вже, безперечно, не мав жодної надії; а проте якась дивна допитливість підохочувала мене не кидати пошуків. Відійшовши від стіни, я вирішив перейти впоперек свою темницю. Спочатку я ступав вельми сторожко, бо підлога, хоч і тверда, все-таки була підступно слизувата. Врешті я набрався духу й став ступати вже певніше, намагаючись іти по змозі прямою лінією. Я вже пройшов так із десять-дванадцять кроків, коли це раптом перечепився через надірвану окрайку халата і важко гепнувся долілиць.

Ошелешений падінням, я лише за кілька секунд помітив одну разючу обставину, що спершу була не привернула моєї уваги. Я лежав, підборіддям доторкаючись підлоги, але ось що дивувало: мої губи й верхня частина голови зависли в повітрі, дарма що опустилися неначебто нижче від підборіддя. І водночас чоло мені зволожили липучі випари, а в ніздрі вдарив своєрідний запах плісняви. Я простяг руку вперед і аж здригнувся, пересвідчившись, що моє тіло лежить на самому краєчку круглого провалля, глибини якого я, звісно, не міг і приблизно визначити в ту хвилину. Обмацуючи його муровану стіну, я спромігся відломити грудочку тиньку й кинув у прірву. Чимало секунд я слухав, як вона лунко відскакує від стін ями, все нижче й нижче, аж нарешті почувся глухий сплеск води, повторений гучною луною. Ту саму мить десь угорі наді мною хутко так неначе відчинились і зразу ж зачинились якісь двері, слабкий промінчик світла розтяв морок і тут-таки й погас.

Я виразно побачив, яку долю мені вготовано, і поздоровляв себе, що так вчасно спіткнувся й упав. Ще один крок - і я попрощався б зі світом. Це була б саме така смерть, розповіді про яку раніше мені здавалися брехливими й недотепними вигадками на карб інквізиції. Жертви її тиранії мали на свій вибір або смерть у моторошних фізичних муках, або ж смерть у найжахливіших душевних стражданнях. Мені, очевидно, судилося друге. Від тривалих мук нерви мої розхиталися до того, що я здригався навіть на звук власного голосу, і взагалі відповіднішого за мене об'єкта для таких тортур годі було й знайти.

Тремтячи всім тілом, я відповз назад до стіни: краще вже смерть на місці, аніж ризикувати можливістю опинитись в одному з цих страхітливих проваль, що їх уява малювала мені мало не на кожному кроці в моїй в'язниці. Бувши в інакшому стані, я, можливо, наважився б ураз покінчити з усім своїм лихом та й кинувся б сторчголов у прірву, але тепер з мене зробився страшенний боягуз. Не забув же я й колись читаного про ці жахітливі провалля: споруджено їх аж ніяк не для того, щоб відразу позбавляти людину життя.

У своєму збудженні я довгі години не міг склепити очей, але кінець кінцем таки задрімав. Прокинувшись, обік себе я знайшов, як і попереднього разу, хлібинку й глечик з водою. Мене доймала пекуча спрага, і я вихилив глечик одним духом. До води, певно, домішали щось снодійне, бо тільки-но я випив, як мене знову здолала дрімота. Я заснув глибоким сном - непорушним, немов у могилі. Чи довго сон тривав - цього я, звичайно, не міг знати; проте коли я знову розплющив очі, довкола мене розвиднилося. В неприродному жовто-зеленому світлі, джерело якого відкрилося мені лише згодом, я побачив розмір і обриси в'язниці.

Щодо величини її, то я дуже був помилився: обвід стін сягав лише двадцяти п'яти ярдів, не більше. Помилка в моїх розрахунках завдала мені марного клопоту на добру часину - марного й справді, як подумати, що я перебував у таких страхітливих обставинах, а от сушив собі голову розмірами темниці. Але мені страх закортіло з'ясувати всі деталі, і я заходився розмірковувати, де ж саме схибив. Кінець кінцем мені проясніло. Вперше спробувавши дослідити в'язницю, я пройшов до того моменту, як упав, п'ятдесят два кроки - стяжка полотна була від мене тоді, певно, за який крок чи два, тобто я вже, власне, майже обійшов склеп по обводу. Потім я впав і заснув, а прокинувшись, очевидячки, рушив у зворотному напрямку,- тим-то мені обвід склепу й видався мало не вдвічі довшим, аніж був насправді. А сум'яття в думках не дало змоги завважити, що на початку стіна була ліворуч від мене, а під кінець - уже праворуч.

Так само хибний висновок я був зробив і щодо форми в'язниці. Обходячи її навпомацки, я знаходив чимало кутів, через що й подумав, що вона дуже неправильна формою,- оце так разюче суцільний морок впливає на людину, що пробудилася з летаргії або й сну! Кути виявилися просто нерівномірно розташованими неглибокими впадинами, чи-то нішами. Загалом же в'язниця була квадратова формою. Стіни, начебто викладені з каменю, як мені спершу видалося,- насправді були з величезних плит заліза чи якогось іншого металу, шви між якими або стики й утворювали впадини. Металеву поверхню всуціль покривала чиясь нездарна мазанина - всілякі бридкі й відразливі подоби, породжені забобонними уявленнями ченців про потойбічне життя. Скелети у погрозливих позах, що мали втілювати демонів, та й інші, куди страхітливіші образи спотворювали геть усю стіну. Я завважив, що обриси цих химер проступали досить чітко, тоді як барви, здавалося, вицвіли й потьмяніли, ніби від вологи. Підлога, як я тепер побачив, була кам'яна. Посеред приміщення зяяв отвір круглого провалля, що його пащі мені пощастило уникнути; але провалля було тільки одне.

Усе це я розгледів нечітко й то з великою натугою, бо тепер моє тіло лежало вже не так, як до сну. Тепер я був простягнений горілиць на весь зріст на низькій дерев'яній лаві, прив'язаний до неї довгою ремінякою, що скидалася на попругу. Ремінь багатьма звивами обсновував мої руки, ноги й усе тіло, залишаючи вільною саму тільки голову та почасти ліву руку, щоб я міг на превелику силу дотягтись до глиняної миски з їжею, яка стояла збоку на підлозі. Але глечика, на лихо мені, не стало. Кажу «на лихо», бо мене пекла нестерпна спрага. А наміри моїх катів, здається, були спрямовані на те, щоб ще й посилити цю спрагу, бо м'ясо в мисці вони присмачили гострою приправою.

Глянувши вгору, я побачив стелю своєї в'язниці. Вона була футів на тридцять-сорок від підлоги і будовою не дуже відрізнялася від стін. На одній з її плит увагу мою привернуло своєрідне зображення. То була намальована постать Часу, як її звичайно показують, тільки що замість коси вона тримала,- чи то мені так видалося при побіжному погляді,- довжелезний маятник, як то буває на старовинних дзиґарях. Щось у вигляді цього механізму змусило мене, одначе, придивитись до нього пильніше. Зображення маятника було саме наді мною, і мені нараз привиділося, що він рухається. Ще за мить я й переконався в цьому. Вимахи маятника були короткі і, звісна річ, повільні. Кілька хвилин я стежив за ним, пройнятий страхом, але ще більше - подивом. Утомившись нарешті спостерігати його монотонний рух, я відвів погляд убік.

Нараз легкий шемріт привернув мою увагу, і, зиркнувши на підлогу, я побачив кількох здоровенних щурів, що повиповзали з провалля, розташованого в полі мого зору, праворуч від мене. Вони надбігали просто на очах у мене, і то цілою ордою - пожадливі, хапливі, приваблені запахом м'яса. Відтоді мені доводилось докладати чималих зусиль і дуже пильнувати, щоб вони не допалися до миски.

Минуло з півгодини, а може, й ціла година (адже уявлення мої про біг часу були дуже приблизні), поки я знову звів очі вгору. Те, що я побачив, ошелешило мене і вразило. Вимахи маятника подовшали мало не на ярд. Як наслідок цього, і швидкість набагато зросла. Але найдужче занепокоїла мене думка, що він помітно знизився. Я тепер завважив - годі й казати, з яким жахом! - що нижня його частина становить лискучий сталевий півмісяць, десь так із фут завдовжки від ріжка до ріжка; самі ріжки були задерті вгору, а спід півмісяця здавався гострим, немов лезо бритви. Це півколо, масивне й важке з вигляду, грубшало догори, подібно до леза бритви, і трималося на товстому мідяному пруті. Коливаючись, маятник зі свистом розтинав повітря.

Тепер я вже не сумнівався, яку саме страхітливу долю приготувала мені чернецька вимисливість. Інквізитори довідалися, що я розгадав таємницю провалля - провалля, що його жахіття призначалися саме для таких запеклих єретиків, як я, провалля, що було втіленням пекла, найдовершенішим, як свідчив поголос, з усіх їхніх тортур. Не впав я в провалля зовсім випадково, а мені ж було відомо, що муки в цій катівні обов'язково повинні охоплювати своїх жертв зненацька, несподівано. А що я спіткнувся, не дійшовши до провалля, то тим самим порушився їхній диявольський план скинути мене в безодню, і тепер мені лишалося сподіватись - вибору-бо не було - інакшої, лагіднішої загибелі. Лагіднішої! Хоч як мені було тяжко, я аж посміхнувся, що от таке слово вжив у такій ситуації.

Чи варто розповідати про довгі, довгі години більш ніж смертельного жаху, коли я безперестанку рахував енергійні вимахи леза? Дюйм за дюймом, дрібка за дрібкою,- так повільно, що, здавалося, віки збігають, поки це завважиш,- маятник спускався все нижче й нижче. Минуло скількись днів - можливо, чимало їх .- і він уже вигойдувався так близько наді мною, що їдучий його подих віяв мені в саме лице. Запах гострої сталі дражнив мої ніздрі. Я благав, я затято молив небо, щоб маятник швидше вже розтяв мені тіло. У дикій знетямі я поривався підскочити вгору, назустріч вимахам страхітливої шаблюки. А тоді раптом падав назад і спокійно лежав та всміхався до цієї блискітливої смерті, немов дитина до якоїсь рідкісної цяцьки.

І знову я впав у цілковиту непритомність,- ненадовго, очевидно, бо, прийшовши до тями, я не завважив, щоб маятник був тепер нижче. А проте - може, й надовго, бо ж мої кати стежили за мною і, отже, могли навмисне зупинити рух маятника, коли я зомлів. Опритомнівши, я відчув себе дуже, просто невимовно слабосилим і виснаженим, ніби після тривалого недоїдання. Хоч яких я тоді зазнавав мук, людська природа моя потребувала їжі. Болісно напружившись, я простяг ліву руку, наскільки дозволяв ремінь, і дістав ті мізерні рештки м'яса, що залишилися після щурів. Коли я поклав у рот перший шматочок недоїдків, мене раптом осяйнула якась напівсформована думка, сповнена радості чи то, може, надії. Але що спільного я міг мати з надією?! Кажу ж бо, то була думка напівсформована, з тих, що ото так і не встигають до кінця сформуватись у свідомості. Я відчув тільки, що в ній була радість чи то надія і що вона в зародку й померла. Марно я силкувався повернути її, прояснити. Тривалі страждання майже дощенту знесилили мій розум. Я став недоумком, ідіотом.

Площина, в якій коливався маятник, була під прямим кутом до мого тіла. Я бачив, що півмісяць має перетяти мене саме по грудях. Маятник черкне полотно, повернеться і черкне ще раз, тоді ще і ще. Дарма, що вимахи його страшенно широкі (десь так із тридцять футів чи й більше), а сила, з якою він свистячи розтинає повітря, така, що проти неї й ці залізні стіни ніщо,- півмісяць кілька хвилин лише те й робитиме, що буде розрізувати мій халат. На цій думці я зупинився. Далі я не важився рушати. Я вперто зосереджував на ній усю увагу, немовби міг тим затримати опускання сталі. Я намагався думати про те, який звук буде, коли півмісяць прорізатиме одяг, про те, який своєрідний дрож викликає в людині тертя матерії об тіло. Я міркував про всі ці дрібниці, аж поки вони мені геть набридли.

Вниз і вниз розмірено сповзав маятник. Швидкість його вимахів я протиставив повільності спускання, і знаходив у цьому якусь неприродну втіху. Мах праворуч, мах ліворуч, туди й сюди, повискуючи, немов грішна душа в пеклі,- отак скрадливою тигрячою ходою він підступав усе ближче до мого серця. Я то сміявся, то вив - залежно від того, яка думка брала гору.

Вниз, неухильно й безжалісно вниз! Маятник коливався вже за три дюйми від моїх грудей! У нестямі я несамовито заборсався, силкуючись вивільнити ліву руку. Вона була вільна лише до ліктя. Натужуючись, я міг рухати нею від миски на підлозі й до рота, але не далі. Якби мені розірвати ремінь на лікті, я б ухопив рукою маятник і спробував його зупинити. Хоча то було б усе одно, що лавину зупинити!

Вниз, безупинно й нестримно вниз! Я задихався і шарпався при кожному вимахові маятника. Пройнятий марним розпачем, я не відводив від нього погляду, стежачи, як він падає донизу й злітає угору, і щоразу, коли сталеве вістря наближалося, мимоволі заплющував очі, хоч смерть дарувала б мені визволення,- о, так, справжнє визволення! І все-таки кожен нерв у мені тріпотів, коли я уявляв, як ледь помітне опускання механізму вгородить цю гостру лискучу сокиру в мої груди. Це надія змушувала тріпотіти мої нерви, а все тіло - скулюватись. Це надія, та сама надія, що тріумфує навіть під тортурами, що нашіптує слова втіхи навіть рокованому на смерть у катівнях інквізиції.

Я побачив, що яких десять-дванадцять вимахів, і сталь торкнеться халата; і водночас із цим спостереженням мій розум раптом прояснився і зосередився, підвладний цілковитому спокоєві розпачу. Вперше за багато годин, а може, і днів, я почав думати. Нараз я здогадався, що пута чи то попруга, якою мене перев'язано, з одноцільного ременя. Досить лише в одному місці гострому, наче лезо, півмісяцеві черкнути по ременю, як він трісне, і я лівою рукою зможу розснувати з себе решту пут. Але ж яка небезпечна буде близькість сталі в ту мить! Найменший хибний порух - і тобі смерть! Тож хіба ймовірно, щоб мої мучителі не передбачили такої змоги й не вбезпечилися перед нею? І чи можна сподіватися, що півмісяць пройде саме там, де пута обвивають мені тіло? Боячися зневіритись у своїй мізерній і, здається, останній надії, я трохи підвів голову, щоб глянути собі на груди. Попруга обсновувала мої кінцівки й тулуб в усіх напрямках, але тільки не на шляху вбивчого півмісяця.

Та ледве встиг я покласти голову, як мене осяйнула - інакше й не скажеш,- друга половина тієї самої недокінченої ідеї визволення, що тьмяно промайнула у мене в мозку, коли я був підніс шматочок їжі до своїх зашерхлих уст. Тепер переді мною була вся думка - хирлява, не зовсім твереза й не зовсім чітка,- але таки вся повністю. І я відразу з гарячковим завзяттям розпачу заходився її здійснювати.

Вже чимало годин круг невисокої лавки, де я лежав, кишма кишіло щурів. Вони були хижі, нахабні й ненажерні, і раз у раз глипали на мене своїми червоними очицями, неначе впевнені, що тільки-но я перестану ворушитися, як зроблюся їхньою здобиччю. «І що вони там їдять у цьому колодязі?» - подумалось мені.

Як я не відганяв їх, вони зжерли мою їжу мало не всю до крихти. Я безнастанно вимахував рукою над мискою, але, неминуче одноманітні, ці рухи кінець кінцем перестали відлякувати щурів, і ці ненатлі хижаки дедалі частіше вгороджували гострі зуби в мої пальці. Тож тепер я рештками жирного й пряного їстива щедро змастив ременя, куди лише здужав дістати, а тоді відвів руку від миски й завмер.

Спершу ненажерливих гризунів ошелешила й налякала раптова непорушність людини на лавці, і вони панічно сахнулись назад, а декотрі то й у колодязь шаснули. Але це тільки на хвильку: я недарма розраховував на їхню ненатлість. Завваживши, що я лежу без ніякого поруху, один-два сміливіші з них скочили на лавку й обнюшили ременя. То було наче гасло до загального нападу. З колодязя посунули цілі нові гурти щурів. Вони видиралися на лавку, переповнювали її, сотнями товклися в мене по тілі. Розмірений рух маятника анітрохи їх не лякав. Уникаючи його ударів, вони заповзялися коло намащеного ременя. Щурі тислися один на одного, і товпище їхнє на мені щораз більшало. Вони вовтузились у мене на шиї, холодні їхні губи доторкались моїх губів; їх було стільки, що я мало не задихався під ними, огида, для якої і слова нема в людській мові, наповнювала мені груди й чимось важким та липучим холодила серце. Але ще хвилина, і я відчув, що кінець уже близько. Пута помітно слабшали. Я знав, що в кількох місцях їх уже перегризено.

Понадлюдським напруженням волі я примусив себе лежати непорушно.

Я таки не помилився у своїх розрахунках, і терпів недаремно! Нарешті я відчув, що я вільний. Попруга обривками звисала з мого тіла. Але маятник тим часом уже майже черкав мені груди. Він уже роздер полотно, розрізав білизну під нею. Ще два вимахи, і гостре відчуття болю пронизало кожен мій нерв. Та мить визволення настала! Я ледь поворушив рукою, і мої рятівники гамірливо сипонули врозтіч. Сторожким рухом - обережно й помалу, спочатку вбік, а тоді назад - я вислизнув з обіймів ременя, і півмісяць уже не міг дістати до мене. Бодай на часину, але я таки став вільний!

Вільний - і в лабетах інквізиції! Ледве-но я ступив на кам'яну підлогу зі свого дерев'яного ложа тортур, як рух пекельної машини зупинився і якась невидима сила підняла її вгору, через стелю. Це було для мене наукою, що вкинула моє серце в розпач. За кожним моїм рухом, безперечно, стежать. Вільний! Я уник однієї мученицької смерті, щоб потрапити в пащеку до іншої, ще жахливішої. Подумавши це, я зміряв тривожним поглядом залізні стіни, що в них замикався мій світ. У приміщенні діялося щось незвичайне, заходила якась зміна, хоч я й не міг спершу зрозуміти, яка саме. Я став сушити собі голову уривчастими непевними здогадами, на багато хвилин поринувши у напівдрімотне забуття. Тремтячи зі збудження, я вперше за ввесь час збагнув, звідки береться те жовто-зелене світло, що осяває в'язницю. Воно ллялося зі щілини у півдюйма завширшки, яка тяглась низом попід усіма стінами в'язниці. Виглядало, отже, на те - певніше сказати, так і було,- що стіни лише прилягають до підлоги. Я спробував зазирнути у щілину, але намарно.

Підвівшись на ноги, я раптом зрозумів причину тих таємничих змін, що відбувалися в приміщенні. Раніш я помітив, що хоча обриси зображень на стінах і були досить чіткі, барви здавались бляклими й потьмянілими. Але тепер ці барви почали яснішати, щомить дужче й дужче, і їхній пекельно яскравий блиск надавав примарним диявольським постатям такого вигляду, що примусив би здригатись і міцніші нерви, ніж у мене. Очі демонів, до моторошного живі й страхітливі, втуплювались у мене з усіх куточків в'язниці, навіть звідти, де раніш нічого не було видно, і ряхтіли зловісним вогнем, що моїй збудженій уяві ніяк не міг здатися нереальним.

Де ж пак,- нереальним! Навіть коли я дихав, у ніздрі мені вдаряв дух розпеченого заліза. Задушливі випари сповнювали в'язницю. Щохвилі жаркіше пломеніли очі, що стежили за моїми стражданнями. Дедалі густіший багрець розливався по жахітних почварах на стінах. Я задихався! Мені дух забивало! Тепер мені стало ясно, що надумали мої мучителі, ці безжальні кати, демони з демонів. Я відступав від розпашілого металу до середини камери. Думка про холодок колодязя наче бальзамом зцілила мені душу,- мені, загроженому з усіх боків огненною смертю. Я кинувся до смертедайного краю провалля. Мій зморений зір заглянув униз. Сяйво від розжареної покрівлі освітлювало найглибші закутини колодязя. І все-таки якусь хвильку нестями дух мій не годен був збагнути суть того, що я побачив. Та нарешті вона силою пробилась... проклала собі шлях до моєї свідомості... вогнем опекла мій трепетний мозок! О! язик мій німіє! о! жахіття! о! будь-яке жахіття, лиш не це! З пронизливим криком я відсахнувся від краю колодязя і, закривши обличчя долонями, гірко заридав.

Жарота швидко посилювалась, і я, трясучись, немов у гарячці, знову підвів очі. В камері вдруге заходили зміни - цим разом інакшою ставала її форма. Як і попереднього разу, я спочатку марно силкувався зрозуміти те, що відбувалося, чи бодай хоч добрати в ньому ладу. Але непевність тривала не довго. Двічі я уник судженої мені долі, тим самим розпаливши мстивість інквізиторів, і Владар Жахіть вирішив більше не зволікати зі мною. В'язниця раніш була квадратова. Тепер же я побачив, що два її залізних кути зробилися гострими, а решта два, відповідно,- тупими. Ця страхітлива зміна наставала хутко, з якимось приглушеним гуркотом чи то, може, стогоном. В одну мить приміщення набрало форми ромба. Але воно змінювалось і далі - я вже не мав надії, та й бажання, щоб ту зміну спинити. Я ладен був пригорнути до своїх грудей ці червоні стіни, ці шати вічного супокою. «Смерть,- казав я собі,- будь-яка смерть, аби лиш не в колодязі!» Ото я був дурень! Не втямив одразу, що саме в колодязь і мало загнати мене розжарене залізо! Чи ж міг я витримати таку гарячінь? Та навіть якби й міг, то чи ж би не мусив відступити під натиском стін? А ромб усе вужчав, дедалі швидше, не полишаючи мені часу на міркування. Центр його, тобто там, де було найширше, містився прямо над розчахнутим проваллям. Я точився назад, але стіни, зсовуючись, невблаганно підпирали мене вперед, до колодязя. Кінець кінцем для мого попеченого й скорченого тіла не лишилося й дюйма опори на твердій підлозі в'язниці. Я вже не змагався. Останній передсмертний зойк розпачу, голосний і довгий, вирвався з моїх уст. Я відчував, що вже ледь тримаюся на самому крайчику... Я відвів погляд...

Аж раптом - незграйний гул людських голосів! Гучний рик, неначе безлічі сурм! Різкий скрегітливий гуркіт, неначе тисячі громів! Вогненні стіни раптом оступилися назад. Чиясь простягнена рука схопила мене за плече в ту саму мить, коли я вже падав, непритомніючи, у прірву. То був генерал Ласаль.

Французьке військо вступило в Толедо. Інквізиція опинилася в руках своїх ворогів.

 

 

ОВАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ

© Український переклад. Л. Н. Маєвська, 1992.

Замок, до якого мій слуга Педро відчайдушно вдерся, аби мені, пораненому та ледь живому, не довелося ночувати просто неба, стояв похмурий і величний, мов оті химерні громаддя, що у плині століть позирають на нас зі схилів Апеннін так само суворо, як зі сторінок, витворених уявою пані Редкліфф. Видно було з усього: господарі відлучилися недавно і не надовго. Ми розташувались в одному з найменших і найскромніше умебльованих помешкань - у невеликій бічній вежі. Обстанова була тут розкішна, однак вельми старовинна і ветха. Стіни повсюди прикрашені гобеленами та всілякою зброєю, а поміж усього того - незвичайно багато картин, позначених високим натхненням - сучасних, вставлених у розкішні золочені рами, оздоблені арабесками. Картини висіли повсюди, куди не глянь, навіть по найглухіших закапелках і нішах,- а з чудернацької примхи зодчого їх було тут немало; від гарячки думки мої почали безладно снувати, і певно тому картини збудили в мені жваву цікавість; отож я велів Педро позачиняти важкі віконниці (бо вже давно споночіло), позасвічувати свічки у високому канделябрі, який стояв біля узголів'я мого ложа, й геть відгорнути чорний оксамитовий балдахін, оторочений великими китицями, під яким стояло ліжко. Загадуючи всі ті приготування своєму слузі, я мав на думці бодай помилуватися картинами, раптом сон мене не візьме, та погортати знайдений на подушці оправлений у палітурку зошит, у якому розповідалося про всі ці полотна.

Довго, довго я читав - і пристрасно, до самозабуття споглядав. Непомітно, славно так спливали години, запала глуха ніч. Мені не подобалось, як падає світло, і, не бажаючи будити слугу, який задрімав, я насилу дотягся до канделябра й переставив його так, аби краще освітити розгорнутий зошит.

І тут сталося таке, чого я не сподівався. Сяйво свічок (а в канделябрі їх було чимало) вихопило з мороку нішу, доти поглинуту густою тінню від однієї з колон, на яких тримався балдахін. І тоді у яскравому осяянні угледів я картину, якої доти не помічав. То був портрет юної дівчини, жіночність якої тільки-тільки розквітла. Я кинув на портрет швидкий погляд й аж замружився, а чого - одразу й не втямив. І ось так, лежачи з заплющеними очима, я перебирав свої думки і гадав, що ж то так засліпило мене. Очі мої самі заплющилися мимоволі - від бажання виграти час і поміркувати... упевнитися, що то не марево... вгамувати уяву і дати їй заспокоїтись, аби потім глянути на все упевненішим і тверезішим поглядом. Так проминула мить, друга - і я знову пильно глянув на картину.

Тепер уже я не міг і не хотів сумніватися, не міг не вірити своїм очам: перший бо відблиск свічок на полотні розігнав дрімотне заціпеніння, у яке я поволі поринав, і, мов удар грому, враз пробудив усю гостроту відчуттів.

То, як я вже казав, був портрет юної дівчини - голова і плечі,- виписаний «віньєткою», коли вжити мистецький термін, а стиль навіював спогади про улюблені голівки Сал-лі. Плечі, груди, навіть осяйний віночок кіс ніби розчинялися в невиразній і водночас глибокій імлі тла. Овальна золочена рама, розкішно оздоблена філігранню на мавританський лад. З мистецького погляду картина - просто шедевр. Але, певно, то не мистецтво художника і не безсмертна врода його натурниці так несподівано й глибоко мене вразили. І найменше тут завинила моя уява, яка, раптово скинувши дрімоту, могла б сприйняти цей портрет за голівку живої дівчини. Я ж бо відразу помітив і своєрідність художникової манери - оте виписування «віньєткою»,- і оздобу самої рами, а це ж умить розвіяло б подібну оману, навіть не дало б їй зародитися бодай на мить. Отак либонь з годину я зосереджено розмірковував, напівсидячи в ліжку, спершись на подушки й прикипівши поглядом до портрета. І нарешті, задоволений, що збагнув загадку враження, навіюваного ним, я звільна відкинувся на своєму ложі. Я розгадав чари: вони крилися в разюче жвавому виразі обличчя; і вираз той напочатку приголомшив мене, а далі збентежив, пригнітив і налякав. Охоплений благоговійним трепетом, я переставив канделябр туди, де він стояв перше. Портрет, який так схвилював мене, зник з-перед очей, і я нетерпляче заглибився в записи про картини та пов'язані з ними історії. Знайшов номер, яким позначено портрет, і ось яку таємничу та незвичайну оповідь я прочитав:

«Була вона діва небаченої вроди і чарівлива така ж, як і весела. Та в лиху годину спіткала вона й покохала художника і стала йому за дружину. А він, палкий, завзятий, суворий, уже був повінчаний зі своїм Мистецтвом; вона - діва небаченої вроди й чарівлива така ж, як і весела,- вся променилася посмішкою, грайлива, наче молодесенька лань; усе на світі було їй любе та миле, а ненависний - один

Живопис, її суперник; жахалася вона тільки палітри й пензлів та інших лиховісних знарядь, які однімали в неї коханого. І страх заполонив її, коли маляр заговорив про своє бажання намалювати портрет і з неї, молодої своєї дружини. Та вона покірливо скорилася і багато тижнів просиділа у високій і темній кімнаті-вежі, до якої лише зі стелі сіялося денне світло, кидаючи бліді промені на полотно. А він, маляр, аж хмелів од своєї праці, яка тривала годинами, день у день. Палкий, нерозважливий, мінливого норову, він часто поринав у мрійливу задуму й волів не бачити, як у мертвотно-блідому світлі, що спроквола соталося в ту самотню вежу, марніє личко і знемагає дух його дружини, яка в'янула у всіх на очах, непомітно лише для нього одного. А вона все всміхалася та всміхалася, не нарікаючи й словом, бо ж бачила, як уславлений митець у труді своїм черпає жагучу, всеспопеляючу втіху, працює днями й ночами, аби відтворити на полотні її, ту, що так його кохала, та день у день смутніла й занепадала. І воістину всі, хто бачив той портрет, з трепетом, як про диво дивне, говорили про схожість неймовірну і про те, що художникові підсобила не тільки сила його таланту, а й сила кохання до тієї, котру він зобразив так чудовно. Але згодом, коли робота добігала кінця, у вежу нікого більш не допускали, бо малювальник так гарячково, так нестямно поринав у своє малювання, що зрідка вже відводив очі від полотна, навіть для того, щоб зазирнути в личко своєї дружини. Він волів не знати, що барви, покладені на полотно, він однімав у квітучих рум'янців на щоках у тієї, що сиділа перед ним і поволі згасала.

Спливло чимало тижнів, і як зосталося тільки покласти мазок на уста і востаннє торкнутися пензлем очей, знову стрепенувся дух чарівної вродливиці, як ото вогник гаснучої свічечки. І тоді покладено було той мазок, і кінчик пензля ледь торкнувся очей на полотні, а наступної миті художник завмер від захвату перед своїм творінням і далі, все ще не в змозі відірвати очей від портрета, затрепетав і аж побілів, охоплений жахом, і голосно закричав: «Та це ж саме Життя!» - і квапливо озирнувся на кохану... Вона була нежива!»

 

 

МАСКА ЧЕРВОНОЇ СМЕРТІ

© Український переклад. Л. Н. Маєвська, 1992.

Давно вже спустошувала країну Червона Смерть. Жодна пошесть не бувала досі така огидна й не сіяла стільки згуби. Кров була її знаком і тавром - жаска багряниця крові. Колючі болі, раптове запаморочення, а далі кров пирсне з усіх пор - і прощавай білий світе. Криваво-червоні плями на тілі, а надто на обличчі - ознака зарази, і годі тоді її жертві сподіватися на допомогу чи то співчуття своїх ближніх. Недуга була скоробіжна: від перших спазмів до смертних корчів минало не більш як півгодини.

Та принц Просперо й далі розкошував життям, непіддатливий страху й дотепний. Коли моровиця забрала половину люду в його володіннях, він прикликав до себе тисячу найбадьоріших та найбезтурботніших друзів - лицарів і дам свого двору - й усамітнився з ними, відмежувавшись від світу в одному зі своїх монастирів-замків. То була простора й велична будівля, зведена на догоду принцовому смаку - дивацькому й воднораз гордовито-вельможному. Високий міцний мур з залізною брамою оперезував замок. Ступивши за огорожу, придворні попритягали горни та важезні молоти й наглухо позаклепували засуви брами. Вони вирішили не лишати ні входів, ні виходів, аби ні до них, ні від них не прокралися зневіра чи розпач. У монастирі було повнісінько припасів, отож завбачливі придворні могли сподіватися, що чума їх не спіткає. А ті, що лишилися поза мурами, нехай самі дають собі раду! Отож поки що нерозумно піддаватися смуткові чи лихим думам. Принц подбав, аби не бракувало розваг. Тут були блазні й імпровізатори, танцівники й музики, Краса і п'янкі трунки. Все це разом з безпекою було тут, у монастирському захистку, а там, назовні, панувала Червона Смерть.

Коли збігав уже п'ятий чи шостий місяць їхнього відлюдництва, а поза мурами абатства люто як ніколи шаленіла чума, принц Просперо скликав тисячу своїх друзів на бал-маскарад, такий бучний, якого ще не бувало.

Розкішне було видовище - той маскарад. Але передусім дозвольте змалювати покої, де він розбуявся. їх було сім - сім величних світлиць, гідних імператора. В більшості замків такі покої утворюють довгу пряму анфіладу, а стулки дверей розчахуються навстіж, і погляд, не стрічаючи перепон, гуляє по всьому простору. А тут усе зовсім інакше, чого й слід було сподіватися від володаря замку, який полюбляв усе bizarre (1). Світлиці розташовані так вигадливо, що одразу охопити поглядом можна тільки одну з них. Ступивши кілька десятків кроків, ви щоразу опинялися перед новим поворотом, а за ним на вас чекала нова дивовижа. В кожній світлиці посеред стіни, праворуч і ліворуч, ви бачили високе вузьке вікно готичного стилю, яке визирало на криту галерею, що повторювала всі звивини внутрішніх апартаментів. Шибки цих вікон були з кольорового скла, а кольори відповідали оздобленню кожної кімнати. Так, приміром, світлиця у східному кінці галереї була запнута в блакитне - і вікна в ній були ясно-блакитні. У другій світлиці оздоби та гобелени були пурпурові, отож і віконні шиби були пурпурові. У третій кімнаті, зеленій, такими ж були й вікна. В четвертій барви та освітлення - жовтогарячі, у п'ятій - білі, в шостій - фіалкові. Сьому кімнату було запнуто чорним оксамитом: чорне драпірування збігало тут від самісінької стелі й важкими згортками спадало на килим з такого ж чорного оксамиту. І лише тут вікна не повторювали барвів оздоблення: вони були багряні - густого кольору крові. У жодній з семи кімнат, серед рясноти золотих прикрас, розкиданих тут і там,- а деякі звисали навіть зі стелі,- не видно ні люстр, ані канделябрів. Ніде у внутрішніх покоях не світилось ні лампи, ні свічки. Зате на галереї, що оббігала навколо кімнат, проти кожного вікна стояла важка тринога з палахкотливою жаровнею, і вогні, сіючись крізь вікна, затоплювали покої кольоровими променями, від чого все довкола набувало якогось примарного, фантастичного вигляду. Проте в західній, чорній, залі світло від жаровень, струмуючи на темні запони крізь криваво-червоні шиби, робилося таке страхітливе й надавало обличчям присутніх такого навіженого виразу, що мало хто з гостей наважувався ступити за її поріг.

(1) Химерне (фр.).

Та ще в цій залі, під західною її стіною, стояли гігантські дзиґарі з ебенового дерева. їх важезний хитун з глухим монотонним подзвоном розхитувався з боку в бік, і коли хвилинна стрілка завершувала чергове коло і дзиґарі мали бити, з їхніх мідних легень вихоплювався звук гучний і чистий, глибокий і напрочуд музичний, але такого незвичайного тембру й такої сили, аж ураз мимоволі нишкли музики, уриваючи гру, й наслухали, наслухали; і тоді несамохіть завмирала круговерть вальсу, всю веселу компанію на хвильку поймала бентега, і поки дзиґарі били, можна було помітити, як марніють з лиця навіть найлегковажніші, а ті, хто старший та статечніший, підносять до чола руку, наче в глибокій важкій задумі. Та щойно подзвін відлунає, як безтурботний сміх знову заполонить покої; музики веселенько перезирнуться, мовби посміюючись над своїми безглуздими страхами, і тихенько запевнять одне одного, що вже наступного разу той звук їх не збентежить. Але як пролинуть шістдесят хвилин - три тисячі й шістсот митей швидкоплинного Часу - і дзиґарі знову почнуть бити, присутніми знову заволодіють бентега, страх і важка задума.

Та, наперекір усьому, то було веселе, препишне свято. Принц мав своєрідний смак: він тонко відчував кольори, вмів створювати незвичайні ефекти й нехтував модою задля самої моди. Задуми його були сміливі й натхненні і втілювалися з варварською розкішшю. Дехто назвав би його безумцем, проте наближені до нього гадали інакше. Слід було чути, бачити, бути поруч, аби впевнитися) що розум йому не потьмарився.

Принц сам здебільша наглядав за оздобленням семи світлиць до цього грандіозного fete (1): маски й убрання теж добиралися відповідно до його забаганок. І не сумнівайтеся - то був гротеск! У всьому - пишнота, облудний блиск, примарність і гостра присмака - одне слово, чимало такого, що пізніше ми побачили в «Ернані». Тут і там снували химерні, наче з арабесок, істоти, і кожна мала в постаті чи одежі щось безглузде. Вся ця фантасмагорія здавалася витвором хворобливої уяви божевільного. Там було багато гарного, багато вкрай розперезаного, багато bizarre, трохи чогось страхітливого і чимало такого, що мимоволі викликало огиду. Повсюдно в семи світлицях юрмилися примари. Вони - ці примари - роїлися тут і там, корчились, мелькали то в тій, то в тій кімнаті, просякнувши її барвами, і здавалося, наче звуки дикої музики - то лише відлуння їхньої ходи. І час від часу з зали, оздобленої чорним оксамитом, долинав бій дзиґарів. І тоді на хвильку все ціпеніло і змовкало - усе, крім голосу дзиґарів,- а фантастичні істоти вклякали на місці, там, де їх той голос заскочить. Та ось відлунає подзвін - а чути його лише мить - і одразу веселий, ледь притлумлений сміх попливе навздогін за даленіючим дзвоном; і знову гримить музика, оживають примари, ще веселіше в'юняться вони тут і там, переймаючи барви різноколірних вікон, крізь які струмують промені від жаровень. Але до зали, що в західному кінці, не наважується тепер зазирнути жодна маска: ось-ось проб'є північ, і крізь кривавого кольору шиби струмує ще гарячіший багрянець, а жалобно-похмура чорнота запон ще дужче жахає. Тому, хто ступить на чорний-пречорний килим, у бої дзиґарів вчувається подзвін, сповнений куди похмурішого віщування, аніж той, що його чують гості, які веселяться у віддаленіших покоях.

(1) Свята (фр.).

Усі інші кімнати переповнені, в них гарячково нуртує життя. Свято було в повному розпалі, коли дзиґарі почали відбивати північ. І тоді, як уже й розповідалося, стихла музика, завмерла круговерть вальсу і всіх опанувала якась невиразна тривога. Цього разу ебенові дзиґарі мали вибити дванадцять ударів, і, може, тому що довше вони били, то дужче закрадалася тривога навіть у душі найрозважливіших. Через те, либонь, не встигло здаленіти останнє відлуння останнього удару, як багато хто з присутніх зненацька побачив маску, котрої досі ніхто не помічав. Чутка про появу нової маски враз облетіла всіх гостей, її передавали пошепки з уст в уста, аж поки загуло-загомоніло все зібрання, виказуючи напочатку невдоволення й подив, а далі - страх, переляк і огиду. Поява звичайнісінького перерядженого не викликала б, звісно, ані найменшої сенсації серед такого чудернацького збіговиська. То дарма, що на цьому нічному маскараді панувала вседозволеність, новий гість переступив усі межі пристойного,- навіть ті, що їх не переступав сам принц. Є такі струни і в серці найлегкодумнішої людини, котрі не можуть не забриніти, ледь-но їх торкнешся. Навіть у найбільших відчайдухів, звиклих жартувати з життям і смертю, завжди знайдеться щось таке, з чим жартувати - зась. Тепер геть усі немовби збагнули, що в убранні й поводженні незнайомця нема ні дотепності, ні пристойності. Заброда був довготелесий, худий і з голови до п'ят закутаний у саван. Маска, за якою ховалося його обличчя, так нагадувала задубілий вид мерця, що навіть найпильніший та найдоскіпливіший погляд заледве міг би розпізнати оману. Зрештою, навіть таке простили б йому розшалілі веселуни, а то, може, й схвалили б цю витівку, якби штукар не зайшов аж так далеко, зухвало напнувши на себе личину Червоної Смерті. Одіж його була зарошена кров'ю, і широке чоло й усе лице покроплене жаскою багряницею.

Та ось принц Просперо угледів цю прояву, яка, ніби намагаючись переконливіше зіграти свою роль, поволі, врочисто походжала туди-сюди поміж танцюристів, і всі побачили, як принц спершу затіпався - чи то з жаху, чи то з огиди - а потім побагровів від люті.

- Хто посмів?! - хрипко закричав він до придворних, що стояли поряд.- Хто дав собі волю образити нас цією блюзнірською витівкою? Хапайте його та здеріть оту машкару, аби ми знали, кого доведеться почепити на фортечному мурі, як зійде сонце!

Ті принцові слова загучали зі східної, блакитної зали. Вони облетіли всі сім покоїв, лункі й виразні, адже принц був чоловік відважний та дужий, і вмить на помах його руки стихла музика.

Це відбувалось у блакитній залі, де стояв принц Просперо серед гурту блідих придворних. Зачувши його повеління, вони кинулись до непроханого гостя, котрий теж був неподалік, однак той раптом спокійною, впевненою ходою попрямував до принца. Ніхто не зважився підняти на нього руку - такий незбагненний жах навіювала зарозумілість цього шаленця. Отож він безборонно пройшов повз принца, за крок від нього,- гості воднораз сахнулися, даючи йому дорогу, їх мов вітром поздувало з середини зали й попритискало до стін - і все тою самою врочистою, розміреною ходою, що так вирізняла його з-поміж інших присутніх, рушив із блакитної кімнати в червону, з червоної - в зелену, з зеленої - в жовтогарячу, звідти - в білу і нарешті - у фіалкову, але так ніхто й не зробив рішучої спроби його перепинити. І тоді принц Просперо, охоплений нестямною люттю і соромом за свою миттєву нерішучість, метнувся за ним навздогін через шість покоїв, та ніхто з придворних не зрушив з місця, бо всіх скував смертельний жах. Принц біг з оголеним кинджалом, стрімко і грізно, й коли на порозі чорної кімнати вже майже наздогнав свого супротивника, той зненацька обернувся і встромив у нього погляд. Злинув пронизливий зойк - і кинджал, зблиснувши, впав на жалобний килим, на якому за мить розпростерлося тіло мертвого принца. І вже тоді, зібравши всю свою відчайдушну відвагу, гості як один кинулися до чорної зали. Та щойно вони вчепились у лиховісного штукаря, чия довга постать витяглась непорушно і зачаїлась у тіні від ебенових дзиґарів, як од невимовного страху їм забило дух, бо під могильним саваном та безживною маскою, що їх вони смикали з такою нестямною люттю, не було нічого - сама порожнеча.

І тоді всі збагнули, що то прийшла Червона Смерть. Вона прокралася мов лиходій уночі. Й один по одному падали гульвіси в зарошених кров'ю бенкетних залах і прощалися з життям у тих сповнених розпачу позах, у яких їх хапала смерть. І заніміли ебенові дзиґарі - ту ж мить, як заніміли уста останнього з веселунів. Вичахли й вогники у жаровнях - і тоді над світом запанували безборонно Морок, Тлінь і Червона Смерть.

 

 

СЕРЦЕ ВИКАЗАЛО

© Український переклад. В. Й. Шовкун, 1992.

Я справді дуже-дуже нервовий, страх який нервовий, і таким був завжди, але навіщо ви мені твердите, ніби я божевільний? Хвороба не знищила й не притупила мої відчуття, вона лише загострила їх, передусім мій слух, і тепер я чую не тільки земні звуки, а й небесні. Я чую навіть багато з того, що діється в пеклі. Тож який я божевільний? Ви тільки мене послухайте - і зрозумієте, як тверезо, як розсудливо оповім я про те, що зі мною сталося.

Годі сказати, коли вперше ця думка проникла в мій мозок, але зародившись, вона вже не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. Глузду в цьому не було ніякого. Ненависті також. Бо я любив того діда. Він ніколи не заподіяв мені зла. Жодним словом мене не образив. Заволодіти його грішми я не прагнув. Мабуть, причиною було його око! Авжеж, воно! Старий мав яструбине око - білясто-голубе, затягнуте непрозорою плівкою. Щоразу як він дивився на мене тим оком, кров стигла у моїх жилах. І поступово - не відразу, звичайно, ні - в мене зародився намір спровадити старого в могилу й у такий спосіб назавжди спекатися його страшного ока.

Ось така причина. Ви вважаєте мене за божевільного. Але божевільні нічого не тямлять. Подивилися б ви на мене! Побачили б ви, як розважливо - з якою осторогою! з якою передбачливістю! - і як хитро взявся я за діло! Я ніколи не ставився до старого так приязно, як у останній тиждень перед його смертю - а загинув він од моїх рук. Щоночі, близько дванадцятої, я натискав на клямку його дверей і обережно-обережно прочиняв їх. А коли утворювався достатній отвір, щоб просунути в нього голову, я спершу просовував туди потайний ліхтар - затулений так щільно, щоб жодний промінчик світла не проникав назовні - і лише потім голову. О, ви засміялися б, якби побачили, як обережно я її просовував! Як повільно я її нахиляв - дуже, дуже повільно,- щоб не урвати старому сон. У мене забирало годину запхати всю голову в отвір аж настільки, щоб побачити, як він лежить у постелі. Ха-ха! Хіба божевільний зумів би поводитись так обачливо? А вже коли моя голова опинялася в кімнаті, я обережно відтуляв заслінку в потайному ліхтарі - о, я робив це вкрай обережно, бо завіски, на яких вона оберталася, могли заскреготіти,- я відтуляв її рівно настільки, щоб на яструбине око впав один-однісінький промінчик. І так робив я протягом семи довгих ночей,- щоночі, близько дванадцятої,- але жодного разу яструбине око не розплющилося; і тому я не міг зробити те, що задумав,- адже дратував мене не сам дід, а його Лихе Око. А вранці, коли розвиднялося, я сміливо заходив до його кімнати і по-дружньому з ним балакав, приязно називав його на ім'я і запитував, як йому вночі спалося. Отже, як бачите, він мав би бути надзвичайно проникливим дідом, аби здогадатися, що кожної ночі, о дванадцятій, я спостерігаю за ним у його сні.

Коли настала восьма ніч, я розчинив двері ще з більшою осторогою, ніж звичайно. Хвилинна стрілка годинника рухається швидше, ніж рухалася моя рука. Тільки в ту ніч я по-справжньому усвідомив свою могутність. Тільки в ту ніч я відчув, який я мудрий. Мене переповнювало торжество. Як радісно було думати, що ось я стою тут і тихо-тихо прочиняю двері, а йому й уві сні не примариться, що я роблю і що задумав. На цю думку я мало не захихотів, і, може навіть, він почув мій внутрішній сміх, бо несподівано заворушився в ліжку, мовби наполоханий. Гадаєте, я сахнувся назад? Аж ніяк! У його кімнаті було чорно, мов у льоху, темрява там стояла непроглядна (бо віконниці були зачинені - старий боявся грабіжників), а отже, я знав, що він не помітить щілини, яка утворилася між дверима й одвірком, і я штовхав їх далі, ледь-ледь, але безперервно.

Я уже встромив голову й збирався відтулити ліхтар, коли раптом неумисне шкрябнув великим пальцем по бляшаній заслінці, й дід підхопився в ліжку і скрикнув:

- Хто там?

Я не стрепенувся, не озвався. Протягом години я не поворухнув жодним м'язом і не почув, щоб дід знову ліг. Він усе сидів у ліжку й дослухався - отак і я, раптово прокидаючись уночі, щоразу починав дослухатися, чи не шарудять де-небудь поблизу нечутні кроки смерті.

Зненацька пролунав тихий стогін, і я знав, що це стогін смертельного жаху. Так не стогнуть від болю або розпуки - о ні! То був глухий, здушений звук, який підіймається із глибин душі, коли вона по вінця переповнена страхом. Цей стогін я чув не вперше. Не раз уночі - і саме опівночі - він вихоплювався з моїх власних грудей, поглиблюючи своїм жаским відлунням страх і жах, які терзали мене. Отже, я вже чув цей стогін і знав, що почуває в цю мить старий, і мені було його шкода, хоча в душі я хихотів зловтішно. Я знав, що він уже не міг заснути, відколи йому вчувся перший шерех, тобто, коли він перевернувся в ліжку на другий бік. Починаючи від тієї миті, його страх невпинно зростав. Він намагався переконати себе, що цей страх безпричинний, але марно. Він знай повторював сам собі: «То, мабуть, вітер зашарудів у комині; то, певно, миша пробігла через кімнату», або: «То, либонь, цвіркун засюрчав і чомусь відразу замовк». Атож, він намагався втішити себе такими припущеннями, але вони не могли розвіяти його жах. Не могли. Бо чорна примара смерті, яка підступала до нього все ближче, уже маячила перед ним, уже огортала жертву. І саме могильний дух, що струменів від невидимої примари, примушував його відчувати - хоча він не бачив її й нічого не чув - відчувати присутність у кімнаті моєї голови.

Прочекавши дуже довго й дуже терпляче і не чуючи, щоб він ліг, я вирішив відтулити вузесеньку - зовсім вузесеньку - щілину в потайному ліхтарі. І я її відтулив - ви навіть уявити собі не можете, як безшумно я її відтулив!- аж поки нарешті один тонесенький промінчик, схожий на випрямлену павутину, пробився крізь шпарку і впав просто на яструбине око.

Воно було розплющене - широко, широко розплющене; і поки я дивився на нього, мене все дужче розбирала лють. Я бачив те око напрочуд виразно - тьмяно-голубе, затягнуте гидкою плівкою, дивлячись на яку я аж похолов од відрази; але ні його тіла, ні обличчя я не бачив, бо спрямував промінчик - чи мій інстинкт його спрямував - точно на проклятуще око.

Ну хіба я вам не казав, що за божевілля ви сприймаєте надмірну гостроту чуттів? Так от, у ті хвилини до моїх вух долинув тихий, глухий, частий стукіт - так цокає годинник, загорнутий у вату. І цей звук був мені добре знайомий. То калатало дідове серце. Почувши його, я ошалів ще дужче - так барабанний гуркіт розбуджує в душі солдата хоробрість.

Але навіть тоді я себе стримав і не поворухнувся. Я майже не дихав. Моя рука з ліхтарем застигла в одній точці. Я перевіряв, наскільки точно можу я тримати промінчик на окові. А моторошне калатання дідового серця дедалі посилювалося. З кожною хвилиною воно лунало гучніше й гучніше, частіше й частіше. Жах старого, мабуть, дійшов до крайньої межі! Він з кожною хвилиною ставав гучніший і гучніший - уловлюєте мою думку? Я казав вам, що я людина нервова - і я справді такий. І тоді, посеред глупої ночі, в страшній тиші старого будинку цей дивний звук розбудив у мені невтримний жах. І все ж таки я простояв тихо ще кілька хвилин. Але серце калатало все гучніше, гучніше! Мені здавалося, воно от-от вибухне. І зненацька мене опанувала справжня тривога - а що як цей звук почують сусіди? І тут для діда настала його смертна година. Дико зойкнувши, я повністю відтулив ліхтар і одним стрибком ускочив до кімнати. Він устиг скрикнути лише один раз. Умить я стяг його на підлогу й придавив важким ліжком. А потім радісно засміявся - зробивши нарешті давно задумане. Але серце гупало здушеним звуком ще багато хвилин. Я, проте, більше не тривожився - крізь стіну ніхто нічого не почує. Зрештою калатання урвалося. Старий випустив дух. Я відтяг ліжко й оглянув труп. Атож, він уже закляк, закляк у смертній нерухомості. Я притулив долоню йому до серця й тримав її там кілька хвилин. Пульсу не було. Він закляк назавжди. Його око більше не потурбує мене.

Якщо ви досі вважаєте мене за божевільного, вам доведеться змінити думку, коли я розповім, до яких мудрих заходів остороги вдався я, коли ховав труп. Ніч наближалася до світанку, а я все трудився - швидко, але в глибокій тиші. Насамперед я порубав труп на шматки, відтявши від тулуба голову, руки й ноги.

Потім у його кімнаті відірвав з підлоги три мостини й акуратно склав частини трупа між брусами. А після цього настелив мостини - і так ретельно, так хитромудро, що жодне людське око - навіть його око - нічого не помітило б. Мені не довелося навіть змивати підлогу - ніде не лишилося жодної плями, жодної краплі крові. Я був надто обережний, щоб допуститися такої необачності. Усе зібрали ночви - ха-ха!

Коли я завершив труди, була четверта година - але ще поночі, як о дванадцятій. Тільки-но змовкли удари дзиґарів, як у двері, що виходили на вулицю, хтось постукав. Відчиняти я пішов з легким серцем - бо тепер чого мені було боятися? Увійшли троє чоловіків і з бездоганною чемністю відрекомендувалися агентами поліції. Мовляв, одному з сусідів серед ночі почувся крик. У нього виникла підозра, чи чого-небудь не сталося; до поліції надійшов сигнал тривоги, і їх трьох відрядили сюди обшукати дім.

Я привітав джентльменів з приязною усмішкою - бо чого мені було боятися? - і пояснив, що то я сам скрикнув уві сні, а діда, мовляв, немає вдома, поїхав на село. Я провів гостей у всі закутні дому. Шукайте, хлопці, шукайте добре. Наприкінці ми увійшли до його кімнати. Я показав їм дідові скарби - вони всі були на місці, ніхто їх не чіпав. Упиваючися своєю щирістю, я приніс у кімнату стільці й запросив їх трохи перепочити після таких трудів, а сам, сп'янілий від дикого зухвальства, від тріумфальної впевненості в собі, поставив свого стільця якраз на ті мостини, під якими спочивав розчленований труп моєї жертви.

Полісмени були задоволені. Моя поведінка переконала їх у моїй непричетності. Я поводився навдивовижу невимушено. Вони повсідалися, і поки я залюбки відповідав на їхні запитання, гомоніли між собою на всілякі буденні теми. Але невдовзі я відчув, що блідну, і мені захотілося якнайшвидше спровадити їх. У мене розболілася голова, у вухах дзвеніло; але вони все сиділи й правили теревені. Дзвін у вухах не змовкав, а навпаки, лунав дедалі виразніше. Я говорив і говорив, аби позбутися цього звуку; але він не втихав, він лунав і лунав, аж поки я збагнув нарешті, що мої вуха тут ні до чого.

Мабуть, у ту хвилину я смертельно зблід, але забалакав ще безтурботніше і дуже голосно. А звук усе посилювався - і що я міг удіяти? Тепер це був стукіт - частий, приглушений, тихий - дуже схожий на цокання годинника, загорнутого у вату. Я хрипко втягнув у груди повітря, проте полісмени не звернули на це уваги. Я заговорив швидше,- і енергійніше,- проте стукіт невпинно посилювався. Я підхопився на ноги і став сперечатися за якісь дрібниці, зриваючи голос і шалено вимахуючи руками,- але стукіт посилювався. Чому вони не йдуть геть? Я заходив по кімнаті, сердито гупаючи ногами, ніби розлючений якимись зауваженнями гостей,- але стукіт наростав. О Боже! Я нічого не міг удіяти! Я кипів гнівом, я шаленів від люті, я лихословив. Я вхопив стільця, на якому сидів, торохнув ним об підлогу і став човгати по ній ніжками, але той звук забивав усі інші звуки й невпинно наростав. Він лунав гучніше, гучніше, гучніше! А полісмени гомоніли собі та сміялися. Невже справді вони нічого не чують? Господи всемогутній!.. Ні!.. Вони чують!.. Вони мене підозрюють!.. Вони знають!.. Вони глузують із мого жаху! - ось так я думав і так думаю дотепер. Але хай станеться що завгодно, аби не ця мука! Я знесу все - тільки не їхні глузи! Я не міг далі терпіти отих лицемірних усмішок! Я відчув, що повинен закричати або я помру. Ось знову... Цитьте!.. Цитьте!.. Гучніше! Гучніше! Гучніше! Гучніше!

- Не прикидайтеся, сучі виродки! - заволав я.- Я зізнаюся! Відірвіть мостини! Ось тут, ось тут!.. Це калатає його гидотне серце!

 

 

ЗОЛОТИЙ ЖУК

Український переклад. Р. І. Доценко, 1992.

Го-го! Він скаче, мов скажений:

Його тарантул укусив.

    «УСІ ПОМИЛЯЮТЬСЯ»

Багато років тому я був заприятелював з таким собі містером Вільямом Леграном. Він походив з давнього гугенотського роду і колись був маєтний. Але ціла низка знегод довела його мало не до вбозтва, і, щоб уникнути принижень, неминучих при втраті багатства, він вибрався з -Нью-Орлеана, міста своїх предків, і поселився на Салівеновому острові поблизу Чарльстона у штаті Південна Кароліна.

Острів цей дуже незвичайний. Завдовжки він десь так зо три милі й майже весь покритий морським піском. Ширина його ніде не більша за чверть милі. Від материка острів відділяє ледве помітна протока, де течія насилу пробиває собі шлях крізь намул та густий очерет,- улюблене пристановище болотяних куріпок. Рослинність на острові, як і можна було сподіватись, не багата і хирлява. Великих дерев не побачиш. Біля західного кінця острова, де споруджено форт Моултрі і де стоїть кілька жалюгідних осель, в яких улітку живуть утікачі від чарльстонської куряви й пропасниці, можна ще знайти колючу карлувату пальму, але взагалі ввесь острів,- окрім цього західного мису та смуги кам'янистого білого берега, що лицем до моря,- покривають зарості пахучого мирту, такого любого англійським садівникам. Ці кущі сягають п'ятнадцяти-двадцяти футів заввишки і утворюють майже непрохідні хащі, де повітря густо просякло пахощами мирту.

Серед цих чагарів, ближче до східного, найвіддаленішого від материка, кінця острова Легран поставив собі невеличку хатину, в якій і жив, коли мені судилося випадково з ним познайомитись. Наше знайомство незабаром перетворилося на дружбу, бо у вдачі цього відлюдника чимало було такого, що збуджувало цікавість і викликало повагу. Легран мав добру освіту й надзвичайно сильний розум, але був заражений мізантропією, і раз у раз то проймався запалом, то впадав у меланхолію. У нього було багато книжок, хоч заглядав до них він рідко, натомість воліючи ходити на полювання та ловити рибу або блукати над берегом і в миртових заростях, де вишукував різні мушлі та комахи. Його колекції комах позаздрив би навіть Свамердам. У цих мандрах Леграна звичайно супроводив старий негр на ім'я Джупітер. Відпущений на волю ще до того, як зубожіла господарева родина, він, одначе, вважав за свій обов'язок і далі залишатися при молодому «маса Вілові», і ні добром, ні злом його не можна було від цього відвернути. Родичі Легранові, здається, ще й підтримували цю затятість у негрові, маючи певність, що Легран трохи схибнувся і, отже, потребує постійного догляду й опіки.

Сувора зима на широті Салівенового острова - рідкісне явище, і восени майже ніколи не доводиться обігрівати приміщення. Проте в середині жовтня 18++року випав досить таки холодний день. Саме перед заходом сонця я нарешті пробився крізь хащі до хатини приятеля, що його не бачив уже кілька тижнів. Мешкав я тоді у Чарльстоні, за дев'ять миль від острова, перебратися на який у ті часи було куди тяжче, ніж тепер.

Добувшись до хатини, я постукав, як звичайно, а не почувши відповіді, дістав ключа з відомого мені сховку, відімкнув двері й увійшов. У каміні палахкотів яскравий вогонь. Це була несподіванка, і аж ніяк не неприємна. Я скинув пальто, вмостився у кріслі перед тріскучими поліняками і став терпляче дожидати господарів.

Вони повернулися, тільки-то смеркло, і привітали мене вельми щиро. Джупітер, широко усміхаючись, заходився готувати на вечерю болотяних куріпок. Леграна посів черговий напад гарячкового запалу - інакше, мабуть, і не скажеш. Він знайшов новий різновид двостулкового молюска, та ще й більше того - вистежив і з Джупітеровою допомогою вполював жука, нібито зовсім невідомого науці, і завтра збирався вислухати мою думку про нього.

- А чом не сьогодні? - запитав я, потираючи руки над вогнем і подумки посилаючи під три чорти все жукове поріддя.

- Якби ж знаття, що ви тут! - вигукнув Легран.- Але я вас так давно вже не бачив, і звідки ж мені здогадатися, що ви саме сьогодні завітаєте? Дорогою додому ми зустріли лейтенанта Дж++ з форту, і я, з головою не порадившись, дав йому на вечір жука. Отож до ранку вам його ніяк не побачити. Переночуйте в нас, і на світанку я пошлю Джупа, щоб приніс жука. Такої краси скільки світ світом не бувало!

- Це ви про світанок?

- Який там світанок! Жук, от що. Він яскраво-золотої барви, завбільшки з великий горіх гікорії і має дві чорні, як вугіль, цятки вгорі на спині, а третю таку саму - внизу. Вусики тоненькі...

- Тоненькі, але важкенькі! - докинув своє слово Джупі-тер.- Та цей жук із щирого золота, все до цятки в ньому золоте, усередині й зверху,- такого важкого жука я зроду-віку не бачив.

- Нехай і так, Джупе,- відказав Легран занадто вже поважним тоном,- але це не підстава, щоб ми їли пересмажену дичину. Жук і справді такої барви,- Легран обернувся до мене,- що я майже згоден із Джупітером. Надкрильця мають такий металевий відблиск, якого ви ще ніколи не бачили. А втім, завтра й самі переконаєтесь. А тим часом я ось вам покажу, якої він форми.

Сказавши це, Легран сів до невеликого столу, де лежали перо й чорнило, але не було видно ані клаптика паперу. Попорпався він у шухляді - проте й там теж паперу не знайшлося.

- Нічого,- сказав урешті Легран,- нам і цього вистачить.

Він дістав з кишені камізельки клапоть, як мені видалося, дуже брудного паперу і став побіжно накреслювати на ньому обриси жука. А я все так і сидів собі коло каміна, ще не встигши зігрітись. Легран скінчив своє малювання і, не підводячись із місця, передав мені папір.

Аж раптом знадвору почувся голосний гавкіт, а тоді шкряботіння у двері. Коли Джупітер відчинив, у кімнату вскочив здоровезний Легранів ньюфаундленд, кинувся просто до мене й став лащитись, поклавши лапи мені на плечі: в попередні свої відвідини я-бо приділив йому чимало уваги. Перешалівши, собака притих, і я нарешті зміг поглянути на папір; щиро кажучи, я непомалу здивувався, коли побачив, що саме намалював мій приятель.

- Еге ж,- промовив я, уважно розглянувши малюнок.- Жук таки чудний, ніде правди діти,- чогось подібного я ще в житті не бачив... Хіба що це, може, череп, череп із кістками навхрест. В усякому разі, цей жук ні на що в світі так не скидається, як на емблему смерті.

- Череп! - повторив Легран.- Таки й справді, на папері воно начебто й схоже. Безперечно. Дві верхні чорні цятки - ніби очі, правда? А довша внизу - ніби отвір рота... Та й весь контур овальний.

- Може, й так,- озвався я,- але з вас, Легране, художник ніякий. Я краще почекаю, поки побачу самого жука, якщо хочу скласти собі уявлення про його вигляд.

- Що ж, ваша воля,- трохи ображено пробурмотів Легран.- Я малюю досить стерпно, принаймні мені так здається. У мене були добрі вчителі, і не зовсім же я безкебетний, смію думати.

- Ну, тоді ви жартуєте, любий друже,- сказав я.- Тут намальовано доволі-таки непоганий череп - можу погодитись, що навіть пречудовий череп, як на мою профанську думку, і ваш жук, якщо він подібний до цього черепа,- найдивніший жук у світі. Побачивши такого жука, недовго й у нечисту силу повірити! Гадаю, ви назвете його scarabaeus caput hominis (1) абощо; у природничій історії чимало таких назв. Але де ж ті самі вусики, що ви казали?

(1) Жук - людська голова (латин.).

- Вусики?! - вигукнув Легран, уже почавши дратуватись нашою розмовою.- Та не могли ж ви їх не побачити. Я намалював вусики точнісінько такі, які вони є насправді. Вже де-де, а тут ви не можете мати до мене претензій.

- Може, й справді ви намалювали,- відказав я,- тільки я їх не бачу.

Нічого більше не кажучи, я повернув Легранові папірця, щоб зайве його не дратувати. Але все-таки мене дуже здивувало, чому справа обернулася таким боком, і я ніяк не міг збагнути, що вивело Леграна з рівноваги. А щодо зображення жука - то там направду ніяких вусиків не було видно, та й сам жук скидався скоріше на череп.

Легран сердито забрав папірця і вже майже зіжмакав його, щоб викинути, очевидно, у вогонь, коли це раптом щось прикувало його увагу до малюнка. Вмить лице йому побагровіло, а тоді зробилося смертельно бліде. Кілька хвилин він пильно придивлявся до малюнка, не рушаючи з місця. Потім підвівся, узяв свічку зі столу й сів на морську скриню в найдальшому кутку кімнати. Там він знов почав ретельно розглядати папір з усіх боків. Він не озивався, і, хоча його поведінка вельми мене дивувала, я вважав за краще й собі мовчати, аби не погіршувати й без того лихий гумор приятеля.

Невдовзі Легран дістав з кишені сурдута гаман, обережно вклав туди папірця і, заховавши його у письмовий стіл, замкнув шухляду. Тепер він трохи заспокоївся, хоч попередня жвавість до нього так і не повернулась. Проте Легран уже не так хнюпився, як просто блукав десь думкою. Що ближче до ночі, то все в глибшу впадав він задуму, і всі мої спроби розважити його були марні. Спершу я мав намір переночувати в хатині, як то не раз робив давніше, але настрій господарів переконав мене, що краще піти. Легран не наполягав, щоб я залишався, однак на прощання потис мені руку щиріше, ніж звичайно.

Не бачився я з Леграном десь так із місяць. Аж ось одного дня заходить до мене в Чарльстоні його служник, Джупітер. Я ніколи не бачив доброго старого негра таким занепокоєним і вже подумав, чи не сталося з моїм приятелем якого лиха.

- А, Джупе,- сказав я.- То що у вас нового? Як там твій господар?

- Та, як на правду, маса, то він трохи нездужає.

- Нездужає? Прикро це чути. На що ж він скаржиться?

- Отож-бо й є,- він зовсім не скаржиться. Хоч він таки дуже заслаб.

- Дуже заслаб, Джупітере?! Чом же ти не сказав одразу? Він лежить?

- Де б пак він лежав! Він як забреде, то й зі свічкою не знайдеш. Отож-бо й воно. Болить мені душа за горопашного маса Віла.

- Джупітере, я б усе-таки хотів зрозуміти, про що це ти говориш. Отже, кажеш, твій господар хворий. А на що він заслаб, ти не знаєш?

- Та вже не майте на мене серця, маса. Мій господар ні на що не нарікає. Тільки чого він снується цілі дні отак похнюплено, а сам білий-білий зробивсь, як полотно? І чого він усе щось рахує та рахує?..

- Що рахує, Джупітере?

- Та цихри усілякі рахує на дощині - такі чудні цихри, що я й зроду не бачив. Аж страх бере, їй-бо. Я з нього ока не спускаю. А вчора він схопивсь іще до схід сонця і на цілий божий день десь пропав. Я вже здорового дубця наготував, гадав, доброго лупня йому тра дати, як вернеться. Але такий він сумний прийшов, що не зміг я, дурень, і руки на нього піднести.

- Що? А, розумію. Ні-ні, ти не будь такий суворий до нього, Джупітере,- не лупцюй його. Він, бідолашний, не витримає. А ти не можеш мені сказати, через що причинилася з ним ця хвороба, що викликало таку дивну його поведінку? Яка-небудь пригода сталася, відколи я був у вас?

- Ні, маса, відтоді ніякої пригоди не траплялося. А ось передніше - то трапилось. Того самого дня, коли ви приходили.

- А що саме? Що ти маєш на увазі?

- Та що ж, маса, жука й маю на увазі.

- Що-що?

- Жука. Я так певен, що той золотий жук укусив маса Віла у голову, їй-бо.

- А чому ти так думаєш, Джупітере?

- Бо в нього щелепи здорові, та й рот теж. Зроду я не бачив такого клятого жука, щоб отак хвицав ногами й кусав усе, що не попаде. Маса Віл хутко вхопив його, та як стій і випустив, отож тоді він, певно, і вкусив його. Я вже знаю. А мені той жук ізразу не сподобний був, я б його нізащо голіруч не взяв. Я знайшов клапоть паперу та й завинув його, ось що я зробив. А крайчик паперу запхав йому в пащеку.

- Отже, ти думаєш, що твого пана вкусив жук і від цього він захворів?

- Я не думаю нічого, я просто знаю. Бо через що б іще маса Вілові снилося золото, коли б його не вкусив золотий жук? Я вже наслухався за цих золотих жуків!

- Але звідки ти знаєш, що йому сниться золото?

- Звідки? А чого він уві сні бурмоче про золото? Отож я й знаю.

- Що ж, може, й твоя правда, Джупітере. Але якій щасливій нагоді маю я завдячувати твої сьогоднішні відвідини?

- За що це ви, маса?

- Ти маєш якесь доручення від містера Леграна?

- Ні, маса, я маю ось цю цидулку.

І Джупітер передав мені записку такого змісту:

«Дорогий+++! Чому ви так довго не заходите до мене? Сподіваюся, ви не образилися на ту мою роздратованість? Та ні, звичайно ж, ні.

За той час, що я вас не бачив, у мене з'явився великий клопіт. Я маю дещо розповісти вам, хоч не дуже собі уявляю, як це зробити, і не певен, чи взагалі є в цьому потреба.

Я не зовсім добре почував себе останні дні, і бідолаха Джуп своєю надмірною турботливістю доводить мене до розпачу. А вчора - чи повірите? - він наготував здоровезного дубця, щоб покарати мене, бо я, бачте, втік від нього й цілісінький день сам-один проблукав у горах на материку. І тільки через те, що я зле виглядаю, не перепало мені на горіхи.

Своєї колекції я нічим новим не поповнив за цей час.

Якщо маєте таку змогу, приїжджайте, будь ласка, с Джупітером. Дуже прошу. Я хотів би побачити вас уже сьогодні ввечері, справа вельми важлива. Запевняю вас - надзвичайно важлива.

Із щирою повагою -

Вільям Легран»

Тон цієї записки чомусь неабияк мене стривожив. Написано її було зовсім не у стилі Леграна. Що він тепер намріяв? Яка нова химера посіла його збудливу уяву? І що це за «надзвичайно важлива справа» у нього? Джупітерові слова нічого приємного не обіцяли. Я побоювався, щоб від тягаря знегод у Леграна і справді не потьмарився кінець кінцем розум. Ні хвилини не вагаючись, я зібрався піти разом із негром.

Коли ми дісталися до пристані, на дні човна, яким ми мали перебратися через протоку, я завважив косу і три лопати, все новісіньке.

- А це ж бо що, Джупе? - запитав я.

- Та коса й лопати, маса.

- Я бачу, але навіщо вони тут?

- Це маса Віл наказав мені купити в місті, і я цілу купу грошви мусив за них викласти.

- Але що, ради всього таємничого на світі, твій «маса Віл» збирається робити косою й лопатами?!

- Оцього вже я не знаю, і нехай мене лиха година поб'є, коли й він зна. Це все той клятий жук.

Переконавшись, що ніякого доладного пояснення не видобудеш від Джупітера, якому тільки жук і був на думці, я скочив у човна і поставив вітрило. Свіжий попутний вітер невдовзі пригнав човна до маленької бухточки на північ від форту Моултрі, а ще дві милі дороги пішки привели нас і до самої хатини. Було близько третьої години дня, коли ми прийшли. Легран нетерпляче дожидав нас. Мою руку він потис із нервовим збудженням, що не могло не стурбувати мене і тільки посилило мої підозри. Обличчя у нього було бліде, аж моторошне, а глибоко посаджені очі ряхтіли гарячковим блиском. Поцікавившись його здоров'ям і не знаючи, що казати далі, я знічев'я запитав, чи повернув йому жука лейтенант Дж++.

- О, звісно! - відповів Легран, увесь спаленівши.- Я забрав жука другого ж ранку. Тепер ніщо мене з ним не розлучить. А ви знаєте, Джупітер має рацію щодо нього.

- Як це? - спитав я, проймаючись сумним передчуттям.

- Та що цей жук із щирого золота.

Легран промовив це таким поважним тоном, аж у мене серце тьохнуло.

- Цей жук принесе мені багатство,- вів він далі, переможно посміхаючись,- поверне мені мої родові маєтності. Тож чи диво, що я так його ціную? Доля судила жукові стати моїм, тим-то мені лишається тільки скористатися з нього як слід, і я здобуду те золото, шлях до якого він мені вкаже. Джупітере, принеси-но сюди жука.

- Що? Жука, маса?! Хай йому всячина, щоб я його займав! Беріть уже самі, коли ваша воля.

Отож Легран поважно й урочисто підвівся і сам приніс мені жука у заскленій коробочці. Жук і справді був прегарний і з наукового погляду вельми цінний, бо на той час натуралісти ще не знали такого різновиду. На спині в жука були дві круглі чорні цятки з одного кінця і одна довгаста з другого. Надкрильця здавалися дуже твердими й так вилискували, наче були з лощеного золота. Та й важкий був жук неабияк - не дурно ж бо Джупітер так про нього думав. Але ось як Легран міг дотримуватись такої самої думки - то вже мені й у голові не вкладалося.

- Я послав по вас,- проречистим тоном почав Легран,- сподіваючись поради й допомоги у здійсненні волі фортуни й жука...

- Любий Легране! - урвав я його,- Ви нездужаєте, і треба вжити деяких заходів. Найкраще буде вам лягти, а я залишусь у вас кілька днів, поки вам покращає. У вас гарячка і...

- Перевірте мій пульс,- сказав він.

Я так і зробив і, мушу визнати, не помітив ані найменших ознак гарячки.

- Але ж і без гарячки можна нездужати. Послухайте цим разом моєї ради. Найперше - лягайте в постіль. Далі...

- Ви помиляєтесь,- не дав він мені докінчити.- Я цілком здоровий, якщо не вважати на збудження. Коли ви справді бажаєте мені добра, то допоможіть зробити так, щоб я заспокоївся.

- Але як саме це зробити?

- Дуже легко. Ми з Джупітером вибираємось на материк у гори, і в цій експедиції потребуємо допомоги людини, на яку можна звіритися. Ви - єдина така людина. Добре нам поведеться чи зле, але збудження моє після цього зникне.

- Я охоче стану вам у пригоді,- відповів я.- Тільки скажіть, на ласку Божу: цей чортів жук якось причетний до експедиції?

- Так.

- Ну, тоді, Легране, я не можу брати участі у цій безглуздій химері.

- Що ж, шкода, дуже шкода. В такому разі доведеться спробувати нам самим.

- Самим?! Ви таки збожеволіли! Стривайте, а надовго це ви вибираєтесь?

- Мабуть, на цілу ніч. Виходимо ми зараз і повернемось не пізніш як на світанку.

- І ви обіцяєте мені, даєте слово честі, що коли покінчимо з вашою забаганкою і вся ця історія з жуком (Боже милостивий!) скінчиться, ви вернетесь додому й послухаєте моєї ради, так ніби я ваш лікар?

- Так, обіцяю. А тепер збираймося, бо часу обмаль. З тяжким серцем супроводив я свого приятеля. Вибрались ми - Легран, Джупітер, собака і я - близько четвертої години. Джупітер напосівся сам нести косу й обидві лопати - не так, гадаю, з надміру працьовитості чи послужливості, як скоріше задля того, щоб вони були чимдалі від його хазяїна. Виглядав він так затято, що й не сказати, і за всю дорогу єдині слова, що зірвалися йому з уст, були: «цей клятий жук». Щодо мене, то я ніс два потайні ліхтарі, тоді як Легран задовольнився самим жуком, прив'язаним до шворки. Ідучи, він раз у раз вимахував шворкою з жуком, ніби чаклуючи. Помітивши в приятеля цю безперечну ознаку потьмарення розуму, я насилу стримався від сліз. Наразі, одначе, я волів не перечити його примхам, поки трапиться нагода вжити якихось дійовіших заходів. Марно я пробував випитати у нього мету подорожі. Умовивши мене піти з ним, Легран, здавалося, відохотився від будь-якої розмови і на всі мої запитання відповідав коротким: «Побачимо!»

Човном ми перебралися через протоку біля виступу острова, вийшли на високий берег материка і рушили в північно-західному напрямку. Місцина мала дикий і пустельний вигляд, ніде не було й сліду людської ноги. Легран упевнено ступав попереду, тільки зрідка зупиняючись на хвильку, щоб зорієнтуватися за прикметами, знаними йому, очевидно, з попередніх відвідин цієї місцевості.

Так ми подорожували години зо дві, і вже перед заходом сонця добулися до околиці ще похмурішої, аніж та, що лишилася позаду. Це була більш-менш рівна ділянка біля підніжжя майже неприступної гори, зарослої густим лісом аж до самої вершини. Де-не-де на крутосхилі стирчали здоровезні уламки скель, які не скочувались у діл, мабуть, тільки тому, що дорогу їм заступали дерева. Глибокі розпадини в усіх напрямках ще й додавали поважної суворості краєвидові.

Площина, на яку ми вийшли, всуціль поросла ожиною, і незабаром ми зрозуміли, що без коси далі не продертися. Тим-то за вказівкою хазяїна Джупітер став прокладати нам стежину до височезного тюльпанового дерева, що росло у гурті з якимось десятком дубів. Розложистістю гілля, красою листяної крони і взагалі величним своїм виглядом воно перевершувало й ці дуби, і всі інші дерева, що я будь-коли бачив. Коли ми дісталися під тюльпанове дерево, Легран обернувся до Джупітера і спитав, чи зможе він видертися на цей стовбур. Старого негра мовби ошелешило це запитання, і якусь хвильку він не відповідав. Озвався він тільки після того, як підступив зовсім близько до величезного стовбура, повільно його обійшов і прискіпливо оглянув.

- Авжеж, маса, ще не бувало такого дерева, щоб Джуп на нього не виліз,- просто сказав негр.

- Тоді лізь мерщій, бо скоро смеркне і ми не встигнемо побачити, що нам треба.

- А високо лізти, маса? - поцікавився Джупітер.

- Лізь по стовбуру, а там я скажу тобі,,. Стривай-но! Візьми жука з собою.

- Жука, маса Віле?! Золотого жука?! - скрикнув негр, аж відсахнувшись перелякано - Пощо цей жук на дереві? Нехай мене повісять, щоб я його взяв!

- Якщо ти, Джупе, такий здоровий негр, боїшся торкнутися до цієї мирної мертвої комахи, то бери її за шворку. Але якщо ти ніяк її не візьмеш, доведеться розтовкти тобі макітру ось цією лопатою.

- Та нащо хвилюватись, маса? - відказав Джупітер, помітно осоромлений і вже упокорений.- Ото аби погримати на старого негра! Я ж тільки в жарт. Щоб я боявся жука? Та що мені той жук!

Він обережно взяв шворку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе, приготувався лізти на дерево.

Замолоду тюльпанове дерево, Liriodendron Tulipiferum, цей найвеличніший мешканець американських лісів, має дуже гладенький стовбур і часто випускає гілля тільки високо від землі. Але з бігом років кора на дереві робиться нерівна й гудзувата і на стовбурі з'являються короткі відростки. Тож-бо труднощі, які постали перед Джупітером, лише на перший погляд здавалися нездоланними. Притиснувшись якомога щільніше до товстенного стовбура, хапаючись руками за одні виступи кори, а босими пальцями ніг упираючись в інші, зо два рази мало не гепнувшись униз, Джупітер кінець кінцем добувся до першого великого розгалуження і, здається, вирішив, що своє завдання виконав. Найбільша небезпека і справді вже минула; але ж він вибрався на височінь у яких шістдесят-сімдесят футів!

- Тепер куди, маса Віле? - запитав негр.

- Вгору по найгрубшому суку, в оцей бік,- сказав Легран.

Джупітер не забарився виконати команду - лізти, очевидячки, було не важко. Він підіймався все вище, аж поки його присадкуватої постаті й зовсім не стало видно за густим листям.

Незабаром почувся його голос, немовби десь іздалеку.

- Довго ще лізти?

- А ти вже високо? - запитав і собі Легран.

- Ще й як! - відказав негр.- Я вже бачу небо крізь верхівку дерева.

- Небо це байдуже, ти слухай, що от я скажу. Оглянься назад і порахуй, скільки гілок ти проминув на тому суку, по якому лізеш. Порахував?

- Одна, дві, три, чотири, п'ять... Позад мене п'ять гілок, маса.

- Тоді вилізь ще на одну вище.

За кілька хвилин почувся голос, запевняючи, що власник його дістався до сьомої гілки.

- Тепер, Джупе,- збуджено закричав Легран,- лізь по цій гілці так далеко, як тільки зможеш! А коли побачиш щось чудне, озвешся!

Якщо досі я ще не зовсім був певний, що мій бідолашний приятель схибнувся, то в цю хвилину розвіялися в мене й останні сумніви. Він таки збожеволів. Тільки як тепер приставити його додому? Поки я міркував над цим, Джупітер знову подав голос:

- Я боюся далі лізти, гілка геть струхла.

- Ти кажеш - струхла, Джупітере? - тремтячим голосом промовив Легран.

- Еге ж, маса, вона трухлява, як старий пеньок. Їй давно вже капець.

- Що ж його робити, Боже мій?! - скрушно запитав Легран.

- Що робити? - радо вхопився я за нагоду.- Та вертатись додому й лягати в постіль. Не барімся, любий друже. Вже смеркає, та й ви ж не забули, що мені обіцяли.

- Джупітере! - закричав Легран, не звертаючи на мене ніякісінької уваги.- Ти чуєш?

- Чую, маса Віле, де б не чути!

- Штрикни гілляку ножем, чи дуже вона трухлява?

- Та вже ж трухлява, маса,- відповів негр перегодом.- Тільки не так, щоб аж дуже. Як на правду, то сам-один я б іще підліз по ній трохи.

- Сам-один? А хто там ще з тобою?

- Та жук цей. Він-бо страх важкий. Якби я його викинув, то вже ж гілляка не підломилася б під самим негром.

- Ах ти, пекельна прояво! - з видимою полегкістю закричав Легран.- Що це ти верзеш? Викинути жука! Спробуй-но тільки, я тобі в'язи скручу. Ти чуєш, Джупітере?

- Та вже ж чую, маса! Тільки пощо так шпетити бідного негра?

- Отже, слухай далі! Коли посунешся ще трохи вперед по цій гілляці, але так, щоб не впасти, і не випустиш жука, я подарую тобі срібного долара, тільки-но ти злізеш на землю.

- Я вже сунуся, маса Віле, вже-вже,- хутко відповів

Джупітер.- Осьо й кінець гілляки.

- Уже кінець?! - мало не вереснув Легран.- Кажеш, ти вже на кінці гілляки?

- Та вже близько, маса!.. О-о-о! Боже милосердний, що це тут на дереві?

- Ну? - зраділо скрикнув Легран.- Що там таке?

- Та нічо, тільки череп. Хтось лишив свою голову на дереві, а вороння видзьобало все м'ясо до крихти.

- Череп, кажеш? Чудово! А як його прикріплено до гілляки? Чим він тримається?

- Ай правда, маса,- зараз гляну. Чудасія, їй-бо! Здоровецький цвях у черепі. Оце ж він і держить черепа на гілляці.

- Тепер слухай, Джупітере,- зроби точно, як я скажу. Ти чуєш?

- Еге ж, маса.

- То добре вважай! Знайди ліве око черепа.

- Га, оце ж пак маєш! Таж у нього ніяких очей нема.

- А хай тобі з таким телепнем! Ти знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?

- Авжеж знаю, я добре знаю, де в мене ліва рука. Це та, що я нею дрова рубаю.

- Ну та звісно, ти ж лівак. А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. Тепер ти вже знайдеш, може, де ліве око черепа, себто місце, де було ліве око? Знайшов?

Запала довга мовчанка. Нарешті негр озвався:

- То ліве око черепа з того самого боку, що й ліва рука? Але у черепа й сліду руки нема, не те що! Та вже хай. Осьо воно, ліве око, знайшов. То що з ним робити?

- Пропусти жука вниз крізь той отвір, скільки шворки стане. Але стережися, щоб шворка не випала з руки.

- Вже зробив, маса Віле. Нема легше, як пропустити жука крізь дірку. Оно він висить унизу.

Протягом усієї цієї розмови Джупітера зовсім не було видно, аж ось тепер показався на видноті жук, що висів на кінчику шворки. Призахідне сонце ще трохи освітлювало пагорок, де ми стояли, і в останньому його промінні жук зблиснув наче лощена золота кулька. Він вільно висів межи гілля, і якби його впустити, впав би нам біля ніг. Легран швидко взяв косу й розчистив ділянку в три-чотири ярди у перетині, а тоді наказав Джупітерові пустити шворку й злазити з дерева.

Забивши кілочок саме в тому місці, де впав жук, мій приятель дістав з кишені рулетку. Один кінець її він прикріпив під стовбуром дерева,- з того боку, що найближчий до кілочка,- потім розмотав рулетку і через кілочок протяг далі, у напрямку, визначеному двома пунктами: деревом і кілочком. Джупітер ішов попереду й підтинав косою кущі ожини. За п'ятдесят футів від кілочка Легран зупинився і забив ще один кілочок. Взявши його за центр, він окреслив коло діаметром десь так у чотири фути. Після цього схопив сам лопату, дав по одній Джупітерові й мені і сказав якомога швидше братися до роботи.

Щиро кажучи, я й серед білого дня не надто охочий до таких забав, а тим паче проти ночі. Мені й без того добре далася взнаки дорога. Отож я залюбки відмовився б, якби не боявся, що це може ще дужче порушити приятелів здоровий глузд. Коли б мені надія на Джупітерову допомогу, я б і хвилини не вагався, щоб силоміць забрати нашого божевільця додому. Але я занадто добре знав негрову вдачу і розумів, що Джупітер нізащо в світі не стане на мій бік проти свого господаря. Мені було ясно, що Леграна посіла притаманна південцям жага шукати заховані скарби, і ця його химерність ще й посилилася, коли він надибав жука, а Джупітер до того ж забалакав йому вуха тим, що цей жук, мовляв, «із щирого золота». Нестійкий розум легко піддається таким навіянням, надто ще як вони відповідають потаємним нахилам людини. При цьому я згадав слова свого бідолашного приятеля, що жук - це прикмета його багатства. Мені стало прикро й сумно на серці. Кінець кінцем я вирішив, що краще вже я з доброю волею візьмуся копати, аби швидше Легран переконався у безглузді своїх марень.

Отож ми засвітили ліхтарі і ревно заходилися працювати, так наче й справді робили щось путнє. Світло падало на нас і наше спорядження, і мені подумалось, як мальовниче виглядає наша компанія і якою дивною та підозрілою мусила б здатись вона випадковому подорожньому, коли б той набрів на неї.

Ми старанно працювали вже дві години. Ніхто з нас не озивався, і лише гавкіт собаки, що виявив надзвичайну цікавість до нашої роботи, не давав нам спокою. Він зняв такий дзявк, аж ми вже почали побоюватись, щоб не надійшов на цей гамір котрийсь волоцюга, що, може, отаборився неподалік. Тобто це Легран боявся, бо я тільки втішився б із будь-якої нагоди спровадити нашого божевільця додому. Собаку, нарешті, вельми енергійно вгамував Джупітер: він рішуче виліз із ями й стягнув йому пащу своїми шлейками, після чого, невдоволено пирхнувши, знов узявся до лопати.

Наприкінці другої години роботи яма досягла п'яти футів завглибшки, хоч ніяких ознак скарбу ніхто ще не завважив. Ми перестали копати, і я почав сподіватися, що наша комедія вже завершується. Проте Легран, хоч сам і дуже розгублений, задумливо витер піт з чола і знов заходився працювати. Викопана яма мала в перетині чотири фути і в обводі покривала те коло, що окреслив був Легран. Тепер ми трохи розширили площу ями і заглибилися ще на два фути. Знову ніякого знаку. Кінець кінцем наш золотошукач, до якого я відчував щирий жаль, вибрався з ями. Кожна риска його обличчя свідчила про гірке розчарування. Поволі й неохоче він почав натягати сурдута, якого був скинув, коли брався до роботи. Весь цей час я не озивався. Джупітер, на хазяїнову команду, став збирати інструмент. Після цього він розв'язав собаці морду, і ми в глибокій мовчанці рушили додому. Так ми пройшли з десяток кроків, коли це Легран, голосно лайнувшись, підскочив до Джупітера й схопив його за комір. Вражений негр вирячив очі з дива й широко роззявив рота; лопати вилетіли йому з рук, а сам він упав навколішки.

- Ти, мерзотнику,- просичав Легран крізь зуби,- триклятий чорнюче, відповідай мені зараз же, чуєш? Щоб без усяких викрутів! Де в тебе ліве око?

- Ой, на Бога, маса Віле! Та от же моє ліве око, хіба ні? - заголосив нажаханий Джупітер, кладучи долоню на свій правий орган зору й невідривно там її тримаючи, немовби хазяїн намірявся видерти йому те око.

- Я так і думав! Я знав! Гур-ра! - закричав Легран, випустив негра й кинувся витинати різні вихиляси та скоки,- на превеликий подив свого служника, що, підвівшись із колін, мовчки позирав то на хазяїна, то на мене.

- Ходімо назад! Вертаймося! - скомандував Легран.- Гру ще не програно.- І він перший рушив знову до тюльпанового дерева.

- Ану, Джупітере! - гукнув він свого служника, коли ми були вже біля дерева.- То як череп прибито до гілляки - лицем до стовбура чи від стовбура?

- Назовні, маса, щоб вороння могло без усякого клопоту видзьобати очі.

- Гаразд. А крізь яке око ти пропустив жука: крізь це, а чи оце? - Легран торкнувся рукою одного, а потім другого ока Джупітера.

- Крізь оце, маса, крізь ліве, як ви наказували.- І негр тицьнув пальцем на своє праве око.

- Ага, так, тоді почнімо спочатку.

Тоді мій приятель, у божевіллі якого тепер мені вже привиджувалася певна система, переставив кілочка, що позначав те місце, де впав жук, на три дюйми західніше. Простягти знов рулетку від стовбура дерева до кілочка, він відміряв ще п'ятдесят футів по прямій і таким чином установив нову кінцеву точку, на відстані у кілька ярдів від викопаної ями. Цього разу Легран окреслив коло трохи більше діаметром, ніж попереднє, і ми знову заходилися копати. Я страшенно втомився, але вже не відчував нехіті до роботи, хоч не дуже й тямив, чим викликано таку зміну мого настрою. Незвичайна цікавість охопила мене, ба навіть - збудження. Певне, поведінка Легранова, попри всю її чудернацькість, вплинула на мене своєю чи то прозірливістю, чи то обдуманістю. Я завзято копав і час від часу ловив себе на тому, як поглядом нишпорю по ямі, наче сподіваючись побачити той вимарений скарб, що звів з розуму мого бідолашного товариша. Так минуло півтори години. І саме коли ці химери уяви цілком полонили мене, наш собака раптом знову несамовито розгавкався. І то не було вже знічев'я або з примхи, як за першим разом: тепер у його гавкоті чулася виразна стурбованість. Цього разу Джупітер дарма пробував зав'язати йому писок. Пес вирвався у нього з рук і, скочивши в яму, став скажено рити лапами землю. За кілька секунд він вигріб купу людських кісток, що колись були двома скелетами, усуміш із металевими ґудзиками та зітлілою вовняною одежею. Ще кілька ударів лопатою - і на видноті показалося лезо здорового іспанського ножа, а далі - три-чотири золотих та срібних монети.

Побачивши їх, Джупітер пройнявся нестримним захватом, але на обличчі його хазяїна проступило цілковите розчарування. Легран наполягав, одначе, щоб ми не кидали роботи. Та тільки-но він скінчив свої слова, як я упав долілиць, перечепившись ногою через велике залізне кільце, що випиналося з землі.

Тепер ми заходилися працювати куди завзятіше, і такого гарячкового збудження, як у подальші десять хвилин, я ще зроду не зазнавав. Ми очистили від землі довгасту дерев'яну скриню, яку,- судячи з того, що вона чудово збереглася і дошки не втратили твердості,- колись було оброблено якоюсь хімічною речовиною, чи не сулемою. Скриня мала завдовжки три з половиною фути, завширшки - три і заввишки - два з половиною. Задля міцності її пооббивали залізними обручами, що, перехрещуючись, утворювали неначе ґратчастий перепліт на ній. З боків скрині, під самим віком, видніли шість кілець, по три з кожного довгого боку, щоб зручно було її переносити шістьом чоловікам. Усі ми гуртом, хоч як натужувалися, спромоглись тільки ледь зрушити скриню з місця. Нам відразу стало ясно, що втрьох ми такої ваги не подужаємо винести. На щастя, віко скрині закріплювали тільки два висувні прогоничі. Задихаючись із хвилювання, ми тремтячими руками вирвали їх. І вмить - незмірний скарб зблиснув перед нами. Коли світло ліхтарів упало в яму, від мішма накиданої купи золота та самоцвітів сяйнуло таким блиском, що нас мало не посліпило.

Шкода й заходу - пробувати розповісти, з якими почуттями дивився я на скарб. Звичайно, подив переважав. Легран, здавалося, геть знесилів від збудження і майже не озивався. Джупітерове обличчя на кілька хвилин зблідло, мов смерть,- якщо взагалі може збліднути негр. Він стояв не просто приголомшений, а ніби аж громом уражений. А тоді раптом упав навколішки в ямі, занурившись руками по голі лікті в золото, та так і завмер, немовби розкошуючи в цій незвичайній купелі. Врешті Джупітер глибоко зітхнув і прорік голосно щось на взірець монолога:

- І все це він, золотий жук! Любенький золотий жук! Маленький мій, золотенький, а я ж так його шпетив! І не сором тобі, старий негре? Ну, чого мовчиш?..

Кінець кінцем довелося мені повернути до дійсності обох їх, і господаря, і служника: скарб же треба було забирати. Пора стояла пізня, і якби ми дуже забарилися, то не встигли б до ранку перенести все в хатину. Але голова в нас ішла обертом, і ми довго стояли й думали, не знаючи з чого починати. Нарешті ми вийняли зі скрині зо дві третини вмісту і аж тоді насилу спромоглися витягти її з ями. Вийняті скарби поховали в кущах ожини, а вартувати коло них залишили собаку, що йому Джупітер якнайсуворіше наказав будь-що не сходити з місця і не зчиняти гавкоту до нашого повернення. Після цього ми хутко рушили у зворотну дорогу, несучи із собою скриню. Не зазнавши ніяких пригод, а тільки страшенно зморившись, десь так о першій годині ночі ми дісталися до хатини. Нас посіла така втома, що годі було й думати, аби відразу вибиратися знову. Тим-то ми спершу повечеряли і цілу годину відпочивали, а вже потім, не зволікаючи більше, подалися назад у гори, захопивши з собою три міцних лантухи, що як на те знайшлися в хатині. Близько четвертої години ми були коло ями. Поділивши решту здобичі на приблизно рівні три частини і не засипаючи ям, ми вдруге вирушили до хатини і приставили туди свою золоту ношу саме о тій порі, коли перші проблиски світанку зазоріли над верхів'ями дерев на сході.

Ми до того знемоглися, що й не сказати, а проте гостре збудження все не покидало нас. Передрімавши неспокійним сном три-чотири години, ми, неначе змовившись, усі посхоплювались і стали розглядати свої скарби.

Коштовностей, накиданих у скриню натрусим, абияк, було по самі вінця, і ми витратили цілий день та добру половину наступної ночі, поки всі їх перебрали. Пильно все переглянувши, ми виявили, що багатство це навіть більше, аніж спочатку нам видавалося. Самих золотих монет, наскільки ми змогли оцінити за тодішнім курсом долара, було на чотириста п'ятдесят тисяч доларів із гаком. Срібла не траплялося зовсім. Усе тільки золото, і то з давніх часів і з різних країн - французьке, іспанське, німецьке, декілька англійських гіней, ще якісь монети, яких ми зроду й не бачили. Де-не-де знаходилися великі й важкі монети, до того стерті, що й карбування на них годі було розрізнити. Американських монет не виявилося жодної. Щодо самоцвітів, то визначити їхню вартість було важче. Там були діаманти, всього сто десять штук - декотрі з них напрочуд великі й гарні,- вісімнадцять неймовірно яскравих рубінів, триста десять прегарних смарагдів, двадцять один сапфір і один опал. Усе це коштовне каміння було повиймане з оправ і абияк накидане в скриню. Самі ж оправи, які ми познаходили серед золотих монет, були посплющувані, наче молотком - очевидно, щоб їх не впізнали. Поза цим усім там була ще сила-силенна всіляких золотих оздоб, близько двох сотень масивних перснів та сережок, розкішні ланцюжки - з тридцять їх, коли пам'ять мене не підводить,- вісімдесят три дуже важких розп'яття, п'ять безцінних золотих кадил, здоровенна золота чаша на пунш, орнаментована щедро карбованим виноградним листям та вакхічними фігурками, два руків'я від шпаг, дуже тонкої роботи, і чимало інших, дрібніших речей. Важили ці коштовності понад триста п'ятдесят англійських фунтів. А я ще ж не рахував сто дев'яносто сім золотих годинників, з яких три варті були щонайменше по п'ятсот доларів кожен. У багатьох годинниках, дуже старих і несправних, механізми пороз'їдала іржа - вартість у них становили самі футляри, рясно прикрашені коштовностями. Тієї ночі весь вміст скрині ми оцінили десь так на півтора мільйона доларів; подальша реалізація золота й коштовностей (собі на вжиток ми залишили їх зовсім мало) показала, що ми були надміру стримані у своїх підрахунках.

Коли ми переглянули ввесь скарб, і наше гостре збудження трохи вляглося, Легран, бачивши, що мені страшенно кортить почути розгадку цієї надзвичайної таємниці, почав нарешті докладно про все розповідати.

- Ви пам'ятаєте той вечір, як я показав вам нашвидку намальований обрис жука. Пам'ятаєте й те, як мене роздратувало ваше зауваження, що мій малюнок скидається на череп. Коли ви вперше те сказали, я думав, що ви жартуєте, але потім, пригадавши своєрідні цятки на спині в жука, подумки визнав, що ваше твердження не зовсім безпідставне. Та все-таки я образився глузуванням з мого художницького хисту: адже взагалі вважають, що я можу непогано малювати. Отож коли ви повернули мені клапоть пергаменту, я вже ладен був зібгати його й кинути у вогонь.

- Клапоть паперу, ви хочете сказати? - урвав я Леграна.

- Ні. Він і справді нагадує папір, я й сам був так думав, але почавши малювати на ньому, відразу побачив, що то дуже тонкий пергамент. Ви ж пам'ятаєте, який він був брудний. Ну, і коли я взяв його, щоб зібгати, то ненароком глянув на той малюнок, куди й ви дивились, і вкрай зчудувався, бо й справді розпізнав обриси черепа на тому самісінькому місці, де я нібито малював жука. На хвильку це мене так вразило, що я не міг і думок докупи зібрати. Я ж бачив, що мій малюнок деталями дуже різнився від того, який був у мене перед очима, хоч у цілому обриси їхні й були близькі. Тоді я взяв свічку, сів у найдальшому кутку кімнати й пильніше приглянувся до пергаменту. Перегорнувши його, я побачив на звороті свій малюнок - точнісінько такий, яким його й малював. Насамперед мене взяв подив, що ось же можлива така разюча подібність, такий химерний збіг - череп на звороті пергаменту, саме під моїм жуком, і то не тільки обрисами, а й розміром до жука подібний. Кажу ж бо: дивність оцього збігу зовсім мене спантеличила на якусь хвильку. Так воно й буває в таких випадках: розум силкується встановити причиновий зв'язок між явищами, а коли нічого не виходить, його на час неначе паралізує. Але, отямившись, я раптом виразно пригадав, що, коли я починав малювати жука, на звороті пергаменту ніяких обрисів не було. Я був певний цього, бо ж іспершу кілька разів перегортав пергамент, шукаючи чистішого куточка. І що-що, а черепа я б уже не міг не помітити. Відкриття це вразило мене навіть дужче, аніж подібність жука формою до черепа. За цим усім, безперечно, крилась якась нерозгадана таємниця, хоча вже й тоді, у ту першу хвилину, десь у найвідлегліших комірчинах мого мозку ледь-ледь зажевріло передчуття розгадки, тієї самої, що її так блискуче підтвердила наша вчорашня прогулянка. Я рвучко підвівся, заховав пергамент у надійне місце і відклав усілякі подальші розважання до тієї пори, коли залишуся на самоті.

Коли ви пішли, а Джупітер міцно заснув, я почав докладніше обмірковувати всю справу. Найперше я пригадав, за яких саме обставин пергамент потрапив до мене. На материку, за милю на схід від острова, але близько до смуги припливу ми знайшли жука. Коли я схопив його, він боляче куснув мене, і я мусив його випустити. Жук упав біля ніг Джупітерові. Той, одначе, не зразу підняв жука, а перше своїм звичаєм розглянувся туди-сюди, шукаючи листка або чогось такого, щоб було безпечніше пальцям. У цю мить Джуп, вірніш, ми обоє, завважили клапоть пергаменту, що тоді мені видався папером. Він лежав, присипаний піском, і тільки крайчик його виднів назовні. Неподалік від цього місця я побачив кістяк начебто баркаса. Пролежав він тут, либонь, довгенько, бо від дерев'яного каркаса зосталися лише сліди.

Отже, Джупітер узяв той пергамент, загорнув у нього жука й дав мені. Незабаром ми рушили додому і дорогою зустріли лейтенанта Дж++. Коли я показав йому комаху, він попрохав у мене дозволу взяти її до форту. Ледве встиг я висловити свою згоду, як він уже заховав жука до кишені камізельки, а пергамент лишився в моїх руках. Лейтенант, певно, боявся, щоб я не передумав, тож і поспішивсь так - ви ж бо знаєте, як ревно він цікавиться всім, що стосується природничих наук. Десь у цю, видно, хвилину я несвідомо й поклав той шматок пергаменту до кишені.

Ви пам'ятаєте, що, підійшовши до столу намалювати жука, я не знайшов паперу там, де він звичайно лежав. У шухляді теж нічого не було. Тоді я почав нишпорити по кишенях - може, де трапиться старий лист,- і раптом рукою намацав пергамент. Я так докладно змальовую всі обставини, за яких пергамент опинився у мене, бо вони дуже врізалися мені в пам'ять.

Вважайте мене за фантазера, як собі хочете, але я вже тоді відчув певний зв'язок між окремими явищами. Я з'єднав докупи дві ланки довгого ланцюга. На березі моря лежав човен, а неподалік валявся пергамент - таки пергамент, не папір! - із намальованим черепом. Ви, звичайно, спитаєте, де ж тут зв'язок? Я відповім, що череп, череп зі схрещеними кістками під ним,- це піратська емблема. У кожній сутичці пірати виступають під прапором із зображенням черепа. Отже, то був пергамент, а не папір. А пергамент довго-тривкий, майже вічний. Для поточних записів до нього вдаються лише вряди-годи - хоча б тим, що й писати чи малювати на пергаменті важче, аніж на папері. Це міркування навіяло мені думку, що череп на пергаменті щось та має значити. Я також звернув увагу на форму пергаменту. Хоч один його ріжок і був колись обірваний, видно було, що первісно пергамент мав подовгасту форму. Це була саме така пергаментна смужка, на якій можна зробити пам'ятний запис, призначений для тривалого зберігання.

- Але ж ви самі сказали,- втрутився я,- що черепа не було на пергаменті, коли ви малювали свого жука! То як ви могли простежити якийсь там зв'язок між човном та черепом, якщо цей самий череп хтось - бозна-хто і як - намалював уже після вашого жука?

- Власне, тут і починається таємниця. Хоча якраз у цьому моменті мені було не так уже й важко її розв'язати. Мої міркування йшли в певному напрямку й неминуче припускали тільки один висновок. Я розважав приблизно так: коли я малював жука, ніякого черепа на пергаменті не було. Скінчивши, я передав малюнка вам і не спускав вас із ока, поки ви його тримали. Отже, це не ви намалювали черепа. І нікого іншого не було, хто б це міг зробити. Звідси випливає, що зробила це не людська рука. А проте, якось же череп постав на пергаменті!

Тоді я вирішив якнайчіткіше, в усіх подробицях, пригадати той вечір. І пригадав-таки. Надворі було холодно (рідкісний випадок, але ж який щасливий!), і в каміні палав вогонь. Я розігрівся з дороги й тому сів біля столу. Ви, одначе, присунули своє крісло ближче до каміна. Тільки-но ви взяли від мене пергамента й почали розглядати, як убіг Вовк, наш собака,- він кинувся до вас і передніми лапами скочив вам на груди. Лівою рукою ви стали гладити собаку, стримуючи його запал, а ваша права рука, що з пергаментом, упала між колін, зовсім близько до вогню. Я був навіть злякався, щоб не зайнявсь пергамент, і хотів застерегти вас, але ви вже самі піднесли руку й знову почали розглядати малюнок. Коли я відновив у пам'яті всі ці деталі, в мене не лишилося найменшого сумніву, що саме тепло спричинило появу черепа на пергаменті. Ви, безперечно, знаєте, що існують, і споконвіку існували, хімічні препарати для невидимих записів на папері або на пергаменті - прочитати їх можна лише після нагрівання. Кобальтова емаль, розчинена в царській горілці й розведена в чотирикратній за вагою кількості води, дає зелений колір. Перетоплений кобальт, розріджений у селітряному спирті, дає червоний. За якийсь час, коли папір чи пергамент вихолоне, колір зникає, але знов стає видимий при нагріванні.

Тепер я почав пильно вивчати зображення черепа. Зовнішні його обриси, ті, що ближчі до країв пергаменту, проступали набагато чіткіше, ніж внутрішні. Було, отже, ясно, що тепло діяло або недостатньо, або нерівномірно. Я негайно ж розпалив вогонь і рівномірно прогрів увесь пергамент. Спершу чіткішими зробилися тільки лінії черепа, але згодом у протилежному від черепа - по діагоналі - кутку пергаменту проступили на видноті обриси начебто якоїсь звірини. Ще пильніше глянувши, я побачив, що то мав бути кіт.

- Ха-ха! - вирвалося в мене.- Звісно, сміятися з вас мені не випадає, півтора мільйона це занадто поважна штука, аби жартувати, але ж не думаєте ви й третю ланку доточити до ланцюга! Знайти щось спільне між піратами й кішками?! Пірати, як відомо, до хатнього затишку не вельми охочі, тож і кішки їм ні до чого.

- Але ж я кажу, що там зображена була зовсім не кішка.

- Ет, кішка чи кіт - невелика різниця.

- Невелика, але є,- сказав Легран.- Ви, можливо, чули про капітана Кіда. Оце ж вам кіт і Кід. Я відразу зрозумів зображення кота немов своєрідний підпис-ієрогліф, як-от малюнок у ребусі абощо. Я кажу «підпис», бо кота було намальовано саме в тому місці, де підписуються. А зображення черепа в протилежному по діагоналі кутку навіювало думку про герб чи печатку. Але мене збивало з пантелику те, що десь поділося головне в моєму гаданому документі: текст.

- Ага, ви сподівалися знайти якогось листа поміж гербом і підписом.

- Атож. Не знаю чому, але, власне кажучи, я мав таке передчуття, що мені страшенно поталанить. А може, то була не так певність, як просто надія? Ці дурні слова Джупітерові, що жук із щирого золота,- знаєте, вони дуже вплинули на мою уяву. Та й уся ця низка надзвичайних випадковостей і збігів! Завважте, що це все сталося саме в той, можливо, єдиний холодний день року, коли треба топити в каміні, і що, якби не вогонь і якби не собака, і то якраз ту мить, я б так ніколи й не довідався про череп і не став би власником цього скарбу.

- Ну, а далі що? Мені дуже кортить довідатися, що було далі!

- Отже, слухайте. Ви, безперечно, чули, що існують тисячі туманних легенд про капітана Кіда і його спільників, ніби вони позакопували свої скарби десь на Атлантичному узбережжі. В основі цих легенд мусять лежати якісь дійсні факти. А що перекази ці живуть так довго й так уперто - це для мене доказ, що скарбів досі не знайдено. Якби Кід спершу заховав свою здобич, а опісля забрав, легенди навряд чи дожили б до наших днів у такій формі. Зверніть увагу, що в цих розповідях завжди мовиться про шукачів скарбу, але ніколи - про тих, хто його знайшов. Якби пірат сам віднайшов свої коштовності, всім цим історіям настав би кінець. Мені здавалося, що через якусь випадковість,- скажімо, загубивши запис про місце схованки,- він не зміг віднайти скарбу, і що про цю пригоду довідалися його послідовники,- бо інакше вони взагалі нічого не почули б ні про який схований скарб,- і стали марно шукати його, бо не знали де, і ось тоді й зродилися ці чутки та легенди, відомі тепер у цілому світі. Ви чули про якийсь більш-менш значний скарб, знайдений на узбережжі?

- Ніколи не чув.

- А проте ж багатства Кідові були незмірні, це кожен знає. І я був певен, що його скарб досі ще лежить у землі. Після цього ви, мабуть, не здивуєтесь моїй надії, ба навіть переконанню, що таким дивним шляхом знайдений пергамент має вказати мені місце, де закопано скарб.

- І що ж ви зробили далі?

- Я тоді ще більше нагрів пергамент над вогнем, але ніяких знаків не проступило. Тоді я подумав, чи не заважає, часом, бруд, і вирішив обмити пергамент теплою водою. Потому поклав його на сковороду, донизу тим боком, що з черепом, а сковороду поставив на жарівницю з деревним вугіллям. За кілька хвилин, коли сковорода добре прогрілась, я взяв пергамент і на превелику свою радість побачив розташовані вряд так начебто цифри. Я знов поклав пергамент на сковороду і зачекав ще з хвилину. Коли я зняв сковороду з вогню і взяв пергамент, запис проступив повністю - ось зараз ви й самі побачите.

З цими словами Легран нагрів пергамент і дав мені. Поміж черепом та котом видніли такі знаки, незграбно виведені червоним чорнилом:

53∆∆ = 305) ) 6+ ; 4826) 4∆§) ) 4∆) ; 806+ ; 48=8 || 60) ) 85 ;;] 8+;:∆+8=83(88) 5+ = ; 46 ( ; 88+ 96+ ? ; 8) +∆ ( ; 485) ; 5+ = 2 : +∆ (; 4956+ 2 (5+ - 4) 8 || 8+ ; 4069285); ) 6= 8 ) 4∆∆ ; 1 ( ∆9 ; 4 8081 ; 8 : 8 ∆ 1 ; 48 = 85 ; 4) 485 = 528806+ 81 (∆9; 48; ( 88 ; 4 (∆ ? 34 ; 48) 4 ∆ ; 161; : 188 ; ∆ ? ;

- Але мені щось від цього анітрохи не проясніло,- промовив я, віддаючи Легранові пергамент.- Навіть за всі коштовності Голконди я б не зміг розгадати цієї загадки.

- А проте розгадка тут зовсім не така важка, як може видатися з першого погляду,- сказав Легран.- Ці знаки й цифри утворюють шифр, тобто в них криється певний зміст. Але з того, що я чув про Кіда, можна було зробити висновок, що він не здатний був укласти вигадливої криптограми. Отож я вирішив, що цей код не складний - тобто саме такий, який може здатись нерозвиненій уяві моряка абсолютно нерозв'язним.

- І ви таки розгадали цей шифр?

- Безперечно! Я ж розгадував шифри у й тисячу разів важчі. Завдяки обставинам та й власним своїм нахилам я зацікавився був такими ломиголовками і переконався, що навряд чи хто може загадати таку закручену загадку, якої хтось інший, відповідно спрямувавши свою винахідливість, не зміг би розгадати. Власне кажучи, коли знаки виступили чітко, я вже не мав сумніву, що зумію розшифрувати зміст документа.

У даному разі, як і завжди при шифрованих записах, найперше постало питання про мову. Адже принцип розв'язання криптограми, надто ще коли шифр простіший, залежить від мовних особливостей тексту. Назагал тут немає ніякої іншої ради, як перепробувати одну по одній усі відомі тобі мови, аж поки натрапиш на ту, що треба. Що ж до ось цього шифру, то підпис усував усі труднощі. Зображений кіт означав, що йдеться про капітана Кіда, англійця, котрий, звісна річ, користувався англійською мовою. Якби не це міркування, я почав би з іспанської чи французької мов, до яких,- що й природніше припустити,- вдався б пірат з іспанських морів. Наразі, отже, я зупинився на англійській мові.

Як ви бачите, запис на пергаменті не має поділу на слова, що значно ускладнює завдання. Якби текст не йшов усуціль, я почав би з того, щоб відшукати й зіставити найкоротші слова, і, натрапивши на слова з однієї літери, як-от англійське «І» (займенник «я»), вважав би, що успіху досягнуто. Але оскільки поділу на слова не було, то спершу мені довелося підрахувати, які знаки вжито частіше, а які рідше. Підрахунки дали таку таблицю:

Знак  8 вжито  34  рази
Знак  ; вжито  27  разів 
Знак  4 вжито  19 разів 
Знак  ) вжито  16 разів 
Знак  вжито  15 разів 
Знак  + вжито  14  разів 
Знак  5 вжито  12 разів 
Знак  6 вжито  11 разів 
Знак  = вжито  8 разів 
Знак  1 вжито  7 разів 
Знак  0 вжито  6 разів 
Знаки  9 і 2 вжито  по 5  разів 
Знаки  : і 3 вжито  по 4  рази 
Знак  ? вжито  3 рази 
Знак  || вжито  2 рази 
Знаки  §, - і ] вжито  по 1  разу

В англійській мові, як відомо, на письмі найчастіше зустрічається літера е. В міру дедалі меншої частотності літери розташовуються так: a o i d h n r s t u y c f g l m w b k р q х z. Літеру є, одначе, вживають куди частіш проти інших, взагалі важко знайти речення, де б вона не переважала.

Таким чином, уже на самому початку ми маємо основу для чогось більшого, аніж просто гадання. Користь від складеної таблиці очевидна, хоча в даному разі вона допоможе нам лише попервах. Ми почнемо з того, що під найчастіше вживаний знак 8 підставимо літеру є. Щоб перевірити слушність нашої підстановки, пригадаймо той факт, що в англійських словах літера є дуже часто подвоєна (в таких словах, як meet, fleet, speed, seen, been, agree тощо). Коли ми заглянемо в нашу криптограму, то побачимо, що знак 8 тут вжито двічі вряд разів із п'ять, якщо не більше, хоч сам запис коротенький.

Отже, можемо вважати, що 8 це є. Далі, з усіх англійських слів найуживаніше the, означений артикль. Тепер подивімося, чи не знайдемо тут сполучень трьох, щоразу розташованих у тій самій послідовності знаків, з яких останнім знаком було б 8. Якщо знайдемо такі сполучення, вони найімовірніше означатимуть слово the. Приглянувшись, ми й справді знаходимо не менш як сім разів повторене сполучення знаків ; 48. Таким чином, можемо вважати, що крапка з комою це t, 4 це h, а 8 - це є. В цьому останньому ми вже добре пересвідчилися. Це вже посуває нас набагато вперед.

Розшифрувавши ціле одне слово, ми можемо встановити перші й останні літери багатьох інших слів, що дуже важливо. Ось візьмімо хоча б передостаннє сполучення ;48 - це майже на самому кінці. Перший після 8 знак, крапка з комою, як ми знаємо, починає нове слово. З шести подальших, після the, знаків п'ять нам уже відомо. Підставляємо замість знаків літери і, замінивши невідому літеру крапкою, записуємо: t.eeth.

Літери th доводиться відразу відкинути, бо такого закінчення не має жодне англійське слово зі стількох літер, що починається з t. У цьому легко пересвідчитись, підставляючи на порожнє місце одну по одній усі літери абетки. Залишається, отже,

t.ee.

Перебравши, якщо потрібно, усю абетку, знаходимо єдине можливе прочитання - tree, тобто «дерево». Маємо, таким чином, ще одну літеру - г, зображену в шифрі як (, і можемо прочитати вже два слова поспіль:

the tree.

Трохи далі бачимо знову сполучення ;48, тобто the. Випишім тепер цей уривок тексту поміж відомими нам словами:

the tree ; 4 ( А ? 34 the.

Підставивши вже розшифровані літери, маємо:

the tree thr A ? 3h the.

З крапками замість невідомих літер уривок виглядатиме так:

the tree thr ... h the.

Тут відразу напрошується слово through, «через», що дає нам ще три літери - о, и і g, зашифровані відповідно знаками Д ? і 3.

Пильно приглянувшись тепер до сполучень розшифрованих уже знаків у криптограмі, знаходимо неподалік від початку запис

83(88,

тобто egree, що, безперечно, означає слово degree («градус») без першої літери. Звідси маємо ще одну літеру - d (знак =).

Поминувши чотири знаки після слова degree, бачимо сполучення

;46(;88+,

або ж, якщо під розшифровані знаки підставити літери, а нерозшифрований знак замінити на крапку -

th.rtee.

На думку відразу спадає слово thirteen, тобто «тринадцять», що дає нам ще дві нових літери, і та п, у криптограмі відповідно 6 та +.

Звертаємось тепер до початку шифрованого запису:

53∆∆ =

Після підстановки одержуємо:

.good.

Звідси бачимо, що перший знак це а, неозначений артикль, а перші два слова це

A good («добрий»).

Щоб уникнути плутанини, складім табличку розшифрованих знаків, розташувавши їх за абеткою:

5 означає а

= означає  d

8 означає  є

3 означає  g

4 означає  h

6 означає  і

+ означає  п

∆ означає  о

( означає  r

? означає  t

Розшифровано, отже, десять найважливіших літер. Гадаю, нема потреби докладно зупинятись на тому, як я розшифрував решту. В усякому разі, ви, мабуть, переконалися, що такого роду криптограми не дуже важко розгадувати, знаючи їхню будову. Але майте на увазі, що ця криптограма належить до найпростіших. Залишається дати вам повний текст розшифрованого запису на пергаменті. Отже, прошу:

«A good glass in the Bishop's hostel in the Devil's seat twenty one degrees and thirteen minutes northeast and by north main branch seventh limb east side shoot from the left eye of the death's-head a bee-line from the tree through the shot fifty feet out».

(«Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі двадцять один градус і тринадцять мінут північ-північ-схід головний сук сьома гілляка східний бік стріляй з лівого ока мертвої голови пряма лінія від дерева через постріл на п'ятдесят футів»),

- Але загадка поки що так і не розв'язалася,- зауважив я.- Як видобути хоч який-небудь глузд з усіх цих «чортових сідал», «мертвих голів» та «єпископових заїздів»?

- Маєте рацію,- погодився Легран,- як на перший погляд, ясності тут мало. Головне, що я мав тепер зробити,- це розчленувати текст на логічно зв'язані між собою фрази.

- Тобто поставити знаки пунктуації?

- Атож, можна сказати й так.

- І як же вам це пощастило?

- Я бачив, що укладач криптограми зумисне писав усі слова всуціль, щоб важче було її розгадати. Ну, а коли за таке діло береться хтось не аж надто тямущий, він майже неодмінно переборщить. Там, де йому в процесі писання трапиться кінець речення чи слова, він конче намагатиметься дальший знак поставити якнайближче до попереднього. Ось пригляньтеся до криптограми, й ви легко помітите п'ять таких місць. Виходячи з цього, я так помежував текст:

«Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі - двадцять один градус і тринадцять мінут - північ-північ-схід - головний сук сьома гілляка східний бік - стріляй з лівого ока мертвої голови - пряма лінія від дерева через постріл на п'ятдесят футів».

- Проте від цього межування мені зовсім не стало ясніше,- сказав я.

- В перші дні мені теж так само,- відповів Легран.- А тим часом я заходився ревно розпитувати кожного, чи не знає хто поблизу Салівенового острова будівлі під назвою «єпископів заїзд». Нічого не довідавшись, я вже мав намір розширити смугу обстежень і повести їх систематичніше, коли це одного ранку мені раптом спало на думку: а може, цей «єпископів заїзд» якось стосується давнього роду Біскопів, що колись володів старовинною садибою за чотири милі на північ від острова. Я подався на плантацію і розпитав тамтешніх старих негрів. Нарешті одна старенька бабця сказала, що чула про такий собі «єпископів заїзд» і, може, навіть і покаже мені туди дорогу, тільки що то зовсім не заїзд, ані шинок, а просто висока скеля.

Я пообіцяв їй добре віддячити за клопіт, і вона, трохи повагавшись, погодилася провести мене. Знайшли ми те місце без будь-яких труднощів, і, відпустивши негритянку, я став розглядатися довкола. «Заїзд» виявився нагромадженням диких урвищ та скель, найвища з яких стояла трохи осторонь і скидалася на штучну споруду.

Я видерся на вершечок цієї скелі й зупинився, не знаючи, що ж робити далі.

Коли я так роздумував, погляд мій упав на вузький при-скалок на східному узбіччі скелі, десь так за ярд нижче від вершини. Цей прискалок виступав наперед дюймів на вісімнадцять і був не більш як фут завширшки, а заглибина в скелі саме понад ним робила його трохи подібним до крісла з увігнутою спинкою, що були модні за наших прадідів.

Я здогадався, що це і є «чортове сідало», згадане в криптограмі; тепер таємниця була неначебто розв'язана.

«Добре скло», ясна річ, означало не що інше, як підзорну трубу - моряки-бо часто вживають слово «скло» в такому значенні. Отже, тут, як я відразу збагнув, треба було вдатися до підзорної труби, до того ж дивитись у неї з точно визначеної позиції. А «двадцять один градус і тринадцять мінут» та «північ-північ-схід» означали, безперечно, спрямування труби. Страшенно збуджений своїми відкриттями, я поспішив додому, озброївся підзорною трубою й вернувся на скелю.

Зійшовши на виступ, я виявив, що сидіти там можна лише в одній певній позі. Це підтверджувало мій попередній здогад. Я взявся за трубу. «Двадцять один градус і тринадцять мінут» - це, звичайно, була висота понад видимим обрієм, оскільки напрямок по горизонталі недвозначно вказували слова «північ-північ-схід». Цей напрямок я визначив за кишеньковим компасом, а тоді, піднісши трубу під кутом десь так у двадцять один градус, став обережно водити нею вгору-вниз, аж поки увагу мою привернув круглий отвір чи то просвіт у листі величезного дерева, що вдалині підносилося над усіма своїми сусідами. Посеред того просвіту я помітив білу цятку, але що воно таке, спершу не міг розгледіти. Відрегулювавши фокус труби, я глянув ще раз і побачив, що то людський череп.

Відкриття це так піднесло мене на дусі, що й уся загадка видалась розгаданою. Адже ясно було, що слова «головний сук сьома гілляка східний бік» могли означати лише розташування черепа на дереві, а вказівка «стріляй з лівого ока мертвої голови» також дозволяла тільки одне тлумачення, коли йшлося про пошук захованого скарбу. Я міркував так: якщо опустити до землі кулю, пропущену крізь лівий очний отвір черепа, і провести пряму лінію від найближчої точки стовбура через «постріл» (тобто місце, куди впала куля) далі на п'ятдесят футів, то саме там і буде місце, де ймовірно закопано скарб.

- Ваш хід думок,- зауважив я,- здається напрочуд ясним, простим і переконливим, дарма що здогади трохи й химерні. Але що ви зробили, коли вибралися з «єпископового заїзду»?

- Вивчив якнайуважніше дерево, щоб його опісля розпізнати, і рушив додому. Проте щойно я зліз із «чортового сідала», як круглий просвіт зник, і марно я силкувався побачити бодай проблиск його. Ось це й видалося мені найхитрішим в усій справі (в чому я добре пересвідчився після кількох спроб),- що круглий просвіт видко лише з одного місця, з вузького прискалка на скелі.

У цій подорожі до «єпископового заїзду» мене супроводив Джупітер, який, звісно, помітив, що останні тижні я став якийсь чудний, і тепер не покидав мене самого ні на хвилину. Але другого ранку, вставши ще вдосвіта, я спромігся нишком вишмигнути з дому і одинцем подався в гори розшукувати те дерево. Врешті я таки знайшов його, хоч і добре попомучився. А коли я пізно вернувся додому, служник хотів мене віддухопелити. Ну, а решту пригод ви знаєте не згірше за мене.

- Коли ми вперше копали,- сказав я,- то схибили місцем, певно, через те, що Джупітер з дурного свого розуму опустив жука із правої очниці черепа замість лівої, так?

- Саме через це. На місці нашого «пострілу», тобто де ми забили кілочок під деревом, відхилення становило тільки зо два дюйми, і якби скарб там було й закопано, така похибка анітрохи б не зашкодила. Але ж «постріл» і найближча точка дерева вказували тільки напрямок, тож-бо що далі ми відходили від дерева, більшало й відхилення, і за п'ятдесят футів відстані скарб залишився зовсім осторонь. Якби не моє найглибше переконання, що скарб таки справді десь неподалік, уся наша праця пішла б намарне.

- Гадаю, цю химерію з черепом, щоб кулю неодмінно пропустити крізь очницю черепа, навіяв Кідові піратський прапор. Кідові не бракувало поетичної уяви, коли він зробив так, щоб шлях до його скарбу вказувала ця зловісна емблема.

- Можливо; хоч я схильний думати, що в даному разі тверезий глузд заважив не менше, ніж поетична уява. Невелика річ, щоб її побачити з «чортового сідала», повинна бути біла, а щодо білини ніщо не зрівняється з людським черепом: від усяких негод він тільки білішає.

- А цей ваш проречистий тон, оці вимахування жуком? Це щось украй дивне. Я був певний, що ви збожеволіли. І чом ви хотіли опустити з очниці черепа неодмінно жука, а не кулю?

- Та, щиро кажучи, мене трохи роздратували ваші натяки, що я, мовляв, з'їхав з глузду, тож я нишком поклав собі відплатити вам невеличкою містифікацією. Через це я й вимахував жуком, і через це ж таки надумав опустити його з дерева. До речі, на цей намір наштовхнуло мене якраз ваше зауваження, що жук дуже важкий.

- Ага, розумію. Тепер лишається тільки ще одне з'ясувати. Оці скелети, що в ямі,- звідки вони могли взятися?

- Про це я знаю не більше за вас. Можливе, одначе, лиш одне правдоподібне пояснення - хоча й страшно уявити собі таку нелюдську жорстокість. Звісна річ, Кідові - якщо це справді Кід заховав скарб, у чому я не маю сумніву,- Кідові хтось мусив допомагати у цій роботі. А коли основну частину роботи було виконано, він, мабуть, вирішив, що усунути зайвих свідків не завадить. Два-три удари кайлом, коли його помічники ще поралися в ямі,- і було вже по всьому. А проте, може, тих ударів знадобилося десяток, хто зна...

 

 

ЧОРНИЙ КІТ

© Український переклад, Л. Н. Маєвська, 1992.

Не смію навіть помислити, що хтось повірить, ніби мене справді спіткали оті лихі, жахливі й водночас на диво буденні пригоди, що про них я оце намірився розповісти. Та й хіба ж я схибнувся, щоб чекати довіри від когось, коли сам собі відмовляюся вірити! Але я ж таки не божевільний - і все те, їй-богу, мені не наснилося. Завтра я прийму смерть, отож сьогодні маю розрадити душу. Одного хочу: ясно, коротко, без будь-яких тлумачень оповісти добрим людям, як насунули на мене й потяглися чередою оті суто домашні знегоди. Вони наганяли на мене жаху, завдавали лютих мук і врешті довели до згуби. Та я навіть не намагатимусь їх тлумачити. Мені й згадувати страшно, а багатьом вони видадуться скорше химерними, аніж страшними. Згодом, можливо, хтось знайде на диво просте пояснення моїй незбагненній погубі. І зробить це людина розумна, куди спокійніша, здатна міркувати логічніше, а головне, не така імпульсивна, як я. Вона побачить в обставинах, про які я не можу згадувати без священного трепету, звичайнісіньку послідовність закономірних причин і наслідків.

Змалку я був навдивовижу слухняний і лагідний на вдачу. І так вирізнявся цим з-поміж перевесників, що вони навіть кепкували з мене. Найбільш я любив тварин, і батьки дозволяли мені тримати скільки душі завгодно всіляких звірят. З ними я гаяв усе своє дозвілля, і найбільшою втіхою було годувати їх і пестити. З роками ця риса моєї вдачі поглиблювалась, а в дорослому житті стала просто-таки невичерпним джерелом радості. Той, хто хоч раз плекав у душі ніжність до вірного й розумного собаки, сам знає, якою невтримною вдячністю платить за це тварина. В некорисливій любові звіра є щось таке, що полонить серце кожного, кому довелося спізнати не раз підступної дружби та облудної відданості, властивих людині.

Одружився я рано і був такий щасливий, коли помітив, що у нас з дружиною спільні вподобання. Знаючи, як я тішусь дружбою моїх домашніх пестунчиків, вона ніколи не минала нагоди принести мені яке-небудь славне звірятко. Тож у нас були птахи, золоті рибки, собака гарної породи, кролики, мавпочка й кіт.

Той кіт, незвичайно великий, гарний і всуціль чорний, був навдивовижу розумний. Коли заходила мова про його кмітливість, дружина, а вона й трохи не була забобонна, часто натякала на старовинну народну прикмету, згідно з якою усіх чорних котів мали за перевертнів. Натякала, звісно, жартома, але я розповідаю про цю дрібничку тільки тому, що тут якраз і випадає про неї згадати.

Плутон - так звали кота - був найбільшим моїм улюбленцем, і я часто з ним грався. Завжди сам годував його, а він не відходив від мене ні на крок, коли я бував удома. Мені навіть коштувало неабияких зусиль віднадити його вислизати за мною на вулицю та бігти слідком.

Така наша дружба тривала кілька років, і за цей час норов мій і вдача - під впливом диявольської спокуси - різко змінилися (я паленію від сорому, зізнаючись у цьому) на гірше. Що не день я ставав дедалі похмуріший, дражливіший, байдужіший до почуттів усіх, хто мене оточував. Я міг грубо прикрикнути на дружину, хоч у душі і страждав від того. Зрештою, я навіть підняв на неї руку. Мої звірята, звісно, теж не могли не відчувати, як я змінився. Я не тільки занехаяв їх, а навіть брутально з ними поводився. Та щодо Плутона в мене лишалося доволі поштивої приязні, і це стримувало мене, я не міг кривдити його, як кривдив безсоромно кроликів, мавпочку і навіть собаку, коли вони лащилися до мене або випадково потрапляли під гарячу руку. Час минав, і хвороба напосідала на мене все дужче (бо чи є на світі недуга, страшніша від алкогольної!), і врешті навіть Плутон - який уже постарів і від того зробився трохи вередливий - почав відчувати на собі мій бридкий норов.

Якось уночі я повернувся додому з одного зі своїх улюблених шинків - іще дужче напідпитку, ніж звичайно,- і раптом забрав собі в голову, що кіт мене уникає. Я спіймав його; наляканий моєю брутальністю, він не боляче, але таки до крові вкусив мене за руку. Демон шаленої люті враз опосів мене. Я більш нічого не тямив. Душа моя, здавалося, враз покинула тіло, і лють, страшніша за диявольську, розпалена джином, миттю захлюпнула все моє єство. Я вихопив з кишені жилета складаний ніж, розкрив його, ухопив за карк бідолашного кота і без жалю вирізав йому око! Тепер я червонію, я весь палаю і здригаюся, оповідаючи про це звірство.

На ранок, коли я проспався після нічної пиятики, а винні випари вивітрилися і здоровий глузд повернувся до мене, брудний вчинок, що тягарем упав на моє сумління, пробудив у мене каяття упереміш зі страхом; але то було всього-на-всього невиразне і двоїсте відчуття, воно не залишило й сліду в моїй душі. Я знову пустився берега і невдовзі втопив у вині навіть спогад про скоєне.

А тим часом кіт поволі підчунював. Правда, страх брав дивитися на його порожню очницю, та від болю він, певно, вже не страждав. Так само походжав собі по хаті, але, тільки-но я наближався, тікав зі страху, мов навіжений. Серце моє ще не вкрай озлобилося, і попервах я гірко жалкував, що істота, яка так колись мене любила, тепер не приховувала своєї ненависті. Та невдовзі почуття це поступилося місцем роздратуванню. І тоді, ніби на довершення моєї неминучої згуби, в мені прокинувся дух протиріччя. Філософи не надають йому значення. Однак я певен до глибини душі, що дух протиріччя - один з одвічних рушіїв, що живуть у серці людському, одна з невід'ємних, первинних властивостей або, може, одне з почуттів, котрі визначають саму природу людини. Кому не траплялося в житті разів сто, а то й більше чинити щось лихе та безглузде без будь-якої на те причини, тому тільки, що цього робити не можна? І хіба не відчуваємо ми, наперекір здоровому глуздові, постійної спокуси порушити закон лише тому, що це заборонено? Отож, кажу я вам, цей дух протиріччя пробудився в мені на мою остаточну погубу. Ця незбагненна схильність душі до самокатування - до наруги над власним своїм єством, схильність чинити зло заради самого апа - і спонукала мене довершити розправу над безсловесним звіром. Якось уранці я, з холодною головою, накинув котові на шию зашморг і почепив його на гілляці,- почепив, а в самого сльози текли з очей і серце краялося від каяття; почепив, бо знав, як він мене колись любив, бо відчував, яку несправедливість я чиню; почепив, бо знав, який гріх беру на себе - смертний гріх, що прирікає мою безсмертну душу на таке страшне прокляття, що вона - аби це було можливо - скотилася б у таку глибоченну прірву, куди не досягає навіть милосердя всемилостивого і всекараючого Господа.

Вночі після скоєння цього вкрай жорстокого злочину я прокинувся від крику: «Пожежа!» Запони коло мого ліжка палали. Весь будинок охопило полум'я. Моя дружина, служник і я сам ледь не згоріли живцем. Лишилося саме попелище. Вогонь поглинув до решти все моє майно, і відтоді я впав у розпач.

Та все-таки я досить сильний духом і не хапаюся дошукуватись тут якогось зв'язку, вбачати в тому, що сталося, закономірну послідовність причини й наслідку, пов'язувати нещастя зі своїм немилосердним вчинком. Я хочу лише детально простежити весь ланцюжок подій - ланка за ланкою - і не знехтувати жодної з них, хай навіть сумнівної. Наступного після пожежі дня я побував на згарищі. Стіни будинку, всі, крім однієї, попадали. Вціліла тільки досить тонка внутрішня перегородка посеред дому, моє ліжко стояло якраз узголів'ям до неї. Тут тиньк не піддався вогню - я пояснюю це тим, що стіну було потиньковано зовсім недавно. Біля неї зібрався великий натовп, усі прикипіли очима до одного місця і жадібно вдивлялися. Слова: «Дивовижа!», «Неймовірно!» та всілякі подібні вигуки збудили мою цікавість. Я підійшов ближче й побачив на білій поверхні щось на зразок барельєфа із зображенням величезного кота. Точність зображення воістину здавалася незбагненною. На шиї в кота була мотузка.

Коли я вперше побачив ту прояву,- бо інакше я таки не можу те назвати,- мій жах і моє здивування були безмежні. Але, поміркувавши, я трохи заспокоївся. Я згадав, що почепив кота в саду біля дому. Коли почалася пожежа і зчинився переполох, сад одразу ж заполонив натовп - хтось перерізав мотузку і пожбурив кота через відчинене вікно до моєї кімнати. Можливо, таким чином він хотів розбудити мене. Коли стіни впали, руїни притиснули жертву моєї жорстокості до недавно потинькованої перегородки, і від жару полум'я та ядучих випарів тіла на ній відбився малюнок, що його я бачив.

Хоча я заспокоїв коли не своє сумління, то бодай розум, швидко знайшовши пояснення до цього приголомшливого явища, яке оце змалював, воно, проте, глибоко збурило мою уяву. Впродовж довгих місяців мені невідступно ввижався привид кота, і аж тоді вернулося в мою душу невиразне почуття, яке здавалося - та то тільки здавалося, а насправді не було - каяттям. Я почав навіть сумувати з приводу втрати і шукав по брудних кублах, звідки тепер майже не вилазив, схожого кота тієї самої породи, котрий замінив би мені мого колишнього улюбленця.

Якось уночі, коли я сидів, задурманений, у якійсь Богом проклятій норі, увагу мою раптом привернуло щось чорне на одному з величезних барил із джином чи то з ромом, що складали майже всю обстанову того закладу. Кілька хвилин я не зводив очей з барила, дивуючись, як це я досі не помічав тієї дивовижної штуки на ньому. Я підійшов і торкнув її рукою. То був чорний кіт, величезний - як мій Плутон - і схожий на нього, мов дві краплі води, аби не одна відмінність. У Плутона не було аніде жодної білої шерстинки, а в цього кота велика, хоч і невиразна брудно-біла пляма розпливлася мало не на всі груди.

Коли я доторкнувся до нього, він одразу скочив, голосно замуркотів і потерся об мою руку, явно задоволений з моєї уваги. А я ж саме й шукав такого кота! Я відразу ж забажав його купити; та господар закладу від грошей відмовився - він не знав, звідки цей кіт узявся, ніколи його тут раніше не бачив.

Я весь час пестив кота, а коли зібрався додому, він явно забажав піти зі мною. Я йому цього не боронив; дорогою я раз у раз нахилявся і пестив його. Вдома він швидко оббувся й одразу став улюбленцем моєї дружини.

Та сам я невдовзі почав відчувати до нього дедалі дужчу неприязнь. Цього я аж ніяк не сподівався; одначе - не знаю, як і чому це сталося,- його відверта любов викликала в мене тільки огиду й роздратування. Поволі ці почуття вилилися в люту ненависть. Я всіляко уникав кота; лише невиразний сором та пам'ять про моє колишнє злочинство стримували мене від розправи над ним. Минали тижні, а я жодного разу не вдарив його і навіть пальцем не зачепив, але поволі - дуже поволі - мене опосіла невимовна відраза, і я мовчки тікав від осоружної тварюки, мов від чуми.

І ось що підсилило, безперечно, мою ненависть до цього кота: наступного ж ранку, відколи я привів його додому, виявилося, що він, як і Плутон, позбувся одного ока. Але моїй дружині він став від того ще любіший, адже вона, як я вже казав, зберегла в душі своїй ту лагідність почуттів, що була колись така притаманна й мені і служила невичерпним джерелом найчистіших та найпростіших радощів.

Проте, немов на диво, що далі зростала моя недоброзичливість, то міцніше, здавалося, кіт до мене прихилявся. Він ходив за мною слідком так уперто, що годі й описати. Варто було присісти, як він залазив під мій стілець або стрибав до мене на коліна, дозоляючи своїми нестерпними ніжностями. Коли я підводився, щоб піти геть, він плутався під ногами, аж я мало не падав, або, встромляючи гострі пазурі в мій одяг, вибирався таким чином мені на груди. В такі хвилини ой як нестерпно хотілося прибити його на місці, та мене стримували почасти усвідомлення давньої вини, а головне - що тут критися! - дикий страх перед цією тварюкою.

Власне, то не був страх перед якимось конкретним нещастям, та мені важко визначити пережите почуття іншим словом. Сором признатися - так-так, навіть тепер, за ґратами, я паленію від сорому, признаючись: отой дикий, непогамовний жах, що його викликав у мене кіт, був навіяний і підсачений однією з найнезбагненніших химер! Дружина не раз вказувала мені на чудернацької форми білясту пляму, про яку я вже згадував, єдине, що зовні відрізняло цю дивовижну тварюку від моєї жертви. Читач, можливо, пам'ятає, що та пляма була досить велика і спочатку дуже розпливчаста; але поволі - ледь помітно, так що розум мій довго повставав проти такого явного безглуздя,- вона набула врешті невблаганно чітких обрисів. Я аж здригаюся, поки назву те, у що вона тепер вималювалася,- бо саме тому передусім я тремтів од страху й відрази перед котом і спекався б, аби тільки посмів, цього чудовиська - то ж знайте, на грудях у нього тепер вирізнялося і муляло очі невимовно мерзотне, лиховісне зображення - шибениця! - оте криваве і грізне знаряддя Жаху й Злочинства - Страждання і Згуби!

Тепер-таки я справді зробився найнещасливіший із смертних. Нікчемна тварюка, подібна до тієї, яку я з огидою добив - ця нікчемна тварюка змушувала мене - мене, людину, створену за подобою Божою - так нестерпно страждати! Гай-гай! Ні вдень, ні вночі не мав я більш благословенного супокою! Вдень кіт і на мить не відходив від мене, а вночі я щогодини прокидався від жаских сновидь, які душили мене, і відчував гарячий віддих цієї істоти на своєму обличчі та її нестерпний тягар - втілена мара! - і несила було скинути цей тягар, він так до скону й гнітитиме моє серце!

Ці муки витіснили з моєї душі рештки добрих почуттів. Я плекав тепер тільки лихі думки - найчорніші та найжорстокіші заміри. Моя звичайна похмурість переросла в ненависть до всього сущого - навіть до всього роду людського. І найтяжче страждала від раптових, частих і непогамовних вибухів люті, у вир якої я сліпо вкидався, моя, о горенько, покірлива і безмовна дружина.

Одного разу, пораючись по господарству, ми з нею спускалися в погріб старої будівлі, у якій змушені були мешкати через наші злидні. Кіт поскакав слідом за мною по крутих сходах, я перечепився, мало не загримотів сторч головою і аж знавіснів од люті. Я вхопив сокиру і, забувши в гніві про нікчемний страх, що доти стримував мене, намірився одним махом зарубати кота на місці. І так би воно, звісно, й сталося, та дружина втримала мене за руку. Охоплений шаленою люттю, перед якою навіженство самого чорта - ніщо, я випручався і сокирою розчерепив їй голову. Вона впала, не зронивши й стогону.

Вчинивши це страхітливе вбивство, я, не зволікаючи, з крижаним серцем почав обмірковувати, як би сховати тіло. Я розумів, що не можу винести його з дому ні вдень, ні вночі, не наражаючись на небезпеку: адже сусіди могли помітити. Багато всіляких вигадок лізло в голову. Спочатку я намірився порубати тіло на дрібні шматки і спалити в печі. Потім надумав закопати його в погребі. Тоді замислився над тим, чи не краще було б вкинути його до криниці, що у дворі, або спакувати в скриню, найняти носія і звеліти йому винести її з дому. Врешті я вибрав, як мені гадалося, найкращий шлях. Я вирішив замурувати тіло в стіні погреба, точнісінько так, як ото, за свідченням літописів, середньовічні ченці замуровували свої жертви.

Погріб якнайкраще був придатний для такої мети. Кладка стін була нетривка, до того ж не так давно їх поспіхом потинькували, а що тут трималася вогкість, то тиньк досі не підсох. Одна стіна мала виступ, у якому задля прикраси зроблено було щось подібне до каміна або вогнища, пізніше його заклали цеглою, а стіну всю потинькували. Я не мав сумніву, що легко зможу вийняти цеглини, заховати в заглибину тіло і знову закласти отвір так, що навіть найдосвідченіше око не виявить нічого підозрілого.

Я не помилився в розрахунках. Узяв лома, легко вивернув цеглини, поставив труп стійма, притуливши його до внутрішньої стіни, а тоді без зусиль заклав цеглини на місце, поновивши усе, як було. З усілякими пересторогами я роздобув вапна, піску та клоччя, приготував розчин - такий, щоб не відрізнявся від колишнього, і ретельно потинькував нову кладку. Покінчивши з цим, я відчув задоволення, бо все вийшло якнайкраще. До стіни ніби ніхто й не доторкався. Я прибрав з підлоги все сміття - геть до останньої порошинки. Потім роззирнувся переможно і мовив сам до себе:

- Цього разу принаймні мої зусилля не пішли намарне.

По тому я кинувся шукати тварюку, призвідницю стількох нещасть; тепер я нарешті твердо вирішив укоротити їй віку. Потрапила б вона мені до рук тоді, без сумніву, там би й кінець свій знайшла; та хитрий звір, наляканий, видно, моєю недавньою люттю, щез, ніби в воду канув. Годі описати чи навіть уявити, яке то глибоке і блаженне відчуття полегкості заполонило мені груди, тільки-но клятий котяра щез. Минула ніч, а він і не потикався до мене; відтоді як він з'явився в домі, то була перша ніч, коли я спав міцним і спокійним сном; гай-гай, спав собі, хоча на душі в мене лежав тягар злочину.

Минув другий день, за ним третій, а мучителя мого все не було. Я знову дихав на повні груди. Чудовисько від страху втекло з дому назавжди! Я його більш не побачу! Яке блаженство! Каятися в своєму темному злочині мені й на думку не спадало.

Було проведено коротке розслідування, та мені неважко було вийти чистим. Зробили навіть трус, але, звісно, нічого не знайшли. Я й сумніву не мав, що віднині буду щасливий.

Четвертого дня після вбивства до мене несподівано наскочили поліцейські й знову зробили в домі ретельний трус. Однак я був певен, що криївку неможливо знайти, і почував себе спокійнісінько. Поліцейські звеліли мені бути присутнім, коли робили трус. Вони обнишпорили всі закутки й щілини. Під кінець вони втретє чи то вчетверте спустилися в погріб. Я й оком не моргнув. Серце моє билося так рівно, наче я спав сном праведника. Я міряв погріб кроками з кінця в кінець. Схрестивши руки на грудях, неквапно походжав туди-сюди. Поліцейські зробили свою справу і вже збиралися йти геть. Серце моє співало від радості, і я не втримався. Задля повної перемоги мені заманулося мовити бодай слівце й остаточно переконати їх у своїй невинності.

- Добродії,- сказав я врешті, коли вони вже підіймалися сходами нагору,- я щасливий був розвіяти ваші підозри. Бажаю вам усім доброго здоров'я та ще трішечки чемності. До речі, добродії, це... це дуже гарна будівля (до нестями бажаючи говорити невимушено, я майже не тямив, що казав), гадаю навіть, що будівля ця просто-таки чудова. В кладці цих стін немає жодної тріщинки.

І тут, захмелілий від своєї безглуздої бравади, я почав з усього маху молотити ціпком, що його тримав у руці, по тих самих цеглинах, за якими було замуровано тіло моєї благовірної.

Боже милостивий, порятуй і захисти мене від пазурів Сатани! Ледь ущухли відлуння цих ударів, як до мене озвався голос із могили!.. Крик, спершу глухий і уривчастий, ніби дитячий плач, невдовзі перейшов у нескінченне голосне, протягле волання, дике й нелюдське,- у звіряче завивання, у голосіння, сповнене жаху, змішаного з торжеством, що краяло душу; таке могло прориватися тільки з пекла, де волають усі приречені на вічну муку та шаленіють з лютої радості дияволи.

Годі й казати про те, які навіжені думки шибонули мені в голову. Ледь не зомлівши, я сахнувся до протилежної стіни. На якусь мить поліцейські непорушно заклякли на сходах, скуті жахом, ошелешені. Та враз десять міцних рук заходилися ламати стіну. Вона одразу впала. Труп моєї дружини, якого вже помітно торкнулася тлінь, укритий зашерхлою кров'ю, постав перед очима. На голові в неї, роззявивши червону пащеку і блимаючи єдиним оком, сиділа паскудна тварюка, що так підступно штовхнула мене на вбивство і ось тепер виказала своїм виттям і прирекла на смерть од руки ката. Я ж бо замурував те чудовисько в кам'яній могилі!

 

 

ШАХРАЙСТВО ЯК ТОЧНА НАУКА

© Український переклад. М. Б. Габлевич, 1992.

Раз, два, три,

Грав я і ти.

Абель, жабель, киш, миш,

Тобі дуля, мені книш.

Відколи світ світом, було на нім два Єремії. Один склав єреміаду про лихварство і звався Єремія Бентам. Він завоював серце містера Джона Нійла і був, за малим рахунком, великою людиною. Другий - хрещений батько найважливішої з точних наук - був великою людиною за великим, навіть можна сказати, за найбільшим рахунком.

Що таке шахрайство,- як абстрактне поняття, закладене в дієслові «шахрувати»,- розуміють усі. А от що таке шахрайство як одиничний факт, учинок, річ - означити важче. Однак більш-менш чітке уявлення про нього можна скласти, коли означити не шахрайство саме по собі, а людину - як «тварину, котра шахрує». Якби Платонові спало таке на думку, він не зганьбився б через ту обскубану курку.

Платонові поставили дуже дотепне запитання: чому така «двонога тварина без пір'я», як обскубана курка, не є, згідно з його ж дефініцією, людиною? Але мене такими запитаннями морочити не треба. Людина - це тварина, що вміє шахрувати; тварин, що шахрують, нема, за винятком однієї - людини. Щоб це спростувати, замало й цілого курника обскубаних курей.

Те, що становить суть, ядро, принцип шахрайства, є, фактично, властивістю класу істот у піджаках і штанях. Сорока краде, лисиця лукавить, куниця хитрує, людина шахрує. Шахрайство їй судилося долею. «Людину створено для скорботи»,- каже поет. Аж ніяк,- її створено для шахрайства. Це її мета, призначення і вирок. Кажемо ж ми на шахрая - «пропаща людина».

Шахрайство, якщо добре розібратися,- це сполука багатьох складників: дріб'язковості, інтересу, наполегливості, винахідливості, відчайдушності, незворушності, оригінальності, нахабства й посмішки.

Дріб'язковість. Шахрай - діяч малого масштабу. Він провадить дрібні операції. Його діло - роздріб, за готівку або чек на подавача. Як тільки шахрай утягується в солідні оборудки, він відразу втрачає свої видові ознаки і стає тим, кого ми називаємо «фінансистом». Останнє слово цілком відповідає уявленню про шахрайство, крім однієї риси - масштабу. Отож можна вважати, що шахрай - це банкір in petto (1), а «фінансова операція» - це шахрайство по-бробдінгнезькому. Одне з другим співвідноситься так, як Гомер із «Флакком», мастодонт із мишею, а хвіст комети із свинячим хвостиком.

Інтерес. Шахрай керується особистим інтересом. Він не любить шахрайства задля шахрайства. В нього на оці - власна кишеня. І ваша теж. Він завжди чує, де можна поживитись. Він ставить на Номер Перший. Ви - Номер Другий і про себе маєте дбати самі.

Наполегливість. Шахрай наполегливий. Збити його з пантелику нелегко. Він не зневіряється. Хай навіть усі банки зірвано, йому байдуже. Він уперто прямує до цілі і, ut canis a corio nunquam absterrebitur uncto (2), так само не випустить здобичі.

(1) У малому (латин.).

(2) Як собака кістку (латин.).

Винахідливість. Шахрай винахідливий. У нього творчий розум. Він знає, що таке інтрига. Він і понадумує, і понадурює. Якби він не був Олександром, то став би Діогеном. Якби не був шахраєм, то став би майстром з виготовлення патентованих мишоловок або добрим рибалкою.

Відчайдушність. Шахрай відчайдух. Він смілива людина. Він веде війну на ворожому полі. Все бере приступом. Він не злякався б ножів Фрея Геррена. З Діка Терпіна, якби йому більше обачності, вийшов би добрий шахрай; і з Даніела О'Коннела - якби йому менше облесності; і з Карла XII- якби йому зо дві клепки вставили.

Незворушність. Шахрай незворушний. Він не нервується. Нервів у нього нема й не було. Його нічим не проймеш, не виведеш,- хіба що за двері. Він байдужий, мов стовп. Спокійний, «мов усміх пані Бері». Він не мнеться, мов стара рукавиця чи немов молода дівиця в старому Байє.

Оригінальність. Шахрай - достоту великий оригінал. Ідеї в нього - власні. Користуватися чужими - нижче його гідності. Трюків не першої свіжості не перетравлює. Він напевне повернув би вам гаманець, виявивши, що добув його неоригінальним способом.

Нахабство. Шахрай нахаба. Він хизується. Бере руки в боки або засуває в кишені. Сміється вам просто в обличчя. Наступає вам на мозолі. їсть ваш обід, п'є ваше вино, позичає у вас гроші, обводить вас круг пальця, копає вашого пуделя й цілує вашу дружину.

Посмішка. Справжній шахрай вінчає справу посмішкою. Тільки ніхто її не бачить. Посміхається він по денних трудах своїх, увечері, у власній спальні, і лише задля власної втіхи. Він приходить додому. Замикає двері на ключ. Роздягається. Гасить свічку. Лягає в ліжко. Кладе голову на подушку. А тоді посміхається. Це аж ніяк не вигадка. Так воно й справді. Хоч я і мислю апріорно, а шахрай без посмішки - не шахрай.

Своїми витоками шахрайство сягає до початків роду людського. Може, першим шахраєм був Адам. У всякому разі, сліди цієї науки губляться в сивій давнині. Проте сучасники розвинули її до такого рівня досконалості, який і не снився тупоголовим пращурам. Тож про старі бувальщини говорити не буду,- обійдуся стислим переказом кількох сучасніших.

Ось одна дуже вдала оборудка. Господиня оббиває пороги крамниць у пошуках, скажімо, канапи. Нарешті в одній вітрині бачить чудову канапу. У дверях крамниці її зустрічає чемний і балакучий молодик, запрошує досередини. Виявляється, вона знайшла саме те, що шукала, а ще однією милою несподіванкою виявляється ціна - на добрих двадцять відсотків нижча, ніж вона сподівалася. Господиня платить не гаючись, дістає рахунок і квитанцію, залишає адресу й прохання, аби річ привезли якнайшвидше, і прощається з крамарем, що розсипається в поклонах. Надходить вечір, а канапи нема. Ще день минає, а канапи нема. Посилають слугу спитати, чому затримка. Затримки теж нема. Ніхто канапи не продавав, та й грошей ніхто не отримував,- крім шахрая, що принагідно прикинувся крамарем.

Наші меблеві крамниці, зовсім позбавлені нагляду, створюють усі умови для подібного ошуканства. Відвідувач зайде, огляне меблі і вийде, а ніхто його не чув і не бачив. Заманулося вам щось купити чи спитати ціну - є для цього дзвінок, а більше, вважається, нічого й не треба.

Ще один непересічний трюк. Пристойно вдягнений молодик заходить до крамниці, купує товару на один долар, збентежено виявляє, що залишив гаман у кишені іншого сюртука, і звертається до крамаря так:

- Не біда, шановний! Пришлете пакунок додому, гаразд? Але стривайте! Здається, в мене вдома й дрібних нема - тільки по п'ять доларів... Проте ви могли б передати з пакунком і здачу, правда?

- Неодмінно, сер,- відказує крамар, умить оцінивши ґречність клієнта, а сам думає: «Інший просто взяв би товар під пахву та й пішов, обіцяючи, що донесе гроші пополудні».

Відправляють хлопця-посильного з пакунком і здачею. По дорозі, цілком випадково, він стрічається з покупцем.

- Ох, та це ж мій пакунок! - вигукує той.- А я думав, він уже давно дома! Ну-ну, несіть. Місіс Троттер, моя дружина, дасть вам п'ять доларів,- це вже домовлено. А здачу можете лишити мені,- мені якраз треба дрібних, бо йду на пошту. От добре! Один, два... ця монета годиться? Три, чотири... все правильно. Скажете місіс Троттер, що мене перестріли,- тільки ж глядіть, не баріться!

Хлопець і не думає баритись,- тільки повертається якомога довше, бо пані з іменем місіс Троттер він так і не знайшов. Натомість утішає себе тим, що мав голову на плечах і не віддав пакунка задурно,- і самовдоволено переступає поріг крамниці, враз відчуваючи образу, коли хазяїн питає його, де здача.

Ось іще один простенький трюк. Каштанові судна, що от-от має відчалити, якась ніби чиновна особа подає рахунок з магістрату на вельми скромну суму. Радий, що так дешево відбувся, і заклопотаний сотнею інших нагальних справ, капітан одразу розраховується. Через якихось п'ятнадцять хвилин інша особа приносить іще один, уже не такий скромний рахунок, і дуже швидко з'ясовується, що той перший оподаткувач - шахрай і те перше оподаткування - шахрайство.

Ще ось такий, трохи схожий маневр. Пароплав уже відчалює. По пристані щодуху біжить пасажир з гаманом у руці. Раптом він як стій зупиняється і, вкрай схвильований, підбирає щось на землі. Це портмоне. «Хто загубив портмоне?» - кричить він. Ніхто не може сказати, чиє то портмоне, але коли виявляється, що в ньому чимало грошей, зчиняється шум. Пароплав, однак, має відчалювати.

- Час не жде,- каже капітан.

- Ради Бога, хоч кілька хвилин почекайте,- просить пасажир.- Власник зараз знайдеться.

- Не можна,- відказує повновладний капітан.- Гей там, віддавайте швартови!

- Що ж мені діяти? - допитується стурбований пасажир.- Я на кілька років виїжджаю за кордон, а тримати стільки часу таку велику суму при собі... просто совість не дозволяє! Вибачте, сер,- звертається він до джентльмена на причалі,- але ви чоловік ніби чесний. Прошу вас, зробіть мені ласку, візьміть портмоне (я певен, що вам можна вірити) і дайте оголошення в газеті. Сума тут справді немала, і власник напевне захоче винагородити вас за вашу турботу...

- Мене?? Вас! Це ж ви його знайшли!

- Ну, якщо ви так вважаєте... я візьму винагороду... невеличку - просто задля вашого душевного спокою. Зараз, зараз... та тут самі сотні! Господи! Ні, сотня - це забагато... От п'ятдесят було б якраз...

- Віддавайте швартови! - гукає капітан.

- Тільки що в мене здачі нема, а в цілому, то краще б ви...

- Віддавайте швартови!

- Це пусте! - кричить з причалу джентльмен, що вже з хвилину порпається у власному портмоне.- Пусте! Я вас виручу... Ось вам півсотенна Північноамериканського банку,- кидайте його сюди!

Надто совісний пасажир з явною неохотою бере півсотенну, кидає, як було сказано, джентльменові портмоне, а пароплав, пирхаючи та пахкаючи димом, рушає в дорогу. Десь через півгодини після його відплиття з'ясовується, що «велика сума» - фальшована, а весь той епізод - зухвале ошуканство.

Ось зразок нахабного шахрайства. На острові, куди веде одна дорога - через громадський міст,- влаштовують якийсь зліт, з'їзд чи щось подібне. Шахрай розташовується на мості і ґречно повідомляє всіх перехожих про новий окружний закон, згідно з яким знімається мито: один цент з пішоходів, два - за коня чи осла тощо. Дехто невдоволено бурчить, але платять усі, і шахрай іде додому з п'ятьма чи шістьма десятками чесно зароблених доларів у кишені. Стягати мито з такого збіговиська людей - справа страшенно марудна.

А ось зразок чисто зробленої шахрайської роботи. В одного з товаришів шахрая зберігається одна з його боргових розписок,- він роздає їх на звичайних заповнених і підписаних як слід бланках червоного друку. Купивши зо два десятки таких бланків, шахрай щодня намочує один у юшці, дрочить ним свого пса і віддає йому нарешті як bonne bouche (1). Коли надходить термін виплати, шахрай разом із собакою йде до того товариша. Заходить мова про розписку, товариш видобуває її з письмового столу і простягає шахраєві,- аж тут підскакує пес і блискавично жере її. Шахрай не просто здивований,- він вражений, він до краю обурений дикою поведінкою свого собаки і висловлює цілковиту готовність виконати своє письмове зобов'язання, як тільки це зобов'язання з'явиться на світ божий.

(1) Закуску (фр.).

А ось зразок ретельно розрахованого шахрайства. Шахраїв підмайстер пристає на вулиці до дами. Сам шахрай кидається їй на допомогу і, віддубасивши товариша як слід, береться провести її додому. Біля дверей він кланяється, приклавши руку до серця, і якнайгречніше прощається з нею. Дама просить його зайти,- вона познайомить свого рятівника зі старшим братом і татусем. Зітхнувши, він відмовляється. «То чи не можна мені,- муркоче дама,- якось інакше засвідчити вам мою вдячність»?

- Чому ж, можна, мадам. Чи не були б ви такі ласкаві позичити мені пару шилінгів?

Першої миті дама ледь не вмліває від зворушення. А наступної все ж розв'язує гаманець і дістає монети. Чому я стверджую, ніби це зразок ретельно розрахованого шахрайства? Бо чимала частина позиченої суми належить джентльменові, якому довелося спочатку приставати до дами, а потім - стояти і терпіти, як його дубасять за те приставання.

Не такий складний, але не менш науково обґрунтований зразок шахрайства: шахрай підходить до шинквасу й просить зо дві скрутки тютюну. Діставши, що просив, і повертівши в руках, він каже:

- Не подобається мені цей тютюн. Заберіть і дайте натомість склянку бренді з водою.

Наливають йому бренді з водою. Перехиливши склянку, шахрай простує до дверей, але його переймає голос шинкаря:

- Заждіть, сер,- ви не розплатилися за бренді!

- Я?! Не розплатився за бренді?! А тютюн я за що вам дав? Чого ж іще треба?

- Перепрошую, сер, але, наскільки я пам'ятаю, ви й за тютюн не платили.

- Ти куди гнеш, негіднику? Я що - забрав твій тютюн? А он там що лежить - не тютюн? Чи ти хочеш, щоб я платив за те, чого не брав?

- Але, сер...- розгублено мимрить хазяїн...- Але, сер...

- Не треба «але», сер,- уриває його шахрай, обурений до глибини душі, і виходить, хряснувши дверима.- Не треба «але», сер, і нема чого дурити людей!

Або ось таке, вельми примітне ошуканство, простота якого не вичерпує всіх його переваг. Хтось і справді загубив гаман чи портмоне і в одній із денних міських газет подає оголошення з докладним описом згуби.

Наш шахрай тут же дублює всі дані оголошення,- міняє лише заголовок, загальний стиль і адресу. Оригінал, наприклад, надто розлогий, багатослівний, має заголовок «Загубилося портмоне!» і містить вимогу принести загублену річ, якщо вона знайдеться, в будинок № 1 на Том-стріт. Дубль написано стисло, подано під куцим заголовком «Згуба», і повідомляється, що власника можна знайти за адресою: Дік-стріт, № 2 чи Гаррі-стріт, № 3. Ба більше - він поміщається того ж дня в п'яти або й шести газетах, тобто з'являється на світ усього кількома годинами пізніше. Коли нове оголошення й прочитає власник загубленого гаманця, то навряд чи здогадається, що йдеться про його нещастя. Але, звичайно, п'ять, а то й шість шансів проти одного, що згубу принесуть на адресу, вказану шахраєм, а не справжнім власником. Шахрай сплачує винагороду, кладе здобич до кишені і щезає.

Ось цілком подібний до попереднього випадок: світська дама загубила десь на вулиці надзвичайно коштовний діамантовий перстень. За його повернення вона обіцяє сорок чи п'ятдесят доларів винагороди, подаючи в оголошенні дуже докладний опис каменя й оправи та запевнюючи, що коли його буде доставлено до будинку номер такий-то на такій-то вулиці, винагороду сплатять негайно, ні про що не розпитуючи. Через один-два дні, коли дами немає вдома, у двері будинку номер такий-то на вулиці такій-то хтось дзвонить: запитують даму, і слуга каже, що її нема. Відвідувач уражений, йому дуже прикро. Він має важливу справу і хотів би особисто бачити господиню. Правду кажучи, йому пощастило знайти її діамантовий перстень. Та, може, він зайде іншим разом. «Ні-ні!» - каже слуга; «ні-ні-ні!» - кажуть господинині сестра з братовою, яких тут і покликано. Відбувається галасливе впізнавання персня та виплачування винагороди, і відвідувача мало не виштовхують за двері. Повертається господиня й нарікає на сестру і братову, які, виявляється, заплатили сорок чи п'ятдесят доларів за копію її діамантового персня, виготовлену із справжнього томпаку і натурального пластиліну.

Та немає кінця шахрайству, як не було б і цього нарису, якби в ньому згадати бодай половину всіх варіацій і модуляцій, можливих у цій науці. Хоч-не-хоч, а доведеться поставити крапку, і найкращим завершенням буде опис цілком пристойного, але й досить хитромудрого шахрайства, розіграного не так давно в нашому молодому й зеленому місті і згодом успішно продубльованого в інших, ще молодших і зеленіших. До міста невідомо з яких країв прибуває джентльмен середніх літ. Дуже статечний, педантичний, обачний і поміркований джентльмен. Одягнений вельми охайно, але просто й невибагливо: біла краватка, просторий жилет винятково зручного крою, такі ж зручні на вигляд туфлі на товстій подошві і панталони без шлейок. Одне слово, з усього видно - заможний, розважний і солідний чоловік, «Людина діла» par excellence (1), один із тих зовні суворих і черствих, та м'яких душею героїв високомовних комедій,- героїв, у яких що не слово, то запорука, і які прикметні ще й тим, що однією, добродійницькою, рукою вони роздають гінеї, а другою, діловою, витягнуть з тебе все до останнього фартинга.

(1) Насамперед (фр.).

Цей джентльмен здіймає чимало галасу, пошукуючи собі квартиру. Він не любить дітей. Звик до тиші і спокою. Веде поміркований спосіб життя - тому волів би поселитися в невеличкій, тихій, статечній і богобоязній родині. Пристане на будь-які умови... наполягатиме лише на тому, щоб оплачувати рахунок першого числа кожного місяця (сьогодні друге), і просить господиню, коли така знайдеться, не забувати про цю умову й присилати йому рахунок разом із квитанцією рівно о десятій годині першого числа кожного місяця і в ніякому разі не відкладати цю справу на друге число.

Узгодивши все, наш діловий чоловік винаймає помешкання в доволі респектабельному, хоч і не фешенебельному кварталі. Чого він не терпить, то це показухи. «Де багато помпи,- каже він,- там звичайно мало статечності»,- цей афоризм так вражає уяву його господині, що вона зразу хапає олівець і робить пам'ятний запис на берегах великої родинної Біблії, поряд із притчами Соломоновими.

Наступний крок - публікація шестипенсового оголошення (приблизно такого змісту, як указано далі) в головних газетах міста; шість пенсів за публікацію не вносяться,- це «несолідно», це вимагання грошей авансом. А наш діловий чоловік свято переконаний, що платити слід за виконані послуги.

«ПОТРІБНІ НА РОБОТУ. Подавачам цього оголошення, що розпочинають масштабні ділові операції в нашому місті, знадобляться послуги трьох-чотирьох освічених і досвідчених клерків, платня досить висока. Бажано мати якнайкращі рекомендації - не так щодо здібностей, як моральних якостей. Оскільки робота майбутніх працівників пов'язана з високою відповідальністю і оскільки через їхні руки проходитимуть чималі суми грошей, потрібно, щоб кожен працівник дав заставу розміром п'ятдесят доларів. Осіб, які не мають змоги внести вказану суму і подати переконливі докази високоморальної поведінки, просимо не зголошуватися. Перевага надається молодим побожним джентльменам. Звертатися з 10 до 11 год. ранку і з 4 до 5 год. пополудні до містерів

ГОПС, ТОПС, ХЛОПС, ГЛОПС, і К°,

Мопс-стріт, № 110».

На 31-е число біжучого місяця до контори «Гопс, Топе, Хлопе, Глопс і К°» зголосилося зо два десятки молодих побожних джентльменів. Але наш діловий чоловік не квапиться укладати контракти,-ділки взагалі обачний народ,- і тільки після якнайсуворішої перевірки побожності кожного молодого джентльмена претендента зараховують на роботу, і він одержує квитанцію за свої п'ятдесят доларів (звичайний страховий внесок) від солідної фірми «Гопс, Топе, Хлопе, Глопс і К°». На ранок першого числа наступного місяця господиня не присилає рахунку, як обіцялася,- недбальство, за яке вимогливий глава фірми «опсів» неодмінно вишпетив би її, якби задля цього зволив затриматись у місті бодай на день.

Хай там як, та констеблям довелося несолодко, бо нагасалися по всіх усюдах, а спромоглися лише на одне - охрестити нашого ділового джентльмена «Енеєм», що дехто розшифровує як н. є. і. і що, своєю чергою, мало б розшифровуватись як класичне латинське non est inventus (1). Тим часом молоді джентльмени, всі як один, стають менш побожні, а господиня, витративши шилінга на гумку найвищої якості, вельми ретельно витерла пам'ятний запис на берегах великої родинної Біблії, що його хтось, з дурної голови, приторочив до притч Соломонових.

(1) Не виявлений.

 

 

ВИКРАДЕНИЙ ЛИСТ

© Український переклад. Р. І. Доценко, 1992.

Nil sapientiae odiosius acumine nimio (1).

    Сенека

(1) Для мудрості нема огиднішого від мудрствування (латин.).

Одного темного й вітряного вечора восени 18 ** року я сидів у товаристві свого приятеля С. Огюста Дюпена, в його невеличкій бібліотеці, чи, краще б сказати, покої для книжок,- у Сен-Жерменському передмісті Парижа, вулиця Дюно, № 33, четвертий поверх,- і втішався подвійною насолодою: роздумами й пінковою люлькою.

Добру годину в кімнаті панувала глибока мовчанка, коли кожен з нас, як видалося б сторонньому спостерігачеві, цілковито поринув у споглядання химерних закрутків диму, що наповнював приміщення. Щодо мене, одначе, то я розважав про дві події, які ми обговорювали на початку вечора,- а саме: пригоду на вулиці Морг і таємниче вбивство Марі Роже. Отож мене трохи вразив такий збіг обставин, що двері до бібліотеки раптом відчинилися і ввійшов наш давній знайомий, добродій Г++, префект паризької поліції.

Привітали ми його від щирого серця, бо він, хоч і не викликав великої пошани, усе-таки був чоловік цікавий, а крім того, не бачилися ми з ним уже кілька років. Ми сиділи поночі, і Дюпен був підвівся засвітити лампу, але сів знову, коли Гл + сказав, що прийшов порадитися з нами, вірніше з моїм приятелем, в одній офіційній справі, яка завдала чимало клопоту.

- Якщо над нею треба буде подумати,- промовив Дюпен, так і не засвітивши лампи,- то темрява лише допоможе нам.

- Це ще одне ваше дивацтво,- зауважив префект; він мав звичку називати дивацьким усе, чого не міг зрозуміти, тим-то жив серед тьми-тьменної всіляких «дивацтв».

- Авжеж,- погодився Дюпен, запропонувавши префектові люльку й підсунувши до нього вигідне крісло.

- Ну, то яке ж тепер ускладнення? - запитав я.- Маю надію, цим разом не йдеться про вбивство?

- О, ні, зовсім ні. Власне кажучи, справа таки дуже проста, і я не маю сумніву, що кінець кінцем ми й самі її залагодимо. Але я подумав, що Дюпенові цікаво було б довідатися про деталі, бо вони вкрай дивацькі.

- Справа проста, а деталі дивацькі? - спитав Дюпен.

- Отож-бо й є, хоч і не тільки це. Власне кажучи, через те й чудна справа, що вона така проста, а збиває з пантелику.

- Можливо, саме ця простота й ошелешує? - докинув мій приятель.

- Та що ви дурниці правите! - відказав префект, голосно засміявшись.

- Можливо, таємниця надто вже прозора? - додав ще Дюпен.

- О Господи, ну й скажете ж ви!

- І занадто очевидна?

- Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! - зареготав гість, беручись за живіт.- Ох, Дюпене, я просто лусну зі сміху!

- Але в чому ж усе-таки суть справи? - запитав я.

- Гаразд, я вам розповім,- відказав префект і, задумливо пустивши хмарку диму, зручніше вмостився у кріслі.- Я розповім вам у кількох словах, але спершу мушу попередити: це справа страшенно секретна і я, безперечно, втрачу посаду, якщо стане відомо, що я з кимось поділився цією таємницею.

- То розказуйте,- промовив я.

-- Або й ні,- докинув своєї Дюпен.

- Отже, так: я особисто дістав свідчення з дуже високих кіл, що з королівських покоїв викрадено документ надзвичайної ваги. Особа викрадача відома,- це поза всяким сумнівом, бо бачили, як він узяв його. Так само відомо, що документ досі в руках викрадача.

- Звідки це відомо? - запитав Дюпен.

- Це випливає з характеру документа,- відповів префект,- а також із того факту, що не постали ніякі наслідки, які неминуче мали б постати в разі, якби документ вийшов із рук крадія, тобто якби крадій використав його для того, для чого цей документ йому, власне, й потрібен.

- Поясніть докладніше,- попросив я.

- Ну, якщо так, то я скажу, що викрадач завдяки цьому документові набирає певного впливу в певній ділянці, яка для нього має особливе значення.- Префект полюбляв дипломатичний стиль мовлення.

- Я все-таки не зовсім розумію,- зауважив Дюпен.

- Ні? Ну, гаразд. Передача цього документа третій особі, якої я не називатиму, завдасть шкоди честі однієї особи дуже високого рангу. І цей факт робить її залежною від посідача документа, котрий таким чином має змогу піддавати небезпеці честь і спокій тієї самої високої особи.

- Але ж ця залежність,- утрутився я,- випливає з того, що злодієві відомо, що потерпіла особа знає його особу. Хто ж у такому разі наважився б...

- Злодій,- урвав мене префект,- це міністр Д++. Він такий, що на всяке наважиться, і на гідне, й на негідне. Спосіб викрадення був не менш хитрий, ніж сміливий. Вищезгаданий документ - лист, якщо вже казати відверто,- потерпіла особа одержала, перебуваючи на самоті в королівському будуарі. У ту хвилину, коли вона його читала, до покою раптом увійшла інша висока особа - саме та, від якої листа будь-що треба було приховати. Марно спробувавши в поспіху вкинути листа до шухляди, потерпіла особа мусила покласти його на видноті, просто на столі. Лист лежав, одначе, догори адресою, тим-то його зміст і не міг привернути сторонньої уваги. Цю мить увіходить міністр Д++. Гострі його очі відразу нагледіли листа; він упізнав почерк на адресі, завважив збентеження особи, до якої його адресовано, і вгадав її таємницю. Переговоривши в справах,- як звичайно, коротко,- міністр дістає з кишені листа, ззовні подібного до того, що на столі, розгортає його, вдає, ніби читає, а тоді кладе поруч із першим листом. Далі знову веде розмову про державні справи, і так хвилин з п'ятнадцять. Нарешті він виходить, забравши зі столу чужого листа. Власниця листа бачила все це, але, звичайно, не могла зупинити крадія в присутності третьої особи, що стояла поряд. Таким чином, міністр залишив на столі свого листа, зовсім не важливого змістом, а сам вийшов.

- Оце ж і маєте всі умови,- обернувся Дюпен до мене,- потрібні для цілковитої залежності: крадієві відомо, що потерпіла особа знає його особу.

- Справді,- підтвердив префект.- І ось уже кілька місяців, як крадій використовує цю владу для своїх політичних цілей, що стає дедалі небезпечнішим. Потерпіла особа день у день усе більш переконується, що листа треба повернути назад. Але цього, звичайно, не можна зробити відкрито. Доведена кінець кінцем до розпачу, вона доручила всю справу мені.

- Більш тямущого агента,- зауважив Дюпен, випустивши цілу хмару диму,- гадаю, не можна ні знайти, ані навіть уявити.

- Ви лестите мені,- відповів префект.- Хоча, очевидно, й така думка має право на існування.

- Ясно, що лист досі ще в міністра, як ви й самі це сказали,- озвався я.- Адже владу дає саме те, що листа мають у руках, а не те, що його використовують: тільки-но листа буде вжито, міністрова влада скінчиться.

- Маєте рацію,- погодився префект.- 3 цього виходячи, я й почав діяти. Передусім мені треба було обшукати будинок міністра. І тут найголовніше ускладнення полягало в тому, щоб це зробити без його відома. Окрім того, мене попередили про небезпеку, яка може постати, коли він довідається про наші наміри.

- Але,- сказав я,- вам не первина проводити такі обстеження. Паризька поліція таки добре на них напрактикувалася.

- О, так, тим-то я й не журився. Та й звички міністрові дуже стали мені в пригоді: його часто-густо не буває вдома до самого ранку. Челядь у нього нечисленна, сплять служники далеко від господаревих покоїв, і напоїти їх легко - вони ж майже всі неаполітанці. А в мене, як ви знаєте, є ключі, що підійдуть до дверей будь-якого паризького кабінету чи стола. Протягом останніх трьох місяців жодної ночі не було, щоб я особисто не провадив пошуків у міністровому будинку. Це для мене справа честі, вже не кажучи (зауважу вам довірчо), що й винагороду призначено величезну. Отож я не облишав пошуків, аж доки переконався, що злодій хитріший від мене. Гадаю, що я обстежив у приміщенні кожний куток і кожну шпарину, де можна було б заховати листа.

- Лист, безперечно, таки в руках міністра,- сказав я.- Але хіба не міг він сховати його десь поза своїм помешканням?

- Це малоймовірно,- відказав Дюпен.- Теперішній заплутаний стан справ при дворі, а надто ще ті інтриги, до яких, як відомо, причетний міністр Д++, вимагають, щоб документ у разі потреби повсякчас був напохваті. Ця обставина для міністра ледве чи менш важлива, ніж сама наявність листа у його руках.

- А навіщо напохваті? - запитав я.

- Для того, щоб його легко можна було знищити,- пояснив Дюпен.

- Справді,- здогадався я.- Але документ тоді, безперечно, у нього в приміщенні. Навряд чи міністр носив би його з собою.

- Маєте рацію,- підтвердив мою думку префект.- На нього двічі нападали немовби грабіжники і ретельно обшукували згідно з моїми вказівками.

- Зайвий був клопіт,- зауважив Дюпен.- Міністр не зовсім же, мабуть, дурень, і він міг передбачити ймовірність таких нападів.

- Може, він і не зовсім дурень,- заперечив префект,- але ж він поет, а це вже й від дурня недалеко.

- І то правда,- сказав Дюпен, у задумі випустивши клубок диму з люльки,- хоч я й сам не безгрішний, пописував колись віршики.

- Цікаво було б детальніше почути,- звернувся я до префекта,- як саме ви проводили пошуки в будинку міністра.

- Бачите, часу ми не марнували і обшукали чисто все. У мене чималий досвід на таких справах. Ми обшукали ввесь будинок, кімнату за кімнатою - на кожну пішло по цілому тижню, ніч у ніч. Найперше ми переглянули меблі. Ми відчиняли всі без винятку шухляди - ви ж, певне, знаєте, що для досвідченого поліційного агента такої штуки, як потайна шухляда, не існує. Йолоп «гой агент, що проґавить потайну шухляду. Адже це так просто. Місткість кожного стола, простір, що його він займає,- все це можна якнайточніше обрахувати. Щодо цього в нас є докладні правила. І волосинки ми не пропустимо повз увагу. Після столів ми взялися за крісла. Подушки ми протикали довгими тонкими голками, ви бачили, які вони. Зі столів ми здіймали стільниці.

- А це навіщо?

- Коли приховують щось, то, бува, знімають стільницю зі столу чи якусь подібну деталь з інших меблів, видовбують у ніжці заглибину, ховають туди ту річ, а стільницю ставлять назад. Ніжки ліжок також часто використовуються для цієї мети.

- Але хіба не можна порожнину на звук визначити? - запитав я.

- Авжеж не можна, якщо заховану річ тугенько загорнуть у вату. А крім того, ми ж мусили працювати без зайвого галасу.

- Але ж не могли ви познімати всі стільниці, розібрати по частинках геть усі меблі, де була хоча б найменша можливість заховати листа! Папірець можна скрутити трубкою завтовшки не більше від великої голки і засунути, скажімо, в поперечку крісла. Ви ж не розбирали всі крісла!

- Авжеж ні. Але ми краще зробили: переглянули в сильну лупу поперечки всіх до одного крісел у будинку, не пропустили жодного стику в жодній меблі. Якби десь трапилися сліди недавньої роботи, ми б їх відразу помітили. Зернинка деревного пороху від свердельця виглядала б завбільшки з яблуко. Десь клей трохи підозрілий або шпаринка на стику двох деталей - і ми б натрапили на сховок.

- Гадаю, ви оглянули дзеркала між рамами й склом, перевірили ліжка й постелі, а також гардини та килими?

- Ну аякже! І коли перетрусили до найменшої цятки всі меблі, взялися за самий будинок. Ми поділили його на квадрати, перенумерували їх, щоб ані одного не пропустити, і в лупу оглянули кожний квадратовий дюйм як цього, так і двох суміжних будинків.

- Двох суміжних будинків! - вигукнув я.- Але ж і сила роботи вам випала!

- Таки випала. Зате й винагороду ж обіцяно величезну.

- А ділянки біля будинків ви оглянули?

- Їх вимощено цеглою, і з ними був невеликий клопіт. Ми перевірили мох між цеглинами й пересвідчилися, що там нічого не займано.

- Папери міністра ви, звичайно, теж оглянули? Так само, як і книжки у нього в бібліотеці?

- А певно. Ми розкривали кожний пакунок, кожний сувій; кожну книжку не просто розгортали, не просто раз труснули, та й годі, як то роблять декотрі поліційні агенти, а перегорнули кожну сторінку від палітурки до палітурки. І кожну оправу якнайприскіпливіше виміряли й оглядали в лупу. Неможливо, щоб щось стороннє в будь-якій палітурці залишилося непоміченим. П'ять-шість книжок було щойно від палітурника; то ми палітурки в них пильно промацали вподовж довгими голками.

- А підлогу під килимами перевірили?

- Безперечно. Ми знімали всі до одного килими, а мостини оглядали в лупу.

- А шпалери на стінах?

- Так само.

- До підвалів навідувалися?

- У такому разі ваше припущення, що лист у будинку,- хибне,- зробив я висновок.

- Боюся, що ви маєте рацію,- погодився префект.- То що б ви мені порадили, Дюпене?

- Провести ще раз ґрунтовний обшук у приміщенні.

- Це зовсім зайве,- відповів префект.- Я ручуся, що листа немає в будинку.

- Нічого кращого порадити я не можу,- сказав Дю-пен.- Ви ж маєте точний опис листа?

- Авжеж маю!

Префект видобув із кишені записника і прочитав уголос докладний опис внутрішнього й особливо зовнішнього вигляду викраденого документа.

Скінчивши читання, Г++ невдовзі й пішов, і в такому пригніченому настрої, як я його ще ніколи не бачив.

Десь так через місяць той самий добродій удруге завітав до нас, коли ми з Дюпеном сиділи приблизно в таких самих позах, як і першого разу. Він умостився в кріслі, запалив люльку й завів розмову на якісь ординарні теми. Нарешті я звернувся до нього:

- Ну, а як з тим викраденим листом, префекте? Мабуть, ви вже примирилися з думкою, що міністра не перемудруєш?

- Таки й справді, хай йому біс! Я ще раз усе обшукав, як радив мені Дюпен, але то була, звісно, марна праця.

- А яку саме, ви сказали, винагороду обіцяно? - запитав Дюпен.

- О, сума дуже велика, винагорода дуже щедра. Я не скажу, скільки саме, але можу заявити вам, що тут-таки на місці виписав би чек на п'ятдесят тисяч франків тому, хто дістане для мене листа. Адже потреба в листі день у день стає нагальнішою, і винагороду нещодавно подвоєно. Але хоч би її навіть потроїли, я не зміг би зробити більше, ніж зробив.

- Та хто його зна,- зауважив Дюпен, посмоктуючи свою люльку.- Правду кажучи... я гадаю, Г++, що ви не дуже перетрудилися... в цій справі. Я гадаю, ви могли б... зробити ще дещо, хіба ні?

- А що? Що саме?

- Ну, скажімо... пфф, пфф... чом би вам... пфф, пфф... не порадитись із деким?., пфф, пфф, пфф... Ви пам'ятаєте той анекдот про Абернеті?

- Та к лихій годині Абернеті!

- Безперечно, туди йому й дорога. Але якось один багатий скупій надумав задурно взяти в Абернеті медичну консультацію. Завівши з лікарем загальну розмову в тісному колі, він описав йому свою недугу, так наче це йшлося про якусь вигадану особу. «Припустімо, що симптоми такі й такі,- сказав скупій.- То що ви йому порадили б, лікарю?» - «Що я порадив би? - відповів Абернеті.- Звернутися до спеціаліста, звичайно».

- Але ж я таки справді ладен заплатити будь-кому за пораду! - промовив префект, трохи зніяковівши.- Я відразу дам п'ятдесят тисяч франків тому, хто допоможе мені повернути листа законному власникові.

- В такому разі,- сказав Дюпен, відсовуючи шухляду й дістаючи чекову книжку,- можете зараз-таки виписати мені чек на згадану суму. Коли чек буде заповнено, я передам вам листа.

Я аж сторопів. А префект сидів, наче громом прибитий.

Кілька хвилин він не міг ні ворухнутись, ні слова промовити; розтуливши рота, він тільки вибалушився неймовір-ливо на мого приятеля.

Потім, трохи вернувшись до тями, він схопив перо, якусь мить дивився порожнім поглядом перед себе і нарешті заповнив чек.

Поставивши підпис, префект простяг чек через стіл Дюпенові.

Той уважно прочитав його й поклав до свого записника, а тоді відімкнув стола, дістав звідти листа і віддав префектові. Начальник поліції, мало не стерявшись із радощів, схопив листа, розгорнув тремтячими руками, скинув поглядом на зміст і прожогом рвонувся до дверей; він не промовив ані одного слова, відколи Дюпен запропонував йому заповнити чек.

Коли він вибіг, мій приятель заходився пояснювати мені.

- Паризька поліція,- почав він,- по-своєму дуже вправна. Вона наполеглива, винахідлива, хитра і в межах своїх обов'язків досить досвідчена. Тож-бо коли префект докладно розповів нам, як він проводив пошуки в будинку міністра, я не мав ані крихти сумніву, що зроблено це було так, як слід,- звісно, якщо дотримуватись певного методу роботи.

- Певного методу? - не зрозумів я.

- Авжеж,- сказав Дюпен.- Не тільки заходів було вжито найкращих у своєму роді, але й самі ті заходи доведено до досконалості. Якби лист лежав десь там, куди сягав їхній обшук, ці хлопці неодмінно його знайшли б.

Я аж засміявся, дарма що мій приятель говорив, здається, без тіні жарту.

- Заходи були в своєму роді добрі,- вів він далі,- і виконано їх незле; хиба полягала тільки в тому, що вони не придатні для даної справи й даної особи. Низку дуже майстерних прийомів префект перетворив на таке собі прокрустове ложе, в яке він силоміць втискує всі свої дії. Але він раз у раз помиляється, дивлячись то занадто глибоко, а то занадто поверхово, і ошукати його навіть школяреві за іграшки. Пригадую, колись я знав восьмирічного хлопчака, що мав надзвичайний хист у грі «чіт і лишка». Гра ця дуже проста: один гравець затискає в долоні кілька кремінців, а другий угадує, парне чи непарне число їх. Якщо вгадав - дістає від партнера кремінець, а ні - то віддає сам. Хлопчина, про якого я веду мову, вигравав в усіх у школі. Звичайно, він мав певний принцип відгадування, що полягав у простій спостережливості й оцінці, наскільки кмітливі його супротивники. Приміром, грає він з якимось недотепою; той затис у руці кремінці й питає: «Чіт чи лишка?» Наш школяр відповідає: «Лишка»,- і програє. Але другого разу він виграє, бо міркує собі так: «Цей недотепа першого разу взяв парне число, а хитрості у нього якраз стільки, щоб удруге взяти непарне; отож я скажу «лишка». Він каже: «Лишка»,- і виграє. Коли ж проти нього недотепа трохи більш тямущий, то він так розважає: «За першим разом я сказав «лишка»; мій супротивник це пам'ятає і вирішить, що вдруге я зроблю навпаки - так само, як і той перший недотепа зробив,- тобто, що я скажу «чіт», а віл тим часом матиме вже не чіт, а лишку. Але він одразу спохопиться, що це занадто простий розрахунок, і врешті вирішить зробити чіт, як і першого разу. Тож я краще скажу «чіт». Він каже: «Чіт»,-і виграє. Так у чому ж своєрідність міркувань цього хлопчака, що його товариші вважають «щасливцем»? Що воно таке, кінець кінцем?

- Це просто ототожнення свого інтелекту з інтелектом супротивника, - відказав я.

- Справді,- погодився Дюпен.- А коли я поспитав хлопця, яким чином він досягає такого цілковитого ототожнення, що йому завдячує свої виграші, він відповів: «Коли мені треба збагнути, наскільки людина розумна чи дурна, добра чи лиха, про що вона думає, я силкуюся надати своєму обличчю такого самого виразу, як у неї, а тоді чекаю, щоб уже й думки та почуття з'явилися в мене теж такі самі». Хлопцеві слова засвідчують ту істину, що лежить в основі усієї позірної глибини, приписуваної Ларошфуко, Лабрюйєрові, Макіавеллі й Кампанеллі.

- А ототожнення інтелектів обох гравців,- зауважив я,- залежить, коли я вас правильно зрозумів, від того, чи точно оцінено розумові здібності супротивника.

- Практично - так,- відказав Дюпен.- Префект і його підлеглі часто припускаються помилок тому, що, по-перше, не роблять цього ототожнення, а по-друге, дуже приблизно оцінюють або й зовсім нехтують супротивників інтелект. Вони зважають лише на своє власне розуміння винахідливості і, розшукуючи якусь річ, враховують лише те, як вони самі ховали б її при потребі. Оскільки їхні уявлення про винахідливість збігаються з аналогічними уявленнями загалу - вони мають рацію; але коли злочинець хитрий на свій власний лад, вони перед ним безпорадні. Так завжди трапляється, коли він хитріший за них, і дуже часто, коли вони хитріші за нього. У своїх обстеженнях вони ніколи не відступають від певних сталих засад - навіть коли справа надзвичайної ваги і їм обіцяно величезну винагороду, вони тільки посилюють або доводять до крайнощів усе той самий метод, не змінюючи його принципово. Скажімо, ось у цій справі міністра Д++- чи вони бодай трохи відступилися від усталеного свого способу мислення? Усе це свердління, промацування, обстеження, розглядання в лупу, поділ поверхні на квадратові дюйми - адже це тільки доведення на практиці до крайнощів певного принципу чи кількох принципів, що випливають з того уявлення про людську хитрість, до якого призвичаїла префекта за довгі роки служби безліч однотипних справ. Він же, бачте, абсолютно впевнений, що кожен неодмінно сховає листа - ну, нехай не в ніжці ліжка чи крісла,- але конче в якійсь непомітній шпарині чи закутку, керуючись тим самим напрямком думки, що спонукує людину висвердлювати заглибину в ніжці крісла. Та й ви ж розумієте, що такого роду криївки найперше спадають на думку, коли треба щось сховати, тим-то вони придатні лише для пересічних випадків і для пересічних людей. Тим-то викрити таку схованку можна й не маючи ніякої особливої проникливості: шукачеві вистачить бути ретельним, терплячим та наполегливим.

А коли права більшої важливості - або коли винагорода велика, що в очах поліції одне й те саме,- поліційні чини неодмінно виявлять саме ці свої риси.

Тепер ви зрозумієте мою думку, що, якби викраденого листа сховали у межах тієї сфери, де проводив пошуки префект,- інакше кажучи, якби злодій керувався тими самими засадами, що й префект,- його, безперечно, було б знайдено. Одначе префекта ошукали, і головним чином тому, що він вважає міністра за дурня, бо ж той поет.

Усі дурні - поети, це префект знає інстинктивно, але він припустився помилки, коли вивів звідси правильність і протилежного твердження: нібито й усі поети є дурні.

- А цей міністр і справді поет? - запитав я.- Скільки мені відомо, їх двоє братів, і обидва мають ім'я в літературі. У міністра, здається, є наукові праці в галузі диференціального числення. Він математик, а не поет.

- Ви помиляєтесь. Я добре його знаю - він і перше й друге. Як поет і математик він має тверезий розум; коли б із нього був самий тільки математик, він би зовсім не мислив, і викрити його префектові було б легше легкого.

- Це дуже дивно,- зауважив я.- Ваше твердження суперечить загальноприйнятій думці. Чи вам здається помилковою думка, що усталилася за віки? Математичний розум віддавна вважається досконалим розумом.

- «II у а а рагіег,- відказав Дюпен, цитуючи Шамфора,- que toute idee publique, toute convention recue, est une sottise, car elle a convenue au plus grand nombre» (1). Математики, з цим я згоден, доклали чималих зусиль, щоб прищепити нам хибне уявлення, яке ви маєте на увазі, але нехай скільки завгодно приписують йому слушність, хибності його це все-таки не спростовує. З ретельністю, вартою кращого вжитку, вони, приміром, прикладали термін «аналіз» до алгебри. Власне, в цьому ошуканстві завинили французи; але якщо термін має якесь значення, якщо вживання надає словам якоїсь вартості, то «аналіз» так само мало означає «алгебру», як, наприклад, латинське «ambitus» (2) - «амбіцію», «reli-gio» (3) - «релігію» або «homines honesti» (4) - «шанованих людей».

(1) Можна закластися, що всяка поширена ідея, всяка загальноприй-нятна умовність є дурницею, оскільки вона припала до вподоби людському загалові (фр.).

(2) Обходження (латин.).

(3) Сумлінність (латин.).

(4) Чесні люди (латин.).

- Бачу, вам не минути сварки з декотрими паризькими алгебраїстами,- зауважив я.- Проте кажіть далі.

- Я заперечую мислительні можливості, а отже, й вартість розуму, витренованого якимось іншим методом, крім абстрактної логіки. І особливі претензії я маю до розуму, вихованого на математичних студіях. Математика - це наука про форму й кількість; математичне мислення - це просто логіка, прикладена до спостережень над формою і кількістю. Навіть істини так званої чистої алгебри не є абстрактні або універсальні: хто дотримується такої думки, той дуже помиляється. І ця помилка така очевидна, що мене дивує, як вона могла стати загальноприйнятою. Математичні аксіоми не мають універсальної істинності. Справедливе щодо форми й кількості часто-густо стає абсурдом, якщо його прикласти, скажімо, до моральності. Твердження, що сума доданків дорівнює цілому, коли йдеться про моральність, найчастіш буває хибне. Та й у хімії так само. Коли йдеться про мотиви вчинків, воно теж не витримує критики, бо два певної величини мотиви, поєднавшись, зовсім не обов'язково призводять до дії, рівної сумі цих двох величин. Чимало інших математичних істин також істинні тільки в межах відношення. Але математик силою звички міркує з погляду своїх обмежених істин так, немовби вони завжди й усюди слушні,- і широкий світ, до речі, такими їх і вважає. Брайант у своїй вельми вченій «Міфології» наводить аналогічне джерело помилок, коли каже, що «хоча ми й не віримо в поганські байки, проте раз у раз забуваємось і посилаємося на них, наче на реальні факти». Що ж до алгебраїстів, які є справжнісінькими поганами, то вони у свої «поганські байки» вірять і посилаються на них не так через забудькуватість, як через незбагненне завихрення в мозку. Коротше кажучи, мені ще не траплявся математик, на якого можна було б покластися поза сферою квадратових коренів і який не був би потай переконаний, що х -j-px в усіх без винятку випадках дорівнює q. Скажіть-но задля спроби такому добродієві, що, на вашу думку, деколи х(2) + рх може й не зовсім дорівнювати q, і якщо він зрозуміє вас, чимдуж утікайте від нього, коли не хочете доброї прочуханки.

Я засміявся, а Дюпен повів мову далі:

- Усім цим я хочу сказати, що, якби міністр був лише математиком, префектові не довелося б виписувати мені чек. Я, одначе, знав, що він і математик, і поет, тим-то у своїх діях я виходив із його здібностей, враховуючи також його теперішні обставини. Я знав, крім того, що вдачею він придворець і сміливий інтриган. Для такої людини, гадав я, звичайні поліційні методи ніяка не таємниця. Міністр не міг не передбачити - дальші події довели слушність цього припущення,- що на нього можуть напасти із засідки. Він мусить вжити застережних заходів і супроти потаємних трусів у своєму будинку, гадав я. Те, що він так часто не ночував удома, і в чому префект добачив виразне полегшення для своєї роботи, було, на мою думку, просто хитромудрим вивертом міністра, аби поліція мала змогу швидше переконатися, що листа немає в будинку. Із цим, як ми знаємо, міністрові поталанило. Я відчував також, що ввесь той хід думок, який я щойно продемонстрував перед вами, тобто про незмінні засади поліційних пошуків, неминуче мусить

бути відомий і міністрові. Усе це спонукало його рішуче відмовитись від усяких звичайних криївок. Він не міг бути такий наївний, щоб не бачити, що навіть найхитромудріші й найпотаємніші закутки в його будинку не приховаються від префектових очей, свердельчиків, голок та луп. Одне слово, я вважав, що він - чи-то інстинктивно, чи-то шляхом міркувань - має прийти до найпростішого висновку. Ви, мабуть, пам'ятаєте, як розреготався префект, коли в його перші відвідини я натякнув, що таємниця, можливо, тим і завдала йому такого великого клопоту, що була аж занадто очевидна?

- Так,- сказав я,- пригадую, як він тоді розходився. Його зі сміху, мабуть, аж кольки в животі брали.

- У матеріальному світі,- провадив далі Дюпен,- безліч виразних аналогій зі світом нематеріальним, і це надає певної правдоподібності твердженню риторики, що метафора чи уподібнення можуть не тільки приоздоблювати опис, а й посилювати доведення. Приміром, принцип vis inertiae (1) відіграє, здається, однакову роль і у фізиці, і в метафізиці. Як у фізиці має слушність твердження, що великому тілу важче надати руху, ніж малому, і його momentum (2) пропорційний до цієї важкості, так само і в метафізиці є слушним, що дужче розвинений інтелект, хоч і сильніший, наполегливіший, енергійніший за всякий інший, зрушити можна тільки з більшими зусиллями, і діє він на початку, поки збудеться сумнівів, куди млявіше.

(1) Сила інерції (латин.).

(2) Імпульс (латин.).

Або ще таке: чи ви звертали увагу, які саме вивіски над крамницями найперше впадають в око?

- Ніколи над цим не задумувався,- відказав я.

- Існує така гра, в якій відгадують назви на географічній карті,- вів далі Дюпен.- Одна сторона пропонує другій знайти на густо поцяткованій усякими назвами карті певну назву - міста, річки, країни чи держави. Новачки у грі звичайно намагаються збити з пантелику супротивників, загадуючи назви, нанесені на карту найдрібнішим шрифтом, тоді як досвідченіші вибирають слова, надруковані величезними літерами через усю карту. Адже цих назв, так само як і вивісок та оголошень здоровезними літерами, не завважують якраз через те, що їх занадто видно. Цілком аналогічна до цієї фізичної сліпоти сліпота духовна, коли розум лишає поза увагою міркування надміру настирливі й самоочевидні. І от саме тут розуміння префектове або перебирає міри, або ж недотягує.

Він жодного разу й у гадці собі не покладав, що міністр у власному будинку міг залишити листа у всіх на видноті, і то задля того, щоб ніхто його й не помітив!

Але що довше міркував я про зухвальну, разючу й безоглядну винахідливість міністра, про те, що листа він конче повинен мати напохваті, про обшуки префектові, які виразно засвідчили відсутність листа в межах сфери дії цього достойника, то все певніше переконувався, що для переховання документа міністр удався до цілком достатнього й дотепного способу - не приховувати його зовсім.

Дійшовши такого висновку, я надів зелені окуляри й одного чудового ранку ніби знічев'я завітав до міністра. Застав я його вдома - він, як звичайно, позіхав, потягувався, снував з кімнати до кімнати і так аж наче місця не знаходив з нудьги.

Це він, чи не найдіяльніша людина у світі, коли його ніхто не бачить!

Щоб підладитись під його настрій, я став нарікати на свої очі, що ось мушу носити окуляри, а сам тим часом, прикриваючись своїми зеленими окулярами, обережно й пильно оглядав кабінет, назверх цікавлячись лише розмовою з господарем.

Особливу увагу звернув я на великий письмовий стіл, біля якого ми сиділи: на ньому мішма лежали всілякі листи та інші папери, а також один-два музичних інструменти й декілька книжок.

Одначе хоч як довго й прискіпливо я придивлявся, нічого підозрілого на столі не завважив.

Нарешті, погляд мій, обійшовши всю кімнату, зупинився на простенькому картонному кошику для візитних карток, що мав три-чотири переділки і висів на брудній блакитній стрічці, прив'язаний до мідяної бульбашки якраз над каміном.

У кошику лежало п'ять-шість візитівок і якийсь замацаний та пожмаканий лист. Листа посередині було надірвано майже надвоє, так наче спершу його хотіли подерти на шматки, а тоді нараз передумали. На листі аж надто виразно вбирала очі велика чорна печатка з монограмою Д++, і адресовано його було, як засвідчував напис дрібним жіночим почерком, самому Д++, міністрові.

Лист лежав недбало, чи то навіть і зневажливо, запханий за одну з верхніх переділок.

Ледве-но глянувши на цього листа, я побачив, що знайшов те, чого шукав. Звісно, з вигляду він зовсім не схожий був на той документ, докладний опис якого прочитав нам префект. Тут печатка була велика й чорна, з монограмою Д,++, там - маленька й червона, з гербом герцогського роду С++.

Цього листа адресовано міністрові, письмо дрібне й жіноче, тоді як у тому листі - почерк сміливий і рішучий, а адресат - особа з королівської родини. Збігався самий тільки розмір листа.

Проте надміру промовиста відмінність цього надірваного документа від того, що відомий був з опису; брудний і завожений його вигляд, що рішуче суперечило пунктуальності міністра і водночас мало викликати враження, ніби лист нічого не вартий; розташування листа на видноті, тобто саме так, як я й сподівався його побачити,- усе це великою мірою підкріпило мою підозру.

Щоб якомога довше побути в міністра, я жваво підтримував розмову на тему, що, як мені було відомо, завжди його цікавила й збуджувала, а сам тим часом не спускав пильного погляду з листа. Завдяки цьому я добре запам'ятав, як виглядає лист, як він лежить за переділкою і, що найголовніше, остаточно переконався у слушності своїх здогадів.

Придивляючись до паперу, я помітив, що на згинах його потерто більше, ніж треба.

Такий трохи зім'ятий вигляд має цупкий папір, якщо його скласти й притиснути пресом, а тоді вийняти, розправити й скласти на зворотний бік, так щоб лінії нових згинів збігалися з попередніми. Це відкриття не полишало місця на сумніви. Мені стало ясно, що листа вивернуто навиворіт, немов рукавичку, і наново заадресовано й запечатано.

Після цього я побажав міністрові всього найкращого і вийшов, залишивши на столі золоту табакерку.

Наступного ранку я завітав до міністра по свою табакерку, і ми знову заходилися запально розмовляти на ту саму тему. Серед розмови раптом під вікнами будинку щось бабахнуло, наче пістолетний постріл, і відразу ж по тому почулися несамовиті крики й галас людського збіговиська. Д++ кинувся до вікна, відчинив його й виглянув. Скориставшись нагодою, я ступив до кошика, взяв листа, сховав до кишені, а натомість поклав іншого, такого самого з вигляду, що його заздалегідь приготував удома. Печатку мі-ністрову я дуже вдало відтворив за допомогою хлібного м'якуша.

Шарварок на вулиці спричинила чудна поведінка якогось чоловіка, що вистрелив з рушниці в натовпі жінок та дітей. Але виявилося, що стріляв він без кулі, і винуватця відпустили, подумавши, що то божевільний чи п'яний. Коли буча надворі вщухла, Д++ повернувся на своє місце, і я теж відійшов від вікна, куди був підступив, здійснивши свій план. Незабаром я попрощався з міністром. А того нібито божевільного насправді підіслав я.

- Але навіщо вам треба було підкладати такого самого з вигляду листа? - запитав я.- Чи не краще було б уже в перші відвідини схопити документа й піти собі?

- Д++- людина відчайдушна, він ні перед чим не зупиниться,- відказав Дюпен.- І в його будинку вистачить людей, йому відданих. Якби я наважився на такий непродуманий вчинок, як ви радите, мені звідти живому б не вийти, і мої любі парижани більше про мене і не почули б. Та я ще й інші мав міркування. Ви знаєте мої політичні погляди. У цій справі я діяв як прихильник потерпілої особи. Цілих вісімнадцять місяців міністр тримав її у своїх руках. А тепер - вона його триматиме, бо він же не знає, що листа в нього вже нема, і поводитиметься й далі так, як досі поводився. Таким чином він сам підкопує свою власну політичну кар'єру. Падіння його буде так само незагайне, як ганебне. Скільки не говорити про facilis descen-sus Aver пі (1), все-таки вибиратися вгору (як казала Каталані про спів) завжди легше, ніж сходити вниз. У даному разі я не відчуваю ані співчуття, ані жалю до того, кому судилося впасти. Він - справжнє страховисько, людина талановита, але абсолютно безпринципна. Мені тільки страшенно кортіло б знати, що саме він подумає, коли, діставши несподівану відсіч від «певної особи», як називає її префект, загляне до кошика й відкриє мого листа.

(1) Легкість спуску в пекло (латин.).

- Як? То ви ще й написали йому щось?

- Бачите, це було б не зовсім справедливо, ба навіть образливо,- лишити йому порожнього папірця. Одного разу в Відні Д++ устругнув мені неприємну штуку, і я сказав йому, цілком незлобливо, що цього не забуду. Отож знаючи, що міністрові цікаво буде довідатися, хто саме перехитрував його, я змилостивився і залишив йому ключа до розгадки. Він добре знає мій почерк, тим-то я й написав посередині чистого аркуша:

...Un dessein si funeste,

S'il n'est digne d'Atree, est digne de Thyeste (1).

(1) Одному - згубний, іншому - побідний,

Цей план як не Атрея, то Фієста гідний (фр.). 

Це з Кребійонового «Атрея».

 

 

ОКУЛЯРИ

© Український переклад. О. М. Мокровольський, 1992.

Було колись заведено висміювати поняття «любов із першого погляду», одначе люди, здатні мислити, так само, як і ті, хто схильний до глибоких почуттів, завжди стверджували, що вона існує. І справді, найновіші відкриття в царині, так би мовити, етичного магнетизму чи магнетоестетики змушують припускати, що найприродніші, а отже, найщиріші та найдужчі з людських почуттів бувають саме ті, що виникають у серці мовби від електричної симпатії,- одне слово, найяскравіші й найтривкіші душевні кайдани куються з одного погляду. Признання, яке я саме збираюся зробити, буде ще одним із незліченних потверджень цієї істини.

Перш ніж почати свою оповідь, я мушу навести деякі подробиці. Я досі ще дуже молодий - мені не виповнилось і двадцяти двох років. Моє теперішнє прізвище - вельми поширене й досить-таки плебейське - Сімпсон. Кажу «теперішнє», бо звуся так лише віднедавна, прийнявши його в минулому році заради одержання великого спадку, заповіданого мені далеким родичем - Адольфусом Сімпсоном, есквайром. За умовою заповіту я мав прийняти прізвище заповідача, але тільки прізвище, не ім'я - а ім'я ж у мене подвійне: Наполеон Бонапарт.

Прізвище Сімпсон я прийняв із деякою нехіттю, мавши цілком виправдану підставу пишатися моїм справжнім прізвищем - Фруассар, бо вважаю, що міг би довести своє походження від безсмертного автора «Хронік». Коли вже зайшла мова про прізвища, зазначу принагідно цікаві звукові збіги в прізвищах моїх найближчих предків. Батьком моїм був такий собі мсьє Фруассар із Парижа. Моя мати, що вийшла за нього в п'ятнадцятилітньому віці,- уроджена Круассар, старша дочка банкіра Круассара; знов же, дружина того, вийшовши заміж у шістнадцять років, була старшою дочкою такого собі Віктора Вуассара. Мсьє Вуассар, хоч як це дивно, також одружився свого часу з панною, що мала подібне прізвище,- Муассар. Вона теж вийшла заміж майже дитиною, а її мати, мадам Муассар, пішла до вінця всього в чотирнадцять. А втім, ці ранні шлюби - звичайне явище у Франції. Та, хай там що, а чотири найближчі покоління моїх предків були Муассари, Вуассари, Круассари й Фруассари. А я, як уже згадано вище, офіційно зробився Сімпсоном, але з такою нехіттю, що навіть вагався, чи приймати спадок на таких непотрібних і прикрих для мене proviso (1).

Щодо особистих достоїнств, то доля аж ніяк не обділила мене. Навпаки, я вважаю, що маю добру статуру і зовнішність, яку дев'ятеро з десяти назвали б гарною. Зріст у мене - п'ять футів одинадцять дюймів. Я чорнявий, ще й кучерявий. Ніс - досить правильної форми. Очі великі й сірі, і хоч вони такі слабкі, що завдають мені великої незручності, але ж ніхто, хай хоч скільки придивляється до них, цього не скаже. Одначе сама ця короткозорість завжди мені добряче докучала, і я до чого тільки не вдавався - лиш не до окулярів. Бувши молодим та вродливим, я їх, природно, не любив і завжди рішуче від них відмовлявся. Бо й справді, що ще так спотворює молоде обличчя, надаючи йому якоїсь надмірної манірності, а то й святенницького, ба навіть старечого вигляду? Що ж до монокля, то з ним одразу стаєш ніби не самим собою, просто дженджиком, та й годі. Досі я скількимога обходився без усяких там скелець. Але чи не забагато про ці суто особисті дрібнички, які, зрештою, не мають особливого значення? Досить буде, як я додам іще, що вдача у мене сангвінічна: я запальний, нерозважливий, легко захоплююсь і завжди був палким поклонником жінок.

Одного вечора минулої зими ми з приятелем, містером Толботом, увійшли до ложі в П... театрі. Того вечора ставили оперу, афіші наобіцяли стільки звабливого, що приміщення було переповнене. Ми, одначе, вчасно з'явилися і зайняли залишені для нас місця в першому ряді, куди проштовхалися не без труднощів.

Протягом двох годин увага мого супутця, щирого fanatico (2) музики, була нероздільно поглинута сценою, а я тим часом тішився, розглядаючи публіку, яка здебільшого представляла elite (3) нашого міста. Упевнившись у цьому, я вже ладен був перевести погляд на prima donna (4), коли це його притягла, прикувала до себе дама в одній з лож, на яку я досі не звертав уваги.

(1) Умовах (латин.).

(2) Фанатика (іт.).

(3) Еліту, цвіт (фр.).

(4) Примадонну (іт.).

Хай я проживу хоч тисячу років, та ніколи не забути мені глибокого хвилювання, яке пойняло мене, коли я дивився на її постать. Такої прекрасної жінки, такої витонченої постави я ще ніколи в житті не бачив. Обличчя її саме було повернене до сцени, тож протягом перших кількох хвилин я не міг його розгледіти, але той божественний стан... Ні, жодне інше слово не могло б віддати отих дивних пропорцій - ба навіть цей епітет - божественний - видається мені сміховинно слабким цієї хвилини, коли я це пишу.

Чари жіночої краси, чаклунська магія жіночої грації завше мали наді мною таку владу, якій я не владний був опиратися; але ж тут переді мною постала втілена грація, beau ideal (1) моїх щонайпалкіших, найбезумніших видив-мрій. Постать, що її майже всю я міг бачити завдяки будові ложі, була трохи вища середнього зросту й наближалася, хоч і ледь-ледь не сягала, до того, що називається величчю. Округлості фігури, її tournure(2) були довершені, просто чудові. Голова, видна мені лише з потилиці, могла позмагатися з голівкою грекині Псіхеї, і її обриси скорше підкреслював, аніж приховував, вишуканий убір із gaze aerienne (3), нагадавши мені про ventum textilem (4) Апулея. Права рука звисала через бар'єр ложі й своїми чудесними обрисами змушувала трепетати кожен нерв мого єства. Горішня її частина була прикрита модним просторим рукавом. Він сягав трохи нижче ліктя. Під тим рукавом був інший, з якоїсь тонкої тканини; цей щільно облягав руку, а кінчався розкішною мереживною манжетою, що красиво облямовувала зап'ястя, лишаючи непокритими лише тонкі пальці, один з яких був прикрашений діамантовим перснем величезної вартості, це я завважив одразу. Чудову округлість зап'ястя підкреслював браслет, також прикрашений aigrette (5) із коштовних каменів, який краще за всякі слова свідчив про багатство та вишуканий смак його власниці.

(1) Прекрасний ідеал (фр.).

(2) Постава (фр.).

(3) Повітряного газу (фр.).

(4) Повітряну тканину (латин.).

(5) Кільцем, пучком (фр.).

Мов скам'янівши зненацька, я з півгодини милувався царственим цим видінням, на повну силу відчуваючи всю істинність того, що споконвіку говориться й співається про «любов з першого погляду». Все те, що я досі, бувало, відчував у присутності найславетніших красунь, не витримувало порівняння з моїми нинішніми почуттями. Нез'ясовний і, мушу визнати, достоту магнетичний потяг душі до душі прикував, здавалося, не тільки мій зір, а й усі мої помисли, чуття до чудесного створіння, що явилося мені. Я вже розумів - я відчував - я знав, що закохався глибоко, безумно, безповоротно, закохався, ще й не побачивши лиця коханої. Справді, така могутня була пристрасть, що пойняла мене, що вона навряд чи бодай трохи пригасла б, якби риси невидного ще мені обличчя виявилися звичайнісінькими,- отака химерна природа єдино щирої любові й так воістину мало залежить вона від зовнішніх умов, адже то так тільки здається, ніби зовнішнє, позірне породжує і підтримує її.

Поки я отак, до самозабуття, милувався цією чудесною з'явою, якийсь раптовий шум у залі змусив її ледь повернути голову в мій бік, і мені відкрився весь її профіль. Краса того профілю навіть перевершила мої сподівання - і все ж щось у ньому розчарувало мене, хоч я і не зміг би пояснити достеменно, що ж саме. Я сказав «розчарувало», але це трохи не те слово. Чуття мої воднораз і стишились, і піднеслися. Буремність ущухла - її заступив тихий захват, захоплений супокій. Певне, це почуття мені навіяв вираз лагідної гідності, який робив її схожою на матрону чи й на Мадонну. Але я зрозумів одразу, що річ не лише в цьому. Було щось іще - якась нерозгадна таїна - невловне щось у її обличчі, й воно, те щось, трішечки стурбувало мене, водночас вельми підігрівши мою цікавість. Одне слово, я перебував у тому стані духу, який вразливого молодика може штовхнути на будь-яке шаленство. Коли б та дама була сама-одна, я б неодмінно увійшов до її ложі й заговорив до неї, хоч би до яких наслідків це призвело; але, на щастя, з нею ще було двоє: якийсь пан і дивовижно вродлива жінка, з вигляду на кілька літ молодша за неї.

Подумки я перебирав усі можливі способи бути відрекомендованим старшій з двох дам чи тим часом бодай краще роздивитися її вроду. Пересісти б до неї ближче - так театр переповнений, а суворі правила добропристойності забороняють у наш час користуватися в подібних випадках біноклем, хай би я навіть розжився на нього,- але бінокля у мене не було, й від того я був у відчаї.

Зрештою я надумався звернутись до мого приятеля.

- Толботе,- мовив я,- ви ж маєте бінокля. Дайте-но його мені!

- Бінокля? Нема! Нащо мені здався бінокль? - І він нетерпляче обернувся до сцени.

- Але ж, Толботе,- не відступався я, сіпаючи його за плече,- послухайте лишень! Бачите он ту ложу? Оту! Ні, сусідню. Бачили ви коли-небудь отаку вродливицю?

- Що й казати - дуже гарна,- зронив він.

- Цікаво, хто вона така?

- Господи-Боже, та невже ви не знаєте її? «Не знаєте її - то хто ж вас знає?» Це ж славетна мадам Лаланд - на сьогодні найбільша красуня, ціле місто тільки й гомонить що про неї. До того ж незмірно багата... вдова... партія хоч для кого... щойно з Парижа.

- А ви знайомі з нею?

- Авжеж, маю таку честь.

- Відрекомендуєте мене їй?

- Звісно, з превеликим задоволенням. А коли?

- Завтра о першій дня я зайду по вас у готель Б.

- Дуже добре - а зараз помовчіть, якщо можете.

Хоч-не-хоч, довелося мені пристати на Толботове настійливе прохання, бо він як уперся, то так і зостався глухий до всіх моїх подальших розпитів та зауважень і до кінця вечора був зайнятий винятково лише тим, що діялося на сцені.

Тим часом я не зводив очей з мадам Лаланд, і нарешті мені поталанило охопити поглядом усе її обличчя, коли вона обернулася в мій бік. Воно було витончено прекрасне - але ж це підказало мені моє серце ще до того, як Тол-бот удовольнив мою допитливість; і все ж щось незбагненне й далі непокоїло мене. Нарешті я виснував: то, певне, мене стурбував вираз поважності, чи смутку, чи, ще ймовірніше, втоми; вираз, що позбавляв її вид частини юності й свіжості,- але ж зате надавав її обличчю ангельської лагідності й величавості, чим, звісно, робив його вдесятеро привабливішим для моєї палкої, романтичної натури.

Отак пожираючи її очима, я раптом затрепетав, помітивши з майже невловного поруху дами, що вона завважила нарешті мій жагучий погляд. Але я був просто зачарований і не міг відвести його бодай на мить. Вона одвернулась, і знов я бачив самі різьблені обриси її потилиці. Через кілька хвилин, немов бажаючи переконатися, чи й досі я дивлюся на неї, вона повільно обернулась і знов зустріла мій палючий погляд. Відразу ж вона опустила свої великі темні очі, а щоки їй густо зашарілися. Але як же я був вражений, коли вона й не подумала одвернутися вдруге, а натомість узяла подвійного лорнета, що висів у неї на поясі... піднесла до очей... навела... й протягом кількох хвилин уважно й неквапливо мене розглядала!

Коли б під ноги мені вдарила блискавка, я був би не так приголомшений - але ж я був лише приголомшений і ніскілечки не ображений чи там обурений, хоча в будь-якій іншій жінці подібна сміливість могла б образити чи обурити чоловіка. Але вона вчинила це з таким спокоєм, з такою nonchalance (1), з такою безтурботністю, одне слово, з такою незаперечною вихованістю, що в цьому не промайнула навіть тінь безсоромності, отож її жест збудив у мені лише почуття зачудування й захвату.

(1) Незворушністю (фр.).

Коли вона спрямувала на мене свого лорнета, я завважив, що вона, задовольнившись побіжним оглядом моєї персони, ладна була вже відвести той пристрій, але потім, неначе похопившись, знов приклала його до очей і пильно розглядала мене кілька хвилин - добрих п'ять хвилин, щонайменше.

Цей вчинок, такий дивний тут, посеред американської театральної зали, привернув загальну увагу й викликав якесь невиразне хвилювання та пошепт, що збентежило на мить мене, але аж ніяк не відбилося на обличчі мадам Лаланд.

Задовольнивши свою допитливість (якщо це справді була допитливість), вона опустила лорнета й знов спокійно задивилася на сцену, повернувши до мене, як і спочатку, свій профіль. Я ж усе так само не зводив з неї очей, хоч і цілком усвідомлював нечемну свою поведінку. І незабаром я побачив, як її голова поволі, ледь-ледь змінила положення; а ще за мить я переконався, що дама, удаючи, ніби дивиться на сцену, насправді зорить на мене. Чи й варто згадувати тут, як подіяла на мою полум'яну натуру така поведінка чарівної жінки.

Присвятивши розгляданню моєї особи чи не чверть години, чудовир предмет моєї пристрасті звернувся до джентльмена, що її супроводжував, і з того, як вони обоє, поки вона говорила, позирали на мене, я збагнув, що мова йде про мене.

Перемовившись зі своїм супутцем, мадам Лаланд ізнов обернулася до сцени й на кілька хвилин начебто зацікавилася виставою. Коли ж збігло цих кілька хвилин, я знов украй схвилювався, бо ж уздрів, що вона вдруге піднесла лорнета, який висів у неї при поясі, ще раз обернулася до мене й, нехтуючи нову хвилю пошепту, оглянула мене з голови до ніг із тим самим дивовижним супокоєм, який ще першого разу так захопив і потряс мене.

Ця незвичайна поведінка, остаточно закрутивши мені голову й довівши мою любов до справдешнього безумства, не так збентежила мене, як додала мені сміливості. Шаленство моє стало просто нестримне, і я забув геть усе, окрім її присутності, окрім величавої краси видіння перед моїми очима. Вибравши мить, коли увага публіки була начебто поглинута оперою, я нарешті вловив погляд мадам Лаланд і зразу ж уклонився їй - ледь-ледь, але так, що було помітно.

Вона густо зашарілась - тоді відвела очі - повільно та обережно роззирнулася, очевидно, бажаючи переконатись, чи мій зухвалий вчинок лишився непомічений,- а тоді нахилилася до джентльмена, що сидів поруч неї.

Я вже паленів од сорому за свою непристойну витівку й очікував незагайного скандалу, а тим часом у голові моїй миттєво й прикро промайнуло: завтрашній ранок, пістолети... Але тут-таки я з великою полегшею побачив, що дама лише мовчки передала своєму супутцеві програму; одначе хай читач бодай приблизно уявить собі мій подив - моє глибоке зачудування - шалене сум'яття в серці моїм і душі, коли дама зараз же, знов потайки роззирнувшись довкола, спрямувала просто на мене сяйливий свій погляд, а тоді з легкою усмішкою, що відкрила разок білосніжних зубів, два рази чітко й недвозначно, ствердно кивнула головою.

Неможливо, звісна річ, описати мою радість - мій захват - безмежний тріумф мого серця. Якщо хтось колись та губив розум від надміру щастя, то таким божевільцем на ту хвилину був я. Я любив. Це була моя перша любов - так я відчував. Це була любов щонайвища, якої не списати пером. Це була «любов з першого погляду» - із першого ж погляду її оцінено й розділено.

Так, розділено. Мені відповіли взаємністю. Як і навіщо міг би я засумніватися в цьому бодай на мить? Як інакше міг би витлумачити собі подібну поведінку з боку дами настільки прекрасної, багатої, настільки довершеної, безперечно освіченої та чудово вихованої, що посідає таке високе становище в суспільстві й гідна всілякої поваги та шани, якою, на моє несхитне переконання, була мадам Лаланд?

Так, вона полюбила мене - вона відгукнулась на палкий порив мого кохання поривом таким самим неусвідомленим - таким самим безоглядним - безкорисливим - відчайдушним - і таким самим цілковито безмірним, як і мій! Одначе цієї миті опустилась завіса - й урвала ці мої солодкі марення та роздуми. Глядачі повставали з місць, і враз почалося звичайне сум'яття. Покинувши Толбота без прощального слова, я силкувався і так і сяк пробитися ближче до мадам Лаланд. Але юрба не дала мені цього зробити, і я змушений був відмовитися від гонитви й попрямував додому, сумуючи, що не зумів бодай торкнутися крайчика її сукні, але тішачись думкою, що завтра Толбот відрекомендує мене їй за всіма правилами доброго тону.

Новий день нарешті настав, себто довга й стомлива ніч нетерплячого очікування зрештою змінилася світанком, а тоді забарними равликами поповзли понурі, нескінченні години до «першої дня». Але ж недарма подейкують, що й Стамбулові колись настане кінець,- тож настав він і для мого нелегкого ждання. Годинник вибив першу. Коли стих останній відлунок його бою, я увійшов до готелю Б. й спитав, чи можу бачити Толбота.

- Нема його,- відповів слуга - особистий Толботів лакей.

- Нема? - перепитав я, похитнувшись і позадкувавши на добрий десяток кроків.- Любий хлопче, цього аж ніяк, абсолютно не може бути. Містер Толбот є! Що ти хотів цим сказати?

- Нічого такого, пане,- тільки те, що містера Толбота немає вдома. Як тільки поснідав, так і подався в С, велівши сказати, що його не буде в місті весь тиждень.

Я так і скам'янів од жаху та гніву. Намагався щось сказати, але язик мене не слухався. Нарешті я крутнувся на закаблуках, мертвотно-блідий від люті, й пішов геть, подум-ки засилаючи все поріддя Толботів до щонайглибшої ями пекла. Очевидно було, що мій уважливий друг, il fanatico, геть забув про свою обіцянку - забув зразу ж, як пообіцяв. Ніколи він не був людиною слова. Та що тут удієш? Я притлумив, як міг, свою досаду й понуро побрів вулицею, марно розпитуючи про мадам Лаланд у кожного знайомого, хто тільки траплявся мені назустріч. З'ясувалось, що начулися про неї всі, багато хто знав її в обличчя, але в місті вона перебувала лише кілька тижнів, тож дуже мало було щасливців, котрі могли похвалитися знайомством із нею. І ця жменька людей, самі бувши ще малознайомі для неї, не могли чи не хотіли взяти на себе сміливість піти до неї з ранковим візитом тільки заради того, щоб мене відрекомендувати. Поки я, втративши всяку надію, стояв отак, розмовляючи з трьома приятелями все про той самий всепоглинаючий предмет моїх мрій, трапилося так, що сам предмет несподівано з'явився перед нами.

- А ось і вона, якщо це не сон! - вигукнув один із приятелів.

- На диво гарна! - вирік другий.

- Ангел на землю спустився! - мовив третій.

Я глянув: у відкритому екіпажі, що поволі їхав вулицею, до нас наближалося чарівне видіння, яке явилося мені в театрі, а поруч сиділа та молодша дама, що була тоді з нею в ложі.

- Її супутниця теж має чудовий вигляд,- зауважив той із трійці, котрий заговорив перший.

- Дивовижно,- відгукнувся другий,- досі вражає красою; але ж мистецтво творить чудеса. Слово честі, вона виглядає краще, ніж була п'ять років тому в Парижі. Все ще вродливиця - чи не правда, Фруассаре, чи то пак Сімпсоне?

- Все ще? - перепитав я.- А чом би й ні? Але в порівнянні зі своєю супутницею вона все одно що свічка поруч із вечірньою зорею - чи світлячок поруч із Антаресом.

- Ха, ха, ха! Ну, Сімпсоне, у вас приголомшливий дар на відкриття і то вельми оригінальні!

На цьому ми розійшлися хто куди, причому один із тріо замугикав веселі водевільні куплети, з яких я вловив лише два рядки:

Ninon, Ninon, Ninon a bas -

A bas Ninon de L'Enclos! (1)

(1) Геть, геть Нінон, Нінон, Нінон -

Геть, геть Нінон де Ланкло! (Фр.)

Але, поки ми отак розмовляли, сталася подія, що дуже мене втішила,- хоча водночас і розпалила пристрасть, яка спалювала мене. Коли екіпаж мадам Лаланд проїздив повз наш гурт, я впевнився, що вона впізнала мене; більше того, благословила щонайяснішою ангельською усмішкою, яка недвозначно засвідчила: мене впізнано.

Що ж до знайомства з нею, то цю надію довелось облишити аж до того часу, коли Толбот визнає за потрібне повернутися до міста. А поки що я завзято відвідував усі пристойні місця публічних розваг, і нарешті в тому самому театрі, де я побачив її вперше, я мав невимовне щастя зустріти її ще раз та обмінятися з нею поглядами. Одначе, поки це сталося, проминуло цілих два тижні. Весь цей час я щоденно питався у готелі про Толбота і щоденно мене ввергало в лють оте вічне його слуги: «Ще не приїхав».

Ось чому на той вечір, коли я побачив її вдруге в театрі, я вже був близький до божевілля. Мені сказали, що мадам Лаланд - парижанка, нещодавно приїхала з Парижа - тож що, коли вона раптом надумає повернутися додому? Надумає поїхати додому ще до Толботового повернення, і тоді я втрачу її навіки... Ця думка була надто жахлива, надто нестерпна. Позаяк на карту було поставлене моє майбутнє, я вирішив діяти з усією рішучістю, яка личить чоловікові. Одне слово, по закінченню вистави я подався слідом за дамою, запам'ятав її адресу, а наступного ранку послав їй великого листа, в якому вилив свої почуття.

Писав я вільно й сміливо - одне слово, пристрасно. Не приховав нічого - навіть своїх слабин. Я згадав про романтичні обставини нашої першої зустрічі й навіть про погляди, що ми ними обмінялися. Я зайшов так далеко, що написав навіть про свою певність у її любові до мене; цією певністю, а також шалом мого власного почуття я виправдував свою поведінку, яка інакше була б непрощенна. А третім моїм виправданням, писав я, було побоювання, що вона може поїхати з міста, перш ніж мені трапиться нагода бути їй відрекомендованим. Закінчив я цю щонайшаленішу та що-найпалкішу з епістол, будь-коли писаних, щирим звітом про свої матеріальні обставини, тобто про свої чималі статки,- і пропозицією руки й серця.

З болісним нетерпінням чекав я на відповідь. Через якийсь час, що видався мені сторіччям, відповідь прийшла.

Так, справді прийшла. Хоч як романтично це може здаватися, я дійсно отримав листа від мадам Лаланд - від прекрасної, багатої, обожнюваної всіма мадам Лаланд. її очі - її чудові очі - не обманули мене: її серце було шляхетне. Як щира французка, вона послухалась чесного голосу своєї інтуїції - щедрих поривів серця, зневаживши манірні світські умовності. Вона не відкинула презирливо моїх пропозицій. Не відгородилася мовчанням. І не повернула мого листа нерозпечатаного. Натомість вона навіть надіслала мені відповідь, писану її власною незрівнянною рукою. Ось він, той лист:

«Мсьє Сімпсон буде пробачати, що погано пишу чудовий мова його contree (1). Оце тільки недавно, як я прибути, і не мати ще нагода його etudier (2).

Із цим пробачання, я буду зараз казати: helas!(3) Мсьє Сімпсон дуже правильно здогадатись. Що я могти ще сказати? Helas! Чи я і так не забагато сказати?

Ежені Лаланд»

(1) Країни (фр.).

(2) Вивчити (фр.).

(3) Гай-гай! (Фр.)

Мільйон разів я поцілував цю шляхетну цидулку й, певне, вчинив ще з тисячу інших шаленств, що їх нині вже й не згадаю. А Толбот як затявся: не вертається і край! Ох, коли б він бодай трохи здогадався про ті страждання, яких завдав другові своєю відсутністю, невже б він, добра душа, не прилинув негайно мені на поміч? Одначе він ніби й не думав повертатися. Я написав йому. Він відписав мені. Його, мовляв, затримують невідкладні справи - але він скоро повернеться. Він дуже просив мене бути терплячішим, приборкати мій запал, читати заспокійливі книги, не пити нічого міцнішого за рейнвейн та шукати втіхи у філософії. Телепень! Хай не міг приїхати сам, то чом, в ім'я усього розумного, не надіслав у тому самому конверті рекомендаційної записки? Я написав йому ще раз, благаючи надіслати рекомендацію. Листа мені повернув той самий слуга (негідник уже був біля свого пана), з отакою припискою олівцем:

«Виїхали вчора з С, а куди й чи надовго - не сказали. Тож я вирішив краще повернути вам листа, знаючи вашу руку та що вам завжди все швидко треба.

Щиро ваш

Стабс»

Чи й варто казати, як я після цього посилав до пекельних повелителів і пана, і його слугу,- але ж від гніву мало було пуття, а від нарікань - ані найменшої втіхи.

Та лишалась у мене остання моя надія, моя вроджена сміливість. Вона вже добре мені послужила, тож я вирішив покластися на неї до кінця. До того ж після обміну листами яке порушення умовностей міг я вчинити, що мадам Лаланд сприйняла б як зухвалість? Після того її листа я взяв собі за звичку спостерігати за її домівкою і з'ясував, що вечорами вона прогулюється в парку, на який дивляться її вікна, в супроводі одного лиш негра в лівреї. Тут, серед розкішних тінявих куп дерев, у сивій імлі чудового літнього вечора я виждав свою нагоду й підступив до неї.

Аби ввести в оману слугу, що її супроводжував, я прибрав упевненого вигляду близького, давнього знайомця. Вона враз це збагнула і з воістину паризькою присутністю духу простягла мені, на знак привіту, чарівливу маленьку ручку. Лакей тут-таки відстав на кілька кроків, і ми вилили наші переповнені серця в довгій і нестриманій розмові про нашу любов.

Оскільки мадам Лаланд розмовляла по-англійському ще з меншою свободою, ніж писала, бесіда наша, з необхідності, відбувалася французькою. Словами цієї милозвучної мови, ніби створеної для освідчень, я дав волю поривному шалу моєї душі й з усією красномовністю, на яку був здатен, попросив її згодитися на негайний шлюб.

Така моя нетерплячість викликала у неї усмішку. Вона нагадала мені давню байку про правила пристойності - про це опудало, яке стільком перегороджує шлях до щастя, аж поки можливість щастя буває втрачена навіки. Вона сказала, що я вельми необачно розголосив серед своїх друзів, що бажаю зазнайомитися з нею, засвідчивши тим самим, що ми ще не знайомі, тож тепер нам не пощастить приховати, коли саме відбулось наше знайомство. І тоді вона, зашарівшись, назвала ту зовсім недавню дату. Незагайне вінчання було б непристойно поквапним... незручним... outre (1). Все це вона висловила з чарівною naivete (2), яка викликала у мене захват, хоча я з жалем усвідомлював, що вона має слушність. Вона зайшла навіть так далеко, що, сміючись, звинуватила мене в гарячковості - в нерозважності. Нагадала мені, що я ж навіть не знаю, хто вона, ані які в неї наміри на майбутнє, чи яка в неї родина, становище в суспільстві. Зітхнувши, попросила мене не поспішати й назвала мою любов просто захопленням... спалахом.... хвилинною примхою чи химерою... пустим, нетривким витвором швидше уяви, аніж серця. Поки вона отак промовляла, лагідні сутінки дедалі густіли довкола нас - і раптом ніжним потиском своєї чарівної ручки в одну солодку мить зруйнувала всю будову своїх доказів.

(1) Викличним (фр.).

(2) Наївністю (фр.).

Я відповідав, як умів,- як уміють самі лише щиро закохані. Я говорив розлого й переконливо про своє палке почуття, про свою відданість - про її незрівнянну вроду і знов про моє захоплене схиляння перед нею. Насамкінець я настійливо й енергійно вказав на небезпеки, що зусібіч чигають на любов - ту істинну любов, чий шлях ніколи не буває гладенький, і виснував звідси, що шлях цей слід по змозі скоротити.

Останній мій доказ начебто нарешті похитнув її сувору рішучість. Вона зм'якшилась; але, за її словами, лишалася ще одна перепона, на яку, вона була певна, я не звернув належної уваги. Це було делікатне питання, надто ж коли зачіпати його доводиться жінці; говорячи про це, вона мусить пересилювати себе, але заради мене ладна піти на будь-яку жертву. А мала вона на увазі вік. Чи ж знаю я - чи таки достеменно знаю, яка нас розділяє різниця в роках? Коли чоловік буває на кілька літ чи й на п'ятнаддять-двадцять літ старший за дружину, це світ вважає припустимим і навіть схвалює; але мадам Лаланд завжди гадала, що дружина ніколи не повинна бути старша літами за чоловіка. Отака протиприродна різниця у віці, гай-гай! надто часто занапащає подружнє щастя. Вона ж бо знає, що мені всього лише двадцять два роки, а от мені, либонь, і невтямки, що моя Ежені куди старша.

У всіх цих словах лунала така шляхетність душі, гідність і прямота, які зачарували мене, кинули в захват - і прикували мене до неї на віки вічні. Де вже було мені стримати своє захоплення, що аж хлюпало через край!

- Люба моя Ежені! - вигукнув я.- Ну про що це ви говорите? Нехай ви трохи старші літами за мене. То й що з того? Світські звичаї - це здебільшого дурні умовності. Для тих, що люблять одне одного так, як оце ми, чи не все одно - рік там чи година? Ви кажете, що мені двадцять два,- що ж, це правда, хоча вже можете вважати, що й двадцять три. Ну а вам, дорога моя Ежені, не може бути більше... не може бути більше, ніж... більше, ніж... ніж... ніж...

Тут я замовк, сподіваючись, що мадам Лаланд договорить за мене й сама назве свій вік. Але французки рідко відповідають прямо і на бентежливе запитання завжди мають напоготові яку-небудь відмовку. В цьому випадку Ежені, щось трохи пошукавши у себе на грудях, упустила в траву медальйон, якого я негайно підняв і подав їй.

- Візьміть його собі! - мовила вона із щонайчарівливішою своєю усмішкою.- Прийміть його від тієї, кому так лестить це її зображення. Вже споночіло, але ви спокійно розглянете його завтра вранці. А зараз проведіть мене додому. Мої друзі влаштовують сьогодні у мене невеликий музичний levee (1). Обіцяю вам, що ви почуєте ще й непогані співи. Ми, французи, зовсім не такі церемонні, як ви, американці, тож я легко проведу вас до себе, немовби давнього знайомця.

(1) Прийом (фр.).

Сказавши це, вона сперлась на мою руку, і я пішов з нею до її дому. То була досить гарна кам'яниця і, здається, зі смаком умебльована. А втім, про це я навряд чи міг судити, бо на ту хвилю стало зовсім поночі, а в найкращих американських домах рідко після денної спеки засвічують лампи в таку найприємнішу часину літнього дня. Аж десь через годину після мого приходу засвітили у великій вітальні одну-єдину карсельську лампу під абажуром, і я зміг побачити, що обставлено цю кімнату з незвичайним смаком і навіть пишнотою; але дві менші вітальні, де здебільшого й зібралися гості, лишалися протягом усього вечора у вельми приємній сутіні. Це розумний, чудовий звичай, що дає гостям змогу вибирати поміж світлом і присмерком, тож нашим заморським друзям варто було б незагайно його перейняти.

Вечір, що я там перебув, став, безперечно, найщасливішим у моєму житті. Мадам Лаланд не перебільшила музичного обдаровання своїх друзів, а ще ж я почув співи, кращих за які доти не чував на домашніх концертах, окрім хіба що у Відні. Виконавців-інструменталістів було там багато, та ще й Яких талановитих. Вокал представляли здебільшого дами - і всі співали принаймні добре. Коли ж товариство вимогливо закричало: «Мадам Лаланд!» - вона зразу ж, без манірних зволікань, підвелася з шезлонга, де сиділа поруч мене, і в супроводі одного чи двох чоловіків та подруги, з якою була тоді в опері, попрямувала до рояля в головну вітальню. Пішов би і я залюбки туди з нею, коли б не почував, що обставини моєї появи в домі вимагали, щоб я сидів собі в затінку й не виставлявся усім на очі. Тож я був позбавлений втіхи бачити її - але міг її чути.

На слухачів вона справила просто приголомшливе враження, але на мене її спів подіяв ще дужче. Мені не описати цього як належить. Почасти це було від любові, що переповнювала мене, але головним чином - від глибини почуття, з яким вона співала. Ніяка майстерність не змогла б надати арії чи речитативу пристраснішої виразності. її виконання романсу з «Отелло» - інтонація, з якою вона проспівала слова «Sul mio sasso» (1) з «Капулетті», досі звучать у моїй пам'яті. В низькому регістрі вона справді творила чудеса. Голос її обіймав три повні октави, сягаючи від контральтового D до горішнього D сопрано, й хоч він. був досить сильний, аби наповнити собою Сан-Карло, вона настільки володіла ним, що легко давала раду всім труднощам вокального твору: висхідним та нисхідним гамам, каденціям та фіорітурам. Особливо ефектно прозвучав у неї фінал «Сомнамбули»:

Ah! Non guinge uman pensiero

Al contento ond' io son piena (2).

(1) «Над кручею моєю» (іт.).

(2) Ах, не сягнути розуму людському

До радості, що нею повна я! (1т.)

Тут, наслідуючи Малібран, вона змінила авторську фразу Белліні: знизивши свій голос до тенорового G, зразу ж перекинула ноту G на дві октави вгору.

Після цих чудес вокального мистецтва мадам Лаланд підвелася з-за рояля й повернулася на своє місце поруч мене, а я в щонайзахопленіших словах виповів їй мій захват. Тільки нічого не сказав їй про своє дивування, хоч і дивувався вельми, поки вона співала, адже якась ніби слабкість а чи тремтлива хисткість голосу в розмові не дозволяла сподіватися, що її виконання виявиться таким просто чудовим.

Тут між нами відбулася довга, поважна, щира й ніким не уривана розмова. Вона примусила мене розповісти про моє дитинство та отроцтво й вислухала все уважно, тамуючи подих. Я ж не приховав од неї нічого, почуваючи, що не маю права утаїти бодай що-небудь од її довірливої, лагідної цікавості. Підбадьорений її власною відвертістю в делікатному питанні віку, я цілком щиро зізнався не лише в численних нехороших звичках, айв моральних, ба навіть фізичних вадах, що вимагає набагато більшої мужності й тим самим править за найпевніше свідчення любові. Я зачепив студентські літа - всілякі витівки, пиятики, борги та любовні захоплення. Я пішов ще далі й оповів про легкий легеневий кашель, що певний час був дозоляв мені; про хронічний ревматизм, про спадкову схильність до подагри й, насамкінець, про прикру, хоч досі ретельно приховану слабкість зору.

- Щодо цієї останньої вади,- мовила, сміючись, мадам Лаланд,- то ви даремно зізналися, адже коли б не це зізнання, то хто б вас і запідозрив у чомусь такому? До речі,- провадила вона,- чи не пригадуєте ви,- і тут мені, попри сутінь, що огортала вітальню, привиділось, ніби вона зашарілася,- чи не пригадуєте ви, mon cher ami (1), оцього пристрою для поліпшення зору, який і досі висить у мене на шиї? Проказуючи це, вона крутила в пальцях того самого подвійного лорнета, що так приголомшив мене тоді в опері.

- Авжеж! Ще б не пам'ятати! - вигукнув я, палко тиснучи ніжну ручку, що простягала мені лорнета, аби я краще роздивився. То була розкішна й вигадлива цяцька, багато прикрашена різьбленням, філігранню та коштовними камінцями, які навіть у смерку так блищали, що я не міг не здогадатися про їхню високу вартість.

- Eh bien! mon ami(2),- повела вона далі з певним empressement(3), яка трохи мене здивувала.- Eh bien! mon ami, ви серйозно просите від мене дару, що його вам самому завгодно було назвати неоціненним. Ви просите моєї руки, і то завтра ж. Якщо я поступлюся вашим благанням і, признаюся, також голосу власного серця, то хіба не можна й мені вимагати сповнення одного дуже... дуже невеличкого прохання?

(1) Дорогий мій друже (фр.).

(2) Отож, мій друже (фр.).

(3) Квапливістю (фр.).

- Назвіть його! - вигукнув я так палко, що дехто з товариства навіть глянув у наш бік, і коли б не те товариство, був би й кинувся поривно до її ніг.- Назвіть його, моя кохана, моя Ежені, назвіть! - та ах! Воно вже виповнене, хоч ви його ще й не назвали.

- Ви повинні, mon ami,- сказала вона,- заради коханої вашої Ежені здолати невеличку слабкість, про яку щойно мені призналися,- слабкість радше моральну, аніж фізичну, й, повірте, недостойну вашої благородної душі... таку несумісну з вашою вродженою чесністю... і яка рано чи пізно, коли й надалі давати їй волю, заведе вас у вельми прикру неволю. Тож заради мене ви здолаєте цю сором'язливість, що, як ви самі визнаєте, змушує вас приховувати слабкість вашого зору. Адже тим, що ви відмовляєтеся вживати звичайні засоби від цієї вади, ви її насправді заперечуєте. Одне слово, ви мене зрозуміли: я хочу, щоб ви носили окуляри... Цитьте! Адже ви вже пообіцяли, заради мене. Тож прийміть від мене цю дрібничку, що я тримаю в руці: вона дивовижно допомагає краще бачити, хоч коштовність оправи й не надто велика. Бачите, її можна носити і так... і ось так - на носі як окуляри, або ж у кишені камізельки як лорнета. Але ви, заради мене, носитимете її саме у вигляді окулярів, і то постійно.

Це прохання, що й казати, мене неабияк збентежило. Одначе умова, з якою воно було пов'язане, унеможливлювала щонайменші вагання.

- Згода! - вигукнув я з усім ентузіазмом, на який тільки спромігся тієї миті.- Я згоден - і до того ж із великою радістю. Заради вас я ладен на будь-які жертви. Сьогодні ще я поношу цього дорогого мені лорнета як лорнета - біля серця, але на світанку того дня, коли я здобуду щастя називати вас своєю дружиною, я надягну його на... на носа й відтоді носитиму так завжди - в тому не дуже романтичному чи модному, але, безперечно, кориснішому вигляді, який вам до вподоби.

Після цього розмова наша перейшла на подробиці завтрашнього плану. Толбот, як я довідався від своєї нареченої, саме повернувся до міста. Я мав негайно побачитися з ним, а також найняти карету. Гості розійдуться не раніше другої години, тож на цей час екіпаж мусить уже стояти біля дверей; у загальному сум'ятті, коли всі роз'їжджатимуться, мадам Лаланд непомітно в нього сяде. Ми поїдемо до будинку одного священика, який уже чекатиме на нас; там повінчаємося, попрощаємося з Толботом і вирушимо в невелику подорож на схід, давши змогу світському товариству міста пліткувати про нас, як тільки йому буде завгодно.

Отак умовившись про все це, я зараз же подався до Тол-бота, але дорогою не втерпів - зайшов до якогось готелю, аби роздивитися мініатюрний портрет у медальйоні, й зробив це з могутньою допомогою окулярів. Лице на мініатюрі було незрівнянно прекрасне! Ці великі променисті очі! - цей гордий грецький ніс! - ці пишні темні кучері! «Ах! - мовив яв захваті сам собі.- Це ж і є істинний, живий образ моєї любові!» Повернув медальйон зворотним боком - і прочитав: «Ежені Лаланд, двадцяти семи літ і семи місяців».

Я застав Толбота вдома і зразу ж розповів йому про своє щастя. Той, звісно, не міг надивуватись, однак сердечно мене привітав і запропонував пособити, чим тільки зможе. Одне слово, ми здійснили заплановане як по писаному, й о другій за північ, через десять хвилин після шлюбної церемонії, я вже сидів з мадам Лаланд - чи то з мадам Сімпсон - у закритому екіпажі, що на великій швидкості мчав з міста й далі в північно-східному напрямку.

Оскільки нам випадало їхати всю ніч до ранку, Толбот вирішив, що першу зупинку зробимо в селищі К., миль за двадцять від міста, аби поснідати й перепочити, перш ніж продовжити нашу мандрівку. І от, точнісінько о четвертій годині ранку, наша коляса підкотила до головного тамтешнього заїзду. Я допоміг моїй обожнюваній дружині висісти і негайно замовив сніданок. А поки приспіє те снідання, нас завели до невеликої віталеньки, й ми сіли.

Вже сіріло - от-от свіне світ; і я, споглядаючи захоплено ангела, що сидів поруч мене, раптом подумав: а це ж таки вперше, відколи я отієї миті в опері уздрів славнозвісну вроду мадам Лаланд, я бачу ту вроду так близько при світлі дня.

- А зараз, mon ami,- заговорила вона, взявши мене за руку й урвавши таким чином мої роздуми,- а зараз, топ cher ami, коли ми стали нерозлучним подружжям... коли я поступилася вашим палким благанням і виконала свою половину обопільної нашої угоди... я сподіваюсь, ви не забули, що й ви повинні дещо для мене зробити - обіцяну дрібничку, що ви дотримаєте слова. Ах, дайте мені пригадати! Як це було? Так, ось ті достеменні слова дорогої обіцянки, яку ви дали учора ввечері своїй Ежені. Слухайте ж! Ось що ви сказали: «Я згоден - і до того ж із великою радістю. Заради вас я ладен на будь-які жертви. Сьогодні ще я поношу цього дорогого мені лорнета як лорнета - біля серця, але на світанку того дня, коли я здобуду щастя називати вас своєю дружиною, я надягну його на... на носа й відтоді носитиму так завжди - в тому не дуже романтичному чи модному, але, безперечно, кориснішому вигляді, який вам до вподоби». Оце ж достеменно ті слова, любий мій чоловіче, чи не так?

- Саме так,- відповів я,- у вас чудова пам'ять; і повірте, прекрасна моя Ежені, я не збираюсь ухилятися від виконання цієї дріб'язкової обіцянки. Ось! Дивіться! Вони навіть до лиця мені, правда ж?

І, надавши лорнетові форми окулярів, я обережно примостив їх у належному місці, а тим часом мадам Сімпсон, поправивши капелюшка й згорнувши руки на грудях, сіла на стільці в якійсь неприродно прямій, напруженій і, далебі, таки трохи незграбній позі.

- Господи, Боже мій! - закричав я чи не тієї самої миті, коли оправа окулярів торкнулася мого перенісся.- Боже милий! Та що ж це за окуляри такі? - І, хутенько знявши їх, я старанно протер їх шовковою хустинкою і знов насадив на носа.

Та коли першого разу я був здивований, то другого я спізнав уже не подив, а приголомшення, і приголомшення це було таке сильне, просто незмірне, сказати б - жахливе. В ім'я усього відворотного - що це? Як мені повірити своїм очам, як? Ось яке постало переді мною питання. Невже... це... невже це рум'яна? А це... а це... невже ж це зморшки на обличчі Ежені Лаланд? А... О Юпітере і всі боги та богині, великі й малі! - що... що... що скоїлося з її зубами? Я люто брязнув окулярами об підлогу й, скочивши на рівні ноги, став посеред кімнати перед місіс Сімпсон; став, упершись руками в боки, запінившись і скрегочучи зубами, але геть онімілий від жаху та лютості.

Я вже згадував, що мадам Ежені Лаланд, чи то Сімпсон, розмовляла англійською майже так само зле, як писала нею, і тому за звичайних обставин до неї не вдавалася. Але гнів може штовхнути жінку на будь-які крайнощі, тож цього разу він спонукав місіс Сімпсон до чогось незвичайного: до спроби розмовляти мовою, якої вона й не знала до пуття.

- То й шо, мсьє? - мовила вона, вражено видивляючись на мене.- То й шо, мсьє? В шому ріш? Ви тансювати танесь святий Віт? Як я вам не подоба, то шого купувати кіт у мішок?

- Негідниця! - насилу видихнув я.- Ви... ви... ви... лиха стара відьма!

- Штара? Ідьма? Не така душе штара! Тіки ісімдисят тфа роки - день у день!

- Вісімдесят два! - викрикнув я, задкуючи до стіни.- Вісімдесят дві тисячі мавп! Таж на медальйоні було написано: двадцять сім літ і сім місяців!

- А так-так! То є прафта! Але портрет малювала уже п'ятдесят п'ять рік. Коли я ходити заміж други раз, за мсьє Лаланд, тоді малювала портрет для мій дошка од перши шлюп із мсьє Муассар!

- Муассар! - луною підхопив я.

- Так, Муассар,- повторила вона, передражнюючи мою вимову, що була, сказати правду, не з найкращих.- То шо з того? Шо ви знати про Муассар?

- Нічого, стара поторочо! Нічогісінько я про нього не знаю. Тільки один із моїх предків мав колись це прізвище.

- Се прісфишше? Ну, шо ви мати проти се прісфишше? Дуже хороши прісфишше. А ше Вуассар - теж дуже хоро-ши прісфишше. Мій дошка мадмуазель Муассар виходити за мсьє Вуассар - теж дуже шановани прісфишше.

- Муассар! - вигукнув я.- Ще й Вуассар! Та куди це ви хилите?

- Куди хилити? Я говорити про Муассар і Вуассар, а ше могти сказати про Круассар і Фруассар, як я тіки захотіти. Дошка мій дошки, мадмуазель Вуассар, вона женитися на мсьє Круассар, а тоді зноф, мій дошки внука, мадмуазель круассар, вона женитися на мсьє Фруассар. І ви зноф буде сказать, шо вони теж не бути респектабль прісфишше?

- Фруассар! - ледве вимовив я, відчуваючи, що ось-ось зомлію.- Чому ви називаєте ці імена: Муассар, Вуассар, Круассар та Фруассар?

- Так! - відповіла вона, відкидаючись на спинку стільця й випростуючи ноги на всю їхню довжину.- Так! Муассар, і Вуассар, і Круассар, і Фруассар! Але мсьє Фруассар - се була один велики, як ви казати, дурень - була вилики осель, як ви сам, бо він лишити la belle France (1) і їхати сей stupide Amerique (2), а як приїхати сюди, то мати тут один дуже дурни, дуже-дуже дурни син, так я шути, але ше не башити, ні мій подруг, мадам Стефані Лаланд, теж не башити. Він зватися - Наполеон Бонапарт Фруассар, і ви, може, сказати, що се теж не дуже респектабль прісфишше?

Чи то тривалість оцієї промови, а чи її зміст - щось та довело місіс Сімпсон до справдешньої несамовитості. Ледве, на превелику силу, договоривши до кінця, вона скочила зі стільця мов навіжена, впустивши при цьому на підлогу не турнюр - цілу гору. Вона щирила свої ясна, вимахувала руками й, закотивши рукава, потрясала кулаками під самим моїм носом, а наостанок усієї вистави зірвала з голови капелюшка, а з ним разом - величезну перуку з вельми дорогого й прегарного чорного волосся, з вереском жбурнула все те на підлогу й, потоптавши ногами, в крайній одержимості й лютості станцювала на тому якесь нестямне фанданго.

Тим часом я приголомшено й нажахано плюхнувся на її стілець. «Муассар і Вуассар!» - повторював я подумки, поки вона витинала одне з своїх диких па. «Круассар і Фруассар!» - поки вона довершувала друге.

- Муассар, Вуассар, Круассар і Наполеон Бонапарт Фруассар! - вигукнув я.- Та чи знаєш ти, стара гадюко,- як іще тебе назвати? - що це ж я - я - чуєш? - Тут я зарепетував на весь голос.- Це я-а-а! Це я - Наполеон Бонапарт Фруассар, і довічне прокляття на мою голову, коли я не оженився на своїй власній прапрабабусі!

Мадам Ежені Лаланд, quasi(3) Сімпсон, за першим чоловіком - Муассар, і справді доводилася мені прапрабабусею. Замолоду вона була неабияка вродливиця і навіть у вісімдесят два роки зберегла величавий стан, скульптурні обриси голови, чудові очі й грецький ніс дівочих своїх літ. Завдяки всьому цьому та ще перлистій пудрі, рум'янам, накладним косам, вставним зубам, турнюрові, а також мистецтву найкращих паризьких кравчинь, вона примудрялася зберігати аж ніяк не останнє місце поміж красунь un peu passees (4) французької столиці. В цьому відношенні її справді могли мати за майже рівню уславленій Нінон де Ланкло.

(1) Прекрасну Францію (фр.).

(2) Дурнувату Америку (фр.).

(3) Майже (фр.).

(4) Трохи злинялих (фр.).

Вона була дуже багата; овдовівши вдруге й цього разу без дітей, згадала про моє існування в Америці й, надумавши зробити мене своїм спадкоємцем, вирушила до Сполучених Штатів у товаристві далекої та надзвичайно вродливої родички свого другого чоловіка - мадам Стефані Лаланд.

В опері моя прапрабабуся завважила мій спрямований на неї погляд; роздивившись мене в лорнет, вона була вражена, добачивши певну родинну схожість. Зацікавившись цим і знаючи, що спадкоємець, якого вона розшукує, мешкає в цьому самому місті, вона спитала про мене у своїх супутців. Джентльмен, що її супроводжував, знав мене в обличчя й сказав їй, хто я. Такі відомості спонукали її поновити оглядини, а ті оглядини, своєю чергою, надали мені сміливості повестися вже змальованим безглуздим чином. Відповіла вона на мій уклін, до речі, тому, що подумала: чи не дізнався я якимсь чином, хто вона така? Коли я, ошуканий своєю короткозорістю й тим косметичним мистецтвом щодо віку й вроди незнайомої дами, так палко взявся розпитувати Толбота про неї, він, звісно, виснував, що я маю на оці її молодшу супутницю, і в цілковитій відповідності з правдою повідомив мене, що то «славетна вдова, мадам Лаланд».

Наступного ранку моя прапрабабуся здибала на вулиці Толбота, свого давнього паризького знайомця, і розмова, цілком природно, зайшла про мене. Мій приятель розповів про мою короткозорість, що була всім відома, хоч я про це й не здогадувався, тож моя добра стара родичка з великою прикрістю з'ясувала, що я зовсім не знав, хто вона, а просто робив із себе посміховисько, відкрито залицяючись у театрі до незнайомої бабусі. Надумавши провчити мене, вона склала з Толботом цілу змову. Він зумисне ховався від мене, аби не бути змушеним відрекомендувати мене їй. Мої розпити на вулицях про «чарівну вдову, мадам Лаланд» усі, зрозуміло, відносили до молодшої з двох дам; тепер легко пояснити й ту розмову з трьома джентльменами, яких я зустрів, вийшовши з Толботового готелю, а так само і їхнє посилання на Нінон де Ланкло. Я не мав нагоди побачити мадам Лаланд ізблизька, при денному світлі, а на її музичному soiree (1) я не зміг з'ясувати її вік через дурну свою відмову скористатися окулярами. Коли просили «мадам Лаланд» заспівати, це стосувалося до молодшої дами; вона ж і підійшла до рояля - а моя прапрабабуся, аби й далі тримати мене в омані, підвелася одночасно з нею і разом із нею пішла до великої вітальні. На той випадок, коли б я захотів провести її туди, вона збиралась порадити мені лишатися, де я був; але моя власна обачливість позбавила її цього клопоту. Арії, що так мене захопили й ще дужче переконали в молодості моєї коханої, виконувала мадам Стефані Лаланд. Лорнета мені подаровано як пікантного ключика до всієї містифікації - аби ефектніше допекти. А ще це дало їй привід вичитати мені за кокетування, і то ж те напучування так на мене подіяло. Не варто, либонь, пояснювати додатково, що скельця, якими користувалася старенька, вона замінила на пару інших, більш підходящих для мого віку. І вони й справді якнайкраще мені підійшли.

Священик, що нібито поєднав нас фатальним шлюбом, був ніякий не священик, а Толботів ліпший приятель. Зате він чудово правував кіньми й, змінивши свою сутану на візницького плаща, повіз «щасливе подружжя» геть із міста. Толбот сидів поруч нього. Тож обидва поганці були присутні при розв'язці: підглядаючи в прочинене вікно кімнатчини, вони тішилися denouement(2) моєї драми. Доведеться, либонь, викликати обох на дуель.

Я так-таки й не став чоловіком своєї прапрабабусі, що невимовно мене радує, але все ж я став чоловіком мадам Лаланд - мадам Стефані Лаланд, за яку мене посватала моя добра стара родичка, зробивши мене до того ж єдиним спадкоємцем по своїй смерті - якщо тільки вона коли-небудь помре. На завершення додам: я назавше покінчив з billets doux (3) й ніде не буваю без окулярів.

(1) Вечорі (фр.).

(2) Розв'язкою (фр)

(3) Любовними листами (фр.).

 

 

ПОХОВАНІ ЖИВЦЕМ

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Є теми, сповнені гіпнотичного інтересу, але занадто жахливі, аби стати законним набутком літератури. Звичайному романістові слід уникати їх, коли він не хоче уразити читача або збудити у ньому нехіть. їх годиться зачіпати тільки тоді, коли вони підперті й освячені суворістю і величчю істини. Так, наприклад, нас проймає «солодка мука», коли ми читаємо про переправу через Березину, або про землетрус у Лісабоні, або про лондонську чуму, або про Варфоломіївську ніч, або про те, як у калькуттській Чорній Ямі задихнулися сто двадцять три в'язні. Але в цих розповідях нас уражає факт, дійсність, історія. А на вимисли такого роду слід дивитися з відразою.

Я тут згадав кілька найвидатніших і найцарственіших лих; але в них так живо вражають нашу уяву й розміри, а не тільки характер лиха. Можна й не нагадувати читачеві, що з довгого химерного каталогу людських нещасть я міг би вибрати багато окремих прикладів, більше перейнятих безпосереднім стражданням, ніж. будь-яке з цих загальних уособлень катастрофи. Так, справжній біль, найбільше горе завжди зосереджені в чиїйсь особі, а не розсіяні в загалі. І за те, що жахливі крайнощі мук звідані людиною-особою, а не людиною як видом, подякуймо Богові милосердному!

Бути похованим живцем - це, безперечно, найстрахітніше з лих, які будь-коли випадали на долю смертного. А що таке ставалось часто, дуже часто, навряд чи будуть заперечувати люди, які мислять. Межа, що відділяє Життя від Смерті, в найкращому разі примарна й непевна. Хто може сказати, де кінчається одне й починається друге? Ми знаємо, що є хвороби, під час яких припиняються всі видимі вияви життєвої сили, проте це припинення краще назвати затримкою. Це тільки тимчасові паузи в функціях незбагненного механізму. Минає певний час, і якесь невидиме таємниче начало знову приводить у рух магічні важелі й чарівні колеса. Срібна струна не була ослаблена назавжди, а золота чаша - розбита вщент. Але ж де була тим часом душа?

Незалежно від неминучого висновку a priori, що такі випадки повинні мати такі наслідки,- що добре відома наявність таких випадків затримки в житті природним чином мусить час від часу призводити до передчасних поховань,- незалежно від такого міркування ми маємо прямі свідчення медичного й побутового порядку, які доводять, що безліч таких поховань справді відбулись. Я міг би, коли треба, зразу навести сотню незаперечних прикладів. Один, вельми, прикметний,- обставини його, можливо, ще свіжі в пам'яті багатьох читачів,- стався нещодавно в недалекому місті Балтіморі, де спричинив дуже прикру, гостру и поширену на все місто тривогу. Дружина одного з найшанованіших

городян - визначного правника й члена Конгресу - раптом занедужала на якусь незбагненну хворобу, що не піддавалась ніяким зусиллям лікарів. Довго промучившись, вона померла - чи принаймні так вирішили. І справді, ніхто не підозрював і не мав причини підозрювати, що вона не мертва. Весь її вигляд був достоту як у мертвої. Обличчя, як у всіх мерців, загострилося, щоки запали. Очі втратили блиск. Губи зробились мармурово-білі. Тепла в тілі не лишилося. Пульсу не було. Три дні мертве тіло лежало непоховане і задубло за цей час, наче камінь. Одне слово, боячися швидкого нібито розкладу тіла, поквапились його поховати.

Покійницю поклали до родинного склепу, і три роки туди ніхто не заглядав. Через три роки склеп відкрили, щоб поставити туди ще один саркофаг; та лихо! Який страхітливий удар вразив чоловіка небіжчиці, що власноруч відімкнув двері! Коли їхні стулки відчинились назовні, в обійми йому впав, заторохтівши, якийсь угорнений у біле предмет. То був кістяк його дружини в ще не зотлілому савані.

Старанне розслідування з'ясувало, що вона ожила через два дні після похорону, і, борсаючись у труні, звалила її з підставки, чи то підвищення, на підлогу, труна розбилась, і вона змогла вилізти. Ненароком залишений у склепі ліхтар, тоді повний оливи, був порожній; а втім, можливо, що олива просто висохла. На верхній приступці сходів, що вели до цього підземелля жаху, лежав великий уламок труни: певне, вона грюкала ним у залізні двері, щоб привернути чиюсь увагу. Добиваючись у двері, вона, певне, зомліла або й померла з самого ляку; а коли падала, саван зачепився за якийсь гак, що стримів із дверей. Так вона й зотліла, повиснувши сторч.

1810 року один випадок поховання живцем стався у Франції; обставини його підтверджують сентенцію, що дійсність буває дивовижніша за вимисел. Героїня цієї "історії була така собі мадемуазель Вікторіна Лафуркад, молода дівчина знатного й багатого роду, рідкісна красуня. Серед її численних поклонників був один бідний літератор, чи то журналіст, на ім'я Жюльєн Боссюе. Його таланти й загальна привабливість привернули до нього увагу юної спадкоємниці, та й він, видно, щиро кохав її; але врешті родова пиха змусила її відштовхнути його й вийти за якогось пана Ренеля, відомого дипломата й банкіра. Та після одруження цей добродій занедбав її, а можливо, навіть знущався з неї. Проживши з ним нещасливою кілька років, вона померла - чи принаймні запала в такий стан, що кожен, хто бачив її, думав так. її поховали - не в склепі, а в звичайній могилі на кладовищі її рідного села. Закоханий молодик у розпачі, запалений спогадами про своє глибоке захоплення, приїхав зі столиці в далеку провінцію, де лежало те село, з романтичним наміром відкопати тіло й узяти на спомин розкішну косу. Він знайшов могилу, опівночі відкопав труну, розкрив її, а коли заходився відрізати косу, очі коханої розплющились. Жінку поховали живцем! Життя ще не зовсім покинуло її, і пестощі закоханого юнака пробудили її з летаргії, яку помилково визнали за смерть. У нестямі він приніс її до свого помешкання, найнятого в селищі. Досить глибоко обізнаний з медициною, застосував сильні збудливі ліки. Одне слово, вона ожила. І впізнала свого рятівника. Вона лишалася в нього, аж поки її здоров'я поступово цілком відновилось. Серце її, жіноче серце було не кам'яне, і цього останнього доказу любові вистачило, щоб скорити його. Вона віддала те серце Боссюе. До чоловіка не повернулась, приховала від нього своє воскресіння й утекла з коханцем до Америки. Через двадцять років обоє повернулись до Франції, певні, що час дуже змінив Вікторіну й ніхто із знайомих її не впізнає. Та вони помилились, бо, тільки-но побачивши свою колишню дружину, пан Ренель її впізнав і зажадав, щоб вона повернулась до нього. Вона відмовилась, і суд підтримав її, вирішивши, що за таких незвичайних обставин, через такий тривалий час чоловік утратив свої права не тільки морально, а й згідно з законом.

Лейпцігський «Хірургічний журнал», вельми авторитетне і достойне періодичне видання, що його слід би якомусь американському видавцеві передруковувати у нас англійською мовою, сповіщає в останньому числі про дуже тяжку пригоду такого самого типу.

Один офіцер-артилерист, чоловік велетенського зросту й міцного здоров'я, впавши з неприборканого коня, сильно вдарився головою й знепритомнів, трохи пошкодивши череп; але небезпеки для життя начебто не було. Трепанацію виконано цілком успішно, хворому пустили кров і виконали над ним усі звичайні в таких випадках заходи. Проте він дедалі більше западав у стан цілковитого ступору, і врешті вирішили, що він помер.

Погода стояла тепла, і його із аж непристойним поспіхом поховали на міському кладовищі. Похорон відбувся в четвер. Наступної неділі на кладовищі, як звичайно, було повно відвідувачів, і близько полудня серед них зчинилася справжня тривога: один селянин сказав, ніби він, сівши на офіцеровій могилі, виразно відчув, що в землі щось ворушиться, ніби там, у могилі, хтось борсається. Спочатку селянинові не дуже повірили; але видимий переляк його і та впертість, із якою він наполягав на своєму, врешті справили на юрбу відповідне враження. Мерщій принесли лопати, і за хвильку ганебно мілку могилу розрили так, що з'явилась голова похованого. Він був начебто мертвий; одначе сидів випростано в труні, віко якої, шалено борсаючись, підняв.

Його відвезли до найближчої лікарні, і там з'ясувалося, що він іще живий, тільки знепритомнів без повітря. За кілька годин він опритомнів, упізнав присутніх знайомих і уривчасто розповів про свої муки в могилі.

З його слів випливало, що він зберігав свідомість десь із годину після поховання і аж потім зомлів. Могилу засипали абияк, земля не вляглася щільно, і повітря потроху проходило до нього. А потім він почув, що по землі над ним ходять люди, й почав кликати на поміч та борсатись. Як він сам гадав, його розбудила з глибокого сну товкотнеча на цвинтарі, а тільки-но прокинувшись, він зразу усвідомив, у яке страхітне становище попав.

Як сповіщається в статті, цей пацієнт уже видужував і був би, певне, видужав зовсім, якби не став жертвою якогось шарлатанського досліду медиків. Вони скористались гальванічною батареєю, і сердега помер під час несамовитих корчів, які часом викликає гальванічний струм.

Одначе згадка про гальванічну батарею викликала в моїй пам'яті широко відомий незвичайний випадок такого ж роду, коли її дія вернула до життя одного молодого лондонського правника, уже два дні як похованого. Це сталося 1831 року і в ті часи викликало величезну цікавість усюди, де лишень згадували про цю пригоду.

Той правник, містер Степлтон, помер нібито від тифозної гарячки, сполученої з якимись аномальними симптомами, що збудили цікавість у його лікарів. І коли він, як гадали, помер, лікарі просили в його рідних дозволу дослідити труп, але ті не погодились. Як часто буває у випадках такої відмови, лікарі вирішили відкопати мертве тіло й таємно зробити розтин. Вони дуже легко домовились із котроюсь зграєю викрадачів трупів - таких людей у Лондоні є вдосталь - і на третю ніч після похорону тіло відкопали з могили завглибшки вісім футів і приставили до операційного покою однієї приватної лікарні. На животі трупа вже зробили короткий розріз; плоть виявилася свіжою, нерозкладеною, і лікарі вирішили спробувати дію гальванічної батареї. Пішла спроба за спробою, що викликали звичайний ефект без ніяких дивних відхилень - хіба в двох чи трьох спробах конвульсії гальванічного трупа були занадто схожі на рухи живої людини.

Ніч минала. Наближався світанок, і врешті вирішили негайно починати самий розтин; але один з дослідників дуже хотів перевірити якусь свою гіпотезу й наполіг, щоб батарею ще замкнули на грудний м'яз. Зробили глибокий надріз і швиденько встромили туди контактний дріт; і враз труп квапливими, але зовсім не конвульсивними рухами встав зі стола, вийшов насеред кімнати, озирнувся круг себе тривожним поглядом - і заговорив. Слова були незрозумілі, але виразні, членоподільні. Докінчивши мову, він важко впав додолу.

Якусь хвилину всі були паралізовані жахом, але критична ситуація швидко вернула їх до тями. Видно було, що містер Степлтон живий, хоч і непритомний. З допомогою ефіру його очутили, потім швидко підлікували й вернули в товариство друзів,- щоправда, не відкриваючи їм історії його воскресіння, поки не стало ясно, що можна не боятись нової катастрофи. Можна уявити собі їхній подив, їхнє сторопіння.

Але найдивовижніше в усій цій пригоді те, що розповів сам містер Степлтон. Він заявив, що не втрачав цілком притомності ні на хвилину, а, хоча туманно й плутано, усвідомлював усе, що діялося з ним від тієї миті, коли лікарі оголосили його померлим, аж до тієї, коли він, зомлівши, впав посеред операційного покою. «Я живий» - такі були ті незрозумілі слова, що він розпачливо силкувався вимовити, коли побачив, що його збираються розтинати.

Неважко було б навести ще чимало таких історій, але я кінчаю з цим, бо вже нема потреби доводити той факт, що інколи людей ховають передчасно. Коли подумати, як рідко, через саму природу таких випадків, ми дізнаємося про них, доведеться визнати, що вони нерідко стаються без нашого відома. І справді, навряд чи коли, розкопуючи старе кладовище, не натрапляли на жоден кістяк, який лежав би в позі, що збуджувала найжахливіші підозри.

Підозри справді жахливі - але наскільки жахливіша доля! Можна без вагання твердити, що нема жодної події, так страхітливо здатної навіювати уявлення про найтяжчі з можливих тілесні й душевні муки, як похорон живцем. Нестерпно згнічені груди... задушливий запах вогкої землі... смертне вбрання, прилипле до тіла... щільні обійми тісної домовини... чорнота абсолютної ночі... приголомшлива тиша морського штилю... невидима, але відчутна присутність Хробака-Здобичника... всі ці речі, разом з думками про повітря й зелену траву нагорі, споминами про любих друзів, що прилетіли б, мов на крилах, рятувати нас, якби відали про нашу долю, та свідомістю того, що вони ніколи про неї не довідаються, що наш безнадійний пай такий самий, як у справді померлих,- усі ці думки, кажу, вливають у наше серце, ще трепетне, такий безмір гнітючого, нестерпного жаху, що перед ним мусить відступити найсміливіша фантазія. Ми не знаємо нічого. Ми не знаємо на світі гірших смертних мук; ми не уявляємо нічого страхітливішого і в найглибших колах Пекла. Таким чином, усі оповідання на цю тему мають глибокий інтерес; проте цей інтерес, завдяки священному жахові, властивому цій темі, дуже слушним і своєрідним чином залежить від нашої думки про те, чи розповідь правдива. Те, що я маю розповісти далі, відоме мені безпосередньо з особистого досвіду.

Кілька років я страждав від нападів якогось дивного розладу, що його лікарі умовились називати каталепсією - за браком точнішої назви. Хоча й безпосередні, й більш далекі причини і навіть сам діагноз цієї хвороби лишаються загадкою, явні, очевидні прояви її досить легко визначити. Різняться окремі випадки переважно інтенсивністю. Інколи хворий лежить один день або навіть менше в цілковитій летаргії. Він нічого не відчуває і не рухається, але биття серця, хоча й дуже кволе, можна вловити; в тілі лишається трохи тепла; посередині щік є бліді рум'янці; а коли до губів піднести дзеркало, можна виявити кволий, нерівний, тремтливий віддих. Далі буває, що такий транс розтягується на кілька тижнів і навіть місяців, а найпильніше дослідження, найретельніші медичні проби не можуть виявити в хворому ніяких ознак життя: він нічим не різниться від трупа. Звичайно від передчасного поховання його рятує тільки те, що близькі люди знають за ним і в минулому напади каталепсії, тож гадають, що й це такий напад, а насамперед - вони не бачать ознак тління. На щастя, хвороба розвивається поступово. Перші вияви, хоча й не дуже виразні, не лишають сумнівів. Помалу напади стають виразні, і кожен буває довший від попереднього. В цьому полягає головна гарантія від поховання живцем. Але ті нещасливці, в кого, як то інколи буває, вже перший напад дуже гострий, майже неминуче приречені до такого поховання живцем.

Моя недуга нічим особливо не різнилась від описаних у медичній літературі випадків. Інколи без будь-якої видимої причини я помалу западав у стан якоїсь напівнепритомності, і в цьому стані, не відчуваючи ніякого болю, але нездатний поворухнутись і по-справжньому мислити, тільки якось тьмяно, летаргічно усвідомлюючи, що я живий і що біля мого ліжка є люди, я лишався, поки в недузі наставала криза і я раптово вертався до цілковитої свідомості. А інколи мене кидало в каталептичний стан відразу. Мені ставало млосно, тіло сковував холод, у голові наморочилось, і я безвладно падав. Відтак цілі тижні все було порожнє, чорне, безмовне, світ поринав у Небуття. Немовби все зникало, переставало існувати. З таких нападів я прокидався, навпаки, поступово. Як ото день світає бездомному самотньому жебракові, що тинявся по безлюдних вулицях довгу зимову ніч,- отак мляво, отак безсило, отак невесело верталося до мене світло Душі.

Як не зважати на цю схильність до трансів, моє здоров'я було загалом нібито добре; і я не міг відчувати, що моя головна недуга відбивалася на всьому стані організму - хіба лиш деякі особливості мого щоденного сну могли сприйматись як її вплив. Прокинувшись, я інколи не міг зразу прийти до тями і завжди чималу хвилину лишався в якомусь сторопінні й розгубленості: моє мислення взагалі, а пам'ять зокрема були неначе зовсім відсутні.

В усіх моїх переживаннях не було фізичного страждання, зате був безмір душевних мук. Моя уява робилась замогильною. Я весь час говорив про «могили, хробаків та епітафії». Я витав у мареннях про смерть, і з голови мені не йшла думка, що мене поховають живого. Страшна небезпека, нависла наді мною, не давала мені спокою день і ніч. Удень ці роздуми були надміру тяжкі; вночі нестерпні. Коли понура темрява застилала землю, тоді я від кожної жахливої думки тремтів, як ото тремтять пір'яні султани над катафалком. Коли сама моя природа більш не могла витерпіти без сну, я силував себе заснути, здригаючись від уявлення, ніби прокидаюсь у труні. А коли врешті засинав, то ніби провалювався в світ марень, над яким розпростирала величезні чорні крила єдина, нездоланна ідея Могили.

Із незліченних образів мороку, що гнітили мене в снах, я замалюю одне-єдине видиво. Мені снилось, ніби я поринув у каталептичний транс, глибший і триваліший, ніж звичайно. Зненацька на чоло моє лягла крижана рука, і нетерплячий, уривчастий голос шепнув мені у вухо: «Прокинься!»

Я сів у ліжку. Темрява була непроглядна. Я не міг пригадати, ні коли запав у транс, ні де лежу. Сидячи нерухомо й силкуючись зібрати докупи думки, я відчув, що крижані пальці стиснули мій зап'ясток і струснули ним, а уривчастий голос промовив знову:

- Прокинься! Не чуєш, що я кажу?

- А хто ж ти? - спитав я.

- Я не маю імені в тих сферах, де перебуваю,- сумно відповів голос.- Я був смертним, а тепер я демон. Я був безжальним, а став жалісливим. Ти відчуваєш, що я тремчу. Зуби мої цокочуть, але не від холоду ночі - цієї нескінченної ночі. Але ця гидота нестерпна. Як ти можеш спати спокійно? Я не можу спочити через оті передсмертні крики. Цих стогонів я не можу витерпіти. Встань! Вийди зі мною в кромішню Ніч, і я відкрию перед тобою могили. Чи це не видовище мук? Дивись!

Я звів очі, і невидима постать, що все тримала мене за руку, звеліла розкритись могилам усього людства; і з кожної полився тьмяний фосфоричний посвіт тління, я зміг заглянути в найглибші склепи, побачити сповиті саванами останки, що лежали в сумній і поважній дрімоті серед хробаччя. Та леле! Справді заснулих було на багато мільйонів менше, ніж тих, що не спали зовсім, і я бачив кволе ворушіння, скорботний неспокій повсюди, і з глибини незліченних ям долинав печальний шелест убрань похованих. І серед тих, що начебто лежали спокійно, я бачив безліч таких, що більш або менш змінили невигідну застиглу позу, в якій їх поховано. Я все дивився й дивився, та ось голос промовив знову:

- Хіба ж це... ох, хіба ж це видовище не крає серця? Та перше ніж я здобувся на відповідь, постать випустила мою руку, фосфоричний посвіт погас, і могили враз із силою закрились, а з глибини їх полинули розпачливі стогони: «Хіба ж це... ох, хіба ж це видовище не крає серця?»

Такі от примари, являючись мені вночі, поширювали свій страхітний вплив і на денні години. Мої нерви були перенапружені, і я став жертвою невідчепного жаху. Я не наважувався відходити, чи від'їздити, чи взагалі віддалятись далеко від дому. Я боявся опинитися десь, де не буде нікого з тих, хто знав мою схильність до каталепсії, бо зі мною міг статися несподіваний напад, і мене тоді могли поховати раніше, ніж мій справжній стан буде з'ясовано. Я боявся звіритись турботам і відданості найщиріших друзів. Мене жахало, що й вони, коли мій каталептичний стан затягнеться далеко понад звичайну міру, можуть схилитися до думки, що я більш не прокинусь. Я дійшов до того, що боявся, чи не надокучив їм, завдаючи такого клопоту, настільки, що вони раді будуть визнати надміру тривалий напад достатньою причиною для того, щоб спекатись мене. Марно силкувались вони заспокоїти мене найурочистішими обіцянками. Я вимагав від них присягатися всім святим, що вони ні в якому разі не ховатимуть мене доти, поки розпад плоті зайде аж так далеко, що трупа вже не можна буде зберігати. І навіть тоді мій смертельний страх не могли збороти ніякі запевнення й умовляння. Я вдався до цілої низки хитромудрих застережних заходів. Поміж усього іншого, я наказав так переобладнати мій родинний склеп, щоб він легко відчинявся зсередини. Від найлегшого тиску на довгий важіль, що сягав далеко в гробницю, залізна брама розчинялася навстіж. Забезпечено й вільний доступ повітря та світла до склепу, поставлено й зручний посуд для їжі та води біля самої домовини, наготованої для мене. Домовину зсередини вимостили м'яко й тепло, а віко мало такий самий пристрій, як і двері, ще й пружини, прилаштовані так, що вони піднімали віко при найменшому порухові тіла. Крім усього цього, на стелі склепу підвішено великий дзвін, шворка від якого мала проходити крізь спеціальний отвір у домовину, а там бути прив'язаною до однієї з рук похованого. Та леле! Що важить людська передбачливість супроти Долі? Навіть усі ці хитромудрі пристрої не можуть порятувати від такого страхіття - поховання живцем - нещасливця, приреченого на це.

Настала година - як не раз уже наставала перше - коли я відчув, що прокидаюся з цілковитої несвідомості до перших тьмяних невиразних просвітків свідомості. Повільно, черепашачою ходою наближався сірий світанок душевного дня. Прикра скутість. Апатичне витримування глухої муки. Ні турботи... ні надії... ні зусиль. Аж ось, по. довгім часі, мурашки й шпигання в кінцівках; далі начебто нескінченне тривання приємного спокою, коли щойно пробуджені почуття з зусиллям оформлюються в думку; потім короткий провал у небуття - а тоді раптове повернення свідомості. Нарешті легке тремтіння повік, а зразу по тому електричний імпульс жаху, смертельного й невиразного, що бурхливим струмом жене кров від скронь до серця. І ось перше справжнє зусилля думати. Тоді неповний, нетривкий успіх цього зусилля. А тоді пам'ять уже настільки заволоділа своєю цариною, що я до певної міри усвідомив свій стан. Я відчув, що прокидаюся не зі звичайного сну. Я згадую, що зі мною бувають напади каталепсії. І ось нарешті, ніби прибій океану, мій тремтячий дух затоплює одна грізна небезпека: єдина примарна, невідчепна ідея.

Кілька хвилин по тому, як це уявлення заволоділо мною, я лежав нерухомо. Чому? Я не міг зібратись на відвазі. Я не смів зробити зусилля, щоб переконатись у своїй долі,- і все ж щось біля мого серця шепотіло мені: так, це сталося. Розпач - такий страшний, якого не може викликати жодне нещастя,- самий лише розпач змусив мене після довгої нерішучості таки підняти важкі повіки. І я підняв їх. Темрява - непроглядна темрява. Я знав, що криза моєї недуги давно минула. Я знав, що до мене повністю вернувся мій зір - і все ж було темно. Непроглядна темрява, густа й непросвітна чорнота Ночі, яка триватиме вічно.

Я хотів закричати, і мої губи та пересохлий язик конвульсивно ворухнулись, але з порожніх легенів не вирвалось ні звуку; вони, неначе придавлені якоюсь наваленою горою, тільки здригались та бились, мов серце, в одчайдушних зусиллях вдихнути повітря.

З руху щелепи в цьому зусиллі скрикнути я збагнув, що вона підв'язана, як звичайно роблять із мерцями. Я відчув також, що лежу на чомусь твердому і щось так само тверде стискає мені боки. Доти я не важився й ворухнутись; але тепер рвучко підняв руки, що лежали схрещені на животі. Вони вдарились об тверді дошки, що лежали наді мною не далі як за шість дюймів від обличчя. Я не міг більше сумніватися, що опинився врешті в труні.

І раптом серед безмежного страждання з'явився любий херувим надії: я згадав про свої запобіжні заходи. Я почав борсатись і корчитись, щоб скинути віко з домовини; але воно не зрушило з місця. Я став намацувати прив'язаний до зап'ястка шнур від дзвона; його не було. Тоді мій Розрадник відлетів навіки, а замість нього тріумфально запанував ще чорніший Розпач; бо я не міг не помітити, що в труні немає м'якої вимостки, про яку я так старанно подбав,- а до того мені враз ударив у ніздрі сильний своєрідний запах сирої землі. Висновок був незаперечний. Я лежу не в своєму склепі. Я запав у транс, будучи не вдома, серед чужих людей,- а коли і як, я не міг пригадати,- і вони поховали мене, як собаку, забили в простій труні й укинули навіки глибоко-глибоко в просту безіменну могилу. Коли цей жахливий вирок проник до найглибшого дна моєї душі, я знову спробував закричати. Тепер мені вдалося це. Нестямний, протяглий, безперервний крик, чи радше виття, залунало серед підземної Ночі.

«Гей, гей, що там таке?» - відповів мені хрипкий голос.

«Якого дідька там?» - озвався ще один.

«Вилазь звідти!» - гукнув третій.

«Чого ти там верещиш, наче зграя котів!» - гримнув четвертий, і враз мене вхопив і почав безцеремонно торсати, добрих кілька хвилин, цілий гурт суб'єктів досить шорсткого вигляду. Вони не розбудили мене, бо я зовсім не був сонний, коли закричав; але вони розбудили в мені пам'ять, і я збагнув, де я й чому.

Пригода сталась у Вірджінії, поблизу Річмонда. Удвох з одним приятелем я вибрався на полювання й спустився на кілька миль понад річкою Джеймс. Уже вечоріло, і ми попали під бурю. Сховатись не було де, хіба тільки в каюті невеликого шлюпа, що стояв на якорі, навантажений садовою землею. Ми скористалися цим: переночували на судні. Я заснув у одній із двох койок, що були на шлюпі - а якого розміру койки можуть бути на шістдесяти-чи сімдесяти-тонному шлюпі, пояснювати не треба. На тій, де я лежав, не було ніякої постелі. Вона була не ширша за вісімнадцять дюймів. Від койки до стелі було стільки саме. Я насилу втиснувся туди. Проте спав міцно, і все моє видіння - бо то було не сновиддя, не сонна змора - мало причини цілком природні: цю саму койку, постійний мій напрям думок і те, що я, прокинувшись зі сну, звичайно довго не міг зібрати докупи думки, а особливо - відновити пам'ять. Люди, що витягли мене з койки,- то був екіпаж шлюпа та кілька робітників, найнятих розвантажувати його. Запах сирої землі йшов від самого вантажу. Щелепа моя була підв'язана, бо я сам, лягаючи і не мавши звичного мені нічного ковпака, запнувся шовковою носовою хусткою.

Одначе ті муки, що витерпів, для мене були, безперечно, не легші, ніж якби мене справді поховали живцем. Вони були жахливі; вони були невимовно огидні; проте з Лиха постало Добро: самий надмір цих мук викликав у моїй душі неминучий спротив. Моя душа набрала тонусу, набула темпераменту. Я поїхав за кордон. Я почав розвивати в собі силу. Я став дихати свіжим повітрям Небес. Я вже думав не про Смерть, а про щось інше. Я зрікся своїх медичних книжок. «Б'юкена» спалив. Я більше не читав «Нічних дум», усякої бредні про кладовища, казочок зі страхіттями - як оця-от. Одне слово, я став іншою людиною, почав жити, як годиться чоловікові. З тієї пам'ятної ночі я назавжди відкинув свої похоронні страхи, а разом із ними зникла й каталептична недуга, бо ті страхи були радше її причиною, ніж наслідком.

Бувають хвилини, коли навіть для тверезого ока Розуму світ нашої сумної Людяності може набувати подібності до Пекла - але уява людини не надається до того, щоб без ніякої пошани досліджувати кожен її закуток. Гай-гай! Грізний легіон могильних страхів не можна вважати цілком уявним,- але, як ті демони, що в їхньому товаристві Афрасіаб перетнув Оксус, вони повинні спати, бо інакше вони пожеруть нас; їх треба змусити до сну, а то ми загинемо.

 

 

АНГЕЛ ДИВОВИЖНОГО

Фантастичний етюд

© Український переклад. В. В. Вишневий, 1992. 

Так ситно, як того вогкого та гнилого листопадового дня, я ще не обідав: досить сказати, що навіть нелегкотравні trufle (1) зайняли на моєму столі не найчільніше місце. Після трапези я сидів сам-один у їдальні, задерши ноги на коминкові ґратки й зіпершись ліктем на столик, якого підтягнув ближче до вогню,- на ньому стояв такий-сякий десерт, що ряснів, проте, пляшками різних вин, коньяків та лікерів. Зранку я* прочитав цілу купу книжок: «Леоніда» Гловера, «Епігоніаду» Уїлкі, «Пілігримство» Ламартіна, «Колумбіаду» Берлоу, «Сіцілію» Такермана та «Дивовижі» Грісуолда,- і через те, мушу признатися, трохи очманів. Я спробував привести себе до тями, ковтнувши лафіту: раз, і ще раз, і ще... А коли не помогло й це, з відчаю схопився читати газету, що випадково трапила під руку. Спершу ретельно проглянув шпальту «Будинки в найми», тоді шпальту «Загубився собака», а потім дві колонки про «збіглих» - дружин та кравчиків-шевчиків. І, нарешті, з великим запалом накинувся на передову статтю, але, прочитавши її від початку й до кінця і не зрозумівши ані словечка, подумав, що її, либонь, написано по-китайськи, а тому перечитав від кінця до початку - з тим самим успіхом. Я вже ладен був з огидою відкинути

«Чотири ті сторінки, труд легкий, 

Якого годі ганити поетам»,

коли увагу мою раптом привернула маленька замітка, в якій писалося:

«Шляхи, що ведуть людину до смерті, так само дивні, як і незліченні. В одній лондонській газеті повідомляється про випадок смерті з воістину дивовижної причини. Якийсь чоловік забавлявся грою у «видування дротиків», яка полягає в тому, що довгу голку, закутану в ганчірочку, вставляють до бляшаної рурки і видмухують, цілячись у круглу мішень. Ненароком він вставив голку не з того кінця рурки й, замірившись дмухнути якнайдужче, з силою втягнув у себе повітря. Голка потрапила до горла, далі проникла в легені, й за кілька днів його не стало».

(1) Трюфелі (фр.).

Уздрівши таке, я, сам не знаю чому, страшенно розлютився.

- Та це ж мерзенна брехня! - вигукнув я,- недотепний розиграш... жалюгідна мазанина якогось недолугого писаки... що набив руку на небилицях у тому «царстві кокні»! Ці газетні спритники, знаючи крайню легковірність нашої доби, навчилися вигадувати різні химери, або, по-їх-ньому, дивовижні пригоди; але для мислячої людини (як-от для мене,- додав я в дужках, мимоволі почесавши собі носа), для здорового розважливого розуму, який є у мене, відразу цілком очевидно, що найдивовижніша подія останнього часу - це якраз незвичайне збільшення самих тих «дивовижних подій»! Що ж до мене, то я віднині не збираюся вірити всьому, де є хоч щось «незвичайне»!

- Майн Готт, який ше ти, знацця, тугень! - відповів мені раптом дуже дивний голос, я такого ще ніколи не чув. Спершу я подумав, що то мені просто гуде у вухах,- так буває, коли людина хильне надміру,- але наступної миті

я зважив, що звуки ті більше нагадують гупання товстою палицею по стінках порожньої діжки; я, певно, так і лишився б при цій думці, якби не цілком виразне звучання окремих слів і навіть складів. Я загалом аж ніяк не скаржуся на слабкі нерви, а ті декілька келихів лафіту ще додали мені снаги, тож, не відчувши ніякого страху, я тільки підвів неквапом очі й пильно роздивився по кімнаті, шукаючи непроханого гостя. Однак нікого не побачив.

- Пфуй! - перервав голос ті оглядини.- Та ти, липонь, піяний, знацця, як швиня, штшо не патшиш мене пегет самим носом.

Тут я подумав, що варто глянути й прямо перед себе,- і справді, з того боку столу сиділа геть несказанна проява - не знаю, як її й описати. Тулуб був немов винна бочка чи, може, барило з ромом абощо,- одне слово, тулуб Фаль-стафа. Знизу з великого барила висувались два менші барильця, які мусили правити за ноги. Замість рук з верхньої частини того одоробла стирчали дві величенькі пляшки шийками назовні. Наскільки я розібрав, у чудиська була й голова - дебела солдатська фляга, схожа на велику табакерку з діркою посередині вічка. Ця фляга (з розтрубом на маківці), неначе лицарський шолом, насунутий на очі, стояла на ребрі барила, повернувшись до мене діркою; через ту дірку, стулену, мов уста манірної старої дівиці, потвора й видавала гуркотливі та буркотливі звуки, що їх вона, певне, вважала за розбірливу мову.

- Я кашу,- сказало чудисько,- ти, липонь, піяний як швиня, бо ситиш напготи і не патшиш мене ситіти тут; і я кашу такош, штшо ти штше тугніший від багана, бо не фігиш тому, штшо натгуковано тгуком. Усе це - пгафта, штшига пгафта - кошне слофо ф хазеті.

- Хто ви такий, скажіть на Бога? - спитав я, зберігаючи повну гідність, хоча був трохи збентежений.- Звідки ви тут узялися? І про що це ви говорите?

- Штшо то тохо, сфітки я тут узявся,- відповіла дивна персона,- це не тфого гозуму спгава; а штшо то тохо, пго штшо я ховогю, то я ховогитиму те штшо тгепа; а штшо то тохо, хто я є, ну... так я з'явифся тут, штшоп ти сам попатшиф.

- Ви - п'яний пройдисвіт! - сказав я.- Зараз покалатаю у дзвоник, прийде мій лакей і викине вас на вулицю.

- Ха! ха! ха! - озвався цей тип.- Хи! хи! хи! Так ти ш не змошеш.

- Не зможу?! - вигукнув я.- Що ви таке кажете? Що я не зможу?

- Покалатать у тсфоник,- відповів він, ще й зобразив якусь подобу усмішки на своєму огидному пискові.

Вчувши таке, я спробував скочити на ноги й здійснити свою загрозу; але той негідник неспішно перехилився через стіл і, добряче штурхнувши в лоба шийкою однієї зі своїх довгих пляшок, повалив мене назад у крісло, з якого я був уже майже підвівся. Я був прикро вражений; якусь хвилину я навіть не знав, що тут робити. Тим часом він повів далі свою бесіду.

- От патшиш,- промовив він,- кгаштше ситіти тихо; а тепег ти тізнаєшся, хто я є. Похлянь на мене! Тифись! Я є Анхель Тивофишнохо.

- Що дивовижного, то вже точно,- насмілився відповісти я.- Бо мені завжди здавалось, ніби ангели мають крильця.

- Кгильця! - загорлав він розлючено.- Навіштшо мені кгильця? Майн Готт! Тши ти маєш мене за кугтша?!

- Ні... Ой, ні! - налякано скрикнув я.- Ви не курча... Аж ніяк!

- Отош сиди, знацця, тихо й повоться тшемно, бо знову схопиш по лопі. Це кугтша має кгильця, і софа в лісі теш, і бісеня, і дияфол має кгильця. Анхелі ш кгилець не мають, а я є Анхель Тивофишнохої

- І вас до мене привели справи, які... які...

- Мої шпгави! - заволала потвора.- Який невихований шмагкатш - сміє питати про шпгави в тшентльмена штше й анхеля!

Чути таке - для мене було вже занадто. Такого неможливо стерпіти навіть від ангела; і, набравшись духу, я схопив сільницю, що була під рукою, й пошпурнув у голову цього заброди. Однак чи то він відхилився, чи я схибив, але все, чого я досяг,- це розбите кришталеве скло на циферблаті коминкових дзиґарів. Що ж до Ангела, то він помстився за мою атаку тим, що двічі чи тричі підряд стукнув мене по лобі, як і перше. Це притьмом заставило мене покоритись, і - майже сором це визнати - не так від болю, як через досаду з очей моїх покотилися сльози.

- Майн Готт! - проказав Ангел Дивовижного, що начебто полагіднів, побачивши мій відчай.- Майн Готт! Цей тшоловік апо душше піяний, апо душше зашугився. Топі не тгепа пити такого міцнохо - тгепа гозпафляти фино фотою. Ось пий ліпше це - воно кгаштше тля зтогов'я, тільки не платні уше - не тгепа!

І слідом за тим Ангел Дивовижного налив у мій келих (що був на третину повний портвейну) якоїсь безбарвної рідини - прямо через шийку однієї зі своїх пляшок-рук. Я помітив, що на тих пляшках біля шийок були наклейки з написом: «Кіршенвассер», тобто «Вишнівка».

Така уважність та люб'язність з боку Ангела нітрохи не втішила мене; завдяки водиці, що він її раз у раз доливав у моє вино, я кінець кінцем досить отямився, щоб вислухати його незвичайну промову. Не беруся в деталях переповісти все, що почув, але з його балаканини я второпав, ніби він - певний дух, що відає людськими contretemps (1), і головним його заняттям є спричиняти оті самі дивовижні пригоди, які знову й знову зачудовують скептиків. Раз чи два я насмілювався висловити свій цілковитий сумнів у правомірності його претензій, і тоді він впадав у страшенну лють, тож я зрештою зважив, що найрозумніше буде взагалі нічого не казати - хай верзе що хоче. От він і розводився далі з усіма подробицями, а я, відкинувшись на бильце крісла, просто заплющив очі й розважався тим, що жував родзинки й стріляв кісточками по всіх кутках кімнати. Та невдовзі моя поведінка раптом видалася Ангелові образливою. Розлютившись, він скочив на ноги, насунув свого шолома-лійку на самісінькі очі й вибухнув потоком моторошних прокльонів, завершивши погрозою, якої я до ладу й не зрозумів, а під кінець низько мені вклонився й покинув приміщення, побажавши, мовою архієпископа з «Жіль-Блаза», beacoup de bonheur et un peu plus de bon sens (2).

(1) Прикрощами (фр.).

(2) Всіляких благ і на додачу трішечки здорового глузду (фр.).

Коли він нарешті забрався з хати, я зітхнув з полегшенням. Ті кілька скляночок лафіту, що я випив, таки нагнали на мене сон, і я був зовсім не від того, щоб подрімати хвилин п'ятнадцять-двадцять, як це робив звичайно по обіді. О шостій вечора в мене мала відбутися важлива зустріч, яку аж ніяк не випадало пропустити. Саме напередодні закінчився термін страхового поліса на будинок, у якому я мешкав. Я звернувся до страхової компанії; там виникли якісь незгоди, тож мене запросили прийти на засідання правління й там обговорити умови поновлення угоди. Глянувши на коминкові дзиґарі (бо був надто сонний, щоб витягати кишенькового годинника), я з задоволенням відзначив, що маю в запасі ще аж двадцять п'ять хвилин. Дзиґарі показували пів на шосту; на дорогу до страхової контори вистачить і п'яти хвилин, а мої післяобідні дрімки ніколи не тривали більш як двадцять п'ять хвилин. Отже, можна було не хвилюватись, і я негайно поринув у солодкі сни.

Із задоволенням додивившись їх до кінця, я знову поглянув на дзиґарі й мало не повірив у можливість отих самих дивовижних пригод, бо виявилось, що замість звичайних п'ятнадцяти чи двадцяти хвилин я проспав тільки три - до призначеної години лишалося аж двадцять сім хвилин. Я ще раз віддав себе в обійми дрімоти, а коли прокинувсь ізнов, на мій щирий подив, до шостої так само лишалося двадцять сім хвилин. Я скочив на ноги, придивився ближче до дзиґарів і переконався, що вони стоять. А мій кишеньковий годинник показував пів на восьму; тобто, проспавши аж дві години, я, звісна річ, запізнився на ділову зустріч. «Ет, байдуже,- подумав я.- Піду до контори зранку, вибачуся... Проте, далебі, що ж воно скоїлося з тими дзиґарями?» Уважно їх оглянувши, я побачив, що одна з родзин-кових кісточок, якими я стріляв по всій кімнаті, поки Ангел Дивовижного просторікував переді мною, пролетіла крізь розбите скло дзиґарів і досить таки дивним чином застрягла в гнізді для заводного ключа, а своїм кінчиком, що стирчав з гнізда, застопорила рух хвилинної стрілки.

- Ти ба! - сказав я.- Он воно що. Ясно, як Божий день. Звичайнісінький збіг обставин; рано чи пізно, а таке може статися!

Я не став більше думати про це і у звичайну для себе годину вклався в ліжко. Поставив свічку на пюпітр біля узголів'я й зібрався був прочитати кілька сторінок із «Всюдисущності Бога», але, як на лихо, міцно заснув вже через яких двадцять секунд, так і не загасивши вогню.

Сон мій тривожили страхітливі видива Ангела Дивовижного. Мені верзлося, ніби він стоїть в ногах мого ліжка, відсовує завіску й через щілину погрожує мені тим обридливим, наче з порожньої діжки, голосом страшною помстою за зневагу, з якою я до нього поставився. А закінчив свою зловісну промову тим, що скинув з себе шолом-лійку, вставив її кінець мені в горлянку і затопив мене цілим морем кіршенвассеру, виливаючи його безперервним потоком з довгошийої пляшки, що стирчала в нього замість правиці. Кінець кінцем муки мої стали геть нестерпні, і я прокинувся. А прокинувшись, якраз устиг побачити, що з пюпітра тікає здоровий пацюк із запаленою свічкою в зубах, одначе не встиг завадити йому шмигонути в нору разом зі свічкою. І дуже скоро в ніздрі мені вдарив різкий задушливий сморід; я ясно зрозумів, що оселя моя загорілася. За хвилину-другу тут і там вихопилось шалене полум'я, а далі неймовірно швидко зайнявсь увесь будинок. Всі шляхи до виходу з моєї спальні враз було відрізано вогнем, лишилося тільки вікно. Внизу, однак, швидко зібрався натовп, люди притягли звідкись довгу драбину. Скориставшися нею, я мерщій покинув помешкання і був уже начебто на шляху до повної безпеки, коли раптом велетенський кабан, який своїм круглим черевом, а ще більше обрисом та всією подобою чомусь нагадав мені Ангела Дивовижного,- так от цей кабан, котрий перед тим мирно хлюпався неподалік у багнищі, раптом забрав собі в голову, що йому доконче треба десь почухати ліву лопатку, і не знайшов кращого чесала, як підніжжя моєї драбини. Одне слово, я беркицьнувся з драбини й мав нещастя поламати собі руку.

Ця пригода, вкупі зі втратою страховки і з куди важливішою втратою шевелюри - бо її геть випалило вогнем,- навернула мене на поважні речі, й кінець кінцем я надумав оженитися. Знайшлась така собі безутішна багата вдова, що поховала сімох чоловіків, то я запропонував її зраненій душі бальзам своєї вірності до самої домовини. Вона, хоч і не без вагань, зглянулась на мої благання. Я впав до її ніг, сповнений вдячності та обожнювання. Вона зніяковіла, похилила голову й зачепила своїми пишними локонами мої нові кучері, тимчасово позичені у Гранжана. Не знаю вже, як трапилось те зчеплення, але на ноги я підвівся без перуки, сяючи голою лисиною, а вона, вся обплутана чужим волоссям, аж пашіла обуренням і зневагою. Отже, моїм залицянням до вдовиці поклала край випадковість, яку, звичайно, передбачити було неможливо, але призвів до неї природний плин подій.

Я не впав у відчай і розпочав облогу більш поступливого серця. Попервах доля й цього разу була прихильна до мене; тільки на заваді мені знову стала нікчемна подія. В нас уже відбулися заручини, коли якось я зустрів свою обраницю на проспекті, де товклось добірне міське товариство, і вже ладен був віддати їй найвишуканіший уклін, коли враз мене геть-чисто засліпила дрібка певної чужорідної матерії, що нахабно вдерлась мені в око. Перш ніж я знову міг бачити, леді мого серця вже щезла, непоправно ображена тим, що їй видалось моєю умисною нечемністю: небажанням привітати її серед пристойної публіки. Поки я стояв спантеличений несподіваністю пригоди (котра, між іншим, може трапитись будь-де і з ким завгодно) і далі кліпав невидючими очима, до мене підкотився Ангел Дивовижного і запропонував свою допомогу - з такою ґречністю, якої мені від нього годі було й чекати. Він вельми вправно та делікатно оглянув моє уражене око й сповістив, що туди потрапила трісочка, а тоді (хоча так і лишилось невідомим, яка то була «трісочка») легко видобув її з ока, чим, можна сказати, повернув мене до життя.

І тут я вирішив, що саме час померти (оскільки вже недоля, здається, замірилась переслідувати мене до загину), і з цією метою пішов до найближчої річки. Там, скинувши з себе одіж (тому що нема ніяких підстав умирати не в тому вигляді, як породила нас мати), стрибнув сторч головою в потік; єдиним свідком моєї загибелі була самотня ворона, яка, спокусившися запахом зерна, просоченого коньяком, відбилась від зграї. Не встиг я пірнути у воду, як пташині чомусь заманулось відлетіти, захопивши з собою найнеобхіднішу річ з мого убрання. А тому, відклавши на потім самовбивчі наміри, я засунув свої нижні кінцівки в рукави сюртука й кинувся переслідувати злодійку з усією прудкістю, якої вимагало моє становище і на яку дозволяли обставини. Та моя лиха доля подбала про мене так, як і доти. Біжучи щодуху з обличчям, поверненим до неба, і зосередившись лише на викрадачці мого майна, я раптом відчув, що мої ноги вже не ступають по terra firma (1); виявилось, що я скочив з урвища і, безперечно, неминуче розбився б на біфштекс, але, на щастя, встиг ухопитись за якірний трос повітряної кулі, що саме пролітала над тим місцем.

(1) Твердій землі (латин.).

Тільки-но я досить отямився, щоб збагнути ту жахливу халепу, в яку встряв, а точніше вчепився, я напружив усю силу своїх легень, аби звірити цю халепу аеронавтові, що летів десь наді мною. Але довгий час я напружувався марно. Чи то він був дурний, тобто не міг, чи то він був негідник, тобто не хотів почути мене. Тим часом літальний апарат дуже швидко здіймався вгору, а мої сили танули ще швидше. Я був уже близький до того, щоб остаточно підкоритися долі й потихеньку спасти в море, коли враз моя душа воскресла: згори мені почувся голос, що неначе ліниво мугикав якусь оперну арію. Глянув угору: на мене дивився Ангел Дивовижного. Він перехилився через борт гондоли, склавши руки на грудях, а в роті тримаючи люльку, яка в нього статечно попихкувала,- одне слово, був у чудовій згоді з самим собою і з усім світом. Надто змучений, я не міг мовити й слова, а тому лиш благально звернув до нього свою страдницьку фізіономію.

Добрячих кілька хвилин він дививсь мені просто в обличчя, але не мовив ні звуку. Нарешті обережно пересунув свою пінкову люльку з правого у лівий кутик рота й зволив заговорити.

- Хто ти такий,- спитав він,- і якохо піса топі тгепа? На таке жахливе нахабство, на таку безсердечність і лицемірство я спромігся відгукнутися лиш одним словечком:

- Рятунку!

- Гятунку? - перепитав той негідник.- Ні! Ось топі пляшка - гятуйся, і цуг топі, пек!

З цими словами він кинув униз важенну пляшку кіршен-вассера, яка трапила мені в самісіньку маківку,- здалося, що мізки мої виперло геть. У такому переконанні я вже збирався був розчепірити пальці, відпустити трос і спокійно віддати душу Богові, коли мене раптом спинив голос Ангела. Він звелів мені триматися.

- Тгимайся! Тшохо ти так поспішаєш? Не тгепа. Хотшеш іштше отну пляшку, тши ти нагешті пгохмелифся й пгийшоф то госуму?

Тут я, певна річ, поквапився двічі мотнути головою - один раз заперечливо, даючи зрозуміти, що мені зараз іще одна пляшка не дуже потрібна, і вдруге - ствердно, на знак того, що я вже цілком тверезий і безперечно прийшов до розуму. І мені вдалося таким способом трохи розжалити Ангела.

- То ти, знацця, повігиф,- поцікавився він,- повігиф нагешті? Повігиф, знацця, ф те, штшо дивофишне буфає на сфіті?

Я ще раз кивнув, виказуючи згоду.

- І ти повігиф у мене, в Анхеля Тивофишного? Я знову кивнув.

- І ти физнаєш, що ти є безглуздий піянитшка і взагалі тугень?

Довелося кивнути ще раз.

- Тоті засунь пгаву гуку у ліву кишеню штаніф - покаши, штшо спгавді піткогяєшся Анхелеві Тивофишнохо.

А от це вже, з цілком очевидних причин, я визнав за річ абсолютно нездійсненну. По-перше, ліва рука в мене була поламана, коли падав з драбини, а тому, якби я розтулив правий кулак, мені був би кінець. А по-друге, й штанів у мене не було - через те я й побіг за тією вороною. А тому я, на превеликий жаль, змушений був заперечно похитати головою, прагнучи дати Ангелові до зрозуміння, що мені буде важкувато виконати, саме в даний момент, його цілком обгрунтовану вимогу! Та я ще й не встиг хитнути головою, як...

- Ну, то йди піт тги тшогти! - гарикнув Ангел Дивовижного.

І з цими словами він витяг гострого ножа та й перерізав линву, що я на ній висів, а оскільки ми тоді саме пролітали над моїм власним будинком (якого, поки тривали мої мандри, вже було чудово відбудовано), сталося так, що я полетів стовбула просто у широкий комин на даху і за мить опинився на поді коминка у своїй їдальні.

Оговтавшися через кілька хвилин (бо падіння мене добре-таки приголомшило), я побачив, що годинник показує четверту годину ранку. Я лежав розпластаний на тому самому місці, куди впав з повітряної кулі. Голова була занурена в золу, що лишилась од недавнього вогнища, ноги спочивали на уламках перекинутого столика, навколо валялись рештки обіднього десерту, а серед них - газета, скалки розбитої склянки та кілька пляшок і порожній глек голландського кіршенвассера. Так помстився мені Ангел Дивовижного.

 

 

ДОВГАСТИЙ ЯЩИК

© Український переклад. Л. Н. Маєвська, 1992.

Кілька років тому, прямуючи до Нью-Йорка з Чарлстона, що у штаті Південна Кароліна, я замовив каюту на чудовому пакетботі «Індепенденс», де капітаном був Гарді. Ми мали вийти в море, якщо погода не перешкодить, п'ятнадцятого числа того ж місяця (червня), а чотирнадцятого я піднявся на борт, аби залагодити кілька дрібних справ, пов'язаних з подорожжю.

Від капітана я дізнався, що пасажирів буде пребагато і дам серед них - куди більше, ніж звичайно. У списку я знайшов імена кількох своїх знайомих і вельми зрадів, коли дізнався, що побачу і містера Корнелія Вайєта, молодого художника, до якого я плекав тепле почуття дружби. Ми разом навчалися в Ч-ському університеті й були тоді нерозлийвода. Він мав темперамент, властивий геніям, і був палкий, вразливий, піддатливий мізантропії. До всього того додайте, що в грудях людських ніколи ще не билося таке гаряче та вірне серце.

Я завважив, що на його ім'я записано аж три каюти і, знову переглянувши список пасажирів, дізнався, що подорожує він не один, а з дружиною та двома своїми сестрами. Каюти були досить просторі, і в кожній - по два спальні місця, одне над одним. Ті полиці, правда, були такі вузькі, що на них могло поміститися тільки по одному пасажирові; і все-таки я не міг збагнути, навіщо їм на чотирьох знадобилося три каюти, а не дві. Саме тієї пори я перебував під владою того похмурогодушевного настрою, що нерідко поєднується з неприродно перебільшеною цікавістю до всіляких дрібниць: сором признатися, але з приводу цієї зайвої каюти я робив чимало безглуздих припущень, які не додають мені честі. Ну яке мені діло до того всього, одначе я вперто сушив собі голову й далі над загадкою третьої каюти. Врешті я розгадав її і вельми здивувався, що не додумався до цього раніше. «Ну ясно, з ними ж їде служниця! - мовив я сам до себе.- Який же я дурень, що не здогадався відразу!» Я знову зазирнув до списку, та виявилося, що вони подорожують без служниці, хоча спочатку й мали намір узяти її з собою, бо в списку перше зазначалося: «зі служницею», а потім ці слова було викреслено. «О, йдеться, безперечно, про додатковий багаж! - подумав я.- Якусь із своїх речей він не бажає перевозити в трюмі, а воліє сам пильнувати її... А, он воно що! То, мабуть, якась картина... Це ж про неї він, либонь, домовлявся з Ніколіно, італійським євреєм!» Такий висновок цілком мене задовольнив, і та дрібничка вже не ятрила мою цікавість.

Сестер Вайєта, напрочуд милих і розумних дівчат, я знав дуже добре, та дружини його ще жодного разу не бачив, бо побралися вони зовсім недавно. Але він частенько розповідав мені про неї з притаманним йому палким захопленням. Змальовував її як неперевершену красуню й дотепницю, щедро обдаровану талантами. Отож мені нетерпеливилось побачити її.

Того дня, коли я побував на пакетботі, тобто чотирнадцятого, туди мав навідатися і Вайєт з дружиною та сестрами - про це повідомив мене капітан,- а тому я затримався на борту ще годинку, маючи надію познайомитися з молодою. Та ось капітанові надійшла записка з вибаченням: «Місіс В. трохи занедужала, а тому прибуде на пакетбот не раніше як завтра перед самісіньким відплиттям».

Назавтра, коли я вже прямував з готелю на пристань, капітан Гарді перестрів мене і сказав, що «через деякі обставини» (безглузда, але зручна відмовка) «Індепенденс» іще постоїть на якорі день-два, а коли все буде готове до відплиття, він пришле когось дати мені знати. Я здивувався, адже віяв свіжий південний бриз; а що капітан не пояснив, які то були «обставини», хоч як я намагався витягти це з нього, то мені тільки й лишалося вернутися у готель і знічев'я потерпати від цікавості й нетерплячки.

З тиждень я марно чекав звістки від капітана, та ось нарешті вона надійшла, і я негайно вирушив на пакетбот. Там було вже повно пасажирів і всі метушилися - як завше перед дорогою. Вайєт та його супутниці прибули хвилин через десять після мене. Сестри, молода дружина і сам художник ступили на палубу, і я помітив, що останній був у полоні одної з найпохмуріших своїх мізантропій, але я до того здавна звик і вже не зважав на його лихий гумор. Він навіть не представив мене дружині, отож цей борг чемності довелося сплатити його сестрі, напрочуд милій і тямущій дівчині, яка, знайомлячи нас, промовила поспіхом кілька відповідних слів.

Обличчя місіс Вайєт ховалося за густим серпанком вуалі, отож коли вона, у відповідь на мій уклін, відгорнула її, то, признаюся, я був глибоко вражений. Я був би навіть ошелешений, якби давній досвід не навчив мене вірити тільки наполовину захопленим словам мого друга-художника, коли він змальовував жіночі чари. Я добре знав, як легко він підноситься і ширяє у сферах чистого ідеалу, варто нам заговорити про красу.

Скажу по щирості, хоч як придивлявся, а нічого привабливого в місіс Вайєт я не знайшов. Гадаю, її сміливо можна було б назвати поганулею. Проте вдягнена вона була з вишуканим смаком - тому сумніви мої заступило переконання, що вона полонила серце мого друга довговічнішими чарами розуму й душі. Всього кілька слів промовила вона до мене й одразу попрямувала в свою каюту разом з містером Вайєтом.

І знов прокинулась моя непогамовна цікавість. Служниці з ними не було - в цьому я вже пересвідчився. Тому я почав виглядати, чи не з'явиться ще додатковий багаж. Минув якийсь час - і на пристань в'їхав візок з довгастим сосновим ящиком - здається, тільки його й чекали на пакетботі, щоб вийти в море. Тільки-но ящик перенесли на судно, як ми знялися з якоря, невдовзі щасливо проминули обмілину і вийшли у відкрите море.

Ящик цей - я вже казав - був довгастий. Близько шести футів завдовжки та двох з половиною завширшки - я уважно розглянув його і волів би бути точним. Форму таку побачиш не часто, тому, угледівши ящик, я похвалив себе за проникливість і здогадливість. Пригадуєте, я дійшов висновку, що незвичайний багаж мого друга художника мав складатися з картин або принаймні з однієї картини. Мені було відомо, що протягом кількох тижнів він вів переговори з Ніколіно - і ось з'являється ящик, і форма його свідчить про те, що в ньому може бути тільки копія «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі, а не що інше. Я ж знав: не так давно Ніколіно придбав копію «Таємної вечері», написану у Флоренції Рубіні-молодшим. Отож і цю загадку можна вважати розгаданою. Я тихенько посміювався, думаючи, який то я проникливий. Це вперше, відколи я знав Вайєта, він крився від мене з якоюсь своєю мистецькою таємницею; і от тепер він явно намірився поглузувати з мене: провезти нишком чудову картину до Нью-Йорка під самісіньким моїм носом, розраховуючи при цьому, що я ні про що не здогадаюся. Я вирішив платити йому тим самим - тепер і надалі.

Одне було мені дуже прикро: ящик поставили не в запасній каюті, а у Вайєтовій. Там він і лишився на підлозі, зайнявши майже весь простір, і, певно, дуже заважав художникові та його дружині, тим більше, що на ньому великими незграбними літерами було зроблено напис - чи то смолою, чи фарбою, яка міцно і гидко тхнула,- мені той запах видався нестерпно нудотним. На накривці ящика я прочитав слова: «Місіс Аделаїді Кертіс, Олбані, Нью-Йорк. Під наглядом Корнелія Вайєта, есквайра. Верх. Переносити обережно».

Я знав, що місіс Аделаїда Кертіс, яка мешкає в Олбані,- мати художникової дружини, але потім подумав, що то просто містифікація і адреса має збити мене з пантелику. Бо ж я не мав жодного сумніву, що в напрямку на північ ящик не рушить далі майстерні мого друга-мізантропа на Чемберс-стріт у Нью-Йорку.

Перші три-чотири дні нашої подорожі погода стояла чудова, хоча вітер тримався лобовий - він повіяв з півночі, тільки-но берег розтанув удалині. Пасажири, ясно, були в піднесеному настрої і вельми товариські. Виняток складали тільки Вайєт та його сестри, які поводилися так холодно й стримано, аж я сказав би - нечемно. Поведінка самого Вайєта для мене не дивина. Він був смутніший ніж звичайно - навіть похмурий,- та для його сестер то було непрощенно. Майже весь час вони проводили на самоті і, хоч як я їх умовляв, рішуче відмовились приєднатися до товариства.

Місіс Вайєт трималася куди люб'язніше. Цебто вона була напрочуд говірка, а бути говіркою під час морської мандрівки - то ознака вельми приємної товариської вдачі. Вона неймовірно близько заприязнилася з більшістю дам і, на моє превелике здивування, надто охоче кокетувала з чоловіками. Всіх нас вона неабияк потішала. Я сказав «потішала», не знаючи, як висловитися точніш. Відверто кажучи, невдовзі я помітив, що всі куди частіше сміялися з місіс Вайєт, ніж разом з нею. Із чоловіків більше двох слів про неї не витягнеш, зате дами швиденько склали їй ціну: «добросерда сіромашка, досить незугарна, геть не освічена і явно вульгарна». І всі дивом дивувалися, гадаючи, якими тенетами затягнуто Вайєта до такого шлюбу. Багатством - такий був загальний присуд; але ж я знав, що він несправедливий. Якось Вайєт мені признався, що вона не принесла йому в посаг жодного долара і що їй нема від кого чекати спадку. Він казав мені, що одружився «з кохання й заради самого кохання, бо знайшов ту, котра більш ніж гідна кохання». Коли я пригадав ці слова мого друга, признаюся, вони мене спантеличили. Може, він схибнувся? А що я міг думати? Адже він був такий витончений, такий розумний, такий вибагливий, такий чутливий до найменшого ґанджу, такий палкий прихильник прекрасного! А жіночка, видно, неабияк його шанувала - особливо це ставало помітно в його відсутність, коли вона всіх розважала, раз у раз повторюючи що-небудь з того, що їй казав її «коханий чоловік, містер Вайєт». Здавалося, слово «чоловік», якщо вжити один з її власних делікатних висловів, «не сходило в неї з язика». Одначе вся корабельна компанія не могла не помічати: він явно її уникає і постійно зачиняється в своїй каюті, з якої, власне, майже не виходить, даючи дружині повну волю розважатися в товаристві як їй самій заманеться.

З того, що я бачив і чув, я зробив такий висновок: мій друг з незбагненної примхи долі, а може, й піддавшись сліпій пристрасті, пов'язав себе з особою, як не глянь, куди нижчого рівня, і ось сталося те, чого й слід було чекати: минуло трохи часу, і вона вже вкрай йому осоружна. Щирим серцем я співчував бідоласі, але ніяк не міг пробачити йому тієї містифікації з «Таємною вечерею». За це я й надумав з ним поквитатися.

Якогось дня він вийшов на палубу, і я, своїм звичаєм узявши його під руку, почав з ним прогулюватися туди-сюди. Але це нітрохи не розвіяло його похмурості (яку я вважав цілком зрозумілою за таких обставин). Він усе мовчав, а коли й говорив, то сумовито, з натугою. Разів зо два я спробував був пожартувати, і він спроквола всміхнувся. Бідолашний! Згадавши його дружину, я навіть здивувався, що йому стало духу вичавити з себе бодай подобу усмішки. Врешті я прицілився, вирішивши завдати влучного удару: закину спершу кілька непрямих натяків на довгастий ящик - аби мало-помалу дати йому втямки, що в дурні мене не пошиєш і що я зовсім не став жертвою його маленької дотепної містифікації. І ось я пальнув зі своєї замаскованої батареї, сказавши щось про «незвичайну форму цього ящика»; промовляючи ті слова, я багатозначно посміхався, підморгнув і легенько тицьнув його пальцем у ребро.

Те, як Вайєт сприйняв цей безневинний жарт, негайно переконало мене в тому, що він таки несповна розуму. Спочатку він витріщився на мене так, наче силкувався й не міг збагнути дотепності моїх слів, однак помалу, в міру того як він усвідомлював їхній прихований зміст, очі його все дужче вилазили з орбіт. Далі він побагровів, потім зробився блідий як віск, а тоді, наче мій натяк неабияк його потішив, буйно розреготався і, мені на диво, реготав не вгаваючи, ще голосніше й нестямніше, хвилин з десять, не менш. Насамкінець він навзнак упав на палубу. Коли я кинувся піднімати його, мені здалося, ніби він неживий.

Я гукнув по допомогу, й нам коштувало величезних зусиль привести його до тями. Прочнувшись, він щось замурмотів. Перегодом ми пустили йому кров і вклали спати. На ранок він здавався цілком здоровим, принаймні фізично. Про його здоровий глузд я краще помовчу. Від того дня я старанно уникав його, на пораду капітана, який, певно, цілком поділяв мою думку про те, що бідолашний художник зсунувся з глузду, але застеріг мене жодній душі на кораблі про це розповідати.

Відразу після тої пригоди з Вайєтом обставини збіглися так, що тільки дужче загострили цікавість, яка мене опосіла. А збіг був такий. Я зробився нервовий - пив забагато зеленого чаю і препогано спав, а протягом двох ночей, можна сказати, сон мене зовсім не брав. Двері моєї кімнати виходили в головний салон, який був також їдальнею,- туди ж виходили двері всіх кают з одним пасажиром. Двері трьох Вайєтових кают відчинялися в малий салон, відділений від головного легенькими ковзними дверима, які не замикалися на ніч. А що ми пливли майже весь час проти лобового вітру, причому досить міцного, то судно кренгувало невпинно, і коли воно хилилося на правий борт, то ковзні двері між салонами посувались убік і лишались відчинені, бо ніхто не давав собі клопоту піднятися й зачинити їх. Моя ж полиця розташована так, що коли ковзні двері відхилялися, а двері моєї каюти були відчинені (так воно бувало всякчас через задуху), я міг бачити майже весь малий салон, причому саме ту його частину, куди виходили каюти містера Вайєта. Отож у ті дві ночі (не підряд), потерпаючи від безсоння, я цілком виразно бачив, як близько одинадцятої години - і тої, і тої ночі - місіс Вайєт скрадаючись виходила з каюти містера Вайєта і зникала в третій каюті, де й лишалася до світанку, потім чоловік її кликав, і вона верталась назад. Це явно свідчило, що розрив між ними - повний. Вони вже спали порізно,- мабуть, збиралися взяти формальне розлучення, і тут я дійшов остаточного висновку щодо зайвої каюти.

Назву ще одну обставину, яка вельми мене зацікавила. То було в ті згадані безсонні ночі: одразу по тому як місіс Вайєт ішла в третю каюту, з тої, де лишався її чоловік, до мого слуху починали долинати ледь чутні шерехи й постукування. Деякий час я пильно до них дослухався, і врешті мені пощастило - я таки додумався, що то могло бути. То художник відкривав довгастий ящик з допомогою стамески та дерев'яного молотка, обгорнутого, мабуть, у якусь м'яку вовняну тканину або полотнину, щоб приглушити стукіт.

Мені ввижалося, що я можу цілком точно вгадати мить, коли він виймав гвіздки з накривки, коли знімав її та коли клав на нижню полицю. Останнє, приміром, я вгадував з тихенького постукування накривки по дерев'яних окрайках полиці, якого він не міг уникнути, хоч і опускав накривку надзвичайно обережно. А на підлозі місця для неї не знайшлося б. Далі западала мертва тиша, і до світанку я ні першого разу, ні другого більш нічого не чув; правда, коли-не-коли мені вчувалося, ніби звідти линуть майже безгучні ридання чи шепіт, але то, певно, було тільки витвором моєї уяви. Я сказав, що звуки ті скидалися на ридання чи то зітхання, проте, звичайно, вони не могли бути ні тим, ні тим. Я радше повірив би, що то мені просто у вухах дзвеніло. Безсумнівно, містер Вайєт, як і годиться натурі артистичній, всього лише давав волю своєму мистецькому темпераменту, підкоряючись непоборній пристрасті. Він розкривав довгастий ящик, аби порозкошувати, споглядаючи сховану там неоціненну картину. Але з якої примхи він заходився б над нею ридати? Отож, повторюю, мене, безперечно, вводила в оману моя фантазія, підстьобнута зеленим чаєм славного капітана Гарді. До схід сонця я обидва рази ясно чув, як містер Вайєт знову забивав гвіздки в накривку ящика молотком, обгорнутим у полотнину. Після того він виходив повністю вдягнений і викликав місіс Вайєт з її каюти.

Наше плавання тривало вже сім днів, і ми саме пропливали мис Гаттерас, коли це з південного заходу налетіла буря. Та ми сяк-так підготувалися до неї, бо вже певний час погода загрозливо супилась. Усе, що слід, унизу і на палубі було надійно попригвинчувано та позакріплювано. В міру того як вітер міцнішав, ми прибирали вітрила і йшли тепер тільки на контрбізані та фор-марселі - подвійно рифованих.

Отак ми пливли без пригод дві доби - наш корабель виявився чудовим мореплавцем, і ми нітрохи не набрали води в трюм. Та наприкінці другого дня вітер зробився ураганним, подер нашу контрбізань на клоччя, ми втратили владу над судном, і кілька гігантських водяних валів один по одному нас накрили. В море змило трьох матросів, камбуз і майже весь лівий фальшборт. Не встигли ми отямитися від цього нещастя, як луснув фор-марсель, однак ми напнули штормові вітрила, і протягом кількох годин наше судно впевнено і щасливо просувалося вперед.

Проте ураган не вщухав, і не було помітно жодної ознаки того, що невдовзі він ущухне. Ванти, як виявилось, було погано припасовано, і весь час їх шарпало - через це на третій день близько п'ятої години дня, коли корабель різко крутнуло, бізань-щогла не витримала і впала на палубу. Понад годину ми марно силкувалися викинути її з судна, яке стало тепер іграшкою страхітливої бічної хитавиці; не встигли ми ще впоратися, як на корму прибіг тесля і повідомив, що вода в трюмі піднялася на чотири фути. На довершення всіх знегод з'ясувалося, що помпи засмічені й воду не відкачують.

Сум'яття і розпач запанували тепер на судні, було зроблено спробу полегшити його, викинувши за борт весь вантаж, до якого руки дістануть, та зрубавши дві останні щогли. Врешті нам пощастило це зробити, але помпи й досі не діяли і вода в трюмі стрімко прибувала.

Коли сонце вже сідало, буря помітно вщухла, а з нею трохи вляглося і хвилювання, і в нас з'явилася крихта надії порятуватись у шлюпках. О восьмій вечора хмари з навітряного боку розвіялись, і місяць уповні скупав нас у своїх променях,- цей несподіваний талан дуже нас підбадьорив.

Нам коштувало неймовірних зусиль без лихих пригод спустити на воду вельбот, і в ньому розмістилася команда та майже всі пасажири. Вельбот одразу ж відштовхнувся від судна, і на третій день після кораблетрощі ті, хто в ньому був, зазнавши чимало злигоднів, дісталися до Окракок-Інлет.

На борту пакетбота лишилося чотирнадцять чоловік, разом з капітаном, які відважились довірити свою долю кормовій шлюпці. Ми спустили її без особливих труднощів, хоча, тільки-но вона торкнулася води, хвиля не залила її лише чудом. В цю шлюпку посідали капітан з дружиною, містер Вайєт зі своїми супутницями, мексиканський офіцер, його дружина й четверо дітей та я сам зі слугою-негром.

Ясно, що в шлюпці майже не лишалося місця, а тому ми могли взяти з собою лише кілька вкрай необхідних навігаційних інструментів і трохи харчів. Усі наші речі, крім одягу, що був на нас, лишилися на борту, і, звісно, ніхто навіть помислити не міг рятувати бодай частину свого багажу. Як же ми всі здивувались, коли містер Вайєт, який сидів на кормі шлюпки, раптом скочив на ноги, щойно ми відійшли від пакетбота на кілька саженів, і спокійно зажадав від капітана Гарді повернути назад до пакетбота, щоб він міг узяти з собою свій довгастий ящик!

- Сядьте, містере Вайєт,- суворо мовив капітан.- Ви перекинете нас, якщо не сидітимете тихо. Адже шлюпка й так занурена в воду по самісінький планшир.

- Ящик! - закричав містер Вайєт, не збираючись сідати.- Я кажу вам про ящик! Капітане Гарді, ви не зможете... ви не посмієте мені відмовити. Він важить... дуже трохи, майже нічого. Ненькою, що вас породила, милістю Божою, надією вашою на вічне спасіння заклинаю вас - верніться за ящиком!

Розпачливе художникове благання, здавалось, на мить зворушило капітана, та на його обличчя одразу ж знову набіг суворий вираз, і він відповів тільки:

- Містере Вайєт, ви навіжений! Я вас не слухатиму. Сідайте-но, бо потопите шлюпку. Постривайте... Хапайте його!.. Тримайте!.. Він наміряється кинутися за борт! Ну от... я так і знав... він кинувся в море!

Таки правда, містер Вайєт поринув у хвилі, а що ми були досить близько від пакетбота, який затуляв нас од вітру, то йому пощастило ціною надлюдських зусиль ухопитися за канат, який звисав з носового клюза. Через мить він був уже на палубі й стрімголов кинувся вниз у каюту.

Тим часом нас віднесло за корму судна на поталу ще бурхливим хвилям. Ми спробували вернутись до пакетбота, але буревій гнав нас, куди хотів, наче пір'їнку. І ми збагнули, що сердега-художник приречений.

Ми опинилися вже далеченько від потрощеного пакетбота, коли шаленець (а ми не сумнівалися, що він збожеволів!) піднявся трапом і, хоча це вимагало величезної сили, витяг на палубу довгастий ящик. Поки ми дивилися на нього, вражені, він швидко обмотав ящик тридюймовим канатом і тим же канатом обв'язав і себе. Наступної миті ящик з художником були вже в морі - й воно одразу ж поглинуло їх.

Якусь хвильку ми тримали шлюпку незрушно і, сповнені суму, дивилися на роковане місце. Потім ми заходилися гребти й попливли геть. Понад годину в нашій шлюпці панувала німа тиша. Врешті я насмілився її порушити:

- Ви помітили, капітане, що вони зразу пішли на дно? Хіба це не дивно? Признатись, коли я побачив, що він прив'язує себе до ящика перед тим, як пірнути у хвилі, в мені пробудилася благенька надія на його порятунок.

- Вони й мали піти на дно,- відповів капітан.- Мов камінь. Та невдовзі вони випливуть на поверхню - але не раніше, ніж розчиниться сіль.

- Сіль?! - вигукнув я.

- Цитьте,- мовив капітан, вказуючи на дружину й сестер небіжчика.- Ми побалакаємо про це згодом, коли трапиться слушніша нагода.

Ми настраждалися й ледве уникли смерті в морській безодні, але щастя всміхнулося й нам, а не тільки нашим товаришам у вельботі. Коротше кажучи, минуло чотири дні безпросвітних злигоднів - і ми, ледь живі, прибилися до піщаного берега навпроти острова Роанок. Там ми пробули тиждень, не зазнавши ніяких збитків од тих, хто промишляє з кораблетрощ, і врешті нас підібрало судно, яке пливло до Нью-Йорка.

Приблизно через місяць після загибелі «Індепенденса» я випадково здибав на Бродвеї каштана Гарді. Як і слід було сподіватися, невдовзі ми завели мову про те, що нас спіткало, та про сумну долю бідолашного Вайєта. Тоді-то я й дізнався про такі подробиці.

Художник узяв каюти для себе, своєї дружини, двох сестер та служниці. Його дружина справді була, як він і змальовував її, небачено вродлива й на диво талановита жінка. Вранці чотирнадцятого червня (того дня, коли я вперше піднявся на пакетбот) вона зненацька занедужала й через кілька годин померла. Молодий чоловік був у нестямі від горя, але з деяких причин не міг відкласти свого повернення до Нью-Йорка. Він мав одвезти тіло своєї обожнюваної дружини до її матері, але не міг зробити цього не криючись, бо повсюдно відомий забобон став би на заваді його наміру. Дев'ятеро з десяти пасажирів воліли б зовсім відмовитися від поїздки, тільки б не подорожувати на одному кораблі з небіжчиком.

Аби вийти з цієї скрути, капітан Гарді влаштував так, що тіло, частково набальзамоване й обкладене сіллю в ящику відповідних розмірів, було взято на борт як багаж.. Смерть молодої тримали в таємниці, але оскільки всі знали, що містер Вайєт збирався до Нью-Йорка з дружиною, треба було знайти жінку, яка видавала б себе за неї під час подорожі. На це без зайвих умовлянь згодилася служниця покійної. Третю каюту, яка спершу призначалася для неї, містер Вайєт залишив собі, а нібито дружина, звісно, проводила там усі ночі. Вдень вона як уміла грала роль своєї покійної господині, з якою - вони потурбувалися з'ясувати це заздалегідь - ніхто з пасажирів не був знайомий.

До помилки моєї, цілком зрозуміло, спричинилася моя надто безтурботна, нетактовно-допитлива й надто імпульсивна вдача. Останнім часом я майже не сплю ночами. Перевертаюся з боку на бік, а мені перед очима невідступно стоїть той образ. І слух мій крає - краятиме довіку - пронизливий навіжений регіт.

 

 

ЦЕ ТИ

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Я збираюся зіграти роль Едіпа в загадці з Ретлборо. Я розповідаю вам - а це можу тільки я - про таємницю тієї машинерії, що викликала чудо в Ретлборо,- єдине справжнє, визнане, ніким не заперечуване, бо й незаперечне чудо, що остаточно поклало край безвірництву серед жителів Ретлборо й навернуло до властивої статечним жінкам правовірності всіх прихильників плотського матеріалізму, що доти мали нахабство бути скептиками.

Ця подія - про яку мені шкода було б говорити тоном недоречно легковажним - сталася влітку 18.. року. Містер Барнебас Шатлворсі, один із найшанованіших і найзаможніших громадян містечка, десь пропав, і то за таких обставин, що викликали підозру в якомусь злочині. Його не було вже кілька днів. Містер Шатлворсі однієї суботи рано-вранці виїхав з містечка верхи на коні, прямуючи до міста ***, що лежить за п'ятнадцять миль від Ретлборо; вернутись він мав намір того ж дня ввечері, як сам сказав. Проте через дві години після його від'їзду кінь вернувся сам, і то без саков, прищібнутих до сідла. Крім того, кінь був поранений і заляпаний грязюкою. Звичайно, все це вкрай стривожило приятелів пана Шатлворсі; а коли в неділю вранці з'ясувалося, що він не повернувся, ціле містечко вирядилось шукати трупа.

Найпершим і найзавзятішим у організації тих розшуків був щирий друг містера Шатлворсі - такий собі містер Чарлз Честен, або, як його звичайно називали, «Чарлі Чес-тен», чи то «Старий Чарлі Честен». Я, звісно, не можу з певністю твердити, чи це просто дивовижний збіг, чи, може, само прізвище справляє непомітний вплив на вдачу людини, але годі заперечувати, що ніколи в світі не було другого Чарлза із такою чесною, мужньою, відкритою, добросердою й щирою натурою, з таким звучним, чистим, приємним голосом, з такими очима, що завжди дивились прямо на вас, ніби промовляючи: «Я маю чисте сумління, нікого не боюся і взагалі не здатен на ниций учинок». Тому, певне, в театрі всі щирі, безтурботні, дозвільні персонажі майже напевне мають ім'я Чарлз.

Отож «Старий Чарлі Честен», хоча він приїхав до Ретлборо всього якихось півроку тому і хоча ніхто нічогісінько не знав про його минуле, без ніякісіньких труднощів зазнайомився з усіма поважними жителями містечка. Жоден із них ні на мить не завагався б позичити йому тисячу на слово; що ж до жінок, то я не знаю, чого б вони не зробили, аби догодити йому. І все це через те, що його охрестили Чарлзом, а отже, йому дісталось саме те обличчя, яке часто називають «найкращим рекомендаційним листом».

Я вже сказав, що містер Шатлворсі був одним з найшановніших людей у Ретлборо і, безперечно, найбагатшим, а «Старий Чарлі Честен» зійшовся з ним так близько, ніби з рідним братом. Жили ці літні добродії поряд, і, хоча містер Шатлворсі дуже рідко навідував (якщо взагалі навідував) «Старого Чарлі» і, скільки відомо, жодного разу не обідав у нього, це не перешкоджало їм бути щонайщирішими друзями, як я уже зауважив; бо дня не минало, щоб «Старий Чарлі» не заходив три-чотири рази до сусіда спитати, як тому ведеться, і дуже часто він лишався там снідати або пити чай, а обідав то майже щодня. А вже скільки вина випивалось на тих дружніх посиденьках, з'ясувати вельми нелегко. Улюбленим трунком «Старого Чарлі» було «шато-марго», і в містера Шатлворсі, видно, душа тішилась, коли він бачив, як приятель його цмулить кварту за квартою; і ось одного дня, коли вино вже спустилось по горлянках, а настрій, як то буває, піднявсь, він поплескав приятеля по спині й сказав: «Знаєш що, старий Чарлі? Хай там як, а такого добряги, як ти, я ще зроду не стрічав, і коли вже ти так полюбляєш це винце, то хай мене хапун ухопить, коли я не подарую тобі великого ящика «шато-марго». Щоб я скис (у містера Шатлворсі була досить прикра звичка клясти, хоча він рідко вживав гостріших виразів, ніж «щоб я скис», або «хай мені абищо», або «грім побий»), щоб я скис,- мовив він,- коли сьогодні ж таки не пошлю до міста замовлення на подвійний ящик найкращого гатунку, який лишень у них знайдеться, і подарую тобі, чуєш? Мовчи, мовчи! Сказав - подарую, і квит, і більш ні слова, отож виглядай: одного чудового дня ящик надійде, саме коли ти не сподіватимешся!» Я наводжу тут ці трохи фамільярні слова містера Шатлворсі, тільки аби показати, яке щире порозуміння було між цими двома приятелями.

Отож того ранку в неділю, коли стало очевидним, що з містером Шатлворсі сталося щось непевне, ніхто не стурбувався так глибоко, як «Старий Чарлі Честен». Коли він почув, що кінь вернувся без хазяїна, і без хазяїнових саков, і весь закривавлений (куля з пістолета пройшла крізь огруддя бідній тварині, ледь-ледь не вбивши її на смерть),- коли він почув усе оце, то збілів на виду так, ніби йшлося про його рідного брата чи батька, і затрусився весь, наче від пропасниці.

Спочатку він був такий прибитий горем, що й зовсім не міг нічого робити, а вже й поготів не міг укласти якийсь план пошуків; отож він довго намагався переконати інших друзів містера Шатлворсі, щоб не здіймали тривоги, бо, мовляв, краще перечекати якийсь тиждень чи й місяць, чи не з'ясується все само собою, або, може, об'явиться сам містер Шатлворсі і пояснить, чому він прогнав коня самого додому. Гадаю, що ви не раз спостерігали таку схильність до відкладання чи то до зволікання в людях, які мусять щось робити під гнітом тяжкої скорботи. їхні розумові сили неначе ціпеніють, і тому їх жахає будь-яка діяльність, і їм над усе в світі хочеться лежати спокійно в ліжку та «вколисувати своє горе», як висловлюються літні дами,- тобто без кінця пережовувати свою біду.

А жителі Ретлборо були такої високої думки про мудрість і розважність «Старого Чарлі», що більшість їх схильна була погодитися з ним та не здіймати тривоги, поки «не з'ясується все саме собою», як висловився старий добряга; і я гадаю, що так би вони всі й постановили, якби не вкрай підозріле втручання небожа містера Шатлворсі, молодика досить розпусних звичаїв і взагалі поганої слави. Цей небіж, Пенніфезер на прізвище, і слухати не хотів про те, щоб справа трохи «влежалась», а наполягав на негайних розшуках «останків замордованого». Саме до такого вислову він удався, і тоді містер Честен гостро зауважив, що це «вкрай незвичайний вислів, щоб не сказати більше». Ця заувага «Старого Чарлі» справила глибоке враження на зборисько, і частина присутніх почала допитуватись, «звідки це молодий містер Пенніфезер так ґрунтовно обізнаний з обставинами зникнення багатого дядька, що відчуває за собою право твердити прямо й недвозначно, ніби його дядька «замордовано»? Далі почалась невеличка пересварка між різними учасниками збориська, а надто між «Старим Чарлі» й містером Пенніфезером. А втім, у цьому не було нічого дивного, бо їхні взаємини останні три-чотири місяці були не дуже приязні; якось справа дійшла аж до того, що містер Пенніфезер ударив і збив з ніг дядькового приятеля за те, що той аж надто розперізувався в дядьковому домі, де жив і небіж. У цій ситуації «Старий Чарлі», кажуть, повівся із взірцевою стриманістю й християнським милосердям. Після удару він підвівся, обтрусився і навіть не пробував відплатити; тільки промурмотів щось про те, що він «при першій зручній нагоді сквитається за все»,- і це був цілком природний і виправданий вияв гніву, який не важив нічого і, напевне, зразу вивітрився й забувся.

Та хай там як (власне, до того, що я хочу повідомити, ця пригода не стосується), а певне одне: що жителі Ретлборо, головним чином під впливом слів Пенніфезера, врешті постановили розсипатись по всій околиці й пошукати зниклого містера Шатлворсі. Треба сказати, що така постанова була в них і з самого початку. Тож коли вони твердо вирішили, що шукати треба, було взято за щось самозрозуміле, що їм треба розсипатись - тобто розділитись на окремі гурточки,- щоб по змозі ретельніше обшукати довколишню місцевість. Я, щоправда, забув, якими хитромудрими міркуваннями «Старий Чарлі» врешті переконав зборисько, що такий план розшуків украй нерозумний. Одначе він таки переконав їх - усіх, опріч містера Пенніфезера; і врешті постановили, що розшуки мають провести, і то якнайпильніше, якнайретельніше, всі городяни гуртом, а сам «Старий Чарлі» повів перед.

Треба сказати, що кращого провідника, ніж «Старий Чарлі», годі було й бажати: адже всі знали, що очі у нього рисячі. Та хоч він водив людей по всіляких глухих закутнях, стежками, про які ніхто в містечку й гадки не мав, і хоча розшуки тривали вдень і вночі мало не цілий тиждень, ніяких слідів містера Шатлворсі не виявлено. Правда, коли я кажу «ніяких слідів», цього не треба розуміти надто дослівно; бо деякі сліди все ж таки були. Шлях бідолахи простежили по відбитках підків (дуже своєрідних) на шляху, що вів до міста, миль зо три. А далі слід звертав на стежку, що перетинала гайок, а тоді знов вибігала на шлях: так дорога скорочувалась на півмилі. Йдучи цією стежкою за слідами підків, шукачі врешті опинились біля якоїсь калабані з гнилою водою, майже не видної за пагінням ожини. Калабаня була праворуч від стежки, і навпроти неї відбитки підків уривались. Одначе видавалося, ніби там точилась була якась боротьба, а потім якийсь великий і важкий предмет, багато більший і важчий за людське тіло, стягнено зі стежки в калабаню. Шукачі старанно дослідили її дно, потім ще раз, але нічого не знайшли, і люди вже хотіли розійтися, зневірившись у пошуках, коли панові Честену ніби якась вища сила підказала, що треба зовсім спустити воду. Цю пропозицію зустрінуто схвальними вигуками; всі вголос дивувалися прозірливості та розумові «Старого Чарлі». А що багато городян прихопили з собою лопати, бо гадали, що трупа, можливо, доведеться відкопувати, то воду спустили без труднощів і швидко; а щойно оголилося дно, якраз посеред багнюки побачили чорну атласну жилетку, в якій майже всі присутні зразу впізнали власність містера Пенніфезера. Жилетка була подерта й поплямована кров'ю, і серед шукачів умить знайшлося кількоро таких, котрі виразно пам'ятали, що містер Пенніфезер мав її на собі того самого ранку, коли містер Шатлворсі вирядився до міста; а з другого боку, знайшлися й ладні потвердити під присягою, що містер Пенніфезер не мав її на собі ані вдень, ані ввечері тої неділі; і не знайшлося жодного, хто сказав би, що бачив цю жилетку на містері Пенніфезері після зникнення містера Шатлворсі.

Тепер справа обернулась украй небезпечно для містера Пенніфезера; він сполотнів, і всі побачили в цьому потвердження підозр, які виникли щодо нього, а коли його спитали, що скаже він сам, він не здобувся й на слово. Відтак ті нечисленні приятелі, яких він набув своїм гультяйським життям, ураз облишили його всі до одного і почали вимагати негайного арешту навіть гучніше, ніж. давні й непримиренні недруги. Зате великодушність містера Честена засяяла на цьому тлі ще ясніше. Він почав палко й вельми красномовно боронити містера Пенніфезера і в своїй промові не раз нагадував про те, як сам він щиро пробачив запальному юнакові - «спадкоємцеві шановного містера Шатлворсі»,- образу, яку той (тобто юнак), напевне в шалі гніву, визнав за доречне завдати йому (тобто містерові Честенові). Мовляв, він (містер Честен) вибачає йому всім щирим серцем; а сам він на думці не має випинати ті підозрілі обставини, котрі, на превеликий жаль, справді свідчать проти містера Пенніфезера. Навпаки, він (містер Честен) використає всі свої сили, всю свою, хай невелику, красномовність, аби... аби... аби... по змозі, не кривлячи душею, якось пом'якшити найгостріші моменти цієї справді надзвичайно непевної пригоди.

Містер Честен добрих півгодини промовляв у такому дусі, засвідчуючи тим свій розум і добре серце; але такі щиросерді люди рідко бувають послідовні в своїх міркуваннях: в ревному запалі прислужитися другові вони збиваються на всілякі ляпсуси, суперечності та недоречності; тож нерідко, маючи щонайкращі наміри, завдають шкоди безмірно більше, ніж користі.

Отак і сталося в нашому випадку з усією красномовністю «Старого Чарлі»: хоча він докладав усіх зусиль, аби вирятувати запідозреного, чомусь виходило так, що кожне слово з його уст, яке не мало прямої, хоча й несвідомої мети піднести промовця в очах слухачів, тільки поглиблювало вже наявну підозру щодо його підзахисного та збуджувало проти нього лють натовпу.

Одною з найфатальніших помилок, яких припустився промовець, було його нагадування про те, що підозрюваний - «спадкоємець шановного містера Шатлворсі». Самі городяни про це й не думали. Вони тільки пам'ятали певні погрози щодо позбавлення спадщини, які рік чи два перед тим висловлював дядько (а він не мав на світі жодного родича, крім небожа), і тому завжди вважали, що містерові Пенніфезерові справді не світить ніяка спадщина - таке-бо простосерде поріддя з тих жителів Ретлборо; але заувага «Старого Чарлі» зразу змусила їх задуматися про це й таким чином розкрила перед ними можливість того, що ті погрози могли бути не тільки погрозами. А з цього природним чином зразу постало питання «cui bono?» - запитання, яке ще дужче за жилетку спонукало пов'язувати жахливий злочин із особою юнака. А зараз, щоб ви не зрозуміли мене хибно, дозвольте мені трохи відхилитись, тільки аби зауважити, що надзвичайно короткий і простий латинський вислів, яким я скористався, раз у раз перекладають неправильно. «Cui bono?» в усіх сенсаційних романах тощо,- хоч би, наприклад, у романах місіс Гор (авторки «Сесілі»), шановної дами, яка пересипає свої твори цитатами з усіх мов від халдейської й до мови індіанців чікасо і яка «в разі потреби» черпає вченість за виробленим планом у містера Бек-форда,- кажу, в усіх сенсаційних романах від Булвера й Діккенса і до Тернепенні та Ейнсворта двоє коротеньких латинських слів «cui bono?» тлумачаться як «для якої мети?» або (ніби quo bono) як «ради якої користі?». Тим часом справжнє їхнє значення - «кому на користь?». Cui - кому, bono - на вигоду. Це чисто юридична формула, що застосовується саме в таких випадках, як той, що ми змальовуємо: коли ймовірність доконання злочину якоюсь особою пов'язується з імовірністю вигоди, яку несе доконаний злочин тій чи іншій особі. Отож у нашому випадку запитання «cui bono?» цілком недвозначно вказувало на містера Пенніфезера. Дядько, склавши заповіт на його користь, згодом погрожував, що скасує той заповіт. Але погрози не дотримав; первісний заповіт, як видно, змінений не був. Якби він справді був змінений, то єдиним мислимим мотивом убивства була б для підозрюваного звичайнісінька помста; і навіть цьому мотивові протидіяла б надія, що дядько врешті перемінить гнів на ласку. Та коли заповіту не змінено, а погроза змінити його й далі нависала над небожевою головою, це зразу видавалося найсильнішою з можливих спонук до злочину; так і вирішили дуже проникливо достойні громадяни Ретлборо.

Тому містера Пенніфезера негайно заарештували, а зборисько, ще трохи пошукавши, подалося додому, пильнуючи підозрюваного. І ось дорогою сталась ще одна пригода, яка неначе підтверджувала його провину. Містер Честен, що в шукацькому завзятті весь час ішов трохи попереду гурту, раптом підбіг кілька кроків, тоді нахилився й очевидячки підняв із трави якийсь невеликий предмет. Побіжно оглянувши його, він ніби крадькома став ховати той предмет у кишеню, проте інші помітили це й перешкодили йому. Знайдений предмет виявився іспанською навахою, і з десяток присутніх умить розпізнали в ній власність містера Пенніфезера. Навіть більше - на колодочці були вирізьблені його ініціали. Наваха була розкрита, лезо - в крові.

Тепер щодо провини племінника не лишилося сумнівів, і, повернувшись до містечка, його зразу відвели до судді на допит.

Там справа склалася для нього ще несприятливіше. Коли заарештованого спитали, де він був і що робив того ранку, коли зник містер Шатлворсі, він з безмежним зухвальством признався, що того ранку ходив з рушницею полювати на оленя зовсім недалечко від тієї калабані, де завдяки прозірливості містера Честена знайшли закривавлену жилетку.

Тоді виступив наперед містер Честен і зі слізьми на очах попросив, щоб допитали і його. Він сказав, що несхитне почуття обов'язку як перед нашим Творцем, так і перед ближніми більш не дозволяє йому мовчати. Досі найщиріша прихильність до юнака (дарма, що той так негарно повівся з ним, із містером Честеном) спонукала його в думці вишукувати всілякі можливі припущення, що могли б сприятливо пояснити всі моменти, котрі обтяжували такими поважними підозрами містера Пенніфезера. Але тепер усі ці моменти набули такої переконливості, такої обвинувальної сили, що він більш не вагатиметься і скаже все, що знає, хай навіть його (містера Честена) серце геть розірветься від таких зусиль над собою. А потім містер Честен заявив, що напередодні тієї неділі, коли містер Шатлворсі поїхав до міста, цей шановний добродій сказав небожеві (він, містер Честен, чув це на власні вуха), що завтра поїде до міста, аби покласти дуже велику суму грошей до «Фермерського та ремісничого банку»; і тоді ж таки згаданий містер Шатлворсі недвозначно оголосив своєму небожеві, що він твердо постановив собі скасувати первісний заповіт і не лишить йому, небожеві, ані шилінга. І він (свідок) тепер урочисто закликає обвинуваченого відповісти, чи все те, що він (свідок) тут заявив, в усіх істотних подробицях є правдою, чи ні. На превеликий подив усіх присутніх, містер Пенніфезер щиро визнав, що це правда.

Тоді суддя визнав за свій обов'язок послати двох констеблів, щоб ті обшукали кімнату обвинуваченого в дядьковому домі. З того обшуку вони вернулись дуже швидко й принесли з собою всім знайомого шкіряного гаманця в сталевій оправі, яким старий добродій користувався багато років. Та його коштовний вміст було забрано, і суддя марно домагався від обвинуваченого, щоб той сказав, як він використав той вміст чи де заховав його. Він тільки вперто твердив, що нічого не знає. Констеблі знайшли також запхані під матрац сорочку та нашийну хустку, позначені ініціалами сердеги й страхітливо замащені в кров жертви.

Та ось доповіли, що кінь замордованого щойно здох у стайні від завданої кулею рани, і містер Честен запропонував негайно дослідити трупа: може, пощастить знайти кулю. Його послухались; і, ніби для того, щоб усунути будь-який сумнів щодо провини заарештованого, містер Честен, ретельно обшукавши порожнину кінського огруддя, спромігся знайти й видобути надзвичайно велику кулю; примірявши ту кулю до цівки рушниці містера Пенніфезера, пересвідчилися, що вона точно підходить туди, причому рушниці такого великого калібру в містечку та в околиці не було більш ні в кого. Ще певніший доказ виявлено тоді, коли на кулі помітили жолобок під прямим кутом до звичайного шва; цей жолобок точно відповідав випадковому виступові в формочці для виливання куль, яку звинувачений визнав своєю власністю. Коли знайдено кулю, слідчий суддя більш не захотів слухати нічиїх свідчень і негайно призначив судовий процес - рішуче відмовившись випустити звинуваченого під заставу, хоча проти такої суворості дуже палко протестував містер Честен, запевняючи, що внесе будь-яку потрібну суму. Така щедрість «Старого Чарлі» цілком відповідала всій його люб'язній, лицарській поведінці під час перебування в Ретлборо. А тепер цей достойний чоловік так до решти піддався своєму безмежному співчуттю, що, пропонуючи заставу за свого молодого друга, неначе зовсім забув, що саме він (містер Честен) ніде в світі не має ніякого майна бодай на один долар.

Висновки слідчого легко було передбачити. Містера Пенніфезера під гучні прокльони всіх городян судили на найближчій сесії карного суду, і ланцюг непрямих доказів (ще зміцнений деякими додатковими фактами, яких містерові Честенові його вразливе сумління не дозволило приховати від суду) визначили таким безперервним і таким беззастережно переконливим, що присяжні, навіть не виходивши на нараду, зразу винесли свій вердикт: «Винен в убивстві без пом'якшувальних обставин». Невдовзі нещасному в'язневі оголосили смертний вирок, і його перевели до окружної в'язниці чекати неминучої відплати закону.

Тим часом шляхетна поведінка «Старого Чарлі» ще дужче прихилила до нього серця порядних городян. Всі полюбили його в десять разів дужче, ніж доти; і природним наслідком гостинності, з якою його приймали, було те, що він мусив облишити звичку до крайньої ощадливості, якої доти змушувала його держатися бідність, і дуже часто влаштовував у себе вдома невеличкі вечірки, де неподільно панували дотепність та веселощі - хоча, безперечно, й потьмарювані трохи нечастими спогадами про негідну й сумну долю, яка випала небожеві незабутнього щирого друга щедрого господаря.

Одного чудового дня великодушний літній добродій був приємно здивований, одержавши такого листа:

«До Чарлза Честена, есквайра,

в Ретлборо

Від Д., 3., Ч. і К°

Шато-Марго А - № 1-72пл.

Шановний містере Честен!

Відповідно до замовлення, пересланого нашій фірмі два місяці тому від нашого вельмишановного клієнта містера Барнебаса Шатлворсі, ми маємо честь приставити Вам сьогодні на вказану адресу подвійний ящик «шато-марго» марки «Антилопа», з ліловою печаткою. Ящик маркірований, як зазначено вище.

Зостаємося

                    вашими, добродію, покірними слугами,

                                                                                       Дубб, Зубб, Чубб і К°.

В місті ***, 21 червня 18.. року.

P.S. Ящик буде доставлений Вам фургоном наступного дня після одержання цього листа. Перекажіть наше шанування містерові Шатлворсі.

Д., 3., Ч. і Кф».

Власне, містер Честен після смерті містера Шатлворсі втратив будь-яку надію колись одержати обіцяне «шато-марго»; а тому тепер він побачив у цьому щось ніби вияв особливої ласки Провидіння. Звичайно, він щиро зрадів і в надмірі радості запросив назавтра численних друзів на petit souper (1) - посмакувати дарунок покійного містера Шатлворсі. Правда, запрошуючи, він і слівцем не згадав покійного містера Шатлворсі. Добре поміркувавши, він вирішив узагалі нічого не казати. Він - коли я добре пам'ятаю - не згадував жодним словом про те, що одержав «шато-марго» як дарунок. Він просто покликав друзів, щоб прийшли й допомогли йому розпити трохи вина напрочуд високої якості й з розкішним букетом, яке він замовив у місті місяців зо два тому, а завтра має одержати. Я не раз силкувався збагнути, чому це «Старий Чарлі» вирішив не згадувати про те, що він одержав вино як дарунок від приятеля, але так до пуття й не збагнув причин, хоча в нього, безперечно, була якась вельми шляхетна й великодушна причина.

(1) Невеличку вечерю (фр.).

Нарешті настав завтрашній день, і в домі містера Честена зійшлася численна й високошановна компанія. Далебі, там було півмістечка, і я серед них. Але, на велику прикрість господаря, «шато-марго» прибуло дуже пізно, коли гості вже віддали належну шану розкішній вечері, наготовленій «Старим Чарлі». Та нарешті його привезли - страхітливо великий ящик,- і все товариство було вже аж надміру веселе, тому й вирішили поставити ящик на стіл і випатрати його вже там.

Як сказали, так і зробили. Я теж допомагав; і ось уже ящик на столі, посеред безлічі пляшок та келихів; чимало їх, морочившись із ящиком, розбили. «Старий Чарлі», що вже встиг добряче підпити, дуже червоний на виду, сів на чільне місце з удавано поважною міною і грізно загрюкав по столу карафою, закликаючи всіх поводитися гідно «під час викопування скарбу».

Трохи погаласували, потім урешті вгамувались, і, як часто буває в таких випадках, запала глибока, значуща тиша. Мене попросили зірвати віко, і я, звичайно, зробив це, мовляв, «із безмежною втіхою». Я приставив до щілини долото, кілька разів легенько стукнув по ньому молотком, віко враз піднялося, і в ту ж мить у ящику рвучко звівся, обличчям просто до хазяїна, вкритий саднами, закривавлений, уже зачеплений тліном труп замордованого містера Шатлворсі. Якусь хвильку труп застигло, скорботно витріщався тьмяними мертвими очима в обличчя містерові Честенові; потім повільно, але виразно, з притиском промовивши двоє слів: «Це ти!» - вивалився через бічну стінку ящика, ніби цілком задоволений, і, здригаючись, простягся на столі.

Те, що відбулося потім, годі змалювати словами. Всі кинулися стрімголов до дверей і вікон, де декотрі з гостей, начебто найдужчі, просто-таки зомліли від жаху. Та минули перші божевільні секунди переляку, і очі всіх звернулись до містера Честена. Навіть проживши тисячу років, я не зміг би забути смертної муки, що відбилась на його спотвореному обличчі, щойно такому розчервонілому від радості й від вина. Якусь хвилину він сидів нерухомо, наче мармурова статуя; погляд його, безтямний, застиглий і порожній, був неначе звернений усередину, заглиблений у споглядання власної підлої, злочинної душі. Та врешті той погляд раптом ніби вернувся в довколишній світ; убивця схопився зі стільця, важко повалився головою й плечима на стіл і, припавши до трупа, квапливо, надривно виповів у всіх подробицях свій огидний злочин, за який раніше ув'язнили й прирекли до смерті містера Пенніфезера.

Зміст його сповіді був загалом такий: він їхав за своєю жертвою назирці аж до калабані, там вистрелив із пістолета в коня, руків'ям пістолета вбив вершника, заволодів його гаманцем і, гадаючи, що кінь неживий, на превелику силу затяг його в зарості ожини над водою. Труп містера Шатлворсі прив'язав до свого сідла й одвіз у безпечну схованку далеко в лісі.

Жилетку, ніж, гаманець і кулю він сам підкинув туди, де їх згодом знайдено, розраховуючи таким чином помститись містерові Пенніфезерові. Він-таки підстроїв так, щоб знайшли закривавлену хусточку й сорочку.

Під кінець цієї моторошної розповіді злочинцеві слова звучали кволо й глухо. Коли сповідь нарешті скінчилась, він звівся, позадкував від столу і впав - неживий.

Спосіб, яким злочинця змушено до цього вельми вчасного признання, був, при всій своїй дійовості, дуже простий. Надмірна щирість містера Честена була мені неприємна і з самого початку збудила в мене підозру. Я був при тому, коли містер Пенніфезер ударив його, і сатанинсько-злобний вираз, що на мить проступив на його обличчі, показав мені, що погроза помститись буде, коли з'явиться змога, неодмінно здійснена. Тому я був готовий розглядати всі маневри «Старого Чарлі» зовсім не в тому світлі, в якому розглядали славні городяни Ретлборо. Я зразу побачив, що всі знахідки-викриття, прямо чи непрямо, були зроблені ним самим. Але до кінця мені відкрила очі на правду історія з кулею, яку містер Честен сам знайшов у трупі коня. Городяни забули, що на трупі був і вхідний, і вихідний отвір від кулі, але я не забув. І добре зрозумів: якщо кулю, що пролетіла наскрізь, знайшли в трупі, значить її підкинув туди той, хто її там знайшов. Закривавлена сорочка й хусточка потвердили здогад, підказаний кулею: при пильнішому огляді кров виявилася звичайнісіньким бордо, не більше. Коли я замислився про всі ці речі, а також про ту щедрість та марнотратність, які почав виявляти містер Честен, підозра моя остаточно зміцніла, хоч я й не висловлював її.

Тим часом я сам заходився пильно розшукувати труп містера Шатлворсі і, зрозуміло, шукав його зовсім не в тих місцях, куди водив городян містер Честен. І справді через кілька днів я наткнувся на старий висохлий колодязь, майже не видний у заростях ожини, і там, на дні, знайшов те, що шукав.

А свого часу я чув ту розмову двох приятелів, у якій містер Честен вициганив у господаря обіцянку подарувати йому ящик «шато-марго». Це й дало мені ключ. Я роздобув міцну пластину китового вуса, запхав її крізь горло в труп, а труп поклав у старий ящик з-під вина, зігнувши його вдвоє так, щоб зігнувся й китовий вус. Потім сильно притиснув труп віком, а віко прибив гвіздками - звісно, розраховуючи на те, що, тільки-но гвіздки будуть вирвані, віко відкинеться, а труп випростається.

Забивши ящик, я позначив його, як годиться, надписав адресу, а тоді склав листа від імені тих виноторговців, чиїм клієнтом був містер Шатлворсі. Своєму служникові я наказав на мій знак підвезти ящик візком під двері містера Честена. Що ж до тих слів, які я надумав укласти в уста трупові, то я поклався на своє черевомовницьке вміння; а щодо їхнього ефекту - на сумління мерзенного вбивці.

Гадаю, що пояснювати більше нічого не треба. Містера Пенніфезера негайно випустили, він успадкував дядьків маєток і, навчений гірким досвідом, зажив по-новому, та й живе відтоді щасливо.

 

 

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ ЯКВАСА ТАМА, ЕСКВАЙРА

(колишнього редактора журналу «Нісенітниця»)

АВТОБІОГРАФІЧНА ОПОВІДЬ

Український переклад. В. Б. Носенко, 1992.

Мені вже чимало років, та коли я довідався про смерть Шекспіра і містера Емонса, зрозумів, що й на мене чекає така доля. Ця думка спонукає мене покинути літературну ниву і спочити на лаврах. Однак я вважаю, що зректися літературної кар'єри потрібно так, щоб це стало наукою нащадкам, і тут я не можу придумати нічого кращого, ніж залишити їм опис моїх перших кроків на тому терені.

Справді, моє ім'я так часто і довго муляло очі нашій публіці, що я не тільки вважаю цілком природною зацікавленість, яку воно викликає, а й згоден задовольнити навіть крайні її вияви. Адже обов'язок кожного, хто досяг слави,- сяяти провідною зорею тим, котрі ще тільки пнуться до неї. Тому в цій праці (яку хотілося назвати «Пам'ятки літературної історії Америки») я збираюсь детально проаналізувати мої, нехай іще досить непевні і нерішучі, перші кроки, що вивели мене на широку дорогу, якою піднімаються до вершини загального визнання.

Вважаю зайвим розводитись про моїх далеких предків. Мій батько, Томас Там, есквайр, протягом багатьох років був кращим перукарем у Хлюст-Сіті. Його заклад став немов клубом місцевих славнозвісних осіб, переважно представників журналістської братії, одна згадка про яких викликає в усіх почуття глибокої поваги і страху. Щодо мене, то я вважав їх богами і жадібно ловив кожне мудре й дотепне слово, які, наче злива, лилися з їхніх вуст під час «намилювання». Перший вогник творчої наснаги спалахнув у мене тої незабутньої миті, коли блискучий редактор «Ґедзя», очікуючи своєї черги намилюватись, продекламував перед нашими підмайстрами незрівнянну поему на честь «Справжнього Брильянтину Тама» (ця назва походить від імені його талановитого винахідника, мого батька), за яку фірма «Томас Там і К°, перукарі» винагородила його з королівською щедрістю.

Геніальні вірші на честь «Брильянтину Тама» вперше пробудили в моїй душі божественне натхнення. Я не вагаючись вирішив стати великою людиною, але спершу - великим поетом. Того ж вечора я впав перед батьком навколішки.

- Батьку,- сказав я,- пробач мені! Мене вже нудить од мильної піни. Я твердо вирішив не бути перукарем. Я хочу стати редактором... хочу стати поетом... хочу писати вірші на честь «Брильянтину Тама». Прости мені і допоможи стати великим!

- Мій дорогий Яквасе,- мене назвали Яквасом на честь заможного родича, який мав таке прізвище,- дорогий мій Яквасе,- відповів батько, підіймаючи мене з підлоги за вуха,- Яквасе, дитино моя, ти добрий хлопець і душею - викапаний батько. Та й голова в тебе чимала, і, певне, недурна. Я вже давно до тебе придивляюсь і хотів би бачити тебе адвокатом. Однак адвокати тепер не в шані, а професія політика і поготів. Загалом ти маєш рацію, нічого кращого за редакторське ремесло не знайти, а якщо ти до того ж станеш поетом,- до речі, більшість редакторів - поети,- ти одразу вб'єш двох зайців. Попервах я підтримуватиму тебе. Я надам у твоє розпорядження горище, дам перо, чорнило, папір, словник рим і примірник «Ґедзя». Сподіваюсь, тобі досить цього?

- Було б чорною невдячністю з мого боку вимагати /чогось іще,- в запалі вигукнув я.- Ваша щедрість не має меж. Я віддячу вам тим, що зроблю вас батьком генія.

Так закінчилась моя розмова із цією найкращою людиною, і одразу по тому я ревно заходився писати вірші, оскільки надії сісти в редакторське крісло покладав здебільшого на них.

З перших моїх спроб на поетичній ниві я впевнився, що вірші «Брильянтину Тама» не можна назвати шедевром. Вони радше дивували мене, ніж надихали й напучували. Цілком природно, в мене опускалися руки, коли я порівнював ті блискучі витвори фантазії з власними недолугими віршами, і тому довгий час зусилля мої були марні. Зрештою в мене з'явилась одна з тих напрочуд оригінальних ідей, які час од часу осявають мозок генія. А суть її полягала в тому... хоча ліпше послухайте, як усе відбувалось. Якось я порпався серед різного мотлоху у старій книгарні на околиці міста і несподівано натрапив на кілька старовинних, нікому не відомих або цілком забутих фоліантів. Букініст віддав їх мені за безцінь. З першої книги, здається, перекладу «Пекла» якогось Данте, я старанно виписав довгий уривок про чолозіка на ймення Уголіно, що мав клопіт з дітьми. З другої, де було вміщено багато старовинних п'єс, забув якого автора, я таким же способом і так само ретельно переписав чимало віршів про «ангелів», «святу благодать», «клятих демонів» і багато інших речей у такому ж дусі. З третьої, яку написав якийсь сліпець, чи то грек, чи то якийсь індіанець,- навіщо мені пам'ятати всякі дурниці,- я запозичив близько п'ятдесяти віршів про «гнів Ахіллеса», «пожертви» і таке інше. З четвертої, яку, пригадую, теж написав сліпий, я вибрав пару сторінок, де йшлося лише про «град» і «світло небесне», і хоча сліпому не до снаги описувати світло, все-таки вірші були досить непогані.

Старанно скопіювавши ці поезії, я підписався під ними гарним і гучним ім'ям «Миломий» і переслав кожну в окремому конверті до редакцій чотирьох наших провідних журналів з проханням негайно надрукувати їх і не затримуватись із виплатою гонорару. Проте, незважаючи на ретельно продуманий план (успіх якого позбавив би мене великого клопоту в майбутньому), я переконався, що декого з редакторів не так легко пошити в дурні і що вони завдали coup-de-grace (1) (як кажуть у Франції) моїм рожевим мріям (як кажуть на батьківщині трансценденталістів).

(1) Удар милосердя, яким добивають жертву (фр.).

Одне слово, всі, як один, журнали не лишили каменя на камені від добродія «Миломия» у своїх «Щомісячних відповідях кореспондентам». «Гармидер» розгромив його так:

«Миломий» (хоч би ким він був) прислав нам довге писання про багатодітного навіженого на ймення Уголіно, якому слід би висікти своїх шибеників і повкладати їх спати без вечері. Ця історія надто банальна, я б навіть сказав, нудна. «Миломию» (хоч би ким він там був) явно бракує уяви, яка, на нашу скромну думку, не тільки душа ПОЕЗІЇ, а й саме її серце.

«Миломий» (хоч би ким він там був) зухвало вимагає, аби ми, не гаючи часу, надрукували його нісенітниці і «не барились зі сплатою гонорару». Ми не друкуємо й не купуємо таких дурниць. А втім, нема сумніву, що за ввесь той мотлох, який він грамузляє, радо вхопляться редакції «Горланя», «Ласуна» або «Нісенітниці».

Признатись, «Миломию» така оцінка видалась надто несправедливою. Та найприкріше вразило його слово ПОЕЗІЯ, надруковане великими літерами. Якою зневагою до поетичної творчості відгонили ці шість літер! Не менш суворо вичитали «Миломию» і в «Горлані», який надрукував буквально таке:

«Ми отримали надзвичайно чудне і образливе послання від автора (хоч би ким він там був), що підписався «Мило-мий», таким чином принизивши велич славетного римського імператора, який також мав це ім'я. У листі «Миломия» (хоч би ким він був) ми знайшли огидні і безглузді віршики про «небесних ангелів»,- віршики, які могла витворити лише хвороблива уява таких божевільних, як, скажімо, Нат Лі чи «Миломий». І за всі ці дурниці нас смиренно просять сплатити гонорар. Ні, сер, не вийде! Ми не платимо грошей за абищо. Зверніться до редакцій «Гармидера», «Ласуна» або «Нісенітниці». Ці так звані періодичні видання охоче приймуть від вас будь-який літературний мотлох і не менш охоче пообіцяють сплатити гонорар».

Це було надто несправедливо щодо бідолашного «Миломия», та в даному випадку вістря сатири спрямовувалось проти «Гармидера», «Ласуна» і «Нісенітниці», які дошкульно названо періодичними виданнями, та ще й виділено ці слова курсивом, що мало б уразити ті журнали в саме серце.

Насипав перцю і «Ласун», який висловився так:

«Суб'єкт, який з неприхованим задоволенням називає себе «Миломиєм» (інколи ниці люди прикриваються іменами славетних небіжчиків!) переслав нам п'ятдесят-шістдесят рядків своїх віршиків, що починаються так:

Гнів твій, Ахілле невблаганний,

заподіяв грекам лиха незчисленні...

і т. д., і т. ін.

Маємо за честь шанобливо повідомити «Миломия» (хоч би ким він там був), що навіть перший-ліпший складач нашої друкарні може віршувати значно краще. В «Миломия» не все гаразд з розміром; йому слід навчитись підраховувати склади. У нас не вкладається в голові, чому саме він вирішив, що ми (ми, а не хтось інший) будемо безчестити сторінки нашого журналу такою безглуздою писаниною. Чесно кажучи, навіть «Гармидер», «Горлань», «Нісенітниця», котрі не гребують ніяким літературним мотлохом і можуть без вагань друкувати «Наспіви Матусі-Гуски» як оригінальний ліричний твір, навряд чи вхопляться за таку дурницю. І «Миломий» (хоч би ким він там був) іще насмілюється вимагати гонорар за свої безглузді вправи. Невже «Миломий» (хоч би ким він там був), не знає, невже не може збагнути, що ми не надрукуємо його, навіть коли він заплатить нам».

Учитуючись у ці рядки, я відчував, що стаю все меншим і меншим, а коли натрапив на те місце, де редактор глузливо називає мою поему «віршиками», зовсім занепав духом. Мені стало шкода бідолаху «Миломия». А втім, «Нісенітниця» виявилась ще менш милосердною, ніж «Ласун». Адже саме «Нісенітниця» написала:

«Той жалюгідний віршомаз, який підписується ім'ям «Миломий», такий небагатий на розум, що плекає надію, буцімто ми надрукуємо його безглузду, неоковирну й зарозумілу мазанину і сплатимо за неї гонорар. Ви можете скласти уявлення про цю писанину з таких більш-менш зрозумілих рядків:

О світло небесне! - град священний,

Первістку неба новонароджений...

Ми кажемо «більш-менш зрозумілих». А чи не пояснить нам шановний добродій «Миломий» (хоч би ким він там був), як це «град» може бути «священним»? До сьогодні ми були переконані, що град - це замерзлий дощ. А може, він роз'яснить, як замерзлий дощ може бути водночас «священним градом» (якщо таке можливо взагалі) і «новонародженим», адже цим останнім словом (якщо ми хоч трохи тямимо в англійській мові) називають немовлят віком до шести тижнів. Немає рації навіть дискутувати з цього приводу. Проте «Миломий» (хоч би ким він там був) виявляє нечуване нахабство, вимагаючи, щоб ми не лише надрукували ці вправи невігласа, а й неодмінно сплатили гонорар! Отакої! Ну й молодець! Слід було б провчити цього зарозумілого писаку і справді надрукувати його поетичні відкриття verbatim et literatim (1), так, як вони з'явились з-під пера автора. Важко придумати суворіше покарання, і ми б радо скористались цією нагодою, якби не думка про наших читачів, які, певно, помруть від нудьги. Радимо «Миломию» (хоч би ким він там був) у майбутньому пересилати такі твори до редакцій «Гармидера», «Ласуна» або «Горланя». Ці надрукують, будьте певні. Ці щомісяця друкують такий мотлох. Отож пересилайте туди, а нас ніхто не ображатиме безкарно».

(1) Дослівно (латин.).

Цей відгук остаточно поклав край моїм надіям, а щодо «Гармидера», «Горланя» і «Ласуна», то я не уявляю, як вони стерпіли таку наругу. їх набрали найдрібнішим міньйоном (саркастичний натяк: мовляв, подивіться, які ви маленькі та ниці, а МИ позираємо на вас з недосяжної висоти великих літер!). Це було занадто! їх зневажали, над ними знущалися! На місці цих журналів я б доклав усіх зусиль, аби притягнути «Нісенітницю» до відповідальності, і задля цього скористався б зі статті закону «Про захист тварин від жорстокого поводження». Щодо «Миломия» (хоч би ким він там був), то в мене остаточно увірвався терпець, і я більш не співчував йому. Він виявився звичайнісіньким дурнем (хоч би ким він там був) і отримав стільки стусанів, скільки заслуговував.

Попрацювавши зі стародруками, я впевнився, по-перше, в тому, що «найкраща політика - чесність», по-друге - що коли я не спромігся писати вірші краще за містера Дан-те, а також обох сліпців та інших представників допотопного письменства, то писати гірше за них неможливо. Проте я трохи оговтався і вирішив будь-що-будь написати якийсь «цілком оригінальний твір» (як інколи пишуть на обкладинках журналів). Я знову поклав перед очима як взірець блискучі вірші редактора «Ґедзя» на честь «Брильянтину Тама» і в запалі суперництва вирішив скласти оду на ту ж величну тему.

Перший рядок я написав легко і невимушено,- ось послухайте:

Писати вірші про «Брильянтин Тама»...

Однак, докладаючи всіх зусиль, щоб підшукати риму до «Тама», я впевнився, що мої спроби ні до чого не приведуть. Тоді я кинувся по допомогу до батька і, плідно попрацювавши кілька годин, ми з ним склали таку поему:

Писати вірші про «Брильянтин Тама»

Важка робота, сказати прямо.

        (Підпис) Сноб

Певно, наш опус вийшов не дуже довгий, але, як писалось в «Едінбург Ревю» «пора зрозуміти», що цінність літературного твору визначається зовсім не його розмірами. Просторікування «Щоквартального огляду» на тему «наполегливої праці» взагалі не слід сприймати всерйоз. У цілому я був задоволений своєю першою пробою пера, залишалось тільки вдало прилаштувати її. Батько наполягав переслати вірші до «Ґедзя», але дві обставини ставали мені на перешкоді» По-перше, я боявся заздрощів редактора, а по-друге, я знав, що він не схильний платити за оригінальні твори. Зваживши як слід всі обставини, я переслав свої вірші до більш поважного «Ласуна» і нетерпляче та водночас рішуче чекав на вирок цього журналу.

В наступному номері я з неприхованою гордістю прочитав свою поему, яку було повністю надруковано на першій сторінці в супроводі таких знаменних слів, набраних у дужках курсивом:

(Звертаємо увагу наших читачів на чудові вірші під назвою «Брильянтин Тама», які ми наводимо нижче. Немає потреби говорити про їхню довершеність і патетику,- без сліз їх прочитати не можна. А тим, кому не до смаку рядки, присвячені цій самій величній темі, що їх нашкрябав редактор «Ґедзя», радимо порівняти обидва твори.

P. S. Нам не терпиться розгадати таємницю псевдоніма «Сноб». Чи не можна сподіватись на персональне знайомство з автором?)

Така оцінка мого твору нітрохи не суперечить істині, проте, мушу признатись, я на неї не сподівався,- нехай запізніле визнання буде вічним докором моїй батьківщині і всьому людству. Не гаючи часу, я кинувся до редактора «Ласуна», який, на щастя, був удома. Він привітав мене підкреслено шанобливо, навіть по-батьківськи тепло і поблажливо,- безперечно, з огляду на мій юний вік і житейстку безпорадність. Він запросив мене сісти і одразу ж перейшов до розгляду поеми, розсипаючи на всі боки компліменти, повторити які мені не дозволяє природна скромність. А втім, містер Краб (так звали редактора) не просто підлещував мені. Він невимушено, зі знанням справи проаналізував мій твір, не вагаючись, вказав на кілька дрібних вад, чим значно підняв свій авторитет у моїх очах. Звичайно, ми поговорили й про «Ґедзя», і, хотілося б думати, сувора критика і гострі кпини, що їх містер Краб вихлюпнув на це нещасне видання, ніколи не впадуть на мою голову. Я звик вважати редактора «Ґедзя» мало не надлюдиною, та містер Краб швидко спростував цю думку. Він пролив світло на літературне і приватне життя «Уїдливої Мухи» (так саркастично містер Краб називає свого конкурента, редактора «Ґедзя»). «Уїдлива Муха» - чоловік непутящий, пише паскудні речі, а до того ж - запроданець, штукар і добрячий мерзотник. Він написав трагедію, над якою регоче вся країна, а від його фарсу у людей течуть гіркі сльози. Це ще не все, він не погребував написати пасквіль на містера Краба, в якому називає того «ослом». Якщо я захочу висловити думку з приводу «Уїдливої Мухи», містер Краб без вагань надасть мені таку можливість на сторінках «Ласуна». Тим часом, оскільки

«Ґедзь» неодмінно накинеться на мене за спробу позмагатися з автором «Брильянтину Тама», він (містер Краб) стане на захист моїх особистих інтересів. І якщо з мене зразу ж не будуть люди, то це не його (містера Краба) провина.

Містер Краб на якусь хвилину замовк (я майже нічого не второпав з його промови), і я ризикнув нагадати, що хотів би отримати гонорар за свою поему, згідно з оголошенням на обкладинці «Ласуна», в якому зазначалося, що він («Ласун») «готовий щедро заплатити за всі прийняті матеріали і не зупиниться перед тим, аби витратити на невеличкий вірш суму, яка перевищує річні видатки «Гармидера», «Горланя» і «Нісенітниці» укупі». Тільки-но я вимовив слово «гонорар», містер Краб широко розплющив очі, потім роззявив рота і став схожим на перелякану стару качку, яка намагається кахнути. Так він і стояв (раз у раз розпачливо і спантеличено хапаючись за голову) майже весь час, поки я виговорював цю фразу. Коли я скінчив, він знеможено відхилився на бильце крісла і безпорадно опустив руки, хоча й далі роззявляв рота, мов качка. Поки я мовчки стояв, вражений такою поведінкою співрозмовника, він раптом схопився і кинувся до дзвінка, та, доторкнувшись до нього, мабуть, прийняв інше рішення (хоч яке б воно було), пірнув під стіл і враз виліз з-під нього, тримаючи в руках кийка. Він уже було замахнувся ним (не знаю навіщо), та тієї ж миті лагідна посмішка освітила його обличчя, і він сумирно опустився в крісло.

- Містере Таме,- сказав він (я заздалегідь переслав йому візитну картку) - містере Таме, ви ж молода людина, мені навіть здається, дуже молода,- так?

Я погодився і додав, що не досяг іще повноліття.

- Он воно що! - вигукнув він.- Чудово! Все ясно! Щодо гонорару - то ви маєте слушність, безперечну слушність. Але ж... е-е... перша публікація... розумієте, перша... а наш журнал ніколи не платить за першу... розумієте? Річ у тому, що в таких випадках ми виступаємо одержувачем. (Містер Краб лагідно посміхнувся, зробивши наголос на слові «одержувачем»). Здебільшого платять нам за те, що ми друкуємо першу спробу пера... Надто коли йдеться про вірші. А по-друге, містере Таме, ми дотримуємось правила ніколи не платити argent comptant (1), як кажуть французи; гадаю, ви розумієте мене. Через три-шість місяців після публікації...або через рік-два... ми б не заперечували проти того, щоб видати зобов'язання на строк дев'ять місяців,- звичайно, за умови, якщо є впевненість, що через півроку ми не «луснемо». Сподіваюся, містере Таме, мої пояснення задовольняють вас.

(1) Готівкою (фр.).

Містер Краб замовк, і на його очах я побачив сльози.

Я глибоко засмутився,- адже несамохіть завдав страждань такій чудовій і вразливій людині,- і поспішив вибачитись перед нею і запевнити, що наші погляди цілком збігаються і що я повністю усвідомлюю делікатність його ситуації. Я виклав йому це в вишуканих зворотах і пішов.

Невдовзі після того одного чудового ранку «я прокинувся і збагнув, що став знаменитим». Далі я процитую кілька відгуків преси, які підтверджують мою велич. Ці відгуки, як видно, є не чим іншим, як критичними дописами про номер «Ласуна» з моїми віршами. Ці статті цілком переконливі, вичерпні і зрозумілі, за винятком хіба що ієрогліфічного підпису: «Sep. 15-I t» (1) в кінці кожної з них.

(1) Вересня 15 - цього року (латин.).

«Телепень», журнал, відомий своєю вибагливістю і тверезістю літературних оцінок, висловився так:

«Ласун»! Жовтневий номер цього чудового журналу затьмарює всі попередні і сягає небачених висот. Розкішним друком та папером, кількістю і якістю ілюстрацій, літературною вартістю матеріалів «Ласун» так перевершує своїх невдах конкурентів, як Гіперіон Сатира. Щоправда, «Гармидер», «Горлань» і «Нісенітниця» побивають його хвалькуватістю, але в усьому іншому - «Ласуну» немає рівних! Важко збагнути, як цей уславлений журнал спромігся на такі надмірні витрати. Звичайно тираж цього журналу - 100 000 примірників, а за останній місяць кількість передплатників зросла на чверть. Проте, з іншого боку, журнал щоразу сплачує своїм авторам нечувані гонорари. Кажуть, містер Шельмосел отримав не менше тридцяти семи з половиною центів за свою незрівнянну статтю «Про свиней». З таким редактором, як містер Краб, і з такими авторами, як Сноб і Шельмосел, «Ласуну» не слід боятися конкурентів. Тож кваптеся передплатити його».

Признатись, ця висока оцінка мене як автора з боку такого поважного видання, як «Телепень», тішила моє самолюбство. Поставивши моє ім'я, тобто мій nom de guerre (1) перед великим Шельмоселом, він ощасливив мене, і, гадаю, я заслуговував на це.

Потім мою увагу привернули таки рядки в «Плазуні» - органі, що зажив слави своєю одвертістю і незалежністю... а також неперевершеним вмінням підлещувати і догоджати тим, хто влаштовує бенкети:

«Жовтневий номер «Ласуна» вийшов раніше за інші журнали і своїм розкішним оформленням і багатством змісту затьмарює їх. Звичайно, «Гармидер», «Горлань» і «Нісенітниця» відрізняються хвалькуватістю, але в усьому іншому «Ласуну» немає рівних. Нам несила збагнути, як цей славетний журнал може йти на такі надмірні витрати. Щоправда, за останніх два тижні кількість його передплатників зросла на третину, а тираж становить 200 000 примірників, однак, з іншого боку, він щомісяця сплачує своїм авторам нечувані гонорари. Як нам стало відомо, містер Базікало отримав не менше п'ятдесяти центів за свою останню «Монодію в калюжі».

Серед авторів цього номера ми бачимо (окрім його знаменитого редактора, містера Краба) такі імена, як Сноб, Шельмосел і Базікало. Однак, на нашу думку, якщо не брати до уваги редакційні примітки, найяскравішою перлиною номера є поема Сноба «Брильянтин Тама». Та нехай наш читач не зробить із заголовка висновку, буцімто ця незрівнянна bijou (2) має щось спільне з тією нісенітницею, що її написав на цю ж тему якийсь жалюгідний писака, чиє ім'я не годиться вимовляти вголос поважним людям. Поема про «Брильянтин Тама» викликала загальну зацікавленість особою, яка ховається під псевдонімом «Сноб», і ми, на щастя, можемо її задовольнити. «Сноб» - nom de plume (3)- Якваса Тама, мешканця нашого міста, родича великого містера Якваса (на честь якого його названо) і, крім того, особи, певним чином пов'язаної з найвельможнішими родинами штату. Його батько, Томас Там, ескв., заможний комерсант в Хлюст-Сіті».

(1) Псевдонім (фр.).

(2) Перлина (фр).

(3) Псевдонім (фр,).

Така висока оцінка вкрай розчулила мене: адже її дало таке кришталево чисте джерело, як «Плазун». Слово «нісенітниця», вжите щодо «Брильянтину Тама», надрукованого в «Уїдливій Мусі», я вважаю цілком доречним і слушним. Водночас слова «перлина» і «bijou» про мій твір були, певною мірою, мляві і невиразні. Вони були не досить prononces (1) (як кажуть у Франції). Тільки-но я скінчив читати «Плазуна», як мій друг підсунув мені примірник «Крота» - щоденного видання, що зажило великої слави завдяки вмінню доходити до самої суті, а також відвертості, чесності та неупередженості передовиць. Ось що писалося в «Кроті» про «Ласуна»:

(1) Точні (фр.).

«Ми щойно отримали жовтневий номер «Ласуна» і можемо відзначити, що ніколи раніше не читали жодне з періодичних видань з такою насолодою. Ми б хотіли дещо порадити «Гармидеру», «Горланю» і «Нісенітниці». Пильнуйте своїх лаврів. Безперечно, ці видання побивають усіх своєю галасливістю і пихою, але в усьому іншому нам несила збагнути, як цей уславлений журнал може витрачати такі величезні кошти, і хоча його тираж 300 000 примірників, а за останній тиждень кількість передплатників зросла наполовину, проте суми, які він щомісяця сплачує авторам, нечувано великі. Як нам стало відомо з цілком надійних джерел, містер Базікало отримав не менше шістдесяти двох з половиною центів за свою останню повість про родинне життя під назвою «Кухонний рушник». Серед авторів номера такі знаменитості, як містер Краб (неперевершений редактор), Сноб, Шельмосел, Базікало та інші; однак після безсмертних творів самого редактора ми надаємо перевагу новій поетичній зірці, яка підписується nom de guerre «Сноб» і, на нашу думку, наче діамант, скоро затьмарить своїм блиском славу «Боза». Як нам відомо, «Сноб» - псевдонім містера Якваса Тама, єдиного нащадка багатого комерсанта з нашого міста Томаса Тама, ескв., близького родича шановного містера Якваса. Чудова поема містера Тама називається «Брильянтин Тама» - не зовсім підхожа, до речі, назва, оскільки якийсь пройдисвіт, пов'язаний з бульварною пресою, уже встиг написати якусь дурницю на цю тему, чим викликав до неї відразу у всього міста. А втім, навряд чи хто сплутає ці два твори».

Схвальний відгук такого проникливого видання, як «Кріт», переповнив мою душу радістю. Єдине заперечення викликало в мене слово «пройдисвіт»: точніше було б написати «мерзенний злодій, паскуда і пройдисвіт». Гадаю, так звучало б вишуканіше. Треба визнати, що вираз «діамантовий блиск» не досить точно передає суть того, що хотів сказати «Кріт» про незрівнянну поему «Брильянтин Тама». Того ж вечора, коли я прочитав відгуки «Телепня», «Плазуна» і «Крота», мені на очі потрапив примірник «Довгоноги», журналу, який відрізняється надзвичайним розумінням літературного процесу. Ось що писалося в ньому:

«Розкішний жовтневий номер «Ласуна» уже дійшов до читача. Відтепер дискусіям про перевагу того чи того видання покладено край, отже, «Гармидеру», «Горланю» і «Нісенітниці» слід облишити подальші гарячкові спроби захопити першість. Ці журнали перевершують «Ласуна» своєю нахабністю, але в усьому іншому - давайте нам «Ласуна»! Ми ніяк не збагнемо, як цей уславлений журнал може йти на такі надмірні витрати. Щоправда, його тираж сягнув майже 500 000 примірників, і за останніх два дні кількість передплатників зросла на сімдесят п'ять відсотків, але ж суми, які журнал щомісяця сплачує своїм авторам, нечувано великі. Нам відомо, що мадемуазель Плагіатстер отримала не менше вісімдесяти семи з половиною центів за своє чудове революційне оповідання «Про Йоркського коника і зеленого цвірконика».

Найцікавіші матеріали в цьому номері належать, звичайно, перу редактора (шановному містеру Крабу), але в ньому є чимало чудових творів таких авторів, як Сноб, мадемуазель Плагіатстер, Шельмосел, місіс Фальш, Базікало, місіс Пасквілі, а останнім, звичайно, за списком, а не за мірою таланту, стоїть Дурисвіт. Така блискуча плеяда геніїв може кинути виклик будь-кому в світі! Поема за підписом «Сноб», на нашу думку, викликає загальне захоплення і заслуговує на ще більше схвалення. Цей шедевр майстерності і красномовства називається «Брильянтин Тама». Певно, в декого з читачів можуть виникнути неясні, проте досить неприємні спогади про вірш (?) під такою ж назвою, який є брудною писаниною продажного перодряпа, горлоріза і жебрака, що здатний лише на підлість, і тісно співпрацює, на нашу думку, з одним із самих найнепристойніших видань нашого міста. Ми звертаємось до читачів: заради Всевишнього, не сплутайте ці два твори. Як нам відомо, автором «Брильянтину Тама» є геніальний учений і джентльмен Яквас Там, ескв., а «Сноб» - лише його nom de guerre».

Я ледве стримувався, коли читав отакі рядки діатриби. Я зрозумів, що така манера ухилятись або навіть поступатись, така навмисна поблажливість, з якою «Довгонога» розпатякувала про ту свиню, редактора «Ґедзя»,- отже, як я уже сказав, я зрозумів, що така поблажливість була викликана саме упередженим ставленням до «Ґедзя», жагучим бажанням «Довгоноги» підтримати свою репутацію моїм коштом. Справді, кожен може легко пересвідчитися в тому, що якби «Довгонога» не вдавала з себе казна-що, а була правдивою до кінця, вона («Довгонога») висловила б свою думку більш рішуче, точніше і ближче до суті. Слова «продажний перодряп», «жебрак», «підлість», «горлоріз» настільки безбарвні і непідхожі, що, здається, вони вжиті зумисне. Було б краще взагалі нічого не казати про автора найбездарніших віршів, написаних представником роду людського. Ми всі чудово розуміємо, що можна «посварити, трішечки підхваливши», а, з іншого боку, хто візьме під сумнів потаємний замір «Довгоноги» трішечки посварити, щоб уславити?

Власне, нема ніякого діла до того, що «Довгонога» патякає про «Ґедзя». Але ж тут йшлося про мене. Після того як «Телепень», «Плазун» і «Кріт» прихильно висловились про мої здібності, від слів пересічної «Довгоноги» про «геніального вченого і джентльмена» війнуло холодом. Щодо джентльмена - тут усе точно! І я не вагаючись вирішив зажадати від «Довгоноги» письмового вибачення або викликати її на герць. Сповнений рішучості втілити свої наміри в життя, я почав прикидати, кому із друзів можна довірити послання до «вельмишановної» «Довгоноги», і, оскільки редактор «Ласуна» був прихильний до мене, я, зрештою, вирішив податись за допомогою до нього.

Я досі не можу знайти більш-менш задовільного пояснення, чому в містера Краба були такі незвичайні вираз обличчя і поведінка, коли я викладав йому свій план. Знову повторилася знайома мені сцена з кийком, дзвінком і по-качиному відкритим ротом. Була мить, коли, здавалося, він от-от кахне. Зрештою, він трохи вгамувався і почав говорити і діяти як нормальна людина. Однак відмовився брати участь у цій справі і переконав мене не відправляти виклик взагалі. З приводу ганебної поведінки «Довгоноги» він визнав, що деякі її вислови були недоречні, надто це стосується слів «джентльмен» і «учений». На закінчення бесіди містер Краб виявив справді батьківську турботу про мій добробут і запропонував час од часу виконувати роль Томаса Гавка для «Ласуна», що дасть мені можливість чесно підзаробити і водночас усталити свою репутацію.

Я попросив містера Краба пояснити, хто такий містер Томас Гавк і яким чином я повинен виконувати його роль. Тут містер Краб знову «зробив великі очі» (як кажуть у Німеччині), та, зрештою, вийшов із стану здивування, опанував себе й пояснив, що слова «Томас Гавк» він ужив для того, щоб уникнути вульгарно-просторічного «Томі», і що слід говорити «Томі Гавк» або «томагавк», а «виконувати роль томагавка» означає всіляко шпетити і ганити зграю авторів-невдах.

Я запевнив свого заступника, що, коли тільки це й робити, готовий зіграти роль Томаса Гавка. Тоді містер Краб запропонував мені спробувати свої сили і розквитатись з редактором «Ґедзя» якомога суворіше. Я виконав це прохання і прямо в приміщенні редакції написав рецензію на ту оригінальну поезію «Брильянтин Тама». Рецензія зайняла тридцять шість сторінок «Ласуна», і я зрозумів, що грати роль Томаса Гавка значно легше, ніж писати вірші: адже я дотримувався певної системи і тому майже не докладав зусиль, статечно роблячи свою справу. А робив я це так. За безцінь я купив на аукціоні «Промови лорда Брума», «Повне зібрання творів» Коббета, «Новий словник сленгу», «Мистецтво ганьбити» (повний курс), «Самовчитель брудної лайки» (in folio) і «Льюіс Кларк про мову». Ці твори я добряче потер скребницею, потім кинув шматки в сито і ретельно просіяв усе хоч трохи пристойне (суща дрібниця). Круті слівця я позапихував у велику олив'яну перечницю з поздовжніми дірками таким чином, щоб через них могли вільно пройти цілі речення. Тепер суміш була готова до вживання. Коли мене запрошували на роль Томаса Гавка, я змащував аркуш паперу білком качиного яйця, а тоді, пошматувавши твір, призначений для рецензування, таким же чином, яким я роздирав книжки, тільки ретельніше, щоб на кожному клаптику залишилось тільки по одному слову, я запихував їх у ту саму перечницю, закручував кришку, струшував і висипав усю суміш на змащений білком аркуш, до якого вона й прилипала. Ефект був просто чудовий, я б сказав, неперевершений. Справді, рецензії, виготовлені таким простим способом, на превеликий подив усього світу, затьмарювали усе написане іншими авторами. Попервах моїм творам була властива певна безладність, якийсь відтінок bizarre (1) (як кажуть у Франції), що трохи бентежило мене, але я гадав, що це наслідок моєї сором'язливості і недосвідченості. Всі вирази були на своєму місці (як кажуть англосакси). Багато з них було перекручено, декотрі навіть стояли догори ногами, і не було жодного, який хоча б приблизно зберігав свій зміст. Винятком були вислови містера Льюіса Кларка, такі категоричні й тверді, що вони нічого не втрачали навіть у найнезвичайніших позиціях і мали однаково щасливий і впевнений вигляд незалежно від того, стояли вони догори чи вниз ногами.

(1) Незвичності (фр.).

Важко сказати, що трапилось з редактором «Ґедзя» після публікації моєї критичної статті на його «Брильянтин Тама». Мабуть, він помер від горя. В усякому разі, він ураз пропав з лиця землі, і відтоді не чути навіть духу його.

Цій справі було покладено край, фурії заспокоїлись, і я одразу завоював велику прихильність містера Краба. Свої таємниці він довіряв тільки мені і доручив мені постійну роль Томаса Гавка в редакції «Ласуна»; оскільки він не міг мені дати ніякої платні, то дозволив просто користуватися його порадами.

- Мій любий Яквасе,- сказав він мені якось після обіду,- я ціню ваші здібності і люблю, як рідного сина. Я зроблю вас своїм спадкоємцем. Після моєї смерті «Ласун» стане вашою власністю. А тим часом я виведу вас у люди... неодмінно виведу... тільки слухайтесь моїх порад. Перш за все треба спекатись цього старого Кнура.

- Кнура? - зацікавився я.- Свині, чи не так?.. Арег (як кажуть латиною)?.. Хто свиня? Де?

- Ваш батько,- була відповідь.

- Справді,- сказав я.- Свиня.

- Вам треба подумати про майбутнє, Яквасе,- вів далі містер Краб,- а цей ваш наставник висить у вас на шиї, мов камінь. Нам потрібно негайно відітнути його. (Тут я витяг ножа). Нам потрібно відітнути його,- провадив далі містер Краб,- раз і назавжди. Він заважатиме нам... заважатиме. Повірте мені, вам слід дати йому стусана, або побити кийком, або скоїти щось подібне.

- А що ви скажете,- скромно поцікавився я,- якщо спочатку я дам йому стусана, потім поб'ю кийком і, смикнувши за ніс, приведу до тями?

Містер Краб замислено подивився на мене й відповів:

(1) Кабан (латин.).

- Вважаю, містере Таме, вашу пропозицію цілком слушною... усе це просто чудово, тобто ви маєте рацію, але з перукарем упоратися не так просто, і, гадаю, після того як ви зробите з Томасом Тамом те, що надумали, слід добряче підбити йому кулаком обидва ока, щоб він навіть не наважувався стежити за вами під час розваг. Якщо ви вчините саме так, можете вважати, що виконали своє завдання. А втім, було б непогано хлюпнути на нього раз-другий грязюкою з рівчака, а тоді віддати до рук поліції. Наступного ранку ви можете просто піти в поліцію і заприсягнутись, що на вас учинили напад.

Мене зворушило те тепле почуття, з яким містер Краб дав мені таку чудову пораду, і я, не гаючи часу, скористався з неї. Зрештою, я спекався старого кнура і відчув себе вільною людиною, справжнім джентльменом. Проте нестача грошей певний час викликала в мене якусь невпевненість, та згодом, уважно пороздивлявшись на всі боки і побачивши, що робиться в мене під носом, я збагнув, як уладнати таку річ. Я сказав «річ», бо по-латині, наскільки мені відомо, «річ» звучить гет. Між іншим, про латину, чи може мені хтось сказати, що означає quocunque (1) або modo? (2) Мій план був до краю простий. Я купив за безцінь шістнадцяту частку «Кусливої Черепахи» - оце й усе. Справу було зроблено, і я поклав гроші до своєї кишені. Звичайно, треба було владнати деякі дрібниці, які були, так би мовити, наслідком, результатом. Я, наприклад, придбав перо, чорнило, папір і з шаленим завзяттям узявся за діло. Я закінчив статтю для журналу, дав їй назву «Цвірінь-цвірінь автора «Брильянтину Тама» і переслав до «Нісенітниці». Однак цей журнал у «Щомісячних відповідях кореспондентам» назвав мою статтю «марнослів'ям», і я змушений був перемінити заголовок на «Кукуріку» Якваса Тама, ескв., автора оди «Брильянтин Тама» і редактора «Кусливої Черепахи». З цією поправкою я знову послав статтю до «Нісенітниці», і, чекаючи на відповідь, щоденно друкував у «Черепасі» по шість шпальт, так би мовити, філософсько-аналітичних розвідок про літературну вартість журналу «Нісенітниця» і особисті якості його редактора. Наприкінці того ж тижня в редакції «Нісенітниці» збагнули, що припустились прикрої помилки і «сплутали безглузду статтю «Кукуріку», що її написав якийсь незнаний невіглас, з однойменною неоціненною перлиною знаменитого автора «Брильянтину Тама» Якваса Тама, ескв.». «Нісенітниця» висловила «щире співчуття з приводу цілком природного непорозуміння» і до того ж обіцяла надрукувати оригінал «Кукуріку» в наступному номері журналу.

(1) Хоч куди б (латин.).

(2) Тільки (латин.).

Річ у тім, що я так і думав і тоді, і пізніше, і не маю ніяких підстав думати інакше тепер, коли «Нісенітниця» таки помилилась. Навряд чи хто у світі, маючи добрі наміри, так неприпустимо помилявся, як «Нісенітниця». Відтоді я полюбив «Нісенітницю» і невдовзі глибоко збагнув саму суть її літературної вартості і принагідно залюбки розводився про неї на сторінках «Черепахи». А тут іще дивний, я б сказав, небувалий збіг, що спонукає серйозно замислитись: така ж революційна зміна поглядів, таке ж неймовірне bouleverse-ment (1) (як кажуть французи), такий же всеохопний шкереберть (якщо тільки можна навести тут цей досить широко вживаний індіанцями крутий вислів), що стався попри всі pro et con (2) у моїх взаєминах із «Нісенітницею», згодом, за таких самих обставин, відбувся й у взаєминах з редакціями «Горланя» і «Гармидера». Внаслідок цього геніального трюку мені поталанило: я «напихав повний гаманець» і, кажу про це чесно й упевнено, почав стрімко робити блискучу кар'єру. Я став знаменитим і можу тепер сказати словами Шатобріана: «Я творив історію - J'ai fait 1'histoire».

(1) Збурення (фр.).

(2) За і проти (латин.).

Я справді «творив історію». З тих славетних часів, що про них я веду свою оповідь, мої діяння і твори ввійшли до скарбниці людства. Вони вже відомі всьому світові. Отже, немає рації докладно описувати, як я, стрімко підіймаючись щаблями кар'єри, успадкував «Ласуна» і злив його з «Гармидером»; як згодом придбав «Горланя» і таким чином об'єднав три періодичні видання; як, нарешті, уклав угоду з останнім конкурентом і об'єднав усю літературу країни в одному чудовому, всесвітньовідомому журналі

«ГОРЛАНЬ, ЛАСУН, ГАРМИДЕР І НІСЕНІТНИЦЯ».

Так, я творив історію і досяг світового визнання. Моя слава розлетілась до найдальших куточків землі. У першій-ліпшій газеті ви неодмінно натрапите на згадку про безсмертного Якваса Тама: містер Яквас Там сказав так, містер Яквас Там написав так, містер Яквас Там зробив так. Але я людина скромна і покірливо залишаю цей світ. Зрештою, в чому полягає суть того незбагненного явища, яке ми називаємо «геніальністю»? Я погоджуюсь з Бюффоном... з Хогартом... по суті, геній - це насамперед старанність.

Погляньте на мене! Як я трудився... як працював... як писав! О боги, хіба я не писав? Я не знав слова «відпочинок». Удень я був прикутий до стола, а вночі, блідий від недосипання, працював при світлі лампад. Бачили б ви мене тоді. Я схилявся то направо, то наліво; то подавався вперед, то відкидався на бильце крісла. Я сидів tete baissee (1) (як кажуть мовою якихось індіанців), схилившись над білим, мов алебастр, аркушем. І хай там горе чи радість, голод чи спрага, я писав. Я писав у будь-яку погоду, я писав удень і вночі. Не має значення, що я писав, головне - стиль, який я запозичив у Дурисвіта. Бах! Трах! Пропоную вам познайомитись із ним.

(1) Нахиливши голову (фр.).

 

 

БАЛАЧКА З МУМІЄЮ

© Український переклад. О. М. Мокровольський, 1992.

Учорашній наш симпозіум виявився занадто обтяжливим для моїх нервів. Розболілася голова, мене так і хилило де сну. Тож замість вийти на вулицю та десь згаяти вечір, як я замірявся, мені спало на думку підвечеряти трішки і - на боковеньку.

Вечеря, звісно ж, щонайлегша. Я страшенний любитель грінок із сиром. Але навіть їх більше фунта не щоразу з'їси одним нападом. А втім, де один фунт, там може бути й два - чом би й ні? Вагомих заперечень немає. А між двома й трьома тільки й різниці, що сама формальність - число. Замахнувся я чи не на чотири. Дружина моя стверджує: п'ять! Але, я певен, вона переплутала дві зовсім різні речі. Цифру п'ять як таку я й сам залюбки визнаю, але в цьому випадку вона могла стосуватися хіба до п'яти пляшок чорного портеру, адже без такої приправи грінки з сиром ну ніяк не йдуть.

Покінчивши отак із своєю скромною трапезою, я надяг нічного ковпака і, сподіваючись солодко поспочивати аж до полудня, прихилив голову до подушки, а що совість маю чисту-чистісіньку, то й поринув одразу в глибокий сон. Та хіба коли збувалися людські надії? Не встиг я хропнути двічі чи тричі, як шалено задзеленчав дзвінок надвірних дверей, а затим ще й нетерпляче загупало дверним молотком, від чого я тут-таки й прокинувся. А наступної хвилини, поки я все ще продирав очі, дружина тицьнула мені під самий ніс цидулку - від мого давнього друга доктора Трулюлюліса. Ось що він мені писав:

«Неодмінно приходьте до мене, дорогий мій добрий друже, як тільки отримаєте від мене цю записку. Приходьте й розділіть нашу радість. Нарешті я, завдяки наполегливості й дипломатії, добився від дирекції Міського музею згоди на обстеження мумії - ви знаєте якої. Мені дозволено розповити її і зробити, при бажанні, розтин. Присутні будуть лише кілька друзів і ви, звісно, в тім числі. Мумія уже у мене вдома, і ми почнемо розкутувати її сьогодні об одинадцятій вечора.

Завжди ваш

Трулюлюліс»

Дочитавши до слова «Трулюлюліс», я відчув, що цілковито прокинувся, мов і не спав. Захоплено вискочив я з ліжка, перекидаючи все на своєму шляху, одягся із швидкістю просто дивовижною і прожогом кинувся до лікаревого дому.

Там я застав ціле товариство, що нетерпляче очікувало мого прибуття. Мумія лежала розпростерта на обідньому столі, тож., щойно я ввійшов, як розпочали обстеження.

Це була одна з двох мумій, що їх кілька років тому привіз кузен Трулюлюліса, капітан Шабельтас, із Лівійського нагір'я, де він їх знайшов у похованні біля Елейтіаса, на чималенько миль угору по Нілу. Тамтешні печери хоч і не такі величні, як фіванські гробівці, зате куди цікавіші, бо в них незрівнянно більше зображень, що проливають світло на життя й побут давніх єгиптян. Камера, з якої взято наш зразок, за словами Шабельтаса, особливо рясніла такими зображеннями - стіни її всуціль були покриті фресками та барельєфами, тоді як статуї, вази й розкішна мозаїка свідчили про неабияке багатство небіжчика.

Дорогоцінну знахідку передано музеєві в тому самому вигляді, в якому вона вперше трапила на очі капітанові Шабельтасу,- себто, саркофага не відкривали. І так він простояв вісім років, доступний лише зовнішньому оглядові публіки. Таким чином, у нашому розпорядженні була нині цілісінька, нечіпана мумія, і ті, хто тямить, як рідко сягають наших берегів непопсовані пам'ятки старовини, збагнуть одразу, що ми мали цілковите право привітати себе з такою удачею.

Підійшовши до столу, я побачив велику скриню чи то ящик, мало не семи футів завдовжки, близько трьох завширшки і заввишки футів два з половиною. Саркофаг мав обриси правильного овалу, а не звужувався до одного кінця, мов труна. Матеріал, з якого його зроблено, видався нам спочатку деревом сикомори (platanus), та коли зробили розріз, з'ясувалося, що то картон чи, точніше, papier mache з папірусу. Зовні його рясно прикрашали малюнки - сцени похоронів та інші печальні сюжети, поміж яких і прямо, і навкіс і як тільки можливо повторювались однакові ієрогліфічні письмена, що означали, безперечно, ім'я покійного. На щастя, серед нас був містер Гліддон, і він без труднощів розшифрував той напис: був він зроблений простим фонетичним письмом і читався як одне слово - Невтуепохус.

Нелегко було нам розкривати зовнішню оболону так, щоб її не пошкодити; тільки ж ми нарешті з цим упорались, очам нашим явився інший ящик, уже в формі домовини й значно менших розмірів, ніж зовнішній, але в усьому іншому - його точнісінька копія. Проміжок між ними був заповнений смолою, від чого трохи постраждали барви на внутрішньому ящику.

Відкривши і його (що вийшло у нас зовсім легко), ми натрапили на третього ящика, теж подібного до труни й відмінного від другого хіба що матеріалом, а то був кедр, і він досі пахтів своєрідним, притаманним цьому дереву ароматом. Ніякої щілини між другим і третім ящиком не було - стінки одного щільно прилягали до стінок другого.

Аж знявши третього ящика, ми виявили й дістали саме тіло. Ми сподівалися, що воно, як завжди в таких випадках, буде щільно сповите, мовби забинтоване, численними смугами тканини, але натомість побачили: мумію поміщено у своєрідний футляр із папірусу, покритий товстим шаром лаку, роззолочений і розмальований. Малюнки зображали всілякі гадані митарства душі та її зустрічі з розмаїтими божествами. Тут неодноразово повторювались одні й ті самі людські постаті - судячи з усього, портрети вже забальзамованих осіб. Від голови до ніг перпендикулярною колонкою біг напис, теж зроблений фонетичними ієрогліфами, який вказував ім'я та різні титули покійного, а також імена-титули його рідні.

Коли відкрилася шия мумії, ми побачили на ній разок із циліндричних скляних намистин, розмаїто забарвлених, і кожна зображала якесь божество чи то там скарабея, а посередині була крилата куля. Інше подібне намисто чи то пояс оперізувало талію.

Здерши папірус, ми виявили, що тіло чудово збереглося й ніби зовсім не тхнуло. Шкіра мала червонястий відтінок. Вона була пружна, гладенька й лискуча. Зуби й волосся були в доброму стані. Очі були начебто вийняті й замінені скляними, дуже, навдивовижу гарними - от мов живі! Тільки позирк їхній чогось-то був аж надто рішучий. Пальці й нігті були щедро визолочені.

Містер Гліддон висловив думку, що, судячи з червонястого забарвлення епідермісу, бальзамування виконано самими асфальтовими смолами. Одначе, коли з поверхні тіла зішкребли сталевим інструментом трохи порошкоподібної речовини й кинули в полум'я, стала очевидною наявність камфори та інших запашних смол.

Ми дуже пильно обстежили тіло в пошуках отвору, через який видалено нутрощі, але, на наше зачудування, нічого такого не виявили. Ніхто з присутніх тоді ще не знав, що цілісні чи то нерозтяті мумії трапляються не так уже й рідко. Нам було відомо, що небіжчиків мозок виймали через ніс, а для видалення кишок робили надріз збоку живота, після чого трупа голили, мили й клали в ропу і лише згодом, через кілька тижнів, бралися, власне, до самого бальзамування. Так і не знайшовши надрізу, доктор Трулюлюліс заходився готувати свої хірургічні інструменти, аби почати розтин, але тут я похопився, що вже звернуло на третю годину ночі. Тож вирішили відкласти внутрішнє обстеження до наступного вечора і вже й збиралися розійтися, коли це хтось запропонував один-два досліди з вольтовою батареєю.

Думка подіяти електрикою на мумію три- чи й чотиритисячолітнього віку була коли й не дуже розумна, то принаймні оригінальна, і ми всі ураз захопилися нею. На дев'ять десятих ужарт і на одну десяту всерйоз ми установили в лікаревім кабінеті батарею, а тоді перенесли туди єгиптянина. Добряче поморочившись, ми зуміли оголити крайчик скроневого м'яза, що виявився значно менш закостенілим, ніж решта мускулатури тіла, але, звісно, як ми й передбачали, від дотику дроту до нього той м'яз не показав ані найменшої гальванічної чутливості. Ця перша спроба видалась нам досить переконливою і, від щирого серця посміявшися з нашої дурості, ми вже стали прощатися, коли це мій погляд упав на очі мумії, і я враз остовпів. Бо з першого ж погляду завважив, що очні яблука, яким усі ми приписали скляну природу, хоч і привертав увагу їхній мовби дикий позирк, тепер були прикриті повіками, так що з-під них видніли тільки вузькі сжечки tunica albuginea (1).

Гучним скриком я привернув увагу товариства до цієї обставини, і всі ураз переконалися в моїй слушності.

Не можу сказати, щоб я був стурбований цим явищем, адже «стурбований» - це не зовсім те слово. Гадаю, що, коли б не, портер, можна було б стверджувати, що мене трохи підвели нерви. Що ж до решти присутніх, то ніхто з них навіть не намагався приховати найзвичайнісінький переляк. На доктора Трулюлюліса просто жаль було дивитися. Містер Гліддон зумів якимось побитом зробитися невидимим. А в містера Сілка Бакінгема, сподіваюсь, забракне хоробрості заперечувати, що він на всіх чотирьох порачкував під стіл. Одначе, коли минулося перше потрясіння, ми, звісна річ, рішуче заходилися коло подальших експериментів. Наші дії тепер були спрямовані проти великого пальця правої ноги. Зроблено надріз над зовнішньою os sesamoideum pollicis pedis (2), і тим самим оголено корінь musculus abductus (3). Знов налаштувавши батарею, ми подіяли струмом на розтятий нерв,- коли це мумія, ну геть тобі мов жива, спочатку зігнула праве коліно, підтягти ногу чи не до самого живота, а тоді, випроставши її, незбагненно дужим поштовхом так копнула доктора Трулюлюліса, що поважний медик вилетів, мов стріла з катапульти, через вікно на вулицю.

Ми всі en masse (4) висипали надвір, аби підібрати понівечені останки жертви наукового завзяття, але мали щастя здибати на східцях його самого, що вертався в непоясненному поспіху, переповнений філософічним запалом дослідника й ще дужче, ніж напочатку, переконаний в необхідності ревно й старанно продовжити наші досліди.

(1) Очних білків (латин,).

(2) Сесамовидною кісткою великого пальця ноги (латин.).

(3) Відвідного м'яза (латин.).

(4) Гуртом (фр.).

Саме за його вказівкою ми, не зволікаючи ані миті, зробили глибокий надріз на кінчику носа піддослідного суб'єкта, і лікар, міцно вхопившись, шалено притяг його в зіткнення з проводом.

Ефект - морально й фізично, в прямому й переносному значенні,- був електричний. По-перше, труп розплющив очі й часто-часто закліпав повіками, достоту містер Барнс у пантомімі; по-друге, він чхнув; по-третє - сів, по-четверте - потряс кулаком під носом доктора Трулюлюліса, і, по-п'яте, звернувшись до панів Гліддона та Бакінгема, адресував їм щонайщирішою єгиптянщиною отакі слова:

- Мушу сказати, панове, що ваше поводження мене прикро вразило й не менш образило. Ну, хай від доктора Трулюлюліса чогось кращого годі й сподіватися. Він просто куций гладкий дурень, і що вдієш, коли в нього тями катма. Я його жалію і - прощаю. Але ви, пане Гліддоне, й ви, Сілку, ви, стільки мандрувавши й живши у Єгипті, аж стали мовби вродженими єгиптянами, ви, кажу, проживши так довго серед нас, що розмовляєте по-єгипетськи чи не так само добре, як пишете своєю рідною мовою, ви, кого я завжди був схильний мати за вірних друзів мумій,- вже хто-хто, а ви, далебі, могли б повестися чемніше. От ви стоїте собі спокійнісінько збоку й спостерігаєте, як мене грубо кривдять. І що ж я можу про вас подумати при цьому? Що можу я сказати, коли ви дозволяєте кожному, кому не ліньки, знімати з мене мої саркофаги і вбрання в такому страшенно холодному кліматі? І, що найгірше, ви сприяєте й потураєте цьому жалюгідному куцому нахабі докторові Трулюлюлісу, який здумав тягати мене за носа. Що, питаю вас, можна про це сказати?

Ясна річ, природно було б припустити, що, почувши такі речі та ще й за таких обставин, ми всі кинулися тікати, або затіпалися в істериці, або ж гуртом помліли як один. Само собою напрошується, кажу, перше-ліпше з цих трьох припущень. І справді, хто б то подивувався, коли б ми повелись якось так а чи й усіма згаданими способами. Слово честі, я й сам не знаю, як і чому з нами нічого такого не скоїлося. Але, можливо, причину слід шукати в так званому дусі віку, який діє за принципом «усе навпаки» і яким у наші дні пояснюють всілякі неможливі дурниці й протиріччя. А може, зрештою, річ тут у тім, що мумія трималась надто вже природно й невимушено, то й слова її прозвучали не так моторошно, як повинні були б. Так чи так, а одне ясно: жоден із нашого товариства не виказав якогось особливого трепету, ані визнав привселюдно, що подія вийшла за рамки звичайного.

Я, наприклад, анітрохи не здивувався і тільки відступив на крок, далі від єгиптянського кулака. Доктор Трулюлюліс заклав руки до кишень своїх штанів і втупився в мумію, а тим часом бурякова краска залила йому обличчя. Містер Гліддон погладив свою бороду й поправив крохмального комірця. Містер Бакінгем похнюпився й поклав великого пальця правої руки в лівий кутик рота.

Якусь мить єгиптянин суворо дивився на нього, а тоді мовив глузливо:

- Чому ж ви не відповідаєте, пане Бакінгеме? Чи ви не розчули, про що я вас питав? Вийміть лишень пальця з рота!

При цьому містер Бакінгем ледь здригнувся, вийняв з лівого кутика рота великого пальця правої руки й тут-таки відшкодував завдану собі втрату тим, що поклав великого пальця лівої руки в правий кутик вищезгаданого отвору.

Так і не добившись відповіді од містера Б., мумія зловтішно обернулася до містера Гліддона й тим самим безапеляційним тоном зажадала відповіді од нього.

І містер Гліддон дав вельми докладне пояснення розмовною єгипетською мовою. Коли б у наших американських друкарнях та не було так кепсько з єгипетськими ієрогліфами, я з величезним задоволенням навів би отут, в оригіналі, всю його розчудесну орацію.

До речі, зауважу побіжно, що вся подальша бесіда з мумією велася розмовною єгиптянщиною через посередництво (це стосовно мене й інших недоосвічених членів нашого товариства) - через посередництво, значить, панів Гліддона й Бакінгема, які виступали в ролі перекладачів. Ці панове шпарили рідною мовою мумії з неповторною швидкістю та вправністю, та все ж я запримітив, що іноді (коли доводилось зачіпати речі й поняття винятково сучасні й для такого чужинця цілковито незнайомі) наші мандрівники вдавалися до наочних засобів. Містер Гліддон, наприклад, ніяк не міг розтлумачити єгиптянинові значення терміну «політика», поки не взяв вуглину й не накреслив на стіні суб'єктика з носом-бульбою, з продертими ліктями, який стоїть на пеньку, відставивши ліву ногу, викинувши вперед зціплену в кулак праву руку, закотивши очі до небес і роззявивши рота під кутом у дев'яносто градусів. Десь так само й містерові Бакінгему не вдавалося висловити абсолютно сучасне поняття «гнилий ліберал», аж поки (на пораду доктора Трулюлюліса) він не зважився, геть побілівши на виду, добряче роззявити рота й показати розхитаного гнилого зуба, видалити якого смертельно боявся.

Само собою зрозуміло, що містер Гліддон розводився здебільшого про ту величезну користь, яку приносить науці розповивання й патрання мумій. Вибачившись принагідно за всі прикрі незручності, що могли бути завдані зосібна йому, окремо взятій мумії на ім'я Нетуепохус, він закінчив свою промову легеньким натяком (так, легеньким і делікатним, хоч і досить прозорим): мовляв, тепер, коли ці дрібнички з'ясовано, чи не пора б і продовжити обстеження. При цих словах доктор Трулюлюліс знову вхопився за свої інструменти.

Щодо останньої пропозиції оратора, то у Невтуепохуса знайшлися певні заперечення ідейного плану, а от які саме - я не досить чітко збагнув; але він висловив задоволення складеними йому перепросинами, зліз зі столу й потис руки всім присутнім.

По закінченню цієї церемонії ми всі негайно заходилися відшкодовувати збитки, завдані нашому гостеві скальпелем. Зашили рану на скроні, забинтували ступню й наліпили на кінчик носа квадратний дюйм чорного пластиру.

Аж тоді ми звернули увагу на те, що граф (десь ніби такий був титул Невтуепохуса) колотиться дрібним дрожем,- безперечно, від холоду. Господар незагайно подався до своєї гардеробної і незабаром повернувся, несучи моднячого чорного фрака (недавно від Дженнінгса), пару небесно-блакитних картатих панталонів із шлейками, рожеву, в смужечку, chemise (1), простору розцяцьковану камізельку, біле пальто-сак, ковіньку для прогулянок, циліндра без крис, лаковані черевики, жовті замшеві рукавички, монокля, пару накладних бакенбардів і пишну краватку-каскад. Через певну різницю в зрості між графом і господарем (співвідношення десь два до одного) при вбиранні єгиптянина постали невеличкі труднощі, але якось-то все на нього нап'яли - можна сказати, одягли. Містер Гліддон узяв його попідручки й підвів до вигідного крісла біля каміна, а доктор Трулюлюліс тим часом подзвонив і звелів принести сигар та вина.

(1) Сорочку (фр.)

Розмова скоро пожвавилась. Звісна річ, усіх найбільше цікавив той досить-таки приголомшливий факт, що Невтуепохус виявився досі ще живим.

- Як на мене,- зауважив містер Бакінгем,- то вам давно вже годилося б померти.

- Та що ви! - вельми вражено відгукнувся граф.- Мені ж бо тільки трохи за сімсот! Батечко мій прожив тисячу й помер при доброму розумі.

Тут посипалися запитання й підрахунки, з допомогою яких з'ясовано, що гадана давність мумії добряче применшена. Насправді минуло п'ять тисяч п'ятдесят років ще й кілька місяців, відколи її покладено в елейтіаські катакомби.

- Але ж моє зауваження,- знов заговорив містер Бакінгем,- стосувалося зовсім не до вашого віку на момент поховання. Я ладен визнати, що ви ще порівняно молодий чоловік. Просто я мав на увазі той довжелезний відтинок часу, який, за вашим же власним признанням, ви пролежали в асфальтових смолах.

- У чому-чому? - перепитав граф.

- В асфальтових смолах! - несхитно наполягав містер Б.

- Ах, так! Здається, я здогадуюсь, що ви маєте на увазі. Воно, звісно, теж годиться - хоча в мій час ми рідко вдавалися до чогось іншого, крім біхлориду ртуті, себто сулеми.

- Але ж ми ось чого ніяк не можемо втямити,- мовив доктор Трулюлюліс.- Як воно так сталося, що ви померли й поховані в Єгипті п'ять тисяч років тому, а тут сьогодні - живий-живісінький, розмовляєте з нами й вигляд у вас просто квітучий?

- Коли б я справді, як ви кажете, помер,- відповів граф,- то й досі, більш ніж напевне, був би мертвий. Бачу я, що ви й досі не виросли з пелюшок гальванізму й не вмієте того, що колись у нас вважалося звичайнісінькою справою. Так от, річ у тім, що я просто впав у каталептичний стан, і мої близькі вирішили, що я коли не вмер, то помру ось-ось, і хутенько мене забальзамували. Гадаю, вам відомий головний принцип бальзамування?

- Та, знаєте, не зовсім.

- О, розумію! Жалюгідна неосвіченість! Що ж, зараз не час заходити в подробиці, але одне необхідно сказати: власне, забальзамувати - означало у нас в Єгипті зупинити на невизначений строк у тваринному організмі абсолютно всі процеси. Я вживаю слово «тваринний» у щонайширшому розумінні, що включає не тільки фізичне, а й духовне, і вітальне буття. Повторюю: провідним принципом бальзамування у нас була миттєва й цілковита зупинка - відкладення на необмежений час - усіх тваринних функцій. Сказати б інакше, в якому стані людина перебувала в момент бальзамування, в такому вона й збережеться. А що я маю щастя бути Скарабеєвої крові, то мене забальзамували живого, як ви можете нині переконатися.

- Скарабеєвої крові? - вигукнув доктор Трулюлюліс.

- Атож. Скарабей був, так би мовити, спадковим гербом, емблемою одного вельми знатного й високого роду. Бути «Скарабеєвої крові» означало просто належати до роду, знаком, гербом якого був Скарабей. Я висловлююсь фігурально.

- Але ж як це пов'язане з тим, що ви зосталися живі?

- Ну, знаєте, у нас в Єгипті завжди так велося, що перед бальзамуванням трупа видаляли нутрощі й мозок. Тільки клан Скарабеїв не корився цьому звичаю. Тож коли б я не був Скарабей, позбувся б я нутрощів та мізків, а без цього причандалля жити все-таки незручно.

- Зрозумівши це,- сказав містер Бакінгем,- я припускаю, що всі цілі мумії, які тільки трапляються нам, належать до роду Скарабеїв, чи не так?

- Поза всяким сумнівом.

- А я думав,- смиренно озвався містер Гліддон,- що Скарабей був одним із єгипетських богів.

- Із єгипетських - чого? - вигукнула мумія, зірвавшись на рівні ноги.

- Богів! - повторив славетний мандрівник.

- Пане Гліддоне, ви невимовно дивуєте мене отакою балачкою,- мовив граф, знову сідаючи в крісло.- Та жоден народ на землі ніколи не поклонявся більше, ніж одному божеству. Скарабей, ібіс і таке інше були для нас (як всілякі подібні істоти для інших народів) лише символами, media (1), через яких ми поклонялися Творцеві, бо ж Він надто великий, аби до Нього зверталися просто, безпосередньо.

(1) Посередниками (латин.).

Запала пауза. Потім нитку розмови підхопив доктор Трулюлюліс.

- Чи ж слушно буде тоді припустити на основі ваших пояснень,- спитав він,- що в катакомбах понад Нілом можуть покоїтися й інші мумії Скарабеєвого коліна, котрі зберегли стан вітальності?

- Можете в цьому не сумніватися,- відказав граф.- Усі ж бо Скарабеї, випадково бальзамовані живцем, живі й по сьогодні. Ба навіть дехто з бальзамованих живцем зумисне, про кого забули подбати своєчасно виконавці духівниці, лежить, можливо, досі по гробівцях.

- Чи не були б ви такі ласкаві та не пояснили, що означає «бальзамовані живцем зумисне»? - попросив я.

- З великим задоволенням поясню,- відгукнувся Невтуепохус, несквапно розглянувши мене в монокль, адже це було перше запитання, яке поставив йому особисто я.- З великим задоволенням! Пересічна тривалість людського життя в мій час була близько восьмисот літ. Украй рідко траплялось, коли не рахувати дуже надзвичайних випадків, що хтось помирав, не доживши до шестисотлітнього віку. Дехто примудрявся прожити більше десятка сторіч. Але природним строком життя вважалися вісімсот років. Коли відкрили принцип бальзамування, який я вам тільки-но виклав, наші філософи надумали, що можна б удовольнити похвальну людську допитливість і посприяти заодно розвиткові науки, влаштувавши прожиття цього природного строку по частинах, із перервами. Для історії, наприклад, як показав досвід, такий спосіб життя просто необхідний. Скажімо, вчений-історик, сягнувши п'ятисотлітнього віку, напише з великим старанням велику книгу та й попросить, щоб його гарненько забальзамували, а в духівниці лишить сувору вказівку виконавцям оживити його, коли мине остільки часу: п'ять там чи шість сотень років. Повернувшись через отакий строк до життя, він неодмінно виявить, що з його великої праці зробили якийсь безладний цитатник, перетворивши її на літературну арену для зіткнення супротивних думок, здогадів та особистих порахунків цілих зграй відчайдушно затятих коментаторів. Усі ці здогади, гади-перегади, що наповзли до книги під ім'ям «виправлень і додатків», до того заступили собою, спотворили й поглинули первісний текст, що автор мусить блукати з ліхтарем у пошуках свого твору. А знайшовши, переконується, що не варто було й шукати. Він сідає і все переписує заново, а до того ж святий обов'язок ученого-історика велить йому негайно, виходячи з власного досвіду й знання, внести поправки до новітніх легенд-уявлень про ту епоху, в яку він колись жив. Завдяки отакому самопереписуванню й поправкам живих свідків проминулих епох, до чого час від часу вдавалися цілі покоління мудреців, наша історія не виродилася в пусті побрехеньки.

- Перепрошую,- мовив тут доктор Трулюлюліс, лагідно кладучи долоню на руку єгиптянина.- Перепрошую, пане, але дозвольте мені урвати вас на хвилинку.

- Зробіть таку ласку, пане,- відказав граф, забираючи руку.

- Я тільки хотів поставити запитання,- сказав господар дому.- От ви згадали про виправлення, що їх вносили історики в перекази про їхні епохи. Скажіть, пане, чи ж велику, в середньому, частку істини виявлено в тих кабалістичних дописах?

- У тих кабалістичних дописах, як ви цілком справедливо їх іменуєте, назагал виявляли точнісінько стільки правди, як і в історичних працях, що іще чекали переписування. Сказати б інакше, ні в сих, ні в тих книгах не знайти було жодного повідомлення, що не було б цілковито, в корені хибне.

- Позаяк, одначе, ми допевнилися,- провадив доктор Трулюлюліс,- що від моменту вашого похорону проминуло принаймні п'ять тисяч літ, я вважаю, що у ваших хроніках, чи бодай переказах, були наявні досить чіткі відомості про найцікавішу для всього людства тему - про створення світу, адже воно сталося, як ви, звісно, знаєте, всього за десять сотень років до вас.

- Що-що... пане? - тільки й вимовив граф Невтуепохус.

Медик повторив свою думку, але довелося чимало пояснити додатково, поки-то чужинець утямив, що й до чого. Нарешті він заговорив, із сумнівом хитаючи головою:

- Мушу зізнатись, оце ваше повідомлення абсолютно нове для мене. В мої часи я не знав нікого, хто б дотримувався настільки химерного погляду, буцімто всесвіт (а чи цей світ, якщо вам так завгодно) взагалі мав колись якийсь початок. Пригадую, одного разу, але тільки одного, я чув щось віддалено на це схоже від одного многомислого мудрагеля: він щось рік про походження людського роду, згадував і про того чоловіка, на ім'я, до речі, Адам, чи то Червона Глина, яке і ви вживаєте. Одначе він уживав це ім'я в загальному, родовому розумінні, говорячи про самозародження з родючого ґрунту (як доти зародилися тисячі видів живих створінь) - про одночасне самозародження, кажу вам, п'яти людських орд на п'яти різних і майже однакових частинах земної кулі.

Тут усі ми, як один, знизали плечима, а дехто ще й значущо покрутив пальцем коло лоба. Містер Сілк Бакінгем, ковзнувши спочатку поглядом по потиличному горбку, а тоді по надбрівних дугах Невтуепохуса, сказав таке:

- Велика тривалість життя за вашого часу та ще ця поодинока практика проживання його частинами, як ви нам це пояснили, мали б напевне привести до неабиякого розвитку й накопичення знань. Тож я припускаю: той факт, що давні єгиптяни все ж помітно поступаються сучасним людям, надто ж американцям, у всіх досягненнях науки, ми мусимо пояснити переважаючою товщиною єгиптянського черепа.

- Знов же мушу признатися,- щонайлюб'язнішим тоном зауважив граф,- що й зараз не зовсім розумію вас. Чи не могли б ви пояснити мені, які саме досягнення вашої науки ви маєте на увазі?

Тут усі присутні заходилися хором і до найменших деталей викладати основні засади френології та перелічувати чудеса тваринного магнетизму.

Граф вислухав нас до кінця, а тоді розказав кілька анекдотів, з яких випливало, що, очевидно, прототипи наших Галля та Шпурцгайма процвітали й зів'яли в Єгипті так давно, що про них уже мало хто й пам'ятав, і що Месмерові маніпуляції - просто нікчемні фокуси, коли зрівняти їх із справжніми чудесами фіванських savants (1), адже ті вміли створювати блощиці та всякі інші подібні істоти.

Тоді я спитав графа, чи вміли його співвітчизники вираховувати затемнення світил. Він досить зневажливо посміхнувся й відповів, що уміли.

Це мене трохи збило з пантелику, а тоді я як почав випитувати його, що він там іще тямить в астрономії, аж поки один із нашого товариства, хто досі й рота не розтуляв, шепнув мені на вухо, що по відомості цього штибу краще б я звернувся до Птолемея (не знаю такого, не чував) та ще до такого собі Плутарха з його «De facie lunae» (2).

Тоді я став випитувати в мумії про запалювальні й збільшувальні скельця і взагалі про виробництво скла. Але не встиг я ще й договорити, як усе той самий мовчазний гість легенько торкнув мене за лікоть і попросив мене, Бога ради, хоч краєчком ока зазирнути до Діодора Сіцілійського. А граф замість відповіді лише поцікавився, чи маємо ми, сучасні люди, такі мікроскопи, що дозволяли б нам різьбити камеї, на кшталт єгипетських. Поки я розмірковував, що б йому такого на те сказати, наш малюк доктор Трулюлюліс кинув і свої, так би мовити, штани в жлукто.

(1) Мудреців (фр.).

(2) «Про лик, видимий на місяці» (латин.).

- А гляньте на нашу архітектуру! - вигукнув він, на глибоке обурення обох мандрівників, які нишком і штовхали, й щипали його, та все дарма.- Подивіться,- ентузіастично заволав він,- на водограй на Боулінг-Грін у Нью-Йорку! Чи, якщо ця споруда надто вже неозора, спогляньте, хоч на мить, наш Капітолій у Вашінгтоні, федеральна округа Колумбія!

І наш добренький коротун-медик заходився щонайдокладніше перелічувати й змальовувати пречудесні лінії та пропорції згаданої споруди. Тільки в порталі, мовляв, налічується аж двадцять чотири колони п'яти футів у діаметрі й за десять футів одна від одної!

Граф відповів, що, на превеликий свій жаль, не може зараз пригадати точних цифр пропорцій жодної з чільних будівель міста Азнака, підвалини якого закладено ще в пітьмі часів, але руїни, в ту епоху, коли графа поховано, ще можна було бачити у величезній піщаній пустелі на захід од Фів. Одначе, коли вже мова зайшла про портали, він пам'ятає, що в одному з невеликих палаців у передмісті, званому Карнаком, був портал із ста сорока чотирьох колон, кожна по тридцять сім футів в обіймищі й на відстані двадцяти п'яти футів одна від одної. Під'їзд до цього порталу з боку Нілу тягся на дві милі й прикрашений був сфінксами, статуями та обелісками заввишки по двадцять, шістдесят і сто футів. А сам палац (коли графа не зраджує пам'ять) мав дві милі в довжину й чи не сім - зокола. Стіни його і зовні, й всередині були щедро розмальовані ієрогліфами. Він не стане категорично стверджувати, ніби на цій площі можна було б побудувати п'ятдесят-шістдесят лікаревих капітоліїв, але, з другого боку, припускає, що сяк-так їх можна було б напхати туди штук двісті чи й триста. Зрештою, то ж була така собі, нічим не примітна, мала будівля. Одначе він, граф, не може не визнати оригінальності, величі й неповторності водограю на Боулінг-Грін, що його так яскраво змалював лікар. Нічого подібного, мусить він визнати, ніхто й ніколи не бачив не те що в Єгипті, а взагалі будь-де в світі.

Тут я запитав графа, що він має сказати про наші залізниці.

- Нічого особливого,- відказав він. На його думку, вони досить ненадійні, кепсько продумані й покладені абияк. І, звісно ж, їх ніяк не зрівняти з бездоганно рівними, прямими, оснащеними металевою колією широкими дорогами, по яких єгиптяни перевозили цілі храми й моноліти-обеліски по сто п'ятдесят футів заввишки.

Я похвалився нашими могутніми механічними двигунами.

Він погодився, що ми таки дещо тямимо у двигунах, але спитав, як би я зумів підняти й розташувати арки бодай на такій висоті, як у тому нікчемному палацику в Карнаку.

Цього запитання я вирішив за краще не розчути й поцікавився, чи він чув узагалі про артезіанські колодязі. Але Нев-туепохус тільки звів брови догори, а містер Гліддон почав мені шалено моргати й тихенько повідомив, що якраз недавно під час бурових робіт у пошуках води для Великої Оази інженери виявили давньоєгипетський артезіанський колодязь.

Тоді я йому про нашу сталь, але чужинець лише задер носа і спитав, чи можна нашою сталлю різати камінь, як от на їхніх обелісках, де всю різьбу виконано мідними різцями.

Це нас збило з плиту настільки, що ми вирішили перемістити свої атаки в царину метафізики. Ми звеліли принести книгу під заголовком «Дайел» і звідти зачитали Невтуепохусові два чи три розділи, присвячені чомусь вельми туманному, що в Бостоні звуть «великим рухом» або ж «прогресом».

Граф на це мовив тільки, що в його дні «великих рухів» було, хоч греблю ними гати, а щодо «прогресу», то певний час він просто дихати не давав людності, але нікуди не прогресував та й десь його не стало.

Тоді ми заговорили про красу й велич, і важливість демократії і з шкури пнулися, аби вкласти в голову графові правильне усвідомлення тих переваг, якими тішимося ми, маючи право голосувати ad libitum (1) і не маючи над собою ніякого короля.

(1) За бажанням (латин.).

Наші слова його непомалу зацікавили й навіть трохи розважили. Коли ж ми помовкли, він. сказав, що й у них в Єгипті, ще за сивезної давнини, якось було скоїлося щось вельми подібне. Тринадцять єгипетських провінцій з доброго дива надумались, що їм треба стати вільними-свобідними, аби дати великий взірець для всього людства. Зібрали вони докупи своїх мудреців, а ті склали щонайдоладнішу, яку тільки можна придумати, конституцію. Спочатку все йшло у них напрочуд добре, ото тільки що взяли вони собі за звичку дуже себе вихваляти. Справа, одначе, скінчилася тим, що ці тринадцять провінцій об'єдналися з іншими п'ятнадцятьма чи й двадцятьма в одну деспотію, таку осоружну й нестерпну, якої й світ не знав.

Я спитав, як же звали того деспота-узурпатора.

Наскілька граф міг пригадати, ім'я йому було - Тлум.

Не знавши, що його на це сказати, я заговорив голосніше й висловив жаль із приводу того, що єгиптяни не знали пари.

Невтуепохус тільки подивився на мене дуже вражено, але не зронив і слова. А мовчазний пан зате добряче штурхонув мене ліктем під ребро й прошипів, що я вже й так достатньо показав своє невігластво та що невже я такий дурень заплішений і не чував, що сучасний паровий двигун походить від винаходу Герона, який дійшов до нас завдяки Соломонові де Ко.

Стало зрозуміло, що нам загрожує цілковита поразка, але тут, на щастя, на поміч нам знов прийшов доктор Трулюлюліс, що встиг зібрати думки докупи й попросив єгиптянина з'ясувати, чи могли б його співвітчизники серйозно змагатися з сучасними людьми в такому щонайважливішому питанні, як одежа.

При цьому граф опустив очі, ковзнув поглядом по шлейках своїх панталонів, тоді взяв одну з фалд фрака, підніс до обличчя й розглядав якусь хвилину. Нарешті він випустив ту фалду, й рот його дуже повільно розтягся від вуха до вуха; однак я не пригадую, щоб він хоч щось на те відповів.

Тож. ми підбадьорились, і наш медик, із великою гідністю підступивши до мумії, зажадав, аби вона щиро, чесним словом аристократа визнала, чи вміли єгиптяни, хоч би в яку епоху, виготовляти «Проносне Трулюлюліса» чи «Брандретові пігулки».

Із завмиранням серця чекали ми на відповідь - але марно! Відповіді все не було. Єгиптянин спалахнув маківкою і похнюпив голову. Ніколи й нічий тріумф не був такий цілковитий, але ж ніхто й ніколи не зносив поразки так ганебно. Сказати правду, це було понад мої сили - бачити приниження бідолашного Невтуепохуса. Я взяв капелюха, стримано вклонився мумії і пішов геть.

Прийшовши додому, я виявив, що вже звернуло на п'яту годину ранку, й негайно вклався спати. Зараз десята година ранку. Я не сплю від сьомої і весь цей час займався складанням цієї пам'ятної записки на благо моїй родині та всьому людству. Дружина моя - мегера. Та й взагалі, сказати правду, остогидло мені це життя і наш дев'ятнадцятий вік. Я переконаний, що все воно йде якось не так. До того ж мені дуже хочеться дізнатись, хто буде президентом у 2045 році. Тож я ось тільки поголюся й ковтну чашечку кави та й скочу до Трулюлюліса - хай-но забальзамує мене років на двісті.

 

 

ЧОРТИК ПРОТИРІЧЧЯ

Український переклад. І. Є. Бояновська, 1992.

Розглядаючи властивості і пориви - prima mobilia(1) людської душі,- френологи не звернули уваги на почуття, яке, дарма що потужне, первинне, нездоланне, вочевидь було недобачене попередніми моралістами. Та й усі не добачили його через пиху раціонального мислення. Ми не помічали його з однієї причини: через брак віри - в Апокаліпсис або Кабалу. В нас і гадки про нього не було - таким воно здавалося недоречним. У тому почутті або пориві ми не бачили ніякої потреби. Не могли відчути його необхідності. Не могли збагнути - точніше, ніколи б не збагнули, навіть якби утвердилась ідея primum mobile; ми б ніколи не збагнули, яким чином воно може сприяти тимчасовим або вічним цілям людства. Не можна заперечувати, що і френологія, і, значною мірою, вся метафізика - науки апріорні. Адже саме людина, обдарована розумом або логікою, а не схильністю до інтуїтивного розуміння і спостережень, узялася проникати у вищі задуми, себто диктувати Богу його ж призначення. Осягнувши таким чином наміри Єгови, вона виснувала з них незліченні умоглядні системи. У френології, наприклад, ми спершу, цілком природно, вирішили, що людина повинна їсти, бо так задумав Господь. Тоді ми наділили людину органом живлення, який став їй карою, спонукаючи приймати їжу, хоче вона того чи ні. По-друге: признавши Боже веління продовжувати людський рід, ми відразу виявили орган хтивості. А також - войовничості, ідеалізму, причинності, творчості,- тобто знайшли відповідні органи для будь-яких схильностей і моральних почуттів або чисто розумових здібностей. Маючи такі-от уявлення про першопричини людських дій, шпурцгейміти - правильно чи ні, почасти чи в цілому - наслідували своїх попередників, виводячи все з наперед визначеної людської долі й мети її Творця.

(1) Першорушії (латин.).

Було б набагато розумніше, та й надійніше, коли б наша класифікація (якщо вона вже так нам потрібна) спиралася на те, як людина діє або діяла, а не на те, як призначив їй діяти Всевишній. Якщо ми не можемо осягнути Бога в його зримих ділах, то як ми можемо збагнути його невловну думку, що спонукає до дії? Якщо нам не збагнути його в об'єктивних творіннях, то як же збагнути його у вільних настроях і фазах творення?

Індукція a posteriori (1