© Edgar Allan Poe
© Ю.Лісняк, М.Габлевич, О.Мокровольський, О.Фешовець, В.Шовкун, В.Вишневий, Л.Маєвська, В.Носенко, А.Онишко, І.Бояновська, Р.Доценко, М.Сарницький (переклад з англійської), 1992
Джерела: 1) Е.А.По. Чорний кіт: Оповідання. К.: Дніпро, 2001. 368 с. 2) Е.А.По. Золотий жук: Оповідання та повість. К.: Дніпро, 2001. 400 с. - С.: 157-336.
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
[Літо та зима]
Сон
Герцог де л'Омлет
На мурах єрусалимських
Без дихання
Бон-Бон
Дивовижна пригода Ганса Пфааля
Як я був світським левом (Сторінки з життя знаменитостей)
Четверо звірів у одному
Містифікація
Трагічне становище (Коса часу)
Людина, яку порубали на шматки
Розмова Іра і Харміони
Щоденник Юліуса Родмана
Чому французик носить руку на перев’язі
Бесіда Моноса та Уни
Не закладайся з чортом на власну голову
Ландшафтний парк
Загадка Марі Роже
Повість скелястих гір
Історія з повітряною кулею
Месмеричне одкровення
Літературне життя Якваса Тама, есквайра
Тисяча друга казка Шехерезади
Сила слів
Система доктора Смолла і професора Піріа
Правда про історію з містером Вальдемаром
[X-ing a Paragrab]
Котедж Ландора
Маяк
© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.
Pestis eram vivus - moriens tua mors ero (1).
Мартін Лютер
Страхіття й фатальності гуляли по світу за всіх часів. Тож навіщо називати точно, коли саме діялось те, про що я хочу розповісти! Досить сказати, що в ті дні, про які буде мова, в Угорщині панувала тверда, хоча й прихована віра в доктрини метемпсихозу. Про самі доктрини - тобто про їхню вірогідність чи хибність - я не кажу нічого. Одначе запевняю, що наше невір'я великою мірою (як твердить Лабрюйєр про всі наші незлагоди) «vient de ne pouvoir etre seuls» (2)* .
Проте в угорських забобонах є моменти, що межують із безглуздям. Погляди їхні - тобто угорців - дуже різняться від їхніх східних джерел. Ось приклад. «Душа,- кажуть вони (далі я зацитую слова одного проникливого й тямущого парижанина),- ne demeure qu'une seule fois dans un corps sensible: au reste - un cheval, un chien, un homme meme, n'est que la ressemblance peu tangible de ces animaux» (4).
Родини Берліфітцінгів і Метценгерштайнів ворогували не одне сторіччя. Ще ніколи не бувало двох таких знаменитих родин, охоплених такою смертельною ворожнечею. Коренів цієї ворожнечі, здається, слід шукати в стародавньому провіщенні: «Високе ім'я зазнає жахливого падіння, коли смертність Метценгерштайнів, ніби вершник над конем, запанує над безсмертністю Берліфітцінгів».
* Мерсьє в «L'an deux mille quatre cents quarante»(3) серйозно підтримує доктрину метемпсихозу, і Дж. Дізраелі каже, що «нема другої системи такої простої й приступної для розуміння». Полковник Ітен Аллен, «Юнак з зелених гір», теж нібито був серйозним прихильником метемпсихозу (прим. автора).
(1) Живих переслідують пошесті, мертвих - сама смерть (латин.).
(2) Походять від того, що ми не можемо бути самі (фр.).
(3) Дві тисячі чотириста сороковому році (фр.).
(4) Тільки раз живе у живому тілі: без неї кінь, собака і навіть сама людина- не мають навіть подоби цих тварин (фр.).
Звичайно, в самих цих словах сенсу небагато або й зовсім нема. Але навіть тривіальніші причини - і то не дуже давно - давали поштовх до не менш визначних подій. Крім того, їхні маєтки, що межували один з одним, дуже довго конкурували в господарських справах. Близькі сусіди рідко бувають друзями; і мешканці замку Берліфітцінгів могли зі своїх високих веж дивитись прямо в вікна палацу Метценгерштайнів. Власне, не та більш ніж феодальна пишнота, яку вони могли там побачити, могла зачіпати вразливість не таких старовинних і не таких багатих Берліфітцінгів. Нема нічого дивного в тому, що слова пророцтва, хоча й безглузді, могли посварити дві родини, вже схильні до сварки через кожен вияв спадкової заздрості, а потім підтримувати цю ворожнечу. Провіщення, здавалося, виражало - якщо воно взагалі щось виражало - остаточний тріумф могутнішого роду; і слабкіші, менш впливові Берліфітцінги, звісно, згадували те провіщення з запеклішою ворожістю.
Граф Вільгельм Берліфітцінг, хоча й дуже високого походження, в ту пору, про яку йдеться, був недужий, завжди сонний стариган, не примітний нічим, крім безжальної, закоренілої особистої антипатії до родини суперників - та ще такого палкого захоплення кіньми й полюванням, що ні тілесні недуги, ні похилий вік, ні кволість розуму не перешкоджали йому щодня віддаватися небезпекам мисливства.
Барон Фрідріх Метценгерштайн, навпаки, був ще не старий. Його батько, міністр Г., помер молодим. Мати, баронеса Марія, невдовзі пішла слідом. Фрідріхові тоді було вісімнадцять років. У місті вісімнадцять років - невеликий термін; але в глушині, та ще в такій розкішній глушині, як старий великопанський маєток, розмахи маятника мають глибоке значення.
Завдяки якимось незвичайним обставинам, пов'язаним із розпорядженням його батька, молодий барон після батькової смерті негайно вступив у володіння величезним багатством. Жоден угорський вельможа ще не володів таким. Замків у нього було без ліку. Найбільший і найрозкішніший був «Палац Метценгерштайнів». Точні межі його маєтностей ніколи не були визначені; але найбільший із парків мав п'ятдесят миль в обводі.
Коли таке незрівнянне багатство успадкував такий молодий господар, та ще з добре відомою всім удачею, в товаристві не виникло великих сумнівів щодо того, як він тепер житиме й поводитиметься. І справді, за три дні спадкоємець перевершив у своїй розперезаності сподівання всіх його найпалкіших поклонників. Ганебне гультяйство, кричуща розпуста, нечувані жорстокості дуже швидко показали його тремтячим васалам, що ніяка їхня запобігливість і покора, ніякі уколи його власного сумління ніколи не дадуть їм бодай найменшої безпеки від безжальних пазурів цього Калігули в мініатюрі. На четверту ніч коло замку Берліфітцінгів загорілися стайні; і однодушна думка всіх сусідів додала злочинний підпал до вже й так жахливого списку баронових паскудств і неподобств.
Але під час метушні, спричиненої цією пригодою, молодий магнат сидів неначе в глибокій задумі, самотньо, в величезній горішній залі палацу Метценгерштайнів. На розкішних, хоча й трохи вицвілих шпалерах, що похмуро звисали зі стін, були зображені примарні величні постаті тисячі вельможних предків. Ось тут - прелати, магнати церкви в пишних ризах по-дружньому сидять перед самодержцем та можновладцями, накладають вето на примхи того чи того державця, опановують словами папської зверхності бунтівничий скіпетр князя тьми. Он там - темні високі постаті князів Метценгерштайнів на м'язистих бойових конях перестрибують через полеглих ворогів, і їхні грізні обличчя жахають найтвердіші серця; а тут, знов же, знадливі, по-лебединому граційні постаті дам минулих віків плинуть у фігурах примарного танцю під звуки уявної музики. Та поки барон прислухався - чи вдавав, ніби прислухається,- до чимраз гучнішого гамору біля берліфітцінгівських стаєнь, а може, надумував якийсь новий, іще зухваліший чин, очі його не відривались від витканого на шпалерах велетенського, неприродної масті коня, що нібито належав сарацинові, пращурові ворожого роду. Сам кінь на передньому плані тканої картини стояв нерухомо, як статуя, а позаду нього вибитий із сідла вершник його гинув від Метценгерштайнового кинджала.
Коли Фрідріх помітив, на що він несвідомо спрямував свій погляд, уста його скривила сатанинська усмішка. Але він не відвів погляду. Навпаки, він не міг зрозуміти гнітючої тривоги, що каменем придавила всі його чуття. Насилу-насилу він примирив свої незв'язні, маячні почування з певністю того, що він не спить. Що довше він дивився, то нав'язливіші були чари - і то неймовірнішим здавалося, що він зможе відірвати погляд від тих шпалерів. Але гамір надворі раптом іще погучнішав, і барон раптовим зусиллям перевів свою увагу на червонясте світло, що його кидала пожежа в стайнях на вікна зали.
Але той порух був тільки миттєвий; баронів погляд машинально вернувся до стіни. Як же здивувався й жахнувся барон, побачивши, що кінь на шпалерах за ту мить повернув голову! Шия огиря, перше вигнута дугою, ніби він скорботно схилявся над безвладним тілом свого пана, тепер була витягнена прямо на барона. Очі, доти не видні, тепер мали завзятий, чисто людський вираз, вони блищали незвичайним вогнистим блиском, а відтягнені губи оголювали жахливо вискалені, ніби в людського черепа, зуби.
Приголомшений жахом, молодий магнат поточився до дверей. А коли розчинив їх, спалах червоного сяйва, ринувши в залу, відкинув чітко окреслену баронову тінь на тремтячі шпалери, і барон здригнувся, помітивши, що та тінь, коли він переступав поріг, точно збіглася з обрисами безжального переможця - вбивці сарацина Берліфітцінга.
Тікаючи від гнітючого видовища, молодий магнат вибіг надвір, на повітря. Коло парадної брами палацу він побачив трьох конюхів, що на превелику силу, ризикуючи життям, стримували велетенського вогненно-червоного огиря, який несамовито рвався з їхніх рук.
- Чий це кінь? Де ви його взяли? - спитав юнак сердитим хрипким голосом, ураз помітивши, що таємничий огир на шпалерах у залі - точна копія розлюченого коня перед його очима.
- Ваш, пане! - відповів один з конюхів.- Бо більш ніхто до нього не признається. Ми його спіймали - він летів, аж паруючи й пінячись із люті, від стаєнь берліфітцінгівського замку, що ото горять. Ми подумали, що це графський кінь із їхнього чужоземного табуна, що він вирвався й утік. Відвели його туди, а там конюхи кажуть, що не їхній, що в них такого не було. Дивне діло, бо він напевне вирвався з вогню - он як пообсмалюваний!
- А на лобі тавро - літери В. Ф. Б.,- озвався другий конюх.- Це ж, напевне, означає «Вільгельм фон Берліфітцінг», але там у замку всі водно кажуть, що ніколи не бачили такого.
- Справді диво дивне! - промовив молодик замислено, явно не усвідомлюючи як слід, що він каже.- Правда ваша, дивний кінь, надзвичайний кінь!.. Хоча, як ви слушно кажете, непевної й невгамовної вдачі... А втім, хай буде мій,- хвильку помовчавши, додав він.- Може, такий їздець, як
Фрідріх фон Метценгерштайн, приборкає навіть чорта з берліфітцінгівських стаєнь.
- Помиляєтесь, пане! Цей кінь, як ми вже сказали, не з графських стаєнь. Якби воно так було, то хіба б таки ми привели його перед ваші очі.
- Теж правда,- сухо потвердив барон; і в ту ж мить із палацу прожогом вибіг паж-постільничий, червоний на лиці. Підбігши до барона, він шепнув йому на вухо, що в горішній залі раптом зник невеликий шматок шпалерів; далі він розповів, як сталось це диво, в усіх подробицях, аж до найменших, але говорив так тихо, що конюхи не почули нічого й не вдовольнили розпаленої в них цікавості.
Молодого барона Фрідріха, що слухав цю розповідь, неначе шарпали різні почуття. Але скоро він опанував себе, і на його обличчі проступив вираз злісної рішучості. Він владно наказав, щоб горішню залу негайно замкнули, а ключа принесли йому в руки.
- Ви чули, що старий Берліфітцінг, той завзятий мисливець, загинув? - спитав у барона один із його васалів, коли паж. пішов, а могутній огир, якого вельможа визнав своїм, вирвавшись, побіг із подвоєною люттю довгою алеєю, що вела від палацу до метценгерштайнівських стаєнь.
- Ні! - відказав барон, рвучко обернувшись до васала.- Загинув, кажеш?
- Щира правда, пане мій, і для вас, ваша вельможносте, ця новина, гадаю, навряд чи неприємна.
По бароновому обличчю промайнула усмішка.
- Як він загинув?
- Рвався врятувати з вогню найкращих мисливських коней, та там і згорів.
- О-це та-а-ак! - протяг барон, ніби йому повільно, поступово відкривалась якась разюча правда.
- Оце так,- підтвердив васал.
- Страхіття! - незворушно промовив молодик і спокійно рушив до палацу.
Від цього дня в поведінці гультяя-барона Фрідріха фон Метценгерштайна настала помітна зміна. Його поводження не збігалося з тим, чого від нього чекали, й геть розходилося з надіями багатьох матусь, що мали дочок-відданиць; а його звички й манери ще рідше, ніж доти, узгоджувалися зі звичками та манерами довколишнього панства. Його ніколи не бачили за межами власних володінь, і в своїх широких товариських колах він не мав жодного товариша - хіба що отой дивний норовистий вогненно-червоний кінь, що на ньому барон відтоді весь час їздив, мав якесь таємниче право називатись його другом.
Однак численні запрошення від сусідів надходили ще довго: «Чи не вшанує барон своєю присутністю наше свято?», «Чи не приїде барон пополювати з нами на вепра?» Відповіді були гордовиті й лаконічні: «Метценгерштайн не полює», «Метценгерштайн не приїде».
Владне магнатство не могло терпіти таких постійних образ. Запрошення стали холодніші, почали надходити рідше, а врешті зовсім припинились. Від удови нещасливого графа Берліфітцінга навіть почули таке висловлене сподівання: «Може, баронові доведеться сидіти вдома, коли він цього не хотітиме, якщо вже йому не до смаку товариство рівних йому; або їздити верхи, коли він цього не хотітиме, якщо вже він віддає перевагу товариству коня». Звичайно, це був украй дурний вибух спадкової ущипливості, він тільки показував, якими навдивовижу беззмістовними можуть бути наші слова, коли ми захочемо виявити незвичайне завзяття.
Одначе люди милосердні приписували зміну в поведінці молодого магната цілком природній синівській тузі після втрати батька й матері,- щоправда, забуваючи, як шалено й невгамовно поводився він перші дні після цієї втрати. А втім, були й такі, що вбачали тут просто непомірну пиху. Ще інші (поміж якими слід згадати фамільного лікаря) рішуче говорили про хворобливу меланхолію, про спадкове нездоров'я; а серед більшості ходили більш двозначні туманні натяки.
Справді, неприродна баронова любов до недавно набутого коня - любов, яку неначе тільки підсилювали все нові й нові вияви лютої, демонічної натури огиря,- помалу в очах усіх розсудливих людей прибрала рис огидної, неприродної пристрасті. В опівденному світлі й у мертві нічні години, в хворобі й у здоров'ї, в затишші й у бурі молодий Метценгерштайн був наче прикутий до сідла велетня-коня, чия вгамована норовистість так добре відповідала власній юнаковій вдачі.
Крім того, були деякі обставини, що в сполученні з недавніми подіями надавали якогось надлюдського, грізного характеру цій манії вершника і властивостям коня. Та відстань, яку огир перелітав одним стрибком, старанно вимірювалась, і виявилося, що вона набагато, дивовижно перевершує найсміливіші передбачення найбуйнішої уяви. Крім того, барон не придумав коневі ніякого назвиська, хоча доти всі його коні такі назвиська мали. І стайню для нього влаштували віддалеки від інших, а доглядати коня, чистити його тощо не важився ніхто, крім самого господаря, ба навіть заходити до його стайні не смів більш ніхто. Відзначено також, що ті троє конюхів, котрі спіймали огиря, як він тікав з пожежі в маєтку Берліфітцінгів, хоча й зуміли спіймати його за гнуздечку з вудилами, але жоден із них не міг із певністю сказати про себе, що він - чи то під час тієї небезпечної ловитви, чи то згодом - доторкнувся до коня рукою. Хоча приклади незвичайної розумності в поведінці благородної, сміливої тварини й не слід вважати здатними викликати невиправдану увагу, та все ж були й такі обставини, які мимохіть змушували замислитися найнедовірливіших і найбайдужіших людей; і кажуть, що були хвилини, коли кінь змушував юрбу цікавих, які обступали його, перелякано сахатись - так грізно й значуще тупав він копитами. Навіть сам молодий Метценгерштайн не раз бліднув і нітився від його швидкого, запитливого, майже людського погляду.
Та серед усього оточення молодого барона жодна душа не сумнівалася в незвичайній, палкій прихильності молодого магната до цього коня з його вогненним темпераментом; жодна душа, крім хіба одного нікчемного, недолугого пажа, чия потворність відштовхувала всіх і на чию думку ніхто ніколи не вважав. Він (якщо його думки взагалі варті згадки) мав зухвальство твердити, ніби їхній пан ні разу не скочив у сідло без несвідомого, майже непомітного дрожу, а коли вертався із щоденної далекої проїздки, обличчя його щоразу бувало спотворене виразом якогось злостивого тріумфу.
Одної буряної ночі Метценгерштайн прокинувся з тяжкого сну, спустився, ніби сновида, надвір, поспіхом сів на коня й помчав у лісові хащі. Така звичайна подія не збудила великої уваги, але челядь дожидала його повернення в гнітючій тривозі. Аж ось, за якусь годину, грізні й величні мури палацу Метценгерштайнів затріщали й задвигтіли під навалою суцільної стіни блідого невтримного вогню.
Коли той вогонь побачили, він уже розгорівся так, що будь-які спроби врятувати бодай частину будівлі були очевидячки марні, і приголомшені сусіди нерухомо стояли в мовчазному, трохи не скрушному подиві. Та скоро нове страхітливе з'явисько прикувало увагу людей і показало, наскільки сильніше хвилювання пробуджує в юрбі видовище людської загибелі, ніж найстрашніші катастрофи з неживими речами.
Довгою алеєю старих дубів, що вела від лісу до парадної брами палацу Метценгерштайнів, мчав кінь з розшарпаним, простоволосим вершником, мчав швидше й рвучкіше, ніж сам Демон Бурі.
Добре видно було, що верхівець зовсім не володіє своїм конем. Мука на його обличчі, конвульсивні рухи тіла виказували надлюдські зусилля; але жодного звуку, крім одного-єдиного скрику, не вирвалося з його губів, попрокушуваних у нападах смертельного страху. Мить - стукіт копит прорвався різко, твердо крізь рев полум'я та завивання вітру; ще мить - одним стрибком перелетівши браму та рів, огир злетів високо угору по вже хитких сходах палацу і разом з вершником зник серед круговерті вогненних вихорів.
Лють бурі зразу вщухла, і настала понура тиша. Біле полум'я ще огортало палац ніби саваном і, струмуючи в височінь у тихому повітрі, розливало далеко навкруги якесь надприродне сяйво. А з важкої хмари диму над мурами утворилася виразна велетенська подоба - коня.
© Український переклад. Р. І. Доценко, 1992.
Кому лишилось жити ще хвилину,
Тому нема чого втрачати.
Кіно. «Атіс»
Про свою вітчизну й свій рід я, власне, не маю що сказати. Несправедливість змусила мене стати вигнанцем з вітчизни, а довгі роки роз'єднали з кревними. Успадковане багатство дозволило мені одержати ґрунтовну освіту, а розважливість розуму допомогла впорядкувати знання, добуті замолоду наполегливими зусиллями. Понад усе я полюбляв читати німецьких моралістів - не тому, що безпідставно захоплювався красномовним шалом німців, а тому, що, звикнувши до суворої виваженості логічних міркувань, навчився за виграшки викривати хибність їхніх постулатів. Мені часто закидали сухість моїх розумувань, брак фантазії вважали мало не злочином, а то ще були обзивали мене послідовником Піррона. Бо таки й справді - ревна захопленість натурфілософією породила в мені притаманну для нашої доби ваду: намагання всі на світі явища, навіть такі, що ніяк на це не піддаються, пояснювати, виходячи з засад цієї самої натурфілософії. Загалом здавалося, що я менше ніж хто схильний був вийти за чітко визначені межі істини і звабитись на ignes fatui(1) забобонів. Я вважав за доцільне попередити свою розповідь цими вступними заувагами, щоб неймовірна історія, яку я маю викласти, не сприймалась за виплід буйної уяви; її-бо слід розглядати як реальний людський досвід, що цілковито виключає будь-які фантастичні химери. Побувавши за багато років у різних країнах, я зважився ще на одну поїздку і 18.. року відбув з порту Батавія на заможному й людному острові Ява у подорож між островами Зондського архіпелагу. їхав я в ролі пасажира, єдиною спонукою якого було своєрідне збудження, що підганяло мене, мов той демон.
(1) Мандрівні вогні (латин.).
Судно наше було чудовим вітрильником водотоннажністю десь так у чотириста тонн, збудованим у Бомбеї з малабарського тикового дерева, обшитого міддю. На борту ми мали бавовну й бавовникову олію з Лаккадівських островів. Крім того, корабель був завантажений копрою, кокосовим молоком і горіхом, пальмовим цукром, пряженим маслом з молока буйволиць, а також кількома ящиками опію. Вантажили все це досить недбало, що зле позначилось на остійності судна.
З порту ми вийшли під ледь помітним вітром і протягом багатьох днів просувалися вздовж східного узбережжя Яви; єдиним, що урізноманітнювало наше плавання, були місцеві каботажні суденця, які ми часом перестрівали.
Якось надвечір, прихилившись до поруччя на юті, я завважив на північному заході вельми дивну самотню хмарину. Вона була незвична як забарвленням, так і тим, що досі від самого початку подорожі ми ще ні разу не бачили ані хмарки на небі. Я пильно спостерігав за нею аж до смерку, коли вона раптом поширилася на схід і на захід, простягшись понад обрієм вузькою імлистою смугою, схожою на довгу лінію положистого морського берега. Невдовзі по тому увагу мою привернули тьмяно-червоний колір місяця і незвичайний вигляд моря. Воно мінялося просто на очах, і вода була прозоріша, ніж звичайно. Хоча дно було виразно видно, я закинув лот і пересвідчився, що глибина цілих п'ятнадцять сажнів. Повітря зробилося нестерпно гарячим, усюди, немов од розжареного заліза, здіймались клубочисті випари. Ближче до ночі завмер останній вітерець, і штиль настав такий, що годі й уявити. Полум'я свічки на кормі рівненько слалося вгору, а довга волосина, яку я затис вказівним і великим пальцем, навіть не тремтіла. Капітан, одначе, заявив, що він ніякої небезпеки не бачить, а оскільки наше судно поволі зносило до берега, наказав прибрати вітрила й опустити якір. На вахту нікого не поставили, і матроси, переважно малайці, невимушено порозлягалися собі на палубі. Я зійшов униз, хоч мене не полишали недобрі передчуття. Власне, все свідчило, що наближається тайфун. Я поділився своїми страхами з капітаном, але він пропустив мої слова повз вуха й навіть не сподобив мене відповіддю. Неспокій, проте, не дав мені заснути, і десь близько півночі я піднявся на палубу. Коли я поставив ногу на верхню сходинку трапа, мене змусив здригнутись голосний гул, як ото буває при швидкому обертанні жорна, і не встиг я усвідомити його походження, як судно затремтіло всім корпусом. Ще за мить громаддя спіненої води поклало судно набік і, прокотившись через палубу від борту до борту, змело в море геть усе, що було на ній.
Цей неймовірно шалений порив бурі, як не дивно, і врятував корабель. Хоча шквал зламав і скинув за борт щогли, судно повільно й натужно проступило з водяної облави і, похитавшись якийсь час під величезним натиском стихії, врешті таки вирівнялося.
Неможливо сказати, яким дивом я вцілів. Приголомшений ударом хвилі, згодом я прийшов до тями й побачив, що мене затисло між стерном і фальшбортом. На превелику силу я звівся на ноги і, очамріло розглянувшись, спершу вирішив, що ми опинилися на рифах, бо, навіть маючи найбуйнішу уяву, неможливо було погодитися з думкою, ніби нас закрутило серед таких велетенських розвихрених і спінених хвиль. Через якусь часину я розчув голос старого шведа, що сів на борт судна в останню хвилину перед відплиттям. Я щосили проверещав йому щось у відповідь, і невдовзі він, похитуючись, перебрався ближче до мене на корму. Нам скоро стало ясно, що в живих залишилися тільки ми двоє. Всіх, хто був на палубі, змило в море, що ж до капітана та його помічників, то вони, очевидно, загинули під час сну, бо каюти суціль затопило водою. Не маючи ніякої допомоги, ми вдвох ледве чи могли б щось зробити задля порятунку судна, тим паче, що попервах були охоплені жахом: ану ж як і нас поглине морський вир? Нашу якірну линву при першому ж пориві урагану розірвало, мов шворку, і тільки завдяки цьому судно тут-таки не перекинулося догори дном. Море страхітливо швидко гнало нас вперед, і вода раз у раз перехлюпувала через наші голови. Кормові шпангоути було добряче розхитано, і взагалі все судно зазнало чималих ушкоджень, але, на велику нашу радість, ми побачили, що помпи не забило мулом і що баласт не дуже змістився. Шал урагану вже стихав, а вітер нам майже не загрожував, навпаки, ми з острахом чекали на цілковитий штиль, боячись, що тоді розбите судно неминуче загине. Проте це досить обґрунтоване побоювання спершу наче не справджувалося. Цілих п'ять днів та ночей - протягом яких ми харчувалися тільки дещицею пальмового цукру, з неабиякими труднощами добуваючи його на баку,- наш розшарпаний корабель з неймовірною швидкістю мчав уперед, гнаний навальним вітром, що, хоч і не дорівнював першим поривам тайфуну, був, одначе, страшнішим за інші бурі, які мені довелося переживати на своєму віку. Перші чотири доби ми, з невеликими відхиленнями, прямували на південь-південь-схід і вже, очевидячки, були недалеко від берегів Нової Голландії. На п'ятий день стало нестерпно холодно, хоча вітер змінив напрямок приблизно на один румб у північний бік. Зійшло тьмяне жовтаве сонце, воно піднялося над обрієм лише на кілька градусів і майже не випромінювало світла. Небо було безхмарне, але вітер дедалі дужчав, налітаючи раз за разом гострими поривами. Десь так ополудні, наскільки ми могли зорієнтуватись, нашу увагу знову привернуло те, як дивовижно виглядає сонце. Від нього йшло не світло, а щось таке наче тьмаве й похмуре жевріння, яке не відбивалося від води, немов усі його промені були поляризовані. А перед тим, як опуститись у розбурхане море, світлінь посеред диску раптом і зовсім погасла, ніби враз її стерла якась незбагненна сила. І в незглибний океан зайшов лише імлистий срібловидий обідок.
Марно ми чекали настання шостого дня - для мене він і досі не настав, а для шведа вже й повік не настане. Відтоді нас оповила глибочезна пітьма, така густа, що й за двадцять ступнів від корабля годі було щось розрізнити. Дедалі щільніше над нами залягала вічна ніч, не просвітлювана навіть фосфоричним миготінням моря, таким звичним у тропіках. Ми також зауважили, що хоч буря все так само лютує з неослабною силою, на воді не видно було пінявого шумовиння бурунів, які донедавна супроводили нас. Усе довкола обснував жах, непроникний морок і чорна вихриста порожнеча. Старого шведа мало-помалу проймав усе більший страх, та й мою душу огортала німотна розгубленість. Ми перестали дбати за корабель, вважаючи це зовсім марним, і, прив'язавши один одного якомога міцніше до основи зламаної бізань-щогли, понуро споглядали навколишній океан. У нас не було ніякої спромоги зорієнтуватися в часі й визначити, де ми. Одначе ми добре усвідомлювали, що опинились далі на південь, ніж будь-хто з попередніх мореплавців, тим-то нас брав неабиякий подив, чому ми досі не натрапили на звичайну для цих широт кригу. А тим часом кожна хвилина загрожувала стати останньою в нашому житті, бо кожен черговий вал міг перевернути наше судно. Ці вали були такі височезні, що й не сказати, і лишалося тільки дивуватись, як це нас ще не поглинуло море. Мій товариш зазначив, який легкий вантаж на нашому судні, і нагадав мені про його чудові морехідні якості, але я мимохіть відчував безнадійність самої надії і похмуро налаштувався зустріти смерть, якої, на мою думку, ніщо не могло відтягти довше, ніж на годину, бо з кожною милею просування корабля величезні чорні океанські вали робилися все жахливіші. Нам то забивало дух, коли ми опинялися на височині, недосяжній навіть для альбатроса, а то паморочилося в очах, коли нас закидало в пекельне водяне провалля, де повітря було сперте й жоден звук не порушував дрімоти морських страховищ.
Ми саме опинились на дні однієї з таких прірв, коли моторошний крик з уст мого товариша роздер тишу ночі: «Дивіться! Дивіться! - загукав він мені просто у вуха.- Боже всемогутній, дивіться! Дивіться!» Ці слова спонукали мене звернути увагу на тьмяний червонястий полиск, що покривав стіни глибоченної розпадини, куди нас закинуло, і миготливо відсвічувався на палубі нашого судна. Підвівши погляд угору, я побачив таке, що аж кров застигла у мене в жилах. На страшній високості просто над нами, на самому краю крутоспадного урвища стримів величезний корабель водотоннажністю, може, у чотири тисячі тонн. Хоч він завис на гребені хвилі, у сто з гаком разів більшої від нього, його розміри перевершували будь-яке судно Ост-Індської компанії, та й узагалі будь-яке на світі лінійне судно. Велетенський корпус цього судна був сіро-чорний і не покритий звичними для корабля різьбленими оздобами. З відкритих стрільниць у бортах виставали довгим рядом жерла мідних гармат, на полірованих поверхнях яких відбивалося світло безлічі бойових ліхтарів, що погойдувались на снастях. Але особливо проймало нас жахом і подивом те, що корабель цей під повними вітрилами мчав уперед насупір нездоланному ураганові, незважаючи на неприродно розбурхане море. Спершу ми побачили тільки прову цього судна, що виступала на видноту з моторошно темного провалля за ним. На коротеньку неймовірно страхітливу хвильку воно застигло на запаморочливо високому шпилі, немов замилувавшись власною величчю, тоді здригнулося, затремтіло і - ринуло вниз.
У цю мить раптом якесь незрозуміле самовладання зійшло на мою душу; я швидше скочив ближче до корми й став спокійнісінько чекати неуникненної загибелі. Наш корабель уже не міг протистояти буянню стихій і провою занурився в морський вал. Удар водяної маси припав якраз на ту частину корпусу, що вже була майже під водою, і як неминучий наслідок цього сталося так, що мене з величезною силою закинуло на ванти незнайомого судна.
Коли я опинився на цьому чужому судні, воно саме здійснювало крутий поворот, і завдяки пов'язаній з цим метушні серед команди мене ніхто й не помітив. Без особливих труднощів я скрався до напіводкритого грот-люку й невдовзі тихенько заховавсь у трюмі. Чому я так зробив - не можу сказати. Можливо, тому, що при першому ж погляді на матросів цього судна мене мимоволі охопив страх. Мені не хотілося довіряти свою долю людям, що вражали якимсь дивним і зловісним виглядом. Тож я вирішив за краще влаштувати собі криївку в трюмі. Задля цього я відсунув частину тимчасової переділки, щоб у разі потреби мати змогу заховатись між товстенними шпангоутами.
Ледве встиг я впоратися з цією роботою, як у трюмі почулася чиясь хода, і мені довелося швиденько зашитися у свій закапелок. Повз мою криївку пройшов, непевно й натужно ступаючи, якийсь чоловік. Обличчя незнайомця я не міг розгледіти, а встиг тільки схопити загальний його обрис. Враження було таке, що він вельми похилого віку й досить немічний. Коліна його згиналися під тягарем років, і весь тулуб тремтів. Він щось уривчасто бурмотів сам до себе невідомою мені мовою, порпаючись у кутку, де була купа якихось дивовижних інструментів та напівзітлілих морських карт. У манерах його проглядала чудна суміш метушливості здитинілого дідка з величною гідністю небожителя. Зрештою він повернувся назад на палубу, і більше я його вже не бачив.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Душу мою опосіло якесь почуття, що його я не знаю як і назвати,- воно не піддається аналізові, бо для нього нема пояснень у минулому досвіді; боюся, що й майбутній досвід не дасть мені відповідного ключа. Людині з таким розумом, як мій, це останнє міркування просто нестерпне. Мені повік - це я можу сказати напевно - не пояснити належним чином те, з чим я зіткнувся. Та це й не дивно, що переживання мої так важко виповісти словами: адже мене спіткало щось цілком невідоме досі. Душа моя спізнала щось нове, збагатилася чимсь незвіданим.
Уже чимало часу збігло, відколи я опинився на борту цього жахливого судна, і промені моєї долі, здається мені, вже збираються у фокус. Незбагненні ці люди! Поглинуті якимись розважаннями, що їх я негоден і збагнути, вони проходять повз мене й нічого не бачать. Ховатись від них просто безглуздо, бо вони вперто воліють мене не бачити. Ось хвилину тому я пройшов перед самим носом першого помічника капітана, а ще трохи давніше зважився увійти в саму капітанову каюту й забрати звідти письмове приладдя, яким оце пишу й писав дотепер. Час від часу я вестиму далі ці нотатки. Я знаю, що мені, можливо, так і не випаде нагоди передати їх світові, але я все-таки намагатимуся це зробити. В останню хвилину я вкладу рукопис у пляшку й кину її в море.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сталася одна річ, що дала нову поживу для моїх розмірковувань. Чи ж можна вважати такі випадки грою свавільної випадковості? Я не наважився вибратись на палубу й ліг, не привертаючи нічиєї уваги, на купище старих линв та вітрил на дні шлюпки. Роздумуючи над своєрідністю своєї долі, я механічно водив туди-сюди квачем для дьогтю по краях дбайливо складеного ліселя, що лежав біля мене на барильці. А ось тепер це вітрило підняли, і мої бездумні мазки склалися в слово «ВІДКРИТТЯ».
Останнім часом я зробив деякі висновки щодо облаштування цього судна. Дарма що воно має добряче озброєння, військовим судном я б його не назвав. Такелаж його, будова й загальне обладнання відкидають такі припущення. Чим воно не є, я з певністю знаю, але чим воно е; боюся, неможливо встановити. Я не можу цього пояснити, але коли я пильно приглядаюся до його дивного каркасу, незвичайного рангоуту, величезних розмірів, занадто численних вітрил, суворої простоти його прови й старовинної за формою корми, мені, бува, спадає на думку щось начебто знайоме, і до цих невиразних згадок несамохіть прилучаються в пам'яті стародавні чужинецькі хроніки та віки давно проминулі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я уважно придивився до шпангоутів цього судна. Збудовано його з якогось незнайомого мені матеріалу. Це дерево має такі властивості, що, як здається, унеможливлюють використання його для тієї мети, якій воно має слугувати. Воно ж цілковито пористе, вже не кажучи про те, що все поточене шашелем, як наслідок плавання у цих морях, та й взагалі струхлявіло від віку. Може, моє зауваження видасться трохи чудним, але ця деревина мала б усі ознаки іспанського дуба, якби іспанський дуб в якийсь надприродний спосіб вдалося розтягнути.
Коли я читаю це останнє речення, мені спадає на думку примовка одного бувалого голландського мореплавця. Якщо хтось висловлював сумнів у правдивості його розповіді, він звичайно зауважував: «Це не менш певно, ніж те, що є на світі море, де саме судно розбухає, як живе тіло моряка».
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Годину тому, набравшись духу, я підійшов до гурту матросів. Вони не звернули на мене анінайменшої уваги, хоч я став посеред їхньої компанії, і начеб зовсім не помічали моєї присутності. Як і той моряк, що я бачив його в трюмі, всі вони здавалися неймовірно старими. Коліна у них безсило дрижали, спини згиналися в три погибелі, зморшкувата шкіра шурхотіла на вітрі, голоси їхні звучали тихо, тремтливо й уривчасто, очі покривала стареча паволоть, сиве волосся нещадно тіпалося на вітрі. Навколо них на палубі валялися різні математичні інструменти хитромудрої стародавньої конструкції.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Трохи раніш я згадав, що підняли були те вітрило, на якому я механічно накреслив одне слово. Відтоді судно, гнане вітром, прямувало своїм моторошним курсом на південь під усіма парусами від клотиків до найнижчих реїв, раз у раз занурюючи брамселі в найжахливіші, які тільки можна собі уявити, пекельні вирви океану. Я щойно повернувся з палуби, де вже несила було стояти на ногах, тимчасом як матроси наче не відчували ніяких незручностей. Здавалося дивом із див, як це досі величезний корпус корабля не поглинула раз і назавжди пінява круговерть. Очевидячки, ми приречені довіку перебувати край вічності, так і не ринувши у прірву. З гребеня валів, які в тисячу разів перевершували все, що я будь-коли бачив, ми з легкістю морської чайки плавно сповзали вниз, а велетенські хвилі зводили над нами свої голови, немов демони, яким дозволено лиш погрожувати, але ніколи не призводити до справжньої заглади. Я знаходжу тільки одну природну причину, якою можна пояснити те, чому ми весь час уникаємо погибелі. Доводиться припускати, що корабель перебуває під впливом якоїсь потужної течії чи бурхливого глибинного потоку.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В капітановій каюті я зіткнувся лице в лице з капітаном, але, як я і сподівався, він ніби зовсім мене не помітив. Хоч зовнішній вигляд його нічим не викликав у стороннього спостерігача думки, що тут щось надприродне, я, одначе, дивився на нього з шанобливим трепетом, до якого домішувався крайній подив. На зріст він був майже такий, як і я, себто мав приблизно п'ять футів і вісім дюймів. Статура міцна й ладно скроєна, не надто огрядна й нічим особливим не примітна. Але своєрідний напружений вираз, який застиг у нього на обличчі,- дивовижне свідчення старості такої цілковитої, такої глибокої, що від неї аж вкидало у дрож,- цей вираз полишав враження несказанне. Чоло його, хоч майже без зморщок, наче свідчило про безліч прожитих літ. Його сиве волосся немов було пам'яткою глибокого минулого, а ще сивіші очі немов несли в собі пророцтво майбутнього. Підлога каюти була замотлошена старовинними фоліантами з мідними застібками, позеленілим науковим приладдям, бозна-коли забутими давніми картами. Схиливши голову на руки, капітан втупив пильний неспокійний погляд в якийсь папір, що мені видався капітанським патентом,- він явно був скріплений підписом монарха. Господар каюти щось бурмотів собі під ніс,- як і той перший моряк, що я побачив у трюмі,- якісь тихі сварливі слова невідомою мовою, і хоч був він поруч зі мною, голос його долинав ніби з відстані в цілу милю.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Корабель і все, що на ньому, просякло духом сивої давнини. Матроси снують узад-вперед мов привиди з прадавніх віків, в очах їхніх щось гарячкове й тривожне, і коли їхні пальці в шаленому мигтінні бойових ліхтарів опиняються, бува, ненароком у мене на дорозі, я зазнаю якогось незвіданого досі відчуття, хоч я все своє життя торгував старожитностями й настільки просяк тінями повалених колон з Баальбека, Тадмора й Персеполя, що й сам душею перетворився на руїну.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Оглядаючись круг себе, я починаю соромитись колишніх своїх страхів. Якщо мене брали дрижаки від шквалу, що супроводив нас досі, то хіба ж не мусив би я пройнятися жахом від зударів вітру й океану, для змалювання яких слова «смерч» і «тайфун» аж геть мізерні й невідповідні? У безпосередній близькості від судна панує чорнота вічної ночі й хаос безпінних вод, але за якусь лігу обабіч невиразно видніють подекуди величезні крижані глиби, що підносяться у пустельне небо, немов мури, які обмежовують світ.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як я й гадав, корабель несе течія - коли це слово бодай якоюсь мірою дає уявлення про той прудкий ревучий потік, що продирається крізь білу крижану розпадину далі й далі на південь.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Збагнути весь жах моїх відчуттів, мабуть, зовсім неможливо, однак допитливе поривання розкрити таємничість цих моторошних країв перевершує навіть розпач і замирює мене з перспективою нехай і найстрахітливішої смерті. Ми, поза всяким сумнівом, швидко наближаємось до якогось разючого пізнання, до таємниці, якою ні з ким не зможемо поділитись, бо за її відкриття заплатимо життям. Можливо, ця течія промчить нас аж до самого південного полюсу. Хоч це припущення й дуже неймовірне, слід визнати, що чимало обставин свідчить на його користь.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Матроси в тривозі й непевності походжають палубою, але на їхніх обличчях проступає радше ревна надія, ніж апатія розпуки.
А вітер тим часом усе дме нам у корму і, оскільки судно під розгорнутими вітрилами, іноді нас просто таки підносить у повітря. І раптом - одне жахіття навалюється на інше! - правобіч і лівобіч од нас крига розступається, і ми починаємо запаморочливо швидко окреслювати широчезні концентричні кола понад краями гігантського амфітеатру, гребені водяних стін якого губляться в непроглядній далечині. Проте надто мало вже часу, щоб розважати над тим, яка доля чекає мене. Кола хутко стягуються,- ми поринаємо у саму пащу виру,- і серед ревища, клекоту й гуркоту океану та бурі корабель здригається і - о Боже! - сторчма шугає вниз!
Примітка. «Рукопис знайдений у пляшці» вперше опубліковано 1831 року, і минуло ще багато років, перше ніж я познайомився з картами Меркатора, на яких океан подано у вигляді чотирьох потоків, спрямованих до (північної) Полярної затоки, де їх мають поглинути земні надра, а сам полюс зображено як чорну скелю, що підноситься на величезну височінь. (Е. А. П.)
© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.
Чекай мене! В тому падолі
Зведе нас із тобою доля.
Генрі Кінг,
єпископ Чічестерський.
Епітафія на смерть дружини
Нещаслива, загадкова людино! Ти, що збентежений сліпучим блиском власної уяви, загинув у полум'ї своєї юності! Знову я бачу тебе в своїх мріях! Знову твій образ виникає переді мною! Ох, не таким, який ти тепер, у долині холоду й сутіні, а таким, яким ти мав би бути - марнуючи життя на буйні марення в місті невиразних видінь, у твоїй Венеції - в улюбленці зірок, морському Елізіумі, де величезні вікна всіх палаццо, збудованих Палладіо, дивляться з глибоким і гірким знанням на таїну тихих вод. Так! Ще раз кажу - яким ти мав би бути. О, напевне, крім цього, є інші світи - думки інші, ніж думки незліченного людства, судження інші, ніж судження софіста. Хто ж тоді закличе до відплати за вчинене тобою? Хто дорікне тобі за години ясновидіння чи осудить як розтрату життя ті з твоїх справ, що були тільки вихлюпом твоїх невичерпних сил?
У Венеції під критою аркою, що зветься там «Ponte di Sospiri» - «Міст зітхань»,- зустрів я втретє чи вчетверте того, про кого мовиться. З почуттям збентеження відроджую я в пам'яті обставини цієї зустрічі. І все ж я пам'ятаю - ох, чи можна таке забути? - глибоку північ, Міст Зітхань, прекрасну жінку й Генія Високого, що витав над вузьким каналом.
Стояв вечір, незвичайно темний для Італії. Величезні дзиґарі на П'яцці вибили другу- Майдан Кампаніла був безлюдний і тихий, і вогні в старому Палаці Дожів швидко згасали. Я вертався додому з П'яцетти Великим Каналом. І ось, коли моя гондола минала вхід до каналу Святого Марка, звідкись із того каналу долетів жіночий голос, що зненацька пронизав темряву диким, істеричним, протяглим криком. Стривожений цим звуком, я схопився на ноги, а гондольєр, упустивши єдине весло, безнадійно згубив його в чорній імлі, і через це ми опинились у волі течії, що йшла тут із більшого в менший канал. Ніби якийсь гігантський чорноперий кондор, ми повільно пливли до Мосту Зітхань, коли сотні смолоскипів, що спалахнули у вікнах і на сходах Палацу Дожів, зразу обернули глибокий морок у надприродний мертвотний день.
Із верхнього вікна високого будинку, вислизнувши із рук матері, впало в глибокий глухий канал немовля. Тихі води спокійно зімкнулись над своєю жертвою; і хоч ніде не видно було жодної гондоли, крім моєї, багато дужих плавців уже були в воді й марно шукали на її поверхні того скарбу, який, на жаль, можна було знайти тільки в її глибині. На широких плитах чорного мармуру біля дверей палацу, на кілька приступок над водою, стояла постать, яку жоден із тих, хто бачив її тоді, не зможе забути. То була маркіза Афродіта, богиня всієї Венеції, найвеселіша з веселих, найпрекрасніша з прекрасних - але, як не прикро, молода дружина старого інтригана Ментоні й мати чарівного немовляти, її першої і єдиної дитини, що тепер, глибоко під темними водами, гірко згадувала її любі пестощі й виснажувала свої сили в спробах покликати її.
Жінка стояла самотньо. її босі ніжки сріблясто світились на чорному дзеркалі мармуру. її коси, ще тільки напіврозпущені після балу, перед сном, у розсипі діамантів клубочилися круг її класичної голівки кучерями, схожими на завиточки щойно розквітлого гіацинта. Сніжно-біла звійна запона була чи не єдиним покривалом її тендітного тіла; але опівнічне літнє повітря було тепле, важке й недвижне, і жоден рух самої постаті, схожої на статую, не зворухнув навіть бганка того покриву, ніби зітканого з легкого туману,- покриву, що вгортав її, як важкий мармур угортає Ніобею. І все ж - дивно й казати! - її великі блискучі очі були звернені не вниз, до тієї гробниці, в якій була похована найосяйніша її надія,- ні, вони втупились у зовсім інший бік! В'язниця Старої республіки, як я гадаю, справді найпоказніша будівля в усій Венеції,- але як могла ця жінка дивитись на неї так пильно, коли ось тут, унизу, захлиналось її дитя? І ота темна похмура ніша, що зяяла якраз навпроти вікна її покою,- що могло бути в її тінях, у її обрисах, у її важких, обвитих плющем карнизах такого, чого маркіза ді Ментоні не бачила доти добру тисячу разів? Дурниця! Хто не знає, що в таку хвилину око, мов розбите дзеркало, помножує образи свого горя й бачить його, таке близьке, в незліченних далеких місцях?
На багато сходинок вище маркізи, під аркою шлюзу стояв, ще зовсім одягнений, і сам сатироподібний Ментоні. Він час від часу бренькав на гітарі, ніби смертельно знуджений, а поміж тим кидав накази, як рятувати дитину. Я приголомшений до остовпіння, не мав сили зрушити з місця й так і стояв, як був схопився, почувши перший крик. Певне, в очах схвильованої купки глядачів я, застиглий, блідий на виду, проплив у схожій на мари гондолі ніби якийсь зловісний привид.
Усі зусилля були марні. Дехто з найзавзятіших спочатку рятівників угамувався й запав у похмурий смуток. Здавалось, надії для дитини вже не лишається (а що вже для матері!); та враз із тієї самої вже згаданої темної ніші на фасаді в'язниці Старої Республіки, навпроти маркізиного вікна, виступила на світло постать у чорній накидці й, зупинившись на мить перед запаморочливою прірвою, сторчголов кинулась у канал. А ще за мить невідомий уже стояв з живісіньким дитям у руках на мармурових плитах коло маркізи. Намокла накидка розгорнулась і, впавши до його ніг, відкрила приголомшеним глядачам струнку постать одного зовсім молодого чоловіка, чиє ім'я тепер на устах мало не всієї Єропи.
Рятівник не промовив ні слова. Але маркіза! Вона зараз ухопить свою дитину - пригорне до серця - вчепиться в малюка - засипле його своїми пестощами. Гай-гай! Інші руки забрали дитя в невідомого; інші руки взяли його й віднесли непомітно до палацу. А маркіза! її уста - її прекрасні уста тремтять; очі наповнюються слізьми - ті очі, що, наче акант у Плінія, «ніжні й майже плинні». Так! Ті очі наповнюються слізьми, і ось уся жінка затремтіла, в ній прокинулась душа, статуя ожила! Блідість мармурового лиця, здіймання мармурових персів, сама білість мармурових ніжок на наших очах раптом невтримно спалахують рум'янцем, і легкий дрож пробігає по всій тендітній постаті, як ласкавий неаполітанський вітерець по пишних сріблястих лілеях у траві.
Чому це маркіза так спалахнула? На це запитання нема відповіді - хіба що, може, тому, що, в страшному поспіху, в тривозі материнського серця вибігши зі свого затишного будуару, вона забула встромити свої ніжки в пантофлі, а на свої тіціанівські плечі накинути належний убір? Яка інша причина може бути для цього раптового рум'янцю? Для нестямно благального погляду? Для невтримного трепету пишних грудей? Для конвульсивного стиску тремтячої руки? Тієї руки, що ненароком, як тільки Ментоні зник у палаці, лягла на руку чужинця? Яка причина може бути для того тихого, незвичайно тихого голосу, що ним синьйора в квапливому прощанні вимовила якісь незначущі слова? «Ти переміг»,- сказала вона, чи то, може, мені вчулось у плюскоті води? «Ти переміг... за годину після сходу сонця... зустрінемось... хай буде так!»
Гамір стих, вогні в палаці погасли, і невідомий, якого я вже впізнав, лишився на мармурових плитах сам. Він тремтів від незбагненного хвилювання й шукав поглядом гондолу. Я не міг не запросити його в свою, і він прийняв ту люб'язність. Добувши на шлюзі весло, ми подались до його оселі, де він швидко опанував себе і заговорив про наше давнє побіжне знайомство з явною й великою щирістю.
Є такі теми, що, говорячи про них, я люблю вдаватися в подробиці. Особа невідомого - я буду й далі називати його так, бо він тоді ще був невідомий для всього світу,- отже, особа невідомого це одна з таких тем. Зріст він мав скорше нижчий, ніж вищий від середнього; але бували хвилини, коли під впливом сильних почуттів його постать ніби виростала, спростовуючи це твердження. Легка, майже тендітна будова тіла свідчила радше про ту діяльну рішучість, яку він виявив коло Мосту Зітхань, ніж про геркулесівську силу, що він її, як відомо, виявляв у хвилини небезпеки. Божественні уста й підборіддя, неповторні, буйні, яскраві, живі очі, барва яких мінялась від світло-карої до іскристо-чорної - пишні, густі чорні кучері, крізь які біліло слоновою кісткою незвичайно високе чоло - таких класично-правильних рис я більш ні в кого не бачив, хіба що в мармурового імператора Коммода. І все ж його обличчя належало до тих, які кожна людина бачила в житті - але тільки один раз. Воно не мало особливого сталого виразу, який би закарбовувався в пам'яті; такі обличчя, побачивши, одразу забуваєш, але вони полишають невиразне й водночас невмируще бажання пригадати їх. Не те щоб ніяка буйна пристрасть ніколи не кидала свого виразного відбитку на дзеркало цього обличчя - ні, просто це дзеркало, як то й буває з дзеркалами, не лишало в собі того відбитку, коли пристрасть миналась.
Прощаючись зі мною тої ночі, він попросив мене - і дуже настійливо, як мені здалося,- навідати його дуже рано-вранці. Невдовзі після сходу сонця я й справді з'явився до його палацу - однієї з тих величезних будівель похмурої й водночас фантастичної пишноти, що височіють над водами Великого каналу поблизу Ріальто. Мене провели нагору широкими крученими сходами, викладеними мозаїкою, до покоїв, чия незрівнянна розкіш прямо сяяла в очі з відчинених дверей, засліплюючи мене до запоморочення.
Я знав, що мій знайомий людина багата. Про його маєтності йшла така поголоска, що я навіть важився називати її сміховинним перебільшенням. Але тут, озираючись круг себе, я не міг примусити себе повірити, ніби в Європі є хоч одна людина не монаршого роду, чиє багатство могло б їй забезпечити всю ту царську пишноту, що палала й сяяла навколо мене.
Хоча, як я сказав, сонце вже зійшло, кімната ще була яскраво освітлена. Із цього, як і з печаті втоми на обличчі свого знайомого я виснував, що всю ту ніч він не лягав. У архітектурі й прикрасах його покою видно було намір засліпити, приголомшити. На узгодженість прикрас, на так звану «стильність» уваги зверталось мало. Око блукало від предмета до предмета й не зупинялось на жодному - ні на гротесках живописців Еллади, ні на статуях часів найкращої доби Італії, ні на величезних неоковирних різьбленнях Єгипту. Багате драпірування в усій кімнаті колихалось від трепетливих звуків тихої сумної музики, джерела якої не було видно. Змішані, неузгоджені пахощі, які здіймались над химерними витими курильницями серед численних мигтючих язичків смарагдового й лілового вогню, притуплювали чуття. Проміння вранішнього сонця лилося в кімнату крізь вікна, засклені кожне однією суцільною шибкою з червонястого скла. Тисячами іскор відбиваючись від завіс, що звисали з карнизів, ніби водоспади розтопленого срібла, промені денного світла врешті змішувалися з штучним світлом і ніби розтікались озерами по килиму з коштовного, ніби текучого, золотого чилійського ткання.
- Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! - засміявся господар, жестом запросивши мене сісти, щойно я ввійшов, і сам простягаючись на отоманці.- Я бачу,- мовив він, помітивши, що я не можу зразу сприйняти доречності такого дивного привітання,- я бачу, що моє житло здивувало вас - як і мої статуї, мої картини, моя своєрідність у розумінні архітектури та вмеблювання! Ви геть сп'яніли від моєї розкоші, еге? Але даруйте мені, шановний добродію (тут голос його змінився до найглибшої щирості); даруйте мені мій немилосердний сміх. У вас була така страшенно здивована міна. Крім того, бувають речі такі безмежно кумедні, що - засмійсь або умри. Умерти сміючись - це, певне, найрозкішніша з усіх розкішних смертей. Сер Томас Мор - о, то був чудовий чоловік, той сер Томас Мор,- помер, як ви пам'ятаєте, сміючись. Та й у «Нісенітницях» Равізія Текстора наводиться довга низка осіб, що померли тою самою чудовою смертю. А ви знаєте,- задумливо провадив він,- що в Спарті (яка тепер називається Памохорі) на захід від цитаделі серед хаосу ледве видних руїн стоїть щось ніби цоколь, на якому ще можна прочитати літери JIAZM. Нема сумніву, що це частина слова ГЕЛА2МА. Ну, а в Спарті була тисяча храмів і капищ, присвячених тисячі різних божеств. Яке незвичайне диво, що вівтар Сміху пережив усі інші! Але в нашому випадку,- тут голос його і вся манера дивним чином змінилися,- я не маю права веселитись вашим коштом. Ви зчудувались цілком резонно. В усій Європі ви не знайдете нічого рівного красою моєму царському покоїкові. Інші мої кімнати нітрохи не схожі на цю - вони просто вершина модного несмаку. А оце-от краще, ніж мода, правда? Але досить комусь побачити цю кімнату, і вона зразу стане останнім криком моди - звісно, тільки для тих, хто може на це пожертвувати весь родовий маєток. Одначе я вбезпечив себе від такої профанації. За одним винятком, ви єдиний представник людського роду, крім мене самого й мого слуги, якого втаємничено в ці царствені покої, відколи вони набули оце такого вигляду.
Я тільки вдячно вклонився, бо ця гнітюча пишнота, пахощі, музика разом з несподіваною ексцентричністю його звертання до мене і всієї його поведінки перешкодили мені виповісти словами моє ставлення до того, що можна було сприйняти як комплімент.
- Тут,- провадив він, підвівшись, узявши мене під руку й повівши по всій кімнаті,- зібрано живопис - від Греко й Чімабуе до наших днів. Багато картин вибрано, як ви бачите, без великої пошани до поглядів Доброчесності. Проте всі ці картини становлять саме підхожу оздобу для такої кімнати. Тут є й кілька шедеврів невідомих геніїв; а оце - недокінчені ескізи майстрів, уславлених свого часу, але сьогодні проникливість академій полишила їхні імена забуттю й мені. Що ви скажете,- спитав він, обернувшись раптом до мене,- про оцю мадонну, що оплакує Христа?
- Та це ж сам Гвідо! - вигукнув я з усім властивим мені захватом, бо справді прикипів очима до цього безмірно принадного образу.- Це сам Гвідо! І де ви його доп'яли? Адже в живописі це те саме, що Венера в скульптурі.
- Гм...- замислено озвався він.- Венера? Прекрасна Венера? Венера Медицейська - ота з маленькою голівкою й позолоченими косами? Частина лівої руки (він заговорив так тихо, що я насилу розрізняв слова) і вся права - реставровані, і в кокетливому жесті тієї правої руки, по-моєму, чистісінька афектація. Ні, мені дайте Канову! Апол-лон - теж копія, тут не може бути сумніву, і я, сліпий дурень, нізащо не можу добачити в Аполлоні отого хваленого натхнення. Можете пожаліти мене, але я волію Антіноя. Це Сократ сказав, що скульптор знаходить свою статую в брилі мармуру? Тоді Мікеланджело був зовсім не оригінальний у своїх рядках:
Non ha l'ottimo artista alcun concetto
Che un marmo solo in se non circunscriva (1).
(1) Й найбільший геній не додасть нічого
До того, що вже в мармурі таїться (іт.).
Уже відзначено - або слід відзначити, - що в манерах справжнього джентльмена ми завжди відчуваємо різницю з поведінкою простолюду, хоча й не можемо зразу точно визначити, в чому ж полягає ця різниця. Повною мірою приклавши це твердження до зовнішньої поведінки мого знайомого, я відчув того багатого подіями ранку, що воно ще точніше пристає до його душевної натури і вдачі. І я не міг би краще визначити цю його духовну особливість, що неначе так різко відмежовувала його від усіх інших людей, ніж назвавши її звичкою до постійного напруженого мислення, яке визначало навіть найпростіші його дії, не полишаючи його навіть у хвилини жартівливого настрою і проплітаючи навіть спалахи веселощів, ніби ті змії, що виповзають із очей оскірених в усмішці масок, вирізьблених на карнизах персеполіських храмів.
І все ж я не міг не помітити кілька разів, як крізь його слова про всякі марнички, вимовлені то легким, то поважним тоном, раз у раз проривається якесь тремтіння - якийсь нервовий дрож - у рухах і в мові, якась неспокійна збудливість у поведінці, що здавалась мені щоразу незрозумілою, а часом сповнювала мене тривогою. Часто він замовкав на середині фрази, видимо, забувши, з чого починав, і неначе прислухався з найглибшою увагою, чи то чекаючи якогось гостя, чи то вслухаючись у звуки, що існували тільки в його уяві. Саме під час одної з таких хвилин його задуми чи неуважливості я, перегорнувши сторінку книжки, що лежала біля мене на отоманці,- першої оригінальної італійської трагедії «Орфей», чудового витвору пера поета й ученого Поліціано - я побачив, що один уривок відкреслено олівцем. То був пасаж наприкінці третьої дії - пасаж, сповнений трепетної напруги, хоча й позначений нечистим присмаком, і жоден чоловік не зміг би прочитати його без дрожу якогось нового почуття, а жодна жінка - без зітхання. Вся сторінка була закапана свіжими слізьми; а на протилежній, чистій сторінці були англійські вірші, писані почерком настільки відмінним від характерного письма мого знайомого, що я насилу розпізнав його руку:
Ти все дала мені, любов,
Чого я прагнув сам:
Зелений острів мій, любов,
І джерело, і храм,
І сад, де я розвій знайшов
Всім квітам і плодам.
Недовгий вік рожевих мрій:
Погасли зорі вмить.
З майбутнього хай клич надій
«Вперед!» - мені кричить,-
Та дух заснув навіки мій,
Його не розбудить.
Світильник вітер загасив -
Його не засвітить.
Коли орел крило зломив,
Йому вже не злетіть,
І вже повік не дасть плодів
Прибита громом віть.
Тепер у мареннях нічних
Минатиме мій вік,
Під поглядом очей хмурних,
Мов сонних вод потік,
У танцях звійних і легких
Край італійських рік.
О леле! Цей проклятий час,
Немов морський прибій,
Урізнобіч розкидав нас,
І я в нечестя гній
Відтоді погрузав не раз,
Аж поки спогад майже згас
Про край вербовий мій.
Те, що ці рядки написані по-англійському - мовою, на мою гадку, незнайомою авторові,- не дуже здивувало мене. Я надто добре знав, яке широке коло його знань, знав і те, яку дивну втіху давало йому приховування тих знань, щоб дивуватися такому відкриттю; але, мушу визнати, мене неабияк зчудувала дата й місце написання цих віршів. Спершу там було зазначено «Лондон», потім старанно викреслено, але не настільки старанно, щоб пильне око не розібрало. Кажу, я був неабияк зчудований, бо добре пам'ятав, що колись раніш у розмові зі своїм знайомим питав його зокрема, чи він ніколи не зустрічався в Лондоні з маркізою ді Ментоні (бо вона перед заміжжям кілька років мешкала там), і з його відповіді зрозумів, якщо тільки не помилково, що він ніколи не бував у столиці Великобританії. Воднораз я згадаю тут, що не раз чув (хоча, звісно, не йняв віри такому неправдоподібному твердженню), ніби той, про кого я говорю,- англієць не тільки родом, а й вихованням. - Є ще одна картина,- сказав він, не звернувши уваги на моє зацікавлення трагедією,- є ще одна картина, якої ви не бачили.- І, відкинувши одну запону, він розкрив переді мною портрет маркізи Афродіти на весь зріст. Людське мистецтво не могло б зробити більшого у відтворенні її надлюдської вроди. Та сама ефірна постать, що стояла переді мною попередньої ночі на сходинах Палацу Дожів, ізнову стала переді мною. Але у виразі обличчя, що все променилось усмішкою, таївся одначе (незбагненна аномалія!) мерехтючий проблиск смутку, який, мабуть, завжди буде нерозлучний з довершеністю краси. Права рука її лежала на грудях. Лівою вона показувала вниз, на якусь вазу химерної форми. Одна маленька, ніби в феї, ніжка ледве торкалась землі; другої не було видно. А серед сяйва, що ніби сповивало й замикало в собі її красу, витало двоє прозорих, ніжних крил. Мій погляд перебіг із портрета на постать мого знайомого, і на моїх устах мимохіть забриніли владні слова з «Бюссі д'Амбуа» Чепмена:
Він стоїть,
Як римська статуя. І буде доти
Стояти, поки не оберне смерть
Його у мармур!
- А тепер,- сказав він нарешті, повернувшись до масивного, багато оздобленого емаллю срібного столу, на якому стояло кілька химерно розмальованих келихів, а також дві великі етруські вази такої самої чудернацької форми, як та, що була зображена на передньому плані портрета, наповнені, як мені видалось, йоганнісбергером.- А тепер,- уривчасто сказав він,- випиймо! Ще рано - але випиймо. Так, справді, ще рано,- провадив він замислено, тоді як херувим із важким золотим молотом сповнив дзвоном усі покої, вибивши першу годину після сходу сонця.- Справді, ще рано - але що з того? Випиймо. Зробімо узливання отому величезному сонцю, що його так прагнуть затьмарити всі оці строкаті світильники та курильниці! - І, змусивши мене випити за його здоров'я, сам вихилив один за одним кілька келихів вина.
- Мріяти,- провадив він далі, вертаючись до тону уривчастої розмови й підносячи одну з розкішних ваз до яскравого світла від курильниці,- мріяти - це була головна справа мого життя, і тому я, як бачите, спорудив собі оселю мрій. Чи міг я спорудити кращу в самому серці Венеції? Правда, ви бачите круг себе мішанку архітектурних стилів. Цнотливість Іонії ображають тут допотопні орнаменти, а єгипетські сфінкси простяглись на золотих килимах. І все ж результат видасться недоладним тільки несміливій людині. Єдність місця, а особливо часу - це страшидла, які відлякують людство від споглядання пишноти. Я сам колись був прихильником стилю, але моїй душі надокучив такий надмір дурості. Все оце краще підходить мені. Мов оці арабескові курильниці, мій дух корчиться на вогні, і оцей маячний антураж підготовляє мене до ще маячніших видінь того краю справджених мрій, куди я зараз відлечу.
Він раптово змовк, схилив голову на груди і неначе прислухався до якогось звуку, не чутного мені. Нарешті, випроставшись, звів очі вгору й вигукнув рядки єпископа Чічестерського:
Чекай мене! В тому па долі
Зведе нас із тобою доля.
А за мить, піддавшись силі вина, він простягся на отоманці.
І враз зі сходів почулася чиясь швидка хода, тоді в двері гучно постукали. Я заквапився до дверей, щоб перешкодити дальшому стукові, та в кімнату влетів паж із дому Ментоні й здушеним від жаху голосом пробелькотів незв'язні слова:
- Моя пані! Моя пані!.. Отруїли! Отруїли! О прекрасна... о прекрасна Афродіто!
Приголомшений, я кинувся до отоманки й почав будити заснулого, щоб він почув жахливу новину. Але його руки й ноги вже задубіли... губи посиніли... очі, щойно такі блискучі, закотились... у смерть. Я поточився до столу... рука моя лягла на порепаний, почорнілий келих - і мою душу раптом осяяло блискавкою усвідомлення всієї страхітливої правди.
© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.
Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas(1).
Saadi
(1) Казали мені товариші, що той, хто провідує могили друзів, трохи полегшує свій клопіт (латин.).
Нещастя багатолике. Підступність земного життя різноманітна. Вона сягає через широкий обрій, як райдуга, й відтінки її так само численні, як відтінки цієї арки,- і не менш виразні, хоча й так само приглушені. Сягає через широкий обрій, як веселка! Як це вийшло, що з краси я вивів образ ! бридоти? З обіцянки спокою - подобу скорботи? Але ж як у етиці зло є наслідком добра, так у житті з радості народжується туга. Навіть спомини про минулі радощі обертаються сьогодні тугою, а муки, які ми терпимо сьогодні, походять від тих радощів, які б могли бути.
Охрещено мене Егеєм; прізвища свого я не скажу. Одначе в усій країні нема замків стародавніших, ніж моя похмура, сіра спадкова резиденція. Наш рід називали поріддям мрійників,- і в багатьох разючих подробицях - у всьому характері родової оселі, у фресках парадної зали, в шпалерах спалень, в різьбленні на декотрих пілонах зброярні, але особливо у галереї старовинних картин, у оздобленні книгозбірні й, нарешті, в вельми незвичайному доборі книжок - ми знайдемо більш ніж достатнє потвердження цієї гадки.
Спогади з перших років дитинства пов'язані у мене саме з цією книгозбірнею та з томами в ній - хоча про них я більш не говоритиму. Там померла моя мати. Там народився я. Але сказати, ніби я доти не жив,- це будуть пусті слова. Ніби душа моя не жила доти. Ви не згодні? Не будемо сперечатися. Сам я переконаний, але не хочу переконувати нікого. Одначе існує спогад про якісь ефірні образи - про очі, одухотворені й промовисті; про звуки, мелодійні, але сумні,- спогад, що не дається забути; пам'ять - наче тінк невиразна, змінна, невизначена, нестала. І так само, як тіні, її не можна позбутися, поки існує сонячне світло моєї свідомості.
В тій кімнаті я народився. Ніби прокинувся з довгої ночі, яка здавалась - але не була - небуттям, і вмить опинився у справдешній країні чарів, у палаці уяви, у хащах монастирської мислі та ерудиції; тож не дивно, що я розглядав усе довкола себе зчудованими й жадібними очима, і дитинство моє протекло серед книжок, а юність розтратилася на мрії. Але справді дивно, що так минули роки і розквіт віку ще застав мене в батьківському домі, дивно, що самі джерела мого життя так застоялись, дивно, що мої повсякденні думки попливли ніби задом наперед. Справжній світ я сприймав, як видіння, й навпаки, маячні уявлення країни мрій стали для мене не те що канвою повсякденного життя, а направду самим життям, єдино реальним.
Ми з Беренікою були двоюрідні й росли у покоях дому моїх батьків. Та росли ми не однаково: я був хоровитий, затоплений у похмурість, а вона - жвава; граційна, переповнена снагою; вона гасала по узгір'ях, а я гибів над книжками, як чернець; моє життя було зосереджене у власному серці, тілом і душею віддане вкрай напруженим і болючим роздумам; вона безтурботно пурхала по світу, й гадки не маючи про тіні на її шляху, про безмовний лет годин на їхніх крутих крилах... «Береніка! - я вигукую її ім'я.- Береніка!» - і з сірих руїн пам'яті на той поклик тиснеться тисячоголова юрба споминів. її образ постає переді мною, як живий, ніби в ті юні дні, коли вона була легковажна й весела! Ох, яка пишна й химерна краса!
О, сильфіда серед чагарів Арнгейма! О, наяда серед його джерел! А далі - далі тільки таємниця й жах, та ще повість, якої не слід би оповідати. Недуга - фатальна недуга впала на її тіло, мов смерч; і саме тоді, коли я задивлявся на неї, над нею пролетів дух переміни, пройняв усю її свідомість, усі звички, її вдачу, а що найпідступніше й найжахливіше - ніби скаламутив саме її єство. Горе! Руйнівник надлетів і відлетів, а жертва - де ж вона? Я не впізнавав її! Я не впізнавав у ній Береніки!
Серед цілої низки недуг, спричинених тією першою, фатальною, що викликала таку жахливу зміну в душевному й фізичному стані моєї кузини, слід згадати як найтяжчу і найневідчепнішу своєю природою своєрідну епілепсію, напади якої часто закінчувалися станом трансу - трансу, дуже схожого на цілковиту непритомність. А виходила вона з того стану здебільшого враз. Тим часом мій власний розлад - а мені сказано, що це слід називати саме розладом,- швидко тяжчав і врешті набув нової, дивовижної форми, схожої на мономанію, наростаючи щодня й щохвилини, і врешті набув наді мною якоїсь незбагненної влади. Ця мономанія, коли вже так її називати, полягала в хворобливій збудливості тих властивостей розуму, які в метафізичній науці іменуються увагою. Цілком можливо, що я висловлююсь не зовсім зрозуміло; та я справді боюся, що нема ніякого способу передати пересічному читачеві точне уявлення про ту нервову інтенсивність інтересу, з якою в моєму випадку сили мислення (щоб не вдаватися до сухих термінів) захоплювались і поринали в споглядання найбанальніших у світі речей.
Довгі необтяжливі години думати, прикипівши увагою до якогось нікчемного зауваження на берегах сторінки або в самому тексті книжки; або майже весь літній день розглядати химерну тінь, що скісно падає на шпалери чи підлогу; або цілу ніч самозаглиблено споглядати рівний, незмигний пломінчик лампи чи жар у каміні; або цілі дні проводити в мріях про пахощі якоїсь квітки; або монотонно повторювати якесь звичайне слово, поки його звук завдяки частому повторенню перестане викликати в свідомості будь-яке конкретне уявлення; або втрачати будь-яке відчуття руху чи фізичного існування, довго й уперто віддаючись цілковитій нерухомості тіла,- отакі були тільки декотрі з найзвичайніших і найневинніших збочень, викликаних станом мого розуму, аж ніяк не унікальним, але безперечно протипоставленим будь-чому подібному до аналізу чи тлумачення.
Та не зрозумійте мене хибно. Несумірну, глибоку, хворобливу увагу, збуджувану речами нікчемними за своєю природою, не треба плутати з властивою всьому людству схильністю до нескінченних роздумів, особливо прощенною в людях із буйною уявою. То не був навіть, як можна припустити спершу, крайній ступінь, чи то загострення, такої схильності, але риса первісно, суттєво й очевидно відмінна від неї. В тому випадку мрійник чи то ентузіаст, зацікавившись якоюсь річчю, аж ніяк не нікчемною, непомірно губить саму річ у хащах висновків і припущень щодо неї, аж поки на завершення цих марень наяву, часто сповнених насолоди, цілком забуває, ніби губить з очей і забуває incitamentum, тобто першопричину своїх роздумів. А в моєму випадку первісний предмет був неодмінно нікчемний, хоча завдяки моєму розладнаному внутрішньому зорові набував викривленої, нереальної ваги. Висновків було не густо, та й ті вперто верталися до первісної теми, як до центру. Роздуми ніколи не бували втішними; а під кінець такого марення первісна причина зовсім не забувалась, а, навпаки, збуджувала той надприродно перебільшений інтерес, що становить найвиразнішу рису хворобливого розладу. Одне слово, в моєму випадку найбільше напружувались розумові сили, пов'язані, як я вже сказав, з увагою, тоді як у мрійника це буває з силами судження.
Ті книжки, котрі я читав тоді, коли й не прямо збуджували мій розлад, то все ж треба зауважити, своєю заснованою на уяві та непослідовності природою ніби відповідали характерним рисам самого розладу. Поміж інших я добре пам'ятаю трактат шляхетного італійця Целія Секунда Куріо «De Amplitudine Beati Regni Dei»(1); великий твір святого Августіна «Град господень»; «De Came Christi»(2) Тертулліана, в якій одна парадоксальна фраза - «Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossible est» (3) - поглинала весь мій час протягом кількатижневих упертих і безплідних розмірковувань.
(1) «Про широчінь блаженного царства божого» (латин.).
(2) «Про плоть Христову»(латин.)
(3) «Помер син Божий; це вірогідне, бо недоладне; і воскрес із могили; це безперечне, бо неможливе» (латин.).
Таким чином видається, що, вибиваний з рівноваги тільки найбуденнішими речами, мій розум скидався на оту, згадану Птолемеєм Гефестіоном, океанську скелю, яка стійко опиралась нападам людської злоби і ще шаленішим ударам хвиль та вітрів, а тремтіла тільки від доторку квітки, званої асфоделем. І хоча для поверхової думки може уявлятися, що зміна в душевному стані Береніки, спричинена її прикрою недугою, мала б дати мені багато приводів для вправляння в отому напруженому й збоченому роздумуванні, природу якого мені досить важко було пояснити, одначе так не сталося. В ті світлі періоди, коли моя недуга відступала, її нещастя справді завдавало мені болю, і, щиро беручи до серця цілковитий розпад її витонченого, лагідного життя, я, звичайно, часто й скрушно думав про ті дивні причини, що викликали таку несподівану переміну. Але ці роздуми походили не від моєї своєрідної недуги, вони були такі самі, в які за подібних обставин запала б переважна більшість людей. Цілком відповідно до свого власного характеру, моя манія знаходила поживу в менш важливих, але більш разючих змінах, які сталися в тілесній подобі Береніки, в незвичайному й жахливому викривленні її зовнішніх рис.
В дні найяскравішого розквіту її незрівнянної вроди я не почував до неї анічогісінько схожого на кохання. В дивній аномальності мого життя почуття мої ніколи не походили з серця, всі мої пристрасті завжди були чисто розумові. В півмороці світанку, в візерунчастих лісових тінях опівдні, в тиші моєї книгозбірні увечері вона пурхала перед моїми очима, і я бачив її не як живу, животрепетну Береніку, а як Береніку зі сну; не як істоту земну, створену з земного пороху, а як абстракцію такої істоти; не як предмет захоплення, а як об'єкт аналізу; не як предмет любові, а як тему для вкрай складних, хоча й побіжних розважань. А тепер - тепер я здригався в її присутності, бліднув при її наближенні, і все ж, гірко оплакуючи її тілесний занепад, я пригадував, що вона давно кохає мене. І однієї нещасливої хвилини я заговорив з нею про одруження.
День нашого весілля помалу наближався, і якось одного зимового дня - одного з тих невчасно теплих, тихих і туманних днів, що їх названо колискою Альціони (1), я сидів (як мені здавалося, сам) у внутрішньому кабінеті книгозбірні. Але, підвівши очі, я побачив, що переді мною стоїть Береніка.
(1) Бо, оскільки Юпітер двічі за зиму дає по сім днів тепла, люди назвали ці спокійні й лагідні дні «колискою Альціони» (Сімонід). (Прим, автора).
Чи то була моя власна збуджена уява, чи вплив туманної погоди, чи непевний присмерк у кімнаті, чи, може, сірі шати, що сповивали її постать, зробили її обриси такими тремтячими й невиразними? Не знаю. Вона не промовила й слова; а я - я б нізащо в світі не спромігся й на звук. Усього мене пронизав крижаний холод; мене пригнітило почуття нестерпної тривоги; душу мою заповнила жеруща цікавість. Відкинувшись на спинку крісла, я сидів якусь хвилинку не дихаючи й не рухаючись, прикипівши очима до неї. Леле! Вона схудла до краю, і в жодній лінії обрису не проглядало й знаку давньої постаті Береніки. Мій запалений погляд урешті впав на її обличчя.
Чоло було високе, дуже бліде, дивно спокійне; кучері, колись лиснючі, трохи прикривали його й затінювали запалі скроні безліччю дрібненьких завиточків, тепер ясно-жовтих; їхнє фантастичне плетиво дивно контрастувало з меланхолією, що панувала на обличчі. Очі безживні, без блиску, неначе без зіниць, і я мимоволі втік від їхнього осклілого погляду, перевівши свій на тонкі, зів'ялі губи. Вони розтулились; і в дивно значущій усмішці зуби цієї нової Береніки повільно відкрилися моїм очам. Ох, якби з ласки Божої я ніколи не побачив їх - або, побачивши, ту ж мить помер!
Стук дверей вернув мене до тями, і, звівши очі, я побачив, що моя кузина вийшла з кімнати. Та шкода: з мого мозку не вийшла - і не далася вигнати - моторошна біла примара її зубів. Жодної цяточки на їхній білості, жодної вади на емалі, жодної щербинки на краях - ось те, що встигло викарбуватися в моїй пам'яті за коротку мить тієї усмішки. Тепер я бачив їх іще певніше, ніж тоді. Зуби! Зуби! Вони тепер були тут; і там, і повсюди, виразно видні, виразно відчутні, весь час переді мною: довгі, вузькі, надзвичайно білі, між скривленими в усмішці блідими губами, як і в ту мить, коли вони вперше так жахливо постали переді мною. Далі моя мономанія розбуялась на повну силу, і я марно боровся проти її дивного, невідпорного впливу. Серед усіх незліченних предметів довколишнього світу я міг думати тільки про зуби. Мене тягло до них несамовите жадання. Всі інші справи, всі розмаїті інтереси поглинула єдина думка про них. Вони - тільки вони видніли перед моїм душевним зором, і вони в своїй унікальній індивідуальності стали суттю мого душевного життя. Я виставляв їх на всяке світло. Я повертав їх на всі боки. Я розглядав усі їхні риси. Я міркував про їхні особливості. Я замислювався про їхню будову., Я скнів думкою на тих змінах, що сталися в них. Я здригався, надаючи їм в уяві якоїсь розумної й чутливої сили, а також здатності щось виражати навіть без допомоги губів. Слушно сказано колись про мадемуазель Саль: «Que tous ses pas etaient des sentiments» (1),- а щодо Береніки я багато серйозніше вірив, ніби que tous ses dents etaient des idees! Des idees!(2) О, в цьому була безглузда думка, що вбивала мене. Des idees! Ось чому я жадав їх так шалено! Я почував, що тільки володіння ними відновить мій спокій, поверне мені розум.
(1) Що всі її кроки мали в собі щось від почуття (фр.).
(2) Всі її зуби мали в собі щось від думки. Від думки! (фр.)
І ось на мене зійшов вечір - потім нічна темрява прийшла й відійшла, і знову настав день, і ось уже морок другої ночі густішав круг мене, а я все сидів нерухомо й самотньо в тій кімнаті, сидів заглиблений у роздуми, і примара зубів виявляла свою жахливу владу, бо в огидній живій виразності плавала переді мною в повітрі кімнати, чи то було там видно, чи темно. Врешті в мої сновиддя ввірвався якийсь крик, ніби крик жаху та відчаю; а трохи згодом загомоніли стурбовані голоси, змішані з тихими стогонами скорботи чи болю. Я підвівся з крісла, розчинив навстіж двері книгозбірні й побачив, що в передпокої стоїть молода служниця, вся в сльозах; вона сказала мені, що Береніки... вже нема! Рано-вранці з нею стався напад епілепсії, а тепер, на схилі дня, для неї вже був готовий могильний склеп, і все було приготоване для похорону.
Я вернувся до тями й побачив, що сиджу в книгозбірні - і знову сам. Мені здавалось, ніби я щойно прокинувся з плутаного тривожного сну. Я знав, що тепер саме північ, і добре усвідомлював, що по заході сонця Береніку поховали. Але що діялось після того, я не мав уявлення, принаймні виразного. Був тільки темний спогад, повний страху - ще страшнішого через невиразність, жаху - ще жахливішого через свою двозначність. То була страшна сторінка в книзі мого життя, вся списана туманними, огидними, нерозбірливими споминами. Я силкувався розшифрувати їх, але марно; і час від часу, мов дух відлетілого звуку, в моїх вухах неначе лунав пронизливий жіночий скрик. Я щось зробив - що ж? Я спитав себе про це вголос, і відлуння від стін кімнати відповіло шепотом: «Що ж?»
На столі поряд мене горіла лампа, а коло неї стояла невеличка скринька. В ній не було нічого незвичайного, і я часто бачив її раніше, бо вона належала нашому домашньому лікареві; але як опинилась вона тут, на моєму столі, і чому я здригнувся, побачивши її? Цього ніяк не можна було пояснити, і мої очі врешті опустились на сторінки розгорненої книжки, на підкреслену в ній фразу. То були незвичайні, але прості слова поета Сааді: «Dicebant mini sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чому ж, коли я перебіг їх, на голові у мене волосся стало дуба, а кров у жилах захолола?
В двері хтось легенько постукав - і, блідий, наче мешканець могили, навшпиньки ввійшов служник. В очах його був нестямний жах, і він звернувся до мене тремтячим, хрипким, дуже тихим голосом. Що він сказав? Я почув якісь уривки фраз. Він говорив про нестямний крик, що роздер нічну тишу... про те, як зібралася челядь і рушила туди, звідки долетів крик; а потім пронизливо виразним шепотом він розповів про осквернення могили... про спотворене тіло з розповитим саваном... але ще тремтяче... з іще не завмерлим віддихом... ще живе!..
Він показав рукою на мій одяг - він був брудний, заляпаний кров'ю. Я мовчав, і він лагідно взяв мене за руку: на ній були відбитки людських зубів. Він звернув мою увагу на якусь річ, приставлену до стіни. Я якусь хвилину дивився на неї: то був заступ. Я скрикнув, кинувся до столу й ухопив скриньку, що стояла на ньому. Але не зміг відчинити її; руки мої тремтіли, скринька вислизнула в мене з рук, важко впала додолу й розбилась; а з неї, торохтячи по підлозі, висипались якісь зуболікарські інструменти, перемішані з тридцятьма двома невеличкими предметами ніби зі слонової кістки, що розприснулись на всі боки.
© Український переклад І. Є. Бояновська, 1992.
(1).Αυτο χαυ αυτο μευ' αυτου, μουο ειδες αιει ου
Платон, «Бенкет».
(1) Собою, лише собою, у своїй вічній єдності (гр.).
Глибоке, неповторне почуття плекав я до своєї подруги Морелли. Я випадково зустрівся з нею багато років тому, і в душі моїй спалахнуло невідане доти полум'я; однак викресав той вогонь не Ерос, і я з мукою й гіркотою мало-помалу впевнювався, що не можу ні збагнути його, ні стишити його таємниче палахкотіння. Проте долею нам судилося зустрітися і поєднатись перед вівтарем; не було й мови про пристрасть, не виникало й думки про кохання. А моя дружина відцуралася товариства і, опікуючись тільки мною, дала мені щастя. Бо ж подив і мрії - також щастя.
Знала Морелла вкрай багато. Певен, обдаровання її - непересічні, розум - потужний. Я відчував це і чималого навчився у неї. Та незабаром я зауважив, що вона, мабуть, завдяки здобутій у Пресбурзі освіті,- підсуває мені саме ті містичні твори, що їх звикли вважати порожньою лузгою ранньої німецької літератури. З незрозумілих для мене причин вона досліджувала їх, і те, що з часом і я знай читав і перечитував ті твори, слід пояснювати просто звичкою й наслідуванням.
Якщо не помиляюсь, то все це відбувалось ніби несвідомо. На мої погляди, думки та вчинки, наскільки я пам'ятаю, нітрохи не вплинули,- хіба що я дуже помиляюсь,- ідеалізм та містика, якими були просякнуті ті писання. Переконавшись у цьому, я повністю довірився дружині, ступивши у плутаний лабіринт її досліджень з твердою рішучістю. І коли, вивчаючи заборонені сторінки, я відчував, як у мені запалюється заборонений дух, Морелла клала свою холодну долоню на мою й вигрібала з попелу мертвої філософії кілька тихих незвичайних слів з дивним значенням, що вкарбувались мені в пам'ять. Я годинами не відходив від неї, впиваючись її мелодійним голосом,- та за якийсь час ця мелодійність починала навіювати страх, і на мою душу ніби падала тінь, я блід і внутрішньо здригався від тих явно неземних тонів. Ось так несподівано радість оберталася жахом, краса ставала потворністю, як Гінном - Геєнною.
Мабуть, немає потреби описувати подробиці тих досліджень, що, виростаючи із згадуваних творів, становили чи не єдину тему наших з Мореллою розмов. Хто вивчав так звану теологічну мораль, легко уявить, про що ми говорили, та невтаємничений, безперечно, зрозумів би мало. Поганський пантеїзм Фіхте, Παλιγγενεσια (1) піфагорейців і насамперед учення про тотожність, викладене Шеллінгом,- ось у чому знаходила найбільшу красу бурхлива фантазія Морелли. Тотожність в особистому плані вірно характеризується,- чи не містером Локком,- як здоровий глузд розумної істоти. Оскільки під особою ми розуміємо обдаровану розумом істоту, якій доступне мислення, а своє мислення ми завжди усвідомлюємо, то саме це й робить нас тим, що ми називаємо «я», і вирізняє нас серед інших мислячих істот, дає почуття тотожності з собою Principium individuationis (2), думка про те, втрачається чи ні та тотожність зі смертю, повсякчас украй притягувала мене, хоча цікавішими були не ті приголомшливі висновки, до яких можна було дійти, а та особлива піднесеність, з якою Морелла їх висловлювала.
(1) Вчення про безсмертя душі (гр.).
(2) Особисте начало (латин.).
Але тепер настав час, коли дивацтва моєї дружини почали діяти на мене, мов лихі чари. Нестерпним став дотик її прозорих пальців, її тихий мелодійний голос, м'який блиск сумовитих очей. Вона знала про це - й не докоряла; вона наче здогадувалась про цей мій ґандж чи то примху і, всміхаючись, називала це долею. Здається, вона знала й те, чого не знав я сам,- причину мого поступового відчуження. Та ні словом, ні натяком не сказала мені про це. Проте жінка є жінкою - і вона чахла з кожним днем. Зі щік уже не сходив нездоровий рум'янець, а на блідому чолі проступили сині жилки. Часом я виповнювався до неї щирим жалем, та наступної миті, коли я зазирав її промовисті очі, душа моя холола й паморочилась, немов я стояв над чорною безоднею.
Чи варто говорити, з яким непогамовним бажанням я чекав Мореллиної смерті? Так, я прагнув цього, але її кволий дух ще довго - багато виснажливих тижнів і місяців - чіплявся за плотську оболонку, аж мої сточені нерви взяли верх над розумом, і я, шаленіючи від цього зволікання, наче одержимий дияволом, кляв дні, години й гіркі миті, що тяглися й тяглися разом з її життям, яке хилилося чимраз нижче, немов надвечірні тіні.
Та якось осіннього вечора, коли вітри завмерли за хмарами, Морелла підкликала мене до свого ложа. Земля була оповита туманом, води мінилися блискучою лускою, а на пишне пожовкле листя у лісі впала з небес веселка.
- Це знаменний день,- мовила Морелла.- Знаменний і для життя, й для смерті. Гарний день для синів землі й життя, але ще кращий для дочок небес і смерті!
Я поцілував її в чоло, і вона вела далі:
- Я вмираю, але я житиму!
- Морелло!
- Повторюю: я вмираю. Але в мені ще жаріє іскра - о, зовсім мізерна! - того почуття, яким ти наділяв мене, Мореллу. Як відійде мій дух, житиме дитина - твоя й моя. Та дні твої вберуться в смуток,- смуток, найтривкіший за всі почуття, так само як кипарис - найміцніше дерево. Години твого щастя минулися, радість удруге не приходить - це тільки в Пестумі двічі розцвітають троянди; і не зазнаєш ти більше життєвої втіхи, солодкої безтурботності Анакреона,- без мирта й лози нестимеш ти по землі свій саван, як у Мецці те роблять мусульмани.
- Морелло! - вигукнув я.- Морелло! Звідки ти все це знаєш?
Але вона відвернулася до подушки, здригнулась уся й померла, більше не зронивши й звуку.
Проте, як Морелла й віщувала, дитина, якій, умираючи, вона дала життя і перший подих якої став останнім для матері,- тож її дитина, донечка, жила. Росла вона дивно, і тілом, і душею, ставши справжньою подобою тієї, що вже відійшла. Я любив її такою палкою любов'ю, якою на землі ще, певно, ніхто не любив.
Та з часом небесні висоти цього почуття захмарились, прийшли смуток, горе і жах. Дитина, як я вже казав, дивно росла і тілом, і душею. Вона росла напрочуд швидко, але які безладні думки громадились у мене в голові, коли я стежив за розвитком її розуму! Хіба могло бути інакше, коли в дитячих міркуваннях я день у день виявляв зрілі жіночі думки і навички? Коли я щогодини постерігав, як у її відкритих задумливих зіницях виблискує мудрість чи то вогонь зрілості? Коли я, пойнявшись жахом, збагнув усе це і коли вже годі було з усім цим критися, годі тамувати те, що цілком заполонило мене,- то чи треба дивуватися підозрам, що заповзали мені в душу, або думкам, що поверталися до фантазій небіжчиці Морелли? Я заховав від цікавих людських очей ту, кого мені долею судилося обожнювати, і в суворій самотності нашого дому з гострою тривогою приглядався до кожної подробиці життя коханої істоти.
Минали роки; день у день пильно вдивляючись у святе і лагідне обличчя, помічаючи, як воно дорослішає, я виявляв усе більшу схожість між дочкою та її скорботною мертвою матір'ю. Щогодини тіні схожості згущувались, росли й чіткішали, ще більше приголомшуючи мене. Те, що вона сміялась, як мати, я ще якось терпів, але від неймовірної подібності - не очей, а того, як безнастанно проникливо й гостро зазирали вони в глибини моєї душі,- аж здригався: переді мною немов поставала сама Морелла. І лінія високого чола, і шовковисті кучері, і тоненькі пальчики, що занурювались у них, і невесела мелодійність голосу, а над усе,- так, понад усе! - слова й думки мертвої на вустах живої і коханої,- все це виповнювало мене жахом, а зародку цього почуття я знищити не міг.
Так проминуло десять років, а я й досі не дав своїй доньці імені. «Моя ластівко», «коханнячко моє», підказані батьківськими почуттями, та наше цілковите усамітнення дозволяли обходитись без імені. Ім'я Морелли вмерло разом із нею, а доньці я й не згадував про матір. Проживши ще зовсім мало, вона, по суті, не мала жодного уявлення про навколишній світ. Та нарешті обряд хрестин видався моєму збуреному розуму благодійним звільненням від усіх жахіть, наготованих долею. Але пред хрестинами я завагався, як її назвати. На язиці крутилося безліч імен, мудрих і гарних, старих і нових, рідних і чужоземних,- безліч прекрасних імен добрих, лагідних і щасливих жінок. Що тоді спонукало мене потурбувати пам'ять давно спочилої? Який злий дух підказав мені видобути звук, від якого вся кров бухала мені в скроні й груди? Який диявол озвався з потаємних глибин мого єства, коли в похмурій нічній тиші я прошепотів на вухо священику оті три склади: «Мо-ре-лла»? І щось, певне, страшніше, ніж сам сатана, спотворило личко моєї дитини, накинувши на нього смертний саван, коли вона, здригнувшись на ледь чутний звук, підвела свої посоловілі очі до небес, безсило опускаючись на чорні плити родинного склепу, відказала: «Я тут».
Виразно, холодно й безсторонньо пролунали ті звуки і розплавленим свинцем упали мені на голову. Роки, цілі роки можуть піти в непам'ять, але спогад про ту добу не зітреться ніколи! Я забув про квіти й лози - лише цикута й кипарис нависали наді мною день і ніч. Я не знав, де я і що зі мною робиться; зорі моєї долі погасли, на землю зійшли сутінки, серед яких я вирізняв тільки Мореллу. Вітри небесні нашіптували мені лише один звук, а брижі морські шамотіли те саме - Морелла. Але вона померла, я сам відніс її до склепу й зайшовся гірким-гірким сміхом: там, де ховав я другу, Морелли, першої... не було.
© Український переклад. М. Б. Габлевич, 1992.
В серці мрій буйний рій,
Ним правую, як хочу,
Спис-огонь у руці, вітер на поводі,
Мчу-лечу світ за очі.
Пісенька божевільного
Згідно з останніми вістями з Роттердама, це місто перебуває в стані неабиякого філософського піднесення. Справді, те, що там трапилось,- настільки несподіване, настільки нове і таке несумісне з усіма можливими передбаченнями, що немає жодного сумніву - всю Європу невдовзі охопить сум'яття, вся фізика завирує, а логіка з астрономією поб'ють горшки.
Кажуть, ніби такого-то дня такого-то місяця (щодо дати я не певен) на великій Біржовій площі порядного міста Роттердама зібралася, невідомо для чого, велика юрба людей. День стояв теплий - на диво теплий, як на цю пору року, і цілковито безвітряний, тож нікому не псувався настрій від того, що час від часу його кропив приязний дощик із здоровенних клубів білого хмаровиння, що обсіло блакитне склепіння небес. Однак десь під полудень у натовпі знялося легеньке, але помітне хвилювання, й одразу заляскало десять тисяч язиків, а наступної миті десять тисяч облич підняло до неба, десять тисяч люльок враз випало з десяти тисяч ротів і грянув крик, близький хіба що до реву Ніагари, та довго ще нісся голосною, несамовитою луною по всіх вулицях, всіх околицях Роттердама.
Причина цього ґвалту невдовзі з'ясувалась. З-поза одного із згаданих вище здоровенних клубів хмаровиння на відкритий клапоть блакиті поволі випливало якесь чудернацьке, строкате, але нібито тверде тіло - таке дивовижне за формою, таке химерне будовою, що в юрми нормальних міцнотілих міщан, які стрічали його внизу з роззявленими ротами, ніякісінького вияву розуміння чи належного захоплення воно не знайшло. Що б то могло бути? Що, до всіх роттердамських чортів, могло б то значити? Ніхто не знав, ніхто й не здогадувався; ніхто - навіть Минхер Гордіюс ван Недогерцог, бургомістр,- не бачив ані найменшої ниточки, що помогла б розплутати цю головоломку; отож, позаяк чогось розумнішого годі було придумати, всі як один тихенько вклали люльки назад до рота і, не спускаючи ока зі з'яви, пахкали ними, переставали пахкати, пленталися туди-сюди й бурчали бозна-що,- тоді плелися назад, знову бурчали, знов переставали і знову пахкали.
За цей час об'єкт, що зродив стільки цікавості і стільки диму, спускався все нижче, все ближче до благопристойного міста. Через кілька хвилин його вже можна було розглянути докладно. Виявилося, що це... так! безперечно, це був різновид повітряної кулі, але безперечно й те, що такої кулі в Роттердамі досі не бачили. Бо, дозвольте спитати,- чи бачив хто, щоб повітряну кулю майстрували з брудних газет? Ні, такого в Голландії ніхто не бачив; але ж ось - під самим носом у публіки - точніше, майже над її носом,- не що інше, як ота сама куля, і виготовлена вона (свідчу за якнайвірогіднішим джерелом) з отого самого матеріалу, що його ніхто й ніколи досі не вживав для таких цілей. Річ,
як на здоровий міщанський глузд роттердамців, украй образлива. А щодо форми об'єкта, то вона вартувала ще гіршого осуду. Чистий тобі блазенський ковпак догори дном... чи щось подібне. І порівняння це нітрохи не втратило на силі, коли, придивившись ближче, публіка вздріла чималеньку китицю, підвішену знизу, а вгорі, вздовж верхнього краю, чи то пак основи цього конусоїда - віночок невеличких інструментів, схожих на овечі дзвіночки, що безугавно видзвонювали мелодію «Бетті Мартін». Мало того! Під фантастичною цією махиною на голубих пасках висів, замість гондоли, велетенський брунатний бобровий капелюх з широченними крисами і півкруглим наголовком, обвитий чорною стрічкою й прикрашений срібною пряжкою. Цікаво те, що чимало роттердамців присягалося, начебто бачило отой самісінький капелюх уже не раз; та й, здається, ціла громада і справді витріщалася на нього, як на доброго знайомого, а у фрау Греттель Пфааль при його появі вихопився вигук радісного здивування, і вона заявила, що то - достеменний капелюх особисто її рідного чоловіка. Що ж, цю обставину варто було зазначити, тим більше, що Пфааль, разом з трьома товаришами, фактично був зник із Роттердама років з п'ять тому, цілком раптово й невідомо як, і до цієї хвилини будь-які спроби довідатись про нього були марні. Щоправда, недавно в одній Богом забутій місцині на схід від міста знайшли якісь начебто людські кістки серед купи дуже дивного на вигляд сміття; дехто понавигадував навіть, що на тім місці сталося жахливе вбивство, і що жертвами, швидше всього, були Ганс Пфааль з його братією. Та повернімось до нашої розповіді.
Повітряна куля (бо це, безперечно, була вона) спустилася вже футів на сто від землі, тож натовп унизу мав змогу роздивитися особу її власника. А особа й справді була унікальна. Був то чоловічок не більш як два фути заввишки; але й при такому мізерному зрості він, мабуть, утратив би рівновагу й вивалився із своєї мініатюрної гондоли, коли б не обруч на грудях, прикріплений до голубих пасів кулі. Тулуб у чоловічка був непомірно широкий, від чого ціла постать набирала округлості просто-таки неймовірної. Стіп його, звичайно, не було видно зовсім. Руки мав здоровенні, волосся - сиве і зібране ззаду в косичку; ніс довжелезний, . з горбинкою і хворобливо червоний; очі великі, блискучі і бистрі; щоки й підборіддя, хоч і в старечих зморшках, але дорідні, пухкі, аж подвійні; тільки от вух, бодай яких-небудь, на його голові годі було знайти. Чудернацький цей чоловічок був одягнений у широкий сатиновий сюртук кольору небесної блакиті й, до пари йому, тісні штани до колін, застібнуті внизу срібними пряжками. Жилет мав пошитий з якоїсь жовтогарячої тканини; на голові - білого тафтяного кашкета, хвацько заломленого набакир; довершувала його стрій хустка криваво-червоного шовку, обмотана довкола шиї й вигадливо зав'язана у бант неосяжних розмірів, що граціозно спадав на груди.
Спустившись, як я вже казав, на висоту близько ста футів від землі, підстаркуватий міні-джентльмен раптом явно стривожився і, здається, не мав бажання посуватися далі, в напрямку terra firma (1). Отож, випорожнивши полотняний мішок з піском, що далося йому нелегко, він тут же спинив кулю. По чому взявся, вельми сквапно і схвильовано, видобувати з бічної кишені сюртука великий сап'яновий гаман, підозріливо зважив його в руці, тоді глипнув на нього з виглядом крайнього подиву, вочевидь уражений його вагою. Нарешті чоловічок відкрив гамана, витяг звідти величезний лист, запечатаний червоним воском і дбайливо обв'язаний червоною стрічкою, та й упустив його просто під ноги бургомістрові, Гордіюсові ван Недогерцогу. Його світлість нахилився, щоб підняти листа. Але в цю мить повітроплавець, який і далі був вельми схвильований і вочевидь не мав потреби затримуватись у Роттердамі, почав спішно готуватись до відльоту; а що для цього слід було позбутися певної частини баласту, то зо п'ять мішків, які він повикидав, не завдаючи собі труду їх спорожнити, мали нещастя приземлитися, один за одним, на спину бургомістра і не менш як п'ять разів поспіль збивали його з ніг, на очах у всіх і кожного в Роттердамі. Не подумайте, однак, ніби славний Недогерцог дозволив, щоб отому підстаркуватому чоловічкові таке нахабство минулося безкарно. Якраз навпаки,- кажуть, що за кожним із цих п'яти перекидань бургомістр не менш як п'ять разів відверто, люто пахконув люлькою, за яку вчепився що було сили і якої вже й не відчепиться (з Божої волі) до кінця днів своїх.
(1) Твердої землі (латин.).
За цей час куля злетіла вгору, мов жайворонок, і, ширяючи високо над містом, поволі сховалася за хмару, схожу на ту, з-за якої так неждано-негадано була випливла, та й щезла навіки з зачудованих очей роттердамських добродіїв. Уся увага тепер перекинулася на лист, падіння якого, разом із наслідками, що його супроводили, так фатально відбилось і на особі, і на особистій гідності його світлості ван Недогерцога. Однак цей чиновний муж, падаючи і підводячись, не забув про таку важливу річ, як необхідність зберегти послання, і воно, як це бачило не одне пильне око, потрапило саме в потрібні руки, оскільки було адресоване йому та професорові Тамтараму - президентові та віце-президентові Роттердамської Астрономічної Колегії. Отож обидва ці достойники не гаючись розпечатали листа і виявили там повідомлення незвичайного і воістину важливого змісту, а саме:
«Їхнім світлостям ван Недогерцогу і Тамтараму, президентові й віце-президентові Державної Колеги Астрономів міста Роттердама.
Можливо, Ваші світлості пригадують собі скромного ремісника, лагодильника ковальських міхів, на ймення Ганс Пфааль, котрий років із п'ять тому, разом з трьома іншими особами, зник з Роттердама, можна сказати, невідомо як. Так от, з ласки Ваших світлостей,- я, автор сього послання, і є отой самий Ганс Пфааль власною персоною. Більшість моїх співгромадян добре знають, що протягом сорока років я постійно проживав у невеликому цегляному будинку при в'їзді у так званий Кислокапустянський провулок і жив там аж до часу мого зникнення. У цьому ж будинку споконвіку жили мої предки, що, як і я, жили з того ж, усіма шанованого і, безперечно, вигідного ремесла - лагодження ковальських міхів, бо, правду кажучи, ще донедавна - коли люди ще не позабивали собі голови політикою,- більш бажаного й почесного заняття, ніж моє, порядному роттердамцеві годі було шукати. Кредити були непогані, робота не переводилась, тож ні грошей, ні доброї слави мені не бракувало. Та, як я вже казав, наслідки свободи, балачок, радикалізму і тому подібного невдовзі дали себе знати. Людям, які ще недавно були найкращими в світі замовниками, тепер стало не до нас. Всі їхні сили йшли на те, щоб читати про революції і йти нарівні з поступом інтелекту та з духом часу. Щоб роздмухати вогонь, досить однієї газети; і в міру того як хирів уряд, шкіра й залізо, слід думати, робилися дедалі міцніші, бо дуже скоро в цілому Роттердамі не знайшлося й пари міхів, які потребували б голки чи молотка. Становище . ставало безвихідним. Незабаром я зубожів, мов церковна миша, а при дружині й дітях, яких треба було утримувати, тягар такого життя ставав просто нестерпним, і я не одну годину провів у роздумах над тим, як найзручніше покласти йому край. Однак часу на спокійні роздуми я мав обмаль - не давали кредитори. Мій дім був дослівно в облозі, з ранку до вечора. А найдужче - понад усяке терпіння - допікали мені троє з них, які постійно стовбичили в мене під дверима, погрожуючи судом. Я заприсягся, що помщуся цим трьом, і помщуся страшно,- хай би лиш трапили мені в руки; гадаю, якби не це солодке передчуття помсти, то ніщо в світі не стримало б мене від негайного здійснення мого наміру - прикласти до скроні цівку самопала. Я, однак, визнав за краще пригамувати свою злість і збувати їх обіцянками та милими словами, поки доля не підкине мені слушну нагоду. Одного дня, збувши їх таким чином і почуваючи себе вкрай приниженим, я довго бродив знічев'я по якомога глухіших вулицях, аж наштовхнувся нарешті на якийсь книжковий лоток. Угледівши поруч крісло, призначене для покупців, я приречено впав на нього і, сам не знаю чому, відкрив першу-ліпшу книжку, що лежала напохваті. Це була невеличка брошура - трактат з теоретичної астрономії, писаний чи то професором Енке з Берліна, чи то якимсь французом із схожим прізвищем. Якусь крихту знань про цього типу речі я мав, тож невдовзі поринув у читання, і поринав дедалі глибше,- фактично, прочитав брошуру двічі і лиш тоді спам'ятався, де я. На той час уже почало сутеніти, і я попростував додому. Одначе трактат (а вкупі з ним і одне відкриття у пневматиці, про яке не так давно під великим секретом розповів мені мій кузен із Нанца) справив на мене незабутнє враження, і, чвалаючи повитими в сутінь вулицями, я уважно перебирав у пам'яті фантастичні, а часом і незбагненні розумування автора. Деякі з них вразили мою уяву надзвичайно. Чим довше я роздумував над ними, тим глибшав мій інтерес до них. Ні моя загалом обмежена освіта, ні, тим більше, моє невігластво в натурфілософських науках не могли підірвати мою віру у власну здатність збагнути те, що я прочитав; не могли вони й поставити під сумнів ту силу невиразних ідей і образів, що зринула після прочитаного, а навпаки, ще дужче підохочували розбурхану уяву; і я не без марнославства,- а може, й не без підстав,- гадав собі, чи не буває так, що оті сирі ідеї, які зароджуються у невишколених умах, мають не тільки всі ознаки, а й усю силу, реальність, всі властивості інтуїції.
Добувся я дому вже пізно й одразу ліг спати. Та перезбуджений мозок не давав заснути, і я пролежав цілу ніч, роздумуючи, а рано-вранці кинувся до того самого книжкового лотка й виклав усі свої невеликі гроші за кілька томів з механіки і практичної астрономії. Повернувшись із тим додому і кожну вільну хвилину віддаючи читанню, я невдовзі досяг такого рівня знань у цій галузі, якого вважав достатнім для здійснення певного задуму, що натхненником його був або диявол, або ж мій добрий геній. Поміж тим я старався, як міг, аби власкавити отих трьох найдокучливіших кредиторів. І це мені вдалося - трохи помогла виручена за деякі меблі сума, що покрила половину боргу, трохи - обіцянки сплатити решту після завершення, як я їм сказав, певного проекту, який я намітив і до участі в якому запросив і їх. Отак (бо люди то були прості й темні) я без особливих труднощів намовив їх на співпрацю.
Залагодивши цю справу, я, при допомозі дружини і з найбільшою конспіративністю та обачністю, зметикував продати те невелике майно, яке мені ще лишилося, і понапозичати потрохи - під різними приводами і (сором сказати) нітрохи не клопочучись, як я віддам ті позички,- чималеньку суму готівкою. За гроші, добуті таким чином, я помалу накупив перкалю вищої якості, у шматках по дванадцять ярдів кожен, мотузів та каучукового лаку; придбав, на замовлення, великий і глибокий плетений кошик та ще дещо, потрібне для спорядження повітряної кулі велетенських розмірів. Зшити її, і то якнайшвидше, я припоручив дружині, давши всі необхідні вказівки щодо способів виконання цієї роботи. Сам я за цей час сплів відповідної величини мотузяну сітку, скріпивши її обручем на підвісних шнурах, і закупив різні інструменти та матеріали, потрібні для експериментів у верхніх шарах атмосфери. Потім, користаючи з кожної принагідної ночі, попереносив в одну Богом забуту місцину на схід від Роттердама п'ять оббитих залізом діжок, місткістю біля п'ятдесяти галонів кожна, і ще одну, трохи більшу; шість відповідної форми бляшаних труб, діаметром у три дюйми й довжиною в десять футів; доставив туди ж певну кількість особливої металічної речовини, або металоїду, назви якого я не скажу, а також дюжину бутлів з досить відомою кислотою. Газу, що його можна добути із вказаних вище речовин, до мене ще ніхто й ніколи не добував,- принаймні ніхто й ніколи не використовував його для подібних цілей. Можу лишень зазначити, що газ цей - один із складників азоту, що, як вважалося досі, розкладу не піддається; а густина його приблизно у 37,4 разів менша, ніж у водню. Смаку він не має, зате має запах; у чистому вигляді горить зеленкавим полум'ям, а дія його на живий організм приводить до негайних летальних наслідків. Я міг би розкрити секрет цього газу до кінця, та тільки право на таке розкриття належить (як я вже побіжно згадував) одному громадянинові з міста Нанц у Франції, який, умовно кажучи, передав цей секрет мені. Той же чоловік, і гадки не маючи про мої наміри, описав мені і спосіб виготовлення повітряних куль з пліви певної тварини, при якому будь-яке просочення газу практично виключається. Спосіб цей, однак, видався мені надто дорогим, і я подумав, чи не міг би перкаль, покритий каучуковим клеєм, послужити тут добрим замінником. Зазначаю цю обставину, оскільки ймовірно, що той самий чоловік захоче здійснити політ на кулі з ужитком нововідкритого газу та матеріалу, про який я говорив, тож не буду віднімати в нього честь такого рідкісного винаходу.
На місцях, де, за моїм наміром, мали стояти п'ять менших діжок під час надування кулі, я викопав ямки,- так намітився круг діаметром у двадцять п'ять футів. У центрі цього круга, де мала стояти більша діжка, я теж вирив яму, тільки глибшу. В кожній з п'яти ямок я поставив ящик із п'ятдесятьма фунтами, а в центральній - бочівку із ста п'ятдесятьма фунтами гарматного пороху. З'єднавши всі шість ям засипаними порохом і замаскованими зверху рівчачками, я впихнув в один з ящиків чотирифутовий бікфордів шнур, прикрив яму і поставив на неї діжку так, що кінчик шнура, у дюйм завдовжки, стирчав назовні і його було добре видно. Потім я закидав решту ям і зверху поставив діжки - кожну на призначене для неї місце.
Крім перечислених вище речей, я притягнув і сховав у своєму «депо» один з удосконалених містером Гріммом пристроїв для конденсації атмосферного повітря. Виявилось, однак, що пристрій цей вимагав ще суттєвішого вдосконалення, аби придатися для того, для чого я хотів його застосувати. Та внаслідок напруженої праці й неослабної впертості старання мої зрештою увінчалися цілковитим успіхом. Невдовзі куля була готова. Вмістивши понад сорок тисяч кубічних футів газу, прикинув я, вона легко підніме мене разом з усім моїм інвентарем і, якщо я правильно розрахував,- ще й сто сімдесят п'ять фунтів баласту на додачу. Покрита вона була трьома шарами лаку, а перкаль, як я виявив, служив для цієї цілі не гірше, ніж шовк,- міцність та ж, а коштував набагато дешевше.
Коли все було готово, я змусив дружину присягнути, що всі мої заходи - відколи я вперше навідався до книжкового лотка - залишаться в суворій таємниці, пообіцяв їй, що повернуся по змозі якнайшвидше, віддав ту дещицю готівки, яка ще в мене була, та й розпрощався. За долю своєї дружини я не потерпав. Вона в мене, як то кажуть, жінка видатна й чудово дає собі раду без моєї допомоги. Правду кажучи, вона, здається, завжди мала мене за ледащо - за такий собі доважок, нездатний ні до чого, крім будування повітряних замків,- й була навіть рада мене позбутися. На час нашого з нею розставання вже добряче стемніло, і ми - я та три кредитори, що так мені дозоляли (я взяв їх з собою як ад'ютантів),- прихопивши кулю, гондолу та спорядження, кружними шляхами добралися до місця, де було поскладано інше причандалля. Все тут виявилося ціле й неушкоджене, тож я негайно приступив до діла.
Було перше квітня. Вечір, як я уже сказав, був уже пізній, темний - ніде ані зірочки; а ще дуже дошкуляв дощик, що час од часу сіявся нам на голови. Та найдужче непокоїла мене куля, яка, попри захисний шар лаку, почала ніби важчати, просякаючи вологою; та й порох міг так само зволожіти. Через те троє моїх кредиторів працювали без перепочинку, втрамбовуючи лід довкола центральної діжки та розмішуючи кислоту в п'ятьох інших. Разом з тим вони безперестанку докучали мені питаннями, що я збираюся робити з усією цією машинерією, і були дуже невдоволені, що я силую їх до такої важкої роботи. Який їм зиск, казали, обливатися потом, аби тільки побути на цьому шабаші? Я стривожився і чимдуж наліг на роботу, бо, видно, ті йолопи таки справді гадали, ніби я зв'язався з дияволом, і що... коротше, що толку з моєї затії ніякого не буде. Я вже не на жарт був налякався, що вони взагалі мене кинуть, та якось зумів заспокоїти їх обіцянками, що сплачу всі рахунки, як тільки доведу оцю справу до кінця. Слова мої вони, звичайно, витлумачили по-своєму, гадаючи, мабуть, що гроші у мене будуть, і то великі; а після запевнення, що я верну їм усі борги і ще дещо накину за послуги, їх уже, можна сказати, мало хвилювало, що станеться з моєю душею чи тілом.
Десь через чотири з половиною години я визнав, що газу в кулі достатньо, тож приладнав до неї гондолу і вклав туди весь свій інвентар - телескоп, барометр (суттєво модифікованої конструкції), термометр, електрометр, компас, магнітну голку, секундний годинник, дзвоник, рупор і т. д., і т. п.; а також скляну кулю, з якої я випомпував повітря, щільно її закупоривши; не забув узяти і конденсувальний пристрій, і трохи гашеного вапна, і брусок воску, і чималий запас води та провізії, зокрема, пемікану,- це порівняно малооб'ємний, але дуже поживний харч. А ще я посадив у гондолу, відповідно прилаштувавши їх, пару голубів і кішку.
Починало вже світати, і я вирішив: пора зніматися з місця. Впустивши на землю, ніби ненароком, запалену сигару, я нахилився за нею і тихцем підпалив кінчик бікфордового шнура, що, як я вже казав, виднівся з-під однієї меншої діжки. Маневр цей залишився цілком непоміченим; застрибнувши в гондолу, я різонув єдину мотузку, яка притримувала кулю на землі, і з радістю відчув, що лечу догори на шаленій швидкості, несучи без найменшої натуги сто сімдесят п'ять фунтів свинцевого баласту, і міг би нести ще стільки ж. Коли я відривався від землі, барометр показував висоту тридцять дюймів, а термометр- 19° за Цельсієм.
Однак ледве я досяг висоти в п'ятдесят ярдів, коли вслід за мною зі страшенним громом та гуркотом знявся такий сильний ураган вогню, каміння, обгорілих уламків дерева та металу, пошматованих рук і ніг, що серце мені втекло в п'яти, і я звалився на дно гондоли, дрижачи від жаху. Бо вмить збагнув, що сильно перестарався в усій цій справі і що головні наслідки ще попереду. Справді,- не минуло й секунди, як я відчув, що вся кров шугнула мені до скронь, а наступної миті - я цього ніколи не забуду - трусонуло так,- мовби самі небеса розкололися. Згодом, коли я мав час подумати, я знайшов пояснення тій непомірній силі вибуху, яку спізнав на собі,- адже я знаходився просто над ним, на лінії найпотужнішої його хвилі. Але тієї миті я думав лише про те, як урятувати життя. Куля спочатку осіла, тоді різко шарпнулася догори й завертілася з запаморочливою швидкістю, врешті її почало хитати, мов п'яну, і розгойдало так, що я вивалився з гондоли й завис, на страшній висоті, униз головою й лицем до неба, в тонкій мотузяній петлі футів зо три завдовжки,- мотузка ця невідь-як висунулася назовні крізь щілину при дні плетеної гондоли, і я, падаючи, просто-таки чудом заплутався в ній лівою ногою. Неможливо - справді, неможливо - бодай приблизно уявити собі весь жах мого становища. Я судомно хапав ротом повітря,- кожен мій нерв, кожен м'яз тіпало, як при малярії,- очі вилазили з орбіт, нахлинула хвиля страшної нудоти... і я перестав відчувати будь-що, знепритомнівши.
Як довго я перебував у цьому стані, важко сказати. Але, мабуть, не надто довго, бо коли трохи очуняв, побачив, що займається день, що куля, бозна на якій висоті, пливе над океаном, а довкола, скільки кинути оком, аж по самий обрій не видно ніде навіть сліду землі. Все ж почуття мої, коли я отямився, не свідчили про початок агонії, як того можна було сподіватися. Правда, той тихий спокій, з яким я почав обстеження власного тіла, можно було назвати божевільним. Я підносив до очей то одну, то другу руку і дивувався, з якої це речі жили на них розбухли, а нігті так страшно почорніли. Потім я уважно дослідив голову, струшуючи нею раз по раз та обмацуючи місце при місці, аж поки переконався, що вона не більша за мою кулю, як я було підозрював. Потім я звичним рухом поліз у кишені штанів і, не знайшовши там пачки таблеток і коробочки з зубочистками, зробив спробу збагнути, куди вони зникли, та так і не збагнув, тільки чомусь дуже засмутився. Тут до мене дійшло, що ліву кісточку щось дуже муляє, і десь наче зажевріло невиразне усвідомлення, де я і що зі мною. Однак - дивна річ! - відчуття страху чи приголомшеності не було. Якщо я взагалі щось відчував, то це сміхотливу втіху від власної спритності, з якою мені треба вибратись із цієї халепи; а питання, чи я таки виберусь, не викликало ні найменшого, навіть миттєвого сумніву. На кілька хвилин я поринув у вельми глибокі роздуми. Добре пригадую, як я раз у раз стискав губи, прикладав до носа вказівний палець,- словом, удавався до всіх тих жестів та гримас, що до них звичайно вдаються люди, зручно вмостившись у фотелі та розмірковуючи про складні, поважні справи. Зібравшись, нарешті, з думками, я дуже зосереджено, обережно заклав руки за спину й відстібнув чималеньку залізну пряжку від пояса штанів. Пряжка мала три зубці, трохи заіржавілі, тому вони дуже туго поверталися на осі. Одначе я, пововтузившись, таки встановив їх під потрібним кутом і з радістю виявив, що тримаються вони в цій позиції міцно. Затиснувши в зубах оте моє знаряддя, я взявся розмотувати хустку, зав'язану на шиї. Протягом цієї процедури кілька разів довелося перепочивати, та врешті й вона була завершена. До одного кінця хустки я міцно прив'язав пряжку, а другий, задля більшої певності, так само міцно обв'язав довкола грудей. Потім, напруживши всі м'язи, підтягнувся, і мені за першим же заходом вдалося закинути пряжку в гондолу, де вона зачепилась, як я й розраховував, за край плетеного кошика. Тепер моє тіло висіло під кутом десь у сорок п'ять градусів до бічної стінки гондоли, але це не слід розуміти так, що я підтягнувся лише на сорок п'ять градусів від вертикалі. Підтягнувся я набагато вище, та все ж не далі, ніж урівень з горизонталлю, бо при підтягуванні днище гондоли сильно відхилилось у супротивний бік, що в моєму становищі могло кожної миті обернутись непоправним лихом. Слід зауважити при цьому, що якби тієї найпершої хвилини я випав з гондоли не долілиць, як це й було насправді, а горілиць або, скажімо, мотузка, за яку я зачепився, звисала не з діри біля днища, а була перекинута через борт,- одне слово, неважко збагнути, що і в тому, і в іншому випадку навіть ті незначні успіхи, яких я досяг, були б неможливі, і досвід, що тут описується, навіки пропав би для нащадків. Я, отже, мав за що дякувати Богу; хоча, фактично кажучи, в тому отупінні не був здатний ні на що і, мабуть, із чверть години провисів отак, не ворушачись, у стані повного, по-дурному радісного спокою. Але почуття це не могло не вигаснути, і його тут же заступили інші - страх, тривога і відчуття цілковитої безвиході, краху. Справді-бо,- кров, що довгий час розпирала судини голови й шиї, підтримуючи мій стан ейфорії, тепер відпливала назад, тож моє чуття небезпеки загострилось, і гострота ця відібрала мені самовладання й відвагу, щоб боротися з тією небезпекою. Але напад слабкості, на щастя, тривав недовго. Слушної хвилини на поміч прийшов дух відчаю, і я, з диким криком та напруженням сил, потрохи здирався все вище і вище, аж поки, вчепившись, наче кліщами, в довгожданий край борту, перевалився через нього і впав уперед головою, весь дрижачи, на дно гондоли. Минуло трохи часу, поки я отямився настільки, щоб могти порати своє господарство. Аж тоді я прискіпливо оглянув кулю і полегшено зітхнув, виявивши, що вона ціла. Все спорядження моє було на місці, і, на щастя, не повипадали ні баласт, ні харчі. Вони, правда, були прилаштовані так надійно, що чогось подібного й не могло статися. Я глянув на годинник: була шоста. Куля й далі хутко йшла вгору, і барометр у ту мить показував три і три чверті милі. Просто піді мною, в океані, виднівся якийсь невеличкий чорний подовгастий предмет, завбільшки з доміно, та й у всьому іншому дуже схожий на доміно. Навівши на нього телескоп, я чітко розгледів, що то - англійський корабель, 94-гармат-ний, і йшов він у крутому бейдевінді, носом на захід-південь-захід, важке зносячись на хвилі. Крім цього корабля, не було видно нічого - тільки океан, небо і сонце, що вже давно зійшло.
Тут саме час пояснити Вашим світлостям мету моєї подорожі. Ваші світлості пригадують собі, що гнітючі обставини, які склалися в Роттердамі, підвели мене врешті до думки накласти на себе руки. Не так щоб саме життя мені зосоружніло, як різні нещастя, що навалилися на мене, знесилили мене вкрай. У такому стані духу - коли бажання жити було, не було тільки сил для життя - трактат, знайдений на книжковому лотку, та ще принагідне відкриття, зроблене моїм кузеном із Нанца, дали поживу моїй уяві. Згодом я прийняв остаточне рішення. Я поклав собі, що піду зі світу, але не з життя - покину цей світ, однак житиму й далі,- одне слово, щоб не говорити загадками, я вирішив будь-що-будь здійснити, коли вдасться, переліт на Місяць. Тепер (аби мене вважали не таким божевільним, яким я є) я по змозі детальніше викладу ті міркування, які привели мене до думки, що така подорож - хоча, безперечно, нелегка й дуже небезпечна,- для людини, відважної духом, цілком можлива й досяжна.
Найперше, що слід було встановити,- це реальну відстань від Землі до Місяця. Так от, середня відстань між центрами обидвох планет складає 59,9643 земних екваторіальних радіусів, тобто всього-на-всього якихось 237 000 миль. Я кажу «середня відстань», однак не треба забувати, що місячна орбіта - це еліпс, ексцентричність якого становить не менше як 0,05484 великої півосі самого еліпса, а центр Землі знаходиться в його фокусі; тож коли б я зумів, якимсь чином, зустрітися з Місяцем у його перигеї, відстань, про яку йдеться, суттєво зменшилася б. Та коли не брати до уваги таку можливість, цілком певним було те, що я принаймні мав би відняти від 237 000 миль довжину радіуса Землі - скажімо, 4000 миль, та довжину місячного радіуса - скажімо, 1080 миль; в сумі виходить 5080 миль; отже, реальна відстань, яку треба пройти за більш-менш сприятних обставин - 231 920 миль. Якщо подумати, відстань не така вже й неймовірна. Ми часто подорожуємо по землі зі швидкістю шістдесят миль на годину; можна сподіватися, що з часом ця швидкість значно зросте. Але навіть з такою швидкістю я міг би досягти поверхні Місяця щонайбільше за 161 день. Було, однак, немало обставин, які наштовхували на думку, що в середньому швидкість мого пересування могла б бути значно вищою, ніж шістдесят миль на годину, й оскільки ці міркування вагомо вплинули на мої розрахунки, я згодом викладу їх дещо повніше.
Наступне питання, що підлягало розглядові, було набагато важливішим. З показань, які дає барометр, бачимо, що коли ми, піднімаючись над землею, сягнемо тисячофутової позначки, під нами залишиться одна тринадцята загальної маси атмосферного повітря; на висоті 10 600 футів - приблизно третина, а на висоті 18 000 футів, що до неї майже піднявся Котопаксі, матимем під собою половину матеріальної - чи принаймні матеріально вагомої - маси повітря, що облягає нашу земну кулю. Обчислено також, що на віддалі в одну соту земного діаметра - тобто на висоті у вісімдесят миль - розрідження буде таке сильне, що живий організм у ньому не виживе; мало того,- найчутливіші наші пристрої не скажуть, є там атмосфера чи нема. Але я не міг не завважити, що всі ці обчислення ґрунтуються на наших експериментальних даних про властивості повітря та на механічних законах, що регулюють його стискання та розширення в умовах, так би мовити, безпосередньої близькості самої Землі; водночас уважається зрозумілим, що живий організм на будь-якій недосяжній для нього віддалі від земної поверхні нітрохи не здатний і не може бути здатним до адаптації. А всі інші міркування, виходячи з таких даних, повинні, звичайно, будуватися за простою аналогією. Найвища точка, досягнута людиною,- це висота у 25 000 футів, на яку піднялася експедиція мосьє Гей-Люссака і Біо. Рівень доволі скромний, навіть якщо порівняти з вищезгаданими вісімдесятьма милями; і я мимоволі дійшов висновку, що питання це не таке вже безперечне й дає чимале поле для роздумів. Адже коли ми вже піднялися на якусь задану висоту і піднімаємося далі, маса повітря під нами фактично перебуває в пропорційній залежності від висоти цього підйому (як це виразно можна бачити із вищенаведених цифр), однак пропорція ця постійно зменшується. Звідси очевидно, що хоч на яку висоту ми б піднялись, ми, кажучи буквально, не зможемо вийти на межу, за якою атмосфера не існує. Вона повинна існувати, міркував я, хоча може існувати в безмежно розрідженому стані.
З іншого боку, я усвідомлював, що аргументів, які доводять існування реальної, визначеної межі атмосфери, за якою повітря вже нема, не бракує. Але одна обставина, випущена з уваги тими, хто наполягає на існуванні такої межі,- хоча переконань їхніх вона до кінця й не спростовує,- видалась мені вартою вельми серйозного розгляду. Якщо порівняти інтервали, через які комета Енке з'являється у своєму перигелії,- врахувавши всі зміщення, викликані притяганням планет,- то виявиться, що інтервали ці потрохи вкорочуються; тобто, інакше кажучи, вкорочується велика вісь еліпсоїдної орбіти цієї комети -- вкорочується поволі, але вкрай послідовно. А саме так і повинно бути, коли припустити, що комета ця зазнає опору надзвичайно розрідженого ефірного середовища яке виповнює простір її орбіти. Бо очевидно, що таке середовище, сповільнюючи швидкість руху комети, повинно зменшувати відцентрову і збільшувати доцентрову її силу. Отже, притягання Сонця постійно зростатиме, і комета дедалі більше наближатиметься до нього з кожним своїм обертом. Справді, іншого пояснення вищезгаданих змін годі знайти. Але знову ж таки: спостережено, що реальний діаметр туманного тіла цієї комети швидко меншає при наближенні її до Сонця і так само швидко збільшується, коли вона прямує до свого афелію. Чи не мав я підстав припустити, разом із містером Фальцем, що це зриме зменшення обсягу викликане тиском того ефірного середовища, про яке йшла мова, і густина якого пропорційна б